Суспільство

Цю розмову російського окупанта з дружиною перехопила українська розвідка 7 травня 2022 року. Уривок бесіди увійшов до фільму української режисерки Оксани Карпович Intercepted («Перехоплені», а в українській версії «Мирні люди»), прем'єра якого відбулася в кінці лютого на Берлінале. Фільм отримав спеціальну відзнаку екуменічного журі у секції Forum, згадку від журі Amnesty International і став одним із найбільш обговорюваних на фестивалі. Стрічка також зібрала головні нагороди WATCH DOCS 2024 і міжнародних кінофестивалів у Кракові й Гонконзі.

Європейських глядачів шокували розмови російських солдатів, які розповідають своїм дружинам та матерям, як їм подобається катувати та розстрілювати. Не менше вражає реакція жінок, які буденним тоном розпитують деталі і навіть схвалюють страшні злочини — деякі з них просять чоловіків ґвалтувати українок та розмірковують, як вони самі катували б українських дітей. На тлі цих записів показані кадри руйнувань та хаосу, які залишають росіяни в Україні. Режисерка Оксана Карпович називає фільм «співставленням двох реальностей»: реальності українців, які переживають війну, та реальності росіян, які цю війну ведуть.

Уривки перехоплених розмов протягом 2022 року публікувалися на офіційних сайтах СБУ та ГУР України. Українська журналістка та громадська діячка Юлія Нікітіна, з якою режисерка Оксана Карпович співпрацювала у процесі створення фільму, особисто зібрала, розшифрувала та систематизувала понад 500 таких записів. Вони увійшли до створеної Юлією онлайн «Енциклопедії громадянина».

— Розшифровки перехоплень далися мені непросто: після того, що чула, довго приходила до тями, — розповідає Sestry Юлія Нікітіна. — Мені зрозумілий шок європейських глядачів — мабуть, показані у фільмі речі перевернули їхнє уявлення про те, що відбувається.

Багато людей у Європі впевнені, що єдиним винуватцем війни є Путін. І тут вони чують, як російські солдати розповідають, що їм подобається вбивати мирних мешканців. А матері та дружини цих військових схвалюють їхні вчинки та просять привезти їм речі вбитих українців.

Мені б хотілося, аби закордонні журналісти якомога частіше використовували матеріали з енциклопедії, де є всі перехоплені розмови за 2022 рік — це докази, які допоможуть багатьом людям в інших країнах відкрити очі на те, що відбувається в Росії. Коли зі мною зв'язалася Оксана Карпович, яка на той час працювала над створенням фільму, я прискорилася з розшифровками, щоб їй допомогти.

«Я б цим дітям по вуху кожен день відрізала б, по пальцю»...

Найстрашніші записи (деякі з них увійшли до фільму) я зібрала в розділі «Кати України». Багато хто з цих росіян був ідентифікований українськими спецслужбами, тому в енциклопедії є їхні прізвища і навіть фотографії.

Є, наприклад, жінка, яка в одному із записів у розмові з чоловіком каже, що хоче особисто катувати дітей. Вона працювала у дитячій лікарні (!), куди привозили викрадених росіянами малих українців.

Росіян звуть Юлія і Володимир Копитови. На перехопленому записі, опублікованому 11 травня 2022 року, Юлія каже чоловікові:

«А ти знаєш, ось ці діти нашим дітям кажуть, що 9 травня «це не наше свято». Це діти, наші діти у школі кажуть. І ти знаєш, що вони потім виростуть, так і буде…. Чого Путін усіх «в Росію їдьте, їдьте?» Придурків цих... Взяли б усіх там перебили б та й нахер.

— Яка ти добра.

— Я б їм, навпаки, наркотики вколола, якби працювала, і дивилася б їм у вічі і сказала б: «Здихайте». Я б їм піські різала, зірки на спинах вирізала б, і взагалі по вуху кожен би день відрізала б, по пальцю, щоб їм боляче так було.

— Це ж діти, Юль.

— Я просто ненавиджу цих українців, Вов, тепер взагалі ненавиджу. Я навіть дітей цих розстріляла б».

— Реакція жінок у багатьох випадках навіть страшніша, ніж те, що розповідають їхні чоловіки, — підмічає Юлія Нікітіна. — Чоловік каже, що вбив жінку на очах її дітей, а дружина схвалює. Дружина іншого окупанта сама просить чоловіка ґвалтувати українок: «Ти давай там, українських баб ґвалтуй, дозволяю» (цю розмову між російським солдатом Романом Биковським та його дружиною Ольгою було перехоплено 12 квітня 2022 року. — Авт.). Готовність прийняти будь-яке звірство за норму, якщо ти на одному боці з тими, хто його коїть, вражає.

Окрема тема — матері російських військових. Богобоязливі жінки, які розповідають, як ходять до церкви, просять синів «вбивати більше українців». Інші матері абсолютно байдужі. На одному із записів окупант скаржиться матері на ситуацію на фронті — розповідає, що командири кидають солдатів «на м'ясо», що військові за першої нагоди намагаються втекти. На що мати каже йому залишатися до кінця і переконує, що на фронті він «відпрацьовує своє минуле життя, в якому зрадив батьківщину». Не схоже, щоб її хвилював той факт, що її син може загинути.

«На тілі чоловіка можна зробити 21 розу»

Діючі особи перехоплення від 3 травня 2022 року — російський військовий Костянтин Соловйов та його мати Тетяна з Калінінградської області. Костянтин, який служить у 11—му армійському корпусі Балтійського флоту і знаходиться у Харківській області, розповідає матері:

«У мене на очах, коротше (ну я теж у цьому брав участь), катували полонених. ФСБшники. Знаєш, що таке «розочка»? На тілі чоловіка можна зробити 21 розу. 20 пальців і член, перепрошую. Бачила, як роза, коли розпускається, розкривається? Ось, так само вздовж кісток шкіра зрізається з м'ясом, а потім все пальці... Те ж саме робиться і там... Або ось ще один спосіб тортур, забув, як він називається — трубу в жопу вставляють і туди колючий дріт засовують ... Ось це ось з дротом начебто ще з Чечні, кажуть ... Навіть ні крапельки не шкода мені... Мені це так подобається».

Мати ката, яка на початку розмови розповідала про те, як ходила по церквах і молилася за сина, спокійно слухає та каже: «А я тобі завжди говорила, що я себе ще стримую. Якби я туди потрапила, я б теж кайфувала від цього. Ми ж з тобою однакові».

— Варто зазначити, що іноді (дуже рідко) на записах зустрічалися адекватні люди, які були в шоці від того, що відбувається, — каже Юлія Нікітіна. — В енциклопедії я назвала цей розділ «Проблиски сумління». Цей розділ найкоротший — тому що проблисків, на жаль, мало.

Наприклад, там є розмова російського військового з жінкою, чи то його однокласницею, чи то подругою дитинства. Він телефонує їй із фронту і розповідає, що робить в Україні. Жінка з жахом запитує: «Що ви робите?!» Просить більше їй не дзвонити. На що окупант обіцяє, що «повернеться і вправить їй мізки».

Кажуть, у європейських глядачів виникало питання, чи справді записи достовірні.

Як людина, яка особисто розшифровувала ці розмови, можу сказати, що впевнена в їхній достовірності на сто відсотків. Є речі, які зіграти неможливо — це акценти, регіональна мова

Наприклад, мову представників так званих «Л/ДНР» точно ні з ким не сплутаєш через їхню характерну «понял» наприкінці кожного речення. Дуже специфічні акценти в окупантів з Далекого Сходу. По записах, залежно від дати та регіону, де перебували росіяни, можна відстежити, як змінювалися їхні настрої. Від ейфорії на Київщині, коли вони грабували багаті будинки, до паніки перед визволенням збройними силами України Харківщини та Херсонщини. Там вони скаржаться рідним, як сплять у калюжах, командири кидають їх на смерть, а держава не платить обіцяних грошей.

«Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь»...

Перехоплення від 30 березня 2022 року. Київська область. Російський солдат Андрій телефонує дружині розповісти, що він «украв косметики трошки» та «кросівки жіночі, фірмові, 38 розмір…».

Дружина радіє: «Все в хату, все в сім'ю… Це привіт з України буде, чо нормально. Ну яка руська людина не зіпре нічого, ти чо!». Кросівки планує передати доньці та виправдовує мародерство: «Ну Софії будуть! Та там, напевно, всі хлопці набрали, не один ти!».

Чоловік переживає, що не має сумки, а через це не може вкрасти ще й ноутбук. Дружина наполягає: «..Софія піде вчитися, їй ноутбук теж потрібен, бл..дь». Чоловік звітує, що сім'я, яку він грабує, «спортивна», тому він «набрав вітамінів, спортивних майок та шортів».

«Набирай, набирай усе, Андрію. Що можеш — бери. Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь…»

— Мені було важливо зафіксувати кожен запис — з датою перехоплення та локаціями окупантів, — каже Юлія Нікітіна. — Мета енциклопедії — збір лише достовірних та перевірених даних. Я створила її ще до повномасштабного вторгнення, і спочатку це був довідник про Київ із досьє на депутатів Київради, деталями протистоянь щодо зелених зон та іншого. А коли розпочалася повномасштабна війна, вирішила фіксувати перехоплення. У ЗМІ така інформація швидко губиться у стрічці новин. А у довіднику її завжди легко знайти. Незабаром планую розпочати розшифровку перехоплень вже за 2023 рік.

Розмірковуючи про те, в чому полягає причина такої жорстокості росіян (як військових, так і їхніх сімей), Юлія Нікітіна каже:

— Думаю, це результат деградації кількох поколінь.

Мені здається, матері окупантів — ключ до розгадки цього феномена

Більшість із них апатичні, повільно розмовляють, і хоч би що сказали їхні сини — що вони когось катують, або що ось-ось уб'ють їх самих — матерів це не сильно хвилює. Вони наче сплять.

Очевидно, саме в такому стані така мати виховувала свою дитину — не намагаючись її ні чогось навчити, ні захистити. Все своє життя ця жінка впевнена, що вона — маленька людина, від якої нічого не залежить. Вона не хоче і не бачить сенсу щось змінювати — і готова прийняти на віру все, що завгодно. Якщо по телевізору сказали, що «спецоперація» це правильно, вона з цим погоджується.

Нелюдські вчинки людей

Режисерка Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі розповіла, що дев'ять років жила в Канаді, але за три тижні до повномасштабного вторгнення повернулася до України, тому бачила те, що відбувалося в Києві на власні очі. Ідея створити фільм з'явилася після того, як режисерка прослухала перші опубліковані українською розвідкою уривки перехоплених розмов.

Режисерка розповіла, що у процесі створення фільму хотіла отримати доступ до ще більшої кількості перехоплених записів, які не були опубліковані. Але вони поки що засекречені Службою безпеки України.

«Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські, — цитує Карпович німецьке видання Arsenal. — Щоб показати цю нелюдяність, мені потрібно було показати людяність. За цим принципом я обирала перехоплення. Шукала розмови про повсякденне життя, які показували російських солдатів як звичайних людей, які зрозумілі кожному з нас у будь-якій точці світу. Це допомагає показати всі стадії деградації, через які проходять росіяни».

Деградація російського суспільства, на думку Оксани Карпович, є наслідком багаторічної стратегії російського уряду.

Про те, що скоєні росіянами звірства є наслідком пропаганди, кажуть і психологи.

— Те, що ми чуємо на записах перехоплених розмов — це, безумовно, наслідки пропаганди: останні кілька десятиліть росіянам казали з екранів телевізорів, що з країн Заходу (а потім і з боку України) йде загроза, — пояснює Sestry експерт-психолог Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Юрій Ірхін. — Паралельно пропагувався культ перемоги над нацизмом (який трансформувався у справжнє побєдобєсіє) і культ війни — готовність воювати з міфічною загрозою, «аби не було війни». Заради цієї ідеї російські жінки готові пожертвувати навіть своїми чоловіками та синами. На деяких записах вони прямо кажуть: «Помри, але врятуй нас від цього нацизму».

Але я не став би називати росіян саме жертвами пропаганди. Бо той, хто хоче, той думає і аналізує. Приходячи в ресторан, ви можете обрати страву, а можете їсти ту, яку дадуть, якою б вона не була. Так і з інформацією — людина завжди має вибір, що споживати. На жаль, більшість росіян воліють споживати те, що їм дають — так зручніше. І ми бачимо, як це веде до моральної деградації, моральної потворності.

У голові психічно здорової людини не вкладається, як люди можуть бути такими жорстокими. Саме тому жителі європейських країн запитують, чи справді записи перехоплень справжні, адже те, що вони чують, виходить за рамки здорового глузду.

Як судовий експерт-психолог я прослухав велику кількість записів перехоплених розмов окупантів, і навіть слідчі запитували в мене, чи немає в словах окупантів якогось подвійного сенсу. Але ні, там все доволі однозначно. Вони мають на увазі саме те, що кажуть. Більшість цих розмов дуже примітивні. Є записи, де жінки, яким чоловіки розповідають про катування, слухають це і явно відчувають справжній екстаз.

Це певний тип людей, які схильні до насильства. Саме тому чоловіки цих жінок і пішли на так звану «спецоперацію». Я працюю із російськими військовополоненими, і можу сказати, що серед них таких багато. Вони пішли на цю війну, щоб реалізувати свій тваринний інстинкт, бажання домінувати, ґвалтувати. Саме таких звірів у російській армії здебільшого і кидають на передову, де їм кажуть вбивати всіх українців без розбору. Їм дають настанову: «Знищуйте все. Ми тут новий світ збудуємо». І вони знищують. Дружини та матері цих звірів здебільшого такі самі.

Безумовно, скрізь є винятки.

З мого досвіду, на кожних 60 окупантів припадає приблизно два військових, які не хотіли вбивати і навіть намагалися зупинити інших. Але два із шістдесяти — це вкрай мало

Крім справжніх звірів, є чимало й тих, хто пішов на «спецоперацію» з метою розбагатіти. Це ті, хто грабували вдома, забирали все — від коштовностей до унітазів. Є записи, на яких дружини дають їм «корисні поради» — кажуть пошукати гроші у постільній білизні чи морозилці. Це теж певний тип людей: і там також і дружини, і їхні чоловіки однакові.

— Війна, яку путінський режим розв’язав проти України, була б психологічно та фізично неможливою без того, щоб у російській масовій свідомості українці були б повністю розлюднені, — коментує Sestry соціальний психолог Світлана Чуніхіна. — Перед тим як поставити цілі «денацифікації» та «демілітарізації» України, російська пропаганда провела велику роботу з дегуманізації громадян.

Ми бачимо, що ця дегуманізація притаманна цивільному населенню Росії (тим самим матерям) навіть більшою мірою, аніж комбатантам, які бачать ситуацію зблизька і можуть зрозуміти, що по інший бік фронту — люди, а не міфічні нацисти.

Коментуючи поведінку матерів російських солдатів, багатьох з яких не хвилює навіть доля власних синів, Світлана Чуніхіна каже:

— Серед цінностей росіян цінність людського життя не є пріоритетною, м’яко кажучи. Так у них склалося історично, що честь держави є вищою за будь-які людські потреби. Потужний вплив пропаганди останніх 10 років призвів до того, що політика стала масово сприйматися росіянами як надцінність. Навіть природні материнські почуття геть викривляються у цій схибленій оптиці.

Ще однією причиною такої неприродної байдужості матерів може бути жах, який росіяни відчувають до власного режиму. Цей жах такої сили, що його неможливо витримати. Тому жінки, витісняючи нестерпні почуття у несвідоме, виявляють граничну байдужість до власних дітей.

Російське суспільство однозначно вражене і заражене пропагандою. Більшість росіян мають імперську свідомість і ставляться до сусідніх народів як до менш значущих, цінних, зобов’язаних підкорятися. Однак без потужного впливу пропаганди і потворного переродження путінського режиму у відверту диктатуру російське суспільство війну навряд чи схвалило б, а тим паче розв’язало.

‍

В той час як польські фермери блокують українсько-польський кордон, українські журналісти вирішили перевірити, що відбувається на польсько-білоруському кордоні. “Я очікував побачити на кордоні Польщі з Білоруссю пустелю, рви, собак та колючий дріт, — пише на своїй сторінці очільник відділу журналістських розслідувань “Української правди” Михайло Ткач. — А натомість побачив безперервний транспортний потік вантажівок в обидва боки”.

А згодом журналістів затримала польська поліція неподалік від пункту Кукурики-Козловичи. Їх привезли до комендатури міста Луків, обшукали, забрали для перевірки техніку, телефони й всі картки пам’яті з камер.

"На допиті в комендатурі я повідомив, що ми журналісти і що ми знімаємо, як Польща торгує з Росією через Білорусь, — розповідає Михайло Ткач. — Було видно, що представники польської спецслужби перелякалися. Вони почали мене запитувати, хто ще про це знає, чи знають про це українські можновладці, український уряд. Розпитували, хто наші джерела, як ми про це дізналися, скільки часу ми працюємо над цією темою".

В польській комендатурі українців допитували не лише поліцейські, а й представники спецслужб, які спілкувались з журналістами англійською. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після розголосу та за втручання посольства України в Польщі. Після того як журналістам повернули картки пам’яті, з’ясувалося, що деякі відзняті матеріали були видалені.

“Михайло та Ярослав кілька разів просили правоохоронців дати їм можливість подзвонити адвокату в Україні або дозволити скористатися послугами адвоката у Польщі, — розповідає на своїй сторінці FB головна редакторка видання “Українська правда” Севгіль Мусаєва. — Під час допиту правоохоронці погрожували нашим колегам арештом на 14 днів, а також надіти на них кайданки. Оператора Ярослава Бондаренка змусили підписати не зрозумілий йому документ польською мовою".

Польська поліція опублікувала заяву, в якій наголосила, що після перевірки документів, огляду вмісту багажу та оформлення відповідної документації про проведені дії журналісти залишили приміщення райвідділу міліції в Лукові.

Речник коменданта воєводської поліції в Любліні Анджей Фійолек заявив ТOK FM, що поліція “перевірить інформацію, яку нададуть журналісти”, зокрема щодо видалення деяких записів з карт пам’яті.

Щодо причин затримання, речник поліції стверджує, що до правоохоронних органів надійшов сигнал від мешканця, який помітив двох чоловіків з камерами біля свого будинку біля залізничної колії. А ще автомобіль, який стояв там два дні. Це викликало його занепокоєння.

На питання, навіщо журналістів затримали аж на декілька годин, Анджей Фійолек відповів: “Бо це були громадяни України, а не Польщі. Ми повинні були перевірити їхні документи, і це не документи, які фігурують в польській базі даних. Перевірка потребувала часу”.

Міжнародна правозахисна організація “Репортери без кордонів” засудила перешкоджання з боку польської поліції роботі журналіста “Української правди” Михайла Ткача та оператора Ярослава Бондаренка.

— Доводити, що мало місце перешкоджання законній діяльності журналіста — непросте завдання, — коментує Sestry кандидат юридичних наук Геннадій Дубов. — Довести, що там щось видалялося і ким видалялося, — майже нереалізована задача.

У таких випадках є сенс апелювати до незаконності факту затримання і обмеження свободи, — радить юрист. — Але треба бути готовим до того, що правоохоронні органи Республіки Польща будуть стверджувати, що вони просто здійснювали перевірку відповідно до їхнього законодавства. Є сенс йти шляхом максимального розголосу в суспільстві. І паралельно — юридичним шляхом, але це нелегкий і довготривалий процес.

В кожній країні, зокрема Україні та Польщі, у правоохоронних органів існують формальні процесуальні можливості здійснювати затримання для з'ясування особи. І, на жаль, в кожній державі час від часу правоохоронні органи з різною метою можуть цим зловживати. Моментів, які б дозволяли правоохоронцям чисто формально виправдовувати свої дії юридично, чимало.

Михайло Ткач може оскаржити дії тих, хто здійснював затримання, може звернутися до польських судів. І якщо польські суди не приймуть рішення, яке його задовольнить, він теоретично може дійти до Європейського суду з прав людини. І там отримати визнання його порушених прав, гарантованих Конвенцією (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод — Ред.), і компенсацію.

Волонтерський рух під час великої війни в Україні має безліч облич, і одне з найбільш відомих — вінничанки Діани Подолянчук. Вона може все: організувати тепловізори, дрони, купити та пригнати на передову авто, або й навіть танк. Має педагогічну та психологічну освіту. Попри інвалідність по слуху — все своє життя танцює: чемпіонка Вінниці, України, Європи, призерка чемпіонату Світу. А тепер — ще й відома на всю країну волонтерка та художниця. Отримала почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Як вдається поєднувати стільки напрямків діяльності і чим вона пишається найбільше — танцівниця, художниця, керівниця волонтерського центру «Шахіна» та Благодійного фонду Діана Подолянчук розповіла в інтерв’ю для видання Sestry.  

Оксана Щирба: З чого почався ваш шлях до волонтерства? 

Діана Подолянчук: Мій шлях до волонтерства розпочався ще до 2014-го року. Ще коли я активно займалась танцями, Оксана Мельник, моя сусідка по кімнаті, яка волонтерила в дитячих будинках, — одного разу запропонувала мені з’їздити до дітей-сиріт. Відтоді я почала відвідувати їх щотижня, проводити там творчі заняття. На мою думку, до волонтерської діяльності рано чи пізно приходить кожен. Це поклик душі, і добро, яке ти віддаєш — повертається, а ми живемо в час, коли волонтерство — життєво важлива необхідність. Але вважаю, що потрібно знайти свою власну волонтерську «нішу», працювати у різних напрямках — не продуктивно. 

ОЩ: Як виник волонтерський центр «Шахіна» і чим він займається?

ДП: Я дуже багато років займалася танцями, в нас був родинний бізнес — Центр розвитку для дітей. Там навчали танцювати, малювати, паралельно проводили теж благодійні проєкти. Коли почалося повномасштабне вторгнення, до мене приїхали друзі-волонтери і сказали: «Нам терміново потрібне місце, де можна зібратися». Я запропонувала це зробити в Центрі, бо ми мали підвальне приміщення. І на зібранні, коли все розпланували, я запитала: «А хто ж буде за це відповідати?». На що мені відповіли: «Як хто? Ти!». Так почалася історія центру «Шахіна».

До нас приїжджало дуже багато волонтерів з Києва, були й ті, хто тут за потреби зупинявся, отримував допомогу.

Зараз центр фокусується переважно на гуманітарному напрямку: допомозі переселенцям, особам з інвалідністю, родинам військовослужбовців, діткам, чиї рідні перебувають в полоні. Маємо осередки у двох містах — Києві та Вінниці. Основний напрямок — Київ, яким я зараз займаюся.

ОЩ: Хто Ваша команда сьогодні?

ДП: Це ті, що залишились у Вінниці. Команда школи танців у Центрі розвитку, які продовжують брати учать у благодійних проєктах. А у Києві у мене команда невелика, необхідності у великому штаті зараз немає.

На початку нашої діяльності у Центрі було близько 100 людей, серед них — ті, які тікали з різних міст через війну, приїхали до Вінниці. Коли в  їхніх регіонах стало спокійніше, багато хто повернувся додому. Є волонтери, яких мобілізували. Є й ті, хто вже загинув на війні. 

ОЩ: Чи змінились підходи до волонтерства після початку повномасштабної війни?

ДП: Так. Є напрямки, які потрібно вирішувати в першу чергу. Насамперед це військова сфера і сфера, яка стосується оборони та контрнаступу. Якби мене запитали, чим краще займатись дронами-камікадзе чи тактичною медициною, я б на перше місце поставила  дрони, потім спорядження, і  аж тоді тактичну медицину. Важливо розставляти пріоритети. 

ОЩ: Що вважаєте найважчим для себе у волонтерській діяльності?

ДП: Мабуть, спогади.

Війна  забрала у мене творчу сферу мого життя — заняття танцями. Тоді я не вміла цінувати свій час і те, що роблю. А зараз — живу у Києві, маю дуже багато роботи й щоранку прокидаюсь з думкою «дякую, що жива»

Часто згадую ті часи, коли багато виступала, в тому числі в Європі. Зараз  розумію, як важливо вміти жити сьогоднішнім днем, бути щасливим тут і зараз, не зважаючи ні на що.

ОЩ: Тобто зараз Ви взагалі не займаєтесь танцями? 

ДП: Зараз я намагаюсь за можливості добре висипатись, готувати сніданки, робити танцювальну зарядку, малювати. Це моя — ранкова творчість. А тоді йду займатися іншими справами.

ОЩ: Ви малюєте чудові картини, організовуєте аукціони, збираєте кошти у благодійних цілях. Як прийшли до мистецтва?

ДП: Я малювала з дитинства, потім навчалась в художній школі — але лише один рік з трьох необхідних. Тоді багато вчилась, потрібно було обрати щось одне. Я вибрала танці. За кілька днів до повномасштабного вторгнення мама запропонувала мені знову щось намалювати. Я намалювала на чорному тлі герб з мечем: це і стало початком моєї колекції картин. Пізніше також малювала на темному тлі, але в цих роботах вже є багато надії, світла, тепла. Я щаслива, що мої картини висять у кабінетах Валерія Залужного, Кирила Буданова, Андрія Шевченка.

ОЩ: Що вони кажуть про Ваші картини?

ДП: Картини символізують боротьбу кожного українця за перемогу. Їм подобається, ці образи їх надихають. Малюю картини теж для Повітряних Сил, для спецпідрозділів. У Головному управлінні розвідки була навіть виставка. Творю також просто для своїх друзів: не всі картини мають мілітарний характер, є й романтичні. 

Роботи можна знайти теж на благодійних аукціонах. Одну картину «Кримська бавовна» продали за 80 тисяч гривень. 

ОЩ: У вас є вада слуху. На скільки це вплинуло на якість Вашого життя? 

ДП:  Раніше я часто думала, яким би було моє життя з ідеальним слухом. Думаю, я б жила за кордоном і, мабуть, не застала б війну в Україні.

Маю непогані дипломатичні здібності, тому, швидше за все, пов’язала б своє життя з цим напрямком. Але поганий слух стоїть на перешкоді вивченню іноземних мов. Але, як відомо, Бог щось забирає — а щось дає взамін. Наприклад, у мені непогано поєднуються творчі здібності та логіка. До того ж, в наш час людину оцінюють за результатами її праці, немає значення чи ти в окулярах, маєш слуховий апарат чи протез.

Через наслідки війни в Україні частіше почали говорити про інвалідність та інклюзивність. Це перестало бути чимось «особливим»

ОЩ: Двом відомим українським гуртам за підтримки Вашого фонду вдалось організувати благодійні концерти у Європі. Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт.

ДП: У  цьому проєкті взяли участь гурти «Друга Ріка» і «ТНМК». Головною ціллю було те, щоб вони стали амбасадорами проєкту, де агітували росіян здаватися в полон. Однак вдалось теж зібрати немалу суму коштів — вони привезли майже 4 мільйони гривень. Це був дуже цікавий досвід, коли музиканти зібрали навколо своїх пісень українців за кордоном, підтримали нашу діаспору, а українці, відповідно — задонатили.

ОЩ: Благодійні проєкти Ви реалізовували спільно з тодішнім Головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним та начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирилом Будановим. Як склалася ця співпраця?

ДП: Спочатку я познайомилась з Валерієм Федоровичем. У нас був арт-проєкт: відправляли на фронт дитячі малюнки, робили цифрові фото і  продавали їх. Цю ідею передали Валерію Федоровичу і попросили, аби він долучився до проєкту як амбасадор. Та той момент подібного досвіду Залужний ще не мав. 

До мене звернулись американці. Сказали, що їм необхідний підбитий ворожий танк для благодійного проєкту. Тоді я ще не здогадувалась, яка це буде довга і важка організаційна робота. Ніхто так просто волонтерам танк не дає. Необхідна згода від когось уповноваженого, хто би взяв на себе таку відповідальність. На той момент ми співпрацювали з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, керівником якого є Кирило Буданов. Проєкт передали Буданову — і він його погодив. Підписав лист, де зазначалось, що нам передають танк, який було підбито на Куп’янському напрямку. Після цього я прийшла до Валерія Залужного і сказала, що Буданов подарував мені танк, але виникла проблема з транспортування, тому що навіть приватні компанії відмовились брати в  цьому участь. Тоді від Генерального штабу приїхав спеціальний транспорт. 

Згодом я  запропонувала і Залужному, і Буданову стати амбасадорами цього проєкту, вони погодились. Ми «порізали» цей танк на сувеніри, дохід від яких склав 2 мільйони гривень. Ця ініціатива показала, як шматок металу, який росіяни направили для знищення України, — не лише перетворився на брухт, а й допомагає українцям наближати власну Перемогу. 

Це, мабуть, був мій перший глобальний проєкт, різні дипломатичні  переговори щодо нього тривали пів року. ‍

ОЩ: Яким своїм волонтерським проєктом Ви пишаєтесь найбільше?

ДП: Це досягнення не пов'язане з війною. У мене була учениця, Марія Гнатик. Ми працювали з нею в парі: я — тренер, вона — учениця. Марія досягла значних успіхів, брала участь і в спеціальних олімпійських іграх, і в шоу «Україна має талант». Звісно, я пишаюсь масштабним проєктом з танком. Але все ж таки тими успіхами, що були до війни — я пишаюсь більше.

ОЩ: Як гадаєте: волонтерство має бути «гучним» чи «тихим»?

ДП: Тихе волонтерство — це меценатство, тобто потрібно все робити власними ресурсами. Волонтер має збирати ресурси в тому числі й за допомогою публічності — варто створити громадську організацію, фонд, легалізувати діяльність. Наприклад, ми ведемо проєкт, на який зібрали 13 мільйонів гривень за три місяці. Ми не змогли б зібрати таку суму «тихо».

ОЩ: На що зараз найбільший запит, коли йдеться про допомогу?

ДП: Найбільше потрібні безпілотники та транспорт. А ще — ресурси: гроші, люди. Спочатку я вважала, що публічні збори — це «панацея». Але люди втомлюються. Одного місяця вдалося зібрати 200 тисяч, а наступного вже — 20 тисяч. В такій ситуації важко спланувати якісь закупівлі. І я почала розмірковувати над альтернативними шляхами.

Зараз у мене є група «донаторів», які, наприклад, в місяць виділяють певну суму коштів, я на ці кошти закуповую необхідне й звітую. На мою думку, має бути постійна команда людей, які готові долучатися, на яких ти можеш розраховувати. Це значно надійніше.

ОЩ: Наскільки активно Ви співпрацюєте з європейськими організаціями?

ДП: Наш фонд співпрацює з Фінляндією. Там знаходиться потужна українська діаспора. Також з Польщею та Німеччиною. Тісно співпрацюємо з США. Але найбільше проєктів реалізуємо саме в межах нашої країни, а ресурси Європи та США — це додаткові.

ОЩ: Що для Вас означає — Перемога?

ДП: Знищення ворога, повернення до наших кордонів 1991 року, відбудова країни, реабілітація бійців, відновлення економіки, повернення людей  з-за кордону. Я не боюся фрази «знищення ворога». Знаю благодійні організації, які бояться займатися мілітарним напрямком, а допомагають виключно переселенцям. Я ніколи не уникала цього. І не уникаю слова «армія». Якщо бійцям потрібна зброя для знищення ворога — ми будемо робити все можливе, щоб її отримати. Також перемога для мене – це ще й можливість відійти від мілітарних справ і спокійно присвятити себе родині, вихованню дітей. 

О.Щ: Ви відчуваєте втому від війни?

ДП: Так. Але я вважаю, що ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу, яку необхідно виконувати. В такому випадку легше зібратись з силами. Якщо перед нами стоїть загроза знищення нас як нації — то ми мусимо це робити, щодня.  Головне —  не повбивати один одного чварами та скандалами.

‍

Фермерів почали підвозити великими автобусами задовго до офіційного початку протесту в 11.00. В’їзд до центру на тракторах заборонений. Вже на під'їзді до Plac Defilad — багато поліції, а рух перекрито. Мітингувальники використовують петарди, феєри, а також виготовили інсталяцію у формі танка з тюків сіна, яку провезли вулицями на тракторному причепі.

Польські фермери не змінюють вимог і виступають проти Green Deal (європейської зеленої політичної ініціативи Європейської Комісії з метою зробити Європу першим клімат-нейтральним континентом), надходження агропродукції з України. Також фермери вимагають захистити тваринництво в Польщі.

За даними столичної мерії, у сьогоднішній акції протесту фермерів взяли участь приблизно 10 000 осіб. Серед протестувальників було чимало явно нетверезих людей, водночас деякі привели з собою своїх дітей. Безліч польських прапорів, дим, гучні звуки, релігійні та солдатські пісні. Атмосфера — напружена, місцями агресивна. Дійшло навіть до того, що одного з учасників акції затримала поліція. Чоловік атакував працівника рятувальної служби і намагався підпалити смітник. На початку мітингу невідомі спробували розвести багаття біля Палацу Культури, але втрутилась поліція.

«Я тут, тому що хочу отримати своє. Зараз для українців у всьому світі умови кращі, ніж у польських фермерів (знайшли, кому заздрити — Авт.). А ми теж хочемо жити, і між іншим, ми знаходимося у своїй країні і маємо на це право», — коротко прокоментував один з учасників акції Петрек Весловський.

Учасники протесту пройшли центром міста від Палацу культури й науки до Сейму та Канцелярії прем'єр-міністра, щоб передати свою петицію. Фермери розраховували на зустріч з главою польського уряду Дональдом Туском, однак він цього дня відсутній у Варшаві, адже взяв участь у зустрічі лідерів Вишеградської групи у Празі. Поговорити з людьми вийшли представники канцелярії прем’єр-міністра.

Акція тривала близько п’яти годин. Свою петицію протестуючі передали спікеру Сейму Польщі Шимону Головні. Він прийняв делегацію, запевнивши, що «ніхто сьогодні не хоче довести до колапсу польську продовольчу безпеку і польських фермерів». Біля Сейму охорона стоїть в кілька рядів: поліція буквально оточила мітингуючих, остерігаючись сутичок та провокацій.

Зустріччю зі спікером фермери залишилися незадоволені — зараз вони чекають конкретики від уряду до 7-го березня. Наступні протести у Варшаві плануються напередодні — 6 березня. До них хочуть підключится ще й працівники транспорту та будівельників.

Нагадаємо, що президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Єврокомісія розблокує для Польщі виплати у розмірі 137 мільярдів євро з фондів ЄС, які були заморожені через проблеми з верховенством права і незалежністю суддів за попередньої влади. І 1.4 мільярда євро з цієї суми будуть передані польським фермерам. Водночас своїми протестами фермери демонструють, що їм цього недостатньо. Невже шантаж в стилі Орбана виявиться ефективнішим за відповідальну політику?

Матеріал підготували Юлія Ладнова і Анастасія Янченко. Фотографії Наталії Рябої та Юлії Ладнової

Нині в країні під тимчасовим захистом перебувають понад 102 тисячі українських біженців. Показник працевлаштування поки що невисокий: згідно з даними на кінець 2023 року, офіційно працюють лише 15 тисяч біженців. Це значно менше, ніж у сусідній Великобританії, де працевлаштовано понад 52% українців. З чим пов'язана така статистика і як виглядає життя українських переселенок в Ірландії, дізнавалися Sestry.

Два тижні на стільцях

Анастасія Солопенко приїхала до Ірландії у серпні 2022 року. Війна зруйнувала її життя двічі: у 2014 році, коли довелося тікати з рідного Луганська, та у 2022, коли виїжджала вже з Києва. Розповідаючи про свій досвід приїзду до Ірландії, Анастасія зазначає: якщо нема в кого зупинитися, треба бути готовим спати в адмінприміщенні.

— Усіх біженців після прибуття відправляють до готелю Сіті Вест поряд із дублінським аеропортом, — розповідає Анастасія. — Але в номери в цьому готелі не селять — усіх направляють до приміщення, схожого на концертну залу, що виділене спеціально для прийому біженців. Там відбувається оформлення документів. Процес займає від кількох днів до кількох тижнів. І весь цей час ти маєш там знаходитись.

Люди сплять тут прямо на стільцях. Так ночують і сім'ї з дітьми, і люди похилого віку

Кажуть, у виняткових випадках волонтерів можна попросити, щоб готель виділив номер — наприклад, якщо людина з інвалідністю або з зовсім маленькою дитиною. У Сіті Вест я провела три дні. Знаю тих, хто просидів там два тижні.

Після оформлення документів розпочинається етап розселення. Мене разом з іншими українськими дівчатами спочатку поселили до студентського гуртожитку під Дубліном. Там були гарні умови: окрема кімната з душем та туалетом, спільна лише кухня. Але вже за кілька тижнів приїхали студенти, тож нам довелося виселятися. Далі когось розселяли до інших гуртожитків, когось до будинків, які власники нерухомості надавали спеціально для українських біженців, а когось навіть у старовинні замки — особисто знаю такий випадок. Звучить романтично, але насправді у таких замках дуже холодно, а в деяких навіть немає туалету.

Мене направили до гуртожитку коледжу. Проживання там було безкоштовним, ми платили лише за електрику. Тарифи в Ірландії високі, тому з кожної кімнати виходило близько ста євро на місяць. Я намагалася майже не використовувати опалення, але зовсім без нього було ніяк — в Ірландії дуже сиро і вітряно, постійно йдуть дощі. Вікна старі, всюди щілини, часто утворюється пліснява.

І гуртожитки, і замки вважаються тимчасовим житлом. Передбачається, що пізніше біженці переїдуть до квартир, які зніматимуть вже самі. Але на практиці все інакше. Багато хто живе в цих гуртожитках уже майже два роки. В Ірландії, якщо у тебе немає роботи, орендувати житло практично нереально. Перше, на що дивиться орендодавець, це наявність стабільного доходу. Соціальної допомоги, яку тут отримують безробітні українці, на оренду квартири не вистачає. Хоча суми виплат в Ірландії високі (220 євро на людину на тиждень), вартість оренди все одно вища за місячну суму виплат. Наприклад, отримуєш 880 євро, а квартиру дешевше ніж за 1000 євро немає. А тобі ще треба харчуватись і якось жити. Тобто щоб орендувати житло, людина обов'язково має працювати. Оскільки не всі можуть знайти роботу (і не всі активно її шукають), багато хто залишається в гуртожитках.

Ще є варіант отримати від держави модульний будиночок, але для цього потрібно бути сім'єю із чотирьох осіб — не більше і не менше. Ці будинки розраховані саме на чотирьох. Там заборонено жити із тваринами. Вартість місяця оренди такого будинку становить 16% від доходу сім'ї (чи то зарплати, чи виплат). Плюс комунальні послуги. Згідно з умовами договорів, сім'я платить за такою схемою три роки, після чого будиночок стає умовно її: тобто платити відсоток від доходу вже не потрібно, але приватною власністю помешкання не є. І родина не може цей будиночок ані продати, ані здати. Плюс при від'їзді з Ірландії вона втрачає право проживання в ньому.

Я орендувала квартиру, коли до Ірландії приїхала моя сестра і ми вирішили жити разом.

На пошук житла пішло пів року (!). Часто навіть того факту, що ти маєш роботу та дохід, недостатньо, аби орендодавець вибрав саме тебе — адже претендентів на квартиру багато. Я навіть просила організацію, яка поселила мене до гуртожитку, дати характеристику, що я адекватна та неконфліктна людина

Знайти двоспальну квартиру за дуже гарною ціною — 1100 євро на місяць — нам у результаті допомогла рієлторка. Ціна справді дуже хороша — у нашому районі (ми живемо в місті Лімерік на західному узбережжі Ірландії) двокімнатні квартири коштують від 1500-2000 євро на місяць.

Три посади в одній

Першою роботою Анастасії в Ірландії став супермаркет.

— Це було єдине місце, де мені відповіли на резюме, — каже Анастасія. — Я приїхала до Ірландії з мінімальною англійською. Тут є безкоштовні курси для іноземців, але, як на мене, вони мало що дають. Найефективнішим для мене виявився тримісячний онлайн-курс в українській приватній школі. Співбесіда при прийомі на роботу стала тим ще випробуванням: я не була впевнена у своїй англійській, а ірландець, який ставив мені питання, не вимовляв деяких звуків. Здається, я зрозуміла його виключно завдяки стрибку адреналіну.

Це була важка робота з непростими умовами. Мені дали підписати одразу три контракти, за якими я мала працювати і в пекарні, і на касі, і у відділі кулінарії. За законом роботодавець не має права давати працівникові більше 40 робочих годин на тиждень. Але за контрактом роботодавець може щодня вигадувати новий графік, що не дає тобі можливості бодай щось спланувати.

Сьогодні працюєш допізна, завтра виходиш на шосту ранку

Після того як роботодавець дізнався, що я шукаю нову роботу, він перестав давати мені достатньо робочих годин: і замість 1700 євро я якось отримала 1200. Якщо орендуєш житло і живеш від зарплати до зарплати, така ситуація може бути критичною.

Зараз я вже працюю у міжнародній компанії, на платформі якої продаються та купуються квитки на заходи. Я співробітник служби підтримки, моє завдання — спілкуватися з клієнтами по телефону. Рівень англійської мені вже це дозволяє, хоча спочатку боялася, що не впораюся. Нову роботу знайшла за рекомендацією подруги. Перевагою був досвід роботи в Ірландії. Декілька знайомих українок знайшли тут роботу через рекрутингові агенції. На відміну від державних центрів зайнятості, такі агенції справді зацікавлені у тому, щоб працевлаштувати людину, бо вони потім отримають відсоток із її зарплати. При цьому поки робота не знайдена, платити агентству нічого не потрібно.

Людей, які без поважних причин (інвалідність, зовсім маленькі діти, навчання в університеті) не працюють, місцеві біржі праці зараз всіляко намагаються змусити це робити. Виплати одразу не знімають, але можуть, наприклад, відправити на громадські роботи: підмітати вулиці, збирати чи сортувати сміття. Якщо відмовишся, виплати скасують. Відвідування мовних курсів в Ірландії не вважається поважною причиною, аби не працювати.

Рекомендації сусідів понад усе

Практично одразу почала працювати й українка Іванна Копчук. В Україні Іванна мала свій бренд одягу і магазин, який відкрився якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Опинившись в Ірландії з мінімальними знаннями англійської, Іванна вирішила працювати у клінінгу — і це переросло у відкриття власної справи.

— Я пройшла через Сіті Вест двічі: перший раз у червні 2022 року, коли приїхала сама, а потім ще раз — коли привезла до Ірландії свого 15-річного сина, якого спочатку, не знаючи, що на нас чекає в Ірландії, залишила з рідними на Прикарпатті, — розповідає Іванна Копчук. — Спершу я жила у студентському гуртожитку, потім — у хостелі. Далі знайшла через інтернет хост-сім'ю: ірландку, яка погодилася поселити мене у своїй оселі. Я жила в неї безкоштовно, і крім мене вона також прихистила студента-іспанця, який приїхав до Ірландії за обміном. Прийняти у своєму будинку ще й мого сина вона вже не могла — не було місця. Тому, забравши дитину, я знову пішла до Сіті Вест.

Цього разу нас уже відправили до наметового містечка в Дубліні. Це величезне приміщення на кшталт спортзалу, де стоять п'ятдесят ліжок, відгороджених одне від одного. Ми пробули там два тижні, після чого нас поселили до шкільного гуртожитку за 50 кілометрів від Дубліна. Це було не дуже зручно, тому що на той час я вже заснувала свою компанію зовсім в іншому місті — там, де мешкала раніше в хост-сім'ї. Дорога громадським транспортом до цього місця займала три години в один бік. Тому я почала пошук житла під оренду.

Через знайому волонтерку Іванна знайшла ірландську родину, яка здавала в оренду кімнати у своєму будинку в Дубліні. Іванна з сином орендували дві кімнати.

— У Дубліні ціни вищі, ніж в інших містах — оренда однієї кімнати стартує від 700 євро, — розповідає Іванна. — Якщо однокімнатна квартира, то не менше ніж 1800 євро. Будинок — від 2200 євро на місяць. В Ірландії існує програма, за якою держава може компенсувати до 30 відсотків вартості оренди, якщо дохід сім'ї недостатній. Я на таку програму не подавалася, але знаю від інших людей, що це працює.

Розповідаючи про те, як заснувала свою клінінгову компанію, Іванна каже, що все почалося з ідеї ірландки, в якою вона проживала.

— Ще коли жила у першому гуртожитку, нам розносили листи з пропозицією прибирати у цьому ж гуртожитку номери, — каже Іванна. — Я погодилася, і це була моя перша робота на неповний робочий день. А потім уже ірландка, у якої я жила, сказала, що може запропонувати мої послуги в чаті місцевої ком'юніті. В Ірландії жодні оголошення не працюють так добре, як рекомендації сусідів. Тож у мене швидко з'явилися перші клієнти. Спочатку це були друзі моєї хоста, потім — їхні друзі та друзі їхніх друзів. Якоїсь миті я зрозуміла, що сама вже фізично не справляюся з такою кількістю замовлень — потрібно відкривати фірму та наймати співробітників.

В Ірландії відкрити підприємство не дуже складно. Стартовий капітал був мені не потрібен — я не купувала обладнання, лише миючі засоби. Особливістю компанії стало те, що всі ці засоби — екологічно чисті. Ті, що були вдома у клієнтів, токсичні, з ними було складно працювати.

Співробітників у компанію знайшла без проблем. Точніше, співробітниць. Зараз у мене працюють 14 українок. Люди іноді змінюються, але знайти заміну не складно — на таку роботу не потрібні знання англійської, а для багатьох наших дівчат це саме те, що потрібно. Сама я вже на замовлення не їжджу. Займаюся організацією процесу та розвитком бізнесу. За цей час непогано підтягнула свою англійську, тому листування та телефонні розмови з клієнтами вже не є проблемою. Питаннями зарплат та податків займається бухгалтерська компанія. Зараз працюю над масштабуванням компанії: у планах купівля обладнання та автомобіля. У нас є свій сайт та сторінки в соцмережах, які я активно рекламую у місцевих онлайн-спільнотах. Ірландцям подобається якість нашої роботи і вони охоче діляться контактами зі своїми знайомими. А нам, зі свого боку, подобається працювати з ірландцями. Більшість із них — це дуже ввічливі та привітні люди.

Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу

Я переживала, що моєму 15-річному синові буде складно адаптуватися у новій країні, але ірландська школа йому сподобалася. Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу. Дитину не лаятимуть при всіх: якщо є зауваження, вони будуть озвучені окремо. Навіть оцінки у присутності інших дітей ніхто не оголошує — ні погані, ні гарні. Результати за семестр приходять батькам на пошту, успішність оцінюється у відсотках. Якщо дитина захворіла та пропустить школу, це потрібно зафіксувати у спеціальному онлайн-додатку. Там же фіксуються запізнення. Шкільна програма в певному сенсі навіть легша за українську. Щоб синові було легше адаптуватися, я окремо зареєструвала його на курс англійської в українській онлайн-школі, де він щодня займався після уроків в ірландській школі.

Іванна не тільки започаткувала клінінгову компанію, вона на додачу є членом ради бізнес-клубу Innovative business club, який підтримує українських підприємців.

Все почалося з нашої волонтерської роботи в Українському кризовому центрі в Ірландії, — каже Іванна. — Перші зустрічі, на яких обговорювалися нюанси ведення бізнесу у цій країні, були ще тоді. Запитів від українців, які хотіли відкрити тут власну справу, ставало дедалі більше — і ми вирішили заснувати бізнес-клуб, де організовуємо консультації з бухгалтерами, юристами та іншими фахівцями, які можуть допомогти розібратися з нюансами. Спочатку такий клуб був лише в Ірландії, а тепер уже й у Швейцарії, Німеччині, Великій Британії та Іспанії. Ми плануємо відкриватися і в інших країнах Європи, тому що допомога біженцям, які хочуть відкрити свою справу, потрібна скрізь. Перевага клубу ще й у тому, що його члени мають можливість ділитися досвідом один з одним. Наприклад, я вже знаю багато українців, які теж відкрили в Ірландії свої фірми у різних сферах: це ремонти, ресторани, поштові перевезення, салони краси та навіть рекрутингові агенції.

Для новоприбулих українців єдиний вихід жити в Ірландії — офіційно тут працювати

Нові правила для українських біженців в Ірландії, згідно з якими соціальні виплати урізали вп'ятеро, стосуються лише тих українців, що прибули до країни починаючи з лютого 2024 року. Для тих, хто приїхав раніше, розміри виплат наразі залишаються незмінними. Щодо новоприбулих українців, то міністр соціального захисту Ірландії Хізер Хамфріс зазначила, що 38,80 євро на тиждень замість 220 людина отримуватиме доти, доки живе у тимчасовому державному житлі. А після того як вона орендує житло самостійно, зможе отримувати вже 220 євро на тиждень.

Насправді ж є нюанс. Оскільки в Ірландії існує криза житла, здають його здебільшого тим, хто вже має роботу. А якщо людина вже працює, виплати від держави їй не надаються. Отож, єдиний вихід залишитися в Ірландії — офіційно працювати.

Ще одне нововведення ірландського уряду полягає в тому, що відтепер українці не зможуть перебувати у тимчасовому житлі від держави довше 90 днів — тобто на пошук роботи та квартири дається лише три місяці. Але знову ж таки, це стосується новоприбулих. Для тих, хто встиг приїхати до 2024 року, обмежень щодо проживання у тимчасовому житлі поки що немає.

Хізер Хамфріс також повідомила, що відтепер спеціальні центри для біженців прийматимуть лише тих українців, які приїжджають до країни вперше. Щодо тих, хто проживає у тимчасовому житлі від держави, то вони не можуть залишати Ірландію ані на день. Ще у жовтні 2023 року уряд скоротив можливі сім днів виїзду до нуля, пояснивши це тим, що в країні катастрофічно не вистачає місць для розміщення біженців. У правилах йдеться, що у виняткових випадках( якщо для короткострокового від'їзду є дійсно поважна причина), українець має повідомити про це Департамент інтеграції. Якщо там підуть назустріч, після повернення до Ірландії його зможуть поселити знов — але вже не туди, де він жив раніше.

Коментуючи нововведення, прем'єр-міністр Ірландії Лео Варадкар зазначив, що поки в Україні триває війна, українці точно зможуть залишатися в країні, але є сенс «прирівняти підтримку Ірландії до тієї, яку дають інші країни ЄС».

‍

Після повномасштабного нападу Росії на Україну, коли мільйони біженців і біженок прибули до Польщі, роль місцевих лідерів відіграла ключову роль у координації допомоги. Часто цю роль брали на себе українки, які переїхали до Польщі ще перед війною. Однією з таких лідерок є Алла Брожина, з якою поговорило видання Sestry, — викладачка польської мови як іноземної, перекладачка та засновниця Фундації «Nieobcy».

Фундації «Nieobcy» проводить різноманітні заходи для мігрантів, щоб Жори стали для них другою домівкою.

Ева Фуртак: Що вас найбільше здивувало в Польщі? 

Алла Брожина: Що мене вразило по приїзду, так це те, що в Польщі майже немає покинутих тварин на вулицях. В Україні, наприклад, біля ринків ходять зграї безпритульних собак, а тут лише через довгий час я помітила кота, який пробігав повз житловий масив.

В Україні чоловіки зазвичай не вітаються з жінками за руку, і це не з неповаги, а радше зі страху, що жінка може не захотіти її потиснути. У Польщі я дізналася, що це нормально, коли ми вітаємося з незнайомими чи знайомими людьми за руку, незалежно від статі. Таким чином ми підкреслюємо, що ми рівні та відкриті до розмови.

В Україні жінки менше працюють, більш поширеною є традиційна модель, коли працює чоловік, а жінка займається домашнім господарством і вихованням дітей. 

Жінки рідше працюють на заводах і фабриках на виробництві, це вважається суто чоловічою роботою. На відміну від Польщі, де для багатьох українських жінок це була, принаймні на початку, єдина можливість працевлаштування. Як виявилось, вони дуже добре справляються, їх хвалять за працьовитість.

Відрізняються також підходи до одягу, особливо серед людей середнього віку. Наприклад, коли я бачу на вулиці дівчину на підборах, то це, як правило, українка. Польські жінки надають перевагу тому, щоб одягатися зручно, наприклад, носять піджак, але туфлі на пласких підборах.

ЕФ: Дивлячись на польських жінок, про що жалкують українські дівчата?

АБ: Найбільше про те, що не отримали водійських прав. Вони чули від своїх чоловіків, щось на кшталт — навіщо їм водійське посвідчення, якщо вдома є лише одна машина, що чоловіки їх будуть возити. Автомобіль в Україні є більше розкішшю, ніж засобом повсякденного пересування, принаймні з фінансових міркувань. У Польщі, де часто доводиться їздити на роботу в інше місто або відвозити дітей на позашкільні заходи, відсутність автомобіля виявляється величезною проблемою.

Тут дівчата намагаються надолужити згаяне.  Скласти іспит на водіння в Польщі іноземною мовою (лише нещодавно з'явилася можливість складати теорію українською) — це великий виклик, іспит, який, зрештою, не є легким. Дівчата шкодують, що не зробили цього раніше, тим паче, що купити машину в Польщі дуже легко, не потрібно мати великих доходів. 

ЕФ: Польська та українська мови схожі, але багато слів мають різні значення. Це іноді викликає кумедну плутанину.

АБ: Так, наприклад, «зараз» («zaraz») в українській мові означає «негайно», а в польській – «одну хвилиночку» («za chwilę»).  Нещодавно я почула історію, як польська пара прийшла за покупками в магазин, де працює українка. Вони вибирали різні речі, дівчина їм допомагала. Пара їй подякувала. Коли вони прощалися, дівчина сказала: «Я чекаю на вас, пане!» («czekam na pana»), що викликало переляк у його дружини. А вона мала на увазі «ще побачимося» (сміється).

ЕФ: Безумовно, це нелегка ситуація для дівчат, часто високоосвічених, які змушені в Польщі починати працювати на виробництві або у сфері прибирання.

АБ: Так. У Польщі, щоб знайти кращу роботу, потрібно добре знати польську мову. Варто продовжити освіту, отримати пісоядипломну освіту, наприклад. В Україні я працювала журналісткою на інтернет-порталі, але в Польщі довелося шукати щось інше, і я знайшла роботу в компанії, що займається міжнародною торгівлею. Ця робота мені дуже подобалася, проте вона передбачала регулярні відрядження, а в мене був шестирічний син.

Потім я працювала вчителькою польської мови в школі іноземних мов, заснувала Żorzanka Projekt, щоб описувати свої інтеграційні проєкти, влаштувалася на роботу міжкультурним асистентом у мерії міста Жори та аніматором для мігрантів в об'єднанні «17-тка» в Рибнику. Я мусила дбати про все сама – від легалізації свого перебування до пошуку гідної праці та особистого розвитку.

Треба з чогось починати, а потім, якщо ти справді цього хочеш, ніщо не зупинить тебе на шляху до успіху. Знаю дівчат, які починали як робітниці на виробництві, а тепер створили власний бізнес. Я переконую жінок не кидати пошуки роботи. Навіть якщо вони тут з маленькими дітьми, краще знайти роботу на повний робочий день і платити іншій українці за догляд за дітьми, ніж сидіти вдома й отримувати 800+.

ЕФ: Ви приїхали до Польщі ще до того, як Росія здійснила повномасштабне вторгнення на територію України. Це з економічних обставин?

АБ: З особистих причин, бо мій чоловік – поляк. Я приїхала з Волинської області у 2016-му, до цього жила у Луцьку. Це велике місто, де проживає близько 250 тисяч мешканців, дуже зелене, з національно відомим Волинським національним університетом імені Лесі Українки – поетеси, письменниці та літературного критика, яка померла в 1913 році. Коли я приїхала до міста Жор — там вже проживало чимало українців, а згодом їх стало ще більше: за статистикою, до пандемії кожен десятий житель був громадянином України. Приїздили сюди через велику кількість компаній, де можна було знайти роботу.

ЕФ: Сьогодні люди, які приїжджають до Жор з України, вже не мусять давати собі раду самотужки, адже у них є принаймні ви. Як ви їх підтримуєте?

АБ: Я заснувала фонд Nieobcy, який займається допомогою мігрантам, документи в KRS я відправила 14 лютого 2022 року. До останнього моменту, як і багато людей в Україні, я не вірила, що Росія нападе на всю мою країну, сподівалася, що нас просто лякають. Після 24 лютого, коли до міста почали прибувати люди, які тікали від війни, виявилося, що їм потрібна допомога в адміністративних питаннях, влаштуванні дітей до школи, пошуку житла та роботи, а волонтерам з Польщі потрібні принаймні базові знання з української мови, щоб спілкуватися з біженцями. 

Оскільки у мене було декілька років досвіду підтримки мігрантів ще до початку повномасштабної війни, я знала, як це реалізувати. Вражала кількість людей, які постійно прибували, і психічний стан, в якому вони прибували. Ми, волонтери, почувались не краще, в нас теж є сім'ї в Україні. Мій чоловік Пшемек Брожина, який є членом правління фонду, також долучився до допомоги.

З травня 2022 року ми плетемо маскувальні сітки, які потім передаємо солдатам. Виявилося, що для жінок це не тільки реальна можливість допомогти своїм чоловікам, братам чи батькам, які воюють, а й така собі група підтримки, де під час спільної роботи можна поговорити про проблеми, знайти друзів. Також нам вдалося відкрити в Рибнику вокальну студію для талановитих дітей з досвідом біженців «Зірочка», якою опікується моя колега з фонду Тетяна Шибалова.  Під час різдвяних свят цього року наші випускники підготували вертепну виставу.

ЕФ: У мене таке враження, що якщо після 24 лютого 2022 року ми кинулися допомагати натовпам, то з часом це все затихло.

АБ: Це природний процес, і не можна нікого звинувачувати в цьому. Спочатку емоції беруть гору, але з часом вони вщухають.  Якщо щось довго триває, ми стаємо байдужими, навіть якщо трапляються погані речі. У Жорах і Рибнику є група волонтерів і соціальних працівників, які, всупереч плину часу, все ще займаються підтримкою людей, але я стикаюся з ситуаціями, коли навіть українці більше не хочуть допомагати.

ЕФ: Деякі поляки осуджують чоловіків з України за те, що вони не повернулися воювати за свою країну.

АБ: Я не хочу нікому давати оцінку. Може, вони просто бояться? З іншого боку, відразу після 24 лютого дуже багато українців повернулися додому воювати. Спочатку в армію брали не всіх. Я знаю ситуації, коли чоловіки поверталися і сиділи вдома без діла, бо в армію їх не брали, а роботи не було. Серед моїх друзів, які не повернулися, є такі, що, наприклад, жертвують гроші на різні фонди, займаються благодійністю.

Зараз багато говорять про новий закон про мобілізацію, наприклад, хочуть забирати в армію молодь — студентів. Мені здається, що коли вони повернуться з фронту, то не захочуть вже продовжувати навчання. Нам потрібні будуть грамотні люди, щоб відбудовувати Україну після війни. Про це теж треба пам’ятати.

ЕФ: Як українські діти адаптуються в Польщі?

АБ: По-різному. Найкраще адаптуються наймолодші. Вони дуже швидко опановують мову, ходять до садочка чи школи, мають контакт з однолітками з Польщі та України. Мій шестирічний син вивчив польську мову за кілька місяців, спілкуючись з друзями на подвір'ї. Я стикалася з випадками, коли батьки, які хочуть, щоб їхня дитина швидко вивчила польську мову, розмовляють вдома виключно польською. Це теж не дуже добре, адже практика показує, що вже через півроку перебування в новому мовному середовищі дитина починає забувати рідну мову: як писати, читати і, нарешті, розмовляти.

Гіршою є ситуація з підлітками. Деякі з них продовжують навчання онлайн в українських школах, а в польських — взагалі не розпочинали. Вони не виходять з дому цілими днями, лягають спати під ранок, встають опівдні. Батьки часто не мають над ними контролю, оскільки постійно працюють, щоб мати можливість утримувати сім'ю і платити за житло. Це не дуже добре. Ось чому лунають думки про те, що всі українські діти повинні навчатися стаціонарно в польських школах.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що у багатьох людей досі є відчуття тимчасовості, вони не знають, чи залишаться в Польщі, чи повернуться на Батьківщину. Були ситуації, коли люди, які спочатку тікали від війни — згодом поверталися додому. В тому числі й у населені пункти, які постійно обстрілюють. Наприклад, у Харків.

‍

ДОВІДКА:
Фонд Nieobcy був створений у березні 2022 року. Ми займаємося широкою підтримкою мігрантів та біженців у Західному субрегіоні Сілезького воєводства, насамперед у містах Жори та Рибник. Спрямовуємо зусилля на розбудову польсько-українського культурного діалогу: ведемо вокальну студію для дітей з досвідом біженців «Зірочка», організовуємо музичне оформлення інтеграційних заходів за участю українського пісенного гурту «Чорнобривці» та інших. Наша ініціатива з плетіння маскувальних сіток жінками-біженками «Я сплету тобі оберіг» отримала відзнаку на конкурсі «Волонтер року Західного субрегіону». 
Контактна інформація: nieobcy.fundacja@gmail.com, тел.: 533 963 227, Facebook: https://www.facebook.com/Nieobcy

‍

Українок, які приїхали до Польщі після початку повномасштабного вторгнення, можна поділити на дві основні категорії. Перша розглядає Польщу як тимчасове місце перебування, «залу очікувань», і після закінчення війни планує повернутись в Україну. Представники другої категорії обрали Польщу новим місцем проживання, вчать мову, інтегруються в польське суспільство і будують тут плани на майбутнє.

Про це свідчать дані соціологічного дослідження «Воєнні біженці з України — життя в Польщі та плани на майбутнє», проведенного у жовтні-листопаді 2023 року за підтримки порталу Sestry.eu та Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Краківському Педагогічному Університеті. За результатами опитування 466 жінок, 42% біженок мають намір повернутися в Україну, а 47% планують залишитися в Польщі.

Повертатися чи залишатися?

Серед причин, які перешкоджають поверненню в Україну — очікувано — відсутність можливості безпечного проживання (80%) та добре оплачуваної роботи в Україні (32%). Кожна п'ята респондентка вказала, що має в Польщі кращі умови життя, ніж у неї були в Україні, а також роботу.

Автори дослідження поцікавились в українських жінок, що дозволило б їм повернутися на батьківщину. Найпоширенішою причиною виявилась безпека: закінчення війни (67%) та припинення бойових дій і авіабомбардувань (43%). Також респондентки назвали наявність добре оплачуваної роботи в Україні (38%) та вищий рівень життя (28%). Кожна третя серед важливих причин для повернення вказала також ліквідацію корупції, а ще — любов до України, бажання жити і розвиватися в Україні.

Більшість українок офіційно працює

Попри невизначене майбутнє, українки в Польщі намагаються знайти роботу, щоб утримувати себе і дітей. Так, половина опитаних жінок працює (52%), а 16% не працюють через догляд за дитиною або кількома дітьми. Більшість жінок вже знайшла роботу в Польщі (63%), майже чверть (23%) працює віддалено в Україні, а ще частина (8%) — в іншій країні. Серед непрацевлаштованих жінок кожна четверта активно шукає роботу, а 36% задекларували намір знайти роботу найближчим часом. На жаль, лише третина серед працюючих респонденток має роботу згідно зі своїми кваліфікаціями.

Мовний бар’єр залишається актуальною проблемою

Головною проблемою в пошуках роботи українки називають мовний бар’єр (77%). При цьому 45% опитаних декларують, що говорять польською, а кожна п’ята розуміє польську, але не розмовляє нею. Українки активно вчили (81%) або досі вчать (57%) польську мову. До речі, майже половина жінок (45%) вивчала польську на курсах, організованих різними фондами та організаціями, тоді як 27% роблять це самостійно. Можна стверджувати, що попри наявність мовних проблем, українки наполегливо їх вирішують, ба більше — знаходять для себе можливості не платити за вивчення мови.

Майже третина дітей відвідує школи у двох країнах, а 18% ніде не навчаються

Ще один важливий аспект життя наших співгромадянок в Польщі — діти. У процесі дослідження виявилось, що 66% опитаних українок одружені, але 53% приїхали до Польщі самостійно з дітьми. З цих жінок 38% мають одну дитину, 29% — двох дітей.

