Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Я працюю в школі. Заміжня, але всередині така була порожнеча. Коли росія на вас напала, я взяла вихідні і поїхала на кордон. Роблю людям чай, какао, годую супом. У перший день познайомилася з Любов’ю. До речі, як це прекрасно, що у вашій мові є таке ім’я, у польській нема імені Мілосьць. Так от, приїхала Любов, вийшла сама з маршрутки — і заплакала. Я підійшла й просто її міцно обійняла. Ми так стояли хвилин десять. Плакали вдвох мовчки. Потім я зібрала для неї пакунок з їжею, і вона поїхала далі. Беата, Дорогуськ, Польща». З книги «Словник війни» Остапа Сливинського
А потім нам ще доведеться відбудувати мову.
Щоб свічка перестала бути окопною,
щоб пташка знову вбралася в пір’я,
щоб квіти перестали плюватись вогнем.
Щоб підвал знову став житлом солодкого варення й картоплі вусатої.
Щоб тепло стало теплим, не відлунюючи «тепликом», як дідам нашим віддавало «теплушкою».
Остап Сливинський
***
Світлана Олешко: Що ти написав спочатку — цей вірш чи книжку?
Остап Сливинський: Я навіть і не думав про книжку. У мене взагалі не було уявлення, що можна зробити з цими історіями, тому просто почав публікувати їх у Фейсбуку. Дописи ставали щораз більш популярними: їх поширювали, коментували, люди висилали власні історії. Проєкт викликав резонанс, і зі мною зв'язалося видавництво Vivat. З’явилась ідея зробити видання у формі такого собі «словника», де ці історії будуть розташовані в алфавітному порядку.
А вірш я написав тоді, коли книжка вже версталась. Ми вирішили надрукувати його на титульній сторінці обкладинки, таку ідею подав німецький видавець. У Німеччині це видання вийшло раніше, аніж в Україні.
СО: У польському виданні «Словника» цього вірша немає. Чи існують переклади вірша іншими мовами? І чи взагалі надається він до перекладу?
ОС: Існують. Орім німецького перекладу, який був першим, є ще болгарський та грузинський. Це ті, про які я знаю точно, тому що працював безпосередньо з перекладачами. Усі вони мене постійно про щось питали. Наприклад, слово, яке всім завдавало клопоту — «теплушка», «теплик». У словниках його не знайдеш. Поза тим, вірш цілком надається до перекладу. Мені здається, що це хороша ідея додати його до «Словника». У цій поезії звучить мій голос. Ніби певне відсторонення від основного документального тексту, в якому моїх особистих думок чи коментарів немає.
«У прихистку ми багато говорили про музику — це те, що нас рятувало…»
СО: Якось Андрій Любка розповідав, що на початку війни попросився помічником на якийсь склад. Цілодобово вантажив гуманітарку, носив важкі речі, — займався фізичною працею, бо важко було контактувати з людьми, з біженцями. А який твій особистий досвід перших днів і місяців війни?
ОС: Просто сидіти вдома було складно. Відразу подався у військкомат, як і багато інших українських чоловіків. Мене відправили додому, сказали чекати повістки. Повістка досі не приходила. Хотілось бути серед людей і робити щось фізично, аби не думати зайвого. Пішов волонтерити на вокзал. Пізніше протягом кількох місяців працював у прихистках для вимушених переселенців у Львові, переважно в тому, який організували на базі музичної школи. Там всюди були інструменти, висіли портрети українських композиторів, ми багато говорили про музику — це те, що нас рятувало… Тож в «Словнику війни» — багато «музичних» тем. Наприклад, одна жінка поділилась спогадами, як колядували в її рідному довоєнному Харкові.
СО: Чи ти писав щось окрім цих історій відтоді, як почалась повномасштабна війна?
ОС: Від 24 лютого 2022 року я написав 4 вірші. Мені і досі поезія дається непросто. Напевно, документалістика — чи не єдине, що я міг тоді робити. Це дуже важлива місія літератури: передавати досвід. Нехай не власний, але — важливий, промовистий. Досвід, який фіксує реальність, а ти тут просто інструмент.
«У мирний час мовчання — "золото", а у воєнний — слабкість»
СО: Ти уклав «Словник», Сергій Жадан видав «Скрипниківку». Обидві книги — про мову. Чи це така реакція поетів на реальність?
ОС: Ймовірно, у цьому є певний професійний підхід: ми звертаємо увагу саме на слово, як воно функціонує. Це — інструмент нашої взаємодії зі світом. Мені цікавий був процес: через мову, поєднуючи слова, робити нестерпну реальність більш придатною до життя. Цікаво спостерігати, якою важливою для нас стає точність лексичних значень, якими дискомфортними нам стають слова, що змішують реальність воєнну і реальність мирну. Наприклад, у Дмитра Лазуткіна [український поет, журналіст. — Ред.] є вірш про ракету. Раніше вона асоціювалась з романтикою космічних мандрів, а зараз ми відсікаємо це «мирне» значення, залишається лише «воєнне»: ракета — це загроза. Визначити та чітко розмежувати семантичний простір небезпеки і простір безпеки — вкрай важливо. Я впевнений, що ці процеси матимуть сильний вплив на мову ще протягом багатьох років.
Після перемоги ми будемо обережно вживати деякі слова. Це ніби травмована кінцівка, на яку боїшся стати навіть після одужання, щоб біль не повернувся знову
Ось звичайне слово «град». Яке воно викликає асоціації? Град летить з неба: неприємно, звісно, але ж це просто явище природи. А от для нас «град» ще довго означатиме реактивну систему залпового вогню. Чи інший приклад, який наводила Лариса Денисенко [українська письменниця, журналістка, адвокатка та правозахисниця. — Ред.] у своїй колонці: її подруга сказала, що діти влаштували бучу [здійняли галас. — Ред.], а в авторки аж волосся стало дибки від цього слова. Це травма для українців, але це також і травма для мови. Слово перетворюється на тригер, починає позбуватися свого «мирного» значення. Натомість залишається лише те, що пов'язане з війною і воєнними злочинами.
СО: Мені здається, що головна відмінність саме цієї війни від інших — у тому, що ми не мовчимо. Як гадаєш?
ОС: У мирний час мовчання — «золото». А у воєнний — небезпечна слабкість. Я впевнений, що російський агресор своєю брутальною, жорстокою і швидкою атакою намагався зробити так, щоб жертву заціпило, відібрало мову. Мовчання відібрало би силу, потенціал до спротиву. А нам потрібно бути зараз разом, як ніколи. І тут, мені здається, література допомагає вистояти. Важливо також говорити про те, що відчуваєш, хоч зараз це буває складно. Наша мова стає значною мірою беземоційною, адже назвати емоцію — це ніби знову її пережити, ретравматизувати себе. Але ми мусимо це робити для того, щоб одне одного підтримувати, чути інших. Багато поетів, наприклад, у дні обстрілів публікували вірші у Фейсбуку, а люди коментували, дякували, віртуально обіймалися.
Я часто думав про Мілоша [Чеслав Мілош — польський поет, перекладач, есеїст. — Ред.], який пережив окупацію у Варшаві. У цей період він дуже багато перекладав, у тому числі — Шекспіра. Тобто під час важких випробувань шукав опори в класиці — культурі віків. Власне, Мілош мотивував мене до створення «Словника війни» своїм циклом «Світ. Наївні поеми». Там він поетично дає визначення слів, на перший погляд — простих. Крізь призму вуличних облав, обстрілів, бомбардувань, намагається пробитися до глибинного, чистого значення таких слів, як «віра», «надія», «любов». Чи — до слів з його дитячих спогадів: «вікно», «ґанок», «хвіртка», «стежка», «Європа».
Я ж у своєму «Словнику» хотів показати не лише первинне значення слів, але також й те, як воно змінилось. Слова — як ключі до певного досвіду, і до того, як його пережити.
Труднощі перекладу воєнного часу
СО: Над якими перекладами ти працював увесь цей час, і як взагалі з цим?
ОС: У перші дні великої війни я спочатку не знав, чи можу бути корисний як перекладач. Але виявилось, що перекладач потрібен журналістам, представникам різних делегацій. Мої студенти допомагали теж у військових частинах. З'явилася необхідність перекладати списки різних потреб — військових, гуманітарних. Я дуже добре вивчив різні вузькоспеціалізовані терміни. Було також кілька телеграм-чатів, де ми оперативно робили переклади новин різними мовами, розсилали це у міжнародні інформаційні агенції. Я брався за польську, болгарську, іноді англійську мови.
Окрім того, були й переклади дитячої літератури. Багато мам з дітками виїжджали до Польщі з одним рюкзаком, книжок з собою не брали. Відповідно, не завжди було що читати малим. Тож деякі іноземні видавництва, в тому числі й польські, почали перекладати дитячі книжки українською мовою. Зокрема, у мене було замовлення від Інституту Книги. Також до мене звернулося британське видавництво з пропозицією перекласти дуже хорошу книжку: про вимушених переселенців, толерантність до них, емпатію. Ще потрібно було перекладати різними мовами матеріали, які пояснювали причини російської агресії та російської імперської культури.
Ця війна — не лише наша. Вона стосується усієї картини сучасного світу. Тому всі ці речі треба дуже точно і вчасно доносити. Для мене цінно, що свою роботу не припинила перекладацька премія Dragoman Prize для найкращих закордонних перекладачів української літератури. Я дуже добре розумію, наскільки важлива робота перекладача.
У моєму військовому квитку написана спеціальність — військовий перекладач
СО: Які зараз є труднощі перекладу?
ОС: Як перекласти досвід наших блекаутів? Як перекласти досвід обстрілів? У «Словнику війни» є історія художниці з Маріуполя. Вона описує картину, як у місті не було електроенергії, опалення, газу. Люди готували їжу у дворах, на якихось саморобних конструкціях. Жінці пощастило: у неї був справжній мангал, де можна було закип'ятити чайник. А на тлі — горіли вікна у багатоповерхівках… Тоді мені написала одна перекладачка із запитанням: про що тут насправді йдеться? «Горять вікна у багатоповерхівках» — це світло у них світиться? Чи вони і справді горять?
В українців сумнівів, напевно, не виникло би. Ми знаємо, що відбувалося в Маріуполі. Але їй не вкладалося в голові, як можна так спокійно про це написати. Тож інколи труднощі перекладу виникають з певної «непоєднуваності досвідів». Перекладач мусить уявити все те, що описує автор. Переклад травматичного тексту теж травматизує.
Війна і Шекспір
СО: Чи ми тепер приречені робити решту життя «енциклопедію» цієї війни, нескінченно її пояснювати? І чи зможемо ми коли-небудь щось інше писати, перекладати, творити?
ОС: Зараз дуже важко про щось говорити. Але ми точно не маємо зациклюватись на війні. Мусимо дозволяти собі думати й про щось інше. Бо ж доведеться кудись повертатися після перемоги, до якоїсь відправної точки. Звісно, те мирне життя до 2014 року вже ніколи не буде нашим. Війна назавжди залишиться тінню. Але треба вправлятись, розробляти в собі м'яз — думати про щось мирне. Не забуваймо, що існують й інші виміри життя.
СО: Думати про що? Про Шекспіра?
ОС: Наприклад, про Шекспіра.
У важкі часи треба згадувати про цінності, перевірені часом. Вічні сюжети.
Якою б жахливою і несправедливою не була ця війна — на жаль, вона не унікальна
Агресії, геноциди — відбувалися раніше, відбуваються зараз і будуть відбуватися в майбутньому. Ніхто ж з нас не є настільки наївним, щоб повірити в те, що це остання війна у світовій історії. Треба трохи виходити поза наше «тут і тепер», намагатись дивитися на ситуацію з перспективи й інших трагедій. Коли стався напад ХАМАСу на Ізраїль, в Україні лунали голоси, що тепер міжнародна увага буде спрямована на Ізраїль і Газу, а Україну можуть покинути напризволяще.
З одного боку, все вірно. А з іншого — це допомагає усвідомити, що ми не єдині жертви, покривджені та знедолені. Це змушує боротися за увагу до нашої біди, але водночас й допомагає з цією бідою впоратися психологічно. Ми бачимо, яким насправді є цей світ. Чи багато з нас знає, що відбувається, наприклад, у Південному Дарфурі в Судані? А там — геноцид, етнічні чистки, масові вбивства цивільного населення… Бувають навіть гірші ситуації, аніж та, в якій опинилася Україна: коли чинять злочини проти народу, а про це ніхто не знає. І ми у своїй історії таке також переживали.
Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
