Ексклюзив
20
хв

Українська різдвяна десятка

Що слухати на Різдво? Які різдвяні композиції варто додати до плейлиста на свята? Ловіть топ-10 від Марії Бурмаки

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Другий рік поспіль українці зустрічатимуть Різдво у війні. Як і торік,  найбільше бажання українців — перемога, мир і спокій. Саме про це ми просили у Миколая Чудотворця і це є найбільшим різдвяним дивом для всіх нас. Сила Різдва в тому, що воно не може не прийти. Кожен рік — Диво народження Ісуса, спільна молитва на богослужіннях, 12 пісних страв, віншування на добро, колядки та щедрівки. Сьогодні пропоную вам 10 пісень до Різдва, створені у різний час українськими артистами. Звісно, це пісні, які найбільше подобаються мені. Але дуже сподіваюсь, що мій вибір припаде до смаку і вам, а ці композиції поселяться у вашому різдвяному плейлисті. 

1. Народився Бог на санях. Христина Соловій. 

Починаємо з пісні «Народився Бог на санях» від Христини Соловій. Багато хто співає цю пісню як народну, насправді ж це вірш Богдана-Ігоря Антонича, а музика Василя Жданкіна 

Цю пісню Христина Соловій співає вже давно. І та відома її записана версія — це був живий виступ на Громадському радіо. І ось з'явилась записана студійна версія. Нею Христина презентує свій новий міні-альбом на різдвяну тематику. Він називається «Різдвяні Сни». Ось як вона каже про цю плиту:

— Цього релізу не мало бути з різних причин. Але те, що мені все-таки вдалося, попри все, його записати і видати — моє маленьке різдвяне диво. 

Тож ділюся з вами «Різдвяними снами». Забирайте і грійтеся. Відправте своїм близьким та далеким. Хай це Різдво для всіх нас буде у свідомості і звʼязку з нашим корінням. 

2. Щедрик. ДикоBrass 

Напередодні Різдва ми слухаємо нові композиції українських артистів, які дарують нам різдвяний і світлий настрій. Музика, в яку можна загорнутися, як в теплий плед напередодні найвеличнішого і найказковішого християнського свята, яке цьогоріч Україна вперше відзначає разом із усім християнським світом. Тим більше, що наш «Щедрик», написаний Миколою Леонтовичем, є, напевно, найголовнішою різдвяною композицією, яка звучить у ці дні всюди. 

І є неймовірна кількість варіацій на цей легендарний твір. І я зараз пропоную послухати інструментальну версію від львівського бенду ДикоBrass. Це український brass band зі Львова, який неодноразово перемагав на міжнародних джазових фестивалях. До складу колективу  входять лише духові та ударні інструменти, без вокалу. В жовтні 2018 року ДикоBrass  перший з України виступив на польському телеконкурсі «Mam talent» («Маю талант»), отримав три «так» від польського журі і став півфіналістом шоу. 

3. Добрий вечір тобі. Malyarevsky 

Одна із найпопулярніших колядок — «Добрий вечір тобі, пане господарю». Її знають, напевно, всі. Так приємно підхопити разом із родиною «Радуйся, ой радуйся земле, Син Божий народився». І в цьому є дуже великий сенс. Адже слово «Радуйся» — одне із найчастіше вживаних слів у Святому письмі. «Радуйся» — не значить «Веселись», як колись сказав мені в розмові отець Іван Рибарук із Криворівні. «Радуйся» — означає «не втрачай віри, надії і любові в серці, не загуби світло і тепло своєї душі, примножуй добро у світі. як би важко не було». 

Хочу, аби ви послухали цю колядку у неймовірному виконанні Євгена Маляревського. Блогера із селища Кам’янське , який став знаменитим завдяки виконанню відомих композицій акапелла. Євген ще в студентські роки почав займатися аранжуванням, особливо для хору чи  акапельного ансамблю, просто багато співав, збираючись з друзями. 

Із вторгненням російських військ в Україну почав створювати композиції, що піднімають дух воїнів і мирного населення нашої країни. Маляревський сам створює музичні партії, з’єднуючи їх потім в одну пісню. І його колядка «Добрий вечір тобі пане господарю» звучить просто вражаюче. 

4. Нова радість. Еней

Ще один символ українського Різдва. «Нова радість стала» — одна з найвідоміших українських колядок, яка є яскравим зразком поєднання релігійної і народної колядкової традиції. Зокрема, до релігійного змісту доданий характерний для народних колядок «віншувальний» мотив: «Даруй літа щасливії сего дому господарю».

Дух колядки «Нова радість стала» бароковий та урочистий. Мелодія була записана у 1790 роках. У кількох варіантах на неї можна натрапити у збірнику «Український кант XVII-XVIII століть», який був виданий у 1990 році. Там є декілька версій. Але жодна не має тексту. Тобто з кантових джерел ми дізнаємося, що мелодія цієї колядки була відома ще у XVII столітті і лиш з часом вона набула мажорного звучання. Мелодію колядки до нас донесла усна традиція і рукописні кантові зібрання XVII століття, а текст був записаний у XIX столітті без нот. Щасливий випадок, що саме завдяки сакральній функції — обряду колядування — текст із мелодією поєдналися і збереглися до наших днів.

Ми послухаємо цю коляду у виконанні надзвичайно популярного у Польщі польсько українського гурту Еней, який ми знаємо за піснею «Біля Тополі». 

5.Бог ся рождає. Тріода 

Колядки — це радість і світло. Їх співають по-різному. Канонічно і в хорі, додаючи свої куплети і змісти, надаючи рокового чи джазового звучання.

Одна із найвідоміших колядок, без якої ми не уявляємо собі Різдво, — «Бог ся рождає». Зазвичай усі думають, що це народна колядка. Але насправді — це авторський твір Остапа Нижанківського, священика української греко-католицької церкви, який жив на початку минулого століття, українського композитора, диригента, громадського діяча. Послухаймо, як колядку «Бог ся рождає» виконує гурт «Тріода». Чоловіче вокальне тріо у складі Андрія Гамбаля, Павла Червінського та Володимира Рибака стало відомим після участі в Х-факторі, де вони були фіналістами  Виступи гурту вражають красивим триголосим вокалом, щирою душею та справжньою українською харизмою. Декілька років тому вони поставили виставу «Додому на Різдво» — і колядка «Бог ся рождає» увійшла в цю виставу.

6.Нині Рождество. Тарас Чубай

«Наше Різдво» — так називається альбом Тараса Чубая . Колись він записав колядки разом із Кузьмою, Нічлавою, Юлією Лорд. І, на мою думку, це одне із найкращих різдвяних награнь, що вийшли за історію української Незалежності. Принаймні жодне моє Різдво не обходиться без цих композицій. А у 2017 Тарас Чубай видав альбом «Наше Різдво. Продовження». І це знову абсолютно захоплюючий його авторський погляд на колядки. Тут і знайома «Нова радість», магічна «Спи Ісусе», запальна «Нині Рождество» і «Бог ся Рождає». 

А ми слухаємо об’єднуючу, життєстверджуючу історичну коляду «Нині Рождество». 

7. Коляда. Kalyna  

Співачка Kalyna до новорічних свят об’єднала тисячі років традицій та сучасний саунд у новому синглі «Коляда», вона розкриває унікальний світ звуків, де традиції інтегруються з сучасністю. На початку треку ви почуєте чарівні звуки дзвіночків із фрагмента фільму «Один вдома», які роблять цю композицію особливою та ностальгійною. 

— Це не просто пісня. Це шлях назад до коренів, до того, що робить нас унікальними. Музика — це не тільки розвага, але і засіб передачі нашої історії та душі! — емоційно говорить Kalyna.

Трек «Коляда» містить у собі нашу культурну спадщину з різних регіонів України. 

Чернігівські колядки «На городі на кургані» та «Радуй земле коляда іде» розповідають про давні обряди Чернігівщини.

Рівненська щедрівка «Щедрий вечір, добрий вечір» додає тепло та радість, як весняне сонце Рівненщини.

Львівська колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» додає аристократичного шарму та благословення зі Львівщини.

Як сказала про цей трек сама співачка, це шлях між епохами, це звуковий та часовий портал, це музичний експеримент сучасності та традицій. 

8. Колядка. Vitaliia 

Дуже ніжна пісня «Зірка яскрава в небі тривожному» від артистки Vitalii Грицак, української музикантки, скрипальки, авторки і виконавиці власних пісень. 

