Культура

Я знайомитиму вас із тим новим, що з'являється в українському медіапросторі. Із артистами, що  вже збирають великі зали, хоча почали свої кар’єри зовсім нещодавно. Пропонуватиму слухати те, що подобається мені. Можливо, якісь із цих пісень поповнять ваші плейлисти, стануть саундтреками особистісних переживань. У будь-якому разі ви точно дізнаєтесь для себе нові імена і не пропустите прем’єри музикантів, яких любите і знаєте давно. 

‍№1. KAZKA. «Солодкі»

Починаємо з гарячої прем’єри — треку «Солодкі» від гурту KAZKA.  Композиція стала своєрідним маніфестом солістки бенду Олександри Заріцької на тему  безумовної любові до себе. Мабуть, зовсім не випадково збіглося, що разом із виходом цієї композиції Саша зізналась в інтерв’ю відомому глянцю Vogue, що у підлітковому віці мала певні проблеми зі сприйняттям себе та розлад харчової поведінки. За словами вокалістки, вона була «кругленькою» з самого дитинства, хоча й дуже енергійною дитиною: 

— Свого часу пробувала всі дієти, зокрема й голодування. Багато підлітків були під впливом цих «трендів» і не усвідомлювали, що це вбивство для організму. Їм просто хотілося бути, як усі. Я починала всі ці дієти, не їла декілька днів, а потім, за класикою, були зриви, психи, сльози — і так це все перетворилося на звичку. 

Власне, новий трек — про повне прийняття себе, любов до себе і вміння бачити красу у всьому. У роботі над піснею брав участь Дем’єн Ескобар — американський скрипаль-віртуоз, світова зірка, володар двох премій «Еммі». Музикант активно підтримує Україну від початку повномасштабної війни, тому залюбки погодився на колаборацію із KAZKA. Він створив для українського гурту струнну партію.

№2. STASYA. «Босі» 

Неординарну співачку на ім’я STASYA ви могли бачити у цьогорічному «Голосі країни» — вона дійшла до фіналу. Торік Анастасія Чабан (так звати артистку у реальному житті) гучно заявила про себе піснею «Світ Ловив», за мотивами вислову Григорія Сковороди, яка одразу привернула до себе увагу. STASYA родом із Новодністровська, що на Буковині. Фольклорист за фахом, дівчина багато часу проводила в етнографічних експедиціях, досліджувала сучасний стан збереження фольклорних традицій та пісенної творчості, працювала і працює над їхніми розшифровками. 

— Люблю цю справу, адже таким чином можу донести те, якою багатогранною, цікавою, співочою та талановитою була і залишається наша країна. А чому почала зі Сковороди? Бо Григорій Савич надихав і надихає. Його філософія, життєве кредо і висновок, — наголошує співачка.

№3. Cheev. «Де любов живе»

Музикант Cheev (Владислав Чижиков у реальному житті)  представив ліричний трек «Де моя любов живе» та кліп до нього, в якому провів «експеримент» зі штучним інтелектом. Відео на пісню «Де моя любов живе» змушує замислитися над тим, чи здатні сучасні технології вгамувати біль від трагічної втрати. У сьогоденні, коли штучний інтелект стає частиною нашого буденного життя, постає питання, чи зможе він підкорити справжні почуття і навіть зробити людину щасливою? Це і стало основою нового відео Cheevа. Історія розгортається в майбутньому. Героїня втрачає чоловіка, але за допомогою прогресивних технологій віртуально може оживити коханого і жити з ним у симуляції. Але на практиці ідея не приносить омріяного результату, адже штучний інтелект не може замінити справжні почуття, а головне підтримувати живе кохання. 

— Ця пісня про кохання на відстані. У тексті одночасно присутній песимізм — наш серіал чекають нові сезони, але в тонах “нуар — і надія пережити цю відстань так, щоб потім легко стерти її з пам'яті, ніби нічого й не було. Я хотів написати пісню, як буде поза часом і простором.

№4. SHUMEI. «Волосся»

Нова композиція музиканта нестандартно і тонко розповідає про кохання, що  робить її особливо хвилюючою:

— Ця пісня є особливою, оскільки розкриває кохання з іншого боку, з трепетного. 

Новий трек співак записав одразу після повернення з благодійного туру Америкою, де зібрав суттєву суму на потреби ЗСУ. Пісня «Волосся» стала синглом нового альбому «Комета». Пісня справді зворушує. Орекестровка, інструменти, рояль, ритм. Це все дуже відрізняється від стандартного рецепту створення хіта, що робить багато пісень однаковими. А чого вартий перехід у мажор всередині композиції. У цей момент мені захотілось посміхатись, сподіваюсь, посміхнетесь і ви.

№5. Геля Зозуля. «Наробила лиха»

Геля Зозуля стала однією з інтернет-сенсацій, до якої успіх прийшов майже одразу з релізом треку «КоляГаля» у вересні 2022-го року. Самоіронічний образ та веселе сприйняття світу, розуміння того, чим живе і дихає, над чим сміється та плаче український народ, допомогло співачці прокачати свої соцмережі та знайти палких шанувальників її творчості. Трек став затребуваним ще до офіційного релізу. Фрагменти з нього облетіли весь Тік Ток, були завантажені на YouTube — фани дуже чекали, коли вийде повна версія пісні. «Наробила лиха» — це спокусливий трек про природу жіночого кохання, який відгукнеться в серці кожної дівчини, незалежно від віку. А чоловікам, можливо, трохи привідкриє таємницю того, як же влаштоване жіноче серце і як насправді може себе почувати закохана по вуха дівчина.

№6. Osty. «Знайти»

Osty з’явився на українському музичному небосхилі наприкінці весни, втім його композиції звучать практично скрізь. Артист має впізнаваний голос. Він каже, що відтворює гуцульську манеру співу. У дитинстві йому співали і мама, і дідусь. І в цьому він відчував магію. 

«Знайти» — це перша пісня з трилогії «Знайти. Перед очима. Океан». Ця композиція про героя, що біжить за своїм омріяним коханням. Він потрапляє у дивні світи, де все здається нереальним та видуманим, а, можливо, сном. Герой проходить шлях до самого себе через біль, руйнування та відновлення. Кліп на пісню створили відповідно до темпоритмів роботи головного мозку, де кожна частинка відповідає за коливання частот в момент сну та життя людини.

№7. Клавдія Петрівна. «Імператори»

Поряд з Іменем Osty часто згадується і жіноче ім’я. Напевно, ви чули трек «Я щаслива». Фразу із пісні «лікарі кажуть, що це — депресія, мама каже, що я лінива» процитувала навіть Олена Зеленська на Третьому cаміті перших леді. Ця пісня залетіла в музичний простір із Тік Току. 

Клавдія Петрівна — це творчий псевдонім артистки, яка надихнулася героїнею книжки «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Після того, як пісні Клавдії завірусилися у Тік Тоці, слухачі дискутували на тему, скільки ж їй років, й припускали, що тексти можуть бути згенеровані ШІ. Клавдія Петрівна співпрацює із лейблом Nebo Music, який займається також і Osty. 

Офіційні сторінки Клавдії є у Тік Тоці, телеграмі, а відтепер й в інстаграмі. До речі, в інстаграмі фото виконавиці не публікуватимуть, щоб залишити образ артистки загадковим.

№ 8. ROXOLANA. «Не стій»

«Не стій» — це пісня «Заручена», яку колись співала Руся, фактично перша україномовна поп-співачка, яка на початку 90-х збирала стадіони.

«Не стій під вікном, не дивись засмучено, не стій під вікном я вже заручена», — в інтерпретації Роксолани ця пісня звучить майже невпізнавано. 1989-го року композицію створили Анатолій Матвійчук (текст) та Костянтин Осауленко (музика). Трек «Не стій під вікном» увійшов до дебютного альбому Русі «Ворожка», який став першим україномовним поп-альбомом сучасної України. 

Версію Роксолани миттєво рознесли тік-токери — і хіт 90-х вже став трендом. 

— З цих пісень почалась історія сучасної української популярної музики. Руся, Ірина Білик, Сестричка Віка — всі ці артистки на початку 90-х створювали дуже різну і дуже класну музику. Вони ніби збудували фундамент, на якому зараз можемо творити ми, – говорить ROXOLANA. – Мені хочеться, щоб мої однолітки, які приходять до мене на виступи, також пам’ятали, якою крутою українська музика була 30 років тому. Я хочу, щоб молодь знала, що в 90-х наша музика була україномовною і дуже прогресивною.

№9. Юля Юріна. «Хто ти такий?» 

Юлія Юріна — українська співачка, виконавиця народної і сучасної музики, екс-учасниця гурту YUKO. Повномасштабна війна дуже змінила артистку. Зараз вона сама каже, що Юлія Юріна складається зі злості, образ, натхнення, яскравих подій, які можуть бути добрими, а можуть бути й злими. Нещодавно повернулася з Посад-Покровського —  села на Херсонщині, яке розташоване в зоні бойових дій. 

— Коли тільки туди вирушили, то раділи, що їдемо на звільнену від російських військ територію, але коли приїхали й побачили, що з цим місцем зробив ворог, весь день плакала, — згадує Юлія.

Місцеві мешканці ховались в Будинку культури:

— Це було дуже показово, культура може рятувати життя. Все село ховалося від окупантів у підвалі Будинку культури, а вони його обстрілювали. Нас затягують в якісь побутові справи, ми забуваємо, що паралельно із ними тривають жорстокі бої за нашу свободу, за те, щоб ми просто існували як нація.

№ 10. «Жадан і собаки». «Рогань»

І з вибуховою експресією підхоплює наш парад прем’єр «Жадан і Собаки» із піснею «Рогань». Рогань — так називається одне із передмість Харкова. Режисером кліпу став Антоніо Лукіч, який прославився фільмом «Мої Думки тихі» та нашумілим «Люксембург, Люксембург». 

— Це найкращий наш кліп, кажу з повагою до всіх режисерів, з якими ми працювали. «Рогань» — особлива робота, — наголошує Жадан.  

Для Антоніо Лукіча це був перший досвід у зніманні кліпу. За його словами, відеоробота вийшла абсолютно «кіношною», адже над нею працювала команда, з якою режисер знімав картину «Люксембург, Люксембург».

— Для мене це було знімання кіно, наче працювали над коротким метром. Я б з радістю подивився тепер повнометражний фільм, — прокоментував режисер Антоніо Лукіч.

Зі слів Сергія Жадана, пісня «Рогань» про дитячі стосунки, дружбу та проблеми, іноді зовсім не підліткові. Антоніо Лукіч його доповнив: «У відеороботі маленькі люди перемагають велике зло».

— Рогань був захоплений росіянами. І саме звідти почалось звільнення Харківщини рік тому. У Рогані загинув хороший друг… А ще це східна брама міста, яка виходить на Донбас. Ну, і плюс, Рогань добре римується, — розповідає про пісню Жадан.

Одні кажуть, що справжні письменники мають писати саме про війну, адже ця тема найбільше турбує читача. Інші стверджують навпаки, що варто дочекатися перемоги й лише тоді можна рефлексувати й надавати подіям художньої форми. Хай там як, а тексти, які з'явилися в Україні після 24 лютого 2022 року, різноманітні: і про російсько-українську війну, і про інші важливі проблеми сьогодення, і на теми, нібито не пов’язані з сучасним життям. Пропонуємо десятку кращих творів української художньої літератури 2022-2023 років.

1. Євген Шишацький, «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь» («Фоліо»)

Одним із перших текстів, що вийшов друком на початку повномасштабного вторгнення, став роман журналіста Євгена Шишацького про подорож до Маріуполя. Це сповідь людини, яка збирається вивезти з окупованого міста свою родину. Незважаючи на спокійний тон розповіді, автор тримає читача в постійній напрузі: ми ніби проїжджаємо разом з ним блокпости деенерівців, опиняємося на допиті, а згодом — у камері для затриманих. Оскільки «Мандрівка до потойбіччя» є твором автобіографічним, його головний персонаж не наділений рисами супергероя. Це історія про звичайну людину в екстремальних обставинах.

2. Світлана Ткаченко, «Ніч була» (видавництво «21»)

Світлана Ткаченко в повісті «Ніч була» змальовує шлях переселенки до Нідерландів, побут в іншій країні, враження від спілкування з людьми в Європі. Текст містить багато життєвих подробиць, не завжди компліментарних як для наших земляків, так і для іноземців. Водночас письменниця показує й велику підтримку, яку отримують українці в світі, й кохання, й рішучість та силу волі своїх персонажів у хаосі війни.

3. Владислав Івченко, «Імені Сковороди» (Tempora)

Владислав Івченко, який нині служить в ЗСУ, відомий текстами як реалістичними, так і фантастичними. Його роман «Імені Сковороди» належить до фантастики й описує пригоди бійця тероборони Олександра Одіссейовича Вишні. Він потрапляє до Окремого мобільного загону ментального захисту й стає бійцем, шукачем і знищувачем чудовиськ, яких русня намагається використати у своїх недобрих цілях. Загін носить ім’я Григорія Савича Сковороди, адже саме він був духовним попередником мисливців за монстрами (уявіть, якою потужною зброєю може бути 250-річна палиця, з якою ходив видатний філософ).

4. Євгенія Кузнєцова, «Драбина» («Видавництво Старого Лева»)

Цей текст не має жіночої оптики: головний персонаж — айтішник Толік, який перед початком повномасштабного вторгнення купує в Іспанії будинок своєї мрії і збирається врешті пожити так, як давно хотів. Але мріям не судилося здійснитись, адже починається війна, від якої до Толіка тікає його люба українська родина — з котами, песиком і купою божевільних ідей (ті, хто читав роман Кузнєцової «Спитайте Мієчку», знають, що в іронічному зображенні токсичної сімʼї цій авторці немає рівних). Зрештою, Толік приставляє драбину до вікна своєї кімнати, аби знов і знов не натикатися на цінні поради й дурні питання родичів. Такими суперечливими часто й бувають реалії життя біженців, які зупиняються не в чужих, а в рідних людей. Поза тим, в тексті описані не лише серйозні, але й кумедні ситуації, а яких читачі можуть впізнати себе.

5. Андрій Кокотюха, «Таймер війни. Довга комендантська година» («Фабула»)

У сегменті літератури про війну разом з автобіографічними книгами є й такі, де романтизовані герої легко долають усі перешкоди й неймовірні ситуації, щоі в реальному житті важко навіть уявити. Андрій Кокотюха в першій книжці з циклу воєнно-пригодницьких трилерів «Таймер війни» створює образ українського офіцера військової розвідки Влада Хмари, який маскується під охоронця житлового комплексу. Він фактично сам знешкоджує міжнародного російського диверсанта, який планує вчинити теракт у Києві в перші тижні великої війни. Хтось з читачів може зауважити, що говорити про війну в розважальній формі неприпустимо. Але ж людська психіка не може постійно перебувати в стані напруги та потребує розвантаження.

6. Марія Матіос, «Мами» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)

У своїй новій книзі Марія Матіос дозволяє висловитись жінкам, які втратили синів. Пʼять окремих розповідей написані в характерному для авторки щемливому стилі і стосуються різних історичних періодів (наприклад, боротьби радянських каральних органів з воїнами УПА вже після завершення Другої світової війни — традиційний вже сюжет у творчості Марії). Найбільшу увагу привертає історія «Мама Сидонія», повʼязана з сучасною російсько-українською війною. Героїня оповідання, медсестра Сидонія, після загибелі сина під Іловайськом їде з заходу України в місто Дніпро працювати до реабілітаційного центру для воїнів АТО зі складними випадками ПТСР. Допомога хлопцям дозволяє жінці пережити втрату дитини й стає для неї сенсом життя. Крім того, вустами своєї героїні авторка озвучує багато питань, на які хотіли б отримати відповіді тисячі матерів України. Вони стосуються держави й війська, пошуку зниклих безвісти, неідентифікованих тіл, проблеми добровольців, психологічної реабілітації та соціального забезпечення тощо.

7. Катерина Бабкіна, «Мам, памʼятаєш» (Warstwy)

І знову тема українців за кордоном. Оповідачкою в новому романі Катерини Бабкіної є дівчина-підліток, що врятувалася з Ірпеня з сестрою-немовлям, виїхала до батька до Відня та пише листи до своєї зниклої за невідомих обставин мами. Історія Катерини Бабкіної дуже зворушлива й терапевтична, обережна щодо тригерів і наповнена легким гумором і великою любовʼю.

Попри те, частина читацької аудиторії, навіть не прочитавши, захейтила цей текст, мотивуючи це тим, що Катерина Бабкіна, яка від початку повномасштабного вторгнення виїхала з дитиною за кордон, не має права писати про окупацію (насправді, безпосередньо про окупацію в книжці майже не йдеться — лише на рівні флешбеків юної оповідачки). Про подібну ситуацію з книжкою «Плахта» Ірини Говорухи ми згадували, оглядаючи український non-fiction. А в царині художньої літератури попереднім кейсом став скандал із романом Дарини Гнатко «Буча», що був знятий з друку «Клубом сімейного дозвілля» із вибаченнями перед читачами за те, що вони «зачепили ті незагоєні рани та шрами, які сьогодні завдають усім нам нестерпного болю».

Очевидно, що питання, хто може, а хто не має права писати про війну, ще неодноразово вийде на порядок денний українського літпроцесу. Що ж до теми вимушеного біженства, то, здається, вона теж має великий дискусійний потенціал, повʼязаний із проблемою повернення або неповернення українців (здебільшого українок з дітьми) на Батьківщину. Відчуваю, про це ми ще прочитаємо в сучасній українській літературі в найближчі роки.

8. Анастасія Левкова, «За Перекопом є земля» («Лабораторія»)

Окрім текстів, повʼязаних з війною, хочеться згадати такий, в якому центральною проблемою є національна самоідентифікація українців, які виросли в Радянському Союзі й одразу після його розпаду. Анастасія Левкова розкриває тему пошуку себе в контексті історії кримськотатарського народу. В її книжці любов до Батьківщини та наполегливість у збереженні мови й традицій кримськими татарами багато в чому протиставляються індиферентності українців, які не мають нічого проти ототожнення з росіянами та їхньою «великою культурою». Героїня Левкової, дівчина з Криму, розповідає історію свого життя від самого дитинства. Зокрема, як вона свідомо обирає українську ідентичність і пориває (звичайно, не без болю) з минулим.

9. Світлана Тараторіна, «Дім солі» (Vivat)

В іншому жанрі кримську тематику опрацьовує Світлана Тараторіна, яскрава представниця сучасної української фантастики. Її понад 500-сторінковий роман «Дім солі» змальовує розлогу постапокаліптичну картину співіснування давніх цивілізацій і сучасних технологій, магічних обрядів і жорстоких ініціацій. Крим Тараторіної, назву якого вона не називає прямо, — це колись квітучий півострів Кіммерик, що перетворився на засолений Дешт унаслідок війни та страшних катастроф під загадковою назвою Спалахи. Попри всю умовність вигаданого простору, у романі вгадується як реальна топоніміка Криму, так і факти його історії. Загублені пазли української ідентичності складаються за допомогою химерного світу фантастичного роману.

10. Макс Кідрук, «Колонія. Нові темні віки», книга перша («Бородатий Тамарин»)

«Колонія» Макса Кідрука написана в жанрі фантастики й переносить читача в майбутнє. Дія роману відбувається 2141 року на Землі й на Марсі, а сюжетних ліній одразу декілька, тож слідкувати за ними може бути непросто (цей найбільший на сьогодні роман автора має 900 сторінок). Утім, Кідрук як завжди вміло вибудовує конфлікти та створює психологічно достовірні характери персонажів. Він зосереджується на цивілізаційних проблемах майбутнього: екологія та війна (триває протистояння України з Росією); епідемія клодису, від якої щойно оговталось людство й вже отримало нову проблему — патоген, що масово інфікує вагітних жінок; винайдення на Марсі препарату, який продовжує життя, що відразу стає приводом для оборудок; прагнення самостійності марсіанських колоній (народжені на цій планеті виступають проти поневолювачів-землян, використовуючи нелегальну зброю). І не видно цим неприємностям кінця-краю, адже продовження роману Макс Кідрук обіцяє лише за кілька років.

Акторка театру та кіно, заслужена артистка України Марина Кошкіна народилася у Кремінній на Луганщині. Її героїні у фільмах завжди мають сильний характер та загострене почуття справедливості. Саме такою є акторка й у житті. Сьогодні Марина служить у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, двічі отримала «Золоту дзиґу» як найкраща акторка. Після початку повномасштабного вторгнення заснувала благодійний фонд «Мистецький український рух», який допомагає творчим дітям. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: У вересні ти вдруге отримала кінопремію «Золота дзиґа» за найкращу жіночу роль. Цього разу — за зйомки у фільмі «Із зав'язаними очима» (українська прем’єра фільму відбулась у 2021 році на Одеському міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала нагороду міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI як найкращий повнометражний фільм. — Авт.). Твоя героїня втратила на війні нареченого. Як готувалася до цієї ролі?

‍Марина Кошкіна: Я граю спортсменку. Її звати Юлія. Її хлопець Денис теж був спортсменом, він вирішив піти захищати країну. Рік про нього немає ніяких новин. Юлія розуміє, що він помер. Моя героїня вирішує почати життя з самого початку. У неї з'являються нові стосунки. Але її за це засуджують люди навколо. Згодом приходить повідомлення, що, ніби, Денис живий і потрібні гроші, але, виявляється, що це були шахраї. Я сама стикалася з людьми, які просто хотіли нажитися. Мене обманювали на початку повномасштабної війни, я знайшла шоломи для хлопців, ми мали вже зустрітися, я кинула завдаток, а це виявилися шахраї. У цьому фільмі моя героїня зіштовхується з подібною ситуацією. 

Денис не повернувся, але залишив щоденник. Він написав, що хоче, аби ми були всі щасливі і продовжували жити. Фізично до цієї ролі я готувалася півроку, займалася з тренерами в залі, бо всі каскадерські трюки я виконувала сама.

‍ТЛМ: У тебе багато ролей у фільмах, які так чи інакше переплітаються із подіями на Сході. Це і безпосередньо стрічка «Із зав'язаними очима», знята ще до повномасштабного вторгнення, картини «Снайпер. Білий ворон» та «Забуті», події якого розгортаються у тимчасово окупованому Луганську. Як так склалося, що в тебе багато таких ролей?

‍МК: Я і сама така людина, яка може піти проти певної системи. Я за справедливість, за чесність. У мене є інтуїція, я відчуваю людей. Коли я бачу, що люди хочуть мати якусь певну користь, у мене всередині все бурлить, я хочу про це говорити. У житті все одно це складніше, тому що ти стаєш дорослішим, ти стаєш більш толерантним, думаєш, може, краще промовчати. Але завдяки своїм ролям, я можу це говорити. Я можу сказати, що ти — нечесна  людина. Наприклад, у «Забутих» піднята не лише тема політики, але й стосунків у родині. Чоловік моєї героїні міг пристосуватися до суспільства, а вона не хотіла. Вона конфліктувала з оточенням, казала: ви зараз прийняли ось оцей режим, а потім прийде інший — і ви знову будете це приймати. Тобто є люди, яким аби отримувати зарплату — неважливо, хто її дає. А для мене це важливо. Є люди, які хочуть сидіти на двох стільцях. Ні, це не про мене. Тому, напевно, режисер щось у цьому бачить — і тому я отримала ці ролі. 

Доля дає мені такі можливості, такі ролі, де я можу говорити про свою позицію, про Україну, про любов до неї. Я з Луганщини. До вступу в університет, я говорила російською мовою. Усе моє оточення було російськомовним. Моя бабуся та мама їздили до Москви на заробітки, бо це поруч. І тоді для нас російська столиця була чимось вражаючим. Коли я їздили на канікули до Москви, потім у школі про це розповідала, пишалась цим. Хоча вже тоді мене дуже чіпляло, коли вони казали: «Ты — хохлушка»,  «Хохлы приехали». Зараз я аналізую все і розумію, що ми для них завжди були хохлами та рабами.

Я загалом мало що розуміла про мою країну — що таке «Україна», «українець». Яка різниця, що дивитися: українське чи російське телебачення? Ми ж наче разом, чи не так? Я була несвідомою громадянкою своєї країни, бо я була неосвічена, а це велика наша проблема. 

‍ТЛМ: А коли в тебе сформувалось розуміння того, що ти — українка?

‍МК: Це сталось тоді, коли  я вступила до університету на курс до Богдана Бенюка. Саме він почав прививати мені любов до мови, своєї культури. Студентами ми поїхали до Карпат, я послухала українські пісні, я почала читати, цікавитись нашою історією, нашими людьми, які творили до мене. І саме завдяки їм є український театр, є українські книжки.  Зараз сприймається як даність. Люди боролися за те, щоб ми могли зараз читати українську книгу. 

‍ТЛМ: Ти була студенткою, коли почалася Революція Гідності. Як переживала ті події?

‍МК: Я лише приїхала до Києва, почало з’являтися моє бачення світу. Цікавий момент — всі були проти Януковича, проти тієї влади. Я собі думала: «А  у нас на Донбасі всі голосували за Януковича, а що він поганий?». Майдан, звичайно, дуже сильно вплинув. З одного боку, це було страшно. З іншого боку, я бачила наскільки українці сміливі. Вони готові йти до кінця, тому що не хочуть жити в такому режимі, не хочуть жити в рабстві, не хочуть бути під Росією. Я перейшла на українську мову. Тоді ще мала такий діалог зі знайомим із Луганської області:

— Можешь по-нашему разговаривать?

— Я розмовляю українською мовою!

— Ну, можешь, пожалуйста? 

— Ні, не можу.

‍ТЛМ: Чому захотіла стати акторкою? Чи підтримала родина твій вибір професії?

‍МК: Коли була маленькою, робила вуличні концерти на вулиці, розносила запрошення по сусідам, ходила у будинок культури. Після дев'ятого класу пропонували піти навчатись у театральний коледж у Луганськ, але я хотіла тільки у Києві. У відповідь бачила лише насмішки, мовляв, неможливо без грошей та знайомств вступити на бюджет у столиці. Але мій батько дуже сильно в мене вірив та казав, що я маю бути акторкою. Я завжди була творчою, але через те, що ми жили бідно, у нас не було можливості навчатись у музичній школі, я не могла піти на танці, тому що не вистачало грошей. Це моя драма дитинства. 

З першого разу, у 18 років, я не вступила до університету. 3 роки я просто виживала, працювала на різних роботах: прибиральницею, продавцем. Якраз у цей період помер батько. У мене був стрес, я забула про своє бажання бути акторкою, просто працювала і паралельно вчилася в Академії кадрів. А потім одна викладачка каже, що мені треба йти у театральний. Я спробувала ще раз — мені дали шанс. 

‍ТЛМ: Чи пішли на користь тобі ті роки, коли ти не вступила одразу після школи до вишу?

‍МК: Акторська професія — це про душу, про серце, про твій досвід. Я не кажу, що треба бути наркоманом, щоб зіграти наркоманку. Але треба бути дуже чуйним до життя, до людей, до себе. Коли проходиш такі складні етапи, нескладно буде заплакати на сцені, бо ти говориш про життя — і в цьому є чесність.  

‍ТЛМ: Коли вперше ти побачила війну? 

‍МК: Моє місто — Кремінна — не було під окупацією до 2022-го року. У 2015-му році померла моя бабуся, я поїхала туди. Наш автобус зупиняли та перевіряли військові. Це моє було перше  зіткнення з війною. Я бачила людей, які дуже бояться. Зараз, я не знаю коли знову туди потраплю. Інша бабуся не захотіла виїжджати. У моєму будинку, де жила татова мама, оселились росіяни. Багато чого повиносили звідти. А я ж просто хочу прийти туди, в той дім, там, де  багато спогадів.

‍ТЛМ: Як ти зустріла повномасштабне вторгнення?

МК: Потягом я їхала із Закарпаття до Києва. Це було дуже страшно. У мене була панічна атака. Зв'язку не було, нікому не дозвонишся. Моя найголовніша задача була подзвонити всім своїм рідним та зібрати їх усіх докупи, щоб ми були всі разом.  

Нам вдалось забрати сім'ю і вивезти у Закарпатську область. Постійно читали і дивились новини. А потім ми з чоловіком ухвалили рішення поїхати у Львів. Я просто ходила по місту, шукала гуманітарні штаби, пішла на вокзал і працювала там волонтером. Люди приїжджали з різних куточків країни . Хтось залишався, хтось їхав далі. Люди довго чекали, добу чи більше сиділи на тому вокзалі, ми просто з ними спілкувались.  

Потім я зайнялась гуманітарною допомогою. Якось я використала свої зв'язки. Набрала одного з депутатів, кажу: «Я Заслужена артистка України, чи не могли б ви нас підтримати, у мене є люди із Запоріжжя, дуже потребують допомоги». Два рази проканало, а на третій раз відмовився (сміється). 

‍ТЛМ: Як виникла ідея заснувати власний фонд «Мистецький український рух»?

‍МК: Про це я мріяла ще два роки до великої війни. Потім почала думати, а кому він зараз треба? Однак був дуже важливий момент: у перші місяці повномасштабного вторгнення я обдзвонила своїх творчих колег та запитала, чи треба допомога. Бо роботи немає, зйомок немає — за що жити, що їсти? А творчим людям дуже складно сказати, що чогось не вистачає. Тоді ми відправили їм посилки. Вони були безмежно щасливі. Коли ти думаєш за весь світ — це круто, але допоможи спочатку тому, хто поруч. Так само діти. До війни у них були мрії, були надії, вони займалися творчістю. І їм треба інструмент чи форма. Це про майбутнє, це про життя. Коли вони будуть згадувати про війну, вони будуть пам’ятати, що мали цей інструмент, хтось його подарував. Я зрозуміла, що це потрібно робити. Зараз складно збирати кошти військовим. Ти  просто навіть не уявляєш, як непросто зібрати кошти на музичні інструменти чи на форму.  Але ми це робимо. Хоч і не в таких масштабах, як би хотілося.

‍ТЛМ: Чи був у тебе переломний момент за цей час повномасштабного вторгнення? Наприклад, коли ти зрозуміла, що війна не закінчиться швидко, що треба щось змінювати?

‍МК: Я розумію, що війна не закінчиться швидко. З одного боку, мене це лякає, мені 30 років. Ми з чоловіком хочемо дітей. Ще до війни я думала: от зараз «Безталанну» (вистава Театру ім. Івана Франка. — Ред.) поставимо і піду в декрет. Почалася війна і мені стало страшно — раптом щось трапиться. Їхати з України я не хочу. Лякає страх невідомості. Ми хотіли купити будинок, а потім думаємо, а раптом завтра не буде цього будинку. Зараз я займаюся з психологом, все проговорюю, мені стає трохи легше. Я хочу бути здоровою ментально. Те, що ми втомлюємося, — це нормально. 

‍ТЛМ: А найстрашніший момент? Коли тобі буває страшно?

‍МК: Найстрашніше — якщо щось трапиться з родиною, а ти нічим не зможеш допомогти. Страшно, коли я  думаю, про  свого партнера Захара із «Безталанної» (актор Театру ім. Івана Франка Захар Нечипор зник на фронті. — Ред.), про якого не маємо інформацію вже півроку. Страшно думати про тих жінок, які в полоні. Коли я про це думаю, ще більше розумію, що найголовніше —  це свобода. 

‍ТЛМ: Якою ти бачиш Україну в майбутньому?

‍МК: Вільною. Сильна вона і зараз. Найголовніше — це воля.

У перші тижні повномасштабного вторгнення українці за кордоном впізнавали один одного по очах — наповнених сумом і незбагненним ще до кінця горем — які ніби дивились крізь тебе. Кожен день тоді тягнувся, ніби ґума, занадто довго. Втім більшість навчилась швидко, часом беземоційно, трохи абстрагуючись, ділитись пережитим, стоячи у безкінечних чергах за гуманітаркою чи оформленням документів. Розказували про дні у підвалах з десятками інших людей під авіанальотами, про тих, хто вийшов за їжею чи водою і не повернувся, про дім, якого вже немає, про ризиковані спроби втечі з немовлятами на Захід та відсутній зв’язок з рідними в окупації. Свідкинею тих нескінченних історій українців у чергах у польському Вроцлаві стала українська письменниця Катерина Бабкіна. 

— Я відчувала страшне почуття провини за те, що у мене все не так, як у цих людей. Особливо, коли бачила жінок з такими ж маленькими дітьми, як у мене, які стояли в черзі, щоб отримати безкоштовні памперси чи кашки, — згадує під час нашої зустрічі півтора роки потому письменниця. 

На третій день повномасштабного вторгнення Росії вона разом з мамою та однорічною донькою Мішею виїхала з Києва і подалася до Вроцлава. Там незабаром мала розпочатись літературна резиденція, контракт до якої Катерина отримала разом із престижною польською премією Angelus за чотири місяці до цього:

— Я приїхала на готове робоче місце, маючи де жити. Поза чергою нам зробили необхідні документи. Я знала польську і англійську мови. У мене був досвід життя і роботи за кордоном. Тому не мала проблем більшості людей, особливо тих, які виїхали з окупованих територій. 

Тривогу Катерина топила у волонтерстві, допомагаючи тим, хто в емоційному ступорі після пережитого, з дітьми на руках, часто без знання мов і навіть без документів, мав вирішувати безліч нагальних питань, серед яких і оформлення статусу захиста Польщі. 

— Я просто приходила під міські установи, де люди з нескінченної черги подавали документи, і запитувала, кому потрібна поміч, — згадує Катерина. — Я перекладала їм інформацію, заповнювала бланки за них, і звісно багато спілкувалась.

Серед усіх болючих історій, якими люди ділились, письменницю особливо вразила підлітка з Бучі. Дівчинка сама виїхала за кордон разом з молодшим братом від другого шлюбу мами, яка була змушена залишитися під Києвом доглядати своїх батьків. У Вроцлаві дітей зустрів біологічний батько дівчинки, який жив там уже тривалий час і тепер мав опікуватися рідною донькою і чужою для себе дитиною. Їхня історія лягла в основу нової книжки Катерини, ідея якої з’явилась там, в одній із черг:

— Мені хотілося показати, наскільки по-різному ця війна нас ламає. У книжці є герої, які вже давно живуть за кордоном, і мало в чому себе асоціюють з Україною, але навіть їх війна переламала і зібрала заново. Хочеться вірити, що у кращих людей. Але в реальному житті так, на жаль, станеться не з усіма. 

Працювати над книгою Катерина Бабкіна почала у березні 2022 року. Оскільки робота тривала дев’ять місяців, а повне звільнення Київщини із виявленням там звірств російської армії відбулось 2 квітня, сюжет трішки змінився, хоча залишився в рамках, окреслених письменницею на початку. Історія написана у формі листів 15-річної Діани до мами, яка зникла за нез’ясованих обставин в Ірпені. Сама дівчинка перебуває у Відні, куди евакуювалася до свого біологічного тата разом із двомісячною сестрою від іншого батька. Звертатися до мами листами Діані порадила психотерапевтка, яка не знає, як допомогти підлітці.

— Я знала, що основний фокус усієї літератури і мистецтва буде на фронті. А мені дуже хотілося написати історію іншого досвіду, — каже письменниця. — Про тих, хто був змушений покинути все і докорінно змінити життя, хто досі залишається в невідомості про те, що сталося з їхніми близькими. 

У вересні книжка під назвою «Мам, пам’ятаєш?» вийшла у Польщі, українська версія доступна в електронному варіанті з квітня. Доки за кордоном історія 15-річної Діани збирає позитивні відгуки і має доволі високий рейтинг у Goodreads — 4,22 зірки (на момент написання тексту), в Україні реліз викликав обурення в частини аудиторії. За лічені години після анонсу на сторінці Катерини у фейсбуці зчинилась сварка довкола анотації, де згадується головна героїня, яка виїхала з окупації. Письменниці закидали те, що вона у перші дні повномасштабного вторгнення подалася за кордон, тож не має права писати про війну. 

— Я не була готова до того, як книга буде знецінюватись через те, що у мене ніхто не помер і я не маю чоловіка на фронті, — зізнається Катерина, додаючи, що батько її доньки, з яким вони не разом, на передовій з квітня 2022 року. — Мені хотілося дати тим людям, хто виїхав за кордон, відчуття, що їхній біль теж важливий. Те, що з ними відбулося, — справді страшно і жахливо, але їхнє життя продовжується. 

«Мам, пам’ятаєш?» — одна з небагатьох сьогодні книжок, яка звертається до досвіду кількох мільйонів українців, хто вимушено залишив країну. Вона може сподобатись, або ні. Та для цього її потрібно прочитати. До того ж, евакуація з окупованого Ірпеня — це лише кілька флешбеків довжиною, можливо, у п’ять абзаців, майже уся дія історії розгортається у Відні. Тож, очевидно, що критики перших трьох годин релізу, які звинувачують Бабкіну у «танцях на кістках», зробили висновки, ознайомившись лише з анотацією. Хоча навіть, якби життю в окупації було присвячено усю книгу, чи справді про це мають право писати тільки ті, хто пережив подібне особисто? До цієї дискусії ми ще не раз повертатимемося і під час війни, і тоді, коли вона закінчиться. Про це вдало написала у своєму психологічному ескізі «Душа» Наталія Кобринська понад 100 років тому. Щоб не спойлерити, винесу тут для роздумів лише одне запитання, яким пронизаний твір письменниці: а хто тоді має право писати про муки смерті, наприклад? 

Насправді у часи, коли руйнуються світи стількох людей, дні наповнені втратами, болем і все тим же нерозумінням, як жити далі, здається, набагато важливіше те, що для когось книга стала терапевтичною. 

— Хейт мав цікавий ефект, — каже Катерина. — Люди ніби побачили, що якщо можна прийти до людини у коментарі і залишити повідомлення з гнівом, значить, можна прийти і з подякою. Я не мала стільки її за жодну книжку. Багато людей відмічали щирість тексту, писали, що плакали, поки читали, що, попри біль всередині, зрозуміли — з ним можна жити і навіть бути щасливими. Я дуже хотіла, щоб ця книжка була цілющою. Здається, я з цим впоралася. 

Якщо для когось з українців книга терапевтична, для іноземців, зокрема для поляків, які вже можуть прочитати повість Бабкіної, вона дає більше внутрішнього контексту про те, що насправді переживають люди з досвідом війни, які ходять з ними одними вулицями та магазинами. З якими викликами та проблемами вони зіштовхуються, що відчувають, чому деякі не вчать мову або повертаються додому під ракети і що відбувається в душі мільйонів дітей, які були змушені подорослішати одним днем, коли їхній світ зруйнувала Росія. 

— На Заході мають змогу не лише бачити цифри про те, скільки загиблих в Україні, але й спостерігати в реальному часі на фото і відео, що конкретно роблять люди великої російської культури, які читали в школі Достоєвського і Толстого, — коментує Катерина заклики до дискусій з «хорошою російською інтелігенцією», які досі лунають на другому році війни. — При чому тут письменники? Це бекграунд, на якому тримається вся ця убивча хрінь.

У світі, в якому російські автори з їхніми книжками більш впізнавані за українських, де російський культурний продукт все ще суттєво превалює над нашим, поява на міжнародному майданчику українського твору, який розповідає нашу історію з-під будь-якого кута — на вагу золота. Література стає ще одним інструментом культурної дипломатії, якої ніколи не буває вдосталь. 

— Я дуже давно визначила свою письменницьку місію, — каже письменниця. — Вона полягає в тому, щоб чесно говорити про складні речі і не транслювати шкідливих, токсичних сенсів.

Такою і вийшла її «Мам, пам’ятаєш?», яка ніби огортає тебе турботою. За неї можна триматись, коли нікого і нічого рідного немає поруч.

Часом задля терапії ми уявляємо собі судилище над тими, хто задумав, почав і веде війну в Україні. Слово «Гаага» є втіленням надії на справедливість, без якої наші глибокі рани не загояться ще довго. Українка Саша Денисова не тільки уявила, яким може бути гаазький суд, а й написала про це п’єсу, за якою вже поставили вистави на різних сценах світу. Видання The Washington Post назвало Денисову провідним голосом цієї трагічної війни.

Саша приїхала до Польщі навесні минулого року й одразу почала розповідати світові про війну мовою театру. Вона поставила в Варшаві виставу «Шість ребер гніву» про біль і переживання українських біженок. Пізніше в Іспанії показала «Маму й повномасштабне вторгнення» про силу духу української жінки (зараз вистава йде в Америці). А коли художній керівник Польського театру в Познані запропонував Денисовій написати п'єсу про Путіна, драматургиня відповіла: «У мене для нього є тільки одне слово — Гаага».

Погляд Денисової — незвичний. В «Гаазі» вона висміює тих, кого ми ненавидимо, — Путіна, Кадирова, Симоньян, Шойгу, Пригожина тощо. Влаштовує глядачам контрастний душ, чергуючи сцени болю зі сценами фарсу. Сам суд при цьому відбувається в свідомості дівчинки, батьків якої вбили росіяни. Але вирок кожному з причетних до війни глядач може винести свій.

«Сміх на сцені дає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою»

— Як сміятися над тим, кого хочеться знищити?

— Знищити хочеться, але ж не можеш, — каже Sestry Саша Денисова. — Натомість можеш вбити його через сміх. Показати банальність зла, висміяти, принизити й зробити жалюгідним. Після такого політик вже не здається могутнім і не лякає.

Взагалі чужа трагедія — це для психіки надто важко, від цього швидко настає втома. Сміх — це первинне, від нього настає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою. Сміх протистоїть забуттю. За Арістотелем, комедія — низький жанр, а трагедія — високий. У мене ж — поєднання цих жанрів, гойдалка: послухали про страшне — ось вам хвилинка сміху. Українці так і живуть, до речі.

— Чи не здається тобі, що «Гаага» — вистава на експорт, адже українці здебільшого не готові сміятися над Путіним і війною? Наша рана надто глибока.

— Нещодавно я бачила по українському телебаченню доволі смішну пародію на російських політиків. Тобто в Україні такий жанр вже є. Рана дійсно глибинна, але українці завжди вміли висміювати ворога.

Втім певна тенденція існує — чим далі від наших кордонів, тим легше реагують глядачі на виставі. На прем’єрних показах у Познані поляки поводились напружено й стримано, бо не розуміли, як можна сміятися над війною. У Болгарії тихенько сміялись навіть суворі чоловіки в костюмах (болгарський уряд). А в Америці аудиторія Arlekin Players Theatre сміється голосно й щиро. Так, американці не знають страху війни, вони живуть не просто в імперії, а в суперімперії — зоряних війнах. І до них треба побудувати міст сприйняття, аби їм все було максимально зрозуміло (американська музика, стендап). Тому дуже важливою є перша сцена, де дівчинка знайомить аудиторію з персонажами. Ніхто не зобов'язаний знати, хто вони всі такі. Разом з тим в Америці — найчуттєвіша аудиторія. Якщо їх щось зачіпає, вони не стримують себе, починають плакати, дивуватися та голосно сміятись, як діти. «Аааа!» — роблять американці, коли бачать, як Путін натискає на ядерну кнопку і над залою виростає ядерний гриб.

«Болгарські журналісти після прем’єри врешті назвали війну війною, а не спецоперацією»

— Як зустріла Болгарія, в якій сильно відчуваються проросійські настрої, твою антипутінську виставу?

— Національний Театр Івана Вазова зробив анонс за місяць до прем'єри, й одразу на сайті посипалися погрози. Боти почали атаку — писали, наприклад, що прийдуть і всіх повбивають. До того ж стало відомо, що цілий ряд у партері викупили представники проросійської партії. Директор зібрав нараду, де вирішувалось, що робити з провокаторами, якщо вони дійсно зриватимуть показ.

Мене, до речі, зустріли в аеропорту Софії автівкою та тихо попередили перед тим, як я в неї сіла, що водій — представник проросійської партії і краще в салоні мовчати про «Гаагу», аби не спровокувати. «Ви не уявляєте собі, скільки тут агентів. Це не жарти», — сказали мені там. Пізніше такі ж слова я чула в Берліні.

— Як тоді вони взагалі наважились ставити п'єсу?  

— Французько-болгарський режисер Галін Стоєв побачив польську «Гаагу», подзвонив мені серед ночі і сказав: «Не можу спати, хочу її поставити на свій лад. Це для мене виклик, адже я ніколи не робив політичного театру». Прем’єр-міністр країни Ніколай Денков — прогресивний та проєвропейський, тому ініціативу керівника театру Васила Василева й режисера підтримав і потім навіть особисто прийшов на прем’єру.

У сценарії болгарської Гааги є зміни. Оскільки Євгена Пригожина вбили, його персонаж у мене тепер каже: «Я буду на суді триматися версії, що я помер. І взагалі я — це не я». Зала регоче, адже події свіжі.

Після дійства голова країни мені подякував. Мовляв, він завжди знав про необхідність допомагати українцям, а після вистави відчуває це ще гостріше. Представники української амбасади раділи, що про «Гаагу» написали 20 рецензій, і видання вперше назвали війну війною, а не спецоперацією. Ботоферми активізувались — тільки вони, по суті, й залишились незадоволені. Це тріумф політичного театру. Тепер на «Гаагу» чекає французька сцена (а театр там консервативний, французи вирішують, чи гідна моя п'єса бути поруч з Мольєром). Виходить французькою книга з однойменною назвою.  А ще виставу повезуть на міжнародні фестивалі, її побачить вся Європа.

— До війни ти жила і працювала в Росії. Чи заважає тобі зараз цей «російський хвіст»?

— Ніколи не приховую того, що жила в Москві, й усвідомлюю, що певна частина українців може мене за моє минуле не любити. Але в Росії я писала п'єси з критикою існуючого режиму, а з початком вторгнення одразу виїхала й зараз працюю виключно на Україну. В світі мають бути агенти впливу, культурна дипломатія, і я намагаюсь бути максимально корисною.

Можливо, я була наївною, коли думала, що мої вистави про режим, війну, анексію, застій і протести мали вплив. Вплив скінчився, коли влада розгорнула пропаганду. Режисерка Євгенія Беркович і драматургиня Світлана Петрійчук сидять за антитерористичний театр. І це сигнал іншим — «затуліть пельку». Звичайно, можна мене захейтити, але я від цього не перестану робити для України те, що вмію — театр швидкого реагування. Хочуть цього хейтери чи ні. У мене українська ідентичність, я корисна і люблю свою країну.

Був випадок у Барселоні, коли до зали зашла група войовничо налаштованих українок, а після вистави жінки зізнались, що побачене їх сильно розчулило. Ми обнялися й разом ридали. Так мистецтво перемогло хейт.

«Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна»

— Тема гаазького суда вимагає серйозних знань по темі. Які в тебе джерела?

— По-перше, це документи Нюрнберзького процесу. Мої персонажі вдають, що втратили пам'ять, як старий колега фюрера Рудольф Гесс, кричать на допиті, як впливовий нацист Герман Герінг, визнають провину, як архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. По-друге, це багаточисельні інтерв’ю з тими, хто постраждав від російської агресії або був свідком злочинів. По-третє, консультації з державними представниками. Наприклад, зараз я пишу продовження «Гааги» — п’єсу і книгу, і консультуюсь з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС, який займається питаннями створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії російської федерації. Ну і я пильно відстежую все, що робить і говорить Путін. Як американська письменниця Ханна Арендт спостерігала за злочинцем Адольфом Айхманом на реальному суді і потім написала «Банальність зла». Я конструюю суд в уяві й теж весь час спостерігаю за Путіним. У мене є британські розвідники, адвокати і прокурори.

Уяви, приміром, є ряд свідчень, що на приліжковій тумбі російського президента лежить книга поганого філософа Івана Ільїна. А там є глава про Бахмут як про останній важливий бій, який неодмінно треба виграти. Пам'ятаєш битву при Вердені, в якій полягло до мільйона осіб? Таку ж війну на виснаження веде й наш ворог, адже начитався перед сном псевдофілософії й знаходиться під враженням.

— Свого часу американський серіал «Голокост» зробив те, чого за понад двадцять років не зуміли досягти сотні розумних голосів. Німці подивились кіно й почали врешті співчувати євреям. Чим зараз можна вплинути на втомлений світ так, аби він про нас не забував і допомагав?

— Прямо зараз світовий дискурс навколо української війни сильно змінюється під впливом подій в Секторі Газа. Коли після білоруських протестів почалася війна в Україні, я сказала, що велика катастрофа поглинула меншу. Невідомо, як в цій глобальній катастрофі виглядатиме Україна. Наївно думати, що в розпал гострих подій мистецтво вирішить всі питання. Бертольд Брехт і Томас Манн, які були антифашистами і писали про жахіття війни, мусили втекти від Гітлера і перечекати в США. Згодом «Матінка Кураж та її діти», яку написав Брехт в 1938 році, стає театральною біблією, а «Доктор Фаустус» Манна вперше піднімає питання колективної вини нації.  

Якщо говорити про те, яким має бути мистецький твір, аби вплинути на іноземного глядача, то точно не етнографічним і класичним. Це має бути сучасна актуальна форма, цікава не тільки нам, а універсально.

Мені здається, що ми входимо в якісь темні часи, а в темних часах має бути велике багаття попереду. І це велике багаття для мене — Гаага. Я зосередилась на написанні книги. Мої п'єса та книга — не тільки про страшний суд, але й про саму ідею України. Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Вона тендітна, емансипована, європейська й вразлива, має гостре почуття самоповаги і дуже страждає. Отака вона, фігура України — жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна. Така собі нова європейська Жанна д'Арк.

Цього року ім’я Марини Вроди з’явилося на головних шпальтах сотень українських та світових ЗМІ. Її фільм «Степне» отримав нагороду за найкращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Це друга така престижна відзнака творчості Марини Вроди — 12 років тому, у 2011-му, вона здобула «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі за фільм «Крос». 

Марині 41 рік. Вона народилася та виросла у Києві. Її дитинство припало на останні роки існування Радянського Союзу та перші роки незалежної України, а становлення як професіонала — на революцію та війну. 

Про зламаних радянською системою людей, про свою відмову працювати у Росії, про свою протестність та життя за кордоном — про все це Марина Врода розповіла Sestry.

Зламані пострадянські люди очима режисерки

Фільм Марини Вроди «Степне» розповідає історію літнього чоловіка, який на кілька днів приїжджає в українське село Степне на Сумщині до своє мами, яка при смерті. Це історія творчої людини, яка має талант до малювання, але не змогла його реалізувати. Герой фільму — нічим непримітна людина, буття якої сформоване радянською та пострадянською системами, де потрібно бути «як всі». Але ця подорож змушує чоловіка озирнутися і побачити своє життя з іншого боку. Стрічка «Степне» — про сенс буття та призначення людини, розповідає режисерка:

— Я хотіла про це так елегійно розказати, начебто це взагалі документалка. Наші батьки — пострадянські, серед них дуже багато поламаних. Їм не  дали зробити кар'єру. Конкретно мій персонаж — художник Анатолій, який, власне, ніколи художником не був. Але він має певний зв'язок із мистецтвом, тож я не можу назвати його нещасливою людиною.

Крім тем творчої реалізації та взаємодії поколінь, режисерка демонструє вади суспільного устрою. «Степне» це також споглядання за трансформацією українського суспільства із пострадянського в європейське. Режисерка розмірковує у своїй кінооповіді про майбутнє та минуле не лише конкретної людини, а й нашої країни в цілому .

—  Цей фільм про спадок — і в прямому, і переносному сенсі. Про людський спадок — що я як людина залишаю? Про культурний спадок. Про спадок країни — яке суспільство ми будуємо?

Врода вважає, що позбутися радянської спадщини допоможе вивчення власної історії: 

—  Мають бути відкриті усі архіви, ми маємо знати, що з нами було за часів радянської влади, тому що ми дуже пов’язані з цим. 

Народжена із протестом у серці

Бажання виходити за рамки та не плисти за течією — це своєрідний стиль життя режисерки. Бунтувала з самого дитинства, яке припало на кінець 80-х і початку 90-х років. Тоді усе творче і незвичне призводило до соціального відторгнення: 

— У київській школі у 90-х роках не дозволяли ходити з розпущеним волоссям. Я мала ходити завжди з косичками. У мене тоді був протест — я  ходила в гетрах та намальованими коричневими губами. Треба було миритися з цією системою. Її не можна було побороти. Підлаштовуватися не хотілося. І доводилося жити. Я це порівнюю з тим, як людина ходить у тісному взутті, — пальці згинаються, боляче, але якось ходиш. 

Марина мріяла про кіно, але пішла на юридичний факультет. Батьки режисерки вважали кіно чимось недосяжним: 

— Люди, які виросли в радянській системі, не вміють тебе підтримати. Тому все було дуже скептично. Сусідка тоді ще говорила: «Твій тато ж не Міхалков (відомий радянський і російський режисер. — Ред.), куди тобі, ми ж злидні». І ось ця звичка бідувати — це реально звичка. Мріяти про мистецтво і ним займатися це — розкіш… Тому кіно виникло вже як відповідь. Мене  могли взяти на акторський факультет, але мені не сподобалося. Я не готова була присвятити цьому життя. І не готова була підкоритись режисеру, який мені не сподобається, — не такий у мене характер. Зараз я вже розумію, що в режисурі те саме, — скрізь суцільні компроміси. 

«Боже, за що їй дали нагороду?»

Про Марину Вроду заговорили у 2011 році, коли вона перемогла на Каннському кінофестивалі. Її стрічка «Крос» отримала «Золоту пальмову гілку». Це був перший серйозний проєкт після випуску з університету імені Карпенка-Карого, реалізований на голому ентузіазмі без будь-якої державної підтримки. Цей короткометражний фільм, як і «Степне», — про сенс життя та трансформацію пострадянського суспільства. На перший погляд на екрані 15 хвилин уроку фізкультури, але це лише форма, а не зміст. 

— Фільм метафорично ставить питання, куди ми біжимо з цього пострадянського минулого, — зазначає Марина. — Поки усі біжать, бо так роблять усі, лише одна людина зупиняється, щоб подумати: «А куди ми біжимо?». 

Режисерка називає це кіно викликом та авантюрою: 

— Коли мені було 28-29 років, мені хотілося щось довести цим фільмом. Я думала, що зніму його за три з половиною тисячі євро і всім покажу. Насправді можливості і гроші тоді були, вони просто не були мені доступні. Я і під час студентства знімала за свій рахунок, бюджетні гроші розкрадалися скрізь на всіх рівнях. Мене дратувала ця суцільна пасивність — ніхто нічого не хотів змінювати. Я подумала, може в мене і не вийде змінити систему, але я зроблю такий артхаусний фільм, а потім піду у комерцію. Заробляти гроші, а не залишатися артхаусним митцем.

Однак несподіваний успіх короткометражного фільму не дав втілитися планам режисерки. «Золота пальмова гілка» принесла не лише міжнародне визнання, а й шалений потік критики вдома:

— Я хотіла знімати якісний продукт, якісь пристойні серіали, хотіла заробляти хороші гроші почуватися впевнено в професії, а тут ця перемога на Каннському фестивалі. З одного боку, в нашому суспільстві було море критики, адже деякі колеги, вважали, що фільм не заслуговував на нагороду: «Боже, за що їй дали нагороду?». А коли я хотіла влаштуватись на роботу, мені відповідали: «Тобі треба тепер знімати авторське кіно». Я казала, що окей, а ви дасте мені на це гроші? Половину обіцяли, а іншу пропонували шукати в Європі. Пояснювали це тим, що у мене складний характер, що я дуже складна, а це все ризики. 

Вибір бути собою

У 2014 році Марина Врода поїхала до Німеччини. Там отримала грант на навчання, а також часткове фінансування фільму «Степне». Зйомки розпочинаються аж у 2017 — з перервами та змінами команди — і тривають кілька років. Зізнається, це був складний період в її житті. Зокрема, через шалену критику:

— Кажуть, це ти зробила такий вибір — поїхала за кордон. А який у мене був вибір? Дуже складний вибір — або зникнути, або спитися в якийсь момент. Це був дуже хороший варіант від того приниження, коли стаєш відомою, але без грошей і роботи. І тобі ніхто нічого не пропонує. 

На той період припадає й її остання поїздка до Росії. Це був 2015 рік. Тоді Врода   відмовилась від нагороди на фестивалі «Кіношок» — протестуючи проти незаконного засудження українського режисера Олега Сенцова. На церемонію закриття вона принесла плакат на підтримку колеги, але його відібрали охоронці: 

—  Я поїхала тоді до Росії, бо думала про певну якусь солідарність з моїми колегами там. Тоді я ще вірила, що вона можлива.

Мені здавалося, що мої колеги щось не розуміють. Потім до мене дійшло, що все вони розуміють. Тоді ж мені здавалося, зараз це звучить дуже наївно, що я своїм жестом можу підбурити російських колег протестувати. 

Режисерка згадує, як свого часу Росія переманювала до себе талановитих українців із різних сфер — і її теж. Однак Марина Врода бачила своє призначення іншим:

— Мені пропонували знімати фільм в Росії 12 років тому. Я могла би бути там, але я б стала вже російським режисером. Але в мене була ідея, що Україна — це Європа. Я є частиною цього і будую це своїми руками.

Фільм, який не давав опустити руки

Поствиробництво стрічки «Степне» припадає вже на повномасштабне вторгнення Росії. І як у 2014 році, Марині Вроді знову довелось залишати рідну країну. 

— Коли я поїхала вперше, у 2014 році, в кишені було 500 євро і нічого більше. Це безумство, я нікому не раджу так робити. Вдруге я не хотіла нікуди їхати, але я чула ці вибухи у Києві, бачила, як моя собака просто не вилазить  з-під ліжка, у мами діабет — і я думала, що зараз закриються аптеки. 

Тато режисерки не піддавався вмовляннями виїхати з Києва. Казав, що через кілька днів усе закінчиться. 

— Мені було дуже неприємно і боляче залишати батька. Найстрашніше було думати, що я його не побачу, що щось трапиться. І було відчуття, що я його кинула. Було страшне відчуття провини, — ділиться режисерка. 

Єдине, що не дало опустити руки, — фільм, який потрібно закінчити:

— Я казала собі, подумай про команду, треба закривати борги, треба закінчити стрічку. Це певною мірою рятувало. 

Марина Врода не лише зняла стрічку «Степне», але й освоїла фах кінопродюсерки. Зрештою, вихід фільму підтримали чотири країни — Україна, Німеччина, Польща та Словаччина. 

Бути частиною трансформації суспільства 

Сьогодні Марина Врода має багато планів. Життя за кордоном, міжнародні зв’язки, знання мов та продюсерський досвід – те, що допоможе розвивати українське кіно, впевнена режисерка:

Я можу поєднувати  людей, продюсувати, можу підтримати ініціативи нашої держави.

Власний життя за кордоном, досвід українських жінок, які були вимушені через війну виїхати за кордон, залишити країну, взяти на себе відповідальність за дітей, батьків, вчитися жити по-новому ляже в основу майбутнього проєкту режисерки: 

— Є ідея. Робоча назва зараз звучить так: «Можна я в тебе переночую?». Це проєкт про цей досвід наших жінок і європейців, які нас всіх зустріли. Я не можу поки багато розповідати про цей фільм. Лише кілька деталей: це історія жінки, яка одного дня йде з дому з однією валізкою, а повертається туди вже через багато років. Ця стрічка про втрату дому і повернення назад, про боротьбу покоління, яке вийшло на Майдан у 2014 році і пішло на війну.

Марині Вроді важливо бути частиною трансформації нашого суспільства із пострадянського в європейське. Вона наголошує, що сьогодні закладаються ті стовпчики, на яких буде триматися «місток» нашого європейського майбутнього — і важливо встигнути закласти їх міцно та правильно. Із тими європейськими цінностями свободи особистості, поваги до творчості та різноманітності та збереження культурного різноманіття.

Після 24 лютого 2022 року українська література, як і культура загалом, не стала на паузу. Більшість видавництв реалізувала попередні плани і видала друком тексти, не присвячені спеціально темі війни, у тому числі суто жанрові. Однак у цьому огляді хочеться більше сказати про тексти, написані під час «великої» війни саме про війну або інші важливі для нас нині теми. 

Оксана Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2022)

Уже в перші місяці повномасштабного вторгнення зʼявляється цілий корпус текстів non-fiction, серед яких на особливу увагу заслуговує «великий есей» Оксани Забужко.

Нещодавно письменниця, разом із режисером колишнім політвʼязнем РФ Олегом Сенцовим, отримала найвищу нагороду Французької Республіки — Орден Почесного Леґіону, що присуджується за громадянські та військові заслуги. 

«Найдовша подорож» власне і є тією громадянською публіцистикою, завданням якої є проговорення важливих суспільних проблем. Від початку ця книжка була орієнтована «на експорт» (переклади побачили світ раніше за український текст), отож промовляє вона передовсім до міжнародної спільноти та розповідає у сконденсованій формі історію не десятилітньої, а тридцяти- і трьохсотлітньої російсько-української війни, про неуникність якої Оксана Забужко говорила задовго до початку гарячої фази. Аналізуючи в історичній ретроспективі послідовні плани Москви щодо знищення українців, письменниця акцентує на тому, що попри непрогнозований фінал війни, яка триває, українці вже довели як усьому світові, так і насамперед самим собі, що слова з національного гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу» є не просто словами, а втіленою дією. «Три століття підновлюваний-перемальовуваний «фасад» [Російської держави. — Т. Т.] 24 лютого 2022 р. — впав, виявившись блефом. Росія скінчилася», — резюмує Оксана Забужко.

Остап Сливинський «Словник війни» (Vivat, 2023)

Найуніверсальнішим видається невеликий за обсягом «Словник війни» (вже зʼявився й переклад польською), укладений поетом і перекладачем Остапом Сливинським. У цій книжці розповіді очевидців (їхні прізвища не називаються, тільки імʼя та місто, з якого приїхали) розташовані за алфавітом і становлять собою максимально короткі, прості життєві історії, часом страшні, а часом зворушливі. Крейда і куля, труп і радість, лампа і кров — такими є словникові статті цього видання, що відображає воєнну дійсність, а також зміну мови, значення основних слів. 

Серед анонімних оповідачів «Словника війни» є відомі письменники та діячі культури (їхній перелік можна знайти в анотації). 

«Війна 2022» (Центр Діалогу імені Юліуша Мєрошевського, ПЕН-Україна, ВСЛ, 2022)

Суто «зірковий склад» українських авторів має антологія «Війна 2022» (видана Видавництвом Старого Лева в колаборації з ПЕН-Україна за ініціативи і фінансової підтримки польського Центру Діалогу імені Юліуша Мєрошевського; упорядкував письменник Володимир Рафєєнко). У книжці маємо щоденникові записи, есеї, вірші таких авторів, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук, Любко Дереш, Лариса Денисенко, Ірина Цілик, Андрій Любка, Катерина Бабкіна та багатьох інших. Порівняно зі «Словником війни» ця антологія більша за обсягом, а читати її може бути складніше через різнорідність поданого матеріалу. Тут уміщено, наприклад, фейсбукові записи Сергія Жадана, обʼєднані під назвою «Над містом майорять наші прапори»; волонтерський «Щоденник надії» літературознавиці і критикині Богдани Романцової, що волонтерила на Львівському вокзалі в перші місяці повномасштабного вторгнення; уривки зі щоденника військовослужбовця-новобранця письменника Артема Чапая та Артема Чеха, який проходить через випробування війною вже вдруге (його книжка «Точка нуль», видана 2017 року, здобула низку українських літературних нагород, а 2019 року автор став лауреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського, заснованої Польським Інститутом у Києві). 

«Воєнний стан» (Meridian Czernowitz, 2022)

Подібною за складом авторів і наповненням є антологія «Воєнний стан» із передмовою головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Вона включає есеї 50 авторів — відомих письменників, літературознавців, громадських діячів (твори, що увійшли до книжки, а також інші, у рамках проєкту були опубліковані на сайті Tyktor.media). Тексти обох антологій містять переважно особисті досвіди авторів, які орієнтуються і на закордонну аудиторію. 

Ольга Карі «Життя посеред життя» (Yakaboo Publishing, 2022)

Книжка журналістки Ольги Карі — невеликий за обсягом текст про перші місяці 2022 року, які авторка проводить у Києві. Її батьки в цей час перебувають у Чернігові, отож залучено і цей контекст. «Життя посеред життя» — доволі інтимний і емоційний текст, написаний із позиції жінки, яка не переживає трагічних утрат, але глибоко аналізує та відчуває все, що відбувається довкола. 

Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (Видавництво Старого Лева, 2023)

Ця книжка для читачів може стати більш тригерною: вона містить не лише розповіді автора про родину (Олександр із дружиною на момент 24 лютого мешкали в Гостомелі, а його батьки — у Бучі), а й інтервʼю з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко, літературознавицею Тетяною Михед (матір’ю автора) та «уламки хроніки» воєнних злочинів, які коїли росіяни на окупованих територіях. «Позивний для Йова» досить великий за обсягом, містить багато авторських рефлексій на історичні чи культурологічні теми, і написаний доволі жорстко й безкомпромісно. 

Володимир Вакуленко-К. «Я перетворююсь…» (Vivat, 2023)

Осібно в групі персональної документалістики стоїть щоденник дитячого письменника Володимира Вакуленка-К., убитого росіянами в селі Капітолівка під Ізюмом 2022 року. Передчуваючи неминучу смерть від рук рашистів, він нотував події на окремих аркушах паперу, а потім закопав у саду, заповівши батькові віддати нашим, коли прийдуть. Розшукала цей документ письменниця Вікторія Амеліна, яка після повномасштабного вторгнення займалася фіксацією воєнних злочинів у складі команди Truth Hounds і загинула після травм, отриманих під час ракетного удару росіян у Краматорську 1 липня 2023 року, саме в день народження Володимира Вакуленка-К. 

Думка про те, що Росія систематично нищить українську культуру та здійснює геноцид українців, є провідною для всіх згаданих текстів. У передмові Вікторії Амеліної до щоденника Володимира Вакуленка-К. бачимо промовисті паралелі з попередніми історичними епохами: «…Я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається. …Часи справді змішалися: раніше шістдесятники Алла Горська, Лесь Танюк та Василь Симоненко розслідували вбивства митців доби Розстріляного Відродження, вчинені за кілька десятиліть до розквіту їхнього покоління. Тепер українські письменники розслідують злочини, скоєні лише пів року тому».

Богдан Логвиненко «Деокупація. Історії опору українців. 2022» (Ukraїner, 2023)

Протягом 2022–2023 зʼявилися також видання, що спираються на досвід не відомих інтелектуалів, а звичайних людей, що пережили окупацію чи воєнні дії. Однією з останніх книжок такого плану є збірка репортажів Богдана Логвиненка, де вміщено репортажі зі звільнених міст Слобожанщини, Київщини, Півночі та Півдня України. Це історії українських військових, співробітників поліції, волонтерів, партизанів і простих мешканців, які попри смертельну небезпеку не просто пережили окупацію, але й чинили опір. Команда Ukraїner’а однією з перших виїжджала на деокуповані території — матеріали, що ввійшли до книги, також можна переглянути на ютуб-сторінці проєкту.

Ірина Говоруха «Плахта» (Самміт-книга, 2022, 2023)

Вихід деяких книжок супроводжувався активними обговореннями в соцмережах і спробами окреслити коло авторів, які можуть писати про події російсько-української війни. Так було, наприклад, із першою книжкою «Плахта» Ірини Говорухи (вже маємо другу частину). Перша книжка написана на матеріалі інтервʼю з мешканцями Чернігова, Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, сіл Київської та Чернігівської областей, друга розповідає про події на півдні та сході України (Донецька та Луганська області, Херсон, Миколаїв, Мелітополь, Очаків, Харків, Ізюм). Зібрана інформація подана в белетризованій формі з розрахунком на широке коло читачів. Суспільні дебати викликав, власне, не зміст книжки, а постать письменниці: до початку повномасштабного вторгнення Ірина Говоруха була відома як авторка російськомовних любовних романів; вона не пережила окупації, а отже, багато хто з читацької спільноти відмовляв їй у праві писати про трагедії війни.

Євгенія Подобна «Місто живих, місто мертвих. Історії з війни» (Фоліо, 2022) 

Прикметно, що щодо документальної книжки Євгенії Подобної, журналістки й воєнної кореспондентки, яка 2020 року отримала Шевченківську премію за збірку інтервʼю з українськими жінками-військовими «Дівчата зрізають коси», таких закидів не було. 

Очевидно, що в умовах війни читацька спільнота висуває більш прискіпливі моральні вимоги до авторів і авторок, оцінюючи насамперед суспільну репутацію (подібні приклади були також у царині художньої літератури, однак це тема окремої розмови).

Світ повинен знати

Український non-fiction після 24 лютого 2024 року активно опрацьовує досвід доби повномасштабного вторгнення, звертаючись до різних жанрів, як-от документальна фіксація злочинів російських окупантів, репортажистика та інтервʼю, щоденниковий жанр і традиційна есеїстика більш чи менш приватного характеру. Автори піднімають багато важливих і актуальних питань, повʼязаних з самоусвідомленням українців у кризовий період: поряд із однозначно негативним ставленням до держави Росії як агресора, робиться акцент на потребі кенселингу «велікой руской культури», відмові від контактів із «хорошими росіянами»; аналізується проблема особистої провини та комплексу того, хто вижив; байдужості на тлі загальної згуртованості суспільства перед лицем війни; репутації публічного інтелектуала та його ролі в соціумі тощо. Багато важать теж спроби експортувати в позаукраїнський простір інформацію про причини й передумови цієї війни, рефлексії й аналітику, а також документальні видання, реальні життєві історії українців з різних регіонів. Видається, що в умовах, коли західна аудиторія не надто орієнтується в реаліях російсько-української війни, саме non-fiction варто активно перекладати іноземними мовами, аби світ памʼятав про небезпеку, яку постійно становить для нього держава-терорист.

Оксана Забужко у розмові зі Світланою Олешко розповідає для часопису Sestry про «Найдовшу подорож», інформаційне волонтерство і розбудову солідарності.

Світлана Олешко: Ваша подорож розпочалася з Харкова.

Оксана Забужко: Знаєте, я все думаю: чого той містичний Харків мене так довго не відпускав? Треба пояснити,  що я приїхала на резиденцію в квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра» на десять днів, щоб попрацювати в харківських архівах, пошукати на Холодній Горі своїх розстріляних дідів, чия історія для мене існує тільки у вигляді родинного міту, бо жодних документів в родинних архівах не заціліло. Таких документів зазвичай позбувалися, вони були небезпечні...

Тут всі збіги якісь просто максимально символічні, бо я ж мала приїхати ще в жовтні 2021. І от воно все відкладалося, і вийшло, що тільки 10 січня 2022 року я змогла приїхати до Харкова на цю десятиденну резиденцію. І взяла й захворіла. Пробула до лютого. Вернулася до Києва буквально за два тижні до свого заздалегідь спланованого від’їзду до Варшави на польську презентацію «Планети Полин», яка теж попервах була планувалася на осінь 2021 року. Та оскільки редакторка нарікала на складний текст, що в неї неймовірно важка робота, то видавництво перенесло польську презентацію книжки на 23 лютого 2022 року. Отож аж на початку лютого я змогла вернутися до Києва. І все ніяк не могла зрозуміти, чому мене Харків так вперто «не відпускав», чому я мусила там захворіти. «Та омікрон у вас», — сказав, махнувши недбало рукою харківський лікар, якого мені Літературний музей викликав і якому я почала була розповідати, що ніякої симптоматики немає, але скажені перепади температури між 39 і 34.

І я лежала цілий час там, спала. Таке враження, що просто вчепилась в мене ця квартира і не відпускала. І місто теж не хотіло мене відпускати. Єдине пояснення, яке в мене склалося: я запам’ятала Харків з січня 2022 року, з того останнього мирного місяця, бо виїжджала, оце точно пам’ятаю, коли була велика демонстрація, з великим напнутим прапором, по Сумській і на Майдан Свободи, щоб показати Путіну: ми не боїмося. Того дня я виїздила. Запам’ятала той Харків зимовий, отої останньої мирної зими, запам’ятала його отим елегантним, яскраво освітленим містом. Була ілюмінація різдвяна, і приємно було йти Сумською, Римарською у центрі. Воно виглядало красиво, стильно, якось дуже своєрідно.

Розумію вашу симпатію до Варшави, бо я тільки недавно змогла це сформулювати, коли моя агентка, пані Беата Стасінська, приїздила в Україну на церемонію вручення мені французького ордену Почесного Леґіону. Вона скористалась цією оказією, щоб побути два дні в Києві і два дні у Львові. Звичайно, вона хотіла побачити воєнну Україну, як вона живе, бо дистанційно це зрозуміти складно. А перед тим пані Беата була в Україні, страшно сказати, 1993 року, тому вона буквально по кілька разів на день повторювала, що ми за ці 30 років проробили несамовиту роботу, тобто збудували прекрасну й ефективну країну. Розуміється, людина, яка приїздить в Україну, де йде війна, дивується, бо у Польщі постійно запізнюються поїзди, а тут, виявляється, поїзди ходять без затримки, ідеально, як швейцарський годинник. Ми говорили з нею про Київ, порівнювали з Варшавою, і я тільки тоді в цій розмові нарешті сформулювала те, що мені якось не виходило раніше: що порівнювати Варшаву насправді треба не з Києвом, бо Варшава менша, а з Харковом — от вони справді зіставні за багатьма параметрами, не тільки за розміром. Можна проаналізувати, якби хтось з урбаністів, істориків-архітекторів хотів їх порівняти за пропорцією «старувки», тобто старої частини, і, скажімо, міжвоєнного конструктивізму, який у Варшаві своєрідний, дуже цікавий, а в Харкові не менш цікавий свій. Ще після Помаранчевої революції, коли поляки ніби вперше ринулись «відкривати Україну», я пам’ятаю одну мисткиню польську, яка казала, що закохалася у Харків. Це варшавʼянка говорила. Тільки тепер розумію, як вона бачила оці дзеркала конструктивізму, цю пропорцію старого міста і міста ХХ століття. Оцей Харків мене взимку 2022-го тримав і не відпускав, просто вбивав мені в свідомість: запам’ятай, запам’ятай, запам’ятай.

«Найдовша подорож»

СО: Пам’ятаю, вам тоді дзвонило багато іноземних журналістів і питали, чому ви не боїтеся.

ОЗ: Так, питали, багато чого питали. У квартирі Юрія Шевельова, розлючена, з температурою, я сиділа і писала гнівну відповідь британському ЗМІ. Це було незалежне ЗМІ, яке мені рекомендували через другі руки, і вони в цей час провадили дискусію про те, як їм реорганізувати Україну, щоб не дратувати Путіна і щоб був мир і спокій. Буквально: to have a good solid sleep in the night — це було у редакційному листі.

Там виступив Анатоль Лівен — один із промоторів російських наративів. Потім, після 24 лютого, він дещо змінив платівку, але так, щоб непомітно пропихати ту тезу, що це проксі війна, що це все Америка накручує, якби не Америка, то все було б спокійно. Тобто мені треба було вступити з ним в діалог. Він перед тим висловився, що Україна має стати нейтральною, і як це прекрасно, що ось Фінляндія нейтральна, Австрія нейтральна. І що можна зрозуміти Путіна, який не хоче ракет НАТО in his backyard. Ось це, знаєте, мене просто вдарило, як ляпас, це «Putin’s backyard». Я потім ним розмахувала в усіх презентаціях «Найдовшої подорожі» всіма мовами.

‍

Ніколи не забуду цього backyard, як відомо, я жінка лиха і пам’ятуща, — бо це абсолютно нацистський дискурс, з 1930-х років: так говорилося про Рейнську область 1938 року. І от тобі дають можливість сказати, щó ти про це думаєш, і я сідаю й пишу редактору пояснювальний лист, чому я від цієї можливості відмовляюсь. Мені тепер аж трохи шкода, що це був приватний лист, який не можна публікувати, бо я над ним просиділа цілий день — це була така чиста енергія натхненної люті, вихлюпнутий одним поривом есей, адресований одній людині. Якби оприлюднити його сьогодні, можна було б подивуватися з того, що там дата стоїть якесь 15 чи 20 січня 2022 року.

Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення  тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?

Отак, як Європа в тридцяті роки вирощувала Гітлера, так само тривало вигодовування Путіна.

З того часу я це повторювала багато разів у різних версіях, але вперше сформулювала тоді в Харкові, в листі редактору британського незалежного медіа. Там воно все було конденсовано, як стиснуто в кулак. Непогано було б колись, після перемоги, в якомусь там повному зібранні видати «Найдовшу подорож» із цим листом яко вступом. Цікаво було б порівняти. І закінчувався цей лист цитатою з Черчилля, тою знаменитою, де «ми будемо битися на пляжах, ми будемо битися на морі, на суші» — з промови перед парламентом. And we will never surrender. І я ходила від стіни до стіни, пружною ходою розлюченої пантери, потім верталася за стіл і знову друкувала чергову партію  моєї гнівної інвективи. Тобто можна сказати, що книжка почалася тоді в Харкові, бо вперше ці думки я виклала в тому листі.

Щоб прокинутись, європейцям треба було, щоб на Київ і Харків полетіли бомби, — після того вже дзвонили до моєї агентки і пропонували мені написати книжку, аби «пояснити все те, що ми пропустили, що ми проґавили»: саме так на початку березня прозвучав запит на «Найдовшу подорож» від італійського видавництва Einaudi. Тоді вже мене вмовляли всі гуртом, «цілим європейським селом», щоб я їм цю книжку написала. А в мене перша реакція була десь така сама, як тоді, в січні: таж все вже сто разів було казано-переказано, все очевидно, куди ж ви дивилися, де ви були раніше? Довелося якось себе пересилювати, переконати себе, що це все-таки потрібно зробити.

Дзвінок із Києва

СО: Тоді перенесімося з Харкова до Варшави, у 24 лютого.

ОЗ: Я це багато разів розказувала у виступах і написала в «Найдовшій подорожі», а коли щось уже існує як текст, то через рік його знов повторювати в інтерв’ю ніби не дуже випадає, — як ти 23-го летиш на презентацію на три дні, зворотній квиток на 26… До речі, досі нез’ясованим лишилось цікаве питання: коли ми переможемо і відновлять цивільні польоти, чи відновлять мені мій квиток Варшава-Київ з 26 лютого 2022 року? Летиш на три дні, зрозуміло, з думкою, що атмосфера тривожна, але не думаєш, що може щось статися, через що ти не повернешся. І комп’ютер свій лишаєш вдома — ну бо нащо його тягти, на три дні все розписано по хвилинах, 12 чи 16, не пам’ятаю вже, інтерв’ю, плюс дві зустрічі з читачами, все дуже інтенсивно, я ж не матиму коли той комп’ютер навіть відкрити, до суботи потерпить… Прилітаю, встигаю ще ввечері 23-го дати одне інтерв’ю, провести одну ділову зустріч. А потім вранці вже, о 6-й чи о 5-й, не пам’ятаю, за яким часом, мене будить дзвінок. Дивлюся спросоння, що це чоловік. І в мене захисна реакція: чого він мене будить, чого так рано дзвонить?! Він же знає, яка в мене важка поїздка, чого не дасть виспатися. І це якраз те, з чого я починаю свою книжку.

Це суто особистий, приватний вступ, який мусить пояснити позицію наратора. Окреслити її, пояснити читачеві, що ти не Тімоті Снайдер, не людина, яка послуговується бібліотекою, архівними джерелами, всім тим, що належиться автору в нормальних умовах. Ти пишеш це в повітрі, на пам’ятку для історії, — ось так це писано весною 2022 року, коли ще не було відомо, чи є в мене країна, чи є в мене моє місто, бо цілий березень доля Києва була невідома, і я тоді знай гасала, як заведений зайчик, по всіх виступах, куди мене запрошували, скрізь, де можна було щось сказати, особливо з найвищих трибун.

І ось 8 березня я в Страсбурзі, виступаю в Європарламенті, прошу для України ППО, прошу закрити небо, кажу ці страшні слова: не забувайте, що кожен ваш кавабрейк, кожна ваша хвилина вагання оплачуються людськими життями, переважно жінок і дітей. І коли згадувати, хто від нас на Заході тепер вимагає вдячності, то першим тут буде не Бен Воллес, який сказав Зеленському, що можна було б і подякувати, а якраз письменник, Арнон Ґрюнберґ, який за місяць до того спитав мене на Європейському форумі культури в Амстердамі, чому в моїй книжці немає подяк Заходу за підтримку? Так ось, на це питання мені було дуже легко відповісти: я сказала, що, по-перше, моя книжка була дописана влітку, в червні 2022 року здана на переклад, а тоді нам ще ніхто не давав важкої зброї і взагалі чекали, чи вистоїмо! Це тепер, через рік із гаком, можна сказати, що над Києвом є протиповітряна оборона, є петріоти, але я це просила 8 березня 2022 року, попереджаючи про ціну крові за вагання, і ці слова прозвучали по всіх головних медіаканалах планети Земля, — тут мій візаві збентежився, подякував за відповідь і до «по-друге» вже не дійшло, а жаль, бо я б іще багато чого нагадала, до Будапештського меморандуму включно…

Ну а після Страсбурґа я виступала в Німеччині, в Мюнхенському Literaturhaus’і, і це я дуже добре пам’ятаю, бо там мені віце-президентка міста подарувала новий комп’ютер, щоб я могла писати.

Тобто книжка починалась як історія про письменницю, яка лишилась без лептопа, і не відомо, коли зможе отримати до нього доступ, бо тоді й хмару з Києва добути було досить проблематично.

А після Мюнхена я приїхала до Варшави, і тоді ми вже з вами побачились.

СО: Ви не були постійно в Варшаві, але в цій своїй найдовшій подорожі поверталися сюди майже як додому.

ОЗ: Ми з вами тоді говорили по телефону, і я вам поскаржилася, що от же, досвід перших обстрілів мене, на відміну від вас, оминув, і що я воліла б зараз бути вдома. На перших сторінках книжки я докладно описую свої збори і пакування вранці 23 лютого, — як я на три дні виїжджаю і пакую маленьку підручну валізку: мені не хочеться виїздити, мені хочеться, щоб щось сталося. Я сама себе з подивом промацую: що за нездорова реакція? Пандемія скінчилася, ніби відроджується книжкове життя, книжковий ринок, закордонні поїздки, презентації і так далі. Чого ж мені так не хочеться їхати?

Оцей стан, коли ти внутрішньо «вчепилася за стіл», і до останнього чекаєш, ніби от-от щось станеться, хтось подзвонить, хтось щось скаже... Ну що має статися? Ну їдь, ну йди вже, вже таксі приїхало. Сама себе пхаєш: ну йди..

І пам’ятаю, коли я почала скаржитися, що проґавила перші бомбардування, не була, патосно висловлюючись, разом із моїм народом, ви трохи сердито сказали, що такий досвід абсолютно нічим не збагачує.

«Це чиста фізіологія, фізіологічний страх, який нічого по екзистенціалу не дає. Ви геть нічого з того не відкриєте, ніякої іскри пізнання про природу людини, розумієте?» — так ви це сформулювали, навіть якось трохи роздратовано. Такий, знаєте, майже шаламовський дискурс: «лагерь ничему не учит» — десь отак ви мене обсмикнули.

Може, найкраще про це розповів Шевельов у своїх спогадах про бомбардування в Німеччині, не пригадую, в якому місті. Він написав, як почалося бомбардування, і він кинув стареньку матір і кинувся тікати. Він це пам’ятав усе життя, йому все життя за це було соромно. Це перехід з рівня людини на отой чисто фізіологічний функціонал, і це принижує. Коли бомби з неба валяться, може бути або «замри», або «біжи» — два види реакції. Що з цього можеш навчитися? Либонь, ви тоді мали рацію. Але це вже пізніше я змогла сформулювати — що у тих, хто виїхав, є почуття вини перед тими, хто лишився, у тих, хто лишився, — перед тими, хто воює, у тих, хто воює, — перед тими, хто в госпіталі, у тих, хто в госпіталі, — перед тими, хто загинув. Тобто є ціла вервечка цієї вини, абсолютно неминуча, якою прошите ціле наше суспільство. Комусь пощастило більше, комусь менше, як завжди при всіх життєвих перипетіях, — це почуття дуже по-різному перекладається на людські досвіди і на нашу колективну травму.

Я змогла приїхати в Україну вже аж влітку 2022 року, коли здала видавцеві «Найдовшу подорож». Такий короткий візит між здачею рукопису — і цим безумним книжковим туром по Європі нон-стопом, коли ти майже кожного другого дня в іншій країні, в іншому місті, іншому аеропорту. І з того досвіду літа 2022-го відклалося: всі в Україні говорять про війну. От на позір мирний Львів, тоді ще комендантська година була до одинадцятої, і я пам’ятаю, як ми поспішали, щоб встигнути, як за п’ять хвилин до одинадцятої з несамовитим, страшним якимось шурханням по асфальту мчали автомобілі, щоб встигнути, — от мені воно лишилося, оцей звук, вулиця, і по ній мчать машини, знаєте, за п’ять до одинадцятої. А ми попрощалися з друзями, ну бо сиділи, якраз тільки-но розігрілися, якраз спорожніла одна пляшка вина, розговорилися, пішли спогади, хто де був тої весни, що робив, а о пів на одинадцяту — все, бувайте, швиденько хапаємо машини і роз’їжджаємося!.. Це таке, знаєте, насильницьке припинення комунікації – супостати ще й «вкрали наші вечори», як ми гірко жартували. А приїжджаєш через пів року — і все разюче інакше. І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби «пішло під шкіру», зиму «блекаутну» взагалі вже ніхто не згадує, говорять про якісь практичні речі, життя як життя, воно собі точиться... Коли починаєш підслуховувати розмови людей по телефону — вони обговорюють воєнний побут: «Я там нашим передала, я зібрала». Це вже війна, що стала ніби частиною повсякденного життя, всякла в тіло народу.

У Варшаві живе моя міжнародна агентка, тобто в своїх поїздках я справді маю «базу», де зупинитись по дорозі «з літака на літак», щоб не стояти щотижня годинами на кордоні. Звісно, краще і вдома перебувати подовше. Є такий соціологічний термін — «включене спостереження»: коли ти то тут, то там, то вийдеш, то залишаєшся надовше. Ця позиція дає свої переваги, якусь таку 3D-оптику війни, чи що. Але коли йдеться про почуття до тих, хто на окупованій території, то це тема, яку я для себе десь просто відкладаю як психологічно непідйомну.

Кожен із нас знає свій ресурс, знає, скільки він може витримати, скільки чужого болю на себе взяти. Те, що відбувається на окупованих територіях, мені просто фізично боляче уявляти.

Ця вся робота ще для цілої країни попереду, нам цю травму ще довго доведеться долати. Але вже зараз потрібні такі люди, як Віка Амеліна, щоб із тим працювали, їхали на звільнені території, записували інтерв’ю, вислуховували свідків… [Письменниця Вікторія Амеліна була поранена під час російського обстрілу Краматорська 27 червня 2023 року, померла 1 липня 2023 року. — Ред.]

Свою історію, яка визначила мою роль і місце в цій війні, я сприйняла з елементом фаталізму: виявилося, що говорити від імені своєї країни до іноземців, які мають щодо твоєї країни цілий пакет стереотипів і упереджень — це більш-менш те, що я тренувалася робити ще з 90-х років, коли ще зовсім дівчинкою викладала Ukrainian Culture and Civilization не набагато за мене молодшим американським студентам. Ну й потім, уже як авторка, яку перекладали в багатьох країнах, теж же увесь час у виступах і інтерв’ю долала якісь стереотипи…

З війною цей статус змінився тільки кількісно, але не якісно. Раніше він був ніби таким побічним ефектом моєї літературної кар’єри, а тут став основною професією. Ти працюєш цим самим голосом країни, яким працюють також усі ті мільйони жінок, ну чи принаймні сотні тисяч, які виїхали. Зрештою, не говоритиму про всіх, бо виїхали дуже різні люди, але ці люди працюють, і серед них є величезна кількість освітян, арт-менеджерів, науковців дуже високої кваліфікації, котрі поїхали на гранти, на роботу в західних університетах, бібліотеках тощо. Практично на кожному своєму виступі в Європі я зустрічаю цих українців, які приходять і хочуть ділитися своїм досвідом. Ці люди працюють такими інформаційними волонтерами України, компенсуючи те, чого не зробила українська держава, приймають рішення, як розповідати про Україну, з якими наративами можна зіткнутися і як їх відбивати.

На плечі оцих інформаційних волонтерів падає величезний тягар. Тобто є певні громадські об’єднання й організації, які дуже активні і добре працюють. В Німеччині, знаю, є чудові молоді жінки, яким можна тільки поаплодувати, бо вони дуже ефективні, їх дуже чутно в тамтешньому інфопросторі. Українки взагалі поламали європейські стереотипи образу біженців — коштом приватних ініціатив, не коштом державної політики. Нема тут, на жаль, державної політики. Мінкульт за цей час навіть не спромігся зробити зведеного списку загиблих діячів української культури — кожна інформволонтерка згадує своїх. Це показовий приклад, чим різниться волонтерство від державної політики. Є речі, де державу з відповідними інституціями не можна замінити навіть сотнями тисяч навіть суперпрофесійних індивідуалів. Ви не можете в інтернеті знайти всіх наших загиблих діячів культури, починаючи від розстріляного в Ірпені Олександра Кислюка, перекладача грецької і латинської літератури [росіяни розстріляли Олександра Кислюка 5 березня 2022 року. — Ред.], аж до дня сьогоднішнього. А це дуже багато, з урахуванням тих, які загинули на фронті. Періодично щось таке читаєш в новинах: актори, танцюристи, музиканти і так далі, але єдиного зведеного списку цього нашого нового «Ростріляного Відродження» — нема. І це болюче питання. Є межа, є ліміт. Ми цей ліміт в галузі культури знаємо: малі форми можна «самотужки», а от великої індустрії без державної підтримки не буває. Кіно без державної підтримки не зробиш. Книгодрукування теж без державної підтримки не працює. Щоб були масові наклади, має бути державна протекція, це частина економіки. Можуть існувати якісь там крафтові маленькі видавництва, а 100-тисячних накладів без державної підтримки не буває.

Тобто якісь речі, які ми ще в 90-ті мали би в підручниках прочитати, ми вчили на власній шкурі: де є межа — щó ми «можемо самі», а для чого потрібна держава, для чого нам їй потрібно платити податки. Має бути армія – це всім зрозуміло, для цього потрібна держава. А що культурна політика і представництво країни за кордоном — це частина тієї самої війни, безпосередньо пов’язана з тим, дають нам зброю чи ні, — то це вже не арифметика, це вже алгебра державності, такого ми ще не вмієм. Алгебру ми тільки тепер починаємо.

Я весь час згадую цифру, яку мені в кінці минулого року назвав ґуґл. Бо я тоді увімкнула в телефоні локалізацію, і штучний інтелект мені видав це ідіотичне привітання: «Congratulations, Оксана! You have visited 21 countries and 93 cities this year». Я люто закричала йому у відповідь (це дуже смішно, коли доросла людина свариться з штучним інтелектом): «You idiot, who told you I wanted to!».

Воно справляє враження: за рік — 21 країна і 93 міста, а в цьому році й ще додалося. Правда, коли я починала рахувати сама, з пам’яті, то обламувалась десь на 17–18-й.

І зараз мене знову тягнуть за коси у чергові поїздки. Деякі з них неуникненні, бо коли в тебе виходить чергова перекладна книжка, то все-таки маєш її представляти. Скажімо, в Ризі виходять одразу дві книжки, так що і цього року день народження я знову зустрічатиму в дорозі, цим разом у Латвії, бо там виходять «Найдовша подорож» і «Планета Полин». Велика програма, фестиваль — одним словом, нікуди не дінешся, це важливо. Балтійські країни, близькі сусіди, з якими нам разом будувати цей самий європейський мур, важливі. І розбудова цієї солідарності важлива.

СО: Чи ви вже отримали цей «чудовий» досвід бомбардування? Почули?

ОЗ: Я якраз була у Львові 6 липня, коли там був приліт. І так, я прокинулася від того, що струснуло нашим будинком. Тебе просто вибиває зі сну, як корок. Але я помилково локалізувала небезпеку, бо недалеко від нас міститься колишній танковий завод, по якому також були раніше били росіяни, тож я вирішила, що це на території танкового заводу, перевернулася на другий бік і знову заснула. Тут є цей елемент фаталізму, куди ж дінешся.

Я не була в Харкові, не була в Запоріжжі чи Херсоні, ближче до лінії фронту, там, де воно справді регулярно прилітає, і де справді кожного ранку можна дякувати долі, що ти живий і цілий. Але до цього, мабуть, теж можна навчитись філософськи ставитися, як колись навчала людей церква: memento mori, не знаєм бо ні дня, ні години…

А що ми в секулярну добу звикли жити так, ніби ми безсмертні, — це ж наші проблеми. Ніби хтось нам гарантував те життя вічне, коли насправді жити треба з свідомістю, що життя коротке і не можна його марнувати.

СО: Я чула від багатьох, хто їздить туди-сюди, що коли ти в Україні, то все це набагато легше сприймається і страху фактично немає, а за кордоном все виглядає набагато страшніше.

ОЗ: А це вже питання культури інформації дня сьогоднішнього. Коли безперестану подається інформація про прильоти, смерті, загиблих, зруйновані будинки, ще якісь катастрофи, то створюється враження, що нічого іншого в країні й немає. Трапляються винятки, щось таке, як зробила The Guardian, хоча вони й не самі до цього додумалися, — вони міняють своїх кореспондентів в Україні кожні два тижні, і наш перекладач їм запропонував: чому б вам, для різноманітності, не запустити на ротацію кореспондента з відділу культури?

Це дуже відсвіжило оптику подачі матеріалу, бо та людина приходить в оперу, зіграли увертюру — і тут сирена, тривога, всі спускаються в бомбосховище. В бомбосховищі обладнаний бар, тому всі чудово там проводять час. Десь через пів години відбій, вертаються, відновлюється партитура практично з того самого такту, на якому була перервана. І якби не цей епізод, та ще якби не велика кількість військових у ложах, то й не сказати б, пише ця кореспондентка, що в Україні йде війна: вистава як вистава, опера як опера. Такі сюжети трохи міняють візію нашої війни. Видно, що країна живе, і читачеві не менш цікаво, ніж про російські обстріли, довідатися, що в Україні поїзди ходять без запізнень, що залізниця працює краще, ніж десь там у мирній Польщі, Німеччині чи Великій Британії. Тобто що українці за 30 років Незалежності, як не парадоксально, потрапили збудувати справді ефективну країну, — це помічає свіжа людина, котра приїздить з-за кордону висвітлювати війну. Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа, не країна третього світу, яку бомбардує потужний агресивний сусід, а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки. Бо його справді немає: звучить сирена — дивляться у телефони, де злетіло, наскільки це близько. Це теж спосіб репрезентації, портретування країни, в якій іде війна: той, при якому країна, хоч і є жертвою агресії, не втрачає своєї суб’єктності.

Ганна Криволап народилася у Києві у сім’ї знаних художників. Її картини захоплюють кольором та мотивами. Переважно створює роботи в жанрі сучасного пейзажу. Її виставки збирають аудиторію далеко за межами країни. Мисткиня розповіла «Сестрам», як перекласти традиції мовою сучасного мистецтва, про значення кольору та важливість культури сьогодні, а також про життя на Балканах та чому Київ займає центральне місце у її творчості.

На останній серії робіт художниці — Київ, Харків, Львів та Дніпро. Ці картини Ганна створила взимку. Тоді російські бомбардування залишили міста без світла. Вулиці тонули у темряві. Мисткиня  навіть називала їх «трохи романтичним». Так було в її дитинстві, коли українська столиця не була засліплена вогнями. Ідея для нової серії робіт прийшла під час прогулянки Києвом. Першою картиною став «Андріївський узвіз».

Ця пітьма зникне

Наступна робота — панорама зануреного у темряву київського Подолу. Темні будинки й вулиці, лише світло фар підсвічує дорогу. Київ зустрічається у багатьох роботах художниці. Для неї це рідне та сакральне місто, джерело натхнення та ідей.

Ще один витвір — Лавра на тлі чорного неба. Спочатку художниця хотіла, щоб все було темне, без яскравих вкраплень. Але в процесі роботи приходять інші ідеї, які ведуть за собою, — так з’явився яскравий контур.

— У цих яскравих акцентах я бачу якусь надію. Окей, зараз темно, зараз трошки страшно і холодно. Але це закінчиться. Ось воно там — трошки далі вже є світло, — розповідає Ганна.

Прогулюючись темними вулицями, намагалась зафіксувати свої відчуття, сподіваючись, що українцям більше не доведеться переживати такі моменти. Зараз це лише спогад, фіксація факту. Але навіть у темні й важкі часи художниця залишала місце для надії:

— Я намагаюсь завжди проєктувати щось позитивне. Світло — це про надію, про те, що відбуватиметься після всього темного, після руїн.

Люди потребують мистецтва. Особливо під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Ганна не одразу змогла взяти пензлик до рук. Був ступор. Лише за кілька місяців художниця почала писати портрети людей:

— Подруга розповіла про одного командира батальйону. Про його відданість. Він загинув. Ця історія мене дуже вразила, і я написала картину.

Потім були портрети друзів. На війні опинилося багато митців з оточення Ганни Криволап. З’явилося відчуття, що ці портрети потрібні. Як вдячність за те, що вони роблять.

Під час повномасштабного вторгнення у людей зросла потреба в мистецтві, дуже багато українців ходять на виставки.

— Мистецтво — це дуже сильний ресурс, — наголошує Ганна.

Вона певна, зараз хороший час для молодих митців проявити себе. Музеї перемістили до сховищ свої основні колекції, тож є вільне місце для виставок сучасних художників.

Зріс інтерес до українського мистецтва і за кордоном. Хоча, зауважує мисткиня, відчувається сильне перенасичення. І пов’язано це з іноді досить сумнівною якістю виставок українських авторів. Можливо, на державному рівні цей інтерес можна було конвертувати у презентацію України на найвищому рівні. Однак державі зараз не до мистецтва. Триває війна. Але й раніше, зауважує Криволап,  державна підтримка сучасного мистецтва бажала кращого. В Україні, зокрема, немає державного музею сучасного мистецтва.

— Уряд повинен про це дбати, тому що навіть такі маленькі країни як Чорногорія та Словенія їх мають. І це надважливо для країни, — мовить Ганна.

Всі проходять однакові випробування

Свого часу через роботу колишнього чоловіка Ганна опинилась на Балканах. Тож вона чудово розуміє жінок, які через війну залишили країну та намагаються адаптуватися за кордоном:

— Це було дуже складно, чесно кажучи, ти не можеш знайти собі місце. В Україні якраз відбувався Майдан. Я була не там, мені від того було ще гірше. Усі складні події, на мій погляд, легше проживаються всередині країни, ніж за її межами. За кордоном на все це ще накладається почуття провини, що ти не в своїй країні й не переживаєш все на собі.

Населення Боснії та Герцеговини чудово розуміє, що таке війна.

— Я жила в Сараєво. Це місто найбільше постраждало під час війни у 90-х роках. Люди, які це пережили, навіть діти, яким тоді було років 12, досі постійно про це говорять. У них величезна травма на все життя, — розповідає Ганна.

Босняки завжди казали, що люблять українців, бо ті були миротворцями. А в Чорногорії — інша ситуація: місцеві казали, що Україна і Росія — це те саме:

— Для мене це було незрозумілим. Я тоді достатньо іронічно відповідала, мовляв, ви теж всі однакові — ви й албанці. У них це викликало страшенну реакцію.

Напруга в суспільстві й далі зберігається: поки серби дивляться у бік Росії, інші країни Балкан — на Захід.

Як стрічки на мосту

Для Ганни Криволап важливо шукати ідеї, пов'язані з національною ідентичністю. Цим темам присвячені серії «Стрічки», «Криниці», «Мозаїки», триває робота над великою серією «Динаміка галицького бароко».

Ганна переосмислює та передає мовою сучасного мистецтва українські традиції. Наприклад, стрічки, які зустрічаються у багатьох українських обрядах.

— Стрічки я бачила на мосту біля місця, де жила моя бабуся. Їх завжди там підв’язували на щастя. Я дуже довго на них дивилася. Вони приваблювали мене не лише візуально — кольорами. Але й через драматургію: стрічки рухались — одних вітер зривав, інші залишалися. І це все відбувалося на тлі такого стабільного пейзажу — вічного. Зовсім як людське життя. І саме це я намагаюся передати. Шукаю драматичні моменти, радісні моменти. Шукаю драматургію в кожному полотні окремо, — ділиться мисткиня.

Але всього цього не було б без людини, яка сьогодні підтримує і допомагає Ганні пережити важкі часи. Це її чоловік Максим Вітик. Більше 20 років він прожив у США, але повернувся до України, займається пошуком та розробкою газових родовищ. Однак справжнє покликання чоловіка — малювати. Творчий симбіоз двох митців втілюється у полотнах Ганни і Максима.

Художниця працює в техніці полотно/олія. Були й експерименти — навіть сітка з металом. Однак головним засобом вираження завжди залишається колір:

— Я можу все передавати через колір. Для мене це засіб вираження  психологічного стану, передачі емоцій, образів.

У роботах Ганни колір не має сталих асоціацій. Чорний — це не завжди сум, а червоний — любов. Важливу роль грають відтінки, комбінація кольорів та зіставлення масштабу. Запитую, яким одним кольором Ганна зобразила би війну? Це був би певний відтінок червоного. Водночас перемогу художниця бачить у блакитному.

Фото з архіву Ганни Криволап

У мене справді є три сестри. Я четверта, тобто друга, але середня. Тому що мої молодші сестри — близнючки. Наш тато завжди був і залишається «феміністом». Він зверхньо дивиться на людей, які пробують йому співчувати через брак сина, і говорить, що завжди мріяв тільки про доньок. Я добре пам’ятаю день, коли вони народилися, мої молодші сестри. В епоху без УЗД і мобільних телефонів тато прибіг додому і радісно кричав: «Народила!». Ми досить спокійно поцікавилися: кого саме? Тато далі радісно кричав: «Вгадайте!» Дідусь із надією тихо спитав: «Хлопчика?». «Ні!», — радісно вигукнув тато. «Дівчинку», — здогадалася восьмирічна я. «Ні!» — Тато витримав переможну паузу: «Дві дівчинки!».

Бути середньою сестрою — досить невдячна справа: ти маєш не заважати старшій і допомагати молодшим. Ти є вічною жертвою педагогічного експерименту з виховання перфекціоністок (ну а на кому ще експериментувати? На старшій іще не додумалися, а на молодших уже не хотілося). І поки твої сестри звірялися тобі у своїх закоханостях (старша), тирили в тебе речі та косметику (молодші), ти займалася професійно фігурним катанням, шахами, вчилася краще за всіх (бо обіцяли купити собаку, але так ніколи і не купили), аж раптом… усі виросли. 

Ніхто з нас не хотів їхати з Харкова, підкорювати столиці. Нам тут було добре. 38 університетів, з яких можна вибирати. Велика родина. Джентльменська угода з батьками: ви вчитеся — ми вас підтримуємо.

А чого ж не вчитися у великому живому місті з трьома лініями метро, зі студентами з усієї України та всього світу?

Навіть у гуртожитку жити не треба. Безтурботне студентське існування безболісно перетекло в дорослість. Ми всі отримали вищу освіту, одружилися (я навіть двічі), народили дітей. Мої три сестри насамперед мами і дружини. Я режисерка і директорка харківського театру «Арабески». Ми всі жили щасливим, повноцінним життям. Багато подорожували, та ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.

Моє персональне пекло почалося 11 жовтня 2021 року, коли несподівано, без тривалих хвороб, у віці 49 років, у нас удома, помер мій чоловік — Михайло Барбара. Ми саме готували його ювілейний концертний тур. Були визначені дати виступів у Києві, Львові, інших містах. Місько не дожив до свого 50-річчя один місяць і три дні. Це сталося так раптово, що я досі не можу в це повірити. Поруч були мої сестри. Львів’яни вважають, що Місько належав передовсім своєму рідному місту, але він заповів поховати його в Харкові. Навіть не знаю чому, але колись давно ми це обговорювали. Для мене це ще одна причина не хотіти їхати з Харкова: тут мої рідні могили.

У ніч з 31 грудня на 1 січня 2022 року сестри принесли мені шампанське зі словами: «Твоє найгірше вже трапилося у році, що минув». 17 лютого ми встигли провести в Києві концерт памʼяті Міська Барбари. У Будинку Звукозапису зібралися найкращі українські виконавці. Це був останній великий концерт у Києві перед 24.02. Щось таке літало в повітрі: тривога, невизначеність, але й відчуття спільноти, розуміння, що треба бути разом. Після концерту до мене підійшов друг і народний депутат, який сказав, що після 20 лютого може бути все. Я вислухала і повернулася до Харкова. Ми зібралися з сестрами на родинну нараду. Тривожні валізки в нас були зібрані ще з 2014 року. Харків занадто близько до божевільного сусіда. Я попросила сестер, щоб вони слідкували за тим, щоб баки в їхніх машинах були завжди повні, і щоб усі були готові до всього. Насправді ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.

24 лютого ми прокинулися, коли все почалося. Кожна в своїй харківській квартирі. Не знаю, що нас розбудило — перші прильоти чи інтуїція. Інтернет кричав: «Почалося!». Я сонна пішла в душ. І дуже правильно зробила, бо потім було страшно. Сестри-близнючки з дітьми і псами перемістилися в підвал, звідки не виходили тиждень. Точніше, діти не виходили. Сестри вибігали щось приготувати і вигуляти псів. Батьки відмовилися спускатися в сховище. Я також залишилася вдома. Спала вдягнена в коридорі. Телефон розривався. Дзвонили іноземні друзі та журналісти. Питали: де я і як? Я відповідала: «Вдома, в Харкові. Не хочу нікуди їхати». 

Після першого тижня бомбардувань мій актор, друг і волонтер, привіз мені яйця, хліб, молоко. Він зупинив свою машину біля мого підʼїзду і попросив швиденько все забрати, щоб він міг їхати далі і розвозити допомогу іншим людям. Я спробувала — і зрозуміла, що просто не можу вийти на вулицю. Цей був якийсь тваринний страх, який нема з чим порівняти. Годі було його побороти.

Наступного дня бомби падали вже на нашій вулиці

Ми повкидали в машини дітей і псів моїх сестер-близнючок, наших батьків, і поїхали. Ми всі жили на одній вулиці. І ніхто з нас не хотів їхати з Харкова. 

Наша найстарша сестра, яка збудувала з чоловіком і синами дім біля аеропорту, виїхала на кілька днів пізніше до Центральної України, де живе сестра її чоловіка. Ми ж їхали до Львова, до родини мого чоловіка. Їхали тиждень. Корки, блокпости, комендантська година. Зупинялися на ночівлі у друзів, друзів друзів та зовсім незнайомих людей. Нас годували, обнімали, обіцяли, що все буде добре. До Львова ми доїхали трьома машинами. Шестеро дорослих, троє дітей, два пси. У цій мандрівці найстаршою сестрою довелося бути мені.

Увесь цей час мені дзвонили друзі, колеги та журналісти з-за кордону. Дзвонив Анджей Северин, всесвітньо відомий актор, директор Польського Театру імені Арнольда Шифмана в Варшаві. Ми познайомилися 2014 року у Харкові. Северин приїздив на київський Майдан, але хотів також побувати на сході України. Тодішня директорка Польського Інституту в Києві, Ева Фіґель, привезла його до нас. У Харкові тоді вже були біженці з Донецької, Луганської областей, з Криму. Перших поранених з передової везли до Харкова. Були також перші терористичні акти, поки без жертв. У таке місто приїхав Анджей Северин із питанням, що він може зробити? Мій чоловік, Місько Барбара, сказав: «Зіграй свій моноспектакль «Shakespeare forever» у нас в «Арабесках» для біженців і військових». У відповідь ми почули: «Якою мовою я маю грати? Польською? Англійською? Французькою?». Ми наполягли на польській, але пояснили, що для нас дуже важливо, аби час від часу Шекспір звучав зі сцени українською, оскільки в Російській імперії це було заборонено. За кілька тижнів Анджей Северин повернувся до Харкова з командою Польського Театру. У нас була лише одна репетиція, але сталося чудо. Це вже не був моноспектакль. Северин і Барбара грали разом. Северин грав польською, але часом він грав голосом Міська. Шекспір звучав українською. Це був надзвичайний спектакль. До зали на сто людей набилося триста. Коли актор вийшов в кінці на аплодисменти, я думала, що театр рознесуть, бо вийшов він зі словами: «Слава Україні!». А потім сказав, що прочитає вірш польською, але всі його зрозуміють. Анджей Северин читав «Заповіт» Шевченка. Плакали ми всі разом: актори, глядачі, техніки, військові, біженці, волонтери.

У березні 2022 року Северин подзвонив і сказав: «Приїзди. Матимеш помешкання і роботу»

Так ми з наймолодшою сестрою, її двома дітьми та псом приїхали до Варшави. Я ніколи в житті так швидко не перетинала українсько-польський кордон. У театрі нас чекали постелені ліжка в просторому гостьовому помешканні, чудовий вигляд з вікна на Віслу та величезний мішок дитячих іграшок. Ми «видихнули» і заснули. Коли прокинулися, співробітники театру буквально завалили нас їжею, одягом, косметикою, — усім, чого могли потребувати біженки з однією малою валізкою, двома дітьми і псом. Згодом ми просили Анджея Северина вплинути на співробітників театру, щоб вони не приносили нам допомогу — ми не можемо стільки їсти і не потребуємо стільки речей! На що директор Северин відповів: у театрі працює більше ста людей і всі хочуть допомогти, тому ми мусимо їсти. 

Нам вдалося забрати до Польщі іншу сестру-близнючку з донькою та псом, а також наших батьків. Ми вже не жили на одній вулиці, але принаймні в одному місті.

Сестри, як і вдома, займалися дітьми: польська школа, домашні завдання польською мовою, спортивні секції. Батьки-пенсіонери полюбили варшавські парки, громадський транспорт та українських касирок у «Бедронці», та все питали: «Коли ми вже повернемося до Харкова?». Я далі працювала режисеркою в театрі.

Перші кілька місяців після 24.02 ми всі, українські митці, не могли не те що творити — не могли читати. Однак я мусила працювати. Анджей Северин дав мені книжку Оксани Забужко «Планета Полин». Я мусила підготувати перформативні читання з десятьма польськими акторами. Я вибрала два есеї, яких немає в українському виданні книжки: «Україна власним голосом» і «Депортовані. Кода».

На першу репетицію я принесла свою тривожну валізку, яку все ніяк не могла розібрати у безпечній Варшаві. Показала акторам її вміст і попросила на наступну репетицію зібрати і принести їхні тривожні валізки.

Теоретично актори могли б збунтуватися — реквізит має забезпечувати театр, але цього не сталося. Усі зробили те, про що я просила.

Ми збудували на сцені бомбосховище і в ньому польські актори з телефонів читали тексти Оксани Забужко, ніби очікуючи на відбій тривоги. Мої батьки і сестри проплакали весь спектакль. Оксана Забужко теж.

Професія режисера включає обов’язок дивитися чужі вистави, роботи колег в інших театрах. Це було настільки ж складно, як і почати читати книжки. За іронією долі перший спектакль, який я, глядачка-біженка, подивилася у Варшаві в 2022 році, були «Три сестри» за Антоном Чеховим у TR Warszawa. Я знала, що у цій виставі грає харківʼянка Оксана Черкашина, що автори спектаклю внесли зміни в текст пʼєси після 24 лютого і дозволили українській акторці імпровізувати.

Прем’єра цих «Трьох сестер» відбулася 20 червня 2021 року. Це перша робота відомого бельгійського режисера Люка Персеваля з польськими акторами. Переговори щодо можливої постановки в Варшаві та вибір матеріалу тривали досить довго.

Роман Павловський, драматург TR Warszawa, запитав Персеваля, чому він ніколи не ставив цю пʼєсу Чехова? Режисер відповів, що його власне дратує настирливий, багато разів повторюваний лейтмотив: «В Москву! В Москву! В Москву!». Персеваль не міг зрозуміти: «Хто хоче зараз в Москву? Що там робити?». У своїй інсценізації він повністю позбувся локальної специфіки і сильно скоротив текст Чехова. Проте «В Москву! В Москву! В Москву!», що є сенсом життя трьох сестер, таки залишив.

В описі спектаклю на сайті театру читаємо: «Три сестри сумують за минулим життям у великому місті. Три старенькі намагаються зупинити час. Три жінки, вигнані з раю дитинства. Час і війна забрали в них усе. У світ, який вони втратили, не літають жодні авіалінії. Потрапити туди можна лише на борту власної ненадійної пам’яті». 

Люк Персеваль «зістарив» трьох сестер (у Чехова найстаршій з сестер немає тридцяти років) і переніс місце дії в Європу. З опису спектаклю: «Тема проминання, характерна для драматургії Чехова, ніколи не була такою актуальною, як сьогодні, коли старий світопорядок руйнується, а новий ще не виник. Пандемія додала ще один аспект до проблеми старіння та смерті: ізоляцію людей похилого віку. Сестри Прозорови залишаються на уламках часу, замкнені на острові пам’яті. Вони живуть минулим, не здатні протистояти теперішньому. Чого бояться і за чим сумують головні герої? Чого ми боїмося і за чим сумуємо?». 

Ми з моїми сестрами добре знаємо, чого боїмося і за чим сумуємо

Це прості питання також для харківської акторки Оксани Черкашиної, виконавиці ролі Наташі, дружини брата чеховських сестер. У п’єсі вона є чужою для витончених московських пань, занадто прагматичною, приземленою, без смаку. Вона належить до їхньої родини лише формально. Персеваль хотів запросити на цю роль акторку іншої раси, проте польські колеги пояснили, що в Варшаві для його задуму ідеально пасує українка. 

Після 24 лютого все змінилося. Треба було приймати рішення — знімати з репертуару всіх російських авторів або шукати інших розв’язань. У кожному разі, ніхто з акторів не зміг би вимовити зі сцени «В Москву! В Москву! В Москву!», тим більше, що їхньою партнеркою є українка. Батьки Оксани Черкашиної залишалися у Харкові під бомбардуваннями. У версії бельгійського режисера дія спектаклю відбувається в Європі, а три сестри — старші жінки, які марять про своє щасливе дитинство, яке було десь далеко і давно. Тому в виставі замінили Москву на Київ, а українська акторка звертається до європейців, питаючи про те, яке ж її місце у великій європейській родині? Такий жест авторів спектаклю може видаватися дещо наївним, однак це була швидка реакція на нову реальність. Це значно більше, ніж нічого.

‍

Після спектаклю ми обійняли Оксану Черкашину і поїхали разом до нашого гостьового помешкання в Польському Театрі. Оксана в Варшаві вже декілька років і в січні хотіла повертатися в Україну. А тепер ми обговорювали, як вона забиратиме до Польщі своїх батьків. Ми довго говорили. Зокрема про Харків, з якого ніхто не хотів виїжджати.

Насправді пʼєса Чехова — про «хороших росіян». Це добре освічені, забезпечені люди, які володіють іноземними мовами. Вони весь час говорять, що треба працювати, але не працюють, а якщо і працюють, то ненавидять те, що роблять. Вони ненавидять маленьке провінційне містечко, в якому живуть багато років, тому що народилися у великому столичному місті. Вони взагалі нічого і нікого не люблять. Вони кричать на жінку, яка відправляє телеграму родичам про смерть власного сина, тільки за те, що вона ніяк не може пригадати адресу. Сестри вважають, що лише військові заслуговують їхньої уваги і поваги. Та коли військовий на дуелі навмисно вбиває нареченого молодшої сестри, ніхто навіть не може і не хоче пояснити причину дуелі. І так, вони постійно цитують Пушкіна й Лєрмонтова. Чехов добре знав і любив Україну, а також чудово розумів, чим українці відрізняються від росіян.

Понад рік я працюю в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисеркою. Усе, що я ставлю, пов’язане з війною

У березні 2024 року у мене має бути прем’єра мюзиклу за текстом Сергія Жадана. Спектакль має назву «Харків-Харків».

У червні 2022 року наша найстарша сестра повернулася до Харкова. У свій будинок біля аеропорту. У неї там сад і город, без яких вона не може. На випадок прильотів у неї є свій підвал. Вона народилася і виросла в центрі мегаполіса, а тепер у неї кури.

Старша близнючка з дочкою теж повернулася в Україну. Вони живуть між Харковом і Києвом. У них немає свого підвалу, але в її чоловіка є робота.

Молодшу близнючку з двома дітьми забрав до Німеччини її чоловік. Він має інвалідність і перші місяці вивозив закордон дітей та жінок своїх друзів. Тепер він має роботу і помешкання на кордоні з Францією. Діти пішли до німецької школи і говорять: «Ми, нарешті, зрозуміли, про що нам розповідав дідусь. Раніше ми ніколи не хотіли його слухати. А він розповідав, як був в евакуації під час Другої світової війни і ходив до грузинської, а потім до литовської школи. Мусив вчити ці мови». 

Мій тато 1936 року народження і для нього це вже друга евакуація. У Варшаві він часом ходить на вокзал і шукає поїзд на Харків. 

‍P.S. У нашого тата четверо внуків, дві внучки і правнук. Може, це звучить дивно, але всі вони хочуть жити у Харкові.