Культура

У Перемишлі розпочався другий сезон мистецьких резиденцій для українських майстрів під час війни. Митці отримали можливість перезавантажитись і творити в безпечних умовах.

— Резиденти проживають в Українському Народному домі протягом місяця. Їм є де жити, що їсти і є де працювати, адже організатори надають їм майстерні, — розповідає координатор проєкту Северин Данилейко. — За цей час резиденти завершують якийсь проєкт або розпочинають роботу над новими творами.

Місце для творчої резиденції вибране влучно. 123 роки тому Народний дім у Перемишлі звів український громадський діяч Теофіль Кормош. Він зробив усе, щоб розвивати тут українську культуру. З початком повномасштабної війни Народний дім став для багатьох українців хоч і тимчасовим, але затишним домом і продовжує бути центром культурного життя регіону.

Першими українськими митцями, які в цьому році приїхали на резиденцію до Перемишля, стали художниці Влада Лобус, Василина Буряник, Марина Левченко, Оксана Миханько та письменник Костянтин Климчук.

Що ми носимо вдома та поза домом?

Василина Буряник стоїть біля прозорих сорочок, до яких причеплені паперові прямокутники з текстами. Робота називається «Мої костюми для носіння на території геноциду та поза її межами».

Кожен надпис починається зі слова «Пам’ятай…» та символізує нашу «правильну» або вимушену поведінку на території України та за її межами. Наприклад: «Пам’ятай, не можна емоційно прив’язуватися до свого дому» або «Пам’ятай, ніхто не може бачити твої сльози: тим, хто плаче, зброї не дають» тощо.

«Ми зараз перманентно перебуваємо у двох світах, — розповідає Василина. — І весь час пам’ятаємо, що за кілька кілометрів — кордон. По той бік якого війна.

Там треба пам’ятати, як поводитись під час повітряних тривог, комунікувати з дружинами військових, з самими військовими… Або як не знецінити людське горе, чужий досвід. Або як спілкуватися з друзями з Маріуполя, які багато пережили, або з тими, хто картає себе, що непридатний до війська, або ж недостатньо допомагає.

Нам весь час доводиться перевіряти себе на об’єктивність, толерантність, носити одну сорочку в Україні, а другу «одягати» у відрядження за кордон. Де ми маємо комунікувати так, аби нас, скажімо, не звинуватили у ксенофобії. Тут і про мій особистий досвід, який показав, що перебування в спільному просторі з росіянами веде мінімум до втрати настрою».

Художниця нещодавно повернулася з Франкфурта: «Фундація у Франкфурті дала мені фотографа-росіянина для зйомки робіт. Він був їхнім штатним працівником, я погодилася. Але в аеропорту Варшави зрозуміла, що не можу. І повідомила організаторам про свою незгоду на співпрацю. Тепер у мене немає портфоліо з Франкфуртської резиденції».

Натомість у Перемишлі серед своїх художниця відчула атмосферу дому, це розслабило та надихнуло творити.

«Людину, ніби дерево, висмикнули з ґрунту»

Влада Лобус приїхала на резиденцію з Кракова, де мешкає з вересня 2022 року. Її дім лишився в Дніпрі. Свій триптих художниця назвала «Невидима Руйнація».

«Дім — це вибір, — каже Влада. — Я обрала Дніпро, але зараз не можу там жити. Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?»

Влада багато мандрувала світом. Жила і працювала в Китаї, але врешті вирішила повернутися в Дніпро. Влада сподівалася, що війна скоро закінчиться і вона залишиться у своєму домі. Проте через пів року наважилась вирушити в безпечне місце. У безпечному місці почалася депресія. Дивно, думала Влада, що це трапилося не в Україні, в центрі травматичних подій. Вона пояснює це тим, що по той бік кордону психіка була мобілізована на виживання.

«Я помітила, що тіло руйнується не тільки під завалами будівель чи від влучання куль, снарядів та ракет. Коли ракета влучає, ми бачимо очевидне. Але існує така руйнація, яку не всі бачать і усвідомлюють. Саме це я хотіла показати у своїх роботах «Невидима руйнація».

Що таке дім і чому його ніхто не може забрати?

Марина Левченко показала короткометражний фільм про повернення до свого будинку в Чернігові, який довелося покинути після атаки росіян в лютому 2022 року. Глядачі бачать потяг, людей і фінальні сцени святкування дня народження в рідному напівзруйнованому будинку. Фільм знятий без сценарію.

Його створення мало терапевтичний ефект для авторки і спонукало до переходу з пасивної в активну роль. Глядачі мали ґрунт для роздумів та обміну думками: «Що таке дім і чому його ніхто не може забрати, адже це те, що назавжди залишається з нами».

«Ці відчуття та обмін думками підштовхнули мене до роботи з тканиною. Я перемальовувала на неї образи і створювала інсталяцію у вигляді дитячої халабуди, зшиваючи клаптики, немов об’єднуючи цей досвід. Хотіла показати, що матеріальне дуже крихке, просто клаптики тканини, серветки, але і цей дім дає відчуття безпеки та затишку, і ми можемо нести його із собою життям».

«Лінія між безпекою і руйнуванням»

«Я зазвичай малюю архітектуру, — каже Оксана Миханько з Коломиї, — на це мені завжди вистачає сил. Кожна будівля має свою історію. Якось у Фінляндії я зобразила український багатоповерховий будинок з різними вікнами, різним оформленням балконів, стінами, пофарбованими різними кольорами. Фіни дивувалися, як таке взагалі можливо. А у нас таке на кожному кроці.

Коли сталося вторгнення, довгий час я малювала тільки руїни. А в останніх картинах зобразила прикордонний Перемишль — такий гарний, спокійний, безпечний. Зобразила й будівлю, яку зруйнували в Києві в той час, коли ми перебували на резиденції. Через картину проходить червона лінія. Вона вигадана людьми (кордон між державами — Авт.). Ти перебуваєш на території війни, але, ступивши лише кілька метрів, вже можеш почуватися в безпеці. Для мене це абсурд».

Побачити дорогу додому і знайти в цьому сенс життя

Письменник Костянтин Климчук каже, що роботи колег-резидентів знайшли відгук в його серці. «Коли я дивлюся на сорочки Василини, подумки приміряю їх на себе. Мені потрібно пояснити багатьом чоловікам в Україні, чому я не на фронті, хоча знайомі фронтовики, яким допомагаю як волонтер, таких запитань не ставлять. Так само маю щось сказати нашим жінкам в Європі. І це важко дається».

Цей вечір для митця організувала резиденція в селі Мокре Сяноцького повіту, де проживають етнічні українці. Зустріч тривала близько двох годин. Українці, які народилися та живуть в Польщі, проте пам’ятають свої коріння та мову, довго не відпускали митця, закидаючи питаннями про літературу, війну, владу, блокаду кордонів.

«Я їхав до Перемишля з наміром дописати розпочату повість. Натомість я її трохи розширив і зробив місто й Український народний дім сценою для дій одного з героїв. Події повісті розгортаються між 2021 роком й початком повномасштабного вторгнення. Один з поганців, яких я виписував, мав загинути тут. Думав, що пропишу це досить легко.

Проте зрозумів, що не так має бути. Натомість він знайде тут сенс життя. Проте це ніяк не відверне його від загибелі. Український дім стане для нього місцем прозріння, простором, де він віднайде в загрубілій душі світло. Але буде запізно», — ділиться творчими планами пан Костянтин.

Як стати резидентом?

Резиденція є можливістю творити у спокійній атмосфері в центрі старовинного міста. Координаторка проєкту Анна Наталич-Савка розповідає: «Резиденції почалися у березні 2023 року. До нас щомісяця приїжджають 5-7 митців з України. Вони живуть в окремих кімнатах, харчуються в затишному ресторанчику неподалік. Ми зустрічаємося раз на тиждень, п’ємо каву, спілкуємося.

10 лютого підвели підсумок всіх резиденцій за 2023 рік. Були присутні донори, польські політики. В результаті ми отримали фінансування і на 2024 рік, тож знову почали в березні, і програма триватиме до грудня. Аби потрапити на резиденцію, потрібно написати заявку і відправити мотиваційний лист, долучивши своє портфоліо. Комісія в складі шістьох осіб затверджує склад резидентів. Для нас не дуже важливо, хто яку має нагороду чи грамоту, хто яку школу закінчив, більше цікавить мотивація та творчий доробок».

Фото: Тетяна Виговська і Народний дім у Перемишлі

«Видавництво Старого Лева» — одне з найпопулярніших та найактивніших в Україні, яке багато робить для перекладів та видання наших письменників іноземними мовами і навпаки — сучасної європейської літератури українською. Як розвивається книговидавництво під час війни, про смаки людей та літературний голод українців за кордоном Sestry поговорили з головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева», поетесою та перекладачкою Марʼяною Савкою. Журнал Forbes включив пані Савку до списку 50 лідерок України, які ведуть країну до перемоги.

«Книжки — це якорі, які в’яжуть нас з мирними часами»

— На початку повномасштабної війни видавці книг говорили, що чимало українців перестали читати — в умовах війни людям психологічно важко сприймати текст. Така ситуація існує досі?

— Зараз дуже динамічний час, і те, що було у 2022 році, сильно відрізняється від того, що відбувається нині. На початку війни люди дійсно читали менше, адже не могли відірватися від стрічки новин. І так було фактично з усіма. А потім у багатьох відбувся процес адаптації до воєнних умов. Життя наше вже ніколи не буде таким, як було, але в кожного залишились якісь якорі, які вʼяжуть з мирними часами. І саме книжки для багатьох виявились такими якорями. І те, що книжки не випали зі споживчого кошика, стало підставою для буму відкриття нових книгарень в Україні.

— «Видавництво Старого Лева» теж відкрило чимало нових книгарень за останні два роки, з чим вас можна щиро привітати. Цей розквіт під час активної фази війни виглядає як феномен.

— Це дійсно дуже несподівано. Іноземці від цього взагалі в шоці. Здається, що через війну у нас тут нічого не може відбуватися, і читати книжки ми теж не мали б. Але у нас у Львові восени 2022 року відкрилася книгарня-кав'ярня, потім в 2023 році ще одна книгарня, а також трамвайчик-книгарня «книги. кава. вініл», де грають музику на вінілах.

Потім у Києві відкрився великий простір, зараз йде ремонт у книгарні в Одесі, плюс плануємо зробити книгарню-кавʼярню в Івано-Франківську. Ну і наостанок відкриваємо книгарню Старого Лева в містечку Копичинці, звідки я родом.

— У Києві минулоріч на додачу до ваших з'явилося ще кілька книжкових крамниць. Це великі простори, заповнені людьми, які читають, купують книжки, неспішно п'ють каву, в той час коли над головами літають смертоносні ракети...

— Виглядає, що суспільство прокидається в якомусь новому книжковому вимірі. І це дуже добре.

Тому що ми бачимо величезний регрес дитячого читання, спричинений тим, що діти пішли у 2020-му на карантин і якийсь час не навчалися, бо не у всіх була можливість онлайну. Ну і вчитися дистанційно читати — таке собі заняття. І зараз треба робити все, аби не втратити декілька поколінь читачів.

Щодо інших видавництв, то за останній рік багато хто збільшив свої продажі і був зовсім не в мінусах. І сьогодні ми відчуваємо жорстку конкуренцію. На ринку зʼявилося чимало амбітних проєктів і сильних гравців.

— І це при тому, що з 2022 року ціни на книжки відчутно зросли, хоча б через подорожчання паперу. Але це, виходить, людей не зупиняє.

— Люди почали всмоктувати мистецтво в усіх його проявах. Ми почали дозволяти собі те, що раніше не дозволяли. І це теж важливо, тому що на питання, що буде далі, ніхто не може дати відповідь. Людина каже собі приблизно таке: «Чому я буду собі це забороняти, я ж не знаю, скільки взагалі залишилось цього життя». Люди не бачать сенсу економити, воліють жити на повну, відчувати життя.

‍— Щодо всмоктування мистецтв вірно підмічено. У Києві, наприклад, до жодного театру не можна день у день придбати квиток, все розкуплено на місяць наперед…

— Походи до театру та на концерти важливі, тому що нам потрібні такі емоції. Плюс обмін живими енергіями самих глядачів (це тягнеться ще з тих пір, як нас закрили на карантин). Чимало людей неочікувано почали займатися різними мистецькими практиками.

— Які книги сьогодні українцям більше до смаку, які жанри приваблюють?

— Все, звичайно, індивідуально, але я бачу, що насамперед зараз затребувана художня література: романи, фентезі, фантастика. Плюс світові бестселери — жіночі, психологічні, пригодницькі романи та трилери. Я тішуся, що найбільш популярним сьогодні серед авторів наших книжок є український автор Іларіон Павлюк та його роман «Я бачу, вас цікавить пітьма». Ця книжка не є легкою, це не чтиво, а складний психологічний, багатошаровий з купою сюжетних ліній трилер.

Але всі хочуть бути в темі, хочуть бути інтелектуально наповненими і читати те, що й суспільство. І ще я з радістю можу повідомити, що Іларіон Павлюк зараз пише нову книжку.

— А яка книга останнім часом вразила вас?

— Книжка короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». Вона вийшла минулоріч восени. Це просто якийсь поліський Стефаник. Олена пише дуже смачною середньо-поліською говіркою, яка для неї є рідною. При цьому психологічно ця книжка пробирає. Дуже непросте письмо, щільне і класне.

А з нехудожніх мені останнім часом сподобалися книжка Ювала Ноя Харарі «Sapiens: Людина розумна. Коротка історія людства» та дослідження міфології людства Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой».

А ще у нас вийшла книга Олени Чернінької «Лемберґ: Мамцю, ну не плач» — це дуже особлива для мене книга, її написала моя близька подруга про свого сина, який зник безвісті у Бахмуті.

Україна — перша в Європі з видавництва дитячих книжок

— Ми говорили про книжкові смаки українців, а що можете сказати про аналогічні смаки поляків? Правда, що в Польщі набагато більше читають книжки, написані жінками?

— Як ми говоримо, наприклад, про популярність скандинавських детективів, так само можна говорити і про жіночу польську прозу. Вона потужна, її багато — і це класно. Я б хотіла, щоб в Україні теж був якийсь такий тренд і всі б казали, приміром: «О, Україна — це крута есеїстика» абощо. Бо це — ідентифікатори.

— Ми можемо (більшою мірою завдяки «Видавництву Старого Лева») говорити про те, що Україна лідирує в Європі в жанрі нон-фікшн для дітей і взагалі в дитячій літературі. В 2023 році ви взагалі стали Найкращим дитячим видавництвом Європи.

— Так, у 2023 році на Болонському книжковому ярмарку дитячої книжки ми отримали Bologna Prize for the Best Children’s Publishers of the Year у категорії «Європа», тобто нас визнали дитячим видавництвом №1 в Європі.

Але це досягнення — наслідок того, що у 2019 році ми перемогли в жанрі нон-фікшн в книжковому конкурсі в Болоньї з книгами Романи Романишин «Я так бачу» та Андрія Лесіва «Голосно. Тихо. Пошепки». У нас є трохи хороших авторів в цьому жанрі. Ми навіть продаємо ці книжки за кордон. Нещодавно видали книжку про шоколад («Мандрівка шоколаду» Олександра Орлова — Авт.), і вона дуже гарно зайшла на іноземний і український ринки. А зараз разом з творчим колективом «Книги-мандрівки» робимо серію книжок для дітей про українські міста і велику ілюстровану книгу про Олімпійські ігри у світі. Отакий хороший тренд.

І це стосується не тільки нас, чимало інших українських видавництв мають дуже класну лінійку дитячої літератури — як художньої, так і освітньої.

— Взагалі, дитяча література — це фішка вашого видавництва. Коли заходиш до вашої крамниці, відірватись від цих яскравих видань неможливо навіть дорослим.

— А ще ми намагаємось сьогодні відкривати в Україні нові жанри. Наприклад, книжки-картинки. Але поки що люди все ж краще розуміють книжки, в яких більше тексту.

Ми опанували такий жанр, як сайлентбук, тобто книжки взагалі без тексту, аде з дуже серйозною візуальною складовою. Це складний жанр, в якому у нас немає тривалої традиції. Для ознайомлення раджу сайлентбук «Жовтий метелик» Сашка Шатохіна — така собі «тиха книжка» про життя після війни.

— Які у «Видавництва Старого Лева» плани на цей рік?

— На 2024 рік у нас заплановано видання понад 200 книжок — українських й іноземних. З них трохи більше 50% — дитячі.

— Що ви робите для того, щоб українська книжка приходила до тих, хто не в Україні?

— У перший період війни до цього долучилися волонтери, які знаходили можливість замовляти книжки та передавати їх за кордон. Тоді вони нам дуже допомогли пережити кризові часи. Сьогодні наше видавництво надсилає книги за кордон, для цього треба просто оформити замовлення на нашому сайті.

Нам сьогодні дуже б не хотілося втрачати звʼязок з українцями, які перебувають за межами України. Але я розумію, що багато чого залежить від них самих, від того, як вони налаштовані.

Величезна кількість дітей, які поїхали з України, насамперед дітей зі Сходу, так ніколи і не навчаться розмовляти українською. Тому що вдома українська не була їхньою рідною мовою, а коли вони потрапили за кордон, то стали вивчати місцеву — польську, німецьку, англійську.

Ми мусимо це розуміти, як і те, що частина українців вже ніколи не повернеться. Але разом з тим мусимо зробити так, щоб кожну людину, яка зараз там, чекало в Україні її законне місце. І це дуже відповідальний момент з боку тих, хто говорить: «Повертайтесь!».

— І книжка в цій історії є таким собі метафоричним містком між батьківщиною і закордоном. Вона ж як частина рідної домівки.

— Так. У Польщі, наприклад, ми намагаємося підтримувати нашу українську аудиторію — влаштовуємо читання, презентуємо книжки. В Кракові є книгарня «NIĆ» — ми  там робили чимало різних івентів для українців.

«Книжковий ринок у Польщі — це стратегія держави. Тоді як український уряд не виділяє на книги жодної копійки»

— Я бачу, що Євгенію Кузнецову перекладають польською або «Абрикоси зацвітають вночі» Олі Русіної. Є розуміння, що в Польщі сьогодні особливо цікаво в українській літературі?

— Складно чимось зацікавити тих, у кого є свій власний дуже великий книжковий ринок. Нам до поляків далеко в цьому сенсі. Часто вони шукають авторів, які популярні в Україні, яких знають особисто (тут близькість і звʼязки мають значення). Шукають книжки на ті історичні теми, які їм можуть бути близькі.

— Ви сказали, що нам до книжкового ринку Польщі ще далеко. А в чому вони в цьому сенсі сильніші?

— Ставлення держави до книжкового бізнесу, галузі і до читання як до такої дуже суперважливої складової освітнього і культурного процесу.

Свого часу поляки теж пережили кризу читання. Вони теж проходили дуже багато кіл пострадянських трансформацій. Але в якийсь момент розробили дуже серйозну суспільну стратегію «Cała Polska czyta dzieciom» — яка була по суті великою суспільною грою з промоціями дитячого читання, в яку були втягнуті всі: політики, бізнесмени, зірки культури і науки.

І це все проходило за підтримки державних інституцій і муніципалітетів. Вони дуже круто працюють з дитячими письменниками — ті приходять в школи та спілкуються з дітьми. Ці проекти мають донорську підтримку. Проходить також чимало книжкових фестивалів. У поляків дуже добре розвинена мережа книгарень. В них велика кількість видавництв, є також кілька сильних інституцій, серед яких Instytut Książki, який власне керує книжковим процесом, відстоює правові інтереси видавців на міжнародному рівні. Книжковий ринок в Польщі — це стратегія держави. І важливо, що вони розуміють, що роблять одну велику справу. Є в цьому такий синергійний момент.

— В Україні щось подібне відбувається, чи у нас книжки окремо і чиновники окремо?

— Українська держава не підтримує книговидавців жодною копійкою, не фінансує бібліотеки. Міністерство культури вирішило, що зараз культура не на часі. В бюджеті нашого мінкульту нічого не закладено на книжки.

— Як вважаєте, смартфон колись переможе паперову книгу?

— Важко сказати, але ми все робимо, щоб книжка вистояла. Сильно некорисно читати на ніч телефон, тоді як читати паперові книжки, навпаки — мозок поволі розслабляється і готується до легкого засинання. І для того, щоб розвивати образне і стратегічне мислення, теж потрібна паперова книжка.

Американці дослідили, що діти, які читають паперові книжки, набагато сильніші, ніж ті, котрі читають лише електронні книжки. Вони успішніше вступають в університети і будь-які навчальні заклади. Але наше міністерство освіти, навпаки, закликає вчитись з електронних підручників.

Це погано, тому що таке читання вбиває давню поведінкову традицію тримати книжку в руках, гортати сторінки. Сенсорика, тактильність насправді дуже потрібні людському мозку — від цього відмовлятися не можна.

— Готуючись до інтерв'ю, я мандрувала вашим фейсбуком і зрозуміла, що у вас 35 годин на добу замість звичайних 24. І вірші пишете, і малюєте, і зустрічі проводите, а ще у вас тур з вашою книжкою «Люди на каві». Все це дуже мотивує, але питання: звідки ви на все це берете сили під час війни, коли кожному так важко?

—  Така вже мені дісталась вдача. Я страшенно не люблю сидіти без діла. Звичайно, страждаю від того трешу, в якому ми вже два роки живемо, але весь час знаходжу методи, як з цього виходити. Мене особисто дуже мотивує сцена — це моє особисте місце свободи.

Ми мусимо памʼятати про себе, бо це інстинкт самозбереження, а якщо ми втрачаємо його, то ми вже нікому нічим не допоможемо. Це як з ситуацією в літаку, коли потрібно одягнути маску спершу на себе, а потім на дитину. Наше тіло — не бездонна ресурсна бочка, воно дуже швидко здає. Тому за будь-яких умов треба намагатися про себе дбати, а не вбивати постійними неврозами та стресами.

Березень в українській музиці був багатий на прем'єри. Тривоги та обстріли, а водночас початок цвітіння абрикосів та вишень, синє небо і теплий вітерець: замружишся — і так хочеться повірити? що з весною прийде мир і спокій на нашу землю. Біль і сльози від втрат, сила і воля до перемоги, прокидання природи, проліски, спів пташок — таким є український березень 2024-го. Все це є і в композиціях, які хочу вам представити. 

1. SPIV BRATIV. Недобрий ранок

Гурт братів Осичнюків співає нам про ціну добрих ранків. У репертуарі музикантів достатньо життєствердних пісень, якими гурт підтримує українців, але «Недобрий ранок» — про інше. Черкаський гурт «SPIV BRATIV», що складається з чотирьох рідних братів-музикантів (Дмитра, Артемія, Антонія і Леонтія Осичнюків), своєю творчістю продовжує фіксувати історії війни. Гурт представив документально-музичний кліп про стан, який відомий кожному українцю. Твір було написано після одного з прильотів у Черкасах, коли російські армія зруйнувала будівлю готелю. 

— Коли вікна виносить вибуховою хвилею, тоді усвідомлюєш ціну фрази «Добрий ранок», — розповідає фронтмен групи Дмитро Осичнюк. — За два роки війни українцям відома незчисленна кількість недобрих ранків. Тож наша пісня віддзеркалює стан, який відомий кожному.

На підтримку треку артисти відзняли відео. За сюжетом кліпу, пісню «Недобрий ранок» слухачам співає ведучий ранкового радіоефіру. Також було використано документальні відеокадри: вони й посилюють занурення у настрій композиції.

— Колись, у мирний час, ми знову подивимося цей кліп, щоб ніколи не забути ціну добрих ранків, — наголошують музиканти.  

2. Pianoбой & ТНМК. Легенди

ТНМК & Pianoбой Дмитро Шуров презентують пісню «Легенди». Про сенси і вчинки, про роль постаті в історії та силу морального авторитету. Ця пісня з тих, що стають подією. Ось, як про неї розповідає Дмитро Шуров:

— Легенди — це пісня про зв'язок між минулим і майбутнім через призму людини, яка живе тут і зараз. Зараз надзвичайно важливо об'єднувати, створювати мости. Щодня в світ приходять маленькі українці. Ми зараз творимо їхнє майбутнє.

Особливою пісня стала і для ТНМК. Ось, що розповів Фоззі про те, як він писав текст:

— Тут тонкий лід насправді — треба було в одній ідеї поєднати декілька діаметрально протилежних емоцій: жах від того, що в цій антиколоніальній війні гинуть покоління; гордість від того, що ми маємо пантеон справжніх легенд, які не підкорилися ворогові; смуток від того, що ця метафізична спіраль знову і знову занурює українців у власну кров; тепло від того, що ми відчуваємо плечі друзів. І маємо надію.

‍3. Moisei. Мить  

Moisei (справжнє ім'я Мойсей Бондаренко) — український музикант, скрипаль, військовослужбовець ЗСУ. У 13 років захопився музикою — грою на скрипці і згодом на інших інструментах. Співав та грав у церковному хорі, вивчав Біблію. У віці 15 років грою на скрипці почав заробляти свої перші гроші — у ресторанах у Дніпрі. 

Закінчивши школу у 2016 році, залишив свій дім і переїхав до Києва. Вступив до вищого навчального закладу, мав можливість провчитись там півроку, змінивши купу професій. Помандрувавши Європою, повернувся до Києва і створив перший гурт «Paranoizes» зі своїм другом-гітаристом, з яким разом навчались в університеті. 

25 лютого 2022 року був мобілізованим до лав ЗСУ. Навесні 2023 року спільно з Українським ветеранським фондом Мойсей був у складі делегації під час візиту до США. Грав на благодійному концерті в Українському домі у Вашингтоні.  Торік у серпні 2023 грав Гімн України на Міжнародному ветеранському форумі у Києві. 

4. Мертвий півень 10 куль 

«Десять куль» — це вже друга пісня «Мертвого Півня» на вірш поетеси Юлії Мусаковської. Він був написаний у 2018 році як рефлексія на події загарбницької війни Росії на Cході України та увійшов до п’ятої поетичної книжки авторки «Бог свободи». Півні ж створили особливе музичне полотно з елементами психоделічного року та щемкими партіями струнних, тим самим ідеально поєднавши лірику з мелодією. 

Одна із вокалісток Світлана Кирильчук зазначила:

— Ця пісня — це такий мікс гарного, сумного, важливого, простого, витонченого. Співаючи у «Мертвому півні», мені трепетно виконувати старі відомі пісні та й ті, яких не знала і вчу по ходу. Але і творити з хлопцями нове — це дуже цінно, особливо у час, коли навколо відбувається цей треш. Це наш вислів, наша реакція. 

5. Козак Сіромаха. Віра 

Козак Сіромаха (справжнє ім'я Олександр Люббоженко) — український співак етностилю. 

— Поклик предків відчув ще у 2 роки, коли чув, як співає моя бабуся, — згадує Сіромаха. — Відчуття козацтва прийшло до мене у 2013 році. Далі я пройшов навчання та посвяту в козаки, хоча це було зовсім непросто та не одразу. Кажуть, що у мене в роду були козаки, а ще й музики, спортсмени, майстри-скрипалі. Олександр Люббоженко і далі живе без мобільного телефону за старовинними традиціями, сім'я його повністю підтримує. Дружина приймає всі радості та незгоди гідно благочестивої берегині — з терпінням та розумінням.  

Своїх дітей Сіромаха навчив азам письма, математиці, читанню та молитвам:

— У звичайну школу віддав їх найперше для соціалізації та розширення світобачення. Ніщо людське нам не є чужим, тож вони, як і всі діти, ходять до школи, згодом вступатимуть в університети, а далі самостійно обиратимуть свій шлях. Але в житті людини найважливіше — це віра.

6. Kalush & Kруть. Десятка 

Несподівана колаборація — гурт KALUSH і Круть. Трек «Десятка» — це теплі спогади співачки та ліричний реп від Олега Псюка в рамках KALUSHcollab:

— Йо, ми відновлюємо нашу рубрику в студійній будці. Колись тут народилося багато класних фітів, які полюбилися мільйонам. Так ось, через декілька років ми знову запускаємо KALUSHcollab. І перша колаба — з Мариною Круть. 

Пісня була написана у 2021 році, розповідає Марина Круть:

— Вона просто виникла за 15 хвилин. Так трапляється завжди, коли до мене приходить натхнення. Це реальна історія з мого особистого життя, про справжню дружбу й місце, до якого я відчуваю неймовірно велику любов — кафе «Десятка». Воно розташоване в Івано-Франківську. Маю тільки найтепліші спогади про це легендарне місце, адже воно асоціюється у мене з горами. І я бажаю кожній дівчині мати такого друга, який в будь-якій ситуації допоможе подолати різні життєві труднощі. Дружба завжди перемагає.

Марина Круть, відома як KRUTЬ, — талановита українська співачка й авторка пісень, яка здобула прихильність шанувальників своїм неповторним голосом та глибокими текстами пісень, і, звичайно, бандурою, яка є невід'ємним учасником кожної композиції. KALUSH — український гурт, який задає тренди в сучасній музичній індустрії та радує шанувальників яскравими колабораціями.

‍7. Тембер Бланш & Макс Пташник. Поки ми в одній кімнаті

Тембер Бланш і Макс Пташник презентували спільний трек «Поки ми в одній кімнаті». Тандем Ганни Польської (Саші Ганапольської) та Влада Лагоди гучно заявив про себе у 2021 році, коли гурт KALUSH запропонував дуету зробити рімейк на їхній і до того хітовий трек «Вечорниці». Відтоді молодий інді-гурт випустив два повноформатних альбоми, зʼїздив в європейський та український тури, взяв участь у національному відборі на «Євробачення»-2023 і став хедлайнером великого українського фестивалю. Зараз дует готується до концертів, де виконає свої найкращі пісні: улюблені вами «Вечорниці» та «Про Київ», тікток-хіт «Дура». 

Чимось таким теплим і рідним віє від цієї музики. Ніби хочеться жити в цьому настрої. Ніби і невесело, але незчуєшся, як зловиш посмішку на своєму обличчі. Сучасна українська музика дуже різна — і це прекрасно. Кожен знаходить щось для своєї душі. 

8. Олександр Положинський. На висоті

Олександр Положинський у травні 2022-го року доєднався до Збройних Сил України і за перші дев’ять місяців служби створив усього одну єдину пісню «Як Ти Там», яку він записав разом із співачкою ASILIA. Але все змінилося минулої весни:

— На початку березня 2023 року я перебував у відрядженні в Києві і отримав від керівництва дозвіл провести два перші з моменту широкомасштабного вторгнення концерти для цивільних. Концерти пройшли дуже добре, було багато людей, були прекрасні емоції. І я так надихнувся цими концертами, що знову почав писати більше пісень, звісно, переважно про свою військову службу, про свої переживання. І одна з перших пісень, яку я написав торік у березні, називається «На Висоті».

9. Ольо Бурий. Батярська весна

У цій пісні є особливий настрій — чарівність Львова, dolce vita в кожній ноті і настрій, в якому хочеться затриматись якнайдовше. Рухатись у ритмі танго бруківкою, пити каву, усміхатись зустрічним кавалерам чи дамам. Жити в цій пісні, як у кадрах фільму.

Олега Шарабура (відомий як Ольо Бурий), власне, і є львівським батяром — вільним, дотепним, трохи вальяжним. Батяри — задерикуваті гуляки, веселі розбишаки, романтичні серцеїди, сповнені любові до життя. Так хочеться такого настрою — хоча би на мить.

Львівські батяри — львівська субкультура, яка існувала з середини XIX століття до середини XX століття. Відеокліп «Батярська весна» створює враження подорожі в часі та пробудження духу батярства в сучасному світі. Зображені сцени підкреслюють важливість дружби, кохання та гумору в житті кожного. 

‍10. Марія Бурмака & Геннадій Бондар. Розлюби 

Щомісяця я презентую мій вибір десятки найцікавіших композицій українських артистів. Це і вже легендарні музиканти, і нові групи. Можливо, про якісь імена ви дізнаєтесь вперше. Але зараз відбувається фактично ренесанс українського мистецтва. З'являється так багато нового, що порівняння їх з весною, коли все розквітає, напрошується саме по собі. 

У березні я перезаписала свою пісню «Розлюби», яка була написана 30 років тому на вірш поета Бориса Чіпа. Тоді це був такий гарний кліп — трави, небо, вітряки. На концертах я граю цю з групою й не так давно перезаписала її з гітаристом Геннадієм Бондарем. І саме так вона зараз звучить на моїх концертах. Пропоную і вам її послухати. За ці роки пісня набула нового значення і нового звучання. До кінця мені будуть снитися… молоді літа, трави росяні…

«Книга перш за все про мого сина. Але в його образі зібраний один єдиний портрет молоді, яка вже народилась у вільній Україні, і яка добровольцями пішла на фронт, з’їжджаючись з різних куточків планети. Її написання рятувало і вбивало водночас, бо я пропускала заново через себе усі минулі події. А рятувало, бо в книзі є сенс», — розповідала в розмові для Sestry.eu письменниця, журналістка, фотохудожниця Олена Чернінька. «Один із трьох напрямків Віктора Франкла ― це сенс творчості. В книзі одночасно розвиваються три напрямки. Перший ― історія про хлопця-добровольця, яких в Україні легіон. Про те, яким він був ще змалечку і яким став. Другий ― мій особистий досвід від початку великої війни і до тепер. Досвід матері, син якої на війні, досвід матері, яка почула жахливу звістку. Як це пережити і як не впасти у прірву. Третій ― історичне тло усіх подій, тісно вплетене в життя сучасних українців.

Сподіваюсь, що мій досвід від пережитого у книзі «Лемберг: мамцю, ну не плач» стане однією з опор для багатьох матерів, дружин та дочок, які опинились в схожій ситуації

Ну і звісно ― суспільство повинне плекати в собі емпатію. Це запорука швидкого психологічного одужання кожному. Тільки допомагаючи іншим, людина залишається людиною. В цьому закарбоване золоте правило, яке не дасть злетіти зі своєї орбіти, яку подарував кожному з нас Всесвіт».

Михайло ― син  Олени Чернінької пішов захищати Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Про його загибель мати повідомили 20 травня 2023 року. Письменниця згадує, що ця найстрашніша у житті звістка наздогнала її у неочікуваний момент. «Стрес був колосальний. Після цього я почала руйнувати свій організм гідазепамом. За три тижні настав момент, коли я зрозуміла, що запустила дуже поганий процес, який може призвести тільки до повного руйнування психіки. І тоді я прийняла рішення звернутись до найкращого фахівця та пройти належний курс лікування в клініці. Ми з моїм психотерапевтом зупинились на екзистенційній теорії та логотерапії від Віктора Франкла. Саме по його інструкції я послідовно шукаю свої нові-старі сенси буття», ― відверто розповідає Мама. 

Книга Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач», яка побачила світ у Видавництві Старого Лева, не може не викликати сліз, чому підтвердженням є емоції усіх без винятку на численних презентаціях цієї весни. При тому в ній так багато віри і світла. 

Друкуємо її фрагмент:

Хлопчики, які ніколи не плачуть      

13 жовтня 1994 року народився хлопчик на ім’я Михайло, хлопчик, який від народження ніколи не плакав. Чи таке буває? Сама б не повірила, якби цим хлопчиком не був мій син. Засинав ввечері по графіку. Просинався вранці й мовчав, дивився в стелю й думав про щось своє. Цікаво, про що думають новонароджені малюки? Мовчав собі, дивився в стелю, розглядав її й чекав, поки прокинеться мама. І зі спанням вдень та ж сама історія. Засинав і просинався без жодного звуку. Хіба тільки посміхався й уважно розглядав все довкола. Бо все було йому цікаво, маленькому хлопчику, який ніколи не плакав. Принаймні я так собі думала…

Про твої сльози і їх ціну я дізналася абсолютно випадково. Ти дуже любиш природу й тварин (дозволь говорити про тебе завжди в теперішньому часі)

Твоє бажання завести вдома чилійську білку дегу спочатку мене налякало. Адже вона схожа на охайного мишо-щура. Але, як завжди, тобі вдалось мене переконати. Вміння переконувати ― твоя сильна сторона. Відтоді я полюбила чилійських білок, а з ними вже й мишей зі щурами. Ми довго не могли придумати тваринці ім’я. Аж одного дня я почула, як ти її годуєш, примовляючи: «Хтось тут голодний, хтось тут хоче їсточки». Не відаючи того, ти сам її і назвав. Відтоді в нас оселився Хтось.

Білки дегу живуть недовго. А наша ще й хворіла час до часу. Ти старанно носив її у ветеринарну клініку, колов укольчики, підбирав правильне харчування. Але одного вечора Хтось таки помер. Це було випадково. Ніщо не передвіщало такого кінця для Хтося. Ще вранці він був бадьорий і шустрий. А ввечері, коли ми повернулись, більченя лежало мертве у своїй клітці біля поїлочки. Ти вів себе достойно і стримано. Ми обговорили, як підемо зараз поховаємо Хтося в парку Костюшка під деревом, де до того раніше ховали пташенят сойок, що впали з гнізда й не змогли виборсатись самотужки без батьків. Так, ніхто й не знає досі, що в парку Костюшка ми відкрили таємне кладовище пташок, а згодом і наступних білок дегу, які будуть жити з тобою усе твоє подальше життя. 

Ми повернулись додому після парку й ти зачинився у ванній кімнаті мити руки. Аж за якийсь час я почула з ванни дивні звуки. Спочатку мені здалось, що це сміх. Аж потім, прислухавшись, я зрозуміла, що ти плачеш, тамуючи гучність, аби я не почула. Відтоді я зрозуміла, що ти вмієш плакати. 

А одного разу ти подзвонив зі школи й таким заспокійливим голосом почав мені щебетати, що тобі здається, ніби ти підвернув ногу й потрібно приїхати за тобою. А подумала, що це черговий «трюк», аби прогуляти школу. Крикнула в трубку щось на кшталт: «Нічого страшного. Йди на урок». Але ти додав: «Підвернув чи зламав». «Як зламав?» ― я збила дзвінок і викликала таксі. 

Коли зайшла в сестринську кімнату в школі, ти сидів на спеціальному лежаку, а довкола тебе вже були лікарі й старшокласники, які донесли тебе в медпункт. Я глянула на ногу й тут же відвернулась, адже в районі щиколотки вона була в кросівку повернута в бік рівно на 90 градусів. Я хутко відвернулась, відчуваючи, що зараз гепнусь без свідомості, відкрила тамтешню аптечку й налила собі мало не півбанки корвалдину. За хвилину я підвела очі до люстра, що висіло поруч і побачила в ньому тебе. З-за спини ти дивився на мене, ледь тамуючи сльози від болю (я нарешті побачила твої реальні сльози) й… посміхався. Посміхався такою широкою посмішкою, на яку тільки зміг розтягнути губи. Ця посмішка наче промовляла: «Мамцю, ну не плач. Он дивись ― я ж сміюсь. Все буде добре». Потім я часто буду чути від тебе цю фразу. Бо я ненормальна мама, яка вічно переживала за все і по трохи, абсолютно не розуміючи, який в неї ідеальний і не схожий на інших син. Ногу ти зламав, бо на той час в тебе був період паркуру і руферства. Якось пізніше тебе вже знімала поліція з даху костелу Єзуїтів (Петра й Павла). Але це вже інша історія. І тоді я також розплакалась, коли в поліції заставила майора рвати протокол, обіцяючи, що ми більше не будемо…

Третій раз, коли ти плакав, я не бачила. Але я це відчула. По мамськи відчула. Ти вже був на великій війні. Південь України. Я вже не згадаю, чи то була Миколаївщина, Херсонщина чи Запоріжська область. Ти знаходився на передовій в окопі чи бліндажі на точці нуль. Постійно ж рвався на нуль чи ще далі. Чому так? Ми розмовляли по телефону, і ти як завжди, безтурботним голосом розповідав мені історії з фронту, ділився планами та емоціями. Я часто говорила, що дуже люблю тебе, і щоб берігся й не ліз в небезпеку. Останнє тебе трохи злило й ти відповідав: «Мамцю, я все знаю». Та я ніколи не казала, що пишаюсь тобою! Страх! Адже коли мені таке хтось казав, я намагалась стати ще кращою, робила свою роботу ще краще, аби виправдати довіру й поділку того свого поступу, за який мене відзначити такою високою відзнакою. Я боялась сказати тобі це ідіотське слово «пишаюсь». Боялась, що ти як і я, почнеш геройствувати і лізти в небезпеку, аби відповідати цій високій відзнаці.

В трубці я чула обстріли. Все довкола бабахкало. А ти спокійно собі жартував зі мною по телефону. І я наважилась сказати ці слова: «Пишаюсь тобою, синку»

В мене тряслись піджилки і затамовувало подих. Кожен день, як ти пішов на велику війну, я помирала й народжувалась заново, ледь побачу зелений вогник біля твого віконця в месенджері, або отримаю повідомлення чи дзвінок в Сигнал. Від тебе. Цього разу я помирала від страху, що як раптом я не встигну тобі сказати, що пишаюсь. Я не розуміла, наскільки це важливо для тебе.

У відповідь спочатку була довга тиша. І я навіть подумала, що перервався зв’язок. Я альокала багато разів. Аж потім почула твій голос із закладеним носом. Спокійний і трошки штучно бадьорий. Та я точно вже знала ― ти щойно плакав…

Зелена кімната

Наша зелена кімната пахне Бахмутом. Його землею. Адже на твоїх берцях LOWA стільки тої землі налипло… Дістаючи їх з целофанового пакета, що приїхав з передової разом із твоїми речами, я нюхаю цю землю, торкаюсь її пальцями, цілую. Адже нею ступав ти, її оберігав від рашистської чуми, за неї мерз у холодних підвалах, виїжджав по ночах на завдання, або як ти кажеш ― на роботу, нею ж і повертався у сірих ранкових світанках. Це земля твоїх предків по лінії дідуся Миколи. Ох, як же він тебе любив, твій дідусь Микола. Як же я його просила щодня оберігати Тебе з небес. 

Твої берці LOWA стоять тепер посеред нашої зеленої кімнати. І я обережно обходжу їх кожен раз, щоб не зачепити, час до часу, беручи до рук і колихаючи, як малу дитину. Ті самі берці LOWA, які на початку великої війни неможливо було дістати, стоять тепер посеред нашої зеленої кімнати. Брудні берці з землею Бахмута на чистому бежевому килимі у тій самій кімнаті, з якої ти ще зовсім малюком писав листи Святому Миколаю. Один такий лист я зберегла. Ти написав його, перев’язав сріблястою святковою стрічкою і віддав мені, аби я відправила поштою: Святому Миколаю від Михайла, місто Львів, адреса така-то, Зелена кімната. Саме так ти підписав листа. А всередині намалював наряджену ялинку із дописом: «Дорогий Миколаю, я хочу набір солдатиків, який ми бачили із мамою в «Ме́тро». Я хочу, щоби там було дуже багато зброї, два солдатика, і якщо буде щит, то зі щитом, а як буде ліхтарик, то з ліхтарем. Але головне, щоби було два солдатика». Я не розгортала цього листа більше двадцяти років. А як учора розгорнула, ледь стримувала сльози. Ти вже з першого класу готувався до великої війни, мій дорогий Воїне, мій Вікінг з чорним волоссям, рудою бородою і сірими очима, які в ясну погоду стають блакитними…»      

Українка Ольга Ярема-Винар — спеціалістка з консервації текстилю одного із найбільших музеїв світу The Metropolitan Museum of Art (консервація — збереження твору мистецтва в незмінному стані, незважаючи на плин часу — Ред.). Першу вищу освіту вона здобула у Львівській національній академії мистецтв, незабаром її авторські роботи в техніці ткацтва стали впізнаваними й поцінованими. А згодом вона переїхала за океан — навчатися і працювати в США. Досвід Ольги Яреми-Винар показує, що можна все почати з нуля й досягти успіху, якщо мати улюблену справу та наполегливо йти вперед.

Сьогодні вона опікується колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття в американському музеї мистецтв «Метрополітен», стежить за умовами їхнього експонування та станом збереження. А ще, наче героїня «Тисячі й однієї ночі», літає зі своїми гобеленами світом, супроводжуючи їх від музею до музею.

Коли почалась велика війна, Ольга та її колеги записали відеоінструкції, як швидко пакувати та зберігати колекції текстилю, а тоді відправили їх до українських музеїв. Чим допомогли зберегти українську спадщину, яку Ольга вважає частиною світової.

Анастасія Канарська: Відділ консервації текстилю Музею мистецтва «Метрополітен» відзначає 50-річчя. 22 з них ви є його частиною. Як розпочалась ця професійна пригода?

Ольга Ярема-Винар: Вперше я приїхала до Нью-Йорку зі Львова на запрошення Українського музею в 1990 році. Мої домоткані костюми демонструвались на благодійному показі, метою якого було зібрати кошти на новий будинок музею. Друге моє знайомство з США сталось у штаті Колорадо, де я вісім років жила, вивчала англійську мову й навіть планувала стати медсестрою. Але одна з місцевих українок переконала мене не йти в якусь іншу сферу, а шукати чогось близького до того, що я робила в Україні, вдосконалюватись у цьому напрямі. За її порадою я вступила до Денверського університету й отримала ступінь магістра. Моя донька саме закінчила бакалаврат, і ми з нею вирішили, що далі поїдемо вчитися на східне узбережжя Америки, адже цей регіон має кращі освітні пропозиції.

Початок життя в Нью-Йорку збігся з трагедією 11 вересня. Я закінчила програму з цифрових медіа й шукала роботу, але не могла знайти, бо в місті багато навчальних закладів з подібною спеціальністю. Я не мала жодних контактів й подумала, що варто піти попитати в якийсь великий музей. Відповідних вакансій не було, лише робота тренером працівників музейних крамничок на пів ставки. З неї і почалась моя пригода з музеєм «Метрополітен».

Мені тоді видали посвідчення зеленого кольору, тоді як у постійних музейних працівників вони були жовтими. Я дивилась на них і мріяла колись теж таке отримати

Згодом мені запропонували повну зайнятість, моїм обов’язком стало робити звіти. Але це виявилось зовсім не моє.

І от якось я сиділа, переглядала музейну газетку, яка виходила раз на два тижні, й прочитала, що відділ реставрації текстилю очолила нова завідувачка, яка походить з Румунії та має таку ж освіту, як я. Недовго думаючи я зателефонувала й запропонувала познайомитись. Вона погодилась. Я взяла якісь свої роботи, світлини, і їй вони дуже сподобались. Вона сказала, що саме шукає таку людину, бо має гобелен, який готується до експозиції. Потрібен хтось з відповідними знаннями. Втім довелось зачекати ще пів року, перш ніж знайшлось фінансування на повну ставку.

Пригадую, що спеціально придбала діловий костюм для співбесіди, яка в результаті відбулась зненацька, і я так і не встигла цей костюм одягнути (сміється)

Я пропрацювала рік, але завдяки тому, що вмію ткати, маю добре відчуття кольору й здатна відтворити втрачений рисунок, мені запропонували залишитись і згодом пройти шлях від асистента консерватора до консерватора.

Консервація може бути дуже складним процесом, але завжди приємно спостерігати за об’єктом від початку до кінця, а особливо, коли успішно закінчений гобелен висить на стіні. Оскільки я опікуюсь колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття, то я регулярно перевіряю умови гобеленів у постійній експозиції. Можна сказати, я їхній лікар, який займається профілактикою. Я не тільки до них навідуюсь, а й фіксую стан збереження, вимірюю рівень освітлення, чищу від комах і пилу. У наших колекціях The Met є неймовірні предмети. Працювати над цими творами, щоб зберегти їх для майбутніх поколінь, надзвичайно приємно.

А.К: І все це завдяки вашій сміливості взяти й одразу зателефонувати! Тим нашим читачам, кому випаде нагода вперше відвідати «Метрополітен», на що насамперед ви порадили б звернути увагу?

О.Я-В: «Метрополітен» нещодавно відсвяткував 175-річчя. Це величезний комплекс музеїв, і одного дня в ньому замало, щоб усе подивитись. У мене буває чимало гостей, і я завжди питаю: який ваш улюблений період? Часто люди хочуть побачити імпресіоністів та постімпресіоністів. Особливо тепер, коли змінили написи й художників Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна вже не називають російськими художниками. Гості просять показати їхні картини. А ще — «Танцівницю в українському вбранні» Деґа (протягом багатьох років картина мала назву «Російська танцівниця», але експлікацію було змінено після російського нападу 2022 року та скарг від українців до адміністрації музею щодо помилки — Ред.). Українці часто фотографуються біля цієї роботи.

Якщо хтось цікавиться середньовічним мистецтвом, а це один з найулюбленіших моїх періодів, то я запрошую у відділ середньовічного мистецтва. Якщо є якась надзвичайно цікава тимчасова виставка — пропоную її подивитись.

А.К: Знаю, що ви не втрачаєте професійних контактів з колегами з України, співпрацюєте також з польськими музейниками…

О.Я-В: Я читала лекції в Україні в межах Програми Фулбрайта: про Музей Метрополітен, реставрацію та збереження текстилю. Підтримую контакти з колегами. Неодноразово «Метрополітен» відвідував керівник відділу консервації антикварного текстилю Музею Королівського замку на Вавелі Єжи Хольц. Також до нас приїжджала Юстина Мєчнік — керівничка майстерні консервації тканин Національного музею у Варшаві. Загалом ми маємо гарні контакти з колегами з різних країн.

До моїх обов’язків між іншим входить супроводжувати роботи з колекції, якою я опікуюсь. Гобелени часом позичаються іншими музеями в США та Європі. Я їх привожу й присутня, коли експонати розвішують, знімають, пакують.

Часто подорожую навіть вантажними літаками, якщо експонат потребує великої скрині

Коли почалось російське повномасштабне вторгнення, до мене звернулась знайома з України з проханням надати інструкції пакування текстилю, щоб це можна було робити оперативно, без шкоди для експонатів. Ми записали відео й надали цю інформацію в Центр збереження культурної спадщини у Львові. Також зібрали кошти й переслали до Польщі для закупівлі пакувальних матеріалів.

А.К: Ви приїхали зі Львова до США в 1992 році й пройшли довгий емігрантський шлях, який для кожного має свої камінці на дорозі. Що б ви зараз сказали собі тодішній, що порадили б жінкам, які зараз вимушені починати все з нуля в нових країнах?

О.Я-В: Дуже важливо вірити, що ти можеш почати з нуля. Навіть коли я, намагаючись вдосконалити англійську, працювала в магазині на канікулах під час навчання, або вчила працівників, або робила звіти — я завжди прагнула виконувати свою роботу якнайкраще й шукала те, що можу зробити такого, що інші не можуть і не вміють. Це завжди мені дуже допомагало. Щоб знайти свою першу роботу, надіслала 300 листів і отримала два чи три запрошення на співбесіди, які завалила. Що ж, якщо одні двері зачинені, інші обов’язково відчиняться.

А.К: Що в новому середовищі вас вразило найбільше і що захотілось відразу запозичити? І навпаки — що захотілось зберегти, чому по можливості навчити нових друзів?

О.Я-В: Я дуже оцінила своє виховання. Вдячна батькам за те, що винесла з дому. Вони навчили дбати про свою сім’ю та берегти традиції.

А.К: Ваша доня Ярина працює в Колумбійському університеті, а внучка вчиться у початковій школі й у захваті, коли ви маєте можливість бути разом і куховарити. Яка улюблена сімейна страва?

О.Я-В: Все, що ми робимо разом.

А.К: Львів і Нью Йорк, якби треба було кожному подарувати по одному слову, які би це були слова?

О.Я-В: Моє серце належить Львову.

Оксана Щирба: На платформі Netflix вийшов фільм «Між нами», в якому піднімаються теми становища жінки в суспільстві, сімейного насильства, ПТСР. Одну з головних ролей зіграли Ви. Наскільки складно було відчути героїню фільму?

Ірма Вітовська: Аня для мене досить далека. Я, дякувати Богу, не пройшла такий шлях і не перебувала в ситуації постійного аб’юзу. Але я досить добре знайома з цим складним явищем через те, що в 2017-2018 роках представляла програму проти побутового насильства. Була тоді створена гаряча лінія «Поліна». Тому мені не складно далася ця роль. В якийсь момент навіть здалося, що вона притягнута до мене зі Всесвіту, тому що я дуже переймалася цією проблемою. Ми робили різні панельні дискусії, проводили зустрічі. Для мене, як для акторки, ця робота була дуже цікавою з професійної точки зору.

Поки значна кількість жінок вивозила дітей з країни, Ваш син мріяв стати військовим. Як виховуєте дитину, як дивитеся на майбутнє в країні — Ваше, сина, усіх нас?

Зараз він хоче бути контррозвідником у Службі безпеки України або розвідці України. Йому лише тринадцять. Завтра він може захотіти стати космонавтом. Я цього не можу спрогнозувати.

Війна дійсно внесла корективи. Дуже багато хлопців дивляться на наших військових, шляхетних, красивих, сміливих, і захоплюються ними, хочуть бути схожими на них.

Щодо виховання мого сина — ніяк не виховую. Я не маю на це часу. У час, який я йому приділяю, ми можемо поговорити і щось разом подивитись. Моя роль — по можливості включати його у все важливе і бачити все, що відбувається. А так він вже не є дитиною. У нас також є родина, яка несе відповідальність за мого сина, коли мене немає вдома. Мій син плаває, бере участь у змаганнях, має золоті медалі. У кінці травня здає концерт на гітарі. Він — пластун. «Пласт» дуже гарно мотивує дітей. Правда, син досить часто прогулює, бо ми багато їздимо. Також він займається карате, вивченням польської та англійської мов. У планах ще французька мова. Ким він стане у майбутньому, залежатиме від його особистих прагнень. Ми де можемо — спрямовуємо його, підказуємо.

Він хотів гітару ― ми її купили. Хотів на карате ― пішов. Я можу порадити щось переглянути. Скажімо, він обіцяв мені подивитись стрічку «Ти (Романтика)» про Розстріляне відродження і поділитися власними враженнями. Син ходить на мої вистави, дивиться українське кіно. Скажімо, ми були на фільмі «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, що не можна приховувати від дітей правду. Від маленьких ― так, а підлітків ― ні. Останні мають сміливо дивитися в обличчя страшній реальності.

Війна розділила багатьох. Якщо говорити про родинні зв'язки, про сім'ю, як вона вплинула на Вашу родину?

У мене все нормально. Ми з чоловіком тут, в Україні. Він очолює компанію, яка стратегічно важлива, тому що пов'язана з медициною. З рідних виїхала лише моя сестра з маленькою дитиною. До речі, я багатьом допомагала виїхати. У перші дні війни займалась тим, що знаходила прихисток для родин військових з окупованих територій.

Чи були Ви на фронті від початку повномасштабного вторгнення?

Я була неподалік від фронту. Ми їздили туди декілька разів. Остання поїздка була в Оріхівському напрямку — ми тоді завозили аптечки хлопцям. Війна сколихнула нас усіх. Я, як засновниця нашого сімейного фонду, намагаюся робити свій внесок у перемогу. Крім військових потреб, ми спрямовуємо допомогу і в інші напрямки. Наприклад, переказали наші особисті кошти Острозькій академії — і минулого року, і цього. Також ми підтримуємо фінансово Український католицький університет. Щодо збору коштів на військові потреби — ми звертаємося до людей, а інколи самі виділяємо кошти. Так що всі чимось займаються. Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно.

Завдяки чому українці вистояли на початку війни? Чи могло бути інакше?

У 2014 році ― могло. Раніше був інший сценарій. Українці тоді дозрівали до того, щоб чинити опір. Боженька беріг і береже Україну. Мені здається, що як воно відбувалося, так воно і мало бути. На жаль, я не можу давати оцінку, тому що я не військова і не при владі. Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. У 2014 році цієї сили було недостатньо.

Ви виступали на Майдані, виходили протестувати проти Харківських угод... На скільки Майдан став опорою в нашій історії і змінив особисто ваше світобачення?

Це відбувалося 27 листопада 2013 року. Студенти якраз оголосили голодування. Володя В'ятрович попросив виступити перед студентами. Тоді якраз був популярний серіал «Леся+Рома» і багато хто хотів почути мене. А 10 грудня запросили вже вийти на Майдан, на сцену. Тоді мені зателефонували і сказали, що якщо Майдан програє, то роботи ніякої не буде.

Я не можу сказати, що цей Революція гідності, Євромайдан не є наслідком Майдану 2004 року, не є складовою всіх процесів, які визрівали в Україні. Я не була учасницею Революції на граніті в силу того, що навчалася на той момент в одинадцятому класі. Потім були різні протести, у тому числі мовні, дуже багато виступів. Помаранчевий майдан, Мовний майдан, Харківські угоди, Євромайдан. Усе це накопичувалося і відбувалося циклічно. Ми бачимо, що Україна росте в сторону європейських цінностей, за які ми виходили. Якщо порівняти Помаранчеву революцію і Євромайдан, то між ними дуже велика суттєва різниця. Він перейшов у війну і всі добровольцями поїхали на фронт. А ті, хто залишився, пішли в громадський актив, волонтерити, стояти, кричати «Гей, що ви робите?», виборювати різні квоти. У моєму випадку це була інформаційна робота. Я хотіла своїм прикладом відділитися від всього російськомовного. Я проводила різні громадські зустрічі, грала у виставах. Дуже важливо було, аби люди оговталися. Одні події породжували наступні.

Не відбувся би Євромайдан, якби не відбулося це покоління 2004 року. Все було закономірним, і навіть те, що рашка не наважилась зробити раніше того, що вона зробила у 2022 році. Вона програла в тому, що ми швидко подорослішали, попри окупацію і так званих «смотрящих», попри п'яту колону, і попри все те, що вона зробила

Які трансформації країни через війну Ви спостерігаєте?

Я зараз тішуся, що люди переходять на українську мову. У нас приходить дуже багато російськомовного глядача на проєкти на Сході. Вони ще за звичкою розмовляють російською і їм складно. Це коли людина не контролює мову, якою вона спілкується. Це правда і це дійсно проблема. Як це подолати? Цю проблему потрібно перемкнути насамперед в голові. Я бачу по реакції в залі, коли ми говоримо, що мова має значення. І народ просто злітає і кричить: «Вау!» І це відбувається в Харкові чи Одесі, де найбільший відсоток російськомовних. Мовне питання ― це бажання людини переступити через власну лінь та звичку відкладати: «Завтра почну, завтра почну». Головне, щоб в голові цей процес був запущений. Далі важливо створити умови, щоб людина могла будь-де і безкоштовно навчатися. А якщо вона не вивчить мову ― їй буде складно знайти роботу та реалізуватися.

Логічно, коли людина відмовляється будь-яким чином бути причетною до Росії, до цього терору, до вбитих діток, катування. Дуже велика кількість людей мали родичів, знайомих чи друзів в Росії і припинили спілкування. Якщо ти кажеш: «Я не хочу мати нічого спільного з росіянами», то тоді ти починаєш занурюватися в це і розуміти, що десь щось пропустив чи не знав, бо тобі хтось щось не розказав та починаєш шукати, переосмислювати.

Я, до речі, перед повномасштабним вторгненням отримала приз за кращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі «Кіно і ТИ». У мене досі стоїть ця рибка і це спогад про Маріуполь. Зараз це найболючіша премія за всі роки. Приємно, що сьогодні люди слухають, дивляться українське. Ви собі не уявляєте, як це важливо. Спільнота, яка не мала доступу, або мала маленький доступ до культурного інформаційного простору, зараз інтегрується швидше завдяки тому, що вона може бачити все це. Те, що цей процес відбувається швидко, це, на жаль, свідчення того, що ракети лікують. І це жахлива ціна такого навчання і протверезіння.

Як змінився український глядач за час війни і в яких фільмах зараз має потребу?

Глядач зараз потребує всього того, що заповнить його прогалини. Значно збільшився запит на історію України. Ви подивіться, яка кількість переглядів в наших Youtube-каналів на історичну тему, який запит на культурні канали. Нещодавно мені телефонував знайомий і сказав, що квитки на «Ти (Романтика)» продали буквально за годину. Зібрали повний Оперний театр. Уявіть собі! Це все відбувається в той момент, коли багато людей говорить, що культура, відпочинок не на часі.

Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю. Також у нас продано всі квитки на «Кайдашеву сім'ю». Тому, коли з'являється культурна команда, навколо якої об'єднуються люди і створюють культурний продукт, ― це теж дуже важливо. Театри зараз майже не скаржаться на те, що відсутній глядач. Глядач повернувся в театр і кіно.

Звісно, хотілось би бачити більше людей на сеансах українського кінематографа. На жаль, нам весь час бракує інформаційного шуму на підтримку фільму, що виходить. Дуже важко достукатися до ЗМІ, щоб розмістити інформацію про ту чи іншу стрічку. Зараз я закликаю всіх піти і сміливо подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Та не бійтесь брати ваших підлітків!

Дуже великий попит на виставу Марії Матіос «Солодка Даруся». Люди спостерігають за подіями 1939 року. Зараз ― ті ж персонажі, знущання, катування, що й тоді. Також затребуваність розважального жанру, чогось легкого, щоб зняти стрес. Щодо напрямків ― то це освітній, культурний та мистецький. Але потрібен ще один продукт ― наївний, досить простий, прямий, який би дав кредит. Не можна весь час завантажуватися, а з іншого боку ― потрібно навчатися. Нині реалізовується дуже багато проєктів, які створюють з метою мобілізувати суспільство на те, щоби не опускати рук і долучитися чи до лав ЗСУ, чи допомагати на благо України. Головне ― не сидіти, склавши руки.

Сучасним режисерам часто доводиться буквально документувати дійсність в художньому кіно (наприклад, «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд). ‍

Ця практика існує також в Україні і це нормально: чи використовувати світлини, чи хроніки, чи онлайн зйомку документальних свідків. У нас дуже багато документальних фільмів. В Україні дійсно добре кіно. Ми здобули багато європейських перемог. За десять років створили кілька фільмів. Кіно би ще більше розвивалось, якби не війна. Якщо десь щось гальмується, то лише через фінансове питання. Велика галузь потребує великих коштів.

Розвиток українського кіно після війни. Яким Ви його бачите?

Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Наскільки це надовго. Чим довше все це триває, відповідно тим важче нам буде все це відреставрувати. В Україні дуже багато людей, які цінні для кінематографа і зараз перебувають на фронті зі зброєю в руках. Тому я не даю далеких прогнозів. Після перемоги, звичайно, українське кіно отримає європейську підтримку. Україна буде територією дослідження кіно та інших галузей. В мене позитивне бачення, але для цього треба дочекатися перемоги.

Згадаймо ще крайній фільм «Смак свободи». Скільки там Вашої акторської імпровізації?

Я весь час імпровізую. Тільки мертвий цього не робить. Будь-який актор додає щось від себе. Кількість імпровізації залежить від героя, якого граєш. Ніхто не працює на зразок: «Станьте сюди, подивіться праворуч чи ліворуч». Ти приходиш і все робиш сам.

‍

Авторка чуйно ділиться власним досвідом з читачками як із найближчими. Її слова підтримують, зміцнюють та допомагають жити, адже перш за все Наталія де Барбаро аналізує міфи та стереотипи про те, як повинна поводитись жінка та що для неї найважливіше в житті. Ця книга показує, що таке незалежність і свобода та що найголовнішими у нашому власному житті є ми самі. Кожна із нас. 

«В пошуках чуйності» перекладена багатьма іноземними мовами, зокрема українською (переклад відомої української письменниці та літературознавиці Галини Крук). Придбати можна тут.

Публікуємо її фрагменти, серед яких слова авторки саме до українських читачок, які неможливо не цитувати.

Від авторки

«У мене за вікном зараз усе небо чорне від диму», — написала мені зі Львова моя перекладачка Галина Крук. 

«В пошуках чуйності» виникла в перші дні пандемії, за два роки до російського нападу на Україну. Я хотіла, щоб ця книжка несла жінкам щось на зразок світла, полегшення і звільнення від почуття самотності.

Зараз я хочу принести полегшення і звільнення від почуття самотності тобі. Ми не знайомі. Я — твоя сестра. Ці обидва речення — правдиві.

Готелю «Україна», де я вела тренінги для активісток і активістів, уже нема. Ірина, одна з учасниць, яка тоді була вагітною, тепер відвезла свою донечку в село до батьків і є волонтеркою, а її чоловік воює. Позаяк я багато працювала в Україні, то пам’ятаю — тоді безпечні — вулиці Сум, Вінниці,Києва, Львова, Миколаєва й Одеси. Я йшла тими вулицями з жінками, образ яких ношу в серці: з Людмилою, Галиною,Світланою, Уляною й Анною.

22 лютого 2022 року я вирішила розірвати контракт з російським видавництвом, хоч авторська угода вже й була підписана. Ані копійки в бюджет бандита і психопата. Через два дні все почалося.

Попри те все, що трапилося, я знаходжу в своєму серці ще одне почуття — вдячність. Вдячність за те, що багато з нас, польок і поляків, змогли допомогти. Чи знаєш ти, незнайома сестро, яким важливим було для нас усіх і для мене особисто те, що ми могли зробити хоч щось, а не стояти безпорадно осторонь вашого нещастя? І ти, моя сестро Маріє, яку я знаю, чи розумієш, яким щастям для мене є наше знайомство? 

Чим останні місяці виявилися для тебе, яка зараз тримає цю книжку в руках? Що тобі довелося і далі доводиться нести на своїх плечах? Я не знаю. Але знаю, що чим більше маємо внутрішньої свободи і доброго ставлення до себе самих, тим менше влади мають над нами ті, що несуть зло. 

Нехай ця книжка принесе тобі Добро. Нехай буде так, ніби ми взялися за руки: я відчую тепло твоєї руки, а ти — моєї.

Слава Україні!

Вступ

— Чому все не так? — запитала вона мене, а сльози її текли, розмазуючи туш з ефектом подовження вій. — У мене хороший чоловік, діти, робота, квартира. Чому мені не хочеться прокидатися вранці? — І відразу стурбованододала: — Туш потекла?

Ця жінка, моя клієнтка в коучингу, дійшла висновку, що вона живе в стані хронічного підпорядкування. Вона закінчила юридичний, бо так хотіли її батьки. Пішла працювати у велику компанію, бо там можна заробити хороші гроші. Стіни у вітальні вона пофарбувала в той колір, який стилісти вважають модним. «Чому все не так?» — спочатку питала вона. А через дві зустрічі: «Як мені бути щасливою, якщо мене самої в усьому цьому ніколи не було?».

Працюючи з жінками під час майстер-класу «Власна кімната» і на індивідуальних заняттях, я часто помічаю, як багато з них втрачають себе. Як багато з них підлаштовують своє життя до того, чого (на їхню думку) очікують від них інші.

Мені теж траплялося так робити. Коли я почала думати, чому так стається, то збагнула, що це через страх. Страх підказував мені, що якщо я заговорю і скажу те, що думаю, мені можуть відмовити. Що якщо я затримаюся у своєму русі від зустрічі до зустрічі, від тренування до тренування, від завдання до завдання, то втрачу право ходити по Матінці- Землі. Що якщо я замовлю борщ на Святвечір у кнайпі, а не зварю сама, то це буде ганебно.

Усе це виявилося неправдою.

Те, що ми робимо зі страху, віддаляє нас від себе. Віддає режисуру нашого життя Суворій Комісії, яка дивиться на нас холодним оком. І те, що в нас живе й тепле, замерзає від її погляду.

Працюючи над собою, я виявила, що в мені живе ще хтось. Це внутрішня постать, яка, якщо я попрошу її про це, допомагає мені своєю мудрістю та зрілістю. Я назвала її Чуйною Порадницею. Можливо, і ти, заплющивши очі та зробивши кілька вдихів, побачиш Її образ під повіками. Зроби це зараз, навіть якщо лише гортаєш книжку, стоячи d книгарні. Подумай про Чуйну Порадницю.

Як так сталося, що Вона чекає? Звідки це моє припущення, що ти, може, теж помітила Її? Для мене це загадка. Але я відчуваю, що Вона живе і в тобі.

Я роблю це зараз разом з тобою: заплющую очі, щоб побачити Її. Моя Чуйна Порадниця не показує мені свого обличчя, але я бачу край її плаща і бачу, що вона йде стежкою. Серцем я відчуваю, що маю слідувати за Нею.

Якщо я зроблю це, то мій страх зазнає змін і перетвориться на прихильність до себе: так само, як лід у річці перетворюється на сонці на живу, бурхливу воду. Вдих і видих замінять апное; в мені з’явиться місце для мого «так» і «ні», для власних рішень, для розваги, для сердечностідо людей, яких я люблю. І з’явиться віра в те, що вони теж можуть безмежно і безумовно любити мене.

З мого досвіду, цей крок — перетворення страху на певну любов до себе — не одноразовий. Немає ні фанфар, ні фінішної прямої, ні чіткого хепіенду. Цей рух вимагає практики, уважності, щоденного плекання зв’язку із самою собою. Але така практика робить нас день за днем ближчими до себе, робить наше життя більш нашим.

Ця книжка про те, як ми можемо знайти шлях назад, навіть якщо ми дуже від себе віддалилися. Вона веде нас через нерівності, вибоїни та манівці. Але ця дорога чекає на нас. А в її кінці чекаємо на себе ми самі. Як той, хто став на порозі дому і засвітив мандрівникові світло на ґанку.

Пролог

Сон про зашнурованих жінок

Кільканадцять років тому мені наснився такий сон: глибоко під землею, у тому, що нагадує соляну шахту у Величці, є велика водойма темно-зеленої води. Я занурена в темні води цієї водойми; у чорній сукні з дев’ятнадцятого століття, туго затягнутій у корсет, на зразок тої, яку носила Голлі Гантер у фільмі «Фортепіано». Поруч зі мною плавають інші жінки, одягнені так само. Я не бачу їхніх облич. Ми плаваємо, точніше, ми бовтаємося в цій воді, і я, уві сні, знаю, що це якась така гра. Основне правило цієї гри: не можна випірнути, не можна зробити вдих. Тоді, коли мені це сниться, я відчуваю, що задихаюся, що моє тіло повільно починає рухатися вгору, до поверхні. Я відчуваю, що це провал, і що він от-от настане. Мені соромно. Я знаю, що на краю цієї водойми стоїть чоловік — він теж, як і жінки, що плавають навколо мене, не має обличчя, але його силует у моїх спогадах нагадує фігуру крутого бізнесмена, схожого на тих, що дивляться на нас з реклами інвестиційних фондів або вишуканих годинників. Пізніше я назвала його Наглядачем Водойми. Його завдання — пильнувати, щоб ми не виринали з води. Мені здається, у нього в руці палиця, якою він має заштовхувати нас назад у воду. Я знаю, що йому це найпростіше — один рух палицею чи навіть носаком черевика.

Я розповіла про цей сон кільком жінкам. Одна з них сказала, що я була ув’язнена в ньому трьома способами, замкнена на три замки — під землею, під водою та ще в корсеті. «Зашнурована жінка», — подумала я тоді. Це був сон про зашнурованих жінок.

Тоді, коли я побачила цей сон, я не до кінця усвідомлювала його значення, але всім своїм єством відчула, що моїм завданням буде за ним слідувати: виконати ту роботу, до якої він мене покликав. Можливо, якби не він, я і не взялася б за написання цієї книжки.

Я вирішила відстежити цих зашнурованих жінок у собі. Коли я спускаюся темним ліфтом під землю? Коли в повсякденному житті я заходжу у водойму з водою кольору моху, одягнена в сукню, в якій навіть на поверхні й на сонці нікому не було б комфортно? Хто вони і звідки взялися ці мої закуті, ув’язнені частини мене? Хто мій внутрішній Наглядач Водойми?

І найголовніше питання — як мені вибратися звідти, зняти корсет і вийти на сонце? Якої праці це вимагатиме? Від мене?

Від тебе?

Моя відповідь на це питання буде багатосторінковою і не повною. Проте я знаю, що її пошуки — це завдання, яке я не покину. І я відчуваю, що від думки про цю роботу в усьому моєму тілі з’являється радість.

«В пошуках чуйності» (пол. Czuła przewodniczka) Наталії де Барбаро, Wydawnictwo Agora

‍

Першого ж дня роботи ярмарку український стенд відвідали два німецьких політика: уповноважена федерального уряду по культурі та ЗМІ Клаудія Рот, а також федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.

Клаудія Рот відома тим, що захищала права вразливих верств суспільства і брала шефство над політичними ув’язненими в Білорусі. Тепер її увага прикута до України. Клаудія уважно вивчала представлені книжки, спілкувалася з видавцями, а на завершення привітала учасників словами «Слава Україні!».

«Під час геноцидальної війни Росії проти України надважливо розповідати про нас світові, зокрема про наші культуру і літературу», — впевнена Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, який організував наш стенд на ярмарку. Українські голоси мають лунати, оскільки на ярмарку збираються не тільки фахівці галузі, але й прості громадяни, які виявляють щирий інтерес до України.

Біля українського стенду зупиняється українка Каріна. Вона евакуювалася в Німеччину на початку повномасштабного вторгнення, зараз живе за сорок кілометрів від Лейпцигу і відчуває культурний голод. Звичайно, вона могла б придбати електронні версії книг, але їй хочеться погортати паперові примірники. Каже, що запах книги, фактура паперу, ілюстрації дають можливість повною мірою насолодитися читанням.

«Можна замовити книжки з України, але дуже дорога доставка. Інколи виручають знайомі та родичі, які бувають вдома, але багато книг привезти вони не можуть, — пояснює Каріна таку знайому переселенкам з України проблему.

Читання українською дуже бракує. Я придбала квиток на ярмарок за вісімнадцять євро, щоб накупити книжок хоча б на якийсь період

У нас є українське ком'юніті в місті, нам пастори передавали трохи літератури зі Львова, але вона здебільшого для школярів молодшого віку чи зовсім малих дітей. А от для дорослої аудиторії книжок немає. Я вже придбала тут твори Андруховича, класику, казки про котика Кексика. Зараз уважніше вивчу асортимент і придбаю щось іще».

Подружжя німців купує дві дитячі книжки українською мовою. У школі вони вчили російську і намагаються прочитати український текст на російський манер. Для чого їм ці українські книжки? Виявляється, для мами і її трирічної доньки, які втекли від війни з Донецької області й оселилися в будинку цієї родини. Проте ні мама, ні доня українською не розмовляють, отож, німці у такий спосіб вирішили допомогти їм вивчити рідну мову

А ось біля стенду видавництва «Час Змін Інформ» зупиняється чоловік і з помітним акцентом просить розповісти про книжки. Його звати Іваном і, на відміну від Каріни, він живе в Німеччині давно. Каже, що до 2000 року частенько бував у своїх рідних містах Стрию і Дрогобичі. На стенді він обирає собі двотомник Івана Багряного.

«Потрібно перекласти Багряного німецькою мовою і роздавати книжки безкоштовно, щоб німці знали більше про українців і їхній характер, — впевнений Іван. Далі гортає книжку Михайла Ващинця «Всупереч долі» й, виявляється, що доля головного героя твору дещо схожа на долю його бабусі. — Вона теж жила в кількох країнах. Бабуся мала німецьке прізвище, тому радянські вчителі називали її «фашисткою».  

Напрацювання національних наративів стало першочерговим завданням на тлі розв’язаної росіянами не лише збройної, але й культурної та інформаційної воєн. Але частина суспільства продовжує вірити ворожим пропагандистам. А ті досить вправно вигадують подразники для українського та світового суспільства.

Філософ і письменник, колумніст та музикант Тарас Лютий у своєму виступі нагадав, що сучасна війна почалася аж ніяк не в лютому 2022, а на вісім років раніше. А саме протистояння між Україною та Росією триває ще з часів імперських зазіхань Москви. Авдиторія, яку переважно складали громадяни Німеччини, слухала уважно, проте час від часу сумнівалася. Прозвучало питання про князів та Рюрика, на що український професор кафедри філософії Києво-Могилянської академії Тарас Лютий відповів, що він не Путін, аби понад годину мучити слухачів фантастичними та псевдоісторичними доводами.

То як нам зробити так, щоб європейці більше розуміли наш народ, його боротьбу за виживання, чим ми живемо та ким ми є? Одним з інструментів для розуміння став організований Українським інститутом воркшоп з перекладу фрагментів найновішої української літератури.

Одна з координаторок проєкту Неля Ваховська розповіла Sestry: «Ми зібрали групу з восьми перекладачів з української мови на німецьку плюс запропонували їм тандеми з кимось з України, зазвичай, це перекладачі з німецької на українську. Кожен тандем переклав умовні 10 сторінок тексту, щоб потенційний європейський видавець, отримавши пропозицію купити права на книжку, мав уявлення, про що вона. До того ж ми підготували рецензії, і з цим пакетом вже можна йти до німецьких видавництв з конкретною пропозицією.

Цей проєкт є спробою просувати українську літературу в західних видавництвах. Це один з інструментів культурної дипломатії. Ми перекладали різні тексти. Про «шістдесятників», про аварію на Чорнобильській АЕС, репортажі з Бахмуту. Ми маємо багато цікавих тем, чим можемо зацікавити німецького читача».

У центрі уваги дискусій українського стенду — сучасні тексти українських авторів, які були опубліковані німецькою мовою протягом останнього року. Серед них — твори письменниць Олени Стяжкіної та Олени Захарченко, літературної критикині Тетяни Трофименко, а також збірки віршів сучасних українських поетів.

Хочеться виокремити подію, яка прямо вказувала німецькому видавцеві, які книжки варті уваги, а без яких можна прожити. Про це йшлося на панельній дискусії «Це варто прочитати», яку провели вже згаданий Тарас Лютий, літературознавиця Тетяна Трофименко, голова Українського інституту в Німеччині Катерина Рітц-Ратул та славістка Каті Бруннер.

Тетяна Трофименко у своїй книзі «#Окололітературне», яка в німецькому перекладі вийшла під назвою «Гострим пером», дає рекомендації, що читати, а також критикує деякі літературні твори від «високих полиць» до масової поп-літератури. Так, німецьким читачам Тетяна рекомендує Катерину Бабкіну.

Зі свого боку Тарас Лютий рекомендує перекладати поезію фронтовиків, зокрема, збірку «Три медалі в шухляді» Валерія Пузіка, твори братів Прохаськів і велике дослідження Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

Також літературознавці висловили думку про те, що так звані «хардкорні» матеріали з описом жорстокостей російсько-української війни можуть шокувати і гнітити західного читача, тому варто починати з легших жанрів. Таким прикладом може бути роман військовослужбовця Збройних сил України Віталія Запеки «Цуцик».

Одна з найемоційнійших подій ярмарку — читання поезії Максима «Далі» Кривцова на заході «Я поверну своє життя. Обіцяю», присвяченому пам’яті воїна, поета та митця, який загинув на фронті на початку цього року. Люди аплодували і плакали. У заході взяла участь також сестра Максима Анастасія Худавердян.

Паркінг біля павільйонів ярмарку забитий приватним транспортом та автобусами. До входів вишиковуються довжелезні черги. Всередині людський потік розділяється за інтересами — хтось поспішає послухати виступи видавців, інші беруть в руки незліченні примірники коміксів манга, а ось вже виріс кількасотметровий «хвіст» з бажаючих підписати свій примірник книжки в популярного автора. Те, що Німеччина читає немало, видно одразу.

За даними Українського інституту книги, кількість читаючих українців щороку росте (тих, хто читає щодня, вже понад 17%). Книгарень теж стає більше (їх в Україні 400). Кількість нових творів і перекладів також збільшується. Але перед українцями стоїть ще безліч викликів — донести інформацію, популяризувати наші культурні наративи в інших країнах. І міжнародні книжкові ярмарки, а Україна щороку бере участь у шести з них, це один з ефективних інструментів такої культурної дипломатії.

У репортажі використано фотографії авторки та Українського інституту книги

Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.

1. <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
2. Черкаси
3. Ціна правди
4. Селяни
5. Номери
6. Іній
7. Ефір
8. Ми не згаснемо 
9. Спадок брехні
10. Звідки куди

Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк

На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.

Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко

Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.     

‍Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд

Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.   

Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.       

Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв

Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б. 

Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас

Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.          

Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі

Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.   

Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко

Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно. 

Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол

На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.

Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела

У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану. 

20 березня в Києві відбулось нагородження премією «Сила жінок», яку ініціювало видання «Українська правда». Авторитетне журі обрало 100 жінок, які роблять вагомий внесок в суспільне життя України, служать в ЗСУ, є мистецьким та культурним обличчям України, стоять на чолі освітніх ініціатив та проєктів, рухають вперед українську науку. Захід став фінальним етапом проєкту «УП100. Сила жінок», який видання провело вперше, продовживши низку таких чудових ініціатив як «Портрети сестринства» Міжнародного порталу Sestry.eu

Дуже символічно, що саме в цей час в Українському домі експонувалась виставка «Алла Горська. Боривітер». Перша ретроспективна виставка художниці з покоління шістдесятників стала знаковою і дуже зрезонувала із подією «Сила жінок». «Українська жінка сильна, мужня і незламна. Так було і так є», — подумалось мені

Спочатку звернули на себе увагу символіка і кольори бренду. Зелений, фіолетовий та білий — як відомо це три символічні кольори руху суфражисток. Комбінація — це акронім Give Women the Vote, якому відповідає Green, White and Violet, а також символьне значення кольору: фіолетовий — шляхетність, білий — чистота, зелений — надія. Зі сцени Севгіль Мусаєва підтвердила мою здогадку. Так, ці кольори були обрані не випадково, аби підкреслити історичні паралелі та історію боротьби жінок за визнання своєї ролі у суспільстві. 

«Ми хочемо розказати про жінок, які приєдналися до війська або стали волонтерками, які попри все рухають науку та культуру, освіту та спорт у найважчий період української держави, які чекають на своїх дітей, коханих з полону, які втратили найдорожчих. Які, незважаючи на щоденний біль втрат, щодня вчаться жити заново, — так представляла проєкт головна редакторка УП Севгіль Мусаєва. — Сьогодні українські жінки відіграють важливу роль у нашому спротиві. Це і військові, і волонтерки, і правозахисниці, і мисткині, і спортсменки. Цим проєктом ми хочемо відзначити зусилля жінок, які рухають країну вперед у найважчий період її незалежності».

В залі було багато знайомих облич. Серед тих, кого оголошували переможницями: політикині, волонтерки, ветеранки ЗСУ, — ті жінки, чия діяльність є рушійною силою в суспільстві, на фронті, в громадському житті. Як  на міжнародній арені, так і у кожному з регіонів України. Дізнавалася нові для себе імена. Знайомилась із справжніми героїнями. Надзвичайно раділа нагороді Джамали, яка принесла Україні перемогу на Євробаченні та Альони Альони, яка разом із Jerry Heil представлятиме Україну цьогоріч  в Мальме. 

Спеціальною гостею церемонії нагородження лауреаток проєкту «УП 100. Сила жінок» стала міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонґрен та виконувачка обов'язків Директора місії USAID пані Кім Кім Ї. Шанована гостя із Нідерландів запевнила присутніх в подальшій допомозі Україні. Цього дня Нідерланди офіційно оголосили про підтримку в розмірі 350 мільйонів євро. За словами пані Кайси Оллогрен, Нідерланди закуплять боєприпаси для літаків F-16, які цього року має отримати Україна.

Високі гості та всі запрошені до виступу акцентували на особливій ролі українського жіноцтва. «У війни жіноче обличчя», — казали вони. Це обличчя жінок, які в перші дні повномасштабного вторгнення приєдналися до війська або стали волонтерками. Жінки, які рухають науку та освіту, культуру та бізнес у найважчий період існування української держави. Які чекають на своїх дітей, коханих з фронту або з полону. Які втратили найдорожчих. Які, незважаючи на щоденний біль втрат, вчаться жити наново. Українська жінка сьогодні — це про те, як, перемагаючи біль і страх, шукати сенси там, де їх інколи неможливо знайти, підніматися і йти далі. Для того щоб жіноче обличчя війни одного дня стало «жіночим обличчям» перемоги.

Так, у категорії «Суспільство» відзначили волонтерку та засновницю проєкту «Птахи» Тату Кеплер, керівницю Центру підтримки аеророзвідки Марію Берлінську, політувʼязнену Леніє Умерову, правозахисницю та голову організації «Центр громадянських свобод» Олександру Матвійчук, керівницю Superhumans Center Ольгу Руднєву, керівницю Асоціації родин захисників «Азовсталі» Катерину Прокопенко, засновницю благодійного центру «Місто Добра» Марту Левченко, виконавчу директорку громадської організації «Центр протидії корупції» Дарʼю Каленюк, співзасновницю освітньо-волонтерського центру «Халабуда» Людмилу Чичеру, бойову медикиню Марію Назарову.

Серед лауреаток — шестеро журналісток: керівниця «Голосу Америки» в Східній Європі Мирослава Гонгадзе, журналістка, блогерка, засновниця фонду «Варто жити» та проєкту «Я, Ніна» Яніна Соколова, головна редакторка The Kyiv Independent Ольга Руденко, журналістка, продюсерка, лауреатка Пулітцерівської премії (2023) та Національної премії України імені Тараса Шевченка Василіса Степаненко, раніше співробітниця Суспільного, а нині парамедикиня медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух

Окремо відзначили захисниць України: лідерку Жіночого ветеранського руху Андріану Арехту, керівницю медичної служби «УЛЬФ» Аліну Михайлову, парамедикиню та військовослужбовицю Юлію Паєвську («Тайру»), бойову медикиню Анну Федорчук («Пуму»), аеророзвідницю Юлію Микитенко, журналістку та військову Валерію Суботіну, кулеметницю Оксану Рубаняк, снайперку Анастасію Савку, військовослужбовицю «Азову» Аліну Мелешко-Габурич, бойову медикиню добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірину Цибух, командирку мінометного взводу Ольгу Бігарь, керівницю патронатної служби «Азову» Олену Толкачову, військовослужбовицю ЗСУ Ярину Чучман-Миньо, снайперку та засновницю БФ «Свої» Лесю Литвинову, віцепрезидентку Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова Галину Алмазову.

З повним списком відзнак можна ознайомитись на сторінці проєкту: https://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2024/up100-women_power_leaders/ 

Наймолодшою лауреаткою стала школярка, учениця 11 класу Дарія Кучеренко. Дівчина волонтерить та опікується позашкільною освітою для дітей. Найстарша володарка відзнаки, 93-літня Ніна Опанасівна Вірченко — українська науковиця, математик, доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН ВШ України. Член Австралійського, Американського, Бельгійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств.

Одну із панельних дискусій вів журналіст та політичний оглядач Роман Кравець. «Що ви перестали вміти робити з початком війни?», —  запитав він запрошених учасниць. І відповіді були такими справжніми і людяними. Ми перестали вміти засинати. Ми перестали переходити на мову ворога в переписках. Ми перестали планувати на довго. Ми перестали боятись, що війна може прийти, бо вона таки прийшла на нашу землю. 

«Ми стали тими ручками, які готові підставити, аби допомогти всім навколо, — сказала в своїй промові засновниця Superhumans Center Ольга Руднєва. — Ми навчились дуже тихо плакати, але дуже гучно захищати свою країну. Коли закінчиться ця клята війна, в мене назавжди буде гордість, що я мала честь бути українською жінкою під час війни і жити разом з усіма вами в один час. І докладатись до перемоги».

Це важливі слова. Безумовно, достойних жінок значно більше, аніж сто. Майже кожна українська жінка в наш час гідно витримує випробування, допомагає фронту, або служить в ЗСУ сама. Премія — це  нагода сказати дякую і лише початок. Країна має знати своїх героїв і героїнь. Має відчувати силу своїх жінок. 

‍

‍

Вистава у формі мюзиклу «Харків! Харків!» розповідає про долю авангардного театру «Березіль» і його творця — режисера-реформатора Леся Курбаса, який діяв у Харкові в 1925-1933 роках. Як зазначено на сайті театру, це вистава «про конфлікти між містом і театром, директором театру і режисером, режисером і глядачем, режисером і акторами... Доля Курбаса стає метафорою долі кожного творця — а може, кожного з нас. Кожного, хто бореться за свої ідеали».

Це історія про те, як театр Курбаса приїжджає з Києва до Харкова, і що з ним відбувається далі. Сергій Жадан відтворює історичні факти, але змінює фінал історії. «Не хотілося вбивати чергового нашого генія, а оскільки у своїй виставі ми самі собі творці, то можемо залишити Леся Курбаса живим, ще й вручити йому «Оскар», — зізнається Sestry режисерка Світлана Олешко. — Все це чудово збіглося з тим, що інша харківська команда отримала справжній «Оскар» за фільм «20 днів у Маріуполі».

Харків — колиска українського авангарду. У 1920-х роках тут жили і працювали видатні митці — не лише письменники, а й художники, скульптори, кінорежисери. Вони увійшли в історію як «Розстріляне відродження». Майже всі вони загинули під час сталінських репресій у 1930-х роках, а їхня творчість була на десятиліття викреслена з офіційної історії української культури.

Український режисер, драматург і актор Лесь Курбас створив експериментальний театр українського модернізму, поєднуючи національні театральні традиції з найновішими сучасними формами європейського театру. Він реформував українське театральне мистецтво, зламав існуюче сприйняття того, як має працювати актор і реалізував ідею створення театру європейського рівня з національним ядром. Лесь Курбас говорив, що театр має бути таким, яким суспільство буде завтра. Але радянська влада всього цього не оцінила, режисера було засуджено й вбито в урочищі Сандармох. Проте пам'ять про нього вбити не вдалося.

Творці 6-серійного серіалу не побоялись того, що дітей та тварин складно перевершити в органічному акторському існуванні та ризикнули поставити в осердя історії дівчинку Варю (7-річна Злата Кардаш) з її улюбленим песиком Фрідою, яких відважно вивозить з-під обстрілів тітка Анна (Оксана Черкашина). Зрештою, весь акторський склад є блискучим, адже польку Басю, яка, як можемо відразу відчути, стане близькою подругою Анни, її польською посестрою, зіграла Лена Ґура, яка минулоріч отримала «Золотого ангела» як багатообіцяюча європейська акторка на 21-му Міжнародному кінофестивалі «Tofifest» у Торуні та нагороду на Фестивалі польського художнього кіно в Ґдині за роль у фільмі «Імаґо», до якого також написала сценарій.

В роль її чоловіка втілився відомий з “M jak miłość” («К як кохання») Міколай Рознерський. Александра Конєчна, трьохразова лауреатка Орла (щорічної премії Польської кіноакадемії), за ролі у фільмах «Остання сім’я», «Кіт з собакою» та «Тіло Христове», зіграла чи не найцікавіший за емоційною палітрою образ матері Тадеуша, свекрухи Басі, яка звикла усе контролювати та має великі труднощі з сепарацією власного сина та прийняттям чужих у свій дім. Не хочеться спойлерити, але зрозуміло, що десь ця крига та й скресне, а тим часом глядачі мають змогу бачити пригоди, сльози радості та смутку українських вимушених міґранток на фоні актуальних проблем польського суспільства, зокрема, на прикладі родини серіальних Ліпіньських з мальовничих Мазур. 

Режисерський тандем Анни Малішевської і Тадеуша Лисяка інтриґує, адже знаємо, що короткометражна стрічка Тадеуша Лисяка «Sukienka» («Сукенка») номінувалась на Оскара, будучи при тому щойно дипломною роботою у Варшавській кіношколі, а повнометражний дебют Анни Малішевської «Тато» і серіал |"Infamia" («Ганьба») теж не могли не спонукати стежити далі за роботами режисерки. Можна сказати, що усі ці попередні фільми режисерів у свій спосіб говорять про інакшість та пошуки спільної мови з іншим. Та ще Артюр Рембо, французький поет-символіст, писав: «Я це хтось інший», і здається, що цій двійці режисерів важливим є побачити себе в іншому і vice versa.

Як на мене, «Тата» і «Будемо жити разом» взагалі можна було би об’єднати в якусь трилогію. Підозрюю і сподіваюсь, що Анна Малішевська вже має наступний задум. Ці дві роботи, наче перетікають одна в одну, і найважливішим для нас, дівчат з України, є те, що героїні-українки тут не є стереотипними прибиральницями чи Попелюшками

‍

В фільмі «Тато» Світлана (Євгенія Муц), мама української дівчинки Оленки (Поліна Громова), є активісткою феміністичного руху, її батьки взяли на себе виховання внучки, щоб донька продовжувала навчання у ВНЗ. Анна (Оксана Черкашина) в «Будемо жити разом» є архітекторкою та викладачкою, а її сестра Марія, мама Варі залишилась у Україні, бо є лікаркою та рятує життя людей на війні. Ще неможливо не згадати напрочуд сильну роль Марії Свіжінської (бабусі) в «Таті» та її колискову, яка блискавично пригадалась під час сцени в «Будемо жити разом», коли в центрі для біженців молода жінка, яка паралельно стала матусею та вдовою, пронизливо співає своїй новонародженій дитинці. 

«У самій ідеї серіалу для мене було найважливішим закласти та презентувати образ незнайомої до цього масовому польському глядачеві українки — не традиційної заробітчанки, а вимушеної біженки, яка насправді є селфмейдвумен, з успішною кар'єрою, гарною професією, знанням мов, гідним життям, яке забрала у неї війна. Щоб це зламало стереотипи. Щоб польська героїня і українська зрозуміли, що насправді вони схожі, як сестри, і рівні. І також, щоб це усвідомило старше покоління поляків, яке репрезентує свекруха Басі. 

‍

Тож головне сценарне завдання було — позбутися стереотипів і показати те, що поляків та українців об'єднує, а не те, що розділяє. Колись мені це вдалось у популярному в Польщі серіалі «Анна Герман», сподіваюся, і цього разу вийде 

‍

Ну, а в основу історії лягла наша з сестрою та дітьми  втеча з Бучі після 24-го лютого 2022 року», – розповіла виданню Sestry українська cценаристка серіалу «Будемо жити разом» Аліна Семерякова.

Дві кіноісторії є дуже теплими й будуючими з погляду взаємин наших двох країн, притому зі здоровим почуттям гумору. А ще в обидвох із них можна побачити Оксану Черкашину та захопитись дитячими акторськими роботами (Поліна Громова, Клаудія Курак в «Таті», Злата Кардаш в «Будемо жити разом»), а над саундтреком до двох трейлерів працювала Марія Пешек. Перші кадри «Будемо жити разом» просто підхоплюють нас й переносять на залізничний вокзал «Варшава центральна» наприкінці лютого 2022-го: налякані люди, хаос, який опановує людська сердечність, співчуття. Гострі емоції, які дещо розмились з плином часу. Та вже звучить критика, що авторам серіалу не вдалось досконало відтворити й пригадати цю атмосферу солідарності й підтримки, коли поляки відчинили свої домівки для українців. Чи може 6-серійний серіал реанімувати ці почуття? Перш за все, сподіваємося, що ситуація не є настільки критичною, й вони залишаються живими, та й фільм може бути лише однією із цеглинок в будівництві та укріпленні того, що ми вже маємо. 

Радимо самим дивитися по обидва боки кордону, спільно, там, де ми вже живемо і будемо жити разом, бо в цьому фільмі є усе, що хотіла Анна Малішевська, про що поділилася із виданням Sestry: 

«Мене цікавлять непривілейовані люди, які борються з труднощами через свою іншість. Цей мотив з'явився у фільмі «Тато» і серіалі «Ганьба». Я хотіла би, щоб світ став трохи толерантнішим і приязнішим. Для мене найважливішим у серіалі «Будемо жити разом» є роздуми про те, що спільне життя — чи то в одній країні, спільноті, сім’ї, стосунках — завжди породжує конфлікти та ворожнечу. Рідко буває, щоб одна сторона мала однозначну рацію. Компроміси тяжкі, а емоції часто переважають. Часом просто не вдається знайти спільної мови. Проте варто шукати те, що об’єднує, і поважати те, що роз'єднує.»

«Будемо жити разом» доступний на TVP VOD та щоп'ятниці о 20:35 транслюється на каналі TVP1.