Ірена Тимотієвич

<frame>Українка з Донецька, полька з Вроцлава, магістерка публічного права та міжнародних відносин. Очільниця маркетингової агенції halobrands.pl. Здобула широкий досвід роботи у третьому секторі, міжнародних проєктах та бізнесі. З 2002 року працювала при ООН у Києві та місії EUBAM в Одесі. У 2022 заснувала проєкт «Українка в Польщі», який переріс у фундацію. Головною метою організації є інтеграція українок у польське суспільство, особистісний та професійний розвиток, а також залучення українок до польського професійного та бізнесового середовища, включаючи ринок праці, через освіту.<frame>

Виклик, з якого все почалось

Життя у Польщі ніколи не було моєю мрією. Тоді, наприкінці 2013-го, мені здавалось, що це — найбільш вразливий з наших переїздів. А їх було чимало: Київ, Рига, Ростов, Алушта, Одеса…

Я завжди сприймала оце пересування вслід за родиною, за чоловіком, як певну тимчасовість. Дуже боялась пробілів у професійному зростанні. І цього разу вирішила, що більше не можу ставитись до себе так нестабільно.

Куди б доля не закидала — мені, жінці, дуже цінна моя внутрішня опора. Ухвалила рішення: зробити все, щоб Польща не сприймала мене, як іноземку

В Україні у мене були великі професійні можливості, я працювала в ООН — остання робота, яка пов'язувала мене з міжнародною організацією. Моя впевненість у власних компетенціях й освіті зникла, коли переїхала сюди, тутешні реалії були з ними не сумісні. До того ж, я не володіла польською на тому рівні, щоб відчувати себе професіоналом. Це був виклик.

З цього почався мій шлях до себе — до українки в Польщі.

Я — українка

У 2014-му мій рідний Донецьк опинився під окупацією. Тоді прийшло розуміння, наскільки для мене вразлива і важлива боротьба за саму себе, за свою «українськість». У момент, коли мої батьки вилетіли останнім літаком з Донбасу і приземлились у Вроцлаві, — я усвідомила, що мій дім тепер у Польщі. Мушу інтегруватись якнайшвидше і створити базу, аби влаштувати життя батьків у безпечному місці.

Але вони абсолютно не хотіли залишатись у чужій країні, не хотіли, аби я утримувала їх, і, врешті, обставини склались так, що вони ухвалили рішення повернутись в Донецьк. Попри все. Пізніше був Іловайськ, було пекло. Я дуже переживала, як вони там, як навчилися жити в цій війні. Я не могла, як раніше, просто приїхати додому, щоб їх обійняти… Часто літала в Україну. Особливо до Києва, де народилися мої дві доньки.

Було враження, що війну переживають тільки мешканці Донбасу. Ситуацією швидко перестали цікавитись не лише за кордоном, а й в самій Україні

Навіть у тих регіонах, що близько до Донецька, люди не хотіли говорити про війну. Не було з ким поділитися горем, яке прийшло у наше життя Я занурилась в роботу, щоб приглушити свій психологічний стан, пов'язаний з подіями, з батьками, змінами. І точно знала, що не хочу, аби мене асоціювали з росіянами лише через те, що я з російськомовного регіону. Мої батьки також не хочуть асоціюватись з Росією. Те, що колись було близьким, — стало ворожим. Була гостра потреба реалізувати себе саме як частину української спільноти в Польщі, всюди користувалась нагодою заявити про себе. Як про українку.

Рівна — рівній

Після майже 10 років досвіду досвіду в міжнародних проєктах та організаціях я не знайшла для себе такої ж ніші у Вроцлаві, тож почала шукати в бізнесі. Подала резюме у фірму, якій потрібна була людина зі знанням російської та української у відділ тренінгів з продажу в центральному офісі. Мене взяли. Але зовсім на іншу позицію.

Запросили на співбесіду, однак не з відділом кадрів, а особисто з президенткою компанії. Пам’ятаю, як вперше її побачила: красива, успішна, впевнена у собі. Мені тоді було трохи за 30, вона ж — на декілька років молодша. «Точно мене завалить», — подумала я. Хіба ж могла знати, що саме цій жінці, Катажині Травінській, буду все життя вдячна за те, що вона по-справжньому повірила в мене, в українку в Польщі?

Розмова була щира. Говорили про особисті обставини, про те, що мені боліло: як важливо стати економічно стабільною, розвиватися особистісно та професійно. Вона не хотіла слухати про мою «тимчасовість» у Польщі, а я за пів години переконала її, що мені дуже залежить на тому, щоб доєднатися саме до польської бізнес-спільноти. Вона повірила. Почула. Не лише з жіночої солідарності — побачила в мені потенціал професіонала, рівного собі. Повела себе по-сестринськи.

Спочатку ми домовились просто про пробний період, з двома умовами: «підтягнути» польську та вивчити продукти фірми. Так я пройшла шлях від пакування пачок на складі до офіційних зустрічей, де ухвалювались важливі рішення для розвитку корпорації.

А через місяць очолила відділ. І усвідомила: будучи українкою в Польщі — в принципі, я можу все

Пізніше, через роки, Катажина відкрила власну фірму, стала у Польщі селебрітіз й написала книгу. Я ж реалізувалась у власному бізнесі, створила фундацію «Українка в Польщі». Ми зустрілись на каву у дружній атмосфері. «Знаєш, Катя, — сказала я, — якби ти тоді не повірила в мене, я б зараз не повірила в себе і не змогла б допомагати іншим українкам повірити у свої можливості в Польщі». Їй приємно, коли я це говорю, але вона сама так цієї ситуації не бачить. Це свідчить про її рівень як людини, як жінки, як професіонала.

Дуже важливий досвід, який сьогодні передаю іншим українкам в Польщі: так, можливо, ви ще недостатньо володієте мовою, аби повноцінно висловитись на першій співбесіді. Але цього достатньо, щоб роботодавець відчув ваш потенціал, харизму. І дав шанс.

Вибачте, якщо чогось не розумію

Колектив не одразу мене прийняв, між жінками завжди присутня конкуренція. Тим більше, що я — українка. З моїми рішеннями не завжди погоджувались, з моєї польської нерідко сміялись. Часом використовувала англійську, але свідомо намагалась говорити та писати листи саме польською, попри помилки, щоб довести: я — частина цієї спільноти.

Тоді знайшла підхід: перепрошувала заздалегідь, що чогось можу не знати, не зрозуміти. Роблю так навіть зараз на важливих зустрічах, після десяти років життя тут й вільно володіючи мовою. Це одразу будує мости. І мені відчинили свої двері, почали шанувати як лідерку.

Тому зараз повторюю: поляки завжди будуть на вашій стороні. Але не бійтесь брати на себе ініціативу

Не помітила й сама, як швидко розвинулась в цій фірмі, в жіночому колективі. Настільки, що повірила в те, що можу відкрити власну діяльність. Ніколи б не наважилась на це у власній країні. Пізніше обставини склались так, що я пішла з цієї роботи. Але саме там я здобула найголовніше — впевненість в своїх силах і… жінок, яких зараз називаю своїми сестрами.

Сестри, за яких віддам життя

З Ханною ми долучились до цієї фірми приблизно одночасно. Тільки я залишилась у Вроцлаві й керувала операційним відділом, який обслуговував закордонні країни, а вона поїхала як operations manager відкривати Індонезію. Надзвичайно талановита менеджерка, багато про неї чула, про її досягнення. А вона чула про мене щоразу, як поверталась до Польщі. Допоки одного разу ми не зустрілись на одній із корпоративних зустрічей — й одразу ж стали близькими подругами.

З Каєю ж ми працювали разом в головному офісі, вона — з відділу маркетингу. Дружба почалась за обідньою кавою і душевними балачками, особливо коли на роботі з’явились труднощі. Якось я запитала її: «А чим ти хочеш займатись?» Тоді вона відповіла: «Вважаю, що ми повинні відкрити щось своє».

Так народився наш перший спільний проєкт — керамічні дошки BVSK, який отримав нагороду MUST HAVE 2017 на Лодзькому фестивалі дизайну. Ці дошки досі доступні до замовлення. Сьогодні ми втрьох керуємо маркетинговою та брендинговою агенцією Halobrands.pl і вже реалізували десятки спільних проєктів. Здається, що ми разом все життя.

<frame>Кая Дудка, подруга Юлії: Повз Юлю неможливо було пройти осторонь. Вона мала енергетику, що притягувала людей і розряджала атмосферу навколо себе. Але водночас була дуже вимогливою. Як емігрантка вона винятково добре орієнтувалася в переважно польському середовищі, легко налагоджувала контакти. Тепер, через багато років, я знаю, що ця здатність походить від її вродженої цікавості й любові до людей. Це рідкість. На той час Юля не розмовляла вільно польською, але використовувала кожну ситуацію, щоб вивчити мову. Іноді вона створювала власні кумедні польські слова, які згодом увійшли до повсякденного лексикону компанії. Ми одразу здружилися, незважаючи на те, що абсолютно різні. Юля надихала і мотивувала мене, бачила те, чого не бачила в собі я. Назріла ідея створити щось «своє». Сьогодні, озираючись назад, я можу з упевненістю сказати, що це було найкраще рішення в моєму житті. Так само вона працює зі своїми підопічними з фонду: вірить у потенціал кожної дівчини, мотивує діяти, розвиватися та рухатись вперед. <frame>

Ми абсолютно різні: Ханна дуже аналітична, Кая — креативна, а я — сконцентрована на бізнес-девелопменті. Ми дуже чітко розділили свої компетенції і навчилися не переходити собі дороги в ухваленні певних рішень. На сьогоднішній день я не маю ближчих осіб, ніж оці дві польки.

Завжди послуговуюсь воєнною термінологією: з ними не страшно в окопи піти, не шкода останню ложку каші віддати. Якби потрібно було віддати за них життя у критичній ситуації — я б це зробила

Було різне: Ханна, наприклад, позичала мені вагому суму, щоб купити батькам квартиру. Кая часто їздила зі мною в Україну, допомагала перевозити меблі під час ремонту. І навіть конфлікти, які між нами з'являлися, показали, наскільки ми близькі. Бо ніщо не вплине на наше ставлення одна до одної, як до сестер.

<frame>Ханна Трембіцька, подруга Юлії: У різні роки я жила і працювала за кордоном: в Шотландії, у Нідерландах, Бельгії та Австрії, Китаї, Індонезії та Таїланді. Юля фактично була першою українкою, яку я зустріла. І я ніколи не думала про неї крізь призму її національності, це взагалі не мало значення. У мене є подруги, з якими ми разом ще з дитинства, але Юля входить до найближчого кола. Люди, яким пощастило зарахувати себе до її друзів, можуть абсолютно на неї розраховувати, вона переверне небо і землю, коли потрібно допомогти, багато піклується про інших. Просто знаю, що я для неї важлива людина і знаю, з якою відданістю вона допомагає іншим. Жіноча дружба — існує, точно знаю. <frame>

Формула підтримки

Десять років тому у Польщі мені дуже бракувало жіночої взаємопідтримки. Спільноти, де можна зустрічатись, ділитись професійним та особистим досвідом, нав’язувати співпрацю. Бракувало теж самореалізації, як українки. Можливо, це був комплекс, пов'язаний з Донбасом, я так і не викричала того горя.

Сьогодні я створила таку спільноту сама, куточок своєї України — «Українку в Польщі». Місце, де українки, за підтримки поляків та польок, відкривають для себе нові можливості. Допомагають жінкам полюбити та прийняти кожні зміни в житті, навіть у моменти зневіри.

На цьому базується формула підтримки — від психології й мотивації до високоякісної освіти в бізнес напрямках

Першочергово це мав бути бізнес-клуб для українських жінок в Польщі, однак коли почалась повномасштабна війна в одну ніч я ухвалила рішення, що «Українка в Польщі» буде фундацію. Сестри мене підтримали: Ханя зробила копірайтинг, Кая — інтернет-сторінку. Перші, хто повірив в цей проєкт у березні 2022-го і дав нам крила — Фундації «Україна» та її президент Артем Зозуля. Впевнена, він дуже пишається своїм рішенням. Разом ми отримали ґрант сестринства «Cześć Dziewczyny!» від Kulczyk Foundation. Інші сестри — Soroptimist International Pierwszy Klub we Wrocławiu — до сьогодні фінансово підтримують та спонсорують психологічні зустрічі для підлітків та жінок.

Моя «Українка» зараз вже незалежна організація, їй довіряють сотні людей і десятки донорів. Спільнота фундації нараховує понад 6500 людей і постійно росте. Наразі ми поширюємо діяльність ще й у Варшаві. Головною програмою фундації стала Ukrainka 360.

Задля безпеки Польщі та України

У рамках програми «Українка 360», серед іншого, додаємо курс про здоровий фемінізм. Через війну ми залишаємось без чоловічої підтримки. І вся наша боротьба за права жінок закінчується тим, що жінки просто йдуть на фронт. А ті, хто не пішов — зіткнулись, як і я в 2014 році, з війною всередині себе. На сьогоднішній день я переконана, що минув час виключно економічної міграції до Польщі, зараз — час міграції висококваліфікованих жінок. Цьому є чимало підтверджень: з 2022 року українці зареєстрували в Польщі майже 60 тисяч бізнесів. І 80% — це українські жінки.

Ханна і Кая беруть активну участь у навчанні українок, організовують та проводять бізнес-курси для наших жінок. Ханя якийсь час протестувала, не була впевненою у своїх силах. Я казала: ти повинна їх навчити, вони — це я колись, а ніхто не знає мене краще за вас. Часом дівчата жартують: «От ми на тебе дивимося вже багато років, у вас там всі такі божевільні чи тільки ти?»

«Українка в Польщі» справді базується на моїй особистій історії розвитку як мігрантки, підприємниці, жінки, подруги, мами та українки з Донбасу. Приклад того, що українська жінка може якщо не все, то майже все. Це справа мого життя, а часом й усе життя. Але це — народний проєкт, який щодня творять польки та українки. Я тільки їх поєдную. 

І переконую: це варто робити разом задля безпеки і майбутнього Польщі та України

Фотографії з приватного архіву

<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Я реабілітувала дітей, а вони — мене

Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано. 

У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.

Так почалась моя модельна історія.

Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа. 

У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.

Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.

Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене. 

Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.

Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити. 

Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.

‍Та сама Power Woman 

У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди. 

З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.

Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.

На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок. 

Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.

Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.

‍Турбота з великої літери

У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять. 

У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою. 

Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом —  20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери. 

Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід. 

Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.

Пам'ятаю, як з нами стався театр. 

До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.

З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник. 

Але найголовніше — вони були щасливими. 

‍Дій, як жінка

Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, ​​волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон. 

Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?» 

Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.

Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час

‍Найважче — відпускати дітей додому

За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.

Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати. 

Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.

Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.

А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади. 

23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців. 

І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА! 

‍Фотографії з приватного архіву‍

Спілка українських підприємців (СУП) — одна з найбільших бізнес-асоціацій України — 17 червня відкрила свій перший європейський офіс зі штаб-квартирою у Варшаві. Це знакова подія і для України, і для Європи: вона маніфестує не лише стійкість та амбітність українського бізнесу у часи глибокої кризи, але й готовність до інтеграції в європейське співтовариство. Серед основних завдань, які перед собою ставить представництво — адвокація і підтримка українського бізнесу в Європі, налагодження зв'язків з міжнародними партнерами і залучення інвестицій в українську економіку.

Виконавча директорка організації Катерина Глазкова у Польщі буває часто, не лише з робочих питань: тут вже більше року живуть її діти — 16-річний Павло та 5-річний Марк. Як зізнається, вона дуже тривожна мама, якби сини перебували у постійній небезпеці в Україні — не змогла б сконцентруватись на робочих цілях. «Я розумію однаково наскільки важко тим, хто залишився, і тим, хто виїхав, бо кожні два тижні "міняю капелюх": то в Україні, то за кордоном. Зараз я набагато ефективніша в роботі, коли впевнена, що мої діти в безпеці», — ділиться моя співрозмовниця.

Ми зустрічаємось в одному з українських ресторанів поруч із посольством України у Варшаві, який кілька років тому потрапив до рейтингу найкращих закладів польської столиці.

Ірена Тимотієвич: Пані Катерино, досить показово, що у цей час, під час повномасштабної війни, саме ви представляєте значну частину українського бізнесу в Європі. Мені здається, роль української жінки, а особливо жінки в бізнесі, зараз набуває зовсім іншого значення.

Катерина Глазкова: Колосального значення. В часи війни на плечі жінки лягає додаткова відповідальність. Жінки освоюють чоловічі професії, жінок більш охоче беруть на роботу, бо ризик мобілізації менший. Через те, що ми в буквальному сенсі втрачаємо чоловіків — дедалі більше жінок будуть займати ключові позиції і відігравати важливу роль не лише в країні, але й в рамках міжнародних відносин.

З іншого боку, це може дати певний поштовх. Дуже часто ми, жінки, себе недооцінюємо, не віримо у власні сили. Наприклад, коли наша організація у 2020 році намагалися зрозуміти «портрет» українського підприємця і зробила відповідне дослідження, виявилось, що власники великих українських компаній — це переважно чоловіки. А жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку. Зараз той момент, коли є і можливість, і необхідність розправити крила. Тим більше, що в Україні й за кордоном є безліч програм підтримки, освітніх програм, ґрантів для жінок-підприємиць. Варто цим скористатись.

Ви пов’язані зі сферою підприємництва вже багато років. Як воно — бути жінкою в українському бізнесі?

Особисто мені — досить комфортно, хоч український бізнес дуже «чоловічий». Можливо, мені просто пощастило, або ж це питання характеру. Я наповнююсь енергією підприємців. У них інше мислення, вони не впадають у стан зневіри: немає проблем — є задачі. Для мене не існує слова «неможливо», — це те, чому від них навчилась. Може бути «дуже складно», може бути «ми сто разів спробували і не вийшло», але «неможливо» — варіант не мій і не моєї команди. Якби ми, українці, жили категоріями, що щось є неможливим, ми би не протрималися у цій боротьбі так довго.

Без економіки війну не виграти

Питання, яке спантеличує усю міжнародну спільноту, коли йдеться про український бізнес сьогодні — як це можливо, що на третій рік повномасштабного вторгнення він не лише функціонує, а й демонструє хорошу позитивну динаміку: виходить на нові ринки, впроваджує інноваційні рішення?

У нас просто немає іншого виходу. Український бізнес має безпрецедентну життєстійкість (resilience). Дуже важко пояснити людям, які ніколи не жили під час війни, що це означає на практиці. 

За 10 років війни і понад 2 роки повномасштабного вторгнення наші підприємці навчились досить успішно працювати навіть попри постійні обстріли, блекаути, блокуваннями кордонів і мобілізацію працівників. І я впевнена, що кейси українських компаній скоро будуть вивчати в міжнародних бізнес-школах.

Тільки члени Спілки українських підприємців за два роки великої війни інвестували в Україні 630 млн євро у розвиток бізнесу: відбудову зруйнованих виробництв, складів, запуск нових продуктів, вихід на міжнародні ринки, впровадження технологій 

Це наша країна, ми в неї віримо.

Як наші захисники та захісниці відстоюють кордони країни на передовій, так і кожен з нас на своєму місці має робити для перемоги все, що від нього залежить і навіть більше. Український бізнес теж робить свою роботу. Бо без економіки — війну не виграти.

Примітно, що незадовго до широкомасштабного вторгнення, у 2021-році, аналітичний центр СУП зробив велике дослідження щодо ставлення різних верств суспільства до стейкхолдерів: уряду, президента, бізнесу, бізнес-організацій, олігархів. Рівень довіри до малого та середнього бізнесу в України був найвищий після Збройних Сил — понад 80%. А якщо порахувати разом ще й великий бізнес та бізнес-асоціації — це безпрецедентний для України відсоток. Для порівняння, уряд тоді займав лише 8-ме місце за рівнем довіри.

З чим це пов’язано?

В найскладніші часи для країни саме підприємці були першими, хто приходив на допомогу. У часи Майдану бізнес збирав загони хлопців, допомагав їжею, грошима. У часи пандемії купував обладнання для лікарень, організовував штаби, розвозив їжу літнім людям, яким не можна було виходити з дому.

А коли сталось повномасштабне вторгнення — евакуював, надавав житло, вивозив з окупованих територій, годував. Підприємці віддавали продукти зі своїх складів хлопцям та дівчатам в ЗСУ, інколи навіть ризикуючи життям. Наразі єдине джерело фінансування армії в Україні — це власне податки, і кожен з нас, хто їх сплачує — допомагає виграти цю війну.

Ми не робили аналогічного дослідження зараз, але бізнес виправдав довіру суспільства.  

Ми говоримо зараз про малий та середній бізнес?

Про будь-який бізнес. І про великий також.

СУП — це теж відображення стану бізнесу. Наша організація працює з 2016-го року. Серед її засновників були і маленькі, і великі компанії, як, наприклад, Нова пошта, Rozetka, UBC Group. Зараз Спілка об’єднує понад 1200 компаній з усіх регіонів України. Функціонуємо за рахунок членських внесків, які залежать від розміру компанії.

У лютому 2022-го з очевидних причин був провал на майже у два місяці, нуль надходжень: членство у Спілці у такі часи — точно не платіж першого пріоритету. Члени нашого колективу також у перші дні займались безпекою власних родин. А потім обдзвонювали членів організації, щоб допомагати одне одному. Сформулювали нові пріоритети і реагували на нові запити. Я пишаюся своєю командою.

Коли в квітні 2022-го ми отримали перший річний членський внесок від однієї невеличкої компанії, подумали: «Ну нарешті, серед нас з’явились нові оптимісти». Ті 5 тисяч гривень [приблизно 120 доларів США, — Ред.] стали певним символом довіри і надії, що все буде добре. І за останні 2,5 роки ми не лише відновились, але й виросли. Маємо 35% приросту нових учасників, щотижня є нові заявки.

Український бізнес — це про високий рівень креативності. З одного боку є стратегія, а з іншого — треба завжди бути готовим до змін, якщо з’явився  черговий виклик

Немає проблем — є задачі

Щодо викликів. З чим зараз живе український бізнес і як з цим дає собі раду?

По-перше — звісно, безпекові питання. Безпека працівників, обладнання, виробництв. Більші компанії інвестують у це шалені кошти. Наприклад, після того, як ворог зруйнував термінал  Нової Пошти у Харківській області — компанія повністю його відновила, з урахуванням покращеної системи безпеки. Це коштувало понад 34,5 млн грн.

По-друге — зниження купівельної спроможності в Україні. Український ринок став занадто малим. І через це компанії змушені виходити на міжнародні ринки, навіть якщо цього не планували.

Водночас певні галузі зростають. Це, передусім, оборонна галузь, перевезення вантажів, медицина, постачальники електро/газового обладнання, яке забезпечує автономність енергоспоживання, видобувна промисловість (наприклад, станом на травень 2024 року «Укргазвидобування» збільшило видобуток природного газу на 10%) та постачання енергоресурсів, онлайн-торгівля, продаж агропродукції. Якщо подивитись на зростання по видам діяльності через надходження в Державний бюджет України за травень 2024-го — бачимо, що ростуть оптова та роздрібна торгівля, ремонт автотранспортних засобів, добувна промисловість i розроблення кар'єрів, переробка, транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність.

Третій виклик — нестача людей. Колосальна проблема з персоналом була й до широкомасштабного вторгнення, а під час війни — це глибока криза, яку бізнес навіть не в змозі самостійно вирішити. Мобілізація, міграція, шалене падіння народжуваності і втрата працездатного населення, — тут дієва стратегія необхідна на рівні держави.

Гроші. Вони завжди потрібні для розвитку. А зараз вони потрібні просто для виживання. Загалом підтримка є, багато ґрантових програм від наших партнерів, за що ми вдячні. Але черга на отримання доступних коштів набагато більша.

Як щодо питання інклюзивності? З останніх оголошених даних, за два роки повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні збільшилась на 300 тисяч осіб. Як компанії пристосовуються у цих реаліях?

Це новий виклик, який нас ще не наздогнав, але вже з’являється. Ми усі лише на початку шляху. Наприклад, СУП зараз шукає в команду юриста — фахівця, який буде працювати саме із запитами ветеранів. Щоб працівники повернулись на свої робочі місця, потрібно пройти усі необхідні процедури, оформити документ учасника бойових дій тощо. Хочемо спростити ці процеси.

А от мережа лабораторій компанії CSD Lab, яка є нашим учасником, працює над тим, щоб зробити кожен свій сервіс доступним для людей з вадами руху — і для працівників, і для клієнтів. Окремі локації планують переоснастити, нові лабораторії будують вже за новими стандартами.

Таких прикладів багато.

Підприємці дуже швидко реагують на всі зміни, впроваджують інноваційні рішення.

Україна вже стає конкурентом і постачальником інноваційних рішень для багатьох розвинених країн. Зокрема, галузь військово-технічних рішень зросла в рази, а Мінцифри визначило цей напрямок як пріоритетний на найближчі роки. Як компанії проявляють себе у цій сфері?

До прикладу, двоє наших учасників — IT-компанії STFalcon і Ajax на початку березня 2022 року створили й запустили мобільний застосунок Air Alert. Він попереджає про ракетну небезпеку в різних регіонах України. Зараз в Україні цей застосунок завантажили 6 мільйонів людей. І я в тому числі. Цьогоріч компанія Ajax також почала виробляти камери відеоспостереження. Це можливість зайняти нішу, де завжди домінували китайські виробники, але зараз ринок змінюється через введені проти певних компаній Китаю санкції.

Продукція інших наших учасники K.tex, виробника нетканих матеріалів, зараз використовується для пошиття одягу для військових, і навіть для укріплення оборонних рубежів та критичних об’єктів інфраструктури. Інший приклад — Milliform, у 2022 компанія релокувала виробництво з Харкова до Львівської області, а вже в 2023 році запустила власне виробництво косметичної тари з інвестиціями близько 600 тисяч доларів.

Власне це теж відповідь на запитання, яке мені часто ставлять за кордоном: Чому потрібно інвестувати в Україну вже зараз, попри високі ризики? Бо український бізнес не чекає закінчення війни. Повітряні тривоги й обстріли сприймаються вже як погода, на яку не маєш впливу.

Я завжди кажу холоднокровною бізнес-мовою: хто перший прийшов — той і заробив. Думайте вже зараз, шукайте партнерів серед українських компаній вже зараз

За словами президента Зеленського, Росія знищила 80% теплової та третину гідрогенерації електрики України. Як плануєте вирішувати проблему з енергопостачанням?

Проблеми з енергопостачанням не нові, ми запаслися обладнанням, і, здавалось, до чергової зими готові. Однак ми не очікували, що руйнування будуть настільки масштабні.

Для безперебійної роботи виробництва деякі великі компанії почали імпортувати енергію з ЄС. Та ж група Nova (до якої входить «Нова пошта») заснувала власну компанію з виробництва електроенергіі. СУП в Україні наразі лобіює зміни до законодавства, які дозволять лібералізувати ринок генерації та постачання електроенергії, що сприятиме розвитку малої генерації. Сотні тисяч малих станцій зруйнувати важче, аніж одну велику, від якої залежить значна кількість споживачів і критична інфраструктура.

Ми вбачаємо стратегічний шлях у розвитку розподіленої генерації на основі природного газу, відновлюваних джерел енергії з використанням сучасних мобільних систем зберігання енергії та інтелектуальних мереж.

Розподілена генерація сприятлива для інвестицій, їх вартість відносно мала. А для запуску в експлуатацію потрібно менше часу

Гра за новими правилами

Один з факторів, який зупиняє інвесторів на шляху до України — поширене сприйняття українського бізнесу як олігархічного. Наскільки сильний вплив олігархічної системи на економіку і бізнес в Україні зараз?

Україна почала грати за новимии правилами. Еліти теж змінюються. Вплив тодішніх олігархів на політичні інститути і на конкретних політиків сильно знизився. У сільському господарстві олігархи дуже умовні. Є питання до походження капіталу, але зараз це ринкові компанії, які торгуються на міжнародних біржах.

Водночас вплив приватного неолігархічного сектору значно зростає. СУП — організація, яка принципово не приймає до свого складу бізнеси, пов’язані з олігархічним капіталом. Після початку війни ми почали також перевіряти на зв’язки з бенефіціарами РФ, Білорусії. Беремо до уваги рішення суду, якщо є питання до окремих компаній. В Україні у зв’язку з війною деякі дані закриті, але в цілому кількість відкритих даних у нашій країні — один із передових прикладів у Європі.

"В зоні нашої постійної уваги податкова система, митне регулювання, регулювання міжнародної торгівлі, державні закупівлі, трудове законодавство, діджиталізація державних послуг"

Джерело фото: фейсбук
‍

У мене немає ілюзій, що всі олігархи зникли з радарів, точно ні. Але представники нашої асоціації — засновники, члени ради директорів — зараз входять в багато навколодержавних інституцій і мають вплив на прийняття рішень. Це люди, які заробили свої гроші власними силами, працею, ідеями

Наприклад, є Рада підтримки бізнесу у військовий час при Президентові України. Це 7 осіб, 6 з яких — підприємці з СУПу.

Є побоювання, що під час війни в Україні може сформуватись нова каста олігархів. Чи є такі ризики?

Ризики завжди є. Жодна країна не ідеальна, наша тим більше. Тут має бути величезна роль медіа, громадянського суспільства, приватного сектору: зробити все, щоб цього не сталося. У медіа просторі зараз багато гучних історій про корупційні скандали в Україні, але тут є й позитивний сигнал: це ознака того, що з корупцією ведеться боротьба. У тиші корупція була більшою. І якби прогресу не було — з нами не розпочали б переговори про вступ до ЄС, оскільки це був один з трьох основних пунктів для початку переговорів.

Власне коли 25 червня стартували офіційні переговори України до ЄС, ви написали на своїй сторінці у фейсбуці: «Сподіваюсь, що в процесі цих перемовин ми не будемо поступатися нашими інтересами, і думка українського бізнесу матиме велику вагу». Про які інтереси йдеться і яку роль хоче відігравати ваша бізнес-асоціація у цьому процесі?

Для бізнес-сектору вступ до ЄС — колосальний стрес, особливо для МСБ [малого та середнього бізнесу, — Ред.], оскільки компанії мають відповідати певним нормам і стандартам: від екологічних норм до мінімальної заробітної плати. Але виробництва не можуть змінитись в один день. У переговорних процесах на рівні урядів, окрім умов торгівлі, мають бути закладені перехідні періоди. Аби не сталась прикра ситуація, коли ми погодились на все й одразу, щоб швидко вступити до ЄС, а потім не змогли вчасно реалізувати зобов’язання.

Наш бізнес конкурентний, але є багато компаній, яким потрібно допомогти такими стати. Наприклад, фармацевтам потрібно переобладнатися. Великі компанії можуть витратити на це кошти, а малі — не можуть. Тоді це ще й питання фінансової підтримки. В рамках єдиного європейського ринку якась французька компанія з величезним досвідом, з підтримкою, з розвитком всі ці роки і без війни — без усього, що переживає зараз український бізнес — точно буде більш конкурентоспроможна, ніж українська.

Ці моменти потрібно враховувати, щоб не «вбити» український бізнес. І в цьому я бачу нашу важливу роль. А з іншого боку — будемо сприяти залученню інвестицій міжнародних компаній в Україну. Без інвестицій ми не впораємось.

Одне з найбільш болючих питань у економічному діалозі між Польщею і Україною — сільське господарство. На вашу думку, як український бізнес повинен будувати діалог, аби уникнути ситуації з протестами фермерів, яку ми спостерігали на польсько-українському кордоні?

У нас в СУП немає великих агрокомпаній, оскільки в більшості вони не проходять наші критерії. Але чому це питання до бізнесу, а не до політиків? Бізнес просто виконує свою роботу. Якщо він робить гарну, конкурентну продукцію — покупець є. І в Польщі теж хтось це купує, такий ринок. Якщо підприємець робить поганий продукт, або завозить його нелегально — для цього є правоохоронні, митні органи, є рішення суду і підприємець несе покарання.

Історії, які відбувались на кордоні — поза межею бізнес-логіки, це більшою мірою політична історія.

В той час, коли польські фермери  виступають проти української продукції, висипають те зерно, яке люди часто збирають ризикуючи життям — у Польщу потоком йде зерно з Росії і Білорусі. СУП із колегами з провідних польських асоціацій Левіатан та Україно-Польська торгова палата піднімали це питання на рівні ЄС, звертались у Брюссель. Росія тут торгує зерном, яке вкрала в Україні

Мені б дуже хотілось донести це до польського суспільства.

З точки ж зору економічних відносин Польщі і України — не секрет, що минулого року цифра експорту товарів з Польщі в Україну була рекордно високою — 51,6 млрд злотих (12 млрд євро). Позитивне сальдо Польщі в торгових відносинах з Україною досягло 6,8 млрд євро. Це історичний рекорд. Водночас імпорт з України в Польщу дуже впав, особливо після накладеного ембарґо на сільськогосподарську продукцію.

Що стосується питань до бізнесу — давайте подивимось, що зробила частина українських компаній, коли стався транспортний колапс. Підприємці порахували і вирішили, що стояти на польському кордоні дорожче, ніж перекинути логістику на Румунію. І там порт Констанца спокійно все приймав. Це теж показова ситуація.

За останньою статистикою, у Польщі кожен 10й бізнес — український. З моїх спостережень, складається враження, що українські підприємці часто виходять не стільки на польські ринки, скільки на «українські ринки» у Польщі. Частина учасників СУП вже мають тут бізнеси, як проходить інтеграція? 

Співпраця між українцями дійсно проходить краще. Знайти польського клієнта, стати постачальником для польської компанії — дуже непросто. Присутній певний скепсис і наративи в медіа, що «це ненадовго», «війна закінчиться і українці повернуться додому». Що українці «ненадійні партнери», які працюють за «низькими стандартами». Попри безліч прикладів, які доводять зворотнє. Ми відкрили тут офіс, оскільки зрозуміли, що маємо будувати тісніші зв’язки. Проводимо просвітницьку роботу з обох сторін, щоб напрацьовувати персональні знайомства серед підприємців і вибудовувати довіру.

В цьому контексті теж варто згадати нещодавні результати дослідження від Deloitte, згідно з якими українці, які приїхали після 24 лютого 2022-го року, додали до польської економіки 0,7-1,1% ВВП (в абсолютних цифрах — це 6-9 млрд доларів). У довгостроковій перспективі цей ефект зросте до 0,9-1,35%.

Я переконана, що частка українського бізнесу буде збільшуватись, а конкуренція з ним — зростатиме.

<frame>Александра Гіршфельд — польська філософиня, мисткиня. У своїх проєктах зосереджується на аналізі та формуванні суспільної свідомості. Авторка і режисерка 100-серійного документального циклу інтерв’ю з жінками-лідерками майбутнього під назвою «Ентузіастки» («Entuzjastki»). Проєкт був створений до 100-річчя отримання польськими жінками виборчих прав і транслювався на CANAL+. Авторка, продюсерка і режисерка першого Всесвітнього жіночого саміту (World Women Sammit), організованого Pocket Project Foundation. Ініціаторка однієї з перших новинних платформ на польському ринку, де реалізує «журналістику рішень» — висвітлює проблеми сучасного світу з точки зору шляхів їх вирішення.<frame>

Хто ти?

— Ентузіазм — дуже красиве слово, про енергію, яка мотивує. Хто такі «Ентузіастки»? Що мотивувало вас створити цей проєкт?

— Мій інструмент — мистецтво, але побудова соціальної свідомості завжди була тією сферою, яка мене цікавила найбільше. Коли з 2015 року до влади у Польщі прийшов уряд правих поглядів, у певний момент ситуація в країні стала неприємною: з’явились питання і політичного характеру, і щодо судової системи, і щодо прав жінок... Складалось враження, ніби хтось краде у нас демократію. Що те, що нам вдалось такими зусиллями здобути, викидають у сміття. 

Ідея «Ентузіасток» виникла з відчаю. Я саме втратила роботу. Відчула, що якщо сама собі не «увімкну світло», то так само, як і всі, почну божеволіти. Не мала на реалізацію ані копійки. Але вирішила ризикнути — і отримала грант від посольства США. Цей американський підхід «Yes, you can do it!» дуже мені допоміг. Я подумала: якщо світ відчиняє двері й все складається — я повинна це зробити.

Так з’явились 100 коротких інтерв’ю з жінками з усієї Польщі, які своєю діяльністю впливають на соціальну ситуацію в країні. Серед них — і особистості з перших шпальт медіа, і маловідомі широкому загалу люди. З різних сфер: права людини, права жінок, зоозахист, охорона навколишнього середовища тощо. Були й бізнесвумен, педагоги, лікарки — це підтверджувало факт, що активізмом можна займатися незалежно від професії. Я не хотіла, щоб це було щось вибране мною у довільній формі, тож ми сформували експертне журі з лідерів думок, журналістів. І отримали від них сто кандидатур за визначеними критеріями.

— Коли я передивлялась розмови з цими жінками, помітила, що кожній з них ставили однаковий перелік запитаннь, який починався з ключового — «хто ти?»

— «Хто ти?» — одне з фундаментальних запитань, на яке кожна людина мусить відповісти сама собі. Мені було важливо, щоб у героїнь був час для роздумів про свою роль в цьому світі. Усвідомлення своєї сутності. 

Було цікаво, чи знайдемо ми спільний знаменник з цими 100 людьми. І завдяки такому «соціологічному опитуванню» виявилось, що кожна з жінок в якийсь момент свого життя зіткнулася з труднощами — мусила боротися за свої права чи за своє виживання. Пошук виходу із складної ситуації зазвичай тривав не один рік, але завдяки цьому вони й обрали соціальний напрямок. Щоб ділитись своїм досвідом, аби інші не мусили проходити той самий шлях, витрачати 10 років на те, що можна пройти за місяць. 

Це дивовижно. І дуже шляхетно.

— Вважаєте себе ентузіасткою?

— Частково. Цей проєкт став для мене дуже особистим, я шукала в цих жінках себе, і спілкування з ними мало сильний терапевтичний ефект. «Ентузіастки» також стали поштовхом до мого наступного проєкту. 

— World Women Sammit (Всесвітній Жіночий Саміт) теж народився в умовах кризи?

— Так. Пандемія, війна, особиста криза… Я обдумувала шляхи продовження проєкту «Ентузіастки» у міжнародному масштабі, але абсолютно вигоріла і не здатна була нічого створити. Тоді вирішила призупинити зовнішню роботу і зайнятись внутрішньою. До рук потрапила книжка «Healing collective trauma» Томаса Хюбла [Thomas Hübl — австрійський педагог і письменник, займається дослідженням та лікуванням колективної травми, — Ред.], яка дуже вплинула на мене. Шукала інформацію про автора в інтернеті й виявилось, що невдовзі в Німеччині мав відбутись його тренінг. 

Поїхала. Познайомилась з Томасом особисто. Розповіла про «Ентузіасток», а він мені — про фундацію Pocket Project, яку заснував. На той час вона займалась темою лідерства серед жінок у сфері терапії колективних травм (collective trauma healing). Хотіла, щоб вони стали партнером «Ентузіасток», однак отримала пропозицію, від якої не змогла відмовитись: створити для них окремий проєкт. 

У World Women Sammit (WWS) ми зосередились на трьох тематичних напрямках: розбудова миру, протидія поляризації світу (зокрема — розбудова діалогу), а також лікування колективної травми. І в цих сферах ми шукали людей, які мають практичний досвід і можуть ним поділитись. Серед інших, маємо фахівців з регіонів, де тривають збройні конфлікти. Всього нам вдалось залучити 28 спікерок і спікерів.

— Тобто на жіночому саміті все ж присутні чоловіки?

— Жіноча енергія є опорною, але чоловіки також є. Серед наших спікерів — Thomas Hübl, а також Sami Awad — палестинський активіст, борець за мир, засновник Holy Land Trust. Він підкреслює, що мир на світі досягається духовною працею кожної окремої людини. Якщо всередині нас війна, то війна буде і навколо. Дзеркальний ефект. З одного боку, в його ідеї немає нічого нового, але все ж — світу не вистачає хороших лідерів. 

На мою думку, нинішнім лідерам бракує енергії, яка традиційно асоціюється з жіночою.

— ​​Коли ви говорите про жіночу енергію, що саме маєте на увазі?

— Кожен з нас — не залежно від статі — має в собі як чоловічу, так і жіночу енергії. І позитивну, і негативну. Сучасний світ побудований таким чином, що бути в агресивних чоловічих нам… безпечніше. Щоб вижити — навіть жінки часто переймають чоловічу модель поведінки. Чого зараз бракує світу для балансу — це тієї енергії, яка пов’язана з любов’ю, емпатією, турботою, інтуїцією. Це також про те, як мислити цілісно, а не окремими елементами. Про транспарентність, співпрацю, комунікацію, вміння слухати. 

Жінки здатні нестандартно розв’язувати проблеми. Коли в системі криза — в уряді або фірмі, — на керівні посади назначають жінку, аби вона врятувала ситуацію

Хорошим прикладом такого рішення є, наприклад, Нова Зеландія і лідерство Джасінди Ардерн.  

Майбутнє (не) за матріархатом

— Для проведення першого WWS ви обрали онлайн-формат. Як усе відбулось? Хто ці жінки, що здатні змінити світ і хто з них справив найбільше враження?

— Саміт тривав 5 днів на платформі Pocket Project, яка, власне, спеціалізується в проведенні онлайн-заходів. Участь в прямих ефірах взяло близько 3 000 осіб. Тоді можна було приєднатись безкоштовною, а зараз увесь пакет виступів є можливість придбати на сайті. 

Серед спікерок маємо, наприклад, Pat McCabe — жінку, яка мене зачарувала. Вона — корінна американка, старійшина з племені навахо. Активістка, художниця, письменниця. У своїх практиках спирається на індіанські науки про життя. На її переконання, перше і основне право, якого ми повинні дотримуватися – це закон Матері Землі, який мусить бути в кожній Конституції. Це — фундамент, а решта — похідні від нього.

Дивовижна жінка Feride Rushiti з Косова. Особливо рекомендую послухати її інтерв'ю. У 1999, коли завершилась громадянська війна в Косово після розпаду Югославії, вона — тоді ще молода лікарка, — стала засновницею Косовського реабілітаційного центру для жертв катувань, який функціонує дотепер. Ніхто її цьому не вчив, вона діяла керуючись інтуїцією. Протягом багатьох років допомагала жертвам, не розголошуючи цього, адже в Косові того часу дівчині було соромно зізнатись, що вона стала жертвою насильства, це була ганьба для всієї родини. Feride Rushiti доклала неймовірних зусиль, аби про це почали говорити вголос. Створила комплексні програми реабілітації, що включають медичне лікування, психологічну підтримку та юридичну допомогу, і це значно вплинуло на реінтеграцію жертв війни в суспільство.

Звісно, не можна пропустити розмову з Олександрою Матвійчук, відомою українською правозахисницею. Центр громадянських свобод, який очолює Матвійчук, у 2022-му році отримав Нобелівську премію миру, зокрема, за збір свідчень жертв воєнних злочинів РФ. Їхня робота зосереджена на використанні сучасних технологій для відстеження та документування порушень прав людини. Вражає, як Олександрі вдається зберігати внутрішню м'якість і тонку чутливість навіть перед обличчям найжахливіших людських трагедій.

Цікава розмова була з Kelsey Blackwell, експерткою з роботи із тілом, чий підхід фокусується на використанні тілесних практик для зцілення та деколонізації, особливо для кольорових жінок. Раджу також почитати її книгу на цю тему.

Корисним для майбутніх мам буде інтерв'ю з Ibu Robin Lim, високоповажною акушеркою, відомою своїм системним підходом до здоров'я матері та дитини. Робін працює на Балі, заснувала клініку Bumi Sehat, де пропагує природні пологи та практики, що підтримують фізичне та емоційне здоров'я жінок.

З польських жінок у саміті взяла участь Paulina Bownik. Лікарка, яка працювала на польсько-білоруському кордоні й допомагала тим, хто пережив найстрашніші речі. Все це дуже вплинуло на неї, її емоційний стан. Її приклад також свідчить про те, що ми не можемо перекласти важливі теми на плечі окремих осіб. Проблема на нашому кордоні з Білоруссю досі не вирішена й потребує системних дій. 

Окремий блок саміту присвячений медитаціям. Nitya Patrycja Pruchnik — полька, яка презентує рух non-duality. Одна з лідерок, які займаються духовними трансформаціями. 

Але найбільше мені запам'ятався вечір, коли ми спілкувалися з представниками Parents Circle – Families Forum (PCFF). Ця організація об'єднує палестинські та ізраїльські сім'ї, які втратили близьких, перетворюючи їхній спільний біль на потужну силу для досягнення миру. Від розповідей Robi Damelin та Laila Alsheikh мурашки бігають по спині. Це жінки, які втратили своїх дітей у збройному конфлікті і які закликають до миру через глибоке усвідомлення процесів.

Я переконана: якби такі люди стояли на позиціях світового управління, не було б жодних воєн. Це те, чого ми повинні прагнути — мати лідерів, які говорять і діють з місця внутрішньої правди, а не з політичного порядку денного.

Ми потрібні одне одному

‍— Вважаєте, майбутнє за матріархатом? У чому проблема «чоловічого» світу і патріархального суспільства?

— Чоловіча енергія має позитивні сторони: сміливість, рішучість, прагнення захистити і здатність ризикувати. Однак патріархальне суспільство — це нерідко агресія, конкуренція, контроль та ієрархія. І все це відбивається на всіх аспектах соціального, політичного та економічного життя. 

Майбутнє не за матріархатом, а за збалансованим суспільством. В якому агресія врівноважується співчуттям, контроль — довірою, а конкуренція — співпрацею

Чоловічі мужність і рішучість можуть гармонійно співіснувати з жіночими інтуїцією та емпатією. Ми потрібні одне одному. 

Одного разу, досліджуючи сексуальність у Польщі, я знайшла цікавий момент у світовій історії. У Ліберії під час тривалої громадянської війни активістка Лейма Гбові об'єднала християнок і мусульманок у міжконфесійний рух Women of Liberia Mass Action for Peace (Масова акція жінок Ліберії за мир). Їм вдалось зупинити кривавий конфлікт, що тривав 14 років, дуже незвичним методом: вони влаштували сексуальні страйки. Тобто відмовились від інтиму з чоловіками, допоки ті не дійдуть між собою згоди.

Як бачимо, жіноча винахідливість у боротьбі за мир не має меж. Сама Гбові разом з президенткою Еллен Джонсон-Серліф, були удостоєні Нобелівської премії миру в 2011 році.

— Як події в Україні вплинули на вашу творчість? У чому бачите роль України та Польщі в розбудові сучасного миру?

— Зараз важко займатись творчістю, коли події в геополітиці стають дедалі гарячішими. Ми не знаємо, коли закінчиться війна в Україні — а з того, що я звідусіль чую, закінчиться вона не скоро. І невідомо, який вплив це матиме на інші країни.

Ми всі вже дуже травмовані на багатьох рівнях. Не лише на особистому, але також на культурному, національному, інформаційному. Ми маємо трансгенераційну (міжпоколінну) травму. Наприклад, якщо твоя прабабуся пережила зґвалтування – воно вплине й на тебе. Різні наукові дослідження підтверджують цей взаємозв’язок. 

Польща й Україна знаходяться на межі західного і східного світів.

Раніше Захід нас вчив, як правильно жити. Тепер ми мусимо змінити правила гри. Не можна дивитись на світ крізь одну лінзу — потрібно навчитись взаємообміну. Роль наших двох країн в цьому процесі — ділитись знаннями і досвідом, іншою перспективою

Це також місія й інших, далеких від Європи країн — Південної Америки, Індії, Китаю, країн Африки. 

Людям потрібні рішення. Але важко створити надію на те, що ми можемо влаштувати цей світ по-іншому, якщо в публічному просторі немає хороших прикладів для наслідування. Я хочу показати такі приклади лідерів та лідерок, які не здавались в умовах кризи і досягли високих результатів.

Наратив формує реальність. Які наративи ми будемо поширювати у світі — так люди і будуть мислити

— Зараз багато говорять про так звану нову еру, в чому вона полягає?

— Є відчуття, що настає час, коли ми починаємо розуміти, що справжня сила полягає не в індивідуальних досягненнях, а в умінні об'єднувати зусилля і працювати разом задля спільної мети. 

Однак ця нова ера буде успішною лише тоді, коли кожен з нас виконає необхідну роботу на внутрішньому рівні. Справжнє лідерство починається з побудови миру всередині себе. У тиші власного серця, у просторі медитації та роздумів ми знаходимо силу і усвідомлення, необхідні для того, щоб діяти на благо інших.

Вірю, що саме в такій колективній силі криється надія на краще завтра.

Фотографії з приватного архіву

Папа Римський і невидимі світу страждання

‍— Пані Олександро, під час останнього візиту до Ватикану в травні ви подарували Папі Римському книгу Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору». Чому саме цю? Як ставитесь до позиції Папи Римського, що «досягнутий мир кращий, ніж нескінченна війна»?

 — Це вражаюча книга Станіслава Асєєва — журналіста, письменника, колишнього полоненого ДНР [квазідержавне утворення, самопроголошене проросійськими сепаратистами на тимчасово окупованій РФ території окремих районів Донецької області України — Ред.], який провів два роки в концтаборі — одному з найжахливіших місць, де відбуваються щоденні катування і знущання над незаконно ув’язненими людьми. Концтабори — яскрава ознака російської окупації: щоб утримувати під контролем території, РФ запроваджує терор проти цивільного населення. Часто там опиняються найбільш соціально активні люди — вчителі, священники, представники творчих професій.

Дехто може мислити в парадигмі «війна — це настільки жахливо, що краще вже окупація, принаймні вона зменшує людські страждання».

Ми 10 років документуємо воєнні злочини і знаємо: окупація — це та сама війна, просто в іншій формі. Вона не зменшує людські страждання, а робить їх невидимими

Це не просто зміна одного прапора на інший. Це — насильницькі зникнення, викрадення, зґвалтування, масові депортації, стирання твоєї ідентичності, примусове усиновлення твоїх дітей, фільтраційні табори і масові поховання. Ніхто не сперечається, що мир краще, ніж нескінченна війна. Але мир і російська окупація — абсолютно різні поняття. Це і було основним предметом обговорення у Ватикані та моєї зустрічі з Папою Римським.

 — Які наративи щодо України ви чуєте під час робочих візитів до Європи, США? Чи ефективний там вплив російської пропаганди?

Ці наративи завжди були присутніми, просто певний час не звучали вголос. Але минуло два роки, їх знову чути. Один з головних — «який сенс допомагати Україні», «Україна — це корупційна країна», «вся допомога розкрадається». Ці тези містять серйозні проблеми, але вони гіперболізовані.

 З іншого боку, це змушує нас демонструвати реальні кроки, які зменшують простір для корупції.

Ми можемо багато розповідати, що боремося не тільки за себе. Але країна, в якій крадуть під час повномасштабного вторгнення, не викликає симпатії. Попри всі раціональні аргументи

Тому нам потрібно розв'язувати ті проблеми, які у нас є, аби російська пропаганда не роздувала їх до величезних масштабів.

Водночас важливо вибудовувати горизонтальні людські зв’язки, насамперед  — з громадянськими суспільствами різних країн. Іноді я бачу продиктовану втомою таку емоцію українців: «як ви не розумієте, що якщо ми не зупинимо Путіна зараз, то він піде далі, тоді Європа змушена буде платити найвищу ціну»… Ця емоція зрозуміла, але потрібно набратись терпіння, знову і знову пояснювати речі, очевидні для нас вже багато років, але неочевидні для міжнародної спільноти.

‍— Одне з питань, яке обговорювалось на Саміті миру у Швейцарії 15-16 червня — повернення військовополонених. Чи реалістичний сценарій обміну полоненими «всіх на всіх»?

 — Українські ув’язнені у РФ — це дві категорії: військовополонені та цивільні. Міжнародне гуманітарне право визначає, що країни можуть утримувати військовополонених аж до закінчення бойових дій. Однак вони зобов'язані гарантувати їм цілу низку прав, визначених Женевською конвенцією. Коли дивишся на те, що написано в тій конвенції та порівнюєш з тим, що відбувається насправді — ці гарантії звучать, як космос. Тортури, сексуальне насильство, відсутність медичної допомоги, утримання в надлюдських умовах… Постає питання: яким чином вдасться зберегти ці життя до моменту звільнення? Тому і країна, і громадськість, і особливо рідні так активно просувають ідею обмінів вже зараз, а не чекають закінчення бойових осіб.

Друга група — цивільні. Тільки наші бази нараховують близько 4 тисяч запитів від рідних людей, незаконно утримуваних РФ. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, вони взагалі не мали б бути полоненими, але Росії чхати на міжнародне гуманітарне право. Механізм їх повернення ще складніший, оскільки тут не може йтися про обмін. Їх потрібно звільняти поза обмінами. У даній ситуації важливо передусім цю проблему оприлюднювати, щоб організувати міжнародний тиск на РФ.

Правозахист і безправ'я

‍— Чи повинна Україна поводитись з російськими військовополоненими так, як вони з нашими, — дзеркально?

— Україна тим і відрізняється від Росії, що наша цивілізація бореться з варварством. Відповідно, намагаємось виконувати норми Третьої Женевської конвенції. До російських військовополонених має доступ і Міжнародний комітет Червоного Хреста, і місії ООН.

РФ може собі дозволити демонтративно порушувати права людини, бо її союзники ставлення до неї через це не змінять

Хто може виступити проти? Північна Корея — країна-концтабір, яка передає снаряди тисячами? Чи, може, Іран, де вбивають і ґвалтують жінок за те, що вони не хочуть носити хіджаб? Таким країнам байдуже, що робить путінський режим. Але ми, як держава, яка бореться за демократію — маємо відповідних партнерів. І собі такого дозволити не можемо ані з ціннісних, ані суто з практичних міркувань.

— У полоні в Росії перебуває ваш колега, правозахисник та журналіст Максим Буткевич (мобілізувався до ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення), якого засудили у РФ до 13 років позбавлення волі. Чи підтримуєте ви з ним зв’язок?

