Культура

Письменниця Вікторія Амеліна посмертно нагороджена державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня з нагоди Дня Соборності. 1 липня 2023 року вона померла в лікарні внаслідок влучання російської ракети в кафе в Краматорську чотирьма днями раніше. Вікторія — членкиня Українського ПЕН, лауреатка премії Конрада, правозахисниця Truth Hounds та засновниця літературного фестивалю в українському селищі під назвою Нью-Йорк.

Також президент України посмертно нагородив загиблого поета Максима Кривцова та страченого письменника Володимира Вакуленка. Того самого Вакуленка, окупаційний щоденник якого восени 2022 року знайшла в землі біля його будинку Віка Амеліна, коли приїхала збирати свідчення злочинів росіян на щойно деокуповану Харківщину. Тоді в Ізюмському лісі підіймали з могил тіла закатованих під час окупації українців, а Віка відкопала блокнот свого колеги, який він заховав від росіян.

Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається...
(Вікторія Амеліна)

Вікторія написала ці страшні слова й невдовзі загинула сама. Вона допомогла видати й представити книгу Володимира Вакуленка на Книжковому Арсеналі 2023 року, після чого мала їхати на письменницьку резиденцію в Париж, аби створити там книгу про російські воєнні злочини. Але книга так і залишилась недописаною… Перед Парижем Вікторія «ще разок» з’їздила до Краматорська разом з групою колумбійських журналістів. Всі сиділи в піцерії, жартували, аж раптом пролунав вибух…

«Я озирнувся навколо, і всі були в порядку, крім Вікторії, — згадував пізніше колумбійський письменник Ектор Абад. — Вона сиділа прямо, але нерухомо, без крові та з закритими очима — у тому ж положенні, в якому вона сиділа, коли робила замовлення. Але вона була дуже бліда. Каталіна та Серхіо розмовляли з нею, але вона не відповідала». Вікторії не стало в день народження Володимира Вакуленка.

«…Ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил — його власної історії — було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження», — написала на своїй сторінці Facebook письменниця Оксана Забужко, зауваживши, що вона «довго вірила, що цього разу Україна цього уникла. Але «Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид і назвала його на ім'я».

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде

Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку

В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни

Насправді я починала – збилась...
(Вікторія Амеліна)

Якою Вікторія залишилась у пам'яті її колег і подруг? Sestry запитали про це у журналістки й виконавчої директорки Українського ПЕН Тетяни Терен, з якою Вікторію пов'язувала ніжна дружба. А також у Тетяни Огаркової — літературознавиці, журналістки й членкині ПЕН, яка сильно зблизилася з Вікторією під час великої війни.

«Коли читаю вірші Віки, мені здається, що вона жива»

«До повномасштабного вторгнення я не була близькою подругою Віки, — згадує Тетяна Огаркова. — Знала її книги, у нас були спільні друзі, і одного разу, у травні 2020-го, ми зустрілися онлайн на PENiвському марафоні — «Мир і Війна». Я була тоді співмодераторкою дискусії у телевізійній студії в Києві, а Віка включалася скайпом — здається, з Америки. Ми говорили про її роман «Дім для Дому».

А потім ми зустрілися в купе потяга «Київ-Харків» улітку 2022-го. Пили вино, згадували перші місяці вторгнення — хто що робив у перші дні та перші тижні війни, і здавалося, що ми давно знайомі. Віка розповідала про «своїх дітей» — свого сина та племінницю, яких вивезла в Польщу. Сама натомість зробила вибір регулярно повертатися в Україну. Російські війська стояли поблизу Харкова й постійно обстрілювали місто. Вночі ми прокидалися від потужних вибухів, ховалися у ванній. Таких вибухів могло бути півтора десятка за ніч.

Пригадую, що Віка тоді організувала подію для дітей у Театрі Ляльок. Мене вразило, наскільки легко вона знаходила підхід до абсолютно різних та незнайомих дітей, які активно включилися в гру. Півтора десятка дітей у театрі: Віка читала їм зі своєї книги «Екскваватор Ека», ми знімали відео. Потім були й інші такі зустрічі з дітьми на прифронтових територіях — зокрема, у Слов’янську навесні 2023-го, коли вже була оголошена примусова евакуація дітей з цього міста. Коли я передивляюся це відео зараз, то мені здається, що Віка жива. Не може бути мертвою людина, яка змушує сміятися дітей у містах, які постійно обстрілюють росіяни!

Від самого початку нашого знайомства я зрозуміла, що Віка була дуже спокійною, не голосною. Вона уникала бути в центрі великої компанії, але віддавала перевагу можливості спілкуватися з людьми поодинці.  Коли її не стало, ми зрозуміли, зі скількома людьми з різних середовищ вона встигла налагодити зв’язки. Вона була мостом поміж різними світами.

Трохи згодом ми разом вперше потрапили і на Салтівку — район у Харкові, який найбільше постраждав від російських обстрілів. Віка знімала розтрощену багатоповерхівку на вулиці Наталі Ужвій, а ми фотографували її. Зараз цю багатоповерхівку розбирають, і це теж боляче, адже стає менше місць, де ми були разом, «наших» місць.

Потім були Ізюм і Капітолівка, трохи згодом — Миколаїв та Херсон. Коли ми в черговий раз були в Ізюмі, ми зупинилися біля 5-поверхівок на вулиці 1 травня, на які росіяни скидали 500-кілограмові бомби у березні 2022. На п’ятому поверсі є залишки квартири, в яку можна потрапити лише через балкон. Від квартири залишилася частина кімнати, де стоїть піаніно — прямо над прірвою, адже решта квартири обвалилася внаслідок удару. Коли ми розповіли Віці цю історію, вона наполягла, щоби побачити це місце. І полізла через балкон у цю напівзруйновану кімнату. Тим часом мені позвонили з французького телебачення, і я мала коротке включення скайпом з балкону цієї багатоповерхівки, а Віка знімала на відеокамеру. Тепер у мене є відео, зняте людиною, якої більше немає. І коли я його передивляюся, я продовжую думати, що Віка жива.

Віка була безстрашною. Не те, щоби вона свідомо наражала себе на небезпеку, але у неї були свої, особисті стосунки з ризиком. Коли ми були в Херсоні в бібліотеці ім. Олеся Гончара в грудні 2022-го, то вона підходила до вікон, звідки тоді було видно інший бік Дніпра — а відтак і російські позиції. А іншим разом вона поїхала до селища Нью-Йорк, яке тоді інтенсивно обстрілювали. І надіслала нам звідти фото. Вона не боялася.

Ми бачилися на квартирниках ПЕН і на «Арсеналі» — мені дуже подобалося, як вона читає вірші. Вона писала поезію і раніше, але після повномасштабного вторгнення наважилася публікувати вірші, а також виступати публічно.

А потім було 27 червня 2023-го, мій день народження. І пізно ввечері позвонили друзі й розповіли про її важке поранення в Краматорську в ресторані Ria Pizza, де ми також часто вечеряли під час поїздок… Я не можу не думати про це — відтепер щороку день мого народження буде річницею смерті Віки.

Ми переклали французькою її вірші завдяки моєму колезі Alexis Audonnet. Відтепер, коли я виступаю перед франкомовною аудиторією, я часто читаю її тексти — інколи уривки, інколи повністю. Про повітряну тривогу по всій країні, про цифри втрат нашої армії, які засекречені, «Свідчення» тощо. Мені здається, я добре читаю її вірші французькою. Коли я бачу реакцію аудиторії — завжди зворушену та емоційно захоплену — мені здається, Віка жива».

Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
(Вікторія Амеліна)

«Вікторія — це наше слово-код»

«Мені здавалося, я добре знала Вікторію, але відтоді, як її не стало, весь час ловлю себе на тому, що шукаю у спогадах друзів і колег її риси, звички, плани, мрії, жарти (її особливий чорний гумор!), слова, про які я не знала, — ніби відкриваю для себе знову й знову щось нове — і в такий спосіб знаю і відчуваю, що вона й далі з нами, — згадує подруга Тетяна Терен.

— Особливою рисою Вікторії було вміння і потреба знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Вона знайомила всіх на культурних подіях, запрошувала до себе в гості, надсилала спільні листи і повідомлення, могла написати раптово в будь-який час доби й поділитися захопленням кимось, з ким обов’язково потрібно піти на каву. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати, стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й подругами і робити щось разом — у пам’ять про неї. Вікторія — це наше слово-код, наше слово-підтримка.

А ще вона завжди була сповнена нових ідей, якими щедро ділилася або які у вас завжди виникали в розмові з нею. Вікторія могла говорити про фестивалі чи премії, які потрібно заснувати, про книжки, які мають бути написані й видані, про важливі ініціативи, за які точно потрібно взятися. Вона мислила наперед і вглиб, тому сама бралася за ідеї, які працювали на майбутнє.

Так справою її життя став Нью-Йоркський Літературний фестиваль, який мав на меті допомогти нам повертати свої власні імена й підтримувати місцеві громади там, де нашої спільної підтримки й зусиль за роки незалежності могло бути найменше і де — Вікторія це добре знала — наші зусилля були найпотрібніші.

Вона й сьогодні може навчити нас, як важливо знайти роль і місце, де твої зусилля будуть найпотрібнішими і найкориснішими. Я стежила за тим, як вона шукала цю свою нову роль на початку повномасштабного вторгнення. Як допомагала евакуювати і приймала в себе у Львові десятки людей із найбільш загрожених регіонів України. Як діставала ліки. Як купувала дрони й автівки для армії. Як працювала на гуманітарному складі і завдяки знанню англійської координувала комунікацію між іноземними та українськими волонтерами.

І вона продовжувала це робити й далі, але водночас запитувала себе, чи може у важких обставинах війни бути корисним її талант писати і говорити з різними аудиторіями. Вікторія писала есеї та давала інтерв'ю для іноземних медіа, виступала на головних культурних і правозахисних подіях за кордоном, щоб пояснювати, переконувати і просити про підтримку.

Далі почали з'являтися вірші — документальна метафорична поезія в якій «реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету». Але те ж саме вміння бачити і мислити вглиб постійно викликало у неї відчуття, що цього недостатньо, коли ми думаємо про майбутнє, бо в майбутньому, відчувала Вікторія, Україна має не лише перемогти, але й добитися справедливості. З цього народилося її бажання приєднатися до команди Truth Hounds і стати документаторкою воєнних злочинів. І з цього народилося її нове письменницьке завдання — написати документальну книгу для іноземної аудиторії про воєнні злочини Росії, зафіксувати наш досвід війни і пояснити світу історичні зв’язки між тим, що відбувається сьогодні, і що вчиняла Росія проти України протягом століть.

Я не пишу поезії
Я прозаїк
Просто реальність війни
з'їдає пунктуацію
зв'язність сюжету
зв'язність
з'їдає
Наче у мову
влучив снаряд

Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона

І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить
(Вікторія Амеліна)

Вікторія не встигла дописати книжку War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, але для мене цей текст, який вийде згодом у провідних видавництвах світу, став ще однією можливістю відкривати для себе знову й знову її нові якості й думки, про які я не знала, — продовжує згадувати Тетяна Терен. —Можливістю бачити, якою сильною авторкою вона була, до того ж не лише в українській, а й англійській мові. Можливістю ще раз переконатися, як її вміння мислити вглиб дозволило їй скласти у цьому тексті різні історичні пазли, які дозволять читачеві побачити ширшу картину російської імперської геноцидальної політики проти України і її культури.

Пишучи про власний досвід проживання війни, досвід своїх героїнь і свідків, з якими вона спілкувалася як документаторка воєнних злочинів, Вікторія показує історичні зв’язки з радянським репресіями 1930-х, Голодомором і переслідуванням митців-шістдесятників. Аби працювати з такими темами, потрібні не лише знання, але й письменницька сміливість, емпатія і велике серце».

У весняне синє поле
Вийде жінка в чорній сукні
Імена сестер кричати
Наче птах в порожнє небо

Викричить усіх із себе
Ту, що відлетіла швидко
Ту, яка про смерть благала
Ту, що не спинила смерть
Ту, яка чекає досі
Ту, яка усе ще вірить
Ту, що сорок днів мовчить

Викричить їх всіх у землю
Наче біль засіє в полі
З болю та імен жіночих
Виростуть їй нові сестри
знов співатимуть життя

Ну а що вона, ворона?

А вона навік в цім полі
Бо лиш крик її й тримає
Всіх цих ластівок в повітрі

Чуєш, як вона гукає
Всі по черзі імена?
(Вікторія Амеліна)

‍

Завдяки Ірині Дмитришин французький читач відкрив для себе Сергія Жадана, Олега Сенцова, Софію Андрухович, Марію Матіос, Андрія Куркова, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюху тощо. За переклад жаданівського «Інтернату» Ірина отримала премію Drahomán Prize-2022, яка щороку вручається кращим перекладачам з української мови на інші мови світу.

В 2023 році у книгарнях Франції з’явилася книга «Ода Україні» — це збірка оповідань та віршів, написаних під час повномасштабної війни чотирнадцятьма українськими авторами. Серед них — Любко Дереш, Катерина Бабкіна, Борис Херсонський, Артем Чех, Олександр Михед, Ірена Карпа, Тарас Прохасько, Андрій Любка тощо. Всі вони розповідають про свої рідні міста й села, аби познайомити іноземного читача з українськими місцями сили. Переклала всі ці твори Ірина Дмитришин.

Ірина живе у Франції з 1993 року й весь цей час працює над популяризацією України та її літератури. Професорка й авторка численних публікацій, вона відповідає за українські студії в Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO) у Парижі. А це, між іншим, єдиний осередок у Франції, де вивчають українську мову та культуру.

До 2022 року у французьких книгарнях продавалося лише дев’ять українських авторів. З тих пір кількість української літератури — як історичної, так і художньої — збільшилася втричі. Те, що зраз видається у Франції, викликає інтерес, дебати й змушує французів переосмислювати події в Україні. А от класичну літературу наших авторів європейський читач тільки починає для себе відкривати. Натомість з російською літературою все навпаки. За словами Ірини Дмитришин, сучасна російська література не викликає особливої зацікавленості, тоді як класика традиційно залишається популярною.  

З Іриною ми зустрічаємось у паризькій кав’ярні неподалік інституту слов’янських студій, в якому їй систематично доводиться ставити на місце представників російської сторони:

— На презентації з нагоди століття інституту слов’янських студій зібралося з десяток представниць різних літератур, і кожна мала представити свою, — розповідає Ірина Дмитришин. — І от представниця російської літератури зараховує Куркова до російської літератури. Я говорила після неї. І я заперечила: «Знаєте, Андрій Курков з вами не погодився б». Адже Андрій Курков — українець.

Взагалі, це питання, що вважати українською літературою. Чи лише те, що написано українською, чи автор має народитися й вирости в Україні, чи це має бути український сюжет… Тому самоідентифікація письменниками за життя є дуже важливою. Оскільки Андрій Курков ідентифікує себе як письменника українського, то не варто тоді Росії привласнювати його успіх. Він не бере участі в літературних салонах. А на обкладинці його книг написано, що він український письменник.

З того, що росіяни хотіли привласнити, вони вже все привласнили. Питання до нас — наскільки нам треба це відвойовувати назад? Знати, що не міг Гоголь писати українською. Навіть попри те, що він був сучасником Шевченка, він належав до іншої верстви. У нього були інші бажання, інші амбіції. І окрім як писати російською, він їх задовольнити не міг. Тому за влучним виразом Миколи Рябчука, «Гоголь для нас не є ворогом, але і не прийнятий в пантеон українських класиків». На цьому це питання треба закрити.

ЮШ: Українська та російська літератури стоять на полицях французьких книгарень поруч. Чи програємо ми інформаційну війну?

ІД: Вони стоять поруч, коли вони є. Я маю на увазі українських авторів. Не забуваємо, що російська література роками, якщо не століттями, вкладала гроші в промоцію своєї культури. Вона виробила імідж гуманістичної російської літератури, яку повинна читати освічена людина. Мовляв, якщо ти не читав Толстого, Достоєвського та Чехова, ти не можеш вважатися освіченою й різнобічно розвиненою людиною. І ця установка досі працює — попри всі ті злочини, які Росія чинить сьогодні. Хоча саме час замислитись, чому ця «велика гуманістична література» не унеможливила зародження путінського режиму?

За інерцією, європейці продовжують вважати, що російські автори надзвичайно талановиті й важливі. Але це зупиниться, коли наступні покоління не зуміють написати чогось путнього й цікавого. Сьогодні процес вже загальмувався тому, що багато французьких видавців не беруть фінансування з російських джерел

Останньою такою подією, як на мене, був французький книжковий салон у 2018 році, на якому Росія стала почесним гостем. Пригадую, що у нас тоді був милий, невеликий, акуратний стенд, і ми намагалися скасувати запрошення Захара Прилєпіна (російський письменник і пропагандист — Ред.). До честі його видавця, він відмовився брати наступні твори Прилєпіна. Зараз його друкує лише маргінальний прокомуністичний видавець, крайній лівий, який видає також книжки про те, що Голодомор — це фейк, а вбивство польських офіцерів у Катині — справа рук нацистів, а не радянської влади.

Сьогодні нарощує м’язи покоління, яке народилося, виросло й стало свідомим за незалежної України. Тобто це люди, які не знали радянського союзу й які як належне сприймають те, що Україна самотійна й має власних письменників. Помаранчева революція, Революція Гідності, війна — штрихи до портрета України. І цей портрет привабливий. Він викликає захоплення. На відміну від того, що був створений російсько-радянською пропагандою — напівселянської, антисемітської, пронацистської країни. Зміна іміджу йде на користь Україні. Але, на жаль, це відбувається надто великим коштом. І ми повинні це усвідомлювати. Перед нами велика відповідальність — не втратити й не зганьбити цей шанс.

ЮШ: 11 років тому в одному з інтерв'ю ви говорили про те, що у Франції було дуже мало перекладеної української літератури. Що змінилося на книжковому ринку, і чи можна вважати, що після повномасштабного вторгнення українська книга отримала можливість зацікавити французького читача?

ІД: Лідером на видавничому ринку залишається видавництво «NOIR sur BLANC», яке має польсько-швейцарсько-французьке коріння. Воно продовжує бути амбасадором української літератури, друкуючи три покоління: від «патріарха» Юрія Андруховича — до нашого «бед боя» Жадана й молодшої генерації Софії Андрухович.

Щодо успіху літератури… Український роман, коли він потрапляє до французького видавця, конкурує з австралійським, алжирським, бразильським. Українська література довгий час була невідомою й непізнаваною в тому плані, що пересічний француз не міг назвати жодного українського автора чи якийсь знаковий український твір. Знали Андрія Куркова, але його теж не одразу ідентифікували як українського письменника. Сьогодні на обкладинках написано чітко — український письменник, який пише російською мовою. Жодних різночитань .

ЮШ: Від початку повномасштабного вторгнення всі французькі видавці збільшили наклади українських творів…

ІД: Вже майже два роки Україна не сходить з новин. Україна з’являється на ментальних мапах французів. Змінилася впізнаваність України і змінилося бажання нас зрозуміти. Наш спротив і наша боротьба призвели до здивування французів — хто ж ці українці, чому вони чинять такий спротив і чого вони хочуть? А література є одним із шляхів,  яким можна зрозуміти країну.

Плюс наші письменники не тільки пишуть. Вони також дають інтерв’ю, пишуть колонки. І це все також сприяє поширенню їхніх імен та творів. Отож, ця перша хвиля інтересу пішла на користь українській літературі. І українська література буде просуватися на хвилі цього інтересу. А далі вже має статися зацікавленість самою творчістю.

Французька публіка є надзвичайно вибагливою. Плюс вона має до вибору дуже багато як національної літератури, так і перекладної. І питання, чи ми зможемо вистрілити якимось одним автором, одним романом, чи так і лишимося пізнаваною літературою, відомою спеціалістам Східної Європи? Досить конфіденційною, нішевою літературою.

Сьогодні у перекладацькій спільноті Франції роботу перекладача порівнюють з роботою музичного виконавця. Моцарта, Бетховена чи Шопена можуть виконувати різні музиканти на різних інструментах. І тонкі поціновувачі обирають виконавця, якого знають і кому довіряють. З перекладом — те саме

Переклад — це відповідальність, — продовжує Ірина. — Це моральна та етична позиція, тому що це не твій твір, не твій текст. Як перекладач ти намагаєшся створити такий твір, який би написав сам автор, якби писав французькою. Це питання не лише знання мови, а й відчуття літератури, стилю цього письменника. Завжди будуть автори й тексти, від яких я відмовлюся. Сьогодні ситуація така, що я перекладаю авторів, яких сама пропонувала видавцям. Тобто для мене це бажання насамперед просунути українську літературу й відкрити її французькому читачеві. Для мене це виклик. І я берусь за нього з величезною відповідальністю і з великим запалом.

Питання стилю, питання перекладності — це питання перекладацького хисту. Для мене, думаю, неможливим є Шевченко, тому що я розумію, що це глибоко національний поет. І французу просто бракує ключів, аби зрозуміти Шевченка. Можна, звичайно, дати якісь пояснення, зноски… Або треба визнати, що ми не зможемо його перекласти так, щоб його зрозуміли французи.  Це ті обмеження, які я собі ставлю. У Шевченка кожне слово, кожна фраза відкриває цілий космос. Я за це не беруся. Питання тут також і в певній сакралізації.  З іншого боку,  ми не знаємо всі світові мови. Якщо ми кажемо, що це не перекладне, в такому разі ми ніколи не читатимемо письменників, мови яких ми не знаємо. Але ми ж їх читаємо, намагаємось зрозуміти.

ЮШ: Як відбувається відбір творів для перекладу?

ІД: На початку я ходила до видавців, пропонувала, зверталася спочатку до авторів за дозволом просувати, пропонувати їх. 20 років тому я була ініціатором цих зустрічей.

З того, що мені реально вдалося — це приблизно десята частина того, що я намагалася пробити. Часом це були десятки зустрічей, які закінчувалися нічим. Видавець приймав рішення не брати твір українського автора. 90% провалів заради 10% успіху

Але я також усвідомлюю, що нам ніхто нічого не винен. Французький видавець, оцінюючи мою пропозицію, мав три чи п’ять інших пропозицій з інших мов. І, можливо, інший автор був цікавішим, чи краще вписувався в каталог. Вочевидь, що було й питання пізнаваності української літератури. Я переконана, що будь-який російський промоутер книжки, коли приносив російського автора французькому видавцю, спирався на плечі Достоєвського й інших. Російська література сприймалася позитивно апріорі. Будь-що російське сприймалося як геніальне. Я дуже спрощую, але так воно й було. З російської літератури видано не тільки першу когорту, але й другу, й третю...

А в нас ще перша когорта французькою мовою не перекладена. Тому що коли я приходила до видавця, мені спершу треба було пояснювати, що таке Україна, де вона, яка її література, чому вона така і чому про жодного українського автора вони до того не чули. Це дуже велика просвітницька робота. Вона сьогодні відпала певною мірою через війну, тому що інформації про Україну з’явилося дуже багато. Численні інтерв’ю, репортажі, певна кількість перекладених книжок. Але сьогодні Україну географічно й ментально ідентифікують, і це, звичайно, сприяє попиту на українську літературу. Тепер вже багатьох французьких видавців цікавить, чому в нашому каталозі немає українського автора? Тобто я повернуся до першого питання — на початку їм потрібно було пропонувати відкривати нашу літературу і доносити до них цінність наших авторів. Дуже допоміжним було існування перекладів німецькою мовою чи англійською. Це цікавий феномен: якщо книжка вже видавалася в Німеччині, то для французького видавця це знак, що цей автор вартий уваги.

ЮШ: Чи готовий французький читач сприймати нашу літературу про війну?

ІД: Письменник пише те, що для нього важливо. Те, що він вважає за потрібне. Якщо для українських письменників необхідно і важливо писати про війну, вони повинні це робити. Жодних обмежень бути не може. Треба бути готовим, що це не захоче брати французький видавець. У мене вже був приклад, коли я гаряче рекомендувала книжку, а видавець мені відповів: «Ви знаєте, мабуть, української війни вже забагато. Я поговорив з книгарнями, і вони сказали, що ці теми вже продаються менше. Вже ця хвиля падає, і не варто знову на неї стрибати». Мені було дуже прикро.

Книжки про Другу світову війну продовжують друкуватися, книжки про Голокост — теж. А отже, якщо народ хоче говорити про свій біль, він повинен це робити. А решта світу повинна або погодитися з ним, або питання вже виникає до самого світу — чому він вважає, що української війни досить? Розмови про смерть дітей, каліцтва, ситуацію, в який перебуває Україна, заважають комфорту? Я не вважаю, що українські письменники сьогодні повинні підлаштовуватися. Ми ще не все сказали. Поки не загояться наші рани, ми повинні продовжувати говорити.

«Я працюю в школі. Заміжня, але всередині така була порожнеча. Коли росія на вас напала, я взяла вихідні і поїхала на кордон. Роблю людям чай, какао, годую супом. У перший день познайомилася з Любов’ю. До речі, як це прекрасно, що у вашій мові є таке ім’я, у польській нема імені Мілосьць. Так от, приїхала Любов, вийшла сама з маршрутки — і заплакала. Я підійшла й просто її міцно обійняла. Ми так стояли хвилин десять. Плакали вдвох мовчки. Потім я зібрала для неї пакунок з їжею, і вона поїхала далі. Беата, Дорогуськ, Польща». З книги «Словник війни» Остапа Сливинського

А потім нам ще доведеться відбудувати мову. 

Щоб свічка перестала бути окопною,

щоб пташка знову вбралася в пір’я,

щоб квіти перестали плюватись вогнем.

Щоб підвал знову став житлом солодкого варення й картоплі вусатої.

Щоб тепло стало теплим, не відлунюючи «тепликом», як дідам нашим віддавало «теплушкою».

Остап Сливинський

***

Світлана Олешко: Що ти написав спочатку — цей вірш чи книжку?

Остап Сливинський: Я навіть і не думав про книжку. У мене взагалі не було уявлення, що можна зробити з цими історіями, тому просто почав публікувати їх у Фейсбуку. Дописи ставали щораз більш популярними: їх поширювали, коментували, люди висилали власні історії. Проєкт викликав резонанс, і зі мною зв'язалося видавництво Vivat. З’явилась ідея зробити видання у формі такого собі «словника», де ці історії будуть розташовані в алфавітному порядку. 

А вірш я написав тоді, коли книжка вже версталась. Ми вирішили надрукувати його на титульній сторінці обкладинки, таку ідею подав німецький видавець. У Німеччині це видання вийшло раніше, аніж в Україні.

СО: У польському виданні «Словника» цього вірша немає. Чи існують переклади вірша іншими мовами? І чи взагалі надається він до перекладу? 

ОС: Існують. Орім німецького перекладу, який був першим, є ще болгарський та грузинський. Це ті, про які я знаю точно, тому що працював безпосередньо з перекладачами. Усі вони мене постійно про щось питали. Наприклад, слово, яке всім завдавало клопоту — «теплушка», «теплик». У словниках його не знайдеш. Поза тим, вірш цілком надається до перекладу. Мені здається, що це хороша ідея додати його до «Словника». У цій поезії звучить мій голос. Ніби певне відсторонення від основного документального тексту, в якому моїх особистих думок чи коментарів немає.

«У прихистку ми багато говорили про музику  —  це те, що нас рятувало…»

СО: Якось Андрій Любка розповідав, що на початку війни попросився помічником на якийсь склад. Цілодобово вантажив гуманітарку, носив важкі речі, — займався фізичною працею, бо важко було контактувати з людьми, з біженцями. А який твій особистий досвід перших днів і місяців війни?

ОС: Просто сидіти вдома було складно. Відразу подався у військкомат, як і багато інших українських чоловіків. Мене відправили додому, сказали чекати повістки. Повістка досі не приходила. Хотілось бути серед людей і робити щось фізично, аби не думати зайвого. Пішов волонтерити на вокзал. Пізніше протягом кількох місяців працював у прихистках для вимушених переселенців у Львові, переважно в тому, який організували на базі музичної школи. Там всюди були інструменти, висіли портрети українських композиторів, ми багато говорили про музику — це те, що нас рятувало… Тож в «Словнику війни» — багато «музичних» тем. Наприклад, одна жінка поділилась спогадами, як колядували в її рідному довоєнному Харкові. 

СО: Чи ти писав щось окрім цих історій відтоді, як почалась повномасштабна війна?

ОС: Від 24 лютого 2022 року я написав 4 вірші. Мені і досі поезія дається непросто. Напевно, документалістика — чи не єдине, що я міг тоді робити. Це дуже важлива місія літератури: передавати досвід. Нехай не власний, але — важливий, промовистий. Досвід, який фіксує реальність, а ти тут просто інструмент.

«У мирний час мовчання — "золото", а у воєнний — слабкість»

СО: Ти уклав «Словник», Сергій Жадан видав «Скрипниківку». Обидві книги — про мову. Чи це така реакція поетів на реальність?

ОС: Ймовірно, у цьому є певний професійний підхід: ми звертаємо увагу саме на слово, як воно функціонує. Це — інструмент нашої взаємодії зі світом. Мені цікавий був процес: через мову, поєднуючи слова, робити нестерпну реальність більш придатною до життя. Цікаво спостерігати, якою важливою для нас стає точність лексичних значень, якими дискомфортними нам стають слова, що змішують реальність воєнну і реальність мирну. Наприклад, у Дмитра Лазуткіна [український поет, журналіст. — Ред.] є вірш про ракету. Раніше вона асоціювалась з  романтикою космічних мандрів, а зараз ми відсікаємо це «мирне» значення, залишається лише «воєнне»: ракета — це загроза. Визначити та чітко розмежувати семантичний простір небезпеки і простір безпеки — вкрай важливо. Я впевнений, що ці процеси матимуть сильний вплив на мову ще протягом багатьох років.

Після перемоги ми будемо обережно вживати деякі слова. Це ніби травмована кінцівка, на яку боїшся стати навіть після одужання, щоб біль не повернувся знову

Ось звичайне слово «град». Яке воно викликає асоціації? Град летить з неба: неприємно, звісно, але ж це просто явище природи. А от для нас «град» ще довго означатиме реактивну систему залпового вогню. Чи інший приклад, який наводила Лариса Денисенко [українська письменниця, журналістка, адвокатка та правозахисниця. — Ред.] у своїй колонці: її подруга сказала, що діти влаштували бучу [здійняли галас. — Ред.], а в авторки аж волосся стало дибки від цього слова. Це травма для українців, але це також і травма для мови. Слово перетворюється на тригер, починає позбуватися свого «мирного» значення. Натомість залишається лише те, що пов'язане з війною і воєнними злочинами. 

СО: Мені здається, що головна відмінність саме цієї війни від інших — у тому, що ми не мовчимо. Як гадаєш? 

ОС: У мирний час мовчання — «золото». А у воєнний — небезпечна слабкість. Я впевнений, що російський агресор своєю брутальною, жорстокою і швидкою атакою намагався зробити так, щоб жертву заціпило, відібрало мову. Мовчання відібрало би силу, потенціал до спротиву. А нам потрібно бути зараз разом, як ніколи. І тут, мені здається, література допомагає вистояти. Важливо також говорити про те, що відчуваєш, хоч зараз це буває складно. Наша мова стає значною мірою беземоційною, адже назвати емоцію — це ніби знову її пережити, ретравматизувати себе. Але ми мусимо це робити для того, щоб одне одного підтримувати, чути інших. Багато поетів, наприклад, у дні обстрілів публікували вірші у Фейсбуку, а люди коментували, дякували, віртуально обіймалися. 

Я часто думав про Мілоша [Чеслав Мілош — польський поет, перекладач, есеїст. — Ред.], який пережив окупацію у Варшаві. У цей період він дуже багато перекладав, у тому числі — Шекспіра. Тобто під час важких випробувань шукав опори в класиці — культурі віків. Власне, Мілош мотивував мене до створення «Словника війни» своїм циклом «Світ. Наївні поеми». Там він поетично дає визначення слів, на перший погляд — простих. Крізь призму вуличних облав, обстрілів, бомбардувань, намагається пробитися до глибинного, чистого значення таких слів, як «віра», «надія», «любов». Чи — до слів з його дитячих спогадів: «вікно», «ґанок», «хвіртка», «стежка», «Європа». 

Я ж у своєму «Словнику» хотів показати не лише первинне значення слів, але також й те, як воно змінилось. Слова — як ключі до певного досвіду, і до того, як його пережити. 

Труднощі перекладу воєнного часу

СО: Над якими перекладами ти працював увесь цей час, і як взагалі з цим? 

ОС: У перші дні великої війни я спочатку не знав, чи можу бути корисний як перекладач. Але виявилось, що перекладач потрібен журналістам, представникам різних делегацій. Мої студенти допомагали теж у військових частинах. З'явилася необхідність перекладати списки різних потреб — військових, гуманітарних. Я дуже добре вивчив різні вузькоспеціалізовані терміни. Було також кілька телеграм-чатів, де ми оперативно робили переклади новин різними мовами, розсилали це у міжнародні інформаційні агенції. Я брався за польську, болгарську, іноді англійську мови. 

Окрім того, були й переклади дитячої літератури. Багато мам з дітками виїжджали до Польщі з одним рюкзаком, книжок з собою не брали. Відповідно, не завжди було що читати малим. Тож деякі іноземні видавництва, в тому числі й польські, почали перекладати дитячі книжки українською мовою. Зокрема, у мене було замовлення від Інституту Книги. Також до мене звернулося британське видавництво з пропозицією перекласти дуже хорошу книжку: про вимушених переселенців, толерантність до них, емпатію. Ще потрібно було перекладати різними мовами матеріали, які пояснювали причини російської агресії та російської імперської культури. 

Ця війна — не лише наша. Вона стосується усієї картини сучасного світу. Тому всі ці речі треба дуже точно і вчасно доносити. Для мене цінно, що свою роботу не припинила перекладацька премія Dragoman Prize для найкращих закордонних перекладачів української літератури. Я дуже добре розумію, наскільки важлива робота перекладача.

У моєму військовому квитку написана спеціальність — військовий перекладач

СО: Які зараз є труднощі перекладу?

ОС: Як перекласти досвід наших блекаутів? Як перекласти досвід обстрілів? У «Словнику війни» є історія художниці з Маріуполя. Вона описує картину, як у місті не було електроенергії, опалення, газу. Люди готували їжу у дворах, на якихось саморобних конструкціях. Жінці пощастило: у неї був справжній мангал, де можна було закип'ятити чайник. А на тлі — горіли вікна у багатоповерхівках… Тоді мені написала одна перекладачка із запитанням: про що тут насправді йдеться? «Горять вікна у багатоповерхівках» — це світло у них світиться? Чи вони і справді горять? 

В українців сумнівів, напевно, не виникло би. Ми знаємо, що відбувалося в Маріуполі. Але їй не вкладалося в голові, як можна так спокійно про це написати. Тож інколи труднощі перекладу виникають з певної «непоєднуваності досвідів». Перекладач мусить уявити все те, що описує автор. Переклад травматичного тексту теж травматизує. 

Війна і Шекспір

СО: Чи ми тепер приречені робити решту життя «енциклопедію» цієї війни, нескінченно її пояснювати? І чи зможемо ми коли-небудь щось інше писати, перекладати, творити?

ОС: Зараз дуже важко про щось говорити. Але ми точно не маємо зациклюватись на війні. Мусимо дозволяти собі думати й про щось інше. Бо ж доведеться кудись повертатися після перемоги, до якоїсь відправної точки. Звісно, те мирне життя до 2014 року вже ніколи не буде нашим. Війна назавжди залишиться тінню. Але треба вправлятись, розробляти в собі м'яз — думати про щось мирне. Не забуваймо, що існують й інші виміри життя. 

СО: Думати про що? Про Шекспіра?

ОС: Наприклад, про Шекспіра. 

У важкі часи треба згадувати про цінності, перевірені часом. Вічні сюжети. 

Якою б жахливою і несправедливою не була ця війна — на жаль, вона не унікальна

Агресії, геноциди — відбувалися раніше, відбуваються зараз і будуть відбуватися в майбутньому. Ніхто ж з нас не є настільки наївним, щоб повірити в те, що це остання війна у світовій історії. Треба трохи виходити поза наше «тут і тепер», намагатись дивитися на ситуацію з перспективи й інших трагедій. Коли стався напад ХАМАСу на Ізраїль, в Україні лунали голоси, що тепер міжнародна увага буде спрямована на Ізраїль і Газу, а Україну можуть покинути напризволяще.

З одного боку, все вірно. А з іншого — це допомагає усвідомити, що ми не єдині жертви, покривджені та знедолені. Це змушує боротися за увагу до нашої біди, але водночас й допомагає з цією бідою впоратися психологічно. Ми бачимо, яким насправді є цей світ. Чи багато з нас знає, що відбувається, наприклад, у Південному Дарфурі в Судані? А там — геноцид, етнічні чистки, масові вбивства цивільного населення… Бувають навіть гірші ситуації, аніж та, в якій опинилася Україна: коли чинять злочини проти народу, а про це ніхто не знає. І ми у своїй історії таке також переживали. 

24 лютого 2022 року назавжди поділило життя українців на «до» і «після». Серед тих, хто став свідком трагедії війни, була і відома українська письменниця Наталія Колесніченко-Братунь. Враження тих перших днів назавжди закарбувалися в її пам'яті й стали поштовхом до написання незвичної книги.

Дитячі-недитячі історії 

«Правдиві історії Медунчика і Маркізи» — це казкова розповідь від імені м'яких іграшок про їхні з господарями карколомні пригоди в перші дні війни.

Головний герой історії, ведмедик Медунчик до війни «завжди був біля свого господаря: коли той спить, грається, виконує домашнє завдання». Того сірого зимового ранку, коли родині довелося покинути домівку, відважно взяв на себе  важливу місію — «дарувати хлопчикові захист та впевненість у тому, що все буде добре» під час непростих пригод в незнайомій Європі. Разом із кицею Маркізою вони супроводжують двох братиків та їхню маму у безпечне місце і описують все, що бачать навколо. Іграшки розповідають про гостинність європейців, про сум за домом та мирним життям, а найголовніше —  про підтримку і людяність.

Як зізнається письменниця, натхнення прийшло, коли вона стала свідком важких сцен на українсько-польському кордоні:

«Ця книга народилася з болю, коли я була свідком певних епізодів на кордоні. Бачила, як наші матері тікали від війни, як діти міцно стискали улюблені іграшки», —  згадує письменниця.

Особливо в пам'ять врізалося як її онуки обіймали м'які іграшки у тамбурі київської квартири:

«Вони жили своє безтурботне дитяче  життя, а тут раптом в момент усе зруйнувалося. Оці їхні іграшки — щось м'яке і тепле —  чи не єдине, за що можна було вхопитися в момент виїзду з дому, чи не єдина про нього згадка», —  ділиться письменниця.

Ці образи й надихнули Наталію розповісти історію війни очима м'яких іграшок. Адже вони стають порятунком для дитини: «Іграшки стають їхнім захистом від жахів війни».

«Я хочу, щоб чеські та польські діти краще зрозуміли наших дітей»

Письменниця планує видати книгу не лише українською, але й польською та чеською мовами.

На її думку, саме через дитячу літературу можна сягнути сердець європейських читачів і  донести, чому наші мами з дітьми раптом опинилися поруч з ними і чому досі залишаються тут:

«Цю книгу можна вважати культурною дипломатією. Вона пояснює європейцям, чому українські діти раптом опинилися в Європі. Я хочу, щоб польські та чеські діти прочитали і краще зрозуміли наших дітей», — каже пані Наталія.

Це ще й можливість для європейців подивитися на себе самих очима українських мам та дітей, побачити найкраще в собі:

«В перші дні війни, в перший в'їзд наших людей, коли  була вкрита прапорами вся Європа — це настільки було гуманно, що навертаються сльози», —  згадує письменниця, тож і в її книзі підсвічені питання не стільки війни, як гуманізму та  людяності, що їх вимушені мігранти з України побачили в Європі. В книзі відчувається багато вдячності.

Письменниця впевнена, що книга стане містком між українськими дітьми та європейськими однолітками:

«Дорослі європейці вже втомилися від інформації про війну, а от діти співпереживають. Тому я написала книгу мовою, зрозумілою для дітей. Але вірю, що прочитавши, зрозуміють і дорослі», — пояснює свій задум письменниця.

Українці та поляки по-новому відкривають один одного. Ця вимушена еміграція показала, як багато в нас спільного: цінності, виховання, культура. Важливо це  помічати і пізнавати одне одних ще краще.  «Важливо теж  перекладати твори польських письменників: сучасні бестселери, дитячі книжки українською мовою», — вважає Колесніченко-Братунь.

Українцям та полякам варто звертатися до сучасної літератури, шукати літературні проєкти, які єднатимуть нанас навколо спільних тем та почуттів. Як-от перекладати сучасних авторів, твори-дуети на актуальні для обох народів теми.

«Мені подобається ідея спільних літературних проєктів, де українські та польські письменники створювали б твори в дуеті. Це могли б бути як спільні збірки оповідань, так і окремі романи чи п'єси», — пропонує письменниця.

Війна очима дитини

Книга «Правдиві історії Медунчика і Маркізи» — це можливість подивитися на війну очима дитини, котра втратила рідний дім. Це спроба розповісти європейцям про біль українських біженців.

«Я хотіла показати війну, яка раптово вривається в безтурботне життя звичайної української дитини і все змінює», — пояснює пані Наталія.

Художнє слово здатне викликати співчуття та емпатію там, де інформаційне перенасичення лише втомлює. Саме тому пані Наталія пише для дітей, але вірить, що її почують і дорослі.

Література може стати містком між нашими народами. Адже книги здатні об'єднувати навколо загальнолюдських цінностей та почуттів. І саме в цьому полягає шанс на подолання травм війни.

Другий рік поспіль українці зустрічатимуть Різдво у війні. Як і торік,  найбільше бажання українців — перемога, мир і спокій. Саме про це ми просили у Миколая Чудотворця і це є найбільшим різдвяним дивом для всіх нас. Сила Різдва в тому, що воно не може не прийти. Кожен рік — Диво народження Ісуса, спільна молитва на богослужіннях, 12 пісних страв, віншування на добро, колядки та щедрівки. Сьогодні пропоную вам 10 пісень до Різдва, створені у різний час українськими артистами. Звісно, це пісні, які найбільше подобаються мені. Але дуже сподіваюсь, що мій вибір припаде до смаку і вам, а ці композиції поселяться у вашому різдвяному плейлисті. 

1. Народився Бог на санях. Христина Соловій. 

Починаємо з пісні «Народився Бог на санях» від Христини Соловій. Багато хто співає цю пісню як народну, насправді ж це вірш Богдана-Ігоря Антонича, а музика Василя Жданкіна 

Цю пісню Христина Соловій співає вже давно. І та відома її записана версія — це був живий виступ на Громадському радіо. І ось з'явилась записана студійна версія. Нею Христина презентує свій новий міні-альбом на різдвяну тематику. Він називається «Різдвяні Сни». Ось як вона каже про цю плиту:

— Цього релізу не мало бути з різних причин. Але те, що мені все-таки вдалося, попри все, його записати і видати — моє маленьке різдвяне диво. 

Тож ділюся з вами «Різдвяними снами». Забирайте і грійтеся. Відправте своїм близьким та далеким. Хай це Різдво для всіх нас буде у свідомості і звʼязку з нашим корінням. 

‍2. Щедрик. ДикоBrass 

Напередодні Різдва ми слухаємо нові композиції українських артистів, які дарують нам різдвяний і світлий настрій. Музика, в яку можна загорнутися, як в теплий плед напередодні найвеличнішого і найказковішого християнського свята, яке цьогоріч Україна вперше відзначає разом із усім християнським світом. Тим більше, що наш «Щедрик», написаний Миколою Леонтовичем, є, напевно, найголовнішою різдвяною композицією, яка звучить у ці дні всюди. 

І є неймовірна кількість варіацій на цей легендарний твір. І я зараз пропоную послухати інструментальну версію від львівського бенду ДикоBrass. Це український brass band зі Львова, який неодноразово перемагав на міжнародних джазових фестивалях. До складу колективу  входять лише духові та ударні інструменти, без вокалу. В жовтні 2018 року ДикоBrass  перший з України виступив на польському телеконкурсі «Mam talent» («Маю талант»), отримав три «так» від польського журі і став півфіналістом шоу. 

3. Добрий вечір тобі. Malyarevsky 

Одна із найпопулярніших колядок — «Добрий вечір тобі, пане господарю». Її знають, напевно, всі. Так приємно підхопити разом із родиною «Радуйся, ой радуйся земле, Син Божий народився». І в цьому є дуже великий сенс. Адже слово «Радуйся» — одне із найчастіше вживаних слів у Святому письмі. «Радуйся» — не значить «Веселись», як колись сказав мені в розмові отець Іван Рибарук із Криворівні. «Радуйся» — означає «не втрачай віри, надії і любові в серці, не загуби світло і тепло своєї душі, примножуй добро у світі. як би важко не було». 

Хочу, аби ви послухали цю колядку у неймовірному виконанні Євгена Маляревського. Блогера із селища Кам’янське , який став знаменитим завдяки виконанню відомих композицій акапелла. Євген ще в студентські роки почав займатися аранжуванням, особливо для хору чи  акапельного ансамблю, просто багато співав, збираючись з друзями. 

Із вторгненням російських військ в Україну почав створювати композиції, що піднімають дух воїнів і мирного населення нашої країни. Маляревський сам створює музичні партії, з’єднуючи їх потім в одну пісню. І його колядка «Добрий вечір тобі пане господарю» звучить просто вражаюче. 

‍4. Нова радість. Еней

Ще один символ українського Різдва. «Нова радість стала» — одна з найвідоміших українських колядок, яка є яскравим зразком поєднання релігійної і народної колядкової традиції. Зокрема, до релігійного змісту доданий характерний для народних колядок «віншувальний» мотив: «Даруй літа щасливії сего дому господарю».

Дух колядки «Нова радість стала» бароковий та урочистий. Мелодія була записана у 1790 роках. У кількох варіантах на неї можна натрапити у збірнику «Український кант XVII-XVIII століть», який був виданий у 1990 році. Там є декілька версій. Але жодна не має тексту. Тобто з кантових джерел ми дізнаємося, що мелодія цієї колядки була відома ще у XVII столітті і лиш з часом вона набула мажорного звучання. Мелодію колядки до нас донесла усна традиція і рукописні кантові зібрання XVII століття, а текст був записаний у XIX столітті без нот. Щасливий випадок, що саме завдяки сакральній функції — обряду колядування — текст із мелодією поєдналися і збереглися до наших днів.

Ми послухаємо цю коляду у виконанні надзвичайно популярного у Польщі польсько українського гурту Еней, який ми знаємо за піснею «Біля Тополі». 

5.Бог ся рождає. Тріода 

Колядки — це радість і світло. Їх співають по-різному. Канонічно і в хорі, додаючи свої куплети і змісти, надаючи рокового чи джазового звучання.

Одна із найвідоміших колядок, без якої ми не уявляємо собі Різдво, — «Бог ся рождає». Зазвичай усі думають, що це народна колядка. Але насправді — це авторський твір Остапа Нижанківського, священика української греко-католицької церкви, який жив на початку минулого століття, українського композитора, диригента, громадського діяча. Послухаймо, як колядку «Бог ся рождає» виконує гурт «Тріода». Чоловіче вокальне тріо у складі Андрія Гамбаля, Павла Червінського та Володимира Рибака стало відомим після участі в Х-факторі, де вони були фіналістами  Виступи гурту вражають красивим триголосим вокалом, щирою душею та справжньою українською харизмою. Декілька років тому вони поставили виставу «Додому на Різдво» — і колядка «Бог ся рождає» увійшла в цю виставу.

6.Нині Рождество. Тарас Чубай

«Наше Різдво» — так називається альбом Тараса Чубая . Колись він записав колядки разом із Кузьмою, Нічлавою, Юлією Лорд. І, на мою думку, це одне із найкращих різдвяних награнь, що вийшли за історію української Незалежності. Принаймні жодне моє Різдво не обходиться без цих композицій. А у 2017 Тарас Чубай видав альбом «Наше Різдво. Продовження». І це знову абсолютно захоплюючий його авторський погляд на колядки. Тут і знайома «Нова радість», магічна «Спи Ісусе», запальна «Нині Рождество» і «Бог ся Рождає». 

А ми слухаємо об’єднуючу, життєстверджуючу історичну коляду «Нині Рождество». 

7. Коляда. Kalyna  

Співачка Kalyna до новорічних свят об’єднала тисячі років традицій та сучасний саунд у новому синглі «Коляда», вона розкриває унікальний світ звуків, де традиції інтегруються з сучасністю. На початку треку ви почуєте чарівні звуки дзвіночків із фрагмента фільму «Один вдома», які роблять цю композицію особливою та ностальгійною. 

— Це не просто пісня. Це шлях назад до коренів, до того, що робить нас унікальними. Музика — це не тільки розвага, але і засіб передачі нашої історії та душі! — емоційно говорить Kalyna.

Трек «Коляда» містить у собі нашу культурну спадщину з різних регіонів України. 

Чернігівські колядки «На городі на кургані» та «Радуй земле коляда іде» розповідають про давні обряди Чернігівщини.

Рівненська щедрівка «Щедрий вечір, добрий вечір» додає тепло та радість, як весняне сонце Рівненщини.

Львівська колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» додає аристократичного шарму та благословення зі Львівщини.

Як сказала про цей трек сама співачка, це шлях між епохами, це звуковий та часовий портал, це музичний експеримент сучасності та традицій. 

8. Колядка. Vitaliia 

Дуже ніжна пісня «Зірка яскрава в небі тривожному» від артистки Vitalii Грицак, української музикантки, скрипальки, авторки і виконавиці власних пісень. 

«Колядуйте люди, щоб почули всюди» — такими словами Vitaliia презентувала свою авторську колядку. «Зірка різдвяна в небі тривожному» народилась минулого Різдва, — розповіла співачка  І вже тоді стала популярною, набрала понад мільйон переглядів в TikTok, а колядувати із нею ходили багато українців у різних містах. 

— Пам’ятаю, в січні цього року ми з друзями мали йти колядувати по рідному селищі, щоб зібрати кошти на військових-односельчан. І я зрозуміла, що нема такої колядки, яка б змогла передати реальний різдвяний дух. У мене в таких ситуаціях схема проста: немає — створюю. То був вечір, на небі кілька зірок. І мені уявився образ цієї різдвяної зірки, яка заглядає в окопи до мого рідного дядька-військового. Він якраз розповідав, як би хотів опинитись вдома на свята. У висновку — вийшла така колядка, головним символом якої є яскрава зірка в українському тривожному небі, — розповідає Vitaliia. — Моя прабабуся у 1940 роках колядувала всім селом «Нову радість», а тепер я в її вишиванці ходжу зі своїми друзями і співаю те саме. Ну, це магія! Хочу, щоб це коло не розривалось. А взагалі ще дуже важливо зараз колядою збирати кошти на ЗСУ, на що я і надихаю усіх.

9. Щедра ніч. Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil

Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil презентують різдвяний трек для кожної української сім’ї «Щедра ніч». 

— Українські традиції мають місце у серці кожного з нас, а Різдво — одне з найголовніших свят, де традиції відіграють величезну роль. Спогади про моменти, коли вся сім’я разом у цей святковий день, зігрівають та надають сили вірити у диво. Усі ми кожного дня проживаємо страх, біль, втрати, але всі маємо лише одну мрію — зібратись сім’єю за одним різдвяним столом під мирним небом, — розповіли про колядку співачки.

Дівчата закликають прослухати їх спільну пісню, бо вона саме про те, чого нам так не вистачає у ці дні, — про теплі спогади та рідних людей поруч.

KOLA ділиться своїми спогадами та з вірою у серці говорить про майбутнє щасливе Різдво у мирній Україні:

— Другий рік поспіль Різдво в Україні зустрічатиметься з болем в серці та страхом за життя рідних людей. У таке світле свято дуже хочеться, щоб українці відчули тепло спогадів саме з усмішкою від того, як добре було, і вірою, що все ще налагодиться, що ми повернемо собі мирне життя. Звісно, воно не буде колишнім, але заради майбутнього нового покоління українців мусимо плекати в душі добро. Саме такою є наша пісня – теплою, ніжною, про приємні спогади щасливого Різдва.

Реперка alyona alyona у 2023 році презентувала багато ліричних пісень і тепер цією композицію розповідає, що сім’я — це найбільший подарований нам скарб:
— Ця пісня зародилась під час нашого спільного туру в Америці, але їй судилось стати повноцінним треком тільки цього року. Кожна з нас має свої традиції на Різдво. І хоч ми і з різних куточків України, але всіх нас об'єднує любов до сім'ї, українських традицій та Різдва.

Співачка Jerry Heil ділиться процесом створення пісні та з трепетом розповідає, як важливо дбати про нашу рідну культуру:

— Ми почали писати цю пісню ще перед минулим Новим роком, коли були в турі Америкою з Настею та Альоною. У мене тоді народився приспів — ви його чуєте зараз саме таким, яким він був народжений. Далі нас закрутили власні клопоти, але ми не забували про трек — і ось Альона запропонувала нарешті завершити почате!  

10. Хтось із дитям удвох. Марія Бурмака 

Хочу додати різдвяну пісню і від себе. Колись я написала три пісні на вірш Івана Малковича. Це був такий собі триптих. Разом із піснями на вірші «Хтось із дитям удвох», «Із Янголом на плечі» та «По різдві». 

Є така притча про Ангела охоронця. 

До людини звернувся Ангел:

— Хочеш, я покажу тобі все життя?

— Хочу, — відповіла Людина.

 Ангел підняв її над землею, і Людина побачила все своє життя і дві пари слідів, що йшли поруч…

— Хто це поруч зі мною?

— Це я, — відповів Ангел. — Я супроводжую тебе все життя.

— А чому інколи видно тільки одну пару слідів?

— Це найважчі періоди твого життя…

— І що ж, ти мене покидав в найважчі хвилини? — обурилася Людина.

— Ні, я ніс тоді тебе на руках… — тихо відповів Ангел.

Нехай ваш ангел завжди буде на вашому плечі. 

Вітаю всіх зі Святами. Нехай Різдвяна зірка засяє кожному з нас. А Різдвяним Дивом стане перемога, мир і спокій в Україні. Нехай батьки будуть здорові, нехай діти сміються і радують своїми успіхами. Хай ангел охоронець оберігає кожного воїна на фронті. Нехай кожне українське серце у світі наповниться теплом і світлом. Христос рождається! Славімо Його! Світлого Різдва і щасливого Нового Року.

Смілива й контраверсійна вистава «Дзяди» Івано-франківського драмтеатру під режисурою Маї Клечевської вражає сучасним прочитанням. Вірші Адама Міцкевича з вуст військових звучать так само актуально, як і двісті років тому. І що з того, що це військові з Маріуполя, з Азовсталі, а не студенти з Вільно? Ворог в них той самий…

Зала без глядачів

Театр Маї Клечевської починається зі сцени... на якій сидять глядачі, тоді як актори грають в ямі під сценою. Позаду акторів — порожній театр. Вони закривавлені й брудні, змучені, з блукаючими поглядами. Вони — полонені.

З перших хвилин вистави, від перших нот увертюри, змішаних зі звуками сирени, тіло стискається, дихання робиться поверховим, і коли з'являється головний герой — Конрад (у виконанні Романа Луцького), напруга і страх стають головними емоціями перегляду. В цьому затамуванні й спостерігаєш за бранцями в камері. За їх розпачем, жалем, жартами й молитвами. За виявами агресії та болю. Вони — наші хлопці з Азовсталі й водночас студенти з Вільно — переконанні у своєму праві бути вільними й не розуміють, чому потрапили сюди і що на них чекає.

Глядачі на сцені бачать екран, на який з двох ракурсів транслюється все, що відбувається в ямі-камері. Ця багатовимірність дає глядачеві відчуття присутності поруч з бранцями. На кожне слово, кожний рух полонених тіло відгукується знову й знов. Дихати стає все важче. Але «втекти» можна — для цього достатньо перевести погляд з екрану на яму під сценою. Можна видихнути. Чи не на такий ефект сподівалася режисерка Мая Клечевська, визнана новаторка польського театру?

Дати глядачеві можливість одночасно зануритись у біль і дистанціюватись від нього, коли він стає нестерпним. Оце жонглювання болем і співчуттям супроводжує глядача всю виставу. Спершу глядача зносить у провалля фізичної слабкості й беззахисності без можливості втекти, а потім милосердно викидає на землю, торкнувшись якої можна зупинити панічну атаку.

Війна має багато облич, і полон є одним з найжахливіших. Тому сила духу полонених, але нескорених — це сила надлюдська, яка мала б викликати захоплення в самого Бога. До речі, його відсутність у цій війні, як вона показана в виставі, якась органічна, природна. Особливо це помітно у монолозі Конрада. Глядачі все ще на сцені поряд із головним героєм, куди з небес спускається Дух Конрада (Дмитро Лека, головний балетмейстер театру). І поки Конрад з’ясовує стосунки з Богом, з власною гординею, вболіваючи за свій народ і його віру, Дух танцює. Зворушлива й потужна імпровізація — з віршів, танцю, музики, під час якої часом відверто дратує пиха Конрада і його засліпленість, але танець його Духа в цій сцені — відчайдушний, зрілий, наповнений силою. Він доповнює те, чого бракує головному герою. В результаті складається цілісний образ справжнього героя війни. З його сумнівами і часом безсиллям, але й готовністю захищати нас в кожний момент свого життя. Мая Клечевська дала достатньо інструментів глядачеві, аби він не залишився байдужим ані до текстів Міцкевича, ані до російсько-української війни.

Марнославство, від якого не втекти

Одним з інструментів ворога в цій війні є релігія, і у сцені вигнання диявола режисерка майстерно використовує контекст давнього релігійного протистояння, а насправді — загарбницького примусу до віри. Глядач знову занурюється в атмосферу страху, безсилля перед злом і жорстокістю. Обряд вигнання над Конрадом проводить патріарх Кирило. Фанатична дрібна істота, яка сама служить дияволу, намагається «очистити» Конрада. Методи «очищення» — ті самі тортури, популярні з часів інквізиції та гестапо, про які розповідають наші військові та цивільні, звільнені з російського полону.

Напруга в залі сягає апогею, коли двоє ченців-помічників патріарха Кирила занурюють Конрада головою у відро з водою. Це й оніміння, й співчуття, й намагання роздивитися фрески православних церков, які служать екраном-тлом, на який можна перевести погляд з головного дійства. Глядач бачить біль, перебуваючи в його епіцентрі, і не може зійти зі сцени. Це символично, адже «від війни втекти неможливо».

Коли стихає музика і тіло Конрада залишається нерухомо лежати на сцені, з'являється Янгол. Він запрошує глядачів за собою. Не оговтавшись від побаченого, але нарешті видихнувши, глядачі  з полегшенням переходять до фойє театру. Де на них чекає черговий, заключний момент вистави — видіння Сенатора й вечірка в Варшавському салоні. Декорації, в яких глядач опиняється разом з акторами, дають зрозуміти, що це вечірка Каннського кінофестивалю, і люди на ній геть не хочуть чути про війну, але готові радо приймати все російське, хай воно навіть забризкане кров’ю. І нарешті глядач бачить так званих хороших руських. І його накриває хвиля огиди.

Ця емоція дуже легко зчитувалась у натовпі. Огида —  одна з найдавніших емоцій, яка дозволила людині вижити в прадавні часи, раптом об'єднує на виставі своїх. І коли польські глядачі посміхаються або з цікавістю придивляються до гри акторів, українці перезираються, забуваючи стерти зневагу з облич. Хочеться вибігти з театру або закричати «Припиніть!» Виявляється, дивитися на біль і співчувати легше, ніж стояти в натовпі, який плескає російському олігархові (до слова, натовп створюють не лише глядачі, а також актори, які  вдають селебрітіз). Навіть поява жінок, облитих червоною фарбою, котра символізує кров, не справляє особливого ефекту. Глядач вже занадто занурений у власні переживання... Лише поява Конрада, який іде боронити свою землю і якого Дух одягнув у бронежилет, повертає всіх до реальності.

Фінальні оплески — це катарсис і подяка за одночасний сеанс психоаналізу й екзамену на людяність.

Кажуть, що краківський театральний глядач — найвибагливіший. А його визнання — найбажаніше. Якщо так, то нашим акторам вдалось отримати оце найбажаніше — захоплення глядача.

Хоча вистава «Дзяди» не отримала нагород фестивалю Boska Komedia, адже не брав участі в конкурсі, трупа Івано-Франківського театру єдина в повному складі вийшла на сцену під час вручення нагород. Щоб подякувати полякам за безпрецедентну допомогу українцям від початку повномасштабної війни з Росією. І нагадати, що війна не закінчилась, і театр — теж зброя, яка наближає нашу спільну перемогу.

Найкращу україномовну книгу 2023 року обрали серед сорока видань. Переможиця Євгенія Кузнєцова отримає тисячу британських фунтів (приблизно 47 тисяч гривень). Женя вже вирішила, що витратить цю суму на допомогу українській армії. «Накуплю на ці гроші цяцьок для хлопчиків», — сказала авторка «Драбини».

Роман «Драбина» Видавництва Старого Лева — це історія про тих, хто спробував втекти на чужину, але не зміг, бо війна застрягла в серці гарпуном. Головний герой — українець Толік, який задовго до війни емігрував до Іспанії, працює на престижній роботі і втілює в життя свою мрію. А мріє він жити сам у будинку, який облаштований за його смаком, де ніхто не вказує йому, що й як робити. Але коли раптово в Україні починається війна й до нього приїжджає сім’я, за законом жанру він отримує від життя абсолютно протилежну картину. У кожній з кімнат його будинку тепер хтось мешкає, особистого простору більше нема, а після загибелі родича Толік більше не може не думати про війну. Глядач спостерігає, як відбувається трансформація героя під впливом життєвих викликів. Причому описані ці зміни з гумором, близьким за стилем більшості українців.

«Це дійсно народний роман про війну, який не міг не стати Книгою року», — наголосила головна редакторка BBC Україна Марта Шокало.

Дитячою книгою року стала «Анна Ярославна: київська князівна — королева Франції» авторства Івана Малковича. Видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, як завжди, видало книгу з такими ілюстраціями, що книгою хочеться володіти вже хоча б заради них.

«Дякую всім, хто звернув увагу на цю книжку. Передовсім це завдяки двом Катеринам — Катерині Штанко, яка малювала її п’ять років, і Катерині Косьяненко, прекрасній живописці», — написав у себе на Фейсбук-сторінці автор видання Іван Малкович.

Премію «Есеїстика» отримала книга «Пригоди української літератури (від романтизму до постмодернізму)» автора Ростислава Семківа.

Це подорож в історію української літератури від Сковороди до Жадана, в якій автор пропонує свій доволі незвичний погляд на стилі й напрями. Написана книга без занудства академізму.

Книзі року BBC вже 19 років. Цього разу в журі були професорка Віра Агеєва, письменниця Світлана Пиркало, блогер Віталій Чепинога, професор Віталій Чернецький та редакторка Марта Шокало.

Ми сидимо на лавці амфітеатру Королівських Лазєнок, а поруч у візочку спить 10-місячний Ярема. Його мама, акторка театру й кіно Наталя Мазур (відома за ролями в фільмах «Секс і нічого особистого», «І будуть люди», «Весілля», «Погром. 1905») приїхала до Польщі на арт-резиденцію Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського. До 2022 року вони з чоловіком Василем Василиком, який грав короля Ягайла у популярному польському телесеріалі «Корона королів», жили у Варшаві, де після пандемії з’явилось чимало акторських пропозицій. Але зараз вони у рідному Львові, де також народився їхній син.

«Це одна вібрація, коли ти зі своїми людьми»

Анастасія Канарська: Минулого року, коли тисячі українців виїжджали за кордон, ти повернулась в Україну. Чи шкодувала ти про це рішення?

Наталя Мазур: Я щиро відчувала, що хочу бути вдома. Повернулася в серпні, в жовтні почались обстріли електростанцій, в грудні я народила дитину і змушена була підлаштовувати купання малюка під розклад відключень електроенергії. На щастя, було не надто холодно. Попри всі негаразди я жодного разу не пошкодувала про повернення.

Мені хотілось працювати в театрі й щось, бодай щось говорити. Це одна вібрація, коли ти є зі своїми людьми, є вдома. У серпні минулого року світ ще не був настільки втомленим від війни в Україні, як це є зараз. Іноді здається, що українці стали незручними. Колись (лише рік тому) люди в світі більше нам співчували й нас розуміли. А зараз настрої змінилися: перестаньте нам нагадувати про свою війну, перестаньте публікувати ці фотографії…

АК: Перед поверненням в Україну ти брала участь у французькому театральному проєкті. Розкажи про поїздку до Парижа.

НМ: Напевно після цієї подорожі мені й захотілося повернутися в театр. Бо коли почалось повномасштабне вторгнення, я деякий час думала, що моя професія не має сенсу, мені здавалось, що я вже більше ніколи не захочу займатись акторством. Я тоді пішла на курси тактичної медицини у Варшаві. Мені запропонували приєднатись до проєкту режисера Роланда Озе «Nous, l’Europe, Banquet des peuples» в репертуарі Театру Ательє. Темою була різнорідність Європи. Вони саме гастролювали Францією в той момент, коли почалось повномасштабне вторгнення й вирішили, що треба у виставу щось додати про Україну. А як говорити про Україну, не маючи українського голосу на сцені? Цим голосом запропонували стати мені й надіслали текст, який виявився дуже путіноцентричним. Я не хотіла говорити про нього й цей текст віддали іншому, французькому актору, а я запропонувала свій варіант — про Маріуполь, бо це саме був квітень-травень 2022 року, коли на Азовсталі героїчно оборонялись наші захисники.

У той час ми всі відчували, що мусимо кричати про те, що відбувається. У Варшаві саме відбувались численні мітинги. Пригадую, як ми закидували паперовими літачками Посольство Німеччини, вимагаючи закрити небо.

Самій цікаво, що б я відчувала, якби поїхала в Париж за інших обставин. Напевно, отримувала б насолоду. А так — навколо Париж, весняний, красивий. А я — розбита громадянка України, яка не хоче милуватися цією красою, а хоче волати про війну. Але вдалося досягти діалогу, відбулась гарна співпраця. Хоч було одне інтерв’ю, під час якого інтелігентна, ввічлива журналістка наполегливо оминала тему війни.

«Читання п’єси “Я, війна і пластикова граната” асоціюється мені з моєю вагітністю»

АК: З минулого сезону ти працюєш у львівському Театрі Лесі. Чим для тебе є акторство під час великої війни?

НМ: Театр має реагувати на те, що відбувається навколо. Аналізувати, пробувати пояснити, хоча б провокувати дискусію. В мене є одна вистава, яка не говорить про війну прямо, але в ній піднімаються важливі, актуальні теми і проводиться важлива паралель з війною. Не всі теми зараз про війну, але всі теми мають бути про сьогоднішнє суспільство, про наші турботи та бачення себе, бо попри війну ми, як дико це не звучить, маємо різні турботи й гору нерозв’язаних проблем, розбіжностей. Я точно не хотіла б зараз робити щось розважальне. У мене не виходить забутися навіть на сцені. Забутися взагалі неможливо.

АК: Акторка і мама — як ці дві твої іпостасі співіснують?

НМ: Я прийшла в театр на п’ятому місяці вагітності. І перформативне читання п’єси Ніни Захоженко «Я, війна і пластикова граната», до якого мене долучили, асоціюється мені з моєю вагітністю. Там такий красивий легкий текст, хоч він і на страшну тему. Мама і тато збирають своїх дітей, хочуть виїжджати за кордон, але змінюють рішення й залишаються. Говорять то про круасани, то про ракети… За два тижні до пологів я ще мала це читання, в мене вже був такий супервеликий живіт і малюк активно реагував. Я там говорю про сина, а син вже всередині мене. У нього є навіть пелюшка з ракетами і я йому кажу: «Ось сонце, ракети, але це такі хороші ракети, як літають у космос…» У п’єсі є схожа фраза. Отож, досвід акторства і материнства переплівся. І це дуже чуттєвий досвід.

Не знаю, може, це гормони. Але, незважаючи на війну навколо, материнство допомагає дуже гостро відчувати життя й бажання жити, зауважувати прекрасне.

Я вийшла на репетиції за 20 днів після народження сина. Дуже хотіла долучитись до проєкту, й мені видається, мій малюк підтримав мене в цьому рішенні. Мені дуже не хотілось втрачати себе. Материнство саме по собі не є втратою, просто забирає дуже багато часу. Не встигаєш помити голову, намалювати губи, але це компенсується іншим, безцінним.

Ще вагітною багато читала синові: Михайля Семенка, Сергія Жадана. Збірки поезії стояли біля ліжка. Він також слухав музику [на цих словах прокидається Ярема — АК.]

Мій улюблений момент — коли він прокидається. Намагаюсь ніколи цього не пропускати.

«Я — перша прихильниця свого чоловіка»

АК: Неможливо оминути тему дружини екранного короля. Шанувальниці й досі вам пишуть... Як тоді було на піку акторської слави твого чоловіка?

НМ: Це цікавий досвід — бути дружиною екранного короля. Багато людей спостерігають за тобою в інстаграмі. Деякі пишуть дотепер. Знаю, що в парах часом трапляється конкуренція між двома акторами. У мене ж навпаки: завжди таке враження, наче те, що відбувається з Василем, відбувається й зі мною. Та й у нас не було ще кар’єрного злету одночасно, весь час  гойдалки.

Радісно дивитись на людину, коли вона перебуває в моменті щастя. Мені здається, що я переглянула всі серії «Корони королів» з участю Василя. Я перша прихильниця мого чоловіка. Завжди кажу, що він така людина, яка надихає мене на багато чого в цьому житті.

Ми зустрілися ще студентами й мій шлях не завжди був легким, а завдяки Василю я вчилася відпускати. Його манера буття імпульсивна, часто інтуїтивна. Це мені імпонує. Він є трудоголіком і постійно наполегливо готується до проб, репетицій, зйомок. Я не знаю людини, яка приділяє стільки уваги підготовці.

Пів року під час пандемії я не могла приїхати до Варшави. Потім ми обидвоє потрапили в проєкт до Войцеха Смажовського. Це був гарний період, натхненний. Зараз, як не дивно, кінематограф в Україні продовжує існувати й ми беремо участь у кастингах. Василь є чудовим татом й наші батьківські обов’язки ми ділимо навпіл. Про плани складно говорити, бо наразі майбутнє — це така примарна розкіш. Але росте дитя, і це щось прекрасне.

«Зміниш цей світ на краще?», — питає Наталя сина.

Український музичний листопад подарував нам багато цікавих треків. Серед них я вибрала «свою десятку» і пропоную вам переслухати ці нові композиці українських артистів. Можливе щось подібне ви хотіли знайти для своїх плейлистів. Щось цікаве, енергійне і радісне, аби піднімало настрій. Або, навпаки, ніжне, зворушливе і трепетне, аби затримати настрій цієї осені, яка вже поступилась місцем снігу, заметілі і романтиці засніженого грудня. Отже, ловіть і слухайте! 

№1. Марта Липчей та Сергій Жадан. «Говори»

Українська виконавиця Марта Липчей (суперфіналістка «Голосу країни» у 2022 році) спільно з гуртом «Жадан і Собаки» представила нову дуетну роботу — пісню «Говори» та кліп до неї. 

Музику написала  Марта, вірш Сергія Жадана — і слово майстра  відчувається. Ідеї і сенси не заховаєш під обгортку популярної музики. Як би не було, Жадан — це завжди знак якості. Незважаючи на скандали й екстраординарні піарні ходи (це я про його дует із Христиною Соловій «Серце», резонанс навколо нього і позицію церкви).

Ось що про прем'єру сказала сама Марта Липчей: «Друзі, ми раді презентувати вам нашу першу спільну пісню «Говори». Цей трек розпочався з музики, яку я написала разом зі своєю командою. А вже мелодія надихнула Сергія на текст — про людей, які не бояться і які мають впевнені і сильні голоси. Особливу енергію та потужні гітарні рифи аранжуванню додав гурт «Жадан і Собаки». 

Також, за словами Марти, на написання цього треку їх надихнули сильні та сміливі люди, які не бояться любити і співати. А таких у нас справді не бракує.  У пісні «Говори» йдеться про людей, які не відмовляються від своїх голосів, навіть у часи, коли тиша навкруги стає особливо тяжкою і тотальною. Ця композиція про те, наскільки важливо для нас говорити і чути, вірити і триматися одне одного. Адже поки наші голоси та інтонації лишаються в нашій довірі, ми можемо говорити про важливе та потаємне — про свободу.

№2. Артем Пивоваров. «Валторна»

Артем Пивоваров представляє роботу «Валторна» за віршем Ліни Костенко, записану разом з вокалістами команди PIVOVAROV та хором. «Валторна» — одна з наймасштабніших колаборацій у культурному проєкті не лише Артема Пивоварова, а й в принципі українського культурного контексту останнього часу. За основу композиції було взято вірш Ліни Костенко «Відмикаю світанок скрипковим ключем...». Цей твір складно вмістити у понятті «пісня» або «трек». «Валторна» — це своєрідна так звана «поеторія», що триває 6 хвилин і поєднує в собі поезію, сучасне звучання, гармонійне сплетіння голосів вокалістів та церковного хору, етнічні та електронні інструменти і ефектне декламування вірша у фіналі. Це яскрава суміш світил у музичній галактиці. Ця унікальна робота — результат синергії митців та приклад еклектизму, що став частиною музичної культури. «Валторна» вражає розмаїттям музичних інструментів: від української бандури та старовинної колісної ліри до синтезатора. Ось що про цю композицію сказав сам Артем Пивоваров: «Я вдячний всім, хто став частиною цієї масштабної колаборації. Окремо дякую Ліні Костенко та її команді за те, що довірилися мені, дозволивши покласти вірш неймовірної поетеси на музику. Велика кількість людей вклала душу та любов у цю роботу. Сподіваюся, під час прослуховування та перегляду «Валторни» ви відчуєте це, отримаєте задоволення та повертатиметеся до цієї надзвичайної музичної історії знов і знов».

‍№3. Арсен Мірзоян. «Сонце»  

Арсен Мірзоян випустив новий альбом «Сонце» і вже активно із ним концертує. — Він сповнений простими базовими сенсами, оголеними війною. Це альбом про життя в умовах війни. Всі ці метафори і алегорії навіяні біографічними історіями. Це памʼять. Ми продовжуємо любити дітей, лікувати батьків, вчимося любити на відстані і просто вчимося.Хочеться зберегти емоцію, щоб памʼятати той ранок, памʼятати тих, завдяки кому ми стоїмо, лишаємось Україною. Ми, артисти, не в змозі написати пісні про кожного, але ми можемо підібрати правильні слова. Коли, як не зараз бути чесними?», — розповів про свій альбом Арсен Мірзоян, який є активним волонтером, допомагає захисникам ще з 2014 року, влаштовує виступи для воїнів у найгарячіших точках.

А от що артист пояснив сенс пісні «Сонце»: «Це пісня про маленьку дівчинку, писав я її про свою Ніну, але насправді знаю багато прикладів таких стосунків батька і доньки, коли дочка — це принцеса, а батько — це лицар, і навколо — всі дракони. І батько має оберігати свою доньку від цих драконів».

‍№4. Jerry Heil. «Три полоси»

Українська співачка Jerry Heil цьогоріч знову спробує свої сили у фіналі нацвідбору на «Євробачення-2024». Яна вже готується до фіналу Нацвідбору, зокрема артистка планує презентувати пісню, з якою хоче перемогти та поїхати до Ліверпуля представляти Україну. 

А зараз прем'єра від співачки — «Три полоси»: «Життя — це маніфест впертості, наполегливості, бо ми такі». Після релізу пісня стала надзвичайно популярною за кількістю скачувань на стрімінгових платформах. Реліз зовсім не схожий на її попередні треки, це зовсім нове усвідомлення світу. У звучанні відчутні зухвалість і впертість. «Бо українці такі за своєю природою, — продовжує співачка. — Може, це наша національна особливість. Може, це передається з генами. Ми премо напролом». А ще, за словами Яни, вона просто втомилась писати ліричні пісні. Захотілося  двіжа й енергії.

«Три полоси» — це ще й мотиваційний поштовх. Адже поки ми мріємо про велике, ми можемо подолати все, що підкидає нам життя. Уявіть собі, каже співачка: галасливі собаки, що гавкають позаду вас, лише відволікають, коли ви рухаєтеся вперед до своєї мрії. Трек нагадує нам про те, що треба залишатися рішучими і не дозволяти нічому стати на нашому шляху. 

«Ця пісня про сильну віру в себе і свої мрії, незалежно від того, скільки тобі років. Це гімн для тих, хто хоче залишатися молодим душею і продовжувати йти до своєї мети», — підкреслює Jerry Heil.

№5. Kalush feat. Козак Сіромаха. «Сіромаха»

Український колоритний етноспівак Козак Сіромаха та гурт Kalush  записали пісню «Сіромаха». Сіроманець, Сіромаха — це вовк-одинак, який живе сам по собі в гаю чи в полі. Так само й артист і Козак Сіромаха любить побути на самоті — він живе біля порогів Дніпра в історичному козацькому поселенні Таромське.

«Відкриваються двері минулого та звучить питання отамана: “Де твій кінь? Де твій дім? Сіромахо, й чом один?”, але у виконанні талановитої молоді, яка грає, співає та робить бітбокс на сопілці. Це  магічно та до глибини душі чутливо. Сам Господь надихає нас діяти через інших. І приємно, що це відбувається в той час, коли Україна стає собою, — гарною, чистою, незрівнянною», — прокоментував новий реліз артист. 

То хто ж такий Козак Сіромаха? Справжнє ім'я — Олександр Люббоженко — український співак етностилю, відомий колоритним народним стилем творчості і слідуванням козацьким традиціям.

У 2022 році Козак Сіромаха почав співпрацю з музичним лейблом ENKO, заснований співачкою alyona alyona та продюсером Іваном Клименком. Тож дует із гуртом Kalush є логічним та очікуваним.

№6. MOLODI feat. Мішель Андраде. «Скарб» 

Гурт MOLODI з Маріуполя. Це спільний проєкт музикантів Кирила Рогового та Івана Степаніщева, заснований у 2022 році. Починали в рідному місті як вуличний бенд. Згодом переїхали  до столиці і продовжили спільну творчість.

2022 року до Дня Незалежності України гурт випустив трек «Незалежність», який одразу почав віруситися в соцмережах. І навіть через рік після релізу пісня викликала інтерес слухачів. За цей час хлопці пройшли шлях творчого пошуку, змінився їхній стиль та музичні вподобання, саме тому Іван та Кирило вирішили переосмислити трек і випустити нову версію. Щоб додати треку «жіночої душі», хлопці запросили до роботи співачку Мішель Андраде.  

Ви, напевно, знаєте цю українську співачку та телеведучу українсько-болівійського походження. Співає іспанською, українською, англійською, португальською мовами. Народилась вона в Болівії. У 2010 році переїхала до України, вступила до музичної школи по класу фортепіано й одночасно зайнялася вокалом. У 2013 році взяла участь у шоу Х-Фактор, після якого про Мішель дізналась вся країна. 

А про пісню «Скарб» музиканти кажуть так: «Це рімейк нашої пісні, яку ми випустили торік. Була фантастична реакція після релізу, ми вирішили, що в ній все-таки треба зробити більш визначений сенс, ми переробили текст, попрацювали над звучанням. Ми виклали саме наше розуміння незалежності і свободи. Потрібен був жіночий голос, і ми запросили Мішель».

№7. Blooms Corda. «Пісня про війну»

Цей український музичний гурт був створений Данилом Галиком у 2014 році. Його особливістю є поєднання самобутньої фанкової, навколоджазової музики з поетичними україномовними текстами. Критики неодноразово визнавали Corda одним із найоригінальніших та найцікавіших гуртів незалежної музичної сцени України останніх років, а альбоми гурту щораз отримували високі позиції у рейтингах музичних ЗМІ. Є в їхній музиці щось таке тремтливе і трепетне, що відрізняє від всіх інших музикантів української сцени. 

На тлі вторгнення РФ в Україну гурт став учасником благодійного музичного збірника «За Україну». 

«Нова пісня — це як спроба змалювати той перманентний стан, в якому ми перебуваємо», — кажуть музиканти. — У кожній хвилині, кожній секунді. Це пісня — не погляд здалеку, це погляд зсередини». 

«Впевнені, — каже Данило Галик, — насправді ми всі відчуваємо війну кожного дня, ми живемо в ній. Лякаємось, плачемо, радіємо і хочемо зберегти своїх близьких. Бо навіть, якщо подекуди вдається на мить відчути маленькі радощі життя, однаково усвідомлюєш, яка в цього ціна. Пісня була написана вдома під гітару буквально за декілька хвилин. Потім було відзняте нехитре відео. Це чіпляє і хвилює. Це “Пісня про війну”, а вірніше про те, як не втратити ніжність і трепетність в наш час». 

№8. GO-A. «Думала» 

От як розповідає про прем'єру Катя Павленко, солістка гурту GO-A: 

«Давним-давно жила дівчина, яка хотіла бути щасливою. Також існувало повір'я, що дуже погана прикмета народитися в середу. Так сталося з нашою дівчиною, тому люди намагалися переконати її, що неможливо бути щасливою через її невезіння. “Щоб бути щасливою, потрібно мати багатство, славу, міцне здоров'я, великий будинок, багатого чоловіка і неземну красу!”, — сказали вони. Список був нескінченним, тому що кожен бачив “щастя” в дивних речах.

“Це не справжнє щастя!”, — сказала дівчина, але її ніхто не хотів слухати. Навколишні вважали її необережною і дивною. І одного разу дівчина помітила, що люди, які вчать її щастю, самі нещасливі. Вони мали багатство, славу і великий будинок, але їхні очі дивилися сумно й байдуже. Ці люди не бачили краси навколишнього світу, але завжди бачили причини сумувати. Посмішка дівчини їх тільки розлютила.

Одного разу пролунав сильний грім, який розбудив людей, і вони зрозуміли, що насувається щось погане. Люди були налякані, деякі з них втекли, намагаючись забрати все добро, яке вони заробили за все життя. Інші люди були в паніці, оскільки не могли вибрати, що для них найдорожче. Дівчина спостерігала, як небезпека наближалася все ближче і ближче, але була спокійна. Найдорожчим в її житті була любов до своєї землі та рідного дому.

Раптом вона помітила сміливців, які намагалися зупинити темряву, поки не стало надто пізно. Були люди сильні духом, вони не могли дозволити злу завоювати весь світ, тому вони вирішили боротися. Дівчина вирішила залишитися і світити для тих сміливців, які пішли глибоко в темряву. Вона допомогла їм відчути, що вони не самотні і хтось їх чекає вдома.

Того дня всі зрозуміли, що нещастя не питає, багатий ти, якої ти породи. Нещастя приходить як виклик, і наше майбутнє залежить від того, як ми його подолаємо. Тільки коли стемніє, можна побачити тих, хто може світити».

№9. Марина Круть (KRUTЬ). «Вір мені»

Бандура — дуже український інструмент, про це знають всі.  На сучасній же українській сцені бандуристка одна. Яскрава, помітна, лірична і дуже поетична. І не лише в Україні, вона  — єдина в світі soul-бандуристка. Ось як вона розповідає про себе і свій музичний інструмент:

«Я граю на бандурі вже 18 років, і за цей час не могла не злитися з інструментом. Інколи здається, що коли люди закріплюють за мною таку асоціацію, це означає, що я вже ніколи не зможу стати кимось іншим, відкрити себе по-новому. Для частини аудиторії така зміна може бути неприйнятною. Поки що мені не хочеться відриватися від бандури. Все ж таки вона стала невід’ємною частиною мого життя. До речі, сприймаю я бандуру не лише у контексті того, як я її переосмислюю і по-новому відкриваю для людей. Для мене вона є музичним інструментом, що допомагає відображати мою власну сутність і форму. Ми доповнюємо одна одну, як мікрофон доповнює вокаліста. 

Буває, що хтось, не спитавши, торкається моєї бандури, а це викликає у мені таку агресію, ніби хтось порушив мої особисті кордони. Я кажу собі: “Це ж не до мене торкаються, а до інструмента”, — але бандура стала настільки близькою до мого тіла, що кожного разу, коли з нею щось стається, я відчуваю фізичний біль».

Нові пісня «Вір мені» в нашій підбірці за листопад. Ось як про пісню каже Марина Круть: «Я давно не пишу пісень про любов, а якщо і пишу, то не викладаю їх, а залишаю у довгому ящику. Але “Вір мені” була настільки красива, що я вирішила все ж її показати людям. Тому скажу свою улюблену фразу на тему любовних рефлексій: люди йдуть, а пісні залишаються».

№10. Чумацький Шлях (CH.SH) feat. Żywiołak. «Сокіл»

Хмельницький прогресивний фолк-метал гурт «Чумацький Шлях» (CH.SH) записав пісню із польським колективом Żywiołak. Сингл має назву «Сокіл». Цією роботою музиканти мали на меті підкреслити дружбу між українським і польським народами. Це також присвята всім, хто став на захист України. В основі пісні — народна пісня «Ой, на горі сокіл», в якій йдеться про навалу Османської імперії на території України у 16-17 століттях:

«Сьогодні Україна знову загартовує себе у боротьбі. Вже понад рік триває повномасштабна війна з російською федерацією, яка цинічно знищує українські міста та вбиває тисячі невинних людей. Після зміни лише одного слова (“турки” на “орки”) пісня набула нового сенсу».

У творі музиканти поєднали ліричне та важке рокове звучання з фольклорними етнічними інструментами такими як лютня, ліра та сопілка.

«Пісню “Сокіл” я почув більше десяти років тому від дівчини Діани, яка була нашою вокалісткою. Тоді ми навіть зробили своє аранжування і декілька разів виконували композицію на фестивалях, проте повноцінного запису твору ми так і не зробили. Всі ці роки час від часу пісня крутилась у моїй голові, але після 24 лютого 2022 року я відчув її по-новому. Я замінив слово “турки” на “орки”(так у наш час українці називають російських окупантів) і тим самим текст став відображенням нашого сьогодення та нашого минулого. Коли ми почали роботу над створенням нового аранжування, то одразу зрозуміли, що це має бути інтернаціональна робота. Ми показали демоверсію нашим польським друзям колективу Żywiołak, і вони погодились записати її з нами, переклавши декілька куплетів польською мовою», — розповів вокаліст Сергій Строян. 

Також хочу звернути вашу увагу на відео, яке вже є в ютубі. Трек доповнила унікальна пісочна анімація, яку створила керівниця Центру анімаційних мистецтв, переможниця міжнародних конкурсів, володарка ордену президента «Берегиня України» Оксана Мергут. У роботі зображені символічні образи, що взяті з відомих фотографій створених протягом року війни та оригінальні художні картини. Пісня є досить жорстка по звучанню, але вона зачіпає. Такою і була мета музикантів. 

Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.

Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.

13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава, яка проходить під патронатом Sestry, поїде гастролювати Німеччиною та Францією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.

«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»

Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.

— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?

Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.

— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.  

— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.    

«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»

Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.  

— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.  

— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!» 

Мистецька подія та зразок для інших польських театралів

Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.

— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.

— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво —  наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.

І резюмує:

— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.

Дивіться також відео про виставу тут: https://fb.watch/oU3Iczcb4N/

-----------------------------------------------

‍_{Не лише «Дзяди» - українська частина в Boska Komedia}

‍_{14 грудня о 15.30 у Театрі імені Юліуша Словацького (сцена Dom Machin) відбудеться показ української драми «Комаха». Після цього глядачі зможуть долучитися до дискусії про те, як змінюється український театр під впливом російської інвазії. Ввечері цього ж дня на головній сцені пройде також перший вечірній показ вистави «Дзяди» Маї Клечевської. «Це буде емоційний, напружений виступ, – каже про «Комаху» Бартош Шидловський, художній керівник фестивалю Boska Komedia. – Можливо, ця п’єса увійде до репертуару, що було б цікаво як показ українських авторів на театральних сценах Європи. А потім поговоримо про популяризацію української драматургії за кордоном, театральну роботу в реаліях війни та її наслідки». У дискусії візьмуть участь авторка драми Лєна Кудаєва та режисер вистави Томаш Фризель. У «Комасі» грає Ніна Батовська, українська акторка, яка приїхала до Польщі після вторгнення й зараз працює в Сілезькому театрі в Катовіце. На зустрічі можна буде придбати збірку перекладів драми «Комаха», зроблених програмою Українського інституту Transmission.UA: drama on the move.}

_{Квитки на вистави «Дзяди» та «Комаха» можна придбати на сайті фестивалю www.sklep.boskakomedia.pl}

‍_{Boska Komedia — міжнародний театральний фестиваль, який відбудеться 8-16 грудня у Кракові, в ньому візьмуть участь 20 вистав.}‍

‍У Берліні відкрилась перша українська галерея «Серпень». Це ініціатива журналістки і продюсерки Наталки Якимович, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Перша експозиція має назву «Крізь полум'я» і об'єднала шістьох митців — Артема Волокітіна, Вікторію Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзу, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Як це говорити мовою українського мистецтва із західною аудиторією? Про це і не тільки галеристка Наталка Якимович розповіла в інтерв’ю Sestry.

Наталя Жуковська: Наталю, за професією ви — журналістка та продюсерка, а тепер ще й галеристка. Як вам цей новий статус?

Наталка Якимович: Моя подружка після відкриття галереї написала мені повідомлення: «Ну що, ти щаслива?». Я відповіла: «Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці». І на це є кілька причин. По-перше, коли я переїхала до Німеччини, мене трішки поносила недоля. Я працювала в офісі німецько-американської компанії. Через півроку влаштувалася в редакцію видання «Амаль Берлін» — медіа, яке пише для українців у Німеччині. Але це  робота на пів ставки. За масштабами і викликами це не те, до чого я звикла. По-друге, давно була така внутрішня потреба працювати на себе, а не на когось. Мені здається, що в 43 роки я до цього дійшла.  

НЖ: Що стало поштовхом до відкриття галереї? Як прийшли до такої ідеї? 

НЯ: Коли я приїхала в Берлін, то була гостра необхідність знайти своїх людей і робити якусь активність. Але, як виявилося, тут не було жодного українського простору. У мене була ідея створити український культурний центр. Вже навіть почала шукати приміщення, але потім зрозуміла, що, мабуть, така ініціатива все ж таки має бути державною. Тому я відкинула цю ідею, але згодом стався дивний збіг обставин. Мій хлопець, скульптор, працював з галеристкою, яка йшла на пенсію. Вона запропонувала мені це приміщення. Я написала концепцію і відправила власнику галереї, але отримала відмову. Я засмутилася, але продовжила пошук приміщення. Коли я знайшла непоганий варіант поруч, власник, який мені відмовив, запропонував зустрітися. Він виявився дуже приємним чоловіком, який страшенно захоплюється мистецтвом. Для нього було принциповим, щоб в його приміщенні була галерея, тому мені довелося презентувати йому цілий концепт. Я йому показала портфоліо художників, з якими планую співпрацювати. І так склалося, що ми знайшли з ним спільну мову. Наша перша зустріч, яка тривала півгодини, закінчилася підписанням контракту. Власне так в українців нарешті з’явився свій арт-простір у Берліні. 

НЖ: Хто допомагав із фінансуванням? Не було страху та сумнівів? 

НЯ: Сумніви є завжди. Щодо грошей, то історія дуже проста: я продала свою машину і вклала все у галерею. Сподіваюсь, що воно себе виправдає. 

НЖ: Чи був у вас бізнес-план щодо відкриття галереї? 

НЯ: Не було і нема ніякого бізнес-плану. Є певне розуміння, звідки можуть бути надходження, окрім продажу картин. Буде невеличка крамниця, в якій продаватимуться українські сувеніри. До того ж приміщення знаходиться у дуже гарному районі. Тому є шанси, що його за гроші можна буде здавати під усілякі заходи. А ще можна самому щось організовувати — з платними квитками. Це три такі основні надходження, які мають закривати хоча б  орендну плату. 

НЖ: Чому саме «Серпень»?

НЯ: Насправді назву обирали дуже довго. Було десь пів тисячі варіантів. Я замучила всіх знайомих навколо. З усіма консультувалася. Я вже втратила надію і сон. Але коли отримала ключі від приміщення, поприбирала, вийшла на вулицю, сперлася на двері і побачила навпроти вивіску «Авґустштрассе». І в той момент мене осінило — «Серпень»! Це саме та назва, яка відповідала всім моїм вимогам. Я хотіла, щоб було дуже просте написання. Щоб на всіх мовах люди могли знайти галерею. Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше. А ще, щоб назва була мелодійною і викликала приємні асоціації. А серпень — це найщедріший місяць року. І він найтепліший — з ноткою ностальгії. 

НЖ:  Розкажіть будь ласка про самих митців і представлені роботи у вашій  галереї?

НЯ: Зараз у нас 6 митців. Це виставка, яка робилась під концепцію. Має назву «Крізь полум’я» — вона не стільки про війну, як про її наслідки. Центральна робота «Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна, яка зроблена у формі вівтаря. Це дуже потужна й оптимістична робота, в якій я бачу народження нового світу після трагічних випробувань. З Артемом та його дружиною Тетяною Малиновською ми познайомилися у Німеччині. Це багатодітна родина з Харкова. Їхню квартиру рознесло російською ракетою. Тепер разом з п’ятьма дітьми вони живуть у Потсдамі.  

Роман Михайлов — один з моїх улюблених художників. Ми знайомі багато років. Він теж з Харкова, але давно працює у Києві. Його робота «Опік реальності»  з’явилася після Майдану. Це такі обсмалені шматки паперу. Ця робота про те, що весь досвід залишає сліди на нас, — і вони можуть виглядати і страшно, і прекрасно одночасно. 

Ще є два художники, яких я називаю «берлінські митці з українським корінням». Це Вікторія Підуст і Воло Бевза. Вони вже 8 років у Берліні. Це хлопець і дівчина. Навесні вони були в Україні. Зняли руїни Ірпінського моста та розбомбленого ТРЦ «Ретровіль». Це стало основою робіт Воло. Спочатку він опрацьовує знімки у фоторедакторах, а далі домальовує олією. Робота Віки — фото арматури, яку львів'яни зносили для виготовлення захисних конструкцій.

У галереї також представлена відеоінсталяція Михайла Алексеєнка. Це неймовірна і потужна робота під назвою «Пил 2». Ти просто 2 хвилини дивишся, як гіпсовий будинок перетворюється у пилюку. За концепцією, це виглядає так, ніби весь світ зараз спостерігає, як Україна розсипається і нічого не можна з цим зробити. 

І ще один митець — Олексій Золотар, це мій бойфренд. Він скульптор. Перша робота називається «Фіксація». Вона складається з трьох величезних дисків, діаметром у півтора метри. Але у галереї виставлений тільки один. Він такий як жорна, які ніби перемелюють всю історію і людей в ній, перетворюючи у пісок.    Ще є робота про розкриті мрії. Автор змальовував вікна з цивільних об’єктів, в які влучили російські ракети 

Отака виставка у нас — страшна і красива одночасно. 

НЖ: Наталю, якою роботою зацікавився сам канцлер Німеччини Олаф Шольц?

НЯ: Йдеться про Артема Волокітіна. Шольц приїжджав до них в майстерню у Потсдамі. Ця робота велетенська. Якщо її повністю зібрати, то вона займає понад 5 метрів. Я думаю, що вона має висіти в урядовій будівлі в Рейхстазі. Ця робота дуже потужна, сильна і тематична. Їй прям там місце. Але я не знаю, як знайти людей, які займаються купівлею мистецтва для урядового кварталу.  

НЖ: Чи були на відкритті вашої галереї німецькі чиновники та політики? 

НЯ: Берлін наскільки насичене культурою і мистецтвом місто, що в день нашого відкриття паралельно відкривалося ще шість виставок. Знаєте, чим відрізняється Німеччина від України? В Україні, якщо прем’єр-міністр зайшов на виставку і йому сподобалася якась картина, то є всі шанси, що вона опиниться в його робочому кабінеті. У Німеччині все працює зовсім по-іншому. Для того, щоб картини купила якась урядова структура, мають прийти люди, які спеціально цим займаються. І я думаю, що навіть Олаф Шольц не знає, хто ці люди. Треба запрошувати цих кураторів, але виходів на них поки що в мене немає, але я над цим працюю. 

НЖ: Чи будете співпрацювати з художниками-початківцями?

НЯ: Працювати з художниками-початківцями дуже цікаво. Бо таким чином ти можеш робити цілий проєкт з митцем і за менші гроші. Це може бути комерційно вигідніше. Насправді немає ніяких обмежень щодо того, що це тільки українські митці. Ні. Я готова робити міжнародні проєкти. Тож нема жодних умовностей — ні вік, ні освіта, ні гендер, ні національність. Тільки з росіянами ми не працюємо ніяк. До решти — ми відкриті.

НЖ: Скільки людей працює в галереї? 

НЯ: Все роблю сама. Варю каву, прибираю. Коли це зміниться? Як тільки почнуть продаватися картини. Якщо з’являться перші колекціонери, я одразу візьму когось на роботу. Дуже хотілося би цього, бо в якийсь момент я вже сама не даю ради. 

НЖ: Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Чи змінилося, на вашу думку, їхнє сприйняття за межами України?

НЯ: Буде переоцінено, коли ми скажемо, що зараз інтерес до українського мистецтва зріс. Це сталось, але не суттєво. Те, що нам готові допомагати і нам співчувають, — це не значить, що нас готові розглядати як конкурентів і платити нам за європейською ціною. Це теж велика проблема. 

НЖ: Яке для вас було найскладніше рішення від початку великої війни?

НЯ: Напевно, прийняти те, що я залишаюся у Берліні. У квітні 2022-го я виїхала тимчасово через проблеми зі здоров’ям. Я була впевнена, що у вересні ми повернемося назад. Наш друг зняв нам квартиру, ми в ній жили безкоштовно півроку. Я навіть не вчила німецьку мову. Однак почали змінюватися обставини. Почали горіти мости з Україною. Йдеться, зокрема, про роботу. Тому я подумала, що тимчасово залишаюся. Ясно, якщо я зараз відкрила галерею, то це говорить про те, що найближчі 2-3 роки я тут. Це рішення, з одного боку, далося мені складно. З іншого, стало трішки легше. Бо невизначеність пригнічує. От в мене гарна квартира у центрі міста, але у ній відчуття тимчасового житла. Для мене завжди було важливо створювати затишок у помешканні. Від моменту повномасштабної війни бажання гніздуватися в мене зникло. Лише нещодавно я повісила картину з галереї, щоб хоч трішки додати затишку. Якби мене спитали два роки тому, де ти хочеш пожити, то останнім місцем на землі був би Берлін. Але зараз я вважаю, що це дуже комфортне та інтернаціональне місто.

НЖ: Як тривав процес адаптації? 

НЯ: Щойно приїхавши до Німеччини, я працювала в офісі і не знала німецької. Тільки зараз вирішила піти на мовні курси. Бо якщо займатися галереєю і продавати картини, треба комунікувати з людьми, а відтак, знати мову. Добре, що у мене склалося нормальне коло спілкування тут. Саме у  Берліні я вперше відчула, що таке сила сестринства. У мене завжди було багато подруг, але саме тут я відчула стільки підтримки і допомоги від просто знайомих дівчат і жінок. Це супер!

НЖ: Наталю, у чому ви бачите місію мистецтва під час війни?

НЯ: Дуже важливо давати більше інформації, достукатися до людей, до їхніх емоцій. Слід відкритися для іноземців, щоб вони побачили, що ми з ними однієї крові і на рівних. І в цьому мистецтво. Щоб вони зрозуміли, що ми такі самі люди, як вони. У нас так само болить. У нас така сама культурна спадщина, як і у них. Нам просто треба трішки допомогти. Щоб ми це все зберегли від цієї орди, яка вміє лише руйнувати і вбивати. 

НЖ: А якою є місія Наталки Якимович?

НЯ: Дуже боюся пафосних заяв щодо цього. Думаю, що моя місія — на власному прикладі показувати, якими бувають українці. Тут багатьох це вражає. Коли люди з моєї попередньої роботи кажуть: «Як ти відкриваєш галерею? Скільки ти там? Рік?». Навіть німців це вражає. Їм здається, що це квантовий стрибок, якого не буває. Але для мене це природний результат проробленої роками на телебаченні роботи. Тож я не хочу називати якусь свою супермісію. Я страшно не люблю, коли починають маніпулювати поняттями «культурний фронт» і так далі. Фронт у нас один. На ньому воюють справжні герої — і у них є місія. А у мене, напевно, є завдання доповнити комерційним проєктом величезну роботу з культурної дипломатії, яку проводить дуже багато крутих, розумних і офігенних людей.

Вона з відкритими обіймами зустрічає мене в номері одного з варшавських готелів. Заварює чай, пригощає смаколиками і дарує сувеніри з України. Українська акторка, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна розповіла в інтерв’ю виданню Sestry про зміни в  житті через війну, про те, хто руйнує українське кіно і як мила підлоги у підʼїзді.

‍Оксана Щирба: Як Вас змінила війна? 

Римма Зюбіна: Війна для мене почалася девʼять років тому, тому вже була стерсостійка. 16 лютого 2022 року побувала вдома в Ужгороді, там з мамою та сестрою ми говорили про війну. Сестра колись займалася альпінізмом, розповідала як вижити  в лісі: визначати, де схід-захід, мати з собою пластмасову лінійку (вона горить на відміну від сирого листя). 20-21 лютого я мала вистави в театрі. Розповідала усім про цю лінійку, а з мене сміялися. 

У 2014 році у мене була складена валізка. А у 2022 році – ні. Не думала, що буде повномасштабне вторгнення. 

Моє життя дуже змінилося. Кожен день змінював мене та ставлення до життя.

ОЩ: З початку великої війни Ви залишалися в Києві, хоча могли поїхати в Ужгород, до мами. Ваші друзі дуже дивувалися такому рішенню…

РЗ: Було усвідомлення, що хтось має чинити опір. Я зрозуміла, чому люди залишаються на окупованих територіях і відвойовують своє місто. Відчувала, що я готова це робити.

Мені тоді здавалося, що акторська професія найменш потрібна. Всі свідомі друзі-актори перекваліфікувалися: хтось пішов в тероборону, хтось у волонтери. Байдужих не було.  

Я можу безкоштовно вести концерти, проводити творчі зустрічі, приїжджати до військових та переселенців. Перші півроку на виставах я заробила стільки, скільки раніше заробляла за 1 знімальний день. 

ОЩ: А на що жити?

РЗ: Я дуже невибаглива, можу затягнути пасок. Насправді, шалені гроші від зйомок розбещують. Колись купила дорогий італійський диван зеленого кольору (говорить сміючись). Він коштував мої чотири знімальні дні. А потім півроку не було роботи, підходила  до дивана і казала: я тебе ненавиджу. 

ОЩ: Ви казали, що в певний момент виходили на сцену з відчуттям порожнечі. Вам дійсно було важко віддатися мистецтву?

РЗ: Так, були думки піти з професії остаточно. Я думала перекваліфікуватися, як і багато друзів. Усе життя мені було важливо відчувати себе потрібною: і в особистих стосунках, і в професійних. Актор – це не та професія, коли ти вийдеш з одиночним пікетом під кіностудію Довженка і будеш кричати «Зніміть мене в кіно». Ти чекаєш. Якщо немає потреби, запиту на твій типаж, вік, акторську психофізику, то не запрошують зніматися. І ніякі знайомства, кумовство, «ліжко» не допоможуть. Попереджаю молодих дівчат, щоб не плекали зайві надії. 

Я не маю контрактів на 5 років, як голлівудські актори. Україна – моя країна, але вона не є в топі 5 кінематографічних держав. І це вже мої проблеми, що свого часу не поїхала в іншу країну, не вивчила іноземної мови. Була можливість поїхати в Росію на початку 2000-х, розумію, що в той період я би дуже багато знімалася. Але не шкодую. Також прагнула бути з сім’єю, бо зйомки за кордоном – це завжди розрив родини. Я хотіла нести відповідальність за виховання дитини сама, не перекладати на бабусь.

ОЩ: У кого Ви думали перекваліфікуватися?

РЗ: Я так якісно мила підлогу – з 4 поверху по 1 у своєму будинку. Пам’ятаю березень 2022-го, виходять сусіди з валізами і кажуть: «А ми думали, що це так добре комунальники працюють». Міркувала, піду в ЖЕК і влаштуюся прибиральницею на пів ставки. Також я наповнювала базу з «Євромайдан SOS» для переселенців – контакти по Закарпаттю – поселення, транспорт, їжа, волонтери, медична і психологічна допомога.

Одна з моїх нереалізованих історій – це психологія. Я могла би надавати психологічну допомогу. Вчора підійшла людина і каже: «Ви мене врятували своїми нічними ефірами». А я просто вмикала від початку війни стрим, готувала якісь вірші, читала…  Вночі, а ночей люди дуже боялися. І, як виявилося, я підтримувала людей. 

ОЩ: А що Вас тримало тоді емоційно?

РЗ: Психологи казали: щось робіть руками. Тому мила підлогу, доглядала за квітами.

В Бородянці ми знімали короткометражне кіно, і там росли квіти під будинком.  Я знала, що будинки будуть руйнувати і квіти загинуть. Забрала ті рослини і посадила під вікнами свого будинку.

Це якась пам'ять, енергія. Дуже допомагало прибирання та догляд за квітами.

ОЩ: Як працював театр під час повітряних тривог?

РЗ: З вересня 2022-го я репетирувала виставу про життя в  окупації з Херсонським театром ім. Куліша -тоді ще місто було в окупації. Ми отримали грант від Українського культурного фонду і поїхали туром по Україні (Черкаси, Київ, Миколаїв, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, Кропивницький). У мене був монолог на десять сторінок – дуже драматичний, емоційний. Посеред монологу починається повітряна тривога, разів шість звучить повідомлення в театрі. А ще дві сторінки треба договорити. Люди починають розмовляти між собою. Директор театру каже мені: граємо. У колег в Одесі була посеред вистави звучала повітряна тривога. Виставу перенесли на інший день, бо тривога довго тривала, а людям треба було ще добратися додому.

ОЩ: Як це впливає на глядача?

РЗ: Це на всіх впливає. Ми, актори, жартуємо між собою. Наприклад, у «Травіаті» Віолетта не померла, Отелло не встиг задушити Дездемону, Ромео і Джульєтта закохалися, але не встигли померти. Часто, коли звучала тривога, глядачі не йшли до сховища, а сиділи і чекали продовження. 

ОЩ: Наскільки змінився характер глядача?

РЗ: У кожному місті – свій глядач. У 2021 році  ми зіграли по 2  вистави «Це все вона»  у Львові, Чернігові й Сєвєродонецьку, всюди глядач інший. Вистава «Це все вона» – прірва в стосунках батьків та дітей, яка є актуальною завжди. А надто сьогодні, коли простіше сховати переживання від реального світу. Адже невідомому другу по листуванню можна розповісти будь-що. Проте реальне життя завжди наздоганяє. І правда про того, хто сидить по той бік монітору, може стати шоком.

Під час війни глядач активніше почав відвідувати театр. У Києві зараз на всі вистави аншлаг. У Львові в Театрі ім. Заньковецької аншлаги безкінечні, «люди на люстрах висять». 

ОЩ: А що з українським кінематографом? Він і до війни переживав не найкращі часи.

РЗ: Біда. Велика біда. Після того як з посади голови Держкіно пішов Пилип Іллєнко, почалося найгірше. На його місце призначена Марина Кудерчук, яка взагалі необізнана в кіно і непрофесійно керує агентством. У неї взагалі не сформовані смаки щодо кіно. Якщо ти нічого не знаєш, то хоча б візьми сильних людей в команду. Вона цього не зробила. Протягом 2022-2023 років не запущено  жодного повнометражного ігрового кіно в Україні. Те, що знімається – це силами каналів, коштами приватних осіб; знімається документальне кіно кінематографістами, які опинилися на фронті, або працюють журналістами. Люди, які зараз перебувають в Нацраді з питань кіно – теж окреме питання. Я не знаю, яку треба мати сміливість, аби люди погоджувалися обіймати такі посади…

ОЩ: Такі призначення – це свідоме руйнування владою українського кіно?

РЗ: Так. Це саме руйнування кіно. Зараз свідомо використовують поняття, що все це не на часі, бо війна. Кіно – це інше, ніж театр. Коли вимикали світло, то глядачі в театрі включали телефони і так догравали вистави. В кіно так не зробиш. Я можу погодитися безкоштовно зніматися, режисер може безоплатно працювати, але світло, камеру не дадуть безкоштовно. Виробництво вимагає грошей. 

ОЩ: Фільми про війну сьогодні знімаються?

РЗ: Знімається багато документального кіно. І це більше ніж фільми, це свідчення злочинів країни-агресора, Росії, це документи для суду в Гаазі. Ігрові фільми теж знімаються. Деякі колеги вважають, що має пройти час, переосмислення, а деякі наполягають на тому, що треба знімати зараз, бо Росія вже знімає, долучає іноземні кінокомпанії і спотворює історію. 

Що ми називаємо «фільмами про війну» – це батальні сцени, авіація, кораблі, чи жінка, що тікає в Європу зі своїми котиками і песиками? Суспільство зараз поранене, знімешся в серіалі про кохання і почуєш: «Як можна таке знімати, коли стільки горя?». Знімешся про війну – те саме. 

Я знялася в фільмі «Юрик», і зіткнулася з найбільшим хейтом у своєму житті (після виходу фільму було багато негативної реакції: фільм  позиціонувався як заснований на реальних подіях, але були дорікання у численних невідповідностях фактам, пізніше автори зазначали, що знімали художній твір – ред.). Я погоджуюсь з усією критикою на нашу адресу, продюсери офіційно вибачилися і пообіцяли фільм переробити. Я теж написала на своїй сторінці у Facebook вибачення, і знову дорікають: «А чому так пізно вибачаєтесь?» Я написала тоді, коли змогла знову дихати, не описуватиму свій стан, фобії, які у мене з’явилися, що відчували колеги, які працювали над фільмом. 

За два знімальних дні люди готові були перекреслити все те, що я робила все життя, мою принципову позицію з 2014 року. Прокльони – то ще нічого, в порівнянні з тим, що одна людина вимагала, аби я віддала паспорт України, бо я «продажна і лицемірна». Але це не лише війна вплинула на людей. Історія людства свідчить, що ти не маєш права на помилку. Я завжди кажу про відповідальність митця. Ну от власне і отримала…

ОЩ: Як після такого хейту творити далі?

РЗ: Не знаю. Хотіла написати заяву, що більше не буду зніматися в кіно. З 2016 року, після фільму «Гніздо горлиці», мені не пропонували грандіозних ролей. «Гнізда горлиці» вдруге не трапилося у моєму житті. На початку кастинг-директори так і казали: Риммочко, після такого фільму ми не можемо тобі запропонувати щось. На що я відповідала: може, будемо підтягувати кіно до такого рівня? На щастя, у мене ще був серіал «Люся Інтерн».  У нас є ще одна проблема – вік актриси. Навіть голлівудські актриси кажуть, що їх не знімають після 50.  В кіно ходить переважно молодь. Погодьтеся, не підуть вони на проблеми жінки 50+, яку покинув чоловік.

ОЩ: Якщо запропонують роль в кіно про війну – погодитеся? 

РЗ: Дивлячись, яке це кіно, яка роль і сценарій. Коли  почалася вся ця історія з хейтом, я зрозуміла, що більшість людей не розуміє, що в кіно є продюсер, сценарист, є ціла група людей, які працюють над створенням кіно.  Але винною зробили лише мене. 

ОЩ: Ми зустрічаємося у Варшаві. Ваша діяльність тут дуже активна. Відбувся Ваш творчий вечір, Ви читали фрагменти з книги  під час презентації «Війна 2022», вели творчий вечір-зустріч з Павлом Казаріним.  

РЗ: Мене запросили на форум Євген Клімакін і Наталка Панченко. Це була цікава дискусія –  про український бізнес в Польщі, значення культури, військові історії. Євген запропонував модерувати захід, на що я відповіла: «З Казаріним? Та ні, я боюсь». Раніше не займалася модерацією. Спробувала, зрозуміла, як це мені подобається. Насправді, ніколи не жила одним театром. 

Я навчалась в Аспен Інституті на курсі «Відповідальне лідерство», мені небайдуже, що відбувається в політиці; серед моїх друзів є і письменники, і військові, і громадські активісти. Чотири роки була членкинею Шевченківського Комітету. Була випробуванням для самої себе робота телеведучої ранкової програми: прокидалась о 3 ночі і їхала на роботу, а зазвичай о 3 я лише лягаю спати. Все, на що я спочатку реагую: «Я не зможу», – за мить перевертається в мені в «Я зможу!». 

Зараз відкриваю в собі речі, які раніше десь придавлювалися. Коли відчула, що можу говорити, що мене слухають люди не з ввічливості, а тому що їм цікаво, зрозуміла, що я можу це робити. І це приносить неабияке задоволення.

ОЩ: Але Ви досі відчуваєте, що робите недостатньо?

РЗ: Так. Я могла би робити більше. Давати більше концертів, вечорів.

У 2014 році я не могла зайти до кав’ярні. Коли з кимось зустрічалася, робила каву вдома, брала стаканчики, ми з друзями обирали лавочку в парку чи галявинку. Я  розуміла, що навіть ці 100-200 грн можна віднести в Київський госпіталь. 

Те, що зараз відбувається, це спільний біль. Якщо є сили вийти з цього болю, важливо допомагати іншій людині. Важливо думати про те, що буде після Перемоги. Подбати про свій психологічний стан.

Відповідальність кожного бізнесу – вже зараз знайти можливість працевлаштувати людину, яка дала можливість робити цей бізнес, людину, яка повернулася з фронту.

ОЩ: Де шукати мотивацію?

РЗ: У нас лише один дубль на життя. Дуже люблю трактат Григорія Сковороди «Про радість серця». Можна вціліти тільки тоді, коли наповнюєш радістю серце. І ця радість серця не 24/7 відбувається, а моментами. Ти можеш дивитися на струмочок, чути дитячий сміх – і радіє серце. Ми живі, треба наповнювати своє життя життєдайністю. Впасти в депресію, ходити як мерці по цій землі дуже легко і небезпечно. Важливо не відкладати свої емоції та життя на потім. 

ОЩ: Що найважче під час війни?

РЗ: Приймати смерть найкращих.