Суспільство

20 березня польські фермери масово протестували по всій Польщі. Акції протесту пройшли у 580 населених пунктах, в них взяли участь до 70 тисяч людей (за даними польської поліції). Трактори й фури перекривали рух для автотранспорту й спровокували затори на дорогах. Місцями протесту стали насамперед під’їздні дороги до міст та швидкісні траси.

Мери деяких міст заборонили страйк. Очільник Вроцлава Яцек Сутрик відмовив демонстрантам, тому вони на тракторах поїхали до його будинку. У Кракові було паралізовано транспортну розв’язку в центрі міста. На одному з перехресть в Лодзі протест поєднали з молитвою. За словами фермерів, їм нічого більше не залишилось.

«Вшанували» своєю присутністю аграрії також спікера Сейму Шимона Головню. На огорожі будинку батьків політика протестуючі розвісили банери «Фермери дякують за випущений газ і побиття у Варшаві» та «Зрадник польського села».

Фермери кажуть, що протестувати їх змусила складна ситуація в галузі сільського господарства та відсутність домовленостей з владою. Один з демонстрантів жаліється: «Ми стоїмо, бо не отримали компенсацій. Добрива — дорогі, пальне — дороге, яловичина — дешева, нема де продати зерно, ніхто не хоче його купувати, а якщо хтось і хоче, то за смішні гроші — 450 злотих, а це невигідно». Інший протестуючий вважає, що Брюссель має повністю відмовитися від своїх ідей про Green Deal та заборонити імпорт української агропродукції, а прем’єр-міністр вибачитися, що назвав демонстрантів у Варшаві хуліганами.

Блокада кордону фермерами продовжується

Польські фермери продовжують блокувати рух вантажівок на кордоні з Україною. Речник Держприкордонслужби України Андрій Демченко повідомляє, що «польські протестувальники взагалі не пропускають вантажівки в бік Польщі по напрямку пунктів пропуску Ягодин та Рава-Руська (там фіксуються нульові показники перетину кордону на виїзд з України), а також пропускають на в'їзд в Польщу лише кілька вантажівок за добу по напрямку Шегині, за минулу добу таких було всього п’ять». Щодо вантажівок, які прямують з Польщі в Україну, то протестуючі самостійно оглядають вантажі та вирішують, чи пропустити їх (що в умовах війни України з Росією є небезпечним). В день вони можуть дозволити проїзд 40-70 автівкам.

Біля тисячі фур стоять у чергах. Блокада паралізує українську економіку, адже один день простою через страйк завдає одній українській компанії втрат на один мільйон гривень (дані Європейської Бізнес Асоціації). За словами посла України в Польщі Василя Зварича, економіка України вже зазнала понад 500 мільйонів доларів (19 мільярдів гривень) збитків внаслідок блокування кордону. Разом з цим зерно з Росії без жодних проблем та санкцій імпортується до Європи та Польщі. І ні в кого це не викликає протестів.

Ба більше: блокада кордону шкодить ще й польським підприємцям, які ведуть бізнес з Україною. За словами голови Ради міжнародного товариства польських підприємців в Україні Шимона Ващина, польські компанії вже втратили через страйки на кордоні щонайменше 30 мільйонів доларів (це тільки прямі збитки).

Політичні причини

«Є політичні причини, чому польський уряд дуже помірковано ставиться до протестів», — коментує Forbes Ukraine посол Польщі в Україні Ярослав Гузи.

У квітні в Польщі відбудуться місцеві вибори. Вони не настільки помітні в медіа, але дуже важливі. І основна боротьба за виборців іде між партіями ПіС і «Громадянська коаліція». «Обидві сторони ведуть запеклу боротьбу у пошуку підтримки в сільських громадах. Ось чому це таке делікатне питання — як поводитися з протестувальниками».

У Польщі зареєстровано орієнтовно 1,3 мільйони фермерів. Кількість виборців становить майже 29 мільйонів, отож, фермери — це мінімум 5% електорату (насправді більше, адже у кожного фермера є сім’я).  

Тиск фермерів на владу зростає і приносить плоди

Загальноєвропейські протести фермерів вже вплинули на політику ЄС. Єврокомісія скасувала рішення вдвічі скоротити використання пестицидів на території ЄС, а найменші ферми (менше 10 га) виключені з більшої частини Зеленої угоди. У випадку Польщі це аж ¾ усіх фермерських господарств.

Стало також відомо, що в ніч на 20 березня польські фермери (11 їхніх представників) підписали угоду з міністром сільського господарства Польщі Чеславом Сєкерським, згідно з якою міністр має звернутися до прем’єр-міністра Дональда Туска з проханням зупинити не лише імпорт, але й транзит сільськогосподарської продукції з України, на яку поширюється ембарго, через територію Польщі, повідомляє Польське радіо. Якщо прем’єр погодиться на цю вимогу щодо України, нас може очікувати ще й торгова війна.

Повномасштабна війна стала серйозним викликом для української економіки. Зараз в деяких галузях не вистачає фахівців, особливо, якщо професії традиційно вважаються чоловічими. Тож вирішити проблему нестачі чоловічих рук на економічному фронті допомагають жінки. У січні в Україні стартував пілотний проєкт Reskilling Ukraine – OnTrack, спрямований на відбудову країни. 24 жінки вирішили навчитись їздити на вантажівках з масою понад 7,5 тонн.

Як виникла ідея навчати українок на водіїв вантажівок

Влітку 2023 року команда шведської організації Beredskapslyftet, яка допомагає українцям у Швеції, вирішила, що потрібно допомагати нашим громадянам безпосередньо в Україні. Але виникло питання: який саме проєкт важливий для відновлення країни? Знайти відповідь допоміг аналіз потреб України. Для цього фахівці шведської організації вивчали різноманітні дослідження стану економіки під час війни, а також проводили інтерв’ю із представниками бізнесу та держави. 

Під час вивчення звітів про ринок праці стало зрозуміло, що майже в кожній індустрії існує потреба у водіях вантажних авто, зазначає проєктна менеджерка Reskilling Ukraine Beredskapslyftet Єва Татарова. Дефіцит кадрів виник через дві причини: 

1. Багато чоловіків, які керують вантажним транспортом, пішли на фронт.

2. Є чоловіки, які не хочуть їздити в інші регіони, тому що можуть бути мобілізовані. 

— Це неприємно визнавати, але, на жаль, це факт. Деякі компанії прямо вказували на те, що вони не можуть відправити водіїв в іншу область, оскільки чоловіки бояться, що їх можуть зупинити та мобілізувати, — звертає увагу Татарова.  

Компанія Beredskapslyftet проаналізувала, що, з одного боку, рівень безробіття серед жінок доволі великий, з іншого, — є багато вакансій в напрямку водіїв вантажівок. Тож виникла ідея: організувати спеціальний курс навчання для жінок, щоб почати вирішувати проблему нестачі відповідних фахівців на ринку праці, додає Єва Татарова:

— Зрозуміло, що навчання жінок водінню на вантажних авто — це виклик суспільству, бо це традиційно чоловіча професія. Але для відновлення України потрібно залучати жінок у швидко зростаючі індустрії, щоб забезпечити підтримку економіки.

Тож перенавчання жінок на водіїв вантажного транспорту як раз може підтримати процеси відновлення України

Хто вона — водійка вантажівки? 

У рамках проєкту дівчата можуть отримати досвід керування автівками масою 7,5 тонн. 

— Це середній вантажний транспорт, який, зокрема, використовується у доставці продуктів харчування, пошти, в інших сферах дистрибуції, — розповідає Єва Татарова.   

Такий транспорт було обрано невипадково: коли жінки вміють керувати саме такими вантажівками, це дозволяє їм працювати в комфортних умовах та за нормальним графіком, а не в режимі 24/7 як чоловіки-далекобійники. Під час запуску пілотного проєкту OnTrack заявки подали біля 200 жінок, але відібрали лише 24.

— Під час відбору перевагу надаємо нашим захисницям, жінкам з родин військових, мамам-одиначкам, переселенкам. Кандидатки повинні мати водійське посвідчення категорії В та трирічний водійський стаж. При цьому вони мали складати іспити на машині з механічною коробкою передач. Це обов’язкова умова для проходження нашого курсу, — розповідає Татарова. 

Також відібрані жінки проходять тестування зі знання правил дорожнього руху, а також особисте спілкування, щоб зрозуміти їхню мотивацію та побачити бажання пройти курс до кінця.

Що важливо, в рамках курсу організатори не ставлять вікових обмежень для бажаючих пройти перенавчання на водіїв вантажного транспорту. Якщо в людини є сили та інтерес змінити професію, це можна зробити й у віці 50+, говорять у Beredskapslyftet. Загалом середній вік учасниць першого потоку проєкту складає від 30 до 55-ти. 

Не тільки водіння 

Теоретичне навчання онлайн тривало три тижні. Після цього жінки складали внутрішній іспит з правил дорожнього руху. 

— У нашій програмі приймали участь дівчата з різних регіонів України. Під час навчання вони були налаштовані дуже позитивно: активно спілкувались, ставили питання інструкторам, підтримували одна одну, — розповідає проєктна менеджерка Reskilling Ukraine Beredskapslyftet. 

Далі — час для двотижневих практичних занять, де дівчата вчились керувати вантажівками. Для цього вони приїхали в тренувальний табір в Київ. Проживання в готелі, харчування, трансфер, – усі витрати оплатили організатори проєкту.

— Наприкінці навчання учасниці проєкту склали іспит. Після цього вони отримали посвідчення категорії С та сертифікат про завершення нашої навчальної програми, — додає Єва Татарова. 

Крім базового навчання, жінки мали низку додаткових занять:

1. Коучингова сесія з ненасильницької комунікації. ЇЇ мета — допомогти у подоланні стереотипів суспільства стосовно входження жінок в професію, яка вважається традиційно чоловічою. Тобто, дівчата вчаться правильно реагувати на критику, екологічно спілкуватися з опонентами тощо. 

2. Курс з надання першої медичної допомоги. Це не тільки теоретичні, а й практичні знання. Під час сесії жінки покроково відпрацьовують відповідні дії на манекені. 

3. Тренінг з правильного написання універсального резюме. Це навчання побудовано на європейських стандартах, тож знання мають допомогти дівчатам ефективно організувати пошук роботи. 

4. Сертифікована навчальна програма для водіїв вантажівок від Scania Ukraine. 

5. Під час навчання жінки мають відвідати великі українські підприємства, щоб на власні очі побачити, як побудована логістична система. 

— Навчання дозволяє розбити стереотипи щодо цієї професії. Умовно, існує думка, що водії самі вантажать товари. Це не так. Водій тільки доставляє вантаж з точки А в точку В та стежить за правильністю кріплення багажу, — розповідає Єва Татарова.  

А що з подальшим працевлаштуванням? 

Навчальна програма не передбачає пошук роботи для дівчат, каже Єва Татарова, але в логістичних компаніях зацікавлені в таких фахівчинях. Справа в тому, що в умовах відбудови країна потребуватиме багато співробітників в сегменті логістичних послуг, тож професія водія вантажівки буде дуже затребуваною у найближчі роки. Та й оплата такої праці є достатньо високою — 20-40 тисяч гривень — залежно від компанії та регіону.

Загалом організатори проєкту вважають, що їхня навчальна програма допоможе розвивати сектор логістичних послуг у векторі інклюзивності. І допоможе так би мовити ожіночити традиційно чоловічу процесію, говорить Єва Татарова:

— Треба організувати зручний графік роботи для жінок, щоб вони могли забрати дитину зі школи чи дитячого садочка. Або якщо син чи донька захворіли, мама могла б спокійно взяти лікарняний — і це не має викликати невдоволення в роботодавця.

Тобто жінки мають знати свої права та обов’язки, коли працюють в професіях, які вважаються традиційно чоловічими

До слова, уже організовано другий набір на програму OnTrack. Учасницями проєкту можуть стати 36 українок. Старт навчання заплановано на початок квітня. Набір на нього вже відкрито. Що цікаво, в рамках цієї програми дівчата будуть також навчатися на водіїв пасажирських автобусів. Тоді жінки зможуть отримати посвідчення категорії D. 

— До речі, зараз шведи дивляться на досвід українок, які вчаться на водіїв вантажних авто. У Швеції також думають про те, що жінок варто залучати в цю професію. Тож, можливо, український досвід буде корисний й там, — наголошує  Єва Татарова.   

Чому українки хочуть вчитися на водіїв вантажівок

Навіщо ж дівчатам посвідчення водія вантажівок? Які мрії вони хочуть здійснити? В учасниць проєкту — різний досвід, тож й цілі в них різні. 

Наприклад, раніше одна з дівчат керувала таким проєктом, як таксі для жінок «Леді-таксі». Однак компанія не витримала конкуренцію, коли український ринок активно завойовували великі гравці — на кшталт, Uber та Uklon. 

— Тепер в учасниці з’явилась нова мрія: відкрити в Україні  жіноче вантажне таксі. Така ідея може бути досить затребуваною, — розповідає Єва Татарова.

Також серед учасниць проєкту є дівчата, яким посвідчення водія вантажних авто допоможе перевозити гуманітарну допомогу з Європи до України. 

Редакція Sestry.eu особисто поспілкувалась з учасницями проєкту Reskilling Ukraine OnTrack та дізналась, чому вони вирішили змінити професію та як нові знання їм допоможуть в житті. 

Анна Андрушко, Вінниця, водійський стаж біля 3,5 років:

— За першою освітою я — бухгалтер, цій професії присвятила біля 16 років. Зараз працюю адміністратором лінії підтримки у благодійному фонді.

Повідомлення про програму OnTrack побачила у Вайбері. Подала заявку. Родина підтримала моє рішення. А сини — 16, 9 та 4 роки — взагалі були у захваті. 

Чому вирішила вчитися на водія вантажівки? Справа в тому, що в нашій родині є невеличке фермерське господарство. Його заснувала мама чоловіка. Наразі ми обробляємо до 20 гектар. Сіємо пшеницю, соняшник, ячмінь. Під час збору врожаю там потрібна допомога водія, який може відвести продукцію, наприклад, до міста здачі. 

Тому я вирішила отримати посвідчення водія вантажного транспорту, щоб за потреби допомагати з перевезенням продукції.

Це логічно, оскільки зараз в країні йде війна, багато чоловіків мобілізують, тож може виникнути ситуація, що водіїв не вистачатиме в селі. Тому мої нові навички водія вантажівки точно не будуть зайвими

До навчання в мене був досвід керування Mercedes-Benz Sprinter. Хоча це не дуже велика машина, але почувала себе за кермом впевнено, тому не було страху керувати вантажівками.

Загалом навчання дуже подобається. Коли проходила цей курс, виникло дивне враження, що половина інформації ніби нова, хоча вже вчилася в автошколі. Думаю, просто на певні деталі раніше не звертала уваги. Особливо це стосується вантажівок. Наприклад, цікаво, що вантажний транспорт не має права їхати в лівій смузі. Виключення лише для того, щоб перелаштуватись або розвернутися. Насправді це прекрасно, коли є можливість оновити знання щодо правил безпеки руху на дорозі.

Ольга Новікова, Чернівці, водійський стаж біля 4 років:

— У мене інженерна освіта. Зараз працюю в громадській організації, займаюсь темою інклюзії та прав людей з інвалідністю. Зацікавленість автівками в мене від батька, бо він багато років займається ремонтом машин. 

Від початку повномасштабного вторгнення я займаюсь волонтерськими проєктами, в основному — у напрямку медицини. У певний момент зрозуміла, що в мою машину — Fiat універсал — не все влазить. Тому вирішила йти вчитися на категорію С. Успішно відкатала практику за кермом вантажівки MAN вагою 15 тонн. Це був крутий досвід. Але довелося на деякий час відкласти питання отримання посвідчення водія вантажного транспорту.

Одного дня я побачила у Фейсбуці оголошення про можливість пройти навчання по програмі OnTrack. Цікаво було те, що великі компанії зацікавлені в співпраці з жінками та готові запропонувати роботу. Подумала, що це чудовий варіант, тим більше, що організатори надавали пріоритет для пільгових категорій населення, а я перебуваю у розлученні та виховую дитину з інвалідністю. Тож вирішила подати заявку на навчання, мої близькі та донька мене підтримали.

Загалом навчання було дуже цікавим. Що було легко? Виявилося, що я швидко можу паркуватися. Це мене здивувало, бо думала, що якраз цей маневр стане випробуванням. Що було складного? Важко триматися габаритів. Справа в тому, що кожна машина відрізняється, тож до авто треба звикнути, відчути його. Важливо навчитися правильно вписувати вантажівку на складі для погрузки чи вигрузки товару, адже це велика матеріальна відповідальність.

Сподіваюся, що мої навички водія вантажного транспорту будуть корисними не тільки для моєї родини, а й для країни

Я дуже люблю водити авто та готова працювати водієм вантажного транспорту в логістичній сфері. Також зараз моя допомога буде корисною у волонтерських проєктах, наприклад, як водія гуманітарного вантажу для військових. 

Історія Вадима Свириденка ― це шлях до перемоги крізь біль. Мобілізований влітку 2014-го, був військовим медиком, брав участь у боях за Щастя і Дебальцеве в складі 128-ї бригади. У лютому 2015 року отримав поранення. 

Протягом трьох днів переховувався на 20-градусному морозі, без їжі. Потрапив у полон. Після звільнення — прийшов до тями в операційній: лікарі ампутували йому обморожені кінцівки. Обидві кисті й обидві стопи. А далі — тривале лікування, протезування й реабілітації за кордоном, внутрішня боротьба та нова реальність. 

Зараз Вадим не лише зміг повернутися до життя, а й своїм прикладом надихає інших. Як Уповноважений президента України з питань реабілітації учасників бойових дій допомагає тим, хто повертається з фронту, а також представляє Україну на міжнародних спортивних змаганнях, бере участь у марафонах. Друзі, побратими та позитивні новини з фронту — те, що робить Вадима щасливим. Про мотивацію жити далі після втрати кінцівок та особливості реабілітації в Україні Вадим Свириденко розповів виданню Sestry.

Оксана Щирба: «Те, що сталося зі мною, — це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив», — Ваші слова, які часто цитують ЗМІ. Як вплинула втрата кінцівок на переосмислення життєвих цінностей?

Вадим Свириденко: Протез за своїм механізмом допомагає жити, але він ніколи не замінить природню кінцівку. Навіть немає сенсу порівнювати. Треба полюбити своє тіло таким, яким воно є. Полюбити свій протез. І рухатись далі. Мене нерідко запитують хлопці, як я почуваюся в протезі. Кажу: важливо, аби не було критичних болів, але відчуття легкого тиску і дискомфорту буде присутнім. Завжди. 

Сприймаю життя яким воно є зараз і не хочу втрачати мотивацію. Постійно вчусь, дивлюсь лише вперед. Працюю зараз з учасниками бойових дій, які отримали серйозні травми, в основному це важкопоранені. Хочеться всім допомогти, але на всіх мене не вистачає. Часом себе критикую — за те, що не можу досягнути більшого і за втрачені хвилини, які не використав з користю.

ОЩ: Яким був Ваш особистий досвід реабілітації? Що було найскладнішим? 

ВС: Це був час, коли я пізнав справжніх друзів. Бо ті, які приходили до мене в найважчий час — стали для мене найближчими. Хотілось говорити про дітей, природу, роботу. Не про війну. Правильна підтримка людей на цьому шляху надзвичайно потріна.

При реабілітації важливо вірити, що ти не залишишся на одинці зі своєю проблемою після операції, що є можливості повернутися до нормального життя

Однозначно потрібно працювати з сім'єю, адже травмований боєць проходить стадії: від агресії до депресії.

А потім й мені хотілося простягнути руку допомоги. Відчував, що не просто так залишився жити на цьому світі. Що маю передавати свій досвід реабілітації іншим й зробити їхній шлях до відновлення максимально коротким. 

ОЩ: У 2016 році на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні Ви пробігли 10 км, а у 2017-му на Іграх Нескорених у Торонто здобули бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Як Ви прийшли до таких результатів?

ВС: Коли лежиш горизонтально, а потім починаєш робити перші кроки вертикально — то з кожним наступним разом хочеться потихеньку бігти. Адреналін б’є фонтаном, це дуже велика мотивація. Найбільш незабутній марафон — перший, який мені вдалось пробігти. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що від мого результату залежить стимул й мотивація інших. Поки бігаю я — за мною будуть бігти інші. Так і сталося.

Я дуже радий, що можу сьогодні допомагати  на рівні держави. Продовжую займатися вдома, вивчаю нові можливості свого організму. Адже реабілітація  — це теж дослідження себе та свого тіла.  

ОЩ: Знаю, що свого часу Ви закінчили медичне училище, вчились на фельдшера, а також відслужили строкову службу у прикордонних військах. 

ВС: Мені дуже подобалася  медицина. Не знаю, чому не пішов далі вчитися. Так склалося. Але ті знання стали в пригоді, я був корисним на війні. І завжди, де б я не був, старався, щоб люди відчували себе були здоровими, були «в строю». Вмію не лише надавати первинну допомогу, а й працювати загалом з опорно-руховою системою. В підрозділі мене інколи навіть не відправляли на бої, щоб вберегти, бо втрата медика — великий удар для всього підрозділу. Це дуже важливі люди на війні і їх завжди дуже бракує.

ОЩ: Повномасштабне протистояння з Росією триває 2 роки, але війна почалась ще у 2014-му. Чи змінились за цей період підходи до реабілітації поранених в Україні?

ВС: Раніше було значно менше  складних ампутації,  зараз — це і нейротравми, і втрата зору, і втрата кінцівок. Однак ще до повномасштабного вторгнення почали змінювати закони, постанови, підходи до надання первинної психологічної допомоги. Тож за ці 10 років зроблено багато, очікуємо чергових змін в законодавстві щодо реабілітації. 

Сьогодні маємо дуже великий потік поранених, але фахівці знають, що робити, як, і на якому етапі.

Ми не лише говоримо про реабілітацію, ми її надаємо. Якщо раніше більшість бійців везли на реабілітацію за кордон, то сьогодні реабілітологи приїжджають з-за кордону сюди. Наші хлопці лікуються вдома, в Україні 

Велика проблема — це комбіновані травми, яких до повномасштабної війни не було, а зараз їх багато. Нашим фахівцям потрібно було дуже швидко вчитись, переймати досвід міжнародних колег.

Наприклад: людина втратила зір і дві кінцівки. Це дуже рідкісна травма, тому немає єдиної методики, яка б допомогла поставити цих людей на ноги. Що ми робимо? Беремо тих, хто проходив реабілітацію з втрати зору і втрати рук — і комбінуємо їх. Шукаємо і знаходимо нові шляхи для соціалізації цих людей. 

ОЩ: Зараз багато говорять про адаптацію військовослужбовців до цивільного життя. Перед якими викликами стоїть українське суспільство у цьому питанні? 

ВС: Війна дуже змінює людську психіку. В Україні травмовані не лише військовослужбовці, але й усе мирне населення. Я знаю серед них чимало тих, які відчувають страх спілкування з бійцями. 

Не можна забувати, що люди, які стали учасниками бойових дій — це пересічні громадяни. В мирний час вони працювали в офісах, займались творчістю, виховували дітей, — жили звичайним життям. Просто в якийсь момент їм довелося взяти до рук зброю

Але й нав’язувати свою допомогу не потрібно. У мене часто були такі ситуації, коли, наприклад,  люди відкривали мені двері. Але я все це можу зробити сам. Хочете подякувати — подякуйте, а для всього іншого є фахівці. 

Я дуже хочу, щоб у нас в країні діяла система, за якої кожен боєць буде супроводжуватись спеціалістами, які надаватимуть кваліфіковану допомогу. При цьому важливо розуміти, що реабілітація — це не тільки люди, які підтримують, а ще й стан, який має бути у кожного бійця в голові. Це вже певний стиль життя. Щодня, крок за кроком, потрібно намагатись рухатися вперед. І в жодному разі не падати духом.  

Також громадам потрібно подбати про можливості пересування для осіб з інвалідністю по місцевості, особливо сільській. Щоб такі люди могли зайти в  магазини, скористатись туалетами тощо. Ця робота потребує чималих зусиль, але ми мусимо взяти на себе відповідальність.

Головне завдання держави — зробити все, щоб кожен боєць, кожна травмована людина мала усі можливості для того, аби повернутись до нормального життя.  

‍

У Київському Міському Крейсерському Яхт-Клубі зазвичай шиють і ремонтують вітрила. Але з початком повномасштабної війни тут стали робити ноші для поранених військових для підрозділів Генерального штабу ЗСУ.

Яхтсменка Ольга Богданова першу воєнну зиму робила з помічницями окопні свічки. Майже три тонни парафіну розігрівала на мангалі в яхт-клубі й розливала в 90-грамові баночки від консервів (кілограму парафіну вистачає на три баночки від кукурудзи). На добу в бліндаж потрібно мінімум 4 такі свічки.

Коли потепліло і попит на свічки тимчасово впав, Ольга стала також плести маскувальні сітки. А потім знайомі військові розповіли, що на фронті існує велика потреба у ношах для поранених. До того ж з’ясувалося, що матеріал, з якого шиють ноші, має бути легким і міцним, як вітрила. Так яхтсмени змінили кваліфікацію та почали робити з вітрил ноші.

«Одні ноші — це одне врятоване життя. Поранений воїн сам себе з небезпечного місця не винесе. Ноші завжди потребують на фронті», — каже Ольга Богданова.

Ольга вивчила асортимент і вдосконалила технологію виготовлення нош: вийшло простіше, ніж у парамедиків, і зручно, як у госпітальєрів. «Що більші ноші, то важчі. Спростила їх, щоб вони були зручніші, легші й водночас міцні. Без металевих вставок. А в тих місцях, де вітрила тонші, робимо більше нашивок. Такі ноші можна тягнути по землі», — пояснює Ольга Богданова.

Спочатку волонтерці допомагали робити ноші учасники яхт-клубу. А потім вона зрозуміла, що більшість індивідуальних ініціатив швидко закінчується. Тому взяла свої швейні машинки й переїхала до будівлі, де знаходиться благодійна організація «Фонд суспільної допомоги».

За два роки Ольга виготовила понад 500 нош. Одну штуку можна зробити за 5 годин і для цього потрібно до 18 метрів вітрил. Їх треба розкроїти, «зібрати» прямокутник із клаптиків і пришити стропи. З одного великого вітрила можна пошити декілька нош (від 2 до 7 — залежно від розміру).

«Вітрила — це чудовий матеріал. Легкий і водночас міцний. Дві людини шиють зі мною постійно. Ще декілька людей допомагають. Головне — не рівність швів, а міцність ниток і якісна обробка кутів. Хтось шиє ремені-підсилювачі. Хтось шиє стільки, скільки може. Але я завжди закінчую. Війна мене навчила, що в команді працювати вигідніше», — розповідає Ольга.

Запит на ручні ноші від військових є завжди.

Фабричні носилки дорогі й зазвичай їх можна використати лише один раз. Адже медики під час евакуації пораненого не мають можливості контролювати стан «товару»

«Я дуже переживала, що в нас закінчаться вітрила й нам не буде з чого шити їх далі. Закупка тканини — найбільша стаття витрат.

У Києві є волонтери — брати Волошенюки, які почали виготовляти ноші раніше за нас. Вони не роблять так швидко й багато, як ми, проте їхні ноші якісніші й важчі. І з  ними вже поділилися вітрилами яхтсмени українських яхт-клубів. А ще декілька наших яхт-клубів дуже постраждали від війни. Наприклад, у Херсоні та Запоріжжі».

Друг Ольги — вчитель Роман Мартін, який також кроїв вітрила для носилок, попросив допомоги в польського волонтера, педагога, депутата міської ради Б’єльсько-Б’яла Щепана Войтасика. Від привозив із Польщі гуманітарну допомогу до шкіл у Бучі та фонду, який опікувався пораненими військовими.

«Спочатку пан Щепан привіз нам 650 метрів вітрил. Потім ще раз стільки ж. Наступного разу привіз більше кілометра», — радіє Ольга Богданова.

Також українська яхтсменка Ганна Калініна, призерка Олімпійських ігор, яка виграла срібну медаль у вітрильному спорті на афінській Олімпіаді в 2004 році, передала з Польщі вітрила з великої яхти. Ще 500 кг вітрил привезли волонтери з Литви.

Допомагає збирати вітрила Геннадій Старіков — командор Київського крейсерського яхт-клубу, перший український капітан, який привів вітрильне судно на станцію «Академік Вернадський».

«Наш командор Геннадій Старіков був в Антарктиді, коли почалася повномасштабна війна. Коли він написав у фейсбуці про нашу майстерню, то люди зі всього світу почали передавати нам вітрила. Ніхто не просив показати якісь документи чи підтвердити, чи ми не продамо ці вітрила», — розповідає волонтерка.

Зараз існує запит на 150 нош. Їх можна зробити за три місяці. До весни матеріалу вистачить. Але що буде далі, поки невідомо. Ось контакти волонтерів для тих, хто може і хоче допомогти українцям:

Адреси збору вітрил у Польщі:

Olsztyn, ul. Towarowa 14, +48 606 349 048.

Gdynia, ul. Chylońska 27.

Warszawa ul. Bokserska 9.

‍

Смерть 25-річної білоруски Лізи, яку наприкінці лютого зґвалтували в центрі польської столиці, викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Сотні небайдужих людей — білорусів, поляків і українців, серед яких відомі активістки в боротьбі за права жінок — вийшли на марш пам’яті. Єлизавета була біженкою, яка приїхала до Польщі у пошуках безпеки. Коли на неї зненацька напали біля її будинку, вона не кричала, а тихо кликала на допомогу. Але люди проходили повз, не реагуючи на злочин.

Нарешті у Сеймі відбулося перше читання законопроєкту про зміну визначення терміну «зґвалтування»

Смерть білоруски стала приводом для обговорення посилення покарання за сексуальне насильство в Польщі. Ще 2 березня Kongres Kobiet та Ogólnopolski Strajk Kobiet звернулися до уряду з вимогою змінити польське законодавство, адаптувавши визначення зґвалтування відповідно до вимог Стамбульської конвенції.

Чинний кримінальний кодекс Польщі визнає злочин зґвалтуванням тоді, коли постраждала доведе, що чинила опір. Це має бути «активний і безперервний опір», «гучний протест, прохання чи крик», «справжній, а не «удаваний» опір. Тобто законодавство не захищає людину, яка під час насильства перебувала у стані шоку й заціпеніння, була непритомна, спала чи має обмежені можливості. Плюс постраждала мусить сама доводити факт насильства.

Заступниця міністра юстиції Марія Ейхарт заявила, що до Кримінального кодексу Польщі нарешті готуються зміни щодо визначення терміну «зґвалтування» — тепер ним вважатимуть дії, вчинені без явної згоди однієї зі сторін. 7 березня у Сеймі вже відбулося перше читання законопроєкту про внесення змін до КК.

Адвокатка, активістка й співавторка законопроєкту Данута Вавровська сподівається, що нарешті Сейм ухвалить позитивне рішення.

«Якби не трагедія, ми не знаємо, чи був би злочинець взагалі засуджений за зґвалтування, — пояснює Данута Вавровська Sestry. — Адже Стаття 197 Кримінального кодексу вимагає, щоб жертва захищалася, щоб вона кричала. Але у жертви не завжди є можливість кричати та захищатися. Їй можуть погрожувати ножем, її можуть накачати наркотиками чи алкоголем, це може бути жінка з інвалідністю. Ми не можемо більше чекати. За цю зміну у законодавстві ми боролися кілька років».

Strajk Kobiet також вимагає посилити покарання за зґвалтування, збільшивши нижню межу покарання за цей злочин до трьох років позбавлення волі.

Погрожував ножем з кущів і не отримав покарання

Українка Юлія прийшла на акцію з подругою з Білорусі, адже й сама добре знає, що таке переслідування, погрози та відчуття небезпеки біля власного дому.

«Коли я два роки тому приїхала до Варшави, то познайомилася тут з місцевим хлопцем, — розповідає Sestry Юля. — Він дуже допоміг мені спочатку, ми стали жити разом. Але за деякий час він різко змінився. З'ясувалося, що колись він мав проблеми з наркотиками, і раптом знову до них повернувся. Я не була до такого готова, ми розійшлися».

Але хлопець не залишив її у спокої і став залякувати.

«Пам'ятаю, як Марчин з ножем чекав на Юлю в кущах біля нашого офісу, — продовжує розповідати подруга і колега Юлії Ольга Полуян. — Ми викликали поліцію, але правоохоронці навіть не прийняли заяву, адже факту злочину не було. Мої свідчення не взяли до уваги. Він приходив ще кілька разів, пробив шини в моєму авто, погрожував, це продовжувалось пів року!» І весь цей час Юля не виходила з під'їзду сама, постійно просила таксистів чи сусідів проводити її аж до дверей квартири.

Українська активістка і волонтерка Оксана Литвиненко порівняла на акції поведінку вбивці Лізи з поведінкою росіян в Україні: «Найбільше в цій ситуації мене налякало те, що цей чоловік поводився , як російські злочинці. Він зґвалтував дівчину, взяв банківські картки, телефон і спокійно пішов у магазин, ніби нічого не сталося. Все те саме відбувається з жінками в Україні, тільки це явище має набагато більший масштаб.

Але жінки в Європі не мають боятися ходити по вулицям. Ми навіть не помічаємо, що цей страх став частиною нашого життя. Я рефлекторно зачиняю двері в машині на стоянці. Коли виходжу на вулицю, озираюсь, а своїм донькам кажу завжди бути на телефоні».

Допомога тим, хто зазнав насилля

Йоланта Гавенда з Fundacja Feminoteka запропонувала свою допомогу всім жінкам, які зіткнулися з насильством у Польщі. «Ми вже кілька років допомагаємо тим, хто пережив насилля і зґвалтування. І таких жінок більше, ніж ви можете собі уявити. Але як не було, так і немає чіткої, рішучої реакції поліції, підтримки нею постраждалих», — вважає Йоланта.

Йоланта Гавенда закликала жінок, які зіткнулися з проблемою насильства, звертатися за допомогою до фонду «Фемінотека». Телефон для українців — 888 88 79 88. Номер 888 88 33 88 — для тих, хто розмовляє польською. Лінія працює з понеділка по п'ятницю з 14:00 до 19:00.

‍

6 березня фермери з усієї Польщі знову з’їхалися до Варшави, аби протестувати проти «Зеленої угоди» ЄС, яка, на їхню думку, призведе до зниження рентабельності сільськогосподарського виробництва («Зелена угода», наприклад, передбачає скорочення використання добрив та засобів захисту рослин вдвічі, а також відведення четвертої частини фермерських площ землі під органічні культури). Виробники харчових товарів вимагають також закрити кордони для агропродовольчої продукції з країн поза межами ЄС (України, Білорусі, Росії) і захистити розведення тварин у Польщі.

Цього разу акція була масштабнішою, агресивнішою і голоснішою за попередню. Ще більше сигнальних ракет і петард, більше диму від фаєрів, вогнищ і спалених шин.  «Мамо, це що, теж війна — як в Україні? Чому так бахкає?», — запитує дівчинка років п’яти у матері після того, як пролунав черговий гучний вибух петарди.

З колонки лунає пісня «Все ще буде красиво», якою Дональд Туск відкривав свої мітинги під час минулої виборчої кампанії. Знову приїхав танк, зроблений з сіна.

Просто перед офісом прем'єра протестувальники спалили труну, яку намагалися перекинути через огорожу, але поліцейські не дали цього зробити. До місця загоряння були направлені пожежні машини, проте протестувальники не захотіли їх пропускати.

