Суспільство

Благодійний аукціон відбувся у рамках виставки свідчень українців про війну Росії в Україні. Гостям представили серію розповідей українців, які збережені на соціальній онлайн-платформі Svidok.org. Головний задум — привернути увагу американців до знищення росіянами культурної та національної спадщини України. Про це розповів організатор заходу, генеральний директор AI for Good Foundation Джеймс Ходсон:

— Газети дають статистику, кількість втрачених танків, нальоти, а Svidok.org розповідає людські історії. Мета заходу полягала в тому, щоб дати світові побачити, що українці переживають щодня, — розвинути емпатію та співчуття, а також спонукати людей продовжувати підтримувати Україну, до перемоги. 

Україна бореться – не лише за себе, а й за міжнародне право та добробут, наголошує президентка Українського клубу Берклі Юлія Давій-Березовська:

— Росія вчиняє багатогранний геноцид в Україні, систематично знищує  український народ, вбиваючи мирних жителів і викрадаючи дітей. Росіяни знищили понад 50% життєво важливої ​​цивільної інфраструктури в Україні. А також вони знищують українську спадщину: церкви, галереї, музеї, навчальні заклади. 

На виставці показали також твори українських митців міжнародного проєкту «Плакат проти війни» Академії мистецтва та дизайну імені Євгеніуша Гепперта у Вроцлаві, культурно-мистецького центру «Львівський палац мистецтв» та ART Respect Foundation. 

— Це допомогло зануритись в те, що відбувається в Україні. Це дуже важливо для того, щоб зацікавити громадськість тут, на Заході, коли минуло півтора роки після повномасштабного вторгнення. Росія знищує в Україні все, що може. Українці роблять усе можливе, щоб протистояти: насамперед на передовій, але також і в інформаційному просторі, і в культурно-історичному просторі, щоб зберегти та прославити українську історію та український досвід, —  розповідає організаторка заходу Анастасія Ходсон.

У рамках благодійної виставки відбувся арт-аукціону, на якому представили українські гобелени ручної роботи, картини Катерини Криволап та Олександра Штеця, народне мистецтво, а також раритетні експонати з фронту. Зокрема, пляшку бахмутського шампанського та малюнок на гільзі від 122-мм гаубичного снаряда від Ольги Прасол. Але й це не все. Гості могли придбати мистецькі роботи, створені українськими захисниками під час реабілітації у рівненському шпиталі. 

Кошти, зібрані у Берклі, підуть на підтримку шпиталю у Рівному, а також тактичну медицину бійцям 92-ї окремої штурмової бригади ЗСУ та спецпідрозділу «Кракен».

‍

31-річна Фіона Кудреватих з Харкова хворіє на спінальну мʼязову атрофію. До Польщі приїхала на початку повномасштабної війни. Тут їй зробили вже чотири уколи, вартість кожного — 140 тисяч доларів. Вони допомагають сповільнити розвиток хвороби і навіть повертають організму втрачені протягом останніх років функції. 

— Я тепер дівчинка на мільйони! Фото, на якому тримаю ампулу з ін’єкцією, підписала: «Всередині мене зараз опиниться однокімнатна квартира у Києві», — Фіона згадує момент, коли отримала першу ін’єкцію. На лікування чекала майже рік після вимушеного переїзду до Польщі. 

Спінальна м’язова атрофія (СМА) — рідкісна генетична хвороба, яка призводить до поступової втрати здатності рухатись. У найгіршому разі може призвести до ранньої смерті через неможливість дихати. Постійний супутник хвороби — відчуття втоми, неможливість самостійно пересуватися. 

Але Фіона прагне жити. Закінчила школу з медаллю, університет, грала у театрі, співала, дефілювала як модель на подіумі, працювала в IT та змінила уявлення про людей на візку. 

Ракети над головою 

— Довелося подолати 1400 км на інвалідному візку, щоб потрапити до Польщі, — розповідає. Вона змогла врятуватися з палаючого Харкова, який нещадно обстрілювали росіяни, та вивезти близьких: маму після інсульту і тітку з ментальною інвалідністю. 

Дівчина завжди була самостійною. Заробляла, дистанційно працюючи в ІТ-компанії: тестувальницею, потім в HR-відділі. Зробила ремонт у своїй квартирі у Харкові, облаштувала кухню й ванну під свої потреби. Хотіла залишитися у рідному місті, попри обстріли. 

Але виявилося, що поруч з будинком Фіони не було жодного доступного бомбосховища. Єдине місце поблизу — харківське метро. Його пандуси не підходять навіть для дитячого візка. Інколи її зносили до укриття випадкові люди. Там вона годинами терпіла спрагу, бо до вбиральні треба підніматися нагору. Частіше — залишалася вдома і спала в інвалідному візку у коридорі. 

— Рішення евакуюватися було спонтанним, — згадує дівчина. — Я жахливо втомилася від безсонних ночей, боліло все тіло. Мама була на лікуванні після інсульту. Їй потрібен був спокій, а вона домовилася з лікарями, щоб ми з тіткою переночували у лікарні. Думали, туди росіяни точно не стрілятимуть. Як ми помилялися! У закладі мені дали снодійне, щоб розслабитися. Вночі почався обстріл. Всі спустилися у підвал, а я не могла навіть поворухнутися під впливом снодійного. Над моєю головою пролітали ракети, я все чула, але нічого не могла зробити. Тієї ночі ми дивом вижили. Ракети падали за метр від лікарні, вибуховою хвилею винесло всі шибки. Вранці вирішили виїжджати. 

Хвилі розступилися

Евакуація була завданням «із зірочкою». Громадський транспорт містом вже не ходив, вдалося скористатися зі служби таксі. Власниця — сама жінка на візку, до останнього допомагала виїжджати людям з інвалідністю. 

Вокзал був переповнений людьми. Фіона намагалася в цьому хаосі не втратити з поля зору маму, кожен крок якій давався з великими зусиллями, тітку, яка погано орієнтувалася у просторі. 

Хвилі з тисяч жінок, дітей, літніх людей розступалися, допомагали Фіоні дістатися до перону та сісти до потягу. Попри стрес і паніку, люди співчували та підтримували більш вразливих. 

Львів зустрів сиренами повітряної тривоги. Фіоні пообіцяла допомогу компанія, в якій працювала. Однак проблеми з доступними укриттями повторилися. Від страху нило під серцем: треба їхати за кордон? Досі навіть за межі Харкова вона виїжджала раз у житті.

Захищаючи права на лікування людей зі спінальною мʼязовою атрофією, Фіона багато років листувалася з польською Фундацією SMA (Fundacja SMA). Тривалий час від цієї хвороби не було жодних ліків, коли вони почали з’являтися, польські родини пацієнтів зі СМА об’єдналися, звернулися до уряду та отримали можливість лікуватися за бюджетні кошти. Охоче ділилися досвідом. 

«Приїдь до Польщі, ми тебе зустрінемо»

— Польща в цьому сенсі унікальна країна, — додає Віталій Матюшенко, керівник громадської організації з Харкова «Діти зі СМА», який з донькою Юлею також перебуває в Польщі. — У світі є всього кілька препаратів, які дієво можуть допомогти таким пацієнтам, і всі вони зареєстровані в Польщі. Хворі можуть отримати їх безкоштовно. В Україні буквально перед війною нам вдалося добитися, щоб такі препарати могли отримати хоча б маленькі діти.

Ще до війни брак підтримки для лікування хворих на СМА змушував родини емігрувати до сусідньої Польщі. У середньому одна дитина із шести тисяч народжується зі СМА. Достеменно в Україні відомо про 200 дітей, які мають цей діагноз. Хвороба, яка вражає одного-двох немовлят з десяти тисяч новонароджених, є найбільш поширеною генетичною причиною смерті дітей. В Україні немає офіційного реєстру таких хворих. 

Саме представники польської Фундації SMA написали Фіоні: «Приїжджай до Польщі, ми тебе зустрінемо, не бійся». Дівчина довірилася. Дісталась до Катовиць — міста, де був центр з підтримки людей зі СМА. 

Уколи дорожчі за золото

Розпочався шлях довжиною у рік, щоб отримати омріяні уколи. У Фіони Кудреватих — хвороба середньої важкості, та з віком вона прогресує. Мусила отримати уколи, які стримуватимуть розвиток хвороби. Польща, надавши біженцям притулок, відкрила українським родинам доступ до лікування. 

