Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.
«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.
Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior
Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?
Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.
До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.
Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.
А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!
Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»
А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.
470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior
Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.
.avif)
— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?
— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.
Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.
По-друге, я використовую складну вишивку.
Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської
Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.
У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.
— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?
— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.
Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.
— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?
— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».
І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.
Митців можуть почути краще, ніж політиків
— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.
Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.
Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…
Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.
На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.
— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?
— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.
— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?
— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.
Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.
Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.
Вибухи бомб із вишитих півоній
— Над чим працюєте сьогодні?
— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.
Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.
Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.
.avif)
.avif)
Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів
Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…
Фотографії з приватного архіву героїні
Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
