5 найцікавіших польських фільмів та серіалів

Наші редакторки та авторки у цей особливий день написали кілька слів про свою роботу у Sestry, про своїх героїв, про свої емоції — про все, що стало таким важливим за цей рік роботи у медіа. 

Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry

Наш рік на передовій боротьби за правду. Ми — спільнота жінок. Жінок-журналісток. Жінок-редакторок. Наша сила — це наш голос. Ми виступаємо за спільні європейські цінності, демократію та мир. Ми — голос усіх тих, хто, як і ми, вірить, що майбутнє — за діалогом, толерантністю та повагою до прав людини. Вони вірять у світ, де ми зможемо пробачити собі старі образи і зосередити нашу енергію на побудові кращого майбутнього. Їх не розділяють слова політиків. Щодня ми робимо все можливе, щоб почути і зрозуміти одне одного, бо знаємо, що тільки так можна боротися з дезінформацією та фейковими новинами. Наш голос, наша боротьба так само важливі для нашої безпеки, як нові танки та безпілотники. Протягом цього року ми дали притулок тисячам історій на шляху до побудови кращого світу. Ми розуміємо, що побудова сильної, багатоетнічної, солідарної спільноти — це довгий шлях, і ми лише на початку.

Марія Гурська, шефредакторка Sestry

Коли ми з колегами з Gazeta Wyborcza вирішили створити Sestry.eu, була друга зима війни. Моя новонароджена дочка лежала у візочку у червоному комбінезоні з пряничними чоловічками і вміла лише всміхатися і тягнути ручки до мами. Сьогодні моя Амелія — це міцний малюк, який бігає парком коло нашого варшавського дому, гучно кричить «Мамо, лови м'яч!», сміється, коли підкидаю її на ручках, жаліє ляльку, коли та плаче. 

Вона ще не знає, що таке Україна. І тому я роблю це медіа. Не для того, щоб колись розповісти моїй дитині про батьківщину. А для того, щоб вона виросла у незалежній, безпечній, успішній Україні — вільною громадянкою Європи. 

Тетяна Бакоцька, журналістка

Публікації в Sestry працюють — надихаючи читачів допомагати. Після виходу моєї статті про ольштинських притулок для біженців, який закрили і деякі українці опинились у вельми скрутному становищі, п’ять українських родин повідомили, що їм стали допомагати. Самотні мами, які виховують неповнолітніх дітей, отримали продукти й одяг, а також повні рюкзаки для школи. 

Завдяки публікації «Вітрила рятують життя» і Пйотру Палінському вдалося зібрати в Польщі сотні метрів вітрил, з яких пошиють ноші для поранених військовослужбовців. 24 серпня 2024 року скаутка з Ольштина Дорота Лімонтас у складі гуманітарного конвою завезла вітрила до Києва. А до кількох київських лікарень  — медичне обладнання, яке передали з Воєводського шпиталю для дорослих та Воєводського дитячого шпиталю в Ольштині.

Після публікації про скромного автомеханіка пана Пйотра, який у 2022 році подарував українським дітям понад 500 велосипедів, ініціатива отримала «нове життя». І знову сотні дітей — не лише в Ольштині, а й у інших регіонах Польщі, — отримали в подарунок велосипеди. В Україну теж завезли велосипеди — для дітей-сиріт, яких взяла під опіку в свою родину Тетяна Палійчук, про яку ми теж писали.

Наталія Жуковська, журналістка 

Sestrу особисто для мене стали тим рятівним колом, яке допомогло і підтримало у складну хвилину. Повномасштабна війна, переїзд в іншу країну, адаптація… З цим зіткнулися мільйони українських жінок, втікаючи від війни і залишаючи домівки. Мені пощастило займатися у Польщі улюбленою справою — журналістикою. А ще більше мені пощастило спілкуватися з тими, хто своїми справами щохвилини пише новітню історію України, — волонтерами, військовими, бойовими медикинями, громадськими активістками. 

Я пам’ятаю кожного з героїв своїх матеріалів. Оповідати про них можна безкінечно. Здавалося би журналіст, записавши розмову і видавши матеріал,  може про неї забути. Десь так і було за понад 20 років моєї роботи на телебаченні. Відзняті герої новинних сюжетів швидко забувалися. Але тут усе навпаки. Навіть після спілкування з героями я продовжую стежити за ними через соцмережі. І хоча ми зустрічалися лише в онлайн-просторі, багато з них стали для мене друзями. Тож, підсумовуючи рік, можу лише подякувати долі за можливість розповідати світові про неймовірних і сильних духом українців і українок. 

Александра Кліх, редакторка 

Коли рік тому ми почали створювати команду редакції Sestry, я відчула, що це був особливий момент. Такі медіа дійсно потрібні. У жорстокому світі війни, світі нових технологій і криз, світі, де інформація, фотографії, емоції атакують нас з усіх боків — ми шукаємо порядку та сенсу. Ми шукаємо нішу, яка дасть відчуття безпеки, умови для мудрих роздумів, але також місце, де можна просто поплакати. Ось що таке Sestry — це медіа нового часу, міст України до Євросоюзу.

Робота з українськими колегами відновила мою віру в журналістику. Це відновило в мені відчуття, що медіа не мають бути фабрикою кліків чи ареною конфліктів, а джерелом знань, правди, навіть болючої і справжніх емоцій, які можна дозволити собі пережити в найважчі моменти. Завдяки роботі в Sestry, щоденному погляду на Україну, в мені ожили найважливіші запитання: «Що таке патріотизм сьогодні? Що означає бути європейським громадянином? Що означає відповідальність? Що я можу робити сам — щодня, постійно — щоб врятувати світ? І нарешті: звідки я? для чого? куди я їду?». Такі питання не дають спокою людині, коли вона на межі. Тому що ми створюємо ЗМІ у світі, який на межі. Дівчата з України, їхній досвід і переживання, змушують мене усвідомлювати це щодня.

Марія Сирчина, редакторка

Кількість наших читачів невпинно росте — цифри говорять про те, що тільки в цьому році наша аудиторія збільшилась у 8-10 разів порівняно з минулим роком. І це тому, що Sestry — незвичне видання. Більшість із нас, журналістів, через війну живе в інших країнах, але з усіх цих країн ми пишемо про те, що нам болить. Про Україну і її сильних людей. Про те, що нам заважає перемогти ворога — аби достукатися до тих, хто має владу нам допомогти. Про складнощі на новому місці і те, як ми їх долаємо. Про наших дітей. 

Ми намагаємось говорити з людьми, які надихають і дають світло в ці темні часи. Це волонтери, митці, лікарі, спортсмени, психологи, активісти, вчителі, журналісти. А найголовніше — воїни. Колись я мріяла, щоб в Україні змінилась еліта і долю країни вирішували гідні люди. Бажання втілилось — правда, у збочений спосіб. Нові герої нашого часу — військові, які благородно тримають на власних плечах ваготу боротьби з ворогом і байдужості світу. І тут, у Sestry, ми знову і знову розповідаємо про них усім, хто має інтернет і серце. Трьома мовами. Сподіваючись, що ці історії не дадуть забути їхні імена чи спотворити їхні вчинки. 

Сестра — це та, хто може бути будь-де, але все одно є близькою. Вона дратує тебе, але якщо її образять, ти стаєш на її бік і простягаєш їй руку. Саме таким виданням хочеться бути. Надійним і близьким. Аж до перемоги — і після неї теж.  

Марина Степаненко, журналістка

З Sestry я 9 місяців. За цей час народилися 22 потужні інтерв’ю з людьми, з якими колись я лише мріяла поспілкуватися особисто. Депутати, генерали, командувачі, а також один найсмертоносніший пілот ВПС США. Домовитися з останнім було вкрай складно — жодних контактів у мережі, окрім видавництва, яке публікує його книжки. Існувала також фан-сторінка Дена Гемптона у фейсбуці. Виявляється, він й є її адміністратором і активно відповідає на повідомлення. 

Курту Волкеру я писала протягом двох місяців — і таки вийшло домовитися. І моя гордість — Бен Годжес, чиї контакти колись давно добувалися під грифом «цілком таємно». 

За ці 9 місяців я винесла для себе такі уроки: не бійся просити про інтерв’ю своєї мрії; між спілкуванням з українськими зірками та закордонними генералами — завжди обирай друге. Я щаслива бути місточком між їхньою експертною думкою та нашими читачами.

Катерина Трифоненко, журналістка

«А чого ви мене про це питали?». Це один з тих кумедних випадків, які залишаються в пам’яті. Я працювала над статтею про військовий рекрутинг, за задумом частина цього розбору була присвячена міжнародному досвіду. Одним з спікерів був фахівець — американець армійського рекрутингового центру. Я одразу попередила свого співрозмовника, що питання будуть максимально прості, адже нас читають люди, які не обізнані з усіма деталями устрою американської армії. Жодних заперечень з його боку не було. Ми записали інтерв’ю. Пройшло кілька днів, аж раптом отримую від нього повідомлення, яке починається зі слів: «Мене досі дуже бентежить наша розмова. Я постійно думаю про питання, які ви мені ставили. Власне — чому ви мене про це питали?». І це було доволі довге повідомлення, в кожному рядку якого  буквально читалось «а чи ви часом не шпигунка?». Це був перший такий досвід на моїй пам’яті. Щоб не травмувати експерта ще більше, запропонувала вилучити його коментарі зі статті, якщо його аж так налякала наша розмова. А втім, він не заперечив проти публікації. Хоча, не впевннена, може він і досі вважає, що це все було не випадково.   

Наталія Ряба, редакторка

Я вільна. Ці два слова якнайкраще описують мою роботу у Sestry. Я вільна робити те, що мені подобається і що я вмію робити якнайкраще. Я вільна від будь-яких обмежень: наша редакція — це колектив однодумців, де кожен довіряє одне одному, тому ніхто не забороняє експериментувати, пробувати щось нове, пізнавати та втілювати це у життя. Я вільна від стереотипів. Наша мультинаціональна команда продемонструвала: неважливо, якої ти національності і які історичні суперечки спіткали наші народи, ми є одним цілим, ми робимо спільну справу заради перемоги України, заради перемоги демократичного світу. Я вільна бути у нашій редакції тим, ким я хочу. Так, я працюю редакторкою, але водночас я беру свій фотоапарат і біжу як репортерка на акції протесту, на виборчі дільниці — куди мені хочеться. Ніхто мені не забороняє творити те, що я хочу. І я вдячна за цю свободу. Це окрилює.  

Анастасія Канарська

Як багато хто з дівчат, я завжди думала, що хочу мати саме сина. Ну, гаразд, двійко, але в цій комбінації мусив бути син. Аж у момент, коли прямо пропорційно з кращим розумінням себе та світу підвищилась ймовірність взагалі не мати дітей, вміння бути доброю мамою для ще однієї щасливої, самодостатньої жінки здалося завданням вищого рівня і чимось неймовірно захопливим. Не конкурувати, а вчитися одна від одної, дбати про власні кордони і поважати інших — це робить працю в жіночому колі ресурсною. Для мене початок співпраці із Sestry, мабуть, невипадково збігся з глибшим аналізом жіночої лінії свого роду, сильної, як і мої колеги-редакторки, в кожній з яких у різні моменти проявляються Деметра, Персефона, Гера, Афродіта, Артеміда чи Гестія. А теми власних текстів чи редагованих і перекладених мною часом неймовірно перегукуються з актуальними життєвими подіями чи роздумами. Можливо, в цьому і є якась магія сестринського кола.

Олена Клепа, спеціалістка СММ  

«Почуваюся тут потрібною». На першу співбесіду в Sestry я прийшла за три місяці до офіційного старту проєкту: в старих саморобних шортах, в футболці, яку взяла в пункті гуманітарної допомоги, з зачіскою «кульбабка», наче перед самим офісом зняла будівельну каску, і з 7-річним досвідом на телебаченні. Я не шукала роботу. Мені було спокійно і зручно працювати охоронницею на будівельному майданчику. Не гаяла часу даремно. Постійно вчилася, брала участь у безкоштовних онлайн-тренінгах. Але чомусь всі керівники час від часу питали: «Ти вже щось запримітила для себе? Є якісь цікаві вакансії?» Вони казали, що мені тут не місце і я варта чогось більшого, створена для іншого. 

Sestry знайшли мене самі. Тому, коли я вперше йшла на зустріч, то вирішила: «Або пан, або пропав». Це не була типова співбесіда. Це була зустріч людей зі схожими цінностями та спільною метою. Ми говорили різними мовами, але розуміли одне одного з пів слова. Плани були амбітні і, на перший погляд, нереальні. Їм потрібен був керівник соціальних мереж. Мене безмежно лякала відповідальність, але я ніколи не кажу «не вмію», поки не спробую. Досвід показав, що всьому можна навчитися. В Sestry я відчуваю себе потрібною. Відчуваю, що мені є куди рости. Мені подобається, що я можу обʼєднати тут весь свій набутий досвід, що я можу експериментувати. Але найважливіше те, що мене перестали мучити докори сумління. В моїй країні війна. Ворог не лише на фронті. Російська пропаганда розпустила свої щупальці далеко за межі своїх кордонів. І, створюючи матеріали для соціальних мереж, розповідаючи тут в Польщі про українців на передовій, а українцям про поляків, які «не втомилися від війни», я допомагаю Україні вистояти в інформаційному просторі.

Беата Лижва-Сокул, фоторедакторка

Коли багато років тому у колеги-фоторедактора виникла ідея змінити роботу і спробувати свої сили за кордоном, один редактор категорично відрадив її від цього: «Ти ніколи не будеш такою впізнаваною в редакції в Нью-Йорку чи Лондоні, як вдома. Ти не досягнеш того ж рівня мови, що й твої англомовні колеги, максимум — будеш асистентом головного фоторедактора. В іноземній редакції ти завжди будеш іноземцем». Вона послухалася і залишилася в країні, хоча в університеті вивчала англійську мову, і знання мови не було б перешкодою. Через кілька років вона залишила професію. Вирішила, що журналістика їй більше не потрібна і її просто не існує вже. 

З того часу багато чого змінилося в медіа, і багато хто думає, що в епоху соціальних мереж журналістика взагалі більше не потрібна. Світ змінюється, тож ЗМІ теж змінюються. Однак я сама не перестала вірити в їхню роль. Я не втекла від них, а навпаки, шукала для себе нове місце. Так я потрапила в Sestry, де познайомилася з редакторами та журналістами, які приїхали до Польщі з охопленої війною України. Після року спільної роботи я знаю, що ми дуже схожі одне на одного, але багато в чому відрізняємося. Ми прислухаємося одне до одного, сперечаємося, разом ходимо на виставки і випиваємо вино.

Коли я почала працювати в Sestry і ми з головною редакторкою сайту Марією Гурською обговорювали, які фотографії мають його ілюструвати, я почула: «Це твій сад». Це було одне з багатьох фантастичних висловлювань, які мені довелося почути протягом наступних місяців спільної роботи — слова, які будували наші професійні та приватні стосунки. В епоху фейкових новин, ботів і кризи ЗМІ для мене, як для фоторедактора Sestry, від самого початку було особливо важливо, як ми розповідаємо про те, що відбувається в Україні, за допомогою фотографій. Я спостерігаю за медіа у світі, і завдяки редакторам нашого сайту помічаю, що ці зображення часто поверхневі, не засновані на безпосередніх свідченнях чи досвіді, стереотипні. 

Для мене безпосередній контакт з журналістками та редакторками з України є безцінним у моїй щоденній роботі. Я переконана, що журналістські проєкти, засновані на такій співпраці, — це можливість для медіа майбутнього. Це гарантія надійності та ефективності там, де на кону долі людей у найвіддаленіших куточках світу.

У фільмі Кетрін Бігелоу «Ворог номер один» є сцена, коли головний герой, агент ЦРУ, відповідальний за захоплення Осами бен Ладена, стикається з групою морських піхотинців, учасників операції. Один з них, сумніваючись в успішності операції (особливо через те, що його має очолити жінка), запитує своїх колег: «Чому ви їй довіряєте? «Чому я повинен їй довіряти?». На це інший відповідає: «Тому що вона знає, що робить». Саме так я відчуваю себе в редакції Sestry. Я працюю з редакторами та журналістами з України, які знають, що вони роблять і чому. І мені це дуже комфортно.

Ганна Яровенко — українська журналістка та кінорежисерка. Від початку повномасштабної війни разом з матір'ю і дітьми знайшли прихисток у польському містечку Млава. Попри все, Ганна і там намагається реалізувати свої кінопроєкти. Наразі працює над документальним фільмом «Голос мами» — про досвід неймовірної дружби польської і української мам на тлі війни і психологічних криз їхніх родин.

Прокинулася у Києві — заснула у Варшаві  

Повномасштабну війну я зустріла у Києві. Причому жодних тривожних валіз ми не збирали. Лише підготували документи. О 5-й ранку я прокинулася від виття машин. Мої вікна виходять на Батиєву гору. Там було багато вороння, яке кричало немов у середньовіччі. Я одразу зрозуміла — щось відбувається. Включивши телевізор все стало ясно. З екрану виступав Путін і виголошував про початок так званої спецоперації. Подзвонив кум, який розповів про падіння ракети біля його дому. Після цього я зібрала дітей, маму та документи і ми поїхали у село біля Ірпеня до батька.

Ще у 90-х роках, коли я робила програму про війну у Боснії і Герцеговині, запам’ятала один з ключових моментів — коли починаються бойові дії, треба виїжджати у село. Нібито там більше шансів вижити

Є дрова, вода з колодязя, город. Щоправда, один з постулатів звучав так — якщо у вас є діти, то ви — мертвець, бо вони в усьому вас сповільнюватимуть. Майже одразу по приїзду ми почули як йшов бій і працювала артилерія у Гостомелі — неподалік від нас. Над хатою літали винищувачі.

Розуміла, що залишатися там не можна. Тієї ночі ми спали одягнені, але заснути я не могла. Три доби не спала від моменту початку великої війни. О першій ночі почула потужний вибух. Закричала: «Вставайте! У вас є 10 хвилин, аби зібратися. Ми їдемо звідси». Дорогою у бік Києва, Варшавською трасою, їхали великі колони техніки. Спочатку подумала, що це наші, українські танки, але то були ворожі. Вже згодом дізналася, що о 6-й ранку, у Бучі, вони розстрілювали цивільні автівки. Якихось три години  врятували нам життя. Мама поїхала зі мною, а батько лишився. На ранок він потрапив в окупацію.   

Просто доля

У довжелезній черзі на українсько-польському кордоні ми простояли 25 годин. Я згадала про журналістку, яка колись брала у мене інтерв’ю під час показу мого фільму «Вільні люди» у Любліні на Ягелонському фестивалі. Написала їй: «Мар'яно, дуже перепрошую, але наразі разом з мамою і двома дітьми стоїмо на кордоні. Що б ви порадили мені робити у цій ситуації?». І вона через соцмережі майже одразу знайшла польську родину, котра зголосилася нас прийняти у себе вдома.   

Адаптація у чужій країні видалася не простою. По-перше, ти нічого не знаєш. Таке враження, що тебе, як котеня, кинули у воду. Ти одразу спускаєшся на рівень п'ятирічної дитини

Однак найбільшим моїм здивуванням було те, до якої польської родини ми потрапили. Це були Кая і Януш Прусіновські. Коли вони показували нам свій дім, на стіні я побачила диск, який називався «Серце». І саме його я привезла зі Львова у 15-му році. Ми заслуховували цей диск з колишнім чоловіком буквально до дір. І, уявіть, минає 5 років, і я зустрічаюся з автором тих творів вживу. Я все своє життя займалася етнографією, робила фільми про етно-музикантів — і ось зараз за таких обставин потрапляю саме до цієї родини, найвідоміших етно-музикантів Польші.

У поляків є дуже гарне слово «los». Відповідник нашому — доля, те що невідворотнє. І оце був той «los», який стався у нашому житті. Вже наступного дня після приїзду ми разом з Каєю пішли до місцевої школи. Оресту на той момент було 13, а Мальві  — 5. Сина одразу прийняли у 7-ий клас, а доньку — до дитячого садочку. У будинку Прусіновських ми прожили впродовж трьох місяців. І саме там народилася ідея зробити черговий документальний фільм. Цього разу автобіографічний. До реалізації задуму підштовхнула сестра Лариса. Вона ж допомогла і фінансами.

«Голос мами»

Відзнятий фільм — історія від мого імені про життя у польській сім'ї. Це про жіночу силу, взаємодопомогу. Про те, як донька Мальва сумує за своїм батьком, як син Орест змушений дорослішати. У фільмі — декілька ліній. Є про жіночу силу, взаємовідносини батька з донькою, сум за одне одним і неможливість зустрітися. Є також сцени з моїми батьками. Насправді маю багато матеріалу, який пішов наразі у кошик. З відзнятих сцен можна робити серіал з 4-х частин. Кожна сцена щось промовляє глядачеві.

Найфілософська, коли ми сидимо з Каєю біля озера рано вранці. Після операції на горлі мій голос став грубуватим, ніби я все життя палю. Хотілося біля озера поговорити саме про голос. Чи можна якось його відродити? Кая давала мені поради. Робила зі мною голосову гімнастику, ми співали. Це був дивний стан. Галявина, озеро залите сонцем і ми, тримаючись за руки, співаємо пісню про сонце. Режисури не було, ми не домовлялися ні про що. А потім Кая насвистіла якусь пісеньку і каже: «Ти чуєш, як кумкають жаби?». Кажу: «Так. Все живе має свій голос, але я відчуваю себе напівживою». Саме з цієї сцени я взяла назву фільму «Голос мами». Також цікавою є сцена з лялькою-мотанкою. Я навчала Каю, як її робити. Під час процесу ми говорили про життя, дітей, хто як виходив заміж і плавно перейшли на тему війни і постаті Путіна. Я кажу: «Давай зробимо ляльку-мотанку Путіна, заговоримо і спалимо». Це був своєрідний наш протест. Я замовляла ляльку, щоб вона забрала з собою Путіна. Це все було спонтанно. Із жодними відьмами чи ворожками я не консультувалася. Все йшло імпульсивно, але від щирого серця. Найважче, мабуть, було дивитися на себе з екрану.

Це чисто психологічний момент, бо ти не бачиш себе об'єктивно, помічаєш лише всі свої недоліки. З цим довелось поборотися. Знаєте, двічі я мала онкологію. До хвороби була зовсім іншою жінкою. Захворювання дуже сильно погіршило фізичний стан

Загалом концепція фільму була показати вдячність Польщі за те, що вона прийняла мою сім'ю і чотири мільйони інших як братів і сестер.

Цей фільм не про те, які ми бідні і нещасні. Він досліджує жіночу дружбу, базові людські цінності. Сам фільм ми почали знімати у квітні 22-го року. Останній знімальний день був 2-го січня 24-го року, коли у Києві розбомбили сусідній із нашим будинок. Тоді вибуховою хвилею вибило всі вікна й двері у моїй та батьківській квартирах. На жаль, я не знаю, що буде завтра. Тому фільм закінчую саме цією сценою і тим, що війна триває.

Найцінніше — свобода

Та не лише одним кіно я живу сьогодні. Наразі у містечку Млава, де продовжуємо проживати, завдяки Фундації Святого Миколая організували світлицю, де займаємося із українськими дітьми. На жаль, дуже багато з них досі російськомовні і саме на моїх заняттях вони чують українську. А ще — діляться проблемами. Серед іншого я організувала історичний напрямок у світлиці. Час від часу проводжу екскурсії по музеях, аби діти вивчали історію країни. Бо для мене було відкриттям, що вони не знали що таке Річ Посполита, особливо старша група. За однією із їхніх версій це був вид сосисок. За іншою — назва ліків. Окрім того, є заняття з хендмейду. Ми ліпимо, малюємо, шиємо. Нас у світлиці наразі лишилося троє — я, українка, яка викладає англійську, і психологиня. Вона допомагає дітям після 8-го класу пройти тестування і визначитися з професією у майбутньому.

До України, звісно, хочемо повернутися, але лише коли закінчиться війна

Окрім всього іншого, я ж маю проблеми зі здоров’ям. Є залежною від ліків на все життя. Боюся, що в Україні необхідних медикаментів може не бути. Зараз я під наглядом у варшавській онколікарні. Час від часу проходжу обстеження. Знаєте, перші пів року, перебуваючи у Польщі, я не переживала жодних емоцій. Я не могла ані плакати, ані сміятися. Я була немов мій улюблений герой із фільму про Джека Горобця. Не знаю, чому, але часом почуваюсь саме ним. Адже він із кожної важкої ситуації завжди знаходив вихід.

Так і я. Іноді задумуюся над тим, якою буде післявоєнна Україна? Мені хотілося щоб наші сусіди стали окремими князівствами. Щоб Росія розпалася. Хочу, аби Україна стала членом НАТО і Євросоюзу і щоб всі перестали брехати. Не знаю, наскільки це реально. Я сильно злюся, що ця війна і росіяни забрали можливість спілкування з батьком, а внуків із дідом. Це ті миті, яких вже не буде. Мене бісить, що руйнуються вікна моєї квартири, знищуються міста, села, гинуть люди. Страшно в якому світі живуть наші діти. Мене завжди дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода. Мрію і вірю, що вона в українського народу буде завжди. 

Британським режисерам «Zelensky Story» Луїс Лі Рей та Майклу Волдмену розходилося саме в приверненні погляді до позитивних сторін українського президента, тому негативні, скандальні чи злочинні факти його правління в серіалі умисно режисерами не зачеплені. І такий пропагандистський підхід — педалювання одного і приховування іншого — цілком вкладається в систему створення політичних серіалів.

Наприклад, найвідоміших з цієї когорти серіал, «Картковий будинок», на перше місце уваги ставить жах пришестя до влади людини, повної жаги помсти і з вмінням маніпулювати сенаторами та громадською думкою, при цьому досягнення цілей антигероєм була зумисно зроблена легкою, що змусило тогочасного президента Барака Обаму, глядача серіалу, сказати з відчуттям суму «якби ж я міг так просто ухвалювати угоди з конгресменами та сенаторами». Так само цьогорічний фільм «Повстання штатів» ставив на перше місце жах від наслідків дій певного президента, проти яких повстав народ, очевидно маючи на увазі саме Дональда Трампа. Подібні серіали та фільми не тільки бажані політично-заангажованим глядачам, а й важливі для амбівалетних політтехнологів, що використовують кіно за методами, колись так влучно і так гучно промовлених генієм зла Володимиром Леніним. Втім, разом з цим, політичні серіали мають і протилежний, конструктивний бік — вони є превентивним методом обговорення ситуацій — або які відбуваються, або які можуть відбутися в політикумі чи у владі. Тому деякі стають пророчими, і на них прямо зараз можна опиратися у висновку: владні структури були недалекоглядними, бо ж не зважили на прогнози і побоювання, візуалізовані кінематографістами. Все ж кіно насправді корисне і на нього іноді варто зважати.                      

Окуповані (Okkupert), Норвегія, 2015-2020

Саме пророчим виглядає цей норвезький серіал від Viapley. Гібридне вторгнення до Норвегії з боку рф було задумане письменником Ю Несбьо ще 2008 року, і 2014-го, коли рф таким самим чином вторглася до України, анексувавши Крим, зробило серіал в момент виходу його 1-го сезону (2015-го року), ледь не найбільшою кінематографічною бомбою. Жах викликала аналогія з роботою 5-ї колони в Норвегії, з брехливими завіряннями посла рф, з наївністю самих норвежців і з загальним, дуже нам відомим і сумним закликом «не стріляти». Переглядаючи «Окупованих» українцям, полякам та й усім європейцям чітко (тепер вже!) видна стратегія і вплив, з якими росіяни почали терористичну операцію 2014-го року, і яка переросла в найбільшу війну другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го сторічь, починаючи з лютого 2022-го року. Пророчість і сміливість авторів — ось що зробило серіал епохальним.

Правила Комі (The Comey Rule), США, 2020

Як і «Окуповані», «Правила Комі» не мають порівнянь. Серіал від каналу ShowTime — це пропаганда, небачена для Голлівуду, подібна до радянського кіно в розпал Холодної війни. Дико неполіткоректний і агресивний, він показує персонажа, в усьому схожого на Трампа — як гидкого, тупого, злого і малокультурного (а в одному епізоді як самого сатану), при цьому голова ФБР, винесений в назву, Джеймс Комі, — чесний і правильний — стає його апологетом, відповідно так само злом. Злом, бо тоді, 2016-го року, в президентських перегонах між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, виграв Трамп. Але серіал вийшов 2020-го, і, будучи найчорнішим кінопіаром в історії, ймовірно, зіграв свою проплачену і змодельовану роль — вдруге Трамп вже програв. Дивовижно прямолінійні, тому драматургійно провальні, «Правила Комі» зараз згадуються чимдуж живо, адже Америка так само поляризована, а на носі нові вибори.

Корона (The Crown), Велика Британія, 2016-2023

Величний серіал Netflix’у, вартий усіх можливих рекомендацій. Говорячи про британську королеву, серіал охоплює майже сторіччя, від початку ХХ-го до початку ХХІ-го, і його гравітаційні сили притягують на екран десятки країн, сотні подій і незліченну кількість персонажів людської історії, рахуючи не тільки Європу. Маємо вервечку сварок, скандалів, протистоянь, війн, смертей і народжень. Мало хто цей серіал не дивився. А хто таки не дивився, але зібрався, мусить бути повідомлений — «Корона» так само «небезгрішна», причому як на думку фанатів, так і його критиків. Від сезону до сезону, цікаво неоднорідних, його творці або більш прискіпливо і гостро ставилися до висвітлення королівської історії, або більш поблажливо — наприклад, після 5-го сезону, де уподобання творців очевидно були на боці принцеси Діани, 6-й віддав шану королеві Єлизаветі ІІ. Але назагал — це вищий пілотаж політичного дискурсу.         

Вихор (Dolpung), Південна Корея, 2024

Несподіване, але сміливе звернення корейців до привладних кіл власної країни (рідкісне явище серед дорам) призвела не тільки до порівняння з «Картковим будинком», а й до паралелей з грою в покер — коли ставки від кола до кола зростають, і на кону вже опиняються людські життя. Скориставшись пунктом конституції, де віцепрезидент стає президентом у разі смерті або непрацездатністю останнього, віцепрезидент отруює президента, маючи за ціль самому стати президентом, але задля очистки влади від отрути корупції, причому навіть ціною власного ув’язнення чи навіть смерті. Далі, від серії до серії, він бориться з міністрами, депутатами і прокурорами, як лобістами і ставлениками олігархів. Прикметний нюанс: переслідувач час від часу стає переслідуваним, а потім знову повертає собі ініціативу, щоб позбутися її в наступній серії. І так без упину і з шоком у фіналі.  

Дипломатка (The Diplomat), Велика Британія-США, 2023

2-сезон «Дипломатки» виходить в акурат перед листопадовими виборами в США, 31 жовтня, і, оскільки мова в серіалі йде про пані посла Сполучених Штатів у Великій Британії, яку сватають у віцепрезидентки, це перетворює 6-серійне телешоу на ідеальну яскраво виражену частину агітації за кандидата від демократичної партії, а кандидат як раз і є — жінкою і віцепрезиденткою. Те, що серіал саме так і позиціонують, нема сумнівів, зважаючи на ідеологічну заангажованість виробника, стрімінга Netflix, неодноразово ним проголошену. Попри це, «Дипломатка» суттєво відрізняється від реальності, оперуючи такими привабливими ситуація, коли серед чужих є свої, а свої мають інтелект, не присутній серед членів чинного в дійсності уряду. Тут політична гра за лаштунками зважена, жанрове поєднання багате, а сюжет дотримується майже неможливої зараз в кіно коректності у втіленні стосунків між статями та країнами.

Всі фотографії: матеріали для преси