Спочатку Фіоні підтвердили діагноз, провели генетичну експертизу, огляд реабілітолога, які функції організму збережені. Комісія у Варшаві ухвалювала остаточне рішення про лікування. 

— Ін’єкція — процедура складна, — каже Фіона Кудреватих. — Роблять її у спинний мозок під скануванням томографа. Препарат має полагодити ген. Може навіть відновити функції, які зникли один-два роки тому. 

Фіона отримала вже чотири уколи. Спочатку ін’єкції робили раз на тиждень, потім раз на місяць — підтримувальні уколи потрібно робити все життя. Вартість однієї ампули — приблизно 140 тисяч доларів. 

— Я не знаю людей, які могли б собі дозволити купувати такі ліки за власні кошти, навіть якщо продати все, що маєш, — визнає Фіона. — У більшості розвинутих країн таке лікування забезпечує держава. В Україні ми лише боремося за це право. 

Світ став більшим за кімнату 

Фіона вже відчуває ефект — може активніше рухатися, виконувати більше завдань, менше втомлюватися. М’язи нарешті дають відчуття свободи без надзусиль. 

— У Польщі мій світ, звужений раніше до квартири та рідкісних доступних локацій у Харкові, раптом став широким та великим, — ділиться вона. — Ніколи б не повірила, але я щойно повернулася з подорожі до Люксембургу через Німеччину. Разом з польськими подругами, компанією, ми вирушили у тур на візках. Відвідували музеї, галереї та інші цікаві місця у Німеччині, гуляли в парках. Жили життям звичайних дівчат. Тут всюди безбар’єрне середовище. І це справжнє щастя, яке може усвідомити тільки той, хто його не мав — просто гуляти, їздити потягом, ходити в кіно, зустрічатися з подругами в кафе. 

Фіона далі працює, винаймає житло для себе та рідних, а ще вона навчається на сексолога, зокрема, дистанційно в ізраїльському центрі сексуальної реабілітації ветеранів війни і людей з інвалідністю.

Хоче, щоб це стало її додатковою професією та навіть соціальною місією. Адже тема сексуальних потреб людей з інвалідністю табуйована в українському суспільстві. Хтось має про це писати та говорити, консультувати — і Фіона вважає, що це може бути вона, після відповідного навчання. Українка вірить, що буде перемога, а під час відбудови фокус уваги все ж таки охопить потреби людей з інвалідністю. 

Коли Фіона писала, що всередині неї квартира у Києві, її друзі виправили: «Там є дещо набагато цінніше — світла та прекрасна людина. Ти показуєш світу, що люди на інвалідному візку теж мають право гідно прожити своє єдине та безцінне життя». 

Фото з приватного архіву героїні публікації

Вісім років я записувала історії людей, чиє життя зруйнувала російсько-українська війна, бо працювала журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії в Миколаєві. Від 2014 року, коли відбулась окупація Криму і почались бойові дії на сході України, героями та героїнями моїх теле- й радіопрограм, сюжетів, репортажів, статей і нарисів були українські військові, волонтери, вимушені переселенці, біженці. 

Новий етап великої війни приніс у моє життя ще більше смертей і суцільну руїну. У 39 років я стала вдовою загиблого військовослужбовця, біженкою. З двома дітьми (шестимісячною донькою й одинадцятирічним сином) опинилася в іншій країні сама: без родичів, друзів, знайомих. Нині я змушена писати вже свою історію біженки, щоб задокументувати російські воєнні злочини, зафіксувати спогади про пережите.

‍Бої за Південь 

Перші російські ракети 24 лютого 2022 року впали за півтора кілометра від мого дому — на великий військовий аеродром «Кульбакине». Завдяки перехопленню інформації, що її здійснило Головне управління Міністерства оборони, 299 бригада встигла підняти всю авіацію в повітря до початку авіанальоту. Після ракетно-бомбових ударів аеродром кілька разів штурмували колони окупаційних військ. Ввечері 25 лютого вони заїхали з боку Херсона в наше село, що за 4 кілометри від Миколаєва. Ми не могли повірити, що тепер це наша нова реальність. Та після дощу ворожі танки загрузли в полі між моїм домом і аеродромом. Шість машин все ж прорвалися на військовий об’єкт. Їх зустріли вогнем військовослужбовці бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, під командуванням полковника Сергія Самойлова. Допомагали бійці Нацгвардії. Отримавши опір, росіяни повтікали. Деякі не знали дороги назад і сховалися в лісосмугах, де ми зазвичай збирали гриби. 

4 березня вони знову повернулися. Приблизно ополудні над аеродромом почав літати ворожий дрон, а вулицями нашого села знову їхали російські бойові десантні машини. Приблизно 400 росіян зайшли на територію аеродрому. Почалися бої. Наші бійці вирішили підпустити їх ближче, бо мали лише стрілецьку зброю. Росіяни були за 200 метрів від штабу. І тоді захисники аеродрому почали обстрілювати їх з артилерії. Росіяни відступили. 

Через рік після цього бою командир бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова Сергій Самойлов в одному з інтерв’ю сказав, що це була доленосна перемога. Захистивши аеродром, наші воїни врятували Миколаїв. 

Евакуація. Я обійняла дерева на прощання

Усім мешканцям нашої Шевченківської громади рекомендували евакуюватися, бо ця територія стала одним із епіцентрів боїв за Миколаїв. Люди, які з різних причин мусили тут залишитися, жили під перехресним вогнем. Без води, електрики, газу, ліків. Самотужки гасили пожежі після обстрілів, годували й лікували чужих котів і собак. 

Як же нестерпно мені було прощатися зі всім, що люблю… Та я не мала вибору. Обійняла наші дерева: вишні й черешні, яблуні й груші, сливи й абрикоси, які ми посадили з чоловіком навесні 2014 року, коли почалася війна і його вперше мобілізували. Сказала нашому будинку, який ми самі збудували в 2013-му: «Ми тебе дуже любимо, але мусимо втікати. Пробач. Тримайся і до зустрічі!». Я з дітьми поїхала в село за 100 кілометрів на північ від Миколаєва, біля міста Вознесенськ. Їхали дев’ять годин. На дорозі було дуже багато транспорту. Тікали люди з Херсонської області. 

Ми сподівалися, що тут буде безпечніше. Та через кілька днів до Вознесенська доїхали колони російських військ. Вони почали обстрілювати місто з важкої артилерії. Тривали кровопролитні бої. Прилітали ракети на військову частину, що за кілька кілометрів від дому, де ми тоді були. Читала новини: мета ворожих військ — захопити Південноукраїнську атомну електростанцію, що за 30 кілометрів від Вознесенська. Коли на початку березня окупанти захопили найбільшу атомну станцію в Європі — Запорізьку АЕС, я дуже боялася, що почнуться такі ж бої за нашу Південноукраїнську АЕС. Тому почала шукати можливість виїхати з дітьми ближче до західного кордону. Та міст у напрямку Миколаєва вже підірвали. Доїхати до Одеси залізницею теж не можна, бо зруйнували й залізничний міст. Випадково в одній з груп у Фейсбуці знайшла незнайомих людей, які погодилися завезти нас на евакуаційний потяг до Одеси. Їхати автомобілем було небезпечно: дороги обстрілювали, деякі ділянки заміновані. Та все ж ми рушили на світанку. Поїхали у невідомість. 

Потяг «Одеса — Львів»

Одеса зустрічала нас холодним морським вітром і дощем. 17 годин ми простояли в черзі на евакуаційний потяг до Львова. Вокзал був переповнений. Я знайшла малий клаптик вільного простору під стіною й ми нарешті змогли сісти на підлозі. Поруч сиділи чоловіки, які проводжали своїх дружин та дітей. Час від часу вони оглядалися в наш бік і знервовано просили: «Успакой сваєво рєбьонка ілі атайді падальше. Ви раздражаєтє маіх дєтєй. І вапщє, как так можна ріскавать і с такім малим рєбьонкам куда-та єхать?». 

