Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Sestry спільно з Міждисциплінарною Групою з Вивчення Наслідків Війни в Україні ініціюють велике дослідження. Його мета — дізнатися, з якими проблемами стикаються українські громадяни, які втекли від війни до Польщі.
За даними Офісу ООН із прав людини (UNCHR), у Польщі зараз перебуває більше 950 тисяч українських переселенців. Усі вони виїхали після 24 лютого 2022 року — після початку повномасштабного вторгнення Росії. Приблизно 97% з тих, хто вимушено залишив батьківщину, становлять жінки.
Українські та польські вчені об'єднались, аби детально дізнатись, з якими труднощами стикаються громадяни України, як вирішують свої проблеми, наскільки адаптувались до нових реалій.
Sestry запрошують взяти участь у дослідженні. Для цього варто лише перейти за посиланням і заповнити анкету.
Уже в жовтні на порталі sestry.eu ми представимо результати опитування.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців
Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань.
Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети.
Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.
Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців.
До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».
Переселенки-волонтерки роздають людям квіти
— На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.
Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися.
Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки.
Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.
Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце
— Які розповіді вразили найбільше?
— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко.
Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію.
Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові
Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу
— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони.
Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім.
До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.
До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим
Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися.
Переселенки роздають бездомним їжу
От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний. Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:
«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»
На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет.
До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...
— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.
— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися».
Микола з Бердянська зізнається:
— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок
У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».
Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна
Кругообіг доброти
— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки?
— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання.
Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті.
— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?
— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам.
Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти.
Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше
Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу.
А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст.
— Як безхатченки переживають війну в Україні?
— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.
Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку
Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.
— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?
— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку.
Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії.
Отакий кругообіг допомоги.
<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>
— Пане Ярославе, завдяки зусиллям краківського MCK не так давно з вашою книгою "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości" ознайомилися польські читачі. Її оригінальна назва дещо інша — "Подолати минуле". Уперше про "подолання минулого" на повний голос почали говорити в німецькій публічній дискусії повоєння, де це нещодавнє минуле було дуже складним. У будь-якому разі обидва варіанти назви знаменують нелегкий для українців процес транзиту до чогось кращого. Попри те, що ви писали цю книгу до повномасштабного вторгнення й Україна нині бореться зі страхітливим сучасним, з якого минулого має вона вирватися, а яке минуле подолати?
— Так, термін подолання минулого виник у контексті дискусії довкола найбільш ганебних сторінок німецької історії, зокрема Голокосту та інших злочинів націонал-соціалізму. Метою такої політики, яку впроваджує демократія, є допомога суспільству нарешті порадити зі спадщиною, позначеною диктатурою та злодіяннями, щоб могти рухатися вперед. Я вкладаю в цей термін дещо інше значення, оскільки мене мало цікавить дослідження історичної пам'яті. Віддаю перевагу вивченню "твердої" історії, історії фактів, процесів, тенденцій.
Якщо говорю про подолання минулого, то маю на думці те, що в минулому України є декілька тем, які насамперед її стосуються. Цими темами для мене є бідність та насильство, які зазвичай пов'язані між собою. За останні двісті років з'явилися країни, які поставили собі за довготривалу мету перебороти наслідки одного й іншого. Вони прагнули обмежити насильство до терпимої міри. Зробивши це, більшість країн ставала ще й успішною економічно. Тому мене зацікавило, як західні й інші країни зуміли вирватися з цього гріховного кола, і яка роль минулого в цьому. Тобто необхідно визначити, що ж такого було в нашій історії, що й досі тягне нас униз. Саме це стало інтенцією при написанні книги.
Приклад України парадоксальний ще й тому, що будучи винятково багатою на ресурси, вона залишається країною бідних людей.
— Чи модернізаційний досвід Польщі, який українцям ставили за приклад, досі є релевантним? Чи зміна світової геополітичної та економічної кон'юнктури робить його неактуальним?
