Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Це казкова розповідь від імені м'яких іграшок про їхні пригоди в перші дні війни. Фото: приватний архів
No items found.
24 лютого 2022 року назавжди поділило життя українців на «до» і «після». Серед тих, хто став свідком трагедії війни, була і відома українська письменниця Наталія Колесніченко-Братунь. Враження тих перших днів назавжди закарбувалися в її пам'яті й стали поштовхом до написання незвичної книги.
Дитячі-недитячі історії
«Правдиві історії Медунчика і Маркізи» — це казкова розповідь від імені м'яких іграшок про їхні з господарями карколомні пригоди в перші дні війни.
Головний герой історії, ведмедик Медунчик до війни «завжди був біля свого господаря: коли той спить, грається, виконує домашнє завдання». Того сірого зимового ранку, коли родині довелося покинути домівку, відважно взяв на себе важливу місію — «дарувати хлопчикові захист та впевненість у тому, що все буде добре» під час непростих пригод в незнайомій Європі. Разом із кицею Маркізою вони супроводжують двох братиків та їхню маму у безпечне місце і описують все, що бачать навколо. Іграшки розповідають про гостинність європейців, про сум за домом та мирним життям, а найголовніше — про підтримку і людяність.
Як зізнається письменниця, натхнення прийшло, коли вона стала свідком важких сцен на українсько-польському кордоні:
«Ця книга народилася з болю, коли я була свідком певних епізодів на кордоні. Бачила, як наші матері тікали від війни, як діти міцно стискали улюблені іграшки», — згадує письменниця.
Особливо в пам'ять врізалося як її онуки обіймали м'які іграшки у тамбурі київської квартири:
«Вони жили своє безтурботне дитяче життя, а тут раптом в момент усе зруйнувалося. Оці їхні іграшки — щось м'яке і тепле — чи не єдине, за що можна було вхопитися в момент виїзду з дому, чи не єдина про нього згадка», — ділиться письменниця.
Ці образи й надихнули Наталію розповісти історію війни очима м'яких іграшок. Адже вони стають порятунком для дитини: «Іграшки стають їхнім захистом від жахів війни».
«Я хочу, щоб чеські та польські діти краще зрозуміли наших дітей»
Письменниця планує видати книгу не лише українською, але й польською та чеською мовами.
На її думку, саме через дитячу літературу можна сягнути сердець європейських читачів і донести, чому наші мами з дітьми раптом опинилися поруч з ними і чому досі залишаються тут:
«Цю книгу можна вважати культурною дипломатією. Вона пояснює європейцям, чому українські діти раптом опинилися в Європі. Я хочу, щоб польські та чеські діти прочитали і краще зрозуміли наших дітей», — каже пані Наталія.
Це ще й можливість для європейців подивитися на себе самих очима українських мам та дітей, побачити найкраще в собі:
«В перші дні війни, в перший в'їзд наших людей, коли була вкрита прапорами вся Європа — це настільки було гуманно, що навертаються сльози», — згадує письменниця, тож і в її книзі підсвічені питання не стільки війни, як гуманізму та людяності, що їх вимушені мігранти з України побачили в Європі. В книзі відчувається багато вдячності.
Письменниця впевнена, що книга стане містком між українськими дітьми та європейськими однолітками:
«Дорослі європейці вже втомилися від інформації про війну, а от діти співпереживають. Тому я написала книгу мовою, зрозумілою для дітей. Але вірю, що прочитавши, зрозуміють і дорослі», — пояснює свій задум письменниця.
Українці та поляки по-новому відкривають один одного. Ця вимушена еміграція показала, як багато в нас спільного: цінності, виховання, культура. Важливо це помічати і пізнавати одне одних ще краще. «Важливо теж перекладати твори польських письменників: сучасні бестселери, дитячі книжки українською мовою», — вважає Колесніченко-Братунь.
Українцям та полякам варто звертатися до сучасної літератури, шукати літературні проєкти, які єднатимуть нанас навколо спільних тем та почуттів. Як-от перекладати сучасних авторів, твори-дуети на актуальні для обох народів теми.
«Мені подобається ідея спільних літературних проєктів, де українські та польські письменники створювали б твори в дуеті. Це могли б бути як спільні збірки оповідань, так і окремі романи чи п'єси», — пропонує письменниця.
Війна очима дитини
Книга «Правдиві історії Медунчика і Маркізи» — це можливість подивитися на війну очима дитини, котра втратила рідний дім. Це спроба розповісти європейцям про біль українських біженців.
«Я хотіла показати війну, яка раптово вривається в безтурботне життя звичайної української дитини і все змінює», — пояснює пані Наталія.
Художнє слово здатне викликати співчуття та емпатію там, де інформаційне перенасичення лише втомлює. Саме тому пані Наталія пише для дітей, але вірить, що її почують і дорослі.
Література може стати містком між нашими народами. Адже книги здатні об'єднувати навколо загальнолюдських цінностей та почуттів. І саме в цьому полягає шанс на подолання травм війни.
Освітня консультантка, тьюторка для підлітків; мама двох синів-гоумскулерів; багаторічна адміністраторка найбільшої української ФБ-спільноти про альтернативну освіту; пластова виховниця, організаторка сімейних таборів; сертифікована тренерка програми підтримки українських мам у Польщі «Додати сил» від IMID.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>
Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року.
Продюсер фільму Гліб Лук’янець i режисерка Аделіна Борець
І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.
Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався.
А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.
Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.
Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою
Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.
До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».
Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.
Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя
Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається.
Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки...
Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття
Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».
Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.
Війна проти України стимулювала митців використовувати свої твори як меседжі. Наприклад, для того, щоб висловити свої почуття або закликати світ до підтримки України. Торкнулося це і ювелірів. Навіть ті майстри, які ніколи раніше не працювали з політичними прикрасами, почали створювати роботи на тему війни.
Нової сили та значення набув напрямок contemporary jewellery (де прикраса — це висловлювання), в якому працює, приміром, Denis Music.
Колекція прикрас Denis Music «Спротив»
Його колекція прикрас «Спротив» вже була представлена на різних європейських професійних майданчиках, яку київський дизайнер і ювелір Денис Музика присвятив українському опору. Прикраси з надлегкого, але міцного й вимогливого в роботі титану промовляють самі за себе.
«Єдине, про що вважаю зараз важливим говорити за допомогою мистецтва — це війна проти України. Формою та матеріалом прикрас підкреслюю те, що лють додає українцям сил відстоювати себе кожен новий день. Кольорами — красу та щирість нашої країни. Ця колекція про міць українського народу та водночас його доброзичливість», — пояснює Денис Музика.
Нещодавно українські митці заснували задля підсилення свого голосу у світі LANKA. Ukrainian Jewellery Community — першу громадську організацію, яка просуває сучасне українське ювелірне мистецтво на міжнародних платформах і в Україні.
«Місто, якого більше немає» Ольги Комісарової
Серед головних пріоритетів LANKA — створення фундаменту для обміну досвідом і художнього самовираження між учасниками індустрії, сприяння розвитку ювелірів-митців та зміцнення їхньої конкурентоспроможності на локальному та міжнародному ринках.
Першим проєктом була цьогорічна участь у міжнародній виставці ремесел та дизайну HANDWERK & DESIGN у Мюнхені. Вдруге в 2024 році спільнота LANKA представила виставку «Сміливі жити» в межах офіційної паралельної програми Lisbon Jewellery Biennial, присвяченої політичним прикрасам.
Виставка об’єднала персональні історії та переживання 11 українських ювелірів: Анни Авіц, Тетяни Чорної, Асі Гулак, Інеси Ковальової, Юлії Клеом, Ольги Комісарової, Вадима Логвіненко, Дениса Музики, Лізи Портнової, Ольги Радіонової, Ольги Виноградової.
Виставка зібрала мистецькі висловлювання про жах і страждання, які приносить війна, про ненароджені життя та вкрадене дитинство, про силу українського спротиву. Автори діляться втраченими мріями і зображують нашарування нав’язаного досвіду, який тепер назавжди залишиться у пам’яті.
Прикраси Тетяни Чорної створені зі шматків простріляних російською зброєю парканів. А робота емал’єра Олі Комісарової «Місто, якого більше немає» показує жах війни, яка знищує цілі міста. І посеред цих переживань проростає надія у вигляді фантастичних рослин та нових форм життя. Брошки «Seeds» Олі Комісарової є демонстрацією цього проростання життя з руїн.
Прикраси Ольги Комісарової
Ася Гулак створює глиняні прикраси та скульптури, що зображують спекулятивні форми життя, які можуть з'являтися навіть під час війни.
Архітектурні прикраси Інеси Ковальової нагадують футуристичну красу промислових пейзажів Донбасу, з якого вона родом. У її титанових конструкціях, освітлених каменями, можна впізнати витончені споруди металургійних заводів — як-от Азовсталь. Інеса Ковальова створює свої ювелірні пам’ятники з мрією про майбутнє відновлення українських міст.
«Мегаполіс» Інеси Ковальової
«Цим спільним проєктом, що складається з прикрас-маніфестів, ми хочемо показати світу не тільки страшні наслідки війни, але і мужність українців жити та створювати нове. Віримо, що саме ця сміливість і потреба творити допомогають нам відстоювати свою землю», — зазначає кураторка проєкту Катерина Музика.
В Америці очікується, що семестр за кордоном стане одним з найважливіших життєвих досвідів для студента коледжу. Ваші бабусі, тітки, друзі і навіть дивний сусід на вулиці розповідають вам, наскільки значущим був їхній семестр за кордоном. А якщо вони його не мали і не їздили за кордон, то розкажуть, як же вони заздрять вам і вашим пригодам, які неодмінно відбудуться. Загалом на чотири місяці за кордоном покладається багато очікувань.
А я, збираючись до Польщі, ставлю собі питання: чи маю я повернутися іншою людиною після цих чотирьох місяців за кордоном?
Я посилаю повітряні поцілунки своїм батькам, які проводжають мене в аеропорті. Наступного разу ми будемо розмовляти, коли я буду на самоті у новій кімнаті гуртожитку у Польщі.
Я прокидаюся після доби подорожі. Відкриваю очі і дивлюся у вікно — ми приземляємось у Вроцлаві, моєму новому домі на наступні чотири місяці. Я їду в таксі з аеропорту і ловлю перші враження від нового міста і країни. Я виросла у маленькому містечку Колорадо, чотири стіни мого дому були горами, що оточували нашу мальовничу долину.
Я дивлюсь у вікно таксі і розумію, що нове місто мене змінить
Вроцлавські шпилі
У кімнаті гуртожитку я лягаю у ліжко, готуючись поринути у глибокий сон після багатогодинної подорожі, але місто так просто не дає мені заснути. Мої вікна відкриті через спеку. Через них до моїх вух доносяться звуки міста. Машини, ніби сварячись, гудуть одна на одну, собаки щосили гавкають, а моє ліжко рухається в такт вроцлавським трамваям, які їдуть туди й назад. Удома мені зустрічались цвіркуни і випадкові машини, але тут, у центрі Вроцлава, мої вуха поринають у какофонію звуків, коли я намагаюся заснути.
Я прокидаюся в іншому світі. Здається, ніби тут усе догори дриґом
На моєму ліжку дві ковдри замість однієї. Поруч з моїм ліжком інші розетки, ніж ми маємо у США. Я не розумію, чому ми не можемо просто взяти і зробити все однаково по всьому світу? Чому не можемо стандартизувати розетки? Виходячи з будівлі гуртожитку, я бачу яскраво-зелений неоновий знак. Що таке Zabka? І чому їх так багато тут? Вони просто захопили місто. Кожні сто метрів я знаходжу ще і ще один яскраво освітлений магазин.
Отримавши свою міську картку для транспорту, я сіла у перший свій вроцлавський трамвай. І дивовижа: ніхто її не перевіряє. З великим подивом я дізналась, що мій проїзний будуть лише періодично дивитись. Схоже, тут всі довіряють одне одному.
Історія Вроцлава налічує понад 1000 років
Ще ніколи у житті я не жила у місцевості із такою великою історією. На першому тижні навчання я дізналася про середньовічні королівства, які розділили землю Польщі в XVII столітті, і про те, як 80% міста, в якому я зараз живу, було зруйновано наприкінці Другої світової війни. Кожен мій крок — дотик до історії, тут все нею оповите. Я не відчуваю, що місто зачароване, але я відчуваю, як цегляні стіни міста тягнуться до мене в спробі не бути забутими.
Однак деякі речі залишаються незмінними. Транспорті і людські потоки вони незмінні. Що тут, що, наприклад, у Нью-Йорку. Опущені голови, погляд додолу — ніхто не зупиняється, аби елементарно привітатись. Всі надто заклопотані своїм особистим. Дрібниці — такі як простирадла і розетки — здаються мені зовсім іншими, але людський досвід залишається тим самим.
Звикання до нового міста завжди є складним завданням, однак, лежачи в ліжку, я відчуваю, як мене починає заколисувати заспокійливий шум міста за моїм вікном
У Вроцлаві сучасне органічно поєднується з історичним
Я з нетерпінням чекаю пригод по всій Польщі. І відчуваю себе відкритою для того, щоб дозволити новій країні змінити моє життя.
Режисер фільму Лукаш Карвовскі і виконавиця головної ролі Кароліна Жепа представили фільм в київському «Будинку кіно» при повному залі глядачів, чий позитив очікувань був суттєво підкріплений діями шампанського, спожитого під час початкового welcome drink. Наскільки фільм матиме драматичну складову, ніхто не знав, хоча, зважаючи на сьогодення, заявлене в сюжеті, навряд чи варто було очікувати алкогольного драйву і відповідних йому пустощів. Все було прагматично і концептуальний, як і потрібно.
Карвовскі побудував роад-муві, але лінія руху героїв з пункту А в пункт Б далека від рівності, більше нагадуючи зигзаги проходження полігону, аби вижити. А разом з виживанням пройти шлях такої собі ініціації — зрозуміти те, чого не розумів, набути досвіду, потрібного для виживання в подальшому.
Тому рух між А і Б — це рух не тільки між містами і місцями, це рух між людьми
Дві сестри, які стали головними героїнями. Фото: пресматеріали
Героїня Кароліни Жепи, Ясміна, несподівано, після 8-х років відсутності спілкування, приходить до своєї зведеної сестри Малгосі (Діана Замойска) і просить, навіть вимагає, відразу, прямо зараз, поїхати з неї з Варшави до Харкова. Бо їй повідомили, що їхнього батька, волонтера, було поранено, і його якомога швидше треба забрати до госпіталю. Абсурд такої вимоги для Малгосі зумовлений травматичним минулим і її переконанням в батьковій провині перед нею. І те, що вона таки погоджується, можна пояснити не тільки сюжетом — бо він занадто важкий для увірування, навіть, якщо мова йде про відповідальність, любов, мораль тощо.
Глядачеві допомагає повірити класна акторська гра Жепи. Вона водночас експресивна і стримана, її емоції — в її погляді, її переконливість — в чіпких руках, якими вона вхопила сестру. А ще, певно, режисер, розігруючи цю ключову сценку на репетиціях, рекомендував актрисам робити довші, правильні для цього паузи, коли більше важить не те, що актриси говорять чи не говорять одна одній, а як вони мовчки свердлять одна одну очима. І надалі по фільму фізіономічні «маски» двох сестер та їхні вербальні пікіровки стануть однією з переваг фільму.