«Ми тут, щоб розповісти прем'єр-міністру про те, що нам наболіло. Зелений курс — це кінець для нас усіх. Ще Туск має знати, що ми проти напливу продуктів з України, Росії та Республіки Білорусь. Якщо уряд не захистить нас, ми пропадемо. Польща зникне», —  заявляє один з учасників протесту під час свого виступу біля канцелярії прем’єра.

До фермерів приєдналися мисливці, вони протестують проти змін до закону про полювання. Зокрема проти заборони полювання на деякі види птахів і тварин, обмежень полювання в певні години та заборону на користування тепловізорами.

Ще до початку акції у місті помітно активізувалася поліція — попри заборону фермери хотіли в’їхати до столиці тракторами, але їх не пустили (поліцією були встановлені загородження і заготовлені шипи). Фермери залишили свою техніку на під'їздах до Варшави, що завадило багатьом своєчасно дістатися на роботу. На деяких під’їздах до столиці Польщі утворилися кілометрові затори.

«Сьогодні я виїхала з дому завчасно, але все одно запізнилася на роботу на дві години, адже дорога до Мокотува була однією суцільною пробкою. Я такого не пам'ятаю за роки життя у Варшаві. Я — дитячий реабілітолог, працюю зі складними дітьми, і багатьом з них не можна пропускати заняття, а сьогодні двоє моїх пацієнтів не змогли отримати реабілітації», — розповіла Sestry Тереса Недашковська.

Основні заворушення, під час яких стражам порядку довелося примінити сльозогінний газ, сталися неподалік будівлі польського Сейму. Учасники протесту намагалися прорватися до Сейму, але їх зупинили. Вже ближче до завершення акції демостранти почали кидати бруківку в поліцію, остання затримала кількох осіб. Провокатори це чи ні, з’ясовують правоохоронці. В результаті сутичок постраждали 13 поліцейських, вони доставлені до лікарень.

Нагадаємо, що фермери також перешкоджають руху вантажівок на шести пунктах пропуску на польсько-українському кордоні. Так, на в'їзд в Україну очікують 2300 фур. Україна втрачає мільярди гривень, які необхідні їй для захисту від росіян.

^{Фото і відео - Олена Клепа}

Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» (Wojna na Ukrainie a polsko-ukraińskie partnerstwo strategiczne) — це збірка статей авторитетних польських та українських науковців під редакцією професора, директора та засновника Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі Станіслава Стемпєня. Книга видана двома мовами (польською і українською) та присвячена пам’яті українців, які віддали своє життя в 2022-2023 роках, борючись за вільну Україну та Європу.

Станіслав Стемпєнь працює в царині історії польсько-українських відносин. Він вільно володіє українською і багаторазово читав лекції в українських університетах. Історик наголошує, що найкраща протидія російській пропаганді — це обізнаність людей, проте на сьогоднішній день дуже мало існує книг про українську історію польською мовою і практично не існує — про польську історію українською.

«Польське суспільство, незважаючи на старі й нові образи на українців, а точніше на тих, хто керує Україною, має зрозуміти, що українці борються не лише за себе, але й за нас. За майбутню безпеку польської держави та Європи. Поразка українців була б і нашою поразкою. Російські війська розмістилися б на нашому кордоні, недалеко від Варшави. Вплив Росії став би сильнішим. Бо це країна з величезним населенням і сировинним потенціалом та потужними спецслужбами», — пише у передмові Станіслав Стемпєнь.

Історик переконаний, що в нинішній ситуації говорити про відсутність «вдячності» з українського боку за польську допомогу є дріб’язковим. Бо йдеться про стратегічні цілі польської держави й народу.

«Минулого року ми могли б зробити більше в сфері примирення. А також більш ефективно вирішувати економічні питання.

Слова вдячності від керівників держави — це приємно. Але вони не потрібні для стратегічних інтересів держави. Подяка від нації означає набагато більше

Президенти та уряди приходять і йдуть. Набагато важливіше ставлення нації. Вірю, що українські біженці, які отримали допомогу від польської держави й польського народу, пам’ятають і цінують це. Українські діти, які ростуть серед польських однолітків, формуватимуть свій менталітет і позитивний образ сусіда-поляка» — впевнений Станіслав Стемпєнь.

Історичних постатей ХХ століття, які б могли не сварити, а єднати українців і поляків, чимало. Для мене найбільш об’єднуючою постаттю є Симон Петлюра. Його спільний похід з Юзефом Пілсудським на Київ, Варшавська битва. Спільна перемога над більшовиками

«Також важлива постать папи Івана Павла ІІ, який в 2001 році закликав нас у Львові до взаємного прощення та примирення. Постать митрополита Андрея Шептицького, який походить з польської родини, закликав ОУН утриматися від насильства щодо цивільного польського населення, рятував євреїв. Українцям варто відкрити для себе Юліуша Словацького, який писав «До матері» — вірш про Україну. На жаль, досі багато постатей для українців та поляків навзаєм закриті та невідомі», — пояснює історик.

За словами Станіслава Стемпєня, навіть під час війни держави мають дбати насамперед про свої економічні інтереси. Тому що це довгострокові інтереси, що визначають економічний потенціал країни. І все ж ті, хто може собі дозволити допомагати, мусять це робити.

«Перші дні війни показали, що співпраця з сусідом набагато важливіша за найкращу дружбу з далекою країною.

Що було би, якби Польща не відкрила кордони 24 лютого 2022 року? Цілком вірогідно, що чимало українських матерів із дітьми мусили би тікати до Росії. А Росія тільки на це й чекала

Як там національно-цивілізаційно сформувалася б молода українська генерація? І, очікуючи вдячності, чи не втрачаємо ми щось набагато важливіше? Варто нагадати слова видатного польського народного барда Юліуша Словацького: «Немає часу жаліти троянди, коли горять ліси», — пише історик Станіслав Стемпєнь.

Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» є продовженням минулорічної книги під назвою «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги».

До нового видання увійшли статті про сучасну політичну й військову ситуацію в Україні, російську пропаганду, польську допомогу від державної влади і суспільства. Є також тексти українських учасників боїв на фронті та людей, які опинилися в Польщі, тікаючи від війни. Значна частина видання є продовженням воєнного календаря, де задокументовані свідчення про події на фронті та міжнародну, зокрема польську, допомогу українській армії та біженцям. Також зафіксовано всі візити представників польської влади в Україну. І української влади на чолі з Володимиром Зеленським — до Польщі.

Є тут і статті, присвячені проблемам українських біженців у Польщі.

«Проблема гуманітарної допомоги біженцям у Польщі залишається відкритою. Війна на виснаження, яку веде Росія, потребує великої консолідації всіх ресурсів, зокрема й людських. Завдяки міжнародній допомозі Україна протистоїть агресору, захищаючи цивілізований світ від поширення екстремізму й тероризму. Лише разом з усім світом ми зможемо перемогти те зло і несправедливість, яке нахабно зазіхає на найважливіші людські цінності, ставить під сумнів право на життя, власний вибір національного шляху й власну долю», — пише докторка історичних наук, біженка з Миколаєва Ольга Морозова.

А ще в новій книзі є стаття «Біженці на Вармії й Мазурах: моя війна — моя правда» («Ukraińscy uchodźcy na Warmii i Mazurach: moja wojna — moja prawda»). У ній об’єднані історії біженок, які публікувалися на порталі «Sestry» в 2023 році.

Свідчення воєнних біженців, які пережили обстріли, евакуацію, переїзд до іншої країни — це не лише статистика чи текст. Це також емоції та можливість з перших вуст розповісти полякам, що насправді відбувається під час війни в Україні. Ці історії не лише про несправедливість, втрати, біль, страх і відчай, а й про посттравматичне зростання людей, які в один момент втратили все й мусили швидко вчитися долати кризи та розвиватися.

«Повномасштабна війна в Україні триває два роки — й кінця їй не видно. Тому що президент Росії Володимир Путін хоче не тільки перемогти Україну, але й розвалити цю країну. Це, нібито, стане своєрідною карою для українців за те, що вони наважилися виступити проти нього. Можливо, це також покликане бути застереженням для інших націй. Особливо країн Балтії. Що імперія має право карати і що їй не можна протистояти.

Твердження Путіна, що «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття став розпад Радянського Союзу» не викликає жодних сумнівів щодо поточних цілей політики Кремля. І воно стосується не лише країн, які виникли на руїнах СРСР, а й свідчить про прагнення відновити радянську сферу впливу, до якої входить також Польща», — впевнений Станіслав Стемпєнь.

‍

Галина Гжимала-Мощинська — докторка наук, професорка психології, завідувачка кафедри психології релігії та духовності Університету Ігнатіанум у Кракові. Проводить дослідження в галузі культурної психології з особливим акцентом на психологію міграції. Її роботи стосуються акультурації поляків, які виїжджають за кордон, а також іноземців, що приїжджають до Польщі. Також проводить дослідження проблем культурної адаптації в Польщі дітей з польських сімей, які повертаються з еміграції. Останні дослідження були проведені разом із групою Норвезької ради з досліджень та стосувалися аналізу досвіду сімей польських мігрантів з Норвезьким управлінням у справах захисту дітей (Barnevernet). Також разом із своєю командою реалізувала дослідження «Супергероїня в спідниці. Психічна стійкість українок, котрі виїхали до Польщі від війни в Україні — звіт з досліджень та рекомендації для третього сектору».

Біженців не можна розглядати як жертв

Ольга Пакош: Дослідження називається «Супергероїня у спідниці». Звідки така назва?

Галина Гжимала-Мощинська: Назва виникла вже після аналізу матеріалів. Стало очевидним, що не можна говорити про всіх біженок як про жертв та осіб, які потребують допомоги, оскільки не можуть впоратися. Вони активні, можуть самі приймати рішення і мають велику здатність долати труднощі.

Бо коли країна, що приймає біженців, намагається допомагати так, як їй здається правильним, це не завжди вдалий підхід. Ось чому ми у своєму дослідженні даємо слово самим біженкам. Ми не пропонуємо їм оцінити ситуацію за шкалою від 1 до 10, не ставимо конкретних запитань на кшталт «що вам допомогло: хороші люди, віра в Бога або свій варіант». Ми запитуємо: «Що допомогло саме вам?»

Ми діємо відповідно до методології якісних досліджень, не обмежуючись анкетуванням. А оскільки дівчата-дослідниці в нашій команді є українками і можуть вести розмови українською, у респонденток немає табу, що не можна говорити погано про поляків, які надали допомогу, чи про нашу ситуацію, бо ми гості. Тобто ми виключили два рівні обману або уникання.

Один рівень обману — це ввічливість, яка заважає відвертості. Другий — дослідження нерідною мовою.

Чимало психологів проводили дослідження серед осіб з України польською, стверджуючи, що вона схожа на українську, або англійською, а це методологічно неправильно. Ми дали слово українкам і отримали інформацію, яку, напевно, жоден, хто пройшов тест або анкету, не зміг би вигадати. І виявилося, що українські біженки мають таку суперсилу і суперсправність, що ми навіть винесли це в назву дослідження. Супергероїні — не бідні жертви, а чудові жінки, котрі, незважаючи на втечу і вигнання, здатні героїчно відновити життя у новій країні.

Ми думали, що понад усе вони потребують психологічної допомоги, і саме це ми намагалися їм нав'язати, але насправді їм потрібно інше.

Українкам потрібні чітка інформація та ефективні мовні курси

ОП: Що ж насправді потрібно українкам?

ГГ-М: Чітка інформація, яка допомагає самостійно впоратися з тими труднощами, котрі виникають у щоденному житті. Тобто де можна знайти школу чи дитячий садок для дитини. Як зорієнтуватись на ринку праці, щоб знайти хорошу і цікаву роботу. Як можна долучитися до ініціатив, які дозволяють добре і безоплатно провести час (наприклад, якісь екскурсії або спільні заходи).

Українкам не треба асимілюватись в польську культуру, натомість важливо перебувати в нашій культурі, автономно зберігаючи власну

ОП: Що вас здивувало в розповідях цих жінок? Чи було щось, що вразило, заскочило?

