Юлія Малєєва

Лютий 2022 року, який ніяк не закінчується

Якщо для багатьох українців 24 лютого 2022 року — це день, коли все змінилось безповоротно, то для Анжели такий день настав раніше – 8 лютого. Того дня її коханий чоловік загинув в автокатастрофі. В одну мить жінка стала вдовою з двома доньками: старшій було 14 років, а молодшій — лише 8 місяців.

«І от як це сталось 8 лютого, то цей лютий 2022 року  для мене досі триває», — розповідає вона.

На початку травня 2022 року жінка наважилась виїхати. Все, що з собою захопили, вмістилось в невеликий багаж. Їхала тижнів на два — перечекати. Покинула будинок, власний бізнес, вивозила найдорожче — дітей.

Спершу поїхала в Дніпро, орендувала кімнату в готелі, але грошей було небагато, треба було шукати інший прихисток. Побачила оголошення, що один із санаторіїв на Волині приймає переселенців, тож приїхала сюди. 

Утім це не всі випробування, які випали на її долю. У Бахмуті стерегти будинок залишились батьки чоловіка. Та в липні 2022 року вони потрапили під обстріл. Свекор залишився без ніг, в свекрухи — теж поранення кінцівок. 

— Я просила, щоб їх перевезли до Луцька, щоб я могла за ними доглядати, бо ж куди мені їхати — молодша донька геть маленька. Один фонд мені на рік винайняв в місті будинок, тож ми змогли переїхати з прихистку в санаторії, — згадує Анжеліка.

Продовжила справу чоловіка

А життя тривало, діти підростали. Старша донька вступила на навчання до медичного коледжу. Молодшій виповнився рік. 

— Удома, в Бахмуті, в чоловіка була коптильня домашня. Для себе, для друзів і родичів часто коптив рибу, я теж йому допомагала. Коли приїхала до Луцька, я й згадала про це. З дозволу власників на подвір’ї поставила маленьку коптильню під накриттям, купила кілька скумбрій і запропонувала дівчатам-переселенкам спробувати. Їм сподобалось. Створила групу в соцмережах. А паралельно в Луцьку проводили курси з економічних можливостей для жінок, чий бізнес постраждав від війни, де вчили писати бізнес-план на грант. Було кілька наборів.

Мене кілька разів кликали взяти участь, але я все відмовлялась. Куди мені — батьки хворі, дитина маленька на руках. На третій набір таки погодилась, та й то збиралась лише повчитись, але не складати жодного бізнес-плану

Анжеліка взяла участь в курсах «Економічні можливості для жінок, які постраждали внаслідок війни» від громадської організації «Розвиток Волині», що проходили на початку 2023 року. Проєкт був спрямований на тих, хто прагнув відновити власний бізнес або хотів започаткувати нову справу на новому місці. Повчившись, бізнес-план Анжеліка таки написала. Вирішила протестувати ідею коптити рибу. 

Там же, на курсах, познайомилась з Ольгою Стоногою з Харкова, яка згодом стала її компаньйонкою. Ольга спершу хотіла продавати жіночий одяг, але потім вирішила підтримати ідею Анжели. Бо хоч і сама не надто мала справи з копченням риби, але її батьки раніше займалися копченням м’яса, тож приблизне уявлення точно було.

— Так ми з Олею другий рік і барахтаємось, — посміхається Анжеліка.

Анжеліка і Ольга перемогли у конкурсі бізнес-проєктів для жінок, організованого луцьким кар’єрним хабом «ВОНА» у 2023 році за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення. Цей конкурс давав жінкам, які опинилися у складних життєвих обставинах, шанс реалізувати свої підприємницькі ідеї. Завдяки гранту вдалось докупити обладнання: морозильну камеру, ваги тощо.

І закрутилося. Починали з кількох видів риб, а нині в асортименті Анжели та Ольги — більш як 30 найменувань. Це в’ялена, копчена, солена риба і морепродукти: креветки, мідії, кальмари, марлін, форель, тунець, лосось, горбуша, скумбрія. Завдяки ще одному гранту вдалось винайняти цех. 

Рибні зірки на ринку

Крафтову рибу тепер можна придбати на фермерських ринках і на виробництві. 

— Щосуботи ми приїжджаємо на фермерський ринок у Луцьку, а щочетверга — їдемо у Ківерці (невелике містечко за 20 км від обласного центру). Коли на ринок приїжджаємо, у нас завжди класний настрій, всі підходять, нас вже знають. Ми пропонуємо продегустувати, пропонуємо сети, нарізки з різних видів риби. Дзвонять, просять поради: «От нас 10 дівчат, збираємось в лазню, що порадите взяти?». Ми і нарізку зробимо, і креветки, мідії запропонуємо. В соцмережах постійно розказуємо, показуємо, що ось — щойно нова партія зготувалась — приїжджайте або приходьте на ринок. Маємо сторінки в соцмережах. Завжди маємо в наявності свіжу продукцію у себе на виробництві, якщо хтось хоче придбати самовивозом.

Анжеліка ділиться процесом — від сировини до готового продукту треба кілька днів роботи: рибу треба розморозити, зачистити, засолити, вона певний час ферментується, потім її треба промити, посушити, і тоді — коптіння. На виготовлення партії копченої скумбрії, наприклад, треба витратити 3 дні.

— Це розказувати зараз легко, а насправді нам було непросто: знайти обладнання, знайти гарну сировину, знайти постачальників. Коли починала свою справу — дзвонила до знайомих в Авдіївку (місто в Донецькій області, сильно постраждало від боїв, з лютого 2024 року окуповане росіянами. — Авт.), які мені дали номер їхніх конкурентів у Києві. Ті, своєю чергою, ще порадили звернутись до постачальників зі Львова.

Почула, що на Волині в Оконську (село за 80 км від Луцька) вирощують форель. Поїхала туди, купила живої форелі, щоб спробувати, чи вийде рибу приготувати. Отак по крихтах, по своїх каналах все шукала, збирала все

Потроху підсадили місцевих на свою рибу, каже Анжеліка:

— Бо тут, на Волині, люди більше їдять прісноводну — щуку, карася, товстолоба. А ми їм запропонували тунця, марлін, масляну, різні балики (просолені й пров’ялені спинні частини червоної риби), юколу (в’ялена риба тривалого зберігання за рецептами народів Півночі й Далекого Сходу).

Від старту проєкту, розповідає Анжеліка, їм з партнеркою вдалось вирости разів у п’ять. Доводиться постійно вчитися, імпровізувати, тестувати нові ідеї і рецепти. Звичайно, додає жінка, продукція, яку вони виготовляють, — дорожча, аніж магазинна. І річ навіть не в обмежених партіях чи крафтовості, а в тому, що продукт натуральний, без консервантів, які збільшують термін зберігання.

Анжеліка і Ольга мріють про власний стаціонарний магазин. Навіть написали проєкт:

— Цього літа виграли декілька грантів, писали бізнес-плани на свій фірмовий магазин. Планували, щоб у нас там було три відділи: охолоджена риба і заморожена, готова продукція (тарталетки з рибою, салати, шпажки, рибний фастфуд), і третій відділ — готова копчена риба, солена, в’ялена, вакуумована. Бо у Луцьку насправді немає таких магазинів з таким великим вибором, як ми собі запланували. Але, коли порахували, то зрозуміли, що ми ще до цього не доросли, це надто великі гроші. Нам треба мінімум у чотири рази вирости, щоб утримувати такий магазин: треба мати хороший склад, запустити хорошу рекламу, зробити гарну вивіску, навчити продавців.

Нам не хочеться мати якийсь маленький магазин, як на ринку, а мріємо про великий якісний магазин. Тому ми реалізацію цієї ідеї поки призупинили і докупили собі за виграні кошти на виробництво додаткове необхідне обладнання

Найбільший біль Анжели — відсутність житла. Серед руїн Бахмута залишився і її рідний дім. А у Луцьку вона мусить винаймати квартиру. Житло — дороге. Заощадити не виходить.

— Мене часто питають, чому я тут сиджу в Луцьку. Батьки зараз переїхали в Київську область, там їм надали житло, і мене кличуть. Колеги з інших міст розповідають, як їх там підтримують… Я й сама не знаю, що мене тримає. Ідей — багато, є куди рости, розвиватися, але оця відсутність свого житла дуже стримує. Все, що заробила, все і витратила. А ще ж діти, якщо молодша донька захворіє і не піде в садочок, то я не піду в цех. Не накоптила — не продала. Не продала — не заробила. І це дуже образливо: в мене був дім, але його просто в одну секунду не стало і тепер мушу все сама. Я пів життя працювала і в 40 років опинилась на вулиці з двома сумками — і треба починати все заново. Це ж скільки мені буде, коли я зароблю на нове житло? Соціальні виплати з мене зняли, бо я фізична особа-підприємець. Тому, коли мене часто запрошують на різні заходи, розповідають, як мною і моєю історією пишаються, — це трохи тригерить, — відверто каже підприємиця, однак, додає, здаватись не збирається.

Всі фото: з приватного архіву

Як тривають переговори про вступ Україн в ЄС

З 8 по 10 жовтня 2024 у Брюсселі українські делегації взяли участь у третьому раунді двосторонніх зустрічей України та Європейської Комісії у межах офіційного скринінгу відповідності законодавства України праву ЄС. 

Цього разу скринінг стосувався «Економічних критеріїв». Такі зустрічі українських делегацій є частиною переговорного процесу, який офіційно розпочався 25 червня 2024 року. Це передостання і найскладніша стадія євроінтеграції. 

Загалом Україні необхідно імплементувати близько 2,8 тисячі актів права Європейського Союзу, повідомляв прем’єр-міністр України Денис Шмигаль.

Сам процес переговорів та імплементації законодавства ЄС, як свідчить практика країн-членів Євросоюзу, може тривати декілька років. Наприклад, з моменту початку переговорів до вступу в Євросоюз Словаччини, Латвії, Литви, Мальти минуло понад 4 роки.

У Словенії, Угорщини, Чехії, Польщі, Естонії та Кіпру цей процес зайняв більш як 6 років. А, приміром, Чорногорія перебуває у процесі переговорів з червня 2012 року

Чого чекають від України в найближчому майбутньому

Скринінг українського законодавства триватиме увесь 2025 рік, зазначає радник Центру економічного відновлення, економіст Іван Нагорняк. Після цього буде зрозуміло, які конкретні кроки треба буде зробити:

— Треба розуміти, що право ЄС будувалось на основі консенсусу між державами-членами Євросоюзу. Ми не були в процесі створення цих правил, але нам треба буде в будь-якому випадку їх імплементувати в нашу реальність.

Частково Україна почала змінювати законодавство, імплементуючи акти та директиви ЄС у рамках Угоди про Асоціацію. Але  цього замало, наголошує Нагорняк:

— Відколи ми почали змінювати законодавство після вступу в Асоціацію, законодавство ЄС ще змінювалось, у тому числі змін зазнали правила, які стосуються довкілля, сфери регіонального управління.

Для України непростим питанням буде імплементація правил ЄС, що стосуються фінансового моніторингу, публічних закупівель, оподаткування. 

— Україні треба буде знайти консенсус всередині економіки України протягом якого періоду ми зможемо імплементувати законодавство ЄС в усіх сферах, — наголошує Іван Нагорняк. — Зараз, під час скринінгу, ми повинні показати глибоке розуміння кожного секторів, показати, що ми розуміємо проблему й маємо бачення, як її вирішити, які потрібні ресурси й де їх шукати: чи це будуть внутрішні ресурси, зовнішні ресурси, чи їхній мікс.

Імплементувати право — це ще не все, його треба виконувати

Економічна частина реформ — одна з найважливіших, наголошує віцепрезидент Польсько-української господарчої палати Даріуш Шимчиха. Найперше, зазначає він, має бути конкуренція на ринку, там не повинно бути монополістів. І з цим в Україні дуже багато роботи.

Шимчиха додає, що відповідно до принципів Європейського Союзу недостатньо імплементувати європейське право. Головне завдання — його виконувати: 

— Потрібно мати так званий інституційний потенціал. Це означає, що всі державні регуляторні установи мають працювати відповідно до цих стандартів. Ці стандарти повинні застосовуватися, вони повинні бути основою для дій.

І це складніша частина, ніж імплементація європейського права, тому доведеться вчитися

Складність пов’язана й з унікальною ситуацією в Україні — країни, яка спустошена війною. І низку, наприклад, екологічних вимог буде важко виконати за дуже короткий час. Отже, це цілий комплекс питань, які стосуються не тільки загальної економічної реформи (приватна власність, конкуренція), а й способу функціонування. І це буде складніший виклик, який, безумовно, потребуватиме роботи з боку уряду і, однозначно, місцевої влади, —  додає Даріуш Шимчиха.

Українцям не варто вводити себе в оману, що процес вступу мине гладко і європейські виробники це легко сприймуть, вважає економіст Іван Нагорняк: 

— Жоден вступ якоїсь країни в ЄС не проходив гладко. Ми пам’ятаємо, як у Франції розсипали іспанські помідори, по яких їхали вантажівки. Єдиний ринок в ЄС будувався не так просто, як нам здається. Нам треба позбутися міфу, що все пройде без жодних ускладнень. Вони точно будуть, бо Україна має дуже конкурентний агарний сектор, у нас дуже конкурентні цифрові технології, ми маємо в деяких галузях конкурентну промисловість. Все це буде впливати на стан справ на всьому ринку, на всіх секторах.

Будуть якісь домовленості, перехідні етапи й до цього треба поставитися як до нормального процесу інтеграції держави у якийсь великий економічне утворення

Аграрний сектор — один з найбільш конкурентних в Україні

Структура й уклад сільськогосподарського виробництва в Україні та Європі суттєво відрізняються. І воно потребує особливої уваги.

— Загалом сільське господарство є природною конкурентною перевагою України, бо там дуже гарні землі, яких немає в інших частинах Європи та світу, — провадить Даріуш Шимчиха. — І другий дуже важливий елемент — це економічна структура сільського господарства, яке в Україні більш орієнтоване на ринок, ніж структура сільського господарства Польщі. Якщо середній розмір господарства в Україні становить 1200 га, то у Польщі — близько 12 гектарів. Що ж, це свідчить про природну конкурентну перевагу.

Утім, це призводило й до непорозумінь з низкою європейських сусідів щодо експорту і транзиту агропродукції з України.  Одним із способів, як цих непорозумінь уникнути, каже віцепрезидент Польсько-української господарчої палати, — це дипломатія:

— Поки що нема протестів. Це по-перше. А по-друге, потрібно багато працювати з українського боку, бо в Польщі побутує думка, що українське сільське господарство складається з великих олігархічних господарств. В Україні насправді є деякі агрохолдинги, які мають більш як 50 тисяч га, але вони часто навіть не в руках українців, якщо бути цілком чесними і відвертими.

Це потрібно пояснити не тільки польським фермерам, а й виробникам всього Європейському Союзу

Шимчиха додає, що варто й переконувати європейських виробників, які займаються перероблюванням, що завдяки великим обсягам Україна може налагодити постачання великих партій продукції однакової якості. А це важливо, наприклад, для забезпечення продовольством країн, які голодують і куди ЄС постачає гуманітарні вантажі.

Найближчі плани реформування від Мінагрополітики

Водночас відрізняється й державна підтримка агровиробників в Україні та ЄС: в Євросоюзі фермери мають доступ до державних дотацій, а в Україні з 2026 року планують запустити виплатне агентство, розповів заступник Міністра аграрної політики та продовольства України Тарас Висоцький: 

— Ми взяли зобов'язання з 2026 року в себе запустити це виплатне агентство як інституцію, через яку будуть реалізовуватися всі програми підтримки. Уже запустили державний аграрний реєстр, де реєструються фермери, і це буде обов'язковим для цієї підтримки.

Загалом у дорожній карті реформ є декілька розділів, які стосуються аграрного сектора.  Наприклад, у тваринництві мають бути введені жорсткіші норми щодо благополуччя тварин в частині їхнього утримання, різних маніпуляцій. Є регламенти і директиви, які стосуються фітосанітарного контролю, використання пестицидів, інсектицидів. Важливий пласт — право, яке стосується контролю безпечності, якості продукції, де треба буде інституційно змінити підходи, налаштувати системи реєстрації ветпрепаратів, засобі захисту рослин, взаємовизнання висновків лабораторій. 

Тарас Висоцький розповідає плани Міністерства на найближчі 2 роки. За цей час в Україні має трансформуватися система контролю обігу генетично модифікованих організмів. Повинні ухвалити повністю нові правила гри у системі захисту рослин, застосування агрохімікатів і пестицидів. Також зараз розробляються зміни до законодавства у сфері ветеринарної медицини та контролю безпечності продукції, виноградно-виноробний реєстр, який  дозволить відстежувати весь ланцюг виробництва і контролювати якість. Ще одна ціль — запуск згаданого виплатного агентства.

Повна імплементація права ЄС може призвести до здорожчання продукції.  Українським фермерам доведеться переходити на інші стандарти виробництва. Для цього треба буде виділяти значний фінансовий ресурс на переобладнання. Тож Україні треба буде знайти баланс, з яким темпом впроваджувати ці всі норми й директиви, каже Висоцький:

— Усі ці зміни — це  все рух в правильному напрямку. Єдине, що все неможливо зробити за день, вони потребують ресурсу: фінансового, людського, часового. Тому ми якраз і ведемо діалог і говоримо з європейськими колегами про можливість доступу до фондів Європейського Союзу, щоб  ці зміни технологій впровадити.

Адже коли в Європейському Союзі змінювалися правила гри, то вони супроводжувалися підтримкою, так щоб виробники могли адаптуватися

Зрештою, резюмує Висоцький, якщо українські фермери працюватимуть у тих самих умовах, в яких працюють європейські фермери, трансформуються, виконуватимуть усі вимоги технологічних процесів, якості продукції і  матимуть доступ до фондів держпідтримки — тоді найбільш конкурентним буде той, хто більше працює.

— Бо якщо в тебе ті самі пестициди, вимоги до утримання тварин, ти виконуєш усі умови, то виграєш тільки своєю працею, інноваційністю, креативністю застосуванням нових технологій, штучного інтелекту, якихось автоматизованих рішень. Якщо ми будемо в рівних умовах, то зможемо просто конкурувати своєю працею, — наголошує чиновник.

Чи не повторяться протести фермерів, як це було на польському, кордоні залежить ще й від  мистецтва домовлятися. У липні 2024 року під час зустрічі з українськими журналістами заступник Голови Представництва ЄС в Україні Ремі Дюфло зазначив: під час переговорного процесу сторони врахують минулий досвід, у тому числі й протести на кордоні щодо українського зерна, які відбувалися взимку 2023-навесні 2024-го. Ці протести, крім політичної частини, стали відповіддю польських фермерів на заходи з лібералізації торгівлі. «Це було тому, що все сталось одномоментно, а не поступово», – додав Дюфло.

Бізнес теж має готуватися до вступу України в ЄС

Через впровадження європейських стандартів якість українських товарів, продуктів та послуг має покращитися. І не тільки для аграріїв це означатиме значні фінансові витрати. Треба буде вводити зміни у виробництві, переобладнувати його, використовувати дорожчу сировину. Тому представники бізнесу теж мають включатися в процес, вважає економіст Іван Нагорняк.

Найперше, у що він радить інвестувати підприємцям, це в економічну оцінку наслідків імплементації права ЄС в українське законодавство. Представники великого, середнього, малого бізнесу мають вже бути активними учасниками процесу, розуміти, як має змінитися економіка, законодавство і що вони можуть зробити, щоб ефективно працювати на ринку: 

— Підприємцям треба об’єднуватися в асоціації, комітети. Там має активізуватися робота щодо оцінки економічних наслідків: наскільки здорожчає собівартість, як вони можуть один одному допомогти (купити обладнання на кілька підприємств, яке покращить виробництво, чи почати процес злиття, укрупнення тощо).

Бізнес має почати осмислювати, як він буде йти цією дорогою, а не міркувати про те, вигідно їм це чи ні

Іван Нагорняк додає: крім оцінки наслідків, бізнес має також має зосередити зусилля на пошуках рішень. Можливо, включатися в діалог про те, як зменшити негативні наслідки змін в економіці на підприємства. Наприклад, ініціювати кредитні програми чи гранти в тих секторах, де імплементація законодавства ЄС може призвести до зниження конкурентоспроможності підприємств.

<frame>Переговори, які стартували в червні 2024 року, проводитимуться за 35 різними розділами, які охоплюють різні сфери: економіка, права людини, екологія, юстиція тощо. У кожному розділі ЄС і Україна обговорюють, як українські закони, політики й стандарти можуть бути приведені у відповідність до стандартів ЄС.<frame>

Вакансій більше, ніж шукачів роботи

Ключова тенденція на ринку праці України станом на вересень 2024 року — дефіцит кадрів. Серед причин цього — мобілізація, вимушена міграція за кордон, окупація територій.

Згідно з «Трекером економіки України під час війни» Центру економічної стратегії резюме на сайтах пошуку роботи менше, аніж вакансій — розрив складає до 26%.

— Ринок праці сьогодні — це, в основному, ринок шукача роботи. Інша справа, що дуже часто це вимагає від працівника або перекваліфікації, або пониження кваліфікації, особливо, коли ми говоримо про людей, які виїжджали з окупованих територій, з зони бойових дій, зі зруйнованих населених пунктів. Тому, власне, тут ситуація є досить індивідуальною, і потрібно дивитися на конкретні спеціальності, — каже виконавчий директор Центру Гліб Вишлінський. 

Загалом, додає він, зараз продовжуються тенденції, які були й до  повномасштабного вторгнення: насамперед йдеться про нестачу фахівців робітничих професій і про умовно «непопулярні» роботи з низькою оплатою, де велика плинність кадрів: продавці, вантажники, офіціанти, баристи, підсобні робітники, вантажник. 

Компанії готові брати жінок на стереотипно чоловічі посади

В Україні жінки в середньому заробляють на понад 18% менше, ніж чоловіки. Торік український уряд розробив стратегію зменшення гендерного розриву в оплаті праці. В планах — до 2030 року скоротити розрив в оплаті праці чоловіків та жінок з 18,6% до 13,6%. 

Утім під час війни гендерні стереотипи на ринку праці суттєво змінилися, каже PR-менеджерка Work.ua Вікторія Білякова:

— Все більше роботодавців в Україні готові брати жінок на ті посади, які раніше вважалися стереотипно чоловічими. Наприклад, професії далекобійниць, операторок верстатів, технічних спеціалісток у виробництві стають все більш доступними для жінок. Війна певною мірою стимулювала цей процес, оскільки гендерні бар'єри, які були на ринку праці, почали руйнуватися через нагальну потребу в кадрах. Також роботодавці вкладають кошти в автоматизацію процесів, полегшення умов праці, щоб фізична витривалість була менш ключовою у підборі до кандидата.

Ця ж тенденція стосується і найму працівників старшого віку. Попит на досвідчені кадри зростає, і вікові обмеження стають менш актуальними

Якщо до початку війни жінки становили 55% від зареєстрованих безробітних, то сьогодні частка жінок зросла до 77%, а в окремих регіонах — до 80%, інформують у Державній службі зайнятості. Тому виникають певні труднощі з укомплектуванням вакансій за професіями, які є традиційно затребуваними серед чоловіків (будівельники, зварники, слюсарі, електромонтери, водії тощо).

Щоправда, «чоловічі» та «жіночі» професії — це радше стереотипи. І роботодавці мають поштовх на те, щоб їх позбутися, розповідає виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський:

— Зараз немає такої ситуації, що ринок праці втратив купу чоловіків і не втратив жінок взагалі. Бо він втратив і тих, і тих. Зараз не та ситуація, що в США, Британії чи Союзі в 40-х роках, коли люди не мали куди подітися [під час Другої світової війни в Союзі масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов'язку. — Ред.]. Але цей час — хороший поштовх для роботодавців переосмислювати стереотипи, яких з радянських часів залишилося дуже багато.

Чому машиністи метро, потягів — лише чоловіки? Чому жінки завжди кермували трамваями, тролейбусами й не водили автобуси — загадка

Дані про те, що найбільший дефіцит кадрів спостерігається серед кваліфікованих робітників, підтвердили й у Державному центрі зайнятості на запит Sestry.eu. Зокрема, нестача кадрів відчувається за такими професіями як: швачка, електромонтер з ремонту електроустаткування, слюсар-сантехнік, слюсар-електрик, монтер колії, слюсар аварійно-відновлювальних робіт, зварник, водій навантажувача, машиніст екскаватора, токар, столяр, оператор верстатів з програмним керуванням тощо.

Поки що тут не спостерігають масової тенденції, щоб жінок працевлаштовували на умовно «чоловічі» посади. Приміром, за 9 місяців в Україні 162 жінки влаштувались на посаду верстатника деревообробних верстатів, 109 жінок — стали машиністками насосних установок, 59 жінок — слюсарками з механоскладальних робіт, 47 жінок — машиністками крана. Декілька десятків жінок в Україні стали електромонтерками, вантажницями тощо.

Нові можливості від держави

Вирівняти дисбаланс на ринку праці може перекваліфікація працівників. Як анонсувало влітку Міністерство економіки, 30 000 українців зможуть пройти навчання та опанувати нові професії завдяки освітньому проєкту ReSkill UA [проєкт реалізовують Happy Monday разом з міжнародною платформою Coursera за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та сприяння Міністерства економіки. — Ред.]. 

— Завдання Уряду — покращити ситуацію на ринку праці через підтримку програм навчання і перенавчання українців на більш затребувані професії та спеціальності, а також створюючи умови для повернення тих, хто виїхав з країни через війну, — пояснювала ініціативу заступниця Міністра економіки Тетяна Бережна. 

Навчання зареєстрованих безробітних на замовлення роботодавця організовує служба зайнятості. Також тут вчать тих, хто хоче розпочати власну справу. З початку 2024 року таке навчання пройшли 33 тисячі безробітних українців. 

Окремі категорії, зокрема, ВПО, можуть отримати ваучер на навчання — документ, що дає змогу безоплатно підвищити кваліфікацію або отримати нову професію за затвердженим Мінекономіки переліком (у ньому 155 професій і спеціальностей). Такі ваучери отримали 19 тисяч українців.

Програми від громадських організацій та іноземних партнерів

Галина Черкашина за освітою — інженер-електрик, працює в освіті. Цьогоріч вона навчалась на курсі монтажниць сонячних панелей від платформи для підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики Atmosfera Academy. Це було навчання для жінок. Головною умовою була наявна технічна освіта, оскільки студентки вже повинні були мати базові знання з основ електрики. Частина курсу була онлайн, а частина — очно, розповідає жінка:

— Ми вчились встановлювати та демонтувати сонячні модулі на висоті. Для цього з нами провели практичні заняття з промислового альпінізму. Ми одягали системи, користувались реальним обладнанням промислових альпіністів, лазили по даху. Було весело. А потім треба було не просто вилізти на дах, а затягнути туди панель та встановити її. Трошки важче, але все одно дуже цікаво.

Ми скручували електрику, щити постійного та змінного струму. Налаштовували різного типу інвертори, контролери заряду акумуляторних батарей, самі батареї

У підсумку Галина знайшла й нову роботу: тепер вона приєдналась до академії Atmosfera як викладачка. Заявок на курс монтажниць сонячних панелей надійшло близько 150, каже програмний менеджер освітньої програми Олексій Веретельник. Урешті обрали десятьох учасниць, які у серпні 2024 року пройшли онлайн теоретичне навчання та технічну практику у Києві:

— Ми й раніше навчали жінок на цьому курсі, але їх було небагато. Потім до нас звернулась компанія, яка має власні об'єкти сонячних електростанцій, з проханням підготувати спеціалістів, бо їх бракує. Ми зрозуміли, що на ринку зараз із чоловічими бригадами є деякі проблеми, і подумали, що варто акцентувати на тому, що й жінки теж можуть цю професію опанувати, тож почали міркувати як це зробити. 

Партнером цієї програми став український офіс Greenpeace, який саме в цей час звернувся з аналогічною пропозицією до академії. Вже після цього курсу з’явились й інші громадські організації, які готові співпрацювати з платформою у цьому напрямку. І цьогоріч в академії Atmosfera планують сформувати ще одну таку групу. 

— Також у нас будуть запускатися, курси, в яких ще більш розмитий гендер, наприклад проєктний менеджер в сонячній енергетиці. Бо якщо казати про монтажника, то там все-таки іноді треба застосовувати фізичні зусилля, коли треба переміщувати доволі важкі панелі, хоч і з застосуванням певних засобів. Загалом до нас часто відправляють компанії на навчання своїх працівників, неважливо, чоловіків чи жінок, — додає Олексій Веретельник.

Ще одну програму навчання для жінок пропонує проєкт Reskilling Ukraine. Sestry уже писали про те, як жінок навчають водінню на вантажівках, фурах, щоб вони мали можливість працювати навіть далекобійницями. Загалом з програм від Reskilling Ukraine випустилося 228 жінок, розповіла програмна координаторка Олександра Панасюк. Вони проходили перекваліфікацію на 2 спеціалізації: водійка ваговоза (програма OnTrack в партнерстві з компанією Scania Ukraine) або водійка автобуса (програма BusDrive).

Щоб зрозуміти, чи є попит, наприкінці року тут вирішили запустити ще 2 пілотні групи: водійки фур (категорія СЕ) OnTrack CE та з отримання професії машиністки екскаватора та водійки фронтального навантажувача Iron Women. Останню програму запускають разом із компанією Volvo CE. 

— Це абсолютно унікальна програма, що вперше впроваджується компанією Volvo Construction Equipment. І ми разом робимо це саме в Україні. Перемовини щодо її запуску тривали майже рік і ми дуже радіємо, що дамо жінкам, які бачать себе професіоналками в оперуванні екскаваторами та навантажувачами в майбутньому, шанс на здобуття нової професії абсолютно безплатно, — розповідає Олександра Панасюк.

Отримані знання жінки можуть використати по різному. Хтось — влаштуватися на нову роботу, хтось — заснувати свій бізнес, а хтось — покращити процеси у власній справі.

Ганна Гастинщикова — власниця сімейного ранчо «Ідилія» з Київщини. У лютому 2022 року село Лісовичі, де розташоване ранчо, пережило окупацію. Тваринам не вистачало їжі, води. Евакуюватися не було змоги – всі мости були підірвані, а транспорту, яким можна було вивезти 13 коней, не було. 

— Сіно та інші корми нам мали привезти 23 лютого. Але на той момент вже до нас доїхати не було можливості. Ми залишилися майже без нічого, — згадує Ганна.

Після цього визріла ідея мати власний коневіз для ранчо:

— Ми зрозуміли, що ситуації бувають різні й врятувати коней можна тільки таким чином. Можна буде привести якийсь вантаж.

Зрештою, Ганна вирішила почати з того, щоб здобути водійське посвідчення категорії С, і пішла на навчання він проєкту Reskilling Ukraine:

— Спершу ми вчили теорію онлайн, потім два тижні були практичні заняття з водіння. Для мене було складно те, що попри наявність водійського посвідчення, я не кермувала легковою автівкою до 2022 року, поки чоловік не пішов у Збройні Сили. Було страшно їздити містом, але я подолала цей страх.

Тепер зрозуміла, що коли ти за кермом вантажівки, то маєш враховувати й габарити. Зараз ми ще складаємо іспити, але з попереднього випуску дехто влаштувався вже на роботу

Наразі в Reskilling Ukraine зараз збирають дані про те, хто з випускниць програми  працевлаштувався. А за умови отримання фінансування планують перекваліфікувати ще близько 1000 жінок наступного року.

Сімейна пасіка перетворилась у бізнес

Faina Bee — сімейний бізнес, який виріс на родинній справі, розповідає співзасновниця бізнесу Катерина Водолажська. Кілька поколінь родини її чоловіка мали пасіку. Зараз крім традиційного меду тут виготовляють та реалізовують вощину для свічок і медові десерти: крем-мед (мед з сублімованими фруктами та ягодами, кремований за спеціальною технологією) та горішки в меду. Зараз на сімейній пасіці 90 вуликів, але їхню кількість хочуть збільшити до 140, розповідає Катерина:

— Ми планували збільшити кількість вуликів ще у 2022 році. Тоді ми тільки мали пасіку і продавали мед заготівельникам, але гуртова ціна знизилась. Тож ми думали спробувати створювати медові десерти, які набирали популярності. Але замість цього були змушені через вторгнення тимчасово виїхати в Івано-Франківську область. 

Пасіку не перевозили — батьки залишились її доглядати, а Катерина з чоловіком в іншому місті міркували над планом розвитку своєї справи. На початку 2023 року подружжя повернулось у Харків і почало втілювати свій план виготовляти перші медові десерти:

— Восени 2023 року вже були непогані продажі. До цього часу ми вже отримали декілька грантів, і завдяки цим коштам отримали експлуатаційний дозвіл на харчове виробництво. Ці дозвільні документи було доволі складно зробити, бо чинне законодавство дуже суворо регламентує всі процеси. 

Наразі вся продукція Faina Bee виготовляється з дотриманням політик і процедур НАССР (система аналізу ризиків, небезпечних чинників і контролю критичних точок; наявність сертифікатів НАССР дозволяє гарантувати виробництво безпечної продукції. — Авт.).

Для чого це робили? По перше, щоб працювати у правовому полі, по-друге — щоб мати можливість вийти на більші ринки, великі торгові мережі, по-третє — це впевненість у собі і якості своєї продукції. І будь-який клієнт може ознайомитися з документами, які засвідчують якість продукції, розповідає Катерина:

— Для маленького виробника отримання таких дозволів — це максимально дорого. А ще — майже всю інформацію про те, що і як треба робити, коли і які документи подавати, доводилось шукати самотужки. 

Мед у десертах Faina Bee — власний, а бджільництво — ціла наука. Ситуація з обстрілами у прифронтових регіонах знову напружена, а бджоли дуже погано реагують на звук, тож розводити їх на Харківщині непросто. Комахи постійно намагаються кудись полетіти в пошуках тихішого місця, додає Катерина, Тому для збору меду пасіку возять по західній частині області, де менше прильотів і немає такого забруднення повітря. 

Утім це не всі виклики. Місто, яке постійно зазнає обстрілів, дуже потерпає через зруйновану енергетичну інфраструктуру. У Faina Bee є декілька виробничих приміщень: виробництво десертів та окремо — виробництво вощини, пояснює Катерина:

— Магазин з виробництвом десертів розташований поруч з медичним закладом і там світло майже не вимикають. А ось там, де розташоване виробництво вощини, електроенергія вимикається і спланувати взагалі нічого не можна, бо навіть встановлених графіків не дотримуються. Наприклад, світло мають вимикати з 9:00 до 16:00, а насправді його немає з 7:00 до 18:00. Якщо використовувати генератори, то собівартість продукції буде занадто високою.

Як крафтовим виробникам шукати клієнтів

З попитом на медову продукцію нині доволі складна ситуація, додає підприємиця. Faina Bee розраховує більше на роздрібного покупця, а людей у Харкові поменшало. Особливо медові десерти купували дітям, але багато сімей з дітьми виїхали. Крім того, купівельна спроможність людей дуже знизилась.

Щоб залучати нових покупців, вирішили розклеювали листівки на під’їздах, шукати інші точки збуту — розмістили свою продукцію в кількох невеликих магазинах, але через обстріли деякі з торгових точок або закрились, або там припинились продажі. А ось щоб крафтовому виробнику потрапити на полиці великих супермаркетів, крім цілої низки дозволів і сертифікатів, треба ще пройти тривалу процедуру погодження:

— У великих супермаркетах велика бюрократія. Ми зараз листуємося з однією такою мережею. Але це складно, попри те, що ми маємо всі сертифікати за системою НАССР.

Ще один варіант продажів — соцмережі. Та, зізнається Катерина, щоб правильно їх вести, треба наймати фахівця і вкладати гроші в рекламу:

— Ми зіткнулися з тим, що наша маржа не дозволяє просуватися в інстаграмі максимально ефективно. Ціна за клієнта виходить 3 долари, а в нас один продукт стільки коштує. СММ-агенції, таргетологи, які могли б допомогти, не дуже хочуть спрацювати з малим бізнесом, бо орієнтуються на більший бізнес і більші рекламні бюджети. Тому ми зараз розробляємо сайт і будемо запускати контекстну рекламу, щоб до нас йшли люди, які вже мають запит на нашу продукцію.

Наразі власники Faina Bee міркують над тим, щоб вивести свою продукцію на експорт, але для цього теж потрібно пройти ще низку дозвільних процедур (залежно від країни, в якій планують продавати). Щоб працювати на міжнародних маркетплейсах, треба ще й розбиратися в митних процедурах: знати, яка країна може не пропустити такий товар через кордон.

Видавництво «Ранок» спеціалізується на навчальній, методичній та дитячій літературі. Тут друкують підручники, розвивальну літературу, енциклопедії, світові бестселери, передають книги захисникам. Під час обстрілу Харкова 23 травня у знищеній друкарні «Фактор-друк» серед 50 тисяч українських книг був, зокрема, весь наклад підручників з німецької мови для 7 класу, який видавництво «Ранок» наступного дня мало відвезти у регіони. Проте гендиректор підприємства обіцяє: до початку нового навчального року встигнуть все відновити. Тоді ж, 23 травня, було знищено ще десяток найменувань книжкової продукції видавництва. 

18 червня Володимир Зеленський підписав проєкт закону, який дозволяє українцям, яким цьогоріч виповнилося 18 років, купити книжок на суму 908 гривень через застосунок «Дія». Генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов упевнений, що це стане потужною інвестицією у книговидавництво. Sestry поговорили з ним про те, як українські видавництва навчилися працювати під обстрілами та в умовах постійних відключень електрики і як книжки стають для українців острівцем незламності. 

Не все одно, якою мовою читати

Юлія Малєєва: Вікторе, що сьогодні переживає видавничий бізнес? Які виклики долаєте?

Віктор Круглов: Нинішня ситуація має як позитивні, так і негативні сторони. Почну з позитиву, бо я — оптиміст по життю. З точки зору розвитку видавничого бізнесу і попиту на українську книгу, зараз все набагато краще, ніж це було до 2014 року, до початку війни. 

За моїми оцінками та оцінками інших експертів, частка російської та російськомовної літератури на той момент була від 60 до 70%. Це були книжки, які імпортувалися в Україну або друкувалися тут дочірніми підприємствами російських видавництв. Російський видавничий бізнес тиснув на українську книжкову галузь дуже сильно, зокрема масштабами, адже російськомовна література друкувалась великими накладами. 

І був ще момент, який вже не є секретом: 

Російські видавництва одночасно скуповували авторські права на переклади світових бестселерів не тільки російською, а й українською мовами, але українською не видавали

А оскільки у видавничому бізнесі зазвичай продається виключна ліцензія на одну мову, то українські видавці не могли надрукувати ці книжки відомих авторів. Тому й виникло явище, що відомі твори в перекладі спочатку з'являлися на ринку російською. Тоді як україномовну версію доводилось дуже довго чекати.

І хоча після 2014 року люди стали переходити на читання українською, ще до 2022 року багатьом було все одно, якою мовою читати — українською чи російською — головне, щоб книга була в доступі. Після 2022 року все змінилось: якщо є вибір, якою мовою читати — російською чи англійською, — то багато хто вже обере англійську.

І те, що в книгарнях зараз не продається російська книжка через заборону імпорту — дуже добре. Тим паче зараз великий попит на український культурний продукт: книги, вистави, фільми. Зрозуміло, що в інтернеті чимало російського, та я думаю, що за кілька років ми і цього позбудемось.

Книгодрук на генераторах

Ви говорили й про те, що є й негатив…

Звісно, його вистачає. Під час війни дуже важко видавати книжки, брати участь у виставках, особливо закордонних. Але видавництво «Ранок» їздить у Франкфурт, Лондон, Варшаву. У Лондоні до наших стендів підходили люди, дивилися на книжки й співчували: мовляв, ви, мабуть, зараз не працюєте. Натомість ми показували відвідувачам, що ми привезли книжки, підписані до друку у 2024 році. І всі дивувалися, як це можливо.

Можливо, бо видавничий бізнес навчився працювати онлайн, так само онлайн укладаються угоди. Але найбільша проблема сьогодні — те, що великі видавництва розташовані у Харкові, де проблеми з електрикою й інтернетом. У нас була історія:

Якось я зателефонував мобільному оператору, щоб з'ясувати, чому поруч є стільникова вежа, а інтернету немає. Мені відповіли, що там немає світла. Тому ми під’єднали вежу до свого генератора й забезпечили зв'язком не лише себе, але й частину мешканців Харкова

У нас редактори навчилися підключати автомобільні акумулятори до блоків безперебійного живлення, і це дає можливість 5-7 годин працювати за комп'ютером. Ми всім своїм співробітникам і авторам, які потерпають від нестачі електрики, проводимо оптоволоконний інтернет, щоб у них був доступ і без електроенергії.

Але найбільша проблема в тому, що книжка — це фізична річ. Вона має друкуватись, десь зберігатись. Нам уже двічі прилітало на наш склад у Харкові, були пошкоджені кілька тисяч квадратних метрів, плюс спрацювала протипожежна система й залила все водою. 

Тому зараз книги та папір тримаємо в кількох місцях на різних складах в Україні: в Києві, Львові, Луцьку тощо. Ми розробили таку розпорошену систему зберігання книжок, щоб можна було при замовленні перемикнутися з одного складу на інший. Бо розуміємо, що в Україні зараз жодного безпечного місця немає — може прилетіти куди завгодно.

Усі файли ми тримаємо у хмарі, це теж вимагає від нас величезних ресурсів, тому що у нас контент вимірюється терабайтами — і його треба зберігати так, щоб був доступ.

Ну і, звісно, проблема з друкарнями. «Фактор-друк» — це вже третя друкарня, пошкоджена росіянами від початку повномасштабного вторгнення. Що ж до збитків, то це мільйони гривень. 23 травня згорів майже весь наклад нового підручника для 7 класу з німецької мови. Наступного дня ми планували його розвозити по регіонах. Папір, який ми завезли для друку наступних накладів, теж був пошкоджений. А ще — наклади близько десятка дитячих книжок, які були там у друці.

Але найстрашніше — там загинули люди й багатьох поранено. Таких спеціалістів треба вчити роками й це дуже великий удар по всій видавничій галузі.

Як ви це все вирішуєте?

Намагаємося диверсифікувати: завозимо папір тільки у такій кількості, яка потрібна, друкуємо на різних друкарнях і не тільки в Харкові. І це значний виклик, адже тепер треба докладати чимало зусиль на планування, логістику, які раніше не забирали стільки ресурсу.

Нас часто питають, чому ви не хочете переїхати.

Вважаю, що це — зрада Харкова. Можливо, самі комп'ютери й просто перевезти, але тут залишаються люди, у багатьох працівників тут батьки, які не хочуть чи не можуть виїхати, у когось — домашні улюбленці

Та й неможливо все місто евакуювати. Тому наші працівники кажуть: «Ми не поїдемо, краще нумо думати, як підсилити ППО, що робити з цими дронами-розвідниками».

Ви згадували про генератори й акумулятори, оптоволоконний інтернет. А які ще рішення запровадили?

У нас є домовленості з коворкінгами, де є бомбосховища, електрика й інтернет, що працівники можуть приїжджати працювати. Хоча розуміємо, що зараз у Харкові немає жодного безпечного місця. Є дні, коли тривога триває цілий день. Ми намагаємося долучати співробітників до спілкування з психологом, розсилаємо поради, як заспокоїтися.

Книжки зараз дуже подорожчали…

Адже сильно подорожчали папір, електрика, друк. Зараз друкарні вимушені працювати на генераторах. Якщо раніше відсоток електроенергії у витратах друкарні був незначний, то зараз він може сягати 20%, адже друкуватися на генераторах — це дорого.

Тому якщо говорити про доступ українців до літератури, то міркувати про наповнення бібліотечних фондів треба зважаючи на те, що в них немає коштів на сучасні видання. Треба думати, як їм допомогти. Можливо, залучати європейську спільноту.

Бо читання книжки — теж психологічне заспокоєння. Коли ми читаємо, то переносимося в уявний світ. Є така красива фраза: «Скільки книжок ти прочитав, стільки життів ти прожив». Може, ще й тому попит на українські  книжки зараз зростає — людям хочеться відволіктися. І, може, саме тому на Книжковому Арсеналі були такі великі черги.

Попит на українську книгу за кордоном вражає

Які ще рішення запровадили, зважаючи на виклики часу?

У 2022 році ми зрозуміли, що дітям необхідно навчатися, незважаючи ні на що. Тому розробили електронні додатки до підручників, з відео й аудіо доповненнями. Це цікаво для дітей, бо це не просто PDF-підручник, а інтерактивний. І ним можуть скористатися ті, хто за кордоном. Тож тепер ми одночасно видаємо як паперову книжку, так і її електронну версію.

Щодо аудіокниг, то зараз експериментуємо зі штучним інтелектом. Бо аудіозапис — це недешево: студія, мікшування, диктор. Щоб записати аудіокнигу довжиною 3-4 години, треба витратити близько тижня. Це виливається у великі гроші, тому й аудіокнижка у нас майже не розвивається. З аналізу продажів: 2/3 — це паперові книжки, за ними йдуть електронні й лише невелика частка — аудіо.

В принципі, це добре, бо важливо, щоб діти й дорослі саме читали. Коли наш мозок перетворює графічні символи в образи, по-іншому будуються нейронні зв'язки, ніж коли ми слухаємо чи дивимось якусь історію.

Ви згадували, що 23 травня згорів увесь наклад підручників. Що плануєте робити?

У нас  контракт з Міністерством освіти й ми мусимо забезпечити школи до 1 вересня. Трошки часу в нас є. Ми зараз вимушені власним коштом шукати інші друкарні, де можна це надрукувати. І це дуже непросто, бо зазвичай друкарні контрактуються на кілька місяців наперед, і всі потужності зараз завантажені до серпня. Тож ми змушені в одній друкарні друкувати внутрішній блок, в інший — обкладинку, а в третій виконувати палітурні роботи. 

Але плануємо до 1 серпня закінчити друк, щоб встигнути розвести все по регіонах. І ми це зробимо. 

Який зараз попит на українську книжку за кордоном, коли чимало українців з дітьми виїхали за кордон? Наскільки просто придбати за кордоном українську книжку?

Скажу про наше видавництво: експорт зріс в рази. 

Якщо раніше ми експортували 5-10 тисяч книжок, то зараз вже понад 100 000. Тепер наші книжки їдуть практично у всі країни Європи: до Швеції, Німеччини, Британії

Читачі можуть купити з нашого сайту, але й майже на всіх закордонних сайтах є книжки українською. Попит є — і ми намагаємося його закривати. Говоримо з консульськими працівниками, з бібліотеками за кордоном, щоб вони теж закуповували книжки для українців, які там живуть. 

Тому я б хотів звернутися до українців, які вимушено виїхали в інші країни: бібліотечна система замовляє ті книжки, які люди запитують. Тож якщо ви живете за кордоном, то приходьте до місцевої бібліотеки й питайте книжки українською. Якщо буде багато таких запитів, бібліотеки вимушені будуть їх закуповувати.

Дуже важливо, щоб наші українці, які виїхали, спілкувалися з дітьми українською, щоб діти не забували українську. Бо ці діти — майбутні амбасадори України.

‍Фотографії з приватного архіву

Менше клієнтів, ріст цін, оновлення персоналу через міграцію, незаплановані витрати через постійні відключення світла (як от купівля генератора чи списання зіпсованих продуктів через неробочі холодильники) — це мінімальний набір проблем, які доводиться вирішувати власникам кав’ярні Дар’ї та Михайлу Лазарєвим:

— Багато людей через неспокійні обставини виїхали, тож це позначилось на кількості клієнтів. З погляду бізнесу це звичайно складно, бо у нас є оренда, є  зобов'язання перед колективом, людям треба платити зарплату. А люди виїхали, відповідно — менше гостей, менші доходи.

Йдеться не про прибуток, а банально про те, щоб закрити витрати

Провадити якусь діяльність сьогодні без позитивного мислення — складно, тому в «ЛяТюШо» часто проводять різні заходи — майстер-класи, міні-ярмарки — де збирають донати на потреби підрозділів, які воюють на харківському напрямі, а також на потреби притулків для тварин. Також для відвідувачів, які підписані на сторінки кав’ярні у соцмережах, організували онлайн-консультації з психологом.

Перший приліт поруч був навесні 2022 року. Великі панорамні вікна вибило вибуховою хвилею, їх так і не засклили. Там досі стоять дошки фанери. 

Історія «ЛяТюШо» починалась з магазину сувенірів. Дар’я Лазарєва розповідає: в місті було мало місць, де можна було б придбати сувенірну продукцію. Тож облаштували крамничку, де продавались листівки, значки, чашки, футболки, шопери та інші усілякі дрібнички. Потім вирішили тут організувати й кав’ярню, щоб сюди приходили не лише туристи, а й місцеві мешканці. Але сувеніри тут теж залишились:

— Ми знайшли приміщення і побачили, що там можна ще й облаштувати затишну кав’ярню. Хотіли, щоб і харків'яни приходили до нас.

Коли міркували про назву, то хотіли теж щось своє, харківське. «Ля», «Тю» та «Шо» — популярні вигуки серед мешканців Слобожанщини. 

— Наша філософія — це розвиток внутрішнього туризму. Ми розташовані в історичному центрі міста, тож хотіли, щоб у нас люди могли дізнатись щось про місто, придбати сувеніри, отримати гайд Харковом. І ця ідея нас запалює досі. Останнім часом в місті навіть побільшало туристів. Зараз тут багато преси, іноземців, от тільки вони приїжджають не тому, що хочуть насолодитися нашим містом. Але ця ідея — показати Харків — нас і досі запалює, — розповідає Дар’я Лазарєва.

Та щоб вести бізнес в таких умовах, в яких зараз перебуває Харків, треба бути гнучким, наголошує Дар’я:

— Ти маєш оперативно адаптовуватися, вчасно реагувати на все. Торік ми купили генератор, але після тієї зими ми вже думали, що все налагодиться і проблем вже не буде. Та, на жаль, все не так, вже понад місяць у Харкові — постійні відключення, і часом не за графіком. І нічого не можна спланувати. Відсутність електрики впливає буквально на всі процеси: від того, що люди не можуть вчасно дістатися на роботу, бо не працює електротранспорт до постійного списання зіпсованих продуктів через те, що вночі немає світла і холодильники не працюють. Фінансово це звичайно дуже важко. І емоційно — теж.

Для мене харків’яни — це найсильніші й незламні люди емоційно і фізично

Дар’я додає: доводиться часто «вимикати начальника», бо коли в місті лунають вибухи, то геть недоречно питати, чому в закладі менша каса, адже  всі розуміють, в якому контексті працюють і живуть.

Ситуація в місті постійно змінюється. Багато сімей змушені були виїхати через збільшення кількості обстрілів. Та ціни в закладі утримували, максимально, скільки могли, й підняли їх відносно недавно. Рятує те, що «ЛяТюШо» працює з українськими виробниками: 

— Працювати з українськими виробниками лежить в нашій філософії підтримки та створення екосередовища. Ми не купуємо продуктів за кордоном.

А коли 6 травня 2024 року росіяни обстріляли у Харкові кав’ярні Kofein — ми закликали їх підтримати й самі купували там зерно. Так намагаємось підтримати колег

З початком повномасштабного вторгнення через вимушений виїзд працівників оновилося 70% колективу. Ті, хто залишився у Харкові, тепер адаптовуються до нових умов, тож навіть “корпоративи” тепер тематичні. Наприклад, уся команда вчилась накладати турнікети та надавати першу медичну допомогу. 

Будувати якісь бізнес-плани у Харкові нині — невдячна справа, бо передбачити нічого неможливо, зізнається бізнесвумен: 

— Звичайно, всі показники впали, це відчувається. Зараз складно щось планувати. За ці всі три роки війни статистика буде взагалі максимально різною. У перший рік після повномасштабного вторгнення взагалі не було людей, все впало. А якщо взяти осінь 2023 року, то тоді був неймовірний сплеск повернення людей. Та загалом, ти робиш кожен місяць якісь плани за доходами й витратами, але це все просто «пальцем в небо», бо після  кожного вибуху розумієш, що людей буде менше. 

Та попри це «ЛяТюШо» щомісяця донатить частину прибутку на потреби військових, постраждалих від війни. У закладі є послуга «підвішеної кави»  для військових (хтось купує каву, але її не випиває, а «підвішує», щоб пригостити якогось військового).

Почали власну справу, коли чоловік повернувся з АТО

До того, як почати власну справу, Анна Степнова працювала на швейній фабриці в некомфортних умовах: взимку — без опалення, влітку — спека. Її чоловік Михайло — вчитель фізики, спершу працював репетитором, а у 2016 році пішов до війська, коли в Україні тривала антитерористична операція:

— Я відчував, що повинен це зробити. За станом здоров’я я був непридатним. Та мене це не зупинило. Друзі здавали за мене аналізи — і так я туди потрапив.  Пів року був на «нулі», хоча на той момент там була зовсім інша ситуація, ніж зараз.

Через проблеми зі здоров’ям у 2020-му демобілізувався. Працював вчителем фізики, але через брак грошей мусив після школи сідати за кермо і підробляти таксистом. Дружина теж заробляла небагато, тому займалась хендмейдом — шила і продавала дитячі прикраси й вела сторінку в інстаграмі. А у 2020 році вирішили спробувати зробити щось своє — почали шити вігвами. 

Кроїли на підлозі в одній із вільних кімнат в орендованій квартирі. Щоб стартувати, вклали свої заощадження — 500 доларів.Так з’явилось підприємство «Жужик»

Перші клієнти прийшли з соцмереж, їм дуже полюбилися наші вироби. Два роки підприємство розвивалось. З квартири переїхали до цеху. Взяли найманих працівників на роботу. Але  після повномасштабного вторгнення все змінилося.

‍Окупація — еміграція — дім

Коли в Миколаєві пролунали перші вибухи, Анна з донькою виїхали з міста в село Добре — за 60 кілометрів від міста. Сам же Михайло залишився, думав займатись замовленнями. Але Нова пошта вже працювала лише на видачу — відправити заплановані замовлення не вдалось. Декому із замовників повернули гроші, дехто погодився почекати. Щоб не сидіти склавши руки, Михайло допомагав з укріпленням міста: возив мішки з піском, допомагав волонтерам, бо у центрі комплектування йому відмовили — він визнаний непридатним. 

Заспокоювало те, що родина перебуває в безпеці. Але тут чоловік помилився: росіяни не змогли захопити Миколаїв, тож намагалися взяти місто в кільце — і навколишні села опинились під окупацією. У тому числі, й те, де перебували донька та дружина:

— Чесно кажучи, нам просто пощастило, що в селі, де була дружина з донькою, не стояли безпосередньо війська, а проїжджали далі. А у тих селах, де вони зупинялися, —  дійсно була біда: пограбування, вбивства, зґвалтування. Дуже тяжко було тестеві: в нього в хаті була моя дружина з донькою, інша дочка з дітьми, а він сам робив вилазки й доповідав про ворожі війська баштанській територіальній обороні.

У середині березня 2022-го село Добре деокупували. Та Миколаїв був під постійним вогнем ворога. Тож Анна з дитиною виїхала до Польщі, де у неї є родичі. 

Через кілька тижнів після вторгнення почали з’являтися замовлення — і це викликало справжнє здивування у подружжя: 

— Як це так, зараз же війна? Але потім ми зрозуміли, що попри все, люди хотіли подарувати дітям якісь емоції, відволікти їх від стресу, який вони переживають.

Замовлень було не дуже багато, але вони були. Щоб зберегти працівників, ті виходили на роботу на пів дня

Михайло знову таксував, щоб мати можливість заплатити тим робітникам, хто залишився. А дружина тим часом вигадувала нові ідеї, пересилала викрійки, малюнки в Україну.

Вже за кілька місяців Анна сказала: «Годі, хочу повернутися додому, я так більше не можу. Я люблю свій дім, Міша, я хочу в Україну. Що ми тут будемо робити?». 

Влітку 2022 року Анна з донькою повернулися в Україну. Але оскільки в Миколаєві ще було небезпечно, то донька з бабусею поїхали жити в Первомайськ — за 160 кілометрів від міста. А Михайло з Анною залишились вдома й на вихідні їздили до доньки. 

‍Пошук безпечнішого місця

Сім’ї  довелося переїхати в район, який менше обстрілювався. Та далі так тривати не могло — кожна поїздка до цеху могла стати останньою. Одне авто сім’ї було пошкоджене внаслідок вибуху. А влітку 2022 року був приліт зовсім близько від цеху:

— Одного ранку їдемо на роботу і бачимо, що в тому районі, де наш цех — дим. Раніше теж були обстріли, але не так близько. Цього разу приліт був вже поруч — метрів за 100. У цеху вибило всі вікна, які ми не так давно замінили. Нам ще пощастило, бо ми працюємо з 9 години й нікого в цей момент не було в цеху. А під нами хлопці взуття шили, у тому числі й військовим, вони на 8.00 приходили, то у декого було посічене обличчя, в декого — контузії. Вся наша майстерня була всипана уламками скла. На щастя, тканини не постраждали — вони були загорнуті в щільну плівку. А знаєте, чому так? Бо коли постало питання найму прибиральниці, моя мама виступила проти. Щоразу вона загортала рулони в плівку, це того дня й врятувало наше маленьке виробництво, бо грошей на нову тканину не було.

Друзі допомогли відремонтувати вікна. Деякі просто скручували, щоб тримались рами. Після того, як цех прибрали, поновили виробництво.

 Але про переїзд тоді Степнови замислились по-справжньому. Розглядали для релокації декілька міст — Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Івано-Франківськ. Лише в останньому вдалося знайти й житло, і новий цех за прийнятною ціною:

 — Ми зібрали наших працівників і повідомили їм. У нас усі вони офіційно оформлені, тож треба було вирішувати, що робити. Дехто планував теж виїжджати, а дехто лишався у місті. Ми ж запропонували тим, хто лишається, працювати й далі в цьому приміщенні.

Так воно зараз і працює: у Франківську ми шиємо різний дитячий текстиль (піжами, іграшки), а ось вігвами — повністю в Миколаєві 

З вересня 2022 року основні потужності виробництва перевезли до Івано-Франківська, але в Миколаєві залишився цех. Нині двоє швачок працюють у Миколаєві, а троє людей — у майстерні в Івано-Франківську. Допомогло стати на ноги те, що родина виграла грант  для учасників бойових дій на 250 тисяч гривень за програмою «єРобота» (державна програма для відновлення, створення власної справи з нуля. — Авт.)  і змогли придбати нове обладнання. Потім виграли ще 100 тисяч на створення сайту. 

Після релокації розширили асортимент, тепер шиють бортики для дитячих ліжечок, піжами. Щоправда, довелося вирішувати й інші питання. Через ріст курсу долара від початку вторгнення подорожчала собівартість виробів, зросла вартість реклами в соцмережах. А ось купівельна спроможність клієнтів — знизилась. За підрахунками Степнових, попит знизився приблизно удвічі, ніж до початку великої війни. Крім того. впливало і блокування кордонів на бізнес. Але, попри все, вони не здаються:

— Якось в один момент навалились усі проблеми, я сказав дружині, що нема натхнення. А вона мені сказала слова, які я досі згадую: «Міша, ти в теплі, ти зараз займаєшся улюбленою справою і скаржишся на якісь труднощі. А хлопці зараз захищають нашу Батьківщину в окопах. У порівнянні з ними в нас взагалі жодних проблем».

Це дуже приводить до тями. Бо порівняно з тим, що переживає держава й українці, наші труднощі — це дрібниці

Юлія Малєєва: Для відбудови України потрібно 486 мільярдів доларів. . Такі результати третьої оцінки збитків і потреб (RDNA3), яку український уряд провів спільно зі Світовим банком. Ця сума більш ніж удвічі перевищує розмір довоєнної економіки України у 2021 році. Тому логічно, що виникає питання: з яких джерел Україні брати гроші на відбудову? 

Павло Шеремета: Є два головні джерела: внутрішні заощадження і допомога світу. Україна зараз обрала другий шлях: просити гроші у світу, що вона й робить завдяки щедрості демократичної частини світу і завдяки українській наполегливості та вмінню просити. Натомість внутрішні заощадження — джерело, яке не виплекане достатньо, але до цього рано чи пізно треба буде йти. 

Якщо подивитися економічну статистику, то світ заощаджує близько 25-27% ВВП. Китай, наприклад, заощаджує 45%. Тож, коли мені розповідають про індустріальну політику, про промислові парки, як секрет успіху Китаю і стабільність, то я лише усміхаюсь. Тому що такий успіх можливий, коли в тебе є трильйони. А в них рівень заощаджень сягає 42-45%.

Українські дані інші: до війни у нас було 13% заощаджень і 12% інвестицій. Останній показник торік дещо виріс внаслідок інвестицій в оборонну промисловість і того, що іноземним компаніям не можна виводити з України дивіденди. Але однаково йдеться про 16%. Це набагато нижче середнього у світі й втричі менше, ніж в Китаї.

Ми заощаджуємо мало, треба, як мінімум, удвічі збільшити обсяг заощаджень, щоб досягти середнього світового показника. Чому ми мало заощаджуємо? Моя відповідь буде непопулярною. Більша частина країни все ще очікує пенсії від держави. Коли я кажу, що треба заощаджувати на власні пенсії, — починається великий шум в країні з персональними атаками на мене: «Як так, ми працювали все життя, чому держава нам не дасть державну пенсію?». Я ж пояснюю: «Ви ж не працювали на державу, ви працювали на себе». 

Ми досі маємо наслідки соціалістичної травми: українського очікування державної пенсії,  очікування безплатної освіти, очікування безплатної охорони здоров'я. Усе це призводить до того, що українці вважають, що їм заощаджувати не потрібно. І в результаті ми втрачаємо величезну частину ресурсу. 

Нам треба подвоїти наш рівень заощаджень, щоб принаймні вийти на середній світовий показник. Наприклад, у тій же Польщі він складає близько  23%, тобто на 10% більше, ніж в Україні

Мій друг і колега, колишній віцепрем'єр-міністр Словаччини Іван Міклош сказав, що, здійснивши реальну пенсійну реформу, перейшовши від солідарної системи на приватні пенсійні рахунки, рівень заощаджень в країні був подвоєний. Ми ж це не зробили. І навіть молоді люди мене досі сварять за те, що я так можу говорити про особисті пенсії.

Якою має бути роль підприємництва у відбудові? І де наша «точка росту»? 

На мій погляд, у підприємництва первинна роль. Ми живемо у приватній капіталістичній економіці. І всі пересвідчилися, що державна комуністична економіка приносить гірші результати. Достатньо подивитися на Північну Корею, Кубу, Венесуелу, щоб це зрозуміти. Отже, нам потрібне приватне підприємництво. Саме приватні підприємці залучають найбільше грошей у світі. Не держава, не уряд, а саме вони. Бо в нас очікування, що Зеленський і міністри фінансів поїдуть на Велику Сімку і там отримують гроші. Але, як дуже влучно сказала Маргарет Тетчер, немає такої речі, як державний бюджет, є гроші приватних платників податків.

У нас чомусь якесь таке уявлення, що Шольц, Макрон, Байден, Урсула фон дер Ляйєн мають якийсь мішок державних грошей і, якщо їх добре попросити, то вони їх нададуть Україні

Але це гроші Джона, Стівена, Анни — приватних платників податків, які не купили своїм дітям додаткову іграшку, а заплатили податки й допомогли Україні. 

Відповідно, саме приватні підприємці, залучаючи кошти на свої бізнес-плани, у всьому світі притягують значно більшу кількість грошей, ніж це робить уряд. Але ця сила в Україні знову ж таки недорозвинута.  

Українська держава далі має такий хижацький настрій до підприємництва, який можна схарактеризувати фразою «обсмикувати гусей» (ідеться про одіозну фразу з інтерв’ю «Бабелю» голови парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева: «Що таке правильне оподаткування? Це мистецтво общипувати гусака так, щоб він не кричав». — Авт.).  

Повторюсь, що підприємство має величезну роль у відбудові та в залученні коштів,  бо заощадження — це не тільки приватні заощадження, а й корпоративні також. Тому що ти купуєш не «Лексус» і не «Mерседес», а, як у Польщі, купуєш «Опель», а решту інвестуєш у свій бізнес.

Економіці також потрібні інвестиції. Як Україні залучити іноземні інвестиції? І чи може Україна дати сьогодні якісь гарантії інвесторам? 

Немає гарантій поки що. І їх не може бути, поки не виграна війна. І це, звичайно, дуже ускладнює інвестиційний клімат. Але я ще раз повертаюся до своєї тези, що найбільше у світі інвестицій залучає приватне підприємництво, яке в Україні затиснене давно. Ще до війни наша держава була найменш економічно вільною. З війною ця ситуація ще погіршилась — нас навіть не рейтингують зараз. Зрозуміло, що під час війни не може бути економічної свободи, але до війни вона мала бути, та її не було. Тому що підприємців розглядали, як гусей, яких можна общипати, а їх, навпаки, треба розвивати.

Як це змінити? Які реформи нам потрібні?

Ми все ще парламентська демократія. Я працював в уряді, тож маю достатньо чітке розуміння, як працює ця система. У нас має бути проринкова коаліція в парламенті, як, між іншим, це відбувається протягом 30 років у Польщі. Зі зміною партій там змінювалися акценти, але всі були однаково проринкові, а не антиринкові.  

Я не чув жодного голову фінансового комітету польського сейму, який би сказав що нам треба «обсмикувати підприємців як гусей», натомість там завжди говорять про розвиток підприємництва — і немає значення, яка партія в коаліції.

Перше, що потрібно вітчизняним підприємцям, — це організуватися і привести сили, що складуть правлячу коаліцію в Україні, яка буде проринкова і яка буде за підприємців, за їхній розвиток

Без цього я не вірю, що можна будь-що зробити. Якщо немає сталої проринкової коаліції, то відбуваються відкати назад в авторитаризм, феодалізм — постійний тиск, а не розвиток. Друге завдання — забезпечити українцям економічну свободу, таку, як, наприклад, в Естонії, яка в десятці найвільніших економік у світі. У нас є й інші приклади: Малайзія, яка була в десятці, зараз у двадцятці, Сингапур — №1 у світі з економічної свободи.Тобто абсолютно відомо, що треба робити. Але для цього треба зовсім інший погляд держави на підприємництво: що це є двигун економічного зростання, що це основний магніт залучення інвестицій, і їм потрібно допомагати на всіх рівнях — від уряду до району і громади.

У квітні в Польщі створили Раду з питань співпраці з Україною, яка серед іншого має займатися питанням відбудови. Що очікуємо від Варшави? 

Коли мене питали ще у 2014 році, що ми очікуємо від Європи, від світу, то мої співрозмовники думали, що я скажу: «Дайте 10 мільярдів». Утім, я сказав інше на здивування залу — потім до мене підійшов сенатор Джон Маккейн і подякував. Я сказав: «Будь ласка, дотримуйтесь своїх цінностей». І зараз я повторюся: якщо ви стали на шлях євроінтеграції та спільного вільного ринку, сказали, що Україна — асоційований член, тоді, будь ласка, дотримуйтеся цих цінностей і дотримуйтесь цих зобов’язань. Нам більше не треба. Ми повинні самі заробити на себе, але якщо нам різні країни будуть ставити перепони всупереч нашим домовленостями, всупереч своїм цінностям вільної торгівлі, то нам буде складно що-небудь зробити, як і Польщі це було б складно зробити на початку 90-х, якби Європа не сказала Польщі: «Приєднуйтесь до нас, ми вам гарантуємо спільний ринок і вільну торгівлю». 

Всі ж мали можливість побачити, який був сплеск підприємництва, експорту в Польщі. Але це вдалось тому, що німецькі фермери не стояли на кордоні. Вони сказали: «Нам важко конкурувати, але ми будемо конкурувати, а що робити».

Підприємництво, конкуренція, інновації — це двигун економічного зростання. Якщо польські фермери займуть нішу дешевого збіжжя, тоді ми будемо робити інновації. Ми це маємо робити, а не закривати кордони. Бо перекриття кордонів повністю суперечить духу і букві наших домовленостей.

Зараз за кордоном перебувають мільйони українців. Наскільки Україні важливо їх повернути додому, як це зробити та чи реально взагалі? 

Тут питання не стоїть «повернути» — ми ж не диктатура, а демократія з вільною ринковою економікою. Україна конкурує за цих людей — і нам треба створити умови для їхнього повернення. Звичайно, фактор патріотизму є, він, наприклад, був важливим для моєї дружини і молодшої доньки, які повернулися з Польщі до Києва. Принагідно, хочу подякувати Польщі за безпеку і допомогу, де близько року була моя сім’я. 

Цей фактор патріотизму важливий і для багатьох інших мільйонів українців, але він не єдиний. Інший — звичайно, безпека

Очевидно, що тут буде ще багато тяжкої праці, крові, сліз і поту. Друге, що потрібно, — це, власне кажучи, оця економічна свобода для підприємництва, сприятливі умови, які є в інших державах світу. І нам цьому ще потрібно вчитися. Бо в нас травма — 100 років соціалізму і комунізму, причому воєнного комунізму. І нам треба впоратися з цим. Нам гарантували стабільність від пологового до місця на цвинтарі. А ринковий світ якраз-таки базується на нестабільності, й ти ніколи не знаєш, який дохід у тебе буде через декілька місяців чи років. Це провокує зростання рівня стресу і тривоги. Багато українців не звикли ще до такого, вони ще вчаться з цим жити. Це така внутрішня робота, яку нам треба зробити. Плюс — заощадження, про які я говорив, щоб мати інвестиції, потрібні для розвитку України, для того, щоб перетворити її на магніт для своїх же громадян, які виїхали.

Загалом з чого потрібно починати відбудову? І, власне, коли починати: зараз чи чекати перемоги? 

Триває війна. Найперше — нам треба перемогти у війні або хоча б вистояти, що, власне кажучи, буде нашою перемогою.Тому що проти нас — величезний, набагато більший ворог, який хоче нашого зникнення і нашої поразки. Якщо ми просто вистоїмо, я буду вважати це перемогою. 

Одночасно, якщо йде мова про відновлення, то треба відновлювати енергетику і захищати її

Тому що вже в травні у нас відключення світла, і мені страшно подумати, що буде в лютому. Цих двох задач уже і так достатньо на порядку денному держави. І говорити про розвиток підприємництва, економічну свободу у час війни — це вже вишуканий десерт. Ми поки що у військовому таборі, нам би виконати перше і друге — і цього вже буде достатньо.

Яким має бути наш суспільний договір? 

У мене є ціла стаття з цього приводу, яку я писав для «Аспен Інститут Київ». Якщо коротко, то вона зводиться до того, що роль держави — організувати оборону України. Причому як і з боку Збройних сил, так і з боку міжнародної коаліції, бо ми все-таки відносно невелика економіка, нам своїх ресурсів не вистачить проти значно більшої економіки. 

Роль держави також у тому, щоб забезпечити економічну свободу і забезпечити конкуренцію

Це те, що змушує підприємців бути продуктивними, заробляти більше, бути інноваційнішими й таким чином наповнювати економіку країни,  держбюджет і фінансувати воєнні витрати. При тому, що громадяни повинні подбати про свою пенсію, бо це не роль держави. Держава може подбати про підтримку неповносправних — ось це її роль. 

А далі — пенсія, освіта протягом всього життя, охорона здоров’я — це роль приватних громадян, за умови, коли держава забезпечує оборону та економічну свободу.

Наше інтерв’ю було записано до трагедії, яка сталась із типографією «Фактор-друк». Юлія Орлова розповіла онлайн-виданню Sestry, як сьогодні працює видавничий бізнес в Україні, особливо в місті, яке щодня обстрілюють. Харків кожного дня закидають КАБами, у місті постійні проблеми з електрикою через руйнування об’єктів енергетичної інфраструктури. Але попри це воно живе, попри щоденні втрати тут працюють кав’ярні, підприємства і друкарні.

‍Книжки переїжджали двічі

У 2022 році видавництво «Віват» вантажівками вивозило книжки на безпечнішу територію.  Частина книжок залишилась у Харкові на складі, частина — переїхала в Рівне. 

— Ніхто не розумів, що буде далі, як будуть розвиватися події. Як би це не звучало пафосно, але ми дійсно під обстрілами вивозили книжки. Нам тоді допомагало дуже багато людей, знайшли хороший новий склад, — розповідає Юлія Орлова.

Але працювати з двох складів — дуже складно. Тож ухвалили рішення повернутися назад, у Харків:

— Неможливо розділити всі книжки навпіл. Коли було якесь замовлення, то частину треба було везти з Рівного, частину — з Харкова. Були постійні затримки. Тому ми вирішили повернутися до Харкова, адже наші основні склади й друкарні залишалися тут. Тепер ми працюємо з єдиного складу у Харкові.

Особливості бізнесу в Харкові: проблеми зі світлом, ІПСО та тривоги

Одна з перших проблем для бізнесу — постійні тривоги, які можуть тривати годинами. Між ними — коротка перерва 20-30 хвилин, і знову сигнал про небезпеку. За цю перерву треба встигнути відвідати податкову, банк, оформити документи. Але це за умови, що в цей час є електрика. Іноді на отримання простої довідки йде пів дня.

А світла в місті може не бути й по 6 годин, тож налагодити системну роботу доволі непросто

Ще один аспект, який дуже впливає на бізнес і стосунки з партнерами, додає Орлова, — чутки про те, що місто буде «сірою зоною», що його от-от захоплять чи подібне. Тоді партнери починають побоюватися, що видавництво не зможе налаштувати системні вчасні відправлення:

— Ми розуміємо, що це ІПСО. Але це теж впливає і не тільки на самих мешканців міста, а й на харківський бізнес. У мене була дуже неприємна ситуація, коли з нами не захотіли працювати, бо ми — в «червоній зоні» через постійні обстріли. Це дійсно проблема, але водночас багато бізнесів нас підтримують, часом крізь пальці дивляться на якісь затримки, хоч ми дуже-дуже намагаємось нікого не підвести. І це не тільки про видавництво, а й про всі інші процеси.

Відсутність електрики впливає не тільки на реалізацію, а й на сам друк

Найбільші друкарні, з якими співпрацює Vivat, — теж у Харкові. Після вимкнення електрики друкарням потрібен час, щоб відновити процес. Тож через часті перебої й відключення час на друк книг зріс з місяця до двох:

— Ми відчуваємо відповідальність перед нашими читачами й завжди про це комунікуємо. Знаю, що всі три великі друкарні придбали генератори і їх підключають, але це все одно не швидкий процес, бо це великі промислові машини.

Вартість книг зростає, та бізнес має бути гнучким

Усе це не може не вплинути на вартість книжкової продукції. Тому Vivat шукає шляхи, як балансувати між купівельною спроможністю читачів та собівартістю. За оцінками Юлії Орлової, зараз книга в середньому коштує 350-360 гривень. Та ще у липні 2023 року, згідно з аналітикою «Читомо», середня вартість книги була 316 гривень.

— Але треба теж враховувати купівельну спроможність людей, тому суттєво підвищувати ціну ми не можемо. Тож шукаємо різні варіанти, і намагаємось донести це читачам. Наприклад, пропонуємо не робити тверду обкладинку. Якщо обкладинка м'яка, то це пришвидшує час друку і зменшує ціну. Зважаючи на обставини, ми маємо бути гнучкими, — резюмує Юлія Орлова.

Одна з проблем — фахівці

Наразі у видавництві Vivat працює більше ніж 160 людей в штаті й ще близько 200 працівників залучені на аутсорсі. Та кваліфікованого персоналу не вистачає. Багато людей залишилось за кордоном і не повернуться, бо декому й нікуди повертатися — більше ніж 4000 домівок в Харкові пошкоджені:

— Наш офіс обладнаний старлінком, бомбосховищем, але я не можу усе одно працівників виводити туди, бо незрозуміло, що буде далі. Тому чимало співробітників працюють дистанційно. І нам дуже не вистачає отого відчуття єдності, командного духу, вайбу. Бо книжки створюються в любові. Коли збирається команда, то кожен додає щось: «А давайте про це напишемо», «А давайте це додамо», «Давайте це проілюструємо»…

І ось на цих мозкових штурмах створюються ідеї. Також не вистачає звичайної підтримки, дружнього плеча

Утім, попри все, Vivat планує зростати. У 2023 році у видавництві видали 359 найменувань книг, а цього року обіцяють, що будуть надруковані 400 нових найменувань. Та важливіше, що у видавництві виросли наклади: в середньому наклад зараз складає 4700 примірників.

До слова, торік Vivat мало відзначати 10-річчя. За ці роки роботи видавництва абсолютним рекордсменом став наклад книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» — понад 110 тисяч примірників:

— Ця книга стала символом свободи. Вона про те, що завжди потрібно за свободу боротися. І те, що було потім (позов до суду Віктора Медведчука зі спробою заборонити книгу. — Авт.)  теж говорить про цю боротьбу. Я дуже вдячна Вахтангу Кіпіані, що він вступив у неї. Бо, направду, те, що відбулося після виходу цієї книги, стало для нас неочікуваним.

Щоб розвиватися, потрібно змінюватися

Усі випробування не могли не позначитися на економічних показниках. Відсоток рентабельності видавництва знизився. У 2022-му році це відбулося тому, що воно виживало. А у 2023-му, оговтавшись від потрясінь, довелося міркувати про те, як працювати надалі й у Vivat розпочали трансформацію бізнесу:

— Ми хочемо систематизувати наші бізнес-процеси та масштабуватися. Наразі ми бачимо вікно можливостей і прагнемо розвитку. І шанс є. Одночасно рости й трансформуватися важко, можливо, ми трохи призупинились з погляду збільшення прибутку, але це виправдані кроки для того, щоб систематизувати бізнес-процеси, діджиталізувати їх — і далі нам буде легше рости.

Vivat ставить собі за мету, щоб кожна тут видана книжка ставала для українців бестселером, який всі хочуть купити. Для цього потрібні потужні піар-компанії. І тут теж є проблема кадрів:

— Напевне, інші видавництва мене підтримають. Зараз велика проблема з піарниками, нам не вистачає фахівців. Бо наша задача сьогодні: донести до читача, що ця книга — саме та, яку він має прочитати. Щоб ціна була доступною для читача, повинні бути більші наклади, от ми й намагаємось пропіарити книжку, щоб наклад збільшити, збільшивши попит.

Ми залежимо від читачів, а читачі залежать від нас, і ми є єдиним цілим

Нестача кадрів відчувається й в іншій сфері — перекладацтві. 70% книг, які видаються у Vivat, — твори закордонних авторів. Зі слів керівниці Юлії Орлової, наразі у них є понад 50 творів, на які вже придбані права і які не можуть видати, бо чекають, коли перекладач завершить переклад попередньої книги:

— Це заважає нам наповнити ринок україномовною літературою. І це проблема багатьох видавництв. Бо не кожен, хто навіть досконало знає мову, може бути перекладачем. Це впливає й на розцінки. У більш як 50% випадків переклад коштує дорожче за авторські права на книгу. Наприклад, якщо авторські права коштують 1500 доларів, то перекладачу ми маємо заплатити 2500. Звичайно, переклад займає декілька місяців, і перекладач заробляє десь 500-700 доларів на місяць. Це ніби й небагато, але це теж відображається на вартості книги.

Чого чекати у майбутньому і над чим треба працювати?

Попри все, видавництво Vivat торік відкрило 8 нових книгарень. У планах — відкриття книгарні у Чернівцях. Тож роздрібна мережа — один з пріоритетів. 

А ще важливою складовою успішних бізнес-кампаній є вивчення потреб ринку. Хітами видавництва стали книги «Фактор Черчилля»  Бориса Джонсона, «Емоційний інтелект» Даніела Ґоулмана. Один з перспективних напрямків, який розвиватимуть — книги жанру фентезі.  Популярність цього напряму може визначатися з одного боку зі спробою втечі від реальності, ескапізму, а з іншого — потужними спільнотами:

— Це дуже цікавий маркетинговий кейс. Раніше ми визначали нашу цільову аудиторію за статтю, віком. А ось, коли говорити про шанувальників фентезі, то тут дуже важить те, що в них дуже сформована спільнота: люди зустрічаються, обговорюють книжки.

Звісно, видавництво буде видавати й книги про війну: уже видано понад 30 книг на цю тематику, розповідає Орлова:

— Нам хочеться говорити про війну, хочеться це закарбувати. Але у книжки доволі великий життєвий цикл, тому ми дуже зважено  підходимо до цих тем, бо навіть якщо ці твори зараз не читають, то будуть у майбутньому. 

Тому мені важливо знайти людину, яка або пережила або є експертом в якійсь темі

Попри те, що частка українських авторів, чиї тексти видає Vivat, становить близько 30%, та якість текстів говорить про те, що в української літератури — велике майбутнє:

— Наша нація за цю війну дуже подорослішала. Це відчувається. І тому я вважаю, що в української книги дійсно хороше майбутнє.

Закордонні видавництва також цікавляться придбанням авторських прав на твори українських письменників. І це — теж джерело доходів видавництва. Єдине, зауважує Юлія Орлова, тут є чималий дисонанс: якщо українці хочуть говорити про війну, то закордонні видавці не надто охоче купують права на такі твори. Здебільшого за кордон купують книги з історії України, кулінарні, дитячі. Останні, зокрема, цікавлять через високоякісні сучасні ілюстрації українських художників:

— Я б хотіла, щоб наших авторів, які пишуть про війну, почули за кордоном. Ми дуже фокусуємось на цьому напрямку: продати права саме на книжки на цю тематику.

Та, на жаль, поки що цікавість до цієї теми дуже низька. І це боляче відчувати

А от російськомовні книги на українському ринку — це теж проблема, попри ухвалений закон про заборону імпорту таких книг, наголошує Орлова. І тут йдеться вже не про бізнес:

— Я бачу, що цей закон, на жаль, зараз не виконується. Це видно і в нас у Харкові в магазинах, і на електронних платформах: досі продається дуже багато книжок російською мовою. Мені здається, що тут нам потрібна допомога держави. Ми не просимо в держави гроші, просто хочемо, щоб закон виконувався, і в нас немає на це важелів впливу, а в держави вони є. Тому в цьому випадку держава мала б допомогти, бо це не допомога бізнесу, а допомога українській культурі в цілому. 

Після трагедії із друкарнею «Фактор-друк» гендиректорка Vivat Юлія Орлова опублікувала лист, в якому розповіла, як українці та міжнародна спільнота можуть допомогти друкарні: «Поширюйте і розповідайте про цю трагедію в Україні й за кордоном; про те, як ворог нищить українську книгу та культуру, намагається зупинити розвиток нашої нації. Зараз важлива підтримка усього світу. Ми з вами є свідками нищення європейських цінностей та демонстрації низького рівня розвитку російського суспільства. Впевнені, що ця трагедія не залишить байдужим жодного жителя цивілізованого світу: нищення книг веде до занепаду моралі у суспільстві».

<add-frame>Як підтримати друкарню сьогодні?<add-frame>

• Припинити співпрацю з будь-якими російськими структурами;
• Підвищувати обізнаність про російські злочини проти України, особливо ті, які спрямовано проти нашої культурної спадщини;
• Продовжувати спрямовувати пожертви медичним благодійним організаціям, які підтримують постраждалих від війни;
• Продовжувати надсилати пожертви українській армії;
• Фінансово підтримати компанію «Фактор», яка відкрила збір та спрямує всі пожертвувані кошти на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічної діяльності.

<add-frame>Як допомогти?<add-frame>

Компанія «Фактор» відкрила збір. Усі кошти буде спрямовано на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічного життя. 

Реквізити для допомоги у гривні

Одержувач платежу: Найменування одержувача: ТОВ ФАКТОР-ДРУК

Код отримувача: 20030635

Назва банку: АТ КБ «ПриватБанк»

Рахунок одержувача у форматі IBAN: UA693515330000026004052102874

Валюта: UAH

Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога згідно листа № 36 від 24.05.2024 без ПДВ

Валютні рахунки

Реквізити компанії / Company details / Назва компанії / Company name: БО ФОНД ГРОМАДИ ХАРКОВА ТОЛОКА

Назва банку / Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

SWIFT code банку / Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Адреса компанії / Company address: 61002, УКРАЇНА, ОБЛ. ХАРКІВСЬКА, М. ХАРКІВ, ВУЛ. СУМСЬКА, Б. 106А

Reference: factor druk

Євро IBAN Code: UA633515330000026004052234902

Долар IBAN Code: UA233515330000026008052136352

Company details / company Name: CHARITY COMMUNITY FOUNDATION OF KHARKIV "TOLOKA"

Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Company address: 106a Sumska Street, Kharkiv, 61002, Ukraine, Kharkiv region, Kharkiv city

Reference: factor druk

EUR IBAN Code: UA633515330000026004052234902

USD IBAN Code: UA23351533000002600805213635<add-frame>‍

Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно. 

Перший заклад відкрили після окупації

Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.

Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка: 

— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».

У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):

— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).

На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.

— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди. 

У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували  самостійно, ділиться Ганна Ощепкова: 

— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.

Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності

Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.

У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався. 

Лінія фронту наближалась дуже швидко

— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.

Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета 

Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась. 

— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.

Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:

— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».

Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки

Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів

Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:

— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.

На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками

План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття. 

— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи,  я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки.  Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.

Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну

Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.

— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни. 

У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:

— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати. 

Переїзд стимулював розширення мережі

У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику. 

До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.  

Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:

— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.

А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново

Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки

Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:

— Ми ту колекцію забрали,  сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє. 

Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:

— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити. 

Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.

Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити

Кожен день Ганни Довженко розпочинається о 6:30 ранку. Жінка годує  перепілок, збирає яйця, сортує, пакує, відправляє, готує корм, прибирає — і так до вечора. Ганна Довженко — родом з Харкова, але мешкає нині у Пустомитах на Львівщині, куди переїхала після лютого 2022 року. Вибрала це місце не випадково — була знайома з цим регіоном раніше, бо працювала у Львові. 

Усе життя присвятила роботі у сфері фінансів — цифри, звіти, бухгалтерія, кризовий менеджмент. Але понад рік тому з нуля відкрила перепелину ферму, яку назвала «Чудова перепілка», виграла два гранти, подалась на третій і планує розширювати свій бізнес та збільшувати асортимент. 

‍Повертатися нікуди

— Останні роки ми з сім'єю жили, так би мовити, на два міста. Поки діти вчилися в школі, то мешкали у Львові, а на літо переїжджали у Харків. У 2022 році навіть планували зовсім повернутися до рідного міста, але тепер нам нема куди їхати. Квартира є, будинок стоїть, але там постійні обстріли. У нашому домі вже пішли тріщини, був частково пошкоджений дах, рік тому там ще й прорвали труби і затопило будинок. Одним словом, повертатися немає куди, — розповідає Ганна Довженко. 

Родина Довженків орендували будинок у Пустомитах. Після 24 лютого жінці знадобилось півроку, аби оговтатися та вийти зі стресового стану. Родина Ганни на власні очі бачила, як ворог руйнує їхнє місто, знищує будинки, вбиває людей.

Крім постійного страху за своє життя у зв'язку з постійними ракетними обстрілами, додалися розмови про небезпеку радіації, захоплення Запорізької АЕС, ділиться Ганна:  

— Я почала вивчати, як захистити родину від радіації. Почитала, що перепелині яйця в Японії використовувалися для виведення радіації з організму, дехто розповідав, що після аварії на Чорнобильській АЕС вживав перепелині яйця — і так позбувся шкідливого впливу. А м'ясо перепілок дуже цінувалось в древньому Єгипті й Китаї. Тож вирішила, що ми будемо вирощувати перепілок.

Більш того, перепелині яйця дуже корисні для організму, містять необхідні нашому організму мікроелементи, амінокислоти, покращують самопочуття, гіпоалергенні

А ще, додає жінка, перепілки — емпати, вони дуже відчувають настрій людини і самі дарують спокій та позитивні емоції. Тож таким чином в родини зʼявився і домашній антистрес. А за щоденними клопотами часу дивитися новини взагалі не залишилось.

Почати все з нуля

Підприємиця зізнається: раніше перепілок бачила хіба що на картинці. Вперше вживу «познайомилась» з цими пташками, коли вони вилупилися у неї. У жовтні 2022 року Ганна придбала 200 яєць, помістила їх в інкубатор. Із двох сотень вилупилось 170 перепілок. Нині ж жінка вирощує більше 1800 особин:

— Десь у січні 2023-го року, через три місяці після початку своєї справи, в мене вже було щодня по 40-50 яєць. Тоді ж я подала заявку на грант від посольства США і виграла професійний інкубатор. Потім я ще подавала заявки, постійно вчилась, цікавилась новими можливостями, новою інформацією. Я загалом дуже швидко вчуся, люблю пізнавати нове.

Завдяки другому виграному гранту придбали ще обладнання. Все розмістили на території обійстя, де мешкають. Зараз Ганна Довженко вчиться робити копчені яйця, для чого освоїла роботу на коптильні. А ще жінка тестує рецепти маринованих яєць і переконує: це дуже смачно і незвично. Загалом така страва популярна в Британії. Яйця заливають маринадом, до якого додають оцет, іноді — сік з буряка. Після того, як мине процес ферментації, оригінальна закуска готова до споживання.

Перепелина ферма — сімейний бізнес, до якого залучені всі члени родини. Самостійно виготовляли клітки, встановлювали вентиляцію. Що не знали — читали чи дивились в інтернеті. Сама ж Ганна багато читала додаткової літератури, заглиблювалась в наукові монографії і вивела найоптимальніший корм, до якого не додає жодної хімії, антибіотиків:

— У мене абсолютно чистий продукт без всього шкідливого. І мені б дуже хотілося змінити культуру споживання. Бо зараз для нас перепелині яйця це якась «святкова» страва. Це має бути в раціоні кожного українця. Бо крім радіації, цей продукт виводить важкі метали, що, своєю чергою, добре впливає на серцево-судинну систему, імунітет, нервову систему.

Тому я свій продукт позиціоную як «капсулу здоровʼя»

Хочеш вижити — вмій працювати руками

Нині на продукцію ферми сформувалась навіть черга. Тож Ганна міркує про збільшення поголів'я, однак, якщо сильно розширюватися, то треба напрацювати надійні канали збуту на ці обсяги. 10-15% своєї продукції з ферми щомісяця передають вимушеним переселенцям і до дитячого будинку, розповідає жінка: 

— І в мене такі принципи, і я вчу дітей цьому, і друзі мої живуть за принципом: «Якщо ти хочеш щось отримати в цьому житті, то треба щось віддати». Наприклад, якщо ти хочеш, щоб тебе любили, треба інших любити.

А якщо я хочу, щоб в життя щось прийшло, — треба щось віддати. Тим більше є люди, яким потрібна допомога, і які не можуть собі щось дозволити 

Починати все з нуля, ще й в агробізнесі — непросто. Адже крім започаткування нової справи, доводилось шукати точки збуту. Спершу продавали самі свою продукцію на Краківському ринку у Львові. Потім познайомились з продавчинею, яка торгувала курячими яйцями і була готова реалізовувати їхню продукцію. Тепер же ця продавчиня торгує виключно перепелиними яйцями з ферми Ганни. Паралельно родина Довженків домовилася ще з кількома торговими точками про співпрацю. 

— З супермаркетом поки не хочу співпрацювати, тому що там працює інша схема: ти віддаєш на реалізацію і тобі дають гроші тоді, коли це продається. Цей варіант нам зараз не підходить, ми ж всі виручені кошти пускаємо далі в розвиток, купуємо постійно корм, за перепілками треба постійно доглядати, лікувати їх. Тому я шукаю шляхи продажу продукції, щоб отримати гроші вже. Наприклад, сьогодні їздили на ярмарок, куди запросили крафтових виробників. Ми трошки пізніше приїхали, і, знаєте, було приємно, коли нам сказали, що про нас уже запитували, цікавились, чи ми будемо, — розповідає фермерка. 

Дехто з клієнтів замовляє яйця поштою. Загалом за день реалізовують більше тисячі штук. Тож продукція не залежується. 

Наразі Ганна планує зареєструвати власну торгову марку, адже це тривалий процес, і рухатися в напрямку розвитку. З літа 2023 року вона розширила свій бізнес — почала продавати не лише перепелині яйця, а й м’ясо перепілок. Нині в асортименті є і копчене, і свіже. Продає його теж в основному через соцмережі та тим, хто постійно купує у неї яйця. Наразі на місяць вдається реалізовувати близько 35 кілограмів перепелиного м’яса.

— Я наполягаю на тому, що люди мають вміти працювати руками. Зараз багато бухгалтерів, коучів, юристів. Але коли йдеться про виживання, маєш вміти працювати фізично, — наголошує жінка.

JYSK шукає обхідні шляхи‍

Тиждень тому на українсько-польському кордоні стояло близько 100 вантажівок, які перевозили товари скандинавського ритейлера товарів для дому JYSK. Велика частка вантажівок вимушена рухатися окільними шляхами через сусідні країни, для того, щоб потрапити в Україну, — розповідає Country Director JYSK в Україні Євген Іваниця. Окремо в компанії наприкінці лютого-на початку березня почали тестувати новий спосіб постачання залізницею. 

Утім гарантувати час доставки сьогодні важко. Є вантажівки, які стоять на кордоні понад три тижні. Наразі є питання і з товарами українського виробництва, що замовив JYSK для продажу в європейських магазинах і які застрягли на в’їзді в Польщу, і з постачанням товарів з європейських розподільчих складів в українські магазини JYSK. Щоправда, ця ситуація поки не вплине на вартість товарів, переконує Євген Іваниця:

— На цей час перегляду роздрібних цін на наші товари в сторону збільшення не передбачається. Логістика є лише одним з драйверів, що впливає на собівартість товарів, а ще є девальвація національної валюти. Потрібно зазначити й позитивні драйвери, зокрема зниження світових закупівельних цін на частину меблів, що закуповується JYSK. Тож на цей час позитивні драйвери частково балансують негативний ефект від подвійного росту вартості фрахтів з Європи в Україну. Водночас варто зазначити, що маржинальність реалізованих товарів JYSK в лютому 2024 року суттєво знизилась у порівнянні до минулого року, що підтверджує факт того, що JYSK частково взяв на власні плечі ріст логістичних витрат. 

Загалом товарні запаси закінчуються не рівномірно. До прикладу, залишків готових фіранок може вистачити й на пів року, а то й більше, а от запаси садових меблів, сезон, яких, щойно стартував в магазинах і які ще не у всі магазини встигли завезти, дещо обмежені. 

— У середньому на виставках магазинів представлено 90% від планового активного асортименту, а складських запасів вистачить на декілька місяців, — пояснює Country Director JYSK в Україні.

‍Доставлення подорожчало більш ніж удвічі

Вартість доставлення товарів з портів Польщі зросла у 2-2,5 раза порівняно з тарифами до блокади, зазначає директор напрямку «Меблі» компанії «Епіцентр К» Олександр Лук’янченко. Вантажівки компанії  зараз стоять у чергах 7-10 днів. 

— При цьому наша команда з логістики завжди перебуває в «активному режимі» та в пошуках маршрутів, щоб скоротити терміни постачання меблів, — каже Олександр Лук’янченко.

Відповідно, це впливає на ціну товарів для кінцевого споживача в Україні:

— Найбільше це впливає на габаритні недорогі товари, такі як стільці, офісні крісла, недорогі дивани. На таких товарах собівартість транспорту здорожчала в середньому на 18-22%.

Сподіваємось, що питання розблокування кордону буде врегульовано найближчим часом, адже це зменшить тиск і на меблевий бізнес

Деякі логістичні компанії повідомили своїх партнерів про тимчасове підвищення вартості доставлення вантажів на 10% у зв’язку з блокуванням кордонів польською стороною, що призвело до збільшення витрат на логістичні операції.

Час очікування на кордоні складає в середньому 12-14 днів, якщо не буде критичного повного блокування. Кожен день простою вантажу — це додаткові 100 євро до вартості доставлення. Проте дехто з українських імпортерів меблів знайшов вихід: негабаритну продукцію B2C доставляють Укрпоштою (доставлення до 2 тижнів) чи Новою поштою (3-4 дні). У цьому випадку терміни поки дотримуються. 

Головні проблеми — попереду

Більшість магазинів-орендарів у мережі меблевих ТЦ «Аракс» не відчувають критичного впливу на свою діяльність. Це вдалося досягти завдяки швидкій адаптації логістичних ланцюгів та пошуку альтернативних шляхів імпорту, зокрема через Румунію і формуванню достатніх запасів витратних матеріалів та кінцевих товарів на складах. Про це розповів Про це розповів керуючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін:

— Основне навантаження для сезонних товарів меблевого ринку розпочнеться в березні, ситуація стане більш критичною, якщо до цього моменту питання не буде вирішене. Компанії, які залежні від імпорту через морські порти, вже  відчувають на собі логістичні складнощі, зокрема збільшення термінів доставлення з традиційних 2-3 днів до 2-3 тижнів в деяких випадках строки сягають в загальному неймовірних 3,5 місяця.

Уже зараз це призвело до значного збільшення витрат на логістику, включаючи портові штрафи за зберігання (Storage) та неповернення вчасно порожніх контейнерів (Demurrage), а також оплату за простій транспортних компаній. Також збільшилась і кількість видатків на перевезення, наголошує Панін:

— Один з наших орендарів LLC Cavas Group розповідав, що вантажівки не можуть виїхати з України в ЄС, щоб забрати замовлення з фабрик. Кожен день таких затримок збільшує дефіцит транспорту на завантаження з Європи, а значить швидко зростають ціни на перевезення. Вони вже зросли майже у два рази. Назад із Європи вантажівки теж стоять, іноді по 12 діб. У них виходить доставити набагато менше замовлень ніж раніше, зростає собівартість доставляння.

В імпортерів зараз стоїть вибір — або підіймати ціни, або зменшувати прибуток. Це вплине на загальні заробітки та на подальші податки в індустрії

До прикладу ціла вантажівка коштувала з Європи 2500 євро, а зараз — 4000 євро залежно від країни та маршруту. 

— Експортери також відчувають труднощі, зокрема з вивозом готової продукції за кордон, особливо хто має безпосередні продажі в самій Польщі. Це призводить до зниження торгового обороту та негативних наслідків для державного бюджету через недоотримання податкових платежів. Блокування кордону спричиняє загальне сповільнення економічного розвитку, підвищує вартість життя для кінцевих споживачів, на чиї плечі лягає фінансове навантаження у вигляді заложених витрат на товари та послуги. Це створює додатковий стрес для громадян та підприємств, ускладнюючи їхню фінансову ситуацію та впливає в цілому на національну економіку, — каже Панін.

Тут необхідні невідкладні заходи та міжнародні зусилля для вирішення кризи, відновлення нормального функціонування торгівлі та мінімізації негативних наслідків для української економіки та її громадян.

Як на виклики реагують виробники? 

Українська асоціація меблевиків (УАМ) 6 березня оприлюднила результати опитування членів асоціації щодо вже наявних та прогнозованих наслідків, з якими вони стикнулись через блокування кордонів.

Згідно з результатами опитування, 50% з респондентів зазначили, що блокування кордонів польськими перевізниками призвело до розриву середніх та довгострокових контрактів. Якщо блокада завершить наприкінці березня, 6% респондентів зазначили, що не зможуть відновити роботу. Майже 27% зазначили, що зможуть це зробити лише на 50%. До слова, згідно з цим же опитуванням, 94% респондентів налаштовані не зупиняти роботу підприємства, навіть, якщо ситуація не буде вирішена до кінця квітня 2024 року, проте 6% — не зможуть забезпечити таку тривалу стагнацію і будуть вимушені повністю зупинити роботу, якщо кордони не розблокують до кінця квітня 2024 року.

Заснована у 2014 році компанія Drommel, приміром, повідомила, що поки вони не відчули впливу блокади на виробництво, бо свій товар вони не експортують. Їхні меблі — у мінімалістичному стилі й виготовляються з дерева і сталі, а фурнітура і компоненти поки купуються без проблем.

Натомість засновник компанії з виготовлення меблів Tekstura Home Антон Молчанов зауважує — блокада впливає на їхнє виробництво щодня:

— Постійно зривається постачання тканин, поролону. Наприклад, ми чекаємо тканину, яка має приїхати цього тижня, але нам телефонують, що доставлення відкладається на тиждень, потім — ще на тиждень, Це, звісно, впливає на терміни виробництва. І так само це впливає безпосередньо на продажі.

Коли дзвонить клієнт і чує, що замість, приміром, 3 тижнів, на виготовлення треба чекати усі 6, то він відмовляється і каже, що пошукає, де їм зроблять швидше

До слова, свою компанію Антон Молчанов відродив з нуля після евакуації: одне з виробництв нині в окупації, інше — зруйноване. Тож вільних обігових коштів в компанії майже немає.

— Всі кошти ми вкладаємо в обладнання і наразі не можемо накопичити 20-30 тисяч доларів, щоб мати великий запас комплектуючих на складі. У нас раніше був склад, але після того, як там все згоріло, ми вирішили, що такого більше не будемо робити. Вирішили, що не будемо заморожувати на складі великі суми, щоб у разі знищення майна принаймні не все було знищене, — пояснює бізнесмен. 

Щоб розв'язати ці питання, додає управляючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін, українські компанії-виробники активно шукають альтернативні шляхи доставляння та поступово відмовляються від імпортних матеріалів на користь якісних українських аналогів. Це не лише допомагає подолати поточні труднощі з імпортом, але й стимулює розвиток вітчизняного виробництва.

Олег Звягінцев вже багато років займається аграрним бізнесом в Україні, свою компанію створив у 2007 році. Серед напрямків його діяльності — продаж та дистрибуція насіння, засобів захисту рослин, мінеральних добрив та сільгосптехніки відомих світових виробників. Також його компанія займається вирощуванням зернових та олійних культур, тваринництвом. А ще в полі зору бізнесмена — зернотрейдинг, послуги логістики. 

Юлія Малєєва: Ще студентом ви навчались у Великій Британії. Що вам це дало? 

Олег Звягінцев: Це не була класична освіта в коледжі, а програма з виїзду студентів на сезонні роботи до фермерів Великої Британії. Ми працювали на полях, де вирощувались салати, про які в Україні на той момент чули хіба що в Києві. А про вирощування цих культур у нашій країні тоді ще й розмов не було, бо був відсутній ринок збуту. Мене здивувала технологічність вирощування салатів, зокрема технологія поливу: до кожної рослини було підведено крапельний полив. Нині ми вже близько 10 років використовуємо доволі вдало цю технологію. 

Також здивувало те, як фермери викидали частину яблук в поле. Як нам пояснювали, держава відшкодовувала їхню вартість. Як я на той момент зрозумів, тоді ще не було локального перероблення цих яблук, а везти далеко їх було не вигідно. На той час ми технологічно дуже відставали. А ось 3 роки тому, коли я знову був у Великій Британії, я зрозумів, що технологічно ми вже не гірші, а в деяких речах навіть кращі.

Загалом освіта за кордоном допомогла тим, що розширила погляди на життя у світі, змінила картинку в голові молодого хлопця, який приїхав з маленького села. Сам же Лондон зачепив своєю глобальністю та зарядив на все життя своєю міццю.

ЮМ: Як блокування польсько-українського кордону вплинуло на вітчизняний аграрний сектор? Які збитки несуть виробники, трейдери?

ОЗ: Усе почалось на початку весни 2023 року, коли уряд Польщі без попередження заблокував імпорт до своєї держави. У нас тоді було близько 400 вагонів зерна на прикордонних переходах. Щось з цього вдалось переспрямувати транзитом в інші країни, інше ми були змушені повертати на елеватори та вивантажувати. Втрати понесли дуже великі. Але і тоді Польща, яка є нетто-експортером, не була кінцевою країною призначення для обʼємів, які ми відвантажували. Тому підлаштуватися під нові правила транзиту нам було не важко. Згодом, як ми це зробили, вибудували наш бізнес по-новому, створили нову клієнтську базу у різних країнах, змогли домовитись з портами Польщі на перевантаження нашого зерна. І коли ми збудували бізнес на основі транзиту — нам знову кажуть «стоп». Для себе ми зрозуміли, що марно шукати ринок збуту в самій Польщі.

Ми не прагнули для себе розуміння з польського боку, але й не очікували, що і транзит будуть блокувати. При чому так, як роблять це зараз, — варварськими методами

Але цей транзит дає бюджету тієї ж Польщі додаткові гроші. І ми розуміємо, наскільки це блокування їм теж невигідне. Польській залізниці, де працюють поляки, ми платимо за транзит зерна вагонами. Ми платимо за перевантаження збіжжя на кораблі польським компаніям, де теж працюють поляки.

Та й сам польський бізнес інвестував багато коштів в розвиток логістичної портової та прикордонної інфраструктури, щоб збільшити потужності перевезень через їхню державу. Сьогодні боротьба з транзитом — це боротьба з власним бізнесом в Польщі, оскільки інвестори не зможуть повернути свої кошти в заплановані терміни. Це повне безглуздя

ЮМ: Які є обхідні шляхи блокади?

ОЗ: Для українського зерна ми маємо багато варіантів, як їхати на зовнішні ринки. У нас запрацювали одеські порти, через які тільки за лютий ми змогли експортувати близько 5,2 млн тонн. Для порівняння — залізничними шляхами ми відправили 0,7 млн тонн, з яких транзитом через Польщу — 60%. Ще 0,2 млн тонн експортували автотранспортом — з них через сусідню країну взагалі мізер поїхав. Це вже був початок блокувань. Тому, як можна побачити з цифр, Польща відіграє не надто велику роль в експорті для України. Але вона однаково залишається для нас можливістю працювати далі та розвивати для себе ринки Європи. Оскільки ми експортуємо транзитом через Польщу лише 500-600 тисяч тонн зерна, то, зрозуміло, що ми ніяк не впливаємо на формування цін в ЄС.

Це просто схоже на намагання розв'язати внутрішні питання через блокаду нашого спільного кордону

ЮМ: Російська пропаганда ще до нинішніх протестів фермерів широко розганяла тезу про низьку якість українського зерна. Яка реальна ситуація? 

ОЗ: Україна десятки років експортує зерно. Сказати, що ми відправляємо неякісне зерно, це як сказати, що автовиробники продають машини без коліс. Треба зрозуміти, що українські компанії є експертами в експорті саме зерна. Технології, якими ми доробляємо збіжжя на елеваторах, — найсучасніші. І ми цінуємо партнерські відносини з покупцями, тому не можемо дозволити собі підвести їх. Також, до відома, кожна партія, яка експортується, перевіряється на точці відвантаження за кордон. Тому про погану якість українського зерна — це точно непрофесійно. Ще ні разу не було доведено, що якість українського зерна була не такою, яку був готовий купляти покупець.

Україна майже не отримує зауважень щодо якості експортованої в Європу вітчизняної агропродукції. Претензії з боку партнерів становлять не більше 0,1% експортних обсягів. Про це повідомив голова Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Сергій Ткачук під час підбиття підсумків роботи відомства за 2023 рік в Укрінформі.

ЮМ: З жовтня 2020 року в країни ЄС заборонене ввезення сільськогосподарської продукції, що містить залишки хлорпірифосу і хлорпірифос-метилу, який широко використовували в Україні. Як розв'язали це питання аграрії? Наскільки українська агропродукція відповідає європейським (світовим) екологічним стандартам?

ОЗ: По-перше, дистрибʼютори, агрономи, покупці не перший рік наголошують товаровиробникам не використовувати заборонені в ЄС препарати, щоб не було проблем з якістю продукції під час її реалізації. До цих порад дослухалися. По-друге, покупці прописали у контрактах допустимий вміст хлорпірифосу з 2020 року. По-третє, багато хто з виробників вийшли на прямі продажі в ЄС. Експортуючи самостійно, вони беруть всі ризики на себе.

Також вся продукція, яка поставляється на ринок ЄС, тестується або відправником, або одержувачем в незалежній сюрвеєрській (інспекційній) лабораторії та супроводжується сертифікатами якості. Хлорпірифос — це тільки один з більше як 200 пестицидів, на які тестується зерно.

За наявності залишків того ж хлорпірифосу, товар не експортується в ЄС, не підмішується тощо. Відправити такий товар — це як вистрілити собі в ногу. Довгострокові відносини з покупцями так не побудуєш

ЮМ: Яка ситуація з квотами на агропродукцію в ЄС? Що треба змінювати?

ОЗ: На мій погляд, квоти руйнують ринок. Як їх встановлювати? На основі чого?

ЮМ: Хто наш найголовніший конкурент в глобальному масштабі? Наскільки перспективні ринки Азії? Про які культури йдеться? 

ОЗ: Основні наші конкуренти за експортом кукурудзи та сої — це країни Південної Америки. А ось щодо пшениці, то це скоріш за все країна-агресор. Однозначно для нас в прерогативі будуть залишатись ринки Азії, а саме Китай, Індія та Близький Схід. Ми маємо орієнтуватися на них.

ЮМ: Європейські фермерські господарства дуже дотовані. Коли дотації скоротились, це стало однією з причин протестів фермерів. Чи варто Україні йти цим шляхом? Чи використати американську модель? Це ринок жорсткої конкуренції, де держава відшкодовує хіба що відсоткову ставку.

ОЗ: Шлях дотацій, на мій погляд, — це не наш шлях. Але, найімовірніше, ми до нього прийдемо. Бо якщо ми йдемо в Євросоюз, то ми маємо приймати його правила.

ЮМ: У чому майбутнє українського аграрного сектору — у виробництві сировини чи переробленні?

ОЗ: Для нас як для бізнесу на сьогодні це питання номер один. І ми всі розглядаємо можливості інвестицій в можливе виробництво з сировини, яку ми отримуємо з наших полів. Будь-яке виробництво — це не тільки додана вартість, але і податки, робочі місця та залученість в ланцюги виробництва їжі у світі. Але ми вже зрозуміли, що з виробленими продуктами з доданою вартістю нас не особливо сильно чекають на світових ринках. Тож розуміємо, які виклики нас очікують в майбутньому, ми звикли до цього, тому і рухаємось далі

ЮМ: Продаж землі в Україні: чи доцільно його відкривати у воєнний час? Які ризики? Чи не призведе це до того, що малі фермерства взагалі зникнуть, бо не зможуть конкурувати навіть на внутрішньому ринку?     

ОЗ: Ринок вже відкритий. Якщо банки продовжать фінансування фермерів на купівлю землі, яка буде оброблятися, то, думаю, все буде добре.

‍ЮМ: Як ще перспективи України, крім зерна? Олія, цукор, тваринництво?

ОЗ: Ми давно стали світовим лідером з виробництва соняшникової олії та розвиваємось в бік ефективного перероблювання сої в олію та шроти. Думаю, що наступним етапом буде виробництво ріпакової олії. Це точно наш шлях як для аграрної країни. Ми розуміємо, що досить вже залишатись країною агросировини. 

Також ми інтенсивно розвиваємо тваринницькі комплекси. Технологічно ми ще не дотягуємо до європейських технологій. Нас у цьому напрямку дуже сильно уповільнила війна. Але ми знову почали будувати нові ферми молочного вирощування та м'ясного скотарства. А ось щодо птиці, то ми технологічно йдемо на рівні з європейськими виробниками.

ЮМ: Зважаючи на перспективу вступу  України до ЄС, чи можна спрогнозувати, що конфронтація між українськими й польськими аграріями продовжиться? Що треба нашому аграрному сектору ще в себе імплементувати? Чи можливо це зробити зараз?

ОЗ: Думаю, що загострення буде зростати, але ми маємо розуміти, що аграрний бізнес у наших країнах різний. Якщо ми говоримо про українські реалії, то це — великий бізнес. Орендатор обробляє від 500 гектарів і вище, є агрохолдинги, які обробляють близько 100 тисяч гектарів. Середній фермер в Польщі, якщо я не помиляюсь, це близько 11 гектарів. І він вже стає нетехнологічним порівняно з нами. Над цим мають працювати комісії з обох сторін. На мій погляд, наші можливості обробляти землю також відкриються й європейським фермерам, вони зможуть приїжджати в Україну, брати землю в оренду і спокійно працювати. Тим більше для нас це не нове.

Чимало європейців вже успішно працюють тут — вони відкривають свій ринок, а ми даємо їм можливості так само працювати в Україні

У цьому контексті для України дуже важливим є зосередження на власній інфраструктурі. Варто розширити можливості зберігання, побудувати більше залізничних вузлових станцій та відновити свою залізничну інфраструктуру. Приватний бізнес може виростити, побудувати місця для зберігання,  перероблення. Держава повинна мати стратегію розвитку інфраструктури, яка має бути чітко пов’язана з європейською інфраструктурою.

ЮМ: Сухі порти: чи є в них майбутнє? Як треба модернізувати залізничну інфраструктуру України?

ОЗ: Однозначно є. Ми самі побудували такий сухий порт на кордоні Польщі та України. Хай там як, але стратегічне завдання обох наших країн — з’єднати Балтійське та Чорне моря. Це наші плюси, які мають використовувати Польща та Україна: бути технологічно та інфраструктурно надійними партнерами у світі. Тим більше на фоні загострення в Червоному морі світ шукає інші логістичні шляхи, і вони мають бути надійними. Ми вкладаємо великі гроші в нашу приватну інфраструктуру.

Сподіваємось, що держава після перемоги почне вкладати в залізничну інфраструктуру та автодороги. І це має бути частиною загальної стратегії й України, й Євросоюзу в цілому

ЮМ: З українською залізничною інфраструктурою є ще один момент: ширина наших колій не збігається з європейськими.

ОЗ: Для того, щоб розв'язувати проблему різних колій, передусім треба сформулювати чітко, у чому вона полягає, чого саме хочемо досягти. Лише потім треба ідентифікувати вузькі місця й шукати найкращі шляхи вирішення. Зараз триває багато розмов про перебудову всіх колій чи будівництво євроколії до Львова. Перша ідея взагалі утопічна. Щодо другої, то саме по собі будівництво євроколії до міста Лева не вирішить абсолютно нічого. 

До прикладу, в країнах Балтійського регіону та Фінляндії вся залізниця — ширококолійна. За більш ніж 30 років незалежності та понад 20 років членства в ЄС, там ніхто залізницю не перебудовував. Вузька колія заходить з Польщі в Литву лише до Каунасу, за 80 км від кордону з Польщею. Навіть не до великого порту Клайпеди! Чому так? Бо це економічно недоцільно. Тобто витрати на будівництво не будуть покриті додатковою вигодою. 

Звичайно можна багато говорити, що ці приклади не є релевантними для України через розмір території чи більший товаропотік, але давайте повернемося до головного: яку проблему створює різна колія? Тут ніби все просто: неможливість безшовного переміщення пасажирів та товарів. А оскільки пасажирські перевезення зазвичай дотаційні, та й їхній об'єм не такий великий,  концентруватися треба саме на товарному потоці. Тоді треба дуже уважно придивитися до процедур, які відбуваються в момент передачі вагонів — чи то по євроколії в Україну, чи по широкій колії українських вагонів в країни ЄС, зокрема в Польщу. Саме тут сьогодні «найвужче горлечко». 

Наприклад, потяг, завантажений товарами в Україні, передається через кордон в Польщу. Товар має бути замитнений, вагони мають бути опломбованими митними пломбами, товар мають оглянути прикордонники, за потреби — митники, а також додатково, залежно від типу вантажу, інші органи контролю (наприклад, санітарна служба). Більшість цих процедур відбувається на коліях загального користування, які під час такого огляду блокуються, тобто інші вагони ними проїхати не можуть. І це займає години! Далі потяг УЗ чіпляє ці вагони та тягне їх до кордону, де відбувається передача складу до європейського перевізника, який ще певний час перевіряє всі вагони на технічний стан. Після цього вагони затягуються на першу від кордону європейську залізничну станцію, де органи контролю відповідної країни ЄС проводять подібні до українських контрольні процедури. Приміром, на пункті залізничного переходу Медика-Шегині є лише 3 залізничні колії, якими може відбуватися рух в обидва напрямки, одна з яких виділена під пасажирські перевезення. 

Враховуючи наявну інфраструктуру на кордоні та час на проходження всіх контрольних процедур, понад 6 потягів передати за добу неможливо! Тоді питання: як будівництво євроколії, наприклад до Львова, допоможе збільшити товаропотік? Ніяк! Першочергово треба сконцентруватися на удосконаленні процесів контролю — і з українського боку, і з боку сусідніх європейських країн. Це вимагає відносно невеликих витрат: десь треба розширити штат працівників, десь встановити додаткове обладнання чи навіть створити новий контрольний пункт на відповідній станції, в якому раніше не було потреби. Ці кроки дадуть майже миттєві результати для збільшення товарного потоку. Дещо в цьому напрямку вже зроблено, але цього недостатньо, бо державні машини завжди дуже повільні. 

Другий етап — це розширення саме транскордонної інфраструктури, тобто треба побудувати додаткові колії безпосередньо на кордоні з країнами ЄС. Так, це звичайно триваліший процес, бо потрібні відповідні рішення урядів, проєктні документації, погодження тощо, але знову-таки це не такі величезні витрати. Все це можна реалізувати протягом декількох років. Лише після реалізації цих двох етапів можна переходити до ідеї будівництва євроколії вглиб території України.

ЮМ: Поговорімо й про застосування сучасних технологій в аграрній сфері. На якому рівні Україна у порівнянні з іншими країнами? Які технічні рішення у нас працюють, а які — ні? Які технології застосовуються на вашому підприємстві?  

ОЗ: Я вважаю, що тут Україна займає провідні позиції, ми постійно рухаємось в бік збільшення своєї ефективності. Наша середня врожайність постійно збільшується. Якщо у 2021 році ми зібрали 106 млн тонн олійних та зернових культур, то у 2022-му були плани збільшитись на 10%. Та ми втратили частину територій, ще частина заміновані — й однаково змогли зібрати близько 70 млн тонн зернових та олійних.

Наші фермери завжди в пошуках ефективності, ми постійно підвищуємо орендну плату за землю, в нас дуже сильно подорожчала логістика, тому ми вимушені шукати способи бути ефективними

До прикладу, ми в «Агросем» використовуємо всі наявні інноваційні технології дистанційного аналізу вегетації з космознімків Sentinel Landsat. А також більш детальні — 3 метри на піксель з супутникових знімків Planet (детальна аналітика вегетації разом зі зручним мобільним додатком використовується через програмні продукти Cropwise Operations OneSoil).

Для більш детального аналізу RnD ділянок ми використовуємо дрони з мультиспектральною камерою, якість з котрих не надасть жодний супутник, але в цьому випадку ми не можемо покрити великі площі (це більш точкове рішення для розширеного аналізу ефективності різних гібридів, сортів тощо). Також ми інтенсивно використовуємо дрони під час внесення на поля засобів захисту рослин, це дає можливість швидше виконати ці роботи. Також ми у певні періоди погоди, наприклад, одразу після дощу, можемо вилітати та проводити необхідні роботи в полях.

ЮМ: Наскільки дотримуються в Україні правильної сівозміни, ефективно використовуються площі?

ОЗ: Якщо хочеш бути ефективним, то мусиш дотримуватися правил сівозміни — землю не обманеш. Наші фермери обробляють свою територію довгий час та знають кожний гектар. Усі прийшли до того, що як хочеш віддачі, то маєш дбати про землю.

Ми всі використовуємо заощадливі технології, багато хто переходить на no till технологію (посів без глибокої обробки ґрунту). Ми цінуємо нашу землю!

ЮМ: Чи є в Україні проблема нестачі кадрів в аграрному секторі?

ОЗ: Так, кадровий голод ми дуже відчуваємо. Але це проблема не тільки аграрного сектору, це проблема всього бізнесу в Україні. І, на жаль, ця ситуація буде ще погіршуватись. І не тому, що людей забирають в армію, а тому, що бізнеси приречені розвиватись, а розвиток завжди — це люди!

Крок за кроком українка Наталія Яриш доносить світу свої цінності через власну справу — власний бренд вишиванок. Українська культура, пам'ять роду, національна ідентичність для неї — це не данина моді, а філософія життя, яку вдалося втілити через власну справу.

‍Пам'ять про тепле дитинство

Засновниця бренду Svarga Наталія Яриш — уродженка Волині. Нині  вона провадить свій успішний бізнес у Львові, але досі пам’ятає своє дитинство, яке дуже вплинуло на становлення її як особистості й тепер віднайшло відображення в справі її життя.

— Мені пощастило. Я виросла у великій родині, в українському селі на Поліссі, подалі від шароварщини, виплеканої радянською пропагандою. Фактично я мешкала у Володимирі-Волинському (нині це місто Володимир. — Авт.), але часто бувала в бабці протягом року, а на канікулах проводила там ціле літо.

Бабусина скриня, заповнена лляним одягом, запам'яталась на все життя:

— Пам’ятаю бабину хату, комору, величезні скрині з лляним одягом. І я, мала, тихцем, бо не можна, перебираю той одяг, згадуючи бабусині пояснення: то — на твій посаг, то — на смерть, а то — святковий.

Досі пам’ятаю той специфічний запах — суміш дерева, порохів і залежаної тканини 

А ще в бабусиній хаті повсюди була вишивка. Візерунки були скрізь: подушки, скатертини, серветки, рушники на образах. Дбайливі руки господині завжди намагалися прикрасити хату і творити красу. 

Кожен досвід — маленька сходинка

Шлях до власної справи у Наталії був довгий. Через безгрошівʼя доводилося братися за різну роботу: з сімʼєю обробляли поле цукрових буряків, жінка працювала в лабораторії цукрового заводу, потім в управлінні праці у Володимирі. 

Зі швейною справою Наталія познайомилась на іншій роботі — на володимирській швейній фабриці «Луга». Тут команда під керівництвом жінки створила свій бренд повсякденного одягу та відкрила у Володимирі магазин. Були поїздки по всій Україні — Київ, Одеса, Харків, Донецьк, Луганськ, Вінниця — постійні зустрічі, домовленості, виставки. Налагодили співпрацю із США та Німеччиною. 

І хоч жінка вже мала квартиру в своєму місті, службове авто, хорошу зарплату, та її невимовно вабив Львів:

— Одного дня мене запросили на львівську фабрику з пошиття одягу «Астрон». Погоджуюся одразу — і з маленькою торбинкою вирушаю до Львова. Купую приміщення магазину, винаймаю вбиту квартиру і починаю нове життя. Практично з нуля.

Та «Астрон» швидко перетворився на ще одну рутину. Однак здобутий тут досвід був неоціненний:

— Коли все освоїла, зрозуміла процеси, то забракло нових вражень, масштабування, росту. Коли вода застоюється, вона стає затхлою й мутною — потрібен постійний рух, зміна, свіжі переживання. Я й зараз не можу довго бути на одному місці. Тиждень-два посиджу в кабінеті і знову у мандри. Втім, ціную свою працю на обидвох швейних фабриках — на «Лузі» й «Астроні». З ними вивчила легку промисловість, зрозуміла ринок, здобула ділові контакти, знайомства і, може, навіть і репутацію.

Першу власну справу заснувала разом з чоловіком — їхня фірма «Флекс» займалась домашнім текстилем. Починати з нуля було дуже складно, а для того, щоб не тільки працювати на податки, а й отримувати прибутки доводилось шукати нові шляхи розвитку. 

— В якийсь момент я зрозуміла, що ПДВ «з’їсть» нам людські гроші, мушу щось робити, бо не зможу розрахуватися з постачальниками. Тоді я у колеги попросила японську вишивальну машинку за 60000 доларів з оплатою з розтермінуванням. Коли ж до нас ота машинка на баланс поступила, то вона врятувала наші майбутні прибутки. Безмежно вдячна людям, які мені довіряли і йшли на зустріч, — розповідає підприємиця.

Коли розпався шлюб, цей бізнес довелось закрити. Але Наталія не здалась, а навпаки — вирішила, що час брати справу у власні руки і шити вишиванки.

Біле полотно, на якому «вишивали» бізнес

Над назвою бренду довго міркували. Та за декілька місяців Наталія Яриш вирішила, що бренд носитиме назву Svarga:

— Мені казали, що слово тяжке, вибери щось інше. Та я вірила собі. Якщо мені подобається — значить, воно. Ми вибрали той варіант візерунку, що говорить про силу роду, зв’язок з минулим, з традиціями та цінностями. І це відчуття аж до мурах, коли я фізично відчуваю силу свого логотипу, розумію, що тільки такий шлях у минулому був правильним і вів прямо сюди, до саме цієї реалізації. Гадаю, людям написано їхній шлях, кожен має своє призначення. Та є вибір. Можна відмовитися від свого заради чужого. І це легко зробити. Тих манкуртів стільки, що хоч греблю гати.

Набагато складнішим є вибір залишатися на своїй дорозі і не зраджувати себе

Нині вишиванки бренду Svarga представлені на всіх популярних торгових майданчиках. Але на початках ще треба було завоювати ринок:

— Те, як ми росли, схоже на вишивання. Маєш біле полотно, на якому ще нічого немає. Береш нитки, голку — і стібок за стібком, інколи маленькими такими кроками йдеш вперед: команда, маркетинг, обладнання, виробництво, склади, операційка, створення колекцій, партнери. У нашій роботі сотні деталей, які потребують моєї постійної уваги як керівника. Особливо, коли потрібно бути ощадливими, бо мусимо самі заробляти гроші на розвиток. Можливо, з інвесторами було би швидше, але мені здається, що нам потрібен саме такий поступовий шлях.

Адже велике дерево росте поволі, воно вкорінюється і стає сильнішим. Заробили — вклали у виробництво, заробили — вклали у розвиток

Зараз у Наталії вже шість машинок і власні магазини. Розповідає, що помалу ставали унікальним явищем в сучасній Україні — не проєктом, не бізнесом, а частиною української культури. 

Кризова ситуація як поштовх до дії

Згодом вдалося налагодили гуртові продажі. Але ж не буває все гладко. Бізнесу було дуже тяжко вижити під час ковіду. Продажі впали, але підприємство вижило. Здавалось, ніби бізнес адаптувався до нових умов, а тут — війна.

— Після 24 лютого наше виробництво трохи завмерло, ніхто не знав, куди рухатися, ненадовго ми взяли паузу в роботі. Десь через два тижні від початку повномасштабного вторгнення Наталія Яриш уклала договір з волонтерською організацією — і ми відшивали спальники для військових. Це тривало близько двох-трьох місяців, — розповідає керівниця відділу маркетингу бренду Юлія Васильчук.

Також з іншими виробництвами налагодили пошиття плитоносок. Крім того, відшивали шеврони, закривали інші запити військових, брали активну участь в благодійних аукціонах, де продавались вишиванки, а гроші йшли на допомогу військовим. 

Після того, як виробництво почало-таки відновлюватись, постало питання, в якому напрямі рухатися далі. Адже чимало ідей, які планували втілити, були вже неактуальними, додає Юлія Васильчук:

— Ми вирішили, що будемо відтворювати вишиванки тих областей, які найбільше постраждали від війни. На той момент це були східні області України. І ще тоді дуже постраждав Яворівський полігон. Для нас це стало дуже великим шоком. А потім ми створили яворівську вишиванку.

Таким чином вирішили дати відсіч агресору. Так ми показували, що ми сильніші, що ми відроджуємось, відроджуємо нашу культуру і традиції 

Зрештою народилась ідея колекції «Вишивана Україна», де будуть представлені всі 24 області. Презентація відбудеться цьогоріч у травні. Це новий досвід, кажуть на підприємстві, бо треба було відшуковувати орнаменти, притаманні тому чи іншому регіону:

— Ця колекція народжувалась методом спроб і помилок. До прикладу, ми просто шукали рандомні картинки в інтернеті, перевіряли, чи це дійсно та область, і бралися їх відтворювати, запускали у виробництво. Як вже потім зʼясувалось, деякі з цих взорів були авторськими, тож, щоб не порушувати авторське право, ми почали звʼязуватися з авторами. Тому, наприклад, за використання орнаменту на сорочці «Київщина» ми платимо роялті музею Гончара. Це, до слова, єдиний музей в Україні, який має ліцензійні права на свої експонати, тому ми уклали договір з ними. 

Пам'ять роду й інтерес до українськості

Сьогодні інтерес до вишиванок дуже зріс. Чимало людей, які були змушені покинути свої домівки, часто розповідали про те, як до мінімуму речей клали свої вишиванки. 

— Часто ми бачимо в наших магазинах таку тенденцію: клієнти найперше підходять до вишиванок саме свого регіону. Ймовірно, так на підсвідомому рівні працює памʼять роду або ж задіяні інші якісь ментальні процеси. Але неодноразово наші продавці помічали, що коли приходить людина з Львівщини, то найперше вона звертає увагу саме на львівську вишиванку. Вона може потім купити якусь іншу сорочку, але оце таке перше враження, перший потяг до свого рідного регіону є завжди, — кажуть працівники компанії.

Війна для бізнесу — це шалений виклик. Для тих, хто займається пошиттям одягу, дуже багато залежить від постачання тканин, фурнітури. До невизначеності додалися дефіцит пального, порушення логістики, відсутність електроенергії. Доводилось думати й про такі речі як генератори, аби виробництво не зупинялось. Довелося шукати нових постачальників тканин.

Водночас у світі зріс інтерес до України, до всього українського, адже про нашу країну говорили в усьому світі на всіх майданчиках, розповідає керівниця відділу маркетингу бренду Юлія Васильчук:

— Ми зрозуміли що нам потрібно включатись в цю течію, бо основною місією нашого бренду є те, щоб у кожного українця була вишиванка. Вона не обовʼязково має бути від Svarga. Але кожен повинен відчути цінність нашого національного одягу.

Ми хочемо показувати людям, що це — наша культура, наша спадщина, ми повинні її берегти і передавати наступним поколінням

Ми почали активно шукати орнаменти, розробляли авторські дизайни. Звичайно, не все було гладко, були і помилки. Але ми їх враховували і рухалися далі.

Восени 2022 року Svarga презентувала вишиванки родини Франка: 

— Ми почали думати про якісь колаборації, щоб підтримувати не тільки свою діяльність, а й інших. До прикладу, ми звернули увагу на музеї, які теж потерпали від того, що українці припинили туди ходити. Тож ми розпочали співпрацю з домом Франка, нам дозволили використати відкриті фонди, і ми відтворили вишиванку родини Івана Франка. Пізніше ми зацікавились темою гуцульських кахлів і теж створили до Різдва колекцію з орнаментами цього культурного надбання.

Ще один напрямок роботи — творчі колаборації. До прикладу, парні вишиванки «Борщ», створені в тандемі з ресторатором, дослідником української кухні Євгеном Клопотенком. Нині — це один з найпопулярніших взорів вишивки від Svarga. З Євгеном Наталія Яриш, власниця бренду, познайомилась у черзі на кордоні, коли вирушала в одну із закордонних поїздок. Розговорилися. «Подібне притягує подібне», — часто каже жінка. Так і вийшло — погодились зробити разом щось цікаве, бо й Євген на кухні, і Наталія у вишивці доносять єдиний меседж — українська культура надзвичайна і різноманітна, про неї мають дізнатись якомога більше людей.

Згодом зʼявилась колекція «Довбуш» — серія вишиванок за мотивом фільму режисера Олеся Саніна.

Нині бренд Svarga сконцентрований на розвитку в Україні. Проте дуже багато вишиванок купують клієнти з-за кордону. Це й ті, хто давно емігрував з України, і ті, хто виїхав після лютого 2022 року.

— Зараз покупці дуже змінилися. Раніше вишиванка була святковим одягом, чимось таким, що одягається один раз на рік на якесь свято, а решту часу висить у шафі. Наша ж філософія — добротна повсякденність. Це одяг, який носиться постійно, бо він зручний, гарний і наш. І тепер все більше людей, які теж прагнуть цього, свідомо носять вишиванки і купують їх на всі випадки життя, — розповідає Юлія Васильчук. 

Восени 2023-го року бренд Svarga відкрив свій другий магазин — цього разу у столиці. Але на цьому компанія не збирається зупинятися. У планах — відкриття ще одного магазину в столиці, а також в Одесі, Дніпрі та Івано-Франківську.

Протести фермерів на польсько-українському кордоні не вщухають. 23 лютого протестувальники знову висипали українське збіжжя, яке прямувало через Польщу транзитом до Німеччини. Однак вся ситуація на кордоні — частина загальноєвропейських протестів фермерів в ЄС і це питання не вирішується на рівні двох сусідніх країн, а має вирішуватися в Брюсселі. Адже на зниження цін на ринку вплинуло не так українське, як дешеве російське зерно та аграрна політика самого Євросоюзу. Як в Україні бачать витоки й причини цієї проблеми, який є вихід із ситуації, для видання Sestry розповів український економіст, експерт з продовольчих ринків Київської школи економіки Павло Мартишев.

Згідно з даними Євростату,  у 2023 році закупівлі російського зерна зросли на 22% за місяць та в 10 разів за рік. Але Росія експортує зернові культури не тільки в ЄС, а й в Азію та на Близький Схід. І ці процеси також призводять до коливання цін в тому ж Євросоюзі, розповідає Павло Мартишев:  

— Сьогодні насправді в світовій торгівлі взагалі не важливо куди йде зерно, адже тут діє принцип так би мовити, «сполученої посудини»: якщо Росія експортує зерно в Китай або на Близький Схід, то це значить, що більше зерна залишається в ЄС і, відповідно, ціни знижуються в самому Євросоюзі.

Можна говорити, що експорт російського загалом у світі опускає світові ціни

На російську агропродукцію досі не накладені санкції — і цього в принципі неможливо добитися: 

— Чи можна заборонити зерно? Мабуть ні, бо це дуже чутливий продукт, який напряму стосується продовольчої безпеки. ООН підтримує Цілі сталого розвитку, де, власне, ціль номер 2 — припинення голоду. Тому міжнародна спільнота не може сприяти тому, щоб накласти санкції на російське зерно, яке дійсно годує багатьох людей. Це факт, який потрібно чітко розуміти. Зерно — це останнє, на що можна накладати санкції, тим більше, що ці обмеження не дуже-то й діють. Частка агропродукції в російському експорті не надто значна і це не дуже вплине на їхній бюджет, натомість викличе багато суперечок. 

Ціна на зерно знижується у всьому світі, провадить Павло Мартишев. Це не тенденція Польщі чи Євросоюзу, те ж саме відбувається в Америці, Австралії. Ціни падають через великі врожаї, тому фермери страждають від низької прибутковості:

— Що ж стосується ЄС, то в 2023 вони дійсно збільшили закупівлю російського зерна, бо воно дешевше. Російська пшениця конкурентна й імпортери не дивляться на те, звідки вони його купують. Загалом в ЄС закупили 2,3 млн тонн російського зерна — це не дуже багато, але показник суттєвий. Більше всього придбала Іспанія, Італія, Греція, трішки Бельгія. В основному, йдеться про пшеницю й кукурудзу. По суті, світовий ринок інтегрований, а європейський ринок взагалі єдиний. Тому не важливо, куди Росія експортувала зерно — в Італію чи в Польщу, на польських фермерів це так само вплине.

Тож польські фермери мали б спитати в італійців, іспанців, чому вони заполоняють ринок дешевим російським зерном 

Безпосередньо Польща з Росії здебільшого купувала гречку, а не пшеницю чи кукурудзу, бо в самій Європі цю культуру вирощують в невеликих об'ємах. Варто пам’ятати, що до повномасштабного вторгнення Україна також купувала з РФ та Білорусі цю продукцію. 

Серед агротоварів Росія постачає на світові ринки зерно, соняшникову олію, ріпаковий шрот (макуху), який йде на корм тваринам, пшеницю. У менших об’ємах — кукурудзу і трохи ячменю.

Аграрна продукція займає не надто велику частку у російському експорті, особливо, якщо порівняти з енергоносіями. А ось куди ж саме спрямовуються кошти, виручені від експорту, точно сказати складно, пояснює експерт, однак, зрозуміло, що гроші розподіляються в бюджет РФ, а його значна частина, як відомо, йде на озброєння.

Звичайно, є ймовірність, що частина зерна, яке з Росії потрапило на європейський ринок, — крадене українське збіжжя. Проте це довести вкрай складно, говорить Мартишев: 

— Ми не можемо говорити 100%, що РФ продає в Європу крадене українське зерно. За різними оцінками, вони вкрали від 5 до 10 мільйонів тонн нашого збіжжя. Є інформація, що його завели в Сирію. Але справа в тому, що технічно важко встановити де саме було вирощене зерно. Я читав про версію, що в порт «Роттердам» зайшла якась частина російської агропродукції і там є частина українського врожаю, але зерно однакове і це довести складно. 

Що ж стосується протестів польських фермерів, додає експерт, то вони є частиною загальноєвропейського протесту аграріїв. Акції вже давно трусять європейські міста. Чого варті протести у Парижі, де фермери заливали вулиці перегноєм. Головна вимога — щоб уряд менше регулював і пом’якшив екологічні норми.

— Уряд ЄС хоче, щоб виробники менше використовували пестицидів, вирощували більш екологічну продукцію. Це призводить до підвищення витрат, а за таких низьких цін фермери не можуть собі дозволити збільшувати витрати. Фермери по всьому ЄС бунтують, вимагають субсидій, бо аграрна політика Євросоюзу дуже дотаційна і неефективна, вона штучно стимулює розвиток аграрного сектору за рахунок великих дотацій з бюджету. І через це виникло багато неефективних фермерів, у тому числі й у Польщі. Варшава у рамках спільної аграрної політики ЄС є нетто-бенефіціаром, тобто віддає в бюджет ЄС менше грошей, ніж отримує. А ось найбільшим нетто-реципієнтом є Німеччина — вона навпаки більше віддає в бюджет ЄС, ніж отримує. 

Тому виникає питання, чому польські фермери, з одного боку, отримують від ЄС багато субсидій, а з іншого — порушують торгівлю між Україною і ЄС, яка регулюється на рівні Брюсселю, а не Варшави

Ніхто не дозволяв  ухвалювати такі рішення щодо блокування українського зерна, тим більше, що воно йшло транзитом в Німеччину, а не мало осісти на польському ринку. Тут і є парадокс. Польські фермери хочуть більших субсидій, їм не подобається конкуренція з Україною в разі приєднання до ЄС. І це буде дуже важкий діалог — як приєднати українське сільське господарство (яке конкурентне і дуже ефективне) до європейського ринку. У тій же Польщі багато дрібних фермерів, які мають по 2-3 гектари землі, а на таких малих площах неефективно вирощувати зернові та олійні культури. Пшеницю, кукурудзу, соняшник вигідно вирощувати на площах від тисячі гектарів, тому дрібні фермери — нерентабельні, а вони хочуть конкурувати з українськими великими виробниками, хоч це по суті не їхній сектор. 

Водночас в протестах польських фермерів є теж російський слід, додає Мартишев:

— Я не експерт в політології, але  ми бачимо, що деякі учасники протестів пов’язані з російськими компаніями. РФ стимулює деякі партії в Польщі, підігріває антиукраїнські настрої. Також в Росії є кілька шкідливих наративів щодо українського агро: «Український врожай нічого не вирішує», «Україна не врятує Африку від голоду» і «Ваше зерно в Європі ніхто не чекає». Останній наратив в сьогоднішньому контексті ключовий, його почали просувати ще з початку 2000-х, коли почалися розмови про вступ України в ЄС. Тоді з’явилися повідомлення про те, що російське зерно — якісне, а українське — ні, і годиться тільки на корм свиням. В ЄС воно нікому не треба. І зараз росіяни просувають наратив, що це нижчий рівень, який не котується в ЄС. 

Україна змушена постійно спростовувати тезу про низьку якість власного зерна. Зі слів міністра аграрної політики та продовольства України Миколи Сольського, багато європейських країн протягом останніх 5-7 років брали українське збіжжя, аби змішати зі своїм, щоб підняти якість. У минулому сезоні не було претензій від закордонних покупців до якості нашого зерна. Таке питання виникло лише раз, коли Словаччина знайшла в одній партії зерна з України залишки гербіцидів, які не використовуються в Європі. Також заяви про низьку якість зерна, яке торік надходило на експорт, спростували у Європейській зерновій асоціації: 

«Всі вантажі будь-якого походження проходять перевірку, і наші члени відхиляють будь-які вантажі, які потенційно можуть мати негативний вплив на здоров’я людей і тварин. Цей суворий процес є частиною щоденної практики трейдерів COCERAL в рамках їхніх обов’язків з оцінки та управління ризиками», – йдеться в заяві COCERAL, яку оприлюднила Українська зернова асоціація. 