Більшість дітей (58%) українських жінок, котрі опинились в Польщі, шкільного віку — від 10 до 18 років. Майже половина з них (47%) відвідують польську школу, 8% — українську онлайн-школу, 27% — польську та українську школи, 18% — ніде не навчаються.

Ці цифри вказують як на тривожні, так і на оптимістичні тенденції у вихованні українськими жінками своїх дітей в Польщі. Тривожні, бо 18% дітей залишаються без будь-якої освіти. Причини цього явища наступні. По-перше, нерідко українські діти стикаються з неприйнятям або навіть ненавистю та насиллям у свою адресу від польських однолітків. І це позбавляє їх бажання відвідувати навчальні заклади. По-друге, завантаженість матерів на роботі (часто це важка фізична робота, нерідко — за змінами) не завжди дозволяє контролювати процес навчання чи навіть відвідування школи. По-третє, невизначеність щодо майбутнього і очікування можливості повернутись в Україну дає підстави українкам думати, що польська освіта їхнім дітям не потрібна і можна просто перечекати.

До слова, серед дітей третина зазнала погіршення самопочуття і поведінки після прибуття до Польщі. Водночас приблизно така ж частка дітей, за словами їхніх матерів, навпаки покращила свою поведінку після переїзду.

Оптимістичні тенденції — це те, що 27% дітей навчаються в обох освітніх системах — польській та українській. І діти, і матері докладають вдвічі більше зусиль, аби в майбутньому мати вибір — закінчити польську й українську школи ті мати можливість обирати вуз і роботу в одній з країн. Кожна третя українська дитина вже другий рік поспіль вчиться одночасно у двох школах. Таким потенціалом, старанністю та дисципліною можна тільки захоплюватись.

Сильніше за все на психіку тиснуть неясність майбутнього та розлука з рідними

Війна, зміна країни, адаптація, пошук роботи, вивчення мови, опіка над дітьми, інтеграція в нове суспільство тягнуть за собою психологічні труднощі й проблеми, зізнаються українки. Найбільш обтяжливими проблемами наші жінки називають відсутність чітких планів на майбутнє (60%), розлуку з родичами, які залишилися в Україні (60%), страх за життя сім’ї в Україні (41%), відсутність достатніх фінансових ресурсів для проживання (40%) та незнання польської мови (35%).

Коли ж мова заходить про психічне здоров’я, то дані дослідження вказують на наявність в опитуваних депресивних розладів та високого рівню стресу. Як зауважив автор дослідження, професор Пьотр Длугош, «серед респондентів 44% можуть мати тривожний розлад за шкалою GAD-7. Депресивні симптоми, діагностовані за шкалою PHQ-9, були виявлені у 45% (помірна та помірно важка депресія). Високий рівень стресу за шкалою PSS-10 спостерігається у 58% українських біженок».

Третина опитаних українок зверталася за психологічною допомогою. Майже половина жінок (45%) використовує тактику перемикання зі своїх проблем на заняття чимось цікавим чи корисним. Кожна третя респондентка «втішає себе» тим, що може бути ще гірше, кожна четверта — молиться, а кожна п’ята приймає заспокійливі засоби. Можна стверджувати, що наші жінки мають сильну адаптивну здатність, шукають варіанти знайти своє місце у житті, але це коштує їм чимало сил і здоров’я.

Найбільш виснажливими проблемами психічного здоров’я респондентки назвали неможливість планувати майбутнє (75%), невпевненість через незнання, коли закінчиться війна, відсутність контакту з родиною (51%) та відсутність роботи, що відповідає їхній кваліфікації (49%).

Українки тепло ставляться до поляків

Інтеграція біженок з України в польське суспільство відбувається дедалі інтенсивніше в різних сферах життя. Стосунки з поляками майже половина опитаних описує як теплі або дуже теплі, тоді як 43% констатують, що полякам до них байдуже. Зі свого боку респондентки оцінюють власне ставлення до місцевого населення як нейтральне (32%) і тепле + дуже тепле (64%).

Щоправда 42% опитаних жінок вважають, що ставлення поляків до них погіршилося, третина не помітила жодних змін, ще третині було важко сформулювати думку з цього приводу. Тут слід зазначити певні культурні особливості, осільки поляки досить стримані і ввічливі у спілкуванні з іноземцями, не поспішають нав'язувати ані свою допомогу, ані свої знання. Ймовірно, саме ця стриманість і була сприйнята частиною респонденток як байдужість.

Деталі дослідження:

Для аналізу було відібрано 466 опитувань українських біженок. Середній вік — 44 роки. Майже половина респонденток — у віці 35-44 роки (46%).

¾ жінок до війни мешкали у великих містах (понад 500 000), і лише 6% — у сільській місцевості. Більшість переселенок приїхала з Київської, Харківської, Дніпропетровської областей.  Більшість опитаних має вищу освіту (83%). Жінки-біженки походять із сімей, які до початку війни були фінансово забезпеченими (65%). Вони здебільшого перебувають у Польщі рік і більше (73%). Дослідження проводилося за допомогою методології CAWI — онлайн-опитування. Вибірка для дослідження була випадковою. Дослідження проводилося наприкінці жовтня — на початку листопада 2023 року.

24.02.2024 року Німеччина, Франція, Чехія, Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, Швейцарія, Канада, Туреччина, Південна Корея, Таїланд, Австралія, США й інші куточки цивілізованого світу (навіть Антарктика) забарвилися синьо-жовтими кольорами прапорів і наповнились банерами з антипутінськими, антивоєнними гаслами, закликами єднатися та вимогами надати Україні зброю.

Наймасштабніша акція, що пройшла у Варшаві, розпочалася о шостій ранку, коли активісти громадської організації «Євромайдан-Варшава» прийшли до будинку, в якому проживають російські дипломати, щоб розбудити їх звуком сирен і вибухів. Аби хоч віддалено відобразити те, як протягом десяти років Росія будить українців.

Багатотисячна акція протесту вдругій половині дня пройшла під гаслом «Україно, ти не одна!» В ній взяли участь не тільки українці, але й чимала кількість поляків і білорусів, які всі разом вийшли нагадати політикам у світі, що зараз для перемоги Україні якнайшвидше потрібна зброя, особливо літаки F-16 та далекобійні ракети.

Незважаючи на те, що офіційний початок акції був оголошений на 16:00, люди почали збиратися біля російського посольства заздалегідь: усього прийшло близько 20 тисяч людей, більшість була з плакатами та прапорами.

Біля брами російського посольства були встановлені інсталяції, що символізують зруйновані чи понівечені Бахмут, Маріуполь, Бучу, Херсон, Ірпінь. А також символічний цвинтар з невеличкими хрестами, кривавими лампадками та табличками з іменами людей, які загинули через російську агресію. Із стіни, яку встановили активісти, стирчав уламок ракети.

«Мінімум 155 мільярдів доларів збитків. Дозвольте нагадати, що обстріли цивільної інфраструктури, житлових будинків кожного дня — це величезні гроші, яких Україна потребує, щоб відновитись, — сказала лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталка Панченко. — Але перш ніж ми почнемо реконструкцію, ми повинні спочатку виграти цю війну. Європейський союз має заморожених російських активів на 300 мільярдів євро. Настав час вже ці гроші розморозити і пожертвувати Україні, щоб було за що купити зброю, передати ракети та літаки».

Разом з Наталкою Панченко в акції взяли участь інші лідерки думок з України та Польщі. Наприклад, з вельми емоційною промовою виступила відома польська акторка Magda Boczarska.

Пані Магда зізналася: «Сьогодні в багатьох містах Польщі організовуються різні мистецькі заходи, концерти, щоб показати солідарність з українцями, що ми захоплюємося тим, наскільки ви сильні. Ви не самотні, і я також тут, щоб продемонструвати свою щирість, обійняти.

Чимало моїх знайомих підтримують Україну і вірять у вас. Дякую за те, що ми тут, у Польщі, можемо завдяки українцям дихати щасливим, вільним повітрям.

І я сподіваюсь, що ця жахлива війна закінчиться швидко, що Україна скоро знову стане вільною державою».

Не залишила байдужими людей і промова Тетяни Тіпакової, громадської активістки з Бердянську, яка була затримана і зазнала тортур від росіян в 2022 році за свою громадянську позицію. Вона закликала мешканців свого міста протистояти російській пропаганді та не приймати гуманітарну допомогу від окупанта. Тетяна була однією з організаторок антиросійських протестів, які щодня збирали сотні людей у ​​Бердянську. Після другого викрадення та арешту вона змогла покинути окуповану територію. Сьогодні жінка є ініціатором флешмобів у містах України під гаслами «Бердянськ — то Україна».

«Росіяні кинули мене до в’язниці, надівши мішок на голову та кайданки, — поділилася з Sestry Тетяна. — Спочатку вони спробували вмовити мене перейти на їхній бік, а коли не вдалося, почалися тортури. Тоді, наприклад, я дізналася, що таке металеві крокодильчики. Це такі защипи, що одягаються на кожен палець, або на ніс, або на мочки вуха, після чого вмикається струм. Ще я знаю, що таке “слоник”: це коли на голову одягається протигаз і вимикається кисень. У в’язниці одни тортури змінюються іншими, а між ними — побиття. А найцікавіше те, що вони до цього готувалися, бо кати носили із собою спеціальну валізку з приладдям для тортур».

На акції було багато сліз, подяки ЗСУ та нагадувань про те, що втомлюватися рано. Бажаючі могли залишити свої побажання, слова підтримки на величезному прапорі. Від посольства учасники маршу, серед яких були навіть малі діти й собаки, колоною прослідували до Сейму, де подякували Польщі за підтримку і нагадали, наскільки важливо двом країнам зараз триматися разом заради безпеки та перемоги над агресором.

Фотографії Юлії Ладнової та Sestry

Частина історій була озвучена тими, хто не тільки збирає інформацію про зґвалтування, а й сам пройшов пекло російського полону, жив у крихітних камерах, де можна було лише стояти, чув жахливі стогони тих, кого руський мир катував, знищував фізично та морально. Це не тільки жінки, але й чоловіки різного віку.

Доповідь доступна польською та українською мовами, її можна побачити на сайті Інституту, але попереджаємо, що деякі подробиці настільки відверті та звірячі, що навіть читати їх дуже важко. Але не читати, не писати, не говорити про це не можна, адже це реальність та відповідь на запитання, чому українці з усіх сил намагаються дати відсіч російським окупантам і чому так важливо якомога швидше зупинити це зло.

«Найстрашніше в неволі — чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною»

Людмила Гусейнова, громадська активістка з окупованого Новоазовська, була заарештована у 2019 році невизнаною владою ДНР за звинуваченням у шпигунстві на користь України. Три роки жінка повела в полоні, а зараз бореться за те, щоб з полону повернулися інші жінки.

«Дивлюся на місто за вікном і досі не вірю, що можна просто вийти за двері і ніхто тебе не затримає, — каже Людмила Гусейнова. — Я є свідком того, як вбивали та ґвалтували молодих дівчат, і жодного розслідування окупаційна влада не робила. Мене заарештували в 2019 році, у вироку було написано «За проукраїнську націоналістичну позицію». Обшукували мій дім, побачили багато книжок українською мовою. Книжки Тараса Шевченко, Ліни Костенко, український прапор у моєму будинку — це злочин. Мене кинули до автівки, одягли кайданки, мішок на голову та кудись повезли. Потім зняли кайданку з однієї руки та наказали роздягатися. Я знімала кофту, і мішок з голови теж почав зніматися. Окупанти побачили це і так затягнули ці зав‘язки на шиї, що важко було дихати. Я стояла серед тих чоловічих голосів, не бачила їхніх облич. Відчувала їх руки на своєму тілі, я слухала, як вони обговорюють мене, як вони сміються. Я не знаю, скільки це тривало».

Коли після допиту жінку відвели в камеру, то кинули так, шо вона впала на підлогу. Інша ув‘язнена сказала, що мішок з голови можна зняти. Людмила заплакала, бо зрозуміла, що знаходиться в найстрашнішій катівні Донецької області — «Ізоляція». Сокамерниця одразу попередила, що тут є відеокамери і потрібно встати з підлоги, бо не можна ані сидіти, ані лежати з шостої ранку до десятої години вечора. В таких нелюдських умовах Людмила провела 50 днів. Саме сюди після бойових завдань приїжджали, як вони то називали, на релаксацію росийськи нелюди. Вони пиячили до напівсмерті, билися між собою, а ще їм приводили для розваг українських хлопців та дівчат. Несамовиті крики, стогони було чутно постійно. Якось росіяни так напилися, що ходили по коридору і стріляли з автомату по залізним дверям камер. Але найстрашнішим там, у неволі, було чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною, яку від неї силою відірвали окупанти, перед тим як кинути жінку до в’язниці.

Потім Людмилу Гусейнову перевели в Донецьке СІЗО #5, де умови утримання цивільних полонених були не менш страшними.

«Моє пекло закінчилося під час великого жіночого обміну в 2022 році, але пекло багатьох дівчат продовжується дотепер», — каже Людмила і показує десятки світлин жінок, які зараз знаходяться у російському полоні.

Окупант зґвалтував 76-річну жінку, а потім вибив їй зуби

На конференції присутня також працівниця Центру Лемкіна Ірина Довгань, яка теж зазнала насилля від окупантів ще в 2014 році, каже, що вірить в те, що завдяки таким дослідженням злочини росіян не залишаться безкарними, бо зараз чимало структур працюють над збором доказів. Яких не бракує.

«Українськи жінки дають свідчення не тому, що їм хочеться згадувати про пережите, а тому що вони не хочуть, щоб інші переживали подібне. Мало хто бажає слухати про ці жахіття та страждання, але як ми зупинимо все це, якщо не будемо про це знати?» — ставить риторичне запитання Ірина Довгань. І продовжує:

«Російських злочинців не зупиняє ніщо, навіть вік жертви. Особисто я збирала свідчення жінок від 17 до 76 років. Був випадок, коли окупант зґвалтував 76-річну жінку, потім вибив їй зуби та поїхав собі на її велосипеді. Тільки уявіть, скільки ще разів вона згадає про це, коли просто сідатиме їсти», — каже Ірина Довгань.

Ілюстрації до рапорту зробив художник Сергій Захаров, який народився в Донецьку та сам зазнав тортур від російських бойовиків.

«Свідчення здебільшого анонімні, Сергій Захаров перечитав всі, намагаючись у своїх роботах передати емоції, які відчували жінки, — пояснює Sestry працівниця Центру Лемкіна Юлія Мізюкіна. — Ось, наприклад, момент, коли літня жінка має зробити вибір, кого віддати на зґвалтування окупантам: свою дочку чи молоду невістку. Інакше їх би вбили всіх. Вона обрала невістку, бо в неї вже було двоє дітей, а донька ще не народжувала. А ось робота, де молода жінка на колінах біля полоненого з мішком на голові, позаду — окупант з автоматом. Це про те, коли чоловіка взяли в полон, а його дружину на його очах ґвалтували окупанти. Ось дві жінки на ліжку в камері, на їх обличчях жах і відчай, а підлога бувально усипана тарганами — згідно зі свідченнями жінок, умови утримання були наджахливими, не було не те що засобів гігієни — геть нічого не було».

«І в таких умовах кати з наглою усмішкою ще й запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях», — додає Вікторія Годік, мешканка Ірпеня, яка теж збирає інформацію та документує злочини росіян в Україні.

Молоду українку бойовики возять за собою для розваг

Чимало жінок, які пережили жах насильства та тортур, більше ніколи не зможуть жити нормальним життям. Відомі історії, коли жінки після пережитого покінчили життя самогубством. Вікторія Годік розповідає про неймовірно красиву дівчину, яка вже багато місяців знаходиться у полоні росіян. Вони просто возять її за собою, передаючи один одному для розваг. І зараз психічний стан дівчини такий, що невідомо, чи знайде вона сили не накласти на себе руки.

«Зараз від політиків можна почути, що ще два-три-п'ять років, і Путін атакуватиме країни НАТО. На мою думку, ця стратегія поведінки росіян буде подібною до тієї, що ми спостерігаємо на окупованих українських територіях. Пам'ятайте про це вже зараз, — зізнається Sestry професорка Магдалена Гавін, директорка Інституту Пілецького (dr hab. Magdalena Gawin).

Навіть якщо більшість на сьогоднішній день відчуває втому від війни, задокументовані історії 60 жінок — жертв сексуального насильства — нагадують, що втомлюватися не можна. Ці свідчення дуже сильно змінили моє уявлення про те, що відбувається в Україні

І додає, що планує зробити архів злочинів, яким можна буде користуватися в університетах Західної Європи та США. Адже дуже важливо, щоб така правда про російську окупацію була увічнена, увійшла до рангу наукових праць і стала предметом дослідження на довгі роки вперед. А вивчення в університетах — це дуже добрий спосіб зберегти в суспільстві пам'ять про окупацію та війну.

«Сьогодні втома від війни відчувається і в Західній Європі, і в Сполучених Штатах. Я маю на увазі, що люди втомлюються від одних і тих самих кадрів, з окопами й вбивствами. Тож Путін ніби досягає своєї мети, чи не так?

Нам було важко працювати над складанням звіту, але світ має знати та бачити, що відбувається, має допомагати Україні перемогти агресора, щоб така жахлива трагедія не повторилася з жінками в інших країнах.

Адже тортури і зґвалтування під час війни — це не спонтанні поодинокі випадки, а цілеспрямована серія вчинків російських солдатів. Це вид терору по відношенню до цивільного населення на окупованих територіях. Терору жінок», — резюмує Магдалена Гавін.

Женя: Робота є, це добре. Що я бачу та чую — то моє. Я дам собі раду, кожні три місяці їжджу додому. Я тут 20 років, справляюся, люди мене знають, працюю за рекомендаціями. Навіть якщо щось трапляється, я на це не звертаю уваги, бо навіщо мені проблеми?

Марина: Я не скаржуся. Я заробляю 4 000  [злотих. — Ред.], це більше, ніж я могла б заробляти вдома. Нічого, у мене є своя кімната, я у доступі 24/7, але я на це погодилася. Іноді дивуюся, але не скаржуся. Загалом, вдома у мене більше роботи, є ціле домогосподарство, про яке треба дбати.

Свєта: Коли я приїжджаю, я віддаю свій паспорт. Не знаю чому, не вдаюся в деталі, навіщо мені паспорт, якщо я цілий день працюю. Чим займаюся? Прибираю, готую їжу, доглядаю за садом, за літньою жінкою. Іноді мені хочеться мати вихідний, але як сяду і працюю — нічого не придумую, маю стабільну роботу в хорошому домі.

Таких голосів тисячі. У 2023 році CASE [Center for Social and Economic Research. — Ред.] у співпраці з міжнародною організацією CARE International у Польщі провів опитування серед українських жінок, які працюють у польських домогосподарствах, щодо того, як до них ставляться. Це жінки, які доглядають за домом, дітьми, старенькими батьками. Вони готують їжу, прибирають, роблять уколи, слідкують за прийомом ліків. У Польщі репродуктивна праця, яка коштує мільярди злотих і становить значну частину ВВП — непомітна. Її сприймають як даність. Ставляться до неї як до заняття, яке не є престижним. Важливим. З таким зневажливим ставленням стикаються мільйони польських жінок і сотні тисяч українок, які приїхали сюди в пошуках притулку від війни. За статистикою, хоча точних даних немає, що є системною проблемою, приблизно 150 000 українських жінок працюють у польських домашніх господарствах.

Жахлива статистика

Результати опитування свідчать про те, що 61% домашніх працівниць стикались з дискримінацією або несправедливим ставленням, 52% були змушені працювати, незважаючи на хворобу, 46% були змушені працювати понаднормово і без відпочинку, а 30% піддавались фізичним або психологічним утискам. 

«Я дуже вдячна, тому не буду страждати від жорстокого поводження», — каже 37-річна жінка, яка доглядає за літньою людиною в Польщі протягом 1,5 років. 

Шість відсотків опитаних жінок зіткнулися з серйозним правопорушенням, коли роботодавець забирав у них документи. Серед способів реагування на порушення своїх прав, респондентки найчастіше висловлювали готовність йти на компроміс із роботодавцем. У більшості випадків вони намагаються уникати суперечок і вирішувати свої трудові відносини дипломатичним шляхом. Іноді, в умовах кризових ситуацій, деякі з них обирають тактику мовчання, а в деяких випадках шукають альтернативну роботу.

Про жахливу статистику запитую очільницю «Фемінотеки» Йоанну Пйотровську. 

«Якщо понад 60 відсотків цих жінок говорять про жорстоке поводження, то очевидно, що насправді їх більше», — кажу я. 

«Зазвичай люди, які знають, що зазнали насильства, говорять про це неохоче, навіть в анонімних інтерв'ю. У них є страх, недовіра, вони думають, що їхні історії будуть погано сприйняті», — каже Йоанна Пйотровська

Як додає, ця група жінок зазвичай мало обізнана про насильство та його механізми, часто це жінки з низьким рівнем освіти й, окрім того, вони не знають трудового законодавства, а отже, своїх прав і обов'язків, які роботодавець має щодо них. Вони також не знають, куди можна звернутися за допомогою. Нерідко додатковими труднощами є мовний бар'єр і відчуття самотності — більшість з них приїхали до Польщі самі з дітьми, і це є їхньою основною мотивацією: забезпечення безпеки для дітей, тобто даху над головою й задоволення їхніх базових потреб. Це пріоритет. Саме тому вони мовчать».

«Пам'ятаймо, що чим сильніша влада, а в цій ситуації ми маємо справу саме з нею, тим більша тенденція до зловживання нею. Жінки, які працюють у польських домогосподарствах, у багатьох відношеннях перебувають у гіршому становищі, вони мають менше ресурсів, не тільки побутових, фінансових, але й, можна сказати, підтримки: не мають тут родичів, друзів, часто недостатньо знають мову, тож в певному сенсі вразливі до насильства. Зневірившись, вони погоджуються на роботу в місцях, які не перевіряють ретельно — або взагалі не перевіряють — бо їм просто дуже важлива будь-яка робота. Погоджуються навіть на знущання та насильство, бо бояться втратити цю роботу», — додає вона.

Куди звертатися за допомогою?

Однак очільниця «Фемінотеки» підкреслює, що вони не самотні. У Польщі є багато організацій, які спеціалізуються на допомозі людям з досвідом біженства та тим, хто зазнає або зазнав насильства. 

Допомогу надають такі організації: Фонд «Оцаленє» (Ocalenie), Фонд «Україна» (Fundacja Ukraina), SIP, Асоціація правового втручання (Stowarzyszenie Interwencji Prawnej), а також «Фемінотека» (Feminoteka), Центр прав жінок (Centrum Praw Kobiety) або «Федера» (Federa). Останні три фонди мають гарячі лінії та телефони довіри, де ви можете отримати юридичну та психологічну допомогу.

Попри те, що українські працівниці є найбільш вразливими до насильства та зловживань, польські домашні працівниці також стикаються з проблемами через системні недоліки. Це пов'язано з тим, що сфера домашніх послуг у Польщі погано регулюється, бракує адекватних норм і рішень для забезпечення безпеки жінок, які в ній працюють. На цьому наголошують автори та співавтори звіту. 

«Відсутність належного регулювання та рішень для сектору домашньої зайнятості в Польщі призводить до неформальної системи, в якій жінки-працівниці часто піддаються експлуатації та порушуються їхні права. Інші проблеми, з якими стикаються українські домашні працівниці в Польщі, полягають у відсутності правового захисту та юридичного представництва. Необхідні зміни як у законодавстві, так і в суспільній свідомості», — йдеться у звіті

Запропоновані рішення включають: посилення моніторингу сектору з боку органів державної влади для забезпечення захисту прав домашніх працівників, спрощення процедур працевлаштування в секторі домашньої зайнятості та посилення співпраці між зацікавленими сторонами. Крім того, інформація про права домашніх працівників та їхніх роботодавців повинна бути легкодоступною на різних платформах і зрозумілою для них мовою.

«Однак, перш за все, рекомендується сприяти самоорганізації домашніх працівників-мігрантів та біженців і використовувати їхній потенціал для забезпечення рівного ставлення та покращення умов праці», - підсумовують автори звіту і підкреслюють, що це сектор економіки, значною мірою невидимий для адміністрації, неурядового сектору та громадськості. «Невидимість сектору призводить до інформаційної прогалини», — пишуть експерти у звіті.

Тому наймані працівниці роблять свою роботу, навіть коли хворіють, працюють понаднормово, зазнають принижень, а інколи навіть цькування. Це також пов’язано зі стереотипами про українських жінок, яких великою мірою і раніше — і досі — на польському ринку праці сприймають як «дешеву робочу силу». Вони про це знають. Що вони про це кажуть? «Я вважаю, що карма повертається, і якщо хтось погано ставиться до інших, до нього будуть ставитися так само», — розповіла у звіті 36-річна хатня робітниця, яка працює в Польщі вже сім років.

Згідно зі спостереженнями Центру підтримки біженців Job Impulse Ukraine, серед вимушених переселенок є велика кількість освічених жінок, які могли би працювати перекладачками або психологинями, однак на практиці більшість пропозицій щодо працевлаштування для іноземців орієнтовані на чоловіків. Це змушує жінок погоджуватися на роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації.

У свою чергу, звіт Національного банку Польщі «Життя та економічне становище мігрантів з України в Польщі: вплив пандемії та війни на характер міграції» свідчить про те, що 65% українців-вимушених переселенців вже працевлаштувались, а ще 24% в активних пошуках відповідної вакансії. Вони найчастіше шукають роботу на повний робочий день з постійним графіком, щоб мати змогу забирати дітей з ясел, дитячого садка чи школи. Вони також зацікавлені в гібридній роботі або роботі на неповний робочий день, що передбачає більшу гнучкість. Пропозиції позмінної роботи, з іншого боку, частіше приймають жінки, які перебувають на іншому етапі життя — мають старших і самостійних дітей.

Подбайте про особисті кордони

Про те, як розпізнати, що стосунки з роботодавцем мають ознаки насильства, я запитала Жанну Лісон, психологиню з Києва, яка зараз проживає у Варшаві. Лісон виділяє два типи особистих кордонів і рекомендує звертати увагу, коли їх порушують. 

«По-перше, це фізичні кордони, тобто все, що стосується вашого тіла, особистих речей, фінансів, часу, простору, які ви вважаєте своїми. По-друге — психологічні кордони, які включають в себе емоційну, інтелектуальну і духовну сферу. Порушення їх найчастіше пов'язане з висловленням небажаних думок, моралізаторством, порадами та спробами маніпулювати людьми», — каже психологиня.

За її словами, найважливішим показником того, що хтось перейшов ці межі — є власні почуття. Страх, а також схожі почуття та емоції: роздратування, злість, лють, сердитість, обурення — вони сигналізують про те, що особисті кордони порушено. Це захисна функція. Люди, яким важко захищати свої кордони, можуть відчувати сором, образу чи провину. Також після спілкування з людиною ви можете відчувати відсутність енергії, безсилля або, навпаки, сильне збудження та роздратування. 

Як варто говорити про особисті кордони? Найкраще використовувати алгоритм «Я — повідомлення» (модель Маршалла Розенберга). Алгоритм має таку формулу: факт — значення факту — емоції щодо значення факту — потреба — висновок.

«Ти знаєш, я злюся і засмучуюсь (почуття), коли ти критикуєш мій одяг (факт), тому що це здається мені неповагою (значення факту). Мені важливо відчувати вашу підтримку (потреба), а критика цьому перешкоджає. Будь ласка, не піднімайте тему мого виступу в майбутньому (прохання). Якщо прохання і захисти не працюють, вас не слухають або ви перебуваєте у вразливій ситуації — це привід попросити про допомогу, поділитися з кимось, шукати способи захистити себе або завершити ситуацію», — радить Жанна Лісон.

‍

‍

‍

‍

Ельміра Аблялімова — експертка Кримського інституту стратегічних досліджень (КІСД), який досліджує стан захищенності об'єктів культурної спадщини на тимчасово окупованих Росією територіях України. В минулому — депутатка Бахчисарайської міської та районної ради, заступниця Бахчисарайської районної державної адміністрації, директорка Бахчисарайського історико-культурного заповідника, на території якого розташований єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури — Ханський палац.

Оксана Щирба: Минуло 10 років від початку окупації кримського півострова Російською Федерацією. Тисячі кримських татар покинули півострів. Інститути, громадські організації, засоби масової інформації зазнають жорсткого тиску з боку російської влади. Зараз, коли озираємось назад й аналізуємо події десятирічної давнини, чи можна було запобігти російській окупації, чи могли вплинути на це кримські татари?

Ельміра Аблялімова: Можливо, якби в Україні була інша політика щодо кримських татар. Якщо проаналізувати  ситуацію до 2014 року — України в Криму фактично не було, більшою мірою це була російська автономія в Україні. Кримські татари сприймалися як фактор певної нестабільності. Територія півострова була відкрита для російських впливів: підкуповували людей, які працювали на Росію, поширювали дезінформацію щодо України та кримських татар, наприклад, що кримські татари становлять загрозу, що мають сепаратистські наміри.

До 2014 року Україна не мала власної  етнополітики, навіть серед українців багато хто вірив у кремлівські фейки, піддавався їх впливу. Значну роль в цьому відіграли теж церкви Московського патріархату

‍В результаті, як ми пам’ятаємо, під час окупації півострова майже весь склад силових структур перейшов працювати на Російську Федерацію. Кримські татари тоді стали на захист територіальної цілісності України, проводили мітинги, мирні акції протесту, 26 лютого 2014 року біля стін Верховної Ради Криму провели один з наймасштабніших мітингів.

‍

Чи могли ми вплинути на хід подій? Зараз мені здається, що ні. Ми не були готові до окупації, про це не попереджали іноземні розвідки, не повідомляли ЗМІ. Були різні ідеї — але на той час ми могли вживати лише мирних заходів: мітинги, демонтрації, заяви, тощо. Цей мирний супротив та неприйняття окупації триває й зараз — незважаючи на утиски кримські татари демонструють свою абсолютну лояльність до України: не беруть участі у виборах, уникають роботи в окупаційних органах влади, колаборантів серед кримських татар дуже мало. Цей фактор значно допомагає Україні на політично-дипломатичному рівні.

ОЩ: Чим займається Кримський інститут стратегічних досліджень?

‍ЕА: Діяльність Інституту стратегічних досліджень спрямована на фіксування порушень проти культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях України в рамках Гаазької Конвенції 1954 року щодо захисту об'єктів культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Історія документування почалася з маленького кейсу Бахчисарайського ханського палацу. З 2016-го року російська окупаційна влада почала його інтенсивно «реставрувати», в результаті чого пам’ятка фактично втратила свою автентичність. Деякі експерти схилялися до думки, що це історія про корупцію. Дехто говорив про непрофесійність, відсутність спеціалістів, які мають досвід реставрації саме таких історичних споруд. Але моя думка з цього приводу інша.

Росія взяла курс на цілеспрямоване викорінення кримськотатарської ідентичності з мапи Криму, тому що питання на відповідь «Кому належить Крим?» лежить в історичної площині. Кримські татари, їх походження, державність, яка існувала протягом більш як трьох століть — повністю руйнують російську ідеологію «кримнаш»

Шляхом зруйнування пам’яток, спотворення історичних фактів, створення історичних міфів — Росія намагається домінувати на захоплених територіях. Те, що ми спостерігаємо після початку повномасштабного вторгнення 2022 року — цілком логічне продовження такої політики. 

Ми зафіксували всі типи порушень міжнародного права, згідно з Гаазькою конвенцією 1954 року та двох протоколів до неї (1954 та 1999 років). Це, передусім, привласнення — ймовірно, найбільше з часів Другої світової війни — культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, культурних інституцій. По-друге — незаконне переміщення з окупованих українських територій на територію Російської Федерації культурних цінностей, що належать України. По-третє — незаконні археологічні розкопки на окупованих територіях та наслідки таких дій. Також суттєва модифікація нерухомих пам'яток: через такі роботи вони втрачають свою автентичність, художню, наукову, історичну цінність. І, врешті, використання об’єктів культурної спадщини у військових цілях: ми зафіксували численні факти використання курганів — об’єктів археологічної спадщини України — в якості фортифікаційних споруд. Як наслідок, пам’ятка втрачає не лише свою археологічну цінність, але й артефакти, які вона в собі містить.   

Варто зазначити, що Росія також проводить гуманітарну агресію, займається «деконструкцією» історичних фактів: залишає те, що відповідає її політичній ідеології й відкидає «зайве». Над цим працюють російські спеціалісти, які суттєво переписують історію Криму.

ОЩ: Яка ваша історія Вашої власної родини? Знаю, що свого часу Вашу бабусю депортували.

ЕА: Кожна кримськотатарська родина пережила депортацію, і моя історія не є унікальною.

‍Бабусі було 22 роки, коли її депортували на Урал в Костромську область. Там вона важко працювала на Лісоповалі — потрібно було годувати дітей. Дідусь тим часом був на фронті. Поселення, в яких вони жили, мало чим відрізнялись від колонії. Виїзд за визначену територію був заборонений, лише з дозволу комендатури.  Після повернення з фронту дідусь довго розшукував свою родину по містам заслань, адже кримські татари були розсіяні по всьому СРСР. Коли сім’я нарешті зустрілась — продовжила пошук решти родичів, яких депортували в Узбекістан. Тоді дідусь став писати листи з проханням про дозвіл на з’єднання з рештою родини та переїзд  в Узбекистан. Це листування збереглося. Там їх називають «спецпоселенцями», у кожного члена навіть є власний номер. 

Пам’ятаю, як помер Брежнєв. Нас відпустили зі шкільних уроків, аби ми йшли дивились  на похорон генерального секретаря. Після школи я зазвичай спочатку приходила до бабусі. Ворота у неї завжди були відчинені, а того дня — замкнені. Я намагалась достукатись. Бабуся відкрила двері, різко завела мене до хати, повернула ключ в замку: вдома було свято. А коли я включила телевізор, щоб  подивитися похорон — дідусь вимкнув, сказав, що мені цього бачити не потрібно, бо «ще один з катів нарешті помер».

Ми тоді жили у двох різних реальностях одночасно: з одного боку, в школі нам розповідали міфи про Крим, а в контексті кримських татар здебільшого говорили про набіги, монголо-татарське іго тощо. А з іншого боку — у розповідях наших дідусів та бабусь Крим був — найпрекраснішим місцем на землі, чимось сакральним, казковим. Місцем, куди ми всі мусимо повернутися. Дід часто згадував дитинство серед гір і моря, бабуся щоразу починала співати… Росія завжди сприймалась як країна, яка постійно намагалась знищити наш народ, ще з часу першої незаконної анексії території Кримського Ханства у 1783 році.

ОЩ: Вашого чоловіка, Ахтема Чігойза, засудили за організацію масових заворушень на проукраїнському мітингу в Криму, проти нього порушено кримінальну справу за трьома статтями: організація масових заворушень, заклики до насильства, ненавмисне вбивство. Чим закінчилась ця історія?

ЕА: Ахтема засудили за організацію  мітингу 26 лютого 2014 року, що проводився у підтримку територіальної цілісності України. Захід був організований Меджлісом кримськотатарського народу за підтримки різних українських ініціатив організацій. У вироку було формулювання «за організацію масових заворушень». Він провів в сімферопольському СІЗО майже три роки.

Я була його громадською захисницею, тримала зв'язок з адвокатами, ходила в слідчий ізолятор практично щодня, можна сказати — як на роботу.  Відбулося понад сто п'ятдесят судових засідань, ми опитали понад двісті свідків як з нашої сторони, так і зі сторони обвинувачення. Одіозна так звана «прокурорка Криму» Поклонська очолювала обвинувачення проти мого чоловіка. В результаті його засудили до восьми років позбавлення волі. На наше щастя, за домовленістю п'ятого президента України Петра Олексійовича Порошенка, президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, мого чоловіка вдалось звільнити. Спочатку перевезли до Туреччини, а потім — в Україну.

Чоловікові пропонували  залишитися в Туреччині, але він відмовився. Повернувся в Україну для  продовження  боротьби за Крим.

Для нас український паспорт — це не просто документ, це — наш цивілізаційний вибір

Ми вимушено виїхали з Криму у 2017-му році, але всім своїм серцем прагнемо повернутися. Щодо настроїв — я часто спілкуюсь з тими, хто залишився на кримському півострові, і можу з упевненістю сказати, що  Україну в Криму чекають, дуже чекають на визволення.

ОЩ: В одному з інтерв’ю Ви сказали, що через травматичний історичний досвід українці і кримські татари почали краще розуміти один одного. 

ЕА: Так, я завжди згадую одну із зустрічей з дисидентом Мирославом Мариновичем, якій сказав, що в цій «страшній трагедії 2014 року є велика Божа благодать — українці нарешті зрозуміли кримських татар, а кримські татари зрозуміли українців».

Наші народи пережили однакові  трагічні події, в різні історичні періоди, але як українці, так і кримські татари дуже добре пам’ятають як знищували нашу державність, відбирали наші землі, викорінювали інтелігенцію, депортували, змушували зректись рідної мови, традицій, культури тощо. Особистим відкриттям для мене стала стаття III Конституції Пилипа Орлика, яка відносини між Кримським ханством та українським козацтвом визначає як братерство. Між братами може бути різне, однак ми все одно залишаємося рідними.

Ми різні, але українці та кримські татари мають багато спільного: походження, цінності, гостре відчуття власної ідентичності й внутрішню опору. У нас спільна держава і спільний ворог. Для обох наших народів слова «Батьківщина», «свобода» і «честь» — не просто слова, а те, за що ми готові боротися. Саме тому ми так добре розуміємо один одного

ОЩ: Українська влада неодноразово наголошувала, що війна не закінчиться доти, доки Україна не поверне Крим. Чи вірите Ви у повернення Криму Україні?

‍ЕА: Я абсолютно впевнена в тому, що без Криму не буде України, а без України — не буде Криму. Це одне ціле. Я абсолютно переконана в тому, що Крим буде звільнений і ми повернемось додому.

‍

В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.

Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.

Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія

— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин  —  у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.

До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.

— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.

Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.

Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.

— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).

Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей  — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.

Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.

Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.

Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини

Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.

—  Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. —  Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.

Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.

Зараз я вже змінила роботу  —  знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.

Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).

Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.

В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.

Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася

Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.

Представник ельфів у парламенті

Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.

В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.

У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі  довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.

Працювати на рибальських суднах українців не пускають

Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.

У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.

В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.

В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.

Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема

В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.

Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає

Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.

— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).

Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.

Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.

Мінімум стресу в усіх процесах

— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.

Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.

Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.

Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.

Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.