Їхнє спілкування — радість для глядача, коли не має натяжок і акторських лаж, коли є гармонія протилежностей
Загалом фільмові переваги — в акторському виконанні і психологічному та драматичному аспектах. Головні персонажі з’ясовують між собою стосунки, маючи складне минуле, тому їхній конфлікт важкий для вирішення, а вирішення його цікаве. І всі подальші люди, які трапляються сестрам на шляху з пункту А в пункт Б, допоміжні елементи для проходження їхнього спільного полігону, буквально прокладеного через війну. Першою, кого сестри зустрічають, дівчина Соломія (Марина Кошкіна) — вона їде в Ірпінь, змушена брехати донці по телефону, що їхній дім в порядку, хоча він повністю розбомблений, що її тато поруч з мамою, хоча він давно пішов на фронт. Другий герой з української сторони — хлопець Саша (Олександр Рудинський), серйозно притрушений і бідовий, але веселий і безпосередній, саме такий, який і потрібен Малгосі, щоб віддатися на поталу миттєвому бздуру і вийти з багаторічної травми попередніх відносин. І третя українська героїня — жіночка Лариса (Ірма Вітовська), хто, на кшталт Харона, везе сестер до Руської Лазової, немов в Аїд, до батька, і навіть більше, повертає їх назад, дозволяючи провести безцінний час разом.
Один з героїв фільму. Фото: пресматеріали
Знятий міцною рукою метра операторської майстерності Ромуальдом Левандовським («Пси-2»), «Дві сестри» мають ще одну правильність, окрім вище згаданої — фільм знятий ручною камерою, що передає логічний для ситуації трем героїнь і тремтіння самого простору, через який героїні рухаються — спочатку до Ірпеня і Києва, а потім до Лазової та Харкова.
Камера тут жива, а життя у фільмі — напружене і на межі закінчення. Тут тільки підтримка і віра важать
І, на щастя, це багато хто розуміє: і перевізник, що погоджується повезти сестер безкоштовно, — бо ж «ми знаєм, як ви, поляки, багато нам, українцям допомагаєте»; і якийсь дядько в Києві, який саме через цю ж причину дає гроші одній із сестер, і наш військовий, який, залишаючи блокпост (?), везе сестер на вокзал. Підтримку поляками українців, що мільйонами (!) втікали у Польщу та через Польщу далі, в Європу, від повномасштабного вторгнення росіян, не можливо переоцінити, бо що може бути благородніше — людяніше — за порятунок від смерті? Це ж ледь не пряме цитування біблійних настанов Ісуса. Це сучасний гуманізм по відношенню до біженців та емігрантів. І виявлена у фільмі вдячність кількох персонажів з української сторони, фактично цитує відчуття всіх українців загалом — подяку за порятунок дітей і дружин, матерів та батьків, в той час, коли інші, деякі з них, пішли в протилежний біг — зустрічати ворога.
Дещо пафосні моменти вдячності у фільмі є не тільки потрібними, вони є моментами щемкої драматичності, сенсовної і чуттєвої — сестри спочатку відверто дивуються такому, але приймають. Бо коли ти на полігоні, варта будь-яка підтримка. А особливо, якщо полігон — це війна.
Так, трапляються по фільму і дурниці, на кшталт сюжету з військовим, залишаючого свій пост; або відсутності сирен в містах під час війни, адже вони постійні в Києві, а в Харкові майже не замовкають; чи перехід сестер до Лазової через замінований ліс. Втім, зовсім не дурницею, як спершу виглядає, є ідея поїздки сестер зі спокійної Польщі до охопленої війною України без карт, контактів, грошей, одягу і спорядження. Режисер — і він же автор сценарію разом з Дмитром Шіробоковим — цим вказує на дикий контраст між Польщею, спокійною і мирною країною, в якій живуть і з якої їдуть сестри, і Україною, охопленою війною, де може статися все, що завгодно. Всім своїм фільмом режисер каже про специфіку війни і вимогу відповідно до неї ставитися. Уважай! — ніби каже він.
Якщо вже вирішив їй протистояти, рятувати інших і їм допомагати, тоді готуйся, збирайся, очікуй, пильнуй і будь швидким, знаючим, міцним, сміливим; знай, як люди долають війну, хто і де почав цю війну, і як себе вести в ситуації зустрічі з тими, хто війну почав і її веде
Кинувшись на поклик батьківського болю, сестри й гадки не мали, що в повному розумінні спускаються в Аїд, бо мають Аїд за міф, а війну — за картинки в книжці чи кадри з фільму. «Дві сестри» — в широкому значенні — це мова не тільки про двох рідних і різних людей, і не тільки про дві країни, історично близькі у своїй любові і ворожнечі, як часто рідні сестри, — мова про розмежовані ситуацією дві системи координат. Що таке, коли війни нема, і що таке, коли вона є. Хочеш миру, казав проникливий римський історик, готуйся до війни. Що б не віщала б тобі доля — готуйся. Бо наївність знову не в моді, і підготовлений — озброєний. А якщо вас двоє — це вже сила.
9-й фестиваль — це не лише огляд українського кіно, а й простір для роздумів про спільні цінності, складні моменти та майбутнє під час війни.
Під час попередніх фестивалів було показано 300 фільмів: найкращі сучасні українські ігрові, документальні, короткометражні та анімаційні стрічки; роботи, відзначені нагородами міжнародних фестивалів, українські претенденти на премію «Оскар».
UKRAINA! відвідали понад 90 кінематографістів. Було організовано 70 супутніх заходів: виставки, майстеркласи, дискусії та концерти. Які емоції та історії стоять за цим фестивалем, який з кожним роком набуває все більшого значення на польській культурній мапі?
Чому саме Україна?
Я не українка, у мене немає українського коріння чи родини в Україні, але з кожним роком у мене з'являється все більше і більше друзів-українців. Я зацікавилась цією темою після Майдану та анексії Криму.
Працювала тоді у кінотеатрі «Люна» і організовувала фестивалі різних країн, особливо тих, які маловідомі. Робила фестиваль африканського, румунського, афганського кіно.
Приїхала до нас, зокрема, Діана Сакеб, яка показувала свій документальний фільм «25 відсотків» про шістьох жінок в афганському парламенті. Цифра 25 відсотків у назві фільму була пов'язана з квотою місць для жінок. Сьогодні це звучить як казка, адже становище жінок в Афганістані драматичне, вони майже нічого не можуть робити, навіть вийти на вулицю без чоловіка, батька чи брата. А ще зовсім недавно вони засідали в парламенті та могли вирішувати, як розвиватиметься їхня країна.
Тому мене завжди цікавили теми, не хочу сказати, що складні, але маловідомі, які могли би бути цікавими для нас, європейців
У Польщі ми були абсолютно не знайомі з українським кінематографом. Російське кіно було дуже розрекламованим. Коли ми починали, я також не раз чула запитання від журналістів: «А чи є щось цікаве в українському кінематографі? Адже це ж пострадянське кіно». Насправді так не було і не є.
Український кінематограф, особливо після Майдану, попрямував у напрямку європейського. Кінематографісти навчаються в європейських школах — у Лодзькій кіношколі, у Школі Вайди, у Варшавській кіношколі. Фільми, які знімаються, є українськими, вони спираються на українську ідентичність, традиції, пам'ять і, безумовно, мають європейський рівень.
Це європейське кіно зі східною душею.
Кінофестиваль UKRAINA!. Фото: пресматеріали
Як ти пізнавала це кіно?
Разом із глядачами та авторами. Цього року Тарас Дронь покаже свій другий фільм «Скляний дім», а в мене в пам'яті його перша стрічка. Дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається в українському кіно, адже рідко хто з режисерів має стільки матеріалу для створення фільмів, як режисери з України. Зрештою, останні 10 років Україна пережила Майдан, анексію Криму, війну на Донбасі і тепер повномасштабну війну в Україні.
Це великі виклики, але також багато цікавого матеріалу та натхнення для створення фільмів
2022 рік також змусив мене зовсім по-іншому подивитися на Україну, на режисерів, які були на червоній доріжці нашого фестивалю в листопаді 2021 року, коли ми говорили про плани та дискутували про майбутнє українського кіно. І я пам'ятаю, що саме Тарас Дронь сказав, що мріє робити універсальне кіно, більше не показуючи війну в Україні, бо дбає про те, щоб це кіно мало ширший резонанс, що тема війни в Україні вже втомила глядачів у світі.
Те ж саме сказав і Олег Сенцов, якому поставили запитання: «Фільм «Носоріг» жорстокий. Ви стільки років пробули в російській неволі, бачили звірства і тепер хочете показати їх на екрані?». На що Сенцов відповів: «Зовсім ні, наступний фільм я хочу зняти для дітей, показувати на екрані красу, щастя, любов».
Не так сталося, як гадалося. Олег на фронті, а Тарас волотнерить, організовує збори для армії, постійно їздить. Він збирає пожертви, допомогу і перевозить в Україну.
«Реал» Олега Сенцова. Фото: пресматеріали
Ми, як фестиваль, також активно долучилися до допомоги Україні. У 2022 році організували близько 200 благодійних показів українських фільмів по всій Польщі. Почали співпрацювати з кінотеатрами, які дуже радо долучитися до цієї акції. На що раніше не можна було розраховувати, бо вони не цікавилися українським кіно.
Останні два роки ми нагадуємо людям, що в Україні триває повномасштабна війна. Це також те, для чого ми робимо наш фестиваль
Минулого року ми підготували панельну дискусію на тему акторів, які приїхали до Польщі і намагаються знайти свій шлях в індустрії. Це була дуже цінна зустріч. Як знайти роботу в Польщі? Найголовніше — вивчити мову і чесно говорити про свої професійні вміння.
Цьогоріч я дуже очікую на продюсерську дискусійну панель, де зустрінуться продюсери з Польщі та України, і ми зможемо поговорити про конкретику, про співпрацю та можливості підтримки українського кінематографа та українських продюсерів. Я сподіваюся, що буде представник Польського кіноінституту, тому що досі більшість європейських країн субсидували українське кіно, а Польський кіноінститут підтримував польські фільми про Україну. Наприклад, «Під вулканом» Даміана Коцура, в якому немає жодного польського слова. Мені дуже приємно, що такий фільм є польським кандидатом на «Оскар». Але я також за те, щоб українці могли знімати фільми про себе, бо вони зроблять це найкраще.
Українські кінематографісти також говорять про те, чи зараз вдалий час для художніх фільмів про війну. Чи не зарано для цього?
А який твій улюблений український фільм?
Моїм улюбленим фільмом протягом багатьох років є «Забуті» Дарії Онищенко з Мариною Кошкіною в головній ролі. Це фільм 2019 року, але його дія відбувається в окупованому російськими сепаратистами Луганську. Він розповідає про вчительку української мови, яка більше не може викладати українською і змушена перейти на російську. Вона стикається з жорстокою реальністю, в якій її друзі та колеги по роботі раптово підкоряються новому режиму. Вона ж абсолютно не в змозі з цим змиритися і відчуває себе дуже ізольованою. У фіналі головна героїня виїжджає з родиною до Києва, бо не має іншого вибору і хоче почати там нове життя. Але і в Києві вона відчуває себе самотньою. Це дуже цікава історія. До речі, мені дуже подобається Марина. Вона також знімалася у фільмі Тараса Дроня «Із зав'язаними очима». Тендітна, але сильна у своїх ролях. Цей фільм також можна вважати одним з моїх улюблених.
Мені подобаються маленькі жіночі історії, жінки, які змушені шукати свій шлях у складних обставинах, де їх не приймають або змушують жити всупереч собі, і все ж вони борються за те, щоб жити інакше, не піддаватися тиску ззовні
А раніше була така секція у програмі фестивалю?
Так, роками маємо «Жіночі історії». Але, знаєщ, це також пов'язане з тим, що зараз жінки в Україні вийшли на перший план і знімають кіно. Дуже хороші режисерки, які творять авторське кіно: Тоня Ноябрьова («Ти мене любиш?»), Ірина Цілик («Я і Фелікс»), Марина Ер Горбач («Клондайк»), або Наталя Ворожбит, яка також є чудовою драматургинею і зробила прекрасний фільм «Погані дороги». Ми мали щастя показувати їхні фільми і приймати їх на нашому фестивалі. З чоловіками інша ситуація, тому що вони змушені були залишитися в Україні, або служать в ЗСУ і знімають на фронті. Цього року ми покажемо документальний фільм «Реал» Олега Сенцова, в якому задокументовані військові дії. Він просто ввімкнув камеру в окопі та знімав наживо. Це може бути дуже цікаво.
«Скляний дім» Тараса Дроня. Фото: пресматеріали
Як ти би описала глядача/глядачку Кінофестивалю UKRAINA!?
Наша глядачка — це жінка приблизно від 25 до 55 років. Це наша основна аудиторія. І незалежно від країни, тож у нас їх порівну. Польки і українки. Але знаєщ, те, що я зараз кажу, не є відкриттям, тому така статистика в театрах, на концертах та інших культурних заходах. Основним споживачем культури є жінка.
І слово «культура» — теж жінка.
Так, так, кажуть, що чоловіки правлять світом, але в культурі домінують жінки, в управлінні також. У нас є міністерка культури і голова Польського інституту кіно, жінки творять культуру. Особливо зараз.
Початком було те, що ми з Мартиною Лях хотіли показати українське кіно польському глядачеві. Але фактично від самого початку на нашому фестивалі були і поляки, і українці. Поляки на початку вивчали українське кіно. Виникали питання: «Чому ці фільми російською мовою?». Це також було пов'язане з тим, що для того, щоб фільм мав ширший резонанс, потрапляв на більші ринки, мав ширшу аудиторію, продюсери робили фільми російською мовою. Відомо, що згодом мовний закон призвів до того, що фільмів українською мовою з'являлося все більше і більше. Зараз, після 2022 року, ситуація зовсім інша. Навіть ті українці, які не переймалися тим, що розмовляють російською, бо це була їхня домашня мова, зараз починають розмовляти українською. Їхні батьки вдома говорять російською, а вони відповідають їм українською.
Що б ти порекомендувала на цьогорічному Кінофестивалі UKRAINA!?
Дуже важливою буде дискусія про дезінформацію та маніпуляції в медіа. Тому що я не приховую, що нам досі доводиться боротися з негативними коментарями під нашими постами у Facebook. Зараз працює штучний інтелект, який створює настільки оригінальні коментарі та профілі, що ми вже не в змозі розпізнати, чи це справді людина, яка дійсно так думає, чи це найнятий робот. Я хочу підняти ці питання на цій дискусії та почути практичні коментарі про те, як розпізнати маніпуляцію та як з нею боротися.
Запрошеною спікеркою на дебатах буде, зокрема, Аня Татар з асоціації «Ніколи знову», яка бореться з хейтом у Польщі не лише проти українців, а й проти ЛГБТ-спільноти, біженців з різних країн.
Чи може ця жінка-культура нас об'єднувати?
Однозначно так. Українська і польська культура насправді не дуже відрізняються одна від одної.
Прекрасним було польське єднання в допомозі українцям! Звичайно, у нас є складні моменти в нашій історії. Волинь, безумовно, є одним з них, і ми не вирішимо його. Я думаю, що рано чи пізно нам доведеться змиритися з цією історією, тому що уникання теми теж ні до чого не призводить. Але, безумовно, зараз не найкращий час, щоб це вирішувати.
Зараз, коли в Україні триває війна і українці воюють, перш за все, за збереження своєї країни.
Але є також моменти в історії, які нас об'єднують. Ми знаємо, що означає бути під російським впливом або бути під домінуванням Росії, тому що, зрештою, Польща теж протягом 50 років була країною під сильним впливом Радянського Союзу, і ми розуміємо, що таке російське домінування і маніпуляції. А західні країни не можуть цього зрозуміти.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
