Культура

Стрічку «Я, Побєда и Берлін» можна переглянути українською мовою з польськими субтитрами в 11 польських містах. Це перший повноцінний прокат українського фільму в Польщі. Події відбуваються в 90-ті роки, головний герой — музикант Кузьма. За три дні до свого концерту він з приятелем вирушає до Берліна на старій «Побєді», аби продати її там і придбати «мерс». Далі сюжет розвивається у стилі якісного роуд-муві: на своєму шляху герої долають перепони й у процесі подорожі змінюються.

Sestry поспілкувалися на прем'єрі у Кракові з режисеркою цієї чудової стрічки Ольгою Ряшиною.

Про перепони під час зйомок

— Ми були знайомі з Андрієм, товаришували сім’ями. Його смерть стала страшною трагедією. Коли мені запропонували працювати над цим фільмом, я не вагалася. Але знала, що буде важко, — розповідає режисерка Ольга Ряшина.

— Складнощів було чимало. Я почала роботу над фільмом «Я, Побєда і Берлін» у 2019 році. Зйомки мали розпочатися навесні 2020 року. Але тут ковід. Через який зйомки довелося відкласти на пів року.

Спочатку планували знімати фільм повноцінно у форматі роуд-муві. Тобто поїхати зі Львова до Берліна на «Побєді» і вести зйомки в дорозі. Але через ковідні обмеження змушені були змінити тактику. І 90% фільму зняли в Україні. Зробили виїзд тільки до Берліна в 2021. Ковідний фактор виявився найскладнішим у створенні фільму.

Пам'ятаю перший знімальний день. Це був день народження Андрія, 17 серпня. Усі прогнози погоди обіцяли, що буде дощ, гроза, хмари. А нам потрібно було сонце, бо знімали ранній ранок і репетицію Андрія з хлопцями на даху. Ми довго вагалися. Я сказала, що будемо знімати в будь-якому разі, бо це так символічно — почати роботу над фільмом про Андрія в його день народження.

О другій ночі ми приїхали на локацію. Все виставили. А о 5 ранку хмари почали розходитися.

І тільки ми почали знімати, вийшло сонце. Я тоді сказала: «Чи це не магія? Чи нам не допомагає хтось там на горі?»

«Побєда» з характером

Автівка «Побєда» виявилась норовливою дівчинкою. Прям як у книзі. У неї свій характер і вона — справжній персонаж. Їхала, коли хотіла. Стояла, коли цього не хотіли ми. Нам доводилося весь час під неї підлаштовуватися. Актор Іван Бліндар, який зіграв Кузьму, дуже любить говорити, що з машиною не було жодних проблем. І ми всі від цих слів хіхкаємо, бо він завжди сидів всередині, поки автівку ззаду пхало шестеро людей. Цю «Побєду» ми вирішили продати на аукціоні. І всі виручені гроші передати армії.

Весь процес роботи над фільмом контролювала його дружина Світлана. На кожному етапі ми з нею звірялися, щоб у фільмі був переданий справжній дух Кузьми. Кожен пам’ятає Андрія по-своєму. Але для мене першоджерело — це Світлана.

Вона читала сценарій, багато спілкувалася зі мною, з Іваном, який грав Кузьму. Розповідала про Андрія і про те, як вони жили в ті роки, які описані в книжці.

Коли родина Андрія подивилися фільм, всі плакали. І сказали, що це дійсно той настрій і позитив, який ніс Андрій по життю. Думаю, нам вдалося. До речі, я їй тільки сьогодні писала, що презентуємо картину в Кракові і тут повний солдаут. Вона щаслива.  

«Музика до фільму— це окрема історія»

Ми зробили 16 треків. Вони були спеціально написані для фільму. Вперше в історії сучасного українського кіно було випущено альбом саундтреків до фільму. Такого ще ніхто не робив. Під час зйомки ми слухали ці пісні. І оригінали від Кузьми, звичайно, теж.

Я дуже люблю використовувати музику під час зйомок. Бо так простіше налаштувати команду на потрібний настрій. Усі одразу розуміють темп, ритм, настрій.

Під час війни ми вже нічого не знімали. Фільм мав вийти на екрани у березні 2022 року. Але почалася велика війна. Стало не до того. Ми думали зробити прем’єру після нашої перемоги. Але в якийсь момент зрозуміли, що перемога буде, але невідомо коли. Для фільму це досить чуттєво. Він не може лежати в довгому ящику. Тому ми прийняли рішення випускати.

Основним поштовхом для релізу був закритий показ «Я, Побєда і Берлін» для військових. Після завершення фільму хлопці та дівчата довго аплодували стоячи. І сказали, що після перегляду фільму хочеться дихати глибше та продовжувати жити. Вони отримали частинку тепла та світла нашого колишнього спокійного життя. А їм цього зараз дуже бракує. Ми подумали, що якщо у них така реакція, тоді наше кіно таки на часі.

І ми бачимо зараз, що дійсно влучили у ціль — фільм на часі. Він дуже світлий. Хтось мені сказав, що стрічка ніби обіймає з екрану. Ці обійми дуже важливі всім українцям, яким довелося виїхати через війну.

‍

Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.

У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.

Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.

Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.

Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику

— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.

А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.

Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.

Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.

І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.

Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.

— Що за два роки  змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?

— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.

Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.

У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.

Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.

Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.

Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.

Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.

Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.

Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...  

У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.

Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики

— Скільки зараз українських музикантів у Франції?

— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.

— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?

— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.

А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.

— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?

— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію.  І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.

Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.

— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?

— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.

Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.

Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».  

Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.

Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.

Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»

Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця,  який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.

— Які  аргументи доводиться наводити французам?

— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.

— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…

— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.

— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.

— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».

— Що ж робити?

— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.

Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.

Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.

Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66300dc7066fa5201d178b78_ascala-borisgodunov%202022.jpg">«Читайте також: Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю»</span>

Український дует Jerry Heil & alyona alyona з піснею Teresa & Maria виступили у півфіналі у шведському місті Мальме разом з іншими 14 країнами-учасницями. Далі пройшли 10 країн. 9 травня відбудеться другий півфінал, а 11 травня — гранд-фінал конкурсу, в якому візьмуть участь 26 команд (10 з першого півфіналу, 10 з другого, 5 країн “великої п'ятірки” та минулорічна переможниця Швеція).  

Лише за рік українські артистки випустили 8 спільних треків та відіграли спільний тур у США. Виступ дівчат справив на глядачів враження, адже номер поставила іменита режисерка Таня Муіньо, яка знімала кліпи для таких зірок, як Dua Lipa, Кеті Перрі, Дженіфер Лопес, Ленні Кравіц тощо. Щодо костюмів співачок, то alyona alyona вийшла на сцену у кольчузі, а Jerry Heil у латах і струмуючій сукні.

“Хтось каже, що мій образ — це Жанна Д’Арк, хтось — що це архангел Михаїл, хтось — що Прометей. Наш образ — про сильних, які несуть на своїх сталевих плечах світ”, — пояснила Jerry Heil.

За Україною виступила польська Luna — співачка надзвичайної зовнішності. Шкода, але її чудовий виступ з піснею The Tower не пройшов до фіналу.

Залу запалив фаворит цьогорічних рейтингів, хорватський співак Baby Lasagna. Саме йому всі букмекерські компанії одноголосно пророкують перемогу.

Представники Фінляндії Windows95man заспівали пісню No rules, і протягом виступу здавалось, що один з вокалістів бігає по сцені без трусів.

Нагадаємо, що фінал Євробачення 2024 відбудеться у суботу, 11 травня о 22.00 по Києву (21.00 по Варшаві).  

Наприкінці шоу оголосять бали професійного журі кожної країни, після чого учасники отримають свої бали за результатами глядацького голосування. Ці бали оголошуються ведучими у порядку зростання, починаючи з країни, яка набрала найменшу кількість балів від журі.

Як проголосувати на Євробаченні 2024? Голосувати з території України за Україну не можна, а от з-за кордону, якщо маєте місцевий мобільний номер, — можна і треба. Для голосування необхідно відправити SMS з порядковим номером учасника. З України — на номер 7576, з Польщі — на номер 73555, з Німеччини — 99599, з Чехії — 906 1113 (вартість SMS — близько 7,44 гривні). Або є варіант завантажити офіційний застосунок Eurovision Song Contest. Інструкція з голосування знаходиться на сайті конкурсу.

— Ми повинні захищати те, що маємо, до кінця і водночас цінувати це. Тому що саме Марія Примаченко любила свою природу, свою культуру, свою країну і свою родину. Коли була вся ця радянщина, коли художники були вимушені вносити певні аспекти у свою творчість, Марія дуже вміло всього цього уникала. Вона завжди залишалася собою, не дозволяла нікому змінювати себе і свою творчість, — підкреслює Анастасія Примаченко, правнучка Марії Примаченко, засновниця та директорка Примаченко Family Foundation.

За її словами, у Марії Примаченко не було іншого вибору, окрім як долучитися до світу мистецтва, адже вона походила з творчої родини:

— Усе, що відбувалося з нею в житті, підштовхувало її до творчості, до створення свого фантастичного, дивовижного світу. Вона народилася в дуже творчій родині. Її батько Оксентій був столяром і багатогранною особистістю. Він був різьбярем по дереву. Мати Марія була відомою на всю округу вишивальницею.

Картини Марії Примаченко часто називають «наївним мистецтвом»:

— Мій дідусь Федір, син Марії, дуже не любив цей термін. Тому що це зовсім не наївне мистецтво. Це сучасне мистецтво, яке взагалі не схоже ні на що з вже існуючого.

Це новий світ, який має багато смислів і власну сильну філософію. Тому наївне — це дуже поганий спосіб описати саму Марію, а також її роботи

Для Примаченко війна була дуже болючою темою.

— Її біографія та історія дуже схожі на нинішні події. Марія втратила коханого, а війна забрала у неї шанс на щастя. У своїх картинах на військову тематику вона показувала боротьбу між добром і злом. На її картинах ми бачимо, що добро завжди перемагає, — каже Анастасія.

‍

‍

Село Марії було розташоване поблизу Чорнобильської зони. Катастрофа на атомній електростанції стала для неї трагічною та особистою історією, яка вплинула на її творчість:

— Її племінник Валерій Ходимчук був у день аварії на тому самому реакторі. Це була саме його зміна на роботі. Він загинув одразу після цієї катастрофи. Всі картини на чорнобильську тематику були присвячені йому.

Наприклад, її культова картина із зображенням птаха, що летить, з назвою «Тіло, що розлетілося на мільйон атомів», було одним з таких полотен

Марія Примаченко створила понад 3 000 картин, каже Анастасія:

— Усе дитинство я слухала від бабусі та дідуся, як це відбувалося. Вона малювала щодня, завжди знала, що сьогодні до неї обов'язково хтось прийде. Їхній родинний дім був схожий на відкриту галерею, яка працювала 24 години на добу 7 днів на тиждень. Це було місце, де приймали відвідувачів і обговорювали різні теми, пов'язані з мистецтвом.

‍

За її словами, картини художниці розкидані по всьому світу, бо «якщо їй хтось подобався, вона завжди дарувала одну-дві картини»:

— Фарба на картинах могла ще не висохнути, але вона все одно їх дарувала. Марія надихає багатьох художників і сучасних українців. На щастя, з початком повномасштабного вторгнення ми почали цінувати те, що є нашим. Скажу чесно, що я боролася за це багато років, просуваючи творчість Марії в Україні та у світі. В Україні мені було важко, бо я бачила, що наші люди здебільшого не знають, хто така Марія Примаченко. А зараз це навпаки стало трендом.

Дуже важко не любити художницю, яка має стільки картин і казкових персонажів, які проникають у саме серце

Марія Примаченко (1909-1997) вважається однією з найвизначніших українських художниць XX століття. Мисткиня народилася в селі Болотня на Поліссі в селянській родині. Хоча вона ніколи не отримувала формальної художньої освіти, все життя займалася живописом і вишивкою. Її роботи експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі в 1937 році. У 1966 році за особливі культурні досягнення жінка була нагороджена Національною премією імені Тараса Шевченка.

У Музеї сучасного мистецтва у Варшаві можна оглянути виставку "Тигр у саду. Творчість Марії Примаченко" — 89 картин художниці.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Коли невдовзі після нападу Росії на Україну світ облетіли фотографії мешканців Києва та Харкова, які ночували на станціях метро, ми не повірили, що це реальні кадри. Люди спали в метро в наметах, діти дивилися фільми на телефонах, батьки готували їжу, хтось працював на ноутбуках, хтось доглядав за тваринами, закохані тулилися одне до одного, не звертаючи уваги на перехожих... Повсякденне життя під час ракетних обстрілів почало відбуватися в метрополітені. Хоча сцени, зображені на фотографіях, здавалися неймовірними, ситуації, зафіксовані незалежними українськими фотожурналістами, мали місце, більше того, вони продовжуються і донині, адже Росія не припинила ракетні обстріли українських міст. У Києві та Харкові, де більшість станцій метро були побудовані під час холодної війни (1947-1991), щоб також слугувати бомбосховищами на випадок нападу з боку Заходу, сирени тривоги іноді можна почути протягом усього дня. З часом мешканці звикли до звуку сирен, а міська влада навіть організувала школу на станції метро, щоб зайняти час дітей.

Кадри з українського метро багатьом нагадували фотографії Лондона воєнного часу. Навесні в лондонському Музеї транспорту в Ковент-Ґардені відкрилася виставка фотографій: «Відлуння Бліцу: підземні сховища в Україні та Лондоні»

Виставка показує, як станції метро та метрополітен надають притулок громадянам під час війни — зараз і в минулому. На виставці представлено 70 фотографій, серед яких історичні світлини з колекції Музею та 38 сучасних фотографій шести відомих, переважно українських, документалістів.

‍

Найбільш інтенсивний період бомбардувань Лондона припав на вересень 1940 — травень 1941 року, відомий як «Бліц». Метро ніколи не призначалося для такого використання, і влада спочатку не могла з цим впоратися. Уряд Великої Британії був проти того, щоб дозволити людям сховатися на станціях метро, вважаючи, що важливіше зберегти рух поїздів. Однак через величезну кількість цивільних осіб, які спускалися під землю, та протести преси і парламенту, влада була змушена змінити своє рішення.

Сирени тривоги в Лондоні вили майже щодня протягом восьми місяців з вересня 1940 року по травень 1941 року і знову з червня 1944 року по березень 1945 року. Ховатися вночі на станціях метро стало рутиною. Існували спеціальні вхідні квитки, двоярусні ліжка на платформах, прохолодні напої, а на деяких станціях — бібліотеки, музика і жива розважальна програма.

У Києві на початку російського вторгнення в лютому 2022 року кількість укриттів у метро досягла максимуму — близько 40 000 осіб. Деякі залишалися там на ніч, інші — на дні або тижні, повертаючись на поверхню лише для того, щоб зробити покупки або помитися. Ті, хто втратив свої домівки, жили під землею місяцями. Харків, близький до російського кордону, зазнавав частіших обстрілів. Люди там проводили більше часу в метро, створюючи комфортні, домашні простори з постільною білизною, наметами, килимами, прикрасами та іграшками.

Фотографії Лондона походять зі збірки Лондонського музею транспорту і при першій публікації підлягали державній цензурі з метою просування образу лондонців, які об'єдналися проти Бліцу. Фотографії з України були зроблені незалежними, переважно українськими фотожурналістами, серед яких Павло Дорогой, В'ячеслав Ратинський, Сергій Коровайний, Максим Дондюк, Михайло Палінчак та Еміль Даке з Німеччини.

Хоча фотографії, представлені в Лондонському музеї транспорту, були зроблені з різницею у 80 років, вони виявляють дивовижну схожість людського досвіду, що майже перегукується з чорно-білими архівними фотографіями лондонців та кольоровими зображеннями з українського метрополітену.

Чи обов'язково повторювати долі цивільного населення, яке найбільше постраждало під час воєн?, — мабуть, запитає не один відвідувач виставки в Лондонському музеї транспорту.

Виставка в Лондонському музеї транспорту в Ковент-Ґардені триватиме до березня 2025 року

‍

‍

Наталія Ряба: Нордичний детектив: у напрузі до останньої букви

‍

Я лише зайшла до книгарні у Києві, як відчула її. Ця книга лежала серед інших новинок, але вона єдина, хто не загубився серед інших книжок. Я не знала, чи варто її брати, чи цікава вона — це все не мало значення. Мене до неї тягнуло, як магнітом. 

Я поверталась з Києва до Варшави потягом і читала іншу книгу, але рука так і тягнулась до «Рейк’явіку». Та потяг не те місце, де вона мала бути прочитана. Ви лише гляньте на її обкладинку! Я би сказала, що це суцільний секс. Ти дивишся на неї і відразу розумієш, ця книга приготувала багато естетичної насолоди. Але читати цю книжку у потязі не можна. Аж ніяк. 

Похмуре небо Варшави — чи то буде злива, чи то піде сніг (ти ніколи не розумієш, що природа готує у квітні). Але небо майже такого кольору, як на обкладинці «Рейк’явіку». Час настав. Ми з собакою їдемо у ліс, де забредаємо у глибокі хащі. А там — болото і старі зламані дерева. Містичне місце — для нордичного детективу. Я його знайшла. 

15-річна Лаура вирішила провести це літо на маленькому острові Відей неподалік Рейк'явіка. Здається, ідеальна робота й ідеальне місце для того, щоб пізнати себе, навчитись жити по-дорослому, без батьків, не бути під їхнім вічним контролем, а до того ж трохи підзаробити. Робота у судового юриста та його дружини здавалась просто мрією. Але тільки здавалась… На початку серпня дівчинка безслідно зникає.

«Вона не мала секретів і, здавалося, була дівчиною, з якою кожен міг би себе ототожнити»

Лаура безслідно зникає.

Стандарний сюжет будь-якого детективу. Але не цього. Ти з перших сторінок знаєш, ні, відчуваєш, тебе чекає подорож у серію заплутаних подій, де до останньої сторінки не знатимеш ім’я вбивці

Навіть якщо вперто намагатимешся вгадувати. Це що у крові у нордичних авторів (сценаристів теж)?

Поки моя собака копала чергову нору у хащах, а комарі, мешканці болота, нещадно гризли мене, я ковтала сторінку за сторінкою. А їх, на секунду, 288 дрібним шрифтом. Мені здається, що я разом із героями роману розслідувала цю справу. Спочатку страшно злилась на детектива — ну що ж він такий нерішучий? Чому він не перевірив всі версії, які були в його ж голові? 30 років він житиме таємницею загибелі (та чи загибелі? може, дівчина просто втекла і жесь живе собі в Австралії?) 15-річної Лаури. Але потім мені страшно захотілось розгадати цю загадку самій, аби лише цей лисий постарілий детектив знайшов свій спокій. 

30 років хтось дуже не хотів, аби правда про зникнення Лаури стала відомою всім. З перших сторінок ти підозрюєш конкретну людину, всі аргументи на користь твоєї версії. Але далі все так переплітається, що твій підозрюваний, схоже, уже один із потерпілих. Чи можливо таке? Звичайно, це ж ісландський, вибачте, нордичний детектив.  

Журналіст Валь Робертссон через 30 років після зникнення/загибелі/втечі Лаури вирішив покопатись у цій справі. Він достатньо юний, трохи безпардоний, прямий як дошка, допитливий до неможливості — одним словом, він точно мав би щось знайти. І знайшов. Але одного дня випадково потрапив під автобус. Випадково? Ну, не дуже, хтось його штовхнув у спину. Чесно, я не сподівалась на такий поворот, але маємо, що маємо. Однак справу розслідували. І нікуди Лаура не втекла. А лежала у могилі старої жінки на тому самому острові Відей. Усі 30 років. Але більше ні слова, просто купуйте і читайте. Чи візьміть у мене — залюбки поділюсь.

Я прочитала книгу на одному диханні. І жодні комарі не завадили мені. Є лише один нюанс — а що ж завтра читати, якщо практично 300 сторінок проковтнула за день? Ділиться своїми улюбленими книжками — створимо наш сестринський книжковий клуб!

Йоанна Мосєй-Сітек: Куди ти втечеш, друже з Антверпена?

‍

Цю книгу я придбала навесні 2022 року, бо хотіла ближче познайомитися з українською літературою. Прочитати щось більше, ніж Забужко. Проте, як іноді буває, книжка швидко опинилась на полиці: колись її прочитаю.

Аж до авторської зустрічі з Оксаною Забужко, під час якої почула від відомої письменниці: «Якщо хочете зрозуміти, з чого все починалося, прочитайте «Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня).

Після такої рекомендації я схопилась за читання. Тепер я знаю, що на моїй полиці пів року лежала визначна книга.

Дебютний роман Дуди переносить нас на Донбас навесні 2014 року. Головна героїня — витончена, завзята дівчина, чию багатообіцяючу кар’єру художниці, спеціалістки з вітражного мистецтва,перериває війна. Війна, тоді ще нове слово, зветься ніби-війна (АТО), де складно було розібратися, хто наш, а хто їхній. Важко повірити, що на самому Донбасі авторка провела лише два дні, і це не біографічний роман, бо так сильно вона асоціюється з головною героїнею.

Авторка, яка два роки волонтерила на Сході України, запевняє, що кожен діалог у книзі справді мав місце. І все це написано гострою мовою з інтелігентним, майже стендапівським гумором. Окрім жорстокості війни, книга також показує, який довгий і болісний шлях пройшла Україна у боротьбі за власну ідентичність і незалежність.

Прийнято вважати, що про війну зазвичай пишуть чоловіки.

«Доця» — виняткова книга. Вона показує жіноче обличчя війни, жіночу силу, і водночас силу спільноти, де всі піклуються один про одного, бо командою легше боротися і виживати

Часто, коли я раджу друзям «Доцю», вони запитують, чи не страшно, бо їм набридли історії про війну. Тому я відповідаю: ні, це не страшно, але це змушує мене думати, що те, що сталося за нашим східним кордоном, може трапитись будь-де і будь-коли. І як запитує авторка у вступі: «Куди ти втечеш, моя подруго з Антверпена чи Мадрида, якщо це станеться з тобою?»

Сьогодні це питання більш актуальне, ніж у 2024 році.

Тамара Дуда — українська журналістка та перекладачка. У 2014-2016 роках волонтерила у зоні бойових дій на Сході України. Дебютний роман Тамари Дуди увійшов до тридцятки найважливіших прозових творів незалежної України за версією Українського інституту книги, а у 2022 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Польською «Доцю» переклав Марцін Гачковський.

Марія Гурська: «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро

‍

Про «У пошуках чуйності» мені розповіли дівчата з  польської редакції Sestry.eu. Вони були в цілковитому захваті від цієї книги авторства дочки відомого польського психотерапевта Богдана де Барбаро, Наталії де Барбаро. Цікавість до книги зросла, коли я прочитала передмову, де авторка звертається до всіх українок, в дім яких прийшла війна, зі словами солідарності та підтримки, і розповідає про те, як за два місяці до повномаштабки розірвала контракт з російським видавництвом: «Ані злотого у бюджет країни-агресорки!». Я зрозуміла, що де Барбаро — наша дівчина, і мені стало дуже цікаво, про що ж пише ця талановита психологиня, яка в одну мить стала відомою на всю Польщу, завдяки своїй книзі.

«У пошуках чуйності» — це розповідь авторки про її власний пошук себе справжньої у лабіринті кімнат величезного будинку свідомості, сформованого під тиском суспільних норм та моралі, очікувань оточуючих людей та самокритики.

Де Барбаро розповідає, як віднайти власну кімнату, в якій навіть найпрацьовитіша матиме змогу врешті відпочити, поспілкуватись з самою собою і робити те, що вона любить

Це буде нелегко, бо в процесі доведеться зустрітися з трьома сфінксами — трьома іпостасями нашого внутрішнього «Я» — Покірною, Мученицею і Сніговою Королевою. Тих, хто наважиться ближче познайомитися з монстрами всередині нас, які заважають нам жити, очікує винагорода — знайомство з Чуйною порадницею — феєю-хрещеною з «Попелюшки», білосніжною дівою з «Дівчини-безручки» Братів Гримм, дбайливою матір’ю нашого внутрішнього немовляти і старшою Сестрою, про яку з дитинства мріє кожна із нас. Книга компактна і легко читається, а після кожного розділу є місце для нотаток. 

Видання, прикрашене чудовими колажами авторства Анети Клейновської, не дає усіх відповідей, але показує шлях і є стимулом до подальшої внутрішньої роботи. З підказками, отриманими від авторки, в одній команді з Чуйною порадницею, робити це буде легко і цікаво!

Анастасія Канарська: «Пряжа. В пошуках внутрішньої свободи» Наталії де Барбаро та «Naku*wiam zen» Марії Пешек

Польську версію, згадуваної нашою головною редакторкою Марією Гурською, книги «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро я подарувала собі на день народження восени 2021-го року. Здається, що видання українського перекладу цієї книжки Галиною Крук в 2022-му є напрочуд чуйним сестринським даром для читачок з України і відчувається невипадковість, адже психологиня Наталія де Барбаро проводить майстер-класи для жінок, творячи широке коло сестер, які можуть не знати про існування одна одної, але бути об’єднаними прагненням прислухатися до своїх внутрішніх потреб, дозволяти собі бути собою. Її книги теж творять своєрідний ланцюжок, за законами якого, мій прочитаний серцем подарунок у свій час перейшов до іншої читачки, якій саме треба було цю мапу на шляху до розуміння себе. Я спочатку позичила, а потім подарувала приятельці цю книжку.

Наступне видання цієї ж авторки, яке теж пораджу (наразі тільки польською мовою) прийшло вже до мене від іншої подруги.

А було так: я обирала між двома свіжими виданнями — «Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро (Wydawnictwo Agora, 2023) і «Naku*wiam zen» Марії Пешек (Wydawnictwo Marginesy) і зрозуміла, що з внутрішньою свободою в мене не так вже й погано, а ось варто було би зловити дзен

Звісно, це я дещо іронізую, але в той момент мені справді була потрібна ця жива, без гриму розмова акторки з актором, доньки з батьком, Марії Пешек з Яном Пешеком. Ця книжка буде особливо близькою творчим людям, батькам, чи дітям з мистецьких середовищ. В ній переплітаються роздуми про театр, мистецтво, зі спогадами дитинства, проговорюванням травматичних досвідів. Чи можна бути водночас геніальною/-им на сцені й у материнстві та батьківстві? Однозначної відповіді не буде, як і рецепту отримання дзену! Але… ось це несподіване зашпортування об те, що хтось переживає в цю мить таке ж, дає можливість подивитись на проблему з ширшої перспективи.

Акторка і співачка Марія Пешек написала книгу-інтерв’ю зі своїм батьком, актором Яном Пешеком, після того як він пережив серцевий напад, опинившись на грані життя та смерті. Це до болю й сміху відверта розмова про особисте та професійне, в якій багато любові. Щойно в Театрі-галереї Studio у Варшаві відбулась прем’єра біографічної вистави «Серце зі скла. Мюзикл дзен» з цими чудовими акторами, батьком та донькою. Власне в цьому в театрі на переломі 90-их і 2000-их відбулись перші професійні акторські кроки Марії, а Ян ось уже 40 років співпрацює зі Studio. Лібрето до постановки Цезарія Томашевського написали Клаудія Гартунг-Вуйцяк та Марія Пешек, взявши за основу книгу «Naku*wiam zen» та… казку Ганса-Кристіана Андерсена «Снігова королева». Інтригуюче поєднання?!

Та повернімося ще на мить до «Пряжі»! Моя подруга паралельно читала «Пряжу. В пошуках внутрішньої свободи» («Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро). І потім ми з нею обмінялись книжками. Скажу, що особливе відчуття від такої міньби. Цікавим і продуктивним може стати також досвід позичання книг у біблітеках. Одна моя приятелька, здається, могла би побити якісь рекорди в кількості та швидкості прочитаного. Вона читає прогулюючись, тепер вже з дитиною, на каві, в дорозі — дослівно всюди. Наталія де Барбаро у своїй книзі порівнює життя із ткацтвом, в якому кожен день може бути інша нитка, яскравіша чи менш виразна, можна ткати швидко в захопленні, чи повільніше, поринувши у екзистенційні роздуми. Зрештою, маємо право й розпорювати попереднє та творити новий візерунок свого гобелену!

Марія Сирчина: «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні

Здавалося б, що нового можна написати про стосунки між людьми? Ірландка Саллі Руні затягує у свій світ і розповідає про те, що хвилює сучасне покоління 30+, підсаджуючи на гачки незвичного стилю, зворушливої чесності, любові до людей, розумних діалогів та великої кількості відвертих сексуальних сцен.

Чотири герої живуть, дружать, кохають, кохаються, спілкуються і листуються. 

Успішна письменниця Еліс пише електронні листи своїй найкращій подрузі Ейлін, і в них дівчата діляться думками про світову кризу, релігію, політику і мистецтво. А поза листуванням намагаються просто жити і бути «нормальними». Еліс знайомиться у Тіндері з хлопцем на ім’я Фелікс, запрошує його до Риму, де відкрито закохується, але невзаємно. Фелікс бісексуальний та, як тепер кажуть, токсичний. Тим цікавіше.

Інша героїня Ейлін має друга дитинства Саймона, і вони давно і сильно люблять одне одного. Це сильні теплі почуття, але герої наче створюють бар’єри між собою і любов’ю інших. І якщо читаючи їхні непередбачувані та ідеальні діалоги хочеться скрикнути: «Та покажіть вже мені цих людей, які вміють бути настільки відвертими, наче оголені дроти!»

То те, що вони витворяють зі своїми почуттями, позбавляючи себе стосунків через безглузді непорозуміння, повертає на землю. Де насправді таке трапляється повсюдно.

Люди в книзі Руні спілкуються без агресії і настільки щирі — до крихкості, — що це обеззброює, розслабляє і має терапевтичний ефект.

«У такому житті є щось тонке — наче я музичний інструмент, а світ торкається мене і вібрує в мені», — пише Саллі. 

Як вона це робить? Незрозуміло. І це теж захоплює. 

Беата Лижва: «13 історій війни»

‍

Я — фоторедакторка і хочу бути в курсі подій, тому починаю день із перегляду фотографій на інформаційних вебсайтах новин найбільших друкованих видань світу. Підбираю фото для текстів в інтернет-журналі Sestry.eu, хочу знати, що відбувається в Україні. Перш ніж зайти на сторінки The New York Times, BBC або Guardian, я перевіряю, які фото з України опубліковано в профілі фотографів УАПП (@ukrainian_photographers) і дивлюся IG-звіти українських фотожурналістів. Погляд професіоналів, які працюють на місці, є неоціненним. Я спостерігаю за фотокореспондентами, які фотографують у місцях, які вони добре знали до війни, тому я їм абсолютно довіряю. Я знаю, що вони перші там, де відбувається щось важливе, вміють документувати військові злочини, і, що для мене має велике значення, вони чутливі до ситуацій, в яких опиняються окремі люди, мирні жителі, але й вони самі.

Я на секуду задумалась, кому потрібна книга воєнних фотографій «13 історій війни», видана до другої річниці повномасштабної російсько-української війни у видавництві Ukrainian Warchive? Хто повернеться до образів, від яких більшість із нас тікає під час скролення соціальних мереж? Чи потягнуться до альбому лише професіонали, автори фото та студенти фотографії? Мій погляд перекинувся на полицю із фотоальбомами, які я збираю роками. Серед них — модні альбоми, книги з портретами знаменитостей та пейзажами, але найбільше місця займають книги з фоторепортажами та документальними проєктами. І саме останні я найчастіше позичаю друзям і використовую сама, коли хочу щось пояснити дітям чи студентам журфаку. Серед багатьох таких примірників є два великі альбоми «Magnum Stories» та «Magnum Contact Sheets», які містять знакові фотографії, що документують найбільші збройні та соціально-політичні конфлікти минулого століття, включно з історіями простих людей, що відбувалися на тлі цих подій. Без більшості фотографій, представлених в обох альбомах, сьогодні важко зрозуміти сучасну історію.

Тому я переконана, що «13 історій війни» набагато важливіші для майбутніх поколінь, які більше не знайдуть усі ці зворушливі фото з України в інстасторіз, через що їм буде складніше зрозуміти, який величезний вплив мало на наше життя те, що діялося, починаючи з 2014 року, в цій європейській країні

«Я був у багатьох із згаданих місцях, але глибоко усвідомлюю, що ніде не був. Ці історії розповідають люди, які живуть там, де вони працюють, і працюють там, де вони живуть, а не тимчасовий відвідувач із зворотним квитком, заброньованим до прибуття», — написав шведський фотограф Пол Гансен у передмові до альбому.

Усі світлини, опубліковані в альбомі «13 історій війни», є частиною збірки Ukrainian Warchive — цифрового архіву, який збирає та зберігає фотографії професійних фотографів, що документують російсько-українську війну.

Книга підтримана Інститутом наук про людину у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine; Фонд Hasselblad; та Шведський інститут.

У книзі представлено 13 фотонарисів Юлії Кочетової, Яни Кононової, Євгена Малолєтки, Лізи Букреєвої, Романа Пашковського, Алени Гром, Сергія Полежаки,

Дмитро Козацького, Саші Курмаза, Олександра Глядєлова, Олі Коваль, В'ячеслава Ратинського, Романа Бордуна.

‍

У Варшавському Національному оперному театрі відмінили п’ять вистав «Бориса Годунова», які мали відбутись у червні. Відміну пояснили «ситуацією в Україні». Але це, імовірніше, виняток, аніж послідовна позиція, коли культурна інституція ставить на паузу постановку російських авторів. Чому сьогодні для Європи небезпечно і далі толерувати російське мистецтво, пояснює Лідія Мельник — докторка мистецтвознавства, професорка Львівської Національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Лідія Мельник вже багато років живе в Австрії і була запрошеним викладачем Віденського університету та Українського вільного університету в Мюнхені.

«Тенденція популяризувати російську культуру в Європі зростає»

— Яку небезпеку несе сучасній Європі російська культура і російська музика зокрема? Адже чимало європейців не розуміють, що росіяни — це одне, а їхня культура, багатовікова і така шанована — щось інше. І вони не хочуть ані говорити, ані слухати про небезпеку популяризації цієї культури. «Це ж світове надбання! Як заборонити?!»

— З цією проблемою я зіткнулася вже в перший тиждень повномасштабного вторгнення. Ми побачили, що це питання дуже глибоке, і з ним треба працювати і боротися. Чому? Може здатись, начебто велика культура і велика війна не пов’язані між собою. Але як історик музики можу впевнено стверджувати, що ці речі пов’язані і завжди такими були.

Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю. Якщо повернутися до Другої світової війни, можна провести паралель: мовляв, не може народ, який дав світові Бетховена і Баха, робити щось погане і жорстоке. Але ж зміг.

Одразу після початку повномасштабного вторгнення цей міф став активно експлуатуватись Росією в Європі і був радо Європою прийнятий. Може, спочатку навіть менше, але зараз я бачу, що тенденція популяризувати, приймати російську культуру зростає.

Чому? Тут є дві причини. По-перше, це внутрішня інертність європейців, така страусина позиція. Людям здається, що якщо вони нічого не змінюватимуть, якщо продовжать любити, толерувати, захоплюватися російською культурою, невдовзі проблеми зникнуть. Маю на увазі проблеми, пов’язані з війною, які їх вже втомили, проблеми економічного плану: дорогий газ, дороге пальне тощо. Все, що створює дискомфорт.

По-друге, війна частково компенсується цим захопленням чи незміненою позицією щодо російської культури, яка в них виробилася ще задовго до військової агресії Росії щодо України. Але це не є безпечна позиція. Любов до класичної музики притаманна освіченим колам, а також інтелектуальній верхівці. Тобто людям, які впливають на суспільну думку, її формування, адже є інтелектуальними провідниками та лідерами думок.

Класична музика завжди була дуже ефективною зброєю пропаганди. Яка в даному випадку несе меседж, що нація, яка дала світові Чайковського, не може нести абсолютне зло.

І це продовження толерування, прийняття, зацікавлення, захоплення творами російських митців зараз в Європі має суттєвий вплив. Це вдале доповнення образу «доброго росіянина». І наскільки я бачу, а я дивлюсь на різні прошарки суспільства Австрії чи Німеччини, це працює: так, українці бідні, але ж і росіяни в підсумку також постраждали.

І саме тому європейська публіка не збирається відмовлятись від цих надбань культури. Складається враження, що частка російської класики в ефірі європейських радіостанцій зростає, що радіо мають певні квоти, згідно з якими раз на годину мусить обов’язково прозвучати твір російського композитора.

Але раз на день в радіоефірах тепер звучить і «Мелодія» Мирослава Скорика.

— Трохи прикро, якою ціною Мирослав Скорик потрапив у ротацію…

— Прикро. Нам ця проблема стала зрозумілою вже у перші дні вторгнення. Ми, група музикознавців зі Львова і Києва, ініціювали звернення з проханням поставити російську культуру і російську музику на паузу. І розіслали його до всіх інституцій, з якими працювали в Європі й Америці, намагаючись отримати якомога ширшого розголосу. Звісно, що далеко не всі колеги це прийняли.

Але нам вдалося вплинути на кілька великих міжнародних проєктів і навіть кардинально змінити їхні вектори.

Заколисуючий Чайковський

— До речі, а як було у світі з німецькою музикою? Я про Першу і Другу світову війни.

— Послідовно на рівні культурної політики в цій ситуації діяла держава Ізраїль, де після Другої світової війни не виконувалася музика Ваґнера, аби не тригерити тих, хто пережив Голокост.

Відомий випадок, коли ізраїльський диригент Зубін Мета спробував виконати композицію Ваґнера, і частина зали просто вийшла, а на сцену піднявся один із слухачів і показав свій наколотий на руці у концтаборі номер.

Також не виконували Ріхарда Штрауса. Це не значить, що в Ізраїлі цілком відмовилися від німецької музики. Просто Ваґнер відомий своєю антиєврейською позицією. І навіть зараз ця ситуація є зрозумілою в Західній Європі. У Віденській Національній опері днями відбулася нова постановка «Парисфаля» Ваґнера і паралельно великий кількаденний симпозіум «Ваґнер і питання  антисемітизму». Отже, європейці розуміють вплив музики на формування політики і пропаганди.

— Але йшлось про недопустимість присутності музики  Ваґнера в музичному просторі лише Ізраїлю, решта ж країн його не викреслила?

— Не викреслила, і певний час, навіть після Другої світової війни, на цьому не наголошувалося. А зараз питання знову постало дуже гостро у зв’язку з відомими політичними подіями.

— Музика може вбивати? Може, українці перебільшують? Музика ж облагороджує і гармонізує.

— Класична музика — це маркер дуже тонкого впливу на людську свідомість. Чому завжди реклами найкращих чи найбільш фешенебельних марок супроводжуються класичною музикою? Тому що це асоціюється з чимось піднесеним, елітарним. Завжди.

Чому в деяких крамницях вмикають класику? Бо вона також асоціюється з чимось стабільним і позитивним. Ще з 1960-х років це добре розроблений маркетинговий хід.

Так само Чайковський — стабільний, позитивний — сприяє стабільному позитивному образу своєї країни.

До речі, якщо говорити про ще один безсмертний хіт Чайковського на європейських сценах — балет «Лускунчик», — то лише любов поляків до цього твору і можна зрозуміти.

«Лускунчик» написав Ернст Гофман, коли жив у Варшаві. Списав зі своїх сусідів по вулиці Фрета. Взагалі Гофман був полонофілом.

Історично у поляків ще більше причин не любити російську культуру, ніж в українців. Але цей мейнстрім, який виник після Другої світової війни — намагання всіх примирити через культуру заради загальної економічної стабільності — хоча сам по собі не передбачав нічого поганого, але призвів до дифузних результатів.

Українців зокрема було виховано так, що в багатьох і досі залишається усвідомлення вищості російської культури над українською.

— Але це пов’язане з тим, що ми мало знали нашу культуру…

— А чому ми її мало знали? Тому що такими були шкільні програми. Це була спрямована акція, яка починалася в школах і закінчувалась вузами.

— У консерваторії чи в музичній школі теж?

— Так! Ми вчилися по радянських підручниках. Російськомовних. І за 30 років не знайшли можливості їх переписати. Ніколи на це не виділялося державного фінансування.

Хто міг читати польською, читав. Або німецькою, або англійською. Але ми не створили власного комплексу підручників з історії музики. Ми роками котились за інерцією, і це також готувало ґрунт у процесах, які спостерігаємо зараз. Я, наприклад, можу всі російські опери по такту проспівати. Досі. Питання — навіщо? От і пожинаємо плоди.

Затирання реальності

— Мене довго хвилювала тема з Чайковським (йдеться про перейменування Київської музичної академії, яка носить ім’я Чайковського — Ред.), — продовжує Лідія Мельник. — І я для себе вирішила, що зараз розглядатиму цього композитора не за етнічним походженням (дід і прадід Чайковського були українцями), а за його ментальністю — а це був абсолютно імперський російський композитор. Слід називати речі своїми іменами. Чайковський є одним із символів «великої російської культури».

Історія знає чимало прикладів відомих музикантів і композиторів з нечітким етнічним походженням. Наприклад, батько Ігоря Стравинського — україномовний Федір Сулима-Стравинський — був щільно пов’язаний з Україною. Самому Стравинському було байдуже до етнічних нюансів, він був громадянином світу. Але в світі він досі фігурує як хто? Як російський композитор. І нам знадобиться чимало часу, аби змінити сприйняття цих тонкощів на нашу користь.

Нам би зараз остаточно повернути Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя... У нас є, з чим працювати, і саме зараз треба це робити. Разом з тим ми не можемо залишатись байдужими і до тих російських композиторів, яких використовують як ідеологічні символи. Ми не можемо поставити це питання на паузу.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.jpg">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>

— Повертаючись до питання небезпеки російської музики...

— Так у тому й небезпека, що ця музика продовжує виконуватись! В очах європейців це виглядає так: десь там є збройний конфлікт, а є велика російська культура, яка залишається абсолютною цінністю. Але таким чином підтримується бажання повернутися в ті добрі старі часи, коли не було конфлікту. Коли не було всіх цих економічних проблем і так далі…

— Тобто це можливість затирання жахливої дійсності?

— Для мене так. І спосіб відійти від війни в Україні, тому що Європа втомилася. Причому звичайному європейцю здебільшого вже байдуже, хто переможе, аби все це якнайшвидше закінчилося.

Це такий акомпанемент чекання: колись зрештою неприємності по-сусідству закінчаться, великі ж цінності залишаться.

— Що може Україна зробити в ситуації, коли Європа не хоче відмовлятися від великої російської культури і музики? Як пояснювати, що це просто один з методів пропаганди і затирання пам’яті?

— Хоча це зараз дуже болюче питання, але українські виконавці мають не брати участі у російських постановках та у виступах за участі російських колег. Хоча б цей маленький крок. У постановках творів російських авторів або в тих, де задіяні російські учасники. Другий меседж — зменшити кількість творів російських композиторів на сценах Європи.

Я знаю, що чимало авторитетних інституцій відмовилися від російських творів у своїх програмах і від запрошення російських виконавців. У скандинавських країнах це більш послідовно проходило, також у країнах Балтії.  У Польщі певний час також так було, але, на жаль, сьогодні «Лебедине озеро» і «Лускунчик» знову показують на сцені польських театрів.

Європі дуже хочеться показати наше єднання і братання на культурному рівні. Була ціла низка концертів, де спеціально запрошували українських і російських виконавців, щоб показати, що на рівні культури все так, як було. Але це і є страусина позиція, це і є затирання проблеми.

— Чи в такій ситуації українці не будуть виглядати такими непримиренними, що вони і свого не пропонують, а від великого відмовляються?

— Ми пропонуємо своє, до того ж найбільш вартісне, але наразі цей процес повільно просувається, бо ми втратили навіть не десятиліття, а цілі століття для пропаганди власної музики.

— А що ми пропонуємо, до речі?

— Ми пропонуємо «Щедрика» Леонтовича, «Тараса Бульбу» Миколи Лисенка (принаймні увертюру або скорочений варіант), симфонії Лятошинського. Пропонуємо і таке, що легко сприймається широкою публікою.

— «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського?

— «Запорожець за Дунаєм» для європейської аудиторії незрозумілий. Я спробувала його давати в різних аудиторіях австрійському слухачеві. Вони не розуміють цей образ сильної жінки, яку боїться чоловік, бо вона може його побити.

Я маю на увазі Бортнянського, Березовського, Веделя. Вони звучать на європейській сцені, але часто — як російські композитори. «Мелодія» Мирослава Скорика теж подобається слухачам.

Сучасні українські композитори постійно присутні на європейських сценах. Маленькими кроками. А протистоїть цим крокам громаддя російської музики, яка століттями цілеспрямовано і за фінансування держави вливалася тут в музичні контексти.

«Весь світ — театр, а люди в ньому — актори» (оригінал: All the world's a stage, / And all the men and women merely Players) — крилатим виразом стала цитата, з якої починається монолог у п'єсі Вільяма Шекспіра «Як вам це сподобається», виголошений героєм Жаком у другій дії VII сцени. Шекспіру вдалось виграти у лотереї незмінної актуальності. В усі часи митці знаходять в них суголосність із сучасністю та потрібні меседжі. Автор ніби підкидає нам потрібні іграшки: беріть, бавтесь в театр, грайте життя! Наче він драматург цього світу. 

 «Ha*l*t» — копродукція Театру на лівому березі (Київ) та Deutsches Theater (Берлін)

«Ha*l*t» — це Hamlet (Гамлет), з якого вирвали, вирізали me — мене. Прем’єра постановки Тамари Трунової відбулась на Фестивалі RADAR OST 2023 у Берліні. Виникла вона із запланованої раніше більш очевидної інсценізації п’єси Вільяма Шекспіра, але в усіх нас були якісь інші плани до 24 лютого 2022 року.

В результаті вистава «Ha*l*t» стала рефлексією на тему втрати та спробою проговорити виставу, яку скасувала держава-терорист

Німецькою halt означає: стій. У візуальному рішенні прочитується цитата зі «Сліпих» Брейгеля. 

Драматургія творилася у співпраці із задіяними у проєкті акторами та акторками Театру на лівому березі — Іриною Ткаченко, Олегом Стефаном, Мариною Клімовою, Олександром Соколовим, Володимиром Кравчуком, та запрошеними —  акторкою Катериною Кістень та актором Віталієм Салієм. «Фортінбрас — Володимир Кравчук —  воює, а «Гамлет» стає приводом для розмови перед обличчям загрози, яка трансформує весь цивілізований світ», — читаємо в анотації до вистави.

Документальний фільм Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського «Синдром Гамлета»

Прем'єра стрічки, у фокусі об’єктиву якої відбуваються репетиції вистави режисерки Рози Саркісян, відбулась 30 вересня 2022 року. Мова йде про війну, особисті досвіди та травми, пов’язані з нею. Йшлося про 2014 рік, а тепер ми вже знаємо, що коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне російське вторгнення, перед героями знову постало одвічне «бути чи не бути» і одні з них знову чи далі воюють зі зброєю в руках, інші — волонтерять та усіляко допомагають ЗСУ та біженцям. Зокрема, актор Роман Кривдик, який знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону. 

Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Фільм Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського отримав Гран-прі в конкурсі «Semaine de la critique» на фестивалі в Локарно, «Золотого Лайконіка» за найкращий польський документальний фільм Краківського кінофестивалю та багато інших нагород і схвальних відгуків.

«Ричард після Ричарда» режисерки Ірини Волицької і акторки Лідії Данильчук

Французька акторка Сара Бернар втілилася в образ Гамлета, а українська акторка Лідія Данильчук є однією виконавицею вистави «Театру в кошику» «Ричард після Ричарда» за історичною хронікою Вільяма Шекспіра «Ричард III», партнерами в якій з нею є… головки білокачанної капусти. Постановка створена на запрошення Міжнародного шекспірівського фестивалю монотеатрів «ARMONO» у Вірменії та їй судилася довга доля. Путівкою у світ завдячує Міжнародному театральному фестивалю WROSTJA та його директору Вєславу Ґерасу.  

Акторка Лідія Данильчук говорить, що тема Ричарда, на жаль — вічна, адже щоразу десь у світі приходить до влади божевільний, який робить свої чорні справи

Сьогодні порубана капуста у виставі «Ричард після Ричарда» — українські зруйновані міста, запах крові, волання про справедливість та спрага перемоги над злом. 

«Шекспір forever!» Анджея Северина

Прем’єра моновистави директора Польського театру імені Арнольда Шифмана у Варшаві та великого друга України Анджея Северина відбулась ще у 2011 році, але вона незмінно сприймається свіжо, завдяки блискучій акторській імпровізації. Вибрані фрагменти з «Гамлета», «Макбета», «Ромео і Джульєтти», «Генріха V», «Бурі», «Ричарда III», «Сонетів» творять захопливу розповідь з елементами діалогу з глядачами, в якій Анджей Северин справно перевтілюється навіть у Джульєтту, і неможливо йому не вірити.

Саме зараз у Львові відбуваються репетиції вистави «Буря» за трагікомедією Вільяма Шекспіра в постановці Оксани Дмітрієвої, головної режисерки Харківського державного академічного театру ляльок, цьогорічної лауреатки Премії «Women in Arts». Прем’єра запланована на 19 травня цього року. Твориться вона у співпраці Національного театру імені Марії Заньковецької, Харківського державного академічного театру ляльок та Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. В акторському складі задіяний, зокрема, Олег Стефан, якого європейська фестивальна спільнота нещодавно бачила у виставі «Ha*l*t». Коментар режисерки Оксани Дмітрієвої зі сторінки театру в соцмережах: «Остання п’єса Шекспіра — неймовірно сумна та прекрасна. Ми живемо у божевільному світі, де всі хворі на манію величі. Це сумна казка про те, що людство не може подорослішати».

‍

У 2013 році продюсер і режисер-документаліст Мацєк Гамела поїхав в Україну із наміром провести там лише 3 дні, проте залишився на 3 місяці, впродовж яких знімав документальний фільм про учасників Революції гідності. В 2022-му вже у перші дні повномасштабної війни Росії в Україні купив фургон і почав евакуювати людей, бо відчував, що не може залишатися осторонь. Це був порив серця і тоді він навіть не думав про те, що зніматиме документальний фільм. Ця ідея прийшла згодом і її блискуча реалізація додала ще більшої сили зусиллям з надання допомоги та нагадуванню світу про те, що війна все ще триває, а сам фільм і його творці отримали величезну кількість нагород, починаючи з «Найкращого польського фільму» на 20 Фестивалі Millennium Docs Against Gravity, де відбулася польська прем'єра «Звідки куди». Потім фільм був представлений на 76-му Каннському фестивалі в секції ACID, потрапивши до кінотеатрів Франції як перший фільм про війну в Україні з 2022 року. Одна з останніх нагород фільму — за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі.

За цим делікатним, наче пошепки промовленим, документом стоїть величезна праця. Тут нема акцентованої емоційності, він є тихим спокійним голосом, в який віриш, що в результаті вслухаються. Ми майже не бачимо в кадрі режисера титулованого фільму Мацєя Гамелу, який весь час є водієм цього символічного фургона, що нагадує Ноїв ковчег, але коли ви розмовляєте з ним, то відчуваєте, наскільки наратив «Звідки куди» перегукується із тим, як говорить він: спокійно, тихо, але переконливо.

Музика до цього важливого документального фільму, написана композитором Антонієм Комасою-Лазаркевичем, також заслуговує на особливу увагу. Окрім оригінального саундтреку, лейтмотивом фільму є класичний твір «Крила» для струнного квартету та Хору українських артистів, інтерпретація однойменного вірша Ліни Костенко. Тішимось, що незабаром з'явиться компакт-диск із записом цього прекрасного і зворушливого твору.

У 2013 році Ти був на Майдані в Києві, знімаючи документальний фільм про учасників Революції ґідності. Головний герой фільму приєднався до батальйону «Азов», щоб захищати Маріуполь, і у 2014 році потрапив у російський полон. Ти кілька років безрезультатно намагався його знайти і фільм в результаті не вийшов. Чи могло не бути «Звідки куди»?

Звичайно, адже я не поїхав туди з камерою. Я їхав без камери і не припускав, що з цього вийде фільм. Його могло взагалі не бути. Він мав на це право, й іноді так буває, коли дуже хочеш, а не виходить. А коли ми робимо щось зовсім з інших мотивів і потреб, це відбувається трохи мимохідь, саме по собі. І це саме той фільм, який з'явився сам по собі.

Чи було коли-небудь страшно? Боявся загинути?

Треба прийняти ймовірність смерті, щоб їхати туди.

Ти повністю віддав право голосу пасажирам-героям фільму та глядачам, які проживають з вами в залі кожен кілометр цього шляху.

Це було свідомим рішенням знімати таким чином, і велика монтажна робота, яка тривала рік. Ідея полягала в тому, щоб максимально викреслити мою присутність із фільму, а дати місце історіям, які розповідають герої, до яких треба дуже уважно прислухатися. Важливим було не перевантажувати їх додатковим наративом, нічого не нав’язувати. Тому ми вирішили прибрати все зайве. Хоча неможливо було мене повністю вирізати. 

Справа в тому, що це не фільм про роботу волонтерів. Це десь на задньому плані, як дуже тонкий контекст, а сам фільм просто не про це.

Абсолютно неможливо після перегляду не думати про корову Красуню (одна із пасажирок зі сльозами на очах розповідає, що покинула її — ред.), чи побачать ті діти море... Мене теж дуже зворушила дитяча розмова про те, що означає «переживати».

Діти займають важливе місце в цьому фільмі. Завдяки тому, що вони говорять прямо, можна побачити, як війна просто відбивається в їхньому житті, як у дзеркалі, змінюючи їхній світогляд. Це і є головні герої фільму. Діти: Валя, про яку ти говориш, Софійка, Саша, Саня... Є кілька таких історій.

Чи можеш трохи розповісти про новий проєкт з The Reckoning Project? Кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини щодо катування росіянами мирного жителя України в одному з окупованих ними міст є сьогодні дуже важливим прецедентом для України.

Я поки не можу розкривати деталі цього проєкту. Прошу про терплячість.

Прем’єра Твого фільму про війну в Україні відбулася в рамках каннської секції ACID. Як це прозвучало серед червоних доріжок, знаменитостей, краси, як його сприйняли?

Це, безумовно, певний когнітивний дисонанс, коли ти привозиш туди документальний фільм про війну і страждання. Але треба сказати, що Канни — це також дуже багатошарова подія. На поверхні — гламур, яхти, гроші, і цей образ складають люди, які взагалі дуже рідко ходять у кіно. Вони там із зовсім з іншою метою.

Але Канни — це ще й кінофільський фестиваль, сотні тисяч людей з усієї Франції приїжджають туди дивитися фільми. Вони встають о сьомій ранку, щоб о восьмій бути на кінопоказі. У нас був дуже ранній перший сеанс, на якому був аншлаг, і це був повний зал людей, які не мали нічого спільного зі світом, про який Ти говориш. Це були вчителі, історики, журналісти. І саме для таких людей варто показувати ці фільми.

Фестиваль дає неймовірну рекламу і ці покази дали нам можливість знайти французького дистриб’ютора. Завдяки цьому цей фільм з’явився у кінотеатрах Франції, як перший фільм про війну в Україні з 2022 року

У нас була величезна кількість показів і співпраця з майже 100 неурядовими організаціями. В результаті з'явилися різні можливості збору коштів, що було б неможливим, якби цей фільм не показали на Каннському кінофестивалі.

Ти вивчав французьку літературу в Сорбонні. Чи не було ідеї екранізувати якийсь літературний твір? Чи погодишся з тим, що часто кіноадаптації програють першоджерелу?

Я орієнтуюся насамперед на документалістику. Вона не є адаптацією літератури. Іноді можуть вплітатись якісь сюжетні лінії. Тому про якусь літературну екранізацію мені складно говорити. Французька література, безумовно, була важливою частиною мого життя. Потім я відразу пішов вчитися в кіношколу. Тоді я писав багато сценаріїв повнометражних фільмів, але з якогось часу зосередився лише на документальних. Процес написання документалістики — це зовсім інша кіномова.

Що такого в документалістиці, що почуваєш себе як риба у воді?

Мені подобається з нею працювати. Склалося враження, яке не завжди відповідає дійсності, що з відносно невеликою командою можна знімати фільми, які мають якийсь вплив на світ, якимось чином можуть вплинути на нього. Як нам, безсумнівно, вдалося зробити із «Звідки куди», а також з попередніми фільмами, які я продюсував. Я був продюсером польсько-російської копродукції "Convictions" режисерки Татьяни Чистової, про молодих хлопців, яких призивають до армії, а вони на військових комісіях кажуть, що не хочуть їхати служити в Україні, відмовляються від військової служби. Це був важливий документальний фільм. Багато людей його подивилися.

Я думаю, що передусім це пов'язане з моїми інтересами і тим, що я люблю працювати в невеликих командах. Не залежати від 50 різних людей, а буквально від кількох. Тоді я просто продуктивніше та ефективніше працюю.

Що скажеш про cancelling російської культури?

Останнім часом це питання мені часто задають. Я вважаю, що росіяни, навіть ті, хто не підтримує нинішню владу, повинні набратися терпіння і зрозуміти, що йдеться не лише про відміну російської культури, а більше про європейську солідарність з українськими митцями. Я це дуже часто повторюю. Російські актори, звукорежисери і оператори все ще отримують гроші і можуть творити. Українці повинні боротися або шукати інші професії, тому що кіноіндустрія повнометражного кіно розвалилася, і я вважаю, що зараз не час, щоб ми в Європі дискутували, хто з Росії має право показувати свої фільми на європейських фестивалях, хто не має, хто справжній, хто в опозиції, а хто ні. На мою думку, прийде час, коли нам доведеться відкритися і шукати в цьому суспільстві якусь надію.

Я вважаю, що коли йдеться про документальне кіно, треба допускати певні голоси, але лише ті, які не оминають теми війни, а безпосередньо її торкаються і виступають проти політики диктатури Путіна. А такі фільми зараз в Росії не знімаються, тому їх просто дуже мало й мова йде про людей, яким довелося покинути країну.

Загалом зараз просто не час давати голос російській культурі, яка має гроші на самофінансування, а українська культура бореться за своє виживання. Йдеться не про скасування, а більше про солідарність. І справа не тільки в культурі. Це ми бачимо і в спорті. І я це абсолютно підтримую

Що знаєш із сучасного українського кіно?

Я дивився фільм «Палісіада». Дуже хороша, цікава робота. Взагалі є багато талановитих українських митців, яким зараз важко отримати фінансування. Треба подбати про це, а не кого з Росії показувати, а кого ні.

Наприклад, творці «Памфіра», або Тоня Нояброва. Але зараз проблема в тому, що художнє кіно в Україні просто не знімають. Іноземні кінематографісти намагаються приїхати в Україну і мені здається, що недостатньо підтримки, коли йдеться про підтримку саме українського кіно. На щастя, знімаються важливі документальні фільми. «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Гарне кіно. Не знаю, чи Ти бачила? Це моя подруга. Зараз виходить фільм Андрія Литвиненка. Буде ще один хороший документ.

А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскара». Чи вважаєш, що завдяки цьому світ дізнається більше про те, що відбувається в Україні?

Я дуже радий. Я не стежив за прийомом в Україні, пропустив обговорення цієї скороченої версії, тому знаю тільки, що її відновили, але не думаю, що хтось навмисно коротив. Я більше переконаний, що люди в Америці не живуть цією війною. Крім того, світ Оскарів такий далекий, і документи в ньому так мало значать.

Я неймовірно вболівав за Мстислава. Чудесна людина, і те, що він зробив, просто неймовірне. Я думаю, що буде дуже корисним, що, принаймні протягом півтори години, дивлячись фільм, глядачі пройдуть через ці страждання із героями

Був дуже складний конкурс, в якому брали участь такі блискучі стрічки як «Бобі Вайн: голос опозиції», «Вічна пам’ять» чи «Чотири дочки». Тому ця перемога є ще більш важливою і цінною.

Ти якось сказав, що сьогодні ми вичерпали запаси співчуття, а це війна за майбутнє всього нашого регіону, тож ще треба вигрібати із запасів цього співчуття.

Я думаю, що важко повертатися до того, що було раніше, тому що зараз і в Україні всі настільки звикли до того, що відбувається. Я не думаю, що хтось коли-небудь знову сяде в машину з незнайомцем, не знаючи, куди саме вони їдуть. Просто зараз трохи інакше, після війни світ змінився. Ми дещо вдаємо і ніби не усвідомлюємо, що він уже не такий. Багато речей, які здавалися неймовірними, раптом стали явними, і цей фільм більше про це, ніж про повстання солідарності, яке було в Польщі і, звичайно, вичерпало себе значною мірою, хоча й не повністю. Я думаю, що це менше, ніж ми думаємо, або менше, ніж говорять ЗМІ. Це правда, що багато з цих заходів допомоги відбуваються поза камерами та журналістами, і це така кропітка робота. Я роблю це весь час і знаю, як це втомливо. Зараз разом із фільмом ми збираємо гроші на евакуаційну машину для організації «Атака» в Запоріжжі, яку я постійно підтримую. Зараз у нас є збір на фургон з підйомником для людей з обмеженими можливостями.

Я сподіваюся, що цей фільм допоможе показати, через що пройшли ці люди, які потрапили сюди, до Польщі, а також до інших країн Європи, і їхній шлях часто був дуже, дуже важким, про що вони так відкрито і відразу не розповідають. І цей шлях також змінює людей, і іноді вам потрібно мати додаткові запаси співчуття до них.

Проте в Польщі ми любимо повстання та революції. Війну з такою країною, як Росія, неможливо виграти семимильними кроками. Про це також свідчить історія. Наші повстання XIX століття ніколи не мали успіху, вони відбувалися без достатньої підготовки. Вони були битвою з вітряками. А війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн, які мають об’єднатися. І це відбувається зараз, але, звичайно, занадто пізно. На жаль, це коштувало багатьох, багатьох життів.

І кожен день коштує.

Кожен день коштує, і це те, що зараз відбувається. Я сподіваюся, що нарешті буде ухвалено направити на допомогу Україні конфісковані російські активи, які знаходяться в Європі. Це неймовірно тривалий процес і, на жаль, він також показує слабкість європейської бюрократії, яка, звичайно, має свої переваги, але в такі моменти вона просто працює надто повільно і мляво. І тому відповідальність часто лягає на громадян, особливо в перші тижні, і вони першими реагують. Ось чому я хотів би, щоб зараз ці функції допомоги взяли на себе держави, тому що це їхня роль — допомагати. Ми обираємо представників та уряди, щоб вони також відповідали за безпеку країни та європейської спільноти. І ні в кого немає сумнівів, що це війна за безпеку всієї європейської спільноти, тому знадобилося два роки, щоб це усвідомили політичні еліти деяких країн. Я сподіваюся, що нам більше не доведеться так особисто брати участь у цьому, що грошей з наших податків буде достатньо, тому що це дійсно гроші, витрачені недаремно.

Звідки…? Куди прямуємо? Цей фургон і всі ми.

Ну, туди й назад. А куди ми йдемо? Я думаю, що іноді добре навіть не думати про це, тому що зараз новини не оптимістичні. Важливо мати відчуття, що це місце, куди ми можемо дійти. У безпечне місце, звідки легко дістатися додому.

Знаєш, завершення фільму з порожніми автомобільними сидіннями дуже зачіпає. Настільки точно. Як порожні місця по тих, кого вже з нами немає, а також символ того, наскільки важлива кожна допомога... Бо тільки 5 місць, а скільки людських доль, життів!

‍

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

‍— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

Галина Горицька — сучасна українська письменниця, історикиня за фахом, викладачка, кандидатка політичних наук. Свій перший роман почала писати під час навчання в аспірантурі й не думала, що невдовзі це стане її професійною діяльністю.  Відома читачам за твором «Острів», ретророманами «Товариство осиротілих атеїстів», «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги». Під час інтерв’ю Sestry Галина Горицька розповіла, як історична освіта допомагає їй писати книги, про поїздки на фронт та що читають сьогодні українці.

‍Війна вплинула на життя кожного з нас. Багато письменників від початку повномасштабного вторгнення не написали жодного рядка. Хтось же продовжує працювати на книгами. Як війна вплинула на Вашу творчість?

Мої дві книжки про війну досить різкі, відрізняються по стилю від того, як я писала раніше. Наразі я пишу нерегулярно, тому що на заваді стають то повітряні тривоги, то обстріли. І ця нерегулярність породжує певну  апатію, тобто зовсім не сприяє творчості. Раніше я не писала таких документальних романів, а була більше орієнтована на фікшн.

Другий роман про війну я почала писати 24 лютого 2022-го року, тому в мене практично не було перерви у творчості. Я йшла по гарячим слідам.

Як змінився український книжковий ринок після початку повномасштабної війни? 

Я не дуже компетентна в цьому питанні, тому я вам можу донести думку свого видавця Олександра  Красовицького. Зокрема, він зазначає, що головна відмінність ― це мова, тому що перед початком  повномасштабного вторгнення не було вагомої підтримки державної мови і більше 50% відсотків книжок на ринку були з Російської Федерації. Плюс ще 20% ― видання українських видавництв, зокрема КСД видавало багато книжок російською мовою. Ринок російськомовної книжки в Україні складав  приблизно 70%. І перші пів року, коли ринок поступово відновлювався, він й надалі залишався російськомовним. І лише у вересні-жовтні 2022 року українські оператори роздрібних крамниць почали прибирати російськомовні книжки російських видавництв з полиць. А потім  настала черга російськомовних книжок українських видавництв.

Тобто, наразі вважається, що близько 85% відсотків ринку ―  це україномовна література. Але виникає питання: а  що робити з тими російськомовними читачами, які не готові перейти на українську й  українською не хочуть читати?

Тому українські пірати освоїли друк книжок російських видавництв: вони закачують макети з піратських сайтів і друкують на цифрі. Як наслідок  в Україні на 10-15%  піратський ринок ―  російської книжки.  

Як Ви вважаєте, історичний роман може стати нашою культурною зброєю? Бо одна справа, якщо ми просто розповідатимемо сухі історичні факти. Й зовсім інша, коли читачі зможуть очима героїв побачити, як росіяни у ХХІ столітті  руйнують наші міста.

Наразі люди втомилися читати складну літературу, їм хочеться чогось веселого. Новини можна дізнатися з телеграм-каналів (нещодавно бачила інформацію, що  70 %  інформації українці  черпають саме звідти). Тобто, я не знаю, чи історичний роман наразі актуальний, судячи з потреб і попиту українського читача. Ми повернулися до фентезі, детективів, любовних романів, до чогось легкого. А війни й історії нам вистачає в житті.

У Польщі, до речі, відвідуючи презентації українських книг про війну, я спостерігала великий інтерес з боку поляків до такої літератури…

Це так звана література факту. Тут можна як приклад привести білоруську письменницю Світлану Алексієвич. Її мати українка і вона провела дитинство у Вінницькій області в бабусі. Вона написала роман про війну «У війни не жіноче обличчя»  ― через 38 років після закінчення Другої світової війни. Тобто, не по гарячим слідам. Я не впевнена, що одразу після закінчення Другої світової хтось би хотів її прочитати. В контексті цього всього так, у нас війна. Але ж вона не світова. Тому я думаю, такі книги мають місце. А те, що ви підтвердили цікавість за кордоном, говорить про те, що  потрібно перекладати книги. Або ж має пройти багато часу, щоб рани затягнулися, і ми захотіли це все читати про себе.

Яке, на Вашу думку, майбутнє російської мови в Україні?

Я вважаю, що все залежить від подальшого перебігу російсько-української війни.

Як вона закінчиться і коли. Але на українську мову не перейшла більшість, принаймні в Києві. Був різкий стрибок  всього україномовного, але лише перші пів року.  Наведу кумедний приклад. Влітку 2022 року я  зайшла в магазин українських брендів в Києві й  говорила українською. Там було дві  продавчині: одна розмовляла українською, друга ― російською. Ось зайшла дівчина у футболці з українською символікою. Вона говорила винятково російською і з нею працювала продавчиня, яка спілкувалася також лише російською. Ми не перейшли на українську. Навіть у сфері послуг ти  розмовляєш українською — з тобою українською, ти російською ― з тобою російською. Але, на жаль, не англійською, не французькою, а російською. Поки що в нашому суспільстві білінгвізм, і я не знаю, коли це закінчиться. Усе залежить від перебігу подальшої карколомної історії. Ми не знаємо, що буде завтра.

Ви написали книгу в 2 томах про війну. Перший том «Війна: вогонь запеклих не пече» вміщує в собі події, починаючи з 2014 року і аж до 2022, другий том «Війна: вогонь, вода і мідні труби» — історії 2022 року. Розкажіть про важливість цих книг в контексті нинішніх подій? 

Я хотіла розповісти читачу про те, чого він, мабуть, не знає. У мене є такий розділ в другій книжці «Ситуація контрольована». Був єдиний телемарафон, нам нічого не доносили, що відбувається, все було добре. І якщо ти не стикався і не спілкувався з певними спецпризначенцями, військовими не з Києва, не з штабу, які щось більше знають, то ситуація виглядала так,  що все гаразд. І тільки через рік, здається, зняли документальний фільм про те, що на підступах до Києва стояли російські танки. В новинах про це не говорили, або ж якось дуже завуальовано. А мені хотілося  донести цю інформацію.

Ви опитали бійців різних підрозділів та скомпонували їх розповіді в єдиний документальний роман. Реальні історії, справжні життя, які переплелись з війною та мають бути розказані. Яка з них Вас вразила найбільше?

Говорити про те, яка історія мене вразила найбільше, дуже складно. Це правдиві історії. Але зважайте на те, що ми всі імпліковані, постмодернізовані, і вся історія суб'єктивна. Я намагалася зберегти мову, зберігаючи жаргон, я не цензурувала матюки. Найбільше вражали розповіді, де була смерть.

Все це дуже боляче. І, на жаль, у моїй другій книзі на початку є перелік тих, кого уже не було  в живих на момент виходу видання і цей список продовжує поповнюватись

Є  герой Назар, який на час випуску книги офіційно вважався зниклим безвісти. Тому він так і значиться в книжці. Потім стало відомо, що він загинув під Маріуполем. Гвинтокрил під час пошукової операції збили. Зараз уже можна сказати, що його звати Назар  Боровицький. В нього є сторінка у Вікіпедії. Це дуже болюча історія. Мабуть, вона мене найбільше вразила.

Бійці легко йшли на контакт і легко їм було це все переповідати, ділитися своїм досвідом?

По-різному. Є така психологічна складова, що коли ти тільки щось пережив, ти хочеш це розповісти. Проходить час і ти трохи закриваєшся в собі і  щось переповідати уже не хочеться. Я багато спілкувалася з людьми, яких я знала особисто. Я стрибала з ними з парашутом. Я їх бачила і зустрічала на Сході в 2020-2021-их роках. Тому вони були готові ділитися історіями, і вони хотіли цього. 

Коли я була на Сході взимку з 2020 на 2021 рік, тоді мені вперше прийшла думка, що  про це треба написати. Я ж письменниця і пишу все, що мені цікаво. Звісно, мені було складно, тому що це нетиповий для мене жанр. Я не хотіла вводити вигадану фабулу, а написати так, як було на той момент. Мені це було важливо. Я писала відразу. Радію, що навіть в 2022 році я почала писати відразу, тому що все забувається, особливо деталі. Наприклад, ми їдемо у Широкине, я сиджу на задньому сидінні автівки за комп'ютером і пишу. 

Який найважливіший досвід Ви отримали для себе під час цих поїздок на  Схід в зону АТО, коли зустрічали  бійців і  волонтерів?

Це коли ти їдеш в таксі додому з київського вокзалу, і тобі  страшно. Немає комендантської години, у хмарочосах горить світло. У Києві тоді війни не було, а на Сході — так.   Знаєте, в мене є такий жарт, який я часто використовую. Новини по телебачнню, дикторка говрить: «Сьогодні обстріляли Авдіївку градами, а тепер повернімось до інших новин. Пожежники знімали кота з дерева в Одесі дві години». Тобто, поки не потрапиш під гради, ти ніколи не зрозумієш, що це таке. Це для тебе буде лише умовність. 

Як виглядає Ваш звичайний  день у Києві?

Я прокидаюсь і займаюсь спортом. Також це побут. Але основна моя діяльність націлена на роботу. Я  не особливо вірю в натхнення. Я можу вважати себе професійним письменником, тому що  отримую роялті й мене видають безкоштовно. Тому я переконана, що всі професійні письменники повинні сідати й працювати — 3-4 й подекуди 5 годин. Ти повинен або писати, або  мучитись якимись думками. Також наразі я займаюся редагуванням попередніх рукописів, в мене в роботі два рукописи і один вже зданий у видавництво.

Чому Ви не виїхали від початку повномасштабного вторгнення з Києва, з України взагалі?

Я ніколи не розглядала цей варіант. Мені чомусь ніколи не хотілося.

Звісно, під час обстрілів було певне хвилювання, якийсь адреналін. Але, знаєте, так як я професійна парашутистка, то навчена не падати духом, а бути зібраною. Тобто, я стаю  дуже організована, жорстка та дієва. Мої життєві ресурси в цей момент збираються, а не розслабляються. Страшно, коли кудись їдеш і за півтора кілометра російський  кордон. Але прямо в Києві відчуття страху в мене не було. Єдине, зізнаюся,  2 січня цього року, коли був дуже потужний обстріл, а я  живу на тридцятому поверсі в центрі, то я спускалася на паркінг, який  слугує бомбосховищем. Тоді було  трохи лячнувато.

Як Ви прийшли до свого захоплення з парашутом?

Я завжди хотіла стрибати. 

Ще з юного віку. Але в мене не було фінансової можливості. Коли в мене з'явилася така змога, я пройшла спеціальні курси. Я не можу сказати, що я  регулярний парашутист, тому що на свій вік я, мабуть, могла би при бажанні мати тисячу стрибків. А в мене їх 197. Зараз не знаю, коли знову стрибатиму. Знаю, що є промзони в Європі, але от великого бажання їхати в Європу стрибати з парашутом поки нема.

Ви  завжди любили писати. У школі були гуманітарієм і цікавилася більше літературою, ніж математикою. В університет вступили на історичний факультет, навчання на якому дуже подобалось. На скільки освіта історика допомагає Вам у письменницькій діяльності?

Як історику мені дуже допомагає системність, вміння шукати матеріали. Як кандидат політичних наук я мала право доступу вже після закінчення університету в зал періодики Київського національного університету. Періодика тих років —  це справжні перли. Дуже допомагали в написанні різні архіви. Фактично історик — це той, котрий може знайти інформацію. Тобто в цьому плані історична освіта мені дуже допомагає. Скажімо, в мене є жіноча серія романів. Один з них — «Ліля. Париж. Кохання». Задля його написання я спеціально їздила по замках в Німеччині і мені дуже там сподобалось —  настільки, що вийшов гарний історичний детектив. 

Що Ви любите читати і чи читаєте за рекомендацією?

З останнього, що мене  сильно вразило — це роман «Моє каяття» Жауме Кабре. Це дуже сильний роман. Мій улюблений письменник Курт Воннегут. Хоча багато хто зі мною не погоджується. Адже це  дуже нетрадиційна література. Але  «Бойня номер п’ять» для мене являється зразком того, як взагалі повинен виглядати художній історичний роман. Також мені до вподоби «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. 

Деякі книжки мені приносить і дарує видавець. У нас є така гарна традиція. В мене є майже всі книжки, які він написав, і вони досить цікаві. За рекомендацією іноді я щось купую,  заходячи в книжкові крамниці. Загалом  з того, що я читаю, щось може мені не сподобатися, але зазвичай я намагаюся закінчити те, що читаю. 

Ви дуже самокритичні до власних рукописів?

Мабуть, що ні. Я їх всіх дуже люблю. Переважно я пишу дуже швидко, і я дуже поважаю коли пишеш хвилями, наче заходиш в потік. Тому не дуже люблю правити, перечитувати щось. Звісно, коли це стосується  питання стилю, мови — тоді так.

Я не люблю, скажімо, передачу фабули. Тобто є люди, які пишуть фабулу, продумують синопсис, що буде в романі. Я так не можу. Я не пишу синопсис і не знаю наперед, як  закінчиться мій роман. Я не Толстой, який виписував фабулу на цидулках, а потім це все об'єднував. 

Над чим зараз працюєте?

Я працюю над двома рукописами. Вони про Україну і про нинішню ситуацію. Хоча не зовсім. Один рукопис я давно почала і  дуже сподіваюся нарешті його закінчити.  Написання йде то складно, то легко. Була єдина  офіцерка Української Народної Республіки, військова медикиня Христина Сушко. 

Про неї майже  немає фактів. Тому приходиться дещо вигадувати. Це буде  фікшн. Наприклад, мене вразило, що по-перше невідомо, де вона народжена. Тобто, ніхто не знає, чи вона взагалі українка. Офіційно вона власне княгиня Трубецька-Долгорука. Також була в шпиталі на південно-західному фронті Першої світової як військова медсестра, потім  зустріла на фронті свого чоловіка, народила доньку. Коли почався Жовтневий переворот, то виїхати з Росії в Україну їй допоміг Симон Петлюра, який працював журналістом в Москві і був знайомий з родиною її чоловіка. Я вважаю, що це дуже цікава історія про жінку. Також мене захоплює історія  Катерини Десницької, кавалера Георгіївського хреста. Вона була на Далекому Сході, в Першій світовій з пересувним шпиталем. Це перша європейка і, здається, єдина, яка стала королевою Сіаму. Третя героїня книги — вигадана героїня, медсестра Дарина. Потім я ще згадую Марію Склодовську-Кюрі.

Під час Першої світової війни Марі Кюрі зібрала кошти на переносні рентген-апарати для військових госпіталів, аби запобігти зайвій ампутації кінцівок і їздила з ними по фронту, кермуючи сама автівку. Я випадково натрапила на її музей в Варшаві — до слова, дуже цікавий і взнала цю інформацію

Подивимось, що з цієї книги вийде. Ніколи не можна говорити наперед. Мені важко оцінити те, що я пишу. Це така авторська особливість.

‍