«Якщо народ хоче говорити про свій біль, він повинен це робити», — перекладачка Ірина Дмитришин

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»

Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?

Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.

Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.

І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми —  мігранти.

Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».

Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.

‍Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....

Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.

З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії

Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша —  солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга —  берегиня, турботлива мама.

В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.

Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?

Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.

Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.

Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....

Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.

З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.

Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками? Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані. Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.

Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.

У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.

Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли —  особливо на початку повномасштабної війни —  було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі. 

Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів. А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?

У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.

В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.

В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах. 

Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців. У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок. Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку. Чи відчувають цю напругу жінки-біженки? Як би Ти це прокоментувала?

Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.

Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів

Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться. Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива. Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?

Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок —  чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися —  чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.

Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти —  чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?

А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?

Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.

А третій фактор?

Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?

Що мається на увазі?

Втеча від війни —  тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.

Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.

Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?

Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті. 

Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.

‍

Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.

AFUCA — франко-українська асоціація у Ніцці, створена у 2016 році командою однодумців. Серед них була киянка Ірина Бурдель. Жінка вже 20 років проживає у Франції. Одного дня декілька українців, що жили у Ніцці, вирішили зібрати потужну українську громаду, аби підтримувати все українське та показувати французам багатство й самобутність української культури. Запустила з однодумцями українську школу, мистецький фестиваль «Кобзар». А з початком повномасштабної війни в Україні організували колосальну роботу з прийому та супроводу біженців. 

«Психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент є до кого звернутися за допомогою», — Марія Тугай, мама трьох дітей

Я з міста Південного, що за 20 хвилин від Харкова. Великою родиною жили у своєму будинку. Старшій доньці 13. Сину — 8. Молодшій доньці зараз 7. Всі були при справі. Чоловік Дмитро до повномасштабної війни працював масажистом, займався реабілітацією спортсменів. Я працювала у Харківському академічному театрі музичної комедії. Грала на флейті у симфонічному оркестрі. Паралельно професійно займалася спортом, навіть готувалася на чемпіонат України із дзюдо в партері. Всі були щасливі. В одну мить повномасштабна війна все змінила.

Тиждень ми з чоловіком по черзі спали по три години — боялися пропустити обстріли. Такий режим виснажував всіх. Й одного дня мій чоловік ухвалив рішення за мене — потрібно виїжджати з області. Тричі я збирала речі і розбирала, бо не хотіла їхати. Потягом добиралися з Дніпра до родичів на західній Україні. У вагоні було до півтори сотні людей. Вони лежали по двоє-троє на полицях. Я спала сидячи. Не розумію досі, чому потяг зупинявся на майже всіх зупинках. Брати людей було нікуди.

Вони кричали і плакали на пероні, бо всі хотіли їхати. Чоловіки намагалися вибити двері, аби відправити дружин з дітьми подалі від війни. Було відчуття, ніби дивишся фільм про Другу світову війну

У родичів я з дітьми прожила 10 днів, а далі поїхали до польського Кракова. Моя молодша сестра, яка разом з мамою на той момент подорожували Європою, орендувала там для нас квартиру. Нам дуже сподобалося місто. Та і польська мова ближча до української. Але знову ж таки моя сестра купила нам квитки до Франції, в Ніццу. Свій вибір пояснила тим, що серед країн, де вона бувала, їй там сподобалося найбільше.

Після приїзду туди почалися наші пригоди з пошуком житла. Спочатку місцева влада надала нам готель на п'ять днів. Французи не були готові до такого напливу біженців. За цей час ми зробили документи тимчасового захисту, але лишилися без житла. За допомогою поїхали до центру, який опікувався біженцями у Каннах. З квартири на квартиру ми переїжджали сім разів. За цей час діти пішли до французької школи. Після закінчення шкільного сезону власниця помешкання попросила нас виїхати. Це курортна зона, і місцеві за три місяці літа заробляють на цілий рік життя. Так ми поїхали в Ніццу, де була розподільна база, куди ти звертаєшся, приїхавши вперше. Це була велика територія, з невеликим кімнатами, розділеними гіпсокартоном. Люди там жили до тижня, а потім їх розселяли по регіонах. Ми ж хотіли залишитися тут.

На той момент одна з місцевих організацій розселяла українців на все літо на туристичній базі в горах. Взяли і нас. Ми ходили на курси, в нас була закрита територія. У цій організації працювала оперна співачка українка Олена Харачко. Паралельно вона працювала у франко-українській асоціації, де відповідає за музичний напрямок. Саме вона почала витягувати мене з мушлі. І робить це досі.  Я довго не могла змусити себе взяти флейту до рук. Якщо мені про неї нагадували, я починала плакати. Та разом з Оленою ми почали проводити концерти і грати на інструментах.

Та й дітям було чим зайнятися. Франко-українська асоціація організувала для них українські народні танці. А ще — суботню школу. Допомагають вони і з документами. Зокрема, кожні пів року ти повинен подовжувати тимчасовий захист у Франції.

Та й психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент, є до кого звернутися за допомогою чи порадою. Легше, коли є підтримка, але я досі не адаптувалася. Тут своє життя, культура. Ми різні.

Більшість українок тут працюють прибиральницями. Ми якось сміялися, що у французів ніколи ще не було скільки посудомийок і прибиральниць з вищими освітами

Наприклад, я мию посуд у ресторані. Працюю вночі, вранці встаю, бо треба займатися дітьми. Такий режим вже позначився на здоров'ї. У мене почалася екзема, сильна алергія. Соціальна допомога є. Дають картку з віртуальними грошима. Зняти їх ти не можеш. Лише розраховуватись за їжу, одяг, навіть техніку. Раніше було 440 євро в місяць на одну дорослу людину. Та на ці гроші тут не проживеш.

Мій чоловік військовослужбовець і зараз на війні. За рік приїздив тричі під час відпустки, яку розбив на три частини. Я дуже хочу на свій город і пити каву на своїй терасі. Однак поки залишаємось тут. У молодшої доньки затримка мовлення. З нею займається логопед. Мій син вже розмовляє французькою, а старша донька навчається у коледжі. Як буде далі, ніхто не знає. Поки ж я бачу тут багато можливостей для своїх дітей і буду їх використовувати.  

«Найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше», — Марина Коновалова, мама двох дітей

Проживаючи у Харкові, ще до початку повномасштабної війни відчувала, що щось трапиться не добре. Тому що читала іноземну пресу, дивилась новини, аналізувала інформацію. На той час моїй доньці було чотири роки, а сину всього 11 місяців. «Тривожні» валізи були зібрані завчасно. Оскільки Харків дуже близько до кордону, потужні обстріли почалися одразу. З квартири ми переїхали до батьків у приватний будинок, бо там був підвал, в якому ми ховались. І так було до 3 березня 2022 року.

У мене постійно виникали думки на зразок «а якщо Харків захопить ворог? Що ми будемо робити? Ким стануть мої діти?». І одного дня я ухвалила рішення виїжджати. Спочатку поїхали у Чернівецьку область, а далі — до Франції

Країну обрала не випадково, тому що у 2013 році я здобувала освіту у Ліоні. Маю французький диплом магістра за спеціальністю «Інформатика і статистика для менеджменту». Та й моя молодша сестра там проживала. Тому Франція не була мені чужою. Мову я знала, хоча за 10 років відсутності практики вона дещо призабулася. Разом зі мною та дітьми до Франції переїхали моя мама, бабуся і навіть пес. Шукати стале помешкання допомагала сестра.

У Франції дуже важко орендувати житло, якщо немає так званого гаранта і зарплати, яка втричі перевищує суму за оренду. Без допомоги місцевих це зробити дуже складно 

Після приїзду найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше. Мені пощастило, що я знайшла роботу з українцями. Наразі допомагаю українським біженцям працевлаштовуватися.

Після приїзду до Ніцци шукала українські організації. Одного дня натрапила на франко-українську асоціацію. Вони допомагали нам та іншим біженцям з України продуктами, одягом. Надавали  консультації з різних питань. Та й просто було куди прийти і поспілкуватися. Для дітей — організована школа і дозвілля. Це те, що мені було дуже важливо на той час. Від них йшла величезна підтримка. З дітьми також працювали психологи, допомагали їм соціалізуватися. 

Загалом, асоціація дуже багато робить для українців. У них чимало різних культурних заходів. Зокрема, зараз розвивається хор, куди я також ходжу із задоволенням у вільний від роботи час

Також їм вдалося налагодити із місцевою владою потужні і міцні зв’язки. І це теж допомагає вирішувати наші іноді надскладні питання. Поки що я лишаюся у Франції.  Хочу, аби мої діти відчували себе у безпеці і мали змогу навчатися. Вони інтегруються у новий простір, не забуваючи при цьому, що є українцями.  Як буде далі — час покаже.

«Ми знаємо, що у вас велика громада і їм потрібна підтримка», — Ірина Бурдель, голова франко-української асоціації  у Ніцці

Наша асоціація виникла ще у 2016 році, коли виник запит на те, щоб відокремити українську громаду від російської, яка була тут давно. Ми розвивали культурні проєкти і займалися українськими дітьми, які проживають у Ніцці. Тобто до 2022-го року займалися в основному культурною діяльністю. Проводили виставки, покази фільмів, конференції, облаштували могили українських діячів, які тут поховані, перекладали українською аудіо гіди в музеях. 

З початком повномасштабної війни в Україні ми розширили свою діяльність. Сьогодні працюємо за чотирма основними напрямками. До культурного і роботи з дітьми додалася гуманітарна допомога в Україну і супровід на місці українських біженців. 

На початку війни ми передавали до України все, що приносили небайдужі люди. На сьогодні ми відправили 37 фур гуманітарної допомоги з Ніцци. Паралельно з цим майже щотижня відправляємо місцевими перевізниками щонайменше 10-15 коробок з допомогою 

Гуманітарну допомогу відправляємо конкретним людям або фондам чи громадським організаціям, з якими давно працюємо. Обов’язково перевіряємо, куди вона їде. Допомагають переважно українці, які давно проживають у Ніцці. Часом французи можуть принести якісь речі або медикаменти. У нашій команді є люди з медичною освітою. Тож вони перебирають і відсортовують ліки. Таку допомогу  відправляємо на медичні заклади України. 

За ці понад два роки запити суттєво змінилися. Якщо для військових на початку потрібно було все — від шкарпеток до базових речей, то сьогодні ж більшість потребує дрони.  

Також ми допомагаємо українцям, які до нас приїжджають з оформленням документів, медичним страхуванням, розказуємо, як записати дитину до школи, знайти роботу, піти на мовні курси. На жаль, у Ніцці зараз біженцям не просто, бо тут дуже мало житла і воно дороге. Це курортне місто і вільні апартаменти складно знайти. Утім, більше шансів працевлаштуватися. Щоправда, без знання мови лише у сферу обслуговування — готелі чи ресторани.  

Франція досі відкрита для біженців, як і вся Європа. Але проблема в тому, що людина сама мусить знайти житло. Лише потім з новою адресою треба йти до префектури і отримувати тимчасовий захист. Інакше доведеться їхати в інший регіон 

Навчання у суботній школі проходить на базі нашої Асоціації. У нас є приміщення, яке надала мерія Ніцци, і кожної середи і суботи ми приймаємо три групи дітей від трьох до 12 років. На заняттях вони вивчають французьку та українську мови. Деякі групи вчать математику, історію, культуру України. Є й додаткові творчі заняття — малювання, скульптура, ліплення, танці.

А ще з 2017 року ми проводимо фестиваль «Кобзар». Намагаємося показати традиційну українську культуру і сучасну Україну через подібні заходи.

Прагнемо познайомити з нашою культурою французів, а ще зруйнувати стереотип, що Ніцца — російське місто, як це було роками через навалу росіян, які бажають тут проживати

Наступного року разом з мерією Ніцци ми запускаємо переклад українською мовою туристичного гіда для українців. Вперше у Франції будуть брошури для туристів українською. Зараз дуже багато людей з інших регіонів намагаються переїхати в Ніццу. Вони говорять: «Ми знаємо, що у вас велика громада і нам потрібна ваша підтримка». Ми точно потрібні одне одному. Навіть просто прийти і поговорити чи випити чаю. До речі, ми організовуємо для жінок похилого віку зустрічі з чаюванням. Їм це потрібно, як повітря. Загалом наша мета — створити у Ніцці Український центр із культурними та бізнесовими програмами, де ми зможемо говорити про інвестиційні проєкти після перемоги.