Акторка Наталя Мазур: «Забутися не виходить навіть на сцені. Забутися взагалі неможливо»

Чому шведи мають такий високий рівень суспільної довіри? І як вони будують свою стійкість у випадку кризи?

‍Коли ворог стукає у двері

У жовтні 2014 року світ облетіли кадри таємничого об'єкта, що з'явився з води в районі Стокгольмського архіпелагу. Збройні сили Швеції негайно прокоментували інцидент як «свідчення іноземної підводної діяльності». Автори статті під назвою «Це сталося: полювання на підводний човен у Стокгольмському архіпелазі», яка з'явилася 20 жовтня 2014 року в щоденній газеті «Dagens Nyheter», посилаючись на джерела, описали, як шведські служби перехопили розмову російською мовою на частоті, яка використовується Росією в надзвичайних ситуаціях. Подальший обмін зашифрованою інформацією мав відбуватися між об'єктом і російською базою в регіоні Кенігсберга. 

Розпочалося полювання на відправника сигналу. За даними джерел, це мав бути російський танкер NS «Конкорд», який вже кілька днів перебував у відкритих водах Балтики поблизу Стокгольмського архіпелагу. У «Dagens Nyheter» можна було прочитати, що Міністерство оборони Росії одразу ж заперечило, що будь-який російський підводний човен перебуває навіть поблизу шведських кордонів. Але фотографії заперечити було неможливо.

Цей інцидент змусив шведську армію почати змінюватися. Після того жовтневого ранку, щоб не сіяти непотрібну паніку, уряд почав вносити зміни на випадок війни. Однією з них стало відновлення програми підводних човнів, яку очолила шведська компанія «Saab».

Шведи усвідомлювали, з якою легкістю іноземна держава може перетнути їхню національну територію — і практично увійти до столиці

Відтепер «Saab» мав протидіяти порушенню морського права, а підводний оборонний потенціал Швеції мав бути максимально посилений. Техніки та інженери почали працювати над розробкою підводних човнів-невидимок для радарів, які були б найкращими у світі, а також над системою виявлення підводних човнів. 

Незабаром після цього, біля Скеппсброну в Старому місті Стокгольма, з води з'явився «Gotland» — підводний човен ВМС Швеції, частина найсекретнішої оборонної системи шведського флоту. Це вузьке і довге судно, екіпаж якого, що складається з 25 осіб, вдосконалює спостереження, топить ворожі кораблі та уникає зіткнення з кораблями і літаками. 

Ще десять років тому плани розвитку програми підводних човнів ставилися під сумнів і навіть загрожували закриттям. Сьогодні вже немає жодних сумнівів: такі судна відіграватимуть ключову роль в обороні Швеції. Вигляд синьо-жовтого прапора, що майорів над чорним підводним човном, був великою несподіванкою для тих, хто прогулювався набережною. Багато хто навіть не знав, що шведські військові взагалі мають підводні човни, а пересічний громадянин і гадки не мав, що Швеція є світовою державою в цій галузі. 

На випадок кризи або війни

Через два роки після подій на Стокгольмському архіпелазі до поштових скриньок усіх мешканців Швеції надійшла брошура під назвою «На випадок кризи чи війни — важлива інформація для мешканців Стокгольму» (Om krisen eller kriget kommer - viktig information till Sveriges invånare). На менш ніж 20 сторінках вона всебічно пояснює, що таке готовність до кризи: що робити, коли зникає телефонний зв'язок, інтернет, електрика та доступ до інформації, а також кому довіряти і звідки отримувати інформацію. Брошура підкреслює, наскільки важливо, щоб громадяни були здатні впоратися з кризою чи війною самостійно, до того, як прийде державна підтримка. Тому що це дуже важливо. 

Одна зі сторінок містить контрольний список з порадами, як підготуватися в домашніх умовах. У ньому перераховані приклади їжі тривалого зберігання та їжі, яка не потребує багато води для приготування (що також може бути проблемою), обов'язкові засоби зв'язку, предмети гігієни та медицини, а також необхідні документи. Про все це заступник голови МВС розповів в інтерв'ю PAP.

— Будьмо готові в межах наших можливостей вижити принаймні три дні без допомоги державних структур, — сказав Вєслав Лесьнякєвич. — Маємо мати запас води, необхідні медикаменти, засоби гігієни та санітарії, запас їжі, освітлення, яке працюватиме без електромережі, заряджені павербанки. А також транзисторне радіо, бо ми вже забули, що це може бути єдиним засобом отримання повідомлень.

Остання версія шведської брошури була опублікована в листопаді 2024 року і, як і попередня, не викликала шоку чи паніки серед громадян. Розширена на кілька сторінок, вона, вочевидь, спирається на досвід з українського фронту — знання, які шведський уряд намагається використати для посилення безпеки своїх громадян. Це також проявляється у посиленні рекламних кампаній щодо вступу до армії, а також у підвищенні обізнаності про те, звідки може прийти загроза — у випадку Швеції, з Балтійського моря та півночі країни. Саме тому у 2025 році розпочалася підготовка шведських арктичних спецбригад, щоб у разі війни і громадяни, і військові були готові до захисту. 

Війна в Україні виграє нам час

На початку березня під час засідання Сейму прем'єр-міністр Дональд Туск оголосив, що в Польщі триває підготовча робота над проєктом створення півмільйонної армії. Елементом проєкту буде військова підготовка, яку пройде кожен дорослий чоловік. За словами прем'єр-міністра, навчання покликане забезпечити, щоб ті, хто не піде до регулярної армії, могли стати повноцінними солдатами в конфліктній ситуації. На думку незалежного військового експерта і популярного публіциста, який виступає під псевдонімом Капітан Лісовський, у Польщі може не вистачити захисників, якщо почнеться війна. Однією з причин цього є давно припинений призов на строкову військову службу.

— Війна в Україні показала, що потрібні людські ресурси, які обчислюються сотнями тисяч, — каже Лісовський. — Ресурси резервістів, тих, хто пройшов підготовку, або тих, хто лише потребує перепідготовки. У Польщі ми маємо серйозний дефіцит людських ресурсів. У нас менше таких кадрових резервів, ніж у Білорусі, де їх близько 300 тисяч. Для нашої безпеки ми повинні відновити ці резерви. Ми також повинні відновити резерв техніки. Це буде великим викликом.

На думку капітана Лісовського, недарма прем'єр-міністр тільки зараз оголосив про концепцію навчання поляків, щоб за короткий час збільшити кількість резервних і мобілізаційних ресурсів нашої армії. Це правильний крок. Можна лише мати сумніви щодо запропонованих методів.

— Місячного навчання недостатньо, вважає експерт. — У всіх аналізах, які ми з колегами робили, виходили з того, що це три місяці. Пам'ятаймо, що зброя змінилася, технології змінилися, люди теж змінилися, і все це потрібно враховувати. Ми вважаємо, що тримісячний період підготовки є достатнім для того, щоб отримати базового стрільця, якого потім можна буде готувати до служби в армії, залежно від його здібностей. 

Він також додає, що розширення нашої армії дає нам можливість отримати ще більший стримуючий і оборонний потенціал в раціональні терміни, що має, як мінімум, змусити Росію глибоко замислитися над тим, чи варто з нами зв'язуватися. Бо чи варто нападати на добре підготовлену країну, коли це може призвести до ще більших втрат, ніж війна в Україні, навіть якщо фронт буде набагато коротшим?

— Я кажу це з надією, що Україна не поступиться і що польсько-український кордон буде для нас безпечною ділянкою східного кордону, —додає капітан Лісовський. — І що нашою єдиною турботою залишиться ця північно-східна ділянка кордону нашої батьківщини, на стику з Кенігсберзьким регіоном і на кордоні з Білоруссю. Це дозволить нам максимально заощадити сили в оборонній операції і мати їх достатньо не тільки для самозахисту, але й для того, щоб мати можливість відплатити агресору за його дії.

Бартломей Випартович, журналіст і автор книги «Між Бугом і правдою», йде у своїх роздумах на крок далі. На його думку, Польща вже певний час є учасником війни. І те, що відбувається на українському фронті, виграє нам час

— Польща вже тривалий час перебуває у стані кібервійни, каже Випартович. — Наші сили кіберзахисту проводять оборонні операції, і ми вразливі до атак як з боку державних, так і недержавних гравців. Ми також перебуваємо в умовах гібридної війни, або, як ви можете сказати, на порозі війни. Сюди входить міграційна криза на польсько-білоруському кордоні. Ми піддаємося диверсійним атакам — це і спроби підпалів, і більш активні дії російських спецслужб. Чи можна побоюватися повномасштабної війни? На даний момент Росія сильно втягнута у війну в Україні, і саме ця війна є, в певному сенсі, вирішальною з точки зору майбутніх форм її агресії. Але коли справа дійде до мирних переговорів або припинення вогню, годинник почне цокати, ми почнемо вимірювати час. Тому що Росія, без будь-яких військових дій, почне відновлювати свої можливості. Тому, як це не парадоксально, для багатьох європейських країн, включаючи Польщу і країни Балтії, втягнутість Росії у війну в Україні є своєрідною гарантією безпеки.

‍Соціальна довіра та стійкість до дезінформації

Шведська модель розбудови суспільної стійкості в умовах кризи — це передусім спроба створити системне рішення, за якого громадянин знає, що робити в умовах кризи, як до неї підготуватися, на що розраховувати і звідки брати інформацію, щоб не піддатися дезінформації. Згідно з останніми статистичними даними Шведського агентства державного управління (Statskontoret), 65% громадян Швеції довіряють своїм збройним силам, 74% — поліції і 88% — поліції безпеки Säkerhetspolisen. 

Брошура «Коли приходить криза або війна» лише нагадує інформацію, яку шведи вже знають: як звучать сигнали тривоги, що попереджають про небезпеку, де розташовані укриття і до яких місцевих органів влади звертатися за допомогою. З моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну шведська влада опублікувала сотні звітів про дезінформацію та способи боротьби з нею, а в Інтернеті поширюються кампанії про те, як не піддаватися на фейкові новини. На думку Бартломея Випартовича, освіта є найважливішим фактором у цій справі. Чим краще освічена людина, тим менше вона піддається різним когнітивним або дезінформаційним заходам. Це пов'язано з тим, що вона краще вміє перевіряти та перевіряти інформацію.

— На жаль, соціальні мережі та великі технології заохочують людей замикатися в своїх інформаційних бульбашках, каже журналіст. — А вирватися з дезінформаційної бульбашки дуже важко. Це не схоже на те, що іноземна служба прийде до вас і скаже: «Привіт, відтепер ви наш агент і будете робити те, що ми вам скажемо». Набагато легше сформувати токсичне мислення, створити групи, які будуть поширювати шкідливу інформацію, створюючи у людини ілюзію, що вона є кимось особливим, що у неї є таємні знання — а отже, місія, яку вона може поширювати. Ось питання, яке можна було б розвивати на науковій конференції протягом кількох днів: «Чи ефективна боротьба з дезінформацією?». На мою думку, ні. Нам потрібно навчати та імунізувати один одного.

Як перевірити, чи не застрягли ми в інформаційній бульбашці? Варто змінити свої онлайн-звички і почати шукати інформацію по-іншому. Перш за все, потрібно вийти з-під впливу алгоритмів персоналізації, тобто тих, які відстежують нашу онлайн-активність: час, проведений на тій чи іншій сторінці, прочитані статті, написані коментарі чи залишені вподобання. Найпростіше рішення — видалити файли «тістечка», користуватися пошуковою системою в режимі інкогніто або перейти на DuckDuckGo чи Startpage.

Мій дім — моя фортеця

У методичних рекомендаціях, які готуються Міністерством внутрішніх справ у співпраці з Урядовим центром управління державної охорони, буде зроблено акцент на тому, що громадянин має бути готовим пережити 72 години наодинці у власній оселі. З цим погоджуються експерти, в тому числі творці проєкту «Академія Defence24». За словами генерала Ярослава Громадзіньського, стійкість суспільства починається зі свідомості окремого громадянина. Адже якщо кожна сім'я зможе прожити 72 години без зовнішньої допомоги з боку місцевої влади чи держави, будучи підготовленою та захищеною, вона не ляже тягарем на державу чи місцеву владу, які зможуть ефективно розгорнути всю систему допомоги та порятунку в ті критичні години після виникнення кризи, а потім надавати підтримку населенню. 

— Саме в цьому і полягає стійкість, — каже генерал. —  Надзвичайно важливим елементом є побудова довіри та комунікації між сім'єю та найнижчим рівнем місцевої влади: сільським головою, мером, головою району. Важливо, щоб ця влада встановила контакт з громадянином до того, як станеться кризова подія, щоб громадянин довіряв своїй місцевій владі. Щоб він знав, що в кризовій ситуації саме тут можна шукати реальну інформацію. А влада знала, що цю інформацію треба донести до громадянина, наприклад, випустивши оголошення кожні чотири години. Тому що найстрашніше у всій кризі — це необізнаність громадянина. 

За словами генерала Громадзіньського, досвід України показує, що комунікація є ключовою для громадян. Українська влада призвела до того, що урядові повідомлення доходять до громадян через усі можливі комунікатори, починаючи з Telegram і закінчуючи сервісом X. Місцеві муніципалітети і навіть селища у великих містах мають власні канали в Telegram, де отримують інформацію з перших вуст.

— Стійкість суспільства — це також стійкість до дезінформації, продовжує генерал. — Стійкість до фейкових новин, стійкість до сіяння паніки серед населення. Це те, що показала нам гібридна війна: що можна дуже сильно вплинути на суспільство, щоб люди перестали вірити місцевій владі, перестали вірити владі. А звідти — один крок до дестабілізації державних структур. 

Громадзіньський є прихильником ідеї тривожних скриньок, а не валіз. Це не означає заперечення цінності тривожної валізи, адже її вміст — вода, їжа довготривалого зберігання, деякі батарейки, акумулятори, павербанки, тобто все, що допоможе людині пережити критичний час, — є дуже необхідним. Вся справа в назві, адже назва «тривожна валіза» (пол. plecak przetrwania — прим. пер.) одразу наводить на думку про втечу.

— А це не про втечу. Втеча — це те, що працює на користь ворога, це створює паніку в наших рядах. Йдеться про те, щоб вижити в місці свого проживання протягом 72 годин, не обтяжуючи державну систему. Перечекати, але бути поінформованим і не панікувати. Дати державі шанс активувати систему реагування на надзвичайні ситуації і допомогти вам.

Готуватися до гіршого, сподіватися на краще

Варто бути готовим до кризової ситуації до того, як вона станеться, адже підготовка дасть нам відчуття спокою. Коли держава розгорне допомогу громадянам у кризовій чи воєнній ситуації, буде вже запізно для тренувань та інструктажів. Коли ми думаємо про власну безпеку або безпеку нашої сім'ї, ми самі повинні мати певні навички. Даміан Дуда, президент фонду «Тим часом» (W międzyczasie), який від початку повномасштабної війни рятує життя українських солдатів на передовій, наголошує, що найголовніше — бути готовим надати першу допомогу — не лише комусь іншому, а й собі. Війна в Україні показала, що не обов'язково бути учасником бойових дій, щоб потрапити під ворожий вогонь, як на полі бою. Адже Росія так само обстрілює ракетами українські міста, завдає поранень цивільному населенню, з якими солдати щодня стикаються в окопах.

— Західний світ живе у фальшивому почутті безпеки, — каже Даміан Дуда. — Ми перебуваємо під абажуром, створеним видимістю міжнародного гуманітарного права і який створює видиме відчуття сили альянсу.

Переорієнтація політики США показує, що кожна країна, кожне суспільство повинні в першу чергу думати про власну безпеку — і лише потім робити ставку на альянси і право

За словами Дуди, важливо зробити копії документів і тримати їх у рюкзаку на випадок евакуації. А також подбати про пальне на випадок, якщо доведеться пересуватися. Також не зайвим буде пройти курс першої медичної допомоги або навіть піти далі і пройти тренінг з медицини поля бою (відомий як TC3, від Tactical Combat Casualty Care — тактична допомога пораненим в бою). Набуті там знання допоможуть вам зорієнтуватися в разі загрози і дадуть певне уявлення про те, з якими пораненнями вам доведеться мати справу.

— Польща не мала бойового досвіду з часів Афганістану та Іраку, які, до речі, були експедиційними, а не повномасштабними конфліктами. Як наслідок, наші силові структури не завжди мають адекватні знання або належну підготовку у вигляді системи тренувань, — пояснює Дуда. — Завдання нашого фонду, окрім порятунку людей на полі бою і набуття там досвіду, полягає ще й у тому, щоб передати цей досвід нашим збройним силам. Це один з важливих аспектів нашої роботи: ми вчимося там, щоб навчати тут, вдома, і зміцнювати оборонний потенціал нашої Батьківщини.

На цьому питанні також зупинився капітан Мацєй Лісовський. На його думку, польська армія на центральному рівні ще не вчиться на важкому досвіді своїх українських сусідів. Однак в окремих військових частинах, особливо у спецпідрозділах, ці зміни і готовність вчитися вже можна побачити. Це важливо, адже кожен курс чи тренінг, навіть найпростіший, підвищує обізнаність у так званій «червоній тактиці», тобто всіх процедурах і техніках надання першої медичної допомоги та евакуації з поля бою.

— Ми живемо в час, коли люди є одним з найважливіших активів і ресурсів, — каже Лісовський. — З огляду на нашу демографічну ситуацію, ми не можемо дозволити собі розпоряджатися життями наших солдатів так, як це роблять росіяни у своїх «м'ясних атаках». Найважливіший виклик для нас —зробити людей більш стійкими до того, що відбувається на полі бою, за допомогою правильних навичок, включаючи медичну самодопомогу або допомогу своїм колегам. Очевидною є різниця у підході українців до своїх солдатів. Вони розвинули систему евакуації поранених до такого рівня, що їхні втрати незрівнянно менші, ніж у російської сторони. 

‍

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля. 

У полон за наказом. Оленівка

— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.

Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили. 

Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000. 

Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…

Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак

Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями. 

Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру. 

Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.  

Найскладнішим був страх очікування… нового побиття

Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час. 

Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю. 

Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть. 

Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу,  руки підняті ззаду догори

Обмін з другої спроби

У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.

‍Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав 

Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.

Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того  дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.

«Знайомство» з дружиною

На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати. 

Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.

«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»

— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути. 

Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей. 

Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно. 

Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась

Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.

Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону

— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко. 

— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває

Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані. 

Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.

«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?

1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе. 

Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку. 

Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив! 

Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.  

2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий. 

3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».  

4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити. 

Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?». 

Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.

5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль. 

Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками. 

6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час. 

У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване. 

7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього». 

‍Фото: приватний архів подружжя Меркотан