Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

‍

Дві трагедії в один день

Бортом президентського літака Ту-154М польська державна делегація летіла на жалобні урочистості з нагоди 70-річчя Катинського злочину — масового розстрілу польських офіцерів в 1940 році.

Під час Другої світової керівництво комуністичної партії наказало НКВД вбити приблизно 22 000 польських громадян пострілом у потилицю. Місцем цього жахливого злочину стала Катинь — село в Росії, розташоване за 18 кілометрів від Смоленська, адже саме там у 1943 році були виявлені масові поховання. Страти відбувалися і в інших місцях, проте Катинь стала символом для всього злочину.

Пам’ять про Катинський розстріл зберігалася людьми багато років попри те, що після війни Польща опинилась під комуністичним режимом, який приховував правду. Тільки 1990 року Михайло Горбачов визнав відповідальність НКВД за цей злочин.

Після падіння комунізму демократично обрана польська влада надала великого значення вшануванню пам’яті трагічних подій. Урочистості організували як у Польщі, так і на місці загибелі убитих. І в 2010 році державна делегація Польщі летіла вшанувати їхні могили з нагоди 70-річчя трагедії.

Польська сторона хотіла надати урочистостям належного значення та привернути увагу громадськості до історії злочину. Тому взяти участь у церемонії на цвинтарі було запрошено людей, які відзначилися у боротьбі за збереження пам’яті про Катинь.

10 квітня 2010 року о 8:41 за варшавським часом літак, який перевозив польського президента, високопосадовців, представників релігійних громад, збройних сил і родини загиблих у Катині розбився за кілька сотень метрів від злітно-посадкової смуги під час спроби приземлитися в аеропорту Смоленська.

Опівдні цього ж дня у Кракові пролунав найбільший у Польщі дзвін Сигізмунд, який б’є виключно у найважливіші для країни моменти. В країні оголосили тижневий траур. До Президентського палацу стали приходити люди зі свічками і квітами. Їх було дуже багато і вони плакали. Це був один з моментів в історії Польщі, коли суспільство згуртувалося, а політичні чвари відступили.

Тіла загиблих одне за одним поверталися до Польщі. Президент і його дружина були поховані у склепі на Вавелі в Кракові. Поруч із саркофагом президентського подружжя встановлено табличку з іменами й написом: «Тіла сплять, душі пильнують».

Головне фото: Kuba Atis/ Agencja Wyborcza.pl

ПіС перемагає, але знову програє

 Реакція на перші післявиборчі екзит-поли, які дали ПіС невелику перевагу над Громадянською коаліцією (33,7% проти 31,9%), голова партії «Право і справедливість» (ПіС) Ярослав Качинський оголосив про дев'яту перемогу своєї партії на виборах. Справа однак у тому, що навіть якщо ПіС збереже перше місце, перемога партії на практиці все одно означає програш.

Адже вже відомо, що ПіС втратив владу в 3 воєводствах, а також у більшості з решти 6 воєводств, в яких партія домінує у відсотковому відношенні, вона не зможе керувати одноосібно. Це означає, що не зможе керувати взагалі. Інші угруповання, навіть націоналістична Конфедерація з безпартійними представниками місцевого самоврядування, не захоче вступати в союз з партією, від якої тхне скандалами, беззаконням і корупцією. Після минулорічних парламентських виборів ПіС має статус політичної касти «недоторканних», навколо якої встановлено санітарний кордон.

Малувато і помилка Туска

У ніч виборів прем'єр-міністр Дональд Туск радів, що «у квітні вдалося повторити 15 жовтня» — тобто успіх демократів на осінніх президентських виборах. У понеділок він дещо пом'якшив тон. «Висновок для нас? Не скиглити! До роботи!», — написав він на порталі X.

Він вітає зі скороченням відставання Громадянської коаліції від ПіС (на виборах 2018 року ГК програвала Качинському на 7 відсотків), з вражаючою перемогою у великих містах і перевагою в сеймиках. Непокоїть демобілізація молоді, поразка на сході країни і в сільській місцевості.

Це тверезий погляд на речі, але бракує в ньому каяття. Рішення Туска піти ГК на вибори без лівих виявилося помилковим. Воно коштувало його угрупованню першого місця і відсунуло Лівицю на останнє.

Надуті м'язи Головні

Офіційний оптимізм Шимона Головні та Владислава Косиняка-Камиша, лідерів коаліційного «Третього Шляху» (це альянс «Польщі 2050» і Польської народної партії (Polskie Stronnictwo Ludowe), яка, згідно з опитуваннями, набрала 13,5 відсотка голосів виборців, виглядає удаваним. На попередніх місцевих виборах ПНП, яка балотувалася самостійно (тоді ще не існувало партії «Польща 2050»), отримала 12%. Таким чином, здається, партія Головні на місцях добрала близько 1,5 відсотка. і навіть якщо в остаточному підсумку «Третій шлях» набере ще якийсь відсоток чи два, то такий результат також не буде успіхом.

З іншого боку, Головня виявився ефективним для ослаблення всього демократичного табору. Відкладення на післявиборчий період дебатів щодо законопроєктів, які лібералізують законодавство про аборти, обурило лівих і створило у частини прогресивного електорату враження, що під час попередньої кампанії, під час якої йому було обіцяно лібералізацію, до нього поставилися інструментально. Це, мабуть, вплинуло на явку виборців.

Побиті менші брати

Ліві, як і Конфедерація, виходять з цих виборів сильно побитими.

Перші завжди погано показувались на місцевих виборах, але цього разу це виглядає ще гірше. 6,8% — це значно нижче очікувань партії Влодзімєжа Чажастого. І навіть непогані 15,8%, які здобула Магдалена Бєят у боротьбі за посаду мера Варшави, викликають у кращому випадку посмішку крізь сльози. Войовнича проабортна риторика, яка мала принести успіх лівим, не спрацювала. Бо навіщо голосувати за нечисленних і слабких лівих, коли те ж саме говорить велика і більш дієздатна Громадянська коаліція?

Ще восени, перед парламентськими виборами, Конфедерація сподівалася стати чорною конячкою польської політичної сцени. Кампанія партії до органів місцевого самоврядування, як і парламентська кампанія, насичена ксенофобією та антиукраїнською риторикою, була провальною

З результатом 7,5% Конфедерація мусить задовольнятися в кращому випадку роллю партійного локомотива.

Демобілізація демократів

Восени 2023 року перемогу демократичних груп над популістськими правими партіями під прапорами «Права і справедливості» (ПіС) та «Солідарної Польщі» забезпечила велика мобілізація молоді та жінок. Перші, 72 відсотки яких тоді прийшли на виборчі дільниці, були ситі по горло урядом, який вони вважали огидним, орієнтованим на літніх і неосвічених мешканців провінцій, який нав'язував традиціоналістсько-католицьку модель життя та освіти, а головне — позбавлену будь-якої програми для молоді.

Жінки перебувають у конфлікті з партією «Право і справедливість» з жовтня 2020 року, коли на політичне замовлення партії Качинського маріонетковий Конституційний суд оскаржив норму, що дозволяє аборт через дефекти розвитку плоду.

Потужні демонстрації жінок в польських містах стали першою силою, яка похитнула владу правлячих правих

Недільна явка виборців у 51 відсоток означає, за словами політолога Пшемислава Садури, перемогу «грильової та диванної коаліції». Цього разу на виборчі дільниці прийшло лише 34% молоді і 53% жінок. Чому? Експерти називають такі причини: слабка кампанія демократів, чвари всередині правлячої коаліції (в основному через аборти та податки для підприємців), відсутність належного діалогу між урядом та виборцями, невиконання більшості зі 100 обіцянок за 100 днів правління.

Все це правда. Однак, можливо, за електоральною тупістю частини поляків стоїть також відчуття, що беззуба «Право і справедливість» поки що не є загрозою для їхньої свободи.

Мобілізація віруючих

Низька явка підняла результат ПіС, про що свідчать результати виборів у східних і південно-східних воєводствах, де їхня підтримка завжди була сильною. Один мій знайомий сказав, що навіть якби ПіС виставив на виборах козу, виборці Качинського підтримали б цю козу — настільки непохитною є їхня віра в партію.

У цьому перебільшенні є багато правди, адже електорат ПіСу, здається, просякнутий опором на правду про цю партію. Хоча з кожним днем з'являється все більше доказів зловживань владою, порушень закону, розтрати державних грошей або навіть їх крадіжки протягом останніх восьми років — для прихильників Качинського, все це сходить, як з гуся вода.

Докази? 57 відсотків фермерів проголосували за «Право і справедливість», хоча саме через недбалість цієї партії вони вже більше року зазнають серйозних фінансових втрат і сьогодні вони перекривають дороги. Коли Туск попереджав, чим закінчиться аграрна політика команди Качинського, члени ПіС звинуватили його в «сіянні російської пропаганди». А фермери про протести тоді й гадки не мали.

Врятувати Качинського

Результат виборів, хоча і не вирішує жодної з головних проблем «Права і справедливості» — більше того, він провіщає нові, але для самого Ярослава Качинського він не є найгіршим. Так, втрата влади в ряді воєводств означає прощання з посадами для багатьох активістів його партії (або їхніх родичів і друзів), але становище Качинського в центрі Польщі — не найгірше для нього.

Можливо, Качинський і втратить свої посади, але його «дев'ята перемога» не загрожує його позиції. Напередодні багато хто пророкував цій команді ефектну поразку, яка для самого голови «Права і справедливості» означала б мирову угоду, а можливо, навіть розпад його формації.

Тепер Качинський отримав додаткові два місяці (до європейських виборів), щоб зміцнити свою владу в партії і взяти під контроль потенційних розкольників. Він, ймовірно, використає її у наступній кампанії, розкручуючи спіраль ненависті, спрямовану на Туска, Європейський Союз і Німеччину — трійцю, до якої він відчуває неприховану ненависть.

Тжасковський — майбутній президент Польщі

Останній висновок стосується результатів виборів у Варшаві. Рафал Тжасковський, якому мешканці Варшави вкотре довірили президентство столиці в першому турі, набравши майже 60 відсотків підтримки, він, схоже, є беззаперечним кандидатом на посаду президента Польщі на виборах наступного року. Більше того, є багато ознак того, що він виграє ці вибори.

Чому? По-перше, тому що його мінімальний програш Анджею Дуді у 2020 році став результатом нечесної кампанії ПіС. Масована пропаганда урядових ЗМІ працювала на користь Дуди, необмежений бюджет кампанії і стратегічна інформація, яку крали у владному таборі, стежачи за допомогою шпигунської системи «Пегас» за головними опозиційними політиками на чолі з Кшиштофом Брейзою, керівником штабу Тжасковського. Справа «Пегаса» зараз розслідується парламентським комітетом і прокуратурою.

По-друге, тому що Тжасковський здається найсильнішим кандидатом у президенти. Шимон Головня, його найсерйозніший суперник на сьогоднішній день, скоріш за все поховав свої шанси, затягнувши дебати щодо законопроєктів про лібералізацію абортів.

А кандидат від ПіС? Ким би він не був, після сумнозвісного президентства Дуди він навряд чи зможе завоювати серця більшості поляків.

‍

«Крім борделів, ніде не побачите»: як скандал у Швеції згуртував українокСкандал трапився у березні. В ефірі гумористичної програми «IFS – invandrare för svenskar» («Іммігранти для шведів») суспільного телеканалу SVT журналістка Елаф Алі назвала біженок з України повіями. Відповідаючи на питання ведучого про те, яка група іммігрантів отримала найбільше дозволів на проживання у Швеції у 2022-му?, жінка відповіла, що це українки: 

— Вони блондинки і зливаються з натовпом, тому ви не помічаєте їхньої присутності, крім як у борделях. 

 Коментар журналістки викликав шквал обурення у соцмережах. Христина Гевчук — одна з перших відреагувала на скандальну репліку Елаф Алі: 

— Звісно, я розумію, що це гумористична програма і ця репліка мала би бути смішною. Але мільйони українок змушені були покинути свої будинки не в пошуку «легкої роботи», а рятуючи своє життя, своїх дітей та рідних. Чоловіки багатьох українських біженок залишаються в Україні, воюють, віддають життя за нашу можливість жити. Думаєте їм приємно чути такі слова щодо своїх жінок, дочок, племінниць, похресниць?

Христина Гевчук є активісткою громадської організації «RefugeeHope. UA&SE», яка підтримує українців у Швеції. Жінка перебуває у країні від початку повномасштабного вторгнення. Розповідає у коментарі Sestry, що за цей час чимало українських біженок стикнулися з пропозиціями до проституції, багато з них стали жертвами зґвалтувань:

— Кожна третя українка, з якою я спілкувалася, хоча би раз за свій час проживання у Швеції, отримувала пропозицію бути коханкою, працювати «екстра». І це не ок. Так, правда така, що жителі Швеції користуються важкою ситуацією українок з дітьми, які змушені виживати на 37-71 крону (приблизно 135-260 гривень) в день, не знають мови, суспільства.

Жінки, які зіштовхнулися з подібними ситуаціями, бояться про це говорити вголос — хтось через суспільний осуд, хтось не знає, до кого звернутися за допомогою. Христина  визнає, що і сама стикалася із подібними принизливими пропозиціями:

— Іноді можна почути: «Ой, а ти з України. Я чув, що  українські жінки сплять за гроші…». Бути коханками пропонують під час влаштування на роботу або ж коли пропонують житло.

Я зустрічалася з таким особисто, коли кажуть, що можеш приїхати і жити певний час, але паралельно вимагають сексуального контакту. І так не має бути, бо допомога повинна бути безкорисною

«Українські жінки — легковажні». Ні дня без стереотипів

Цей стереотип укорінився за кордоном ще за радянських часів. Після розпаду СРСР чимало жінок насамперед через бідність виїжджали на заробітки до європейських країн. Аби покращити скрутне фінансове становище, бралися за будь-яку роботу. 

— Поширювати подібні стереотипи й надалі у суспільстві неправильно. Тим більше, говорити про це на телебаченні. Бо, знаєте, якщо тобі кажуть з екрану телевізора: «українки сплять за гроші», то, звичайно, наступного дня ти підеш, знайдеш українку і запитаєш, чи переспить  вона з тобою. І з цим потрібно щось робити. Насамперед  — говорити про це, — зауважує Христина Гевчук.  

Такої ж думки і художниця Соня Карлссон. Жінка має шведське громадянство. Зізнається, свого часу обрала Швецію для життя через її демократичні цінності  та взаємоповагу між національностями. Це країна, де кожен має можливість вільно висловлювати свої ідеї та творити, відчуваючи підтримку та розуміння від оточуючих. Тож, подібні випадки на державному телеканалі засмучують, наголошує Соня Карлсон:

— Знаєте, іноді письменники і журналісти, шукаючи способи підвищення свого рейтингу, використовують тему війни в Україні та увагу до українських жінок. Шляхом створення негативних наративів про українок, як об'єктів проституції або сексуальної експлуатації, вони сприяють утворенню стереотипів, що може шкодити не лише репутації цих жінок, але й поширювати такі уявлення серед чоловіків у Швеції.

Враховуючи російські наративи та підкупність преси, можна зрозуміти, що такі вислови можуть бути частиною загальної кампанії дискредитації України, а українські жінки стають об’єктом цього негативного впливу

Швеція — країна з рівноправ’ям та захистом жінок

Психологиня Наталя Касим живе у Швеції чотири місяці. Себе називає  феміністкою і не розуміє, як хтось може жартувати над жінками, які стали жертвами торгівлі людьми у Швеції:  

— У Швеції, за законом, клієнти, які купують секс за гроші, є кримінальними злочинцями. І у мене виникає питання: якщо злочинцем вважається не людина, яка вимушено продає своє тіло, а та, яка його купує, то що смішного у жарті про те, що тут дотепер є підпільні борделі і в них є жінки, які страждають від торгівлі людьми? В якому місці сміятися з цього жарту? Це сумно. І для мене це означає, що суспільство не може захистити жінок у вразливій ситуації. Навіть у країнах, де їхні права захищаються чи не найкраще. 

Наталя обрала Швецію для проживання через її лідируюче у світі місце серед країн, де громадяни поважають цінності гендерної рівності. А саме — ідею про те, що чоловіки та жінки мають рівний доступ до влади, гідних заробітних плат та впливу у суспільстві. У країні навіть існує державна агенція з питань гендерної рівності, наголошує психологиня:

— Чому у Швеції найбільший відсоток заяв про зґвалтування по всій Європі? Тому що тут законодавство дозволяє жінці подати у поліцію заяву, навіть якщо це секс без згоди у шлюбі. Тобто права жінок тут дуже добре захищені. Разом з тим, у мене виникає питання до шведського суспільства.

У вас є класні закони, які допомагають у багатьох випадках захистити жінок, але чомусь не завжди вони працюють. Мало того, ваше суспільство сміється із тих жінок, які постраждали від насильства та торгівлі людьми

На думку психологині, засудження журналістки Елаф Алі, яка у дитинстві сама мала досвід міграції, переїхавши з батьками, до Європи з Ірану, не дасть потрібного результату. Необхідно говорити із телеканалом та державними органами. Як виявилося, це не перша ситуація, коли у телевізійних сюжетах на шведському ТБ навіть ненав’язливо згадують українців у негативному ключі. 

— Я бачила сюжети, в яких йшлося про борделі, проституцію і поряд із цим про українок. Такими маніпулятивними методами створювалися асоціації. Ми чудово знаємо, як працює російська пропаганда. І мені виглядає, що це і є якась її частина. Мені здається, що тут важливо комунікувати з телеканалом і говорити: «Дивіться, ось так працює пропаганда. Ми це знаємо. Ця пропаганда розколює суспільство. Ми в одному човнику». Головне — говорити і не замовчувати. І про пропаганду, і про те, чому закони не працюють, і про те, що ви називаєте жартами, — це не жарти, — наголошує Наталя Касим.

Що робити і як себе захистити

У великих містах Швеції існують консультативні центри, куди можуть звернутися постраждалі жінки. Там на них чекатиме безкоштовна та анонімна психотерапія. Є також спеціальні центри з реабілітації, де жінки, яким загрожує переслідування, можуть отримати прихисток та допомогу.  

— Коли я сюди приїхала і жила у міграційному гуртожитку, то у всіх туалетах були розвішані оголошення на різних  мовах: «Якщо вас примушують до чогось, якщо вас залякують, якщо за вами постійно стежать, то, будь-ласка, ось номер телефону, звертайтеся». Тобто тут за потреби можна знайти необхідну допомогу,— розповідає психологиня Наталя Касим.

До того ж, варто не мовчати. Після інциденту на шведському телебаченні серед українок, які проживають у Швеції, активно поширюється флешмоб з хештегом «Українські жінки». У своїх соцмережах вони публікують фото, ким є і де працюють. 

— Цим флешмобом ми хочемо наголосити, що ми не працюємо у борделях. Ми працюємо у школах, лікарнях та інших установах. Ми високоосвічені, тому руйнуватимемо стереотипи про українських жінок, сформовані роками. Для цього, зокрема, ми мамо зробити так, аби всі, хто висловлюватимуться подібним чином, як шведська журналістка, понесли відповідальність. Ми вже написали на неї заяву до поліції, а також до телеканалу, де стався ганебний інцидент та у шведське управління ЗМІ, — наголосила активістка Христина Гевчук. 

Та й посольство України у Швеції мало б вдосконалити співпрацю з внутрішніми та громадськими організаціями, аби забезпечити не лише притулок, але й психологічну та економічну підтримку українським жінкам-біженкам. 

— Важливо надати їм можливість навчання мови та професійного розвитку для успішної інтеграції у нове суспільство. Такий підхід сприятиме їхній самостійності та стабільності, щоб вони могли знаходити своє місце в новому житті, — переконана Соня Карлссон.

Варто згадати, що подібні «жарти» щодо українок з вуст публічних іноземок звучать не вперше і не лише у Швеції. Зокрема, у лютому американська акторка Меган Фокс опублікувала на своїй сторінці в Instagram фото, зроблене на вечірці у Лас-Вегасі. Фанатів здивував зовнішній вигляд 37-річної акторки, яка на світлині здавалася не схожою на себе. Дехто навіть припустив, що вона зробила пластичну операцію. Коментуючи невдалий ракурс на світлині, Фокс написала, що виглядає, як «українська надувна лялька».

— Виявляється, це була всього лише тіньова фотографія з мобільного телефону, де я виглядала як українська надувна лялька. Насправді я виглядаю, як одна з тих супердорогих силіконових секс-ляльок, які можна купити тільки в Японії, — йшлося в дописі акторки

У коментарях акторку звинуватили у ксенофобії, бо такі слова ображають не лише українських жінок.

Учасники перформансу символічно поливали одне одного «кров’ю українців» (буряковим концентратом). Учасники були одягнені в маски Путіна, Лукашенка, Орбана, Кім Чен Ина і закликали натовп танцювати під російську музику, бо це ж «висока культура». Хтось із натовпу зрештою крикнув: «Все чудово, але вимикайте вже це лайно!»

Харків‘янка Анастасія Янченко дізналася, що ворог влучив в її будинок. І хоча сама дівчина зараз у Варшаві, її накриває відчай і відчуття несправедливості.

«Коли наші хлопці гинуть на війні, а ми втрачаємо рідних, друзів та свої домівки, дуже дивно, що хтось цінує гроші більше зруйнованого людського життя. Мені сумно й прикро, що так відбувається в світі, тому я зараз тут. Мій рідний Харків обстрілюють щодня і щоночі, я постійно плачу, бо досі не можу прийняти це. А хтось робить бізнес і танцює на крові українців. Так не може бути в цивілізованому світі. Зараз дивлюся на всі ці кокошники — і вони в мене асоціюються зі смертю», — зізнається Анастасія.

Незважаючи на санкції, країна-терорист продовжує експортувати зерно, нафту, газ, діаманти та інші товари до країн ЄС. За 2023 рік Росія експортувала до Європи товари на суму не менше ніж 50,6 мільярдів євро, а ЄС до Росії — на 38,3 мільярдів євро. Більше 200 транснаціональних корпорацій сплатили $3,5 мільярда податків до російського бюджету.

Гарячою і болючою темою протягом останніх місяців у Польщі та Україні є імпорт зерна. На думку організаторів, попри війну та санкції Євросоюз послідовно зрощує імпорт продовольства з Росії — лише у 2023 році до ЄС надійшло російської агропродукції та продуктів харчування на понад €2,6 млрд. Росія проводить ефективну демпінгову політику, заповнюючи світовий ринок дешевим зерном, зокрема викраденим з України. Це спричинило падіння цін і надлишок сільськогосподарської та харчової продукції як у Польщі, так і в ЄС, а проросійські пропагандисти та використовують напругу навколо зернової кризи, щоб розпалити антиукраїнські та проросійські настрої.

«Потім ці гроші йдуть на ракети, потім ці гроші вбивають українців. У суботу Україна знову прокинулася в крові. У в Харкові російські ракети знову полетіли по мирним людям. Вже знаємо про 6 загиблих, 11 поранених. Рятувальні служби витягують людей з-під завалів. Інші сім'ї в цей момент, коли ми стоїмо тут з вами, готуються до похорону. А Європейський Союз, що він робить зараз? Якщо бути точним, то продовжує торгувати з Росією, вливаючи гроші в її бюджет, — каже Sestry лідерка Euromaidan-Warszawa Наталка Панченко. — Ми категорично відмовляємося з цим миритися та закликаємо ЄС негайно ввести ембарго на всі російські товари. Ми хочемо, щоб Євросоюз нарешті перестав підтримувати Росію, перестав годувати російський бюджет європейськими грошима, нашими податками, і почав дійсно підтримувати Україну, щоб вона могла якнайшвидше перемогти у цій війні. Тож ми звертаємося з петицією до влади Європейського Союзу про негайне ембарго на російські товари».

На акції також пройшов збір коштів для постраждалих у Харківській та Сумській областях. На зібрані гроші планується купити людям одяг та інші речі першої необхідності, а також зробити ремонт у тому житлі, яке ще можна врятувати після обстрілу.

Фото: Юлія Ладнова

Світлини-переможці були відібрані з 61 062 робіт, поданих 3 851 фотографом з 130 країн світу. Всього було нагороджено 24 проєкти та шість почесних відзнак. До складу журі входять фоторедактори та керівники фотовідділів найбільших світових видань. Голова міжнародного журі, Фіона Шилдс, директорка фотовідділу The Guardian, підбиваючи підсумки цьогорічного конкурсу, зазначила:

«Ці фінальні роботи, що увійшли до короткого списку, є гобеленом нашого сьогоднішнього світу, зосередженим на зображеннях, які, на нашу думку, були зроблені з повагою та чесністю і можуть промовляти універсально та резонувати далеко за межами їхнього походження. Це можливість відзначити роботу пресових і документальних фотографів по всьому світу, виконану з відвагою, розумом і винахідливістю, а також підкреслити важливість історій, які вони розповідають, часто за неймовірних обставин».

Серед нагороджених матеріалів — фоторепортаж Йоганни Марі Фріц для Die Zeit з постраждалої від повені Каховки після російської атаки на дамбу 6 червня 2023 року. 18 квітня 2024 року буде оголошено чотирьох переможців, серед них і фото року World Press Photo.

Пригадуємо інтерв'ю з Юлією Кочетовою для Sestry.eu 23.11.2023:

Фотокореспондентка Юлія Кочетова опинилась на Майдані в ніч побиття студентів: знімала події та силовиків, а пізніше, поки комунальники не змили сліди злочину, фотографувала сліди крові на бруківці. Коли після цього Юля врешті прийшла додому, емоції від побаченого накрили так, що змінили її зсередини.  

Літали кулі, падали коктейлі, але Юля вдягнула червону каску й фотографувала в найгарячіших точках. Знімала спопелений будинок Профспілок, а пізніше — розстріляних на вулиці Інститутській. Саме на Майдані Юля зрозуміла, що хоче бути очима й голосом історичних подій. А життя, як бачимо, з тих пір на історичні події не скупиться.

Після того, як Євромайдан переміг, Юля Кочетова фотографувала Крим під час анексії, з 2014 року вона знімає війну. Нещодавно вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин (довга форма). Її роботи були представлені на особистих та групових виставках у Великобританії, США, багатьох європейських країнах та, звичайно, по всій Україні. Її світлини публікують The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Vice News, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg, Vanity Fair, FP, Reuters, NBC тощо. В річницю Революції Гідності Sestry поговорили з Юлією Кочетовою про її унікальний досвід.

«Фотозйомка — мій щит від реальності»

— В 2014 році я була лінивою студенткою, яка мріяла поїхати на навчання до Німеччини та не повернутися, — розповідає Юля Кочетова.  — Але все змінилось, коли я вийшла на Майдан. Спочатку, як і більшість моїх товаришів з університету, я думала, що революція — це чудова гра. Ми танцювали на вулиці, зустрічали цікавих людей, разом їли щось гаряче. Але це швидко закінчилося, коли я стала свідком побиття студентів силовиками. Це був момент, коли я зупинилась і запитала себе: «Хто я така? Що я хочу робити далі?» Дивлячись з висоти десятирічного досвіду, революція на Майдані була найкрасивішим і найважливішим досвідом у моєму житті.

18 лютого 2014 року я визирнула з вікна будинку Профспілок, щоб зробити фотографію, і побачила, що вся площа Незалежності горить. Це було як у підручнику з історії, я не забуду цього до кінця життя. Україна в огні — тільки не Довженка, а моя — палаюча й лякаюча. Я подумала: а що, якщо завтрашнього дня не буде? Що, як ми не переможемо? Якщо наступного дня, наче нічого не трапилося, на цьому місці будуть курсувати автомобілі, а всіх активістів почнуть катувати? Власне, те, чого я боялась тоді, відбувається тепер в багатьох місцях України. Ми знову стоїмо обличчям до обличчя з режимом, тільки тепер вже у збройній  боротьбі.

— Як ти стала воєнним фоторепортером?

— Багато років тому мій батько навчив мене фотографувати, за що я завжди буду йому вдячна. В 17 років я також проходила стажування в фотоагентстві. Тоді я ще не бачила для себе історій для зйомки, не вміла виокремити одну цікаву тему. Тож мій редактор Олексій Болдін посилав мене на найдивніші події — наприклад, на виставку ікебани на лівому березі Києва або на відкриття пам'ятника на краю міста. Зазвичай я була єдиною журналісткою в цьому місці. Це була щоденна рутинна праця, завдяки якій я опанувала майстерність і навчилася працювати під тиском часу.

Пізніше я займалася комерційною фотографією — в основному, портретами. Пам'ятаю, під час однієї з останніх перед вторгненням зйомок я робила фотосесію жінки, яка дуже нервувалася. Я розуміла, що в такому стані зробити хороший портрет майже неможливо. Стала з нею розмовляти, і зненацька вона запитала, що я буду робити, якщо завтра почнеться війна. «Одразу почну фотографувати, немає іншої опції!» — відповіла я без коливань. В момент, коли відбуваються найважливіші події нашого покоління, треба залишатися на місці й розповідати про ці події світу. Я була трошки обурена знайомими фотографами, які виїхали до Європи.

— Ти залишилась у Києві, ти тут народилась?

— Я переїхала до столиці, коли мені було 16 років, аби почати самостійне життя. Народилась і виросла я в Вінниці (зараз тут живуть мої батьки).

У липні 2022 року через російські ракети, запущені на площу Перемоги у Вінниці, загинуло 27 людей. В той день я була в Дніпрі, ми з командою DER SPIEGEL їхали в Донецьку область. У перші секунди після появи новин про ракетний удар я зателефонувала мамі. Вона сказала, що у нас вилетіли всі вікна і що вона біжить до підвалу.

‍— «Коли хтось запитає мене, що таке війна, я відповім: “Війна — це прокидатися зі шматками вікон в ліжку», — це підпис однієї з твоїх світлин в Instagram. Цікаво, як ти створила свій поетичний стиль підписів, відмінний від звичної короткої довідки за журналістським правилом: хто? що? де? коли?

— 24 лютого ми з колегою направлялись до Авдіївки, коли до нас почали надходити новини про напад. Я читала зарубіжні медіа: «Росіяни бомбардують всюди», «Uber і McDonald's покидають Україну» — в медіа панував хаос. Так само було в 2014 році, коли Росія анексувала Крим і напала зі сходу. У нас почалася війна, але ЗМІ, дипломати та демократичний світ знову транслювали щось у стилі «ми глибоко стурбовані», називаючи російське вторгнення – «криза на Донбасі», «гібридна» і «громадянська війна» (один з класичних російських пропагандистських наративів).

Я відчула, що мені негайно треба висловитись. Бо мовчання годує чудовисько. Це схоже на домашнє насильство. Коли одна межа посувається, дуже скоро вона посувається ще далі, і нема тому насиллю кінця. Отож, я зробила селфі, додала хештег #Україна й запостила в Instagram з підписом: «Дивися, світе, ти вісім років замовчував нашу війну на Донбасі, називав її кризою, конфліктом, ви всі були глибоко занепокоєні й цим підгодовували монстра. І те, що Росія дозволила собі так жорстоко, з таким масштабом наступити ще раз, напасти на Україну, — це тому що світ навколо був поблажливим, а монстри не пробачають поблажливості, й мовчанка завжди вбиває». Після цього я отримала сотні повідомлень, до мене написали друзі з Польщі та Німеччини, на мою сторінку підписалися люди з усього світу, зокрема, російські тролі, які намагалися заблокувати мені коментарі.

Редакція Die Zeit попросила мене записати голосовий репортаж, а після цього запропонували зняти фотощоденник про перший тиждень великої війни. У процесі я збагнула, що писання діє на мене терапевтично, і я не можу зупинитися. Я постійно щось записувала, колеги навіть жартували наді мною. Але таким чином я скидаю свої важкі емоції. «Люди чекають на твої записи в Instagram, пиши щовечора», — переконував мене репортер Бен Соломон. Деякі говорили, що я пишу надто інтимно. Інші, що війна в країні — це історії Юлії.

Були дні, коли я нічого не писала, і тоді дивно почувалася. Писання, як і фотозйомка, стало моїм щитом від реальності.

«Не можу пройти вулицею Грушевського й не заплакати»

— Чому ти пишеш англійською мовою?

— Хочу спілкуватися з усім світом. Мене цікавить, що думають про війну в Україні іноземці, я намагаюсь, аби вони розуміли, що відбувається насправді. Людина запам'ятовує історії лише тоді, коли в цій історії проступають чиїсь шрами. От і читачі мого блога — забувають села й міста, де тривають бої, плутаються в мапі України. Але завжди добре пам'ятають, через що я пройшла. Питають, як моя родина, чи брат досі на нулі, чи відбудували Вінницю…

— Ти рідко публікуєш фотографії зі сценами насильств. Чому?

— Те, що з'являється в медіа, — десята частина того, що ми, фоторепортери, знімаємо. Часто, буваючи на місцях злочину, я думаю: добре, що тіло вже прикрито, що я не криміналістка й не повинна фотографувати все детально для якоїсь правозахисної організації.

Перед тим, як опублікувати фотографію зі сценою насильства, я замислююсь, що це дасть. Можливо, глибший слід залишиться, якщо я опишу ситуацію словами, додаючи щось особисте? Слова мають велику силу, бо працюють з уявою.

Зрештою, медіа неохоче публікують такі фотографії. У 2014 році я зняла тіла після пожежі в будинку Профспілок. Колега сказав мені, що їх ніхто ніде не покаже. У 2022 році світ обійшли фотографії з Бучі. Тоді фотограф Девід Х'юм Кеннерлі, нагороджений колись Пулітцерівською премією, сказав: «Найкращі фотографії війни можуть змусити нас хотіти відвести від них погляд. Важливо, щоб ми цього не робили».

З одного боку, ми бачимо турботу ЗМІ про читача, для якого споглядання надто відвертих знімків може бути травматичним. Його світ ідеальний, він платить податки, він чутливий, його родина не знає війни. Навіщо йому знати, що світ інший. З іншого боку, я не звинувачую читачів за те, що так працюють медіа. Якщо ви не хочете дивитися чесні фотографії, не робіть цього.

Реальність навіть страшніша, ніж ці зображення, і від неї не втечеш.

— Багато людей слідкують за тобою в соціальних мережах…

— Перед війною у мене було 1500 підписників, які лайкали мої смішні селфі. Сьогодні мій профіль виглядає абсолютно по-іншому, я публікую історії війни. І люди з усього світу сміливо їх коментують. Вони пишуть про фотографії, але також запитують, як я себе почуваю, говорять, що моляться за мене. Звичайно, вони не думають вдень і вночі про Україну, але я відчуваю, що ці люди справді про мене турбуються. А отже, війна в Україні для них має обличчя.

— Ти чудово пишеш про Київ, він займає важливе місце в твоєму серці?

— Колись я говорила з Кузьмою Скрябіним, українським рок-співаком, який загинув в автокатастрофі. Він сказав мені, що у житті кожного з нас є такі міста, які дають нам все, і такі, що нас знищують.

Я велика шанувальниця Києва. Я отримала від цього міста водночас і все найкраще, і найстрашніше. У Києві я відчуваю себе як вдома незалежно від того, ночую у власній квартирі чи на дивані у друзів. Коли у березні 2022 року місто спорожніло, я раділа кожній людині, яку бачила на вулиці. Тоді Київ був містом-привидом. Не було води, більшість магазинів були зачинені, а в поодиноких відчинених можна було купити хіба оливки й тунець за завищеними цінами. Скрізь стояли контрольно-пропускні пункти, люди ходили зі зброєю, і ми знали, що росіяни поруч. Зустрічаючи одне одного на вулиці, віталися щасливо: «Як ти? Чи все добре? Є вода, їжа, тобі щось потрібно?» Це був неймовірний час.

Звісно, я бачу, що Київ сірий, радянська архітектура для деяких може виглядати непривабливо. Але я дивлюся на це місто, як на улюблену людину, з якою пережила щось найважливіше в житті. З часу Революції я не можу пройти вулицею Грушевського, щоб не плакати.

Я люблю шрами мого міста і шрами від людей, яких кохала.

Легко полюбити когось, коли все добре, легко любити місто, коли все працює. Але любити після важких досвідів — це зовсім інше. Зараз у мене багато запрошень з усього світу, я могла б жити, де хочу, але я не залишу Київ після того, що ми разом пережили.

— Що тобі дає надію?

— 16-річна Катя з Краматорська, яку я зустріла влітку 2022 року, шукаючи героїв для одного зі своїх матеріалів, розповідала: «Я насолоджуюся смаком кожної ягоди окремо. Їм повільно, щоб відрізнити їх одна від одної». З тих пір я фокусуюсь на малих речах. Спостерігаю, як світло подорожує по деревах, прислухаюсь до сміху на вулиці. Я не думаю про завтрашній день, бо він може не настати. Не планую нічого. Я проживаю кожну секунду життя, намагаючись відрізнити її від наступної.

Правовий статус перебування українських біженців у Польщі врегульований до 30 червня 2024 року. Міністерство внутрішніх справ та адміністрації Польщі розробило план змін до спецзакону, аби стабілізувати на довгий час умови перебування українських переселенців у Польщі.

У Фонді Лєни Гроховської в межах дискусії на тему «Кожна людина має право на гідне життя» обговорювали зміни в польській політиці щодо українських мігрантів. На зустрічі заступник державного секретаря Міністерства внутрішньої політики та адміністрації Польщі Мацей Дущик розповів, які зміни чекають на українців у Польщі.

1. Скасування пільги 40+

Після 30 червня 2024 року польський уряд скасовує пільгу 40 злотих в день для українських біженців. Громадяни Польщі більше не зможуть отримувати компенсацію за надання притулку і харчування українцям у приватних помешканнях.

Мацей Дущик пояснює це рішення випадками (і вони почастішали), коли власники житла оформлювали компенсації, але грошей біженцям не давали. Є ситуації, коли громадяни Польщі змушували переселенців працювати на них, відпрацьовуючи державні кошти. Забирали паспорти і залякували, що «якщо ви щось скажете, то ми звернемося до поліції і ви завтра опинитеся в Бахмуті чи Маріуполі».

Тому після 30 червня пільги отримуватимуть лише ті центри й притулки, які підписали угоди з воєводами і знаходяться під контролем держави

«Я випадково дізналася, що хазяйка квартири, яку я винаймаю, оформила на себе 40+ та поїхала за ці гроші на море. Разом з тим я орендувала у неї квартиру за 3000 злотих. Коли таємне стало явним, вона сказала мені, що хотіла брати за апартаменти більше, але пошкодувала мене і оформила виплату. Але я вважаю, що знімала 43 квадратні метри за ринковою ціною», — ділиться киянка Анастасія Лозинська.

Скаржитися дівчина не стала, вирішила повернутися до України. Але тих, кому повертатися нема куди, таке рішення поставить у важке становище. З цим погоджуються і представники Фонду Гроховської, але як удосконалити цей механізм, не знають.

«Зараз наш Фонд веде 5 притулків для біженців, в них мешкає 900 осіб. Лише один такий центр фінансується за рахунок воєводи. Ми намагалися протягом двох років включити й інші центри під опіку воєводств, але це виявилось непросто. Таким чином відміна компенсацій позбавить підтримки сотні осіб, серед яких люди з особливостями розвитку, люди похилого віку, хворі, матері немовлят. Але ця підтримка може бути продовжена, якщо центри нарешті підпишуть контракти з воєводами», — пояснила Sestry директор Фонду Анета Жоховська.

Чимало польських центрів для мігрантів вже закрилися або оголосили, що з початку липня безкоштовне проживання скасовується. Українські переселенки, які мешкають у таких центрах, у розпачі. Адже ті, хто міг собі дозволити, вже давно зняли квартири й інтегруються. Але можуть це не всі.

Ольга з двома дітьми вже рік живе у Центрі матері та дитини в П'ясечно та накопичує гроші на оренду квартири.

«У нас дуже хороший центр та господиня Елла. Вона багато робить для нас. Центр з новим ремонтом, нам привозять необхідні продукти раз на місяць. А решту грошей Елла нам видає, щоб ми могли самі купувати фрукти, м'ясо, молоко. Не знаю, скільки доведеться платити тепер, але навіть найдешевший хостел у Варшаві та околицях на мене і двох дітей коштує 1600 злотих. Для нас це чималі гроші», — розповідає Ольга і додає:

Зараз у притулку в місті П'ясечно мешкає 31 особа. Це лише жінки та діти, серед яких люди нездорові, літні, більшість — з окупованих територій. Одна з мешканок нещодавно стала мамою і зараз не може працювати. І скасування 40+ загрожує тим, що цим людям доведеться повернутися в Україну під бомби

За словами міністра Дущика, у центрах біженців на сьогоднішній день проживає 39 937 осіб, а це4,2% біженців. «Здебільшого це ті, хто без підтримки просто не впорається. Тому ця підтримка має бути». Міністр повідомив, що у центрах переселенців доступно орієнтовно 20 тисяч місць, і ті, хто особливо потребує допомоги, має переїхати у ці контрольовані державою великі центри і жити там.

2. Допомога «800+» не скасовується, але ті, хто живе за рахунок держави, будуть отримувати меншу суму

Українці, які отримують соціальну допомогу за програмою «Родина 800+» та проживають в осередках для біженців безкоштовно, змушені будуть частково платити за проживання. Тобто якщо матір з дітьми у притулку має житло і харчування, а також отримує допомогу від держави, то вона змушена буде повернути певний відсоток від допомоги «800+» державі.

3. Скасування допомоги 300 злотих

Після 30 червня 2024 року скасовується також одноразова виплата у розмірі 300 злотих, на яку  біженці зараз мають право одразу після першого перетину кордону.

4. Дітей шкільного віку з України зобов'яжуть відвідувати польські школи з 1 вересня 2024 року

Неможливо перевірити, як діти вчаться онлайн в українській системі освіти. Заступниця міністра освіти Польщі Йоанна Муха заявила, що йдеться про великі групи дітей (близько 60 тисяч), які або вчаться тільки в українських школах онлайн, або взагалі ніде не навчаються. Враховуючи, що частина цих дітей залишиться у Польщі, уряд зобов'язаний забезпечити їм освіту. Чиновниця також повідомила, що нововведення не є спробою полонізації, тим паче для українських дітей передбачені уроки української мови як іноземної. Також Йоанна Муха додала, що в міністерстві хочуть, щоб українські діти вивчали в Польщі євроінтеграцію.

5. Українці зі статусом UKR зможуть оформити карту побиту на три роки за швидкою процедурою

У штаб-квартирі Міністерства внутрішніх справ та управління відбулося засідання Спільної комісії уряду та місцевого самоврядування, в результаті чого українцям, які втекли від війни, вирішили запропонувати дозвіл на тимчасове проживання на три роки — замість тимчасового захисту із щорічним очікуванням, чи продовжать його, чи ні.

Громадяни України, які вирішать подати заяву на отримання трирічного дозволу, будуть додатково перевірені правоохоронними органами, прикордонною службою та Агентством внутрішньої безпеки.

Зараз українці можуть подати документи на карту побиту терміном дії 1, 2 або 3 роки на підставі роботи чи бізнесу. З липня 2024 року на карту побиту, згідно з інформацією МВС, можна буде подавати документи навіть тим, хто не працює, а також пенсіонерам, студентам і дітям будь-якого віку

«Це буде автоматична система, яка за допомогою одного положення в законі змінить статус тимчасового захисту на статус тимчасового проживання після отримання карти побиту», — пояснює Мацей Дущик.

Чиновник зазначає, що українці матимуть право вибору — залишитись під тимчасовим захистом або перейти на дозвіл тимчасового проживання. Опція тимчасового захисту буде можлива доти, доки це дозволяє детектива ЄС. А ті, хто захоче отримати карту побиту, мають з 1 липня 2024 року до 30 вересня 2025 року зареєструватися на новому електронному порталі, посилання на який буде надано незабаром. Дозволи на тимчасове перебування почнуть видавати з 2025 року.

‍

Наприклад, такий епізод. Ось їду я до неї в лікарню і думаю: скільки ж це уже місяців? Я весь цей час живу своїм доволі звичним життям — те, се, щоденна рутина у Києві, яка час від часу трохи розхитується атаками російських ракет і дронів, часті відрядження за кордон, виховання сина, стосунки із моїм чоловіком, який то у війську, то вдома. Але, загалом, нормальне у мене життя. А моя хоробра сильна подруга вже 9 місяців лежить у лікарні, точніше різних лікарнях, починаючи з військового госпіталю. Ще минулої зими вона, військова Сил Спеціальних Операцій, потрапила в біду: її машина наїхала на міну у зоні бойових дій. І понеслося — безліч складних операцій, нестерпного болю, безсонних ночей, складної реабілітації. Але ось я вкотре заходжу до неї в палату, і вона сміється, як завжди. «Так, Цілик, ходімо надвір, будемо сидіти на лавці. Візьми оце в свою сумку». «Оце» — це пляшка просекко, яку вона дістає з тумбочки у лікарняній палаті.

І ми йдемо повільно (моя подруга нарешті знову ходить! Шкутильгає, але впевнено йде на своїх двох) у тепле літнє пряне надвечір’я, сидимо під тихими каштанами, пікнікуємо замовленою у сервісі доставки їжею та веселими бульбашками і мріємо про майбутнє. Так, ми будуємо спільні плани, хоча здавалося, що ця функція вже відсутня в нашому арсеналі можливостей. Ми плануємо, як моя подруга вчитиме мене водити авто, мріємо, що заліземо вдвох на вершечок гори, міркуємо про перспективи наших ще малих синів. На якусь мить легко забути, що триває війна, і лише інші пацієнти лікарні — молоді красені з ампутованими кінцівками, деякі на візочках — своєю присутністю неподалік від нас швидко повертають мене до реальності.

З дітьми у прифронтовій зоні Донеччини

Або таке. Я листуюся з іншою своєю доброю приятелькою. Колись я знімала кіно про цю багатодітну маму-одиначку, мою ровесницю, яка, попри всі виклики проживання з дітьми у прифронтовій зоні Донеччини, довгий час ухитрялася не лише забезпечувати їм там гідне життя, а й наповнювати його сенсами, радістю, любов’ю до різних мистецтв. І все ж із початком повномасштабного вторгнення Росії вони мусили врешті виїхати. Тепер їхній затишний дім у Красногорівці частково пошкоджений, не кажучи вже про чимало цілком знищених обстрілами об’єктів у місті. Все змінилося. Що й говорити про сусідню Мар’їнку, яку росіяни загалом стерли з лиця землі.

Герої мого фільму живуть нині у Вільнюсі, будують там нове життя, вчаться (університет, школи, садок…). Моя подруга, їхня мама, тяжко тужить за домом, але вертатися їм поки нікуди. Про все це вона мені тепер пише винятково українською, колись, у часи зйомок мого фільму, настільки екзотичною для неї мовою, що я не могла й подумати, що вона, як і її діти, змінить до цього ставлення. Але ні, все тепер інакше. «А ще тепер я вчуся на водійку тролейбуса», — додає моя подруга. «О, я приїду нарешті у Вільнюс і покатаєш мене?» — жартую та водночас дуже пишаюся цією незламною мамою п’ятьох дітей, котра завжди вчиться чогось нового і міряється з новими складними випробуваннями.

Такі звичайні і незвичайні українські жінки

Або ще таке. Ми святкуємо День народження іншої моєї доброї приятельки, чиє життя змінилося надто кардинально й жорстоко минулої зими. Неймовірно красива зовнішньо і внутрішньо жінка, що мала таку ж неймовірно красиву сім’ю. Та з початком повномасштабного вторгнення Росії її чоловік, геть далекий від військового досвіду режисер монтажу, вступив до лав ЗСУ. У грудні 2022 року цей уже військовий командир із позивним «Тарантіно» загинув під Соледаром, і я досі не можу забути особливо щемкий день прощання із ним. Але більшість його знайомих і друзів розійшлися потім додому звично жити далі, а його дружина і донька лишилися зі своєю страшною бідою віч-на-віч.

Однак сьогодні ми разом. Моя приятелька не планувала відзначати власне свято, та в неї є друзі, що подбали про це. Принесли квіти, подарунки, власноруч вирощені зворушливі огірки й ожину в кошику. Ми сидимо на літньому майданчику маленького затишного бару на Подолі в Києві, пліткуємо, сміємося, заряджаємося одне від одного світлими іскрами. Серед нас є військовий у звільненні — вже завтра він вирушить на передову, але сьогодні це такий самий цивільний, принаймні на позір. Бар, в якому ми сидимо, нещодавно відкрила разом із другом інша моя добра приятелька. Вона та її чоловік теж дещо знають про втрати: їхній затишний будинок у перші ж тижні вторгнення було зруйновано російським снарядом. Але тепер моя приятелька здійснила свою мрію: відкрила бар для друзів і назвала його «Басамани». На свій сором, я не знала значення цього слова, тому поґуґлила. Басаман — це смуга на тілі від удару. Що ж, влучно…

Роззираюся довкола і бачу так багато людей із басаманами, синцями, шрамами, ранами, травмами, видимими і невидимими. Це люди обох статей, але для мене з моєю жіночою оптикою вразливість інших жінок трохи більш очевидна й близька.

Тому цей текст зараз про них — моїх подруг і приятельок. Я фокусуюся на своєму близькому колі і мене вражають теперішні масштаби наших нових ролей. Бійчині і ветеранки, активні волонтерки, дружини військових, вимушені переселенки, вдови…

Якось я їхала машиною у компанії ще трьох жінок. Ми гнали засніженою трасою, слухали музику, говорили про суттєве і несуттєве, сміялися. Ми всі були в цивільному одязі, красиві й молоді, і коли чиїсь зацікавлені очі на черговій заправці роздивлялися нашу зграйку із кавою та хот-догами, то навряд чи могли вгадати те, що стоїть за цими жінками. Ну а я раптом подивилася на нас іншими очима й замислилася. Ветеранка і дівчина полоненого, військова, ветеранка і вдова. Ну і я, дружина військового, що на сьогодні вже є цілком тривіальною для величезної кількості українських жінок роллю. Такі звичайні і незвичайні українські жінки, що вміють голосно сміятися, аби не плакати зайвий раз.

Всередині мене утворилася безіменна пустка

…Я пам’ятаю, як ти на моєму балконі сказала напередодні повномасштабного вторгнення: «Лікую зараз спину. Або нарешті наважуся народити дитину, або доведеться знову вдягати бронежилет».

…Я ніколи не забуду, як ти мене і мого сина вивезла з Києва у дні найбільшої тривожності і як була поруч кожного разу, коли я потребувала допомоги.

…Я не зможу удавати, що не почула ці страшні твої слова: «Не думаю, що доживу до кінця війни». У тобі тече гаряча кров повстанців і воїнів, але я хочу, щоб ти жила, а не загинула за Україну.

…Я поняття не маю, що ти насправді відчуваєш і які маєш виклики у своїх далеких далях — іншій країні, куди ти вивозила дитину від війни, але раптом опинилася у клітці, за глухою стіною самотності.

…Я не знала, що тобі сказати, коли ти ділилася зі мною такою страшною розповіддю про те, як власноруч вдягала скалічене тіло коханого чоловіка у військову парадну форму перед похованням.

…Я почуваюся німою, безсилою і безпорадною, коли не вмію підтримати тебе, що втратила сина. І тебе, яка вже стільки місяців нічого не знає про долю власного чоловіка.

…Я відчула, як всередині мене утворилася безіменна пустка, коли дізналася про твою трагічну смерть від російської ракети. Немає нічого страшнішого, аніж дивитися під час твого похорону на тоненьку постать твого сина ніжного віку.

Рідні дівчаточка: мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі

Ти, ти, ти… Все це різні люди. Зрілі впевнені у собі жінки і розгублені юнки. Літні пані, котрі все життя мріяли пожити нарешті спокійно. Мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі. Рідні дівчаточка, як я часто називаю своїх мам (ні, у мене не настільки сучасна сім’я, я маю на увазі мою рідну маму і хрещену, яка все життя поруч).

Мене часто вражає те, як вони вміють сміятися перед лицем болю і смерті, скільки в них внутрішньої сили, зухвалості, вітальності. Так, я розумію, що все це певна форма захисту, не така ж я дурна. Сама знаю, як просміюється на видиху чорний біль від втрати, як за міцно стуленими зубами і під намальованими на кожен день усмішками сховано ніколи не озвучений крик, як буває холодно, порожньо, страшно, тоскно. Точніше, не так — я знаю, але, водночас, не знаю, адже я не взувала ваших кросівок й елегантних туфель, не була на вашому місці, я можу лише здогадуватися часом про те, що ви в собі насправді носите. Але дозвольте сказати, що я захоплююся вами, дозвольте трохи патетики і надмірних емоцій, дозвольте висловити вам співчуття. Ні-ні, я не жалію вас, це інше, лише тулюся і віддаю трохи тепла незграбно, але ж і щиро.

Сестро-сестро, дай обійму?

Фото з архіву авторки публікації

Минулого року Європейський центр репродуктивних прав опублікував звіт «Допомога в умовах кризи», який показує, що жінки-біженки в Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині перебувають в особливо складній ситуації. Картина, яка випливає з цих даних, лякає. Через обмежувальні закони, брак інформації, мовний бар'єр і нестачу грошей багато жінок опиняються в ситуації, коли їм доводиться робити вибір: повертатися в Україну, шукати несистемні рішення або виношувати вагітність. Для жертв воєнного зґвалтування, хоча не тільки для них — це ще одна травма. Анна, одна з біженок, яку зґвалтував російський солдат, дізналася про вагітність, що настала внаслідок зґвалтування, ще в Польщі. «Я не могла народити. Ця дитина щодня нагадувала б мені про те, що я пережила», — сказала вона.

В Україні аборт є законним і здійснюється до 12-го тижня вагітності без будь-яких застережень, а таблетки для переривання вагітності доступні в аптеках. Після прибуття до Польщі українські жінки шоковані, коли дізнаються, що не можуть перервати вагітність. З цієї причини автори доповіді закликали Польщу терміново дотримуватися клінічних протоколів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), які регулюють процедури у випадках зґвалтування

Польща є особливим випадком, оскільки саме сюди прибула найбільша кількість жінок-біженок з України. Станом на кінець червня 2023 року майже 4,07 мільйона громадян України мали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Найбільше біженців по відношенню до населення цих країн прийняли Чехія, Польща та Естонія. Основними країнами, які приймали людей, що рятувалися від війни, були Німеччина, Польща та Чехія.

Директива Європейського Союзу про тимчасовий захист 2001 року та Імплементаційне рішення Ради ЄС від 2022 року, яке започаткувало застосування Директиви до людей, що тікають від війни в Україні, передбачають надання «доступної медичної допомоги» біженцям та біженкам з України. «Протягом місяців, що минули після вторгнення, Угорщина, Польща, Румунія та Словаччина прийняли національне імплементаційне законодавство для реалізації Директиви. Однак прогалини та обмеження в національному законодавстві щодо певних форм охорони сексуального та репродуктивного здоров'я, а також постійна відсутність ясності як на національному рівні, так і на рівні ЄС щодо обсягу зобов'язань, передбачених Директивою, означають, що бар'єри, пов'язані з витратами, впливають на багатьох біженців і біженок», —  йдеться у витязі зі звіту. Директива встановлює загальне зобов'язання забезпечити доступ до медичної допомоги і уточнює, що це включає «принаймні невідкладну допомогу і необхідне лікування хвороб» (стаття 13.2). Директива також зазначає, що у випадку осіб, які пережили зґвалтування та інші форми сексуального насильства, та інших осіб з особливими потребами, це зобов'язання поширюється на всю «необхідну медичну та іншу допомогу» (ст. 13.4).

Однак закон не працює.

Олена з України, яка проживає в Польщі: «Всі дуже бояться завагітніти, тому що... не знають, що їм робити... адже тут немає інших варіантів. Це дійсно страшно, що ти можеш навіть померти і тобі не допоможуть, як ми бачимо в новинах... так, українки страшенно бояться завагітніти... Скажімо так, ніхто нікому такого не побажає, навіть своєму найлютішому ворогу»

У Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині нехтування охороною здоров'я, зокрема сексуальним здоров'ям, накопичувалося десятиліттями. У поєднанні з «обмежувальними і нечіткими правовими і політичними рамками, стигматизацією і постійним опором сексуальним і репродуктивним правам», це призводить до дуже обмеженого доступу до якісної медичної допомоги. Наслідком стає те, що жінки або повертаються до охопленої війною України, щоб отримати там догляд і допомогу, або вимушені ситуацією, відкладають пошук рішення. Вони принижені, налякані та самотні. Існує також третій шлях — пошук рішення поза системою.

Юлія з України, яка живе в Румунії, розповіла: «Жінки розгублені, вони не знають мови..... Вони їдуть назад в Україну, в західну частину, знаходять українського лікаря і роблять те, що робили раніше».

Кристина Кацпура, FEDERA, Фонд жінок і планування сім'ї: «Для них Польща була початком Європейського Союзу, і їм було дуже важко зрозуміти, що в Польщі немає реального доступу до абортів, а інші послуги з репродуктивного здоров'я, такі як екстрена контрацепція, дуже обмежені».

В Угорщині та Словаччині аборт є законним, але доступ до нього обмежений через низку процедурних вимог. Аборт на вимогу є законним до 12-го тижня вагітності, а після 12-го тижня застосовуються обмеження. В Угорщині жінки, які бажають зробити аборт на вимогу, повинні юридично довести, що вони перебувають у надзвичайній ситуації, і пройти обов'язкове консультування, щоб переконати їх продовжити вагітність. Закон також вимагає обов'язкового триденного періоду очікування на аборт. У Словаччині інформаційні зобов'язання повинні бути виконані, щоб відмовити жінок від аборту, в той час як обов'язковий 48-годинний період очікування застосовується до аборту на вимогу, що вимагає від жінок кількох візитів до медичних установ. В обох країнах фармакологічний аборт недоступний; аборт може бути зроблений лише хірургічним шляхом. Крім того, Угорщина і Польща — єдині дві країни в ЄС, які не дозволяють продавати засоби екстреної контрацепції в аптеках без рецепта.

Анна Іваний, Асоціація EMMA, Угорщина Криза в охороні здоров'я: «Вони повертаються в Україну, тому що... їм легше поїхати додому і купити там протизаплідні або абортивні таблетки. Фармакологічний аборт в Угорщині взагалі недоступний... Ці жінки можуть подорожувати туди і назад між Україною та Угорщиною, але це не означає, що це мирна або нормальна подорож. Для них це дуже стресова подорож».

Польські жінки-активістки співпрацюють з організаціями за кордоном. Вони мають мережі в Німеччині, Нідерландах чи Чехії. У Берліні є колектив під назвою «Тітка Бася» (Ciocia Basia), до якого звертаються не лише польки, але й українки, які тут живуть. Саме для них минулого року був створений список лікарів, які пропонували їм безкоштовну процедуру аборту. «Тітка Чеся» (Ciocia Czesia) веде активну діяльність у Чехії

«Аборт без кордонів» — це мережа організацій, які допомагають у проведенні абортів у Європі. Наталія Бронярчик, Aborcyjny Dream Team:

«Дев'ять груп — у тому числі з Польщі, Чехії, Німеччини, Нідерландів, Англії, Австрії — об'єднали свої зусилля, щоб допомогти з абортами в країнах, де вони є легальними і доступними. Спочатку ми допомагали лише польським жінкам, яким потрібно було виїхати за кордон на аборт у другому або третьому триместрі, але зараз ми допомагаємо всім, хто живе в Європі і стикається з труднощами у доступі. Після польок другою національною групою, з якою ми найчастіше контактуємо, є жінки з України. За останні два роки, з моменту повномасштабного нападу Росії, понад 40 українок зробили з нашою допомогою аборт на другому або третьому триместрі вагітності, а трохи більше двох тисяч жінок прийняли з нашою допомогою абортивні пігулки. Інші групи — це білоруські, угорські та румунські жінки — ми все більше підтримуємо осіб з небажаною вагітністю з цих двох країн. Щодня ми робимо 130 абортів, і хоча більшість з них — польки, ми все частіше спілкуємося з людьми, які живуть в країні, де аборт є законним, але не можуть отримати доступ до нього через неврегульоване перебування, відсутність страховки, брак грошей».

Каміла Ференц, Federa: «За останні три місяці ми допомогли, в тому числі через консультації, 110 українським жінкам. Це 12 відсотків наших бенефіціарів. Ми профінансували 105 санітарно-гігієнічних наборів для українських жінок-біженок».

Federa постійно співпрацює з «Тіткою Чесею» з Чехії, інших довгострокових партнерств немає, але вона виконує функції секретаріату Astra, організації, яка об'єднує країни Центральної та Східної Європи. Саме «Астра» зайняла однозначну позицію щодо доступу до абортів та інших репродуктивних прав для українських жінок-біженок після російського вторгнення два роки тому.

Тим часом у Польщі спікер Сейму Шимон Головня оголосив, що пропозиції щодо зміни закону про аборти в Польщі будуть на порядку денному останнього засідання Сейму, але після «всіх цих консультацій і посередництв» за його словами, він прийняв рішення, що це станеться лише після першого туру місцевих виборів 11 квітня. Час для заяви спікера є тим більш невдалим (у всіх відношеннях), що незабаром стартує загальноєвропейська ініціатива, яка за підтримки Єврокомісії покликана забезпечити легальність абортів у всіх країнах ЄС, в тому числі і в тих, де аборти заборонені. Варто зазначити, що більшість, 95%, жінок репродуктивного віку в Європі живуть в країнах, де аборт без причини є законним. Майже всі країни дозволяють аборт на вимогу до 12-го тижня вагітності або використовують широкі передумови для переривання вагітності.

В ЄС лише Польща і Мальта мають законодавство, яке CRR (Центр репродуктивних прав) описує як «дуже обмежувальне». Фінляндія не дозволяє аборт на вимогу, але він може бути проведений в країні у випадках зґвалтування, аномалій розвитку плоду або на широких соціально-економічних підставах. Аборт на вимогу доступний скрізь, окрім Польщі, Андори, Ліхтенштейну, Монако та Великобританії. В останній країні аборт є законним у випадку аномалій розвитку плоду або з соціально-економічних причин

Згідно з чинним польським законодавством, переривання вагітності, що настала внаслідок забороненої дії, тобто зґвалтування або інцесту, є законним. Теоретично. Але, як підкреслила Магдалена Бєят з Лівиці, яку цитує Інститут прав мігрантів, це «мертвий закон». Чому? Тому що необхідно отримати довідку від прокурора про скоєний злочин, що особливо у випадку з жінками-біженцями — практично неможливо. Зґвалтування відбувалися за кордоном. Крім того, жінки часто не володіють мовою і не знають, які права вони мають. За даними АДТ, щонайменше 1 814 українок з небажаною вагітністю отримали допомогу від початку повномасштабної агресії Росії. У більшості випадків це були фармакологічні аборти.

‍

Історія української моделі Христини Петрощук, у якої привокзальний таксист вимагав сплатити за два кілометри поїздки 300 злотих замість 20, спровокувала хвилю зізнань інших жінок, які також пережили подібні випадки. Христина сіла біля Центрального вокзалу Варшави у таксі, домовившись про одну ціну, дорогою водій запитав у дівчини, чи вона українка, а коли привіз на місце, заблокував двері, став кричати на неї і навіть погрожувати її вдарити, якщо вона не сплатить більшу суму. Коли таксист зрештою відпустив дівчину і вона зателефонувала до поліції, у відділку їй сказали, що на такі випадки не виїжджають.    

Sestry дізналися, як поводитися в такій ситуації і куди звертатися за допомогою, якщо стали жертвою нечесного перевізника.

«Тільки українці торгуються, бо думають, що їм усі винні»

Марія Магдич приїхала до Варшави з Києва погостювати у подруги. Вона розповідає Sestry: «Мій автобус приїжджав близько 6-ї ранку, а у подруги маленька дитина. Тому я не захотіла просити її мене зустрічати. Тим паче я знала, що Юля живе всього за три кілометри від вокзалу, і якби не важкі валізи, я пішла б пішки. Як на зло я не взяла зарядку, телефон розрядився і мені довелося скористатися таксі, що стоять прямо на вокзалі. Я завжди знала, що вокзальні таксисти можуть обдурити, але подумала, що це Європа, тож тут все інакше».

Дівчина одразу уточнила вартість проїзду — водій назвав суму 50 злотих. І хоча зазвичай це коштує 15 злотих, Марія погодилась.

«Я занервувала вже через п'ять хвилин, бо зрозуміла, що мене везуть якоюсь довгою дорогою. Але таксист сказав, що пропустив поворот. Вже під будинком подруги він попросив у мене 400 злотих! І пояснив це тим, що я все не так зрозуміла, і взагалі в його машині на задньому сидінні висить прейскурант. За яким тільки посадка в авто коштувала 50 злотих, кожен кілометр — 40, а зарядка мого телефону — 95», — згадує дівчина.

Біля будинку водій не затримував дівчину в авто, але сказав, що без оплати на його умовах не поверне багаж, бо в нього все легально. Довелося погодитись і заплатити. Але найнеприємнішим, за словами Марії, стало те, що таксист дозволив собі досить неприємні висловлювання на адресу українців. Мовляв, усі пасажири спокійно платять, і лише українці торгуються, бо думають, що їм тут усі винні.

«Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу»

Ірина Мартовицька з Херсона теж потрапила у неприємну ситуацію, коли за поїздку з Варшави Центральної до Аеропорту Шопена вона заплатила 800 злотих. Жінці довелося віддати водієві всю готівку, бо інакше він не випускав її з машини.

«Я знаю, що не можна сідати до вокзальних таксистів, але я з дітьми летіла до Іспанії, ми запізнювалися і могли не встигнути на літак. Ми приїхали в аеропорт, діти вийшли з таксі — вони сиділи ззаду, а я — попереду. Я почала шукати гроші в сумочці, не помітивши, що водій в цей час заблокував мені двері. Він сказав: «З тебе 800 злотих». Я почала обурюватися, але водій натиснув на педаль газу і за ці секунди я трохи не збожеволіла, адже мої діти залишилися самі на вулиці», — розповіла Sestry жінка.

У паніці Ірина вигрібла всю готівку з сумочки і віддала таксисту, а в спину почула: «Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу».

Чого не можна робити і на що варто звернути увагу тим, хто користується таксі у Варшаві

По-перше, візьміть за правило користуватися не приватними перевізниками, а перевіреними службами таксі, які мають власні застосунки (наприклад, Uber або Bolt). Тим паче, що компанія Uber виграла тендер на оренду паркомісць на Центральному вокзалі, а ще планує поставити уберомати — кіоски, в яких можна буде замовити поїздку, навіть якщо у вас не встановлений застосунок або ваш смартфон не працює.

По-друге, якщо ви вже сіли у приватне таксі, увімкніть свій диктофон на смартфоні і запишіть відповідь водія на питання про вартість поїздки. І якщо наприкінці подорожі водій виставить новий рахунок, ці слова запишіть теж. Як доказ для поліції.

Ще один небезпечний момент — оплата на карту через Блік. Уважно дивіться, яку суму вам пропонують сплатити. Є випадки, коли на терміналі з'являлися зовсім інші суми, які таксист пояснював штрафом за ляскання дверима.  

«Так було у нас. Платила бліком та автоматично підтвердила платіж. А виявилося, що у цього перевізника штрафи і за відчинене вікно та за те, що двері не так зачинив, і сів без бахіл у машину», — розповідає киянка Катерина Логвиненко.

«Це психологічний пресинг, але притягнути водія до відповідальності непросто»

Адвокатка Олександра Доманська у своїй практиці стикалася зі скаргами на недобросовісних таксистів, яких і таксистами юридично назвати, як виявилося, не можна.

«Це не поодинокі випадки, і щоразу люди емоційно розповідають, що їх обдурили і поліція не діє. Але давайте розбиратися. Основна проблема в тому, що ці водії зареєстровані як приватні перевізники, а не таксисти. Тому формально вони мають право встановлювати на свої послуги будь-який прайс. А ось регулюванням тарифів для таксі-компаній займається міська влада. Сьогодні у Варшаві максимальний тариф у офіційних таксі не перевищує 6 злотих за кілометр у святкові дні та нічний час у межах міста, а також 9 злотих з виїздом за місто», — уточнює адвокатка.

Олександра Доманська додає, що треба скаржитися до поліції, звертатися до адвоката, якщо почуваєтеся ошуканим.

Можливо, водія не вдасться притягнути до відповідальності за високий тариф, але утримувати людину в автомобілі водій точно не має права. Згідно зі статтею 236 Кримінального кодексу, шахраєм вважається той, хто з метою отримання матеріальної вигоди схиляє іншу особу до невигідного розпорядження майном та вводить в оману з метою отримання вигоди. Тому будь-який аудіо/відеозапис поїздки може стати хорошим аргументом в суді.

За словами фахівця, найчастіше така поведінка водія — це просто психологічний пресинг. Коли жінка одна в чужому місті та автомобілі, її набагато простіше залякати, і водій може цим скористатися. Тому краще не панікувати, сказати, що передали всі дані автомобіля, сфотографували водія та номерні знаки та відправили своїм друзям чи родичам. І в жодному разі не панікувати, не показувати, що ви налякані.

«Але давайте розберемо уявну ситуацію. Людина приїхала на вокзал, підійшла до перевізника й увімкнула диктофон. Потім назвала водію адресу та запитала ціну поїздки. Так само наприкінці потрібно записати відповідь водія, де він вимагатиме іншу суму. Але річ у тому, що людина, яка з низки причин не може викликати Uber, навряд чи зробить усі ці маніпуляції. В основному послугами таких перевізників користуються ті, хто дуже поспішає або люди з інших міст та країн, у яких розрядився телефон», — пояснює адвокатка.

Як відрізнити легальне варшавське таксі від приватного перевізника?

• табличка з написом «TAXI» на даху автомобіля;

• Наявність жовто-червоної смуги, що наклеєна вздовж автомобіля. На ній повинен бути вказаний бортовий номер таксі відповідно до номера ліцензії;

• герб Варшави під бортовим номером на передніх дверях автомобіля;

• інформація про тарифи тільки на задніх дверях у верхньому лівому кутку на склі. Там має бути зазначена вся інформація про ціни без прихованих платежів;

• всередині авто має бути ідентифікаційний бейдж, таксометр та інформація про те, куди можна звернутися зі скаргою.

Скарги на офіційно зареєстрованих перевізників можна залишити за телефоном 19 115

‍

Читайте також «Безпека в таксі. Що зміниться?»

Яка різниця між опікою та усиновленням?

Сьогодні, в умовах війни, обидва ці поняття на слуху і застосовуються переважно щодо дітей, які втратили батьків. Разом з цим опіка може встановлюватися і щодо дорослих людей, які є недієздатними. 

Якщо говорити про опіку над дітьми, то вона встановлюється щодо дітей, молодших 14 років. Опікуном призначається фізична особа, яка зобов'язана дбати про дитину, утримувати її, забезпечити здобуття дитиною освіти. Опікун є законним представником дитини перед третіми особами та має повноваження щодо захисту прав дитини. При цьому органи опіки та піклування контролюють діяльність опікунів, які зобов'язані реалізовувати свої повноваження в найкращих інтересах дитини. Після досягнення дитиною 14 років опікун стає піклувальником дитини. Різниця між опікуном та піклувальником в тому, що повноваження останнього звужуються, адже дитина з 14 років набуває згідно закону більшої самостійності у правах. Піклування припиняється після досягнення дитиною повноліття (18 років). 

Усиновлення є прийняттям дитини у сім'ю на правах доньки або сина. Усиновителі набувають щодо дитини тих самих прав та обов'язків, які мають рідні батьки. Правовий зв'язок між дитиною та усиновителями не обмежений у часі та триває протягом усього життя (або до скасування усиновлення у судовому порядку). 

Суттєва різниця полягає також в процедурних моментах. Опіка призначається за рішенням органу опіки та піклування, усиновлення ж встановлюється виключно рішенням суду. У порівнянні з усиновленням процес призначення опіки є простішим та швидшим. Як показує практика, на сьогодні значна частина людей, які потенційно хотіли б усиновити дитину, все ж обирають для себе шлях опікунства.  

‍

‍Як оформити опікунство в Україні в умовах війни? Як виглядає стандартний пакет документів, щоб взяти дитину під опіку?

Залежить від того, хто є потенційним опікуном. Якщо це родич дитини (родичами вважаються в тому числі і хрещені батьки), процес виглядає доволі просто, а рішення приймається в межах одного місяця. Якщо ж заявник не має родинних зв'язків із дитиною,  яку він бажає взяти під опіку, слід бути готовим до більш тривалого процесу. За загальним правилом, необхідно проходити спеціальне навчання, довести свою здатність забезпечити найкращі інтереси дитини.  Не дивлячись на те, хто є заявником, до служби у справах дітей потрібно подати стандартний пакет документів. Повний перелік необхідних документів наведений у  спеціальному «Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини». До речі, на сьогодні є можливість подати необхідні документи і дистанційно, подавши електронну заяву через Єдиний державний веб-портал електронних послуг «Дія». 

‍Наскільки зараз складним є процес усиновлення?

Процедура усиновлення під час війни відбувається у чіткій відповідності до вимог закону. 

На даний час процедура усиновлення в Україні можлива. Проте дана теза стосується лише тих територій, що підконтрольні українській владі, де працюють українські державні органи та немає активних бойових дій.

Усиновлення є багатоетапною та тривалою процедурою. До цього потрібно бути готовим. Особисто я завжди попереджаю своїх довірителів про особливості, що супроводжують процедуру усиновлення, і фактор часу в даному разі — одна з таких особливостей. 

‍Наскільки в умовах воєнного стану процедура призначення опіки та піклування спрощена?

Процедура призначення опіки сама по собі не є складною. Звісно, є процедурні та формальні особливості, в яких потрібно розбиратися, але в цілому, якщо зібрано повний пакет необхідних документів, то особливих складнощів з призначенням опіки не виникає.

Із введенням воєнного стану справді відбулися деякі спрощення даної процедури, зокрема, був дещо скорочений перелік необхідних документів, які потрібно подати до служби у справах дітей. Знайти перелік документів, як повний, так і скорочений, можна у Порядку, який  згадувався вище. 

У першу чергу, спрощення процедури стосується родичів дитини, яка залишалася без батьківського піклування. Таким особам держава намагається створити всі умови, щоб вони змогли якнайшвидше прийняти дитину у свою сім'ю і забезпечити її право на сімейне виховання. На мій погляд, суттєвим спрощенням є і можливість подати заяву і пакет супровідних документів через «Дію». В умовах воєнного стану, коли у заявників можуть виникати складнощі з особистим зверненням до служби у справах дітей, такий інструмент є необхідним та виправданим. 

 Як відбуваєтьcя сама процедура усиновлення?

Для загального розуміння окреслю основні її етапи. Отже,  першим етапом є звернення осіб, які бажають усиновити дитину, до служби у справах дітей за місцем свого проживання. 

До служби у справах дітей необхідно подати пакет документів, перелік яких визначений законодавством. Після подачі всіх документів спеціалісти служби здійснюють їхню перевірку. Як правило, цей етап триває близько 2-х тижнів. Знову ж таки, заявники на цьому етапі  мають можливість подати документи через «Дію». 

В подальшому служба у справах дітей здійснює обстеження умов проживання заявників, складає акт про огляд житлово-побутових умов та готує висновок про можливість усиновлення. Якщо він позитивний, заявникам присвоюється звання кандидатів в усиновлювачі.

Другий етап усиновлення — це знайомство та встановлення контакту між майбутніми усиновлювачами та дитиною. В обов'язковому порядку кандидати в усиновлювачі проходять курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики, крім випадків, коли заявники є родичами дитини, її опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями. 

Після завершення вказаних етапів, кандидати в усиновлювачі звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину. Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновлювачі з'ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, та готує проєкт висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Нарешті заключний етап — це звернення до суду. Кінцевим документом, який підтверджує факт усиновлення, є рішення суду, що набрало законної сили.

‍Які є недопрацювання, підводні «камені» в законодавстві щодо усиновлення та опікунства в Україні?

На жаль, одного інтерв'ю буде замало, щоб висвітлити всі або навіть основні проблемні питання. Кожен кейс індивідуальний і розкриває нові й нові грані тих проблем, які ми на сьогодні маємо. 

До основних проблем я б віднесла, в першу чергу, тривалість процедури усиновлення. Від моменту подачі необхідних документів кандидатами в усиновлювачі до отримання рішення суду про усиновлення може пройти декілька років. Увесь цей час дитина, яку хочуть усиновити, може перебувати у дитячому будинку, а могла б зростати у люблячій сім'ї. Варто також відзначити відсутність реального контролю над процесом усиновлення з боку вищих органів влади, слабку матеріальну базу навчальних та спеціальних навчальних закладів, дитячих будинків, шкіл-інтернатів тощо. Вкрай необхідною я вважаю абсолютну прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами сирітства, усиновлення, опіки та піклування.

На мою думку, вдосконалення системи усиновлення — одне із найважливіших завдань в соціальній сфері для нашої держави і суспільства.

Незважаючи на триваючу війну, питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, повинні вирішуватися ефективно. Я тішуся, що держава вже усвідомила наявність серйозних проблем у сфері усиновлення і принаймні визнала їх. Це вже перший і вагомий крок на шляху до їхнього вирішення. 

‍Чи можна після опікунства оформити усиновлення?

Звичайно можна і скажу більше — оформити усиновлення в такому випадку буде навіть простіше. Це пояснюється тим, що не потрібно буде: а) здійснювати пошук дитини, б) налагоджувати з нею емоційний контакт, в) проходити спеціальне навчання. 

Сім'ї, які бажають усиновити дитину, після того, як дізнаються трохи більше про особливості процедури усиновлення, доволі часто спочатку оформляють опіку над дитиною, а вже потім розпочинають процес усиновлення цієї ж дитини, тому інколи опіку розглядають як такий собі проміжний етап перед усиновленням. Деякі фахівці, які працюють у сфері усиновлення, негативно ставляться до процесу опіки (саме у варіанті її призначення перед усиновленням), адже таким чином  опікуни нібито «обходять» загальну чергу кандидатів в усиновлювачі. Це питання доволі непросте та неоднозначне, але я особисто знаю сім'ї, які спочатку оформили опіку, а з часом завершили і процедуру усиновлення, подарувавши таким чином дітям право на щасливу сім'ю та дитинство.  На моє особисте переконання — це і є найважливішим. 

Куди мають звернутися батьки, які хочуть оформити опікунство чи усиновлення над дитиною? Які основні вимоги до сім’ї (особи)?

Відправною точкою для встановлення опіки або усиновлення є звернення до служби у справах дітей особисто або через портал «Дія». Попередньо слід підготувати пакет всіх необхідних для такого звернення документів, які подаються разом із заявою. 

Зрозуміло, що перелік документів та вимог для опікунів та усиновлювачів дитини дещо варіюється.  

За законом не може бути опікуном, піклувальником та усиновлювачем особа, яка обмежена у дієздатності, визнана недієздатною, позбавлена батьківських прав і такі права не були поновлені, була усиновлювачем (опікуном) іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним (була припинена опіка) з її вини, має серйозні проблеми зі здоров’ям (як з фізичним, так і психічним), перебуває на обліку чи лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами. Також не можуть бути опікунами, піклувальниками та усиновлювачами особи, які перебувають у шлюбі з переліченими особами.

‍Чи можуть усиновлювати іноземці українських дітей? Наскільки врегульоване питання усиновлення дітей на території європейських країн?

Під час дії правового режиму воєнного стану іноземці, а також громадяни України, які постійно проживають за кордоном, не можуть усиновлювати дітей-громадян України. 

Зазначені обмеження для іноземців та громадян, які проживають за кордоном, не застосовуються, якщо кандидат в усиновлювачі є родичем дитини, кандидат в усиновлювачі виявив бажання усиновити дитину, яка є рідним братом чи сестрою раніше усиновленої ним дитини або коли один із подружжя виявив бажання усиновити дитину другого з подружжя.

Всі українці, які проживають за кордоном, та громадяни іноземних держав зможуть безперешкодно реалізувати своє право на усиновлення дітей в Україні через 3 місяці після припинення або скасування воєнного стану.

Що стосується законодавства іноземних держав, то якісь загальні тенденції тут назвати складно. Законодавство кожної держави має свої особливості. Одне можна сказати точно — в переважній більшості країн світу усиновлення є складною, бюрократизованою та розтягнутою в часі процедурою. Основна частина часу витрачається на пошук дитини для сім'ї, тому останніми роками спостерігається тенденція до істотного зменшення кількості внутрішньо-державного усиновлення. Європейці віддають перевагу зверненню до міжнародного (міждержавного) усиновлення, так як не готові роками чекати на дитину, яку можна всиновити всередині своєї країни.  

‍Як багато звернень до Вас було від початку повномасштабного вторгнення щодо опіки та усиновлення? З яким складнощами зазвичай стикаються батьки?

За останні 1,5 роки актуалізувалося питання усиновлення дітей, як громадянами України, так і іноземцями. Я регулярно отримую запити від клієнтів щодо того, чи можливо усиновити дитину під час війни, які документи потрібні, скільки це займає часу тощо.

Як я зазначила, усиновлення українських дітей іноземцями поки що знаходиться «на паузі». Незважаючи на це, я пояснюю своїм клієнтам-іноземцям, що у випадку прийняття ними остаточного рішення про початок процедури усиновлення дитини з України збір необхідних документів у країні їхнього проживання потрібно починати вже зараз. Як мінімум, потрібно ознайомитися зі списком документів, що вимагаються, та розробити план їхньої підготовки. По завершенню війни можна буде подати документи до компетентних органів в Україні і розпочати процес усиновлення. Таким чином можна виграти дорогоцінний час та завершити процес усиновлення швидше. 

‍Ваші поради для тих, хто хоче оформити опікунство чи усиновити дітей

По-перше, як я сказала, для іноземців — не чекати закінчення війни, а здійснити необхідні підготовчі дії вже зараз. По-друге, заручитися підтримкою фахівців — експертів у галузі сімейного права, які займаються питаннями усиновлення. Я переконана, що фахова підтримка спеціаліста допоможе не лише швидше отримати бажаний результат, але і вберегти майбутніх усиновлювачів або опікунів від стресів, що виникають під час цієї процедури. Очевидно, що більш доцільно витрачати енергію на дитину, емоційно вкладатися в процес налагодження з нею контакту, а не в боротьбу з бюрократичною машиною. Тому формальну частину процесу краще довірити професіоналам.