Я зрозуміла, що навряд чи всі помістяться у потяг. Невідомо, чи буде потяг завтра, а ми не мали де ночувати. Повернутися назад теж неможливо. Я подзвонила в поліцію, розповіла нашу ситуацію. Представник служби охорони залізничного вокзалу передзвонив і сказав, що зможе допомогти, бо мій чоловік, батько дітей, у складі ЗСУ обороняє південний напрямок. Він привів нас до групи людей, які чекали потяг не на вулиці, як ми, а в окремій кімнаті на вокзалі. Коли приїхав потяг, нам сказали, що наша група може зайти в один із перших чотирьох вагонів. Та знервовані і втомлені люди на пероні нас не пропускали. І знову допоміг працівник служби охорони, провів нас. Ми з дітьми змогли зайти в вагон останніми. Провідник сказав, що можна зайти в будь-яке купе, де менше шести людей. Але всі, хто вже туди зайшли, нас не пускали й навіть виштовхували: ніхто не хотів їхати разом із малою дитиною. Наші речі довелося залишити на вокзалі. Взяли лише рюкзак із їжею й ліками. Найбільше мені було жаль залишати добок сина для занять тхеквондо. Та він мене втішав: «Не переживай. Ми стільки всього втратили, що добок — це крапля в морі». Потім провідник сказав, що потяг не поїде, доки для нас не знайдеться місце. І близько 2-ї ночі ми нарешті вирушили до Львова. Разом із нами в купе за програмою Червоного Хреста до Німеччини їхала російськомовна жінка з Миколаєва з трьома майже дорослими дітьми. У неї там працює чоловік і для них вже є безкоштовне житло. Вона пояснила, чому спочатку не хотіла пускати нас до купе: «Бо Червоний Хрест обіцяв комфортну подорож. І ми це заслужили, ми ж з Миколаєва. Ми пережили стрес».

Львівські волонтери: все заради перемоги

До Львова доїхали за 12 годин. Вокзал був так само переповнений, як і в Одесі. Що робити далі, я не знала. Хотіла купити квитки на автобус до польського кордону. Та квитків не було. Мусила написати Ксенії Клим — журналістці, волонтерці, матері воїна Марка Клима. Марко на початку березня обороняв від російських окупантів Миколаївську область, у тому числі місто Вознесенськ, з якого ми вирушили до Львова. Ксенія одразу приїхала на вокзал і запросила нас переночувати в неї, бо діти були стомлені такою довгою подорожжю. 

Наступного дня львівська волонтерка Христина Брухаль допомогла нам сісти в евакуаційний автобус до Варшави. Спочатку ми приїхали туди, де пані Христина з колегами організували прихисток для людей, які хотіли їхати до Польщі. Христина подарувала нам теплий одяг, щоб не змерзли вночі в черзі на кордоні. Також дала підгузки, їжу для дітей і новий рюкзак. Коли ввечері приїхав автобус, мене з дітьми вийшли проводжати майже всі волонтерки. Це було дуже зворушливо: за цей короткий час незнайомі люди у Львові подарували нам стільки любові, що здавалося, ніби ми разом прожили ціле життя. Вони були з нами до останньої хвилини нашого перебування на рідній землі. Усі плакали. 

Того ж вечора Ксенія разом з іншими львів’янами повезла гуманітарну допомогу воїнам у Миколаївську область, де тривали пекельні бої. 

Втрата

Мій чоловік, Руслан Хода, пішов у військкомат у перший день. Через п’ять місяців, 4 серпня 2022 року, він загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу біля села Лозове Херсонської області.

Руслан був командиром відділення розвідувального взводу 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (військова частина А2802, місто Миколаїв).

Розвідники завжди йдуть першими. 25 липня Русланові виповнилося 37 років. А через 10 днів його двоє дітей: Михайло (11 років) та Мирослава (11 місяців) стали напівсиротами. 

Тіло Руслана, як і багатьох його побратимів, які також там загинули, досі не віддали родичам. Російські військові постійно обстрілювали ту територію, яку нині називають Лозова Могила. Тому похорону не було. Якщо немає тіла, то родина загиблого воїна не може отримувати грошову допомогу від держави. Лише на Різдво 2023 року наші діти отримали подарунки від Червоного Хреста: Мирослава — ляльку Фрозі, а Михайло — шоколадку і пляшку води. 

Восени 2022 року мені на Вайбер подзвонила незнайома жінка й сказала: «Мій внук також був там, де нині Лозова Могила. Він кожен день спостерігав у бінокль за тілом Руслана. При першій нагоді забрав його. Він просив вам переказати, що тіло Руслана в землі. Його не гризуть собаки, не клюють птахи. Тіла усіх воїнів, які там залишилися, спочивають в українській землі, а їхні душі далі обороняють Південь».

У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Руслана вперше мобілізували. Синові було три роки. Ми вже пів року жили в своєму будинку. Руслан міг тоді втекти до Польщі, як це зробили багато його знайомих. Зрештою, у передмісті Москви досі живуть його мама, дві рідні сестри, племінники. Він зробив цей крок, бо для нього це була боротьба за можливість вибирати своє майбутнє, за шанс жити в справедливому світі. І для нього війна не закінчилася в 2015 році, коли повернувся додому: він був готовий заплатити найвищу ціну заради перемоги України. 

Миколаїв: місто на вибуховій хвилі 

Так називають Миколаїв від початку повномасштабного вторгнення. Російські війська багато разів штурмували місто, регулярно обстрілювали крилатими ракетами, касетними снарядами, атакували реактивною артилерією, протиповітряними ракетами С-300. Наймасованішого удару по Миколаєву окупанти завдали в ніч на 31 липня 2022 року. Тоді прилетіло майже 40 ракет. Це був найсильніший обстріл за весь час війни.

Наступного дня мені востаннє подзвонив Руслан. Він хотів попрощатися, бо знав, що не повернеться живим із того бою: «Ти справишся. Твоє завдання виховати дітей патріотами, порядними людьми. Все буде Україна!». 

Я знову й знову думала про те, що вкрала в нас війна: російські ракети зруйнували студентський гуртожиток, де 18 років тому ми з ним познайомилися (з початком Помаранчевої Революції 2004 року); Педагогічний університет, де ми 5 років навчалися; одне з підприємств, де працював Руслан; школи й лікарні, церкву, де хрестили дітей; театр, куди ходили в святкові дні... За масштабом руйнувань та кількістю обстрілів Миколаївщина займає третє місце після Донецької та Луганської областей.

Із квітня 2022 року місто живе без централізованої подачі питної води. Росіяни знищили водогін, звідки Миколаїв отримував воду. Станом на липень 2023 року загальна сума збитків, завданих інфраструктурі Миколаєва через повномасштабне вторгнення Росії в Україну, становила понад 860 мільйонів євро. Під час повномасштабної війни від обстрілів російської армії в Миколаєві загинуло 159 цивільних у тому числі двоє дітей у місті та 16 дітей у регіоні.

Життя в Польщі

У квітні 2022 року я з дітьми приїхала в місто Ольштин — столицю Вармінсько-Мазурського воєводства. Тут мій син Михайло мав можливість далі займатися тхеквондо. Для нашої родини це більше, ніж вид спорту. Тренер сина й чоловіка, голова Миколаївської обласної федерації тхеквондо, старший тренер збірної команди України серед кадетів Григорій Хозяінов у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського брав участь у боях за Маріуполь, на Миколаївщині й Херсонщині. 7 листопада 2022 року він безвісти зник під час боїв біля міста Бахмут. Йому виповнилося 50 років. 

Наш тренер встиг виховати чемпіона світу серед кадетів, чемпіонів Європи та багатьох міжнародних та всеукраїнських змагань. Мій чоловік був одним із перших учнів Григорія Хозяінова. Руслан виріс у багатодітній родині. Батьки часто не могли заплатити за тренування. Коли тренер дізнався про це, то сказав, що талановиті діти в нього тренуються безкоштовно. Тому пізніше Руслан почав як волонтер тренувати дітей у селах Шевченківської громади в передмісті Миколаєва. Може, в них він впізнавав себе, бо для більшості сільських дітей дорого й незручно їздити в місто. Останнє тренування із тхеквондо, яке мій чоловік провів, завершилося о 18-й годині в середу, 23 лютого 2022 року в селі Шевченкове Миколаївського району, яке постраждало від ворожих обстрілів чи не найбільше в регіоні. Вірогідно, будівлі, де Руслан проводив тренування, більше немає. 

Мій чоловік хотів бути саме в 36-й бригаді, тому що з осені 2022-го року там служив наш тренер. Григорій Борисович передчував невідворотність війни. Йому декілька разів пропонували працювати тренером у країнах Євросоюзу, але він вибрав інший шлях: поїхав захищати донецький напрямок. 

Коли Руслан загинув, тренер дуже важко переживав цю трагедію. Для нього Руслан був як син. Щоб хоч якось втішити Григорія Борисовича, мій син Михайло пообіцяв йому, що коли ми повернемося в Миколаїв, то він замість тата проводитиме тренування з тхеквондо для дітей Шевченківської громади. Тренер заплакав.

В Ольштині мій син знову має можливість бути разом із тхеквондо-родиною. Він більше року тренується тут безкоштовно. Тренер Марцін Хожелевський подарував йому новий добок. 20 травня 2023 року в місті Бидґощ відбулися змагання Куявсько-Поморської Ліги тхеквондo. Михайло виграв золоту медаль. 

«Я планувала поїхати подалі, але почала допомагати людям»

Коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, Моніка Бур, нейрологопед з Варшави, піддалася загальній паніці і почала пакувати валізи.

«Я була як в тумані. Все, що коїлось, здавалося жахливим і несподіваним. Я подумала: якщо Путін насмілився розпочати таку велику війну в Україні, що йому заважає піти далі? Заправила повний бак, поміняла гроші на євро, склала найнеобхідніші речі. А через кілька днів усвідомила, що пережила почуття страху, вирішила скерувати свою енергію на допомогу людям», — згадує Моніка.

Відтоді стала активною волонтеркою, збирала речі та відвозила їх у центр для біженців, організовувала заняття для українських дітей, допомагала влаштовувати їх до шкіл та садків, організувала допомогу через усіх своїх друзів, перші кілька місяців присвячувала більше часу українкам, ніж своїй родині. А ще полька стала користуватись усіма послугами, які пропонували українські жінки у соціальних мережах.

«Зіткнулася з тим, що не всі готові просто так прийняти допомогу. Українки дуже працьовиті, вони прагнуть самі заробляти гроші. Вирішила, що допомагатиму їм у цьому», — ділиться жінка.

Відтоді вона робить макіяж, манікюр тільки в українських майстринь, купує торти, пельмені, вареники, її діти тривалий час мали няню з Києва. «Вона вчила польську мову у нас, а ми в неї вчилися української. Нині вона повернулася додому», — каже Моніка.

Зізнається, що ніколи не намагалася заощадити на послугах українок, завжди платила ринкову вартість і раділа, що люди у такій складній ситуації не опускають руки.

«Я не боюся ракет та повітряної тривоги, бо тепер знаю ціну людяності»

Ася Мішталь — шкільна вчителька з Варшави. Від 24 лютого 2022 року вона допомогла сотням сімей. Почалося з того, що жінка стала волонтером в ЕКСПО-Центрі, куди на той момент прибував величезний потік біженців. Жінка займалася пошуком житла для них, але виявила ініціативу та вирішила допомагати просто від себе.

Щодня, крім виконання волонтерських завдань, обирала тих, кому особливо потрібна допомога та намагалася вирішити їхні питання за допомогою усіх своїх зв’язків, друзів, знайомств. Хтось шукав лікаря, інші хотіли переїхати до іншої країни. Купувала їжу та одяг, квитки, планувала маршрути, ночівлю  й оренду житла, займалася з дітьми — так Ася допомагала підопічним адаптуватися до нових умов.

«У мене був хлопчик Назар. З сім’ї лікарів, ця дитина має неймовірний хист до хімії. Ми почали шукати для нього заняття та способи проявити себе. Важливо, щоб діти почували себе потрібними в новому місті, щоб у них з’явилися друзі. Назар переміг в Олімпіаді з хімії. За якийсь час його сім’я вирішила повернутися додому, і я влаштувала їм прощальний вечір у Варшаві. Найголовнішою нагородою за всі ці місяці стало зізнання підлітка, що єдине, за чим він нудьгуватиме вдома, це наші бесіди, спортивні та шкільні змагання, прогулянки», — ділиться жінка.

Цього літа вона їде до Києва у гості до своїх підопічних. Асю запросили, вона без вагань взяла квитки. Каже, що дуже хоче побачити людей, котрі стали їй рідними.

«Я не боюся ракет і повітряної тривоги, бо тепер знаю ціну людяності та вірю, що Україна переможе. Добро завжди перемагає — цього я навчаю дітей, і сама живу за таким принципом», — резюмує вона.

«Якщо росіяни забрали в них дім, то мої ляльки хоча б змусять їх посміхнутися»

«Я займаюся продажем автозапчастин, ми працюємо з українцями. Від них часто чула, що може початися війна, але це здавалося мені чимось неможливим», — згадує Марцеліна.

Коли до Польщі почали прибувати біженці, понад сто людей жінка розселила у своїх знайомих, друзів, родичів, колег та  у себе вдома. Допомагала оформити виплати, давала гроші, купувала продукти й одяг, займалася влаштуванням дітей у школи і садочки.

«Я відкладала гроші на новий автомобіль, але витратила їх на допомогу людям. Не вважаю це чимось особливим — у такій ситуації було б не нормально не допомогти. І якби мені довелося віддати все, що в мене є, аби ця страшна війна  закінчилася, я без сумніву зробила б це», — зізнається Марцеліна.

Вона посміхається і жартує, що неможливе зробила лише її 6-річна донька Зоя, яка віддала всю свою скарбничку й улюблені іграшки українським дітям — родина прийняла їх у себе вдома. Досі дівчинка неохоче ділилася іграшками, та коли в будинку з’явилися біженці, вона підійшла до мами і сказала: «Якщо росіяни забрали у них дім, то мої ляльки хоча б змусять їх посміхнутися».

«Мама сказала, що любить мене та більше не розплющила очі»

Маґда Ковальська — кризовий психолог, багато працювала з неблагополучними родинами, але досвіду роботи з людьми, які пережили воєнні дії, не мала. Коли почалася війна, жінка без роздумів пішла працювати в один із центрів для біженців, а також активно збирала речі, одяг і продукти для них.

«Найскладніше було працювати з тими, хто пережив окупацію. Хто не просто чув звуки вибухів, але й бачив, як знущаються з їхніх рідних, бачив їхні останні хвилини життя — це назавжди залишиться в їхній пам’яті. І в моїй пам’яті залишиться історія маленької дівчинки з-під Києва: «Нашу машину сильно обстріляли. Мама сказала, що любить мене та більше не розплющила очі. Машина спалахнула, потім тато взяв мене на руки, ми з бабусею довго бігли лісом. Хочу повернутися додому і сказати мамі, що я теж її люблю», — подібні історії Маґда досі згадує зі сльозами на очах.

За півтора року вона провела сотні консультацій, допомагаючи українцям адаптуватися до нових умов життя, батьки жінки прихистили понад 50 українських сімей у своєму готелі неподалік Закопаного, відомого польського курорту.

«Все, що ми, звичайні люди, можемо протиставити жорстокості цього світу — це людяність та взаємодопомога. Я ніколи не чекала на якусь особливу подяку, але мені приємно, що з багатьма українцями ми підтримуємо зв’язок досі, моя допомога виявилася їм корисною», — вважає Маґда.

Фото надані героїнями публікації

Досліджувати світ із дитиною завжди цікаво, а в Польщі про це знають не з чуток, адже тут справжній культ розваг для дітей. Різноманітні парки, музеї та майстер-класи — тут вміють зацікавити дитину так, щоб вивчення світу було захопливим та корисним. Отож вирушаємо!

Плескатися у фонтанах парку Байка

За 27 кілометрів від Варшави у місті Блоні міститься величезний парк з басейнами, фонтанами, музичними інструментами та безліччю ігрових майданчиків. Це просто рай для малюків, там можна провести весь день з ранку до вечора. Територія парку поділена на зону спокійного відпочинку й активних розваг. Тут міститься найбільша в Польщі зона пішохідних фонтанів, де можна обливатись водою і влаштовувати перегони між струменями. Поруч є неглибокі басейни для малюків, зона відпочинку з лавками та кріслами для батьків. Майданчик у парку потішить діток безліччю гірок, гойдалок, конструкцій для лазіння, але найяскравіше враження залишить сектор музичних інструментів. Там малюки можуть грати на ксилофоні, тарілках, чи барабанах або уявити себе знаменитим трубачем. А коли вже награлися та набігалися, то можна корчити смішні гримаси в секторі кривих дзеркал.

Park Bajka

ul. Kardynała Stefana Wyszyńskiego 10, 05-870 Błonie

Прогулянка поміж крон дерев

Нові враження чекають на дорослих та дітей у селі Помєхувек, що біля аеропорту Варшава/Модлін. Підвісна стежка серед крон дерев — це неймовірно красивий і цікавий спосіб ознайомитися з різними видами птахів і дерев у цій частині Мазовецького воєводства. Стежка розташована на підвісних платформах в глибині лісу, а на кожній з них зібрана інформація про тутешніх птахів і дерева. Крім цього, на території села є два відомі заповідники: частина охоплена охороною в рамках програми ЄС «Natura 2000» і території, що входять до мережі Варшавського комплексу охоронних краєвидів (Warszawski Obszar Chronionego Krajobrazu).

До речі, тут можна відвідати парк Долина Вкри при лісовому розважальному комплексі із каруселями, оглядовою вежею та тренажерною залою просто посеред лісу.

‍Spacer w koronach drzew

ul. Nasielska 1B, 05-180 Pomiechówek

Пізнати життя давнього села

Реконструйоване селище XIX–XX століть розташоване в етнографічному парку в Маужицях біля міста Ловіч. Невеликі небесного кольору будиночки з білими візерунками, квіткові галявини, сади, мальовані паперові прикраси, якими тут обклеєні стіни, печі та стелі — ідеалістична картина побуту Лодзинського воєводства доповнена доглянутими господарськими будівлями тих часів. В музеї просто неба часто проводяться майстер-класи з плетіння вінків, випікання хліба, вишивання, гончарної справи, а влітку —  фестивалі просто неба, отож можна відвідати комору, млин, кузню, зайти в будь-який будинок.

Muzeum w Łowiczu

Stary Rynek 5/7

99-400 Łowicz

‍Skansen w Maurzycach

Maurzyce, 99-440 Zduny

Природний інгалятор у Констанціні-Єзьорній

Всього за 10 кілометрів від Варшави у сосновому лісі та зелені потопає мальовниче містечко Констанцін-Єзьорна. Наповнене атмосферою затишку і теплоти, це місто, напевно, залишиться в пам’яті у кожного, хто хоч раз там побував. У теплу пору року тут регулярно проводяться кінопокази, а в Курортному парку безліч дитячих та оглядових майданчиків, гарних вілл XIX–XX століть, будівля паперової фабрики XVIII століття, але найголовніше — тут міститься соляна градирня заввишки 6 та діаметром 40 метрів. Пара соляного розчину насичена йодом, бромом і різними мікроелементами, тому приємну прогулянку тут можна поєднати з оздоровленням.

‍Tężnia Solankowa

ul. Henryka Sienkiewicza

05-510 Konstancin-Jeziorna

Найбільший розарій

Ботанічний сад і Парк культури у Повсіні зобов’язаний відвідати кожен, хто мешкає у Варшаві. Сюди дуже зручно добиратися з Вілянува, а розваг для дітей досить багато. У парку культури є дитячі майданчики і спортивні зони для гольфу, безкоштовні зони для барбекю з мангалами. Гірки, мости, конструкції для лазіння, вежі розташовані на лісовій галявині.Тут тунелі нагадують стволи, що впали, а пісочниці — пташині гнізда. Для дітей старшого віку є мотузковий парк. А в ботанічному саду розбито альпінарій і найбільший у Польщі розарій, оранжереї, зони екзотичних та садових рослин, яблуневий сад із 500 видами дерев. Малюків не залишать байдужими рослини-хижаки, що харчуються комахами.

‍Ogród Botaniczny w Powsinie

ul. Prawdziwka 2, 02-973 Warszawa

‍

Park Kultury w Powsinie

ul. Maślaków 1, 02-973 Warszawa

Запустити залізницю і проїхати на ретро поїзді

За 55 кілометрів від Варшави, у місті Сохачев, на території колишньої залізничної станції 1922 року функціонує Музей вузькоколійної залізниці. Його колекція складається з понад 150 експонатів, серед яких старовинні паротяги, дрезини, вагони, військові платформи, легкові автомобілі, пристосовані для їзди по коліях, а також бричка Пілсудського — кінний екіпаж, який рухався рейками. У виставковому залі можна запустити макет залізниці, кинувши туди монетку. У вихідні з квітня до жовтня тут можна подорожувати до Кампіноської пущі на ретропоїзді.

Крім того, у Сохачеві міститься Музей Сохачевської землі і Битви під Бзурою з величезною колекцією зброї, спорядження, обмундирування та інших реліквій військової кампанії вересня 1939 року і битви на річці Бзура — найбільшої наступальної битви союзних військ на початку Другої світової. А на невеликому пагорбі біля музею збереглися рештки замку князів Мазовецьких.

Muzeum Kolei Wąskotorowej w Sochaczewie

ul. Licealna 18, 96-500 Sochaczew

‍

Muzeum Ziemi Sochaczewskiej i Pola Bitwy nad Bzurą w Sochaczewie

Plac Tadeusza Kościuszki 12, 96-500 Sochaczew

Динозаври на Урсинові

Переміститися в парк юрського періоду зовсім нескладно, а ось вражень залишиться багато. Парк юрського періоду (Park Jurajski) на Урсинові з Музеєм Землі познайомить молодих дослідників з доісторичними часами, розповість про перші гриби та комах, динозаврів, що населяли планету в той час. У сімейному парку розваг є освітня доріжка, а також зона розваг з атракціонами. Тут можна відчути себе археологом чи просто залізти всередину скульптури динозавра.

Park Jurajski na Ursynowie

ul. Puszczyka 18, 02-781 Warszawa

‍

Muzeum Ziemi PAN 

Aleja Na Skarpie 20/26, 27

00-488 Warszawa

На скейти всією родиною

Якщо ви справді готові до такого сценарію, то краще за парк ім. Збіґнєва Герберта на Бєлянах не знайти! На трьох гектарах території є маршрути для новачків і просунутих любителів скейтів, самокатів, роликових ковзанів із пандусами, підйомами та рівними ділянками траси. Для поціновувачів спокійного відпочинку — шахові столи і затишні місця, де можна посидіти з книгою.

Park im. Zbigniewa Herberta

ul. Zbigniewa Romaszewskiego, 00-001 Warszawa

«Жива» палеонтологія

Якщо раптом шукатимете вхід до розрекламованого музею лялькових будиночків, то можете випадково знайти вхід до Музею еволюції. Він міститься в будівлі Палацу молоді в центрі Варшави, і важко уявити собі дитину, котра не була б вражена його експонатами. Муляжі риб, що еволюціонували, моделі стародавніх тварин, первісна людина на повен зріст та інші наукові артефакти точно здивують юного дослідника.

Muzeum Ewolucji Instytutu Paleobiologii PAN

Pałac Kultury i Nauki

Plac Defilad 1, 00-110 Warszawa

(вхід: z ul. Świętokrzyskiej przez Pałac Młodzieży)

Потримати в руках 12,5 кілограма золота

Маючи справу з грошима кожен день, що ми знаємо про них? Наприклад, на банкнотах євро намальовані мости, вікна і ворота, яких немає насправді. Вони просто символізують відкритість та співпрацю між країнами Європи. Центр Грошей Національного Банку Польщі, або Музей грошей у Варшаві — це найсучасніший виставково-освітній осередок у ЄС. Тут можна побачити унікальну колекцію монет, подивитися на мільйон злотих у сховищі, потримати в руках злиток золота вагою 12,5 кілограма, побачити першу польську банкноту з полімеру, а також вивчити весь процес проєктування і виробництва грошей. Крім цього, молодому поколінню буде корисно знати про цінність ресурсів і про те, як правильно взаємодіяти з грошима.

Centrum Pieniądza NBP im. Sławomira S. Skrzypka

ul. Świętokrzyska 11/21, 00-919 Warszawa

Більше інформації про події у Варшаві можна знайти ТУТ. 

З майбутнім чоловіком Наталія Киркач-Антоненко познайомилася 2004 року в Донецьку, де навчалася на біохіміка, а Віталій — на біофізика. Наталія одразу закохалася у веселого кучерявого красеня, а патріотичні погляди їх зблизили. Закінчили навчання, повернулися у рідний Слов’янськ, одружилися. У 2014 році подружжя залишило місто, його окупували росіяни.  Після звільнення Слов’янська пара повернулася і зайнялася волонтерством.

«Ми були дуже щасливі, весь час разом, — розповідає Наталія. — Мали спільну роботу. Щоденні прогулянки в лісі, біля озер, біг, плавання, йога. Розмовляли про все, були найкращими друзями. Цікавились винаходами в науці, особливо в медицині. Віталій мріяв прожити довге життя, вів здоровий спосіб життя, щоб побачити, як зміниться світ на краще. Оптиміст, він випромінював світло. Навіть на фронті, під час страшних подій, завжди підтримував всіх».

Мріяли про велику родину

Напередодні повномасштабного вторгнення Віталій ходив у військкомат майже щодня. Мав давні проблеми зі спиною, його не брали до війська. Проте наполегливість дала результат — приєднався до ЗСУ з перших днів війни. 

«24 лютого я вже була вагітна первістком. Через стрес і жахіття війни вагітність завмерла. Страшний удар. Та я поїхала на схід України до коханого чоловіка», — пригадує Наталія. 

Знову завагітніла. За 10 днів до загибелі Віталій приїхав у відпустку: вперше та востаннє побачив на скринінгу маленьку донечку. 

Тему кріоконсервації Наталія з чоловіком обговорювала ще до війни, планували народити п’ятьох дітей. 

«Чоловік, розуміючи ризики війни, хвилювався, що я залишуся сама. Він знав, як сильно я його кохаю і як для мене важливо народити від нього дітей. Ми прожили в щасті та любові 18 років, і дітки — це та мрія, яку так і не встигли здійснити. Кріоконсервація була нашим спільним рішенням», — ділиться досвідом Наталія.

Державні гарантії 

Верховна Рада України прийняла у першому читанні законопроєкт, який має забезпечити «державні гарантії» для захисників і захисниць України на біологічні батьківство/материнство у випадку отримання ними поранень, які впливають на репродуктивні функції. Документ дозволяє заморозити і використати генетичний матеріал. Невирішеними залишаються питання використання репродуктивних клітин після смерті одного з партнерів. Чи може жінка використовувати сперму загиблого чоловіка? А якщо гинуть обоє – які права мають родичі?

Процедура поширюється серед військовослужбовців, бо війна загострила розуміння вразливості життя та потреби забезпечення майбутнього. 

«Щотижня нашу клініку відвідує 3–5 військовослужбовців. Заморозити сперму чи яйцеклітину можуть всі особи репродуктивного віку. Згідно з фізіологією, чоловік може стати батьком і в 40, і в 50 років. Для жінок оптимальний вік для планової кріоконсервації яйцеклітини — до 35 років, але зараз ми проводимо жінкам кріоконсервацію і в 40, і в 41 рік, пояснюючи при цьому, що шанс на вагітність знижується», — розповідає Оксана Онищук, гінеколог-репродуктолог клініки IVMED «Родинне джерело». 

Кошти і процедури

Для військових на фронті, заморожування генетичного матеріалу — спосіб забезпечення продовження роду, враховуючи усі ризики, серед яких найпоширенішими є виникнення травм та фізичних ушкоджень, що впливають на репродуктивну функцію.

Генетичний матеріал може зберігатися до 10 років. Процедура нескладна, але відрізняється у чоловіків та жінок. 

«Чоловікові необхідно утриматися від статевого життя 3–4 дні, не вживати алкоголю, не відвідувати сауну, не приймати гарячу ванну. Записатися на прийом в клініку для здачі спермограми. Ембріологи оцінюють отримані показники. Якщо вони хороші, того ж дня чоловік здає аналізи крові і сперматозоїди заморожують», — розповідає Оксана Онищук.

Жінкам потрібне обстеження гінеколога, який призначить гормональну стимуляцію яєчників, щоб отримати якомога більше яйцеклітин. Забір яйцеклітин відбувається під внутрішньовенним наркозом. 

Генетичний матеріал піддається заморожуванню за дуже низьких температур, зазвичай використовують рідкий азот. Далі він зберігається у спеціалізованих кріогенних контейнерах. Тривалість збереження сперматозоїдів — від 5 до 10 років, яйцеклітин — до 10 років. 

Вартість заморожування яйцеклітин та сперми може варіювати залежно від регіону, клініки та інших факторів. Кріоконсервація сперми коштує від кількох сотень євро за одне заморожування, включаючи перші місяці зберігання. Вартість кріоконсервації яйцеклітин вища, зважаючи на складність процедури, і може досягати кількох тисяч євро за процедуру.

Зберігання генетичного матеріалу в кріобанку коштує від 1000 до 1500 грн на рік. 

Проблеми спадкоємства

В Україні є обмеження щодо заморожування генетичного матеріалу. Спадкове право, етичні стандарти та медичний контекст — існує багато прогалин. Законопроєкт № 8011, який стосується забезпечення прав учасників війни на біологічне посттравматичне батьківство/материнство, став об’єктом публічного обговорення. Скористатися замороженим матеріалом людина може коли забажає. Наприклад, військовий отримав на війні травми і не може більше мати дітей. Труднощі виникають, коли йдеться про посмертне використання. 

«Навіть якщо чоловік нотаріально оформив довіреність на жінку, щоб вона скористалася спермою після його смерті, вона не зможе цього зробити, бо довіреність втрачає силу зі смертю особи. Це не врегульовано законодавством. Є один із методів, коли укладається договір з клінікою на використання генетичного матеріалу, у тому числі у випадку смерті. Але все це компроміси, намагання вирішити проблему, яка не розв’язана на рівні закону», — розповідає медичний адвокат Олена Бабич.

А коли помирає жінка, її чоловік практично не може скористатися замороженою яйцеклітиною.

«Припустимо, з яйцеклітин отримають ембріони. Кому їх перенесуть? Для сурогатного материнства в Україні є дві вимоги. Перша — шлюб, друга — прямі показання до сурогатного материнства», — пояснює Бабич.

Якщо ж помирають обоє — і жінка, і чоловік, — ніхто з родичів не може претендувати на генетичний матеріал, це не є предметом заповіту. І заморожені сперму/яйцеклітини утилізують.

Сьогодні багато говорять про використання сперми як донорської. Наприклад, хлопці йдуть на війну, але дівчини, дружини не мають. Звучать думки, що потрібно врегулювати питання, аби чоловіки могли здавати сперму і використовувати її як донорську в майбутньому. Але це питання також не вирішено на законодавчому рівні. 

Право військовослужбовця і благополуччя дитини

Олена Бабич радить усім, хто зважився на кріоконсервацію, дуже ретельно оформлювати документи. 

Краще заздалегідь поцікавитися в клініці, які будуть оформлені документи (договір, заяви) і що буде на випадок смерті чоловіка: чи зможе дружина використати сперму і за яких умов. В законодавстві немає єдиного механізму. Певні клініки дозволяють використати таку сперму, інші ні. 

Наталія Киркач-Антоненко оформила усі необхідні документи. Психологічно найважче було підписати використання генетичного матеріалу у випадку загибелі чоловіка. Хоча саме це найважливіше. 

Окрім того, після військових дій багато учасників війни можуть відчувати фізичні та психологічні наслідки, здатні вплинути на спроможність доглядати за дитиною. Законодавцям слід знайти баланс між забезпеченням прав військовослужбовців на батьківство та захистом інтересів дитини.

Виклики кріоконсервації

Процедура кріоконсервації викликає багато етичних запитань. Антоніна Картушинська, клінічна психологиня, президентка Асоціації психосоматики репродуктивної перинатальної психології, каже, що кріоконсервація може призвести до складних психологічних ситуацій для суспільства:

«Є постмортальна репродукція, коли один з батьків загинув. І посттравматична, коли живі обоє, але в чоловіка або жінки травма. У випадку постмортальної репродукції виникає питання: чи відбувається спроба компенсувати відсутність коханого і побачити в цій дитині його частину? З моменту смерті має пройти хоча би рік, щоб жінка могла заспокоїтися. З іншого боку, який статус матимуть ця дитина і ця жінка? Я розумію, що це зараз подається як збереження нації. Але чому ніхто не думає про наслідки?»

Здійснення мрії

Наталія Киркач-Антоненко запевняє, що можливість мати дітей від Віталія — неймовірна психологічна підтримка для неї: 

«Він боровся за нашу свободу і незалежність, стримував ворога, щоб ми могли жити. Загинув як герой. Я хочу втілити всі наші спільні мрії та плани. Народити і виховати дітей творчими, освіченими, небайдужими. Такими, яким був їхній батько. Кріоконсервація є можливістю народити наступне покоління. Татусі цих діток зробили все можливе, щоб майбутнє у вільній країні було. Наша черга, як жінок, боротися за майбутнє України, виховуючи гідних людей». 

Попри складнощі та дискусії, ідея народження дитини після смерті батька завдяки кріоконсервації відкриває новий горизонт можливостей. Дає надію родинам, які втратили близьких, на збереження генофонду та спадкування. Потрібно знайти баланс між технологічними можливостями, моральними та етичними аспектами, забезпечити належний юридичний статус для всіх учасників процесу.

Я думаю про них щоразу, коли підпилюю нігті. Коли ставлю букет у вазу, коли перевіряю перед інтерв'ю, чи працює диктофон на телефоні, коли чекаю з дітьми на переповненому пероні, щоб відвезти їх до тата. Я думаю, коли щомісяця знімаю показники лічильника електроенергії і коли викидаю плюшевих ведмедиків моєї доньки у велику синю урну.

Українські жінки стали частиною мого життя і дали мені уроки, які залишаться зі мною назавжди.

Потяг

24 лютого 2022 року мені зателефонувала Анастасія Пугачова. До того, як я переїхала з дітьми до Варшави, наші доньки - її Поліна і моя Люся - разом ходили до дитячого садка в Торуні. Настка сказала, що їде в Україну. Кілька місяців тому після важкої хвороби помер її чоловік, і вона залишила Поліну з дідусем і бабусею на деякий час, щоб оговтатися. Тепер вона збиралася забрати її в хаосі перших днів війни, коли ніхто в світі не знав, чого очікувати, а росіяни наступали на Київ. Подорож, яка зазвичай займала кілька годин, зайняла добу в один бік.

Успішно. Вона благополучно привезла Поліну до Торуня. Кожного разу, коли я з дітьми чекаю на переповненому пероні Гданського вокзалу у Варшаві, щоб відвезти їх до тата на вихідні, я згадую цю подорож Насті. І полегшення, коли я побачила її фото з Поліною - вже в польському поїзді, після всієї цієї материнської місії.

Наступні місяці не принесли спокою. Більшість родини Анастасії жила в Маріуполі, і вона рідко отримувала від них звістки. Після звільнення міста з'ясувалося, що її батько загинув. Настя вивезла бабусю та інших родичів до Торуні, але через деякий час вони вирішили повернутися додому. А потім... Тоді я не могла повірити в те, що бачила. Між заліковуванням ран від смерті чоловіка, доглядом за Поліною, яку війна встигла лизнути гарячим язиком по ногах, оплакуванням батька, безперервною допомогою біженцям, Анастасія писала насичені поезією тексти, шалено грала на гітарі, а за мить вийде альбом її гурту Nastalgia "Coj po polsku".

Настка показала мені, що найгірше не повинно вбивати чутливість. Навпаки: воно може зміцнити її, вивести на поверхню і дозволити нам зробити з уламків сад. Можливо, трохи похмурий, дикий, густий, такий, в якому ми не впевнені, чи не вколемося боляче, потягнувшись за квіткою, але все одно прекрасний і, перш за все, живий: відроджений після найсуворішої зими, що піднімається після кожної бурі і граду, що зеленіє після найбільшої посухи.

Букети та диктофон

Приблизно в той самий час, коли Анастасія поверталася з Поліною з П'ятихаток, я розмовляла з Оксаною Литвиненко, з якою ми знайомі вже багато років. Вона на той момент не спала ще добу, все ще була на зв'язку з родичами з України. Я сказав їй, що не знаю, де шукати спокою перед обличчям того, що відбувається, і що я просто купив собі квіти і збираюся скласти з них гарний букет. Мабуть, навіть в окопах під час битви на Соммі солдати вирощували квіти: садили їх у гільзи.

Оксана заперечила, що українські жінки в Києві теж це роблять, вона чула про одну, яка вийшла в сад і почала приводити до ладу грядки, зруйновані обстрілами. "Знаєш, я теж піду і куплю букет", - сказала вона на завершення. Я ніколи не забуду цю розмову і Оксану, яка не змогла зімкнути очей навіть на чверть години. Вона не спала ще багато днів, а потім вирушила на кордон. Вона допомагала там вдень і вночі і однією з перших зіткнулася з тим, про що ніхто з нас не говорив навіть тоді, на самому початку повномасштабного вторгнення, тому що ми всі цього боялися. Це прийшло до мене в березні 2022 року, коли я дізналася від польського солдата, що до Польщі прибувають зґвалтовані росіянами жінки та дівчата. Їх перехоплювали на нашому кордоні, в тому числі й Оксану, і вони справді не могли б мати кращої долі в цій біді.

Я не знаю, чи знаю я ще когось, схожого на неї. Вона хоробра і сильна так, як рідко зустрінеш. А ще вона сердита, і вона не соромиться цього гніву, не стримує його. Зрештою, він привів її до Києва. Вона поїхала побачити близьких, знайомі місця, зануритися у свою мову, але, звісно, вона знову поїхала туди, де мало хто хоче бути.

Тут у моїй історії з'являється ще одна українка, Ірина Довгань. Світ уже чув про неї до лютого 2022 року, коли американський журналіст звільнив її з полону, в якому її тримали росіяни на окупованому Донбасі. Вони знущалися над Іриною, піддавали її сексуальному насильству, і нарешті, через багато днів, злочинці прив'язали її до стовпа в місті - загорнуту в український прапор, з запискою на грудях, що вона є дітовбивцею. Перехожі плювали на неї та били. Відтоді, як світ дізнався про різанину в Бучі та масові зґвалтування, Ірина їздить по селах і містечках та збирає свідчення. Вона вмикає диктофон і слухає. Оксана зв'язалася з Іриною, яка заснувала організацію "Сема Україна", і вони разом поїхали від села до села, щоб зібрати докази злочинів росіян.

Неодноразово ми з Оксаною говорили про те, чим вона займається. Кожного разу вона підкреслювала: "Вони хочуть говорити!", і мене пробирали мурашки по шкірі, бо я розуміла, що українські жінки роблять прорив. Зґвалтовані під час воєн, вони, як правило, роками мовчали, багато з них так і не змогли зізнатися в тому, що з ними сталося. Ми, поляки, знаємо задушливий тягар сімейної таємниці воєнного часу, яка зберігається впродовж поколінь. Світ ніколи не був прихильним до скривджених жінок. Тим часом, кажуть українки, вони знають, що не їм має бути соромно, вони хочуть, щоб світ дізнався про те, що зробили росіяни. "Вони хотіли зробити з нас жертв, а ми воліємо бути знаряддям війни. Так вони кажуть" - переказує мені Оксана.

Вона показала мені, яким неймовірним двигуном може бути гнів. Гнів, на який нам, жінкам, століттями відмовляли в праві, і який ми самі навчилися придушувати. Сьогодні я думаю, що без гніву не може бути справедливості. Раніше я ніколи не думала про це таким чином.

Цвяхи

Коли я розмовляю з Оленою Апчел через месенджер у грудні 2022 року, напередодні Різдва, я ледве бачу її. Її обличчя злегка освітлене лише екраном смартфона.

Ми познайомилися за місяць до цього на Жіночому конгресі в Брюсселі. Олена - театральна режисерка, кілька років працювала в Польщі, зараз живе в Берліні. Але поки ми розмовляємо, вона в Україні. Вона приїхала, щоб організувати збір теплих черевиків та одягу для своїх колег-військовослужбовців. В українську армію пішло так багато жінок, що форми потрібних розмірів не вистачає на всіх. Жінки складають до 20 відсотків армії, це близько 50 000 осіб. 5 000 з них воюють на фронті.

Саме серед них - колеги Олени. Одна з них - акторка лялькового театру, яка після навчання стала однією з найкращих стрільців підрозділу. Інша - однокурсниця: Олена навчалася на режисурі, вивчала культурологію та документалістику. Вона служить в армії вже кілька років, адже ми знаємо, що ця війна почалася задовго до лютого 2022 року. Вдома залишилися її чоловік і двоє дітей. Її батько та брат, які також пішли в армію, пішли по її стопах.

Друзі Олени знаходяться на лінії фронту. Це означає, що росіяни знаходяться від них на відстані максимум 1,3 км. Вони лежать або стоять цілими днями і ночами, часто в багнюці, під дощем чи холодом. Під час поїздок в Україну Олені іноді вдається зустрітися з ними, якщо у них є перепустка, щоб набратися сил. Вона каже, що їхнє волосся завжди чисте і заплетене. І пахне багаттям. Після тижнів на фронті цей запах проникає глибоко в шкіру і волосся, і його неможливо швидко змити.

Коли я почав писати цей текст, я зателефонував Олені. Вона якраз була в поїзді, знову їхала з Берліна в Україну. Скоро він перестане їздити туди-сюди. Вона поїде до своєї країни назавжди. Вона вирішила покинути все і піти в армію. "Знаєш, вони так довго воюють, що треба міняти сестер на передовій". - сказала вона мені якось.

Відтоді щоразу, коли я підпилюю нігті, я думаю про Олену. Я думала, що знаю силу жіночої солідарності, але тільки зараз побачила її безмежність. Чому, запитаєте ви, ці роздуми приходять до мене, коли я роблю манікюр? Через чергову історію від Олени, яку, як мені здається, ця чудова дівчина викарбувала в моєму серці, наче стамескою: "Якось я дивлюся і бачу в однієї моєї знайомої солдатки такі дивно підстрижені нігті, питаю про них, а вона каже: "Ну, кур**а, ну, кур**а": "Ну, кур**а, Олено, я там сиділа, пилочки не було, то я собі об камінь підпиляла". І я приєдналася до жінок, які так само століттями підпилювали нігті, до всіх тих амазонок і сарматів, які теж воювали".  

Лічильник електроенергії та плюшеві ведмедики

Починаючи з 24 лютого 2022 року, я вже кілька тижнів нав'язливо запитую себе, як це - взяти дитину за руку, замкнути дім, не знаючи, чи повернешся до нього коли-небудь, і йти вперед, не знаючи, чи вдасться дістатися до якогось кращого місця. А як це - зайти в сусідню країну, де не літають кулі, а потім їхати вночі з незнайомими людьми в місто з дивною назвою. І ось, нарешті, ніч. Перша за довгий час, коли сон точно не переривається гуркотом, під теплою і, можливо, навіть приємною ковдрою, але все-таки такою чужою.

Коли я побачила це море українських мам, які приїхали до Польщі, я не переставала думати про те, як це важко - раптово, не за власним бажанням опинитися в чужому місці. Вести дитину до школи і тремтіти за те, як вона зорієнтується в класі. Шукати в незнайомому житловому масиві магазин, де можна купити шампунь чи прокладки. Намагається розібратися в новій мережі автобусів і трамваїв, щоб дістатися до офісу. Мені здається, це нескінченно важкий досвід, особливо коли в країні залишився чоловік, який воює на фронті, часто старі батьки, друзі.

Місяцями, коли я вкривала своїх дітей ковдрою, в моїй голові зринали образи українських дітей, які сплять у притулках. До сьогодні, коли я збираю розкиданих по підлозі плюшевих ведмедиків моєї доньки, я згадую притулок у Львові, де я провела годину минулого червня.

Разом з жінками-парламентарями з Польщі та Бельгії я збирала докази зґвалтувань, скоєних росіянами у воєнний час, і ми відвідали загалом сім центрів навколо Жешува та Львова. Під час одного з таких візитів ми забили на сполох. Разом з керівниками центру та жінками, які приїхали до відносно безпечного на той час Львова, ми спустилися до підвалу. Нас було близько десяти осіб. Наймолодшій з нас було кілька місяців, і вона звивалася на руках у матері, найстаршій було за вісімдесят, і вона майже повністю втратила зір і слух внаслідок обстрілів.

На столі біля стіни висіла картина із зображенням Діви Марії, а поруч - пляшечка з молочною соскою для маленької дитини, яка була єдиною, хто не розумів, що відбувається. Жінки, які керували центром, що до війни слугував притулком для жертв домашнього насильства, показали на кімнату, де біля стін стояли матраци на випадок, якщо доведеться ночувати в підвалі: "Перед тим, як все це почалося, ми хотіли зробити тут ігрову кімнату для дітей, але, на жаль, замість ігрової кімнати у нас є притулок".

Я не можу уявити страх, який відчуває мати, коли її дитині загрожують кулі, але я вже знаю, як багато вона здатна зробити, щоб захистити свою дитину. Вона поїде в невідомість, вона створить для своєї дитини дім, хай навіть і не свій, вона підніме голову і знайде роботу в чужій країні. Вона навіть помре. Я знаю випадок української матері, яка пройшла майже 40 кілометрів до прикордонного переходу з Польщею, несучи на руках цю молодшу, цю старшу дитину. Вони дійшли, перетнули кордон. Вона опинилася в одній з польських родин. Вона поїла, лягла спати і померла. Лікар встановив, що від виснаження.

Я також тепер знаю, що мати, найбільше, коли вона хоче захистити, може дати своїй дитині свободу. Я познайомилася з пані Людмилою через подругу, ми разом шукали для неї квартиру в Польщі. Кілька років тому вона виїхала з Донбасу після того, як знайшла свого чоловіка, вбитого росіянами на сходах, і переїхала до Києва. Вона приїхала до Варшави після багатьох днів, проведених у притулку, більшу частину часу в темряві через відсутність електрики. Коли моя подруга повела її на прогулянку до парку Лазенки, пані Людмила не переставала дивуватися свіжому повітрю і сонячному світлу.

Пізніше я дізналася, що в неї залишилася дочка-поетеса в Україні. Залишила, бо донька не могла собі уявити, що вона може припинити воювати. Відомий польський професор літератури Станіслав Піґонь якось сказав про те, що у Варшавському повстанні воювали видатні польські поети: "Що ж, ми належимо до нації, доля якої - стріляти у ворога діамантами".

Мабуть, українцям судилася така ж доля. Щомісяця я відкриваю шафку в коридорі і записую показники лічильника електроенергії. Щоразу, коли я це роблю, я думаю про пані Людмилу, про її дні, проведені в темряві. І про той найтемніший момент в її історії, коли, поважаючи свободу доньки, вона була змушена залишити в Україні свій найбільший скарб.

Слава героїні!

Хоча я феміністка, зізнаюся, що донедавна я думала про жінок, які постраждали на війні, як про жертв. Українські жінки перевернули моє уявлення про героїзм з ніг на голову. Досі це слово було зарезервоване для чоловіків.

Героями були ті, хто воював, отримував поранення, повертався додому без руки чи ноги. Жінки були, щонайбільше, героями другого плану. Сьогодні я глибоко не згодна з цим поглядом. Мати, яка бере своїх дітей і йде вперед, щоб врятувати їх, - героїня. Так само, як і жінка, яка, вже втративши чоловіка, смиренно приймає вибір доньки воювати, є героїнею. Солдат в окопах - героїня, але так само і її подруга, яка перевертає небо і землю, щоб організувати теплі чоботи для неї і її товаришів, а потім вирішує сама піти на фронт. Зрештою, героїнями є жінки, зґвалтовані ворогом, адже чим їхні рани - не лише видимі - відрізняються від ран ветеранів війни?

Українські жінки - ті, хто, живучи в Польщі та інших західноєвропейських країнах, є свідками російського звірства - змінюють наш світ. Це роблять і ті, хто вирішив залишитися в Україні, українські політики та активістки, такі як Оксана Литвиненко та Ірина Довгань: день за днем протягом останніх півтора року вони дбають про те, щоб ця війна не була черговою війною, про яку розповідають лише з чоловічої перспективи. Вони дбають про те, щоб день за днем світ дізнавався не лише про те, що відбувається на фронті, але й про шкоду, якої зазнає цивільне населення. Це коперніканський переворот у наративі збройного конфлікту. Досі ми дізнавалися про те, що відбувалося з цивільним населенням, роками пізніше, коли на післявоєнну територію заходили міжнародні комісії, коли виходили книги репортерів. Українські жінки не дають світові заплющити очі.

Все це можливо завдяки великій силі, яка об'єднує їх усіх і яка також неймовірно охопила багатьох польських жінок і, безумовно, охопила мене.

Ця сила - сестренократія.