ГГ-М: Дуже здивувало те, наскільки важливі дрібні приємності, які допомагають жінці добре почуватися, не відчуваючи себе жертвою. Наприклад, важливий не сам майстер-клас з чогось, але можливість поспілкуватися з іншими людьми з України.

Здивувало, що мовний аспект — все ще один з найважливіших в житті українок.

В психології існує поняття «втома від мови»: коли ми змушені з якоїсь причини весь час розмовляти нерідною мовою, то через певний період відчуваємо втому від цієї мови і прагнення поговорити своєю

Українські жінки мають потребу спілкуватися з іншими саме українською. Цього точно немає в рутинних дослідженнях.

Виявилося також, що курси польської мови — це важлива потреба дотепер. Ми ж як думали? Лікарі впораються, бо «українська — майже як польська». Вчителі впораються, бо «українська — майже як польська». Ми показали, що це помилкове судження. У наших респонденток є запит на хороші, ефективні курси польської мови, які б дозволити подолати мовний бар’єр.

Аби вільно почуватися в Польщі, треба позбутися акценту

ОП: Зі свого власного досвіду, а я вже дев'ять років живу в Польщі, можу сказати, що тут немає інтеграції. Є або асиміляція, або спроба знайти свій спосіб існування у суспільстві. Як можна окреслити різницю між асиміляцією та інтеграцією українських біженок в польське суспільство?

ГГ-М: Асиміляція в одній області не означає асиміляції в усіх інших. Це застаріле уявлення про проблему. Зараз актуальний погляд, що існують різні сфери життя, і в кожній застосовується своя культурна стратегія.

У родині це буде в кращому випадку інтеграція, а може бути навіть сепарація — адже ми дотримуємось родинних шаблонів і культури рідної країни. А от коли ми на роботі, то очевидно, що ми асимілюємося, бо не існує різних кодексів праці для українців і поляків. Треба визнати, що немає лише асиміляції або лише інтеграції. І ствердження, що жінка не хоче асимілюватися або їй не вдається інтеграція — це міф, який не показує картину повністю.

Важливо уточнювати: «Де саме вдалося?» і «Де не вдалося?» І це стосується не тільки українців у Польщі. Я проводила дослідження серед польських емігрантів у Великій Британії та Норвегії. І там те саме: якщо ви на роботі говорите норвезькою, поводите себе як норвег, у вас хороші шанси залишитись і добре влаштуватись, а якщо ви поводитесь по-іншому, ви просто не зможете довго залишатися, бо вам буде погано. Тоді як в родині — зовсім інша історія.

ОП: Які поради як психолог-культуролог ви можете дати жінкам з України, які вже вирішили залишитися в Польщі?

ГГ-М: Проблемою номер один є мова й акцент. Маю приклад знайомої, котра живе в Польщі 30 років, вільно розмовляє польською, але має акцент. І цей акцент — джерело її великих проблем. Тому я б порадила: «Дівчата, необхідно вивчити мову так, щоб і сліду акценту не залишилося». Це дуже складно, але це необхідно. Адже поки тебе пізнають як чудову, розумну людину, спочатку тебе почують. А поляки здебільшого не відрізняють російського акценту від українського. І одне з найгірших визначень про людину в Польщі — це сказати про неї «руський» або «руська». Потрапляння в цю категорію ускладнює життя.

До речі, природний шлях увійти в польське суспільство — це школа.

ОП: Чимало жінок з України працюють зранку до вечора. Вони просто не мають часу ходити на зустрічі батьків у школі, щоб таким чином входити в ці спільноти. Окрім того, школа в Україні відрізняється від польської школи. Там часто батьківські збори — це просто претекст для того, щоб зібрати гроші на якісь шкільні потреби…

ГГ-М: Так років двадцять тому було і в Польщі. У нас теж були так звані батьківські комітети, на яких розмови велись навколо внесків і зборів. Згодом це змінилося. Батьки стають вимогливішими до вчителів. Стають партнерами вчителів. Тому якщо мати чи батько не залучаються у шкільні ініціативи, вони самі вибивають собі з-під ніг ґрунт. Адже це найбільш природний спосіб знайти приятелів — коли ти мені вже не чужинка, а мама хлопця, з яким дружить моя дитина. Після поради про мову і акцент це ще одна важлива вказівка.

Звісно, порада про те, щоб входити у сусідські спільноти, теж є слушною, тільки якщо жінки дійсно працюють з ранку до вечора, то треба бути реалістом — що вони можуть?! Мої дослідження по Норвегії показують, що поляки, наприклад, неохоче беруть участь в якійсь суспільно-корисній роботі за кордоном. В Норвегії є звичай — у третю неділю квітня прибирати свій район. За це ніхто не платить, кожен приносить те, що може, всі прибирають старе листя або щось садять. Так от поляки в таких заходах не беруть участі. А коли ми в них питаємо: «Чому ви цього не робите?», відповідають: «Ми ж тут тимчасово, це не наша справа». І мені шкода, адже так вони втрачають можливість природного контакту з місцевими людьми.

«Втома від українців» — це вторинний посттравматичний стресовий розлад  

ОП: У звіті про дослідження я прочитала, що українки дедалі частіше помічають втому поляків від них. Чи дійсно існує втома від українських біженців в польському соціумі?

ГГ-М: Відразу після російської інвазії було таке суспільне об’єднання за принципом «мусимо допомагати, не рахуємося з собою, не можемо дозволити собі часу на відпочинок». І якщо ми постійно занурені в драматичні, трагічні історії, то спрацьовує психологічний механізм, який називається «вторинний посттравматичний стресовий розлад». Не тільки той, хто мав травматичний досвід, отримує стрес. Але й той, хто просто слухає про це, співчуває знов і знов.

Вважаю, що полякам забракло знань і розмов про цю заангажованість. «Агов, тобі треба відпочити. Не роби цього хоча мить. Відпочинь. Відновися». Чимало волонтерів працювали на максимумі і в певному сенсі вигоріли. А якщо людина вигоряє в якійсь сфері, вона, звісно ж, не скаже: «Це моя вина, я дурна, я не зуміла оцінити свої сили». Вмикається механізм перенесення: «Ми не можемо допомагати, тому що вони невдячні, тому що невідомо, чого вони хочуть». Думаю, що у поляків не було знань (і досі  немає) про те, що допомога — це важко і призводить до виснаження з боку того, хто допомагає.

ОП: А нетерпимість до українців є? Мовляв, я мушу працювати, а вони отримують соціальну допомогу…

ГГ-М: Польське суспільство загалом має переконання, що коли всі ми однакові, то це добре, а якщо хтось відрізняється, то це погано. Значну частину польського суспільства, на жаль, характеризують ксенофобія, расизм.

Чимало людей з України, які опинилися на польському ринку праці, просто показали, що на цьому ринку були вільні місця, що тут бракувало працівників

Так, як поляки працюють на будівництві в Німеччині чи у Великій Британії, так і тут українці працюють на будівництві. І без їхньої праці будівельні компанії не могли б існувати.

Чимало агресії створено також пропагандою з боку Росії. Через соціальні мережі, різні ботоферми, платформи, які експонують антиукраїнський контент. Пам'ятаю 2015 рік, коли велика кількість людей з Сирії опинилась в Європі, зокрема в Туреччині. І в турецьких соцмережах гуляла світлина чоловіка, який лежить у басейні і курить кальян. А під світлиною був підпис, що це сирійський біженець в Туреччині, що вони все отримують безкоштовно. Пізніше розслідування журналістів показало, що цей чоловік  був не сирійцем, а турком на відпочинку. Тоді як дослідження показують, що безліч сирійських біженців були експлуатовані, обдурені, жили в жахливих умовах.

Так само в Німеччині існує нарратив, що люди з Сирії просто чекають на німецьку соціальну допомогу. Тим часом Німеччина — старе суспільство, і якби не люди з Сирії чи інших країн, які там працюють і сплачують податки, то через 10 років не було б з чого виплачувати пенсії. Але люди з одного боку знають, що так, ми старіємо і не буде пенсій, але з іншого боку ненавидять прибульців, бо вони «не такі як ми». Я це пояснюю на  різних прикладах, аби було зрозуміло, що це глобальне явище, а не специфічна польсько-українська ситуація.

ОП: Що можуть дати польському суспільству українські біженки? Яку силу вони мають, аби бути корисними?

ГГ-М: Передусім вони можуть діяти в тих областях, де в Польщі існує трагічний дефіцит. Середній вік польських медсестер — 59 років. Зараз вони підуть на пенсію і в лікарнях не буде кому доглядати за пацієнтами. Далі — польські вчителі. Чимало з них відмовилися від роботи через жахливі фінансові умови.

Громадські організації, які працюють з людьми з України в Польщі, мають збільшити обсяг професійного консультування в службах праці, центрах допомоги сім'ї. Жінки з України мають отримували чіткі сигнали: «Ми вас тут і тут дуже хочемо». Так само, як поляки отримали сигнал в Австрії та Німеччині, що там немає опікунів для літніх людей.

Зараз багато процесів відбуваються навмання, але настав час діяти на підставі фактів. І фактом є те, що в Польщі бракує медсестер і спеціалістів у галузі освіти. Польський ринок праці має страшенні прогалини. І входження в ці прогалини є дуже важливим моментом і для поляків, і для українців.

Лютий для українців — тепер це один із найважчих місяців у році. Другий рік поспіль кожен із нас згадує той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну. Відтоді життя кожного українця повністю змінилось. У другу річницю повномасштабного вторгнення РФ у цілому світі відбулись акції на підтримку України. Ми вкотре переконались, що не самі у боротьбі із ворогом. Хоча щоденно наші військові потребують допомоги західних партнерів, аби захистити українські землі та мирних людей від російських снарядів.

ЗСУ чекають, коли Німеччина врешті почне поставки далекобійних ракет Таурус до України. 22 лютого німецькі депутати підтримали проєкт резолюції з вимогою надати Україні далекобійні ракети, тепер слово лише за Олафом Шольцом. Чекають українські військові і позитивних новин із США. Джо Байден 27 лютого зустрівся з лідерами Конгресу, щоб розблокувати допомогу Києву. Він наголосив, що «Україна за останні тижні втратила позиції на полі бою і змушена обмежувати використання боєприпасів через бездіяльність Конгресу».

Лютий-2024 запам'ятається кожному із нас російськими атаками на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, внаслідок яких знову загинули ні в чому невинні люди. У лютому було ухвалено рішення про зміну головнокомандувача ЗСУ, а також вивід українських військових з Авдіївки. Перед очима кожного із нас й українське збіжжя на території Польщі — зібране з любов'ю у надзвичайній небезпеці українськими фермерами і розсипане їхніми польськими колегами.

Але лютий — це не лише про біль. Лютий приніс нам і радощі. Українська стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала премію BAFTA. Ольга Харлан виграла золоту нагороду етапу Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок. Збірна України виборола срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу з водних видів спорту. Українці продовжують жити і боротись за свою країну.

Це була третя атака російської армії на Київ від початку 2024 року. 7 лютого уламки ракети влучили у багатоповерхівку у Голосіївському районі. Внаслідок російської атаки загинуло 5 людей, 40 — отримали поранення. Того дня, за даними Повітряних сил ЗСУ, Росія здійснила кілька хвиль атак по території України, застосувавши 64 ударних БПЛА, крилатих, балістичних та зенітних керованих ракет. Українські військові збили 29 ракет і 15 «шахедів».

Збірна України здобула срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу в Катарі. Українки посіли друге місце в акробатичній програмі командних змагань. Команду представляли Марина та Владислава Алексіїви, Марта Федіна, Олександра Горецька, Вероніка Гришко, Дар’я Мошинська, Анастасія Шмоніна, Валерія Тищенко. Українки у фіналі поступились збірній Китаю. Третє місце — за спортсменами із США.

Фото, яке облетіло весь світ. На ньому вже колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обіймає свого наступника Олександра Сирського. Генерали зустрілись 9 лютого під час церемонії нагородження військових в Маріїнському палаці в Києві. Того дня Володимир Зеленський своїм указом надав Валерію Залужному звання Героя України та орден «Золота Зірка» за видатні заслуги в умовах повномасштабної війни з РФ. Напередодні ж, 8 лютого, своїм указом глава держави звільнив головнокомандувача ЗСУ та призначив замість нього Олександра Сирського, який раніше керував Сухопутними силами.

Жінка разом із поні йде вулицями вечірньої Одеси. За кілька годин — у ніч проти 8 лютого — російська армія атакує місто безпілотниками. Ударом ворожого дрона пошкодило недобудовану багатоповерхівку та будівлю навчального закладу. Під час російської атаки поранення отримали двоє патрульних, які їхали на місце влучання для надання допомоги людям.

Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримала премію BAFTA. Її визнали найкращим документальним фільмом. До слова, це перша BAFTA в історії українського кіно. Під час нагородження режисер заявив, що його фільм — про народ України: «Історія Маріуполя — це символ усього, що було, символ боротьби, символ віри. Давайте продовжувати битися». Над стрічкою працювали троє людей — Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка і журналістка Василіса Степаненко. Фільм розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі. Стрічка «20 днів у Маріуполі» номінована також на премію Оскар в категорії «Найкращий документальний фільм». Чи стане вона переможцем, стане відомо у ніч на 11 березня.

Так виглядає нині розбита російськими снарядами Авдіївка. 17 лютого головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський заявив про виведення українських підрозділів з міста. «Наші воїни гідно виконали свій військовий обов’язок, зробили все можливе для знищення найкращих російських військових частин, нанесли ворогу значні втрати в живій силі та техніці. Життя військовослужбовців — найвища цінність», — написав він у фейсбуці. Найпотужнішу з 2014 року атаку на Авдіївку російські війська розпочали вранці 10 жовтня 2023 року. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що втрати Росії під Авдіївкою з жовтня склали десятки тисяч солдатів

Мирна демонстрація на вулицях Лондона 24 лютого 2024 року. Сотні людей вийшли на акцію у другу річницю повномасштабного вторгнення.

Друга річниця повномасштабного вторгнення у Празі. Люди стоять на площі із жовтими та блакитними папірцями, з яких склали синьо-жовтий прапор.

Напередодні другої річниці великої війни в України ось таке серце зі свічок з'явилось перед собором Святого Стефана у Відні. Ініціаторами акції «Море світла» виступили благодійна організація «Карітас» та українська громада. У формі серця було виставлено 5 тисяч свічок на знак підтримки та солідарності з українськими дітьми. «Наша допомога буде продовжуватися і надалі. У самій Україні, в сусідніх країнах, а також в Австрії. Ми хотіли б нагадати вам про це сьогоднішнім морем світла», — заявив президента «Карітасу» Міхаель Ландау.

Люди на меморіальній церемонії під зруйнованим на околицях Ірпеня мостом у другу річницю повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року українські військові підірвали міст у селі Романівка, щоб завадити російській армії наступати на Київ. Вже незабаром з-під російських обстрілів змогли вибратись майже 40 тисяч мешканців району, ховаючись від снарядів під бетонними залишками мосту і чекаючи допомогу українських солдат. 21 листопада 2023 року у Романівці відкрили новий міст замість підірваного.

Жінка сидить біля прапорців, встановлених на Майдані Незалежності у Києві. Це місце пам'яті для багатьох людей. Кожен прапорець персоналізований — на ньому ім'я загиблого воїна. Перші прапорці з'явились у червні 2022 року. Їх встановили родичі бійців полку «Азов». Зараз цих прапорців сотні. А також лампадок та квітів, які приносять люди.

Це був четвертий і наймасштабніший інцидент з української агропродукцією на польському кордоні. Невідомі розсипали 160 тонн української кукурудзи з восьми напіввагонів на станції Котомеж у ніч з 24 на 25 лютого. Інцидент стався за 150 км від порту Гданськ, звідки вантаж мав вирушити за межі Польщі. Міністр внутрішніх справ Польщі Марчін Кервінськи заявив, що висипати зерно із транспорту неприпустимо. І пообіцяв покарати зловмисників.

Добірка фото — Beata Łyżwa-Sokół

Текст — Наталія Ряба

Головне фото: Odd ANDERSEN / AFP/East News

Цю розмову російського окупанта з дружиною перехопила українська розвідка 7 травня 2022 року. Уривок бесіди увійшов до фільму української режисерки Оксани Карпович Intercepted («Перехоплені», а в українській версії «Мирні люди»), прем'єра якого відбулася в кінці лютого на Берлінале. Фільм отримав спеціальну відзнаку екуменічного журі у секції Forum, згадку від журі Amnesty International і став одним із найбільш обговорюваних на фестивалі.

Європейських глядачів шокували розмови російських солдатів, які розповідають своїм дружинам та матерям, як їм подобається катувати та розстрілювати. Не менше вражає реакція жінок, які буденним тоном розпитують деталі і навіть схвалюють страшні злочини — деякі з них просять чоловіків ґвалтувати українок та розмірковують, як вони самі катували б українських дітей. На тлі цих записів показані кадри руйнувань та хаосу, які залишають росіяни в Україні. Режисерка Оксана Карпович називає фільм «співставленням двох реальностей»: реальності українців, які переживають війну, та реальності росіян, які цю війну ведуть.

Уривки перехоплених розмов протягом 2022 року публікувалися на офіційних сайтах СБУ та ГУР України. Українська журналістка та громадська діячка Юлія Нікітіна, з якою режисерка Оксана Карпович співпрацювала у процесі створення фільму, особисто зібрала, розшифрувала та систематизувала понад 500 таких записів. Вони увійшли до створеної Юлією онлайн «Енциклопедії громадянина».

— Розшифровки перехоплень далися мені непросто: після того, що чула, довго приходила до тями, — розповідає Sestry Юлія Нікітіна. — Мені зрозумілий шок європейських глядачів — мабуть, показані у фільмі речі перевернули їхнє уявлення про те, що відбувається.

Багато людей у Європі впевнені, що єдиним винуватцем війни є Путін. І тут вони чують, як російські солдати розповідають, що їм подобається вбивати мирних мешканців. А матері та дружини цих військових схвалюють їхні вчинки та просять привезти їм речі вбитих українців.

Мені б хотілося, аби закордонні журналісти якомога частіше використовували матеріали з енциклопедії, де є всі перехоплені розмови за 2022 рік — це докази, які допоможуть багатьом людям в інших країнах відкрити очі на те, що відбувається в Росії. Коли зі мною зв'язалася Оксана Карпович, яка на той час працювала над створенням фільму, я прискорилася з розшифровками, щоб їй допомогти.

«Я б цим дітям по вуху кожен день відрізала б, по пальцю»...

Найстрашніші записи (деякі з них увійшли до фільму) я зібрала в розділі «Кати України». Багато хто з цих росіян був ідентифікований українськими спецслужбами, тому в енциклопедії є їхні прізвища і навіть фотографії.

Є, наприклад, жінка, яка в одному із записів у розмові з чоловіком каже, що хоче особисто катувати дітей. Вона працювала у дитячій лікарні (!), куди привозили викрадених росіянами малих українців.

Росіян звуть Юлія і Володимир Копитови. На перехопленому записі, опублікованому 11 травня 2022 року, Юлія каже чоловікові:

«А ти знаєш, ось ці діти нашим дітям кажуть, що 9 травня «це не наше свято». Це діти, наші діти у школі кажуть. І ти знаєш, що вони потім виростуть, так і буде…. Чого Путін усіх «в Росію їдьте, їдьте?» Придурків цих... Взяли б усіх там перебили б та й нахер.

— Яка ти добра.

— Я б їм, навпаки, наркотики вколола, якби працювала, і дивилася б їм у вічі і сказала б: «Здихайте». Я б їм піські різала, зірки на спинах вирізала б, і взагалі по вуху кожен би день відрізала б, по пальцю, щоб їм боляче так було.

— Це ж діти, Юль.

— Я просто ненавиджу цих українців, Вов, тепер взагалі ненавиджу. Я навіть дітей цих розстріляла б».

— Реакція жінок у багатьох випадках навіть страшніша, ніж те, що розповідають їхні чоловіки, — підмічає Юлія Нікітіна. — Чоловік каже, що вбив жінку на очах її дітей, а дружина схвалює. Дружина іншого окупанта сама просить чоловіка ґвалтувати українок: «Ти давай там, українських баб ґвалтуй, дозволяю» (цю розмову між російським солдатом Романом Биковським та його дружиною Ольгою було перехоплено 12 квітня 2022 року. — Авт.). Готовність прийняти будь-яке звірство за норму, якщо ти на одному боці з тими, хто його коїть, вражає.

Окрема тема — матері російських військових. Богобоязливі жінки, які розповідають, як ходять до церкви, просять синів «вбивати більше українців». Інші матері абсолютно байдужі. На одному із записів окупант скаржиться матері на ситуацію на фронті — розповідає, що командири кидають солдатів «на м'ясо», що військові за першої нагоди намагаються втекти. На що мати каже йому залишатися до кінця і переконує, що на фронті він «відпрацьовує своє минуле життя, в якому зрадив батьківщину». Не схоже, щоб її хвилював той факт, що її син може загинути.

«На тілі чоловіка можна зробити 21 розу»

Діючі особи перехоплення від 3 травня 2022 року — російський військовий Костянтин Соловйов та його мати Тетяна з Калінінградської області. Костянтин, який служить у 11—му армійському корпусі Балтійського флоту і знаходиться у Харківській області, розповідає матері:

«У мене на очах, коротше (ну я теж у цьому брав участь), катували полонених. ФСБшники. Знаєш, що таке «розочка»? На тілі чоловіка можна зробити 21 розу. 20 пальців і член, перепрошую. Бачила, як роза, коли розпускається, розкривається? Ось, так само вздовж кісток шкіра зрізається з м'ясом, а потім все пальці... Те ж саме робиться і там... Або ось ще один спосіб тортур, забув, як він називається — трубу в жопу вставляють і туди колючий дріт засовують ... Ось це ось з дротом начебто ще з Чечні, кажуть ... Навіть ні крапельки не шкода мені... Мені це так подобається».

Мати ката, яка на початку розмови розповідала про те, як ходила по церквах і молилася за сина, спокійно слухає та каже: «А я тобі завжди говорила, що я себе ще стримую. Якби я туди потрапила, я б теж кайфувала від цього. Ми ж з тобою однакові».

— Варто зазначити, що іноді (дуже рідко) на записах зустрічалися адекватні люди, які були в шоці від того, що відбувається, — каже Юлія Нікітіна. — В енциклопедії я назвала цей розділ «Проблиски сумління». Цей розділ найкоротший — тому що проблисків, на жаль, мало.

Наприклад, там є розмова російського військового з жінкою, чи то його однокласницею, чи то подругою дитинства. Він телефонує їй із фронту і розповідає, що робить в Україні. Жінка з жахом запитує: «Що ви робите?!» Просить більше їй не дзвонити. На що окупант обіцяє, що «повернеться і вправить їй мізки».

Кажуть, у європейських глядачів виникало питання, чи справді записи достовірні.

Як людина, яка особисто розшифровувала ці розмови, можу сказати, що впевнена в їхній достовірності на сто відсотків. Є речі, які зіграти неможливо — це акценти, регіональна мова

Наприклад, мову представників так званих «Л/ДНР» точно ні з ким не сплутаєш через їхню характерну «понял» наприкінці кожного речення. Дуже специфічні акценти в окупантів з Далекого Сходу. По записах, залежно від дати та регіону, де перебували росіяни, можна відстежити, як змінювалися їхні настрої. Від ейфорії на Київщині, коли вони грабували багаті будинки, до паніки перед визволенням збройними силами України Харківщини та Херсонщини. Там вони скаржаться рідним, як сплять у калюжах, командири кидають їх на смерть, а держава не платить обіцяних грошей.

«Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь»...

Перехоплення від 30 березня 2022 року. Київська область. Російський солдат Андрій телефонує дружині розповісти, що він «украв косметики трошки» та «кросівки жіночі, фірмові, 38 розмір…».

Дружина радіє: «Все в хату, все в сім'ю… Це привіт з України буде, чо нормально. Ну яка руська людина не зіпре нічого, ти чо!». Кросівки планує передати доньці та виправдовує мародерство: «Ну Софії будуть! Та там, напевно, всі хлопці набрали, не один ти!».

Чоловік переживає, що не має сумки, а через це не може вкрасти ще й ноутбук. Дружина наполягає: «..Софія піде вчитися, їй ноутбук теж потрібен, бл..дь». Чоловік звітує, що сім'я, яку він грабує, «спортивна», тому він «набрав вітамінів, спортивних майок та шортів».

«Набирай, набирай усе, Андрію. Що можеш — бери. Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь…»

— Мені було важливо зафіксувати кожен запис — з датою перехоплення та локаціями окупантів, — каже Юлія Нікітіна. — Мета енциклопедії — збір лише достовірних та перевірених даних. Я створила її ще до повномасштабного вторгнення, і спочатку це був довідник про Київ із досьє на депутатів Київради, деталями протистоянь щодо зелених зон та іншого. А коли розпочалася повномасштабна війна, вирішила фіксувати перехоплення. У ЗМІ така інформація швидко губиться у стрічці новин. А у довіднику її завжди легко знайти. Незабаром планую розпочати розшифровку перехоплень вже за 2023 рік.

Розмірковуючи про те, в чому полягає причина такої жорстокості росіян (як військових, так і їхніх сімей), Юлія Нікітіна каже:

— Думаю, це результат деградації кількох поколінь.

Мені здається, матері окупантів — ключ до розгадки цього феномена

Більшість із них апатичні, повільно розмовляють, і хоч би що сказали їхні сини — що вони когось катують, або що ось-ось уб'ють їх самих — матерів це не сильно хвилює. Вони наче сплять.

Очевидно, саме в такому стані така мати виховувала свою дитину — не намагаючись її ні чогось навчити, ні захистити. Все своє життя ця жінка впевнена, що вона — маленька людина, від якої нічого не залежить. Вона не хоче і не бачить сенсу щось змінювати — і готова прийняти на віру все, що завгодно. Якщо по телевізору сказали, що «спецоперація» це правильно, вона з цим погоджується.

Нелюдські вчинки людей

Режисерка Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі розповіла, що дев'ять років жила в Канаді, але за три тижні до повномасштабного вторгнення повернулася до України, тому бачила те, що відбувалося в Києві на власні очі. Ідея створити фільм з'явилася після того, як режисерка прослухала перші опубліковані українською розвідкою уривки перехоплених розмов.

Режисерка розповіла, що у процесі створення фільму хотіла отримати доступ до ще більшої кількості перехоплених записів, які не були опубліковані. Але вони поки що засекречені Службою безпеки України.

«Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські, — цитує Карпович німецьке видання Arsenal. — Щоб показати цю нелюдяність, мені потрібно було показати людяність. За цим принципом я обирала перехоплення. Шукала розмови про повсякденне життя, які показували російських солдатів як звичайних людей, які зрозумілі кожному з нас у будь-якій точці світу. Це допомагає показати всі стадії деградації, через які проходять росіяни».

Деградація російського суспільства, на думку Оксани Карпович, є наслідком багаторічної стратегії російського уряду.

Про те, що скоєні росіянами звірства є наслідком пропаганди, кажуть і психологи.

— Те, що ми чуємо на записах перехоплених розмов — це, безумовно, наслідки пропаганди: останні кілька десятиліть росіянам казали з екранів телевізорів, що з країн Заходу (а потім і з боку України) йде загроза, — пояснює Sestry експерт-психолог Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Юрій Ірхін. — Паралельно пропагувався культ перемоги над нацизмом (який трансформувався у справжнє побєдобєсіє) і культ війни — готовність воювати з міфічною загрозою, «аби не було війни». Заради цієї ідеї російські жінки готові пожертвувати навіть своїми чоловіками та синами. На деяких записах вони прямо кажуть: «Помри, але врятуй нас від цього нацизму».

Але я не став би називати росіян саме жертвами пропаганди. Бо той, хто хоче, той думає і аналізує. Приходячи в ресторан, ви можете обрати страву, а можете їсти ту, яку дадуть, якою б вона не була. Так і з інформацією — людина завжди має вибір, що споживати. На жаль, більшість росіян воліють споживати те, що їм дають — так зручніше. І ми бачимо, як це веде до моральної деградації, моральної потворності.

У голові психічно здорової людини не вкладається, як люди можуть бути такими жорстокими. Саме тому жителі європейських країн запитують, чи справді записи перехоплень справжні, адже те, що вони чують, виходить за рамки здорового глузду.

Як судовий експерт-психолог я прослухав велику кількість записів перехоплених розмов окупантів, і навіть слідчі запитували в мене, чи немає в словах окупантів якогось подвійного сенсу. Але ні, там все доволі однозначно. Вони мають на увазі саме те, що кажуть. Більшість цих розмов дуже примітивні. Є записи, де жінки, яким чоловіки розповідають про катування, слухають це і явно відчувають справжній екстаз.

Це певний тип людей, які схильні до насильства. Саме тому чоловіки цих жінок і пішли на так звану «спецоперацію». Я працюю із російськими військовополоненими, і можу сказати, що серед них таких багато. Вони пішли на цю війну, щоб реалізувати свій тваринний інстинкт, бажання домінувати, ґвалтувати. Саме таких звірів у російській армії здебільшого і кидають на передову, де їм кажуть вбивати всіх українців без розбору. Їм дають настанову: «Знищуйте все. Ми тут новий світ збудуємо». І вони знищують. Дружини та матері цих звірів здебільшого такі самі.

Безумовно, скрізь є винятки.

З мого досвіду, на кожних 60 окупантів припадає приблизно два військових, які не хотіли вбивати і навіть намагалися зупинити інших. Але два із шістдесяти — це вкрай мало

Крім справжніх звірів, є чимало й тих, хто пішов на «спецоперацію» з метою розбагатіти. Це ті, хто грабували вдома, забирали все — від коштовностей до унітазів. Є записи, на яких дружини дають їм «корисні поради» — кажуть пошукати гроші у постільній білизні чи морозилці. Це теж певний тип людей: і там також і дружини, і їхні чоловіки однакові.

— Війна, яку путінський режим розв’язав проти України, була б психологічно та фізично неможливою без того, щоб у російській масовій свідомості українці були б повністю розлюднені, — коментує Sestry соціальний психолог Світлана Чуніхіна. — Перед тим як поставити цілі «денацифікації» та «демілітарізації» України, російська пропаганда провела велику роботу з дегуманізації громадян.

Ми бачимо, що ця дегуманізація притаманна цивільному населенню Росії (тим самим матерям) навіть більшою мірою, аніж комбатантам, які бачать ситуацію зблизька і можуть зрозуміти, що по інший бік фронту — люди, а не міфічні нацисти.

Коментуючи поведінку матерів російських солдатів, багатьох з яких не хвилює навіть доля власних синів, Світлана Чуніхіна каже:

— Серед цінностей росіян цінність людського життя не є пріоритетною, м’яко кажучи. Так у них склалося історично, що честь держави є вищою за будь-які людські потреби. Потужний вплив пропаганди останніх 10 років призвів до того, що політика стала масово сприйматися росіянами як надцінність. Навіть природні материнські почуття геть викривляються у цій схибленій оптиці.

Ще однією причиною такої неприродної байдужості матерів може бути жах, який росіяни відчувають до власного режиму. Цей жах такої сили, що його неможливо витримати. Тому жінки, витісняючи нестерпні почуття у несвідоме, виявляють граничну байдужість до власних дітей.

Російське суспільство однозначно вражене і заражене пропагандою. Більшість росіян мають імперську свідомість і ставляться до сусідніх народів як до менш значущих, цінних, зобов’язаних підкорятися. Однак без потужного впливу пропаганди і потворного переродження путінського режиму у відверту диктатуру російське суспільство війну навряд чи схвалило б, а тим паче розв’язало.

‍

В той час як польські фермери блокують українсько-польський кордон, українські журналісти вирішили перевірити, що відбувається на польсько-білоруському кордоні. “Я очікував побачити на кордоні Польщі з Білоруссю пустелю, рви, собак та колючий дріт, — пише на своїй сторінці очільник відділу журналістських розслідувань “Української правди” Михайло Ткач. — А натомість побачив безперервний транспортний потік вантажівок в обидва боки”.

А згодом журналістів затримала польська поліція неподалік від пункту Кукурики-Козловичи. Їх привезли до комендатури міста Луків, обшукали, забрали для перевірки техніку, телефони й всі картки пам’яті з камер.

"На допиті в комендатурі я повідомив, що ми журналісти і що ми знімаємо, як Польща торгує з Росією через Білорусь, — розповідає Михайло Ткач. — Було видно, що представники польської спецслужби перелякалися. Вони почали мене запитувати, хто ще про це знає, чи знають про це українські можновладці, український уряд. Розпитували, хто наші джерела, як ми про це дізналися, скільки часу ми працюємо над цією темою".

В польській комендатурі українців допитували не лише поліцейські, а й представники спецслужб, які спілкувались з журналістами англійською. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після розголосу та за втручання посольства України в Польщі. Після того як журналістам повернули картки пам’яті, з’ясувалося, що деякі відзняті матеріали були видалені.

“Михайло та Ярослав кілька разів просили правоохоронців дати їм можливість подзвонити адвокату в Україні або дозволити скористатися послугами адвоката у Польщі, — розповідає на своїй сторінці FB головна редакторка видання “Українська правда” Севгіль Мусаєва. — Під час допиту правоохоронці погрожували нашим колегам арештом на 14 днів, а також надіти на них кайданки. Оператора Ярослава Бондаренка змусили підписати не зрозумілий йому документ польською мовою".

Польська поліція опублікувала заяву, в якій наголосила, що після перевірки документів, огляду вмісту багажу та оформлення відповідної документації про проведені дії журналісти залишили приміщення райвідділу міліції в Лукові.

Речник коменданта воєводської поліції в Любліні Анджей Фійолек заявив ТOK FM, що поліція “перевірить інформацію, яку нададуть журналісти”, зокрема щодо видалення деяких записів з карт пам’яті.

Щодо причин затримання, речник поліції стверджує, що до правоохоронних органів надійшов сигнал від мешканця, який помітив двох чоловіків з камерами біля свого будинку біля залізничної колії. А ще автомобіль, який стояв там два дні. Це викликало його занепокоєння.

На питання, навіщо журналістів затримали аж на декілька годин, Анджей Фійолек відповів: “Бо це були громадяни України, а не Польщі. Ми повинні були перевірити їхні документи, і це не документи, які фігурують в польській базі даних. Перевірка потребувала часу”.

Міжнародна правозахисна організація “Репортери без кордонів” засудила перешкоджання з боку польської поліції роботі журналіста “Української правди” Михайла Ткача та оператора Ярослава Бондаренка.

— Доводити, що мало місце перешкоджання законній діяльності журналіста — непросте завдання, — коментує Sestry кандидат юридичних наук Геннадій Дубов. — Довести, що там щось видалялося і ким видалялося, — майже нереалізована задача.

У таких випадках є сенс апелювати до незаконності факту затримання і обмеження свободи, — радить юрист. — Але треба бути готовим до того, що правоохоронні органи Республіки Польща будуть стверджувати, що вони просто здійснювали перевірку відповідно до їхнього законодавства. Є сенс йти шляхом максимального розголосу в суспільстві. І паралельно — юридичним шляхом, але це нелегкий і довготривалий процес.

В кожній країні, зокрема Україні та Польщі, у правоохоронних органів існують формальні процесуальні можливості здійснювати затримання для з'ясування особи. І, на жаль, в кожній державі час від часу правоохоронні органи з різною метою можуть цим зловживати. Моментів, які б дозволяли правоохоронцям чисто формально виправдовувати свої дії юридично, чимало.

Михайло Ткач може оскаржити дії тих, хто здійснював затримання, може звернутися до польських судів. І якщо польські суди не приймуть рішення, яке його задовольнить, він теоретично може дійти до Європейського суду з прав людини. І там отримати визнання його порушених прав, гарантованих Конвенцією (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод — Ред.), і компенсацію.

Волонтерський рух під час великої війни в Україні має безліч облич, і одне з найбільш відомих — вінничанки Діани Подолянчук. Вона може все: організувати тепловізори, дрони, купити та пригнати на передову авто, або й навіть танк. Має педагогічну та психологічну освіту. Попри інвалідність по слуху — все своє життя танцює: чемпіонка Вінниці, України, Європи, призерка чемпіонату Світу. А тепер — ще й відома на всю країну волонтерка та художниця. Отримала почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Як вдається поєднувати стільки напрямків діяльності і чим вона пишається найбільше — танцівниця, художниця, керівниця волонтерського центру «Шахіна» та Благодійного фонду Діана Подолянчук розповіла в інтерв’ю для видання Sestry.  

Оксана Щирба: З чого почався ваш шлях до волонтерства? 

Діана Подолянчук: Мій шлях до волонтерства розпочався ще до 2014-го року. Ще коли я активно займалась танцями, Оксана Мельник, моя сусідка по кімнаті, яка волонтерила в дитячих будинках, — одного разу запропонувала мені з’їздити до дітей-сиріт. Відтоді я почала відвідувати їх щотижня, проводити там творчі заняття. На мою думку, до волонтерської діяльності рано чи пізно приходить кожен. Це поклик душі, і добро, яке ти віддаєш — повертається, а ми живемо в час, коли волонтерство — життєво важлива необхідність. Але вважаю, що потрібно знайти свою власну волонтерську «нішу», працювати у різних напрямках — не продуктивно. 

ОЩ: Як виник волонтерський центр «Шахіна» і чим він займається?

ДП: Я дуже багато років займалася танцями, в нас був родинний бізнес — Центр розвитку для дітей. Там навчали танцювати, малювати, паралельно проводили теж благодійні проєкти. Коли почалося повномасштабне вторгнення, до мене приїхали друзі-волонтери і сказали: «Нам терміново потрібне місце, де можна зібратися». Я запропонувала це зробити в Центрі, бо ми мали підвальне приміщення. І на зібранні, коли все розпланували, я запитала: «А хто ж буде за це відповідати?». На що мені відповіли: «Як хто? Ти!». Так почалася історія центру «Шахіна».

До нас приїжджало дуже багато волонтерів з Києва, були й ті, хто тут за потреби зупинявся, отримував допомогу.

Зараз центр фокусується переважно на гуманітарному напрямку: допомозі переселенцям, особам з інвалідністю, родинам військовослужбовців, діткам, чиї рідні перебувають в полоні. Маємо осередки у двох містах — Києві та Вінниці. Основний напрямок — Київ, яким я зараз займаюся.

ОЩ: Хто Ваша команда сьогодні?

ДП: Це ті, що залишились у Вінниці. Команда школи танців у Центрі розвитку, які продовжують брати учать у благодійних проєктах. А у Києві у мене команда невелика, необхідності у великому штаті зараз немає.

На початку нашої діяльності у Центрі було близько 100 людей, серед них — ті, які тікали з різних міст через війну, приїхали до Вінниці. Коли в  їхніх регіонах стало спокійніше, багато хто повернувся додому. Є волонтери, яких мобілізували. Є й ті, хто вже загинув на війні. 

ОЩ: Чи змінились підходи до волонтерства після початку повномасштабної війни?

ДП: Так. Є напрямки, які потрібно вирішувати в першу чергу. Насамперед це військова сфера і сфера, яка стосується оборони та контрнаступу. Якби мене запитали, чим краще займатись дронами-камікадзе чи тактичною медициною, я б на перше місце поставила  дрони, потім спорядження, і  аж тоді тактичну медицину. Важливо розставляти пріоритети. 

ОЩ: Що вважаєте найважчим для себе у волонтерській діяльності?

ДП: Мабуть, спогади.

Війна  забрала у мене творчу сферу мого життя — заняття танцями. Тоді я не вміла цінувати свій час і те, що роблю. А зараз — живу у Києві, маю дуже багато роботи й щоранку прокидаюсь з думкою «дякую, що жива»

Часто згадую ті часи, коли багато виступала, в тому числі в Європі. Зараз  розумію, як важливо вміти жити сьогоднішнім днем, бути щасливим тут і зараз, не зважаючи ні на що.

ОЩ: Тобто зараз Ви взагалі не займаєтесь танцями? 

ДП: Зараз я намагаюсь за можливості добре висипатись, готувати сніданки, робити танцювальну зарядку, малювати. Це моя — ранкова творчість. А тоді йду займатися іншими справами.

ОЩ: Ви малюєте чудові картини, організовуєте аукціони, збираєте кошти у благодійних цілях. Як прийшли до мистецтва?

ДП: Я малювала з дитинства, потім навчалась в художній школі — але лише один рік з трьох необхідних. Тоді багато вчилась, потрібно було обрати щось одне. Я вибрала танці. За кілька днів до повномасштабного вторгнення мама запропонувала мені знову щось намалювати. Я намалювала на чорному тлі герб з мечем: це і стало початком моєї колекції картин. Пізніше також малювала на темному тлі, але в цих роботах вже є багато надії, світла, тепла. Я щаслива, що мої картини висять у кабінетах Валерія Залужного, Кирила Буданова, Андрія Шевченка.

ОЩ: Що вони кажуть про Ваші картини?

ДП: Картини символізують боротьбу кожного українця за перемогу. Їм подобається, ці образи їх надихають. Малюю картини теж для Повітряних Сил, для спецпідрозділів. У Головному управлінні розвідки була навіть виставка. Творю також просто для своїх друзів: не всі картини мають мілітарний характер, є й романтичні. 

Роботи можна знайти теж на благодійних аукціонах. Одну картину «Кримська бавовна» продали за 80 тисяч гривень. 

ОЩ: У вас є вада слуху. На скільки це вплинуло на якість Вашого життя? 

ДП:  Раніше я часто думала, яким би було моє життя з ідеальним слухом. Думаю, я б жила за кордоном і, мабуть, не застала б війну в Україні.

Маю непогані дипломатичні здібності, тому, швидше за все, пов’язала б своє життя з цим напрямком. Але поганий слух стоїть на перешкоді вивченню іноземних мов. Але, як відомо, Бог щось забирає — а щось дає взамін. Наприклад, у мені непогано поєднуються творчі здібності та логіка. До того ж, в наш час людину оцінюють за результатами її праці, немає значення чи ти в окулярах, маєш слуховий апарат чи протез.

Через наслідки війни в Україні частіше почали говорити про інвалідність та інклюзивність. Це перестало бути чимось «особливим»

ОЩ: Двом відомим українським гуртам за підтримки Вашого фонду вдалось організувати благодійні концерти у Європі. Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт.

ДП: У  цьому проєкті взяли участь гурти «Друга Ріка» і «ТНМК». Головною ціллю було те, щоб вони стали амбасадорами проєкту, де агітували росіян здаватися в полон. Однак вдалось теж зібрати немалу суму коштів — вони привезли майже 4 мільйони гривень. Це був дуже цікавий досвід, коли музиканти зібрали навколо своїх пісень українців за кордоном, підтримали нашу діаспору, а українці, відповідно — задонатили.

ОЩ: Благодійні проєкти Ви реалізовували спільно з тодішнім Головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним та начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирилом Будановим. Як склалася ця співпраця?

ДП: Спочатку я познайомилась з Валерієм Федоровичем. У нас був арт-проєкт: відправляли на фронт дитячі малюнки, робили цифрові фото і  продавали їх. Цю ідею передали Валерію Федоровичу і попросили, аби він долучився до проєкту як амбасадор. Та той момент подібного досвіду Залужний ще не мав. 

До мене звернулись американці. Сказали, що їм необхідний підбитий ворожий танк для благодійного проєкту. Тоді я ще не здогадувалась, яка це буде довга і важка організаційна робота. Ніхто так просто волонтерам танк не дає. Необхідна згода від когось уповноваженого, хто би взяв на себе таку відповідальність. На той момент ми співпрацювали з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, керівником якого є Кирило Буданов. Проєкт передали Буданову — і він його погодив. Підписав лист, де зазначалось, що нам передають танк, який було підбито на Куп’янському напрямку. Після цього я прийшла до Валерія Залужного і сказала, що Буданов подарував мені танк, але виникла проблема з транспортування, тому що навіть приватні компанії відмовились брати в  цьому участь. Тоді від Генерального штабу приїхав спеціальний транспорт. 

Згодом я  запропонувала і Залужному, і Буданову стати амбасадорами цього проєкту, вони погодились. Ми «порізали» цей танк на сувеніри, дохід від яких склав 2 мільйони гривень. Ця ініціатива показала, як шматок металу, який росіяни направили для знищення України, — не лише перетворився на брухт, а й допомагає українцям наближати власну Перемогу. 

Це, мабуть, був мій перший глобальний проєкт, різні дипломатичні  переговори щодо нього тривали пів року. ‍

ОЩ: Яким своїм волонтерським проєктом Ви пишаєтесь найбільше?

ДП: Це досягнення не пов'язане з війною. У мене була учениця, Марія Гнатик. Ми працювали з нею в парі: я — тренер, вона — учениця. Марія досягла значних успіхів, брала участь і в спеціальних олімпійських іграх, і в шоу «Україна має талант». Звісно, я пишаюсь масштабним проєктом з танком. Але все ж таки тими успіхами, що були до війни — я пишаюсь більше.

ОЩ: Як гадаєте: волонтерство має бути «гучним» чи «тихим»?

ДП: Тихе волонтерство — це меценатство, тобто потрібно все робити власними ресурсами. Волонтер має збирати ресурси в тому числі й за допомогою публічності — варто створити громадську організацію, фонд, легалізувати діяльність. Наприклад, ми ведемо проєкт, на який зібрали 13 мільйонів гривень за три місяці. Ми не змогли б зібрати таку суму «тихо».

ОЩ: На що зараз найбільший запит, коли йдеться про допомогу?

ДП: Найбільше потрібні безпілотники та транспорт. А ще — ресурси: гроші, люди. Спочатку я вважала, що публічні збори — це «панацея». Але люди втомлюються. Одного місяця вдалося зібрати 200 тисяч, а наступного вже — 20 тисяч. В такій ситуації важко спланувати якісь закупівлі. І я почала розмірковувати над альтернативними шляхами.

Зараз у мене є група «донаторів», які, наприклад, в місяць виділяють певну суму коштів, я на ці кошти закуповую необхідне й звітую. На мою думку, має бути постійна команда людей, які готові долучатися, на яких ти можеш розраховувати. Це значно надійніше.

ОЩ: Наскільки активно Ви співпрацюєте з європейськими організаціями?

ДП: Наш фонд співпрацює з Фінляндією. Там знаходиться потужна українська діаспора. Також з Польщею та Німеччиною. Тісно співпрацюємо з США. Але найбільше проєктів реалізуємо саме в межах нашої країни, а ресурси Європи та США — це додаткові.

ОЩ: Що для Вас означає — Перемога?

ДП: Знищення ворога, повернення до наших кордонів 1991 року, відбудова країни, реабілітація бійців, відновлення економіки, повернення людей  з-за кордону. Я не боюся фрази «знищення ворога». Знаю благодійні організації, які бояться займатися мілітарним напрямком, а допомагають виключно переселенцям. Я ніколи не уникала цього. І не уникаю слова «армія». Якщо бійцям потрібна зброя для знищення ворога — ми будемо робити все можливе, щоб її отримати. Також перемога для мене – це ще й можливість відійти від мілітарних справ і спокійно присвятити себе родині, вихованню дітей. 

О.Щ: Ви відчуваєте втому від війни?

ДП: Так. Але я вважаю, що ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу, яку необхідно виконувати. В такому випадку легше зібратись з силами. Якщо перед нами стоїть загроза знищення нас як нації — то ми мусимо це робити, щодня.  Головне —  не повбивати один одного чварами та скандалами.

‍