— Тривалий час жодної інформації від нього і про нього не було. Зараз зв’язок є. На відміну від попередніх періодів, на даний момент ми принаймні розуміємо, де він і в якому він стані… Але, як бачите, я дуже обережно обираю слова, оскільки цей зв’язок настільки крихкий, що є страх нашкодити.

 — Нерідко складається враження, що за кордоном більше уваги приділяється арештованим правозахисникам з Росії чи Білорусі, а не українським полоненим. Як з цим бути?

— Мені здається, це все досить неправильне сприйняття дійсності. Нещодавно я була в кількох поїздках за кордоном, де розповідала про ставлення Росії до полонених і незаконно ув’язнених цивільних людей з України. І теж згадувала про свого друга, товариша, російського правозахисника, який разом з нами працював над розв'язанням цієї проблеми. Йдеться про 71-річного Олега Орлова, співголову правозахисного центру «Меморіал», який опинився у в’язниці за статтю, в якій називає нинішній режим Путіна фашистським. І ніхто про нього на жодному міжнародному майданчику не знав. Здається, світ знає лише про кількох відомих ув’язнених. Про російського опозиціонера Олексія Навального. Можливо, ще про білоруську активістку Марію Колеснікову чи про білоруського опозиціонера Сергія Тихановського.

І в українських, і в російських, і в білоруських родин ув’язнених зараз однакова проблема. І у нас немає жодних правових механізмів, які гарантують її вирішення. Потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному

Ми боремося проти спільного зла, яке знову намагається самоствердитись у нашій частині світу.

— Якщо йдеться про співпрацю, Центр громадянських свобод є одним з ключових членів міжнародної платформи The Civic Solidarity, до складу якої входять і російські правозахисні організації. Чи є користь від діалогу з ними?

— Ми співпрацюємо з нашими російськими правозахисними колегами на щоденній основі. Завдяки їм, між іншим, отримуємо інформацію про того ж Максима Буткевича та про тисячі інших кейсів, які є у нашій базі. Використовуємо якісь напрацьовані особисті контакти в Росії, щоб дізнатись, де саме знаходиться полонений чи передати вісточку, ліки, забезпечити адвоката. Так, на «вирок» це не вплине, але адвокат — це зв’язок цієї людини із зовнішнім світом. Це дає розуміння, що про тебе не забули й продовжують боротись.

І це все часто можливо лише через «руки» наших російських колег-правозахисників, які, власне, за цю діяльність часто опиняються за ґратами. Їх стає дедалі  менше.

Тому це не питання діалогу, ми разом працюємо. По суті, ми продовжуємо традицію шістдесятників у СРСР: боремося за свободу, людську гідність в умовах, коли право не діє. І вибудовуємо невидимі для власних суспільств горизонтальні зв’язки, які допомагають досягати бодай якихось результатів.

Міжнародна безпека і складні запитання

‍— Ви як представниця своєї організації — перша лавреатка Нобелівської премії від України, і, напевно, перша нобеліатка миру, яка звертається до міжнародної спільноти з проханням надати зброю для захисту своєї країни. Як реагує на такі заклики міжнародна спільнота?

 — Це певною мірою оксюморон і явно не те, чого чекають від людини, яка присвятила своє життя захисту прав людини. Я працюю у сфері правозахисту понад 20 років і добре знаю стандарти прав людини, володію інструментами у межах ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Євросоюзу тощо, які можна використати в тих чи інших ситуаціях.

Але я пояснюю досить відкрито: зараз ці інструменти не працюють. Якщо я помахаю Женевською конвенцією перед дулом російського танка, це його не зупинить. У цю секунду, поки ми з вами розмовляємо, наших громадян катують, ґвалтують, вбивають. Скільки б десятків звітів ми не написали — це не покращить їхнє становище.

Те, що я, правозахисниця, не можу зараз спертися на правові механізми й вимушена казати, що Україні потрібна зброя — це проблема не моя. Це проблема світу, в якому вся міжнародна система миру та безпеки не здатна зупинити російські звірства

— Як ви вже сказали і як ми всі переконались, єдина міжнародна система захисту прав людини, створена після Другої світової, зараз на практиці не працює. Які шляхи для зміцнення і реформування цієї системи ви бачите?

— Це важливе питання. Попри мої слова, що право зараз не працює, я вірю, що це тимчасово. Я також переконана, що це і є наша історична місія — відновити дію права за допомогою застосування легітимної сили. Паралельно потрібно змінити цю систему, аби вона була ефективною. Йдеться не лише про захист людей в Україні, але також тих, хто в Ірані, Сирії, Нікараґуа, Афганістані чи інших країнах, де страждають від порушення прав та свобод.

Ця система миру й безпеки, яка мала б давати кожній людині, незалежно від місця її проживання, гарантії безпеки і захисту, була створена після Другої світової війни державами-переможцями. І вони заклали в ній для себе невиправдані привілеї. Наприклад, право «вето» в Раді Безпеки ООН, що зробило орган дисфункціональним і, по суті, паралізувало його. Він не здатен відповісти на виклики, що постали після початку російського повномасштабного вторгнення. 

Зараз все залежить від того, чи має твоя країна ядерну зброю, чи є твоя країна членом якогось потужного військового союзу, чи є у твоєї країни великі запаси нафти й газу — і тоді решта буде закривати очі на те, що права людини порушуються.

Нова система має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини. Однак проблема в тому, що прагнення займатись зараз реформуванням цієї системи просто немає.

Коли я спілкуюсь з політиками різних країн, з представниками міжнародних організацій, я не бачу енергії чи бажання шукати складні відповіді на складні запитання

‍— Зараз у світі широко обговорюють тему відступу демократії та популярність «правих» поглядів серед молоді. Як ви оцінюєте цю тенденцію?

— Це проблема глобального масштабу. Питання не лише в тому, що в авторитарних країнах рівень свободи зменшився до рівня тюремної камери. А також у тому, що навіть у демократичних країнах дедалі більше людей починають сприймати свободу як даність. Це ті, хто успадкував демократичну систему від своїх батьків, вони ніколи за неї не боролися, не знають справжньої її ціни. І тому обмінюють її на передвиборчі обіцянки популістів чи на власний комфорт. Це навіть статистично прослідковується.

Близько 80% людей на земній кулі живуть у невільних або частково вільних суспільствах. Люди, які мають простір свободи, становлять меншість на нашій Землі. І якщо ми будемо втрачати ось ці «острівки», людство опиниться під загрозою

— Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру зокрема за документування воєнних злочинів Росії та збір свідчень жертв агресії. Що сьогодні залежить від нас, аби свідчення цих людей були не просто статистикою, щоб їхні голоси чули у світі?

— Ми маємо повернути цим людям їхні імена. У кожній кризі прав людини, жертвами якої стає величезна кількість осіб, людські життя перетворюються на цифри. Документувати усе, що відбувається — надважливо. Для історії, для збереження національної пам’яті, для поширення правди — особливо, коли маєш справу з потужною машиною російської дезінформації. Однак, не менш важливо проводити розслідування, встановлювати обставини кожної індивідуальної долі й притягати до відповідальності винних.

Проведення розслідувань і взагалі вся судова машина — дуже коштовні речі. Щоб дослідити, що сталося, приміром, з якимось нікому невідомим фермером, потрібно застосувати велику кількість ресурсів. Але це і є шлях повернення людям їхніх імен і підкреслення, що життя кожної людини має значення — незалежно від її соціального статусу.

<frame>Дарина Онишко — координаторка проєктів у справах молоді організації Community of Democracies. Навчалась у Вроцлавському та Варшавському університетах на спеціальності «Міжнародні відносини». Брала участь у студентському обміні Erasmus в Норвегії, вивчала політологію. Працювала в National Democratic Institute, в Українському консульстві у Вроцлаві, очолювала організацію European Democracy Youth Network, що об’єднує молодь з 23 країн.<frame>

Про рішення навчатись у Польщі

Я родом з Луцька, а це всього кілька сотень кілометрів від кордону. Польща не лише територіально, а й ментально близька, тож виїхати туди було звичною ситуацією. Мову почала вивчати ще з 12-ти років. 

Чимало моїх друзів вирішили навчатись у більш західних країнах — Німеччині, Франції, Великій Британії… Зараз, озираючись, розумію, наскільки правильним був мій вибір. Рівень освіти в Польщі високий, а роботу тут можна знайти швидше, ніж в Лондоні чи Парижі. 

Про вибір спеціальності

По татовій лінії у мене в родині є фізики-науковці, я теж маю схильність до точних наук. Стояла перед вибором: астрофізика чи міжнародні відносини. Події Євромайдану і початок війни в Україні у 2014 році підштовхнули обрати друге. Один з аргументів проти астрофізики був «кому вона буде потрібна в Україні», «це низькооплачувана професія» і ще низка стереотипних переконань.

Таке мислення — застаріле. Сьогодні кваліфіковані фахівці потрібні в різних галузях, особливо враховуючи плани і потреби для відбудови України. Професія обирається за покликом серця.

Про віру в демократію і комунізм у Європі

Я працюю у сфері розвитку демократії вже чимало років. Погоджуюсь з тезою, що ця система далеко не ідеальна, але кращої поки не вигадали.

У мене враження, що у Західній Європі сучасна молодь менше розуміє, наскільки демократія і свобода слова важливі для суспільства. Молодь не пам’ятає або не знає, як це — жити не в ЄС. В університетах Західної Європи та в Америці виникають прокомуністичні, соціалістичні рухи. Під час останньої робочої поїздки в Брюссель я бачила їхні агітації: плакати в центрі міста з символами серпа і молота. Ми ж у Східній Європі, а особливо в Україні, знаємо, що такі прояви — це серйозна небезпека. 

Демократія — це процес, який не завжди триває від тріумфу до тріумфу. Система або зміцнюється, або робить крок назад

Навіть у найбільш розвинених і найбільш стійких демократіях, таких як США чи Німеччина, цей процес потребує постійної підтримки. Кожні вибори і навіть окремі рішення на державному рівні несуть як загрози, так і можливості. 

Про сучасне молодіжне політичне лідерство

Часто доводиться чути, що моє покоління — молодь до 30 років — це слабоактивна категорія суспільства. Що ми політично апатичні, рідко беремо участь у виборах. Це підтверджують й дослідження Міжпарламентського союзу. 

Однак, у таких дослідженнях йдеться про «класичну» присутність в політиці — через політичні партії та вибори. Насправді ж сучасна молодь просто обирає інші шляхи політичної активності, реалізується через більш гнучкі майданчики. Наприклад, об’єднання в університетах, а також соцмережі, завдяки яким кожен голос може почути широке коло осіб.

Водночас у політичних колах досі існують певна вікова дискримінація і стереотипи щодо некомпетентності молодих фахівців. У своїй роботі я допомагаю молодим людям реалізувати себе, дати їм можливість здобути досвід, який допоможе працювати у місцях високого рівня. Аби довести, що молоде покоління здатне якісно керувати процесами в НГО, в бізнесі, в політиці. 

Є й яскраві приклади, які руйнують стереотипи.

Український парламент є зараз одним з наймолодших у світі, і в цілому Україна — хороший приклад політичної активності молодих людей. Навіть у порівнянні з Америкою, де вони мало залучені в процеси на рівні Конгресу. У Польщі дуже активізувався молодіжний рух перед виборами, які відбулись в жовтні минулого року. Явка виборців віком від 18 до 29 років досягла 70%, що дозволило демократичним силам здобути перемогу. У Грузії сьогодні сотні тисяч протестувальників — переважно молоді люди — захищають демократію. 

Я не вважаю, що старші люди мають більше можливостей — старші просто мають більше влади

Країнам та їхнім інституціям потрібен молодіжний драйв, їхні ідеї, енергія. Навіть з наукової точки зору молодь має унікальний вид інтелекту, так званий «плинний інтелект», який робить їх особливо корисними для прогресу. 

Сьогодні у світі маємо близько 1,5 мільярда людей віком від 15 до 24 років, а це 16% світового населення. Величезна демографічна група. Хто, як не молодь, краще зрозуміє потреби молоді?

У нашій організації Community of Democracies ми маємо Раду з 10 осіб віком до 30 років. Це представники різних країн світу, наприклад, з Нігерії, Замбії, Кореї, Тайваню, Канади тощо. Вони беруть участь у зібраннях наших країн-членів двічі на рік, обговорюють теми, які цікавлять молодь. Наприклад, питання участі молоді у виборах, права людини, використання технологій тощо.

Про проблеми молоді і очікування від виборів до Європарламенту 

Статистично найбільш активна вікова категорія виборців, коли ми говоримо про вибори до Європарламенту — це молодь до 25 років і старші люди 60+. Для середньої вікової категорії пріоритетні вибори на локальному рівні — у їхніх країнах.

Участь молоді на виборах до Європарламенту в 2019 році зросла на 50% у порівнянні з тими, що відбулись у 2014-му. Вперше кілька держав-членів ЄС дозволили громадянам віком від 16 років голосувати, що дало молодим європейцям інструмент для більшого впливу на майбутнє Європи. 

Це відбувається у важливий для європейської політики момент, коли ЄС змушений адаптуватися до численних суспільних трансформацій — зеленої, цифрової, демографічної, економічної, — на фоні багаторічної кризи.

Серед молоді суттєво зріс фокус уваги на питаннях безпеки та мілітаризації. Війна стала головним питанням політичної соціалізації. Є розуміння, що мирної Європи, в якій ми виросли, — більше не існує. Надзвичайно актуальним для молодого покоління є також проблема психічного благополуччя

Ще років 10 тому про це навіть не говорили у публічному просторі. Зараз молодь вважає, що має бути більше програм, спрямованих на збереження та зміцнення ментального здоров’я. 

Боротьба за збереження довкілля та зміна клімату залишаються серед ключових питань для європейської молоді. Актуальності не втрачають і так звані «bread-and-butter» питання: ціни на житло, рівень освіти, питання оплачуваного стажування. 

Тож очікування молодих людей на виборах до ЄС включають активну участь у процесах прийняття рішень, які визначатимуть їхнє майбутнє. Вони прагнуть бачити Європу, яка активно бореться зі зміною клімату, забезпечує стабільність та безпеку, пропонує можливості для соціального та економічного розвитку. Молодь розуміє важливість свого голосу і готова використовувати його для досягнення позитивних змін.

Зі свого боку Євросоюз також багато робить для мобілізації молоді та активної участі у виборах. Тут варто згадати, наприклад, ініціативи Together.eu, EU Youth Dialogue Platform, European Youth Hearing.

Про відповідальність кожного українця за кордоном

Об'єднуйтесь, щоб зберегти свою національну ідентичність. У часи мого студентства ми разом організовували різні заходи — зустрічі, конференції, запрошували відомих українців. Відвідуйте культурні заходи в країнах, де ви знаходитесь: Українські Доми зараз активно функціонують по всьому світу. Знайомтеся. Часом в музеях я обираю гід українською і таким чином знайомлюсь із земляками. 

Слідкуйте за політичною ситуацією в Україні.

Не всі, хто виїхав за кордон через війну — повернуться назад. Але донати, волонтерство, підтримка рідної культури і адвокація України на міжнародній арені — відповідальність тієї частини українців, що залишаться жити за кордоном

Про Україну з-за кордону

Мені здається, що молоді люди, які вже досить довго не проживають в Україні, сильно її романтизують. Навіть зараз, під час великої війни. Я, принаймні, точно. Завжди і всюди розповідаю, яка чудова наша країна, яке активне та прогресивне наше суспільство, який розвинений у нас бізнес. Однак, коли повертаюся додому, розумію, що все не зовсім так. Це розчаровує. 

Пам'ятаю дуже динамічний розвиток України перед війною. Хочеться, щоб вона стала ще кращою, коли ми повернемося.

Про ставлення до російської мови та культури

Це дуже болюче питання і ми часто обговорюємо його з колегами. За моїми спостереженнями, якщо у 2022-му, після початку повномасштабного вторгнення, всі масово почали переходити на українську, то зараз цей ефект помітно слабшає. 

Є ті, хто зробив свідомий вибір відмовитись від всього російського. Навіть якщо раніше був російськомовним. Але є й ті, для кого «мова не проблема» чи ті, що керуються принципом «яка різниця». Особливо добре таких людей помітно за кордоном. 

У моєму будинку проживають українці, я часто чую російську мову з їхніх балконів. Мене це вражає і лякає. Не розумію, яким чином іноземці мають відрізняти нас від росіян

‍Про повернення в Україну

У мене, як і в кожного молодого українця і українки, чимало надій на світле майбутнє нашої країни. Безумовно, воно має бути у європейській родині, як повноправного члена ЄС та НАТО. 

Вірю, що досвід війни зробить Україну лише сильнішою. Що ми станемо «антикрихким» суспільством і нацією. Як у концепції Нассіма Талеба: коли щось не просто витримує удар, а стає завдяки цьому в рази міцнішим.

Вважаю, що залучення молоді у процеси прийняття ключових рішень — життєво необхідне, щоб прискорити трансформацію і модернізацію країни. Це також зміцнить принципи демократії у довгостроковій перспективі.

Я б дуже хотіла, аби молодь, яка зараз виїхала за кордон, використала цей воєнний час на навчання і корисний досвід, який після закінчення війни привезе в Україну.

Принаймні я так і збираюсь зробити.

‍

Фотографії з приватного архіву

«Життя в очікуванні страшніше, ніж сама війна»

‍— Лесю, як проходить ваша адаптація у суспільстві після повернення з фронту в цивільне життя?‍

— Це складний процес і проблема всіх, хто тимчасово або назавжди повертається в цивільне життя. Спочатку відчуваєш ейфорію від того, що можеш обійняти свою сім’ю, близьких, друзів. Що завтра не треба нікуди бігти, що є час. Але дуже швидко цей етап проходить і починаєш бачити те, що за межами твого будинку. І тут вже починається важка історія. 

Контраст між досвідом на фронті і цивільним життям такий, що цю прірву нічим не можливо нівелювати. Взагалі. Два різних світи, які між собою не перетинаються. 

Для більшості війни не існує. Заїжджений штамп, але він — чесний. Навіть ті, хто допомагає, донатить, щось робить — поза межами бойових дій. Неможливо цього відчути, коли ти не там. Так само як неможливо відчути те, що переживають вони, коли ти не тут. У нас різний життєвий досвід, різні переживання. Про це мало говорять і в цьому напрямку майже не ведеться робота. 

Зараз я знаходжусь у зворотній ситуації. Мій теперішній чоловік все ще на фронті, перший чоловік також воює на одній з найбільш гарячих ділянок. Мій батальйон все ще бореться. Постійні втрати, втрати, втрати… 

Коли ти там, ти — частина великої хвилі, яка рухається. 

Тут — ти жодним чином не керуєш процесами. Нічого не можеш зробити. І цей тягар зводить з розуму. 

Як на мене, життя в очікуванні когось — страшніше, ніж сама війна. Сподівання на «плюсик» або статус «у мережі» — страшніше, аніж стрибати окопами

У мене є подруга, у якої чоловік вважається зниклим безвісти вже майже два роки. Всі розуміють, що він загинув. Але немає тіла, свідоцтва про смерть і свідків загибелі. Їй є за що чіплятись. І ця марна надія залишиться пеклом на все її життя.

А тим, хто виживе і повернеться — доведеться наново будувати стосунки в своїх сім’ях, зі своїм оточенням.  

‍— Які шляхи порозуміння між цивільними і ветеранами ви бачите, аби полегшити реінтеграцію у мирне життя? 

— Думаю, це має бути двосторонній процес. Ветеранам потрібно буде робити крок в бік суспільства, а суспільству — в бік ветеранів. Нас чекає чимало трагедій. І ми нікуди від них не дінемось, не зможемо «підстелити соломку» з усіх боків.

У 2016 чи 2017-му році я побувала у США, це була поїздка, організована держдепом для лідерів громадянського суспільства. Нам багато показували та розказували, як це функціонує там. Розповідали про співпрацю з державою у різних напрямах. Зокрема був і блок, присвячений роботі з ветеранами. Все дуже добре організовано, безліч програм. Але на практиці це не працює. І вони чесно про це кажуть: рівень самогубств серед ветеранів — стабільний, знизити цей відсоток не вдається. Так, вдається допомогти тим, хто менш травмований, але на загальну картину це майже не впливає. На жаль.

Єдине, що працює — програми «рівний рівному», тобто коли ти можеш допомогти побратиму, або побратим — тобі. 

Зараз у мене є дуже тісне спілкування з людьми, які проходять важкий етап після втрати друзів на фронті. Я їм допомогти можу, я в силі їх «тримати». Тому що вони знають, що я прожила подібний досвід і їх по-справжньому розумію. Їм зі мною легше, ніж з цивільними психологами.

‍— Тобто може спрацювати система якісного навчання і перекваліфікації ветеранів? 

— Можливо. Але все, що мультиплікується, зазвичай працює погано. Коли починається питання кількості — втрачається якість. 

Те, що точно має робити держава — вона має відслідковувати подальший життєвий шлях ветеранів. Особливо тих, хто зазнав важких травм — і фізичних, і психологічних. Хоча б для того, аби вони не відчували себе покинутими. Це вкрай важливо. Не на тому рівні, як це було в СРСР — дарувати по гвоздичці на 9 травня. А на людському рівні.

Бо всі ветерани, яких я бачу — не важливо чи це ветерани після першої чи після другої фази війни — вони всі подумки продовжують бути у війську. А фізично вже не там. І оце буття між світами сильно їх вимотує.

«Своїх дітей я не покинула, а захищала»

‍— У вас п’ятеро дітей, троє з яких — неповнолітні. І все ж у 2022-му ви з чоловіком обоє пішли на фронт. Очікування батьків з фронту — велика травма, яку переживають десятки тисяч дітей в Україні. Як після повернення ви з цим працюєте у своїй сім’ї?

— Ми розмовляємо. Я намагаюсь стримувати себе і не реагувати на їхні образи, давати їм можливість це проговорити. А їх багато. Вони мені прямо кажуть, що я їх покинула. Що вони залишились самі. І чути це дуже боляче.

Тому що в моїй картині світу — я їх не покинула, а захищала. Щоб залишились живі. Я вчинила так, як могла і як того вимагала ситуація. А в їхній картині світу — це історія про те, що найважчі часи свого життя вони проходили без мене. І тут немає вірної відповіді, як правильно треба робити.

Що відчувають діти, які чекають батьків з фронту? Я боюсь навіть думати про їхні емоції. У моєї доньки був умовний «випускний», вона закінчила початкову школу. Діти підготували маленький концерт для батьків, що поруч. А для тих, хто не з ними — записали відео і відіслали їм. Майже у кожного в класі хтось воює. 

Вони говорять про те, як сумують. Про те, як важко без них жити і як живуть лише очікуванням.

Дитині моєї подруги — всього 4,5 рочки. Чоловіку дали відпустку на короткий період. І коли потрібно було повертатись, вона відвезла його до Краматорська, щоб побути разом ще хоч трішки. Коли повернулась — дитина перестала з нею спілкуватись, тому що «мама відвезла тата туди», «тато був би тут, але мама його відвезла на війну». Вони над цим намагаються працювати, спілкуються з психологом, але з цим поки ніхто не може впоратись. Таких історій багато. Дитина починає звинувачувати того, хто поряд, в тому, що іншого з батьків немає поруч. 

Діти найбільше бояться смерті. Вони ще не розуміють, що є речі, страшніші за смерть. Враховуючи нашого «чудового сусіда»

‍— Як війна змінила ваші підходи до виховання власних дітей? Яких речей ви їх навчаєте?

— Мої діти виховуються самостійно. Я можу лише їх підтримувати у тому, до чого вони готуються.

Старшій дочці 27. У неї двоє маленьких дітей. Вона готова виїхати за кордон, якщо наступна фаза війни буде ще більш гарячою. Я її розумію. Донька, якій 24, готується до того, що буде допомагати тут, виїжджати не збирається. Принципово не хоче оформлювати собі закордонний паспорт, аби я не мала можливості на неї натиснути у критичний момент. Але йти воювати вона не готова. 

Моєму сину 15. З 18-ти він хоче підписувати контракт. Я все ж наполягаю на тому, щоб він спочатку отримав військову спеціальність і пішов у військо кимось корисним, а не просто статистом. Вчиться керувати дроном. Фізично готується. І досвід, який я можу йому передати — передаю вже зараз. 

Двоє моїх молодших доньок — 10 і 4 рочків — поки добирають останні шматочки свого дитинства.

Я пояснюю своїм дітям, як, на приклад, відрізнити критичну кровотечу від некритичної. Де потрібно накладати турнікет, а де затиснути долонькою. Але це те, чому зараз, напевно, вчать всі українці своїх дітей. Принаймні на це сподіваюсь. 

‍— Офіційно в лавах ЗСУ за останніми даними перебувають понад 60 тисячі жінок, ця цифра постійно зростає. Чому жінки все частіше йдуть на війну? 

— Так, досить багато дівчат серед моїх знайомих туди йдуть. Це пов’язано з багатьма факторами. Серед іншого з тим, що військо стало більш відкрите до жінок, бо на фронті потрібні люди. Не має значення стать, вік і фізична підготовка. Якщо людина готова — вона знайде своє місце в армії. 

Є дуже багато роботи, яку треба виконувати щоденно. Вона нецікава, рутинна, але хтось повинен її робити. 

Про цих людей мало говорять, мало пишуть, всім здається, що це щось не про армію взагалі. Хочеться ж бачити гарних хлопців і дівчат — молодих, здорових, з палаючими очима. Але насправді ті, хто знаходяться безпосередньо на позиції — це менша частина армії. А більша її частина забезпечує тих, хто там, підтримкою з усіх боків. Хтось годує, хтось привозить, хтось нараховує зарплату, хтось пише звіти і тд. Вони теж воюють. Без них оборонці залишаться без очей над головою, без їжі, транспорту, палива, без плану дій — без усього. 

Сьогодні в нашій армії реалізувати себе може кожен, в будь-якому віці і будь-якій фізичній формі

‍— Як ви оцінюєте закон про мобілізацію від 18 травня і його перші ефекти? Чи підтримуєте ідею примусового повернення українців з-за кордону?

— Вважаю, що цей закон надто м’який. І мав би бути жорсткішим і прийняти його потрібно було значно раніше. Він направлений на цивільних: як зробити так, щоб не потрапити у військо. 

Ми у важкій ситуації, ні для кого це не секрет. 

Нам партнери можуть дати будь-яку кількість зброї чи техніки. Але якщо не буде кому цим усім користуватись — все це марно. Армія зараз критично потребує людей. У великій кількості.

Ті люди, які хотіли піти добровільно, вже майже закінчились. Лишилась ще певна кількість тих, хто не ховається від мобілізації: прийшла повістка — пішли. Серед моїх знайомих таких достатньо, але для армії цього мало.

Я проти примусового повернення. Я швидше «за» можливість виїхати всім бажаючим. Але нехай повертаються сюди лише в якості гостя, а не в якості громадянина країни. 

Треба обирати. Або ти громадянин — і тоді ти захищаєш свою землю. Або ти знаходиш собі інший дім. А в Україні будеш тим, хто завжди зможе приїхати сюди в якості туриста.

Світ занадто великий і прекрасний, ти знайдеш собі куточок. Не як біженець, а як член місцевої громади. 

‍— Проблема мобілізації — це питання до влади чи до суспільства?

— Це питання до всіх. 

Ми можемо ненавидіти нашу владу. Ми можемо її критикувати і говорити про те, що вони зробили недостатньо. Що провалили мобілізацію, комунікацію з суспільством. І це буде правдою. Але зараз йдеться не про нашу любов до влади, а про наше виживання. Це як сидіти в палаючому будинку і кричати «з моїх податків утримується пожежна охорона, хай їдуть і гасять, а я не зрушу з місця». 

Не намагатись вижити, розповідаючи, що за тебе це мають зробити якісь інші люди — такий рівень інфантилізму, про який навіть соромно говорити.

‍

Фотографії з приватного архіву

Брехня про «споконвічно російський Крим»

— Депортація кримських татар у травні 1944 року — один з найбільших злочинів радянського режиму, вчинених під час Другої світової війни. Минуло 80 років, і ми бачимо, як Росія робить все, щоб у кримських татар знову відібрати дім…

— У кримських татар немає іншої батьківщини, крім Криму.

Але щоразу, коли Росія отримувала право впливу на півострові, це призводило до його колонізації. До першої анексії Криму в 1783 році Російською імперією кримські татари становили близько 90% населення півострова, а вже у 1917 — 29%.

Наступна ітерація імперії — Радянський Союз і, зокрема, сталінська депортація у 1944 році — практично повністю викорінила етнічне населення півострова. Крим штучно заселяли росіянами, піддавали тотальній русифікації, пам'ять про корінне населення методично стирали. Тож сьогоднішні заяви Росії, що Крим є «історично російською землею» — абсолютна неправда.

З 2014 року і до сьогодні кримські татари знову є головним об’єктом політичних переслідувань та репресій окупаційних адміністрацій. Тобто продовжується політична лінія Російської імперії, спрямована на вичавлення кримських татар з Криму.

Тому що саме існування нашого народу з його унікальною культурою та історією несе ідеологічну загрозу для кремлівського режиму. Це одна із найбільш нелояльних до Кремля частин населення в Криму.

З розвалом СРСР кримським татарам вдалось повернулися додому, і ми віримо, що невдовзі це вдасться знову.

— Радянські наративи міцно вкорінились у сприйняття історії Криму та кримських татар, щоб вилучити з підручників історії імперські міфи — потрібен час. Що ми можемо зробити вже зараз, щоб історію киримли в Україні та світі знали глибше?

— У наративах російської пропаганди кримські татари — це «терористи», «екстремісти», а також «зрадники» і «посібники нацистів під час Другої світової війни». Саме так режим намагався виправдати масові депортації та геноцид у 1944 році. Століттями Росія системно знищувала не просто кримськотатарський народ, а й історію, культуру, мову, знищувала історичні джерела, унікальні памʼятки та свідчення.

На жаль, чимало українців, як і міжнародна спільнота, теж піддавались впливу російської пропаганди, і навіть повернення кримських татар з депортації у 90-х роках не було легким.

Сьогодні ми бачимо, як трансформуються відносини українського народу з кримськими татарами, як багато нас єднає. Ми маємо спільну історію і спільного ворога.

І український, і кримськотатарський народи точно знають справжню цінність свободи.

Однак, через недостатню увагу до минулого в Україні та світі історія Криму досі транслюється здебільшого через російську призму, базується на брехливих тезах. І тут маємо велику проблему. Росія зараз у Криму робить все можливе, щоб знищити субʼєктність кримських татар — адже це несе загрозу ідеологемі про споконвічно російський Крим.

На жаль, кримськотатарських історичних джерел збереглось не так багато, але вони є. Наприклад, перш ніж відкривати джерела радянської історіографії, можна звернутися до кримськотатарського літописця XVII століття Мехмеда Гаджі Сеная.

Сьогодні ми також працюємо над Стратегією когнітивної деокупації Криму, яка передбачає систему інструментів, механізмів та конкретних заходів, які б допомогли відновити правду про Крим на всіх рівнях.

Особлива увага буде приділятися освіті дітей та підлітків, які фактично виросли в умовах російського інформаційного поля.

Повістки на виході з мечетей

— Нещодавно Рефат Чубаров заявив, що в Криму не виключена нова хвиля примусової мобілізації. Особливо прицільно її проводять серед кримських татар. Чи продовжують виїжджати кримські татари з півострова, щоб уникнути мобілізації?

— Так, відповідно до Женевської конвенції, мобілізація населення під окупацією є незаконною. Але окупанти її проводять від початку повномасштабного вторгнення і до цього часу. Нам відомі випадки масової роздачі повісток саме в місцях компактного проживання кримських татар. У деяких містах видають повістки просто перед виходами з мечетей.

Представництво у консультаціях з адвокатами та правозахисниками намагалось розробити алгоритм дій для наших громадян в Криму, який допомагає зберегти життя та не стати тими, хто виконуватиме злочинні накази окупантів.  Але, на жаль, реалії такі, що гарантій немає.

Життя в окупації — це постійний страх і ризик, що за тобою «прийдуть». Чи то мобілізувати до ворожої армії, чи відправити до вʼязниці просто за сам факт твого існування.

Найнадійніший захист від незаконної мобілізації — покинути окуповану територію. Але тут важливо розуміти, що кримських татар уже насильно виселяли з рідного Криму, це колективна травма, яка залишиться ще на багато поколінь.

Сьогодні Росія не відправляє нас у товарних потягах за тисячі кілометрів, але робить усе, щоб змусити кримських татар виїхати з Криму.

Насильницька мобілізація кримських татар — один із інструментів так званої «гібридної депортації» і один з методів знищення нелояльного до окупантів населення. Тому наш народ усіма силами намагається втриматися на рідній землі та не дати окупантам завершити те, що вони почали ще декілька століть тому. До того ж якщо всі, хто проти окупації і підтримує Україну покинуть Крим, то звільняти ці території без наших людей, які на нас чекають, стане в рази важче.

— Частина вашої родини — серед тих, хто відмовився покидати свої землі. Як кримські татари, що залишились у Криму, ставляться до тих, хто виїхав?

— У нас навіть є такий вислів «Qırımda yaşa» («Живи в Криму»). Тобто за будь-яку ціну тримайся за рідний дім, намагайся жити в Криму так довго, наскільки це можливо. Саме тому попри ризики, переслідування і тиск кримські татари не покидають своїх домівок. Одне вигнання вже пережили, і це біль, який важко уявити.

З іншого боку, є дуже вагома загроза, ризик того, що тебе змусять взяти до рук зброю та піти воювати проти своїх. Це ще один страх, який змушує кримських татар (так само як і українців) покинути окуповані території, рідний дім і все, що вони мали. Тож ті, хто залишився на півострові, з розумінням ставляться до тих, хто прийняв важке рішення покинути дім.

Кримська платформа змінила плани Кремля

— Наскільки ефективна робота Кримської платформи (ініційований Україною міжнародний координаційний механізм для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова — Ред.)? Які плани і бачення ролі цієї структури після деокупації?

— Перед початком широкомасштабного вторгнення Росія робила все, щоб легітимізувати спробу анексії, щоб Крим просто зник з порядку денного, аби міжнародна спільнота своїм мовчанням «благословила» окупацію півострова. На жаль, був період, коли їм це майже вдалося.

Кримська платформа це змінила. Офіс Кримської платформи став майданчиком для координації та комунікації органів державної влади України, іноземних держав, міжнародних організацій та громадян України з Криму.

Без перебільшення, з усіх органів державної влади ми найбільш прискіпливо моніторимо ситуацію на півострові, розробляємо та просуваємо відповідне національне законодавство, працюємо над стратегічними документами в контексті реінтеграції, актуалізуємо тему Криму для міжнародних партнерів, а також для національної аудиторії — що також дуже важливо.

Ми не знаємо, коли саме буде звільнено Крим, це залежить від багатьох факторів, але вже сьогодні працюємо над реінтеграційними стратегіями та планами, щоб бути готовими до цього з першого дня після деокупації.

Розроблено низку документів: Стратегію відновлення Криму, документ «Пріоритетні кроки Української держави після деокупації Криму», Стратегію когнітивної деокупації Криму, мета якої — ціннісна трансформація та реінтеграція Криму в український суспільно-політичний та культурний простір. Також ми займаємося підготовкою кадрового резерву для роботи на деокупованих територіях у межах загальної урядової Стратегії відновлення державної влади та реінтеграції населення деокупованих територій України.

Думаємо над тим, як ми будемо працювати над демілітаризацією свідомості людей, що робити з публічним простором, як відновлювати свободу слова, як розв'язувати питання приватної власності, подолати колонізацію.

Таких питань — десятки, усі вони — непрості. Але вже зараз зрозуміло, що для відновлення Криму, яким би шляхом він не був звільнений, потрібна буде консолідація міжнародної допомоги та зусиль. І Кримська платформа потенційно може і має стати таким інструментом.

Зараз Кримська платформа працює на звільнення Криму, а в майбутньому може працювати на його відновлення.

— Яке бачення майбутнього Криму у кримських татар і у вас особисто після деокупації?

— Крим — невід’ємна частина Української держави, а кримські татари — громадяни України, корінний народ України. І заявляють та відстоюють це з першого дня окупації півострова.

Щодо питання майбутнього — думаю, це має бути парламентська дискусія із залученням представницьких органів, насамперед Меджлісу. Це також передбачає зміни до Конституції, які в умовах воєнного стану ми не можемо вносити.

Кримські татари становили меншість у Криму внаслідок колонізаторської політики, депортації, імперської політики знищення нашого народу. Коли вас близько 13 %, ви не можете бути повноцінно обрані в органи місцевої влади та представляти свої інтереси.

Відповідно, коли місцеве самоврядування ухвалює якісь рішення, голоси кримських татар фактично є неврахованими. Саме тому, коли кримські татари говорять про національно-територіальну автономію, це означає, що в них буде можливість захистити свої права в культурному й мовному середовищі. Це означає, що буде певне квотне представництво для кримських татар і можливість ветувати рішення, які будуть їх стосуватися. Але це все лишається лише на місцевому рівні.

Наразі ми працюємо на Перемогу і зробимо все, щоб деокупація дозволила відновити верховенство права в Криму, а його жителі знову змогли відчути себе вільними та захищеними. Хочемо, аби Крим у майбутньому був не суто курортним осередком, а економічно розвиненим регіоном, привабливим центром для розвитку нових бізнесів. Місцем, де кримські татари на рівні з іншими народами півострова можуть реалізувати свої права і потенціал.

Звісно, будуть складнощі, виклики. За 10 років на території, підконтрольній Україні, відбулася низка важливих реформ, які Криму необхідно буде надолужувати.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66315cef58ac5529e0b3a621_Jamala_main-p-800.jpg">«Читайте також: «Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар», — JAMALA презентувала вінілову платівку альбому QIRIM»</span>

Ельвіра Нєвєра — польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні нагороди на престижних польських та світових кінфестивалях.

Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотрем Росоловським — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту.

Дружба, небайдужість та чутливість до несправдедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого. Видання Sestry дізналось, як виглядає сцена життя режисерки та героїв її фільму зараз і за що вони боряться у цій війні.

Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.

‍Ірена Тимотієвич: На сцені у вашому з Пьотрем Росоловським фільмі «Синдром Гамлета» зустрілись п’ятеро людей: захисник Донецького аеропорту Ярослав Гавянець, військовослужбовиця Катерина Котлярова, представник ЛГБТ-спільноти Олег Родіон Шурігин-Грекалов, військовий медик Роман Кривдик та відома українська акторка, феміністка Оксана Черкашина. Що їх між собою пов’язує?

Ельвіра Нєвєра: Досвід. У 2020 році, коли ми почали зйомки фільму «Синдром Гамлета», нам було важливо звернути увагу суспільства на бойові дії в Україні, які почались в 2014-му і які всі ігнорували. Люди звикли і не реагували на новини, це не проникало в їхні серця. Було враження, що війни ніби немає, але є жертви цієї війни. Навіть в Україні це не називали «війною».

Ми хотіли достукатись до людей. Показати, що саме ця війна робить з тими, хто її пережив, що в них залишає. Яке спустошення. І який складний, довгий процес вони проходять, щоб повернутись до нормальності. Хотіли створити емоційний портрет молодої генерації українців, травмованих пережитим досвідом. Шукали інструмент, який би дозволив максимально близько з’єднати глядача з тим, що переживає герой, глибше зрозуміти його. І таким інструментом став театр. Для вистави ми обрали п’ятьох молодих людей, що походять з різних куточків України і які народились після 1991-го року, в незалежній Україні. 

У 2014-му році мали момент так званого «політичного пробудження», частина з них тоді пішла на війну. Зокрема, Славік (вивчав право) і Катя (вивчала міжнародні відносини) — пішли добровольцями. Романа — театрального актора зі Львова — призвали на службу. Були також дві особи, які не мали воєнного досвіду. Це — Оксана Черкашина, українська акторка, яка з часів Майдану займалась критичним театром. І Родіон — представник спільноти ЛГБТ, який походить з Донецька. У нього — свій власний фронт, де він бореться проти дискримінації і гомофобії. В 2014-му мусив залишити свій дім, переїхав до Києва. 

Нам важливо було співставити їхні досвіди і їхні травми, зробити певний зріз суспільства. Повномасштабна війна почалась тоді, коли фільм був на етапі постпродукції. Тобто ми хотіли звернути увагу суспільства на проблему — але виявилось, що спізнились. А, може, й ні…

ІТ: Напевно ні. Думаю, це стало сильною стороною фільму. Куди життя зараз привело героїв твоєї сцени і, власне, тебе?

ЕН: 24 лютого 2022 року трьох героїв мого фільму викликали до військкомату. Перше повідомлення від Каті я отримала в обід того ж дня: її базу, в якій вона мала реєструватись, підірвали ворожі війська. А вона разом з 10 іншими солдатами знаходилась в лісі. Це був початок мого волонтерського шляху, яким я йду дотепер.

Протягом тижня передала їм все, що треба: бронежилети, тепловізори, рюкзаки, намети, спальники, взуття відповідного розміру… Перший транспорт з необхідним загальною вартістю близько 100 тисяч злотих вдалось зібрати дуже швидко: я вислала листи приблизно до ста знайомих з проханням про допомогу. 

Я зрозуміла, що війна — це дорого

‍Знайома запропонувала, що організує для мене клуби багатих жінок. Я розповідала там про реальну ситуацію своїх героїв, переконувала їх надавати допомогу. І в якийсь момент зі мною зв’язалась заможна жінка з Баварії на ім’я Ульріке, вона готова була взяти на себе велику частину фінансових витрат, бо не могла змиритись з бездіяльністю німецького уряду. З її допомогою я почала висилати дрони, пікапи, квадроцикли. Особливо це потрібно було для Романа, який перебував під Бахмутом. 

Окрім нагальних запитів на фронт, які мені приходили і продовжують приходити досі вдень і вночі, звернулось також керівництво дитячого будинку з-під Києва. Це був випадок, коли я — приватна особа — разом з директоркою цього будинку, організувала всі потрібні документи для евакуації дітей. Ульріке виділила для них величезну віллу біля озера. Близько 25 дітей та 10  їхніх опікунок живуть там дотепер.

Зі своїм фільмом я об’їхала пів світу, стала певною мірою «амбасадоркою» своїх героїв. На прикладі їхніх історій розповідала про загальну ситуацію в Україні. Про те, чого в новинах не покажуть

Про нюанси, які є на фронті. Те, про що ніхто не замислюється. Наприклад, що жінкам в окопах дуже потрібні менструальні чаші, жіноче взуття. Про інші проблеми, які нашаровуються у зв’язку з цим страшним досвідом. 

ІТ: Який психічний стан героїв фільму зараз?

ЕН: Катя майже рік була на передовій. Пережила критично складні, небезпечні моменти. Я її увесь час підтримувала. Коли допомагала матеріально  — допомагала зокрема й ментально. Поміж справами вона ділилась зі мною переживаннями, що глибоко в її душі. Ще в 2014 вона свідомо заблокувала в собі емоції для того, щоб функціонувати в тій реальності. Але масштаб пережитого у 2022 році був настільки великий,  що надто складно було в собі це все тримати.

Завдяки Каті я також отримала доступ до жінок в армії, це дало мені можливість краще розуміти жіночі потреби на війні в цілому.

Найглибші травми були — і є — у Романа, який став медиком: не хотів брати до рук зброю. Він не усвідомлював, що будучи медиком він матиме справу з кров’ю і смертю набагато частіше, ніж ті солдати, що на полі бою. Роман дуже боявся моменту, коли потрібно буде їхати на передову. Це сталось влітку. Його психічні проблеми великою мірою були пов’язані з тим, що у 2014-му у нього не було достатньо досвіду, аби рятувати важко поранених, не мав теж при собі необхідного обладнання.

І ми з ним почали думати над тим, що можна зробити, аби цей страх став менший. Почали зі створення списку в гугл-таблиці: які речі мусить мати в своєму рюкзаку бойовий медик. У цьому списку було понад 100 позицій. І нам вдалось зібрати такі рюкзаки. Одразу десять.

ІТ: Ти навіть створила неурядову організацію для того, аби більш ефективно допомагати Україні?

ЕН: Так. Після прем’єри фільму в Локарно (Швейцарія) «Синдром Гамлета» показали в понад 30 різних країнах на багатьох престижних фестивалях від США до Австралії. В якийсь момент фільм потрапив до кінопрокату в Німеччині. Рецензії написали всі можливі газети. Разом з Ульріке ми організували також покази в клубах заможних жінок – паралельно з показами на фестивалях. Я скрізь їздила, розповідала про поточну ситуацію. Збирала кошти. Після кількох таких заходів очільник одного з клубів порадив мені створити фундацію. Благодійники можуть в такому випадку вирахувати пожертвування зі своїх податків. Так з’явилась EXISTENTIA e.V.

ІТ: В рамках своєї організації маєш команду, чи займаєшся усім сама?

ЕН: Нас четверо в моїй організації, але ці люди займаються переважно документацією та фінансовими питаннями. Решту роблю я сама.

Мусила багато в чому розібратись самостійно. Лише на початку російської інвазії в Україну створила профіль у фейсбуці, бо раніше не мала, а він дуже допомагає мені організовувати транспорт і знаходити потрібних людей.

Коли Роман попросив мене передати квадроцикли — я спершу не знала, що це. Коли Катя попросила вислати бронежилети — я не знала, що вони мають класи захисту. Закупила пластини третього рівня захисту, а Катя мені каже: «але нам потрібен шостий, вибач, що не попередила». Всьому вчилась на ходу. Є речі, про які, напевно, й не варто говорити. Знаходила і висилала до підрозділів ампули, які дуже важко дістати, але яких дуже потребують військові медики.

Якщо раніше я шукала контактів з фірмами, які продають тепловізори, то зараз у мене є фірми, які дають 50% знижку, бо знають, що вони йдуть для української армії. 

ІТ: Що для тебе – волонтерство?

ЕН: Я — людина, яка любить розв’язувати проблеми. Під час війни їх багато. Я усвідомила, що у мене є сила. Добре даю собі раду, знаю кого й де про що запитати, як «запустити м’яч» так, щоб він досяг цілі. 

Через те що мій зв’язок з моїми героями протягом останніх двох років був дуже тісний, я з перших уст дізнавалась про масові вбивства, катування, викрадення людей росіянами. Це непросто винести психічно.

Дія і праця лікують мій біль, який ношу в собі у зв’язку з тим, що відбувається в Україні. Мій фільм став для мене інструментом боротьби. Вийшов за межі мистецтва і творчості

Фільм здатен стати засобом підтримки людей, суспільства. Сприяти гуманізму, взаєморозумінню і емпатії. 

ІТ: У сцені твого фільму режисерка питає героїв, за що вони боряться в житті? За що боришся зараз ти?

ЕН: За справедливість і свободу. За те, щоб підтримати український народ, це мій обов’язок. Я переконана, що ви боретесь за нас. 

Від початку війни я чітко і публічно заявляла про свою підтримку української армії. І раптом виявилось, що багато хто серед моїх німецьких друзів — переконані пацифісти. До моменту, коли я опинилась так близько до фронту, я теж могла сказати, що я — пацифістка. Але коли сталось те, що сталось, коли Росія атакувала Україну, коли почала безпричинно вбивати цивільне населення, — мені здавалось, що для всіх має бути очевидно, де саме знаходиться правда. 

Це був момент, коли я втратила багато друзів. І водночас — знайшла багато друзів: серед тих, хто поділяє мої цінності.

Я вважаю, що більшість європейських урядів ведуть нечесну гру. Обіцяють озброїти Україну, але не висилають достатньо зброї

Чому за два роки війни не вдалося поставити оборонну промисловість на ноги? 

Я впевнена, що люди в Україні не загинули би в такій кількості, якби Європа одразу вислала зброю, яку українці у неї просили. Якби європейські лідери взяли повну відповідальність за те, що Україна — це жертва, а Росія — злочинець. І що зі злочинцем не можна співпрацювати. Наш обов’язок — захищати потерпілих.

ІТ: Відчуваєш втому від війни?

ЕН: Попри те, що я дуже втомлена, я намагаюсь продовжувати діяти. Бо я знаю, як сильно втомлені ті, хто на передовій. І я вважаю, що це було би великою зрадою їх зараз покинути. 

Кілька тижнів тому я вислала в Україну тепловізори, і солдати з різних підрозділів записали мені відео з подякою. Незалежно від того, в якому саме місці їх записували — під Авдіївкою, під Бахмутом чи на Харківщині — повторювалось одне: що вони вдячні за обладнання, яке береже їхні життя, але сам факт, що хтось про них пам’ятає і робить щось, що їх підтримує морально — сильно мотивує продовжувати боротьбу. 

З певного часу я розширила коло допомоги, допомагаю різним підрозділам завдяки сестрі Каті, яка теж була на війні. Вона не може повернутись на фронт через стан здоров’я, але має широке коло контактів серед військових. Зараз ми патронуємо стабілізаційний пункт під Оріховим, в якому жахлива ситуація. Це всього шість кілометрів від «нуля». Для хірургів, які там працюють, ми висилаємо медичне обладнання, операційні лампи, перев’язувальні матеріали. Замовила туди евакуаційні ноші SKED. 

У грудні я написала дуже довгий та емоційний лист-привітання до наших фондів з проханням про подальшу допомогу — і у нас на рахунках знову з’явились кошти

ІТ: Тобто завдяки правильними словами все ще можна достукатись до тих, від кого залежить допомога?

ЕН: Так. Це працює.

ІТ: У документальній стрічці «Синдром Гамлета» вдалось проаналізувати психологічні проблеми, з якими стикалась молода генерація до повномасштабного вторгнення. Як думаєш, з чим українці повернуться з фронту цього разу?

Ми починаємо про це говорити. Мої герої дуже бояться повернення.

Часто колишні військовослужбовці погано сплять, бачать жахи. І через такі сновидіння можуть навіть побити своїх жінок чи чоловіків. Один з моїх героїв мав такі ситуації. Ці люди відчувають величезний страх: як організувати своє життя після пережитого. Роман мені нещодавно сказав, що перестав на фронті заводити друзів. Щоб знову й знову не відчувати біль втрати. 

Це ті теми, ті проблеми, яких не було протягом перших двох років, і які зараз з’являються в думках солдатів. 

Роман хоче посадити в Карпатах дерево для кожного, чию смерть довелось пережити. А це — понад 100 осіб, понад 100 дерев. Щоб у цьому місці можна було усамітнитись, оплакати їх. І гідно попрощатись.

Кілька місяців тому мене запросили на вечерю з політиками в Німеччині, де я мала можливість розповісти про ситуацію в Україні. І поряд зі мною сидів чоловік, бізнес якого безпосередньо пов'язаний з лісами. Він сказав, що готовий профінансувати такий проєкт. 

ІТ: Над чим зараз працюєш?

Протягом останнього року я регулярно відвідую осередки, які проводять реабілітацію жертв воєнних злочинів. Спостерігаю як за роботою психологів, так і за реакцією учасників. Є ідея зробити кінопроєкт про жінок — «Women and war» — про те, який шлях вони проходять після травматичного досвіду. 

‍ІТ: Як можна тобі допомогти? 

ЕН: Все, що я роблю, має одну мету: зберегти життя якомога більшої кількості солдатів на фронті. Будемо закуповувати й надалі евакуаційні ноші SKED, яких немає в багатьох пунктах. Завжди потрібні дрони.

Плануємо також допомагати підтримувати психологічну реабілітацію жінок. Зараз в Україні роблять реабілітаційні курси терміном до трьох тижнів. Одноразові. А ми хотіли б організувати циклічні ретрити, щоб вони відбувались 3-4 рази на рік.

Для прикладу, в минулому році реабілітацію в одній з провідних організацій, яка цим займається, пройшли близько 800 жінок. А в списках охочих було — понад 9 тисяч. 

ІТ: Це лише ті жінки, які безпосередньо звернулись до організації. А скільки є тих, які потребують допомоги, але не звертаються за нею..?

ЕН: Так. Кажуть, що рівень травмованості значно вищий у тих, хто про це мовчить.

Одна з героїнь мого майбутнього фільму, яку я зустріла під час одного з ретритів, була в Азовсталі, втратила там чоловіка. А потім пережила російський полон, їй пощастило повернутись. Екстремальний випадок. 

Те, що я бачу навколо, на мене сильно емоційно впливає. Аби розуміти цих жінок, потрібно бути з ними на рівні глибокої емпатії. Це мені дуже дорого коштує. Тож я теж вже рік ходжу на терапію, щоб стабілізувати психіку.

ІТ: Минуло майже два роки, а покази фільму «Синдром Гамлета» досі проходять і в Україні, і закордоном. Як на нього реагують зараз і чи змінилось сприйняття?

ЕН: На першому міжнародному показі в Локарно я вийшла на сцену і побачила, як усі глядачі плачуть. І зрозуміла: це має ефект. Потрібно наблизити до них історії, долі, виклики і боротьбу конкретних людей. 

В цьому сенсі сприйняття фільму абсолютно не змінилось. Те, що ми в фільмі створили дуже емоційний портрет людей, які пережили війну — допомагає багатьом відчути біль, який переживають мільйони людей в Україні. Побути в їхній шкурі.

Довкола мене є багато людей, які переконані, що українці точно виграють цю війну, вони ж такі відважні. Я би не піддавалась цим ілюзіям. Тому що ми в Європі робимо для цього надто мало. 

Мені хочеться, щоб цей фільм бачили в країнах, кордони яких знаходяться далеко від України. Там, де менше розуміння і свідомості, що потрібно допомагати. Де люди мають менше контакту з українцями. 

‍

Ми зараз знаходимось в дуже важкій фазі. Схожій до тієї, що була через кілька років після вибуху бойових дій в 2014. Коли люди ігнорують, звикають, забувають. А ставка тут надто висока

Не лише для України, але теж для нас, європейців. І кожен з нас саме сьогодні — не в перший день війни, коли всі були налякані й хотіли допомагати, – а зараз, коли за два роки український народ дуже знесилений, психічно виснажений, — мусить дуже свідомо підтримувати їх.