Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційності для отримання додаткової інформації.
УподобанняЗаперечуватиПриймати
повернутися
Ексклюзив

Суспільство

20
хв

Не чути під час війни

Як людям з порушенням слуху чи його повною втратою вдається впоратись із викликами війни? Як адаптуються до життя за кордоном?

Наталія Жуковська

Люди ховаються від вибухів у метро. Харків, травень 2022 року. Фото: Bernat Armangue / AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина Михалюк вже 24 роки працює з нечуючими в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення вона як волонтерка ГО «Жест допомоги» почала консультувати таких українців як в Україні, так і за кордоном. До неї цілодобово телефонують з усіх континентів по допомогу. Зізнається, зусиль волонтерів не вистачає. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до початку військових дій в Україні проблеми зі слухом мали понад 2 млн людей. А тих, хто не має його взагалі, — 250 тисяч. Ці люди не чують повітряної тривоги, пострілів та вибухів, а відтак не завжди можуть вчасно відреагувати на небезпеку. Катерина Михалюк розповіла про те, як долають виклики війни найвразливіші члени нашого суспільства, яка допомога потрібна з боку держави, та куди звертатися цим людям по допомогу в Україні і за кордоном.

Вибухи, евакуація, військкомати

Коли почалась війна, для людей із вадами слуху це був справжнє пекло. І не тому, що зовсім поруч були активні військові дії. Багато нечуючих не розуміли, що відбувається. Був у нас чоловік з Маріуполя. Він бачив, як у перші дні війни люди метушилися та виїжджали із міста, але не розумів, що відбувається навколо. Ніхто не здогадався навіть на папері написати слово «війна». Він не чув сирени. Усе зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць ховався по підвалах. Коли виходив у пошуках їжі, російські військові по ньому стріляли. Однак, свисту куль він теж не чув. Просто відчував, що вони пролітають повз нього. Весь час молився. Бачив багато мертвих тіл. Одного дня йому дивом вдалося виїхати з Маріуполя – він просто побачивши колону вибіг до людей. 

Катерина Михалюк зусрічала родини із вадами слуху на вокзалах. Фото: приватний архів

Людей із вадами слуху я постійно зустрічала на вокзалі у Києві. Вони приїздили без елементарних речей і документів. Пам’ятаю родину з Київщини з трьома маленькими дітьми — від двох до чотирьох років. Всі були змучені, малеча — брудна та голодна. Вони кілька днів сиділи у підвалі, не спали. Сигнали тривоги ніхто не чув. Уночі бачили лише спалахи світла і відчували вібрацію, коли вибухало неподалік.  Їх привезли з Києва. До Ковеля родина добиралася дуже довго. Розповідали, що сиділи у підвалі декілька днів. Не спали. Сигнали тривоги вони не чули. Вночі бачили лише спалахи світла, відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Зараз родина у Польщі. Жінка народила 4-ту дитинку, хлопчика. 

Катерина на зустрічі із внутрішніми переселенями у Ковелі. Усі мають вади слуху. Фото: приватний архів

Більшість сімей — нечуючих — виїздили за кордон цілими родинами. Жінки відмовлялись їхати без чоловіків та синів, бо боялись загубитись в Європі. Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, у нечуючих виникли додаткові проблеми. Я ходила практично з усіма хлопцями до військкоматів. Майже у кожного немає ніякого облікового запису, відсутні військові квитки. Я проходила з ними медкомісію.

Справа на знімку хлопець без документів — поляки його пропустили. Фото: приватний архів

Пригадую випадок зі студентами з вадами слуху, які навчалися у спеціалізованому професійно-технічному закладі у Гостомелі. 24 лютого, коли почалось бомбардування, дехто зміг виїхати додому, але чимало хлопців лишилися у місті і декілька тижнів просиділи у підвалі. Лише згодом потягом дісталися Ковеля. На Волині з’ясувалось, що один хлопчина взагалі був без документів. Мав лише посвідчення, що він навчається у тому закладі. Тож, всіх студентів випустили за кордон, а його — ні. Почали шукати можливості їх відновити. Телефонували всюди, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з лише наявним документом. Згодом ще й з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження  була помилка у прізвищі, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилювався, плакав. Всі його друзі поїхали, а він — ні. Лише коли з Києва подзвонили на кордон і домовилися, що хлопця випустять за існуючим посвідченням для нечуючих, я повезла його до Польщі. Ми дуже переживали, чи поляки нас пропустять. Але я пояснила їм ситуацію і все пройшло добре. А документи йому вже доробили в українському консульстві у Польщі.

Адаптація на чужині

За кордоном на нечуючих чекає інша проблема — жестову мову доводиться вчити майже з нуля. Іноземна жестова кардинально відрізняється від нашої української. Інші літери, інша жестикуляція. Базова жестова у колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші мови (німецька, чеська, польська) — геть інші. Є курси для нечуючих польською мовою. Але українським нечуючим важко її опанувати. Як приклад, навіть російськомовним людям важко зрозуміти українську жестову.

У нас мова різнобарвна. Багато суфіксів, префіксів, зворотів. Нечуючі майже у цьому не орієнтуються. Наприклад, слово «мати». Якщо він знає «мама», а ви напишете «матуся», він скаже, що не розуміє вас. І таких слів дуже багато. Серед глухих майже ніхто не читає, бо лише 10% розуміють написане. Загалом жестова мова — це розмова малюнками та образами. В Україні нечуючі, куди б не зайшли, можуть хоча б написати або щось намалювати на листочку — і людина зрозуміє, що їм потрібно. За кордоном, в іншій країні, вони цього не можуть зробити. Їх не зрозуміють. Тому, коли йдуть у магазин, дзвонять мені і просять, щоб я сказала продавцеві про їхні потреби. Йдуть до аптеки – знову дзвонять. Дуже багато випадків з лікарнями, школами — та навіть із поліцією. Загалом, можу сказати, люди з вадами слуху за кордоном геть безпомічні.

Допомога лише від волонтерів. Держава – осторонь

Сестра моєї бабусі від народження не мала слуху. Я хотіла її розуміти, тож в 14 років пішла на спеціальні курси. Їх відкрили для усіх охочих знати жестову мову. Згодом закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови». Однак таких спеціалістів, як я, в Україні замало, бо робота низькооплачувана. У США так робота вважається однією із найшкідливіших. Це дійсно дуже важка праця розумово, морально і психологічно. Тому що для цих людей ми — і мама, і тато, і священик. Якщо зарплати низькі, люди не мають зацікавленості працювати із нечуючими. Така робота дуже багато часу забирає. Мої діти іноді кажуть: «Мамо, ти знову з нечуючими?». Хоча мої діти постійно зі мною. Вони теж знають жестову мову на рівні спілкування. 

Ситуацію треба міняти на державному рівні. Ви не уявляєте, скільки радості у цих людей, коли їх розуміють і можуть допомоги хоча б трішки. Наша організація ГО «Жест допомоги» намагається робити все, що може. Однак ми не спроможні охопити всіх. На законодавчому рівні треба змінювати цю ситуацію. Необхідно запроваджувати навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Вони мають розуміти людей із вадами слуху, бо ті нездатні звичайною мовою пояснити свою проблему чи почути голос рятувальника. 

Курси для перекладачів із жестової мови. Фото: приватний архів

Ще вкрай важливо зробити вільний доступ до екстрених служб. Дзвонити нечуючі не можуть. Вони повинні мати можливість викликати екстрені служби за допомогою sms. Просто написати «sos». Це б значно їм спростило життя. Був у нас такий випадок. Мій друг, нечуючий, сам жив у квартирі. Йому стало недобре, і він помер. Бо не міг викликати швидку і попросити про допомогу. Ми його знайшли лише через три дні. У нього стався крововилив. Якби була така послуга sms, то він, можливо, був би живим.

Доречі, за кордоном на законодавчому рівні прописано, що не лише екстрені служби, а кожна з організацій повинна мати перекладача жестової. От, наприклад, у банк приходить людина з вадами слуху, її мають обслужити. Цей перекладач може бути не на місці, а приходити за викликом. Візит — за  попереднім записом. Якби у  нас так зробили, було б дуже добре. 

І повинні бути УТОГи, товариства глухих.  Їх зараз масово закривають. Лише на Волині з 4-х чинних залишився один. Відтак тисячі нечуючих знову ж таки  залишаються беззахисними, особливо під час війни. Потрібно створити такі умови, щоб ці люди почувались повноцінними громадянами своєї країни. Війна закінчиться — і ці люди теж повернуться додому. Вони всі цього хочуть. Вони постійно плачуть, як тільки починаємо говорити за Україну. Кажуть: «За кордоном добре. Нам все дають, допомагають, люди добре ставляться. Є все, але ми хочемо додому, в Україну».

Як допомогти нечуючим?

Хотіла б порадити прості речі: не проходьте повз людину, якій потрібна допомога. Нечуючі люди дуже емоційні. Вони добре зчитують ваш настрій, помічають зміни у міміці, емоціях та очах. Тому найперше, коли зустрічаєте таких людей, будьте  привітними. Треба поводитися так, щоб нечуючі почувались безпечно поруч з вами. Посміхнутися, рукою показати «спокійно-спокійно». Якщо говорити повільно, дивлячись в очі і чітко промовляючи слова, то більшість нечуючих може прочитати по губах. Слова і фрази мають бути максимально простими. Також на папері можна написати якісь короткі фрази чи слова.

Нечуючі в Україні можуть звертатися до нашої ГО «Жест допомоги».  У нас є сайт з усіма  контактами.  Про свої потреби можна писати, відправивши емейл, або ж смс на вказані телефони. Ми можемо допомогти будь чим —  їжею, одягом, тимчасовим перебуванням, оформленням документів. Організовуємо для цих людей відпочинок. Надаємо послуги перекладу.

Якщо людина з вадами слуху опинилася за кордоном і потребує допомоги, то можна скористатися послугою українських перекладачів жестової мови. Найбільше нечуючих знайшли тимчасовий прихисток у Польщі. Там одна з приватних компаній відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової мови. Цією послугою безкоштовно може скористатися кожен, хто цього потребує. На сайті організації є спеціальний знак, щоб зв'язатися із перекладачем.

Дата публікації:
20.10.2023
No items found.
Війна в Україні
Здоровʼя
Допомога
Наталія Жуковська
Київ | Жешув

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Суспільство

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

‍Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

‍Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо. ‍

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Суспільство

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Наталія Ковальова (зліва) та Наталія Лисенко

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Дарка Горова

Може вас зацікавити ...

Війна в Україні

Ексклюзив
20
хв

Україна має стати Ізраїлем Європи

Війна в Україні

Ексклюзив
20
хв

Юлія Павлюк: «Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація»

Поради

Ексклюзив
20
хв

Нова фінансова допомога непрацездатним у Польщі: 2520 злотих на місяць 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress