У Берліні відкрилась перша українська галерея «Серпень». Це ініціатива журналістки і продюсерки Наталки Якимович, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Перша експозиція має назву «Крізь полум'я» і об'єднала шістьох митців — Артема Волокітіна, Вікторію Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзу, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Як це говорити мовою українського мистецтва із західною аудиторією? Про це і не тільки галеристка Наталка Якимович розповіла в інтерв’ю Sestry.
Наталя Жуковська: Наталю, за професією ви — журналістка та продюсерка, а тепер ще й галеристка. Як вам цей новий статус?
Наталка Якимович: Моя подружка після відкриття галереї написала мені повідомлення: «Ну що, ти щаслива?». Я відповіла: «Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці». І на це є кілька причин. По-перше, коли я переїхала до Німеччини, мене трішки поносила недоля. Я працювала в офісі німецько-американської компанії. Через півроку влаштувалася в редакцію видання «Амаль Берлін» — медіа, яке пише для українців у Німеччині. Але це робота на пів ставки. За масштабами і викликами це не те, до чого я звикла. По-друге, давно була така внутрішня потреба працювати на себе, а не на когось. Мені здається, що в 43 роки я до цього дійшла.
НЖ: Що стало поштовхом до відкриття галереї? Як прийшли до такої ідеї?
НЯ: Коли я приїхала в Берлін, то була гостра необхідність знайти своїх людей і робити якусь активність. Але, як виявилося, тут не було жодного українського простору. У мене була ідея створити український культурний центр. Вже навіть почала шукати приміщення, але потім зрозуміла, що, мабуть, така ініціатива все ж таки має бути державною. Тому я відкинула цю ідею, але згодом стався дивний збіг обставин. Мій хлопець, скульптор, працював з галеристкою, яка йшла на пенсію. Вона запропонувала мені це приміщення. Я написала концепцію і відправила власнику галереї, але отримала відмову. Я засмутилася, але продовжила пошук приміщення. Коли я знайшла непоганий варіант поруч, власник, який мені відмовив, запропонував зустрітися. Він виявився дуже приємним чоловіком, який страшенно захоплюється мистецтвом. Для нього було принциповим, щоб в його приміщенні була галерея, тому мені довелося презентувати йому цілий концепт. Я йому показала портфоліо художників, з якими планую співпрацювати. І так склалося, що ми знайшли з ним спільну мову. Наша перша зустріч, яка тривала півгодини, закінчилася підписанням контракту. Власне так в українців нарешті з’явився свій арт-простір у Берліні.
НЖ: Хто допомагав із фінансуванням? Не було страху та сумнівів?
НЯ: Сумніви є завжди. Щодо грошей, то історія дуже проста: я продала свою машину і вклала все у галерею. Сподіваюсь, що воно себе виправдає.
НЖ: Чи був у вас бізнес-план щодо відкриття галереї?
НЯ: Не було і нема ніякого бізнес-плану. Є певне розуміння, звідки можуть бути надходження, окрім продажу картин. Буде невеличка крамниця, в якій продаватимуться українські сувеніри. До того ж приміщення знаходиться у дуже гарному районі. Тому є шанси, що його за гроші можна буде здавати під усілякі заходи. А ще можна самому щось організовувати — з платними квитками. Це три такі основні надходження, які мають закривати хоча б орендну плату.
НЖ: Чому саме «Серпень»?
НЯ: Насправді назву обирали дуже довго. Було десь пів тисячі варіантів. Я замучила всіх знайомих навколо. З усіма консультувалася. Я вже втратила надію і сон. Але коли отримала ключі від приміщення, поприбирала, вийшла на вулицю, сперлася на двері і побачила навпроти вивіску «Авґустштрассе». І в той момент мене осінило — «Серпень»! Це саме та назва, яка відповідала всім моїм вимогам. Я хотіла, щоб було дуже просте написання. Щоб на всіх мовах люди могли знайти галерею. Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше. А ще, щоб назва була мелодійною і викликала приємні асоціації. А серпень — це найщедріший місяць року. І він найтепліший — з ноткою ностальгії.
НЖ: Розкажіть будь ласка про самих митців і представлені роботи у вашій галереї?
НЯ: Зараз у нас 6 митців. Це виставка, яка робилась під концепцію. Має назву «Крізь полум’я» — вона не стільки про війну, як про її наслідки. Центральна робота «Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна, яка зроблена у формі вівтаря. Це дуже потужна й оптимістична робота, в якій я бачу народження нового світу після трагічних випробувань. З Артемом та його дружиною Тетяною Малиновською ми познайомилися у Німеччині. Це багатодітна родина з Харкова. Їхню квартиру рознесло російською ракетою. Тепер разом з п’ятьма дітьми вони живуть у Потсдамі.
Роман Михайлов — один з моїх улюблених художників. Ми знайомі багато років. Він теж з Харкова, але давно працює у Києві. Його робота «Опік реальності» з’явилася після Майдану. Це такі обсмалені шматки паперу. Ця робота про те, що весь досвід залишає сліди на нас, — і вони можуть виглядати і страшно, і прекрасно одночасно.
Ще є два художники, яких я називаю «берлінські митці з українським корінням». Це Вікторія Підуст і Воло Бевза. Вони вже 8 років у Берліні. Це хлопець і дівчина. Навесні вони були в Україні. Зняли руїни Ірпінського моста та розбомбленого ТРЦ «Ретровіль». Це стало основою робіт Воло. Спочатку він опрацьовує знімки у фоторедакторах, а далі домальовує олією. Робота Віки — фото арматури, яку львів'яни зносили для виготовлення захисних конструкцій.
У галереї також представлена відеоінсталяція Михайла Алексеєнка. Це неймовірна і потужна робота під назвою «Пил 2». Ти просто 2 хвилини дивишся, як гіпсовий будинок перетворюється у пилюку. За концепцією, це виглядає так, ніби весь світ зараз спостерігає, як Україна розсипається і нічого не можна з цим зробити.
І ще один митець — Олексій Золотар, це мій бойфренд. Він скульптор. Перша робота називається «Фіксація». Вона складається з трьох величезних дисків, діаметром у півтора метри. Але у галереї виставлений тільки один. Він такий як жорна, які ніби перемелюють всю історію і людей в ній, перетворюючи у пісок. Ще є робота про розкриті мрії. Автор змальовував вікна з цивільних об’єктів, в які влучили російські ракети
Отака виставка у нас — страшна і красива одночасно.
НЖ: Наталю, якою роботою зацікавився сам канцлер Німеччини Олаф Шольц?
НЯ: Йдеться про Артема Волокітіна. Шольц приїжджав до них в майстерню у Потсдамі. Ця робота велетенська. Якщо її повністю зібрати, то вона займає понад 5 метрів. Я думаю, що вона має висіти в урядовій будівлі в Рейхстазі. Ця робота дуже потужна, сильна і тематична. Їй прям там місце. Але я не знаю, як знайти людей, які займаються купівлею мистецтва для урядового кварталу.
НЖ: Чи були на відкритті вашої галереї німецькі чиновники та політики?
НЯ: Берлін наскільки насичене культурою і мистецтвом місто, що в день нашого відкриття паралельно відкривалося ще шість виставок. Знаєте, чим відрізняється Німеччина від України? В Україні, якщо прем’єр-міністр зайшов на виставку і йому сподобалася якась картина, то є всі шанси, що вона опиниться в його робочому кабінеті. У Німеччині все працює зовсім по-іншому. Для того, щоб картини купила якась урядова структура, мають прийти люди, які спеціально цим займаються. І я думаю, що навіть Олаф Шольц не знає, хто ці люди. Треба запрошувати цих кураторів, але виходів на них поки що в мене немає, але я над цим працюю.
НЖ: Чи будете співпрацювати з художниками-початківцями?
НЯ: Працювати з художниками-початківцями дуже цікаво. Бо таким чином ти можеш робити цілий проєкт з митцем і за менші гроші. Це може бути комерційно вигідніше. Насправді немає ніяких обмежень щодо того, що це тільки українські митці. Ні. Я готова робити міжнародні проєкти. Тож нема жодних умовностей — ні вік, ні освіта, ні гендер, ні національність. Тільки з росіянами ми не працюємо ніяк. До решти — ми відкриті.
НЖ: Скільки людей працює в галереї?
НЯ: Все роблю сама. Варю каву, прибираю. Коли це зміниться? Як тільки почнуть продаватися картини. Якщо з’являться перші колекціонери, я одразу візьму когось на роботу. Дуже хотілося би цього, бо в якийсь момент я вже сама не даю ради.
НЖ: Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Чи змінилося, на вашу думку, їхнє сприйняття за межами України?
НЯ: Буде переоцінено, коли ми скажемо, що зараз інтерес до українського мистецтва зріс. Це сталось, але не суттєво. Те, що нам готові допомагати і нам співчувають, — це не значить, що нас готові розглядати як конкурентів і платити нам за європейською ціною. Це теж велика проблема.
НЖ: Яке для вас було найскладніше рішення від початку великої війни?
НЯ: Напевно, прийняти те, що я залишаюся у Берліні. У квітні 2022-го я виїхала тимчасово через проблеми зі здоров’ям. Я була впевнена, що у вересні ми повернемося назад. Наш друг зняв нам квартиру, ми в ній жили безкоштовно півроку. Я навіть не вчила німецьку мову. Однак почали змінюватися обставини. Почали горіти мости з Україною. Йдеться, зокрема, про роботу. Тому я подумала, що тимчасово залишаюся. Ясно, якщо я зараз відкрила галерею, то це говорить про те, що найближчі 2-3 роки я тут. Це рішення, з одного боку, далося мені складно. З іншого, стало трішки легше. Бо невизначеність пригнічує. От в мене гарна квартира у центрі міста, але у ній відчуття тимчасового житла. Для мене завжди було важливо створювати затишок у помешканні. Від моменту повномасштабної війни бажання гніздуватися в мене зникло. Лише нещодавно я повісила картину з галереї, щоб хоч трішки додати затишку. Якби мене спитали два роки тому, де ти хочеш пожити, то останнім місцем на землі був би Берлін. Але зараз я вважаю, що це дуже комфортне та інтернаціональне місто.
НЖ: Як тривав процес адаптації?
НЯ: Щойно приїхавши до Німеччини, я працювала в офісі і не знала німецької. Тільки зараз вирішила піти на мовні курси. Бо якщо займатися галереєю і продавати картини, треба комунікувати з людьми, а відтак, знати мову. Добре, що у мене склалося нормальне коло спілкування тут. Саме у Берліні я вперше відчула, що таке сила сестринства. У мене завжди було багато подруг, але саме тут я відчула стільки підтримки і допомоги від просто знайомих дівчат і жінок. Це супер!
НЖ: Наталю, у чому ви бачите місію мистецтва під час війни?
НЯ: Дуже важливо давати більше інформації, достукатися до людей, до їхніх емоцій. Слід відкритися для іноземців, щоб вони побачили, що ми з ними однієї крові і на рівних. І в цьому мистецтво. Щоб вони зрозуміли, що ми такі самі люди, як вони. У нас так само болить. У нас така сама культурна спадщина, як і у них. Нам просто треба трішки допомогти. Щоб ми це все зберегли від цієї орди, яка вміє лише руйнувати і вбивати.
НЖ: А якою є місія Наталки Якимович?
НЯ: Дуже боюся пафосних заяв щодо цього. Думаю, що моя місія — на власному прикладі показувати, якими бувають українці. Тут багатьох це вражає. Коли люди з моєї попередньої роботи кажуть: «Як ти відкриваєш галерею? Скільки ти там? Рік?». Навіть німців це вражає. Їм здається, що це квантовий стрибок, якого не буває. Але для мене це природний результат проробленої роками на телебаченні роботи. Тож я не хочу називати якусь свою супермісію. Я страшно не люблю, коли починають маніпулювати поняттями «культурний фронт» і так далі. Фронт у нас один. На ньому воюють справжні герої — і у них є місія. А у мене, напевно, є завдання доповнити комерційним проєктом величезну роботу з культурної дипломатії, яку проводить дуже багато крутих, розумних і офігенних людей.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