«Колядуйте люди, щоб почули всюди» — такими словами Vitaliia презентувала свою авторську колядку. «Зірка різдвяна в небі тривожному» народилась минулого Різдва, — розповіла співачка  І вже тоді стала популярною, набрала понад мільйон переглядів в TikTok, а колядувати із нею ходили багато українців у різних містах. 

— Пам’ятаю, в січні цього року ми з друзями мали йти колядувати по рідному селищі, щоб зібрати кошти на військових-односельчан. І я зрозуміла, що нема такої колядки, яка б змогла передати реальний різдвяний дух. У мене в таких ситуаціях схема проста: немає — створюю. То був вечір, на небі кілька зірок. І мені уявився образ цієї різдвяної зірки, яка заглядає в окопи до мого рідного дядька-військового. Він якраз розповідав, як би хотів опинитись вдома на свята. У висновку — вийшла така колядка, головним символом якої є яскрава зірка в українському тривожному небі, — розповідає Vitaliia. — Моя прабабуся у 1940 роках колядувала всім селом «Нову радість», а тепер я в її вишиванці ходжу зі своїми друзями і співаю те саме. Ну, це магія! Хочу, щоб це коло не розривалось. А взагалі ще дуже важливо зараз колядою збирати кошти на ЗСУ, на що я і надихаю усіх.

9. Щедра ніч. Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil

Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil презентують різдвяний трек для кожної української сім’ї «Щедра ніч». 

— Українські традиції мають місце у серці кожного з нас, а Різдво — одне з найголовніших свят, де традиції відіграють величезну роль. Спогади про моменти, коли вся сім’я разом у цей святковий день, зігрівають та надають сили вірити у диво. Усі ми кожного дня проживаємо страх, біль, втрати, але всі маємо лише одну мрію — зібратись сім’єю за одним різдвяним столом під мирним небом, — розповіли про колядку співачки.

Дівчата закликають прослухати їх спільну пісню, бо вона саме про те, чого нам так не вистачає у ці дні, — про теплі спогади та рідних людей поруч.

KOLA ділиться своїми спогадами та з вірою у серці говорить про майбутнє щасливе Різдво у мирній Україні:

— Другий рік поспіль Різдво в Україні зустрічатиметься з болем в серці та страхом за життя рідних людей. У таке світле свято дуже хочеться, щоб українці відчули тепло спогадів саме з усмішкою від того, як добре було, і вірою, що все ще налагодиться, що ми повернемо собі мирне життя. Звісно, воно не буде колишнім, але заради майбутнього нового покоління українців мусимо плекати в душі добро. Саме такою є наша пісня – теплою, ніжною, про приємні спогади щасливого Різдва.

Реперка alyona alyona у 2023 році презентувала багато ліричних пісень і тепер цією композицію розповідає, що сім’я — це найбільший подарований нам скарб:
— Ця пісня зародилась під час нашого спільного туру в Америці, але їй судилось стати повноцінним треком тільки цього року. Кожна з нас має свої традиції на Різдво. І хоч ми і з різних куточків України, але всіх нас об'єднує любов до сім'ї, українських традицій та Різдва.

Співачка Jerry Heil ділиться процесом створення пісні та з трепетом розповідає, як важливо дбати про нашу рідну культуру:

— Ми почали писати цю пісню ще перед минулим Новим роком, коли були в турі Америкою з Настею та Альоною. У мене тоді народився приспів — ви його чуєте зараз саме таким, яким він був народжений. Далі нас закрутили власні клопоти, але ми не забували про трек — і ось Альона запропонувала нарешті завершити почате!  

10. Хтось із дитям удвох. Марія Бурмака 

Хочу додати різдвяну пісню і від себе. Колись я написала три пісні на вірш Івана Малковича. Це був такий собі триптих. Разом із піснями на вірші «Хтось із дитям удвох», «Із Янголом на плечі» та «По різдві». 

Є така притча про Ангела охоронця. 

До людини звернувся Ангел:

— Хочеш, я покажу тобі все життя?

— Хочу, — відповіла Людина.

 Ангел підняв її над землею, і Людина побачила все своє життя і дві пари слідів, що йшли поруч…

— Хто це поруч зі мною?

— Це я, — відповів Ангел. — Я супроводжую тебе все життя.

— А чому інколи видно тільки одну пару слідів?

— Це найважчі періоди твого життя…

— І що ж, ти мене покидав в найважчі хвилини? — обурилася Людина.

— Ні, я ніс тоді тебе на руках… — тихо відповів Ангел.

Нехай ваш ангел завжди буде на вашому плечі. 

Вітаю всіх зі Святами. Нехай Різдвяна зірка засяє кожному з нас. А Різдвяним Дивом стане перемога, мир і спокій в Україні. Нехай батьки будуть здорові, нехай діти сміються і радують своїми успіхами. Хай ангел охоронець оберігає кожного воїна на фронті. Нехай кожне українське серце у світі наповниться теплом і світлом. Христос рождається! Славімо Його! Світлого Різдва і щасливого Нового Року.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мар'ян пиріг і батіг харків пирожок львів замордовані кацапом тичина стус

П’ять років тому музикант Мар’ян Пиріг (справжнє прізвище — Пирожок) ініціював у Львові створення проєкту «Пиріг і Батіг» — з метою «здути радянський пил з українських поетів ХХ століття періоду російської окупації». Під час війни «Пиріг і Батіг» перетворився з нішевого львівського гурту на популярний в усій країні. Тому що дав українцям, спраглим до якісної рідної поезії й музики, водночас і те, і інше. Відкрив маловідомі твори українських поетів і поеток, постраждалих від радянської влади з 1918 по 1986 рік. Поклав ці твори на високу академічну музику. Павла Тичину як лірика, до речі, багато хто з українців пізнав саме завдяки секстету «Пиріг і Батіг». А програма «Замордовані кацапом» зараз збирає повні зали по всій країні. Грає її гурт, звичайно, на підтримку ЗСУ.  

Мар’ян Пиріг народився й виріс у Львові, став тут відомим. Але кілька місяців тому вирішив переїхати на постійне проживання в іншу частину країни — до Харкова. 

Гурт «Пиріг і Батіг»: Кріштов Віков, Юрій Хвостов, Маркіян Турканик, Марʼян Пиріг, Лесик Омодада, Артем Каменков. Приватний архів

«Тепер я — харків’янин»

Ксенія Мінчук: Чому ви переїхали зі Львова до Харкова, де війна відчувається щодня?   

Мар’ян Пиріг: Я закохувався в Харків поступово. І зрештою закохався вщент. 25 грудня 2024 року, на Різдво, сів у поїзд. І з 26 грудня я тут. Частково це рішення пов'язано і з роботою. Тут у нас зародився новий проєкт. Тому так, тепер я — харків'янин. 

Я живу цим містом останні роки. Багато про нього говорив до переїзду, хотів його дослідити. Хтось вміє досліджувати на відстані, а мені хочеться перебувати тут. 

Харків зараз переживає певний сплеск. Ніби це Харків 20-х років минулого сторіччя. Тоді сюди люди із західної України переїжджали, щоб вільно розмовляти українською. Так, до Харкова! Як би парадоксально це не звучало. Захід України тоді був під польською окупацією, а в Харкові все було люкс. Аж поки не прийшли хижі 30-ті. Я б дуже не хотів, щоб тут зараз почалися ті 30-ті, які вже сталися в нашій історії. 

Тож я у Харкові, щоб спостерігати і бути дотичним до тих важливих змін, які зараз відбуваються.  

— Як відрізняється життя в Харкові від життя у Львові?

— За моїми спостереженнями, у Харкові всі процеси відбуваються швидше. Я люблю такий ритм. Тому, мабуть, мені тут і комфортно. Харків близько до фронту, і ти цінуєш тут кожен прожитий день. І маєш встигнути багато зробити. Бо завтра може вже не бути. У Львові відчуваєш себе у більшій безпеці. Там трохи інше ставлення до подій, в яких ми перебуваємо. Не хочу цим нікого образити, що нібито Львів менше дотичний до війни, ніж Харків. Просто це інший підхід до життя.

Люди, які живуть в степах, мають один підхід до життя. А ті, хто живе в горах, — інший

Харків впливає на мене і мою творчість дуже позитивно. Навіть тіло моє це відчуває. Коли ми вперше приїхали сюди на Великдень у 2023 році, нас запросили зіграти в селищі Старий Салтів. Зранку. Виступи зранку я постійно порівнюю з Львівщиною. Бо там трохи волого, висока густина повітря. Співати через це складно. А тут по-іншому. Пісня сама з рота випадає. І небо тут вище. Тут так добре співається. Поки що Харківщина — мій улюблений регіон для співу. Тут густина повітря ідеальна. У цьому повітрі розкриваєшся, з тебе голос просто ллється, без зайвих зусиль.

Концерт у селищі Старий Салтів у межах туру деокупованими селами Харківщини. Фото: Herman Krieger

У Харкові я почуваюся навіть у більшій безпеці, бо відчуваю свою дотичність і залученість. Тут багато роботи. Ми з хлопцями їздимо по деокупованих містах і селищах, до військових. Коли живеш у Львові, логістично це набагато складніше. 

Взагалі наша країна велика і різнобарвна. Люди на Закарпатті відрізняються від людей зі Львова і людей з Гуцульщини. Ми усі різні, маємо діалектизми, регіональні особливості, якісь свої музичні інструменти, але при цьому ми — одна родина, люди однієї країни. Мені б хотілося, щоб всі ми так вважали та втішалися нашою різнобарвністю. 

Діти казали: «Ви — наша найкраща няня»

— У колектив «Пиріг і Батіг» ви об'єдналися у 2019-2020. Як змінилася ваша аудиторія за часи війни?

— Її стало набагато більше. Перші місяці повномасштабного вторгнення було не до музики взагалі. Хтось написав, що потрібно попрацювати з дітьми — і я почав. Мав справу з організацією «Карітас», де проводив час з інклюзивними дітьми, а також дітьми з Ірпеня, Бучі, Запоріжжя, Краматорська, Горлівки. Діти казали: «Ви — наша найкраща няня». Цікаво було за ними спостерігати. Як вони вчили українську, як поводилися. Думав, якби не війна, ці дітки б ніколи не зустрілися. А зараз я бачу перед собою дітей майже з усієї України в одній кімнаті. Саме діти тоді повернули мене до музики. Вони постійно щось співали. І я зрозумів, що все — хочу повернутися. Згадав рядки Антонича: «Для мене день, що без пісень, є наче гріб, що смерть застіб». 

Спів — це те, що тримає мене в цьому житті, зцілює. І я подумав, що якщо пісня так працює на мене, може, вона когось ще буде зцілювати. Окрім зцілювання я додав наратив про українізацію. Така у мене була мета — популяризувати українську поезію. Так потихеньку я дійшов до того, що маю сьогодні.

— Коли ви відчули, що популярні? 

— Зрозумів, що нас стало слухати набагато більше людей, після «Гаї шумлять». Тоді ж збагнув — стало більше відповідальності. Більшій кількості людей я можу доносити наративи, які хочу. Приємно, коли після концерту в Запоріжжі підходять діти й кажуть, що вчать українську за нашими піснями і захоплюються поезією. Думаєш — о, клас! 

Звільнене селище Коробчине, Харківщина. Після виступу в школі. Фото: Herman Kriegel

«Я своєю діяльністю проводжу лагідну й ніжну українізацію»

— Чи відчуваєте ви, що ваша творчість змінює людей і їхні погляди? 

— Я не просто це відчуваю, мені люди про це прямо говорять. «Дуже дякуємо, що ви так делікатно до цього підходите. Кожен ваш виступ — маленький освітній лекторій». 

Я своєю діяльністю проводжу лагідну й ніжну українізацію. Ми її починали проводити ще з «ГИЧ оркестром» у 2011 році. І так, я завжди намагаюся бути делікатним і нікого не ображати. Хоча самі ми називаємо нашу практику «музичні шмагання» (звідси й «батіг» у назві гурту, бо кожна наша пісня — це про певний рубець від ран, колись нанесених нашому краю, і якщо він починає гоїтись, ми нагадуємо, не даємо забути). 

Ділюся зі слухачами тим, що, наприклад, сам тільки після 24 лютого 2022 року відкрив для себе певні речі (наприклад, в поезії). Щоб ми усі не соромилися, що чогось не знали. Зараз маємо пізнавати. Щоб не соромилися суржика. Моє завдання — закохати людей в українську мову й Україну загалом. Щоб ми плекали українство та не стидались його, а тішилися з нього. 

І на мою нескромну думку, у мене виходить закохувати людей в українську мову. Сатисфакцію отримую постійно. Хоча я для себе колись з'ясував, що буду працювати, навіть якщо не буду бачити результату. Але результат є. Від кожної поїздки й кожного виступу. Ми з людьми спілкуємося, обіймаємось. Вони розповідають свої історії. Про те, наприклад, як були в окупації. 

Які вони сміливі — ті люди! Вони окупантам прямо в очі можуть говорити, що думають про них. Жінка одна розповідала про свого чоловіка: «Не знаю, як його не застрелили, як він досі живий». А він: «Так а що, я ж у себе вдома був. Що, я маю перед тим окупантом вклонятися?». І ти думаєш: «Вау! Про які страхи може йтися, коли біля тебе сидить людина, яка з ворогом віч-на-віч отак розмовляла?». Надихаюсь нашими людьми й наповнююсь. З'являються життєві сили. Нехай це звучить трохи егоїстично.

Та я чимось набуваю людей, а вони набувають мене
«Культура — це живий організм, який постійно еволюціонує. Ми культурно еволюціонували навіть за ці 3 роки дуже сильно. Але боротьба триває. І не тільки у нас». с. Шевченкове. Фото: Herman Krieger

«Все починалося з Тичини»

— Коли ви починали робити те, що робите зараз, якою була ваша мета, окрім лагідної українізації? Наприклад, познайомити якомога більше людей з Тичиною чи щось таке?

— Добре, що ви сказали про Тичину. Бо, власне, з нього у мене все й почалося. Тоді з «ГИЧ оркестром» ми називали це «декларацією несправедливо забутих поетів». Там ми музично опрацьовували і Тичину, і Сосюру — жертв радянського терору, крутих авторів, яких понівечила система. Потім я пішов з колективу і вирішив змінити музичний напрям. І назвав це «великою втечею з рок-н-ролу». 

Коли записував альбом Тичини у 2016 році, зрозумів, що не хочу бути в шоубізнесі. Тож альбом я записав власним коштом, залив на онлайн-платформи для безкоштовного прослуховування. Про себе думав — Тичина цю поезію написав 100 років тому, а я її зараз співаю. І може, хтось за 100 років колись послухає мій альбом, захопиться й продовжить цю справу. Я не думав тоді про популярність. Мені просто було цікаво. 

— Який ваш улюблений поет?

— Тичина. Він мені відкрив мою стежину. І лишається моїм першоджерелом, натхненником, учителем. З його поезією я знайомий понад 30 років. Кожні 2-3 роки відкриваю для себе його твори по-іншому. 

До речі, зараз я у захопленні і від Василя Стуса. Цього поета я почав читати з есеїв. А потім перейшов на його поезію.

Раніше поезія Стуса була для мене заскладною і засумною. Але коли глибше пірнув у його життєпис, зрозумів чому. Його поезія сумна, правдива, але дуже духовна. Особливо таборова лірика. Це такі молитви, обереги. Коли їх читаєш, вони починають працювати і на тебе

Стуса важко музично опрацьовувати. Це — молитво-монолог. Захопливо з боку композиторської амбіції.

Пам'ятаю, у 1993 році я вперше наживо почув виступи гуртів «Плач Єремії» та «Мертвий півень». Вони співали поезію Юрія Андруховича й Віктора Неборака українською. Це мене вразило.

Російська тоді була популярною скрізь, не тільки на сході України, а й на заході. «Якщо хочеш бути класним — спілкуйся російською» — так було. Я з україномовної родини, але колись теж говорив російською. Зізнаюся — навіть співав російською. До 2004 року. Але після Помаранчевої революції погляди стали змінюватись. Маленькими кроками. 

Кожна країна має свою мову. І свою межу. Межа краю там, де закінчується мова, якою говорить цей край. Це я добре запам'ятав. 

Кадр з кліпу «Мовчи»

Після повномасштабного вторгнення я сильно занурився в поезію. І вирішив цю тему піднімати. Особливо про поетів замордованих. Не просто заборонених. 

Є думка, що якщо ми все декомунізуємо, то осиротіємо на літературу. Бо наші культурні діячі переважно були комуністами. Особливо, якщо взяти Харків. Але бути комуністом ще не означає, що вони були проти України. Усі вони писали українською мовою і прагнули популяризувати Україну, а не СРСР. Просто були його частиною. Їм була притаманна космополітичність. Це зараз ми бачимо наслідки Радянського союзу. А тоді усе тільки починалося, була трохи інша оптика. Для них усіх це були люди, які вбили імперію. Зараз треба збагнути, що ми займаємося деколонізацією, деімперіалізацією. 

Тяглість радянського знищення українців продовжується дотепер. Ця тяглість не припинялася, хіба що деколи змінювались інтенсивність і підхід нищення. Методи змінювалися, але не змінювалась хижість Росії до нас.

Не дивно, що в українців є певний внутрішній ментальний дисонанс стосовно меншовартості. «Менший брат», «маленька Росія» — усі ці штучки нав'язувалися роками. Маємо усвідомити себе духовно й ментально, фізично та географічно, аби цієї меншовартості позбутися. Маємо збагнути, наскільки сильно ми від них відрізняємося.

У нас дуже багато гідного матеріалу в поезії і музиці. Імен так багато, що іноді думаю: «Коли закінчаться ці прізвища?». Життя мого не стане, аби пізнати усіх

«Тільки культура може змінити українців»

— Ваш смичок зроблений вами власноруч. Не знаю більше у нас музикантів, які грають на гітарі у такий спосіб. Розкажіть, для чого він вам.

— Це бамбукові патички. Я хотів грати щось нове. Музика, яка до мене приходила, вимагала якогось смичкового звуку. Скрипка — інструмент складний, якому треба присвятити роки навчання. Віолончель пробував — цікаво, але теж треба довго вивчати. Тоді я подумав, що можна чиркати по гітарі чимось, що під руку попаде: залізячками, дротиками. І методом проб і помилок прийшов до бамбукових патичків. Я також перепробував різні струни. На дорогих мій спосіб не працює. Бо там є обмотка спеціальна, щоб пальці не пітніли. І мої патички там просто ковзають. Найкраще мій спосіб працює на звичайних металевих струнах. Але я ще не всі перепробував. Процес триває досі. Це — мій особистий винахід. 

Бамбукові патички для гри на гітарі — винахід Мар'яна. Фото: Yuriy Veres

— Поїздки містами України напевно розширюють світогляд…

— Я роблю нотатки перед концертами в різних містах. Готуюся. Коли їдемо в деокуповане місто, читаю про нього, вивчаю його історію. І виходить, що якби ми не їхали в те місто з концертом, я би про нього не дізнався нового. Таким чином ми постійно пізнаємо щось, наповнюємося і самі в собі плекаємо українців. 

Словниковий запас оновлюється постійно. В поезії, наприклад, часто зустрічаються такі слова, що треба лізти в тлумачничок, бо не розумієш їх, а хочеш. От, наприклад, слово «рахманна журба». У такому використанні — «моя земля з рахманною журбою хай сходить співом серце солов'я в гаю».

От я не знав, що таке «рахманний». Це, виявляється, кротісний — тобто скромний, смиренний. Це слово я зустрів у Стуса

— Які слова у Харківському регіоні вас дивують?

— Знаю, що якщо говориш слово «тремпель» (вішак для одягу — Ред.), одразу всі розуміють, що ти з Харкова. А от слово «город» у значенні «місто» присутнє й у Сковороди, й у Хвильового, й у Поліщука. «Люблю цей город» — клас, звучить. Але звучить воно тільки у Харкові. Бо коли говориш «Львів — город», воно вже не те. 

— Як культурне може змінити українців і Україну?

— Тільки культурне і може змінити. Культурне має бути всеохопним. Наприклад, я займаюся маленькою нішевою штукою — поетами. А є ще театр, кінематограф, візуальне мистецтво, спорт тощо. Усе це, по суті, — культура. Тільки вона може всеціло змінити Україну. 

— Про що мрієте?

— Про перемогу. Дуже б хотілося її застати за своє життя. Мрію про утопічну країну. Я вже для себе з'ясував, що я цього не побачу, але хочеться, щоб це побачили діти. Вони — наше майбутнє. Ми не можемо їх втратити. І я мрію, щоб вони побачили нашу вільну, культурно стабільну країну. Коли Росія — вже не частина твоєї культури, коли вже не працюєш з її наративами. Коли чітко знаєш: це — українське, я цим пишаюсь і це люблю. Така простенька мрія. 

20
хв

Мар’ян Пиріг: «Кожна наша пісня — рубець від ран, нанесених нашому краю»

Ксенія Мінчук
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
Дезінформація
20
хв

Маніпуляції у мережі: як російська дезінформація дісталася чатботів

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress