Ексклюзив
20
хв

Як українці народити дитину у Канаді

Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку

Анна Паленчук

Кінопродюсерка Анна Паленчук. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Я сиджу у гінекологічному відділенні одного зі шпиталів Торонто і чекаю своєї черги до лікаря-гінеколога. Він має поставити мене на облік у зв'язку з вагітністю. Поряд сидять усміхнені жінки при надії та їхні чоловіки, які живуть прекрасним очікуванням поповнення своїх родин.

Я відкриваю фейсбук на телефоні. Читаю новину про загибель на фронті знайомого молодого хлопця. Уже майже рік моя стрічка новин — суцільний некролог красивих і мужніх чоловіків у формі.

До лікаря заходжу, швидко витираючи очі. Утім він помічає, що щось не так. 

— Ви плачете через те, що у вас дитинка не так лежить? Не хвилюйтесь, ви лише на 26-му тижні, малюк ще змінить положення, — каже лікарка, старша за мене на 20 років. 

— Ні, читаю новини з батьківщини — з України. У моїй країні війна. 

Словник вагітної

Щоб стати на облік у гінеколога у Канаді, спочатку потрібно звернутись до walking clinic [клініка прийому пацієнтів. — Ред.]. Це робиться у тому випадку, якщо не маєте сімейного лікаря. У клініці беруть всі первинні аналізи і направляють на УЗД, прописують вітаміни чи, за потреби, ліки. Уже потім направляють до гінеколога при лікарні.

Через зміну адреси була змушена змінювати лікаря і шпиталь, де планувала народжувати. 

До моєї нової лікарки потрапила вже на 35-му тижні вагітності. А, за протоколом, я мала з'являтися кожного тижня. 

Лікарка Джейн довго розпитувала мене про наш дім у Бучі, про війну, про родичів, які залишились у Києві. На той момент я вже навчилась не плакати при малознайомих людях. Канадці загалом не показують публічно, що їм погано. 

— Що тебе бентежить? — питає лікарка Джейн, яка теж була при надії. 

— Боюсь, що щось не зрозумію під час пологів (хоч моя англійська для більшості новоприбулих українців може здатись бездоганною, однак медичні терміни я знаю погано). 

— Я поясню тобі всі необхідні слова. 

І так я дізналась термінологію, яку під час пологів вживають медики: пуповина, навколоплідні води тощо. Словник вагітної. Вже пізніше я дізналася, що можна було взяти україномовну доулу [кваліфіковану помічницю, яка допомагає під час пологів та у післяпологовий період. — Ред.] і почувати себе комфортніше.

Третю дитину Анна Паленчук народжувала у Канаді. Фото: приватний архів

Самотність 

Так, в якийсь момент я відчула її — самотність. І це попри те, що поруч був чоловік, дві мої дочки, з Бучі прилетіла моя мама із 17-річною кішкою Снєгою. Наш будинок — це безперервний гомін. Більше того, ми живемо недалеко від центру — на вулиці завжди купа дорослих, а на дитячому майданчику — дітлахів.

Однак самотність не залежить від кількості людей поруч. Це стан, в якому ти прагнеш побачити поряд таких самих, як і ти. Я хотіла зустрічатись із вагітними українками, які лише прибули до Канади. Хотіла ділитись із ними своїми побоюваннями і переживаннями щодо пологів у чужій країні, ділитись лайфхаками для вагітних.

У фейсбуці — у найбільший жіночій групі «Ukrainian moms in Toronto» — я опублікувала пост із пропозицію зустрітись на каву. Жінки почали писати до мене, пропонували зустрітись та підтримати мене. Однак я не хотіла чути історії про еміграцію чи плач за Україною. Я лишень прагнула поділитись своїми емоціями із такими самими вагітними, як і я. 

У жіночому колі

Якось мені написала українка, яка мала чудове ім'я Габріела. Вони розповіла про групу підтримки вагітних і породіль. Кожної середи жінки збирались на різні семінари. Там організували спеціальний food bank [харчовий банк. — Ред.], де на умовні 10 доларів можна було взяти свіжих овочів (авокадо, шпинат, перець, помідори), також давали пакет молока, яйця, рис, пасту, тунець у банці й інші продукти. Учасниці програми щоразу також отримували 30 доларів у вигляді карток. Ними можна було розрахуватись у супермаркеті. 

Після лекції про харчування чи догляд за малюками, кулінарного майстер-класу чи йоги був обід. Кожного разу я коштувала нову для себе страву. Розпитувала кухарів про рецепт. А згодом готувала цю страву вдома. 

Я опинилась на програмі healthy beginners. При реєстрації мені дали два величезні пакети із подушкою для годування, дитячим термометром, прокладками для грудей, а також із купою всього, що мені потрібно було придбати до пологів. 

Габріела пояснила, на які ще програми я можу записатись. Я обрала допомогу лактаційного консультанта та супровід дитини після народження.

На програмі було купа вагітних та жінок із маленькими дітьми. Переважна більшість — португалки (ми живемо в португальському районі Торонто) та іспаномовні. Програма розрахована на новоприбулих чи канадців, які потребують допомогу.

Після першої зустрічі я йшла осіннім Торонто і посміхалась. Сила жіночого кола безмежна. Нарешті я почувалась спокійною, почала налаштовуватись на пологи, бо була вже на 36 тижні вагітності.

Три непотрібні сумки

Коли я вперше побачила шпиталь Святого Джозефа, відчула, що хочу саме тут народжувати мого сина. Медична установа розташована в історично українському районі, а її вікна виходять на безмежні води озера Онтаріо.

Я собі уявила, що буду бачити з вікна палати саме цю красу. Реальність виявилась інакшою — я бачила чийсь приватний будинок і гараж. 

Моя докторка Джейн була не просто гінекологом, а й акушером-гінекологом. Під час останнього огляду запропонувала мені приїхати до шпиталю заздалегідь. Аби я не народила третю дитину зненацька. Наприклад, десь у транспорті. 

Я приїхала за кілька днів до пологів. У мене було розкриття шийки матки. Мене відвели у палату для пологів. Без того вигляду з вікна, про який я мріяла. Однак зі сніданком — булочками, скремблом, різними намазками, кавою та апельсиновим фрешем. Я була здивована, що перед пологами можна було їси. Спитала про це у медсестри. 

— Авжеж, — відповіла вона. 

У палату ми зайшли без бахіл, без спецодягу, з нашими куртками та маленькою валізою на колесах. Мені дали сорочку, як в американських фільмах, — синю на зав’язках. У моїй валізі було мінімум всього, бо все необхідне дають в шпиталі. До того я двічі народжувала у Житомирському перинатальному центрі. Я пам’ятаю ці три сумки — для пологів, малюку та мамі.

«У тебе чудово виходить»

Я була спокійна, бо поруч була доктор Джейн. Я погодилась на епідуральну анестезію. Як і кожна жінка у Канаді, яка збирається стати мамою, я заповнила план пологів. Тобто вказала в анкеті, як саме я хотіла б народжувати. І зазначила, що хотіла б епідуральну анестезію. 

Мене дуже здивувало, що я сама могла контролювати рівень обезболювання. Я не зловживала цим, бо жінка, на мою думку, має відчувати певний біль. 

Доктор Джейн постійно до мене приходила і цікавилась моїм станом. Я справді нею захоплювалась — цією тендітною жінкою, яка допомагала народжувати. 

Під час потуг лікарі і медсестри шуткували, підбадьорювали і підтримували мене. Це була абсолютно інша атмосфера, ніж під час пологів в Україні. Кожен, хто заходив у мою палату, говорив: «You are doing great!» [«У тебе чудово виходить», — Ред.]. Це додавало мені сил. 

Коли народився Альберт, його обмотали білою пелюшкою у сині смужки — як в американських фільмах. На головку вдягнули шапочку і поклали мені на груди. Потім принесли вечерю й апельсиновий сік. 

Свідоцтво про народження онлайн

Після пологів мене перевели у безкоштовну чотиримісну палату. За доплату можна взяти одномісну палату. 

Мені дали все необхідне для малюка — памперси, ковдрочку, маленьке прозоре ліжечко та пелюшки. Сказали, щоб добу не одягала його, а загортала в пелюшки і тримала «шкіра до шкіри». 

Через добу після пологів Альберта нас виписали. Онлайн я замовила свідоцтво про народження дитини, яке прийшло поштою. Отримала номер медичної карти страхування, бо через три дні ми мали вже з'явитися на перший візит до лікаря. 

Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку. 

— А візок потрібен? — пише мені Алекс із жіночої групи в Торонто. 

Вона мама трьох дітей. З нею я ніколи не зустрічалась наживо. Однак вона передала мені купу речей для малюка. Я плакала від вдячності. 

У Торонто відкрили групу для українських матерів. Там можна безкоштовно взяти одяг для дітей до 5 років. Тепер сама відвожу туди речі. Певна, вони знадобляться не одній дитині. 

Анна Паленчук з дітьми: доньки народились в Україні, син — у Канаді. Фото: приватний архів

Життя Альберта

Через місяць я прийшла на планове обстеження до докторки Джейн. Заздалегідь спитала у групі жінок, як я можу їй віддячити. 

— У Канаді не можна дякувати лікарям! Це — не Україна! — почула я у відповідь. 

Одна жінка порадила роздрукувати фото Альберта і принести Джейн. Я так і зробила. Коли лікарка побачила фото, вона сказала, що це — найкращий подарунок. Джейн відвела мене в коридор, де показала багато фотографій малюків. З любов’ю вона вішала фото Альберта. Розповіла, що почувається щасливою, коли щодень проходить повз ці знімки.

No items found.

Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.

Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.

Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Наталія Ковальова (зліва) та Наталія Лисенко

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Дарка Горова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Україна має стати Ізраїлем Європи

Ексклюзив
20
хв

Юлія Павлюк: «Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація»

Ексклюзив
20
хв

Не потурайте злу

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress