Суспільство

Квадробери — нова підліткова субкультура, яка набирає популярності по всьому світу, зокрема й в Україні. Підлітки одягають маски тварин, чіпляють штучні хвости та імітують поведінку звірів, час від часу пересуваючись на чотирьох та видаючи типово тваринні звуки. Для когось — це весела гра, а для декого — втеча від реальності, за якою приховуються серйозні психологічні проблеми, застерігають фахівці. Чи несе квадробінг загрозу для психіки дитини? Як реагувати батькам на нове захоплення своїх дітей та коли бити на сполох? 

Хто такі квадробери?

Уперше про квадроберів стало відомо у 2015 році завдяки 42-річному японському атлету Кенічі Іто. Він встановив рекорд Гіннеса з бігу на 100 метрів на чотирьох кінцівках, подолавши цю відстань за 15,71 секунди. Щоправда такому результату передувала важка робота. Чоловік впродовж дев’яти років вивчав особливості опорно-рухового апарату мавп і намагався адаптувати поведінку тварини під людський організм. Іто працював двірником і навіть щоденну роботу виконував на чотирьох. Японський спортсмен навіть не підозрював, що його захоплення з часом переросте у новий тренд субкультури — квадробінг. Його основними елементами є пересування на чотирьох кінцівках та виконання різних трюків — від стрибків через перешкоди до швидкого бігу, з імітацією рухів та звуків різних тварин. Про тренд згадали завдяки соцмережі TikTok. Влітку цього року там почали з’являтися короткі відео, на яких підлітки у костюмах тварин та на чотирьох кінцівках бігають вулицями міст. 

Як реагують люди?

У соцмережах реакція на незвичне захоплення підлітків неоднозначна. Одні не зважають на дивакувате захоплення підлітків, інші —  засуджують.   

«Моя дочка захоплювалася цим. Із плюсів — стрибає, бігає, одна з найкращих в класі, має високий бал з фізкультури, навчилася стояти на руках, робила на замовлення маски для квадроберів (дитина навчилася заробляти, ціна маски в середньому 800-1000 грн), удосконалила навички малювання і шиття (бо зробити ту маску ще той квест). Зараз вже не цікавиться квадробінгом. Це проходить, як і всі дитячі забавки», — пише у Facebook Олена Галушко. 

«Така сама субкультура, як й інші були. Якщо не підігрівати тему, винайдуть іншу через декілька років. У мене є пара друзів, діти яких були готами і нічого. Зараз покоління асертивних дітей — і це дуже круто, це дуже відрізняє їх від нас в їхньому віці. Нічого не забороняти — слухати і вести діалоги з дітьми», — пише у коментарях під дискусією про нову субкультуру Лілія Мозгова.

Однак хейтерів в коментарях традиційно виявилося більше:

«Бідні люди, без інтелекту, зовсім...»

«Нічим іншим не зайняті, от і мають час на дурниці. А далі що? Будуть спарюватись, як тварини на вулицях?…»

Блогер, якого обурює хейт до квадроберів 

23-річний Іван Вергун блогер-початківець. Про квадроберів чув давно, але відео з ними побачив влітку у соцмережах. На ньому дитина у масці бігала вулицею. Вела себе не агресивно, нікого не чіпала. Коментарі під дописом шокували хлопця:

— Доросла жінка писала тій дитині: «Здохни». І подібних коментарів, де бажають смерті прихильникам цієї субкультури було багато. Мене це сильно обурило. Я згадав свої шкільні роки, коли мене булили абсолютно за все — за зовнішність, бо мав проблеми із зубами, зачіску, одяг.

Тому я вирішив стати на захист квадроберів і частину негативного хейту взяти на себе

Аби захистити прихильників нової субкультури, Іван у TikTok почав видавати себе за квадробера. Хоча, наголошує, не є таким. Жодних масок чи штучних хвостів не одягає. На відео робить максимальні дурниці — видає звуки тварин чи їсть котячий корм на камеру. Одне з тих сторіз набрало понад 5,5 мільйонів переглядів та 17 тисяч коментарів. Задум Івана спрацював. Хейт посипався на нього:

— Я вирішив створювати контент, який не підходить для дітей — і я про це попереджаю. Відео, яке я знімаю, створене для того, щоб показати іншим, як робити не потрібно, тому що це небезпечно для здоров'я. Я лише роблю вигляд, що їм котячий корм на камеру, але насправді це не так.

Я просто викликаю хейт і переманюю увагу дорослих до себе. А ще таким чином привертаю їхню увагу, аби вони були більш пильнішими до своїх дітей

Щодня хлопець записує по 5-7 коротких відео. На зйомку одного йде до години часу. Іван переконаний, цікавість до квадробінгу з часом зменшиться, а ось негативні коментарі можуть залишитись у голові дитини назавжди.  

Квадробінг — не психічне захворювання 

Будь-яка нова субкультура сприймається старшим поколінням ворожою та загрозливою, розповідає психологиня Олена Шершньова. Та насправді явних загроз для дітей захоплення квадробінгом не несе. Така забава може покращувати фізичний розвиток дитини. А ще — дозволяє самовиражатися, знаходити спільноту, де дитину приймають за свою, що для підлітків є надзвичайно важливим: 

— Я не бачу тут глибинної проблеми, Я бачу глибинну потребу у прийнятті своїми однолітками, у приналежності до певного соціуму, у самовираженні, самореалізації, самопрезентації. Діти добирають собі костюми різних тваринок і за допомогою цього підкреслюють свою індивідуальність. Я бачу дуже подібні риси з усіма субкультурами, які ми вже бачили, наприклад емо, рокери, репери — хто завгодно.

Хтось захоплюється репом і читає речитативом, а хтось — квадробінгом і показує, як він може незвичайно бігати на чотирьох точках опори. Це таке самовираження

Утім, застерігає психологиня, як і у будь якій субкультурі, є свої ризики. Коли дитина переходить межу здорового глузду — батькам варто бити на сполох:

— Що це за межа? Якщо дитина повністю занурюється в цю субкультуру, втрачаючи інтерес до навчання, якихось своїх попередніх хобі, друзів, сім'ї, тобто дуже зациклюється на новому захопленні. Якщо втрачає свою ідентичність і ототожнює себе з твариною по-справжньому, а не в ігровій формі — тоді батькам варто замислитися, що з їхньою дитиною відбувається щось не те. За таких обставин важливо про це відверто поговорити або ж навіть відвести дитину до спеціаліста. Тому що у такий спосіб у неї можуть проявлятися психологічні проблеми і навіть психічні розлади.

І причина такої поведінки, твердить психологиня, не у захопленні новою субкультурою. Це свідчить про наявність більш глибших проблем. Квадробінг — лише привід проявити їх:

— Якщо в дитини є психологічні проблеми, то цьому однозначно передував якийсь дискомфорт або травма. Коли вдома, наприклад, весь час скандали або в школі ображають та висміюють однолітки. Такі щоденні ситуації можуть вилитися з часом в агресію. І якщо звичайна дитина одягне вушка, хвостик і піде просто самовиражатися, то дитина з таким бекграундом може і вкусити. Чому? Тому що їй дається змога цю агресію виразити не від себе, а від уявного котика, зайчика чи песика.

І питання тоді вже, а чому в неї ця агресія, звідки і що її спричинило? Це питання мають ставити собі батьки

Що робити батькам?

1. Спостерігати за дитиною

За порадою психологині, дорослі мають спостерігати за дитиною, аби гра залишалася грою, субкультура — субкультурою. Головне, аби у дитини, одягаючи вушка, маску та хвіст, не було усвідомлення, що вона є якоюсь тваринкою: 

— Психологічно стабільній, щасливій, задоволеній життям, прийнятій в колективі, у своїй родині дитині заняття квадробінгом жодного ризику для себе не несе. А ось коли хтось когось в компанії вкусив — це вже загроза і небезпека. Або на одному з телеефірів на цю тему журналіст наводив приклад, як дівчинку хлопець водив на поводку у рамках нібито гри. Як психолог скажу, що це вже психологічна загроза. Тут є елементи приниження, гендерна нерівність.

2. Підтримувати дитину

Підтримка батьків — найважливіше для дітей у будь-яких починаннях, розповідає психологиня. Вона переконана, що таким чином дорослі «вбивають двох зайців». З одного боку, це сприяє підвищенню самооцінки дитини і психологічному благополуччю. А з іншого — довірі, завдяки якій дорослі матимуть вплив на ситуацію і направлятимуть дитину у здоровому напрямку:

— Батькам потрібно з дитинства привчати дитину балансувати своє життя.  Насправді, заняття квадробінгом можуть справляти терапевтичний ефект, коли дитина розкривається через своє alter ego. Дітям іноді простіше проявляти себе не від свого імені, а від імені, наприклад, тварини. І якщо таким чином з неї виходить любов, світло і радість, то яка шкода може бути від субкультури?

А якщо там травми, біль, агресія, то знову ж таки винна не тваринка

Розділяти захоплення дитини батьки не зобов’язані, але, як радить психологиня, головне — не засуджувати. Бо якщо захоплення не несе шкоди то й потреби його забороняти  немає.

Чехія — третя за кількістю українських біженців країна (після Німеччини й Польщі), де перебуває близько 340 тисяч українців зі статусом тимчасового захисту, і, за різними даними, від 120 до 132 тисяч з них працюють. За час повномасштабної війни уряд Чехії вже неодноразово змінював правила для українських переселенців, зокрема й ті, що стосуються житла та соцвиплат. І якщо у 2022 році фінансову допомогу могли отримати практично всі українці, то зараз виплати доступні тільки певним незахищеним категоріям.

Про нюанси проживання в Чехії Sestry розпитали двох українок, які виїхали до цієї країни з початком війни.

Без знання чеської мови можна заробити тисячу євро на місяць

Вже третій рік Ольга Ваганова-Головко з Києва живе у Брно — другому за розміром чеському місті після Праги. Чоловік Ольги залишився в Києві, а вона разом із сином поїхала до Чехії на запрошення друга родини.

— Якщо в українця немає в Чехії ні родичів, ні знайомих, держава може надати тимчасове житло, — пояснює Ольга. — Так, у місті Острава біженців реєструють та можуть поселити, наприклад, до гуртожитку. У нас у Брно теж є гуртожиток на 28 кімнат, де мешкає близько 60 українців.

У тимчасовому житлі українці мають право жити безкоштовно до трьох місяців

Ті, хто залишаються довше, оплачують оренду кімнати вже самостійно. Постійне житло люди шукають самі. Це непросто, тому що попит значно перевищує пропозицію. Є власники, які хочуть здавати квартири лише чехам — у таких випадках ріелтори можуть відмовити, тільки-но почують акцент. Але водночас усі, кого я знаю, нехай і з труднощами, але житло знайшли.

Завдяки другу нашої родини, який орендував нам квартиру в Брно, нам із сином не довелося шукати житло. Ми офіційно вписані в договір та платимо за оренду. Але те, що квартиру зняла людина, яка має стабільну роботу та дохід у Чехії, значно прискорило процес пошуку помешкання.

Допомоги від держави на оренду житла, як і в багатьох інших країнах Європи, в Чехії немає

— Право на фінансову допомогу тепер мають лише ті українці, які потрапляють до категорії вразливих осіб, — продовжує Ольга. — Це жінки з дітьми до шести років, вагітні, студенти денної форми навчання, яким немає 26 років, люди старше 65-ти, люди з інвалідністю та їхні опікуни. Вони отримують від 200 до 300 євро на місяць на проживання, плюс близько 150 євро на оренду житла. Але для Чехії це невеликі гроші.

Оренда однокімнатної квартири в Брно коштує 500-600 євро на місяць (у Празі — 700-1000 євро)

Що ж до українців, які до категорії вразливих не входять, то вони не отримують жодної фінансової допомоги. Єдине — у Чехії є можливість отримати одноразову виплату від держави у разі непередбачених видатків. Наприклад, при заселенні в квартиру, крім орендної плати, ти маєш сплатити заставу за наступний місяць і ще пів вартості місячної оренди віддати ріелтору. У такому разі можна попросити державу про допомогу (її розмір індивідуальний), але оформити все це все одно непросто.

Щоб мати можливість жити у Чехії, треба працювати. Без знання чеської вам доступна робота у клінінгу чи на виробництвах

Це важка праця, часто з незручними графіками та змінами по 12 годин. Люди там можуть заробляти близько тисячі євро на місяць. Після оплати оренди, комуналки, медстрахування (майже 100 євро), інтернету та мобільного зв'язку (близько 50 євро) залишається небагато, але прожити можна. На продукти на одну особу потрібно щонайменше 150-200 євро на місяць.

Водночас знаю чимало історій, коли українки швидко опановували чеську — і вже мали більше варіантів щодо працевлаштування.

Сама Ольга за рік зуміла вивчити мову до рівня В2 і зараз працює координатором в організації, яка допомагає українцям.

— Я відвідувала мовні курси, займалася з репетитором і сама, — каже Ольга. — Мовні курси для українців є безкоштовними, але на них складно потрапити. Охочих багато, але оскільки до групи набирають не більше 15 студентів, буває, що люди чекають понад рік. Чеська та українська мови дещо схожі, і якщо говоритимеш на суміші чеської та української, тебе зрозуміють. Але це буде безграмотна мова і з нею навряд чи вийде знайти висококваліфіковану працю.

Після роботи обов'язково має бути час на «погоду»

До речі, в Чехії є організації, які допомагають українцям певних спеціальностей. Наприклад, університет Масарик у Брно організував спеціальні мовні курси для українських науковців та психологів. Чеська система освіти прийняла багато наших вчителів.

Протягом двох років процедура підтвердження дипломів для українців була безкоштовною — і тим, хто зміг швидко вивчити мову, це допомогло знайти роботу за фахом

Зі своєю теперішньою керівничкою я познайомилась на вулиці. І коли одного разу для організації заходу їй знадобилась українка зі знанням англійської, вона зателефонувала мені. Спершу я працювала як волонтер, а тепер вже як співробітник. Організація Vesna — це жіноча асоціація, яка існувала і до повномасштабного вторгнення, а після 24 лютого 2022 року стала допомагати українським біженкам. До моїх обов'язків входить організація різних заходів для дітей та дорослих, тому я багато спілкуюсь і з чехами (наприклад, підбираю викладачів на ті чи інші курси), і з українцями. Зі своїм 20-річним стажем роботи менеджером працюю я добре — і це цінується більше, ніж моя поки що неідеальна чеська. У мене гарний колектив.

Щодо менталітету, то чехи здебільшого спокійніші за українців — менше метушаться, тихо розмовляють і взагалі люблять тишу. Українські діти набагато голосніші та активніші за чеських. Чехи багато працюють, але щоб не сидіти на роботі допізна, починають свій день дуже рано. Тут нормально приходити на роботу о 6 чи 7 годині ранку. Ось мій син записався до стоматолога на 6:30. Таким чином о 16:00 робочий день вже закінчено, і чех ще має час «на погоду».

«Погода» — це для чеха стан душі, відчуття задоволеності життям. Коли йдеш з улюбленим пивом і насолоджуєшся природою навколо — це і є погода

У Чехії багато добрих людей. Разом з тим Чехія — не Німеччина, тут не звикли до іммігрантів, державної імміграційної політики як такої також немає. Безумовно, є нацменшини, але чехи не дуже люблять чужинців, особливо якщо ці чужинці підкреслюють, що вони інші. Наприклад, ходять зі своїми національними прапорами або голосно розмовляють у транспорті своєю мовою. Прямо тобі, скоріше за все, нічого і не скажуть, але можна почути відпущений в нікуди неприємний коментар.

Серед проблем, з якими стикаються українці у Чехії, Ольга називає доступ до медицини:

— Тут і раніше були великі черги до лікарів, а з приїздом сотень тисяч українців стало ще складніше. Завдання із зірочкою —  підписати договір з терапевтом і дантистом.

Перед тим як знайти стоматолога, я отримала 40 відмов

А деякі терапевти можуть відмовити лише тому, що людина не володіє чеською. Тебе можуть запросити на співбесіду — і якщо побачать, що рівень мови поганий, відмовлять, пославшись на те, що «у лікаря не залишилось місць».

Насправді ж лікар просто не хоче з тобою возитися і нести відповідальність у разі, якщо через труднощі перекладу щось піде не так. Держава перекладачів не надає. Тут довгий час обговорюють скандал, коли дві вагітні азійські жінки, які не володіють чеською, прийшли до клініки — одна на огляд, друга на аборт. Їх переплутали — і жінка, якій зробили аборт, навіть не встигла зрозуміти, що сталося. З того часу багато лікарів воліють не мати справу з іноземцями, які не знають чеської.

Те, що пошук лікаря може зайняти чимало часу, підтверджує й українка Христина, яка з початком повномасштабної війни виїхала із сином-першокласником до Праги.

— Ми приїхали навесні 2022-го, і тоді більшість чехів хотіла допомогти українцям, — каже Христина. — Ми знайшли житло завдяки таким людям — чеській родині, яка написала у Facebook, що готова прийняти біженців з України безкоштовно у своїй вільній квартирі. Перші пів року сплачували лише комунальні послуги, а ці люди отримували допомогу від держави за те, що в них мешкали українці. Потім програму закрили, і ми стали платити за оренду. У цій квартирі живемо й досі.

Сплачувати оренду мені спочатку допомагав дохід з України. Я працювала онлайн, а паралельно активно вивчала чеську. За освітою я юрист, але за фахом працювала лише рік, тому не знала, що писати в резюме і з чого розпочати пошук роботи в Чехії. Дізнавшись, що тут є попит на помічників педагога в школах, вирішила спробувати (моя чеська на той момент вже була фактично на рівні В2).

Чехи здебільшого не ставлять високий заробіток у пріоритет

— У чеських школах якщо у класі є бодай одна іноземна дитина чи дитина з особливими потребами, за нею закріплюють помічника, — продовжує Христина. — Наприклад, у школі, де я працюю зараз, такий асистент є в кожному класі. Я почала з того, що зареєструвалася на курс для двомовних помічників педагога. Здала мовний тест, пройшла відбір, закінчила тримісячні курси і прийшла на практику до однієї зі шкіл. Там зрештою й залишилася працювати. За іронією долі, у класі, де я працюю, немає жодного українця — і я допомагаю хлопчику з мексиканської родини.

Це не дуже високооплачувана робота, проте стабільна, з чітким і зрозумілим трудовим договором. Українці, які працюють у клінінгу чи на заводах, часто мають тимчасові контракти, де їхні права ніяк не захищені. Ба більше, зараз деякі українці відкрили у Чехії контори-посередники між заводами та українцями, які не знають чеської. Але такі посередники, на жаль, не завжди працюють чесно. Тому вчити мову завжди гарна ідея, де б ти не працював.

До речі, серед чехів нечасто можна зустріти людей, які ставлять високий заробіток у пріоритет. Чехи не працюватимуть на трьох роботах лише для того, щоб більше заробити. Швидше, пристосуються жити на меншу суму, але займатимуться тим, що їм подобається.

А ще вони звикли одне одному довіряти. Тут навіть у державних установах є така процедура — коли ти щось заявляєш і тобі вірять на слово

Наприклад, приходиш забрати документи за свого родича, але не можеш підтвердити вашу спорідненість. В Україні варіантів небагато — родич має прийти сам або оформити довіреність. А тут ти можеш написати від руки: мовляв, щиро заявляю, що я його дружина/дочка — і тобі видають документи.

Деталей анонсованих урядом змін в імміграційних статусах українців наші співрозмовниці поки не знають — запровадження нововведень планується з літа 2025 року. Коментуючи ідею видавати українцям спеціальний дозвіл на проживання замість тимчасового захисту, міністр внутрішніх справ Чехії Віт Ракушан сказав, що це «дозволить економічно активним біженцям з України отримати право на довгострокове проживання, яким користуються іноземці з інших країн». Такий дозвіл можуть надати людям, які прожили у Чехії зі статусом тимчасового захисту не менше двох років, є економічно незалежними, не мають боргів і чиї діти відвідують чеську школу. Ті, хто під ці критерії не потрапляє, можуть залишатися під тимчасовим захистом.

Отримання спецдозволу на проживання дасть перспективу закріпитись у країні, але означає, що людина має сплачувати податки до бюджету Чехії, натомість соцвиплати стануть для неї недоступними (наприклад, декретні або грошова допомога з догляду за дитиною, на яку мають право громадяни й ті, хто перебуваєу статусі тимчасового захисту). Розраховувати можна буде тільки на страхову медицину й допомогу при вагітності/пологах. До того ж, за словами речниці Міністерства внутрішніх справ Чехії Гани Мала, отримання спецдозволу на проживання унеможливить повернення під тимчасовий захист.

Через російські обстріли, які нищать українську енергетичну галузь, останні 2,5 роки українці живуть під постійною загрозою відключень світла — блекаутів. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, електрики продовжують її ремонтувати, а українці — боротися.

47 людей пробігли краківським парком — у темряві з ліхтарями. Як розповідає співорганізаторка забігу в Кракові Марія Новосельська, для бігу було обрано коротку дистанцію, зручну для початківців, а неонові палички й ліхтарі в руках стали символами боротьби світла з темрявою. У Кракові вдалося зібрати понад 700 євро. Реєстрація на забіг коштувала 12 євро, але задонатити можна скільки завгодно. Організатори — «Нова пошта» та Lotus Foundation.

До забігу долучилися також поляки й інші іноземці. Польський студент Карл живе у Кракові. Вважає, що подібні заходи дуже важливі. Він підтримує Україну й регулярно намагається долучатися до благодійних івентів, спрямованих на її підтримку. Його друг Кшиштоф каже, що мотив благодійного забігу Run For Light дуже йому відгукнувся. Він хоче підтримувати українців, бо вважає, що те, що відбувається в Україні — неприпустимо.

Марія з Рівненської області переїхала до Польщі через війну два роки тому й прийшла на забіг, аби підтримати військових і медиків в Україні: «Такі заходи гуртують. А також це чудовий спосіб допомагати тим, хто залишився в Україні. Особливо військовим та медикам, бо вони рятують життя».

Тетяна із Запоріжжя біжить з великим українським стягом. Вважає, що українці за кордоном мають бути активними й показувати свою солідарність. Тетяна виїхала з України на шостий день війни, а коли трохи адаптувалась, почала організовувати багодійні забіги в центрі Кракова. І брати участь в інших забігах на підтримку України.

«Щороку ми бігаємо на День незалежності, — розповідає Тетяна. — Цьогоріч з нами було 73 людини. Бігли ми 3,3 км, які символізували кількість років незалежності України. Наступного року це буде 3,4 км. Подібні заходи підтримують дух і об’єднують українців за кордоном».

Благодійний забіг уже пройшов у 12 містах. Так, у Берліні для Чернігівського військового шпиталю зібрали 850 євро. Один з 59 учасників Ярослав пробіг дистанцію двічі — за себе та за свою подругу, яка не встигла прилетіти з Португалії. У Вільнюсі 101 учасник зібрав 1291 євро. У Барселоні для 26-ої окремої артилерійської бригади вдалося зібрати 659 євро для закупівлі систем Starlink та генераторів. 24 жовтня забіг відбудеться в Лондоні, після чого стане відома загальна сума зборів.

Особливістю благодійного забігу Run For Light став інклюзивний стартовий сигнал, що замінив традиційний пістолетний постріл, звук якого може бути травматичним для людей із ПТСР та іншими медичними станами, спричиненими війною. Новий сигнал — це звук трембіти й відлуння, яке звучить, поки учасники не почнуть забіг. Сигнал розроблений «Новою поштою» спільно з міжнародними й українськими експертами: звуковими дизайнерами з Лос-Анджелеса, психологами, фахівцями з психоакустики Гарвардської медичної школи, професорами найбільшого технічного університету Києва тощо. А протестовано — ветеранами.

Фотографії Ксенії Мінчук

10 жовтня правозахисники оприлюднили звіт про злочини проти українських дітей, до яких причетні білоруські високопосадовці, включно із Олександром Лукашенком. 13 вересня цей документ було передано до Міжнародного кримінального суду (МКС). Правозахисники закликали МКС притягнути винних до відповідальності. Над доказовою базою працювали спільно Центр прав людини ZMINA, Регіональний центр прав людини, правозахисна організація «Вясна» та BelPol за підтримки Freedom House. У звіті вперше наводяться дані про вивезених українських дітей — імена, паспортні дані тощо — які стали відомі завдяки контактам всередині Білорусі. До того ж правозахисникам вдалося ідентифікувати 18 таборів в Білорусі, в яких під виглядом «оздоровлення» перевиховують українських дітей з окупованих територій. «Sestry» поговорили із правовою аналітикинею Онисією Синюк та Інною Ільченко, керівницею проєкту Центру прав людини ZMINA про роботу над збиранням доказів та про те, як білоруський режим стирає ідентичність українських дітей.

Нові докази злочинів режиму Лукашенка

Наталія Жуковська: МКС отримав нові докази злочинів Росії та Білорусі проти українських дітей. Про що саме йдеться у вашому звіті? На що можна розраховувати?  

Онисія Синюк: Наш публічний звіт, оприлюднений 10 жовтня, суттєво різниться від того, що ми передали МКС. Тому що ми надали багато конфіденційних матеріалів, які у подальшому будуть важливими для розслідування. Їх ми не можемо оприлюднювати. Загалом ми намагалися змістити фокус з переміщення дітей як явища на те, що відбувається з ними після того, як вони потрапляють, зокрема, до Білорусі. Наше дослідження охоплює період з 2021 року. Саме тоді Лукашенко особисто підписав указ про «оздоровлення групи дітей з Донецької області» в дитячому навчально-оздоровчому центрі «Зубраня». Закінчили свою роботу ми у червні 2024-го. На жаль, процес переміщення українських дітей продовжується і надалі.

Станом на червень 2024 року ми змогли встановити особи 2219 переміщених дітей, щонайменше 27 з них були вивезені не лише до Білорусі, а й до Росії. Ця інформація показує, як пов’язані між собою російська та білоруська системи

Так, 12-річна Леда Майорова з Макіївки Донецької області, наприклад, у вересні 2022 року перебувала в таборі «Дубрава» в Білорусі. У січні 2023-го відвідала кремлівську ялинку, а в серпні вже перебувала в Ханти-Мансійському автономному окрузі, більш ніж за 3000 кілометрів від дому, на «лікуванні». І таких випадків багато. Але більшість цих дітей з окупованих територій, до них важко отримати доступ, тому перевірити кожен конкретний випадок складно.

Нам допомагали білоруські партнери, зокрема й колишні правоохоронці, які у 2020-му році після нелегітимних виборів в Білорусі перейшли на інший бік, і, відповідно, виїхали з країни. Вони змогли здобути конфіденційну інформацію. У нас був величезний список з іменами дітей, з контактними даними, в тому числі номерами телефонів. Також у деяких випадках ми навіть отримали паспортні дані, квитки на потяг. Їхній маршрут пролягав, як правило, із Донецька через Ростов і далі у Мінськ. Є навіть інформація про супроводжуючих цих дітей до Білорусі. Також нам відомо, що відбувалося з ними на території Білорусі, і є інформація про тих, хто залучений до цього процесу. Насамперед, ідеться про Олександра Лукашенка, паралімпійця Олексія Талая з його фондом, державного секретаря Союзної держави Дмитра Мєзєнцева і голову Ради міністрів Михайла Мішустіна. У нас є рекомендація і запит до МКС стосовно того, щоб відкрити розслідування щодо цих осіб і видати ордери на їхній арешт.

Раніше подання в МКС щодо Білорусі робили Єльська школа громадського здоров’я та команда опозиціонера Павла Латушка. Вони стосувалися саме незаконного переміщення українських дітей. Чим особливе нове подання?

Крім нас, цього року подання до МКС щодо Білорусі робила і Литовська Республіка. У них дещо інший фокус. Суть і особливість нашого подання якраз в зміщенні фокусу з переміщення дітей на індокринацію, мілітаризацію і співучасть Білорусі в цьому процесі. Тому що ми говоримо про те, що це єдина система, заснована Росією. І Білорусь є співучасницею в цьому процесі. Ми говоримо про це як про окреме порушення, а не як елемент депортації. Ми заявляємо, що це має кваліфікуватися загалом як злочин проти людяності, дискримінаційне переслідування. Дітей дискримінують насамперед через те, що вони мають українську національність. До них одразу ставляться як до російських громадян.  

‍

У своєму звіті ви закликаєте МКС видати ордери на арешт держсекретаря Союзної держави Росії та Білорусі, російського політика Дмитра Мезенцева, голови Ради міністрів Союзної держави прем'єр-міністр Росії Михайла Мішустіна та Олексія Талая, білоруського паралімпійця і голову Фонду Олексія Талая. Яка роль кожного з них у викраденні та переміщенні українських дітей?

Особистий підпис Мішустіна стоїть на бюджеті, тобто на виділенні грошей на переміщення і перебування українських дітей на території Білорусі. Востаннє, йдеться про майже пів мільйона доларів.

Найбільш відомою є участь Олексія Талая. Це ідеолог цього процесу, який усіляко підтримує Лукашенка і Путіна

Талай особисто отримав нагороду від російського президента у травні цього року за його участь і роль в переміщенні українських дітей і їхній індоктринації, мілітаризації на території Білорусі. Він постійно називає українських дітей росіянами. Має зв'язки з очільниками окупаційних адміністрацій. Наприклад, нещодавно зустрічався з Денисом Пушиліним (так званий «голова ДНР». — Авт.). У них є прямі домовленості про те, як вони допомагатимуть і відправлятимуть на «відпочинок» дітей з Донбасу. У нього є зв'язки, в тому числі і з так званими громадськими організаціями на окупованих територіях. Наприклад, організація «Дельфіни», яку очолює Ольга Волкова. Вони постійно співпрацюють в тому, щоб вивозити дітей до Білорусі.

До того ж, через свій однойменний фонд Талай фінансує поїздки дітей та ідеологічно супроводжує весь цей процес. Він завжди був мотиваційним спікером. Спілкуючись з дітьми, намагається переконувати їх в тому, що вони росіяни, і як це добре жити на російських територіях.

Дитячі табори «оздоровлення та відпочинку»

Як відбувається організація поїздок у дитячі табори Білорусі безпосередньо в окупованих Росією містах?

Онисія Синюк: Це все відбувається за підтримки очільників окупаційних адміністрацій. Той самий Пушилін і Володимир Рогов (очільник окупаційної адміністрації Мелітополя. — Авт.) про це самі говорять. Талай, наприклад, посилається на рішення так званих міністерств освіти на окупованих територіях. Нібито вони видають наказ для закладів освіти сформувати списки дітей на «оздоровлення». Також їм допомагають так звані громадські організації, які використовують вразливі категорії населення, зокрема, дітей з інвалідністю. Цікаво, що найбільші групи дітей вивозять не влітку, а восени й навесні під час навчального року. Як і в Росії, їх зараховують до місцевих навчальних закладів.

Як з викрадених дітей «ліплять» росіян? Якою є система російської освіти і які наративи їм намагаються нав’язати? 

У дітей в Білорусі дуже чітко продуманий графік перебування. Навчання в закладах ведеться російською мовою і включає, серед іншого, просування наративів «руського міра» про характер і перебіг Другої світової війни. Яскравим прикладом є закон «Про геноцид білоруського народу» й пов’язаний з ним курс, який приписує звірства, організовані нацистським німецьким режимом, українцям та іншим народам. Цей курс є частиною навчальної програми, починаючи з початкової школи. Ось наприклад цитата із підручника історії: 

«Весь мир знает сегодня о трагедии в деревне Хатынь, в которой 22 мая 1943 года було заживо сожжено 149 человек, из них 76 детей. В карательной операции участвовал 118 батальон, который в основном состоял из украинцев и особый батальон СС». 

І, до речі, ми зібрали досить багато таких вирізок з нових підручників, якими пічкали наших дітей і білоруських. Як кажуть наші партнери з правозахисної організації «Вясна» — таких наративів до 2022 року не було. 

За результатами вашого звіту, білоруський режим є співучасником російської мілітаризації українських дітей. Про це свідчить, зокрема й діяльність кадетського корпусу Захарченка, першого ватажка так званої «ДНР», який пов'язаний з фондом Олексія Талая. Яким чином це відбувається? Про які схеми вам відомо?

Можна простежити цей зв'язок через кілька моментів. Талай у дуже близьких відносинах з усіма. Він особисто  фінансує поїздки кадетів до Білорусі для того, щоб вони, в тому числі, впливали на своїх однолітків і брали дуже активну участь у пропаганді. В кадетському корпусі на стінах — символіка його фонду. Директорка корпусу особисто зустрічається з ним, і вони домовляються про подальшу співпрацю. До того ж часто в соціальних мережах вони висвітлюють роботу Талая і називають його своїм «соратником» і дуже близьким другом. А той, в свою чергу, постійно на своїх сторінках пише про те, чим займається Кадетський корпус.

Станом на 2024 рік у кадетському корпусі перебувало майже 200 дітей — як хлопчиків, так і дівчаток, деякі з них були першокласникам. Під час навчання та позакласних заходів вихованцям кадетського корпусу постійно говорять, що вони є росіянами і водночас громадянами так званої «ДНР». У кадетському корпусі відзначають «День повернення ДНР» до складу Росії й урочисте підняття російського прапора.

Під час посвяти в кадети діти проголошують: «Я служу Російській Федерації і кадетському корпусу». Тобто вони роблять все, аби з часом ті діти доєдналися до лав російської армії

І нам вже відомі подібні випадки. Хлопчик, який там навчався, загинув на війні в Україні. Це один із прикладів мілітаризації і промивання мізків російською пропагандою.

Що далі відбувається з дітьми після так званих «таборів оздоровлення» та «перевиховання»?

Немає цілі цих дітей залишити в Білорусі. Ціль — зробити з них російських громадян. Перевірити, що з ними відбувається далі важко, бо доступу до окупованих територій немає. Білоруська влада періодично публікує, що діти поїхали додому, і показують їхні фото на вокзалі в Мінську. Всіх перевірити неможливо. Ось ті 27 дітей, про які я говорила, нам вдалося зафіксувати лише через те, що це були медійні випадки. Вони засвітилися в білоруських і російських медіа. 

Білоруський і російський режими використовують українських дітей також у пропагандистських цілях. Як саме і про що їх змушують розповідати на камери журналістам?

Українських дітей часто використовують в пропаганді. Їх не називають інакше як дітьми з нових російських територій чи просто росіянами. З ними роблять сюжети, які показують на національних каналах. Дітей напряму питають: «А страшно бути під обстрілами на окупованій території? Там зараз жахлива ситуація? Розкажи, що ти бачив? Як поранили чи вбили твоїх рідних?». Ніхто не думає про ретравматизацію. Всі питання прямі. Про жодну конфіденційність не йдеться. Дітей часто називають по імені, прізвищу, зазначаючи їхній вік, з якого вони регіону, міста і так далі. Ці діти на камеру повторюють кліше російської пропаганди про «спеціальну воєнну операцію», про бандерівців, про те, як київський режим їх обстрілює, і що Маріуполь відновлюється. Питання, які їм ставлять, часто призводять до сліз, тобто росіяни грають на емоціях дітей.

В одному інтерв'ю в українського хлопчика питають, чи готовий він воювати за «Родіну», коли підросте? А він відповідає — так. І це постійні наративи

Також дітей возять на зустрічі з білоруськими військовими, з правоохоронцями. Зокрема, і тими, які прославилися жорстокістю в розгонах протестів 2020 року. На цих зустрічах їм  розповідають, як добре служити, показують, як поводитися зі зброєю, фотографують у формі, в тому числі з символікою «z». 

Робота над звітом

Як довго і на основі чого ви збирали інформацію, працюючи над звітом? Що було найскладнішим?

Інна Ільченко: Ми почали документування у січні цього року, а завершили на початку серпня. До того у нас була підготовка. Це був перший досвід з білоруськими колегами правозахисниками з «Вясна» і найскладніше було почати спільну роботу. Ми повинні були завоювати певний рівень довіри. І вже згодом у нас створилася потужна команда документаторів, які дуже сильно одне одному допомагали. Окрім довіри, не просто було знайти потрібну інформацію, бо її підчищали.

Ми помітили тенденцію, що білоруська влада, після того, як на Путіна і Львову-Бєлову було видано ордер на арешт, почали дозовано давати інформацію у публічний простір. Її стало складніше шукати

Ми виходили просто на соцмережі фігурантів. Наприклад, дітей або їхніх рідних. А після виходу нашого звіту інформація взагалі почала зникати. Наприклад, зачистили профілі на фігурантів на сайті кадетського корпусу Захарченка. Зникла вся інформацію про радницю директора департаменту освіти на окупованих територіях, яка часто з Талаєм спілкувалася. Хоча інформація і зникла ми, втім, встигли все задокументувати.   

Всі списки дітей, які у нас були, ми передали до офісу Генерального прокурора, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і до Служби зовнішньої розвідки. Тобто ми цією інформацією ділимося також з державою. 

А які історії знищення української ідентичності вам відомі?

У нас був випадок дівчинки з Сєвєродонецька, яка до окупації міста була мега активною у своїй школі та громаді, із дуже проукраїнською позицією. Зокрема, брала участь у конкурсі з української мови імені Т.Г. Шевченка. Після окупації вступила в один з мілітаризованих молодіжних рухів під назвою «Юнармия» і почала розповідати, як чудово, що Сєвєродонецьк повернувся в «рідну гавань», що це «русскій город» і так далі. І це ж зовсім небагато часу минуло.

А ще ми помітили по профілях дітей у соцмережах, що ще 5-6 років тому вони постили рожеві поні і писали про те, як люблять зайчиків, а зараз практично всі фото у них  з російською символікою і літерами «z», у військовій формі з написами «я люблю Росію»

Нам відомо, що програма, за якою перевиховують, мілітаризують та індоктринують українських дітей, фінансується переважно за російські гроші. Щоправда, у Білорусі, долучаються до цього і державні підприємства — «Білорусь калій», «Бєлнафту».  Відомо, що в одному випадку діти зупинялися в готелі від одного з цих підприємств, коли вони перебували на території Білорусі. Деякі з санаторіїв і таборів так само є від цих державних підприємств. Це радянська система — і як воно раніше працювало, в принципі, так в Білорусії і залишилося.  

Правосуддя завжди чекає

Наприкінці січня 2024-го білоруський паралімпієць Олексій Талай анонсував розширення географії діяльності свого фонду: в Білорусь обіцяють привезти дітей уже з новоокупованих районів Херсонщини. Як зупинити і чи можливо зупинити в принципі вивезення українських дітей?   

Онисія Синюк: Важко говорити про зупинення вивезення українських дітей без звільнення окупованих територій. Однак можна говорити про певні спроби зменшення цього процесу. І тут ідеться, зокрема, і про видачу ордерів на арешт. Ми бачимо, що білоруська сторона дуже цього боїться. Зокрема, Лукашенко. Він дуже розраховував що вийде сухим з води і братиме участь в мирних переговорах. На нього це дуже впливає. Важливими є також санкції. А ще — має працювати міжнародна коаліція з повернення дітей. Щодо повернення цих дітей на підконтрольні Україні території, то кожен випадок індивідуальний. Щоразу Росія придумує нові способи, як цьому перешкодити.

На даний момент єдиного механізму для повернення дітей немає. Треба думати над тим, щоб це був повністю міжнародний механізм і з конкретними діями, на які погодиться, в тому числі, і РФ. Як би нам не хотілося, треба, щоб вони підтверджували тих дітей, яких ми хочемо повернути

Тому що це питання цифр і ідентифікації. Були випадки, коли, наприклад, українська сторона давала список з 500 дітей, російська підтверджувала до 30, а повертала одну дитину. Це питання роботи на міжнародному рівні. Потрібно тиснути на них, посилювати санкції, робити так, щоб їм дорожче було тримати цих дітей в себе, ніж їх повернути.

Чому для трибуналу над цими воєнними злочинцями треба чекати спеціального часу?  Чи може правосуддя чекати?

Правосуддя, особливо міжнародне, чекає завжди. Це дуже довгий процес. І тут краще не поспішати. Найгірше — коли злочинці отримують виправдувальний вирок через якісь технічні помилки чи недоопрацювання. Потрібно мати «залізну» справу, щоб взагалі ніхто і ніяк не зліз з гачка. До того ж важливо заручитися підтримкою не тільки наших звичних союзників, а й тих країн, які є або нейтральними або наразі більше схиляються до Росії. З ними потрібно працювати. Ми віримо, що все вийде і правосуддя здійсниться.

Ми працюємо на те, аби всі докази були зібрані, задокументовані і щоб жодна людина, причетна до цих злочинів, не уникнула покарання. Особливо це стосується головних злочинців цієї кривавої війни

‍

«Що зі мною буде, мамо?»

Українка Ніна, яка зараз мешкає у Великій Британії, розповідає, як кілька подій спонукали її розпочати процес складання заповіту. Все почалося з того, що її вразив випадок зі знайомою жінкою, матір'ю-одиначкою, яка з початком війни переїхала до Варшави. Вона наполегливо працювала, аби утримати себе й сина, а у вільний час займалась волонтерством як арт-терапевтка. А потім жінка вирішила переїхати до Франції в пошуках кращих умов для біженців.

— І от тільки життя стало налагоджуватись, пережитий стрес дав про себе знати — у молодої ще жінки стався інсульт, — каже Ніна. Три місяці українка провела в комі, але, на жаль, її не вдалося врятувати. Маленький син померлої залишився в чужій країні, сам-один на весь світ. Дивом вдалося відшукати триюрідну тітку, яка погодилася приїхати за ним та оформити опікунство.

— Саме тоді я переживала депресію, мені було важко навіть підвестися з ліжка. Аж раптом моя донька, якій на той момент виповнилося 13 років, запитала: «Мамо, а якщо раптом щось серйозне станеться з тобою, що мені робити? Що буде зі мною?»

У Великій Британії жінка часто чула запитання про наявність заповіту. Там це вважається нормальною практикою — за життя подбати про всі важливі моменти після своєї кончини. У британських книжкових магазинах і на Amazon навіть продається органайзер на випадок смерті: «Отакої, я мертвий, що тепер? Журнал планування кінця життя». У ньому є місце для документів, адрес і паролей інтернет-акаунтів, медичної інформації, листів рідним і коханим, вибачень і рекомедацій щодо власного похорону.  

— Знайома пара обрала опікунів для своєї третьої дитини, оскільки вважала себе «віковими» батьками й хотіла бути впевненою, що дитя залишиться поруч зі знайомими перевіреними людьми до досягнення свого повноліття (21 рік), а її статки будуть надійно збереженими, — продовжує Ніна і зауважує, що Велика Британія входить до двадцятки країн із середньою тривалістю життя 81 рік. У країні немає війни, ракети людям на голову не падають. Однак родина думає на багато років наперед.

Ці люди цікавилися в неї, чи подбала вона так само про майбутнє своєї дитини. Ніна віджартовувалась: їй немає, що передавати у спадок, війна «обнулила її майновий статус», немає нерухомості, немає грошей на рахунках, який сенс у заповіті? Аж поки питання доньки не застало її зненацька.

— І мене як струмом вдарило: я — єдина доросла, відповідальна за свою дитину!

І якщо мене не стане, її можуть віддати моїм батькам, які залишились жити на окупованій росіянами території. Вони можуть відправити її в школу з російською програмою. Або інший варіант: соціальні служби передадуть її в прийомну родину у Великій Британії, яка забере дочку з її улюбленої школи. А може, її віддадуть українському консульству, і вона опиниться в дитячому будинку в Україні, адже зараз активно порушується питання повернення українських дітей з інституційних закладів…

Спочатку Ніна сподівалася, що опікуватись її донькою буде родина англійців, яка дала їм притулок у 2022 році. Однак з часом цей дружній контакт став не таким близьким.

— Я зрозуміла, що повинна сама подбати про все на випадок найгіршої ситуації. Моя дитина повинна бути з кимось, кого вона знає, хто розділяє наші цінності, не буде ламати її особистість, забезпечить її перебування в безпечному місці під час війни. Після довгих роздумів такою людиною я обрала свою подругу, яка знає мою доньку з моменту її народження.

Спочатку Ніна обговорила це з донькою, адже їй 14 і вона має право висловити свою думку. Потім Ніна звернулась з питанням до подруги, чи готова вона у разі чого взяти на себе роль опікунки до повноліття дитини. Подруга погодилася. Тож зараз Ніна оформляє документи. Вона звернулась за консультацією до юриста в один із центрів, який допомагає біженцям. Ніна сподівається, що заповіт їй не знадобиться, але пишається тим, що дбає про це.

Не всі рідні можуть бути опікунами

Дітей, яких війна зробила сиротами або позбавила батьківського піклування, в Україні понад 13 000, повідомила міністерка соціальної політики України Оксана Жолнович. Щороку мінімум чотири тисячі дітей залишаються без батьківської опіки. Частину дітей беруть у родини близькі чи далекі родичі, а близько шести тисяч дітей перебувають зараз у різних інституційних закладах.

— Коли мене заспокоюють, що про дитину подбають соціальні служби, я не розділяю такої впевненості, особливо, якщо йдеться про дітей з інвалідністю, як у нашому випадку, — розповідає Оксана Гоменюк, мама 10-річного Марка, з яким вони живуть зараз в Іспанії. — У країні нашого тимчасового перебування навіть не кожна бабуся може стати законним опікуном дитини, якщо з мамою щось трапиться. Зі мною тут моя 65-річна мама, але довго вона не зможе опікуватися моїм сином. Якщо зі мною щось станеться, суд не передасть їй право навіть тимчасової опіки.

Раніше в офісі Уповноваженого ВР з прав людини давали пояснення:

В Італії та Франції опікуном не може бути людина, яка досягла 65-річного віку

А в Німеччині були випадки вилучення дітей у літніх бабусь, які на руках мали єдиний документ — довіреність від батьків онука на перетин кордону. Вважається, що людина старшого віку сама потребує турботи.

Тож перед останньою поїздкою в Україну, де Оксана мала зробити медичну операцію, вона оформила тимчасове опікунство у місцевого нотаріуса на свою маму. Якби з жінкою щось трапилось, бабуся мала б законні підстави опікуватися молодшим онуком, поки не приїде хтось зі старших братів.

Її хлопчик — громадянин України, а тимчасовий захист може закінчитися в будь-який момент. Тож мати неодноразово обговорювала зі старшими синами, що у випадку її недієздатності або смерті вони візьмуть опіку над братом.

— Вони пообіцяли мені не залишати Марка одного та не віддавати його до українських спеціалізованих закладів для людей з інвалідністю, де умови набагато гірше іспанських, — з полегшенням каже Оксана.

«Відкрити конверт у випадку моєї смерті»

Втім позиція попередніх героїнь — скоріше, виключення, ніж правило. Більшість жінок, з якими говорили Sestry, зізнаються: «Я боюся накликати лихо розмовами чи думками на цю тему, боюся травмувати дитину».

Простіше тим, хто в Україні має батька дитини, який зможе подбати про сина чи доньку. Найважче — самотнім мамам.

— Я почала замислюватись над тим, щоб знайти потенційного опікуна для дітей в Німеччині, коли в Україні загинула знайома пара, — розповідає 46-річна Вікторія, мама 8-річних хлопців-близнюків, батько яких помер. — Вони були з Донецької області, виїхали за кордон на початку війни, потім повернулися й оселилися в Одесі. Після їхньої загибелі я зібрала конверт з документами, паролями, заповітом і листом для місцевих подруг, в яких просила їх не залишати моїх дітей самих. Написала дітям прощальні листи з настановами «на життя». Обговорила це з подругами, тіткою — і тоді заспокоїлась. Живу далі, знаючи, що зробила все, що могла, намагаюся дбати про своє здоров'я, щоб відкривати цей конверт не знадобилося.

Прості інструкції не примножують, а знижують тривожність дитини

— Якщо дорослі не пояснюють дітям переспективи, це може призвести до ще більшої тривоги, — впевнена Катерина Нещетна, сімейна консультантка, яка працює з дітьми та сім’ями вже 14 років. — У таких випадках діти можуть вигадувати власні версії подій, часто більш страхітливі, ніж реальність.

У кожній країні є свої правила, що буде з дитиною на випадок трагічної загибелі або втрати дієздатності законного опікуна, однак алгоритм всюди схожий. Неповнолітню дитину візьмуть під опіку соціальні служби, які будуть займатися вирішенням її подальшої долі. В судовому порядку над такою дитиною буде встановлений опікун. І це не завжди рідна людина. Суд сам вирішує, кому довірити дитину.

Щоб уникнути подвійного стресу — втрати близької людини та потрапляння в нову родину незнайомців — дорослим варто подбати про вирішення такої ситуації заздалегідь

Найкраще, коли батьки підготують юридично оформлений заповіт. Скласти такі документи для біженців можуть допомогти в центрах юридичної підтримки, в місцевих фундаціях, які працюють з біженцями.

Важливо визначити правового опікуна для ваших дітей у заповіті, щоб забезпечити їхнє благополуччя, якщо з вами щось трапиться. Це важливе рішення закриє також питання суперечок, якщо кілька дорослих претендують на виховання дитини.

Перш ніж призначити опікуна, обов'язково поговоріть з людиною, яку обрали, і дізнайтеся, чи вона готова прийняти цю відповідальність. Обговоріть потенційне майбутнє дитини: де вона перебуватиме до завершення війни, яким би ви хотіли бачити її навчання, майбутнє, чи готова ця людина до таких змін.

В залежності від віку дитини можна розробити для неї прості інструкції, які не множитимуть страхи, а навпаки знизять тривогу. Наприклад, замість «якщо мама помре» краще сказати «якщо ти не можеш додзвонитися до мами» або «якщо мами немає поруч» — і далі обговорити, до кого дитина може звернутися за допомогою.

У багатьох країнах у страхових полісах передбачений так званий «контакт на випадок надзвичайної ситуації» — це і є людина, до якої можна звернутися в разі нещасного випадку. Дитина повинна знати про такі контакти і розуміти, що може скористатися ними в разі потреби. Це можуть бути родичі, вчителі, сусіди або інші близькі люди.

— Дитині для відчуття безпеки потрібно принаймні 5 дорослих, яким вона може довіряти, — каже Катерина Нещетна

Біженцям важко подбати про фінансове майбутнє своїх дітей, адже добробут переселенця часто залежить безпосередньо від роботи матері, а більшість зароблених коштів витрачаються на оплату оренди житла та повсякденних потреб. Однак якщо є можливість, варто задуматися про страхування на випадок трагічних непередбачуваних ситуацій. Ці кошти можуть стати підмогою для дитини.

Якщо в родини залишилося житло в Україні, важливо, щоб усі документи на нього були в порядку — оформлені належним чином, зібрані в одному місці. Це полегшить дитині ситуацію зі вступом у права наслідування.

Важливо дбати про емоційний стан дитини та сприйняття нею питання смерті. Страх смерті — природний, і вже в 5-6 років діти можуть ставити питання на цю тему, особливо в умовах війни: «А ми не помремо? А тебе не вб’ють?». Пояснюючи маленьким дітям, що таке смерть, краще використовувати метафори з природи. Наприклад, «рослина виростає з насіння, приносить плоди, а потім засихає та повертається в землю, щоб колись народитися знову». Малюки не усвідомлюють, що життя має кінець, тож прості порівняння допоможуть зменшити тривогу.

Натомість при розмові з дітьми молодшого шкільного віку не варто говорити метафорами й заглиблюватись у деталі. Поясніть у межах тих установок, релігійних вірувань, які має родина: про тіло та душу, про те, що такий природний цикл людського життя. У цьому віці дитина вже може усвідомлювати, що життя може обірватися через хворобу, нещасний випадок, війну. Однак наголошуйте, що такі випадки — винятки, і ви робите все, щоб захистити себе та дитину. До того ж є багато людей, які люблять її та подбають про неї. Нагадайте про цих людей і як з ними зв'язатися.

Підлітки та молоді люди вже добре розуміють незворотність смерті. У них є доступ до новин, тож спілкуйтесь з ними як з дорослими: визнайте свої емоції, страхи, дайте їм змогу висловити свої почуття. Розгляньте конкретні кроки, що варто зробити на випадок, якщо складеться трагічна непередбачувана ситуація.

Важливо не уникати складних тем, особливо, коли діти самі їх піднімають. Розмови про смерть мають допомогти дітям сприймати її як природну частину життя, а не як ознаку близької небезпеки. Спілкування повинно бути чуйним і відкритим. Батьки, які готують дітей до можливих життєвих викликів, сприяють не лише подоланню потенційних труднощів, а й емоційному дорослішанню дитини.

Фотографії: Shutterstock

Як визначити податкове резидентство? В якій країні та в яких випадках сплачувати податки? Чи треба подавати щорічні податкові декларації? Як уникнути подвійного оподаткування у Польщі та Україні? Щоб знайти відповіді на ці питання, редакція Sestry поспілкувалась з польськими та українськими експертами. 

<frame>Примітка: Наші співрозмовники постарались надати максимально розгорнуті коментарі по темі сплати податків в Польщі та Україні. При цьому експерти неодноразово наголошували: тема оподаткування в різних країнах має багато нюансів, тому людям варто звертатися за консультацією до спеціалізованих юристів, бухгалтерів, податкових консультантів або до команди Дія.Бізнес у Варшаві. Саме такий підхід дозволить детально розібрати кожну життєву ситуацію українця та визначити оптимальний варіант для оподаткування в Польщі/Україні.<frame>

Як правильно визначити податкове резидентство

Згідно з польським законодавством, людина вважається податковим резидентом Польщі, якщо дотримується хоча б однієї з таких умов:

• проживає в Польщі більше 183 днів протягом року;
• центр життєвих або економічних інтересів розташований у Польщі.

«Людина може стати податковим резидентом Польщі, навіть якщо перебуває тут менше 183 днів, але центр її особистих та економічних інтересів розташований у Польщі. Це може включати проживання родини в Польщі, наявність соціальних зв'язків, участь у політичному чи культурному житті, місце розташування компанії або підприємницької діяльності», — пояснює керуючий партнер ЮК GLS, юристка Ольга Черевко.

Тому якщо українці, які проживають у Польщі, планують визначити своє податкове резидентство, вони мають відповісти на декілька питань:

• чи володіють нерухомістю в одній із країн?

• чи орендують таку нерухомість?

• чи є найманими працівниками в одній із країн?

• чи володіють бізнесом?

• чи мають у власності транспортний засіб?

• чи ходять діти до навчальних закладів однієї з країн? 

«На термін “центр життєвих інтересів” впливає чимало факторів і тому він є суб'єктивним. Щоб визначити центр життєвих інтересів, потрібно зібрати дані щодо майна та способу життя. Бувають випадки, коли фізична особа проживає в Польщі більше 183 днів, але центр життєвих інтересів залишається в Україні», — говорить проєктна менеджерка мережі центрів підтримки підприємців Дія.Бізнес Катерина Рижова. 

Якщо ж українцям складно визначити своє резидентство, варто звернути увагу на Конвенцію між Україною та Польщею про уникнення подвійного оподаткування. Згідно з цим документом,  людина буде вважатися податковим резидентом тієї країни, де вона має постійне житло. 

«Якщо постійне житло є в обох країнах, резидентом визначається країна, де у людини тісніші особисті та економічні зв’язки. Якщо це важко визначити, враховується місце звичайного проживання. Якщо і це неможливо, враховується громадянство. Наприклад, українець, що живе в Україні та Польщі і має центр інтересів в обох країнах, буде визначатися податковим резидентом тієї країни, де він проводить більше днів», — акцентує юрист Ольга Черевко. 

Чому варто враховувати необмежену та обмежену податкову відповідальність 

Податкове резидентство українців дійсно визначається центром їхніх життєвих та економічних інтересів, говорить генеральний директор Swiatkadr.pl Марта Зенба-Шклярська. Тому статус податкового резидента Польщі люди можуть отримати й після першого дня перебування у країні, й після 183 днів проживання. Податкове резидентство прямо впливає на таке поняття, як обмежена та необмежена податкова відповідальність.

<frame>

• необмежена податкова відповідальність — це податкове резидентство. Тут треба зрозуміти, яка країна є основною з точки зору оподаткування
• обмежена податкова відповідальність — тобто, країна, в якій через мобільність робочої сили та різні фактори виникає податкове зобов'язання щодо доходу/прибутку, отриманого в цій країні. <frame>

— Там, де іноземець має податкове резидентство, він має необмежену податкову відповідальність. Тобто в цій країні він «декларує» (врегульовує) дохід/виручку, отриману в інших країнах. Це як його основна податкова країна — з неї починається аналіз податкових зобов'язань, — говорить Марта Зенба-Шклярська. 

Якщо ж українець перебуває в іншій країні (за межами свого податкового резидентства) понад 183 дні, він має обмежену податкову відповідальність у цій країні. Це означає, що доходи/товари, отримані у цій країні (наприклад, у Польщі), оподатковуються в Польщі. 

— Уявімо, українець подорожує між Польщею та Україною. 250 днів протягом року він перебуває в Польщі, але також їздить в Україну. Польські доходи/товари оподатковуються в Польщі, відповідно до польських правил. А українські доходи/товари оподатковуються в Україні, а також можуть певною мірою оподатковуватися в Польщі. Це регулюється Міжнародною угодою про уникнення подвійного оподаткування та податковим законодавством відповідної країни, —  наводить приклад Марта Зенба-Шклярська. 

Чи необхідно попереджати Україну про зміну податкового резидентства 

За словами юриста Ольги Черевко, в Україні немає чіткої процедури виходу з податкового резидентства та інформування податкової про це. Проте є два варіанти підтвердження втрати статусу податкового резидента України, якщо людина стала резидентом Польщі.

Перший варіант. Можна подати запит на індивідуальну податкову консультацію в українську податкову службу, з проханням підтвердити зміну статусу податкового резидента на польське. При цьому потрібно надати докази проживання в Польщі та підтвердити новий центр життєвих інтересів. 

— У разі негативної відповіді, можна звернутися до суду. Є позитивна судова практика з цього питання, хоч і рідкісна, — зазначає Черевко. 

Другий варіант. Не декларувати свої доходи в Україні та у разі штрафу за незадекларовані доходи й несплачені податки — оскаржити його в суді, надавши докази втрати статусу податкового резидента України.

Як правило, податкове резидентство є декларативним, додає Марта Зенба-Шклярська. Тобто, людина заявляє, що її центр життя і економічних інтересів знаходиться в певному місці і цей факт впливає на певні зобов'язання. При цьому варто пам’ятати, що податковий орган однієї країни завжди може оскаржити податкове резидентство в іншій країні. 

— Податкові органи можуть дослідити, чи дійсно ви є податковим резидентом у відповідній країні, чи ви задекларували це, сподіваючись оптимізувати свої податки, — звертає увагу експертка. 

При цьому українці, які проживають довгий час у Польщі та вирішили змінити податкове резидентство, можуть не хвилюватися через те, що не попередили українських податківців про зміну статусу. Ніякої відповідальності за відсутність таких повідомлень діючим законодавством України не передбачено, пояснюють експерти.  

— В Україні не існує ані процедури повідомлення про зміну податкового резидентства, ані обов'язку повідомляти, відповідно, не передбачено відповідальності за неповідомлення. Є ризики нарахування податків на незадекларовані доходи, у разі якщо податковій стане відомо про такі доходи, в тому числі в рамках автоматичного обміну інформації, — звертає увагу юрист Ольга Черевко. 

Чи мають українці подавати щорічні декларації у Польщі

Якщо людина стала податковим резидентом Польщі, вона повинна подавати декларацію про доходи в Польщі, говорить Марта Зенба-Шклярська. Такий статус поширюється на податковий рік: 

— Якщо українець стає податковим резидентом Польщі протягом податкового року, він повинен сплачувати податок у Польщі, включаючи доходи, отримані (і, можливо, також оподатковані) в Україні. Декларація з усіх доходів/прибутку в Польщі та Україні — необмежена податкова відповідальність. 

При цьому податкові нерезиденти України не зобов'язані подавати декларації про доходи в Україні, продовжує Ольга Черевко:

— Однак податкові нерезиденти України можуть отримувати доходи в Україні, наприклад, зарплату, доходи від продажу або оренди нерухомості. В такому випадку може виникати обов’язок сплачувати податки в Україні. Ставка податку для кожного виду доходу регулюється Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування між Україною і Польщею.

У цілому податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) повинні нараховувати, утримувати і сплачувати податкові агенти в Україні, такі як юридичні особи або ФОПи, які виплачують дохід. Наприклад:

• податковим агентом при виплаті зарплати виступає роботодавець;
• податковим агентом у випадку продажу нерухомого майна в Україні виступає нотаріус.

— Згідно з Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування, податкові нерезиденти України можуть застосовувати  спеціальну ставки податку на доходи. Для цього необхідно надати податковому агенту довідку про податкове резидентство у Польщі. Цю довідку потрібно отримати у податковій службі Польщі, належним чином засвідчити і перекласти на українську мову, — роз’яснює Ольга Черевко.

Які податки українці мають сплачувати в Україні та Польщі

За словами юриста Ольги Черевко, питання сплати податків залежить від статусу податкового резидентства особи. Оскільки для багатьох українців, які проживають у Польщі, визначення податкового резидентства може бути спірним, необхідно керуватися критеріями, передбаченими Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування:

— Положення Конвенції між Польщею та Україною мають пріоритет над національним законодавством обох країн, тому не може бути єдиної відповіді у питанні сплати податків для всіх українців, все залежить від конкретної ситуації.

При цьому Марта Зенба-Шклярська нагадує, що база оподаткування в Польщі та в Україні розраховується за різними правилами і залежить від форми договору, виду доходу та інших факторів/показників. Ці нюанси українці також мають враховувати, щоб правильно сплачувати податки в Україні та Польщі у різних життєвих випадках.

Редакція Sestry разом з експертами розглянула декілька поширених варіантів сплати податків, коли українці стають найманими працівниками або підприємцями в Польщі або Україні.   

Випадок №1. Особа проживає в Польщі та працює на українську компанію.

Коментує юрист Ольга Черевко:

— Згідно з Конвенцією, зарплата від української компанії оподатковується в країні податкового резидентства — тобто в Польщі. Проте якщо особа фактично працює в Україні, дохід може оподатковуватися й в Україні. Отже, українець, який є податковим резидентом Польщі і працює дистанційно на українську компанію, має декларувати дохід та сплачувати податки в Польщі. Якщо ж особа фактично знаходиться в Україні для виконання роботи, то зарплатня може оподатковуватися в Україні.

Коментує Марта Зенба-Шклярська: в цій життєвій ситуацій розглянемо два варіанта.

Варіант №1. Людина залишається податковим резидентом України, живе в Польщі та працює на українську компанію. Тоді такий громадянин може сплачувати наступні податки в Польщі:

• Якщо особа перебуває в Польщі більше 183 днів, тоді дохід/доходи з Польщі мають оподатковуватися за шкалою 12% та 32%.
• Якщо особа перебуває в Польщі до 183 днів, тоді з доходу/виручки з Польщі теж треба сплатити податки за шкалою 12% і 32% або за фіксованою ставкою 10-20% (залежить від типу контракту/співпраці).
• Не сплачує податок у Польщі, оскільки сплачує податок в Україні.

Варіант №2. Людина стає податковим резидентом Польщі, живе в Польщі та працює на українську компанію. Тоді сплата податків має відбуватися, відповідно до польського податкового законодавства:

• Українська компанія є платником податків (нараховує та сплачує) до польської податкової інспекції.
• Українська компанія уповноважує працівника розраховувати та сплачувати податок до польської податкової інспекції.

Випадок №2. Особа проживає в Польщі та працює в міжнародній чи польській компанії.

Коментує юрист Ольга Черевко:

— Якщо людина є податковим резидентом Польщі, вона сплачує податки в Польщі. Якщо ж вона є податковим резидентом України, податки сплачуються в Україні. У певних випадках податки можуть сплачуватися й в країні роботодавця. Для точної відповіді потрібно враховувати конкретну ситуацію, Конвенцію про уникнення подвійного оподаткування між країнами, податкове резидентство особи та роботодавця.

Коментує Марта Зенба-Шклярська: в цій життєвій ситуацій розглянемо два варіанта.

Варіант №1. Людина залишається податковим резидентом України, проживає у Польщі та працює в польській чи міжнародній компанії. Тоді певні податки треба сплачувати у Польщі:

• Під час перебування у Польщі понад 183 дні людина може отримувати доходи/прибутки з Польщі, тоді відбувається оподаткування за шкалою 12% та 32%.
• Якщо ж особа проживає у Польщі до 183 днів, тоді з доходу/виручки з Польщі необхідно сплатити податки за шкалою 12% і 32% або за фіксованою ставкою 10-20% (залежить від типу контракту/співпраці).
• Не сплачує податок у Польщі, оскільки сплачує податок в Україні.

Варіант №2. Українець став податковим резидентом Польщі, проживає у Польщі та працює в польській чи міжнародній компанії. В такому випадку людина має сплачувати податки в Польщі, відповідно до польського податкового законодавства.

— Якщо міжнародна компанія, де працює людина, не має реєстрації у Польщі, вона повинна зареєструватися як платник податків або уповноважити на це платника податків (працівника). Існують винятки, коли платник податків завжди розраховує, сплачує та погашає податок самостійно, — звертає увагу Марта Зенба-Шклярська. 

Випадок №3. Особа працює як фізособа-підприємець з реєстрацією в Україні та проживає у Польщі.

Коментує юрист Ольга Черевко:

— Якщо людина є податковим резидентом Польщі, вона не може користуватися пільговою ставкою єдиного податку для ФОП в Україні. Дохід від ФОП нерезидента оподатковується в Україні за стандартною ставкою ПДФО. Цей дохід також потрібно задекларувати в Польщі та сплатити податок там. Сплачений в Україні податок можна зарахувати при сплаті податку в Польщі. Для цього треба належним чином засвідчити довідку, що підтверджує сплату податку в Україні.

Коментує Марта Зенба-Шклярська: ситуацію важливо розглянути з точки зору податкового резидентства в Україні та Польщі. 

Варіант №1. Якщо особа працює як український підприємець, проживає у Польщі та залишається податковим резидентом України, тоді сплата податків буде залежати від періоду перебування у Польщі:

• Якщо українець знаходиться в Польщі більше 183 днів, тоді база оподаткування може бути встановлена в Польщі. В такому випадку треба сплачувати податки в Польщі з частини польських доходів/прибутку (12%, 32% або фіксована ставка у 19%).
• Якщо людина проживає в Польщі до 183 днів та оселяється в Україні, такі ситуації можна вважати найпоширенішими. В цих умовах можна вказати податкове місце проживання в Польщі, а потім сплачувати податки в Польщі.

Варіант №2. Якщо людина працює як український підприємець, проживає в Польщі та вже стала податковим резидентом саме Польщі, тоді треба уточнити ось який момент. Скоріш за все, компанія вже має податкову адресу в Польщі, тоді особа має сплачувати податки за польськими правилами.

Випадок №4. Особа працює як фізособа-підприємець з реєстрацією у Польщі та проживає у Польщі.

Коментує юрист Ольга Черевко:

— Якщо українець зареєстрував бізнес в Польщі та став податковим резидентом Польщі, податки сплачуються тільки в Польщі, незалежно від того, де знаходяться клієнти — в Україні, Польщі чи інших країнах.

Коментує Марта Зенба-Шклярська: розглянемо цю ситуацію з точки зору податкового резидентства України та Польщі. 

Варіант №1. Якщо українець працює як польський підприємець, проживає у Польщі та має статус податкового резидента України, тоді питання сплати податків залежить від терміну перебування в країні:

• Якщо особа знаходиться в Польщі більше 183 днів, можна встановити податкове резидентство в країні. В такому випадку людина сплачуватиме податок в Польщі з частини польського доходу - це 12%, 32%, фіксована ставка у 19%  або паушальний податок.
• Якщо підприємець перебуває в Польщі до 183 днів та оселяється в Україні, така ситуація є найпоширенішою. Але незважаючи на відсутність проживання 183 днів у країні, можна показати податкову базу в Польщі та сплачувати податки в Польщі.

Варіант №2. Якщо українець працює як польський підприємець та вже має податкову резиденцію в Польщі, тоді податки сплачуються за польськими правилами.

Який бізнес українці можуть відкрити бізнес в Польщі та які треба сплачувати податки

Якщо українці проживають довгий час в Польщі та планують й надалі працювати як підприємці, вони мають створити саме польський бізнес. Такий варіант буде краще, ніж намагатися оподатковувати підприємницьку діяльність, зареєстровану в Україні, вважає Марта Зенба-Шклярська. 

При цьому в Польщі українці можуть обирати різні варіанти реєстрації компанії. Все залежить від напрямку діяльності, об’ємів доходу, інших особливостей ведення бізнесу. 

Марта Зенба-Шклярська перераховує варіанти ведення бізнесу в Польщі: 

• Індивідуальна підприємницька діяльність. Податок за шкалою 12%, 32%, фіксований податок у 19%, одноразовий податок.
• Компанії (комерційне право). Податок на прибуток 9% або 19% (залежно від доходу), або так званий естонський податок на прибуток. 
• Товариства (партнерства). Податок за шкалою 12%, 32%, єдиний податок 19%, одноразовий податок. 
• Асоціації та фонди. Податок на прибуток за ставкою 9% або 19%.

— Вибір форми підприємницької діяльності, оподаткування, податкового режиму в деяких випадках є дуже індивідуальним. Тому щоразу вимагає ретельного обговорення з вашим бухгалтером, податковим консультантом і юридичною фірмою, — звертає увагу Марта Зенба-Шклярська. 

Як українці можуть уникнути подвійного оподаткування

Юрист Ольга Черевко зазначає: не може бути єдиного підходу у питанні вирішення подвійного оподаткування доходів українців, які проживають в Польщі. Вирішення податкової проблеми залежить від багатьох факторів, серед яких:

• конкретна ситуація фізособи,
• країна перебування,
• положення конвенції про уникнення подвійного оподаткування між Україною та Польщею.

Тому Ольга Черевко рекомендує українцям, що проживають в Польщі та хочуть уникнути проблем подвійного оподаткування, розробити певний план дій:

1. Визначитися зі свої податковим статусом, відповідно до Конвенції між Україною та Польщею.

2. Притримуватися однієї податкової стратегії в цьому питанні та накопичувати доказову базу, що підтверджує знаходження центру життєвих інтересів або постійного місця проживання в тій чи іншій країні.

3. Якщо виникне спірне питання щодо податкового резидентства особи між Україною та Польщею та нарахування податків в обох країнах, тоді доказовою базою можуть бути:

• Довідка про сплату податків в країні.
• Сертифікат податкового резидента.
• Квитанції на оплату комунальних послуг або довідка від місцевого державного органу про реєстрацію місця проживання.
• Підтвердження місця проживання членів родини.
• Підтвердження навчання дітей у навчальних закладах тощо.

— Сертифікат податкового резидента в Україні можна отримати, подавши заяву через електронний кабінет платника податків або звернувшись особисто до Центру обслуговування платників податків ДПС. В Польщі так само потрібно звернутися до місцевого податкового офісу, що має назву Urząd Skarbowy, - за місцем проживання, — роз’яснює юрист Ольга Черевко.

Куди можна звертатися за консультацією щодо сплати податків 

Українці, що проживають в Польщі та намагаються правильно сплачувати податки, часто роблять одні й ті ж помилки, наприклад, під час заповнення податкової декларації, говорить Марта Зенба-Шклярська:

— Ми пояснюємо компаніям та роботодавцям, що вони на самому початку мають з'ясувати податкову ситуацію своїх співробітників і отримати правильні декларації. Важливо, щоб бізнес був добре проінформований у питанні, як правильно скласти початкову податкову декларацію, оскільки річна податкова декларація буде набагато простішою. Більше того, роботодавці мають передавати ці знання своїм працівникам.

Щоб не виникало податкових проблем в України та Польщі, українцям краще звернутися за консультацією до спеціалізованих юристів, бухгалтерів, податкових консультантів, податкових обох країн або до центру Дія.Бізнес у Варшаві. Такі консультації будуть корисні, особливо в спірних моментах. Наприклад, в Польщі немає такого поняття як військовий збір, а в Україні існує такий податок. Тому завжди варто окремо уточнювати, в яких випадках його треба сплачувати українцям, що довгий час живуть у Польщі. 

Центр Дія.Бізнес у Варшаві було відкрито у травні 2022 року. За весь період роботи експерти центру надали людям понад 12,5 тис. консультацій. Українці можуть звернутися сюди за безкоштовною допомогою з таких питань: 

• легальне перебування в Польщі;
• відкриття бізнесу на території України та Польщі;
• сплата податків та ведення звітності території України та Польщі;
• ведення господарської діяльності території України та Польщі тощо.

— Відмінність нашого центру від інших полягає в тому, що ми  надаємо консультації на дві країни. Щоб отримати інформаційну підтримку, потрібно записатися на консультацію. Радимо заздалегідь підготуватися до консультації та записати питання, які плануєте задати експерту. Після спілкування можна  отримати дорожню карту з корисними порадами, які стосуються реєстрації та ведення бізнесу, а також його подальшої релокації в Україну, — розповідає проєктна менеджерка центрів підтримки підприємців Дія.Бізнес Катерина Рижова. 

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Стереотипи та сором’язливість

Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.

— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.

Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.

— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.

Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.

Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.

— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.

Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.

— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.

Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.

«Люба, не псуймо статистику»

Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.

За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.

— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».

Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.

— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.

Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце

Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.

Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».

Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно

Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.

— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.

Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.

— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.

На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.

— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.

На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула

Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.

— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.

Не буває чужих дітей 

На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.

— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.

До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.

Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.

У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти

— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).

Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».

Балканський дух і помідори замість квітів 

Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.

Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».

— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.

У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.

— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.

Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме

— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!

Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.

Патріотичні Отелло

По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.

Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся

Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.

— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому. 

Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.

— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.

Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.

Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.

Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.

У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».

Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.

Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.

Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна  — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.  

Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.

До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».

<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>

Україна стала першою країною у світі, де закохані можуть одружитися онлайн, без особистої присутності у спецустанові. Це нововведення дозволяє парам укладати шлюб на відстані — незалежно від того, чи їх розділяють міста, чи цілі материки. Особливо важливою ця можливість є для військових. Тепер захисники і захисниці можуть брати шлюб, навіть перебуваючи на позиціях. Для цього достатньо просто натиснути кнопку в мобільному застосунку «Дія».

Можливість одружитися онлайн стає важливою моральною та правовою підтримкою військових і їхніх родин. І в цьому плані держава дійсно гнучко реагує на потреби захисників: за два з половиною роки війни система реєстрації шлюбів еволюціонувала в сервіс, аналогів якого не існує.

Пропозицію зробив під звуки тривоги, але одружитися виявилось непросто

Першим кроком еволюційного ланцюжка стала можливість подати заяву на реєстрацію шлюбу онлайн. Вона з'явилась у лютому 2023 року в державному сервісі «Дія», українському відповіднику польської програми mObywatel.

«Формальність», як часто казали про шлюб до війни, набула нового значення. Офіційний шлюб під час війни виконує одразу декілька важливих функцій: з одного боку зміцнює зв’язок і довіру, з іншого — надає партнеру правовий статус на випадок поранення чи загибелі військового, який дозволяє жінці бути поруч з чоловіком у реанімації, ухвалювати рішення щодо його лікування, претендувати на спадщину. А ще — стає символом надії на продовження нормального життя навіть у найскладніших обставинах.

Ірина та Даниїл з міста Первомайськ Миколаївської області подали заяву через сервіс «Дія». «З нашої першої зустрічі Даниїл казав, що я буду його дружиною, — розповідає Sestry Ірина. — І коли я їхала до нього до Покровського, маленького містечка у Дніпропетровській області, відчувала, що він зробить мені пропозицію. Ми гуляли з ним тією частиною міста, яка збереглася, бо його постійно атакують росіяни, дійшли до парку — і Даня став на коліно й попросив стати його дружиною. Раптом пролунав сигнал повітряної тривоги, але ми його вже майже не чули, захоплені одне одним і радістю бути разом».

Ірина відповіла «так», але одруження довелось зачекати. Даниїла рідко відпускали з фронту. За 2,5 роки війни закохані бачилися всього п'ять разів — під час коротких відпусток військового, або ж Ірина їздила до нього у найближче прифронтове місто

Було прийняте рішення подати заяву на шлюб онлайн — така можливість саме з'явилась на сайті «Дія». Ірина заповнила бланк, а Данило, тільки-но з'явився доступ до інтернету, підтвердив заявку через електронну пошту.

Пара обрала дату церемонії в РАЦСі, заплатила 1100 гривень (близько 25 доларів) держзбору за церемонію. З-за кордону спеціально приїхала сестра нареченого. Але весілля не відбулося. Нареченого не відпустив командир. Складна ситуація на ділянці фронту, кожна людина на рахунку…

— Даниїл обіймає офіцерську посаду, має у підпорядкуванні солдатів, тож він не сперечався, — каже Ірина. — І наша перша дата «згоріла», хоча ми до останнього сподівались на диво. Тому ми подали заяву вдруге. Обрали нову дату і стали чекати. Втім — нашого шлюбу ми чекали набагато довше.

Ірина розповідає історію кохання з Даниїлом. Вони познайомились, коли їм було по 16 років (зараз — 30). І це їхня третя спроба бути разом.

— Перший раз ми були молодими й наївними, — згадує Ірина. — Потім знову зустрілися, але знову не склалося. Я була у тривалих стосунках, які не приносили мені щастя, часто згадувала Даниїла. Втретє ми побачилися два роки тому. З перших днів повномасштабної війни чоловік захищає Україну. Війна дуже його змінила. Він став таким мужнім, відповідальним, серйозним і компетентним. Він завжди був «коханням мого життя».

Відпустити Даниїла одружитися з другої спроби просив весь взвод. І зрештою йому таки дали 10-денну відпустку. Ірина каже: «У нас не було гучного святкування. Ми поїхали до Одеси, зробили там гарну весільну фотосесію, далі повернулися до Первомайська й урочисто побралися. З гостей були тільки батьки нареченого, мій брат і мама, адже мій тато також захищає Україну».

Історія Ірини й Даниїла підсвітила слабкі місця системи: стало ясно, що відпускати військових на церемонію незручно. Так у застосунку «Дія» з'явилась можливість дистанційного одруження через відеозв’язок.

Півтори тисячі шлюбів через телефон

Достатньо відправити через застосунок «Дія» заяву, партнерові — прийняти її, обрати дату церемонії — і вона відбудеться по відеозвʼязку. Співробітник РАЦСу засвідчить згоду, а наречені підпишуть актовий запис про шлюб за допомогою електронно-цифрового підпису.

За перші три місяці після запуску послугою дистанційного шлюбу скористалися майже 1500 пар, повідомила заступниця міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Валерія Коломієць. Серед них — пара з Калуша, Івано-Франківської області.

У Калуському відділі державної реєстрації актів цивільного стану розповідають: «Щоб вона не розплакалася, я м'яко обійняла її за плечі — молоду і красиву жінку, яка тримала в руках телефон і не могла відвести очей від екрана. Вона виходила заміж. Її коханий, кремезний чоловік у військовій формі, з екрана телефону говорив, що кохає її та ніколи б не подумав, що одружуватиметься через телефон».

«Під час відеореєстрації шлюбу виникають різні питання, — розповідають у пресслужбі. — Наприклад, одна з подруг нареченої запитала, чи може наречена сама надягнути каблучку, яку для неї раніше придбав коханий. Наречені дуже хочуть, щоб коханий був поруч, щоб він сам надягнув каблучку, обійняв і поцілував. Але навіть через відеозв'язок вони щасливі, що — попри обставини — все ж змогли створити сім'ю».

Часто чоловіки наважуються на такий крок, коли розуміють, що попереду на них чекає важкий бій чи складне завдання. Вони не хочуть, щоб у разі невдачі їхня кохана залишилась беззахисною і безправною. Це прояв великої любові — думати про неї, про спільних дітей у такі важкі й доленосні моменти.

Але виявилось, що в деяких випадках військовий, поліцейський, медик чи рятувальник не можуть бути присутніми на церемонії навіть по відеозв’язку. Є місця, де користуватися мобільними телефонами суворо заборонено. Тож від 9 вересня 2024 року з'явилась можливість провести онлайн всю процедуру реєстрації шлюбу через «Дію».

Ти вийдеш за мене? Де б ти не була…

Весь процес — від подання заяви до самого одруження — відбувається онлайн. Партнер чи партнерка отримують сповіщення, на яке потрібно відповісти протягом 14 днів. Ця функція доступна для всіх повнолітніх громадян України, за умови, що:

• ви маєте верифікований податковий номер;
• використовуєте ID-картку або закордонний паспорт у «Дії»;
• не перебуваєте в іншому шлюбі (або маєте запис про розлучення в реєстрі ДРАЦС).

Немає прив’язки до системи Резерв+ і оновлення даних. Але варіант не підходить для пар, в яких щонайменше одна особа є громадянином не тільки України, але й іншої держави.

У перші дні роботи нової функції в застосунку «Дія» користувачі вирішили її протестувати і виявили чимало технічних помилок. Так, деякі люди, які вже давно перебували у шлюбі, могли знову надсилати одне одному пропозиції. Один користувач відправив 19 пропозицій різним жінкам і отримав кілька позитивних відповідей. На відміну від вимушених дистанційних шлюбів для військових, цивільні поставилися до цього сервісу зі скептицизмом.

Українська правознавиця, доктор юридичних наук Наталія Савінова, навіть поділилася в Facebook цікавою історією. Її клієнтка, яка перебуває в процесі розірвання шлюбу, знайшла пропозицію свого чоловіка до іншої жінки, яку він надіслав через застосунок «Дія». Вона зробила скріншот своєї знахідки і сподівається, що він стане аргументом для суду, який якомога швидше їх розлучить і не буде давати час на примирення.

У перші дні українці подали 416 тисяч заяв на шлюб. При цьому позитивних відповідей виявилось — 49 282.

Лише за перші 24 години українці забронювали дати шлюбів на 2 місяці вперед

Ось чому застосунок «підвисав», не приймав електронно-цифрові підписи і не підвантажував документи.  

Однак наполегливі пари знайшли для себе «віконечко». Одна з таких пар — Олена та Юрій з Києва, які хотіли одружитися ще навесні, але хлопцеві не давали відпустки. Пропозицію він зробив під час розмови відеозв'язком, обручку замовив та відправив кур'єром, а одружитися довелося через «Дію».

Олена пояснює: «Наш формат одруження — логічне продовження нашого знайомства. Яке почалося з того, що Юрій підписався на мій кулінарний блог в Instagram, ставив вподобайки всім моїм рецептам, і лише згодом наважився запросити мене на побачення».

Незважаючи на технічні проблеми, певну недовіру до цифрових інновацій і страх за збереження цифрових даних, новий сервіс показує, що навіть у найскладніших умовах українці знаходять спосіб бути разом, створювати й захищати сім'ї. І зараз, пояснюючи своє рішення формалізувати стосунки, пари кажуть: «Війна навчила нас цінувати кожну мить разом і бути як ніколи рішучими».

<frame>У перший рік повномасштабної війни в Україні спостерігався сплеск одружень — їхня кількість зросла в порівнянні з довоєнною на 4%. Однак у 2023 році тенденція пішла на спад — зафіксовано на 16% укладених шлюбів менше. Левова частка одружень відбувається у регіонах, що знаходяться в епіцентрі бойових дій, зокрема на Харківщині. Натомість на заході України шлюби укладали на 20% рідше, ніж в інших регіонах.<frame>

Вакансій більше, ніж шукачів роботи

Ключова тенденція на ринку праці України станом на вересень 2024 року — дефіцит кадрів. Серед причин цього — мобілізація, вимушена міграція за кордон, окупація територій.

Згідно з «Трекером економіки України під час війни» Центру економічної стратегії резюме на сайтах пошуку роботи менше, аніж вакансій — розрив складає до 26%.

— Ринок праці сьогодні — це, в основному, ринок шукача роботи. Інша справа, що дуже часто це вимагає від працівника або перекваліфікації, або пониження кваліфікації, особливо, коли ми говоримо про людей, які виїжджали з окупованих територій, з зони бойових дій, зі зруйнованих населених пунктів. Тому, власне, тут ситуація є досить індивідуальною, і потрібно дивитися на конкретні спеціальності, — каже виконавчий директор Центру Гліб Вишлінський. 

Загалом, додає він, зараз продовжуються тенденції, які були й до  повномасштабного вторгнення: насамперед йдеться про нестачу фахівців робітничих професій і про умовно «непопулярні» роботи з низькою оплатою, де велика плинність кадрів: продавці, вантажники, офіціанти, баристи, підсобні робітники, вантажник. 

Компанії готові брати жінок на стереотипно чоловічі посади

В Україні жінки в середньому заробляють на понад 18% менше, ніж чоловіки. Торік український уряд розробив стратегію зменшення гендерного розриву в оплаті праці. В планах — до 2030 року скоротити розрив в оплаті праці чоловіків та жінок з 18,6% до 13,6%. 

Утім під час війни гендерні стереотипи на ринку праці суттєво змінилися, каже PR-менеджерка Work.ua Вікторія Білякова:

— Все більше роботодавців в Україні готові брати жінок на ті посади, які раніше вважалися стереотипно чоловічими. Наприклад, професії далекобійниць, операторок верстатів, технічних спеціалісток у виробництві стають все більш доступними для жінок. Війна певною мірою стимулювала цей процес, оскільки гендерні бар'єри, які були на ринку праці, почали руйнуватися через нагальну потребу в кадрах. Також роботодавці вкладають кошти в автоматизацію процесів, полегшення умов праці, щоб фізична витривалість була менш ключовою у підборі до кандидата.

Ця ж тенденція стосується і найму працівників старшого віку. Попит на досвідчені кадри зростає, і вікові обмеження стають менш актуальними

Якщо до початку війни жінки становили 55% від зареєстрованих безробітних, то сьогодні частка жінок зросла до 77%, а в окремих регіонах — до 80%, інформують у Державній службі зайнятості. Тому виникають певні труднощі з укомплектуванням вакансій за професіями, які є традиційно затребуваними серед чоловіків (будівельники, зварники, слюсарі, електромонтери, водії тощо).

Щоправда, «чоловічі» та «жіночі» професії — це радше стереотипи. І роботодавці мають поштовх на те, щоб їх позбутися, розповідає виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський:

— Зараз немає такої ситуації, що ринок праці втратив купу чоловіків і не втратив жінок взагалі. Бо він втратив і тих, і тих. Зараз не та ситуація, що в США, Британії чи Союзі в 40-х роках, коли люди не мали куди подітися [під час Другої світової війни в Союзі масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов'язку. — Ред.]. Але цей час — хороший поштовх для роботодавців переосмислювати стереотипи, яких з радянських часів залишилося дуже багато.

Чому машиністи метро, потягів — лише чоловіки? Чому жінки завжди кермували трамваями, тролейбусами й не водили автобуси — загадка

Дані про те, що найбільший дефіцит кадрів спостерігається серед кваліфікованих робітників, підтвердили й у Державному центрі зайнятості на запит Sestry.eu. Зокрема, нестача кадрів відчувається за такими професіями як: швачка, електромонтер з ремонту електроустаткування, слюсар-сантехнік, слюсар-електрик, монтер колії, слюсар аварійно-відновлювальних робіт, зварник, водій навантажувача, машиніст екскаватора, токар, столяр, оператор верстатів з програмним керуванням тощо.

Поки що тут не спостерігають масової тенденції, щоб жінок працевлаштовували на умовно «чоловічі» посади. Приміром, за 9 місяців в Україні 162 жінки влаштувались на посаду верстатника деревообробних верстатів, 109 жінок — стали машиністками насосних установок, 59 жінок — слюсарками з механоскладальних робіт, 47 жінок — машиністками крана. Декілька десятків жінок в Україні стали електромонтерками, вантажницями тощо.

Нові можливості від держави

Вирівняти дисбаланс на ринку праці може перекваліфікація працівників. Як анонсувало влітку Міністерство економіки, 30 000 українців зможуть пройти навчання та опанувати нові професії завдяки освітньому проєкту ReSkill UA [проєкт реалізовують Happy Monday разом з міжнародною платформою Coursera за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та сприяння Міністерства економіки. — Ред.]. 

— Завдання Уряду — покращити ситуацію на ринку праці через підтримку програм навчання і перенавчання українців на більш затребувані професії та спеціальності, а також створюючи умови для повернення тих, хто виїхав з країни через війну, — пояснювала ініціативу заступниця Міністра економіки Тетяна Бережна. 

Навчання зареєстрованих безробітних на замовлення роботодавця організовує служба зайнятості. Також тут вчать тих, хто хоче розпочати власну справу. З початку 2024 року таке навчання пройшли 33 тисячі безробітних українців. 

Окремі категорії, зокрема, ВПО, можуть отримати ваучер на навчання — документ, що дає змогу безоплатно підвищити кваліфікацію або отримати нову професію за затвердженим Мінекономіки переліком (у ньому 155 професій і спеціальностей). Такі ваучери отримали 19 тисяч українців.

Програми від громадських організацій та іноземних партнерів

Галина Черкашина за освітою — інженер-електрик, працює в освіті. Цьогоріч вона навчалась на курсі монтажниць сонячних панелей від платформи для підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики Atmosfera Academy. Це було навчання для жінок. Головною умовою була наявна технічна освіта, оскільки студентки вже повинні були мати базові знання з основ електрики. Частина курсу була онлайн, а частина — очно, розповідає жінка:

— Ми вчились встановлювати та демонтувати сонячні модулі на висоті. Для цього з нами провели практичні заняття з промислового альпінізму. Ми одягали системи, користувались реальним обладнанням промислових альпіністів, лазили по даху. Було весело. А потім треба було не просто вилізти на дах, а затягнути туди панель та встановити її. Трошки важче, але все одно дуже цікаво.

Ми скручували електрику, щити постійного та змінного струму. Налаштовували різного типу інвертори, контролери заряду акумуляторних батарей, самі батареї

У підсумку Галина знайшла й нову роботу: тепер вона приєдналась до академії Atmosfera як викладачка. Заявок на курс монтажниць сонячних панелей надійшло близько 150, каже програмний менеджер освітньої програми Олексій Веретельник. Урешті обрали десятьох учасниць, які у серпні 2024 року пройшли онлайн теоретичне навчання та технічну практику у Києві:

— Ми й раніше навчали жінок на цьому курсі, але їх було небагато. Потім до нас звернулась компанія, яка має власні об'єкти сонячних електростанцій, з проханням підготувати спеціалістів, бо їх бракує. Ми зрозуміли, що на ринку зараз із чоловічими бригадами є деякі проблеми, і подумали, що варто акцентувати на тому, що й жінки теж можуть цю професію опанувати, тож почали міркувати як це зробити. 

Партнером цієї програми став український офіс Greenpeace, який саме в цей час звернувся з аналогічною пропозицією до академії. Вже після цього курсу з’явились й інші громадські організації, які готові співпрацювати з платформою у цьому напрямку. І цьогоріч в академії Atmosfera планують сформувати ще одну таку групу. 

— Також у нас будуть запускатися, курси, в яких ще більш розмитий гендер, наприклад проєктний менеджер в сонячній енергетиці. Бо якщо казати про монтажника, то там все-таки іноді треба застосовувати фізичні зусилля, коли треба переміщувати доволі важкі панелі, хоч і з застосуванням певних засобів. Загалом до нас часто відправляють компанії на навчання своїх працівників, неважливо, чоловіків чи жінок, — додає Олексій Веретельник.

Ще одну програму навчання для жінок пропонує проєкт Reskilling Ukraine. Sestry уже писали про те, як жінок навчають водінню на вантажівках, фурах, щоб вони мали можливість працювати навіть далекобійницями. Загалом з програм від Reskilling Ukraine випустилося 228 жінок, розповіла програмна координаторка Олександра Панасюк. Вони проходили перекваліфікацію на 2 спеціалізації: водійка ваговоза (програма OnTrack в партнерстві з компанією Scania Ukraine) або водійка автобуса (програма BusDrive).

Щоб зрозуміти, чи є попит, наприкінці року тут вирішили запустити ще 2 пілотні групи: водійки фур (категорія СЕ) OnTrack CE та з отримання професії машиністки екскаватора та водійки фронтального навантажувача Iron Women. Останню програму запускають разом із компанією Volvo CE. 

— Це абсолютно унікальна програма, що вперше впроваджується компанією Volvo Construction Equipment. І ми разом робимо це саме в Україні. Перемовини щодо її запуску тривали майже рік і ми дуже радіємо, що дамо жінкам, які бачать себе професіоналками в оперуванні екскаваторами та навантажувачами в майбутньому, шанс на здобуття нової професії абсолютно безплатно, — розповідає Олександра Панасюк.

Отримані знання жінки можуть використати по різному. Хтось — влаштуватися на нову роботу, хтось — заснувати свій бізнес, а хтось — покращити процеси у власній справі.

Ганна Гастинщикова — власниця сімейного ранчо «Ідилія» з Київщини. У лютому 2022 року село Лісовичі, де розташоване ранчо, пережило окупацію. Тваринам не вистачало їжі, води. Евакуюватися не було змоги – всі мости були підірвані, а транспорту, яким можна було вивезти 13 коней, не було. 

— Сіно та інші корми нам мали привезти 23 лютого. Але на той момент вже до нас доїхати не було можливості. Ми залишилися майже без нічого, — згадує Ганна.

Після цього визріла ідея мати власний коневіз для ранчо:

— Ми зрозуміли, що ситуації бувають різні й врятувати коней можна тільки таким чином. Можна буде привести якийсь вантаж.

Зрештою, Ганна вирішила почати з того, щоб здобути водійське посвідчення категорії С, і пішла на навчання він проєкту Reskilling Ukraine:

— Спершу ми вчили теорію онлайн, потім два тижні були практичні заняття з водіння. Для мене було складно те, що попри наявність водійського посвідчення, я не кермувала легковою автівкою до 2022 року, поки чоловік не пішов у Збройні Сили. Було страшно їздити містом, але я подолала цей страх.

Тепер зрозуміла, що коли ти за кермом вантажівки, то маєш враховувати й габарити. Зараз ми ще складаємо іспити, але з попереднього випуску дехто влаштувався вже на роботу

Наразі в Reskilling Ukraine зараз збирають дані про те, хто з випускниць програми  працевлаштувався. А за умови отримання фінансування планують перекваліфікувати ще близько 1000 жінок наступного року.

Благодійний проєкт «Неопалимі» безкоштовно допомагає позбавитися рубців та опіків військовим та цивільним, які постраждали через воєнні дії з 2014-го року. Команда проєкту налагодила співпрацю з понад 30-ма клініками по всій Україні. У середньому вартість лікування одного пацієнта може становити понад 10 тисяч доларів. Фінансування проєкту здійснюється через донорів — як вітчизняних, так й іноземних. 

Вікторія Головіна, військовослужбовиця: «У мене було 45% опіків тіла»

Я давно служила в армії. 25 років була старшою медсестрою при штабі у медичному пункті, а у 2015-му перейшла на роботу у Будинок офіцерів у Вінниці, де працювала коменданткою. Вже збиралася на пенсію, але розпочалася повномасштабна війна. Тому й лишилася.

Того дня, 14 липня 22-го року, я була на службі. Почалась тривога, я вийшла на вулицю. Зі мною були знайомі з банку, який розміщувався у нашій будівлі. Згодом почула звук реактивного двигуна. Мені здалося, що летів літак. Піднявши голову — більше нічого вже не пам'ятаю. Коли прийшла до тями — навколо мене все горіло, і я теж. До будинку офіцерів шлях був перекритий. Там вирувало полум'я, було багато диму. За освітою я медичний працівник. Добре розуміла, що маю погасити полум’я на собі. Напередодні пройшов дощ і ще були калюжі. Я впала у першу, яку побачила. Навколо було чути крики, сирени поліції та швидкої. Розуміла, що маю небагато часу, аби дістатися до лікарні. Опіки відчувалися по всьому тілу. Я вискочила на дорогу, зупинила бус, який проїжджав повз. Сказала, що військова і мені треба у шпиталь. Я дуже вдячна чоловікові, який мені допоміг.

У мене було 45% опіків тіла. Обгорів поперек, сідниці і ноги. На щастя, обличчя не постраждало

А ще була перебита барабанна перетинка, перелом ключиці, черепно-мозкова травма. Та порівняно з опіками, які отримала, це було ніщо. Стояло питання відправлення мене за кордон, але лікарі з військово-медичного центру вирішили лікувати на місці. Я пролежала два місяці на животі. Перенесла дві пересадки шкіри та операцію з відновлення барабанної перетинки. А ось перев’язок під загальним наркозом було аж 19. Почали рости рубці. Шкіра стала страшною. 

В інтернеті я знайшла контакти проєкту «Неопалимі», подала заявку, але мене одразу не прийняли — мої рани були свіжими і кровили. Сьогодні ж я проходжу лікування там. Звісно, що рубці ще є, але вже не такого кольору як були, без запалення, поступово зменшуються. Поліпшується і сам стан шкіри. Мені зараз роблять уколи, а потім шліфуватимуть шкіру лазером. Зрозуміло, що вона повністю не відновиться, бо постраждала сильно, але однаково матиме інший вигляд. І це додає віри і оптимізму.

Наталія Кошара, цивільна: «Із 8 уламків у мене досі лишилося 3»

Вже 28 років я проживаю у селі Гусарівка, Ізюмського району. Працюю у школі вчителькою англійської. Коли розпочалася повномасштабна війна, наша родина нікуди не виїжджала. Ми мали велике господарство — коти, собаки, понад 10 корів і майже пів сотні свиней. Їх потрібно було годувати і поїти.

Так сталося, що вже 2-го березня 2022-го року ми опинилися в окупації. Наша вулиця розташована так, що ми навіть не бачили ворога на початку. 8-го березня у селі стався великий бій. Багато хат горіло, води, світла і газу не було. Ми живемо на горі. Колодязів немає. Доводилося пити воду з місцевої річки. Я брала металеву трубу і розбивала нею кригу, а хлопці швиденько набирали воду з ополонки. Все потрібно було робити швидко, бо ніхто не знав, коли почнуться обстріли.

Були у селі і кадирівці. Дехто з місцевих досі рахуються за зниклих безвісти. Навіть снайпер тут працював. Розважаючись, він застрелив кількох односельців

Через місяць нас деокупували. Квітень був більш-менш тихий, а ось у травні стало нестерпно. Росіяни гатили куди попало. 23 травня 2022-го року спочатку «прилетіло» до сусіда. Щойно побігла йому допомагати, як черговий снаряд влучив у кут мого будинку. Мене щось ніби зупинило, бо якби побігла одразу — точно б загинула. Стався ще один «приліт». Відчула, як уламок потрапив мені в обличчя. Вирване вікно у молодшого сина у кімнаті, розбитий кут будинку, бочки з водою, яка витікає, і очі своєї корови — це останнє, що я бачила  двома очима. Я відразу зрозуміла, що в мене немає ока, прикрила його рукою. Було багато крові. Мати та чоловік вискочили до мене. Вони були налякані. Окрім втрати ока, були й інші травми — уламкові поранення у шию, ногу і найстрашніше — печінку. Мене у харківській лікарні навіть називали «дівчина з діркою у печінці». Я втратила багато крові, але залишилась живою.   

У моєму тілі було 8 уламків, ще три — досі в мені

В офтальмологічній лікарні мені видалили око і поставили імплант. Мені як жінці дуже заважав шрам на лобі. При тому, що мій чоловік постійно говорив: «Ти така красива». Однак мені хотілося бути ще кращою. Тому я зареєструвалася на проєкт «Неопалимі». Я не знаю, як називаються всі ті процедури, які мені роблять, але постійно дають спеціальні крема, роблять корисні ін’єкції в обличчя. Звісно, що результатом я задоволена. Все безкоштовно.

Щодо рубців — почуваюся нормально. А ось із зором не дуже. Я ніяк не можу звикнути  і пристосуватися жити без ока. Я дуже швидка людина, тому часто гублюся у просторі. Не бачу сходинок та глибини. У мене постійно на обличчі синці. Із травня цього року я інвалід третьої групи внаслідок війни.

Керівник проєкту «Неопалимі» Максим Туркевич: «Треба навчитися сприймати людей із різними травмами війни»

Нашому проєкту понад два роки. За цей час ми прийняли понад дві сотні пацієнтів. Всі вони досі на лікуванні. Дехто — на консультаційному етапі. Повний цикл лікування тривалий — у середньому від одного до півтора року. Ідея створення проєкту належить моєму батькові. Він лікар і давно працює у сфері естетичної медицини. Він взяв на себе медичну частину проєкту, а саме — протоколи, підходи до лікування. Я відповідаю за організаційно-адміністративну. Було розуміння, що можемо робити щось корисне для людей. Перші пацієнти з'явилися випадково. Це було скерування з однієї з клінік. Мовляв, є такі люди, можливо ви зможете їм допомогти. То була Наталя Юхманова з Маріуполя, яка отримала осколкове поранення від вибуху авіабомби, і тероборонівець Артем Мельник, який отримав опіки рук, тіла, обличчя внаслідок вибуху в ТРЦ «Ретровіль» у Києві. Також був довброволець Ілля. Коли танк наїхав на міну і загорівся, чоловік отримав безліч опіків та уражень шкіри. Він потребує кількаетапного лікування. Саме у той момент ми зрозуміли, що людей із схожими травмами — як серед цивільних, так і військових — буде багато. Так і сталося.

Сьогодні є пацієнти, які мають порохові залишки на обличчі та інших частинах тіла наслідок вибухової травми, рубцеві деформації

60% пацієнтів — військовослужбовці, які постраждали внаслідок катувань у російському полоні. Найчастіше у них спостерігається певна рубцева деформація. В одного нашого пацієнта ножем була вирізана свастика на лобі. 

Наші спеціалісти вже навчають іноземних колег, бо мають колосальний досвід і складні випадки, з якими ті не стикалися на практиці. За останні два роки у нас було безліч відряджень — Британія, Ірландія, Іспанія, Італія, Португалія, Франція, Польща, Арабські Емірати, Марокко. Вже зараз іноземні колеги є більш адаптованими, а на початку були шоковані і від кейсів пацієнтів, і від результатів того, що ми робимо. Відверто кажучи, я не можу сказати, що світова естетична медицина є дуже розвиненою. Особливо, якщо говорити про Західну Європу. Вони дуже від нас відстали. Якщо з Польщею у нас науковий розрив у сфері естетичної медицини, апаратної дерматології, косметології чотири роки, то з Іспанією — 10-12. Вони тільки зараз пробують працювати з технологіями, які ми вже давно перевірили. Знаєте, ніхто не відкривав велосипед. От, наприклад, зараз ми працюємо з пікосекундними лазерами. Це специфічна технологія. Пікосекунда — це дуже маленькі долі секунди того, як діє світловий промінь на тканини. Ці лазери існують вже років 8. Але до моменту, поки ми не почали їх використовувати, їх сприймали в цілому світі як дорогу іграшку, якою ніхто не вмів користуватись. 

Ми розуміємо, що кількість людей, які мають травму через війну суттєво більша, ніж кількість тих, хто лікуються у нас. І навіть більше, ніж кількість тих, хто звернеться до нас в майбутньому по допомогу

Своїм проєктом ми, зокрема, хочемо допомогти цим людям, аби вони не боялися звертатися за допомогою. Саме ж суспільство має зрозуміти, що ці люди, з різними травмами війни, житимуть поміж нас і нам потрібно навчитися їх сприймати нормально.

Як стати учасником проєкту «Неопалимі»

Станом на зараз у нас 32 клініки, які долучені до проєкту. Якщо рахувати лікарів, то їх до сотні. Лікування і супровід — безкоштовні. Фінансово нам допомагають як вітчизняні, так й іноземні компанії. Вони закуповують обладнання і медпрепарати. За час нашого існування 2,5 мільйонів доларів було надано на обладнання і до півмільйона — на медпрепарати.

До нас можуть звертатися як військові так і цивільні. Базовий критерій відбору пацієнтів — травма має бути отримана внаслідок війни. Це потенційно наш пацієнт

Людина має зайти на наш сайт, заповнити реєстраційну форму. Далі з нею зв'яжуться наші спеціалісти і допоможуть пройти весь шлях до оновлення. Є дві причини, через які може бути відмова. Це може бути не наш пацієнт з точки зору медичного діагнозу або ж травма людини набута не внаслідок війни. Тобто, люди мають розуміти, що якщо це  побутова травма — це теж не наш пацієнт.

«Із початком великої війни я тиждень сиділа «на валізах» у Польщі, не оформляла жодних статусів. Коли в центрі для біженців запропонували безкоштовні квитки на пором із Німеччини у бік Скандинавії, вирішила, що це знак. Так зі ще однією сім’єю херсонців опинилася у Мальмо в Швеції. Минулого року вони вже повернулися до України. А я поки тримаюся», — каже Мирослава.

Вона — воєнна біженка, нині працює у сфері IT. Два роки тому Мирослава приєдналася до міжнародної компанії, яка має офіс у Стокгольмі. Жінка потрапила до оптимістичної статистики українців, які зуміли знайти роботу в Швеції й відносно успішно закріпитися на новому місці. 

Згідно із новим звітом Міжнародної організації з міграції, 88% українських біженців працеспроможного віку в Швеції задіяні на ринку праці — або вже знайшли і змінили роботу, або активно її шукають. 66% українців є працевлаштованими. Це на 56% більше, аніж торік. 

Утім, якщо із початком повномасштабної війни в Україні до Швеції прибули 60 тисяч українських біженців, то нині їхня кількість зменшилася наполовину. 

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, в десятимільйонній Швеції нині зареєстровано лише майже 32 тисячі українців. Кожен другий — або повернувся в Україну, або виїхав до іншої країни ЄС, Канади чи США. 

Перше враження

Письменниця і викладачка англійської мови Олена з Києва  — одна з тих, хто приїхав до Швеції одразу після повномасштабного вторгнення. Із двома дітьми вона оселилася у подруги в Стокгольмі:

— У Швеції відчувається значна підтримка України — на дитячому майданчику, на роботі чи в міжнародній школі серед людей з різних країн. Політичні партії змінюються, але всі підтримують Україну, і це відчутно.

У Стокгольмі Олена відвідувала курси шведської мови, які з власної ініціативи організували дві шведки. Жінки забезпечили двадцятьох українок підручниками, підтримували, організовували екскурсії, ходили разом на каву.

— Мама однієї із них запросила нас на свою дачу — будинок на острові. Вручила ключі й сказала: «Живіть, скільки потрібно, відпочиньте, — з теплотою пригадує Олена. — Хоча загалом шведи — холодні. Треба вгадувати, що мають на увазі — вони посміхаються, але не кажуть прямо. Зчитувати ці невербальні посили часом було важко.

Повага до чужих кордонів, а також шведська концепція життя «лагом», яка ґрунтується на володінні лише найнеобхіднішим, відрізняє Швецію від інших країн.

— Я була готова до шведського мінімалізму і чула про нього раніше, — розповідає Мирослава. — Я компостувала органічні відходи, не купувала зайвого і розхарастила оселю до білих стін. Але коли у Стокгольмі винайняла квартиру і побачила ванну кімнату — прозріла. Кімнатка метр на два, клейонка, кнопка, лійка, гвізок — все. Я за це віддаю 1200 євро щомісяця.

Рівень життя

Українці, які із початком повномасштабного вторгнення опинилися у Швеції, отримали «стартовий набір» біженця: статус про тимчасовий захист, розселення від комуни (громади) і соціальну допомогу. 

Українські біженці почали отримувати виплати — по 71 шведській кроні на день (7 євро). Згідно з уже згадуваним звітом Міжнародної організації з міграції, лише 17% українців у Швеції нині залежать від державної соціальної допомоги.

— Швеція для українців виявилася лотереєю: когось поселили в гуртожитку в місті, когось — у будиночку в лісі, комусь пощастило знайти роботу поряд, а хтось був змушений шукати іншу країну, бо в околиці банально не було праці, — каже переселенка Мирослава. — Добре, якщо поряд були соціальні магазини, де можна взяти якусь крупу, олію, консерви. Бо їжа у Швеції у 3-3,5 рази дорожча, аніж в Україні. М’ясо — у 4-5 разів.

Олені вдалося влаштуватися асистенткою вчителя у міжнародній школі для дітей дипломатів у Стокгольмі. Утім, через п’ять місяців перебування у Швеції, вона з дітьми повернулася до Києва:

— Попри те, що я працювала і мала, де жити, мій рівень життя значно знижувався. Отакий парадокс — і начебто я в країні з високим рівнем життя, а довелося б відмовитися від того рівня, який мала в Україні.

Тим часом близько 55% українських біженців вважають свою фінансову ситуацію в Швеції задовільною, а дохід — достатнім для покриття потреб. Це на 5% більше, аніж торік. 15% українців живуть на гроші, які вони отримують від родини чи друзів.

Проблема доступу до медичного обслуговування для українських біженців — ще один важливий аргумент, який не втримав Олену в скандинавській країні: 

— Я маю питання по здоров’ю, мушу моніторити певні онкологічні ризики. В Україні я могла вирішити це через приватних лікарів. У Швеції приватної медицини немає. Хіба що ти уже вмираєш, тоді приїде «швидка». Але якщо доведуть, що це було не так уже і нагально — можливо, навіть доведеться повертати кошти за виклик.

Персональний десятизначний 

Досі найбільша проблема українців у Швеції полягала у тому, що вони не мали персонального номера. Це десятизначний код-ідентифікатор громадянина країни. Його також надають  на 13 і більше місяців особам, які мають дозвіл на проживання. Але українські біженці до цієї категорії не входили — посвідку на проживання їм видавали лише на 12 місяців й щороку поновлювали. 

Ідентифіційний номер відкриває доступ до повного медичного обслуговування, інтернет-банкінгу та державних послуг. Без нього неможливо відкрити рахунок, орендувати квартиру, провести інтернет, перевірити електронний щоденник школяра і навіть скористатися знижками в магазинах. 

Замість персонального номера українські біженці досі послуговувалися координаційними номерами, можливості яких були дуже обмеженими.

3 жовтня ухвалилили закон, який запроваджує зміни для українців у Швеції з 1 листопада 2024 року. Окрім обіцяного номера, уряд також планує збільшення соціальної виплати до 308 шведських крон на день (30 євро).

Координаторка з інтеграції українських біженців у Швеції Христина Гевчук, яка із сім’єю знайшла тут прихисток, теж доклалася до цих змін. Активістка, зокрема, ініціювала петицію щодо надання персонального номера для українців:

— Після зустрічі із шведськими політиками, медіа нарешті почалися зміни. У лютому цього року уряд Швеції видав законопроєкт щодо покращення умови для людей з тимчасовим захистом — і насамперед це стосується українських біженців. Ще в травні розпочались розмови про те, що Європейський Союз може продовжити директиву для українців до 2026 року. Тож українські біженці, які прожили у Швеції два роки, мають право отримати індивідуальний шведський номер уже зараз. Тобто, не чекаючи 1 листопада, коли цей закон набуде сили. Тому з червня уже багато хто почав подавати заявки і отримувати ці номери. 

Із персональним номером можна буде отримати повний доступ до медичного обслуговування, а також до стоматологічної допомоги. Українські біженці матимуть можливість перебувати у відпустці для догляду за дитиною, і навіть започатковувати власну справу.

—Швеція — одна із країн, де найпростіше зареєструвати «приватного підприємця» або маленьку компанію з двох і більше людей, — додає Ірена, яка теж живе у Стокгольмі. — Досі, без персонального номера, в українців у Швеції не було можливості організувати власний бізнес. А зараз усе легко відкривається, одним кліком.

Залишитися назавжди?

Затягування із привласненням індивідуального номера переконало багатьох, що Швеція не надто зацікавлена, аби українці залишалися тут надовше. Багато хто кивав на ініціативи сусідніх країн — Норвегії та Фінляндії, де українські біженці одразу були залучені до державних діджиталізованих мереж для полегшення свого становища. 

Обмеження послуг і мізерні виплати спонукали багатьох виїздити зі Швеції й шукати прихистку в інших країнах. Найчастіше — у Норвегії, Німеччині, Данії, Канаді. 

— Шведи — специфічна нація, тут складно зі спілкуванням, складно знайти друзів, — каже письменниця і блогерка Анна Топіліна, яка живе у Швеції ось уже 15 років і дотична до роботи з мігрантами. — Але коли почалася велика війна, то включилися всі. Шведи селили у себе родини, які жили у них роками, включися в гуманітарку. Суспільство було дуже налаштоване, щоб українці прижилися. Бо ця війна шведам емоційно ближча, аніж та, що на Близькому Сході. 

Анна Топіліна має чимало позитивних історій, коли українські біженці знайшли у Швеції другий дім. Серед них — сім’я з Енергодару, котра залишила бізнес і житло, рятуючись від російської окупації. Вони приїхали до Швеції із трьома дітьми і собакою. Нині подружжя працює, має непоганий дохід, будинок від комуни. Їхні діти ходять у школу і вже знають шведську мову.

До слова, згідно із тим же звітом Міжнародної організації з міграції, 47% українців у країні стверджують, що можуть говорити шведською, що на 23% більше, ніж торік. Більше половини з них оцінюють свої знання мови, як «хороші» чи «дуже хороші». І це надзвичайно високий показник, що може свідчити про бажання інтегруватися і залишитися у Швеції надовше.

— Зараз у Швеції сформовано антиемігрантський уряд, уся політика спрямована на те, аби біженців відправити додому якнайшвидше, — зазначає Анна Топіліна. — Але, як я помічаю, це не стосується українців. На те, щоб українці могли інтегруватися, спрямований закон про надання індивідуальних номерів. І це перший крок до того, щоб українці залишилися, якщо війна не закінчиться у найближчому майбутньому. 

Новий закон, окрім збільшення можливостей для українських біженців у Швеції, також покладає на них обов’язки. Наприклад, шкільний — із обов’язковим відвідуванням місцевої школи. Це ще одна шалька на терези «лишитися — чи ні?». 

Кроки назустріч від шведського уряду і затяжна війна, що триває в Україні, спонукають біженців ретельніше планувати найближче майбутнє. І це відобразилося у цифрах опитування.

Тож станом на зараз, 81% українців у Швеції бажає залишитися в країні надалі. Лише 13% з них прагнуть повернутися в Україну після перемоги. Торік же їх було 24%.  

«Невизначених», тобто тих, хто і досі не знає, що хоче робити у майбутньому, теж стало менше — 33% проти 24% торік. Кількість тих, хто не збирається повертатися, зросла за рік до 58%. Дві третини респондентів відповіли, що їхні майбутні плани на країну проживання змінилися протягом цього року.

— У Швеції проживає багато людей, хто працює і заробляє собі на життя, але планує повертатися в Україну,  додає оптимізму Анна Топіліна. — А перебування за кордоном — це можливість чомусь навчитися, у чомусь стати кращим, отримати додаткову освіту і потім привезти це додому.