— Я прихильник тези, що жодна нація не приречена на бідність та насильство. Водночас я переконаний, що історія та культура є тією гравітаційною силою, яка не дозволяє суспільству злетіти, тобто швидко змодернізуватися. Важливими текстами для розуміння цього для мене є статті американського історика економіки Александра Ґершенкрона, який народився на початку XX ст. в Одесі. Він займався вивченням історичних передумов відсталості та полемізував із прихильниками теорії стадій економічного розвитку, оскільки вважав, що малорозвинуті країни мають розробити власну стратегію подолання прірви відсталості.
В 1991 році Україна не могла повторити досвіду Польщі через те, що в неї були гірші стартові позиції, які не вимірюються тільки економічними показниками
При цьому досвід Польщі й надалі залишається актуальним. Якби Україна зуміла зробити подібну трансформацію, тоді й проблеми, які ми мали б, більше нагадували польські, а не українські до повномасштабного вторгнення.
Нині маємо проблеми іншого характеру. Не всі країни готові до цього швидкого перезавантаження. Для того, щоб воно могло статися, мають зійтися декілька чинників: наявність активного громадянського суспільства, традицій політичних стосунків між владою та елітами, демографія, економічна та зовнішньополітична кон’юнктура. Україна до великої війни перестала бути провінційною ізольованою територією, проте не зуміла провести низки реформ, передусім судової реформи, що дозволило їй тільки наблизитися до перезавантаження, але не розпочати його.
— Ваша книга, як і низка інших публічних виступів та панельних дискусій українських інтелектуалів останніх років, присвячена вписанню історії України до глобального контексту, а радше контекстів. Тімоті Снайдер, з яким ви співпрацюєте в межах проєкту "Українська історія: глобальна ініціатива", каже, що нинішня драматична ситуація довкола України є унікальною тому, що це вперше, коли світ розгледів, що ця країна може бути лакмусом та епіцентром змін у світі. Чи ви погоджуєтеся з такою тезою вашого колеги?
— Я б волів уникати слова "унікальний". Вважаю, що в історії різних країн та народів є подібності, а є й відмінності. Проте так, Україна нині є саме такою територією, де події, що там розгортатимуться, матимуть вагоме значення як для Європи, так і для долі світу. Наприкінці 80-их років XX ст. доля світу залежала від подій у Польщі. Утім різниця в тому, що Польща змогла зробити свій цивілізаційний стрибок у часи миру, упіймавши попутні вітри демократії, тоді як Україні випало робити перехід у набагато складніших умовах.
Це не вперше Україна є в епіцентрі подій. Просто раніше розмови про це нагадували мегаломанські вигадки націоналістичних істориків. Українське питання виникло в часи Першої світової війни. Подібно до польського питання в XIX столітті, воно мало вирішальне значення для балансу сил на Старому континенті та устрою самих наддержав, а також відігравало важливу роль під час обох світових воєн. Ніхто тоді не звертав на це належної уваги через відсутність суб’єктності України. Цього разу в України ця суб’єктність є, а її народ не перебуває в міжнародній ізоляції або на боці сил, які знаходяться за крок від програшу у війні. Щодо помітності України, то вона нагадує мені дитячу гру в хованки. Її видно в часи криз, коли у світі відбуваються тектонічні зрушення. Натомість вона є непомітною в перерві між ними.
Нагадаю, що 40 років тому вийшла стаття Мілана Кундери про викрадений Захід, у якій автор підкреслював що на наших очах остаточно зникає багатомільйонна українська нація. Він писав це не зі злості, а, напевно, із сумом для того, щоб підкреслити, що подібна доля може спіткати чехів і поляків. Через неповні вісім років СРСР розпався, а велику роль в його колапсі відіграли саме українці.
— Чи не вважаєте ви, що війна в Україні змусила задуматися про постгероїчний та постнаціональний світогляд, у якому панувала брехтівська максима "нещасна та країна, яка потребує героїв", адже, як бачимо, громадянський та етнічний націоналізми мобілізує не лише на завоювання, але й на опір?
— Друга світова війна надала багатьом важливим раніше для людей поняттям негативної конотації. Одним із таких понять є “Батьківщина” — "Vaterland". Цією концепцією в різний спосіб зловживали Гітлер та інші диктатори, тому вона й почала вважатися токсичною й такою, від якої потрбно відмовитися. У західному світі це слово досі часто вживається з негативним відтінком. Натомість у Східній Європі ставлення до цього поняття є кращим з огляду на те, що центрально- та східноєвропейські народи досі живуть з думкою про загрозу. Те ж у випадку із загроженою Україною, де вибір героїчної історії через це є неминучим.
Я полюбляю ілюструвати цю різницю між Сходом і Заходом через свій діалог з одним шведським політологом. Коли я запитав у нього, хто є національним героєм його країни, після короткої паузи він відповів: "Можливо, ABBA". Жодна історична спільнота не може існувати без міфів, які стали загальноприйнятим уявленням про спільне минуле. Вони є клеєм суспільства, чимось подібним до релігійних вірувань у минулому. Натомість допоки Україна лише на шляху до успіху, поки вона в небезпеці, ситуація докорінно не зміниться. З іншого боку, у цьому й полягає роль України. Своїм громадянським націоналізмом українці повертають світові розуміння цінностей, за які варто боротися бодай для того, щоб життя мало сенс.
— Втім, у німецькій мові, окрім Vaterland, є й поняття Heimat, яке означає більш емоційний зв'язок з рідними місцями. Це щось подібне до розрізнення в українській мові батьківщини з великої та малої літер.
— Так, це правда. Мені самому до вподоби цей красивий ліберальний зворот, проте проблема в тім, що малі батьківщини не можуть захищатися. Ці спільноти безсилі перед глобальними викликами, на кшталт глобального потепління, фінансової кризи чи війни.
— Думаю, ви погодитеся, що просити історика дати прогноз на майбутнє є справою невдячною. Проте сформулюю питання в більш пристойний спосіб. Як вважаєте, як про події в Україні писатимуть у підручниках з історії? Та чи знаходите ви аналогії поміж подіями довгого XX століття та можливими розвилками, перед якими стоїть світ та українська держава?
— Історики уникають опису процесів, які ще не завершилися. Вирішальним буде те, де саме зупиниться ця війна та яким буде її підсумок. Проте я впевнений, що про Україну обов’язково писатимуть як про одну з ключових територій, де визначався порядок денний розвитку світу на покоління вперед. На думку спадають дві ризиковані паралелі. Україна нині як Свята Земля, як така собі Палестина Європи, де на обмеженій географічно території точаться запеклі конфлікти. Попри нібито регіональне значення, вони часто мають значення для всього світу.
Як і у випадку безпрецедентного історичного експерименту зі створенням держави Ізраїль, від успішної відсічі України залежатиме доля ще одного історичного експерименту. Йдеться про найбільший у світі простір без воєн — Європейський Союз. Віками Європа була одним з найбільш конфліктних континентів.
Попри всі мінуси та скепсис до Брюсселя, саме завдяки ЄС з'явився такий великий простір взаємодії, спільного росту стандартів, удалих реформ, солідарності та взаємодопомоги
Україні потрібно полишити зону небезпеки, яку віками створює Росія. Проте європейці також не мають бути пасивними. Від того, чи зможуть вони відстояти власний цивілізаційний вибір, залежатиме те, чи будуть вони надалі взірцем для світу, чи зруйнують модус безконфліктного співіснування.
Друга паралель опирається на моє відчуття, що ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця тільки в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи (тоді про війну в Україні писатимуть як про прелюдію Третьої світової війни), так і віддалятися від неї.
<frame>Ярослав Грицак (нар. 1960) — історик, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка у Львові. Викладав, зокрема, у Центральноєвропейському університеті в Будапешті (1996-2009), Гарвардському університеті (2000, 2001) та Колумбійському університеті (1994, 2004). Автор численних публікацій з історії та сучасної ідентичності Центральної та Східної Європи. Книга Ярослава Грицака "Подолати минуле" (пол. "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości") у перекладі Катажини Котинської та Йоанни Маєвської-Грабовської вийшла друком у краківському видавництві MCK<frame>
Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.
Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну
Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?
Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною.
Василь Парфенков
Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.
Яким був ваш чоловік?
На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом.
Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.). Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну.
Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».
У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?
Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі. До того ж, як з’ясувалося, з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний.
Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити…
А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.
Василь з дітьми
Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними?
Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах.
У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.
Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний
Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.
«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»
Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?
26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли.
Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів.
Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?
Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.
Пам'ять про чоловіка
«У нас немає тіл для обмінного фонду»
У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?
Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.
З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі
Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами.
Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.
Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?
Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.
Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?
Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду
От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.
Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих? З чого починається розмова?
Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити.
Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.
Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє
Головне — намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.
Олена, Василь і їхні діти
Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?
Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:
1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні.
Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям.
Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.
2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.
3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.
Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.
Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання.
У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших
«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся»
Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?
Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.
Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?
Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.
Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему
Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.
«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»
Чи трапляються у вашій роботі дива?
Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.
Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки
Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням?
Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть.
У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.
Чого вас навчила війна?
У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим, на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.
А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні
Прогулянка вулицями Краматорська недільного ранку дозволяє забути про те, що десь неподалік йдуть важкі бої, а лінія фронту тремтить від гуркоту артилерії. І хоча мороз все ще щипає щоки, сонце гріє так сильно, що думки линуть до весни. На вулицях життя вирує. Куди б я не подивилася, перед очима миготять різнокольорові, картаті базарні сумки, прив'язані до велосипедів, візочків, перекинуті через плече. Місцеві жителі йдуть за покупками в супермаркети, інші блукають у напрямку ринку, де недільного ранку можна купити все: сільські яйця, домашній сир і м'ясні делікатеси, сушену рибу, одяг, військові нашивки і навіть автомобільні запчастини. Цей міський калейдоскоп переплітається з повсюдним камуфляжем військової форми та зеленим кольором військових машин. Дві паралельні реальності, тісно пов'язані і водночас чужі.
Фото авторки
До обіду також відкриваються ресторани, де подають страви української, грузинської, італійської та японської кухні. У кав'ярнях продають каву й бутерброди навинос, пекарні з ранку випікають свіжий хліб. Позірний спокій кілька разів на день порушують сирени повітряної тривоги, на які вже мало хто звертає увагу. До постійної загрози життю важко звикнути, але й жити під такою постійною загрозою неможливо. Мешканці Краматорська десь у глибині душі усвідомлюють небезпеку, але вже звикли до неї, інтегрували звуки війни у своє буденне життя. Вони живуть від дня до дня, радіючи, що є світло, газ, вода. І що цього разу прилетіло кудись в інше місце, а не на їхній будинок.
Вони ходять на цей ринок купувати яйця, хоча знають, що це місце, особливо в неділю, є ціллю. Зрештою, це вже не раз траплялося: в Херсоні, в Костянтинівці, Покровську. Йдеш по вулиці, а в спину тобі дихає смерть. І ніколи не знаєш, чи не прийде сьогодні твоя черга. Все добре, поки снаряд не влетить в магазин, де ти купуєш улюблений сир.
Фото авторки
Треба жити
Сонце вже давно сховалося за обрієм, почався вечірній мороз. Коли ми під'їжджаємо до блокпоста, що ховається в темряві, я помічаю, що з вуст військових виходить пара. Опускаю вікно й починаю свою стандартну промову:
— Доброго вечора, ми волонтери. Повертаємося з...
— Куди їдете? — військовий перериває мені на півслові.
— До Краматорська.
— Можете забрати цього солдата? — кивком голови він показує на чоловіка років п'ятдесяти у військовій формі. — Він їде в Ізюм, запізнився на останній автобус.
— У нас мало місця, — посміхаюся я, — але ми впораємося. Сідайте!
Разом з ним в машину проникають пронизливий холод, запах землі й свіжого повітря. У мене таке відчуття, що більшість бійців, які воюють на передовій, пахнуть так само. Землею, яку вони захищають, і вітром.
Спочатку ми обмінюємося ввічливими фразами про маршрутки, які, незважаючи на війну, курсують між прифронтовими містами. Але розмови з військовими завжди звертають в один бік. Волонтери — це люди, які бачили більше, ніж інші цивільні, і тому розуміють. Тож іноді бійці відкриваються нам більше, ніж рідним, яких намагаються «не грузити». А вони потребують, щоб їх вислухали.
Фото авторки
— Поляки врятували мені життя, — несподівано змінює тему боєць. — Ваші бойові медики евакуювали мене, коли я був поранений під Часовим Яром.
— Пам'ятаєте їхні імена?
— Ні, я мало що пам'ятаю з тих подій. Знаю, що вони піклувалися про мене. Не знаю, хто вони були, але буду вдячний їм до кінця свого життя. Я щойно повернувся з лікарні в Харкові, у мене все ще паморочиться в голові, іноді я погано чую.
— Тобто ви повертаєтеся на фронт, хоча не одужали до кінця?
— А як інакше?
Андрій служить у 54-й бригаді. Найважчим моментом для нього були бої за Маріуполь. Він опинився там майже одразу після того, як пішов добровольцем до армії. При слові «Азовсталь» його лоб морщиться, а погляд тікає в темряву за вікном. Це було нелегко, каже він. Він пройшов кривавий шлях від Маріуполя, через Бахмут і Соледар — аж до самого Часового Яру. І у нього ніколи не було сумнівів, чи він йде правильною дорогою.
— Бути так близько від смерті і все одно повертатися туди... — Я трохи вагаюся, коли ставлю це питання. — Як ви це витримуєте морально?
— Бути на волосині від смерті означає ще більше цінувати свободу і життя
— Чимало моїх друзів-волонтерів після обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську бояться туди повернутися. Вони думають: це міг бути я. Там загинуло 13 людей. Активісти, волонтери. Я теж могла там сидіти і їсти піцу.
— Ні, це був не твій час. Ти маєш багато важливих справ тут. Треба жити. Дружина багато разів питала мене, чи, може, вже досить, може, мені додому треба. Але як можна все це покинути? Не можна здаватися. Я не можу залишити хлопців.
Андрій набирає повітря в легені.
— Я дуже сильно її кохаю.
На перехресті стоїть чорна автівка. Здалеку помічаю широку і щиру посмішку пухкенької брюнетки, яка махає нам із салону. Ми виходимо з машини, щоб привітатися, а також даємо Андрію пару пакетиків кави, яку веземо на Донбас, для його товаришів. Просимо показати дорогу, адже в зруйнованому після окупації місті дуже важко пересуватися. Андрій з дружиною вирішують нас трохи повести, тож ми їдемо за їхньою машиною. Ми розлучаємося біля розбомбленого мосту, а потім рушаємо в напрямку Краматорська.
Фото авторки
До міста залишається близько десяти хвилин дороги, коли я чую за вікном гучний звук, схожий на свист. Я хочу переконатися, тож відчиняю вікно.
Літак? Тут, на Донбасі, звук літака завжди викликає страх. Це може означати, що в повітрі російський винищувач з авіабомбами, якими він тероризує мешканців прифронтових міст і сел. Ці бомби падають тут щодня, а через близькість до кордону з окупованими територіями людей рідко вдається попередити про загрозу заздалегідь — часто сирена повітряної тривоги вмикається вже після вибуху
Свист за вікном віддаляється від нас, повільно стихає, а потім перетворюється на потужний вибух, від якого вібрує в животі. Над Краматорськом з'являється кривава заграва, освітлюючи чорний горизонт.
Ще один парадокс цієї війни: те, що красиво, зазвичай означає смерть
За мить ми повертаємо на нашу вулицю і бачимо пожежників, які біжать до місця влучання. Триває гасіння вогню, який після влучання КАБу охопив будівлю. Язики полум'я починають небезпечно перекидатися через паркан, у бік сусідів, а вулиця посічена осколками. Та сама вулиця, якою ми мали їхати додому. Я дивлюся на цю сюрреалістичну сцену, стримуючи подих. «Треба жити» — думаю я. А вголос вимовляю:
— Якби не Андрій, не та коротка зупинка в Ізюмі, не та кава... це могли б бути ми.
Старе дерево, пересаджене в інше місце, не приживається
У тісному приміщенні стоять високі стелажі, з яких звисають рибальські сітки. Швидкими рухами пальців на товсті нитки намотуються смужки розрізаної тканини. Зелені, коричневі та чорні шматки утворюють камуфляж, що приховує військових і їхню техніку від очей ворожих дронів, які спостерігають за ними з повітря. Але тут можна зустріти й не тільки солдатів. Біженці з Донецька, Маріуполя, Бахмута та Луганська збираються разом у цій невеликій краматорській громаді. Переважно це пенсіонери, які хочуть відчувати себе корисними.
Фото: Maciek Zygmunt
Найстаршій активістці 87 років і вона приходить сюди щодня. Ці люди кажуть, що це їхня маленька Січ, укріплений козацький табір, маленький фронт. Вони плетуть маскувальні сітки, які потім відправляють на справжній фронт. І хоча вони переважно з російськомовних населених пунктів, разом вчать українську, виправляють помилки, підтримують одне одного. Бо знають, що мова — це теж зброя, за допомогою якої легко відрізнити «своїх» від «чужих».
За одним зі стелажів, у рожевій пов'язці на голові, в тиші й зосередженості працює Галина. У квітні 2022 року вона поспіхом покинула свій дім у Бахмуті. Що таке війна, містяни знали ще з 2014 року, але ніхто не вірив у таку ескалацію. Коли почалося вторгнення, неподалік від її будинку вибухнула ракета. Тоді вона почала збирати речі, але ще деякий час сиділа на валізах, не наважуючись виїхати. Бахмутяни стало масово виїжджати з міста у квітні 2022 року, коли вулиці почали горіти від артилерійських снарядів. Але були й ті, хто залишилися до кінця. Вони жили в підвалах, поки місто не впало.
— Знаю, що восени ракета зруйнувала мій будинок, — розповідає Галина. — Весь будинок згорів, залишився тільки шматок холодильника. Це все, що залишилося від нашого дому.
Коли я запитую її, про що вона мріє зараз, вона відповідає — звичайно ж, про закінчення війни. Щоб хлопці на фронті не гинули. Щоб нарешті настав мир і спокій.
Фото: Maciek Zygmunt
Тут, у Краматорську, у цих людей є необхідне: дах над головою, тепло, їжа, а головне — своя маленька Січ, яка їх займає, дає можливість відчути себе потрібними й знати, що те, що вони роблять, є внеском у безпеку солдатів на фронті і наближає перемогу. Мета зрозуміла всім. Але що буде потім? Що буде після війни? До чого вони повернуться?
— У кожного бахмутянина є мрія повернутися в Бахмут, — на очі Галини навертаються сльози. — Але щоб ви розуміли: я знаю, що там нічого немає, знаю, що все зруйновано.
Але я б хотіла побачити свій будинок, розбитий снарядом вщент, побачити, що все це правда, і зрештою це прийняти
А можливо, ці будинки можна відбудувати? Ви молоді, тому своєю молодою душею ви цього не розумієте. Я хочу додому. Хочу бути там, де поховані мої батьки, де вулиці, які я знаю з дитинства, де я виховала своїх дітей. Це моя мала батьківщина, моє місце на землі. Старе дерево, пересаджене в інше місце, не приживеться. Якою б родючою не була під ним земля.
Росія в ході широкомасштабного вторгнення в Україну неодноразово вдавалася до ядерного шантажу, який набув якісно інших форм порівняно з періодом холодної війни. Починаючи з осені 2022 року, у Москві неодноразово й безпідставно говорили про прагнення офіційного Києва використати «брудну бомбу». Два роки тому, 25 березня 2023 року, Путін оголосив про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Попри оцінки аналітиків про прагнення принизити цим кроком білорусів у День Волі, логіка Кремля, як видається, була іншою. Рішення Путіна було пов’язане з видачею Міжнародним кримінальним судом ордеру на його арешт за співучасть у викраденні українських дітей. Тому кремлівський щур радо показав ядерний кийок. Ці дії суттєво десакралізували фактор ядерної зброї як інструменту стримування, і низка країн Заходу продемонструвала у відповідь, що в цю гру цілком можна грати вдвох.
Хоча достеменно підтверджених даних про наявність російських тактичних ядерних боєголовок у Білорусі немає, президент Польщі Анджей Дуда в інтерв’ю Financial Times висловив впевненість у її наявності на території Білорусі. Це означає, що фактор психологічного тиску Кремлем використовується достатньо успішно. Польща і країни Балтії відчули себе у ядерних лещатах, адже дивізіони «Іскандерів» (можливих носіїв ядерних боєголовок) розміщені також у Калінінградській області.
Анджей Дуда обговорював перспективи розміщення американської ядерної зброї в Польщі з Кітом Келлогом під час візиту останнього до Варшави у лютому 2025 року. Щоправда, апаратна вага колишнього радника Трампа зараз суттєво зменшилася. Тож орієнтуватися маємо на позицію віцепрезидента США Джей Ді Венса, який у березні заявив, що був би шокований, якби Дональд Трамп вирішив перемістити ядерну зброю далі на схід Європи. Тобто на територію країн, які стали членами НАТО наприкінці 90-х років ХХ століття й у яких Кремль у грудні 2021 року вимагав демонтувати військову інфраструктуру.
Президент Польщі Анджей Дуда і спеціальний представник президента США з питань України та Росії Джозеф Кіт Келлог у Варшаві, 8.02.2025. Фото: Wojciech Olkusnik/East News
Нагадаю, у межах програми НАТО Nuclear Sharing Бельгія, Нідерланди, Італія, Німеччина й Туреччина з 2009 року розмістили на власній території американську ядерну зброю. Всі ці країни стали членами НАТО в роки холодної війни, тоді як на членів Євроатлантичного клубу пострадянського призову подібна практика поки що не поширюється.
Про прагнення Польщі долучитися до програми Nuclear Sharing у червні 2023 року заявив тодішній прем’єр Матеуш Моравецький. Можна припустити, що ця заява була частиною передвиборчої риторики партії «Право і справедливість», але про аналогічні прагнення вів переговори з адміністрацією Джо Байдена і Анджей Дуда. До того ж доволі активно, — викликавши у квітні 2024 року коментар польського МЗС про необхідність проконсультуватися з урядом у цьому питанні. Уряд на той час вже очолював Дональд Туск. Польща має на своїй території інфраструктуру зберігання ядерної зброї ще з часів перебування у Варшавському договорі, і сьогодні її долучення до ядерного клубу, нехай у пасивний спосіб, могло б посилити її політичні позиції в Європі.
Разом з тим геополітична ситуація стрімко змінюється. Дональд Трамп зумів знайти лише 10 хвилин для спілкування з Анджеєм Дудою, який побував у США на Конференції консервативних політичних дій. А вже в березні 2025 року про готовність розгорнути французьку «ядерну парасольку» над країнами Європейського Союзу Дональд Туск заявив, що Польща була б у більшій безпеці в разі реалізації планів Макрона. Політично контакти Туска й Макрона виглядають більш перспективними за можливість ефективного діалогу адміністрації Трампа з майбутнім новим польським президентом, ім’я якого ми дізнаємося вже влітку 2025 року.
З 2020 року фінансується Польська ядерна програма, яка має завершитися побудовою у 30-х роках ХХІ століття польської АЕС. Поки це у планах, проте активізація дискусії навколо використання ядерної зброї безумовно може прискорити цей процес. Україна у цьому питанні може виступити партнером Польщі, адже у нашій державі чимало фахівців-ядерників і тих, хто пам’ятає гіркий досвід прощання з ядерним арсеналом. Логічним наслідком взаємодії Києва і Варшави могла б стати спільна реалізація ракетної програми, адже без засобів доставки значення ядерної боєголовки суттєво зменшується.
Ядерна зброя на тлі російсько-української війни й ітерацій команди Трампа з величезною амплітудою втрачає свій статус «зброї обраних», натомість перетворюється на інструмент реалізації амбіцій. Відверто кажучи, буде дивно, якщо Польща залишиться осторонь прагнень здобути ядерний арсенал і поставити його на службу своєму захисту та збільшенню геополітичної ваги в Європі. Сьогодні єдиним формальним стримуючим фактором залишається Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, вага якого зменшується на очах
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
.jpg)
.JPG)
.JPG)
