Ексклюзив
20
хв

«Яке ж це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують?» — Віталій Портников

Соцмережі активно обговорюють етер, де український журналіст Віталій Портников дискутував з російською публіцисткою Юлією Латиніною щодо імперської спадщини Росії та ролі в ній України. Зокрема, пишуть, що це прецедент, адже український журналіст показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з Кремля та не дав затягти себе на зручне для опонента поле

Sestry
No items found.

Дискусія відбулася на YouTube-каналі «Фейгін Live» після того, як російська політоглядачка Юлія Латиніна, яка позиціонує себе як опозиційна, назвала у твіттері те, що зараз відбувається в Україні, «громадянською війною», адже росіяни й українці нібито разом побудували Російську імперію. Ба більше — українці, на її думку, були рівноправними партнерами росіян у цій імперії. Віталій Портников назвав такі заяви імперською пихою та невіглаством. Після чого опоненти зустрілись у прямому ефірі на нейтральній платформі.

Протягом понад годинної дискусії росіянка, сидячі у шкіряному червоному кріслі, говорила про Російську імперію як спільний партнерський продукт росіян та українців, стверджувала, що для «військової пропаганди» України недоцільно зображувати росіян як «генетичних імперців», а українців — як «світлих ельфів», що для перемоги держави у війні українська пропаганда має говорити росіянам, що, ідучи на війну, вони йдуть вбивати «брата, або якщо не брата, то тітку».

Латиніна весь час намагалась змістити фокус уваги з обговорення дій росіян на різноманітні приклади зі світової історії в стилі «а в Америці негрів лінчують». Тобто була готова обговорювати які завгодно імперії, крім власної. Натомість Портников — на контрасті — без краватки та домінуючого антуражу — навів низку переконливих історичних аргументів, чому українці протягом століть не мали рівних прав та можливостей з росіянами.

Основні аргументи Віталія Портникова:

Портников відкинув визначення себе як пропагандиста й сказав: «Я не вважаю, що маю брехати російському окупанту на українській землі й говорити, що він прийшов до братів, якщо він жодного стосунку до людей на цій землі не має. І його родинні зв'язки пов'язані винятково з тим, що імперія перемішувала народи і якась кількість вихідців з українських земель вирішила прийняти російську ідентичність і російський імперський погляд на світ».

Такі люди не були і не будуть братами українців, оскільки зробили інший історичний вибір.

А «рівне партнерство» українців з росіянами у створенні Російської імперії Портников прокоментував так: «Це брехня.

Тому що брати участь у будівництві Російської імперії могли лише ті люди українського етнічного походження, які відмовлялися від власної ідентичності та приймали чужу, московську, умовно кажучи, а потім російську національну ідентичність.

А ті українці, які не були готові до подібних дій, завжди були ворогами цієї імперії, завжди нею переслідувалися і зневажалися. І це стосується не лише українців. …Ті євреї, які хотіли бути євреями, завжди були ворогами імперії, завжди нею зневажались і знищувались.

Я хотів би нагадати прості історичні факти про наше видатне партнерство. З того моменту, як почалася взаємодія двох територій, коли Андрій Боголюбський зрештою створив те, що потім стане Москвою та Росією.

Перше, що сталося — це руйнування та знищення Києва. Яке це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують? Те, що ми бачили зараз у Бучі, було за Андрія Боголюбскього в тих самих масштабах. Про яке партнерство ми говоримо, коли війська іншого божевільного — Петра I — повністю знищували Батурин, жінок та дітей?

Про яке партнерство ми говоримо, коли у 20-х роках ХХ століття всі ваші армії, які брали участь у громадянській війні за майбутнє Росії — що білі, що червоні — знищували українську державність — що Денікін, що Ленін?

…Про яке партнерство ми можемо говорити, якщо навіть люди, які вірою та правдою вам прислужувалися, завжди сприймалися з презирством як ті, які можуть варити борщ, їсти вареники та танцювати гопак. Про яке партнерство ми можемо говорити в Російській імперії, якщо українська культура в цій імперії завжди сприймалась як щось сільське?

Не схоже на щось серйозне і велике, тому що серйозне і велике — це Великий театр, московська культура, Рахманінов,Чайковський, Пушкін, Достоєвський, Толстой. А українцям залишаються лише села, фольклор. Тільки захоплюватись великим. Великою міською культурою Росії.

Про яке партнерство може йтися, якщо Російська імперія свідомо витісняла українців після приєднання українських земель? З міст у сільську місцевість та містечка. До речі, як і євреїв, яких не допускали у великі міста. У нашій країні, якщо брати її східну частину, не ту частину, яка входила до складу Австро-Угорщини, більшість українців жили до 1917 року лише в одному великому місті — Полтаві.

…Про яке партнерство може йтися, якщо практично всю історію українських земель вони сприймалися виключно як апендикс, що доводить російське право на Європу?

І мене вразило, що ми повинні через 33 роки після проголошення української незалежності продовжувати множити всі ті міфи, які Карамзіни та інші імперські історики написали на втіху династії Романових. Чому ми маємо серйозно сприймати нісенітницю, яку одні нетямущі люди написали для інших? Чому ми маємо серйозно сприймати ваші слова про те, що в Російській імперії українці були партнерами, а в Австро-Угорській — другим сортом? Це неправда.

Українців в Австро-Угорській імперії, можливо, на високих посадах було менше, ніж етнічних українців на посадах в Російській імперії, в Радянському Союзі. Але цих українців ніхто не закликав відмовитись від їхньої ідентичності.

Тому, можливо, вони й не перебували на високих посадах. Натомість українці мали національні товариства, політичні партії, газети, журнали, мову, школи, факультети в університетах. Австрія, якщо говорити саме про Австрію як частину Австро-Угорської імперії, в роки дуалістичної монархії, була зацікавлена ​​в українському національному розвитку ще й тому, що вона вважала, що кожен народ, який розвивається в імперії, якимось чином є альтернативою іншим національним рухам.

І люди, які вигадували міфи про Москву, Третій Рим, вони всі партнери Росії, але вони відмовилися від українців у собі. Ми ж створюємо державу, яка пам'ятає свою реальну історичну та релігійну, якщо хочете, церковну спадкоємність. Ви відокремилися від нас колись і створили зовсім іншу, по суті, державу. Цілком на інших традиціях.

Київська держава має вікові традиції. Потім участь українського народу в побудові Великого князівства Литовського, де він справді був партнером. Потім непрості стосунки у Речі Посполитій, але там теж українці були партнерами у державному будівництві та хотіли більшого партнерства.

Але коли українці стали частиною вашої країни — більше жодного партнерства не було. Їм завжди говорили: або ти визнаєш себе російським, або ти ворог.
Плакат Миколи Гончарова

Сама концепція Російської імперії, де був один російський народ, розділений на великоросів, малоросів та білорусів, для українського та білоруського народів не мала на увазі партнерства, а визнавала відмову від своєї національної ідентичності. Ви шанували? Ви приймали лише тих, хто був готовий стати такими, як ви. Але цих людей ви при цьому зневажали, тільки-но вони виходили з кімнати.

…Ви в масі своїй досі не бачите нічого поганого, щоб назвати людину хохлом. Я дуже добре пам'ятаю часи, коли мої московські знайомі розповідали мені про своїх домогосподарок з України як про якихось представниць дикого племені, які приїхали з якогось покинутого хутора обслуговувати їх у їхніх московських хоромах.

Історія Росії та історія України — це історія двох різних країн на різних континентах. У Європі та на кордоні Азії.

І що навіть ті росіяни, які намагалися стати європейцями, зазнали у своїй, по суті євразійській та азіатській країні нищівної поразки. І ми не хочемо бути частиною цієї цивілізації та цієї поразки. Ми будуємо тут державу самодостатню — з українською мовою, українською культурою, реальним баченням нашої державної історії, до якої нинішня Росія не має жодного стосунку.

Ми не претендуємо на спадщину Андрія Боголюбського та його наступників у Суздальському князівстві та у майбутній Москві. Але ми не хочемо, щоб ви претендували на Київ з його історією та на всю історію наших земель через Київ, Галицько-Волинську Русь і потім Велике князівство Річ Посполита тощо.

Ми хочемо, щоб ви зрозуміли, що ми були не партнерами, а абсолютно випадковими жителями та жертвами української національної історичної помилки, коли частина наших земель стала частиною російської держави. І що Росія в цій державі завжди була підлою та брехливою мачухою для народу, який потрапив до неї у підпорядкування. І велике щастя, що 1991 року ми від цієї мачухи нарешті змогли втекти.

Але вона знову прийшла — вбивати, грабувати, ґвалтувати.

Чому ми цій тупій мачусі повинні вкладати в її паспорт фотографії якихось її родичів? Ми не хочемо, щоб вона дивилася на світлини родичів. Ми хочемо, щоб вона від нас нарешті відмовилася, розумієте?

І я завжди говорю, що, звичайно, було б добре, щоб Росія була демократичною, європейською, щоб вона не претендувала на наші землі, на білоруські землі, на землі Чечні та Татарстану. Але якщо такої Росії немає і не передбачається в історичній перспективі, то єдине, як ми можемо врятуватися — щоб ціна нашого завоювання для російського народу була вищою, ніж ціна його власного національного існування.

Тому наша дорога йде в НАТО, в реальний союз із Заходом, можливість себе захистити і можливість завдати такої шкоди агресору, після якої він не думав би далі завоювати наші землі. Це все, що ми можемо.

Тому що якщо ми станемо частиною Росії, ми знову зникнемо, як мало не зникли у роки її правління. А ми маємо зберегтися як нормальна європейська цивілізована держава. Що робитимете ви з вашою країною — це ваша справа.

Зможете повернути Росію до здорового глузду? Чудово. Це найкраще для всіх її сусідів. Не зможете — вибачте, ми повинні якось вижити, незважаючи на ваше буйне божевілля, яке повторюється кожні 50 років.

Реакція соцмереж

Українські глядачі назвали почуте в етері «потужною світоглядною дискусією» і звернули увагу, що, за підсумками голосування близько 16 тисяч глядачів, 87% віддали перевагу аргументам Портникова (проти 5% тих, хто підтримав Латиніну).

В українських соцмережах люди масово дякують Віталію Портникову за чітку позицію та переконливі контраргументи в дискусії. І пишуть, що Портников чудово продемонстрував, що росіян можна і треба розмазувати не лише на спортивних майданчиках.

Так побачив дискусію українця і росіянки художник Максим Паленко

«Розмова Портникова з Латиніною мусить увійти в аннали української журналістики», — пише перекладач і публіцист Андрій Бондар.

Юристка Регіна Гусейнова-Чекурда впевнена: «Це була головна подія дня. Головна. Бо це прецедент. Коли український журналісти показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з кремля, не дав затягти себе на зручне для опонента поле, не повівся на емоції. Це треба показувати на факультетах журналістики і курсах по комунікації. Це було блискуче».

Журналіст і народний депутат Микола Княжицький зі свого боку висловив думку, що неабиякий резонанс дискусії серед українців — ознака комплексу нашої меншовартості. «Але розмова і позиція Віталія раптом прислужилися важливій справі: зняли облуду захоплення «хорошими русскімі» з очей багатьох».

А політичний пародист Богдан Процишин виклав «фотожабу», яка стала мемом:

Амбасадорка України в США Оксана Маркарова зізналася, що послухала запис дискусії та впевнилась у своєму давньому переконанні: не споживати російських/російськомовних субпродуктів. Вона написала: «Припиняйте витрачати такий дорогоцінний час на все агресивне російське — не важливо чи воно путінське, чи хорошоросійське. Все за виключенням інформації від поневолених Росією народів, які Росія досі тримає під окупацією — не релевантне, не глибоке і шкідливе.

Слухайте і читайте чудових українських експертів, істориків, журналістів, яких у нас багато, а також долучайтесь до величезного світу англомовного, франкомовного і іншомовного Всесвіту знань і інформації. Це не тільки правильно для нашого державотворення, це також збагачує і приносить надзвичайне інтелектуальне задоволення. На відміну від запорєбрикових лубочних антиукраїнських підробок».

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
дрон, оператор, військовослужбовиця

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? 

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Місцеві мешканці перетинають зруйнований міст у Бахмуті, 7 жовтня 2022 року. Фото: Yasuyoshi CHIBA / AFP

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Новобранці 3-ї десантно-штурмової бригади на тренуванні в Київській області, Україна, вівторок, 9 квітня 2024 року. Фото: AP Photo/Vadim Ghirda

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одному з полігонів у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

З банку на фронт: полька в ЗСУ

Альдона Гартвіньська

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Членкині всеукраїнської громадської організації «Територія жінок». Фото: приватний архів

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

Лілія Шевченко: «Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві». Фото: приватний архів

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Членкині ВГО «Територія жінок» з морпіхами. Фото: приватний архів

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Під час передачі військовим безпілотника VALK-1. Фото: приватний архів

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Під час складання аптечок для військовослужбовців. Фото: приватний архів

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

Під час зустрічі з експослом США в Україні Джоном Гербстом. Фото: приватний архів

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.

20
хв

Очільниця «Території жінок» Лілія Шевченко: «Ми даємо жінкам відчуття сестринства»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що буде завтра?

Ексклюзив
20
хв

З банку на фронт: полька в ЗСУ

Ексклюзив
20
хв

Омбудсмен Дмитро Лубінець: «Майже 40% повернутих з полону вважались зниклими безвісти»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress