Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: найкращі хіти листопада

Марта Липчей й Сергій Жадан, Артем Пивоваров, Арсен Мірзоян, KALUSH й Козак Сіромаха, Jerry Heil, MOLODI й Мішель Андраде, Blooms Corda, GO-A, Марина Круть — пісні цих виконавців нікого не залишать байдужими

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Український музичний листопад подарував нам багато цікавих треків. Серед них я вибрала «свою десятку» і пропоную вам переслухати ці нові композиці українських артистів. Можливе щось подібне ви хотіли знайти для своїх плейлистів. Щось цікаве, енергійне і радісне, аби піднімало настрій. Або, навпаки, ніжне, зворушливе і трепетне, аби затримати настрій цієї осені, яка вже поступилась місцем снігу, заметілі і романтиці засніженого грудня. Отже, ловіть і слухайте! 

№1. Марта Липчей та Сергій Жадан. «Говори»

Українська виконавиця Марта Липчей (суперфіналістка «Голосу країни» у 2022 році) спільно з гуртом «Жадан і Собаки» представила нову дуетну роботу — пісню «Говори» та кліп до неї. 

Музику написала  Марта, вірш Сергія Жадана — і слово майстра  відчувається. Ідеї і сенси не заховаєш під обгортку популярної музики. Як би не було, Жадан — це завжди знак якості. Незважаючи на скандали й екстраординарні піарні ходи (це я про його дует із Христиною Соловій «Серце», резонанс навколо нього і позицію церкви).

Ось що про прем'єру сказала сама Марта Липчей: «Друзі, ми раді презентувати вам нашу першу спільну пісню «Говори». Цей трек розпочався з музики, яку я написала разом зі своєю командою. А вже мелодія надихнула Сергія на текст — про людей, які не бояться і які мають впевнені і сильні голоси. Особливу енергію та потужні гітарні рифи аранжуванню додав гурт «Жадан і Собаки». 

Також, за словами Марти, на написання цього треку їх надихнули сильні та сміливі люди, які не бояться любити і співати. А таких у нас справді не бракує.  У пісні «Говори» йдеться про людей, які не відмовляються від своїх голосів, навіть у часи, коли тиша навкруги стає особливо тяжкою і тотальною. Ця композиція про те, наскільки важливо для нас говорити і чути, вірити і триматися одне одного. Адже поки наші голоси та інтонації лишаються в нашій довірі, ми можемо говорити про важливе та потаємне — про свободу.

№2. Артем Пивоваров. «Валторна»

Артем Пивоваров представляє роботу «Валторна» за віршем Ліни Костенко, записану разом з вокалістами команди PIVOVAROV та хором. «Валторна» — одна з наймасштабніших колаборацій у культурному проєкті не лише Артема Пивоварова, а й в принципі українського культурного контексту останнього часу. За основу композиції було взято вірш Ліни Костенко «Відмикаю світанок скрипковим ключем...». Цей твір складно вмістити у понятті «пісня» або «трек». «Валторна» — це своєрідна так звана «поеторія», що триває 6 хвилин і поєднує в собі поезію, сучасне звучання, гармонійне сплетіння голосів вокалістів та церковного хору, етнічні та електронні інструменти і ефектне декламування вірша у фіналі. Це яскрава суміш світил у музичній галактиці. Ця унікальна робота — результат синергії митців та приклад еклектизму, що став частиною музичної культури. «Валторна» вражає розмаїттям музичних інструментів: від української бандури та старовинної колісної ліри до синтезатора. Ось що про цю композицію сказав сам Артем Пивоваров: «Я вдячний всім, хто став частиною цієї масштабної колаборації. Окремо дякую Ліні Костенко та її команді за те, що довірилися мені, дозволивши покласти вірш неймовірної поетеси на музику. Велика кількість людей вклала душу та любов у цю роботу. Сподіваюся, під час прослуховування та перегляду «Валторни» ви відчуєте це, отримаєте задоволення та повертатиметеся до цієї надзвичайної музичної історії знов і знов».

№3. Арсен Мірзоян. «Сонце»  

Арсен Мірзоян випустив новий альбом «Сонце» і вже активно із ним концертує. — Він сповнений простими базовими сенсами, оголеними війною. Це альбом про життя в умовах війни. Всі ці метафори і алегорії навіяні біографічними історіями. Це памʼять. Ми продовжуємо любити дітей, лікувати батьків, вчимося любити на відстані і просто вчимося.Хочеться зберегти емоцію, щоб памʼятати той ранок, памʼятати тих, завдяки кому ми стоїмо, лишаємось Україною. Ми, артисти, не в змозі написати пісні про кожного, але ми можемо підібрати правильні слова. Коли, як не зараз бути чесними?», — розповів про свій альбом Арсен Мірзоян, який є активним волонтером, допомагає захисникам ще з 2014 року, влаштовує виступи для воїнів у найгарячіших точках.

А от що артист пояснив сенс пісні «Сонце»: «Це пісня про маленьку дівчинку, писав я її про свою Ніну, але насправді знаю багато прикладів таких стосунків батька і доньки, коли дочка — це принцеса, а батько — це лицар, і навколо — всі дракони. І батько має оберігати свою доньку від цих драконів».

№4. Jerry Heil. «Три полоси»

Українська співачка Jerry Heil цьогоріч знову спробує свої сили у фіналі нацвідбору на «Євробачення-2024». Яна вже готується до фіналу Нацвідбору, зокрема артистка планує презентувати пісню, з якою хоче перемогти та поїхати до Ліверпуля представляти Україну. 

А зараз прем'єра від співачки — «Три полоси»: «Життя — це маніфест впертості, наполегливості, бо ми такі». Після релізу пісня стала надзвичайно популярною за кількістю скачувань на стрімінгових платформах. Реліз зовсім не схожий на її попередні треки, це зовсім нове усвідомлення світу. У звучанні відчутні зухвалість і впертість. «Бо українці такі за своєю природою, — продовжує співачка. — Може, це наша національна особливість. Може, це передається з генами. Ми премо напролом». А ще, за словами Яни, вона просто втомилась писати ліричні пісні. Захотілося  двіжа й енергії.

«Три полоси» — це ще й мотиваційний поштовх. Адже поки ми мріємо про велике, ми можемо подолати все, що підкидає нам життя. Уявіть собі, каже співачка: галасливі собаки, що гавкають позаду вас, лише відволікають, коли ви рухаєтеся вперед до своєї мрії. Трек нагадує нам про те, що треба залишатися рішучими і не дозволяти нічому стати на нашому шляху. 

«Ця пісня про сильну віру в себе і свої мрії, незалежно від того, скільки тобі років. Це гімн для тих, хто хоче залишатися молодим душею і продовжувати йти до своєї мети», — підкреслює Jerry Heil.

№5. Kalush feat. Козак Сіромаха. «Сіромаха»

Український колоритний етноспівак Козак Сіромаха та гурт Kalush  записали пісню «Сіромаха». Сіроманець, Сіромаха — це вовк-одинак, який живе сам по собі в гаю чи в полі. Так само й артист і Козак Сіромаха любить побути на самоті — він живе біля порогів Дніпра в історичному козацькому поселенні Таромське.

«Відкриваються двері минулого та звучить питання отамана: “Де твій кінь? Де твій дім? Сіромахо, й чом один?”, але у виконанні талановитої молоді, яка грає, співає та робить бітбокс на сопілці. Це  магічно та до глибини душі чутливо. Сам Господь надихає нас діяти через інших. І приємно, що це відбувається в той час, коли Україна стає собою, — гарною, чистою, незрівнянною», — прокоментував новий реліз артист. 

То хто ж такий Козак Сіромаха? Справжнє ім'я — Олександр Люббоженко — український співак етностилю, відомий колоритним народним стилем творчості і слідуванням козацьким традиціям.

У 2022 році Козак Сіромаха почав співпрацю з музичним лейблом ENKO, заснований співачкою alyona alyona та продюсером Іваном Клименком. Тож дует із гуртом Kalush є логічним та очікуваним.

№6. MOLODI feat. Мішель Андраде. «Скарб» 

Гурт MOLODI з Маріуполя. Це спільний проєкт музикантів Кирила Рогового та Івана Степаніщева, заснований у 2022 році. Починали в рідному місті як вуличний бенд. Згодом переїхали  до столиці і продовжили спільну творчість.

2022 року до Дня Незалежності України гурт випустив трек «Незалежність», який одразу почав віруситися в соцмережах. І навіть через рік після релізу пісня викликала інтерес слухачів. За цей час хлопці пройшли шлях творчого пошуку, змінився їхній стиль та музичні вподобання, саме тому Іван та Кирило вирішили переосмислити трек і випустити нову версію. Щоб додати треку «жіночої душі», хлопці запросили до роботи співачку Мішель Андраде.  

Ви, напевно, знаєте цю українську співачку та телеведучу українсько-болівійського походження. Співає іспанською, українською, англійською, португальською мовами. Народилась вона в Болівії. У 2010 році переїхала до України, вступила до музичної школи по класу фортепіано й одночасно зайнялася вокалом. У 2013 році взяла участь у шоу Х-Фактор, після якого про Мішель дізналась вся країна. 

А про пісню «Скарб» музиканти кажуть так: «Це рімейк нашої пісні, яку ми випустили торік. Була фантастична реакція після релізу, ми вирішили, що в ній все-таки треба зробити більш визначений сенс, ми переробили текст, попрацювали над звучанням. Ми виклали саме наше розуміння незалежності і свободи. Потрібен був жіночий голос, і ми запросили Мішель».

№7. Blooms Corda. «Пісня про війну»

Цей український музичний гурт був створений Данилом Галиком у 2014 році. Його особливістю є поєднання самобутньої фанкової, навколоджазової музики з поетичними україномовними текстами. Критики неодноразово визнавали Corda одним із найоригінальніших та найцікавіших гуртів незалежної музичної сцени України останніх років, а альбоми гурту щораз отримували високі позиції у рейтингах музичних ЗМІ. Є в їхній музиці щось таке тремтливе і трепетне, що відрізняє від всіх інших музикантів української сцени. 

На тлі вторгнення РФ в Україну гурт став учасником благодійного музичного збірника «За Україну». 

«Нова пісня — це як спроба змалювати той перманентний стан, в якому ми перебуваємо», — кажуть музиканти. — У кожній хвилині, кожній секунді. Це пісня — не погляд здалеку, це погляд зсередини». 

«Впевнені, — каже Данило Галик, — насправді ми всі відчуваємо війну кожного дня, ми живемо в ній. Лякаємось, плачемо, радіємо і хочемо зберегти своїх близьких. Бо навіть, якщо подекуди вдається на мить відчути маленькі радощі життя, однаково усвідомлюєш, яка в цього ціна. Пісня була написана вдома під гітару буквально за декілька хвилин. Потім було відзняте нехитре відео. Це чіпляє і хвилює. Це “Пісня про війну”, а вірніше про те, як не втратити ніжність і трепетність в наш час». 

№8. GO-A. «Думала» 

От як розповідає про прем'єру Катя Павленко, солістка гурту GO-A: 

«Давним-давно жила дівчина, яка хотіла бути щасливою. Також існувало повір'я, що дуже погана прикмета народитися в середу. Так сталося з нашою дівчиною, тому люди намагалися переконати її, що неможливо бути щасливою через її невезіння. “Щоб бути щасливою, потрібно мати багатство, славу, міцне здоров'я, великий будинок, багатого чоловіка і неземну красу!”, — сказали вони. Список був нескінченним, тому що кожен бачив “щастя” в дивних речах.

“Це не справжнє щастя!”, — сказала дівчина, але її ніхто не хотів слухати. Навколишні вважали її необережною і дивною. І одного разу дівчина помітила, що люди, які вчать її щастю, самі нещасливі. Вони мали багатство, славу і великий будинок, але їхні очі дивилися сумно й байдуже. Ці люди не бачили краси навколишнього світу, але завжди бачили причини сумувати. Посмішка дівчини їх тільки розлютила.

Одного разу пролунав сильний грім, який розбудив людей, і вони зрозуміли, що насувається щось погане. Люди були налякані, деякі з них втекли, намагаючись забрати все добро, яке вони заробили за все життя. Інші люди були в паніці, оскільки не могли вибрати, що для них найдорожче. Дівчина спостерігала, як небезпека наближалася все ближче і ближче, але була спокійна. Найдорожчим в її житті була любов до своєї землі та рідного дому.

Раптом вона помітила сміливців, які намагалися зупинити темряву, поки не стало надто пізно. Були люди сильні духом, вони не могли дозволити злу завоювати весь світ, тому вони вирішили боротися. Дівчина вирішила залишитися і світити для тих сміливців, які пішли глибоко в темряву. Вона допомогла їм відчути, що вони не самотні і хтось їх чекає вдома.

Того дня всі зрозуміли, що нещастя не питає, багатий ти, якої ти породи. Нещастя приходить як виклик, і наше майбутнє залежить від того, як ми його подолаємо. Тільки коли стемніє, можна побачити тих, хто може світити».

№9. Марина Круть (KRUTЬ). «Вір мені»

Бандура — дуже український інструмент, про це знають всі.  На сучасній же українській сцені бандуристка одна. Яскрава, помітна, лірична і дуже поетична. І не лише в Україні, вона  — єдина в світі soul-бандуристка. Ось як вона розповідає про себе і свій музичний інструмент:

«Я граю на бандурі вже 18 років, і за цей час не могла не злитися з інструментом. Інколи здається, що коли люди закріплюють за мною таку асоціацію, це означає, що я вже ніколи не зможу стати кимось іншим, відкрити себе по-новому. Для частини аудиторії така зміна може бути неприйнятною. Поки що мені не хочеться відриватися від бандури. Все ж таки вона стала невід’ємною частиною мого життя. До речі, сприймаю я бандуру не лише у контексті того, як я її переосмислюю і по-новому відкриваю для людей. Для мене вона є музичним інструментом, що допомагає відображати мою власну сутність і форму. Ми доповнюємо одна одну, як мікрофон доповнює вокаліста. 

Буває, що хтось, не спитавши, торкається моєї бандури, а це викликає у мені таку агресію, ніби хтось порушив мої особисті кордони. Я кажу собі: “Це ж не до мене торкаються, а до інструмента”, — але бандура стала настільки близькою до мого тіла, що кожного разу, коли з нею щось стається, я відчуваю фізичний біль».

Нові пісня «Вір мені» в нашій підбірці за листопад. Ось як про пісню каже Марина Круть: «Я давно не пишу пісень про любов, а якщо і пишу, то не викладаю їх, а залишаю у довгому ящику. Але “Вір мені” була настільки красива, що я вирішила все ж її показати людям. Тому скажу свою улюблену фразу на тему любовних рефлексій: люди йдуть, а пісні залишаються».

№10. Чумацький Шлях (CH.SH) feat. Żywiołak. «Сокіл»

Хмельницький прогресивний фолк-метал гурт «Чумацький Шлях» (CH.SH) записав пісню із польським колективом Żywiołak. Сингл має назву «Сокіл». Цією роботою музиканти мали на меті підкреслити дружбу між українським і польським народами. Це також присвята всім, хто став на захист України. В основі пісні — народна пісня «Ой, на горі сокіл», в якій йдеться про навалу Османської імперії на території України у 16-17 століттях:

«Сьогодні Україна знову загартовує себе у боротьбі. Вже понад рік триває повномасштабна війна з російською федерацією, яка цинічно знищує українські міста та вбиває тисячі невинних людей. Після зміни лише одного слова (“турки” на “орки”) пісня набула нового сенсу».

У творі музиканти поєднали ліричне та важке рокове звучання з фольклорними етнічними інструментами такими як лютня, ліра та сопілка.

«Пісню “Сокіл” я почув більше десяти років тому від дівчини Діани, яка була нашою вокалісткою. Тоді ми навіть зробили своє аранжування і декілька разів виконували композицію на фестивалях, проте повноцінного запису твору ми так і не зробили. Всі ці роки час від часу пісня крутилась у моїй голові, але після 24 лютого 2022 року я відчув її по-новому. Я замінив слово “турки” на “орки”(так у наш час українці називають російських окупантів) і тим самим текст став відображенням нашого сьогодення та нашого минулого. Коли ми почали роботу над створенням нового аранжування, то одразу зрозуміли, що це має бути інтернаціональна робота. Ми показали демоверсію нашим польським друзям колективу Żywiołak, і вони погодились записати її з нами, переклавши декілька куплетів польською мовою», — розповів вокаліст Сергій Строян. 

Також хочу звернути вашу увагу на відео, яке вже є в ютубі. Трек доповнила унікальна пісочна анімація, яку створила керівниця Центру анімаційних мистецтв, переможниця міжнародних конкурсів, володарка ордену президента «Берегиня України» Оксана Мергут. У роботі зображені символічні образи, що взяті з відомих фотографій створених протягом року війни та оригінальні художні картини. Пісня є досить жорстка по звучанню, але вона зачіпає. Такою і була мета музикантів. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Аґнєшка Голланд, портрет, кінорежисерка

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Йоанна Мосєй
євген клопотенко борщ вареники сирники ярослав мудрий

Євген Клопотенко — український шеф-кухар, креативний підприємець, громадський активіст, автор книжок і кулінарний дослідник. Він — найвідоміший популяризатор української кухні в світі. 

Євген народився у родині, яка не мала жодного відношення до кулінарії. Але він мав. Працював офіціантом у ресторанах Німеччини, США й України. Згодом прийшло  розуміння, що хоче готувати сам. А далі він переміг у популярному шоу «Майстер Шеф», навчався у французькій школі кулінарії Le Cordon Bleu і почав втілювати масштабні цікаві кулінарні проєкти. 

Завдяки ініціативі Євгена та його борщовим експедиціям, у 2022 році борщ був внесений до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО і визнаний українським. Ресторанний рейтинг Michelin навіть вибачився за те, що раніше називав борщ російською стравою. 

Головна мета Клопотенка — поліпшити культуру харчування в Україні, дослідити історію української кухні й популяризувати її. Євген поділився із Sestry, чим відрізняються польські пєрогі та українські вареники, які продукти й страви українці їли в минулі століття, а також назвав, що може стати фішками української кухні в світі.

140 страв, яких ми не знаємо

Ксенія Мінчук: Ким ви себе відчуваєте: дослідником, популяризатором, бізнесменом, шоуменом?

Євген Клопотенко: Відчуваю себе людиною, яка робить зміни у сфері гастрономії. Як таких людей називати? Змінотворець. А щоб бути змінотворцем, треба і досліджувати, і популяризовувати, і готувати, і бути бізнесменом. 

— Як ви почали досліджувати українську кухню?

— Після повернення у 2016 році з Франції я зрозумів, що не хочу і не можу більше жити ніде, крім України. Тільки тут. Мене стали просили відкрити ресторан. І коли я почав думати, який саме це має бути ресторан, то усвідомив, що можу відкрити тільки щось українське. Ресторан української кухні — єдине, що має сенс, якщо я українець. 

Але що це взагалі таке — український ресторан?

Я усвідомив, що знаю багато про світову кухню, а от про українську — майже нічого. Познайомився з Оленою Брайченко — історикинею, дослідницею гастрономічної культури. Кажу їй: «Що за робота у тебе така дивна? Є історики, а ти досліджуєш їжу в історії. Як ти працюєш? Прокидаєшся, розгортаєш книжку і давай читати про їжу?». 

Олена багато чому мене навчила.

А потім я відкрив «Енеїду» і зрозумів, що там згадуються 140 страв, назви яких я не розумію. І це мене надихнуло. Захотілося всі ті страви вивчити

Почав це робити й відкрив для себе величезний захований світ. Коли торкаєшся таких речей, то повертаєшся до зв'язку зі своїм минулим і можеш впливати на майбутнє. Тепер, коли відроджую якусь страву, порівнюю зі світовою кухнею. Бачу схожість і різницю. Інгредієнти, продукти, техніки… 

От було пшоно, його варили, потім замінили на картоплю, згодом додали буряк... Ти бачиш тяглість цієї історії. Якщо ми спитаємо: «Звідки взявся борщ?», «Звідки взялися сирники?», «Де взялася копчена груша?», «Чому саме таке борошно?», то зрозуміємо, що на всі ці питання є відповіді. Їх я і шукаю. Мій шлях — робити смачно, і щоб це мало під собою підґрунтя.

Фото: Дмитро Бахта

— Розкажіть про ваше дослідження їжі часів Київської Русі. 

— Я тільки почав, тільки 4 місяці цим займаюсь. Цей процес триватиме, мабуть, роками. Моя завдання — дійти у своїх дослідженнях до Київської Русі. Проєкт, який я зараз запустив, це проєкт відродження. Проєкт повернення до їжі Київської Русі, але не до інгредієнтів, а до технік приготування страв.

От, приміром, історики кажуть, що буряк приїхав в Україну у XI-XII сторіччях. Між тим є записи Святослава — в 1073 році він написав 300 коротких оповідань. І там описані деякі інгредієнти, серед яких буряк. І ось постає питання, з яким цікаво розібратися. Чи то був буряк, чи, може, це щось інше Святослав назвав буряком? В Україні, наприклад, тоді була морква. Але така маленька, з палець, і не жовта, а фіолетова. 

Зараз про часи Київської Русі я знайшов таку інформацію:

У XIV столітті в Чернігові на Спаському соборі (його збудував Святослав) на стіні хтось вицарапав староукраїнською (або руською) мовою, що 25 квітня 1300-якогось там року там був піп Іван і їв білі пироги. Білі пироги — ось на сьогодні найдавніший спогад про українську їжу

Не про інгредієнт, а про страву. 

А коли я досліджував Масницю (жирний тиждень перед Великим постом — Ред.), то дізнався, що все, що готувалося колись з м’яким сиром, називалося «набіл» (в Польщі і сьогодні nabial — це вся молочна продукція — Ред.). Тобто були у нас вареники з набілом. І моя теорія така: білі пироги — це пироги з кисломолочним сиром. Тож спогади про кисломолочний сир старіші за спогади про борщ. Про який ми вперше почули у XVI сторіччі. 

Отака от шпаринка, напис на стіні Спаського собору, який ніколи не помічали, призвела нас до такої знахідки.  

Про їжу писали мало. Тому інформацію про неї треба шукати у незвичних місцях

Робити висновки за літописами я б не хотів. Літопис — це коли хтось написав про те, як йому здавалося, що було 100 років тому. Я шукаю інші підходи. Пішов у Києво-Могилянську академію, в Острозьку академію, у Києво-Печерську лавру. Шукаю там рецепти, страви. 

— Які цікаві речі вже вдалося розкопати?

— Із цікавенького, наприклад, «баба-шарпанина». Гарна страва для Великодня, до речі. Брали тараньку. Зараз ми її їмо з пивом. 

— Обожнюю тараньку…

— Так, ми всі її любимо. Але зараз її по-іншому використовують. Раніше її робили, щоб варити рибну юшку. Можна сказати, уху з тараньки. Тільки слова такого «таранька» не було. Це була просто засолена або засушена (коли не було солі) риба. Так от — суху тараньку кидали у воду, відварювали, брали цей відвар і замішували на ньому тісто. Тісто ставало «рибним». Запікали. Виходило щось типу запіканки або хлібу на основі рибного відвару. Потім знімали з риби м'ясо і їли з цим хлібом. Ця технологія збереглася в Острозькій академії та Києво-Печерській Лаврі. Про неї написано і в «Енеїді». Я раніше не знав, що це. Але дослідив і зрозумів. Це може по-різному називатися, але технологія лишається. 

Баба шарпанина в сучасній інтерпретації

— А що їв Ярослав Мудрий?

— Я в процесі пошуку відповіді на це питання. Але цікаво, що на місці, де був палац Ярослава Мудрого, зараз знаходиться мій ресторан «100 років тому вперед». Це така історична іронія. 

<frame>У березні 2019 року Євген разом з Інною Поперешнюк відкрив у Києві ресторан «Сто років тому вперед», який презентує принципово нову сучасну форму української кухні. При розробці концепції ресторану Євген поставив собі за мету показати, якою б українська кухня була, якби не вплив Радянського Союзу<frame>

«Роблю пошуки в найдавніших церквах і монастирях України»

— Де шукаєте інформацію?

— Насамперед варто сказати, що те, що я роблю — це, скоріше, реконструкція, а не точне відтворення. Наприклад, ті пироги, які я готую, точно не такі, як були раніше. Який колись був сир, ми точно не знаємо, можемо лише припускати. Тож що я роблю? От знайшов, наприклад, спогад. Далі досліджую етимологію. 

Приміром, раніше не було пюре, супів, соусів. У нас були юшки, відвари, уха. На назви наших страв історично впливав процес їхнього приготування. Якщо воно вариться, то воно «варенуха». Якщо смажиться, то смаженина. У спогадах Ярослава Мудрого, наприклад, є слово «смага». Але смагою також називають самогон. Можливо, через те, що його готували на вогні, або через те, що він пече. Етимологічні пошуки дуже важливі під час реконструкції кулінарії. 

Я роблю пошуки в найдавніших церквах і монастирях України XV-XVI століть. Там у книгах часто є потрібна мені інформація. Про побут монахів, наприклад. В «Енеїді» Котляревського знайшов такі страви — верещака, гамула, шпундра, тетеря. Класне було XIX сторіччя. Цікаво, що тоді не було супів. 

Верещака — це м'ясо, бо верещить. Або слово «каша». Звідки воно? Був якось на Житомирщині й побачив слово «калатуша» — від калатати. Це коли беруть рибний і грибний відвари, додають туди борошно і калатають.

І я зрозумів, що наша технологія калатання — це, по суті, валюте. Французька технологія, коли борошном загущують щось рідке: соус, суп. Їй вже понад 350 років. Виходить, що і в Україні цій технології вже теж років 400. Просто називали її по-іншому

А ще є страва лемішка. Це коли просто гарячою водою заливаєш борошно і їси. Це популярна страва, щоб наїстися. То виходить, що поєднання гарячої рідини та борошна у різних пропорціях — це наше, українське. 

Євген збирає рецепти на півдні України

Моя теорія, що все, що було зварене і не загущене, називалося борщем. Були горохова юшка, юшка з капустою. Решта — борщ. Тепер треба йти й шукати цьому або підтвердження, або спростування. 

Або ще тема. Навіть у часи козацтва, в XV-XVI століттях, існували особливі вишукані продукти і страви для багатих. Зустрічав інформацію про шафран, спаржу тощо. Або згадувались «ведмеді» (часто зустрічав про них інформацію) — запечене в хлібі м’ясо диких тварин. 

«У світі мало хто смажить творог»

— Які страви чи традиції української кухні, на вашу думку, незаслужено забуті, і чому їх варто повернути до сучасного меню?

— Якщо говорити про українців, то ми не забули. Ми підзабули. 

Мені здається, що найбільш недооцінені у нас сирники або сирні запіканки. У світі мало знають про сирники. Тож ми могли б світу про них розповісти. Кисломолочний сир мало хто у світі смажить. 

Якщо говорити про забуті страви, то я би сказав — верещака. Це м'ясо, тушковане у квасі. Ще качана каша. Це пшоно, яке закочують у тісто, і воно стає наче кульки, схожі на пасту. Кисіль теж. Вівсянка або овес зброджуються один день. За день ця рідина стає кисленькою. Потім це заливають гарячою водою. Ця суміш стає тягучою. От вам і кисіль. Так його готували, допоки не з'явився крохмаль. Але цікаве у цій страві те, що інколи її робили з пряженим молоком і подавали на весіллях. Це було дуже схоже на італійську панакоту. Така форма киселю у нас недооцінена, бо в якийсь період була замінена крохмалем. 

Ну і ще я б сказав про копчену грушу.

Багато країн люблять копчену паприку. А от копчену грушу не використовує ніхто. Це питомо наша спеція

— Як ви балансуєте між збереженням аутентичності української кухні та її адаптацією до сучасних трендів?

— Коли готуєш щось автентичне, воно часто несмачне. Це правда. Адже світ їжі  і смаки змінилися. З'явилося чимало продуктів з інших країн, цукру у всіх стравах стало більше. Це фундаментально змінює смакові звички. Уявіть, якщо борошно залити гарячою водою і їсти. Зараз це неможливо уявити.

Тому я готую автентичну страву, пробую її і тоді розумію, чи має вона право на подальше життя. Якщо ні, я її покращую. Беру, скажімо, борошно, заливаю гарячою водою, розтираю цю масу шпателем по пергаменту і висушую. У мене виходять такі собі хрусткі чипси, тонка маца. Форма інша — і вже трендово, модно, круто. А раніше це була просто лемішка. Якби нею займалися і вона еволюціонувала, вона б вже давно стала тими чипсами.

Лемішка в сучасній інтерпретації

Я просто підтягую під якусь логіку те, що є. Автентично лишити смаки можу, наприклад, буряковому або хлібному квасу. Тоді квас робили просто на житньому хлібі та воді. Він був біленьким. Інколи додавали яблучну сушку. Виходила така кисла прикольна газована штука. Це взагалі жодного відношення до магазинного квасу не має. 

Кисіль я б також залишив автентичним. Але він років 150-180 тому був без цукру.

В їжі колись взагалі не було цукру. Уявіть! А зараз я у школах з меню прибираю цукор, а мені кажуть: «Ти що, як можна?»

Ще я б залишив без змін нашу гуслянку. Це високогірський український кисломолочний продукт, який має унікальний смак. А-ля йогурт. А от куліш я би покращив. Додав би туди трохи більше рідини, менше пшона, може підсмажив би те пшоно, може, ще додав би певних інгредієнтів. І вийшло б щось схоже на ризотто. 

«Проблема української кухні в тому, що вона не сформувалася»

— Ви активно популяризуєте українську кухню за кордоном. Як ви це робите? Які кроки, на вашу думку, необхідні для того, щоб українська кухня стала більш відомою у світі? 

— Проблема української кухні в тому, що вона, на жаль, не встигла сформуватися. Її було сильно перемішано-наміксовано за часів Радянського Союзу. Коли почалася повномасштабна війна, чимало людей виїхало за кордон. І от вони вивезли із собою переважно радянщину, а не українськість. Часто українці, які накривають за кордоном стіл чи відкривають ресторани, подають салат Олів'є. Бо спогади про дім склеєні зі стравами Радянського Союзу. І якщо викинеш це зі свого меню, то викинеш і свої спогади. А це те, що нас тримає. Тому я розумію людей. Але разом з цим — якщо говорити у контексті популяризації української кухні — це не окей. 

Що треба робити? Відкривати більше закладів української традиційної кухні, популяризувати її на всіх платформах. Нам на даному етапі вистачить просто борщу. А далі ще щось додамо. Сирники, кримськотатарські чебуреки, деруни. Впевнений, світ це точно їстиме. 

Борщ з копченою грушею, яким Євген пригощав гостей на Олімпіаді 2024 у Парижі

— У Польщі одна з найпопулярніших страв у ресторанах — «пєрогі руські», тобто вареники з картоплею і сиром. На початку великої війни чимало поляків змінили назву страви на «пєрогі українські», але потім назву повернули. І хоча ми знаємо, що це не російські, а руські вареники, все одно є чимало українців, які страву з такою назвою не їдять. Не лізе в горло…

— Вареники — не українська, не польська і не російська страва. За даними, які є зараз, їх придумали десь у Туреччині. Потім вони еволюціонували. Слов'янські народи взагалі люблять «пакувати» щось у тісто. Ну і потім дійсно, «руські» — це ж не від слова «Росія», це від слова «Русь». Нічого спільного з Росією вони не мають. 

Треба змиритися з тим, що польські пєрогі вже більш популярні в світі, ніж вареники. Не треба з цим битися. Треба подивитися на нашу традицію вареників. Українці їли їх з вишнею, маком, сиром. Таких вареників немає ніде. Це наші унікальні вареники. От про них варто говорити

Бо так само в Польщі є барщ, який нічого спільного не має з борщем українським. Це абсолютно різні страви і традиції: український борщ густий, чи не кожна господиня має власний рецепт, у нас культ цієї страви, ми весь час її покращуємо, борщ — частина нашої культурної ідентичності. Тоді як польський барщ — це, по суті, відвар. І подають його переважно як святкову страву раз на рік. 

— У себе в Facebook ви написали «Житомирщина — це край людей, лісів, грибів і, звичайно, страви калатуша». Можете скласти таку мінімапу українських страв?

— Саме коли я був на Житомирщині, у мене з'явилася фантазія зробити мінімапу українських страв. Житомирщина, наприклад, — королева страв з картоплі. У них навіть ковбаса є з картоплею. Дуже цікаво створити мапу страв. Думаю, це рік-півтора досліджень.

— Яку роль відіграє кулінарна культура у відбудові України?

— Їжа — частина культури. Я зроблю все для того, щоб на наших столах була не лише радянська й іноземна їжа, а й українська. 

Їжа ніколи не на першому місці, поки її у тебе не заберуть

Згадаймо перший тиждень повномасштабного вторгнення. Люди в Україні скуповували їжу, консервували щось, бо не знали, чи буде вона наступного дня. 

— Як українська кухня може стати інструментом культурної дипломатії?

— Українська кухня вже є таким інструментом. Відтоді як борщ внесли в ЮНЕСКО, все посилилося. Тепер всі на офіційних рівнях можуть говорити, що борщ — головна українська страва і ще більше його популяризувати.

«Майкл у нас поїв, і тепер його основний інстинкт — це навернути борщу із салом». Актор Майкл Дуглас у київському ресторані Клопотенка, 2024

Треба, щоб в наших посольствах у кожній країні на заходах була присутня українська їжа. І щоб ті люди, які виїхали з України, популяризували та несли українську культуру там, де вони опинилися. 

— Яка ваша улюблена страва? У приготуванні й споживанні.

— У мене договір з борщем. Я можу говорити лише про нього і ні про що інше. Отже, якщо я скажу щось інше, це буде протизаконно. 

Фотографії: пресслужба Євгена Клопотенка, сайт klopotenko.com, @klopotenko

20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress