Ексклюзив
20
хв

Не чути під час війни

Як людям з порушенням слуху чи його повною втратою вдається впоратись із викликами війни? Як адаптуються до життя за кордоном?

Наталія Жуковська

Люди ховаються від вибухів у метро. Харків, травень 2022 року. Фото: Bernat Armangue / AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина Михалюк вже 24 роки працює з нечуючими в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення вона як волонтерка ГО «Жест допомоги» почала консультувати таких українців як в Україні, так і за кордоном. До неї цілодобово телефонують з усіх континентів по допомогу. Зізнається, зусиль волонтерів не вистачає. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до початку військових дій в Україні проблеми зі слухом мали понад 2 млн людей. А тих, хто не має його взагалі, — 250 тисяч. Ці люди не чують повітряної тривоги, пострілів та вибухів, а відтак не завжди можуть вчасно відреагувати на небезпеку. Катерина Михалюк розповіла про те, як долають виклики війни найвразливіші члени нашого суспільства, яка допомога потрібна з боку держави, та куди звертатися цим людям по допомогу в Україні і за кордоном.

Вибухи, евакуація, військкомати

Коли почалась війна, для людей із вадами слуху це був справжнє пекло. І не тому, що зовсім поруч були активні військові дії. Багато нечуючих не розуміли, що відбувається. Був у нас чоловік з Маріуполя. Він бачив, як у перші дні війни люди метушилися та виїжджали із міста, але не розумів, що відбувається навколо. Ніхто не здогадався навіть на папері написати слово «війна». Він не чув сирени. Усе зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць ховався по підвалах. Коли виходив у пошуках їжі, російські військові по ньому стріляли. Однак, свисту куль він теж не чув. Просто відчував, що вони пролітають повз нього. Весь час молився. Бачив багато мертвих тіл. Одного дня йому дивом вдалося виїхати з Маріуполя – він просто побачивши колону вибіг до людей. 

Катерина Михалюк зусрічала родини із вадами слуху на вокзалах. Фото: приватний архів

Людей із вадами слуху я постійно зустрічала на вокзалі у Києві. Вони приїздили без елементарних речей і документів. Пам’ятаю родину з Київщини з трьома маленькими дітьми — від двох до чотирьох років. Всі були змучені, малеча — брудна та голодна. Вони кілька днів сиділи у підвалі, не спали. Сигнали тривоги ніхто не чув. Уночі бачили лише спалахи світла і відчували вібрацію, коли вибухало неподалік.  Їх привезли з Києва. До Ковеля родина добиралася дуже довго. Розповідали, що сиділи у підвалі декілька днів. Не спали. Сигнали тривоги вони не чули. Вночі бачили лише спалахи світла, відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Зараз родина у Польщі. Жінка народила 4-ту дитинку, хлопчика. 

Катерина на зустрічі із внутрішніми переселенями у Ковелі. Усі мають вади слуху. Фото: приватний архів

Більшість сімей — нечуючих — виїздили за кордон цілими родинами. Жінки відмовлялись їхати без чоловіків та синів, бо боялись загубитись в Європі. Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, у нечуючих виникли додаткові проблеми. Я ходила практично з усіма хлопцями до військкоматів. Майже у кожного немає ніякого облікового запису, відсутні військові квитки. Я проходила з ними медкомісію.

Справа на знімку хлопець без документів — поляки його пропустили. Фото: приватний архів

Пригадую випадок зі студентами з вадами слуху, які навчалися у спеціалізованому професійно-технічному закладі у Гостомелі. 24 лютого, коли почалось бомбардування, дехто зміг виїхати додому, але чимало хлопців лишилися у місті і декілька тижнів просиділи у підвалі. Лише згодом потягом дісталися Ковеля. На Волині з’ясувалось, що один хлопчина взагалі був без документів. Мав лише посвідчення, що він навчається у тому закладі. Тож, всіх студентів випустили за кордон, а його — ні. Почали шукати можливості їх відновити. Телефонували всюди, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з лише наявним документом. Згодом ще й з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження  була помилка у прізвищі, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилювався, плакав. Всі його друзі поїхали, а він — ні. Лише коли з Києва подзвонили на кордон і домовилися, що хлопця випустять за існуючим посвідченням для нечуючих, я повезла його до Польщі. Ми дуже переживали, чи поляки нас пропустять. Але я пояснила їм ситуацію і все пройшло добре. А документи йому вже доробили в українському консульстві у Польщі.

Адаптація на чужині

За кордоном на нечуючих чекає інша проблема — жестову мову доводиться вчити майже з нуля. Іноземна жестова кардинально відрізняється від нашої української. Інші літери, інша жестикуляція. Базова жестова у колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші мови (німецька, чеська, польська) — геть інші. Є курси для нечуючих польською мовою. Але українським нечуючим важко її опанувати. Як приклад, навіть російськомовним людям важко зрозуміти українську жестову.

У нас мова різнобарвна. Багато суфіксів, префіксів, зворотів. Нечуючі майже у цьому не орієнтуються. Наприклад, слово «мати». Якщо він знає «мама», а ви напишете «матуся», він скаже, що не розуміє вас. І таких слів дуже багато. Серед глухих майже ніхто не читає, бо лише 10% розуміють написане. Загалом жестова мова — це розмова малюнками та образами. В Україні нечуючі, куди б не зайшли, можуть хоча б написати або щось намалювати на листочку — і людина зрозуміє, що їм потрібно. За кордоном, в іншій країні, вони цього не можуть зробити. Їх не зрозуміють. Тому, коли йдуть у магазин, дзвонять мені і просять, щоб я сказала продавцеві про їхні потреби. Йдуть до аптеки – знову дзвонять. Дуже багато випадків з лікарнями, школами — та навіть із поліцією. Загалом, можу сказати, люди з вадами слуху за кордоном геть безпомічні.

Допомога лише від волонтерів. Держава – осторонь

Сестра моєї бабусі від народження не мала слуху. Я хотіла її розуміти, тож в 14 років пішла на спеціальні курси. Їх відкрили для усіх охочих знати жестову мову. Згодом закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови». Однак таких спеціалістів, як я, в Україні замало, бо робота низькооплачувана. У США так робота вважається однією із найшкідливіших. Це дійсно дуже важка праця розумово, морально і психологічно. Тому що для цих людей ми — і мама, і тато, і священик. Якщо зарплати низькі, люди не мають зацікавленості працювати із нечуючими. Така робота дуже багато часу забирає. Мої діти іноді кажуть: «Мамо, ти знову з нечуючими?». Хоча мої діти постійно зі мною. Вони теж знають жестову мову на рівні спілкування. 

Ситуацію треба міняти на державному рівні. Ви не уявляєте, скільки радості у цих людей, коли їх розуміють і можуть допомоги хоча б трішки. Наша організація ГО «Жест допомоги» намагається робити все, що може. Однак ми не спроможні охопити всіх. На законодавчому рівні треба змінювати цю ситуацію. Необхідно запроваджувати навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Вони мають розуміти людей із вадами слуху, бо ті нездатні звичайною мовою пояснити свою проблему чи почути голос рятувальника. 

Курси для перекладачів із жестової мови. Фото: приватний архів

Ще вкрай важливо зробити вільний доступ до екстрених служб. Дзвонити нечуючі не можуть. Вони повинні мати можливість викликати екстрені служби за допомогою sms. Просто написати «sos». Це б значно їм спростило життя. Був у нас такий випадок. Мій друг, нечуючий, сам жив у квартирі. Йому стало недобре, і він помер. Бо не міг викликати швидку і попросити про допомогу. Ми його знайшли лише через три дні. У нього стався крововилив. Якби була така послуга sms, то він, можливо, був би живим.

Доречі, за кордоном на законодавчому рівні прописано, що не лише екстрені служби, а кожна з організацій повинна мати перекладача жестової. От, наприклад, у банк приходить людина з вадами слуху, її мають обслужити. Цей перекладач може бути не на місці, а приходити за викликом. Візит — за  попереднім записом. Якби у  нас так зробили, було б дуже добре. 

І повинні бути УТОГи, товариства глухих.  Їх зараз масово закривають. Лише на Волині з 4-х чинних залишився один. Відтак тисячі нечуючих знову ж таки  залишаються беззахисними, особливо під час війни. Потрібно створити такі умови, щоб ці люди почувались повноцінними громадянами своєї країни. Війна закінчиться — і ці люди теж повернуться додому. Вони всі цього хочуть. Вони постійно плачуть, як тільки починаємо говорити за Україну. Кажуть: «За кордоном добре. Нам все дають, допомагають, люди добре ставляться. Є все, але ми хочемо додому, в Україну».

Як допомогти нечуючим?

Хотіла б порадити прості речі: не проходьте повз людину, якій потрібна допомога. Нечуючі люди дуже емоційні. Вони добре зчитують ваш настрій, помічають зміни у міміці, емоціях та очах. Тому найперше, коли зустрічаєте таких людей, будьте  привітними. Треба поводитися так, щоб нечуючі почувались безпечно поруч з вами. Посміхнутися, рукою показати «спокійно-спокійно». Якщо говорити повільно, дивлячись в очі і чітко промовляючи слова, то більшість нечуючих може прочитати по губах. Слова і фрази мають бути максимально простими. Також на папері можна написати якісь короткі фрази чи слова.

Нечуючі в Україні можуть звертатися до нашої ГО «Жест допомоги».  У нас є сайт з усіма  контактами.  Про свої потреби можна писати, відправивши емейл, або ж смс на вказані телефони. Ми можемо допомогти будь чим —  їжею, одягом, тимчасовим перебуванням, оформленням документів. Організовуємо для цих людей відпочинок. Надаємо послуги перекладу.

Якщо людина з вадами слуху опинилася за кордоном і потребує допомоги, то можна скористатися послугою українських перекладачів жестової мови. Найбільше нечуючих знайшли тимчасовий прихисток у Польщі. Там одна з приватних компаній відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової мови. Цією послугою безкоштовно може скористатися кожен, хто цього потребує. На сайті організації є спеціальний знак, щоб зв'язатися із перекладачем.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
марш опікунок, Варшава, домашні працівниці і працівники

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Фото автора

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Фото автора

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

20
хв

«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

Єнджей Дудкевич

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

«Почуй голос болю» — нова кампанія за доступність епідуральної анастезії при пологах в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress