Ексклюзив
20
хв

Для поляків вистава «Дзяди» — це їхня історія, а для українців — реальність

Знакову виставу польської режисерки «Дзяди» у виконанні українських акторів покажуть 13-15 грудня в Кракові

Марія Сирчина

Вистава «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.

Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.

13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава, яка проходить під патронатом Sestry, поїде гастролювати Німеччиною та Францією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.

Сцена полону в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода

«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»

Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.

— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?

Каннська вечірка у виставі «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода

Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.

— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.  

— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.    

Сцена екзорцизму в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода

«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»

Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.  

— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.  

— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!» 

Монолог Конрада у виконанні Романа Луцького. Фото: Юрій Паливода

Мистецька подія та зразок для інших польських театралів

Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.

— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.

— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво —  наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.

І резюмує:

— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.

Польська режисерка Мая Клечевська серед акторів та глядачів Івано-Франківського драмтеатру, 2023. Фото: Юрій Паливода

Дивіться також відео про виставу тут: https://fb.watch/oU3Iczcb4N/

-----------------------------------------------

Не лише «Дзяди» - українська частина в Boska Komedia

14 грудня о 15.30 у Театрі імені Юліуша Словацького (сцена Dom Machin) відбудеться показ української драми «Комаха». Після цього глядачі зможуть долучитися до дискусії про те, як змінюється український театр під впливом російської інвазії. Ввечері цього ж дня на головній сцені пройде також перший вечірній показ вистави «Дзяди» Маї Клечевської. «Це буде емоційний, напружений виступ, – каже про «Комаху» Бартош Шидловський, художній керівник фестивалю Boska Komedia. – Можливо, ця п’єса увійде до репертуару, що було б цікаво як показ українських авторів на театральних сценах Європи. А потім поговоримо про популяризацію української драматургії за кордоном, театральну роботу в реаліях війни та її наслідки». У дискусії візьмуть участь авторка драми Лєна Кудаєва та режисер вистави Томаш Фризель. У «Комасі» грає Ніна Батовська, українська акторка, яка приїхала до Польщі після вторгнення й зараз працює в Сілезькому театрі в Катовіце. На зустрічі можна буде придбати збірку перекладів драми «Комаха», зроблених програмою Українського інституту Transmission.UA: drama on the move.

Квитки на вистави «Дзяди» та «Комаха» можна придбати на сайті фестивалю www.sklep.boskakomedia.pl

Boska Komedia — міжнародний театральний фестиваль, який відбудеться 8-16 грудня у Кракові, в ньому візьмуть участь 20 вистав.

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Ярослав Годун, портрет, Польський інститут в Києві

Альдона Гартвіньська: Від початку повномасштабного вторгнення Польський Інститут у Києві працює практично безперервно. У складних умовах, у невизначеності, іноді навіть під обстрілами. Як працюється в такій установі у воєнний час і чому так важливо не переривати цю роботу на час війни?

Ярослав Годун: Це правда, Інститут працює досить нормально, організовуючи заходи, звичайно, з урахуванням усіх обставин, які можуть тут відбуватися. Після початку повномасштабної війни Інститут призупинив свою роботу на три місяці, тому що на той час ніхто не знав, що буде далі. Було відомо лише, що Київ оточений і все може обернутися трагічно. Сьогодні всі знайомі з тими страшними кадрами з Бучі та Ірпеня. Але пам'ятають і той момент, коли Київ захищався, коли відносна безпека, можна сказати, поволі почала повертатися до столиці. Почали повертатися дипломати, установи, інститути, співробітники. Їхня діяльність поволі продовжувалася і розширювалася, хоча варто зазначити, що крім мене і директора Чеського інституту, ми, мабуть, єдині директори, які весь час залишаються в Україні разом зі своїми співробітниками. 

Чому ви вирішили залишитися тут, незважаючи на загрозу?

Я вже був директором інституту з 2010 по 2014 рік. Тож маю певний досвід, тим більше, що в цей період реалізовувалося багато проєктів. Це був час польського головування в Раді Європейського Союзу — для мене дуже важливо, що я повернувся до Києва, оскільки ми починаємо головувати в Раді вдруге. Це також був час проведення Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Я пам'ятаю, що в листопаді 2013 року я був на святкуванні Дня Незалежності, організованому Генеральним консульством у Севастополі, а в квітні 2014 року я був на відкритті приміщення нашого Генерального консульства в Донецьку. Це був також, звичайно, час, коли кількома місяцями раніше розпочалася Революція Гідності.

Звичайно, я усвідомлюю, звідки і коли я приїхав. Моя сім'я залишилася в Польщі. Однак я не сумніваюся, що це час, коли дипломати повинні стояти перед вибором. Я зробив цей вибір свідомо, хоча, безумовно, міг би поїхати кудись в інше місце і працювати в більш безпечному місці. 

Але я зробив цей свідомий вибір з кількох причин. По-перше, це час, коли в Україні відбуваються події, які матимуть дуже великий вплив на безпеку Центральної та Східної Європи

З іншого боку, це також вираз солідарності з людьми, які залишилися тут або тільки повертаються і хочуть жити відносно нормальним життям.

Логотип Польського інституту в Києві

І як на це впливає робота Інституту?

Ми не стоїмо зі зброєю в руках, але ми, в певному сенсі, є для них підтримкою в цей дуже складний час. І ми не знаємо, чим ця ситуація закінчиться. Ми тут, ми працюємо пліч-о-пліч. 

Тільки за минулий рік нам вдалося разом з нашими українськими партнерами зробити понад 90 проєктів. Ці події, звичайно, були зосереджені навколо Києва чи західної України, але ми також були активні в Одесі чи Харкові. Я дуже часто чую від людей з культури, мистецтва або від українських урядовців, що вони вдячні за мою і нашу присутність тут. 

Основою діяльності таких інституцій є промоція польської культури, організація виставок, зустрічей чи виступів польських митців, розбудова співпраці на цих інтелектуальних рівнях. Але війна, безумовно, змінила це? 

Звичайно, змінила. Звичайно, все змінюється природним чином, але це не означає, що ця діяльність повністю звузилася до віртуального простору. Ми намагаємося, звертаючи увагу на безпековий аспект, йти назустріч людям. У жовтні 2024 року в межах проєкту «Дні польського кіно в Харкові» ми організували показ фільму «Селяни». 

Люди, які прийшли на нього натовпами, казали, що раді можливості познайомитися з частинкою польської культури. 

Великою популярністю користуються зустрічі з польськими письменниками. Наприклад, на зустріч з Войцехом Тохманом, який також працює тут волонтером, допомагаючи вивозити тварин з прифронтових територій, що відбулася у Львові чи Києві, прийшло понад 200 людей. При тому середній вік учасників — 20-25 років. Люди, які знають про його роботу як репортера, а також як громадського активіста і журналіста. А після зустрічі з автором вишикувалася годинна черга за автографами — це дуже вражає і налаштовує оптимістично. Так само було і з Павлом Решкою та його «Столом з видом на Кремль». Спочатку книга викликала різні реакції та емоції, але коли люди заглибилися в неї, то зрозуміли, наскільки вона своєчасна і критична щодо Росії. Вони побачили в ній зовсім іншу та цікаву перспективу: перспективу польського репортера.

Ще однією такою подією став 11-й Міжнародний фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі. Дивовижно, як люди з різних куточків світу, які знають, що в країні йде війна, все ж таки ризикують і приїжджають в Україну, щоби бути тут і взяти участь у цьому фестивалі. Це були не лише митці, але й письменники, перекладачі, науковці, як з Польщі, так і з-за кордону. ШульцФест — це подія, яка організовується вже понад 20 років, але користується великою пошаною в науковому світі та має величезну впізнаваність. Ніхто вже не сумнівається, що Шульц народився в Дрогобичі. У 2012 році Юрко Андрухович зробив новий переклад Шульца українською мовою, і тепер українці також можуть ним насолоджуватися і пишатися. 

Національні читання 2024 у Київському академічному театрі на Подолі. Фото: Alex Zakletsky IP

Я думаю, що це чудовий приклад того, яка величезна трансформація відбулася у свідомості українців, що їхня культура є не лише українською, але й переплетена з польською, єврейською, німецькою, румунською чи угорською. І вона є частиною європейської великої національної спадщини, виплеканої в Україні.

Але Інститут також має кілька таких проєктів, які є нашими флагманськими проєктами. Після трирічної перерви повернулася Літературна премія імені Юзефа Конрада-Коженьовського для молодих українських письменників і письменниць. Ця премія була заснована Польським Інститутом у Києві у 2007 році. Серед лауреатів — такі видатні постаті української літератури, як Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Софія Андрухович, Артем Чех та Вікторія Амеліна, яка померла внаслідок поранень, отриманих після звірячого ракетного обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську. Лауреатом цієї нагороди 2024 року став Андрій Любка, поет, прозаїк, есеїст, великий друг Польщі, а також волонтер, який веде активну діяльність від початку повномасштабної війни. Він вже доставив на фронт понад 300 автомобілів.

Після п'ятирічної перерви повернувся конкурс імені Єжи Ґедройця на кращу наукову роботу про польсько-українські та українсько-польські відносини. Це надзвичайно важливий проєкт. Він показує, наскільки великим є інтерес до відносин між нашими країнами, і як вони відображаються в науці. Минулого року було подано понад 17 таких робіт, але ми знаємо, що їх було набагато більше з такою тематикою. 

Можливо, діяльність Інституту не є чимось таким, що могло б суттєво переломити всю ситуацію і змінити долю війни, але, з іншого боку, вона підкреслює той факт, що ми разом з українським суспільством даємо заохочення чи бачення певної нормальності. 

Це все звучить дуже обнадійливо, особливо в контексті наших складних політичних відносин та суспільних настроїв, які змінюються як в Україні, так і в Польщі. Антиукраїнські настрої в Польщі зростають, так само як і неприязнь до поляків в Україні. Ми особливо відчуваємо це в соціальних мережах, і тут виявляється, що ми можемо подивитися на польсько-українську співпрацю через призму діяльності Інституту, що дає багато свіжості і надії.

Я б не був настільки критичним, як ви. Або, інакше кажучи, не був би таким песимістом. Звичайно, ці настрої коливаються, і це природно. Війна суттєво впливає на сприйняття, є навіть втома від цієї теми. З іншого боку, важливо розуміти, що досі поляки та українці бачать один в одному стратегічних партнерів, бачать, що ці двосторонні відносини постійно розвиваються, незважаючи, звичайно, на певні розбіжності та розбіжності в поглядах. 

Якщо ми подивимося, скільки українців навчається в Польщі, скільки українців вивчає тут польську мову, то це означає, що є величезний інтерес до Польщі

Ми бачимо це, наприклад, на прикладі Школи польської мови, яка діє при Польському інституті і в якій навчається понад 120 учнів. Серед цих людей є також люди з Канцелярії Президента, з Міністерства закордонних справ.  Наші відносини мають тенденцію до постійного зростання і розвитку, що показує наша щоденна робота.

Тобто війна, яка є страшною, парадоксальним чином допоможе нашим народам зблизитися?

Вона вже допомогла. Ми повинні пам'ятати, що сталося у 2022 році, як поляки відкрили свої домівки для людей, які тікали від війни. Але ця допомога триває, поляки досі допомагають Україні, навіть їздять з підтримкою солдатів на саму лінію фронту. 

Це чудовий приклад того, що це був не просто спонтанний порив, а свідоме і послідовне рішення, особливо з огляду на початковий наратив — що ця спецоперація триватиме три дні, або що війна закінчиться через кілька тижнів. Ніхто не розраховував, що за мить буде вже три роки. І хоча ця сумна річниця вже близько, українці будуть боротися і продовжуватимуть утримувати свою незалежність. Україна відстояла свою незалежність і однозначно обрала свій цивілізаційний шлях на майбутнє. 

Виставка до 100-річчя незалежності Польщі у київському метро. Фото: Польський Інститут у Києві

Це дуже сильне твердження, що Україна захистила свою незалежність. Нещодавно я розмовляв з Матеушем Лаховським, який сказав, що на даний момент загроза з боку Росії є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія відійшла з-під Києва, і війна йде не за Донецьку область, а за незалежність України. Чи точно все найгірше вже позаду?

Наразі я не маю жодних сумнівів, що Україна відстояла свій суверенітет. У лютому чи березні 2022 року ця ситуація могла б скластися зовсім інакше. Українці показали своїм ставленням, а також своєю хоробрістю, що навіть якщо певні території все ще перебувають під російською окупацією, Києвом керує демократичний український уряд. 

Народ усвідомлює, з ким він хоче співпрацювати, і усвідомлює, з ким він обрав своє цивілізаційне майбутнє. Здається, зараз ні в кого не виникає сумнівів, що Україна може розглянути можливість вибору іншого союзу, окрім союзу із Заходом — НАТО та Європейським Союзом. 

На даний момент цей альянс із західною цивілізацією є даністю, навіть якщо він коштує величезної ціни. І я говорю не тільки про загиблих і поранених, про територіальні втрати, а й про повсякденне життя, тому що війна жорстока до дітей, які втрачають дитинство, не маючи можливості ходити до школи, до студентів, яким важко вчитися, до тих, хто втратив роботу, тому що їхні підприємства і робочі місця піддалися бомбардуванням. 

Наразі дуже багато залежить і від нас, від Заходу, від того, чи продовжимо ми підтримувати Україну і допомагати їй у відбудові — дослівній відбудові, але також і в інтелектуальній відбудові

Надзвичайно важливо, щоб Україна змогла відновити свій людський потенціал, зважаючи на те, що значна частина українців виїхала з країни в різні куточки світу ще до війни. Багато залежить і від самої української влади, яка має показати українцям, що залишилися на Заході, що варто повертатися і відбудовувати свою країну.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

«Як дипломат я свідомо обрав Київ»

Альдона Гартвіньська
Аґнєшка Голланд, портрет, кінорежисерка

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Як дипломат я свідомо обрав Київ»

Ексклюзив
20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Ексклюзив
20
хв

Де і як купити недороге житло в Польщі? Ціни на квартири в 2025 році

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress