Юлія Шипунова

Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.

У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.

Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.

Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.

Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику

— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.

А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.

Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.

Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.

І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.

Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.

— Що за два роки  змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?

— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.

Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.

У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.

Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.

Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.

Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.

Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.

Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.

Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...  

У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.

Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики

— Скільки зараз українських музикантів у Франції?

— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.

— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?

— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.

А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.

— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?

— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію.  І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.

Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.

— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?

— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.

Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.

Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».  

Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.

Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.

Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»

Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця,  який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.

— Які  аргументи доводиться наводити французам?

— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.

— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…

— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.

— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.

— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».

— Що ж робити?

— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.

Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.

Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.

Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66300dc7066fa5201d178b78_ascala-borisgodunov%202022.jpg">«Читайте також: Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю»</span>

Завдяки Ірині Дмитришин французький читач відкрив для себе Сергія Жадана, Олега Сенцова, Софію Андрухович, Марію Матіос, Андрія Куркова, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюху тощо. За переклад жаданівського «Інтернату» Ірина отримала премію Drahomán Prize-2022, яка щороку вручається кращим перекладачам з української мови на інші мови світу.

В 2023 році у книгарнях Франції з’явилася книга «Ода Україні» — це збірка оповідань та віршів, написаних під час повномасштабної війни чотирнадцятьма українськими авторами. Серед них — Любко Дереш, Катерина Бабкіна, Борис Херсонський, Артем Чех, Олександр Михед, Ірена Карпа, Тарас Прохасько, Андрій Любка тощо. Всі вони розповідають про свої рідні міста й села, аби познайомити іноземного читача з українськими місцями сили. Переклала всі ці твори Ірина Дмитришин.

Ірина живе у Франції з 1993 року й весь цей час працює над популяризацією України та її літератури. Професорка й авторка численних публікацій, вона відповідає за українські студії в Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO) у Парижі. А це, між іншим, єдиний осередок у Франції, де вивчають українську мову та культуру.

До 2022 року у французьких книгарнях продавалося лише дев’ять українських авторів. З тих пір кількість української літератури — як історичної, так і художньої — збільшилася втричі. Те, що зраз видається у Франції, викликає інтерес, дебати й змушує французів переосмислювати події в Україні. А от класичну літературу наших авторів європейський читач тільки починає для себе відкривати. Натомість з російською літературою все навпаки. За словами Ірини Дмитришин, сучасна російська література не викликає особливої зацікавленості, тоді як класика традиційно залишається популярною.  

З Іриною ми зустрічаємось у паризькій кав’ярні неподалік інституту слов’янських студій, в якому їй систематично доводиться ставити на місце представників російської сторони:

— На презентації з нагоди століття інституту слов’янських студій зібралося з десяток представниць різних літератур, і кожна мала представити свою, — розповідає Ірина Дмитришин. — І от представниця російської літератури зараховує Куркова до російської літератури. Я говорила після неї. І я заперечила: «Знаєте, Андрій Курков з вами не погодився б». Адже Андрій Курков — українець.

Взагалі, це питання, що вважати українською літературою. Чи лише те, що написано українською, чи автор має народитися й вирости в Україні, чи це має бути український сюжет… Тому самоідентифікація письменниками за життя є дуже важливою. Оскільки Андрій Курков ідентифікує себе як письменника українського, то не варто тоді Росії привласнювати його успіх. Він не бере участі в літературних салонах. А на обкладинці його книг написано, що він український письменник.

З того, що росіяни хотіли привласнити, вони вже все привласнили. Питання до нас — наскільки нам треба це відвойовувати назад? Знати, що не міг Гоголь писати українською. Навіть попри те, що він був сучасником Шевченка, він належав до іншої верстви. У нього були інші бажання, інші амбіції. І окрім як писати російською, він їх задовольнити не міг. Тому за влучним виразом Миколи Рябчука, «Гоголь для нас не є ворогом, але і не прийнятий в пантеон українських класиків». На цьому це питання треба закрити.

ЮШ: Українська та російська літератури стоять на полицях французьких книгарень поруч. Чи програємо ми інформаційну війну?

ІД: Вони стоять поруч, коли вони є. Я маю на увазі українських авторів. Не забуваємо, що російська література роками, якщо не століттями, вкладала гроші в промоцію своєї культури. Вона виробила імідж гуманістичної російської літератури, яку повинна читати освічена людина. Мовляв, якщо ти не читав Толстого, Достоєвського та Чехова, ти не можеш вважатися освіченою й різнобічно розвиненою людиною. І ця установка досі працює — попри всі ті злочини, які Росія чинить сьогодні. Хоча саме час замислитись, чому ця «велика гуманістична література» не унеможливила зародження путінського режиму?

За інерцією, європейці продовжують вважати, що російські автори надзвичайно талановиті й важливі. Але це зупиниться, коли наступні покоління не зуміють написати чогось путнього й цікавого. Сьогодні процес вже загальмувався тому, що багато французьких видавців не беруть фінансування з російських джерел

Останньою такою подією, як на мене, був французький книжковий салон у 2018 році, на якому Росія стала почесним гостем. Пригадую, що у нас тоді був милий, невеликий, акуратний стенд, і ми намагалися скасувати запрошення Захара Прилєпіна (російський письменник і пропагандист — Ред.). До честі його видавця, він відмовився брати наступні твори Прилєпіна. Зараз його друкує лише маргінальний прокомуністичний видавець, крайній лівий, який видає також книжки про те, що Голодомор — це фейк, а вбивство польських офіцерів у Катині — справа рук нацистів, а не радянської влади.

Сьогодні нарощує м’язи покоління, яке народилося, виросло й стало свідомим за незалежної України. Тобто це люди, які не знали радянського союзу й які як належне сприймають те, що Україна самотійна й має власних письменників. Помаранчева революція, Революція Гідності, війна — штрихи до портрета України. І цей портрет привабливий. Він викликає захоплення. На відміну від того, що був створений російсько-радянською пропагандою — напівселянської, антисемітської, пронацистської країни. Зміна іміджу йде на користь Україні. Але, на жаль, це відбувається надто великим коштом. І ми повинні це усвідомлювати. Перед нами велика відповідальність — не втратити й не зганьбити цей шанс.

ЮШ: 11 років тому в одному з інтерв'ю ви говорили про те, що у Франції було дуже мало перекладеної української літератури. Що змінилося на книжковому ринку, і чи можна вважати, що після повномасштабного вторгнення українська книга отримала можливість зацікавити французького читача?

ІД: Лідером на видавничому ринку залишається видавництво «NOIR sur BLANC», яке має польсько-швейцарсько-французьке коріння. Воно продовжує бути амбасадором української літератури, друкуючи три покоління: від «патріарха» Юрія Андруховича — до нашого «бед боя» Жадана й молодшої генерації Софії Андрухович.

Щодо успіху літератури… Український роман, коли він потрапляє до французького видавця, конкурує з австралійським, алжирським, бразильським. Українська література довгий час була невідомою й непізнаваною в тому плані, що пересічний француз не міг назвати жодного українського автора чи якийсь знаковий український твір. Знали Андрія Куркова, але його теж не одразу ідентифікували як українського письменника. Сьогодні на обкладинках написано чітко — український письменник, який пише російською мовою. Жодних різночитань .

ЮШ: Від початку повномасштабного вторгнення всі французькі видавці збільшили наклади українських творів…

ІД: Вже майже два роки Україна не сходить з новин. Україна з’являється на ментальних мапах французів. Змінилася впізнаваність України і змінилося бажання нас зрозуміти. Наш спротив і наша боротьба призвели до здивування французів — хто ж ці українці, чому вони чинять такий спротив і чого вони хочуть? А література є одним із шляхів,  яким можна зрозуміти країну.

Плюс наші письменники не тільки пишуть. Вони також дають інтерв’ю, пишуть колонки. І це все також сприяє поширенню їхніх імен та творів. Отож, ця перша хвиля інтересу пішла на користь українській літературі. І українська література буде просуватися на хвилі цього інтересу. А далі вже має статися зацікавленість самою творчістю.

Французька публіка є надзвичайно вибагливою. Плюс вона має до вибору дуже багато як національної літератури, так і перекладної. І питання, чи ми зможемо вистрілити якимось одним автором, одним романом, чи так і лишимося пізнаваною літературою, відомою спеціалістам Східної Європи? Досить конфіденційною, нішевою літературою.

Сьогодні у перекладацькій спільноті Франції роботу перекладача порівнюють з роботою музичного виконавця. Моцарта, Бетховена чи Шопена можуть виконувати різні музиканти на різних інструментах. І тонкі поціновувачі обирають виконавця, якого знають і кому довіряють. З перекладом — те саме

Переклад — це відповідальність, — продовжує Ірина. — Це моральна та етична позиція, тому що це не твій твір, не твій текст. Як перекладач ти намагаєшся створити такий твір, який би написав сам автор, якби писав французькою. Це питання не лише знання мови, а й відчуття літератури, стилю цього письменника. Завжди будуть автори й тексти, від яких я відмовлюся. Сьогодні ситуація така, що я перекладаю авторів, яких сама пропонувала видавцям. Тобто для мене це бажання насамперед просунути українську літературу й відкрити її французькому читачеві. Для мене це виклик. І я берусь за нього з величезною відповідальністю і з великим запалом.

Питання стилю, питання перекладності — це питання перекладацького хисту. Для мене, думаю, неможливим є Шевченко, тому що я розумію, що це глибоко національний поет. І французу просто бракує ключів, аби зрозуміти Шевченка. Можна, звичайно, дати якісь пояснення, зноски… Або треба визнати, що ми не зможемо його перекласти так, щоб його зрозуміли французи.  Це ті обмеження, які я собі ставлю. У Шевченка кожне слово, кожна фраза відкриває цілий космос. Я за це не беруся. Питання тут також і в певній сакралізації.  З іншого боку,  ми не знаємо всі світові мови. Якщо ми кажемо, що це не перекладне, в такому разі ми ніколи не читатимемо письменників, мови яких ми не знаємо. Але ми ж їх читаємо, намагаємось зрозуміти.

ЮШ: Як відбувається відбір творів для перекладу?

ІД: На початку я ходила до видавців, пропонувала, зверталася спочатку до авторів за дозволом просувати, пропонувати їх. 20 років тому я була ініціатором цих зустрічей.

З того, що мені реально вдалося — це приблизно десята частина того, що я намагалася пробити. Часом це були десятки зустрічей, які закінчувалися нічим. Видавець приймав рішення не брати твір українського автора. 90% провалів заради 10% успіху

Але я також усвідомлюю, що нам ніхто нічого не винен. Французький видавець, оцінюючи мою пропозицію, мав три чи п’ять інших пропозицій з інших мов. І, можливо, інший автор був цікавішим, чи краще вписувався в каталог. Вочевидь, що було й питання пізнаваності української літератури. Я переконана, що будь-який російський промоутер книжки, коли приносив російського автора французькому видавцю, спирався на плечі Достоєвського й інших. Російська література сприймалася позитивно апріорі. Будь-що російське сприймалося як геніальне. Я дуже спрощую, але так воно й було. З російської літератури видано не тільки першу когорту, але й другу, й третю...

А в нас ще перша когорта французькою мовою не перекладена. Тому що коли я приходила до видавця, мені спершу треба було пояснювати, що таке Україна, де вона, яка її література, чому вона така і чому про жодного українського автора вони до того не чули. Це дуже велика просвітницька робота. Вона сьогодні відпала певною мірою через війну, тому що інформації про Україну з’явилося дуже багато. Численні інтерв’ю, репортажі, певна кількість перекладених книжок. Але сьогодні Україну географічно й ментально ідентифікують, і це, звичайно, сприяє попиту на українську літературу. Тепер вже багатьох французьких видавців цікавить, чому в нашому каталозі немає українського автора? Тобто я повернуся до першого питання — на початку їм потрібно було пропонувати відкривати нашу літературу і доносити до них цінність наших авторів. Дуже допоміжним було існування перекладів німецькою мовою чи англійською. Це цікавий феномен: якщо книжка вже видавалася в Німеччині, то для французького видавця це знак, що цей автор вартий уваги.

ЮШ: Чи готовий французький читач сприймати нашу літературу про війну?

ІД: Письменник пише те, що для нього важливо. Те, що він вважає за потрібне. Якщо для українських письменників необхідно і важливо писати про війну, вони повинні це робити. Жодних обмежень бути не може. Треба бути готовим, що це не захоче брати французький видавець. У мене вже був приклад, коли я гаряче рекомендувала книжку, а видавець мені відповів: «Ви знаєте, мабуть, української війни вже забагато. Я поговорив з книгарнями, і вони сказали, що ці теми вже продаються менше. Вже ця хвиля падає, і не варто знову на неї стрибати». Мені було дуже прикро.

Книжки про Другу світову війну продовжують друкуватися, книжки про Голокост — теж. А отже, якщо народ хоче говорити про свій біль, він повинен це робити. А решта світу повинна або погодитися з ним, або питання вже виникає до самого світу — чому він вважає, що української війни досить? Розмови про смерть дітей, каліцтва, ситуацію, в який перебуває Україна, заважають комфорту? Я не вважаю, що українські письменники сьогодні повинні підлаштовуватися. Ми ще не все сказали. Поки не загояться наші рани, ми повинні продовжувати говорити.