Суспільство

Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина Михалюк вже 24 роки працює з нечуючими в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення вона як волонтерка ГО «Жест допомоги» почала консультувати таких українців як в Україні, так і за кордоном. До неї цілодобово телефонують з усіх континентів по допомогу. Зізнається, зусиль волонтерів не вистачає. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до початку військових дій в Україні проблеми зі слухом мали понад 2 млн людей. А тих, хто не має його взагалі, — 250 тисяч. Ці люди не чують повітряної тривоги, пострілів та вибухів, а відтак не завжди можуть вчасно відреагувати на небезпеку. Катерина Михалюк розповіла про те, як долають виклики війни найвразливіші члени нашого суспільства, яка допомога потрібна з боку держави, та куди звертатися цим людям по допомогу в Україні і за кордоном.

Вибухи, евакуація, військкомати

Коли почалась війна, для людей із вадами слуху це був справжнє пекло. І не тому, що зовсім поруч були активні військові дії. Багато нечуючих не розуміли, що відбувається. Був у нас чоловік з Маріуполя. Він бачив, як у перші дні війни люди метушилися та виїжджали із міста, але не розумів, що відбувається навколо. Ніхто не здогадався навіть на папері написати слово «війна». Він не чув сирени. Усе зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць ховався по підвалах. Коли виходив у пошуках їжі, російські військові по ньому стріляли. Однак, свисту куль він теж не чув. Просто відчував, що вони пролітають повз нього. Весь час молився. Бачив багато мертвих тіл. Одного дня йому дивом вдалося виїхати з Маріуполя – він просто побачивши колону вибіг до людей. 

Людей із вадами слуху я постійно зустрічала на вокзалі у Києві. Вони приїздили без елементарних речей і документів. Пам’ятаю родину з Київщини з трьома маленькими дітьми — від двох до чотирьох років. Всі були змучені, малеча — брудна та голодна. Вони кілька днів сиділи у підвалі, не спали. Сигнали тривоги ніхто не чув. Уночі бачили лише спалахи світла і відчували вібрацію, коли вибухало неподалік.  Їх привезли з Києва. До Ковеля родина добиралася дуже довго. Розповідали, що сиділи у підвалі декілька днів. Не спали. Сигнали тривоги вони не чули. Вночі бачили лише спалахи світла, відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Зараз родина у Польщі. Жінка народила 4-ту дитинку, хлопчика. 

Більшість сімей — нечуючих — виїздили за кордон цілими родинами. Жінки відмовлялись їхати без чоловіків та синів, бо боялись загубитись в Європі. Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, у нечуючих виникли додаткові проблеми. Я ходила практично з усіма хлопцями до військкоматів. Майже у кожного немає ніякого облікового запису, відсутні військові квитки. Я проходила з ними медкомісію.

Пригадую випадок зі студентами з вадами слуху, які навчалися у спеціалізованому професійно-технічному закладі у Гостомелі. 24 лютого, коли почалось бомбардування, дехто зміг виїхати додому, але чимало хлопців лишилися у місті і декілька тижнів просиділи у підвалі. Лише згодом потягом дісталися Ковеля. На Волині з’ясувалось, що один хлопчина взагалі був без документів. Мав лише посвідчення, що він навчається у тому закладі. Тож, всіх студентів випустили за кордон, а його — ні. Почали шукати можливості їх відновити. Телефонували всюди, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з лише наявним документом. Згодом ще й з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження  була помилка у прізвищі, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилювався, плакав. Всі його друзі поїхали, а він — ні. Лише коли з Києва подзвонили на кордон і домовилися, що хлопця випустять за існуючим посвідченням для нечуючих, я повезла його до Польщі. Ми дуже переживали, чи поляки нас пропустять. Але я пояснила їм ситуацію і все пройшло добре. А документи йому вже доробили в українському консульстві у Польщі.

Адаптація на чужині

За кордоном на нечуючих чекає інша проблема — жестову мову доводиться вчити майже з нуля. Іноземна жестова кардинально відрізняється від нашої української. Інші літери, інша жестикуляція. Базова жестова у колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші мови (німецька, чеська, польська) — геть інші. Є курси для нечуючих польською мовою. Але українським нечуючим важко її опанувати. Як приклад, навіть російськомовним людям важко зрозуміти українську жестову.

У нас мова різнобарвна. Багато суфіксів, префіксів, зворотів. Нечуючі майже у цьому не орієнтуються. Наприклад, слово «мати». Якщо він знає «мама», а ви напишете «матуся», він скаже, що не розуміє вас. І таких слів дуже багато. Серед глухих майже ніхто не читає, бо лише 10% розуміють написане. Загалом жестова мова — це розмова малюнками та образами. В Україні нечуючі, куди б не зайшли, можуть хоча б написати або щось намалювати на листочку — і людина зрозуміє, що їм потрібно. За кордоном, в іншій країні, вони цього не можуть зробити. Їх не зрозуміють. Тому, коли йдуть у магазин, дзвонять мені і просять, щоб я сказала продавцеві про їхні потреби. Йдуть до аптеки – знову дзвонять. Дуже багато випадків з лікарнями, школами — та навіть із поліцією. Загалом, можу сказати, люди з вадами слуху за кордоном геть безпомічні.

Допомога лише від волонтерів. Держава – осторонь

Сестра моєї бабусі від народження не мала слуху. Я хотіла її розуміти, тож в 14 років пішла на спеціальні курси. Їх відкрили для усіх охочих знати жестову мову. Згодом закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови». Однак таких спеціалістів, як я, в Україні замало, бо робота низькооплачувана. У США так робота вважається однією із найшкідливіших. Це дійсно дуже важка праця розумово, морально і психологічно. Тому що для цих людей ми — і мама, і тато, і священик. Якщо зарплати низькі, люди не мають зацікавленості працювати із нечуючими. Така робота дуже багато часу забирає. Мої діти іноді кажуть: «Мамо, ти знову з нечуючими?». Хоча мої діти постійно зі мною. Вони теж знають жестову мову на рівні спілкування. 

Ситуацію треба міняти на державному рівні. Ви не уявляєте, скільки радості у цих людей, коли їх розуміють і можуть допомоги хоча б трішки. Наша організація ГО «Жест допомоги» намагається робити все, що може. Однак ми не спроможні охопити всіх. На законодавчому рівні треба змінювати цю ситуацію. Необхідно запроваджувати навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Вони мають розуміти людей із вадами слуху, бо ті нездатні звичайною мовою пояснити свою проблему чи почути голос рятувальника. 

Ще вкрай важливо зробити вільний доступ до екстрених служб. Дзвонити нечуючі не можуть. Вони повинні мати можливість викликати екстрені служби за допомогою sms. Просто написати «sos». Це б значно їм спростило життя. Був у нас такий випадок. Мій друг, нечуючий, сам жив у квартирі. Йому стало недобре, і він помер. Бо не міг викликати швидку і попросити про допомогу. Ми його знайшли лише через три дні. У нього стався крововилив. Якби була така послуга sms, то він, можливо, був би живим.

Доречі, за кордоном на законодавчому рівні прописано, що не лише екстрені служби, а кожна з організацій повинна мати перекладача жестової. От, наприклад, у банк приходить людина з вадами слуху, її мають обслужити. Цей перекладач може бути не на місці, а приходити за викликом. Візит — за  попереднім записом. Якби у  нас так зробили, було б дуже добре. 

І повинні бути УТОГи, товариства глухих.  Їх зараз масово закривають. Лише на Волині з 4-х чинних залишився один. Відтак тисячі нечуючих знову ж таки  залишаються беззахисними, особливо під час війни. Потрібно створити такі умови, щоб ці люди почувались повноцінними громадянами своєї країни. Війна закінчиться — і ці люди теж повернуться додому. Вони всі цього хочуть. Вони постійно плачуть, як тільки починаємо говорити за Україну. Кажуть: «За кордоном добре. Нам все дають, допомагають, люди добре ставляться. Є все, але ми хочемо додому, в Україну».

Як допомогти нечуючим?

Хотіла б порадити прості речі: не проходьте повз людину, якій потрібна допомога. Нечуючі люди дуже емоційні. Вони добре зчитують ваш настрій, помічають зміни у міміці, емоціях та очах. Тому найперше, коли зустрічаєте таких людей, будьте  привітними. Треба поводитися так, щоб нечуючі почувались безпечно поруч з вами. Посміхнутися, рукою показати «спокійно-спокійно». Якщо говорити повільно, дивлячись в очі і чітко промовляючи слова, то більшість нечуючих може прочитати по губах. Слова і фрази мають бути максимально простими. Також на папері можна написати якісь короткі фрази чи слова.

Нечуючі в Україні можуть звертатися до нашої ГО «Жест допомоги».  У нас є сайт з усіма  контактами.  Про свої потреби можна писати, відправивши емейл, або ж смс на вказані телефони. Ми можемо допомогти будь чим —  їжею, одягом, тимчасовим перебуванням, оформленням документів. Організовуємо для цих людей відпочинок. Надаємо послуги перекладу.

Якщо людина з вадами слуху опинилася за кордоном і потребує допомоги, то можна скористатися послугою українських перекладачів жестової мови. Найбільше нечуючих знайшли тимчасовий прихисток у Польщі. Там одна з приватних компаній відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової мови. Цією послугою безкоштовно може скористатися кожен, хто цього потребує. На сайті організації є спеціальний знак, щоб зв'язатися із перекладачем.

У країні посилюються вимоги до водіїв таксі Bolt, Uber та Free Now. Відтепер компанії муситимуть перевіряти особу того, хто хоче працевлаштуватися. Це має підвищити безпеку пасажирів, в першу чергу, бо є випадки неадекватної поведінки водіїв, спроб домагань і навіть згвалтувань у таксі (32 випадки таких злочинів в Польщі зафіксовано минулоріч). 

Водіїв перевірятимуть ретельніше 

Якщо раніше водій таксі через мобільний додаток міг онлайн налагодити роботу з посередником, то тепер він повинен особисто з'явитися в офіс на перевірку. У компанії зроблять фото водія і перевірятимуть його не менше, ніж один раз за 50 поїздок – це дає гарантію того, що перевезення здійснюється виключно тим водієм, який уклав договір. Щодо людей, які вже уклали договір, то їхній термін верифікації особи спливає у жовтні 2023 року. Вони також повинні з'явитися особисто в офіс компанії-перевізника. Згідно з новими правилами, якщо посередник не виконуватиме своїх зобов'язань, йому загрожує штраф у розмірі 10 000 злотих, за повторне порушення – до 50 000 злотих.

Крім цього передбачаються обов'язкові перевірки посвідчення водія в Центральному реєстрі транспортних засобів і водіїв (Centralna Ewidencja Pojazdów i Kierowców). У водія вимагатимуть довідку про відсутність судимості. Служби таксі зможуть обмінюватися даними водіїв.

Читайте також «Як не стати жертвою таксі-мафії у Варшаві»

«Для роботи в таксі Варшави нелегалам продавали готовий акаунт»

Киянин Віталій Ткаченко у Варшаві мешкає п'ятий рік, два з яких працює таксистом.

«Нічого складного у нових правилах для водіїв немає, просто потрібно буде частіше фотографуватись. Тому що раніше часто продавали акаунти для роботи в таксі нелегалам. А зараз уже іноді, коли я їду за кермом, програма просить мене надіслати фотографію, що автомобілем керую саме я. Довідка про несудимість, на мою думку, марна справа. Більшість водіїв – приїжджі, судимості в Польщі не мають, а чи були судимі на батьківщині, невідомо. Довідка коштує 30 злотих і дійсна лише місяць. Крім того, зараз вимагають ліцензію, раніше з цим було не так суворо. Ліцензія для водія таксі коштує від 100 злотих, вона дійсна лише в тому місті, де працюєш», – розповідає Віталій.

На сьогодні перевізники й самі зацікавлені у тому, щоб підвищити безпеку поїздок. Так, Bolt вже тестує аудіозапис в авто під час поїздки, Uber, якщо авто довго стоїть під час поїздки (наприклад, в заторах), надсилає повідомлення у додатку, де вимагає підтвердити, чи все гаразд. Крім цього, можна ділитися своїм маршрутом із родичами чи друзями.

Зараз працювати в службі таксі можна із закордонним посвідченням водія. Але, за словами Віталія Ткаченка, їх уже готують до того, що до травня наступного року водії мають перейти на польські права. Це також підвищить безпеку перевезень, оскільки у Польщі є досить високі вимоги до водіїв. Але це створить проблеми для тих, хто приїжджає і одразу хоче влаштуватися у таксі. Оскільки обміняти посвідчення водія на посвідчення польського зразка можна тільки після 6 місяців перебування в країні.

8 тисяч водіїв втратили роботу

Компанія Bolt ще в 2022 році посилила верифікацію водіїв та попросила їх пред'являти ще й медичну довідку про можливість роботи у сфері перевезень, свідоцтво про успішне проходження психологічних тестів та ідентифікатор водія таксі. Як наслідок, 1 січня 2023 року служба заблокувала 8 тисяч водіїв, які не змогли виконати нові вимоги. Найчастіше блокування були пов'язані з відсутністю ідентифікатора водія таксі. Цей пластиковий документ видають уженди (місцеві адміністрації) за заявою, і вони просто не встигали обробляти величезну кількість запитів.

Безумовно, нововведення у польських службах таксі змінять ситуацію з безпекою на краще, але не вирішать усіх проблем.

На вулицях з'являються сезонні квіти. Біля музею-в'язниці Пав'як, чагарник Calocephalus із сріблястими пагонами. Новий Свят і Краківське Передмістя прикрашають жоржини, ехінацея, квітки з романтичною назвою «Крила ангела», але головні акценти - це жовті, червоні листя дерев, особлива атмосфера осіннього міста, яку хочеться залишити собі на памʼять у виразних фото, в якій приємно пити каву та надихатися.‍

Sestry підготували для вас must visit у категорії «Осінь у Варшаві».‍

1. Pumpkin Farm у Варшаві – одна з найвідоміших гарбузових ферм у всій Польщі. Знаходиться в маєтку Powsin в районі Wilanów на вулиці Drewny, 17. Всюдисущі гарбузи різних сортів, розмірів і кольорів на кількох гектарах землі, солом'яні піраміди, кукурудзяний лабіринт, альпаки, кролики, тарзанка і частування з гарбуза – це улюблена локація варшавян та туристів, працює вона лише восени.  

‍
2. Коли бетонний пейзаж міста прикрашає жовте, оранжеве та червоне листя, він стає суперестетичним і ніби проситься у кадр. У Варшаві є чимало будівель, покритих пишною рослинністю, що в'ється на фасадах, і одну з таких будівель може спостерігати на вулиці Chocimska, 24, це будівля Національного інституту охорони здоров'я (Narodowy Instytut Zdrowia Publicznego PZH). Варто прогулятися вулицею Krzywickiego, там декілька таких будинків в листях. А також цікаві рослинні локації знайдете неподалік фуд-кортів Browary Warszawskie.

3. Від вулиці Krzywe Koło до вулиці Brzozowej є місце, яке називають Вулицею кам'яних сходів. Воно восени набуває просто неймовірного шарму. Це прихована, вузька та крута вулиця у центрі міста поєднує верхню частину Старого міста з районами вздовж річки Вісли. Цей район розташований на горі і має крутий схил, тут відкриваються чудові види. Про цю локацію знають не багато людей, і вона точно варта уваги.

4. Кожен мешканець столиці знає про парк та музей Łazienki Królewskie, алеї якого восени виглядають неймовірно. Також Ogród Saski у стилі бароко недалеко від Старого міста біля Placu Pilsudskiego сповнений старих каштанів, мальовничих алей та затишних лавочок.

Парк з фонтаном та дивовижною водонапірною баштою польського архітектора, італійця за походженням Енріко Марконі, мальовниче озеро, оточене плакучими вербами, симетричні доріжки з газонами та квітниками,Скульптури Муз та Доброчесності, що прикрашають сад, створюють неповторну осінню атмосферу.

5. Сад на даху Бібліотеки Варшавського університету на вулиці Dobra 56/66 восени просто заворожує своїм центральним куполом, вкритим криваво-червоним плющем. Це один із найбільших садів на даху в Європі. Сад відкритий для відвідування до пізньої осені та розділений на чотири частини, кожна з яких вкрита різними видами рослин. Тут можна відпочивати з пледом на траві, пити чай із термоса та милуватися панорамою Варшави з мостів та оглядового майданчика.

6. Кав'ярня Deseo на вулиці Burakowska, 5/7 розташована у мальовничому дворику на межі столичних районів Воля та Жолібож. Кав'ярня та кілька інших ресторанчиків розташовані на території старої мереживної фабрики. Будинки зі старої цегли обплітає густий плющ, їм товаришують мінігарбузи, верески, а стара бруківка під ногами додає колориту.

7. Osiedle Przyjaźń переносить в атмосферу осені, яку не побачиш у мегаполісі. Локація  відрізняється від усіх інших варшавських пейзажів і нагадує музей просто неба. Дерев'яні будинки різних кольорів в стилі заміських садиб побудовані в 1952 році. Тут панує спокій, характерний для лінивих передмість. Це одне з улюблених місць прогулянок мешканців Бемово. А розташований житловий масив на вулицях Marii Grzegorzewskiej та Konarskiego.

8. Park Skaryszewski викликає спогади про дитинство, де була гонитва за білками, стрибки по каменях річки, печера на вкритому ялинами пагорбі, схованки серед дерев та перші побачення. Осінь забарвлює локацію в неймовірні кольори. Парк величезний, білки наполегливо випрошують частування. 

9. Zamek Ujazdowski і парк теж варто відвідати. Тут знаходиться королівський палац польського короля Августа II, розташований він поряд із парком Łazienki Królewskie. Цю локацію обов'язково потрібно сфотографувати восени! Класична архітектура та мʼякі тони зачаровують аристократизмом. Оточений зеленню, величний замок з баштами ніби зійшов зі сторінок старовинних гравюр. 

10. Żelazowa Wola це особлива місцевість, заледве у 46 км від Варшави. Тут розташовани чудовий, майже казковий осінній парк, що оточує білий садибний будинок. Відновлена ​​садиба, в якій народився Фредерік Шопен, простір, що багато років розробляли дизайнери. Їхнім завданням було не лише зібрати артефакти, а й створити атмосферу, що передає дух творчості композитора. Парк навколо садиби захопить фарбами, рослинністю, чудовими містками і музикою природи, тією, що памʼятає великого маєстро.

Правляча в Польщі партія «Право і Справедливість» втрачає можливість створити коаліцію в новому Сеймі та сформувати уряд, про що свідчать результати кількох опитувань і нові дані  late poll (дослідження проведено Ipsos для TVN, Polsat i TVP). Згідно з останніми даними late poll, опублікованими в понеділок вранці, ПіС отримує 36,6 відсотка голосів, опозиційна «Громадянська коаліція» (блок партій на чолі з «Громадянською платформою» Дональда Туска) 31 відосток, блок «Третя дорога» — 13,5, блок лівих (Нова Лівиця) — 8,6, а радикальнонаціоналістична антиукраїнська партія «Конфедерація» — лише 6,4 відсотка. Отже, три опозиційні сили — «Громадянська коаліція», «Третя дорога» і блок лівих разом набирають достатню кількість голосів для формування більшості, це разом близько 248 мандатів у Сеймі із 460 місць.  Вчора політики усіх трьох сил, не називаючи імен на посади, підтвердили проведення переговорів стосовно формування правлячої коаліції і уряду.

Партія ПіС все ще сподівається, що екзітполи помилилися. Також соратники Ярослава Качиньського публічно заявляють, що вони здатні утримати владу: «Ми абсолютно перемогли на цих виборах, і саме нам президент (Польщі) Анджей Дуда довірить місію формування уряду, — каже депутат Європарламенту від "Права і справедливості" Ришард Чарнецький. — Таким чином, ми отримаємо час для переговорів, і тоді можуть відбутися ті "дуже цікаві речі", про які говорив у своїй промові голова (партії ПіС) Ярослав Качинський». Дійсно, партія посіла перше місце, але цього недостатньо, щоб втримати владу. Ймовірний союзник — «Конфедерація» — також не допоможе ПіС утримати владу, бо навіть разом їм не вистачить десь приблизно 12-20 голосів до створення більшості.

Опозиція рішуче налаштована реалізувати свій шанс на успіх, сформувати коаліцію і новий уряд, виходячи з результатів голосування:

«Це кінець правління ПіС. Ніхто у нас не вкраде ці вибори», — заявив лідер опозиції Дональд Туск. «Послухайте, ми це зробили. Я ніколи не був таким щасливим від цього другого місця», - додав він. Туск привітав з перемогою лідерів інших опозиційних партій: «Ніхто нас більше не обдурить. Ми виграли Польщу».

Менше з тим, згідно з Конституцією Польщі президент Анджей Дуда (є соратником Качиньського) може назвати кандидатуру премʼєр-міністра на свій розсуд, законодавство не забороняє цього. І тоді саме названий президентом кандидат формує уряд та протягом 14 днів має отримати вотум довіри Сейму. Якщо цього не станеться, то Конституція Польщі передбачає можливість формування уряду Сеймом.

«Єдине, на що ще сподіваються великі прихильники лідера (ПіС) Качинського, — це на те, що він все ж таки перетягне на свій бік відсутніх депутатів, щоб мати парламентську більшість, але це вже здається нереальним. Найпізніше 1 грудня ми матимемо новий демократичний опозиційний уряд», — заявив колишній президент Польщі Александр Кваснєвський в інтерв'ю порталу Onet. 

«Абсолютно очевидно, що ми сформуємо спільний уряд з «Третьою дорогою», тому що ми згодні в абсолютній більшості наших пріоритетів. Сьогодні ви бачите, що «Громадянська коаліція» з «Третою дорогою» і лівими має значну більшість», — сказав віце-президент «Громадянської платформи» Рафал Тшасковський в інтерв'ю Polsat. Також, відповідаючи на запитання журналістів у виборчому штабі після оголошення результатів екзітполів, політик висловив сподівання, що президент Дуда продемонструє свою незалежність від голови партії ПіС Ярослава Качинського у питанні визначення кандидатури премʼєра, яку назве нова коаліція в Сеймі. 

Якщо цього не станеться, то процедура формування уряду може затягнутися на кілька місяців.

Вже у вівторок виборча комісія обіцяє оголосити остаточні результати голосування на парламентських виборах в Польщі, які відбулися 15 жовтня.

Із перших днів повномасштабного російського вторгнення Пйотр Палінський возив в Україну гуманітарну допомогу. Спочатку до Львова, згодом до польсько-українського кордону. Під час однієї з таких поїздок він віз від кордону до Ольштина жінку з сином, які втікали з Харкова з єдиною валізою. І восьмирічний Діма сказав йому, що дуже любить їздити на велосипеді. 

«Я вирішив якось допомогти. Але в мене не було такого велосипеда, тому зробив допис у Фейсбуці. Друзі в той же день віддали мені 15 велосипедів. Я знову написав пості, що маємо велосипеди для дітей-біженців. Також попросив пані Анну Фаранчук, яка координує роботу Центру допомоги біженцям при греко-католицькій парафії в Ольштині, щоб розповідала про нашу ініціативу українцям. Дарували всім, хто просив», — розповідає Пйотр. 

Важлива допомога

Так у квітні 2022 року почалася акція Велосипеди для українців (Rowery dla Ukraińców). Через пів року до неї приєдналася харцерка Дорота Лімонтас і чимало людей, які хотіли допомагати біженцям. 

«Якось мені зателефонувала жінка з міста Ґіжицько і просила забрати велосипед, який вона знайшла на смітнику. Я подякував і відповів, що, на жаль, не зможу їхати понад сто кілометрів за одним велосипедом. Та невдовзі пані Ядвіґа зателефонувала знову. Розповіла, що звернулася до представників місцевої влади з проханням підтримати акцію. Так їй вдалося зібрати понад 40 велосипедів», — пригадує Палінський. 

Нещодавно велосипед подарували Кароліні, дівчині з порушенням слуху, яка спілкується жестовою мовою, а вона почала популяризувати цю акцію серед студентів Вармінсько-Мазурського університету. Роздавала їм листівки, де можна було прочитати про цю ініціативу. Зібрала понад 10 велосипедів. 

Про велосипеди просять українці з цілої Польщі. Коли до Пйотра звернулося літнє подружжя з Ченстохови, Дорота Лімонтас знайшла волонтерів, які завезли їм велосипеди. Окрім того, Дороті вдалося отримати гроші одного з благодійних фондів, щоб купити запчастини для ремонту велосипедів. 

«То була невелика сума. Але це також важлива допомога», — каже Пйотр. 

Батько завжди в майстерні

Люди віддають пану Пйотру різні велосипеди. Є такі, що з двох або трьох можна зробити один. А є й такі, що не потребують ремонту. 

«Велосипеди ремонтує мій батько, Вітольд Палінський. Без його допомоги акція не тривала би до сьогодні. Він на пенсії й увесь свій вільний час присвячує цій справі. Насправді роботи дуже багато. Я прокидаюся вранці й чую стукіт у підвалі — отже, тато вже працює. Пізно ввечері повертаюся з роботи, а тато ще в підвалі. Часто бачу його там з дітьми, які приходять не лише щоб він допоміг щось полагодити, а й просто поспілкуватися з ним чи самим повчитися ремонтувати», — розповів Пйотр. 

Катерина Медвідь та її семирічна донька Вікторія приїхали до Ольштина у березні 2022 року з Київської області.

«Чудово, що велосипеди отримують не тільки діти, а й їхні мами. Нам стало легше звикати до нових умов життя завдяки велосипедам. Це мотивувало вийти з кімнати, не грати в телефонні ігри, а разом поїхати до парку чи до озера. Ми й досі їздимо до пана Вітольда, бо велосипеди час від час часу потребують догляду. Він їх безкоштовно ремонтує. Пан Вітольд дуже доброзичливий, уважний до всіх, хто звертається за допомогою. Завжди запропонує чаю, розпитає про життя. Для дітей-біженців він як рідний дідусь, а для нас, їхніх матерів — як тато», — розповіла Катерина. 

Анна Кучерук приїхала до Ольштина в березні 2022 з 8-річним сином і 14-річною донькою з Києва. Пйотр подарував їм три велосипеди, а коли діти підросли і потребували більших, то змогли їх замінити. 

«Ми заощаджуємо гроші за проїзд у транспорті, а водночас дбаємо про фізичне і психічне здоров’я. Буває також так, що виникає якась проблема і я починаю панікувати. Тоді сідаю на велосипед, їду й повторюю в думках: все добре, я в безпеці, знайду правильне рішення», — розповіла Анна, яка їздить на велосипеді на роботу. 

Дощовий день народження

Багато українців, які опинилися в околицях Ольштина, отримали від Пйотра велосипеди, якими тепер їздять на роботу з сіл, у яких мешкають, часом за 10 чи 20 кілометрів від міста, куди автобуси чи потяги їздять рідко. 

Пан Пйотр допомагає українцям безкорисливо. Він витрачає на цю акцію чимало часу, зусиль, грошей. Навіть у свій день народження, коли йшов дощ, він їздив за різними адресами і збирав до причепа велосипеди для українців. 

Багатьом людям його допомога допомагає долати травматичний досвід війни, повертає відчуття важливості і потрібності. 

У травні 2023 року Пйотр Палінський став одним із фіналістів нагороди Ольштинянин Року 2022, що її проводить видання Gazeta Wyborcza в Ольштині — за те, що разом зі своїм батьком відремонтував і передав українським біженцям понад 500 велосипедів.

Велосипед з душею

Марцін Борковський, психолог, був одним із перших читачів «велосипедного» допису пана Пйотра в Фейсбуці. 

«Я був приємно здивований і подумав: о Боже, я знаю цю людину! Це ж пан Пйотр! Він працює механіком і я завжди саме в нього ремонтую свій автомобіль. Я довіряю йому, знаю, що в нього дуже добре серце. Тому жодної секунди не сумнівався й захотів віддати один зі своїх велосипедів, який дуже любив. І так само зробило чимало моїх знайомих», — розповів Борковський. 

Пйотр Палінський додає, що часто поляки, віддаючи велосипеди, діляться спогадами про якусь дорогу серцю людину, якій він належав, або про незабутні хвилини подорожей. І радіють, що велосипед, який багато років стояв у підвалі, отримає нове життя. 

«У мене в гаражі зараз є велосипед, який віддав 70-річний чоловік. Він купив цей велосипед 50 років тому, коли був студентом. Пів століття чоловік піклувався про нього ніби про живу істоту і вирішив, що настав час попрощатися з ним саме в такий спосіб, віддавши нам. Так, я вірю, що цей велосипед, як і чимало інших, має душу. Розумію, що нині молоді люди не захочуть їздити на такому старому велосипеді. Але це класика, раритет. Є люди, які цінують подібні унікальні речі, тому він має потрапити на аукціон. Гроші від продажу передамо на лікування дівчинки, яка має онкологічне захворювання», — сказав Пйотр. 

Щоб приєднатися до акції «Велосипеди для українців», можна зателефонувати за номером +48 606 349 048 або написати до Пйотра Палінського на Фейсбуку.  Окрім велосипедів, збирають також самокати, ролики, скейтборди, дитячі візочки, м’ячі.

Контузії, часткова або повна втрата зору, опіки, травми голови та ампутації кінцівок — такі важкі поранення нині отримують українські військові на фронті. Sestry поспілкувалися з двома військовослужбовцями, які отримали серйозні травми у боях, але не здалися. Чоловіки поділилися історіями свого поранення та реабілітації. Також дали поради побратимам — як не впасти у депресію, а цивільним — як допомогти військовому відновитися і не завдавати нових травм.

Історія Олега Симороза: «Я знав що буде велика війна. Розумів, що нам доведеться виборювати своє право на незалежність»

До великої війни київський активіст Олег Симороз боровся із незаконною забудовою столиці. З початком повномасштабного вторгнення чоловік взяв до рук зброю та став на захист країни. Спочатку обороняв Київ, а згодом вирушив на схід. Саме там отримав важке поранення.

«Коли у реанімації прийшов до тями, зрадів, що бачу хоча б на одне око. Однак зрозумів, що щось не так з ногами. Їх ампутували»

Ранок 20 жовтня 2022-го року. Мій підрозділ отримав наказ висуватися на бойові позиції. Я був за кермом. Ми їхали «сірою зоною» під Кремінною. Переднім колесом машина наїхала на протитанкову міну ТМ — це приблизно 10 кг тротилу. Автомобіль вибухнув. Головний удар прийшовся на місце водія, тобто на мене. Я залишився без обох кінцівок, їх ампутували. Також отримав складні переломи рук, двох лицьових кісток, носа. Моя щелепа була зламана, зуби — вибиті, моє тіло було в опіках. Мотор від автомобіля полетів мені в обличчя. У побратима, який сидів біля мене, — зламаний ніс, обпечене лице. Хлопці на задніх сидіннях отримали контузії, вибуховою хвилею їх викинуло з машини. Я втратив на якийсь час свідомість. Коли прийшов до тями, найстрашніше було нічого не бачити і не мати можливості ворушити руками і ногами. Також я був затиснутий мотором. Біль була нестерпна. Почав кричати і зрозумів, що маю велику проблему з ногами. Пощастило, що поруч проїжджав автомобіль сусіднього батальйону — хлопці з 81-ої бригади ДШВ. Вони забрали мене до стабілізаційного пункту, а вже звідти — на реанімобілі до Краматорська, де мені надали першу медичну допомогу. Після того евакуювали до Дніпра — у лікарню Мечникова. Там медики кілька днів боролися за моє життя. Вже згодом мене перевели до Києва — в реанімацію Центрального військового госпіталю.  

«У мене особисто не було потреби в психологах. Мені пощастило з близькими людьми»

Кілька речей не дали мені впасти у депресію. Перше — це усвідомлення того, що я переміг смерть. Я був однією ногою у могилі, але ж вибрався. Я дуже сильно хотів жити, і моє бажання збулося. У шпиталі я зустріч хлопців, які мали важкі поранення мозку, хребта. Тоді я зрозумів, що просто не маю права впадати у депресію. Друге — треба чітко усвідомлювати, що на війні може статись все, що завгодно. Водночас дуже небезпечно бути на фронті без сенсу життя. Ти постійно маєш себе запитувати: «Для чого я тут?». У мене було багато планів на життя — і поранення нічого не змінило.

Якщо сенсу життя немає, його треба знайти. Із цим можуть допомогти, наприклад, психологи. Або просто запитайте у себе: «Для чого я вижив?». 

Важливим чинником є підтримка. У шпиталю зі мною працював психолог, але я зрозумів, що не потребую його. Я постійно спілкувався з родичами і друзями. Мене весь час підтримувала кохана. Так, все дуже індивідуально. Люди по-різному реагують на поранення. Цивільним хотів би сказати, аби вони не порушували кордони. Це ж все відчувається. Також просив би утриматися від ідіотських питань: «Як це жити без ніг? Чи важко?». Якщо військовий захоче про це говорити, то буде. Але не треба на нього тиснути. У житті є багато цікавіших тем для розмов. 

А як щодо співчуття  і жалю? Все індивідуально. Я потребував цього лише у реанімації, у перші три дні, далі — ні. Не треба цього жалю, я розумів, куди йду. Людину просто варто поважати. Водночас не слід проявляти зайву турботу. Я безмежно вдячний своїм батькам, які на початку мені дуже допомогли, але буду відвертим — ми з ними багато сварилися через цю надтурботу, через ставлення до мене як до дитини, яка лежить у реанімації.

«Я маю багато планів на життя — і моє поранення їм не завадить»

Нині я проходжу реабілітацію у приватній клініці за безкоштовною програмою. Вчуся ходити на протезах. Це колосальна важка праця. Продовжуватиму громадську діяльність. Я досі військовослужбовець, але ВЛК визнала мене непридатним. Найімовірніше, звільнюся з армії, побуду вдома. Треба адаптуватися, побути у тиші. Також продовжу волонтерську діяльність. До політики повернуся, коли буде час. А далі треба працювати. Я хочу змінювати цю країну. Хочу мати родину, бачити друзів, розвиватися і бути успішним. І я доведу, що зможу це зробити.   

Історія Олександра Терещенка: «Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну»

Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни, кіборг із позивним «Льон», кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний герой України». До 2014-го року працював відеооператором, з дружиною виховував дітей. 9 років тому пішов до війська добровольцем. Захищав Донецький аеропорт у складі 79-ї аеромобільної бригади. Одного дня в його руках вибухнула ворожа граната, яку Олександр намагався відкинути. Тоді чоловік повністю втратив праву руку та кисть лівої, отримав важкі травми ока. Після цього працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Сьогодні очолює управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міської ради та займається волонтерством. 

«Годування з ложечки  перетворює на інваліда»

Під час поранення у ДАПі весь час я був у свідомості. Розумів, що сталося щось серйозне. Пам’ятаю, як не відчував рук, говорив, щоб мене пристрелили. А у лікарні у Дніпрі благав лікарів зберегти руки. Коли прокинувся від наркозу, побачив скривавлені бинти і відсутність рук. На диво, страшної депресії у мене не було. Навпаки була впевненість, що все буде добре. Мабуть, це було під впливом знеболювальних. Одразу заспокоїв рідних. Сам зосередився на технічних моментах. Не хотів, щоб мене годували з ложечки, немов інваліда. Мені пришили до напульсника ложку, одягав його на культю і їв сам. Тоді, у 14-му році, з протезуванням у державі було геть погано. Всі розповідали, що біонічні  протези заміняють 70% функцій руки і що з ними можна жити, ніби нічого не сталось. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять рук. Зараз я опанував їх на 50%. Звісно, я не можу більше грати у волейбол, більярд. Також не можу плавати з протезами, бо вони бояться вологи. За ці роки я сам собі зробив пристосування, які допомагають бути самостійним. Я можу лишатися вдома сам, подорожувати, робити базові фізіологічні потреби.

«Це як у підводному човні. Затоплений відсік, задраїти все, не жити минулим, а боротися за життя далі»

Я часто буваю у реабілітаційних центрах і зустрічаюся там з хлопцями. Говорю всім, що на цьому життя не закінчується. Розповідаю їм про себе, про те, що після поранення моє життя виявилося ще більш цікавим і насиченим, ніж до. Безперечно — це не подарунок долі, але так сталося. Тож треба сконцентруватися на тому, як жити далі у тому стані, який є, як звертатися до людей, які вже пройшли цей шлях, як вчитися користуватися протезами. Але найголовніше — як і де знайти мотивацію у себе. 

Не вважайте себе хворим та безпомічним. Зараз дуже багато можливостей здобути нову професію та освіту, знайти якесь захоплення. Коли людина щось втрачає, для неї відкриваються нові  можливості, про які вона навіть ніколи не підозрювала. 

А ще — не ставте собі дурних запитань: «Чому це відбулося? Чому саме зі мною?».

Нещодавно було весілля хлопця, який повністю втратив зір, має поранення ноги, перебито нерв. Вони з коханою познайомилися у квітні цього року, у травні він осліпнув, тим не менш, дівчина його не кинула. Інший приклад, коли чоловіка, який втратив зір, покинула дружина. Однак він одружився з дівчиною, медичним працівником госпіталю. У них вже народилася дитина. Життя продовжується, ніколи не варто себе програмувати, що тепер я без рук чи ніг, тож нікому не потрібний.   

Але й суспільство має вчитися правильно реагувати не лише на ветеранів війни. Якщо бачите людину на візочку чи з протезом, не акцентуйте на цьому увагу. Часто люди хочуть подякувати, але роблять це з поклонами, патетичними речами, зі сльозами, іноді пхають гроші, чомусь вважають, що людина з інвалідністю може бути голодна. Я завжди говорю цивільним: якщо хочете подякувати, робіть це, не привертаючи уваги, — тихенько підійшов, подякував за службу, приклав руку до серця, кивнув — і це буде приємно.

Часто люди починають хапати ветерана на візочку, перетягати через вулицю. Один військовий розповідав мені: «Я спускаюся на візочку, мені важливо зробити це самотужки, аж тут починають мене підіймати, виносити. Це напружує». Ці люди воювали, вони дуже переживають через свою безпорадність. І ось такі спроби «допомогти» лише підкреслюють цей стан. 

Якщо ви бачите людину з інвалідністю, просто дайте сигнал, що готові прийти на допомогу. Можна сказати: якщо потрібна якась допомога, розраховуйте на мене. І все. Не треба самому лізти. 

Також не варто розпитувати про особисті речі, наприклад, пов’язані з інтимною сферою.

Не питайте: «Як ти взагалі живеш? Он Микола без руки, а ти без двох, це ж не життя!». Це виглядає як здивування: чому до цього часу я ще не наклав на себе руки. 

Не використовуйте фраз, на кшталт: «Боже, який ти молодець!», «Що ж це робиться?!». І не додавайте оце: «Кріпися!». Не ставте питань, які повертають військового до спогадів про травму і поранення. Не тисніть і не драматизуйте ситуацію. Не дивіться на нас, як на мерців, які воскресли. Саме через такі сконцентровані погляди я довго не наважувався вийти на вулицю. Після закінчення війни, на жаль, людей з інвалідністю буде дуже багато. І суспільство має вже зараз вчитися новій поведінці — як звертатись до них, щоб не нашкодити, не вбити бажання жити. 

Я б дуже хотів, аби після нашої перемоги Україна стала доступною для всіх верств населення. Зокрема, аби під час відбудови враховували потреби людей з інвалідністю — облаштовували пандуси, доріжки для незрячих. І, звісно, аби людей з інвалідністю брали на роботу.

Остін, Техас

Фонд Liberty Ukraine Foundation допомагає українським військовим, медикам і Україні загалом. Станом на 23 серпня 2023 року вдалось зібрати понад 6 млн доларів. На акції під назвою «One Year of Bravery — Fundraising for Ukraine» збирала для потреб ЗСУ. Львівський гурт «Пристані» був запрошений на концерт збору коштів для фонду.

‍Таллінн, Естонія

23 вересня 2023 рік. Благодійний хокейний турнір Hockey Armor. У ньому взяли участь 8 команд з 4-х країн. Від України грали спортсмени хокейного клубу «Вітязь» (Харків). Збирали донати. Кошти направили на придбання пожежних авто та авто швидкої допомоги. Перемогу в турнірі отримала команда з України.

‍Тель-Авів, Ізраїль

Israeli friends of Ukraine — благодійна організація, яка з початку повномасштабного вторгнення Росії на постійній основі проводить заходи в підтримку України. Влаштовує ярмарки, концерти, зустрічі, збирає кошти для України, відправляє гуманітарну допомогу.

Шанхай

У Шанхаї постійно проводяться закриті заходи української громади з залученням іноземних гостей — Великдень з пікніком на даху в центрі міста, літературні зустрічі, вечори української кухні, святкування Дня незалежності України. Деякі події дуже камерні — на 10-20 людей. Деякі великі — до 200 людей. Головною їхньою метою є об’єднання всіх, хто підтримує цінності, які зараз захищає Україна. Навіть у країні, яка не проявляє великої дружби до України. Кошти з усіх заходів передаються постраждалим від російської агресії.

‍Лідс, Англія

У центрі міста щороку проводяться мітинги на День Вишиванки, День Державного Прапора, День Незалежності України. Також люди збираються під час масованих атак українські міста — для посилення уваги та пришвидшення допомоги для України від британського уряду.  

На День Незалежності 2023 року відбулася акція, на якій її учасники утворили ланцюг єдності. На заході зібрали 1700  фунтів стерлінгів. Таким чином закрили проєкт з придбанням пікапу та мікроавтобусу для ЗСУ. Вони вже в Україні.

Лос-Анджелес, США

Ukraine’s Freedom Run. Сотні українців і американців взяли участь у благодійному біговому марафоні в Лос-Анджелесі. Захід організований благодійним фондом Stand with Ukraine Foundation з нагоди 32-го Дня Незалежності України.

‍Карлсруе, Німеччина

У 32 річницю Дня незалежності України головна площа міста Карлсруе вперше побачила «живу» мапу України. Її утворили люди, які прийшли підтримати Україну. На святкуванні співали українські пісні із німецько-українським хором, збирали донати.

Валенсія, Іспанія‍

День незалежності України, 2023 рік. На вулиці міста вийшли сотні українців і іспанців, які підтримують Україну та її боротьбу за свободу.

‍Бухарест, Румунія

До Дня Незалежності в Бухаресті 24 серпня пройшла акція солідарності з Україною. Урочистий захід відбувся біля будівлі українського посольства. Участь в акції солідарності під гаслом #StandWithUkraine взяли українці в Румунії, представники румунської влади, дипломати, акредитовані в Бухаресті, громадяни Румунії.

‍Тбілісі, Грузія

Проти антиросійських санкцій і військової допомоги для України, однак з гуманітаркою, генераторами та відкритими обіймами для українських переселенців. Грузинська влада обережна і відверто не виступає проти Росії. Тим часом грузини виходять на мітинги і активно підтримують Україну. Тбілісі майорить українськими прапорами. Близько півтори тисячі грузинських добровольців воюють за Україну.

Світлана із чотирма дітьми отримала у Польщі тимчасовий прихисток у зв’язку із воєнними діями в Україні. На родину отримували по пів тисячі злотих на кожного малюка — за програмою «Родина 500+» [польською «Rodzina 500+». — Ред.]. Цю допомогу держава платить не лише полякам, але й певній категорії іноземців, зокрема українцям, які прибули до Польщі після початку повномасштабного вторгнення. Також жінка отримала разову виплату для біженців у розмірі 300 злотих.

Наприкінці минулого року Світлана вирішила повертатись додому. До справи підійшла відповідально: сповістила про свій виїзд Заклад соціального страхування [польською Zakład Ubezpieczeń Społecznych, ZUS. — Ред.] через спеціальний портал. 

Однак через масовані російські атаки жінка передумала — вирішила не поспішати із переїздом. Світлана швидко поновилася як особа зі статусом UKR [це правовий статус іноземця, насамперед громадянина України, який означає отримання ним тимчасового захисту в Польщі. — Ред.]. Утім, відновити виплати за програмою «500+» виявилось не так просто. І Світлана, як і багато інших українців, не отримувала грошову допомогу на дітей.

Масові перевірки українців: що шукають інспектори?

Статус UKR, а разом із ним і виплати за програмами «500+» або «Сімейний опікунський капітал» українці почали втрачати з осені 2022 року. Однак масового характеру проблема набула після 28 січня 2023 року. Саме тоді у Польщі набули чинності зміни до закону «Про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом у цій країні» від 12 березня 2022 року. Заклад соціального страхування (ZUS) почав ретельно перевіряти переселенців з України, вивчати історії їхніх перетинів кордонів. Перевірка торкнулася навіть тих, хто назавжди виїхав із Польщі, — додому або в інші країни.

Блокування виплат відбувається без жодних листів чи попереджень. Тому треба самостійно час від часу перевіряти актуальність статусу UKR.

Із початку року зі скасуванням або замороженням виплат на дітей зіткнулася така велика кількість українців, що заступник Уповноваженого з прав людини у Польщі Станіслав Троцюк надіслав листа до Голови Закладу соціального страхування із проханням звернути увагу на цей факт. За його словами, без 500 злотих залишились навіть ті родини, які постійно перебували на польській території. Крім втрати виплат, багато біженців залишилися й без безкоштовного медичного обслуговування.

‍Чому зникають виплати? 

Лідія вперше в’їхала на територію Польщі у червні 2022 року. Прикордонник запитав її, чи з туристичною метою вона їде в країну. Жінка, не зрозумівши, кивнула на знак згоди. Вже у Варшаві за кілька днів вона оформилася як особа, що рятується від війни. Почала отримувати на дитину 500 злотих щомісячно й жодного разу не залишала країну.

Однак цьогоріч у січні гроші перестали надходити. Як виявилось, на кордоні жінку внесли до реєстру як особу, яка в’їхала з туристичною метою, а не на підставі тимчасового захисту. Відтак її в’їзд не потрапив до категорії «Q-ewakuacja». 

Речник ZUS Павел Жебровський стверджує: втрата статусу викликана тим, що при перетині кордону українські біженці не пред’являють електронного документу diia.pl та не повідомляють про використання тимчасового захисту.

Серед причин втрати 500+ також в’їзд до Польщі з третіх країн, особливо при наявності захисту іншої країни або спроби отримати там тимчасовий прихисток. За польським законодавством, виплати неможливо поновити, навіть якщо спроба влаштуватися в іншій країні була невдалою. І тут не вдасться схитрувати, наприклад, перетнути польський кордон з боку України «наче вперше» — усі дані фіксуються відповідними реєстрами. Якщо ж людина отримає статус UKR незаконно, то їй загрожує до 8 років ув’язнення або ж депортація.

Також можуть виникнути проблеми з виплатами через різні прізвища у документах матері і дитини, зміни прізвища уже в Польщі (наприклад, через розлучення, новий шлюб, зміну даних у новому паспорті тощо), помилки інспекторів й одруківки. Причини невиплати пів тисячі злотих, які трапляються рідше, але бувають — зміна особи, яка подавала документи на виплату для дитини (наприклад, першого разу допомогу оформлював батько, а тепер — мати), а також народження дитини у Польщі. В останньому випадку новонароджений не буде в реєстрі ZUS, бо не перетинав кордон. 

Нерідко буває й так, що до припинення соціальної допомоги призводять одразу кілька причин. Тож треба враховувати і це, починаючи процес повернення виплат. 

Світлана, яка вирішила-таки залишитись у Польщі, зібрала усі документи і докази свого перебування у країні, як-от документи з роботи, подзвонила і написала кілька листів до Закладу соціального страхування. Виплати вдалось поновити за півтора місяця, але був нюанс: гроші прийшли лише на трьох із чотирьох дітей. Найменшого сина — через помилку або надмірне навантаження на прикордонників — не внесли до жодного реєстру, відтак для соціальних служб він залишився… невидимим. Жінці довелось заново почати роботу із відновлення виплат.

Погляд юриста: єдиного механізму відновлення виплат немає

Правник Ігор Солодовник надає юридичні поради українцям за програмою «Варшавський університет для України». Серед іншого, консультує українок з питань повернення 500+. За останні пів року мав більше пів сотні випадків, як він каже, безпідставних відмов у наданні соціальної допомоги.

— Алгоритму відновлення виплати допомоги не існує, у кожному випадку маємо справу з окремою адміністративною процедурою, — переконаний юрист. — Вирішення конкретних випадків дуже залежить від «людського фактору»: хто ухвалює це рішення, хто бере на себе відповідальність.

Якщо у своєму рішенні про припинення виплат ZUS посилається на нібито перебільшення 30-денного терміну перебування за межами Польщі, треба отримати від польської прикордонної служби (Straż Graniczna) електронним листом інформацію, коли саме особа виїхала і коли повернулася. Іноді відповідь може прийти за день-два, іноді доводиться чекати тиждень, а часом й кілька місяців. У кожному разі фінальне рішення про відновлення виплат ухвалює лише один орган — Заклад соціального страхування. 

Ігор Солодовник розповідає про жінку, яку консультував. Вона виїхала до України на 11 днів. Гроші перестали приходити. Причина: перевищення 30-денного терміну перебування поза Польщею. І хоча жінка має всі докази свого перебування у країні, однак виплати поки що не вдалось повернути.

— Ситуація складна, — каже Ігор Солодовник. — Мами нервуються, витрачають час і сили, почуваються приниженими. Тим часом офіційні особи, до яких ми звертаємося, а це працівники ZUS, муніципалітетів, польські прикордонники, втомлюються від постійних звернень. У них складається враження, що українки тільки й роблять, що просять гроші. Наростає фрустрація й апатія.

Як же повернути 500+?

Каріна Беземенна евакуювалася до Польщі із Житомирщини. Намагаючись легалізуватися, почала розбиратися із місцевою бюрократичною машиною, вивчати польські закони і вчитуватися у документи тоді ще незрозумілою їй мовою.

Проаналізувавши все, жінка створила алгоритми повернення коштів за програмою 500+. Ділиться з українками інформацією на своїй сторінці в інстаграмі, яка має понад 18 тисяч підписників. Там викладає покрокові інструкції для відновлення виплат. За спостереженням Каріни, повернути гроші реально у 85% випадків. Найшвидше це вдавалося зробити за 1,5-2 тижні. Однак найчастіше — це складний шлях із листування, телефонних дзвінків, написання звернень і скарг, який може затягнутися на місяці.

Каріна Беземенна наголошує, що у більшості випадків боротьба за відновлення 500+ і справедлива, і законна. Хоча має приклади, коли жінки живуть в Україні, перетинають кордон раз на місяць, аби лишень відмітитися й дотриматися умови про перебування в Україні не більше 30 днів — щоб про всяк випадок зберегти статус UKR і виплати.

Речник ZUS Павел Жебровський наголошує, щоб українці не забували показувати всі необхідні документи на кордоні:

— Для того, щоб уникнути втрати законності перебування, іноземець, який повертається до Польщі, під час паспортного контролю повинен повідомити прикордонника про намір в’їхати у зв’язку з використанням тимчасового захисту в Польщі та показати diia.pl у телефоні.

Каріна Беземенна радить почати процес відновлення виплат з листа до відділень прикордонної служби Польщі, де людина перетинала кордон. Найкраще це зробити у власному кабінеті через довірений профіль. У листі треба попросити, щоб усі виїзди і в’їзди до Польщі позначили як «Q-ewakuacja». За законом, відповідь може прийти протягом 30 днів. Утім, буває й скоріше.

Після отримання відповіді від митників в муніципалітеті або районних дільницях належить взяти довідку про підтвердження статусу UKR і написати лист до ZUS із повним роз’ясненням справи. Найкраще додати максимальну кількість доказів проживання у Польщі: лист від польських прикордонників, копії паспортів із печатками із датами виїзду та в'їзду, трудовий договір, угоду на оренду житла, учнівський квиток зі школи, документ про відвідування садка тощо.

Відповідь від Закладу соціального страхування можна чекати довго — від 30 до 90 днів, а то й довше. Для пришвидшення справи варто замовити Е-візит (онлайн-відеозв’язок з інспектором ZUS, який веде вашу справу), писати листи-нагадування і телефонувати. Залежно від відповіді, буде зрозумілим наступний алгоритм дій, твердить Каріна. Можливо, доведеться ще раз писати до прикордонної служби, якщо статус, попри лист із митниці, таки не було відновлено.

Якщо справа зовсім не рухається з місця, можна написати звичайного листа, додати усі докази перебування у Польщі й надіслати до головного офісу ZUS у Варшаві, а копію — у відділення у місті Білосток, де також розглядають справи із невиплатою 500+. Поки легальність перебування у Польщі не доведена, виплат добитися неможливо, каже Каріна.

Іноді, зібравши усі докази законності свого перебування у Польщі, нарахування 500+ не вдається поновити через помилку в системі. Тоді варто писати або телефонувати до Міністерства цифризації.

Каріна Беземенна наголошує: у цій кропіткій і непростій справі найкраща порада — не опускати рук. І наводить як приклад історію українки, яка тричі втрачала статус UKR і щоразу успішно його поновлювала. У кожному разі, за інформацією із ZUS, що її отримала Каріна Беземенна, кожна з українок має 3 роки на спроби відновити виплати. Компенсацію виплатять навіть якщо людина давно покинула територію Польщі.

Sestry спільно з Міждисциплінарною Групою з Вивчення Наслідків Війни в Україні ініціюють велике дослідження. Його мета — дізнатися, з якими проблемами стикаються українські громадяни, які втекли від війни до Польщі.

За даними Офісу ООН із прав людини (UNCHR), у Польщі зараз перебуває більше 950 тисяч українських переселенців. Усі вони виїхали після 24 лютого 2022 року — після початку повномасштабного вторгнення Росії. Приблизно 97% з тих, хто вимушено залишив батьківщину, становлять жінки.

Українські та польські вчені об'єднались, аби детально дізнатись, з якими труднощами стикаються громадяни України, як вирішують свої проблеми, наскільки адаптувались до нових реалій.

Sestry запрошують взяти участь у дослідженні. Для цього варто лише перейти за посиланням і заповнити анкету.

Уже в жовтні на порталі sestry.eu ми представимо результати опитування.

Я сиджу у гінекологічному відділенні одного зі шпиталів Торонто і чекаю своєї черги до лікаря-гінеколога. Він має поставити мене на облік у зв'язку з вагітністю. Поряд сидять усміхнені жінки при надії та їхні чоловіки, які живуть прекрасним очікуванням поповнення своїх родин.

Я відкриваю фейсбук на телефоні. Читаю новину про загибель на фронті знайомого молодого хлопця. Уже майже рік моя стрічка новин — суцільний некролог красивих і мужніх чоловіків у формі.

До лікаря заходжу, швидко витираючи очі. Утім він помічає, що щось не так. 

— Ви плачете через те, що у вас дитинка не так лежить? Не хвилюйтесь, ви лише на 26-му тижні, малюк ще змінить положення, — каже лікарка, старша за мене на 20 років. 

— Ні, читаю новини з батьківщини — з України. У моїй країні війна. 

Словник вагітної

Щоб стати на облік у гінеколога у Канаді, спочатку потрібно звернутись до walking clinic [клініка прийому пацієнтів. — Ред.]. Це робиться у тому випадку, якщо не маєте сімейного лікаря. У клініці беруть всі первинні аналізи і направляють на УЗД, прописують вітаміни чи, за потреби, ліки. Уже потім направляють до гінеколога при лікарні.

Через зміну адреси була змушена змінювати лікаря і шпиталь, де планувала народжувати. 

До моєї нової лікарки потрапила вже на 35-му тижні вагітності. А, за протоколом, я мала з'являтися кожного тижня. 

Лікарка Джейн довго розпитувала мене про наш дім у Бучі, про війну, про родичів, які залишились у Києві. На той момент я вже навчилась не плакати при малознайомих людях. Канадці загалом не показують публічно, що їм погано. 

— Що тебе бентежить? — питає лікарка Джейн, яка теж була при надії. 

— Боюсь, що щось не зрозумію під час пологів (хоч моя англійська для більшості новоприбулих українців може здатись бездоганною, однак медичні терміни я знаю погано). 

— Я поясню тобі всі необхідні слова. 

І так я дізналась термінологію, яку під час пологів вживають медики: пуповина, навколоплідні води тощо. Словник вагітної. Вже пізніше я дізналася, що можна було взяти україномовну доулу [кваліфіковану помічницю, яка допомагає під час пологів та у післяпологовий період. — Ред.] і почувати себе комфортніше.

Самотність 

Так, в якийсь момент я відчула її — самотність. І це попри те, що поруч був чоловік, дві мої дочки, з Бучі прилетіла моя мама із 17-річною кішкою Снєгою. Наш будинок — це безперервний гомін. Більше того, ми живемо недалеко від центру — на вулиці завжди купа дорослих, а на дитячому майданчику — дітлахів.

Однак самотність не залежить від кількості людей поруч. Це стан, в якому ти прагнеш побачити поряд таких самих, як і ти. Я хотіла зустрічатись із вагітними українками, які лише прибули до Канади. Хотіла ділитись із ними своїми побоюваннями і переживаннями щодо пологів у чужій країні, ділитись лайфхаками для вагітних.

У фейсбуці — у найбільший жіночій групі «Ukrainian moms in Toronto» — я опублікувала пост із пропозицію зустрітись на каву. Жінки почали писати до мене, пропонували зустрітись та підтримати мене. Однак я не хотіла чути історії про еміграцію чи плач за Україною. Я лишень прагнула поділитись своїми емоціями із такими самими вагітними, як і я. 

У жіночому колі

Якось мені написала українка, яка мала чудове ім'я Габріела. Вони розповіла про групу підтримки вагітних і породіль. Кожної середи жінки збирались на різні семінари. Там організували спеціальний food bank [харчовий банк. — Ред.], де на умовні 10 доларів можна було взяти свіжих овочів (авокадо, шпинат, перець, помідори), також давали пакет молока, яйця, рис, пасту, тунець у банці й інші продукти. Учасниці програми щоразу також отримували 30 доларів у вигляді карток. Ними можна було розрахуватись у супермаркеті. 

Після лекції про харчування чи догляд за малюками, кулінарного майстер-класу чи йоги був обід. Кожного разу я коштувала нову для себе страву. Розпитувала кухарів про рецепт. А згодом готувала цю страву вдома. 

Я опинилась на програмі healthy beginners. При реєстрації мені дали два величезні пакети із подушкою для годування, дитячим термометром, прокладками для грудей, а також із купою всього, що мені потрібно було придбати до пологів. 

Габріела пояснила, на які ще програми я можу записатись. Я обрала допомогу лактаційного консультанта та супровід дитини після народження.

На програмі було купа вагітних та жінок із маленькими дітьми. Переважна більшість — португалки (ми живемо в португальському районі Торонто) та іспаномовні. Програма розрахована на новоприбулих чи канадців, які потребують допомогу.

Після першої зустрічі я йшла осіннім Торонто і посміхалась. Сила жіночого кола безмежна. Нарешті я почувалась спокійною, почала налаштовуватись на пологи, бо була вже на 36 тижні вагітності.

Три непотрібні сумки

Коли я вперше побачила шпиталь Святого Джозефа, відчула, що хочу саме тут народжувати мого сина. Медична установа розташована в історично українському районі, а її вікна виходять на безмежні води озера Онтаріо.

Я собі уявила, що буду бачити з вікна палати саме цю красу. Реальність виявилась інакшою — я бачила чийсь приватний будинок і гараж. 

Моя докторка Джейн була не просто гінекологом, а й акушером-гінекологом. Під час останнього огляду запропонувала мені приїхати до шпиталю заздалегідь. Аби я не народила третю дитину зненацька. Наприклад, десь у транспорті. 

Я приїхала за кілька днів до пологів. У мене було розкриття шийки матки. Мене відвели у палату для пологів. Без того вигляду з вікна, про який я мріяла. Однак зі сніданком — булочками, скремблом, різними намазками, кавою та апельсиновим фрешем. Я була здивована, що перед пологами можна було їси. Спитала про це у медсестри. 

— Авжеж, — відповіла вона. 

У палату ми зайшли без бахіл, без спецодягу, з нашими куртками та маленькою валізою на колесах. Мені дали сорочку, як в американських фільмах, — синю на зав’язках. У моїй валізі було мінімум всього, бо все необхідне дають в шпиталі. До того я двічі народжувала у Житомирському перинатальному центрі. Я пам’ятаю ці три сумки — для пологів, малюку та мамі.

«У тебе чудово виходить»

Я була спокійна, бо поруч була доктор Джейн. Я погодилась на епідуральну анестезію. Як і кожна жінка у Канаді, яка збирається стати мамою, я заповнила план пологів. Тобто вказала в анкеті, як саме я хотіла б народжувати. І зазначила, що хотіла б епідуральну анестезію. 

Мене дуже здивувало, що я сама могла контролювати рівень обезболювання. Я не зловживала цим, бо жінка, на мою думку, має відчувати певний біль. 

Доктор Джейн постійно до мене приходила і цікавилась моїм станом. Я справді нею захоплювалась — цією тендітною жінкою, яка допомагала народжувати. 

Під час потуг лікарі і медсестри шуткували, підбадьорювали і підтримували мене. Це була абсолютно інша атмосфера, ніж під час пологів в Україні. Кожен, хто заходив у мою палату, говорив: «You are doing great!» [«У тебе чудово виходить», — Ред.]. Це додавало мені сил. 

Коли народився Альберт, його обмотали білою пелюшкою у сині смужки — як в американських фільмах. На головку вдягнули шапочку і поклали мені на груди. Потім принесли вечерю й апельсиновий сік. 

Свідоцтво про народження онлайн

Після пологів мене перевели у безкоштовну чотиримісну палату. За доплату можна взяти одномісну палату. 

Мені дали все необхідне для малюка — памперси, ковдрочку, маленьке прозоре ліжечко та пелюшки. Сказали, щоб добу не одягала його, а загортала в пелюшки і тримала «шкіра до шкіри». 

Через добу після пологів Альберта нас виписали. Онлайн я замовила свідоцтво про народження дитини, яке прийшло поштою. Отримала номер медичної карти страхування, бо через три дні ми мали вже з'явитися на перший візит до лікаря. 

Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку. 

— А візок потрібен? — пише мені Алекс із жіночої групи в Торонто. 

Вона мама трьох дітей. З нею я ніколи не зустрічалась наживо. Однак вона передала мені купу речей для малюка. Я плакала від вдячності. 

У Торонто відкрили групу для українських матерів. Там можна безкоштовно взяти одяг для дітей до 5 років. Тепер сама відвожу туди речі. Певна, вони знадобляться не одній дитині. 

Життя Альберта

Через місяць я прийшла на планове обстеження до докторки Джейн. Заздалегідь спитала у групі жінок, як я можу їй віддячити. 

— У Канаді не можна дякувати лікарям! Це — не Україна! — почула я у відповідь. 

Одна жінка порадила роздрукувати фото Альберта і принести Джейн. Я так і зробила. Коли лікарка побачила фото, вона сказала, що це — найкращий подарунок. Джейн відвела мене в коридор, де показала багато фотографій малюків. З любов’ю вона вішала фото Альберта. Розповіла, що почувається щасливою, коли щодень проходить повз ці знімки.

Нас, Україну та Польщу, багато об’єднує. Це продемонстрували події, присвячені ювілею легендарного поляка. Так, 29 вересня 2023 року в Гданську був особливий день – відзначається 80-ліття Леха Валенси – символу польської незалежної профспілки «Солідарність», першого президента посткомуністичної Польщі (1990-1995).

Валенса справжня людина-легенда. 14 серпня 1980 року, у відповідь на звільнення з роботи профспілкової активістки Анни Валентинович, як недавно стало відомо – українки за походженням, Лех Валенса разом Богданом Борусевичем організовують страйк в Гданській корабельні. Валенса, якого звільнили з корабельні кілька років тому, перелізає через паркан і очолює страйк. Комуністична влада, побачивши як шириться страйкова хвиля, змушена була погодитись на вимоги страйкарів. 31 серпня підписуються серпневі порозуміння (між владою і страйкуючими), які зокрема містять дуже сильні політичні вимоги – легалізація незалежної від партії профспілки, гарантія свободи слова і права на страйки, звільнення ув’язнених і затриманих за участь у страйках. Ця перемога демократії у період глибокого застою і тоталітаризму фактично ознаменувала початок краху комуністичного режиму в Європі.

Пізніше будуть і воєнний стан грудня 1981-го у Польщі, і Нобелівська премія миру 1983-го і круглий стіл 1989-го, та саме Лех Валенса є незмінним лідером поляків на шляху до свободи і демократії. У 1990 році Валенсу обирають першим президентом вільної посткомуністичної Польщі.

Після завершення політичної кар’єри Лех Валенса продовжує активне громадсько-політичне життя, виступає з лекціями, зустрічається з молоддю. Свою місію він вбачає в тому, щоб робити цей світ кращим, вільнішим, демократичнішим.

Лех Валенса активно підтримав Помаранчеву революцію в Україні і особисто виступав зі сцени Майдану в Києві. Після анексії Криму, в інтерв'ю газеті Rzeczpospolita, Валенса заявив: «Путіна треба судити у Гаазі». У жовтні 2014 року, під час візиту до Києва, вшанував пам'ять героїв Небесної сотні. У серпні 2018 року він підтримав пропозицію Польської кіноакадемії щодо висунення українського режисера Олега Сенцова на здобуття Нобелівської премії миру.

Ювіляра вітало багато відомих людей – це і маршалок Сенату РП Томаш Гродський, екс-голова Європейської Ради Дональд Туск, колишній президент Польщі Броніслав Коморовський, ветерани Солідарності – віцемаршалок Сенату РП Богдан Борусевич, Владислав Фрасинюк, Божена Грживачевська, Яцек Федорович, колишній Премєр РП Ян Кшиштоф Бєлецькі, Генрика Кшивонос-Стрихарська, відомі громадсько-політичні діячі Адам Боднар, журналістка Моніка Олейнік, Кристина Захватовіч-Вайда, Яцек Тейлор, Ярослав Курскі, мер Гданська - Александра Дулкевіч, актор Роберт Вєцкевич, що зіграв роль Леха Валенси у фільмі «Валенса – людина надії». Серед гостей було багато представників дипломатичного корпусу з різних країн.

Очевидно такий великий ювілей не міг обійтись без України яку репрезентувала наша лауреатка Нобеля – Олександра Матвійчук, яка говорила про те що ще школяркою вона захоплювалась історією «Солідарності», що дуже важливим для України є досвід «Солідарності» – в умовах коли не діє право, коли боротьбу за свободу і права людини веде громадянське суспільство. Пані Матвійчук подарувала ювіляру дві картини українських художників – перша з них представляє солідарність – і є символом вдячності українського народу за ту неймовірну допомогу і підтримку яку польський народ виявив після початку великої війни, а темою другої картини є свобода, бо власне за неї Україна сьогодні бореться.

На жаль, в урочистостях не взяли участь ні чинні президент ні прем’єр-міністр Польщі – гостре політичне протистояння останніх років в країні, а також чинна виборча кампанія стали сильнішими за можливість вшанування одного з найвідоміших у світі поляків.

У неділю, 1 жовтня, у столиці Польщі відбулась масова акція – «Марш мільйона сердець», яку організувала найбільша в країні опозиційна політична сила, «Громадянська платформа».

До великого заходу приєднались й інші опозиційні сили.

«Ми, Нація, наша Батьківщина, наш прапор», – підсумував акцію лідер опозиції Дональд Туск.

Ця політична акція сталася напередодні парламентських виборів у Польщі, які заплановані вже за два тижні – 15 жовтня.

Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, напередодні виборів лідирують дві політичні сили – правляча партія «Право і Справедливість» (36 відсотків) та «Громадянська платформа» (29 відсотків).

Опозиція має на меті мобілізувати своїх прихильників та заохотити їх прийти на виборчі дільниці та змінити владу в країні на найближчих виборах (як відомо, правляча партія «Парво і Справедливість» утримує владу вже протягом двох каденцій), що й демонструє марш (Marsz Miliona Serc).

Мерія Варшави підтвердила, що в Марші мільйонів сердець взяло участь близько мільйона людей.

«У нас повністю заповнено чотири кілометри і чотириста метрів траси. Учасники також знаходяться на вулицях», – повідомила під час маршу речниця столичної мерії Моніка Беут-Лутик в інтерв’ю виданню Wirtualna Polska. Раніше Дональд Туск зазначив,що в марші взяли участь мільйон учасників. Цю інформацію підтвердив і речник мерії Варшави Якуб Ледуховський, пише Gazeta Pl.

«Ми піднімаємося на боротьбу зі злом, обличчям до обличчя, щоб притягнути цю владу до відповідальності, щоб Польща знову стала вільною від брехні, від ненависті й злодійства. Це наш час. 1 жовтня опівдні ми зустрінемося у Варшаві. Це там, де знаходиться Польща» – цитують заклик лідера «Громадянської платформи» Дональда Туска до громадян з метою взяти участь у марші.

Туск переконаний, що ця акція, яка була запланована ще у липні ц.р., дасть прихильникам опозиції впевненості у перемозі.

«Прихильники демократичної опозиції наприкінці виборчої кампанії пройшли маршем столицею, щоб показати, що перемога над так званими «добрими змінами» вже на відстані витягнутої руки. Підтверджено, що це найбільша демонстрація, яку коли-небудь бачила Варшава», – резюмувала «Газета Виборча».

Публікацію підготовлено за матеріалами польських ЗМІ

Фото авторки