Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина Михалюк вже 24 роки працює з нечуючими в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення вона як волонтерка ГО «Жест допомоги» почала консультувати таких українців як в Україні, так і за кордоном. До неї цілодобово телефонують з усіх континентів по допомогу. Зізнається, зусиль волонтерів не вистачає. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до початку військових дій в Україні проблеми зі слухом мали понад 2 млн людей. А тих, хто не має його взагалі, — 250 тисяч. Ці люди не чують повітряної тривоги, пострілів та вибухів, а відтак не завжди можуть вчасно відреагувати на небезпеку. Катерина Михалюк розповіла про те, як долають виклики війни найвразливіші члени нашого суспільства, яка допомога потрібна з боку держави, та куди звертатися цим людям по допомогу в Україні і за кордоном.
Вибухи, евакуація, військкомати
Коли почалась війна, для людей із вадами слуху це був справжнє пекло. І не тому, що зовсім поруч були активні військові дії. Багато нечуючих не розуміли, що відбувається. Був у нас чоловік з Маріуполя. Він бачив, як у перші дні війни люди метушилися та виїжджали із міста, але не розумів, що відбувається навколо. Ніхто не здогадався навіть на папері написати слово «війна». Він не чув сирени. Усе зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць ховався по підвалах. Коли виходив у пошуках їжі, російські військові по ньому стріляли. Однак, свисту куль він теж не чув. Просто відчував, що вони пролітають повз нього. Весь час молився. Бачив багато мертвих тіл. Одного дня йому дивом вдалося виїхати з Маріуполя – він просто побачивши колону вибіг до людей.
Людей із вадами слуху я постійно зустрічала на вокзалі у Києві. Вони приїздили без елементарних речей і документів. Пам’ятаю родину з Київщини з трьома маленькими дітьми — від двох до чотирьох років. Всі були змучені, малеча — брудна та голодна. Вони кілька днів сиділи у підвалі, не спали. Сигнали тривоги ніхто не чув. Уночі бачили лише спалахи світла і відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Їх привезли з Києва. До Ковеля родина добиралася дуже довго. Розповідали, що сиділи у підвалі декілька днів. Не спали. Сигнали тривоги вони не чули. Вночі бачили лише спалахи світла, відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Зараз родина у Польщі. Жінка народила 4-ту дитинку, хлопчика.
Більшість сімей — нечуючих — виїздили за кордон цілими родинами. Жінки відмовлялись їхати без чоловіків та синів, бо боялись загубитись в Європі. Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, у нечуючих виникли додаткові проблеми. Я ходила практично з усіма хлопцями до військкоматів. Майже у кожного немає ніякого облікового запису, відсутні військові квитки. Я проходила з ними медкомісію.
Пригадую випадок зі студентами з вадами слуху, які навчалися у спеціалізованому професійно-технічному закладі у Гостомелі. 24 лютого, коли почалось бомбардування, дехто зміг виїхати додому, але чимало хлопців лишилися у місті і декілька тижнів просиділи у підвалі. Лише згодом потягом дісталися Ковеля. На Волині з’ясувалось, що один хлопчина взагалі був без документів. Мав лише посвідчення, що він навчається у тому закладі. Тож, всіх студентів випустили за кордон, а його — ні. Почали шукати можливості їх відновити. Телефонували всюди, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з лише наявним документом. Згодом ще й з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження була помилка у прізвищі, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилювався, плакав. Всі його друзі поїхали, а він — ні. Лише коли з Києва подзвонили на кордон і домовилися, що хлопця випустять за існуючим посвідченням для нечуючих, я повезла його до Польщі. Ми дуже переживали, чи поляки нас пропустять. Але я пояснила їм ситуацію і все пройшло добре. А документи йому вже доробили в українському консульстві у Польщі.
Адаптація на чужині
За кордоном на нечуючих чекає інша проблема — жестову мову доводиться вчити майже з нуля. Іноземна жестова кардинально відрізняється від нашої української. Інші літери, інша жестикуляція. Базова жестова у колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші мови (німецька, чеська, польська) — геть інші. Є курси для нечуючих польською мовою. Але українським нечуючим важко її опанувати. Як приклад, навіть російськомовним людям важко зрозуміти українську жестову.
У нас мова різнобарвна. Багато суфіксів, префіксів, зворотів. Нечуючі майже у цьому не орієнтуються. Наприклад, слово «мати». Якщо він знає «мама», а ви напишете «матуся», він скаже, що не розуміє вас. І таких слів дуже багато. Серед глухих майже ніхто не читає, бо лише 10% розуміють написане. Загалом жестова мова — це розмова малюнками та образами. В Україні нечуючі, куди б не зайшли, можуть хоча б написати або щось намалювати на листочку — і людина зрозуміє, що їм потрібно. За кордоном, в іншій країні, вони цього не можуть зробити. Їх не зрозуміють. Тому, коли йдуть у магазин, дзвонять мені і просять, щоб я сказала продавцеві про їхні потреби. Йдуть до аптеки – знову дзвонять. Дуже багато випадків з лікарнями, школами — та навіть із поліцією. Загалом, можу сказати, люди з вадами слуху за кордоном геть безпомічні.
Допомога лише від волонтерів. Держава – осторонь
Сестра моєї бабусі від народження не мала слуху. Я хотіла її розуміти, тож в 14 років пішла на спеціальні курси. Їх відкрили для усіх охочих знати жестову мову. Згодом закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови». Однак таких спеціалістів, як я, в Україні замало, бо робота низькооплачувана. У США так робота вважається однією із найшкідливіших. Це дійсно дуже важка праця розумово, морально і психологічно. Тому що для цих людей ми — і мама, і тато, і священик. Якщо зарплати низькі, люди не мають зацікавленості працювати із нечуючими. Така робота дуже багато часу забирає. Мої діти іноді кажуть: «Мамо, ти знову з нечуючими?». Хоча мої діти постійно зі мною. Вони теж знають жестову мову на рівні спілкування.
Ситуацію треба міняти на державному рівні. Ви не уявляєте, скільки радості у цих людей, коли їх розуміють і можуть допомоги хоча б трішки. Наша організація ГО «Жест допомоги» намагається робити все, що може. Однак ми не спроможні охопити всіх. На законодавчому рівні треба змінювати цю ситуацію. Необхідно запроваджувати навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Вони мають розуміти людей із вадами слуху, бо ті нездатні звичайною мовою пояснити свою проблему чи почути голос рятувальника.
Ще вкрай важливо зробити вільний доступ до екстрених служб. Дзвонити нечуючі не можуть. Вони повинні мати можливість викликати екстрені служби за допомогою sms. Просто написати «sos». Це б значно їм спростило життя. Був у нас такий випадок. Мій друг, нечуючий, сам жив у квартирі. Йому стало недобре, і він помер. Бо не міг викликати швидку і попросити про допомогу. Ми його знайшли лише через три дні. У нього стався крововилив. Якби була така послуга sms, то він, можливо, був би живим.
Доречі, за кордоном на законодавчому рівні прописано, що не лише екстрені служби, а кожна з організацій повинна мати перекладача жестової. От, наприклад, у банк приходить людина з вадами слуху, її мають обслужити. Цей перекладач може бути не на місці, а приходити за викликом. Візит — за попереднім записом. Якби у нас так зробили, було б дуже добре.
І повинні бути УТОГи, товариства глухих. Їх зараз масово закривають. Лише на Волині з 4-х чинних залишився один. Відтак тисячі нечуючих знову ж таки залишаються беззахисними, особливо під час війни. Потрібно створити такі умови, щоб ці люди почувались повноцінними громадянами своєї країни. Війна закінчиться — і ці люди теж повернуться додому. Вони всі цього хочуть. Вони постійно плачуть, як тільки починаємо говорити за Україну. Кажуть: «За кордоном добре. Нам все дають, допомагають, люди добре ставляться. Є все, але ми хочемо додому, в Україну».
Як допомогти нечуючим?
Хотіла б порадити прості речі: не проходьте повз людину, якій потрібна допомога. Нечуючі люди дуже емоційні. Вони добре зчитують ваш настрій, помічають зміни у міміці, емоціях та очах. Тому найперше, коли зустрічаєте таких людей, будьте привітними. Треба поводитися так, щоб нечуючі почувались безпечно поруч з вами. Посміхнутися, рукою показати «спокійно-спокійно». Якщо говорити повільно, дивлячись в очі і чітко промовляючи слова, то більшість нечуючих може прочитати по губах. Слова і фрази мають бути максимально простими. Також на папері можна написати якісь короткі фрази чи слова.
Нечуючі в Україні можуть звертатися до нашої ГО «Жест допомоги». У нас є сайт з усіма контактами. Про свої потреби можна писати, відправивши емейл, або ж смс на вказані телефони. Ми можемо допомогти будь чим — їжею, одягом, тимчасовим перебуванням, оформленням документів. Організовуємо для цих людей відпочинок. Надаємо послуги перекладу.
Якщо людина з вадами слуху опинилася за кордоном і потребує допомоги, то можна скористатися послугою українських перекладачів жестової мови. Найбільше нечуючих знайшли тимчасовий прихисток у Польщі. Там одна з приватних компаній відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової мови. Цією послугою безкоштовно може скористатися кожен, хто цього потребує. На сайті організації є спеціальний знак, щоб зв'язатися із перекладачем.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.JPG)