Загалом, зазначає економіст Павло Мартишев, для того, щоб вирішити нинішню ситуацію, Євросоюз має розібратися самостійно, бо аграрна політика і економічне становище фермерів ЄС не є проблемою України чи предметом польсько-українських відносин. А заборонити купувати російське зерно, яке впливає на ринок, немає можливості, наголошує Мартишев: 

— Не купувати російське зерно — це так не працює, європейцям однаково,  звідки купувати. Але треба виходити на рівень ЄС, а не однієї країни. Питання польських фермерів — це внутрішня проблема Євросоюзу, а не проблема України. Брюссель має вирішити її самостійно та розібратися зі європейськими фермерами. Разом з тим треба говорити про лібералізацію торгівлі між Україною та ЄС, потрібен діалог про вільну торгівлю. А ось жорсткі заходи, як, наприклад, контрсанкції у вигляді блокування польських товарів, не спрацюють, а навпаки все порушать, бо ми займаємо низьку частку в польському експорті агропродукції. Водночас має йти мова про адаптацію аграрної політики ЄС до вступу України в ЄС.

Уродженка Кривого Рогу Леся Кодацька у б’юті-бізнесі віддавна: ще у 2014 вона відкрила у своєму місті салон краси. А у 2023, під час повномасштабної війни, підприємиця вирішила розширити власну справу — і до салону краси додався ще й трихологічний центр. Постійні обстріли, періодична відсутність світла та води, вибиті у закладі шибки внаслідок вибухової хвилі — ніщо не завадило Лесі працювати, розвиватись та досягати поставлених цілей.

‍Через стреси в українців проблеми з волоссям

Трихологія як бізнес-напрямок зацікавила Лесю Кодацьку ще до початку вторгнення Росії в Україну. За її спостереженнями, багато українців зіткнулись з проблемою втрати волосся через наслідки коронавірусної інфекції:

— Під час пандемії COVID-19 чимало людей почали скаржитись на випадіння волосся, в тому числі й я. Бачила, що клієнти нашого салону запитують про процедури для його відновлення. Тому захотілося додати відповідний напрямок до переліку б’юті-послуг у салоні. Однак коли я заглибилась в цю тему, то зрозуміла, що тут потрібен медичний підхід. Вирішила відкрити цілий трихологічний центр. Але прийшла війна… 

З початком війни запит на консультації трихолога лише зріс: через стреси у багатьох українців погіршилось самопочуття, а це, своєю чергою, позначилось й на зовнішньому вигляді.

— За час існування нашого салону краси ми і клієнтську базу напрацювали, і налагодили систему роботи. Але новий напрямок — це також нова цільова аудиторія. Наприклад, раніше до нас нечасто звертались чоловіки, а зараз серед нових клієнтів їх чимало.Також ми дещо змінили пріоритети роботи: якщо досі концепція була побудована навколо теми краси, то тепер акцент більше на здоров'ї. Наші клієнти — це люди, для яких важливо не просто «навести красу», — додає підприємиця.

Можливості під час війни

Кодацька зізнається: відкрити трихологічний центр — процес не з простих. Для цього необхідно отримати медичну ліцензію, залучити фахових лікарів. Окрім того, потрібно знати клінічні протоколи та розумітися на сучасних засобах і методах лікування.

— Наразі в Україні існує небагато методів лікування, які ухвалені Міністерством охорони здоров'я. Часто у наших лікарів просто «зв'язані руки», оскільки вони повинні лікувати згідно з чинним клінічним протоколом. І, відповідно, інколи не вдається розв’язати проблему тим же шляхом, яким це робитимуть в європейських чи американських центрах, де можливості значно ширші. Трихологічне лікування вимагає кваліфікованого підходу. Наприклад, деякі проблеми з волоссям можуть провокувати навіть хронічні захворювання, звичайними косметичними засобами тут не обійдешся. Отримання ліцензії МОЗ України [наявність ліцензії свідчить про те, що послуги закладу відповідають рівню, визначеному державою як необхідний. — Ред.] — ще не означає успіх нової справи.

Як зізнається Леся, їй дуже допомогла участь у ґрантових програмах — урядової «єРобота» та від БФ «Жіночі можливості в Україні». Завдяки такій підтримці вдалося написати ефективний бізнес-план, а ще — придбати необхідне обладнання для центру. Також підприємиця презентувала свій стартап в рамках акселераційної програми «Відважна» для українок, які заснували мікро- чи малий бізнес, або мріють розпочати власну справу.

Леся Кодацька не приховує: розширювати власний бізнес було не страшно, але не очікувала, що все вдасться реалізувати так швидко:

— У мене все склалось так, як ніби так і мало бути. На початку 2023 року стартувала акселераційна програма «Відважна», в якій я взяла участь. Я намагаюсь не пропускати подібні можливості, беру участь у різних навчаннях. У рамках презентації свого проєкту я вперше озвучила, що мені хочеться відкрити трихологічний центр з ліцензією МОЗ, в якому працювали би фахівці з медичною освітою. Тоді мені здавалося, що реалізація плану займе кілька років. Однак вже через два місяці я знайшла відповідне приміщення. Воно знаходиться навпроти мого салону і завжди мені подобалося. Одного дня я побачила, що там відкриті двері — зайшла і познайомилась з власником, він рідко бував на місці. Приміщення виявилось дуже красивим та світлим: мені всі «карти лягли» — йди і роби. 

Трихологічний центр Лесі займає приміщення вдвічі більше, аніж її салон краси. Наразі у штаті працює трихолог, дерматолог, реабілітолог. Окрім того, бʼюті-послуги клієнтам закладу надають і перукарі:

— Ми намагаємось навчати наших майстрів так, щоб вони працювали не лише з позиції «гарно», але передусім, щоб це було «здорово». Ми не пропонуємо клієнтам процедури, які можуть негативно впливати на здоров'я шкіри голови й волосся. Трихологія — це вузька спеціалізація дерматології, яка потребує знань. Тому ми увесь час вдосконалюємось і заохочуємо наших спеціалістів постійно підвищувати свою кваліфікацію.

Без світла, води і вікон

Дніпропетровщину російські війська обстрілюють регулярно — ракетами та артилерією. У Кривому Розі, невдовзі після відкриття трихологічного центру Лесі Кодацької, стався «приліт»: ворожа ракета впала поряд із закладом, вибуховою хвилею вибило всі шибки:

— Був дуже потужний вибух, не залишилось жодного вцілілого вікна. Лише у той день, коли служби розгрібали завали, ми не працювали. А вже з наступного — приймали клієнтів. Ані дня без роботи, усе відбудували власним коштом.

Провадити бізнес в Україні під час війни — це не лише постійні загрози ракетних обстрілів, але теж періодична відсутність світла та води, додає бізнесвумен:

— Після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, у Кривому Розі не було води. Нам тоді ще відносно «пощастило», адже саме в нашому районі водопостачання працювало, але з перебоями. Зі світлом була та ж історія. Ми мусили підлаштовуватись під обставини. Тож першочергово вирішили питання з генераторами. У нас, мабуть, вже нікого не здивуєш тим, що бізнес продовжує працювати навіть за відсутності електропостачання.

‍Війна — це страшно, але ще страшніше — нічого не робити

У трихологічному центрі Лесі Кодацької клієнтам підбирають не лише необхідні лікувальні, але також й доглядові засоби. Уся наявна у них косметика проходить особливий відбір.  

— Ми працюємо лише з тією доглядовою косметикою, яка сертифікована в Україні. Окрім того, для нас дуже важливо, щоб ця косметика не була завезена через РФ, щоб це не були бренди, які підтримують країну-агресорку, або ж бренди, які досі не вийшли з російського ринку. Це дещо обмежує у підборі продукції, однак така наша свідома позиція, — розповідає жінка.

Війна, а також інші зовнішньополітичні обставини впливають і на логістику постачання необхідних для бізнесу обладнання, матеріалів та засобів. Затримки відбуваються через зміну торгових шляхів, порушення логістичних ланцюжків, а також через блокування польськими перевізниками кордону з Україною.

Попри усі виклики, Леся Кодацька переконує, що не шкодує про своє рішення розширювати бізнес у прифронтовому регіоні:

— Коли я планувала проєкт, у мене було чимало страхів, сумнівів. Я думала: «Господи, що я роблю, коли тут небезпечно навіть спати лягати». Але якщо ти ухвалюєш рішення не сидіти склавши руки, то треба рухатись вперед. Ми не знаємо, як довго триватиме уся ця ситуація. Але ми вже ніколи не повернемось у ті довоєнні чи доковідні, чи ще якісь часи. Люди продовжували жити у будь-якій ситуації.

Тим, хто сумнівається у доцільності своєї справи, Леся Кодацька радить прислухатись, до чого лежить душа. І діяти:

— Мені було дуже страшно втратити час, «законсервуватися». Зараз я дуже рада, що йшла вперед незважаючи ні на що. Можливо, я це робила для того, щоб не збожеволіти від страху, але це мене і врятувало. Бо сидіти склавши руки — не моя тактика.

Харків'яни Анастасія та Андрій Бурзі ще у 2019 році заснувала свій сімейний бізнес — виготовлення інтер'єрних свічок, який розвивався, як і годиться авторським стартапам: через пошук власної ідеї, набиваючи гулі на своїх же помилках, з пошуком нових ринків та нових підходів. Але повномасштабна війна не просто зіпсувала бізнес — вона знищила все, що так плекалось роками. Причому не допомогло й те, що виробництво було розділене між двома регіонами: у вогні війни опинились обидва цехи, які довелося відновлювати з нуля.

Бренд інтерʼєрних свічок WOOD MOOD — авторська розробка, в якій використана запатентована технологія родини Бурзі. Головна особливість — екологічність та багаторазове використання. Свічниками слугують дерев'яні «кругляки», в які закладаються зʼємні картриджі з гнотом (теж авторська розробка. — Авт.), заповнені бджолиним воском. Розмір отворів у дерев'яній підставці вирахуваний так, аби деревина не зайнялася, а дно захищене глиняною підставкою. Коли догорає гніт, свічка згасає в денці, а дерево не горить. 

2019: час народження ідеї

Родина Бурзі давно живе за принципом екологічного і свідомого споживання. До 2019-го Андрій працював морським офіцером, по декілька місяців перебував у рейсах. На той момент родина вже виховувала трьох дітей (нині в сімʼї вже четверо дітей.  — Авт.) і поставало питання, як більше часу проводити разом і реалізовувати себе. 

 — Ми з чоловіком, по-перше, хотіли спробувати себе у підприємництві і започаткувати свою нову історію. А, по-друге, нам дуже принципово втілювати власні ідеї, створювати щось власне, а не реалізовувати чиюсь вже готову бізнес-модель,  — розповідає Анастасія.

На одному з ютуб-шоу жінка почула фразу «фінська свічка». Зʼясувалось, що це зовсім не свічка, а поліно, яке можна використовувати як переносний мангал. 

 — Я замислилась над тим, що буде дуже красиво, якщо зробити свічку в дереві. Ми чесно почали щось таке шукати і не знайшли подібних варіантів. Так взяли челендж на її виготовлення,  — пригадує співзасновниця бренду WOOD MOOD.

Нині, каже підприємиця, важко пригадати, скільки було спроб, аби врешті отримати бажаний результат. Особливо було складно з пошуком… дров. Переважно для свічок використовують клен, який часто видаляють під час санітарних рубок і пускають на дрова. 

 — Було важко пояснити, навіщо нам потрібні дрова саме певного діаметру. А потім ще роз'яснювати, для чого нам в них потрібні отвори. Згодом Андрій уже почав працювати як інженер, щоб зробити таку свічку безпечною. Для нас це було і досі є дуже важливим, бо на той момент у нас було вже троє дітей, і ми максимально відповідально підходили до речей, які знаходяться вдома. Вони повинні бути безпечними, екологічними  — не повинно бути жодної хімії. Всі ці підходи лягли у створення нашого продукту. Наступний челендж  — ми почали шукати фермерів, які виробляють справжній бджолиний віск, чистий, без хімічного очищення. Адже при горінні не виділяються жодні шкідливі речовини. Також треба було зробити так, щоб дерево не зайнялося. І для цього не треба було б обробляти його жодними хімічними речовинами,  — провадить Анастасія.

Кінець 2019-го: перший повний солдаут

‍Коли ідею реалізували-таки, дійшла справа й до продажу. Вирішили розпочати з виставок. Першою стала виставка «Всі. Свої» в Києві. Там всю партію продали за два дні, а ще запропонували спробувати свої сили і представити продукцію у Франкфурті на Christmasworld (найбільша виставка різдвяного декору у Європі.  — Авт.). 

Таким чином на самому старті компанія почала орієнтуватися на експорт. Ідея дуже «залетіла» покупцям: оригінальна подача, яка підійде до сучасного інтер'єру, екологічність, ресайклінг (свічка багаторазова, у деяких моделях можна самостійно замінити картридж, деякі можна переслати на перезаливку в майстерню.  — Авт.).

2021: переїзд

Родина Бурзі вирішила переїхали з Харкова до Гостомеля. Бізнес почав розширюватися, наймали нових працівників. У Харкові вирішили залишити робочу майстерню, де займалися підготовкою дерев'яних свічників. Для них використовували матеріали, які залишилися від санітарних рубок місцевих парків чи якихось ділянок, які треба було звільнити від дерев. Фактично для свічок використовують матеріали, які йшли на дрова, але у майстерні Бурзі отримали «нове життя».

У Гостомелі ж організували «чисту» свічкову майстерню. Тут вже стояв стійкий запах бджолиного воску і натуральних ефірних олій. Працівники заливали свічки, формували картриджі, чіпляли бирки і пакували до відправки.

2022: вогонь війни

Далі мала б бути розповідь про те, як бізнес розширювався, як збільшувався штат і як зʼявлялися нові продукти. Але тут сталось 24 лютого 2022 року. Матеріали, які завдяки авторським розробкам берегли свічки від вогню, у прямому сенсі згоріли від наслідків обстрілів.

 — Робочий цех був розташований на Білгородському напрямку, тож 24-го лютого у нас було вже все заблоковане. Ми до останнього сподівалися, що майстерня уціліє. Але не пощастило, від неї не залишилось і сліду… А свічкова майстерня в Гостомелі… її розграбували. Причому винесли все: винесли обладнання, свічки, найменші інструменти. Залишилось голе приміщення. І якщо свічкову майстерню після деокупації ми змогли відновити, то робочий цех вже було не відродити. Тож ми почали все спочатку. Зараз він розташований в Харкові, проте вже в місті, у більш безпечній зоні. Ми не рахували збитків, бо це просто нічого б не дало крім поганих думок, а вирішили, що будемо працювати і рухатися далі, — додає Анастасія.

Але навесні 2022-го такого розуміння ще не було. Харків — у вогні. Київ — в облозі. Гостомель — в окупації.

— У березні 2022-го ми не знали, чи все це взагалі комусь буде потрібне. Експортні контракти були призупинені і відкладені. А чи потрібна комусь наша продукція в Україні? Я ніколи не забуду, як у березні на сайт почали надходити замовлення на картриджі і свічки. З України! На жаль, тоді ми не могли їх виконати. Але, знаєте, це надзвичайно надихає. У березні, у розпал російського вторгнення комусь виявились потрібними наші свічки, — пригадує підприємиця.

У тому ж таки березні зривалась виставка у Франції MAISON&OBJET. Готових свічок немає, сировини немає, місця для виготовлення — теж. Але на пошті дивом залишилась партія товару, яку 23 лютого не відправили партнерові. І так навесні 2022-го бренд зміг презентувати себе в Парижі. Тоді це було дещо більше, ніж просто комерція чи маркетинговий захід. Тоді українці навіть у такий спосіб заявляли: ми живі, ми боремось і будемо боротися!

Завдяки партнеру з Луцька, з яким співпрацювали раніше за іншим проєктом, частину майстерні вдалося організувати на Волині. Тут навіть було деяке обладнання, дещо вдалося докупити. Вже після деокупації повернулися до Гостомеля і використовували залишки. 

— Фермерське бджолярське господарство, з яким ми працювали у 2021 році, перестало працювати. Воно було розташоване на кордоні Сумської області. Так само з деревиною. Адже ми вручну відбираємо ті зразки, які нам підходять, нам потрібна деревина певного діаметра, розміру, зовнішнього вигляду. Це все —  ручна селекція, тому дуже важко було минулої зими, коли навалилися ці проблемні моменти і одночасно виріс попит. Більш того, на виробництві ми використовуємо електрику, тож в час, коли свічки українцям були чи не найбільш потрібні, ми мали проблеми з виробництвом через блекаут і постійні відключення. Минула зима була доволі непростим випробуванням. Але ми не фокусуємось на тому, що саме треба подолати, а просто долаємо і йдемо далі, зосереджуємось на тому, що хочемо досягти, — розповідає Анастасія.

2023: рік відновлення

Найперше завдання було — відновити виробництво. Свічкову майстерню вдалося відродити завдяки гранту від GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва. — Авт.). Потім повернулися до виробництва деревʼяних елементів, хоч в Харкові все було дуже непередбачувано: дуже велика територія замінована, нестача персоналу, проблеми з постачанням.

Наступний крок — відродити і розвивати експортний напрямок, щоб залучати іноземні кошти в економіку країни. Для цього компанія бере участь у міжнародних виставках. Звісно, не без допомоги. Завдяки Програмі USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та підтримці Українського центру сприяння інвестиціям та торгівлі (ITFC) на початку 2023 року продукція WOOD MOOD була презентована на колективних стендах трьох міжнародних виставок Ambiente, Las Vegas Winter Market та Culture of Care. 

А вже у серпні 2023-го бренду вдалося потрапити на виставку FORMEX у Стокгольмі (Швеція)

Загалом продукція WOOD MOOD нині є в оселях мешканців різних країн світу. Дехто з клієнтів купує українські свічки після презентацій на виставках. Дехто дізнається від знайомих. Негласними амбасадорами бренду стали клієнти-українці, які виїхали за кордон і які досі замовляють продукцію. 

— Я б дуже хотіла подякувати нашим клієнтам. Тому що вони своєю любовʼю нас підтримували в ці нелегкі часи. Коли в різні країни їдуть змінні картриджі до свічок, то ми розуміємо, що з тією невеликою кількістю речей люди взяли з собою й наші свічки. І це просто пряме влучання в серце, це дає натхнення працювати, — каже Анастасія.

2024: рік нових планів

Ще на 2023 рік в компанії планували вийти на нові ринки, хоч і до війни продукція WOOD MOOD продавалась в Європі, Гонконзі, ОАЕ. 

Як би там не було, але попит і купівельна спроможність українців все одно скоротилися. Тож експорт — це точно той напрямок, який треба розвивати. Завдяки гранту від USAID компанія почала роботу над реєстрацією торгової марки у США та країнах Бенілюксу. Але оскільки відновлення виробництва забрало надто багато часу і зусиль, це — пріоритетні плани на 2024 рік. 

— Також ми вирішили розширити нашу лінійку і плануємо виробляти домашній декор з екологічних матеріалів. Але все це потребує підготовки виробничих потужностей, — резюмує співзасновниця бренду.

Нові часи — нові можливості

Сьогодні гранти для українців — один з варіантів, як розпочати або відновити свій бізнес.

До прикладу, як повідомляє Міністерство економіки України, від початку дії урядової грантової програми єРобота на кінець листопада 2023 року держава інвестувала в розвиток малого та середнього бізнесу через гранти 5 млрд гривень:

— Це інвестиції в створення тисяч нових малих і середніх підприємств, в масштабування бізнесу діючих компаній, а також це понад 35 тисяч нових робочих місць для українських громадян.

Чимало інформації про грантові можливості зібрані в сервісі Дія.Бізнес. Йдеться не лише про державні програми, а й допомогу від донорських організацій.

Частина грантів спрямовані на розвиток жіночого підприємництва. До слова, у 2023 році в Україні зросла частка жінок серед фізичних осіб-підприємців. Згідно з даними сервісу Опендата, від початку року жінки в Україні відкрили 154 тисячі нових ФОПів та очолили понад 10 тисяч нових компаній. Загалом з лютого 2023 року кожен другий новий ФОП в Україні відкривають жінки, наразі на жінок припадає 60% нових підприємців. Для порівняння, у 2021 нові бізнеси, відкриті жінками, складали 49% від загальної кількості.