Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: найкращі хіти листопада

Марта Липчей й Сергій Жадан, Артем Пивоваров, Арсен Мірзоян, KALUSH й Козак Сіромаха, Jerry Heil, MOLODI й Мішель Андраде, Blooms Corda, GO-A, Марина Круть — пісні цих виконавців нікого не залишать байдужими

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Український музичний листопад подарував нам багато цікавих треків. Серед них я вибрала «свою десятку» і пропоную вам переслухати ці нові композиці українських артистів. Можливе щось подібне ви хотіли знайти для своїх плейлистів. Щось цікаве, енергійне і радісне, аби піднімало настрій. Або, навпаки, ніжне, зворушливе і трепетне, аби затримати настрій цієї осені, яка вже поступилась місцем снігу, заметілі і романтиці засніженого грудня. Отже, ловіть і слухайте! 

№1. Марта Липчей та Сергій Жадан. «Говори»

Українська виконавиця Марта Липчей (суперфіналістка «Голосу країни» у 2022 році) спільно з гуртом «Жадан і Собаки» представила нову дуетну роботу — пісню «Говори» та кліп до неї. 

Музику написала  Марта, вірш Сергія Жадана — і слово майстра  відчувається. Ідеї і сенси не заховаєш під обгортку популярної музики. Як би не було, Жадан — це завжди знак якості. Незважаючи на скандали й екстраординарні піарні ходи (це я про його дует із Христиною Соловій «Серце», резонанс навколо нього і позицію церкви).

Ось що про прем'єру сказала сама Марта Липчей: «Друзі, ми раді презентувати вам нашу першу спільну пісню «Говори». Цей трек розпочався з музики, яку я написала разом зі своєю командою. А вже мелодія надихнула Сергія на текст — про людей, які не бояться і які мають впевнені і сильні голоси. Особливу енергію та потужні гітарні рифи аранжуванню додав гурт «Жадан і Собаки». 

Також, за словами Марти, на написання цього треку їх надихнули сильні та сміливі люди, які не бояться любити і співати. А таких у нас справді не бракує.  У пісні «Говори» йдеться про людей, які не відмовляються від своїх голосів, навіть у часи, коли тиша навкруги стає особливо тяжкою і тотальною. Ця композиція про те, наскільки важливо для нас говорити і чути, вірити і триматися одне одного. Адже поки наші голоси та інтонації лишаються в нашій довірі, ми можемо говорити про важливе та потаємне — про свободу.

№2. Артем Пивоваров. «Валторна»

Артем Пивоваров представляє роботу «Валторна» за віршем Ліни Костенко, записану разом з вокалістами команди PIVOVAROV та хором. «Валторна» — одна з наймасштабніших колаборацій у культурному проєкті не лише Артема Пивоварова, а й в принципі українського культурного контексту останнього часу. За основу композиції було взято вірш Ліни Костенко «Відмикаю світанок скрипковим ключем...». Цей твір складно вмістити у понятті «пісня» або «трек». «Валторна» — це своєрідна так звана «поеторія», що триває 6 хвилин і поєднує в собі поезію, сучасне звучання, гармонійне сплетіння голосів вокалістів та церковного хору, етнічні та електронні інструменти і ефектне декламування вірша у фіналі. Це яскрава суміш світил у музичній галактиці. Ця унікальна робота — результат синергії митців та приклад еклектизму, що став частиною музичної культури. «Валторна» вражає розмаїттям музичних інструментів: від української бандури та старовинної колісної ліри до синтезатора. Ось що про цю композицію сказав сам Артем Пивоваров: «Я вдячний всім, хто став частиною цієї масштабної колаборації. Окремо дякую Ліні Костенко та її команді за те, що довірилися мені, дозволивши покласти вірш неймовірної поетеси на музику. Велика кількість людей вклала душу та любов у цю роботу. Сподіваюся, під час прослуховування та перегляду «Валторни» ви відчуєте це, отримаєте задоволення та повертатиметеся до цієї надзвичайної музичної історії знов і знов».

№3. Арсен Мірзоян. «Сонце»  

Арсен Мірзоян випустив новий альбом «Сонце» і вже активно із ним концертує. — Він сповнений простими базовими сенсами, оголеними війною. Це альбом про життя в умовах війни. Всі ці метафори і алегорії навіяні біографічними історіями. Це памʼять. Ми продовжуємо любити дітей, лікувати батьків, вчимося любити на відстані і просто вчимося.Хочеться зберегти емоцію, щоб памʼятати той ранок, памʼятати тих, завдяки кому ми стоїмо, лишаємось Україною. Ми, артисти, не в змозі написати пісні про кожного, але ми можемо підібрати правильні слова. Коли, як не зараз бути чесними?», — розповів про свій альбом Арсен Мірзоян, який є активним волонтером, допомагає захисникам ще з 2014 року, влаштовує виступи для воїнів у найгарячіших точках.

А от що артист пояснив сенс пісні «Сонце»: «Це пісня про маленьку дівчинку, писав я її про свою Ніну, але насправді знаю багато прикладів таких стосунків батька і доньки, коли дочка — це принцеса, а батько — це лицар, і навколо — всі дракони. І батько має оберігати свою доньку від цих драконів».

№4. Jerry Heil. «Три полоси»

Українська співачка Jerry Heil цьогоріч знову спробує свої сили у фіналі нацвідбору на «Євробачення-2024». Яна вже готується до фіналу Нацвідбору, зокрема артистка планує презентувати пісню, з якою хоче перемогти та поїхати до Ліверпуля представляти Україну. 

А зараз прем'єра від співачки — «Три полоси»: «Життя — це маніфест впертості, наполегливості, бо ми такі». Після релізу пісня стала надзвичайно популярною за кількістю скачувань на стрімінгових платформах. Реліз зовсім не схожий на її попередні треки, це зовсім нове усвідомлення світу. У звучанні відчутні зухвалість і впертість. «Бо українці такі за своєю природою, — продовжує співачка. — Може, це наша національна особливість. Може, це передається з генами. Ми премо напролом». А ще, за словами Яни, вона просто втомилась писати ліричні пісні. Захотілося  двіжа й енергії.

«Три полоси» — це ще й мотиваційний поштовх. Адже поки ми мріємо про велике, ми можемо подолати все, що підкидає нам життя. Уявіть собі, каже співачка: галасливі собаки, що гавкають позаду вас, лише відволікають, коли ви рухаєтеся вперед до своєї мрії. Трек нагадує нам про те, що треба залишатися рішучими і не дозволяти нічому стати на нашому шляху. 

«Ця пісня про сильну віру в себе і свої мрії, незалежно від того, скільки тобі років. Це гімн для тих, хто хоче залишатися молодим душею і продовжувати йти до своєї мети», — підкреслює Jerry Heil.

№5. Kalush feat. Козак Сіромаха. «Сіромаха»

Український колоритний етноспівак Козак Сіромаха та гурт Kalush  записали пісню «Сіромаха». Сіроманець, Сіромаха — це вовк-одинак, який живе сам по собі в гаю чи в полі. Так само й артист і Козак Сіромаха любить побути на самоті — він живе біля порогів Дніпра в історичному козацькому поселенні Таромське.

«Відкриваються двері минулого та звучить питання отамана: “Де твій кінь? Де твій дім? Сіромахо, й чом один?”, але у виконанні талановитої молоді, яка грає, співає та робить бітбокс на сопілці. Це  магічно та до глибини душі чутливо. Сам Господь надихає нас діяти через інших. І приємно, що це відбувається в той час, коли Україна стає собою, — гарною, чистою, незрівнянною», — прокоментував новий реліз артист. 

То хто ж такий Козак Сіромаха? Справжнє ім'я — Олександр Люббоженко — український співак етностилю, відомий колоритним народним стилем творчості і слідуванням козацьким традиціям.

У 2022 році Козак Сіромаха почав співпрацю з музичним лейблом ENKO, заснований співачкою alyona alyona та продюсером Іваном Клименком. Тож дует із гуртом Kalush є логічним та очікуваним.

№6. MOLODI feat. Мішель Андраде. «Скарб» 

Гурт MOLODI з Маріуполя. Це спільний проєкт музикантів Кирила Рогового та Івана Степаніщева, заснований у 2022 році. Починали в рідному місті як вуличний бенд. Згодом переїхали  до столиці і продовжили спільну творчість.

2022 року до Дня Незалежності України гурт випустив трек «Незалежність», який одразу почав віруситися в соцмережах. І навіть через рік після релізу пісня викликала інтерес слухачів. За цей час хлопці пройшли шлях творчого пошуку, змінився їхній стиль та музичні вподобання, саме тому Іван та Кирило вирішили переосмислити трек і випустити нову версію. Щоб додати треку «жіночої душі», хлопці запросили до роботи співачку Мішель Андраде.  

Ви, напевно, знаєте цю українську співачку та телеведучу українсько-болівійського походження. Співає іспанською, українською, англійською, португальською мовами. Народилась вона в Болівії. У 2010 році переїхала до України, вступила до музичної школи по класу фортепіано й одночасно зайнялася вокалом. У 2013 році взяла участь у шоу Х-Фактор, після якого про Мішель дізналась вся країна. 

А про пісню «Скарб» музиканти кажуть так: «Це рімейк нашої пісні, яку ми випустили торік. Була фантастична реакція після релізу, ми вирішили, що в ній все-таки треба зробити більш визначений сенс, ми переробили текст, попрацювали над звучанням. Ми виклали саме наше розуміння незалежності і свободи. Потрібен був жіночий голос, і ми запросили Мішель».

№7. Blooms Corda. «Пісня про війну»

Цей український музичний гурт був створений Данилом Галиком у 2014 році. Його особливістю є поєднання самобутньої фанкової, навколоджазової музики з поетичними україномовними текстами. Критики неодноразово визнавали Corda одним із найоригінальніших та найцікавіших гуртів незалежної музичної сцени України останніх років, а альбоми гурту щораз отримували високі позиції у рейтингах музичних ЗМІ. Є в їхній музиці щось таке тремтливе і трепетне, що відрізняє від всіх інших музикантів української сцени. 

На тлі вторгнення РФ в Україну гурт став учасником благодійного музичного збірника «За Україну». 

«Нова пісня — це як спроба змалювати той перманентний стан, в якому ми перебуваємо», — кажуть музиканти. — У кожній хвилині, кожній секунді. Це пісня — не погляд здалеку, це погляд зсередини». 

«Впевнені, — каже Данило Галик, — насправді ми всі відчуваємо війну кожного дня, ми живемо в ній. Лякаємось, плачемо, радіємо і хочемо зберегти своїх близьких. Бо навіть, якщо подекуди вдається на мить відчути маленькі радощі життя, однаково усвідомлюєш, яка в цього ціна. Пісня була написана вдома під гітару буквально за декілька хвилин. Потім було відзняте нехитре відео. Це чіпляє і хвилює. Це “Пісня про війну”, а вірніше про те, як не втратити ніжність і трепетність в наш час». 

№8. GO-A. «Думала» 

От як розповідає про прем'єру Катя Павленко, солістка гурту GO-A: 

«Давним-давно жила дівчина, яка хотіла бути щасливою. Також існувало повір'я, що дуже погана прикмета народитися в середу. Так сталося з нашою дівчиною, тому люди намагалися переконати її, що неможливо бути щасливою через її невезіння. “Щоб бути щасливою, потрібно мати багатство, славу, міцне здоров'я, великий будинок, багатого чоловіка і неземну красу!”, — сказали вони. Список був нескінченним, тому що кожен бачив “щастя” в дивних речах.

“Це не справжнє щастя!”, — сказала дівчина, але її ніхто не хотів слухати. Навколишні вважали її необережною і дивною. І одного разу дівчина помітила, що люди, які вчать її щастю, самі нещасливі. Вони мали багатство, славу і великий будинок, але їхні очі дивилися сумно й байдуже. Ці люди не бачили краси навколишнього світу, але завжди бачили причини сумувати. Посмішка дівчини їх тільки розлютила.

Одного разу пролунав сильний грім, який розбудив людей, і вони зрозуміли, що насувається щось погане. Люди були налякані, деякі з них втекли, намагаючись забрати все добро, яке вони заробили за все життя. Інші люди були в паніці, оскільки не могли вибрати, що для них найдорожче. Дівчина спостерігала, як небезпека наближалася все ближче і ближче, але була спокійна. Найдорожчим в її житті була любов до своєї землі та рідного дому.

Раптом вона помітила сміливців, які намагалися зупинити темряву, поки не стало надто пізно. Були люди сильні духом, вони не могли дозволити злу завоювати весь світ, тому вони вирішили боротися. Дівчина вирішила залишитися і світити для тих сміливців, які пішли глибоко в темряву. Вона допомогла їм відчути, що вони не самотні і хтось їх чекає вдома.

Того дня всі зрозуміли, що нещастя не питає, багатий ти, якої ти породи. Нещастя приходить як виклик, і наше майбутнє залежить від того, як ми його подолаємо. Тільки коли стемніє, можна побачити тих, хто може світити».

№9. Марина Круть (KRUTЬ). «Вір мені»

Бандура — дуже український інструмент, про це знають всі.  На сучасній же українській сцені бандуристка одна. Яскрава, помітна, лірична і дуже поетична. І не лише в Україні, вона  — єдина в світі soul-бандуристка. Ось як вона розповідає про себе і свій музичний інструмент:

«Я граю на бандурі вже 18 років, і за цей час не могла не злитися з інструментом. Інколи здається, що коли люди закріплюють за мною таку асоціацію, це означає, що я вже ніколи не зможу стати кимось іншим, відкрити себе по-новому. Для частини аудиторії така зміна може бути неприйнятною. Поки що мені не хочеться відриватися від бандури. Все ж таки вона стала невід’ємною частиною мого життя. До речі, сприймаю я бандуру не лише у контексті того, як я її переосмислюю і по-новому відкриваю для людей. Для мене вона є музичним інструментом, що допомагає відображати мою власну сутність і форму. Ми доповнюємо одна одну, як мікрофон доповнює вокаліста. 

Буває, що хтось, не спитавши, торкається моєї бандури, а це викликає у мені таку агресію, ніби хтось порушив мої особисті кордони. Я кажу собі: “Це ж не до мене торкаються, а до інструмента”, — але бандура стала настільки близькою до мого тіла, що кожного разу, коли з нею щось стається, я відчуваю фізичний біль».

Нові пісня «Вір мені» в нашій підбірці за листопад. Ось як про пісню каже Марина Круть: «Я давно не пишу пісень про любов, а якщо і пишу, то не викладаю їх, а залишаю у довгому ящику. Але “Вір мені” була настільки красива, що я вирішила все ж її показати людям. Тому скажу свою улюблену фразу на тему любовних рефлексій: люди йдуть, а пісні залишаються».

№10. Чумацький Шлях (CH.SH) feat. Żywiołak. «Сокіл»

Хмельницький прогресивний фолк-метал гурт «Чумацький Шлях» (CH.SH) записав пісню із польським колективом Żywiołak. Сингл має назву «Сокіл». Цією роботою музиканти мали на меті підкреслити дружбу між українським і польським народами. Це також присвята всім, хто став на захист України. В основі пісні — народна пісня «Ой, на горі сокіл», в якій йдеться про навалу Османської імперії на території України у 16-17 століттях:

«Сьогодні Україна знову загартовує себе у боротьбі. Вже понад рік триває повномасштабна війна з російською федерацією, яка цинічно знищує українські міста та вбиває тисячі невинних людей. Після зміни лише одного слова (“турки” на “орки”) пісня набула нового сенсу».

У творі музиканти поєднали ліричне та важке рокове звучання з фольклорними етнічними інструментами такими як лютня, ліра та сопілка.

«Пісню “Сокіл” я почув більше десяти років тому від дівчини Діани, яка була нашою вокалісткою. Тоді ми навіть зробили своє аранжування і декілька разів виконували композицію на фестивалях, проте повноцінного запису твору ми так і не зробили. Всі ці роки час від часу пісня крутилась у моїй голові, але після 24 лютого 2022 року я відчув її по-новому. Я замінив слово “турки” на “орки”(так у наш час українці називають російських окупантів) і тим самим текст став відображенням нашого сьогодення та нашого минулого. Коли ми почали роботу над створенням нового аранжування, то одразу зрозуміли, що це має бути інтернаціональна робота. Ми показали демоверсію нашим польським друзям колективу Żywiołak, і вони погодились записати її з нами, переклавши декілька куплетів польською мовою», — розповів вокаліст Сергій Строян. 

Також хочу звернути вашу увагу на відео, яке вже є в ютубі. Трек доповнила унікальна пісочна анімація, яку створила керівниця Центру анімаційних мистецтв, переможниця міжнародних конкурсів, володарка ордену президента «Берегиня України» Оксана Мергут. У роботі зображені символічні образи, що взяті з відомих фотографій створених протягом року війни та оригінальні художні картини. Пісня є досить жорстка по звучанню, але вона зачіпає. Такою і була мета музикантів. 

No items found.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Акторка Тетяна Малкова

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

Тетяна Малкова

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

З Томашем Собчаком на зйомках фільму «Смак свободи»

— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

Творчий процес

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

З польськими акторами Данієлем Ольбрихским і Матеушем Яніцьким

— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

Кадр із польського серіалу «Na dobre i na złe»

— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

Кадр з фільму «Конотопська відьма». Фото: Film.ua Group

— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Тетяна Малкова: «Горор «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже третій рік відбувається на війні в Україні»

Оксана Гончарук

Якщо поставити питання, хто є жіночим обличчям українського театру та кіно, відповідь звучатиме однозначно — Наталія Сумська. Ще тоді, коли Незалежність була найбільшою українською мрією, у своїх ролях на великому екрані Наталія Сумська уособлювала в собі силу духу, мудрість і сексуальність українського жіноцтва, які сягають підвалин національної історії — крізь часи Гетьманщини, до Київської Руси, яка подарувала Європі кількох королев з українським корінням.

Саме їхня велич проглядає крізь усі ролі Сумської —  від перших видатних на великому екрані  — Наталки в «Наталці Полтавці» (Укртелефільм, 1978 р.),  Христини в «Дудариках» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1980), Марії в «Кармелюку» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1985 р.).

У сучасній Україні Наталія Сумська ― провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її Кайдашиху з вистави  «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким українці приходять дивитися цілими родинами вже протягом кількох поколінь. 372 зіграні вистави про Кайдашів — це театральний рекорд України. 

Вона — вишукана Клер з вистави «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта, закохана і ексцентрична вдова Гортензія з вистави «Грек Зорба» (роль, нагороджена Київською пектораллю), фонтануюча енергією співачка Флоренс Фостер Дженкінс із «Незрівнянної» за п'єсою сучасного англійського драматурга Пітера Квілтера. 

Поки багато хто, у тому числі, актори з українських театрів, знаходять роботу в Європі під час війни, Наталія Сумська з початку повномасштабного вторгнення працює вдома, в Києві, і подає приклад стійкості духу не лише зі сцени, а й у житті

Sestry.eu поспілкувалися з легендою укранської сцени про роботу в театрі в умовах воєнного стану.

Оксана Щирба: В Україні — розквіт культури під час війни. Як це пояснюєте і як це виглядає в контексті вашої роботи?

Наталія Сумська: Війна — це жахлива, кривава сценографія нашого життя. Звісно ж, існує пригнічення і серед воїнів на фронті, і серед тих цивільних, які потерпають від повітряних тривог. І от, справжнім порятунком для українців в часи війни стає мистецтво. 

Як писала Леся Українка в одному з віршів:

Якщо прийде журба… краще пісню утни голосну, не смутну, щоб, мовляв, засміялося лихо. Проженеш тоді, певно, потвору страшну і на серденьку знов стане тихо..

Театр ― це якась унікальна річ! Страшна війна, а люди йдуть до театру і в Дніпрі, і в Одесі, навіть у Харкові, у підвалах, і в Сумах, де щодня обстріли страшні. 

Люди шукають дива, і це диво дарує їм радість духовного спілкування в театрі. Розваги в барах, ресторанах втомлюють, забирають енергію. Коли ж ми торкаємося високого мистецтва, то переживаємо прекрасні емоції, а потім ще й переказуємо це іншим. 

Тому і спостерігаємо переповнені книгарні, книжкові ярмарки, театри. І так хай буде, допоки ми протистоїмо ворогу. Бо дуже важливо вижити в цій війні.

Як війна змінила театральну реальність, вплинула на вашу роботу?

З перших днів війни я думала лише про те, як вберегти дітей та найдорожче. Слава Господу, попри російські ракети у бік столиці, театр вистояв. За декілька днів ми всі трохи оговталися і шукали роботи — хотілося бути корисними. Театр ім. І. Франка став першим театром, який почав працювати в Україні під час війни — відкрив свої двері та почав показувати вистави. 

Спочатку ми побоювалися роботи в нашому кварталі [театр Франка знаходиться поряд з урядовим кварталом в столиці, — Ред.]. Тоді нас прийняли наші друзі, сусіди, колеги через Хрещатик, театр Лесі Українки, де ми грали двічі на тиждень. Там поруч знаходиться дуже зручне укриття ― метро Театральна. А вже у травні ми повернулися в приміщення рідного театру. 

І тепер люди під час тривог посеред вистави також спускаються  у сховище в ме, хоч Хрещатик й знаходиться трошки далі від театру, ніж Театральна. Та після відбою усі глядачі повертаються в театр — та ще й встигають десь придбати квіти. Був випадок, коли адміністрація відмінила уже виставу, а глядачі через годину все одно повернулися зі словами: «А ми ж до вас ідемо на продовження!» І що ти зробиш?.. Велика вдячність нашим неймовірним людям.

На початку війни вистави театру Івана Франка відбувались в театрі Лесі Українки. Фото: Emilio Morenatti/AP/East News

Цього вересня ми розпочинаємо 105 театральний сезон. У нас нове керівництво, багато планів щодо змін в театральному приміщенні і репертуарі. 

Аби не стріляли прокляті вороги, то все решту можна здолати.

Наші вистави нещодавно гастролювали у Південній Пальмірі [в Одесі, яка під час війни зазнає особливо жорстоких ударів російських ракет — Ред.]. Трохи боялися, але зіграли, призвичаїлися. 

Як війна змінила вас і ваших глядачів?

Я вірна своїй роботі у всі часи ― воєнні і довоєнні. Робота в театрі поглинає мене повністю, і віддячує за це.

На моїх виставах глядач і сміється, і плаче, і аплодує, і кричить. І це велике акторське щастя

Я намагаюся під час війни дарувати більше радості людям. Задзвонить, скажімо, телефон в зовсім неочікуваний момент під час вистави «Кайдашева сім'я» [п’єса за класичним твором української літератури, який  розповідає про побут двох українських родин у ХІХ сторіччі. — Ред.]  Я дозволяю собі пожартувати — бо це ж комедія. Щойно лунає звук телефона, я кажу: «Чуєш, Карпе, у церкві дзвонять!». Люди сміються через жарт, а винуватець швиденько затихає зі своїм телефоном. 

Поки ЗСУ боронить Україну на фронті, театр лікує та мобілізує в тилу — сприяє діалогу всередині суспільства, шукає і знаходить відповіді через підняття на сцені актуальних тем. Війна багатьох зблизила, а багатьох, на жаль, розігнала, розділила. З думкою про ці виклики вже під час війни ми у театрі Франка презентували прем’єру вистави «Люкс для іноземців», яку поставив мій чоловік Анатолій Хостікоєв. Це іронічна комедія про емігрантів і вона сильно перегукується з нинішньою ситуацією в країні. Тож як бачите, я займаюся унікальною справою. Театр ― це спосіб життя, без якого я себе не уявляю.

Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв. Фото: Ігор Гайдай

Що вам найбільше болить і що дає сили?

Мені болить моя понівечена, ошукана Україна, мені пече те втрачене і прекрасне покоління, котре могло жити й творити, а вони лежать під прапорами, а в центрі міст стоять їхні портрети з короткою, але героїчною біографією, та з кожним тижнем їх кількість збільшується. За Україну зараз гинуть ті, хто саме  заслуговує в ній жити. Зараз би розвернутися нашій молоді, розвивати таланти на повні груди, але, як влучно співає наш Тарас Петриненко «..знов собачі сини захотіли війни, крові прагнуть вони!» 

Та війна зачерствіла мене ― в хорошому сенсі цього слова. Я не вірю в найгірші сценарії, а лише в найкраще. Бог не допустить найстрашнішого.

Тамую біль, вчуся у наших найкращих. Беру участь в активістських заходах. Важливі для мене зустрічі з військовими, адже це особливі люди. Тим більше, коли воїни присутні на виставах, у мене відбувається піднесення духу. Все ми не відчуваємо повною мірою той жах, який зустрічають військові. Я вишукую відео з ними, їхні думки, інтервʼю.Дуже важливою є робота з нервовою системою. Ми, актори, на сцені працюємо з енергією, і нам треба підготувати свій нервовий стан до праці, не розпорошувати його. Важливо перезавантажуватися. Цього літа, наприклад, я  відпочивала з рідними на нашій «зачарованій» Десні — вперше з початку війни. Раніше через ворожі дрони не можна було цього зробити. Знаєте, це диво. Ми милувалися качатами, лелеками, які вже відлітали після спекотного дня зоряним небом; тишею та літнім теплом, хоч навіжені серед ночі чи під ранок запускають ракети… Поки так і живемо.  

Наталія Сумська з перших днів війни безперервно живе і працює в Києві. Фото: матеріали преси.

Одна з трьох отриманих вами найвищих українських театральних нагород «Київська пектораль» — за роль у виставі «Три сестри» за п'єсою російського драматурга Антона Чехова. З якими думками сьогодні згадуєте ту свою роль?

Справді, була така вистава, хоча й дещо про інше. Тоді у нашому театрі певний період працював режисер Андрій Жолдак, який дуже вирізнявся з-поміж інших — він і поставив цю виставу, у якій я грала. Жолдаківські три сестри — це були українські сестри, яких репресували й заслали до Сибіру, тож це вистава — не російська класика, а переосмислення російської культурної експансії України. На щастя, цьому прийшов кінець. До війни ми ще грали вистави російських авторів, а після 24 лютого 2022 року в українському театрі повністю змінився репертуар. І це правильно. 

Про що ви мрієте?

Моя найзаповітніша мрія — це збереження Української держави. Ми хочемо, щоб далі продовжувалось наше життя, щоб народжувалися діти, щоб було кому жити в Україні. За це ми всі боремося. Ми навчені цією війною завжди бути озброєними. Тільки вогнем і мечем можна здолати противника і забезпечити більш-менш спокійне існування. Мій вогонь і меч — це культура, і тому у ці нелегкі часи я запрошую всіх у театр!

20
хв

Наталія Сумська: «Заповнені зали глядачів — то наша відповідь ворогові»

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

У польській лікарні померла 25-річна українка та її ненароджена дитина

Ексклюзив
20
хв

Гніздо

Ексклюзив
20
хв

Спокуса Туска

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress