«Майже пів тисячі вишивальниць працювали над моїми ескізами для Dior», — художниця Олеся Трофименко, яка підкорила Париж

Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.  

Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:

• 12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.

• 11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра» Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.

• 10 вересня о 18.00 покажуть “Синдром Гамлета” режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

‍Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

‍— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

‍— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

‍— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

‍— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

‍— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

‍— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

‍— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

‍— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

‍— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

‍— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

‍— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

‍— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

Після того як фотограф Євген Малолєтка, відеограф Мстислав Чернов і фіксерка Василиса Степаненко врятувалися з оточеного росіянами Маріуполя в середині березня 2022 і показали світу, що відбувалося в перші 20 днів окупації, відзняті матеріали Євгена і Мстислава викликали шалений резонанс. 

Сьогодні Євген Малолєтка має найбільшу серед українських фотографів кількість міжнародних та національних премій і нагород — близько 40. Зокрема, він лауреат Пулітцерівської премії за служіння суспільству, міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта, національної премії Шевченка, Георгія Ґонґадзе й «Оскара» за документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Ми поговорили з Євгеном про відчуття марності у протистоянні людській байдужості; тих, завдяки кому йому вдалося врятуватися з окупації; про амбіції потрапити до підручників і способах уникнути вигоряння.

«Камера не захищає»

Ксенія Мінчук: Як ви стали знімати війну?

Євген Малолєтка: Хоча за освітою я інженер електронних приладів і пристроїв, ще у студентські роки мене захопила фотографія. Працював у кількох редакціях. У 2010 році їздив на протести в Білорусь. Потім знімав різні боки нашої революції: мітинги проти та за Януковича, Майдан. Працював у зонах конфлікту: в різних точках Африки, де тривали операції ООН. А потім застрибнув у потяг, який привіз мене на війну. 

Я сам з Бердянська. Коли дивився на мапу і бачив, що Росія активізується, розумів, що повномасштабна війна буде. А коли усвідомлюєш, що має статися щось страшне на кшталт війни, питаєш себе: «Де я хочу бути і що хочу робити? І де я маю опинитися, щоб це реалізувати?» Хоча коли це «страшне» приходить, плани можуть поламатися. Але бодай технічно підготуватися треба. Що я і робив. 

Ну а далі головне — твої знання та здатність швидко адаптуватися. Що більше маєш знань та що швидше реагуєш, то більше можеш зробити. 

‍— Одне з найстрашніших фото Євгена Малолєтки і взагалі війни — це серія знімків з Маріуполя, де молоді батьки поспішають до лікарні зі своїм пораненим немовлям на руках, а потім дізнаються, що дитя загинуло. Це неймовірно страшно. Як ви справляєтеся з болем, який бачите і фіксуєте своєю фотокамерою? Чи фотографування і є метод?

— Точно ні. Камера не захищає. Ти постійно дивишся на цих людей на фотографіях і переживаєш разом з ними. Обличчя батьків, а потім лікарів, бачиш, як зникає в їхніх очах надія… і цей біль нікуди не дівається, це назавжди в тобі. Я живу з ним. Постійно. Довелося навчитися з цим існувати. 

Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною. Я це бачив наживо. Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.  

Для мене всі фотографії війни найстрашніші. Вони як флешбеки, як сон. Як щось, що було не зі мною. Але ні — зі мною.

Постійно доводиться дивитися на горе. Редагувати, показувати світу, дивитися на знімки інших фотографів. Людські тіла, зруйновані будинки, відібрані життя. Це дуже сильні емоції. А скільки ще доведеться зняти страшного…

Інколи страшніше те, чого ти не зняв

Мене підживлює усвідомлення, що робиш маленьку важливу роботу. Сподіваючись, що все не марно. Що світ це побачить, запам’ятає, адже кожна фотографія — це доля людини. А ще важливо, щоб ми самі не забули свою історію. Для цього я і продовжую це робити. 

— Ви знімали протести проти Януковича, які призвели до його усунення, пандемію, тепер війну. Вважаєте свою роботу важливою місією? 

— Інколи мене розчаровує те, що знімки мають невелике охоплення. А інколи відзнята історія підриває інтернет. І чим більше робиш, чим частіше знімки бачать і реагують на них, тим міцніше відчуття, що це не марно.

Принаймні я сподіваюсь, що не марно.

Розумію, що в історії залишиться тільки те, що ми запам'ятаємо

А запам'ятаємо ми історії людей саме завдяки фото та відеоматеріалам, які вразили. В історію увійде невелика частина тих моментів, які трапилися за всю війну.

Сподіваюсь, що робота, яку ми робимо, буде у книжках і підручниках, за якими наступні покоління будуть вивчати, через що пройшли наші люди І що таке війна. 

‍— Відчуваєте сатисфакцію від того, що робите?

— Це важке питання. І так, і ні. Бо я знімаю страшні речі, на які люди не хочуть дивитися. А ти змушуєш їх на це дивитися. Люди, особливо за межами України, в Європі, наприклад, в більшості хочуть дивитися на позитивні речі. Та ми й самі так до себе ставимось. Прилетіло не в нас, а в сусідній будинок — і слава Богу! А в сусідньому будинку загинули люди…

‍— Чи були моменти, коли ви не могли сфотографувати те, що відбувається?

— Звичайно. Були моменти, коли я відкладав камеру й допомагав, бо нікого не було поруч. Якщо бачиш, що можеш якось допомогти та щось зробити, ти робиш.

«Ми проїхали 16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили»

— Ви приїхали до Маріуполя за годину до початку війни. Ви розуміли, що вас очікує?

— Так. Неможливо передбачити весь сценарій подій, але потенційно ми з Мстиславом Черновим і Василисою Степаненко розуміли, що місто буде оточене. І ми їхали в Маріуполь спеціально, щоб бути в оточенні. Свідомо. 

Звичайно, було страшно. Ми їхали вночі, було дуже тихо та напружено. Ми готувалися до різних сценаріїв і навіть жартували, що їдемо в місто, яке стане однією з відправних точок третьої світової війни... 

‍— Скільки разів у Маріуполі ви потрапляли під обстріл?

— Постійно. Я прокидався вранці в готелі і йшов знімати будинок просто навпроти, адже його тільки що зруйнували. Не треба було навіть кудись їхати.

‍— Ви працювали без світла, води, інтернету та у цілодобовій небезпеці. Які рішення вас врятували?

— Нам багато де пощастило. Але були і конкретні рішення й люди, які дійсно врятували нам життя. Були дуже складні ситуації, коли ми виходили з району, що вже був оточений окупантами… 

Якийсь час ми жили у лікарні, яка нас прихистила. Ми заприятелювали з лікарями, спали в коридорах, куди всіх перемістили подалі від обстрілів, і коли було треба — допомагали нести ноші з пораненими. А потім сусідню будівлю зайняли росіяни. На вулицю виїхали танки. Їхні війська просувалися, працювала авіація. Навколо лікарні йшли вуличні бої. А ми — всередині. І от за нами приходять наші військові й кажуть: «Збирайтеся й біжимо». І ми вибігли з ними. І це нас врятувало. 

Або ще один випадок. Коли ми вибралися з оточеного району, я втратив свою машину. Її знищили. І поліцейський на ім'я Володимир погодився нас вивезти з Маріуполя. Він ризикував собою і життям своєї сім'ї, але взяв нас у свою автівку. Хоча ми з ним познайомилися за два дні до цього. 

Його машина була простріляна, без вікон, але не ходу. Вони з дружиною і їхньою дитиною забрали нас трьох (мене, Василису та Мстислава) на борт. І так ми виїхали.

— Мені Василиса розповідала цю історію, і я не можу збагнути, як вам це вдалося… 

— Ми проїхали 15-16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили. Окупанти тільки почали проводити фільтрацію. Можливо, допомогло й те, що ми поїхали не тією дорогою, якою їхали інші. Насправді ти ніколи не знаєш, що саме тебе врятувало. Але якби росіяни знайшли відзняті нами матеріали чи дізналися, що ми українські журналісти, постраждали б усі: і ми, і Володимир із сім’єю. 

Один у полі не воїн

— Є таке поняття «провина того, хто вижив». Почуття, добре відоме зокрема тим, хто виїхав від війни за кордон. Чи відчували ви щось подібне, коли вибралися з Маріуполя?

— Ми думали про те, чому не змогли залишитися довше, адже ми не зняли, наприклад, події у драмтеатрі, де загинуло стільки людей… Але саме те, що ми врятувалися — диво. 

‍— Василиса розповідала про свій страх їхати до Маріуполя і те, що ваша із Мстиславом упевненість її надихала. Як легше працювати — в команді чи одному?

— Один в полі не воїн. У цьому я впевнений. У складних обставинах треба завжди бути з людьми, яким довіряєш. З якими ти на одній хвилі.

Якщо, не дай Боже, тебе поранять, поруч мають бути твої люди, які знають, що робити. У Мстислава був серйозний досвід роботи на війнах. У мене теж є певний досвід на нашій війні. 

Влітку 2021 року я пройшов навчання з домедичної допомоги. Я і до цього знав, як ставити турнікети та робити інші важливі речі, але оновлювати знання — коли живеш у країні, в якій іде війна — важливо. Як поводитися під час обстрілів, мене навчило життя. 

А з Василисою ми почали працювати за місяць до повномасштабного вторгнення. Перед Маріуполем ми її трохи відмовляли їхати. Але вона зробила свій вибір, бо хотіла бути з нами. Ризикнула. Молодець. 

— А хто надихає вас?

— Ми із Мстиславом і Василисою одне одного надихаємо. Але насамперед мене надихають наші люди. 

Українці  дуже сильні. Вони постраждали від війни, але не здаються. Я часто бачу військових, які були поранені, але не втратили свого неймовірного життєвого потенціалу й енергії. От, наприклад, військовий, якому зробили близько 60 операцій, ампутували дві кінцівки, каже: «Нічого страшного. У мене все життя попереду». Він займається реабілітацією, вже сам ходить по сходах. У нього мета — «поставити на ноги» двох своїх дітей. Як це може не надихати? 

Моя бабуся працювала до 82 років, до останнього дня свого життя. Вона була інженером. Хворіла на поліомієліт з дитинства. Мала через це інвалідність 1 групи, але все одно ходила на роботу кожного дня. Їй було складно підніматися на 3 поверх, але вона піднімалася. І говорила, що не можна сидіти чи лежати, треба ходити та рухатися. Після початку повномасштабного вторгнення моїм батькам довелося залишити свій будинок і виїхати з рідного міста. Так вони стали внутрішніми переселенцями. Але батько не впав у депресію чи щось таке. У свої понад 60 років він працює. 

Не хочеться бути пафосним, але який сенс життя, якщо ти робиш усе тільки для себе? Розумію, що на війні збираються ті, кому не байдуже. А я дуже не хочу, щоб мені стало байдуже

Для мене важливо не бути осторонь. Брати участь у тому, що важливе.

Ще важливо не вигоріти. Ми зараз на великому марафоні. І повинні мати таку швидкість, щоб добігти до кінця. Не втративши сили і сенс. 

— Але як? Що вам допомагає?

— Зараз складний період. Я стараюсь не тільки фотографувати, але також допомагати колегам, молодим талановитим фотографам розвиватися. Це також надихає. 

— А є фотографії, від яких вам радісно і приємно?

— Звісно. Я люблю фотографувати свого сина. Спостерігати, як він росте, дорослішає, який він прикольний. 

— Що кожен із нас може зробити для перемоги?

— Ми повинні робити те, що вміємо найкраще. Щодня. А як інакше? Хтось воює, хтось робить дрони, хтось ходить на протести за кордоном, а ми робимо журналістику. Усе це важливо. Кожна дія. Кожної людини.