Суспільство

<frame>Дарина Онишко — координаторка проєктів у справах молоді організації Community of Democracies. Навчалась у Вроцлавському та Варшавському університетах на спеціальності «Міжнародні відносини». Брала участь у студентському обміні Erasmus в Норвегії, вивчала політологію. Працювала в National Democratic Institute, в Українському консульстві у Вроцлаві, очолювала організацію European Democracy Youth Network, що об’єднує молодь з 23 країн.<frame>

Про рішення навчатись у Польщі

Я родом з Луцька, а це всього кілька сотень кілометрів від кордону. Польща не лише територіально, а й ментально близька, тож виїхати туди було звичною ситуацією. Мову почала вивчати ще з 12-ти років. 

Чимало моїх друзів вирішили навчатись у більш західних країнах — Німеччині, Франції, Великій Британії… Зараз, озираючись, розумію, наскільки правильним був мій вибір. Рівень освіти в Польщі високий, а роботу тут можна знайти швидше, ніж в Лондоні чи Парижі. 

Про вибір спеціальності

По татовій лінії у мене в родині є фізики-науковці, я теж маю схильність до точних наук. Стояла перед вибором: астрофізика чи міжнародні відносини. Події Євромайдану і початок війни в Україні у 2014 році підштовхнули обрати друге. Один з аргументів проти астрофізики був «кому вона буде потрібна в Україні», «це низькооплачувана професія» і ще низка стереотипних переконань.

Таке мислення — застаріле. Сьогодні кваліфіковані фахівці потрібні в різних галузях, особливо враховуючи плани і потреби для відбудови України. Професія обирається за покликом серця.

Про віру в демократію і комунізм у Європі

Я працюю у сфері розвитку демократії вже чимало років. Погоджуюсь з тезою, що ця система далеко не ідеальна, але кращої поки не вигадали.

У мене враження, що у Західній Європі сучасна молодь менше розуміє, наскільки демократія і свобода слова важливі для суспільства. Молодь не пам’ятає або не знає, як це — жити не в ЄС. В університетах Західної Європи та в Америці виникають прокомуністичні, соціалістичні рухи. Під час останньої робочої поїздки в Брюссель я бачила їхні агітації: плакати в центрі міста з символами серпа і молота. Ми ж у Східній Європі, а особливо в Україні, знаємо, що такі прояви — це серйозна небезпека. 

Демократія — це процес, який не завжди триває від тріумфу до тріумфу. Система або зміцнюється, або робить крок назад

Навіть у найбільш розвинених і найбільш стійких демократіях, таких як США чи Німеччина, цей процес потребує постійної підтримки. Кожні вибори і навіть окремі рішення на державному рівні несуть як загрози, так і можливості. 

Про сучасне молодіжне політичне лідерство

Часто доводиться чути, що моє покоління — молодь до 30 років — це слабоактивна категорія суспільства. Що ми політично апатичні, рідко беремо участь у виборах. Це підтверджують й дослідження Міжпарламентського союзу. 

Однак, у таких дослідженнях йдеться про «класичну» присутність в політиці — через політичні партії та вибори. Насправді ж сучасна молодь просто обирає інші шляхи політичної активності, реалізується через більш гнучкі майданчики. Наприклад, об’єднання в університетах, а також соцмережі, завдяки яким кожен голос може почути широке коло осіб.

Водночас у політичних колах досі існують певна вікова дискримінація і стереотипи щодо некомпетентності молодих фахівців. У своїй роботі я допомагаю молодим людям реалізувати себе, дати їм можливість здобути досвід, який допоможе працювати у місцях високого рівня. Аби довести, що молоде покоління здатне якісно керувати процесами в НГО, в бізнесі, в політиці. 

Є й яскраві приклади, які руйнують стереотипи.

Український парламент є зараз одним з наймолодших у світі, і в цілому Україна — хороший приклад політичної активності молодих людей. Навіть у порівнянні з Америкою, де вони мало залучені в процеси на рівні Конгресу. У Польщі дуже активізувався молодіжний рух перед виборами, які відбулись в жовтні минулого року. Явка виборців віком від 18 до 29 років досягла 70%, що дозволило демократичним силам здобути перемогу. У Грузії сьогодні сотні тисяч протестувальників — переважно молоді люди — захищають демократію. 

Я не вважаю, що старші люди мають більше можливостей — старші просто мають більше влади

Країнам та їхнім інституціям потрібен молодіжний драйв, їхні ідеї, енергія. Навіть з наукової точки зору молодь має унікальний вид інтелекту, так званий «плинний інтелект», який робить їх особливо корисними для прогресу. 

Сьогодні у світі маємо близько 1,5 мільярда людей віком від 15 до 24 років, а це 16% світового населення. Величезна демографічна група. Хто, як не молодь, краще зрозуміє потреби молоді?

У нашій організації Community of Democracies ми маємо Раду з 10 осіб віком до 30 років. Це представники різних країн світу, наприклад, з Нігерії, Замбії, Кореї, Тайваню, Канади тощо. Вони беруть участь у зібраннях наших країн-членів двічі на рік, обговорюють теми, які цікавлять молодь. Наприклад, питання участі молоді у виборах, права людини, використання технологій тощо.

Про проблеми молоді і очікування від виборів до Європарламенту 

Статистично найбільш активна вікова категорія виборців, коли ми говоримо про вибори до Європарламенту — це молодь до 25 років і старші люди 60+. Для середньої вікової категорії пріоритетні вибори на локальному рівні — у їхніх країнах.

Участь молоді на виборах до Європарламенту в 2019 році зросла на 50% у порівнянні з тими, що відбулись у 2014-му. Вперше кілька держав-членів ЄС дозволили громадянам віком від 16 років голосувати, що дало молодим європейцям інструмент для більшого впливу на майбутнє Європи. 

Це відбувається у важливий для європейської політики момент, коли ЄС змушений адаптуватися до численних суспільних трансформацій — зеленої, цифрової, демографічної, економічної, — на фоні багаторічної кризи.

Серед молоді суттєво зріс фокус уваги на питаннях безпеки та мілітаризації. Війна стала головним питанням політичної соціалізації. Є розуміння, що мирної Європи, в якій ми виросли, — більше не існує. Надзвичайно актуальним для молодого покоління є також проблема психічного благополуччя

Ще років 10 тому про це навіть не говорили у публічному просторі. Зараз молодь вважає, що має бути більше програм, спрямованих на збереження та зміцнення ментального здоров’я. 

Боротьба за збереження довкілля та зміна клімату залишаються серед ключових питань для європейської молоді. Актуальності не втрачають і так звані «bread-and-butter» питання: ціни на житло, рівень освіти, питання оплачуваного стажування. 

Тож очікування молодих людей на виборах до ЄС включають активну участь у процесах прийняття рішень, які визначатимуть їхнє майбутнє. Вони прагнуть бачити Європу, яка активно бореться зі зміною клімату, забезпечує стабільність та безпеку, пропонує можливості для соціального та економічного розвитку. Молодь розуміє важливість свого голосу і готова використовувати його для досягнення позитивних змін.

Зі свого боку Євросоюз також багато робить для мобілізації молоді та активної участі у виборах. Тут варто згадати, наприклад, ініціативи Together.eu, EU Youth Dialogue Platform, European Youth Hearing.

Про відповідальність кожного українця за кордоном

Об'єднуйтесь, щоб зберегти свою національну ідентичність. У часи мого студентства ми разом організовували різні заходи — зустрічі, конференції, запрошували відомих українців. Відвідуйте культурні заходи в країнах, де ви знаходитесь: Українські Доми зараз активно функціонують по всьому світу. Знайомтеся. Часом в музеях я обираю гід українською і таким чином знайомлюсь із земляками. 

Слідкуйте за політичною ситуацією в Україні.

Не всі, хто виїхав за кордон через війну — повернуться назад. Але донати, волонтерство, підтримка рідної культури і адвокація України на міжнародній арені — відповідальність тієї частини українців, що залишаться жити за кордоном

Про Україну з-за кордону

Мені здається, що молоді люди, які вже досить довго не проживають в Україні, сильно її романтизують. Навіть зараз, під час великої війни. Я, принаймні, точно. Завжди і всюди розповідаю, яка чудова наша країна, яке активне та прогресивне наше суспільство, який розвинений у нас бізнес. Однак, коли повертаюся додому, розумію, що все не зовсім так. Це розчаровує. 

Пам'ятаю дуже динамічний розвиток України перед війною. Хочеться, щоб вона стала ще кращою, коли ми повернемося.

Про ставлення до російської мови та культури

Це дуже болюче питання і ми часто обговорюємо його з колегами. За моїми спостереженнями, якщо у 2022-му, після початку повномасштабного вторгнення, всі масово почали переходити на українську, то зараз цей ефект помітно слабшає. 

Є ті, хто зробив свідомий вибір відмовитись від всього російського. Навіть якщо раніше був російськомовним. Але є й ті, для кого «мова не проблема» чи ті, що керуються принципом «яка різниця». Особливо добре таких людей помітно за кордоном. 

У моєму будинку проживають українці, я часто чую російську мову з їхніх балконів. Мене це вражає і лякає. Не розумію, яким чином іноземці мають відрізняти нас від росіян

‍Про повернення в Україну

У мене, як і в кожного молодого українця і українки, чимало надій на світле майбутнє нашої країни. Безумовно, воно має бути у європейській родині, як повноправного члена ЄС та НАТО. 

Вірю, що досвід війни зробить Україну лише сильнішою. Що ми станемо «антикрихким» суспільством і нацією. Як у концепції Нассіма Талеба: коли щось не просто витримує удар, а стає завдяки цьому в рази міцнішим.

Вважаю, що залучення молоді у процеси прийняття ключових рішень — життєво необхідне, щоб прискорити трансформацію і модернізацію країни. Це також зміцнить принципи демократії у довгостроковій перспективі.

Я б дуже хотіла, аби молодь, яка зараз виїхала за кордон, використала цей воєнний час на навчання і корисний досвід, який після закінчення війни привезе в Україну.

Принаймні я так і збираюсь зробити.

‍

Фотографії з приватного архіву

«Рівно рік тому мені подзвонила у сльозах подруга — вона не знала, що відбувається з її близькими. Останній раз вони виходили на зв’язок з даху свого будинку, і вода все продовжувала прибувати. Ніколи не забуду ці три доби, я тоді зовсім не спала. Ми робили все можливе, щоб рятувати людей в Каховці», — згадує перші дні після підриву росіянами Каховської ГЕС лідерка Euromaidan-Warszawa Наталія Панченко.

У ніч на 6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС: у зоні катастрофи опинилося 16 тисяч людей — десятки з них загинули під водою, близько 80 населених пунктів було затоплено, 11 тисяч гектарів лісів знищено — сума прямих збитків від катастрофи складає щонайменше 146 мільярдів гривень. У той же час за міжнародним законодавством, руйнування гребель є воєнним злочином і заборонено.

Активісти добиваються, щоб суд у Гаазі визнав Росію винною. І впевнені, що зараз має бути порушено питання створення чинних механізмів оборони об'єктів критичної інфраструктури, аби трагедія в Каховці не могла повторитися.

«Ми хочемо, щоб екоцид було визнано екоцидом, а геноцид — геноцидом, — наголосила Наталя Панченко. — Щоб Росія, її військові — всі, хто виконував і надавав накази — понесли за це відповідальність. Щоб міжнародні суди нарешті почали виносити вироки. Ми чекаємо на ці вироки вже понад 10 років. Жоден військовий злочинець досі не є покараним. Це проблема, яка показує: в  XXI столітті немає жодних гарантій безпеки та миру, бо ніхто не може впоратися з одним хворим на голову терористом».

Наталя також додала, що дуже замучена, адже зараз так мало світових ЗМІ згадують роковини трагедії. Хоча вона поламала життя тих, хто втратив у катастрофі рідних, домівку, улюблених тварин тощо. Мине ще багато часу, поки ця рана загоїться. А для деяких вона не загоїться ніколи.

«Мені важко про це згадувати, бо я тоді тиждень чекала звістки від своєї мами, — розповідає колишня мешканка Херсону Марія Саніна. — Це найжахливіший час у моєму житті. Найстрашнішим було усвідомлювати, що якщо щось сталося, у в мене навіть не буде шансу з нею попрощатися. Будинок моїх батьків зруйновано, я з маленькою дитиною в Польщі і вже ніколи не зможу показати їй дім, де виросла»…

Фотографії авторки

Вибух повномасштабної війни в Україні дав поштовх до нової хвилі економічної міграції у країнах ЄС. Тимчасовий захист із можливістю проживати і працювати у Європі, наданий Євросоюзом у зв’язку з російською агресією і масовим напливом воєнних біженців з України, спровокував останніх до активних пошуків працевлаштування. Найбільше біженців прийняла у себе Німеччина — йдеться у дослідженні, проведеному міграційною платформою EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету. Станом на травень 2024 року 67 громадян України в Німеччині працюють або проходять підготовчі курси для працевлаштування. 

Про те, як нині виглядає працевлаштування у ЄС і на що можуть розраховувати українські біженці, — в інтерв’ю з Маргаритою Нестеренко, керівницею відділу міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL.

Де найбільше працевлаштованих українців?

Ольга Гембік: Що зараз відбувається на європейському ринку праці?

Маргарита Нестеренко: Останні десять років у Польщі і загалом в Європі ми спостерігаємо нестачу працівників. Промисловість швидко розвивається, виробляється усе більше продукції — це все вимагає нових промислових потужностей і, звісно, працівників.

Відчувається нестача некваліфікованих працівників на промисловості чи логістичних складах, а також більш кваліфікованих, наприклад, операторів промислових машин, електриків, операторів вилочних навантажувачів, водіїв вантажівок тощо.

До того ж, Європа швидко старіє. Тому проблема із нестачею працівників буде лише посилюватися

До яких країн після початку війни посилилися економічні міграції українців?

Міграція посилилася до всіх європейських країн. На першому місці — Німеччина, де на умовах тимчасового захисту нині перебуває більше мільйона українців. На другому місці — Польща із 900 тисячами. Інші напрямки — Чехія (350 тисяч), Словаччина (трохи менше за 300 тисяч), Нідерланди (більш за 100 тисяч), Литва (більш як 80 тисяч).  

У Німеччині кожен п'ятий українець працює. У Нідерландах 46% українських біженців знайшли роботу. У Литві — 53%, у Чехії — 51%

У Литві кількість працівників з України стрімко росте, хоч раніше українці не розглядали країну як місце для економічної міграції. Прогнозую, що найближчим часом ця країна посуне навіть Нідерланди і ще нас здивує. 

Потік українців з Польщі до Німеччини відбувався із самого початку й досі кількість тих, хто виїжджає, зростає. Це стабільний тренд. У Німеччину їдуть влаштовувати життя. Тим паче, країна пропонує доплати і субсидії, безкоштовну німецьку освіту дітям. 

Ті, хто хочуть працювати, вибирають країни, де немає вимог знання мови і можна працевлаштуватися швидше, — Польщу, Чехію, Литву і Словаччину 

Як нині виглядає працевлаштування українців за кордоном? 

Зараз українці в ЄС працюють на умовах тимчасового захисту. Це дає можливість перебувати у країні й працювати. Це тимчасове рішення, але директивою ЄС воно щороку продовжується до моменту, поки війна в Україні не закінчиться. 

Тимчасовий захист отримати дуже просто. Наприклад, у Польщі, Литві, Чехії, Словаччині й Румунії можна це зробити  за один день — і вже наступного виходити на роботу. Звісно, тут є свої нюанси. Люди, які від початку повномасштабного вторгнення вже перебували за кордоном більш як один місяць, отримати тимчасовий захист у Чехії не зможуть. 

Українців на роботу приймають охоче, усі процеси максимально спрощені. Може, хіба, за винятком Нідерландів і Німеччини, де бюрократія перемагає над бажанням допомогти і зробити життя біженців трохи простішим у цей складний період. 

Пропозиції для українців

На що може розраховувати український працівник на ринках праці у Європі?

Наприклад, у Німеччині більше як 70% українців, що отримали тимчасовий захист, мають вищу освіту і прагнуть займати подібні посади до того, що мали в Україні, або хоча б наближені. Дуже багато людей шукають роботу в офісах, а не фізичну роботу. І це наразі дуже великий бар’єр. Бо якщо я в Польщі була бухгалтером і переїжджаю, приміром, у Литву, то в мене дуже мало шансів.

Попри те, що це країни ЄС, існують різні правила і закони. Досвід, який людина здобула в одній країні, навіть в Європейському союзі, дуже часто не береться до уваги в іншій

Але є й позитивні приклади працевлаштування. Наприклад, жінка працювала на молочному виробництві в Україні, на доволі високій посаді у відділі тестування, мала під собою цілу команду. Вона запитала, як може влаштуватися на аналогічну посаду. Я порекомендувала почати із посади рядового працівника на продукційній лінії такого роду підприємства у Німеччині. Зараз вона уже працює як тімлід, має підлеглих й можливість потрапити до відділу, в якому працювала раніше.  

Це дуже часта історія у Польщі — люди, котрі приїжджали ще до війни, спочатку працювали на заводах, на складах, пізніше отримували підвищення до керівника, координатора, а з часом переходили у компанії на посади відповідно до своєї української освіти. 

Специфіка працевлаштування у різних країнах

Які особливості працевлаштування у найближчих до нас Польщі, Чехії, Литві, Румунії?

Працевлаштування у Польщі має дуже багато плюсів — це близько, просто, зрозуміло. Більшість працедавців, які беруть на роботу українців, мають чимало років досвіду співпраці. Тож знають, що для нас важливо. Перевага — відсутність мовного бар’єру. Я не бачила у Польщі жодного закладу, в якому не було б хоча б одного працівника з України. Тож працівники потрапляють у свою сферу, розмовляють рідною мовою, підтримують традиції, святкують свята. Ще один плюс — завжди є чимало вакансій. 

У Польщі за останній час кілька разів підвищували мінімальну зарплату. За базову кількість робочих годин працівник може заробляти й до 1200 євро нетто. До Чехії українці так само їхали на роботу задовго до повномасштабного вторгнення. Вакансії тут дуже схожі до польських — це харчова промисловість, автомобільна галузь. Чеські працедавці не вимагають, щоб українці говорили чеською або англійською. Тут працівник так само потрапляє у зрозуміле для себе середовище і це — плюс.

У Литві теж не буде проблеми порозумітися із працедавцем. Роботу тут можна знайти на підприємствах автомобільної та харчової промисловості: м’ясному і рибному виробництвах. Зарплати коливаються від 1000-1300 євро нетто. При цьому литовські працедавці забезпечують безкоштовне проживання у комфортних кімнатах по 2-3 людини. На відміну від Чехії, за бажанням працівника тут є можливість працювати понаднормово — й до 10-20 годин на місяць. 

Румунія програє іншим країнам за рівнем зарплати, але великою перевагою є те, що тут охоче беруть на роботу жінок із дітьми і людей у віці 60-65+ років, які в інших країнах, і в Україні також, мають проблеми із працевлаштуванням

Робота у Румунії є навіть у невисокий зимовий сезон, тоді як у решті європейських країн вакансій меншає. До того ж, українцям з південних регіонів країни легше приїхати у Румунію, аніж у Польщу. 

Яка ситуація із працевлаштуванням у Нідерландах та Німеччині? 

Найскладніше у цих країнах — легалізація. Причому Нідерланди у рейтингу «складних країн» перебувають на першому місці, бо тут треба чекати довше на оформлення тимчасового захисту. Буває, що чекають від 2-ох до 6-ти місяців і до цього моменту не можуть працювати. Якщо ти жінка більше 45 років, не володієш англійською і не маєш водійський прав, то знайти роботу в Нідерландах буде важко. У країні проблема з доступністю житла і цінами на нього, тож люди часто живуть за 20-30 км від місця роботи, дістатися без автомобіля складно. 

Один із найбільших плюсів — зарплата у 1800-2000 євро нетто, із вирахуванням вартості житла і доїзду. Ще одна перевага — можливість кар’єрного росту

Якщо у Німеччині на офісну роботу мігрантів приймають неохоче, то у Нідерландах такої проблеми немає. Тут є можливість почати роботу на більш низькій посаді й отримати підвищення. Однак, щоб отримати прихисток у Нідерландах, людина не повинна мати його в інших країн.

Німеччина, натомість, приймає українців, які мали статус тимчасового захисту в інших країнах. Утім, якщо попередній захист ви, наприклад, мали у Нідерландах, де довідку про це вклеюють у паспорт, то рішення може залежати від волі конкретного працівника міграційної служби. Ми знаємо й такі ситуації.

Для того, щоб податися на тимчасовий захист і почати працювати у Німеччині, потрібно один-два тижні. Треба зареєструватися на біржі праці, у ДжобЦентрі, звідти уже направляють на мовні курси — це одна із вимог на отримання соціальної допомоги. І тільки після цього можна активно шукати роботу.

Більшість працедавців усе ж таки хочуть працівників, які розмовляють німецькою. Навіть ті, хто добре знає англійську, мають тут труднощі із працевлаштуванням

Напрямки, за якими набирають українських працівників у цих країнах: сільське господарство, харчова промисловість (м’ясна і рибна переробка), автомобільна галузь, сезонні роботи, пов’язані зі збором овочів і фруктів. У Німеччині ще популярний такий напрямок, як сортування скляних пляшок. 

Без українських чоловіків

Як на ринки праці сусідніх країн вплинула війна і відсутність українських чоловіків? Якими чином намагаються це компенсувати?

Проблем з відсутністю працівників-чоловіків була і до початку повномасштабної війни. Єдина можливість компенсувати українських чоловіків у Польщі — набір працівників з Азії або Південної Америки, наприклад, із Колумбії. В інших країнах ЄС частіше погоджуються на те, щоб брати на «чоловічі» позиції жінок. 

Наприклад, у Литві у EWL майже немає наборів для чоловіків, у Чехії теж набирають переважно жінок. Насправді, коли працедавець каже, що хоче набирати чоловіків, то це не тому, що жінкам не пасує ця робота. Працедавцеві здається, що чоловіки будуть справлятися краще.

Але насправді навпаки —  чоловіки менш стабільні, вони шукають краще оплачувану роботу, що логічно, бо найчастіше саме вони мають утримувати усю родину

Справді, жінки не працюють на будівництві, на логістичних складах, де треба завантажувати машини, які приїздять з товаром. Але дуже багато типово «чоловічих» процесів, наприклад, в автомобільній галузі, де є робота з інструментами, скручування деталі, опанували жінки.  

Які тенденції спостерігатимемо на ринках Європи у найближчій перспективі?

Кількість вакансій для українців у Європі лише зростатиме. Від початку повномасштабної війни й до сьогодні ми спостерігаємо, що битва європейських працедавців за українського працівника продовжується. Працедавці цікавляться, які умови праці пропонують в інших країнах і які зарплати варто пропонувати їм, аби зацікавити українців. І це буде посилюватися, бо дуже багато країн, які не мали доступу до українських працівників, — Литва, Словаччина — зараз зрозуміли, що це відповідальні люди, які готові виходити і на додаткові години.

Думаю, що цей дефіцит буде загострюватися, адже багато галузей розвиваються дуже стрімко, зводяться нові заклади і склади

Беручи до уваги те, що в українців дуже великий досвід роботи за кордоном, вони мотивовані працювати, я думаю, що на європейських ринках для нас з’являтиметься все більше вакансій. І ще більше європейських країн будуть відкриватися для українців — навіть ті, які зараз не дуже активно інтегрують їх у локальний ринок праці.

Вища контрольна палата Польщі негативно оцінила якість вирішення питань, пов’язаних з обслуговуванням іноземців, які подаються на карту побиту, у воєводських управліннях — у 60% розглянутих випадків виявлено порушення регламенту.

Тривале очікування вирішення справ призводить до стану правової невизначеності щодо законності перебування українців у Польщі — як з боку держави, так і з боку переселенців. Це також іноді відлякує роботодавців. А ще тривалість провадження негативно впливає на приватне та сімейне життя українців, які не можуть виїхати з Польщі, щоб відвідати сім’ю в очікуванні дозволу на проживання (адже поки чекаєш на карту — виїжджати за межі країни не можна).

Тому польський уряд вирішив внести зміни до Закону про допомогу українським біженцям, який був прийнятий ПіС після початку повномасштабної війни в Україні.

— Ми повинні вийти із ситуації тимчасовості, — пояснив Мацей Дущик, заступник міністра внутрішніх справ та адміністрації та професор Варшавського університету, який займається дослідженнями міграції.

Що ж обіцяють зміни до Закону?

1. Перебування українських біженців зі статусом UKR буде законним до 30 вересня 2025 року. Однак це стосується лише тих мігрантів, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року та перебували в Польщі безперервно мінімум 365 днів (тобто не перевищували термін поїздок за межі РП на понад 30 днів).

2. Після 2025 року особи, які перебувають під тимчасовим захистом, зможуть залишитися в Польщі, але повинні будуть подати заяву на тимчасове проживання (карту побиту) терміном на три роки. Отримання карти обіцяють за спрощеною процедурою.

3. Для отримання номера PESEL тепер необхідний проїзний документ (загранпаспорт).

4. Лікарі з України зможуть отримати дозвіл на практику в Польщі до 24 жовтня.

5. З 1 вересня 2024 року українські діти зобов’язані навчатися в польських школах (зараз до 150 тисяч українських дітей вчаться онлайн в Україні, в українських школах у Польщі або взагалі ніде не навчаються).

6. Пільгу «800+» та «Добрий старт» отримають лише ті діти, які виконають цей обов’язок навчання.

7. Користуватися центрами колективного розміщення зможуть лише ті, хто перебуває в особливо складних життєвих обставинах.

8. Українці більше не отримуватимуть одноразово 300 злотих після прибуття на територію Польщі для оформлення формальностей.

9. Також буде скасована пільга у розмірі 40 злотих на день для приватних осіб, які приймають громадян України.

У Сеймі міністр Дущик пояснив, що йдеться не лише про розвантаження державного бюджету, а й про усунення зловживань. Траплялося, що українці платили нечесним господарям за проживання, хоча останні отримували пільги за їх розміщення.

Щодо спрощеного шляху подачі документів на тимчасове проживання для осіб, які вже мають статус UKR і прибули до Польщі після 4 березня 2022 року: уряд хоче повністю оцифрувати систему, щоб можна було подавати заявки онлайн. Таке рішення зменшить навантаження на офіси та прискорить процедури.

Зміни були прийняті Сеймом і Сенатом без поправок. Зараз акт чекає на підпис Президента. Положення мають набути чинності 1 липня.

У цій школі Харкова сигнал повітряної тривоги не зупиняє уроків, бо діти вже знаходяться у бомбосховищі. Першу підземну школу побудували, щоб у прифронтовому місті-мільйоннику не зупинявся навчальний процес.

Рішення облаштовувати школи під землею ухвалили в Харківській мерії, бо навчатися у звичайних класах у місті заборонено через ризик щоденних ракетних ударів.

У прикордонному Харкові від оголошення повітряної тривоги до моменту удару часто минає менше хвилини — а цього замало, щоб спуститися до бомбосховища. Тому від початку повномасштабного вторгнення школярі навчаються або онлайн, або в спеціально облаштованих класах у метро.

Але місця у метро мало, всім бажаючим не вистачає, тому в жовтні 2023 року міський голова заявив про будівництво підземних шкіл. І ось перша така школа відкрилась у травні 2024. За словами керівнички районного управління освіти Олени Збицької, у дві зміни тут навчаються 230 школярів.

У другого класу урок математики. У приміщенні — жодного вікна, але освітлення відповідає нормам, аби не зашкодити зору школярів. Діти уважно слухають вчительку й вчаться віднімати числа. Ось вже два тижні, як так виглядають їхні будні.

Класи розташовані на мінус першому поверсі — це шість метрів під землею. Бункер має кілька джерел живлення, тож блекаути на роботу не впливають.

У десятого класу триває урок української мови. Під час уроку чутно звук сирени, але діти на повітряну тривогу не зважають — вони у безпеці. Софія Свідра сидить за другою партою, а у перерві розповідає, що сама попросила батьків повернутися до офлайн навчання, бо скучила за однокласниками. Останні два роки вона навчалася онлайн.

«Тут на перервах ми можемо потеревенити, пограти, а вдома я просто сиділа за комп’ютером. Тут я почуваюсь спокійно та безпечно», — каже Sestry Софія.

На перерві молодші діти приходять до ресурсної кімнати погратися. За потреби з ними працює психологиня Марина Приходько.

«Ми пояснюємо дітям, що тут безпечно. Наприклад, днями в Харкові були вибухи, але у школі їх не чути — діти спокійні й продовжують вчитися.

Зараз дітям у Харкові дуже складно навчатися. Чимало з них стали тривожними. Якщо до повномасштабного вторгнення з дитиною можна було за місяць-два вирішити проблему, зараз праця триває набагато довше».

У Харкові діє змішана система навчання: за бажанням учні можуть долучатися до уроку онлайн — у класах є ноутбуки.

31 травня у підземній школі пролунав останній дзвоник, а у вересні навчатися тут планують понад 900 дітей, розповідає Олена Збицька.

«Для дітей облаштовані всі умови: класні кабінети, ресурсна кімната, буфетна зона. Нам прикро, що наші діти навчаються під землею, але це можливість соціалізації в умовах війни».

За словами директорки міського департаменту освіти Ольги Деменко, наступного року на навчання офлайн до підземних класів та класів у метро записалося загалом понад 4,5 тисячі дітей

Ідею створення підземних шкіл вимушені підхопити й інші міста України. Так, у Миколаєві вчора відкрилося підземне шкільне укриття на 1200 дітей. Планується побудувати подібні укриття також у Херсонській та Одеській областях.

Фотографії Олександри Новосел

Атаки на Харків, Блінкен у Києві та День вишиванки ― ось найважливіші кадри травня 2024 року

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Наше інтерв’ю було записано до трагедії, яка сталась із типографією «Фактор-друк». Юлія Орлова розповіла онлайн-виданню Sestry, як сьогодні працює видавничий бізнес в Україні, особливо в місті, яке щодня обстрілюють. Харків кожного дня закидають КАБами, у місті постійні проблеми з електрикою через руйнування об’єктів енергетичної інфраструктури. Але попри це воно живе, попри щоденні втрати тут працюють кав’ярні, підприємства і друкарні.

‍Книжки переїжджали двічі

У 2022 році видавництво «Віват» вантажівками вивозило книжки на безпечнішу територію.  Частина книжок залишилась у Харкові на складі, частина — переїхала в Рівне. 

— Ніхто не розумів, що буде далі, як будуть розвиватися події. Як би це не звучало пафосно, але ми дійсно під обстрілами вивозили книжки. Нам тоді допомагало дуже багато людей, знайшли хороший новий склад, — розповідає Юлія Орлова.

Але працювати з двох складів — дуже складно. Тож ухвалили рішення повернутися назад, у Харків:

— Неможливо розділити всі книжки навпіл. Коли було якесь замовлення, то частину треба було везти з Рівного, частину — з Харкова. Були постійні затримки. Тому ми вирішили повернутися до Харкова, адже наші основні склади й друкарні залишалися тут. Тепер ми працюємо з єдиного складу у Харкові.

Особливості бізнесу в Харкові: проблеми зі світлом, ІПСО та тривоги

Одна з перших проблем для бізнесу — постійні тривоги, які можуть тривати годинами. Між ними — коротка перерва 20-30 хвилин, і знову сигнал про небезпеку. За цю перерву треба встигнути відвідати податкову, банк, оформити документи. Але це за умови, що в цей час є електрика. Іноді на отримання простої довідки йде пів дня.

А світла в місті може не бути й по 6 годин, тож налагодити системну роботу доволі непросто

Ще один аспект, який дуже впливає на бізнес і стосунки з партнерами, додає Орлова, — чутки про те, що місто буде «сірою зоною», що його от-от захоплять чи подібне. Тоді партнери починають побоюватися, що видавництво не зможе налаштувати системні вчасні відправлення:

— Ми розуміємо, що це ІПСО. Але це теж впливає і не тільки на самих мешканців міста, а й на харківський бізнес. У мене була дуже неприємна ситуація, коли з нами не захотіли працювати, бо ми — в «червоній зоні» через постійні обстріли. Це дійсно проблема, але водночас багато бізнесів нас підтримують, часом крізь пальці дивляться на якісь затримки, хоч ми дуже-дуже намагаємось нікого не підвести. І це не тільки про видавництво, а й про всі інші процеси.

Відсутність електрики впливає не тільки на реалізацію, а й на сам друк

Найбільші друкарні, з якими співпрацює Vivat, — теж у Харкові. Після вимкнення електрики друкарням потрібен час, щоб відновити процес. Тож через часті перебої й відключення час на друк книг зріс з місяця до двох:

— Ми відчуваємо відповідальність перед нашими читачами й завжди про це комунікуємо. Знаю, що всі три великі друкарні придбали генератори і їх підключають, але це все одно не швидкий процес, бо це великі промислові машини.

Вартість книг зростає, та бізнес має бути гнучким

Усе це не може не вплинути на вартість книжкової продукції. Тому Vivat шукає шляхи, як балансувати між купівельною спроможністю читачів та собівартістю. За оцінками Юлії Орлової, зараз книга в середньому коштує 350-360 гривень. Та ще у липні 2023 року, згідно з аналітикою «Читомо», середня вартість книги була 316 гривень.

— Але треба теж враховувати купівельну спроможність людей, тому суттєво підвищувати ціну ми не можемо. Тож шукаємо різні варіанти, і намагаємось донести це читачам. Наприклад, пропонуємо не робити тверду обкладинку. Якщо обкладинка м'яка, то це пришвидшує час друку і зменшує ціну. Зважаючи на обставини, ми маємо бути гнучкими, — резюмує Юлія Орлова.

Одна з проблем — фахівці

Наразі у видавництві Vivat працює більше ніж 160 людей в штаті й ще близько 200 працівників залучені на аутсорсі. Та кваліфікованого персоналу не вистачає. Багато людей залишилось за кордоном і не повернуться, бо декому й нікуди повертатися — більше ніж 4000 домівок в Харкові пошкоджені:

— Наш офіс обладнаний старлінком, бомбосховищем, але я не можу усе одно працівників виводити туди, бо незрозуміло, що буде далі. Тому чимало співробітників працюють дистанційно. І нам дуже не вистачає отого відчуття єдності, командного духу, вайбу. Бо книжки створюються в любові. Коли збирається команда, то кожен додає щось: «А давайте про це напишемо», «А давайте це додамо», «Давайте це проілюструємо»…

І ось на цих мозкових штурмах створюються ідеї. Також не вистачає звичайної підтримки, дружнього плеча

Утім, попри все, Vivat планує зростати. У 2023 році у видавництві видали 359 найменувань книг, а цього року обіцяють, що будуть надруковані 400 нових найменувань. Та важливіше, що у видавництві виросли наклади: в середньому наклад зараз складає 4700 примірників.

До слова, торік Vivat мало відзначати 10-річчя. За ці роки роботи видавництва абсолютним рекордсменом став наклад книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» — понад 110 тисяч примірників:

— Ця книга стала символом свободи. Вона про те, що завжди потрібно за свободу боротися. І те, що було потім (позов до суду Віктора Медведчука зі спробою заборонити книгу. — Авт.)  теж говорить про цю боротьбу. Я дуже вдячна Вахтангу Кіпіані, що він вступив у неї. Бо, направду, те, що відбулося після виходу цієї книги, стало для нас неочікуваним.

Щоб розвиватися, потрібно змінюватися

Усі випробування не могли не позначитися на економічних показниках. Відсоток рентабельності видавництва знизився. У 2022-му році це відбулося тому, що воно виживало. А у 2023-му, оговтавшись від потрясінь, довелося міркувати про те, як працювати надалі й у Vivat розпочали трансформацію бізнесу:

— Ми хочемо систематизувати наші бізнес-процеси та масштабуватися. Наразі ми бачимо вікно можливостей і прагнемо розвитку. І шанс є. Одночасно рости й трансформуватися важко, можливо, ми трохи призупинились з погляду збільшення прибутку, але це виправдані кроки для того, щоб систематизувати бізнес-процеси, діджиталізувати їх — і далі нам буде легше рости.

Vivat ставить собі за мету, щоб кожна тут видана книжка ставала для українців бестселером, який всі хочуть купити. Для цього потрібні потужні піар-компанії. І тут теж є проблема кадрів:

— Напевне, інші видавництва мене підтримають. Зараз велика проблема з піарниками, нам не вистачає фахівців. Бо наша задача сьогодні: донести до читача, що ця книга — саме та, яку він має прочитати. Щоб ціна була доступною для читача, повинні бути більші наклади, от ми й намагаємось пропіарити книжку, щоб наклад збільшити, збільшивши попит.

Ми залежимо від читачів, а читачі залежать від нас, і ми є єдиним цілим

Нестача кадрів відчувається й в іншій сфері — перекладацтві. 70% книг, які видаються у Vivat, — твори закордонних авторів. Зі слів керівниці Юлії Орлової, наразі у них є понад 50 творів, на які вже придбані права і які не можуть видати, бо чекають, коли перекладач завершить переклад попередньої книги:

— Це заважає нам наповнити ринок україномовною літературою. І це проблема багатьох видавництв. Бо не кожен, хто навіть досконало знає мову, може бути перекладачем. Це впливає й на розцінки. У більш як 50% випадків переклад коштує дорожче за авторські права на книгу. Наприклад, якщо авторські права коштують 1500 доларів, то перекладачу ми маємо заплатити 2500. Звичайно, переклад займає декілька місяців, і перекладач заробляє десь 500-700 доларів на місяць. Це ніби й небагато, але це теж відображається на вартості книги.

Чого чекати у майбутньому і над чим треба працювати?

Попри все, видавництво Vivat торік відкрило 8 нових книгарень. У планах — відкриття книгарні у Чернівцях. Тож роздрібна мережа — один з пріоритетів. 

А ще важливою складовою успішних бізнес-кампаній є вивчення потреб ринку. Хітами видавництва стали книги «Фактор Черчилля»  Бориса Джонсона, «Емоційний інтелект» Даніела Ґоулмана. Один з перспективних напрямків, який розвиватимуть — книги жанру фентезі.  Популярність цього напряму може визначатися з одного боку зі спробою втечі від реальності, ескапізму, а з іншого — потужними спільнотами:

— Це дуже цікавий маркетинговий кейс. Раніше ми визначали нашу цільову аудиторію за статтю, віком. А ось, коли говорити про шанувальників фентезі, то тут дуже важить те, що в них дуже сформована спільнота: люди зустрічаються, обговорюють книжки.

Звісно, видавництво буде видавати й книги про війну: уже видано понад 30 книг на цю тематику, розповідає Орлова:

— Нам хочеться говорити про війну, хочеться це закарбувати. Але у книжки доволі великий життєвий цикл, тому ми дуже зважено  підходимо до цих тем, бо навіть якщо ці твори зараз не читають, то будуть у майбутньому. 

Тому мені важливо знайти людину, яка або пережила або є експертом в якійсь темі

Попри те, що частка українських авторів, чиї тексти видає Vivat, становить близько 30%, та якість текстів говорить про те, що в української літератури — велике майбутнє:

— Наша нація за цю війну дуже подорослішала. Це відчувається. І тому я вважаю, що в української книги дійсно хороше майбутнє.

Закордонні видавництва також цікавляться придбанням авторських прав на твори українських письменників. І це — теж джерело доходів видавництва. Єдине, зауважує Юлія Орлова, тут є чималий дисонанс: якщо українці хочуть говорити про війну, то закордонні видавці не надто охоче купують права на такі твори. Здебільшого за кордон купують книги з історії України, кулінарні, дитячі. Останні, зокрема, цікавлять через високоякісні сучасні ілюстрації українських художників:

— Я б хотіла, щоб наших авторів, які пишуть про війну, почули за кордоном. Ми дуже фокусуємось на цьому напрямку: продати права саме на книжки на цю тематику.

Та, на жаль, поки що цікавість до цієї теми дуже низька. І це боляче відчувати

А от російськомовні книги на українському ринку — це теж проблема, попри ухвалений закон про заборону імпорту таких книг, наголошує Орлова. І тут йдеться вже не про бізнес:

— Я бачу, що цей закон, на жаль, зараз не виконується. Це видно і в нас у Харкові в магазинах, і на електронних платформах: досі продається дуже багато книжок російською мовою. Мені здається, що тут нам потрібна допомога держави. Ми не просимо в держави гроші, просто хочемо, щоб закон виконувався, і в нас немає на це важелів впливу, а в держави вони є. Тому в цьому випадку держава мала б допомогти, бо це не допомога бізнесу, а допомога українській культурі в цілому. 

Після трагедії із друкарнею «Фактор-друк» гендиректорка Vivat Юлія Орлова опублікувала лист, в якому розповіла, як українці та міжнародна спільнота можуть допомогти друкарні: «Поширюйте і розповідайте про цю трагедію в Україні й за кордоном; про те, як ворог нищить українську книгу та культуру, намагається зупинити розвиток нашої нації. Зараз важлива підтримка усього світу. Ми з вами є свідками нищення європейських цінностей та демонстрації низького рівня розвитку російського суспільства. Впевнені, що ця трагедія не залишить байдужим жодного жителя цивілізованого світу: нищення книг веде до занепаду моралі у суспільстві».

<add-frame>Як підтримати друкарню сьогодні?<add-frame>

• Припинити співпрацю з будь-якими російськими структурами;
• Підвищувати обізнаність про російські злочини проти України, особливо ті, які спрямовано проти нашої культурної спадщини;
• Продовжувати спрямовувати пожертви медичним благодійним організаціям, які підтримують постраждалих від війни;
• Продовжувати надсилати пожертви українській армії;
• Фінансово підтримати компанію «Фактор», яка відкрила збір та спрямує всі пожертвувані кошти на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічної діяльності.

<add-frame>Як допомогти?<add-frame>

Компанія «Фактор» відкрила збір. Усі кошти буде спрямовано на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічного життя. 

Реквізити для допомоги у гривні

Одержувач платежу: Найменування одержувача: ТОВ ФАКТОР-ДРУК

Код отримувача: 20030635

Назва банку: АТ КБ «ПриватБанк»

Рахунок одержувача у форматі IBAN: UA693515330000026004052102874

Валюта: UAH

Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога згідно листа № 36 від 24.05.2024 без ПДВ

Валютні рахунки

Реквізити компанії / Company details / Назва компанії / Company name: БО ФОНД ГРОМАДИ ХАРКОВА ТОЛОКА

Назва банку / Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

SWIFT code банку / Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Адреса компанії / Company address: 61002, УКРАЇНА, ОБЛ. ХАРКІВСЬКА, М. ХАРКІВ, ВУЛ. СУМСЬКА, Б. 106А

Reference: factor druk

Євро IBAN Code: UA633515330000026004052234902

Долар IBAN Code: UA233515330000026008052136352

Company details / company Name: CHARITY COMMUNITY FOUNDATION OF KHARKIV "TOLOKA"

Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Company address: 106a Sumska Street, Kharkiv, 61002, Ukraine, Kharkiv region, Kharkiv city

Reference: factor druk

EUR IBAN Code: UA633515330000026004052234902

USD IBAN Code: UA23351533000002600805213635<add-frame>‍

Дискусія відбулася на YouTube-каналі «Фейгін Live» після того, як російська політоглядачка Юлія Латиніна, яка позиціонує себе як опозиційна, назвала у твіттері те, що зараз відбувається в Україні, «громадянською війною», адже росіяни й українці нібито разом побудували Російську імперію. Ба більше — українці, на її думку, були рівноправними партнерами росіян у цій імперії. Віталій Портников назвав такі заяви імперською пихою та невіглаством. Після чого опоненти зустрілись у прямому ефірі на нейтральній платформі.

Протягом понад годинної дискусії росіянка, сидячі у шкіряному червоному кріслі, говорила про Російську імперію як спільний партнерський продукт росіян та українців, стверджувала, що для «військової пропаганди» України недоцільно зображувати росіян як «генетичних імперців», а українців — як «світлих ельфів», що для перемоги держави у війні українська пропаганда має говорити росіянам, що, ідучи на війну, вони йдуть вбивати «брата, або якщо не брата, то тітку».

Латиніна весь час намагалась змістити фокус уваги з обговорення дій росіян на різноманітні приклади зі світової історії в стилі «а в Америці негрів лінчують». Тобто була готова обговорювати які завгодно імперії, крім власної. Натомість Портников — на контрасті — без краватки та домінуючого антуражу — навів низку переконливих історичних аргументів, чому українці протягом століть не мали рівних прав та можливостей з росіянами.

Основні аргументи Віталія Портникова:

Портников відкинув визначення себе як пропагандиста й сказав: «Я не вважаю, що маю брехати російському окупанту на українській землі й говорити, що він прийшов до братів, якщо він жодного стосунку до людей на цій землі не має. І його родинні зв'язки пов'язані винятково з тим, що імперія перемішувала народи і якась кількість вихідців з українських земель вирішила прийняти російську ідентичність і російський імперський погляд на світ».

Такі люди не були і не будуть братами українців, оскільки зробили інший історичний вибір.

А «рівне партнерство» українців з росіянами у створенні Російської імперії Портников прокоментував так: «Це брехня.

Тому що брати участь у будівництві Російської імперії могли лише ті люди українського етнічного походження, які відмовлялися від власної ідентичності та приймали чужу, московську, умовно кажучи, а потім російську національну ідентичність.

А ті українці, які не були готові до подібних дій, завжди були ворогами цієї імперії, завжди нею переслідувалися і зневажалися. І це стосується не лише українців. …Ті євреї, які хотіли бути євреями, завжди були ворогами імперії, завжди нею зневажались і знищувались.

Я хотів би нагадати прості історичні факти про наше видатне партнерство. З того моменту, як почалася взаємодія двох територій, коли Андрій Боголюбський зрештою створив те, що потім стане Москвою та Росією.

Перше, що сталося — це руйнування та знищення Києва. Яке це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують? Те, що ми бачили зараз у Бучі, було за Андрія Боголюбскього в тих самих масштабах. Про яке партнерство ми говоримо, коли війська іншого божевільного — Петра I — повністю знищували Батурин, жінок та дітей?

Про яке партнерство ми говоримо, коли у 20-х роках ХХ століття всі ваші армії, які брали участь у громадянській війні за майбутнє Росії — що білі, що червоні — знищували українську державність — що Денікін, що Ленін?

…Про яке партнерство ми можемо говорити, якщо навіть люди, які вірою та правдою вам прислужувалися, завжди сприймалися з презирством як ті, які можуть варити борщ, їсти вареники та танцювати гопак. Про яке партнерство ми можемо говорити в Російській імперії, якщо українська культура в цій імперії завжди сприймалась як щось сільське?

Не схоже на щось серйозне і велике, тому що серйозне і велике — це Великий театр, московська культура, Рахманінов,Чайковський, Пушкін, Достоєвський, Толстой. А українцям залишаються лише села, фольклор. Тільки захоплюватись великим. Великою міською культурою Росії.

Про яке партнерство може йтися, якщо Російська імперія свідомо витісняла українців після приєднання українських земель? З міст у сільську місцевість та містечка. До речі, як і євреїв, яких не допускали у великі міста. У нашій країні, якщо брати її східну частину, не ту частину, яка входила до складу Австро-Угорщини, більшість українців жили до 1917 року лише в одному великому місті — Полтаві.

…Про яке партнерство може йтися, якщо практично всю історію українських земель вони сприймалися виключно як апендикс, що доводить російське право на Європу?

І мене вразило, що ми повинні через 33 роки після проголошення української незалежності продовжувати множити всі ті міфи, які Карамзіни та інші імперські історики написали на втіху династії Романових. Чому ми маємо серйозно сприймати нісенітницю, яку одні нетямущі люди написали для інших? Чому ми маємо серйозно сприймати ваші слова про те, що в Російській імперії українці були партнерами, а в Австро-Угорській — другим сортом? Це неправда.

Українців в Австро-Угорській імперії, можливо, на високих посадах було менше, ніж етнічних українців на посадах в Російській імперії, в Радянському Союзі. Але цих українців ніхто не закликав відмовитись від їхньої ідентичності.

Тому, можливо, вони й не перебували на високих посадах. Натомість українці мали національні товариства, політичні партії, газети, журнали, мову, школи, факультети в університетах. Австрія, якщо говорити саме про Австрію як частину Австро-Угорської імперії, в роки дуалістичної монархії, була зацікавлена ​​в українському національному розвитку ще й тому, що вона вважала, що кожен народ, який розвивається в імперії, якимось чином є альтернативою іншим національним рухам.

І люди, які вигадували міфи про Москву, Третій Рим, вони всі партнери Росії, але вони відмовилися від українців у собі. Ми ж створюємо державу, яка пам'ятає свою реальну історичну та релігійну, якщо хочете, церковну спадкоємність. Ви відокремилися від нас колись і створили зовсім іншу, по суті, державу. Цілком на інших традиціях.

Київська держава має вікові традиції. Потім участь українського народу в побудові Великого князівства Литовського, де він справді був партнером. Потім непрості стосунки у Речі Посполитій, але там теж українці були партнерами у державному будівництві та хотіли більшого партнерства.

Але коли українці стали частиною вашої країни — більше жодного партнерства не було. Їм завжди говорили: або ти визнаєш себе російським, або ти ворог.

Сама концепція Російської імперії, де був один російський народ, розділений на великоросів, малоросів та білорусів, для українського та білоруського народів не мала на увазі партнерства, а визнавала відмову від своєї національної ідентичності. Ви шанували? Ви приймали лише тих, хто був готовий стати такими, як ви. Але цих людей ви при цьому зневажали, тільки-но вони виходили з кімнати.

…Ви в масі своїй досі не бачите нічого поганого, щоб назвати людину хохлом. Я дуже добре пам'ятаю часи, коли мої московські знайомі розповідали мені про своїх домогосподарок з України як про якихось представниць дикого племені, які приїхали з якогось покинутого хутора обслуговувати їх у їхніх московських хоромах.

Історія Росії та історія України — це історія двох різних країн на різних континентах. У Європі та на кордоні Азії.

І що навіть ті росіяни, які намагалися стати європейцями, зазнали у своїй, по суті євразійській та азіатській країні нищівної поразки. І ми не хочемо бути частиною цієї цивілізації та цієї поразки. Ми будуємо тут державу самодостатню — з українською мовою, українською культурою, реальним баченням нашої державної історії, до якої нинішня Росія не має жодного стосунку.

Ми не претендуємо на спадщину Андрія Боголюбського та його наступників у Суздальському князівстві та у майбутній Москві. Але ми не хочемо, щоб ви претендували на Київ з його історією та на всю історію наших земель через Київ, Галицько-Волинську Русь і потім Велике князівство Річ Посполита тощо.

Ми хочемо, щоб ви зрозуміли, що ми були не партнерами, а абсолютно випадковими жителями та жертвами української національної історичної помилки, коли частина наших земель стала частиною російської держави. І що Росія в цій державі завжди була підлою та брехливою мачухою для народу, який потрапив до неї у підпорядкування. І велике щастя, що 1991 року ми від цієї мачухи нарешті змогли втекти.

Але вона знову прийшла — вбивати, грабувати, ґвалтувати.

Чому ми цій тупій мачусі повинні вкладати в її паспорт фотографії якихось її родичів? Ми не хочемо, щоб вона дивилася на світлини родичів. Ми хочемо, щоб вона від нас нарешті відмовилася, розумієте?

І я завжди говорю, що, звичайно, було б добре, щоб Росія була демократичною, європейською, щоб вона не претендувала на наші землі, на білоруські землі, на землі Чечні та Татарстану. Але якщо такої Росії немає і не передбачається в історичній перспективі, то єдине, як ми можемо врятуватися — щоб ціна нашого завоювання для російського народу була вищою, ніж ціна його власного національного існування.

Тому наша дорога йде в НАТО, в реальний союз із Заходом, можливість себе захистити і можливість завдати такої шкоди агресору, після якої він не думав би далі завоювати наші землі. Це все, що ми можемо.

Тому що якщо ми станемо частиною Росії, ми знову зникнемо, як мало не зникли у роки її правління. А ми маємо зберегтися як нормальна європейська цивілізована держава. Що робитимете ви з вашою країною — це ваша справа.

Зможете повернути Росію до здорового глузду? Чудово. Це найкраще для всіх її сусідів. Не зможете — вибачте, ми повинні якось вижити, незважаючи на ваше буйне божевілля, яке повторюється кожні 50 років.

Реакція соцмереж

Українські глядачі назвали почуте в етері «потужною світоглядною дискусією» і звернули увагу, що, за підсумками голосування близько 16 тисяч глядачів, 87% віддали перевагу аргументам Портникова (проти 5% тих, хто підтримав Латиніну).

В українських соцмережах люди масово дякують Віталію Портникову за чітку позицію та переконливі контраргументи в дискусії. І пишуть, що Портников чудово продемонстрував, що росіян можна і треба розмазувати не лише на спортивних майданчиках.

«Розмова Портникова з Латиніною мусить увійти в аннали української журналістики», — пише перекладач і публіцист Андрій Бондар.

Юристка Регіна Гусейнова-Чекурда впевнена: «Це була головна подія дня. Головна. Бо це прецедент. Коли український журналісти показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з кремля, не дав затягти себе на зручне для опонента поле, не повівся на емоції. Це треба показувати на факультетах журналістики і курсах по комунікації. Це було блискуче».

Журналіст і народний депутат Микола Княжицький зі свого боку висловив думку, що неабиякий резонанс дискусії серед українців — ознака комплексу нашої меншовартості. «Але розмова і позиція Віталія раптом прислужилися важливій справі: зняли облуду захоплення «хорошими русскімі» з очей багатьох».

А політичний пародист Богдан Процишин виклав «фотожабу», яка стала мемом:

Амбасадорка України в США Оксана Маркарова зізналася, що послухала запис дискусії та впевнилась у своєму давньому переконанні: не споживати російських/російськомовних субпродуктів. Вона написала: «Припиняйте витрачати такий дорогоцінний час на все агресивне російське — не важливо чи воно путінське, чи хорошоросійське. Все за виключенням інформації від поневолених Росією народів, які Росія досі тримає під окупацією — не релевантне, не глибоке і шкідливе.

Слухайте і читайте чудових українських експертів, істориків, журналістів, яких у нас багато, а також долучайтесь до величезного світу англомовного, франкомовного і іншомовного Всесвіту знань і інформації. Це не тільки правильно для нашого державотворення, це також збагачує і приносить надзвичайне інтелектуальне задоволення. На відміну від запорєбрикових лубочних антиукраїнських підробок».

У сина Олесі Яскевич одразу кілька діагнозів: незрячість від народження, епілепсія та розлади спектру аутизму. Жінка багато років вчилася працювати з цим, їздила до лікарів, знахарів та екстрасенсів. Згодом створила організацію «Бачити серцем», яка допомагає соціалізуватися дітям з інвалідністю та кардинально змінює уявлення суспільства про їхнє життя. Олесі часто казали, що її син ненормальний і давали недоречні поради, яких вона не потребувала. Прийняття інвалідності сина в жінки триває і досі, але зараз вона зовсім по-іншому сприймає цей процес. Про проблему інклюзії в Україні, чому діти не можуть знаходитися в інтернатних закладах, інклюзивні проєкти та життєвий шлях разом з сином ― Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем» розповіла під час відвертого інтерв’ю Sestry.

Оксана Щирба: Вперше з проблемами інклюзії Ви зіткнулися 17 років тому, з народженням Матвія. Вам навіть пропонували написати відмову від сина. Як Ви тоді сприйняли цю новину? 

Олеся Яскевич: Мабуть, про інклюзію я дізналась ще пізніше.

Коли народився Матвій, мені сказали, що я ще молода і народжу собі здорову дитину. Навіщо тобі ця?

Тоді, можливо, через те, що я була не в контексті теми інвалідності, сприйняла цю новину як щось дуже загрозливе. В мене були дуже важкі пологи. Я Матвія не бачила, його відразу забрали в реанімацію. Але в мене навіть думки не було, що щось не так.  Мене переконували підписати відмову від сина. У мене був післяпологовий  шок. Це вже згодом я  аналізувала, як ставився персонал до мене, як взагалі повідомляли мені цю інформацію, наскільки це все було некоректно, грубо, нетолерантно. 

Я взагалі не знала, що може щось бути не так. По-перше, в моєму оточенні не було  дітей з інвалідністю, в мене досить непогано проходила вагітність. Ми на той момент з моїм першим чоловіком спортсменом не вживали алкоголь,  не палили, тобто вели здоровий спосіб життя. Я відвідувала всі можливі заходи для мам, вагітних, курси, де вчили правильному диханню. 

Виходить, суспільство не навчене комунікувати на тему інвалідності? Якою має бути насправді поведінка оточуючих в ситуації, в якій опинилися Ви?

Абсолютно ненавчене. Повідомлення  батькам про те, що щось пішло не так під час пологів, має бути дуже обережним. Хто як не лікарі мають пояснити і розказати, як все має відбуватись, коли народжується дитина з інвалідністю.

Лише цього року завдяки Уповноваженому з прав дітей було розроблено протокол повідомлення. А до цього, уявіть собі, яка кількість батьків отримувала інформацію про інвалідність дитини варварським способом

По-іншому я не можу це назвати. Я не можу говорити за всіх, але в мене є власний досвід і досвід тих батьків, з якими ми працюємо багато років. І це не залежить від того, чи це державний пологовий будинок, чи приватна клініка. Насправді немає  культури взаємодії пацієнта та вагітної жінки, особливо якщо щось йде не так. Медичний персонал любить говорити фрази на кшталт: «Навіщо вам хвора дитина? Зробіть аборт, а  потім народите здорового малюка.» 

Як  новина  про діагноз сина вплинула на стосунки з чоловіком?

Перші дні і місяці він дуже сильно мене підтримував. Ми дуже надіялися, що зможемо полікувати Матвія і виправити ситуацію на краще. Коли ж дізналися, що Матвій незрячий, то ця звістка стала точкою неповернення. У чоловіка були дуже великі сподівання, що його син продовжуватиме в  майбутньому його справу. Коли стало зрозуміло, що Матвій не буде такою дитиною, почалися розголоси. Згодом ми розлучилися.  Це сталося, мабуть,  не через те, що в Матвія інвалідність, а це через те, що ми не до кінця розуміли, що відбувається. І можливо, так і треба було, щоб ми розійшлись саме тоді, щоб кожен з нас згодом створив свою щасливу сім'ю. 

Ви свого часу зверталися до всіх можливих лікарів, гомеопатів, знахарів, психологів. Хтось навіть Вам говорив про те, що Матвій довго не проживе. Тоді Ви хапалися за кожну соломинку і  весь свій вільний час присвячували сину. У Вас не було часу на навчання, відпочинок, на себе.  Коли Ви зрозуміли, що варто зупинитися?

Ми, здається, були у всіх лікарів, у яких тільки можна було. Їздили до екстрасенса, платили просто шалені кошти. Тоді я сама собі складала ілюзію, що я щось роблю для того, щоб  Матвію стало краще. Хоча на нього це взагалі жодним чином не впливало.  Дуже багато часу витрачала на пошук нових методик лікування, медикаментів. Коли Матвію було приблизно три роки, він вперше впав у кому. Його забрали  в реанімацію. Мене до нього не пускали. Я пішла ночувати додому, а наступного дня о 6 ранку вже була під дверима реанімації. Тоді спіймала себе на думці, що якось неправильно ми проживаємо цей час, бо я навіть не знаю, що подобається Матвію, а що ― ні.

Я раптом усвідомила, що ми ніколи не робили з ним  простих дитячих речей ―  ходити по калюжах, наприклад. Тоді я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини

Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі. А потім почалась епілепсія у складній формі. Потрібно було знову шукати лікаря, щоб підбирати необхідні препарати і проходити всі ці страшні кола, через які проходять батьки, діти яких мають епілепсію. Десь в цей час я почала розуміти, що моїй дитині в соціумі не дуже раді. Я була на всіх можливих форумах, де були об'єднання батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Знайомилася з батьками, читала про їх досвід, ділилась власним. Потім ми почали організовувати сімейні пікніки, де ми не лише збирали діток з інвалідністю, а й наших друзів. Ми хотіли показати іншим, що дитина з інвалідністю ― це не істота якогось іншого виду, яку треба заховати в окремий дитячий садочок. 

У Вашого сина часто трапляються приступи в публічних місцях. Він через вереск проявляє свої емоції. Як реагують люди на Матвія?

Все залежить від кожного етапу життя. Пам’ятаю, якось ми були на дитячому майданчику й Матвій грався в пісочниці. В нього стався напад епілепсії. Я забрала його та поклала на лавочку. При цьому мама дитини, з якою грався в пісочниці Матвій, зібрала всі іграшки, дістала серветки і почала витирати руки дитині, іграшки, якими грався мій син. Я сказала жінці, щоб вона не хвилювалася,  це напад епілепсії, це не заразно.  Більше ми не бачилися на цьому майданчику. Ця ситуація не свідчить про те, що ця мама погана. Можливо, вона взагалі ніколи в житті не бачила нападу епілепсії. Це скоріш про те, що суспільство погано проінформоване на таку тематику. Коли я перебувала в громадських місцях, люди підходили, питали, чи потрібна якась допомога. Кілька років тому трапилася ситуація, коли Матвій дуже голосно кричав. Тоді люди підходили, робили зауваження, що він нездоровий. Потім був період, коли мій син перестав ходити. І це тривало майже півтора роки. Ми перевірялись у всіх лікарів. Тоді придбали спеціальний візочок і користувались ним. Бо якщо вдома, у приміщенні, він хоч якось повзав, то на вулиці переставав ходити взагалі. Він міг лягти в будь-якому місці ― на пішохідному переході, біля каси в супермаркеті, в метро. Він лягав головою вниз, закривав вуха і йому треба було полежати п'ять-сім хвилин. І от саме тоді я вислуховувала найбільше  порад та рекомендацій від сторонніх людей. Одна пані взагалі мені сказала: «Такі, як ви, в Криму виховують сепаратистів».

Зараз Матвій майже не кричить і ми вже можемо з ним домовитись. Він знає, як себе стабілізувати. Не завжди, звісно, це працює. Коли все ж таки трапляється приступ, поглядів з боку людей наче стало менше, або мені так здається. Навіть якось підійшов молодий хлопець і запитав, чи потрібна допомога. Для мене це було дико. Хоча насправді це нормально. 

Що підштовхнуло Вас відкрити організацію «Бачити серцем»? Розкажіть про її роботу сьогодні.

Я не мріяла її створити. Я взагалі  планувала чимось іншим по життю займатись. Але так вийшло, що я багато спілкувалася з батьками, які мали дітей з інвалідністю. І свого часу познайомилась з Валентиною Бутенко. На той час вона відіграла дуже ключову роль в моєму житті. Бо після цього знайомства я зрозуміла, що я теж щось можу. Валентина ― мама двох незрячих синів, в Харкові вона створила організацію «Право вибору» і організовувала заходи підтримки і для батьків, і незрячих дітей. У мене вже було певне об'єднання волонтерів, батьків, спеціалістів, і ми постійно щось робили ― організовували пікніки,  зустрічі.

Але щоб робити щось більше, потрібна була юридична структура, кошти. Тоді ми вирішили зареєструвати організацію. Перші два роки робили невеликі проєкти. Згодом у  мене виникла ідея створити табір для дітей 

Мені дуже хотілось дати дітям досвід проживання без батьків. Бо їм треба вчитися якось жити, взаємодіяти в соціумі. Тоді я не розуміла, в що це може вилитися. Коли ми провели табір перший раз, то побачили грандіозні результати в дітей. Діти вчилися комунікувати між собою без тата і мами. І це все непогано виходило. В самих батьків вперше за життя була можливість трохи перепочити. Потім ми знайшли партнерів та фінансування ― і табір масштабувався. Нині це великий табір на сто дітей. Велика команда працює цілий місяць. Також ми писати різні проєкти для того, щоб відкрити простір, де діти можуть паралельно взаємодіяти між собою. Створили програму психологічної підтримки спочатку для мам, потім намагались зробити таку ж підтримку для татусів. Згодом нам вдалося відкрили саме фізичний простір. Зараз у нас є п'ять великих програм, в межах яких працюємо. Також є онлайн школа. Проблема в тому, що у нас є приміщення, але там немає укриття. На жаль, у Києві досі не можемо знайти відповідне приміщення. Спершу я не вірила в роботу онлайн, бо деякі процеси оффлайн дуже важко давалися. Зразу було нелегко, довелося адаптувати всі програми та матеріали для формату онлайн. Також батьки дуже скептично до цього віднеслись. Для них ми проводили навчальні, пояснювальні бесіди, запустили коучинг та психологічну програму, бо в період війни особливо був запит на це. Ми працювали не тільки з батьками, які виїхали, й з тими, хто залишився. Зараз у школі навчається майже сімдесят учнів і студентів. Студентами ми називаємо молодь з інвалідністю. Хочу сказати, що це не класична школа, як загальноосвітня, це трохи інший формат. Працюємо з підлітками від дванадцяти років. Щоб стати учнем або студентом нашої школи, достатньо нам написати на сторінку «Бачити серцем».

Для дітей з інвалідністю війна стала справжнім потрясінням. Як це переживав Ваш син та інші діти?

Перші дні ми були в Києві, в укритті в школі, недалеко від нашого будинку. Матвій тоді постійно спав ― і це добре.  На початку березня ми виїхали в Івано-Франківськ і там пожили якийсь час. Для Матвія дуже важливими є його режим, ритуали, певна постійність. Тоді менше істерик та агресії. Під час війни ніхто про жодну стабільність говорити не може. Мені здавалось, що Матвій нічого не розуміє, тому що він якось не реагував ні на що. Треба спати ― добре, треба кудись їхати ― добре. А потім Матвія «прорвало». Протягом тижня у нього був дуже поганий настрій ― він спав, кричав, спав і кричав. Була дуже сильна агресія. Це були десять днів справжнього пекла. Я зрозуміла, що це відбулося через те, що Матвій зрозумів, що він не вдома, що це не його кімната, не його ліжко, немає звичних для нього речей, дуже багато чужих людей поруч.

У травні ми повернулись в Київ, і це повернення, на мою думку, було дуже правильним. Коли Матвій зайшов у свою кімнату, він дві доби взагалі з неї не виходив. Саме у своїй кімнаті він почував себе комфортно

Коли починалася повітряна тривога, вивести сина в коридор було неможливо. З часом я навчила Матвія таки це робити. Він знає це як  правило. Якщо тривога ― це небезпечно, треба спускатись в укриття. Матвій не до кінця розуміє глобальність того, що відбувається. Що таке війна? Хто такі росіяни? Чому це відбувається? Але на своєму рівні він, звичайно, дуже сильно все переживає і  реагує на мою реакцію, бо в нас з ним колосальний зв'язок. 

Мінсоцполітики торік нарахувало в Україні 3 мільйони людей з інвалідністю. Тисячі з них живуть в інтернатних закладах ― і це, за словами «інклюзивних» волонтерів, забирає у них шанси на майбутнє. Що робить влада нині для дітей з інвалідністю? На скільки вони захищені в цих інтернатах?

Дуже глобальне і нелегке питання.  В інтернатних закладах дітям погано, там жахливі умови.  Інтернати не повинні існувати взагалі. На даному етапі в державі немає певного механізму для того, аби діти не потрапляти в інтернати. Потроху, звісно, система міняється. Принаймні зараз Міністерство соцполітики дуже активно цікавиться тим, що ж зробити, аби в інтернати не потрапляли діти, а також переглядається закон про підтримане проживання. Інтернати ― це тотальне зло. Там не можна жити. У більшості випадків діти, які знаходяться в інтернатних закладах, мають батьків. Тому важливо говорити про превентивну систему підтримки родини, якщо в неї народиться дитина з інвалідністю. Що треба зробити для того, щоб в подальшому ця родина не відмовилась від дитини, або якщо родина перебуває у складних життєвих обставинах. Важливо працювати з цією родиною наскільки це можливо, аби дитина залишилась в родині.

Як у суспільстві подається тема інвалідності? Які найпоширеніші стереотипи по відношенню до дітей з інвалідністю?

Мені взагалі дуже боляче говорити про явище інклюзії в Україні, коли в нас є інтернати. Насправді це мій особистий біль, тому що я розумію, що це поки єдиний шлях, куди потрапить моя дитина, якщо зі мною, чи моїм чоловіком щось трапиться. Тобто, в нас з чоловіком побудована ця система. Куди далі? Яка далі буде підтримка у таких дітей або дорослих людей? І в принципі, це страх всіх батьків, які мають дітей з інвалідністю.

Усі прекрасно знають, що може статися з дитиною. Вона потрапляє в ці жахливі інтернати. Щодо стереотипів ― їх багато. Насправді суспільство дуже багато робить, і в тому числі громадські організації, аби сприяти саме інклюзивному суспільству. Але ми як суспільство досі  необізнане, і елементарно не можемо відрізнити людину, яка має інвалідність.  

Досі бракує великих інформаційних кампаній, щоб ми в принципі розуміли, що інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх. 

Запитання, які не можна ставити мамі дитини з інвалідністю?

Питання щодо  стану, здоров'я, діагнозу дитини  точно не потрібно ставити. 

Найчастіші питання, які можна почути (не вигадані, на жаль) і які не можна ставити: «А він у вас такий народився?», «Як ти можеш сміятися/радіти/мати добрий вигляд/пити вино з подругами, коли у тебе така важка дитина?», «Не уявляю, як ти витримуєш, я б уже дахом поїхала», «Де ж це ти так нагрішила, що боженька таке покарання дав?», «Ох, це такий хрест на все життя», «Це заразно? Ти перевірялася? Це тепер усі такі діти будуть у тебе?», «Коли останній раз ти причащалася»? «Боже, яке горе», «Це родове прокляття?», «Не переживай, ще дитинку народите, буде вам допомога, щоб доглядати за братиком», «Ой, у тітки брата дядька сина було ну ось точно таке саме! Зараз я вам дам телефончик одного священика ― він таке лікує!»

Насправді дуже часто люди просто не знають, як словами/діями підтримати

Але тут все дуже просто ― хочете підтримати, запитайте словами через рот, яка потрібна допомога, або «я хочу тебе підтримати, скажи, як краще це зробити».

Це про повагу і про кордони.

Як Ви реагуєте, коли чуєте такі запитання?

Це період постійного прийняття. Тринадцять років тому мені здавалось, що я вже все прийняла про Матвія. Але з часом я зрозуміла, що це тривалий процес. Поки ми живемо це життя разом, я постійно приймаю Матвія. Раніше мені було дуже боляче. Я могла навіть  поплакати, приходила до близьких людей поговорити про це. Потім була ситуація, коли Матвій був маленький, і хтось зробив йому зауваження. Я досить емоційно та агресивно відреагувала, і відчула, як Матвію стало некомфортно. Потім я почала працювати з психологом. Це насправді мені дуже допомогло. Зараз я абсолютно спокійно реагую на дивні запитання. Інколи люди про щось запитують, не подумавши. Тому я пояснюю, відповідаю. І часто люди вибачаються, дякують. Дуже важливо пояснювати людям, бо  вони багато чого не знають. 

Процес прийняття дитини з інвалідністю, я так розумію, ще не закінчився. Він триває постійно, поки дитина з Вами. Пришвидшити його не можна? 

Зараз я знаю, що я в процесі прийняття, бо я приймаю умови, які зараз є, які  будуть за рік, навіть за пів року. Мені здається, що  цей процес прийняття буде постійним. Я нещодавно спіймала себе на думці, що був період, коли я порівнювала Матвія з іншими дітьми. Нещодавно я зрозуміла, що багато якого досвіду ми не пережили разом. Не було найпершого слова «мама», не було першого дзвінка, сварки, як буває з підлітком. Тільки тому, що я проживаю інше життя зі своїм сином. Коли я для себе усвідомила, що воно не гірше, я перестала порівнювати. Хтось у сімнадцять років вже обирає професію, зустрічається з дівчиною, викурює першу цигарку. Тим часом мій син робить якусь іншу річ ― складає слова в речення із шести слів. І я від цього щаслива, бо це дуже велике досягнення для сина. І ці роки ― це наш з ним шлях. Мені від цього не боляче. Мені від цього тепло, бо Матвій росте, розвивається у своєму темпі та ритмі. Я розумію, що цей процес для нього не завершений, він завжди буде розвиватись. А я люблю Матвія не менше через його інвалідність і не більше. Я просто його люблю, тому що він мій син, а я його ― мама.

‍На своїй сторінці у Facebook Ви багато пишете про свого сина, зокрема листи до нього. В одному з крайніх постів Ви написали, як Вам складно, коли всі набуті знання і досвід не спрацьовують з Вашим сином і Ви не розумієте його. І тоді Ви розсипаєтеся на молекули. Що допомагає триматися в ресурсі і таки не розсипатися?

Мабуть, те, що я завжди можу зробити наступний крок. Я дозволяю прожити собі цю слабкість. І це теж набута історія. Це також, дякуючи роботі з психотерапевтом протягом багатьох років. Що мені дозволяє не розсипатися? Якщо я не зроблю наступний крок, Матвій його без мене не зробить. Мені, правда, буває дуже боляче. Але потім я розумію, що все окей. Я переживаю, аналізую все, що відбувається, проговорюю все з терапевтом. Я можу попросити про допомогу.

Наше життя з Матвієм ― це певний шлях. Ми постійно йдемо

Неможливо, мабуть, зупинитись. Це складно, дійсно складно, коли я знаю, що те, що я знаю та вмію, спрацьовує  з іншими родинами, а з моєю дитиною ― ні. І тоді ти думаєш: «Господи,  що не так? Що тепер спробувати?» 

А я навіть не знаю, що пробувати, бо мені здавалось, що я все перепробувала. Але любов перемагає. Я постійно вчусь, працюю, дуже багато речей роблю інтуїтивно і це завжди спрацьовує, бо  є так звана  материнська  інтуїція, коли ти краще знаєш свою дитину за всі ці методи.  

Чому Вас особисто  навчив Матвій?

Насамперед терпіння. Раніше я була досить активною і нетерплячою. Досить швидко приймала рішення, проживала якісь моменти. А Матвій навчив мене сповільнюватися.  Наприклад, я вчила сина взуватися, вдягати шкарпетки ― щодня,  сім з половиною років. Це вже була своєрідна рутина щоранку. Я навіть  не уявляла, що колись він сам це зможе робити. Але тепер він може.  

Як зараз виглядає звичний день Матвія? 

Зараз у нас немає можливості, щоб Матвій навчався в офлайн школі. Якщо у чоловіка є можливість, то він залишається з дитиною вдома. Якщо ні, я беру Матвія з собою на всі зустрічі, де йому буде комфортно. Звичний день виглядає наступним чином: Матвій прокидається, тоді ми снідаємо, потім  якісь мої зустрічі, заняття з психологом, прогулянка. Звичний день, нічого особливого. Для нього важлива комунікація з друзями, коли вони його щось запитують, а  він їм відповідає, що, наприклад, сьогодні був у басейні.  І це дуже цінно, бо це його соціальна активність, його життя. 

Рідний батько з Матвієм  не спілкується. А як Ваш нинішній  чоловік прийняв Матвія? Які в них відносини?

У них найтепліші, найщиріші відносини, які тільки можуть бути насправді. І я цим дуже пишаюся. Тому що, мабуть, так мало статися, щоб вони зустрілися в цьому житті і стали один для одного тими, ким вони є. Бо вони насправді дуже важливі один для одного. 

Які речі роблять Матвія щасливим?

Наприклад, вода. В басейні він може бути найщасливішою людиною в світі.

Його роблять  щасливими прості речі, на які ми ніколи не звертаємо увагу. Матвій щасливий, коли ми поруч і щось робимо разом

Щоп'ятниці і щосуботи у нас сімейні дні: вранці ― коні, потім їдемо на прогулянку, а в суботу ввечері ми завжди дивимось якийсь фільм. Для Матвія це дуже важливо, бо він відчуває себе частиною родини. Він щасливий, коли допомагає мені, наприклад, підлити квіти. 

Чого Вам не вистачає зараз?

Я мрію про те, щоб не було війни. Я розумію, що це те, про що сьогодні мріє кожна українка. Але насправді ми забули, як це жити до війни. Коли можна спокійно кудись поїхати, піти в парк з дитиною, а не моніторити тривоги. Я дуже хочу знайти на осінь приміщення з укриттям. Це моя велика ціль, яка тримає в тонусі та не дає розслабитись, коли вже зовсім неможливо триматись.

Брехня про «споконвічно російський Крим»

— Депортація кримських татар у травні 1944 року — один з найбільших злочинів радянського режиму, вчинених під час Другої світової війни. Минуло 80 років, і ми бачимо, як Росія робить все, щоб у кримських татар знову відібрати дім…

— У кримських татар немає іншої батьківщини, крім Криму.

Але щоразу, коли Росія отримувала право впливу на півострові, це призводило до його колонізації. До першої анексії Криму в 1783 році Російською імперією кримські татари становили близько 90% населення півострова, а вже у 1917 — 29%.

Наступна ітерація імперії — Радянський Союз і, зокрема, сталінська депортація у 1944 році — практично повністю викорінила етнічне населення півострова. Крим штучно заселяли росіянами, піддавали тотальній русифікації, пам'ять про корінне населення методично стирали. Тож сьогоднішні заяви Росії, що Крим є «історично російською землею» — абсолютна неправда.

З 2014 року і до сьогодні кримські татари знову є головним об’єктом політичних переслідувань та репресій окупаційних адміністрацій. Тобто продовжується політична лінія Російської імперії, спрямована на вичавлення кримських татар з Криму.

Тому що саме існування нашого народу з його унікальною культурою та історією несе ідеологічну загрозу для кремлівського режиму. Це одна із найбільш нелояльних до Кремля частин населення в Криму.

З розвалом СРСР кримським татарам вдалось повернулися додому, і ми віримо, що невдовзі це вдасться знову.

— Радянські наративи міцно вкорінились у сприйняття історії Криму та кримських татар, щоб вилучити з підручників історії імперські міфи — потрібен час. Що ми можемо зробити вже зараз, щоб історію киримли в Україні та світі знали глибше?

— У наративах російської пропаганди кримські татари — це «терористи», «екстремісти», а також «зрадники» і «посібники нацистів під час Другої світової війни». Саме так режим намагався виправдати масові депортації та геноцид у 1944 році. Століттями Росія системно знищувала не просто кримськотатарський народ, а й історію, культуру, мову, знищувала історичні джерела, унікальні памʼятки та свідчення.

На жаль, чимало українців, як і міжнародна спільнота, теж піддавались впливу російської пропаганди, і навіть повернення кримських татар з депортації у 90-х роках не було легким.

Сьогодні ми бачимо, як трансформуються відносини українського народу з кримськими татарами, як багато нас єднає. Ми маємо спільну історію і спільного ворога.

І український, і кримськотатарський народи точно знають справжню цінність свободи.

Однак, через недостатню увагу до минулого в Україні та світі історія Криму досі транслюється здебільшого через російську призму, базується на брехливих тезах. І тут маємо велику проблему. Росія зараз у Криму робить все можливе, щоб знищити субʼєктність кримських татар — адже це несе загрозу ідеологемі про споконвічно російський Крим.

На жаль, кримськотатарських історичних джерел збереглось не так багато, але вони є. Наприклад, перш ніж відкривати джерела радянської історіографії, можна звернутися до кримськотатарського літописця XVII століття Мехмеда Гаджі Сеная.

Сьогодні ми також працюємо над Стратегією когнітивної деокупації Криму, яка передбачає систему інструментів, механізмів та конкретних заходів, які б допомогли відновити правду про Крим на всіх рівнях.

Особлива увага буде приділятися освіті дітей та підлітків, які фактично виросли в умовах російського інформаційного поля.

Повістки на виході з мечетей

— Нещодавно Рефат Чубаров заявив, що в Криму не виключена нова хвиля примусової мобілізації. Особливо прицільно її проводять серед кримських татар. Чи продовжують виїжджати кримські татари з півострова, щоб уникнути мобілізації?

— Так, відповідно до Женевської конвенції, мобілізація населення під окупацією є незаконною. Але окупанти її проводять від початку повномасштабного вторгнення і до цього часу. Нам відомі випадки масової роздачі повісток саме в місцях компактного проживання кримських татар. У деяких містах видають повістки просто перед виходами з мечетей.

Представництво у консультаціях з адвокатами та правозахисниками намагалось розробити алгоритм дій для наших громадян в Криму, який допомагає зберегти життя та не стати тими, хто виконуватиме злочинні накази окупантів.  Але, на жаль, реалії такі, що гарантій немає.

Життя в окупації — це постійний страх і ризик, що за тобою «прийдуть». Чи то мобілізувати до ворожої армії, чи відправити до вʼязниці просто за сам факт твого існування.

Найнадійніший захист від незаконної мобілізації — покинути окуповану територію. Але тут важливо розуміти, що кримських татар уже насильно виселяли з рідного Криму, це колективна травма, яка залишиться ще на багато поколінь.

Сьогодні Росія не відправляє нас у товарних потягах за тисячі кілометрів, але робить усе, щоб змусити кримських татар виїхати з Криму.

Насильницька мобілізація кримських татар — один із інструментів так званої «гібридної депортації» і один з методів знищення нелояльного до окупантів населення. Тому наш народ усіма силами намагається втриматися на рідній землі та не дати окупантам завершити те, що вони почали ще декілька століть тому. До того ж якщо всі, хто проти окупації і підтримує Україну покинуть Крим, то звільняти ці території без наших людей, які на нас чекають, стане в рази важче.

— Частина вашої родини — серед тих, хто відмовився покидати свої землі. Як кримські татари, що залишились у Криму, ставляться до тих, хто виїхав?

— У нас навіть є такий вислів «Qırımda yaşa» («Живи в Криму»). Тобто за будь-яку ціну тримайся за рідний дім, намагайся жити в Криму так довго, наскільки це можливо. Саме тому попри ризики, переслідування і тиск кримські татари не покидають своїх домівок. Одне вигнання вже пережили, і це біль, який важко уявити.

З іншого боку, є дуже вагома загроза, ризик того, що тебе змусять взяти до рук зброю та піти воювати проти своїх. Це ще один страх, який змушує кримських татар (так само як і українців) покинути окуповані території, рідний дім і все, що вони мали. Тож ті, хто залишився на півострові, з розумінням ставляться до тих, хто прийняв важке рішення покинути дім.

Кримська платформа змінила плани Кремля

— Наскільки ефективна робота Кримської платформи (ініційований Україною міжнародний координаційний механізм для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова — Ред.)? Які плани і бачення ролі цієї структури після деокупації?

— Перед початком широкомасштабного вторгнення Росія робила все, щоб легітимізувати спробу анексії, щоб Крим просто зник з порядку денного, аби міжнародна спільнота своїм мовчанням «благословила» окупацію півострова. На жаль, був період, коли їм це майже вдалося.

Кримська платформа це змінила. Офіс Кримської платформи став майданчиком для координації та комунікації органів державної влади України, іноземних держав, міжнародних організацій та громадян України з Криму.

Без перебільшення, з усіх органів державної влади ми найбільш прискіпливо моніторимо ситуацію на півострові, розробляємо та просуваємо відповідне національне законодавство, працюємо над стратегічними документами в контексті реінтеграції, актуалізуємо тему Криму для міжнародних партнерів, а також для національної аудиторії — що також дуже важливо.

Ми не знаємо, коли саме буде звільнено Крим, це залежить від багатьох факторів, але вже сьогодні працюємо над реінтеграційними стратегіями та планами, щоб бути готовими до цього з першого дня після деокупації.

Розроблено низку документів: Стратегію відновлення Криму, документ «Пріоритетні кроки Української держави після деокупації Криму», Стратегію когнітивної деокупації Криму, мета якої — ціннісна трансформація та реінтеграція Криму в український суспільно-політичний та культурний простір. Також ми займаємося підготовкою кадрового резерву для роботи на деокупованих територіях у межах загальної урядової Стратегії відновлення державної влади та реінтеграції населення деокупованих територій України.

Думаємо над тим, як ми будемо працювати над демілітаризацією свідомості людей, що робити з публічним простором, як відновлювати свободу слова, як розв'язувати питання приватної власності, подолати колонізацію.

Таких питань — десятки, усі вони — непрості. Але вже зараз зрозуміло, що для відновлення Криму, яким би шляхом він не був звільнений, потрібна буде консолідація міжнародної допомоги та зусиль. І Кримська платформа потенційно може і має стати таким інструментом.

Зараз Кримська платформа працює на звільнення Криму, а в майбутньому може працювати на його відновлення.

— Яке бачення майбутнього Криму у кримських татар і у вас особисто після деокупації?

— Крим — невід’ємна частина Української держави, а кримські татари — громадяни України, корінний народ України. І заявляють та відстоюють це з першого дня окупації півострова.

Щодо питання майбутнього — думаю, це має бути парламентська дискусія із залученням представницьких органів, насамперед Меджлісу. Це також передбачає зміни до Конституції, які в умовах воєнного стану ми не можемо вносити.

Кримські татари становили меншість у Криму внаслідок колонізаторської політики, депортації, імперської політики знищення нашого народу. Коли вас близько 13 %, ви не можете бути повноцінно обрані в органи місцевої влади та представляти свої інтереси.

Відповідно, коли місцеве самоврядування ухвалює якісь рішення, голоси кримських татар фактично є неврахованими. Саме тому, коли кримські татари говорять про національно-територіальну автономію, це означає, що в них буде можливість захистити свої права в культурному й мовному середовищі. Це означає, що буде певне квотне представництво для кримських татар і можливість ветувати рішення, які будуть їх стосуватися. Але це все лишається лише на місцевому рівні.

Наразі ми працюємо на Перемогу і зробимо все, щоб деокупація дозволила відновити верховенство права в Криму, а його жителі знову змогли відчути себе вільними та захищеними. Хочемо, аби Крим у майбутньому був не суто курортним осередком, а економічно розвиненим регіоном, привабливим центром для розвитку нових бізнесів. Місцем, де кримські татари на рівні з іншими народами півострова можуть реалізувати свої права і потенціал.

Звісно, будуть складнощі, виклики. За 10 років на території, підконтрольній Україні, відбулася низка важливих реформ, які Криму необхідно буде надолужувати.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66315cef58ac5529e0b3a621_Jamala_main-p-800.jpg">«Читайте також: «Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар», — JAMALA презентувала вінілову платівку альбому QIRIM»</span>

Київ. Місто-легенда, засноване у 482 році полянським князем Києм, його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Місто, яке пережило навалу монголо-татар у XIII сторіччі, отримало Магдебурзьке право у XV сторіччі, повстало з руїн після Другої Світової війни, пережило більшовицьку окупацію і сьогодні чинить героїчну відсіч ворогові — країні-терористці Росії.

Прекрасний велетень на двох берегах Дніпра, між якими несеться, крізь час і простір, як металевий звір, потяг метро

Найкраща терапія для піднесення духу тут — це піднятися вагончиком фунікулеру з Подолу на Володимирську гірку, де відкривається найпрекрасніший краєвид на місто.

Забуте кохання щовесни в Києві знову розцвітає бузком у Ботанічному саду, а влітку, коли ми виходимо на київські пляжі, будь-який смуток змиває річковими хвилями Дніпра і відносить у Чорне Море, і далі, через Босфор і Гібралтар, в Атлантичний океан.

Так було завжди, і якщо ми й губили колись самі себе, то точно знали: існує місце на землі, де можемо віднайтися

Навіть під час війни Київ дає нам силу — тим, хто вдома, на фронті, і за кордоном. Хоча він сам третій рік спирається на стіну до неба, з обличчями на фото тих, хто навіки в строю. Та коли йому самому під час блекаутів через ракетні атаки бракує енергії, двигун міста щоразу запускає стукіт сердець його героїчних мешканців. Стійкість киян — приклад і гордість для світу. Вся Європа з захопленням дивиться, як українське незламне місто, в яке летять вбивчі ракети, демонструє високу культуру.

Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу і свободу у великій європейській родині.

Це обов’язково настане — а сьогодні — і на Хрещатику, і в окопах на фронті, і в сотнях тисяч тимчасових домівок від Варшави до Оттави лунатиме:

Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій...
Як тебе не любити,
Києве мій!

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Головне фото: Evgeniy Maloletka

Підбірка фото: Беата Лижва

Вісімдесят сім сенаторів проголосували за поправку до закону «Про допомогу громадянам України у зв'язку зі збройним конфліктом на території цієї країни» без змін, четверо проголосували проти та один утримався.

Пропозиція меншості, внесена Анною Богуцькою з партії «Право і справедливість» (ПіС), яка хотіла, щоб виплата «800+» була пов'язана не тільки з проходженням дітьми обов'язкової освіти, але й з наявністю карти перебування, не була проголосована.

Поправка до закону «Про допомогу громадянам України у зв'язку зі збройним конфліктом на території цієї країни» передбачає продовження легального перебування українців, які отримали номер PESEL UKR, до 30 вересня 2025 року, а також прив'язку з наступного року виплати «800+» до обов'язкового шкільного навчання українських дітей.

Постанова також розширює доступ до медичних, сімейних та соціальних виплат, а також тих, що виплачуються установою соціального страхування (ZUS), та можливість проживання в колективних засобах розміщення.

Поправка також визначає максимальний 36-місячний період, протягом якого учні можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови. Рішення стосуватиметься тих школярів, які почали відвідувати заняття у 2022/2023 та 2023/2024 роках.

Закон також передбачає запровадження нових правил підтвердження особи громадянина України, який подає заяву на отримання номера PESEL. Тепер це можна буде зробити за допомоги дійсного документа, що засвідчує особу.

Розпорядження також передбачає, що з 1 липня фінансування підтримки у вигляді проживання та харчування біженців з України, які перебувають в особливо складній ситуації, буде можливим лише на підставі підписаної угоди з місцевим компетентним воєводою або органом місцевого самоврядування, який діє за дорученням воєводи. Також будуть змінені правила участі у витратах на проживання та харчування в центрах колективного розміщення, щоб збір належних субсидій був більш ефективним, ніж зараз.

Закон також передбачає припинення пільг, пов'язаних з компенсацією витрат на проживання та харчування біженців, понесених власниками приватних приміщень. З 1 липня також скасовується допомога на фінансування фотографії та одноразова грошова допомога у розмірі 300 злотих.

Проєкт змін до закону був розроблений Міністерством внутрішніх справ і адміністрації у співпраці, зокрема, з Міністерством національної освіти, Міністерством сім'ї, праці і соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я та Канцелярією прем'єр-міністра.

Тепер свій підпис під документом має поставити Анджей Дуда.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.