Ексклюзив
20
хв

Не кажи мені: «Тримайся»

Покаліченому на війні військовому не потрібен ваш жаль, співчуття чи сльози. Йому потрібні повага, розуміння і підтримка

Наталія Жуковська

Військовослужбовець Олег Симороз втратив на війні обидві ноги. Фото: з особистого архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Контузії, часткова або повна втрата зору, опіки, травми голови та ампутації кінцівок — такі важкі поранення нині отримують українські військові на фронті. Sestry поспілкувалися з двома військовослужбовцями, які отримали серйозні травми у боях, але не здалися. Чоловіки поділилися історіями свого поранення та реабілітації. Також дали поради побратимам — як не впасти у депресію, а цивільним — як допомогти військовому відновитися і не завдавати нових травм.

Історія Олега Симороза: «Я знав що буде велика війна. Розумів, що нам доведеться виборювати своє право на незалежність»

Родичі замінили Олегу Симорозу психологів. Фото: з особистого архіву

До великої війни київський активіст Олег Симороз боровся із незаконною забудовою столиці. З початком повномасштабного вторгнення чоловік взяв до рук зброю та став на захист країни. Спочатку обороняв Київ, а згодом вирушив на схід. Саме там отримав важке поранення.

«Коли у реанімації прийшов до тями, зрадів, що бачу хоча б на одне око. Однак зрозумів, що щось не так з ногами. Їх ампутували»

Ранок 20 жовтня 2022-го року. Мій підрозділ отримав наказ висуватися на бойові позиції. Я був за кермом. Ми їхали «сірою зоною» під Кремінною. Переднім колесом машина наїхала на протитанкову міну ТМ — це приблизно 10 кг тротилу. Автомобіль вибухнув. Головний удар прийшовся на місце водія, тобто на мене. Я залишився без обох кінцівок, їх ампутували. Також отримав складні переломи рук, двох лицьових кісток, носа. Моя щелепа була зламана, зуби — вибиті, моє тіло було в опіках. Мотор від автомобіля полетів мені в обличчя. У побратима, який сидів біля мене, — зламаний ніс, обпечене лице. Хлопці на задніх сидіннях отримали контузії, вибуховою хвилею їх викинуло з машини. Я втратив на якийсь час свідомість. Коли прийшов до тями, найстрашніше було нічого не бачити і не мати можливості ворушити руками і ногами. Також я був затиснутий мотором. Біль була нестерпна. Почав кричати і зрозумів, що маю велику проблему з ногами. Пощастило, що поруч проїжджав автомобіль сусіднього батальйону — хлопці з 81-ої бригади ДШВ. Вони забрали мене до стабілізаційного пункту, а вже звідти — на реанімобілі до Краматорська, де мені надали першу медичну допомогу. Після того евакуювали до Дніпра — у лікарню Мечникова. Там медики кілька днів боролися за моє життя. Вже згодом мене перевели до Києва — в реанімацію Центрального військового госпіталю.  

Олег Симороз під час реабілітації. Фото: з особистого архіву

«У мене особисто не було потреби в психологах. Мені пощастило з близькими людьми»

Кілька речей не дали мені впасти у депресію. Перше — це усвідомлення того, що я переміг смерть. Я був однією ногою у могилі, але ж вибрався. Я дуже сильно хотів жити, і моє бажання збулося. У шпиталі я зустріч хлопців, які мали важкі поранення мозку, хребта. Тоді я зрозумів, що просто не маю права впадати у депресію. Друге — треба чітко усвідомлювати, що на війні може статись все, що завгодно. Водночас дуже небезпечно бути на фронті без сенсу життя. Ти постійно маєш себе запитувати: «Для чого я тут?». У мене було багато планів на життя — і поранення нічого не змінило.

Якщо сенсу життя немає, його треба знайти. Із цим можуть допомогти, наприклад, психологи. Або просто запитайте у себе: «Для чого я вижив?». 

Важливим чинником є підтримка. У шпиталю зі мною працював психолог, але я зрозумів, що не потребую його. Я постійно спілкувався з родичами і друзями. Мене весь час підтримувала кохана. Так, все дуже індивідуально. Люди по-різному реагують на поранення. Цивільним хотів би сказати, аби вони не порушували кордони. Це ж все відчувається. Також просив би утриматися від ідіотських питань: «Як це жити без ніг? Чи важко?». Якщо військовий захоче про це говорити, то буде. Але не треба на нього тиснути. У житті є багато цікавіших тем для розмов. 

Найкращі психологи для Олега Симороза — його близькі люди. Фото: з особистого архіву

А як щодо співчуття  і жалю? Все індивідуально. Я потребував цього лише у реанімації, у перші три дні, далі — ні. Не треба цього жалю, я розумів, куди йду. Людину просто варто поважати. Водночас не слід проявляти зайву турботу. Я безмежно вдячний своїм батькам, які на початку мені дуже допомогли, але буду відвертим — ми з ними багато сварилися через цю надтурботу, через ставлення до мене як до дитини, яка лежить у реанімації.

«Я маю багато планів на життя — і моє поранення їм не завадить»

Нині я проходжу реабілітацію у приватній клініці за безкоштовною програмою. Вчуся ходити на протезах. Це колосальна важка праця. Продовжуватиму громадську діяльність. Я досі військовослужбовець, але ВЛК визнала мене непридатним. Найімовірніше, звільнюся з армії, побуду вдома. Треба адаптуватися, побути у тиші. Також продовжу волонтерську діяльність. До політики повернуся, коли буде час. А далі треба працювати. Я хочу змінювати цю країну. Хочу мати родину, бачити друзів, розвиватися і бути успішним. І я доведу, що зможу це зробити.   

Історія Олександра Терещенка: «Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну»

Олександр Терещенко на війні з 2014-го року. Фото: з особистого архіву

Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни, кіборг із позивним «Льон», кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний герой України». До 2014-го року працював відеооператором, з дружиною виховував дітей. 9 років тому пішов до війська добровольцем. Захищав Донецький аеропорт у складі 79-ї аеромобільної бригади. Одного дня в його руках вибухнула ворожа граната, яку Олександр намагався відкинути. Тоді чоловік повністю втратив праву руку та кисть лівої, отримав важкі травми ока. Після цього працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Сьогодні очолює управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міської ради та займається волонтерством. 

«Годування з ложечки  перетворює на інваліда»

Під час поранення у ДАПі весь час я був у свідомості. Розумів, що сталося щось серйозне. Пам’ятаю, як не відчував рук, говорив, щоб мене пристрелили. А у лікарні у Дніпрі благав лікарів зберегти руки. Коли прокинувся від наркозу, побачив скривавлені бинти і відсутність рук. На диво, страшної депресії у мене не було. Навпаки була впевненість, що все буде добре. Мабуть, це було під впливом знеболювальних. Одразу заспокоїв рідних. Сам зосередився на технічних моментах. Не хотів, щоб мене годували з ложечки, немов інваліда. Мені пришили до напульсника ложку, одягав його на культю і їв сам. Тоді, у 14-му році, з протезуванням у державі було геть погано. Всі розповідали, що біонічні  протези заміняють 70% функцій руки і що з ними можна жити, ніби нічого не сталось. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять рук. Зараз я опанував їх на 50%. Звісно, я не можу більше грати у волейбол, більярд. Також не можу плавати з протезами, бо вони бояться вологи. За ці роки я сам собі зробив пристосування, які допомагають бути самостійним. Я можу лишатися вдома сам, подорожувати, робити базові фізіологічні потреби.

«Не вважайте себе хворим та безпомічним», — Олександр Терещенко. Фото: з особистого архіву

«Це як у підводному човні. Затоплений відсік, задраїти все, не жити минулим, а боротися за життя далі»

Я часто буваю у реабілітаційних центрах і зустрічаюся там з хлопцями. Говорю всім, що на цьому життя не закінчується. Розповідаю їм про себе, про те, що після поранення моє життя виявилося ще більш цікавим і насиченим, ніж до. Безперечно — це не подарунок долі, але так сталося. Тож треба сконцентруватися на тому, як жити далі у тому стані, який є, як звертатися до людей, які вже пройшли цей шлях, як вчитися користуватися протезами. Але найголовніше — як і де знайти мотивацію у себе. 

Не вважайте себе хворим та безпомічним. Зараз дуже багато можливостей здобути нову професію та освіту, знайти якесь захоплення. Коли людина щось втрачає, для неї відкриваються нові  можливості, про які вона навіть ніколи не підозрювала. 

А ще — не ставте собі дурних запитань: «Чому це відбулося? Чому саме зі мною?».

Нещодавно було весілля хлопця, який повністю втратив зір, має поранення ноги, перебито нерв. Вони з коханою познайомилися у квітні цього року, у травні він осліпнув, тим не менш, дівчина його не кинула. Інший приклад, коли чоловіка, який втратив зір, покинула дружина. Однак він одружився з дівчиною, медичним працівником госпіталю. У них вже народилася дитина. Життя продовжується, ніколи не варто себе програмувати, що тепер я без рук чи ніг, тож нікому не потрібний.   

Але й суспільство має вчитися правильно реагувати не лише на ветеранів війни. Якщо бачите людину на візочку чи з протезом, не акцентуйте на цьому увагу. Часто люди хочуть подякувати, але роблять це з поклонами, патетичними речами, зі сльозами, іноді пхають гроші, чомусь вважають, що людина з інвалідністю може бути голодна. Я завжди говорю цивільним: якщо хочете подякувати, робіть це, не привертаючи уваги, — тихенько підійшов, подякував за службу, приклав руку до серця, кивнув — і це буде приємно.

Часто люди починають хапати ветерана на візочку, перетягати через вулицю. Один військовий розповідав мені: «Я спускаюся на візочку, мені важливо зробити це самотужки, аж тут починають мене підіймати, виносити. Це напружує». Ці люди воювали, вони дуже переживають через свою безпорадність. І ось такі спроби «допомогти» лише підкреслюють цей стан. 

Якщо ви бачите людину з інвалідністю, просто дайте сигнал, що готові прийти на допомогу. Можна сказати: якщо потрібна якась допомога, розраховуйте на мене. І все. Не треба самому лізти. 

Також не варто розпитувати про особисті речі, наприклад, пов’язані з інтимною сферою.

Не питайте: «Як ти взагалі живеш? Он Микола без руки, а ти без двох, це ж не життя!». Це виглядає як здивування: чому до цього часу я ще не наклав на себе руки. 

Не використовуйте фраз, на кшталт: «Боже, який ти молодець!», «Що ж це робиться?!». І не додавайте оце: «Кріпися!». Не ставте питань, які повертають військового до спогадів про травму і поранення. Не тисніть і не драматизуйте ситуацію. Не дивіться на нас, як на мерців, які воскресли. Саме через такі сконцентровані погляди я довго не наважувався вийти на вулицю. Після закінчення війни, на жаль, людей з інвалідністю буде дуже багато. І суспільство має вже зараз вчитися новій поведінці — як звертатись до них, щоб не нашкодити, не вбити бажання жити. 

Я б дуже хотів, аби після нашої перемоги Україна стала доступною для всіх верств населення. Зокрема, аби під час відбудови враховували потреби людей з інвалідністю — облаштовували пандуси, доріжки для незрячих. І, звісно, аби людей з інвалідністю брали на роботу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
марш опікунок, Варшава, домашні працівниці і працівники

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Фото автора

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Фото автора

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

20
хв

«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

Єнджей Дудкевич

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

«Почуй голос болю» — нова кампанія за доступність епідуральної анастезії при пологах в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress