Суспільство

Видавництво «Ранок» спеціалізується на навчальній, методичній та дитячій літературі. Тут друкують підручники, розвивальну літературу, енциклопедії, світові бестселери, передають книги захисникам. Під час обстрілу Харкова 23 травня у знищеній друкарні «Фактор-друк» серед 50 тисяч українських книг був, зокрема, весь наклад підручників з німецької мови для 7 класу, який видавництво «Ранок» наступного дня мало відвезти у регіони. Проте гендиректор підприємства обіцяє: до початку нового навчального року встигнуть все відновити. Тоді ж, 23 травня, було знищено ще десяток найменувань книжкової продукції видавництва. 

18 червня Володимир Зеленський підписав проєкт закону, який дозволяє українцям, яким цьогоріч виповнилося 18 років, купити книжок на суму 908 гривень через застосунок «Дія». Генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов упевнений, що це стане потужною інвестицією у книговидавництво. Sestry поговорили з ним про те, як українські видавництва навчилися працювати під обстрілами та в умовах постійних відключень електрики і як книжки стають для українців острівцем незламності. 

Не все одно, якою мовою читати

Юлія Малєєва: Вікторе, що сьогодні переживає видавничий бізнес? Які виклики долаєте?

Віктор Круглов: Нинішня ситуація має як позитивні, так і негативні сторони. Почну з позитиву, бо я — оптиміст по життю. З точки зору розвитку видавничого бізнесу і попиту на українську книгу, зараз все набагато краще, ніж це було до 2014 року, до початку війни. 

За моїми оцінками та оцінками інших експертів, частка російської та російськомовної літератури на той момент була від 60 до 70%. Це були книжки, які імпортувалися в Україну або друкувалися тут дочірніми підприємствами російських видавництв. Російський видавничий бізнес тиснув на українську книжкову галузь дуже сильно, зокрема масштабами, адже російськомовна література друкувалась великими накладами. 

І був ще момент, який вже не є секретом: 

Російські видавництва одночасно скуповували авторські права на переклади світових бестселерів не тільки російською, а й українською мовами, але українською не видавали

А оскільки у видавничому бізнесі зазвичай продається виключна ліцензія на одну мову, то українські видавці не могли надрукувати ці книжки відомих авторів. Тому й виникло явище, що відомі твори в перекладі спочатку з'являлися на ринку російською. Тоді як україномовну версію доводилось дуже довго чекати.

І хоча після 2014 року люди стали переходити на читання українською, ще до 2022 року багатьом було все одно, якою мовою читати — українською чи російською — головне, щоб книга була в доступі. Після 2022 року все змінилось: якщо є вибір, якою мовою читати — російською чи англійською, — то багато хто вже обере англійську.

І те, що в книгарнях зараз не продається російська книжка через заборону імпорту — дуже добре. Тим паче зараз великий попит на український культурний продукт: книги, вистави, фільми. Зрозуміло, що в інтернеті чимало російського, та я думаю, що за кілька років ми і цього позбудемось.

Книгодрук на генераторах

Ви говорили й про те, що є й негатив…

Звісно, його вистачає. Під час війни дуже важко видавати книжки, брати участь у виставках, особливо закордонних. Але видавництво «Ранок» їздить у Франкфурт, Лондон, Варшаву. У Лондоні до наших стендів підходили люди, дивилися на книжки й співчували: мовляв, ви, мабуть, зараз не працюєте. Натомість ми показували відвідувачам, що ми привезли книжки, підписані до друку у 2024 році. І всі дивувалися, як це можливо.

Можливо, бо видавничий бізнес навчився працювати онлайн, так само онлайн укладаються угоди. Але найбільша проблема сьогодні — те, що великі видавництва розташовані у Харкові, де проблеми з електрикою й інтернетом. У нас була історія:

Якось я зателефонував мобільному оператору, щоб з'ясувати, чому поруч є стільникова вежа, а інтернету немає. Мені відповіли, що там немає світла. Тому ми під’єднали вежу до свого генератора й забезпечили зв'язком не лише себе, але й частину мешканців Харкова

У нас редактори навчилися підключати автомобільні акумулятори до блоків безперебійного живлення, і це дає можливість 5-7 годин працювати за комп'ютером. Ми всім своїм співробітникам і авторам, які потерпають від нестачі електрики, проводимо оптоволоконний інтернет, щоб у них був доступ і без електроенергії.

Але найбільша проблема в тому, що книжка — це фізична річ. Вона має друкуватись, десь зберігатись. Нам уже двічі прилітало на наш склад у Харкові, були пошкоджені кілька тисяч квадратних метрів, плюс спрацювала протипожежна система й залила все водою. 

Тому зараз книги та папір тримаємо в кількох місцях на різних складах в Україні: в Києві, Львові, Луцьку тощо. Ми розробили таку розпорошену систему зберігання книжок, щоб можна було при замовленні перемикнутися з одного складу на інший. Бо розуміємо, що в Україні зараз жодного безпечного місця немає — може прилетіти куди завгодно.

Усі файли ми тримаємо у хмарі, це теж вимагає від нас величезних ресурсів, тому що у нас контент вимірюється терабайтами — і його треба зберігати так, щоб був доступ.

Ну і, звісно, проблема з друкарнями. «Фактор-друк» — це вже третя друкарня, пошкоджена росіянами від початку повномасштабного вторгнення. Що ж до збитків, то це мільйони гривень. 23 травня згорів майже весь наклад нового підручника для 7 класу з німецької мови. Наступного дня ми планували його розвозити по регіонах. Папір, який ми завезли для друку наступних накладів, теж був пошкоджений. А ще — наклади близько десятка дитячих книжок, які були там у друці.

Але найстрашніше — там загинули люди й багатьох поранено. Таких спеціалістів треба вчити роками й це дуже великий удар по всій видавничій галузі.

Як ви це все вирішуєте?

Намагаємося диверсифікувати: завозимо папір тільки у такій кількості, яка потрібна, друкуємо на різних друкарнях і не тільки в Харкові. І це значний виклик, адже тепер треба докладати чимало зусиль на планування, логістику, які раніше не забирали стільки ресурсу.

Нас часто питають, чому ви не хочете переїхати.

Вважаю, що це — зрада Харкова. Можливо, самі комп'ютери й просто перевезти, але тут залишаються люди, у багатьох працівників тут батьки, які не хочуть чи не можуть виїхати, у когось — домашні улюбленці

Та й неможливо все місто евакуювати. Тому наші працівники кажуть: «Ми не поїдемо, краще нумо думати, як підсилити ППО, що робити з цими дронами-розвідниками».

Ви згадували про генератори й акумулятори, оптоволоконний інтернет. А які ще рішення запровадили?

У нас є домовленості з коворкінгами, де є бомбосховища, електрика й інтернет, що працівники можуть приїжджати працювати. Хоча розуміємо, що зараз у Харкові немає жодного безпечного місця. Є дні, коли тривога триває цілий день. Ми намагаємося долучати співробітників до спілкування з психологом, розсилаємо поради, як заспокоїтися.

Книжки зараз дуже подорожчали…

Адже сильно подорожчали папір, електрика, друк. Зараз друкарні вимушені працювати на генераторах. Якщо раніше відсоток електроенергії у витратах друкарні був незначний, то зараз він може сягати 20%, адже друкуватися на генераторах — це дорого.

Тому якщо говорити про доступ українців до літератури, то міркувати про наповнення бібліотечних фондів треба зважаючи на те, що в них немає коштів на сучасні видання. Треба думати, як їм допомогти. Можливо, залучати європейську спільноту.

Бо читання книжки — теж психологічне заспокоєння. Коли ми читаємо, то переносимося в уявний світ. Є така красива фраза: «Скільки книжок ти прочитав, стільки життів ти прожив». Може, ще й тому попит на українські  книжки зараз зростає — людям хочеться відволіктися. І, може, саме тому на Книжковому Арсеналі були такі великі черги.

Попит на українську книгу за кордоном вражає

Які ще рішення запровадили, зважаючи на виклики часу?

У 2022 році ми зрозуміли, що дітям необхідно навчатися, незважаючи ні на що. Тому розробили електронні додатки до підручників, з відео й аудіо доповненнями. Це цікаво для дітей, бо це не просто PDF-підручник, а інтерактивний. І ним можуть скористатися ті, хто за кордоном. Тож тепер ми одночасно видаємо як паперову книжку, так і її електронну версію.

Щодо аудіокниг, то зараз експериментуємо зі штучним інтелектом. Бо аудіозапис — це недешево: студія, мікшування, диктор. Щоб записати аудіокнигу довжиною 3-4 години, треба витратити близько тижня. Це виливається у великі гроші, тому й аудіокнижка у нас майже не розвивається. З аналізу продажів: 2/3 — це паперові книжки, за ними йдуть електронні й лише невелика частка — аудіо.

В принципі, це добре, бо важливо, щоб діти й дорослі саме читали. Коли наш мозок перетворює графічні символи в образи, по-іншому будуються нейронні зв'язки, ніж коли ми слухаємо чи дивимось якусь історію.

Ви згадували, що 23 травня згорів увесь наклад підручників. Що плануєте робити?

У нас  контракт з Міністерством освіти й ми мусимо забезпечити школи до 1 вересня. Трошки часу в нас є. Ми зараз вимушені власним коштом шукати інші друкарні, де можна це надрукувати. І це дуже непросто, бо зазвичай друкарні контрактуються на кілька місяців наперед, і всі потужності зараз завантажені до серпня. Тож ми змушені в одній друкарні друкувати внутрішній блок, в інший — обкладинку, а в третій виконувати палітурні роботи. 

Але плануємо до 1 серпня закінчити друк, щоб встигнути розвести все по регіонах. І ми це зробимо. 

Який зараз попит на українську книжку за кордоном, коли чимало українців з дітьми виїхали за кордон? Наскільки просто придбати за кордоном українську книжку?

Скажу про наше видавництво: експорт зріс в рази. 

Якщо раніше ми експортували 5-10 тисяч книжок, то зараз вже понад 100 000. Тепер наші книжки їдуть практично у всі країни Європи: до Швеції, Німеччини, Британії

Читачі можуть купити з нашого сайту, але й майже на всіх закордонних сайтах є книжки українською. Попит є — і ми намагаємося його закривати. Говоримо з консульськими працівниками, з бібліотеками за кордоном, щоб вони теж закуповували книжки для українців, які там живуть. 

Тому я б хотів звернутися до українців, які вимушено виїхали в інші країни: бібліотечна система замовляє ті книжки, які люди запитують. Тож якщо ви живете за кордоном, то приходьте до місцевої бібліотеки й питайте книжки українською. Якщо буде багато таких запитів, бібліотеки вимушені будуть їх закуповувати.

Дуже важливо, щоб наші українці, які виїхали, спілкувалися з дітьми українською, щоб діти не забували українську. Бо ці діти — майбутні амбасадори України.

‍Фотографії з приватного архіву

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Італія. Як виявилось, про неї є багато чого розповісти, тож про Іспанію, з якою ми планували її об'єднати, ми розповімо згодом (стежте за публікаціями).<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Dolce Vita, або «солодке життя» італійців

Італійці добре знають, які стереотипи щодо них мають іноземці. Експресивні, рухливі, активно жестикулюють, смагляві та темноволосі ловеласи. Їхня життєва філософія: dolce vita (солодке життя), яке наповнене сонцем, морем та вином. Ще їх називають «маминими синочками», які дуже пізно (інколи ніколи) по-справжньому не дорослішають. Що з цього правда?

Цьому, до речі, присвячені сотні відео, в яких українки розповідають про побачення з італійцями: у кожного італійця вдома вже є найкраща жінка на світі… і це мама. Вона приготує, випере та попрасує речі, пожаліє та приголубить. Іншим жінкам немає місця в серці італійця. 

— Багато італійців люблять романтику без зобов’язань, — говорить українка Марина, — вони із задоволенням підуть на побачення, смачно поїдять разом, проведуть ніч і повернуться в своє життя, в якому є купа інтересів та хобі. Вони не проти ексклюзивних та довготривалих стосунків, але без проживання разом. Для багатьох італійців мама — це головна людина в житті. Знаю багато пар, які розсталися саме тому, що дівчина не сподобалася мамі. Зараз є багато публікацій, в яких італійці хочуть розвіяти цей стереотип. Однак самі визнають, що «знаменита італійська мати побоюється, захищає і трохи пригнічує своїх синів». І що немає в світі іншого народу, який би так протягом століть в своїй літературі, кінематографі, піснях не звеличував постать матерів. 

Італієць ніколи не буде шукати пару через відчуття самотності, бо більшість з них живе в колі великих родин, де підтримуються стосунки навіть з дуже далекими родичами. Знайомитися доведеться не лише з чоловіком, і сподобатися треба не тільки йому

Якщо вступати в серйозні стосунки з італійцями, то потрібно зрозуміти, наскільки їхня сім'я буде втручатися у ваше життя, і чи готові ви з цим миритися. 

Італійці дуже пізно, порівняно з іншими націями, дорослішають. Можливо, причиною цьому часом стає спадковий капітал, або просто це вроджене вміння жити солодке життя, адже далеко не всі італійці заможні. Зарплати в Італії зазвичай невисокі, більшість заробляє від 1400 до 2000 євро на місяць. Високі зарплати отримують лише професіонали високого рівня, яких не часто зустрінеш на сайтах знайомств.

Розлучення тут може коштувати дуже дорого, якщо доведеться статки ділити з кимось ще. Тож, часто італійці віддають перевагу гостьовим стосункам, коли можна час від часу бачитися, або просто живуть разом без укладання офіційного шлюбу. Разом з тим, саме про італійських чоловіків співрозмовниці говорили, що вони можуть бути дуже щедрими та галантними.  Кілька українок розповіли, що італійські наречені подарували квартири замість шлюбу. Таким чином чоловіки хотіли показати серйозність своїх намірів, але залишити у безпеці свої фінанси на випадок розставання. 

‍Свята кухня 

Консервативність та католицизм впливають на ставлення до сексу. Навряд чи на першому побаченні італійці запропонують закінчити вечір разом у ліжку. 

— Італійці дуже галантні, порівно з іншими європейцями, — говорить Дарина, — вони дуже щедрі на компліменти, менше акцентують увагу на зовнішності. Розумні, веселі, цікаві, не лізуть цілуватися на першому побаченні, не дозволяють сексуалізованих компліментів та жартів. Їм треба час, щоб перейти до більш тісного тілесного контакту. І в цьому вони прекрасні. 

Обов'язково поцікавтеся, з якого регіону ваш партнер. Адже йдеться не лише про регіональні особливості характеру, а й про «святе» для кожного італійця — про кухню.  

— 95% часу в Італії говорять про їжу, — говорить Юлія, — я трохи жартую, але їжа справді дуже важлива. Половина побачення піде на розмови про те, що вони люблять готувати чи їсти, про різні види вина, сиру та їхні гастрономічні подорожі. Вони запитають, що ти любиш, що готуєш та їж вдома. Немає жодного тиску на те, що жінки повинні вміти готувати, але говорити про їжу — це святе. 

‍Донат за побачення  

Олені (ім'я змінено на прохання героїні — прим.ред.) — за сорок років. Вона не має дітей, в Україні тривалий час була в пошуках пари. Каже, що в Італії в Тіндері її майже одразу забанили, бо кидала посилання на збори для українських військових, замість того, щоб фліртувати там. Хочеш піти на побачення — продемонструй лояльність до українців через донат на фонд. Пізніше встановила додаток Bumble.

— Я вирішила, що кращого способу для соціалізації, ніж ходити на побачення, немає, —  розповідає вона свої секрети пошуку щасливих стосунків. Власне Олена зараз у тривалих стосунках з італійцем, який на кілька років молодший від неї. 

На побачення вона ходила щотижня. Спочатку важко було знайти тих, хто розмовляє англійською. Переважно, це були іноземці, які живуть в Італії, або італійці, які працювали за кордоном. Ці італійці більш освічені, з ними цікаво розмовляти. 

— Я живу в невеликому містечку, до якого треба добиратися. Я ніколи нікуди не їхала сама. Вирішила, що це додатковий фільтр — чи готова людина проїхати заради мене на побачення з іншого міста. Якщо не готова, то значить, що у неї немає зацікавленості в мені як в партнерці, або взагалі в стосунках. Ми зустрічалися, гуляли, заходили в ресторан чи кафе. Здебільшого платили вони, але я пропонувала завжди розділити рахунок. Це теж тест, насправді, кого бачить перед собою людина. Вони майже завжди віджартовувалися, що добре-добре, заплатиш наступного разу. Наступного разу, якщо він був, то знову платили за себе. Вони не скупі та галантні. 

Ще, ділиться досвідом Олена, вона для себе визначила кілька фільтрів на сайті знайомства. Чи активно пише їй чоловік, чи пише «ciao/привіт» та вичікує. Якщо людина не здатна поставити кілька питань, які не будуть дублювати написане в профілі, про що з нею розмовляти далі? З такими Олена одразу прощалася. 

—  Активні люди можуть приємно здивувати, — ділиться Олена. — Щоб прогулятися 2 години зі мною, він витратив 2,5 години в дорозі туди й стільки ж назад. Я, чесно кажучи, такого ставлення в Україні ніколи не зустрічала. Також жодного разу ніхто не казав, що жінка чи дівчина повинна бути певної зовнішності, не фокусувався на вазі. У мене надмірна вага, і в Україні завжди були якісь коментарі на побаченнях, не важливо, погані чи хороші: «Я люблю товстих» або «Я вважаю, що потрібно менше їсти», чи що завгодно. В Італії я цього не чула жодного разу. І мені було дуже комфортно розмовляти на будь-які теми, просто така нормальна людська бесіда про життя.

Олена підтверджує, що попри емоційність, пристрасність, харизматичність, до сексу італійці ставляться дуже обережно. Як пояснив їй хлопець: «Ми все ж країна, де живе Папа Римський, тому тема сексу тут досить табуйована»

— В них є такі уявлення, що якщо жінка хоче сексу, то з нею щось не так. Звичайно, вони хотіли б сексу і на першому, і на другому побаченні, але дуже себе стримують. Певно, більш марґінальні люди так не роблять, але ті, з ким я спілкувалась, були дуже галантні й обережні. І якщо якийсь секс і стався, то лише з моєї ініціативи. Вони радісно відгукувалися, але дуже здивовано, тому що для них це не є нормою. 

‍Фільтри та червоні прапорці

Свого хлопця Олена обрала, бо пройшов всі «фільтри»: він щодня писав, цікавився її життям, мав гарну англійську мову. Спілкування з ним було легким, вони швидко знайшли спільну мову. Він досить заможний, живе на збереження родини, але дуже переживає, що у разі розлучення втратить багато чого. 

Ще один важливий фільтр — ставлення до зовнішності. «Я намагаюся уникати метросексуалів, які занадто багато уваги приділяють своїй зовнішності на сайтах знайомств. Я вважаю, що якщо людина витрачає багато часу на догляд за собою, у неї можуть бути нарцисичні риси, з якими мені не по дорозі. Я намагаюся знайомитися з людьми, які просто природно привабливі, без зайвих зусиль, комфортно виглядають і займаються спортом. Багато італійців захоплюються активними видами спорту, такими як хайкінг, їзда на велосипеді або футбол. Вони рідко відвідують спортзали і фітнес-клуби; для них важливіше активний спосіб життя, що допомагає підтримувати хорошу фізичну форму без надмірних зусиль».

В Італії абсолютно спокійно ставляться до вікових відмінностей між партнерами, — переконує Олена, —  здається, що італійці, можливо через свою прив'язаність до матерів, віддають перевагу зрілим, самореалізованим, стабільним жінкам, які вже не потребують великої підтримки. Тому жінки тут почуваються дуже комфортно в старшому віці. 

В Італії жінки зазвичай не фарбують волосся, і багато хто ходить із сивиною і зморшками. Тут немає жодного натиску на боротьбу з віком — ботокс, наповнювачі або нарощування вій не в моді. Жінки люблять яскравий одяг і аксесуари. Чоловіки це помічають і цінують, але тут немає того акценту на молодість і стрункість, який часто можна зустріти в інших культурах.

Далі фільтр — сама розмова.

В Олени була ситуація, коли побачення закінчилося тим, що вона вихлюпнула келих вина на співрозмовника: він її переконував, що Україна «вирізала половину Донбасу та Путін змушений був втрутитися у війну» 

«Якщо людина починає розповідати про Росію або говорить тільки про себе, а не цікавиться мною, це для мене червоні прапорці. Я ціную чесність і простоту. На побаченні я звертаю увагу на те, наскільки людина відкрита і розслаблена, чи проявляє інтерес до мене та є тактовною».

Важливим виявився факт, що хлопець Олени — не дуже близький з родиною. Однак у випадку Італії це означає, що його мама лише щотижня запитує, чи все в порядку, та намагається передати гостинці. 

— Загалом мій італійський хлопець мені імпонує серйозним ставленням до мене, допомогою у всіх побутових питаннях. Ми разом вже два роки, від мене, за його словами, він навчився більш активно  проводити час, подорожувати та пізнавати щось нове, — підсумовує наша співрозмовниця.

‍* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, наступні країни — Британія та Ірландія.

«Українські біженці спричинили епідемію ВІЛ у Польщі», а у Франції — «нашестя клопів». Це лише деякі вкиди, за допомогою яких Росія намагається дискредитувати наших співвітчизників за кордоном. Дезінформація шириться не лише у соцмережах, а її жертвами стають навіть поважні європейські політики, — йдеться у новому аналітичному звіті Центру протидії дезінформації (ЦПД). Яким чином РФ просуває свої наративи у Європі та як це впливає на імідж і життя українських біженців? Пояснює старший аналітик ЦПД Аліна Юрій в ексклюзивному інтерв’ю Sestry

Марина Степаненко: Пані Аліно, розпочати розмову пропоную одразу з конкретних прикладів. Польща прихистила близько мільйона українців і обіймає друге місце у Європі за кількістю українських біженців. Які наймасштабніші кампанії інформаційного впливу щодо українських біженців розгорнула там Росія від початку вторгнення? 

Аліна Юрій: Ми аналізуємо не лише український, а й російський та іншомовний інформаційні простори. Відповідно, у нашому звіті є декілька кейсів, які стосувалися Польщі.

Ми спостерігали наступні тенденції. По-перше, це — поширення наративу, що через наплив українських біженців в Польщі зріс рівень захворювань на ВІЛ-інфекцію. Також були повідомлення про те, що через наплив українських біженців в Польщі «зріс рівень злочинності».

До того ж, ми зафіксували кейси, коли російська пропаганда, поширюючи фейкові відео, намагалась сформувати думку, буцімто українці поводяться у Польщі не зовсім доброчинно. Так, варто згадати, наприклад, вкид про примусове виселення українських біженців через несплату рахунків.

Якою була реакція поляків на цю брехню? Чи відгукнулися їм ці російські наративи?‍

Оскільки ці вкиди поширювали насамперед в російських телеграм-каналах, потім — у польському та англомовному сегменті соцмережі Х, ми не зафіксували якийсь позитивний відгук відносно тих чи інших фейків, тому що в Польщі ефективно працюють стратегічні комунікації на рівні громадянського суспільства.

І коли, наприклад, в інформаційному просторі з’являвся певний негативний матеріал щодо українських біженців в Польщі, то він відразу був нівельований заявами посадових осіб або розвінчувався громадськими організаціями

‍У дослідженні ЦПД йдеться не лише про дискредитацію українських біженців за кордоном. Росія також намагається очорнити країни ЄС в очах української та російської аудиторій. Чи була у цьому переліку Польща? Та які наративи проти неї використовував Кремль?

Часто першоджерелом дискредитаційних тез стосовно українських біженців і демонізації Європи через призму наших співвітчизників є заяви саме високопосадовців Росії. Серед них міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров і директорка Департаменту інформації і преси російського МЗС Марія Захарова.

Що вони роблять? По-перше, вони просувають тезу про те, що в Європі, зокрема в Польщі, в українських біженців буцімто забирають дітей. По-друге, було багато інформації на тему того, що українські жінки (як ви знаєте, серед українських біженців у Європі найбільше саме жінок і дітей, — Авт.) зазнають сексуального насилля. Також було поширено меседж про те, що «поляки підтримують екстрадицію українських біженців».

А втім, напевно, наймасштабніший вектор в цьому питанні — поширення дезінформації, яка стосувалася українських дітей. Буцімто їх позбавляють батьків, що вони стають жертвами торгівлі, а також чорної трансплантології в країнах Європи

Якщо брати конкретно кейс про дітей, з якою метою ці меседжі розповсюджувалися Росією?

Росія завжди використовує протиставлення своїх «цінностей» цінностям Заходу. Завдяки цьому вони намагаються впливати на українську аудиторію, щоб дискредитувати наших європейських партнерів. Не виключаємо, що їхньою аудиторією є також українці, які потрапили до Росії під час повномасштабного вторгнення. 

Крім цього, це також робиться з метою впливу на міжнародну аудиторію. Росія досі представлена на різних міжнародних майданчиках, зокрема в ООН. Відповідно, цю тематику вони намагаються використовувати у власних цілях, щоб змістити акцент зі своєї злочинної діяльності щодо українських дітей — адже те, що роблять вони, є абсолютно очевидним і цьому є чимало доказів. 

Так вони намагаються переключити увагу на країни Європи і показати, що «це не ми, а вони так погано ставляться до українських дітей»

Тобто тут дуже широка аудиторія. І для української, і для європейської аудиторії вони обирають різні методи поширення дезінформації у цьому напрямку. 

‍Які саме методи і платформи Росія успішно використовує для поширення фейків про Україну та її біженців?

Для проведення кампанії інформаційного впливу щодо українських біженців держава-агресорка використовує заяви офіційних облич, пропагандистські медіа та соціальні мережі. Для посилення ефекту від деструктивних наративів та меседжів, провокування конфліктів між українцями, а також дискредитації українського та європейських урядів активно застосовуються мережі координованої неавтентичної поведінки.

Якщо ми говоримо про українців і вплив на них, то тут найпоширенішою платформою є саме телеграм-канали. Якщо ми говоримо про міжнародну аудиторію, то це використання фейкових сторінок медіа, які мімікрують під міжнародні медіа. А також вони використовують мережу Х. Також активно використовуються саме іншомовні медіа Російської Федерації. 

У звіті ЦПД проаналізовані фейки, які ширилися усією Європою. А втім, чи є такі регіони й країни, де російська дезінформація особливо поширена? З чим ви це пов’язуєте?

Росія найбільше спрямовує свій інформаційний вплив в контексті українських біженців на ті країни, де найвищий рівень їхньої присутності. А це Польща і Німеччина.

Для просування власних наративів РФ також використовує іспаномовні матеріали. Тут можна зробити такий висновок:

Продукуючи іспаномовні матеріали, Росія може просувати їх не лише серед іспанської аудиторії, але також в деяких країнах Латинської Америки

Це якщо говорити глобально. До того ж Центр регулярно фіксує здійснення Росією шкідливого інформаційного впливу, спрямованого на дискредитацію України та її вищого військово-політичного керівництва в країнах Африки. 

Це пов’язано з тим, що РФ хоче нівелювати дипломатичні зусилля України у напрямку розвитку відносин з країнами Глобального Півдня.

‍Центр протидії дезінформації — серед організацій, які аналізують та спростовують російську дезінформацію. Брехня розлітається мережею швидко. А як щодо меседжів, які її спростовують? Як би ви оцінили успіх з просування відповідних публікацій за кордоном?

Для того, щоб досягнути міжнародної аудиторії Центр працює у двох напрямках. По-перше, це комунікація через англомовні джерела — це наш сайт, сторінки в X та Telegram, а також ми співпрацюємо з міжнародними партнерами, яким презентуємо наші комунікації у цьому напрямку. Це, напевно, два основних аспекти.

Відповідно, якщо ми бачимо якісь вкиди, наприклад, у Польщі, ми бачимо, що вони поширюються саме польською мовою, в польськомовному сегменті соцмереж, можливо, це якісь російські джерела, які мімікрують під польські, то, відповідно, ми також надсилаємо ці матеріали нашим представництвам за кордоном для того, щоб збільшити рівень ефективності роботи в цьому напрямку. 

Але якщо зараз подивитись на ситуацію і на ставлення до українських біженців, то з боку наших міжнародних партнерів ведеться така комунікація, що вони готові людей підтримувати. Відповідно, ми можемо говорити про те, що кампанії Росії не є особливо ефективними.

‍Важливо розуміти, що кампанія Росії з дискредитації українських біженців несе серйозну потенційну загрозу, тому що її мета — дискредитувати не лише українців, а й загалом імідж України на міжнародній арені

‍Станом на зараз, які тенденції ви спостерігаєте у поширенні російської пропаганди за кордоном? Які приклади можете навести?

Що Росія начебто готова та хоче переговорів, і що це буцімто Україна та наші західні партнери не хочуть перемовин і зупинити війну. Основний наратив — саме Захід провокує продовження війни.

Також фіксуємо поширення матеріалів, спрямованих проти європейської та євроатлантичної інтеграції України. Особливо ця тенденція була помітна під час саміту НАТО у Вашингтоні, на якому обговорювалися багато українських питань — це і надання зброї, і вступ України до Альянсу. Росія активно працює в цьому напрямку. 

Також це дискредитація української політики. Яка особливо загострилася під час Саміту миру (який відбувся у Швейцарії 15-16 червня, — Ред.). І зараз ми прогнозуємо те, що почнеться нова хвиля дискредитації Саміту миру, який можливо, відбудеться в подальшому. Це те, що ми очікуємо і прогнозуємо.

Також після обстрілу Російською Федерацією 8-го липня, коли було влучання у дитячу лікарню «Охматдит», російські ресурси і пропагандисти почали активну кампанію з перекладання відповідальності саме на Україну і на країни Заходу за вчинення злочину проти цивільних.

‍Які поради ви могли б дати українським біженцям для захисту від дезінформації?

Ми живемо в епоху розвитку соціальних мереж, коли кожен може бути почутим, і у випадку, коли люди за кордоном бачать якусь кампанію або інформацію, яка налаштована проти них, можна рекомендувати активну комунікацію через соціальні мережі.

Якщо люди піддаються такому інформаційному впливу, ми ж можемо говорити не лише про дезінформацію через медіа чи соціальні мережі, а й, наприклад, якщо людям на телефони можуть надходити різні загрозливі повідомлення, то, відповідно, про це також потрібно повідомляти і не замовчувати.

‍Як подолати російську дезінформацію у довгостроковій перспективі? Що може цьому посприяти?

‍Ми маємо розуміти, що до повномасштабного вторгнення рівень присутності України в міжнародному інформаційному просторі був дуже низький. Зараз присутність України зросла. Відповідно, в подальшому потрібно проводити активну комунікацію на найвищому рівні держави. До цього також необхідно залучати суспільство, громадські організації тощо. Необхідно продовжувати підвищувати рівень своєї присутності в інформаційному просторі різних країн світу. 

Ми маємо також розвивати навички протидії дезінформації не лише на рівні органів, які цим займаються. Варто активно розвивати державні програми щодо підвищення медіаграмотності населення.

Тому що після війни постане проблема «травмованого суспільства», вразливого до ворожих комунікацій і дезінформації

І Центр протидії дезінформації, і чимало інших громадських організацій вже працюють у напрямку підвищення медіаграмотності українського населення.

Отже, в цьому питанні на рівні внутрішньої політики України найважливішим є розвиток медіаграмотності населення, а на рівні міжнародного інформаційного простору — розширення присутності нашої країни у медіаплощинах різних країн світу.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

З 1 липня 2024 року в Польщі набули чинності зміни до закону про допомогу громадянам України, які прибули до країни через збройну агресію Росії. Зокрема, скасовано компенсацію 40 злотих на день власникам домогосподарств, де проживали біженці пенсійного віку, люди з інвалідністю, багатодітні родини.

Де-юре біженці зможуть і надалі отримувати підтримку в місцях спільного проживання, що є комунальною або державною власністю. Однак де-факто — наприклад, у місті Ольштин, столиці Вармінсько-Мазурського воєводства, — жодного осередку немає.

17 липня 2024 року вразливим групам біженців в Ольштині повідомили, що воєвода надав уряду міста розпорядження щодо будівництва (чи підготовки) гуртожитка для біженців. Але інформації щодо термінів, умов і вартості проживання досі немає. Люди розгублені і не розуміють, чи є бодай якісь перспективи отримати дах над головою.

Де зараз мешкають і що планують робити біженці поважного віку, які з липня не мають соціального житла?

Вже не можу так працювати, щоб оплатити тут житло. А в Україні обіцяють зиму без тепла і світла

Біженка з Одеси 70-річна Раїса Одаржий проживала по програмі «40+» безкоштовно в кімнаті приватного будинку, який облаштували як притулок для вразливих груп. Наприкінці червня власник осередку повідомив, що незважаючи на те, що у нього мешкає понад 10 біженців, його домогосподарство отримало відмову від воєводи щодо подальшої оплати за проживання пенсіонерів, людей із інвалідністю і багатодітних родин. Але якщо люди хочуть залишитися, то мусять платити за кімнату 1250 злотих на місяць.

— Для мене це дорого. Але я не змогла знайти інше житло, — розповідає Sestry пані Раїса. — Попросила власника, щоб він хоч трохи зменшив ціну. Бо в мене найменша в будинку кімната, де є місце лише для ліжка й стола. Він пообіцяв, що подумає.

Маю жити в Польщі до кінця літа, бо в червні мені зробили операцію — мушу завершити тут процес реабілітації. А потім, імовірно, повернуся в Одесу

Жінка приїхала в Ольштин на початку великої війни. Ходила на уроки польської мови й кулінарні курси. Брала участь у різних заходах для біженців. Зокрема, у спортивних — скандинавська ходьба й подорожі на велосипедах. Це допомагало впоратися із складним періодом адаптації.

«Я б і хотіла працювати, але на тлі хронічного стресу сильно погіршився стан здоров’я. Маю 46 років трудового стажу — працювала бухгалтером. Але моєї пенсії не вистачить, аби тут вижити. А в Україні жителів міст уже зараз попереджають, щоб шукали на зиму житло в передмісті з пічним опаленням, бо часто вимикатимуть світло. Дуже страшно від такої перспективи… але я не втрачаю оптимізму», — намагається триматися пані Раїса.

Рятуючись від росіян, жила в лісовій ямі. І от знову не маю житла

Біженка з Херсонської області 74-річна Олена Демчук у липні мусила переїхати з приватного осередку для біженців до житла, яке орендує її донька. За можливість проживати в кімнаті з донькою й двома внуками пані Олена доплачує власнику 600 злотих на місяць.

У 2022 році волонтери привезли до Ольштина її доньку та онуків. Діти часто хворіли, і пані Олена приїхала в Польщу, щоб допомагати їх доглядати. Жінка має педагогічну освіту — 51 рік працювала вчителькою математики. Вона розповідає:

— Самотня мама не зможе вижити в Польщі, якщо не буде працювати. Але внуки часто хворіли й не ходили до садочка. Усе, що донька заробляла, мусила платити няні. Навіть більше: навесні 2022 доньці платили 16,50 злотих за годину, а найменша ціна за послуги няні-українки для однієї дитини — 20 злотих на годину

Повернутися додому біженка не може. Її дім зруйнували. У рідному селі, яке звільнили з-під окупації, досі немає ні аптеки, ні магазину, ні спокою. Бо ворожі війська стоять за декілька десятків кілометрів і продовжують обстрілювати місцину.

— Я майже десять місяців прожила в російській окупації, — каже пані Олена. — Повірте, це пекло на землі. Моя мама пережила окупацію в часи Другої світової війни, коли південь України контролювали румунські війська. Вони були більш нестерпні за німців. Але російські військові — найстрашніші.

За словами біженки, від початку окупації з кінця лютого 2022 року вони з сусідкою жили в ямі біля лісу. Ховалися там від росіян. Хтось із жителів села повідомив окупантам, що сусідка пані Олени має проукраїнські переконання. Вони її розшукували, катували її брата, щоб розповів, де переховується сестра. Він не сказав, і за це його вбили. А тіло викинули на околиці села.

Росіяни звірствували, грабували будинки, магазини, людей. Не було світла й інтернету. Не можна було ні виїхати, ні в’їхати в село. Пані Олена згадує:

— Не було їжі. Ми розпалювали невелике вогнище, щоб зігрітися, пекли з дерті та висівок млинці. Збирали дощову воду й пили. Не було можливості навіть попросити когось про допомогу. Я й досі не розумію, як змогла вижити

Пані Олена розповіла, що її донька подавала заявки на участь у кількох програмах, щоб отримати дофінансування на оренду житла.

«Ще з кінця минулого року нас лякали, що 40+ для пенсіонерів відмінять. Тому в березні 2024 року донька подала заявку від нашої родини на програму «Крок додому». За усіма критеріями ми підходили, мали дохід три тисячі злотих.

Нам подзвонила комунікаторка проєкту Тетяна й запитала, скільки ми зможемо платити за житло самі. Донька відповіла, що до 2,5 тисяч злотих. На що Тетяна сказала, що це мало, тому вона надішле нам лист з відмовою. Але якби ми самі могли платити за житло 3000 злотих і більше, хіба б ми зверталися за допомогою?

Ця допомога також спрямована на оплату послуг агента з нерухомості й перекладача, а ми самі знайшли житло. Це була ще одна причина відмови. Я досі не розумію, чому фундація хоче платити за послуги, яких люди не потребують? Виходить, насправді допомагають не вразливим групам людей. А тільки тим, хто може працювати — тобто платити податки», — впевнена жінка.

У інших програмах навіть не повідомляли причину відмови. Лише надсилали листа або повідомлення на телефон: «Дякуємо за реєстрацію в програмі. Ваше домогосподарство не було обране для участі».

«Зараз ми ледь зводимо кінці з кінцями, — ділиться Олена Демчук. — Ми звикли до цього міста й полюбили його. Але тут не виживемо. Я почала часто хворіти, мій набільший страх — стати тягарем для доньки. Тому я попросила її шукати інформацію про те, як можна переїхати в притулок до Німеччини. У нас там немає родичів чи знайомих. Але кажуть, там легше вижити таким родинам, як ми».

Вдома пережила апокаліпсис. А тут — звинувачення в тому, що біженці-пенсіонери зловживають унійною допомогою

Біженка з Вовчанська Харківської області 70-річна Віра Іванюк розповідає, що коли її та інших біженців торік виселили з хостела, вона повернулася з Ольштина додому в Харківську область. Але коли у травні 2024 року російські війська почали новий наступ на Вовчанськ, жінка не витримала й знову приїхала до Польщі.

Тут від початку повномасштабного вторгнення мешкає її донька з двома онуками старшого шкільного віку. Через тиждень після приїзду до Ольштина пані Віра дізналася, що її дім згорів, бо в нього влучив ворожий снаряд.

— Завдяки моїй доньці, яка має тут роботу й може платити за житло, я не стала безпритульною, — розповідає пані Віра. — Але відчуваю величезне почуття провини, що завдаю родині цей клопіт, що не маю грошей, щоб винайняти собі окреме житло. Вдома я посадила город. У мене були кури, качки, коза. Але мій минулий досвід ніяк не допомагає мені тут. Важко вивчити мову. Я завжди нервую — в аптеці, магазині, автобусі.

Пані Віра розповіла, що різні організації пропонують реєструватися у проєктах для біженців, на які виділяють гроші з фондів Євросоюзу. Але вона не може отримати ту допомогу, якої потребує:

— Людям старшого віку важко розмовляти іноземною мовою. Я зверталася до різних організацій з проханням написати такий грант, який би допомагав пенсіонерам вирішувати різні побутові питання. Наприклад, щоб ці унійні гроші платили людям, які би консультували нас, супроводжували як перекладачі до лікарні, до соціальних служб чи установ.

Щоб людям, які втратили соціальне житло, допомогли шукати нове. Бо послуга ріелтора тут коштує 500 злотих. Я би з радістю поїхала пожити до села — хоча би на деякий час. Може, хтось має будинок, де ніхто зараз не живе, і я б могла доглядати за цим будинком. Але я не знаю, як шукати таку інформацію, плюс маю мовний бар’єр.

Натомість мене запрошують прийти на зустріч, де за унійні гроші мене навчать плести браслети з бісера або малювати нейрографічні картини, завдяки яким «у моє життя прийдуть гроші». Може, два роки тому, коли біженці безкоштовно жили в гуртожитках, ці заняття й були актуальними. Але зараз людям не до розваг.

За словами пані Віри, зустрічі для біженців зазвичай проводять вдень. І люди, які зареєстровані в проєктах, але працюють, не можуть прийти.

— На останній зустрічі біженок були я та ще одна пенсіонерка із Запорізької області. Вона розповіла мені, що прийшла тільки тому, що тут можна безкоштовно випити каву

Вона з липня живе із сином і невісткою. Вони не дозволяють їй брати продукти, які купують. І вона економить кожну копійку, бо живе лише на свою українську пенсію — 400 злотих.

Каже, якби хтось їй допоміг підтвердити інвалідність у Польщі, вона б поїхала в гуртожиток для біженців за 170 кілометрів, що біля міста Олецько. Туди пропонували переселятися людям з інвалідністю. Умови проживання психологічно важкі. По три-чотири лежачі людини в кімнаті. Крім того, туди в березні 2023 року переселили всіх ромів, які приїхали до воєводства із Західної України. Але там безкоштовно дають їжу.

Що ж робити людям, які не можуть самостійно платити за житло?

Це питання Sestry поставили голові Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степану Мігусу. Він відповів:

— Протягом липня до мене зверталося дуже багато людей з проханням допомогти знайти соціальне житло в Ольштині. Тому очевидно, що потреба в тому, щоб тут знову відкрили гуртожиток для біженців, є високою. Люди старшого віку, люди з інвалідністю скаржаться, що не можуть проживати в пункті для біженців біля міста Олецько, бо вони хворі, а там немає доступу до медичної допомоги. Тому питання про відкриття гуртожитку я буду знову порушувати під час зустрічі з воєводою та маршалком. Ми не можемо залишити людей, які пережили жахи війни, наодинці з їхніми проблемами.

Чи почують воєвода й маршалок наші голоси?

20 червня Європейська комісія проти расизму і нетерпимості (ECRI) оприлюднила щорічний звіт, в якому схвально відгукнулась про зусилля європейських країн із захисту українців. А втім закликала надавати належний захист і підтримку всім шукачам притулку незалежно від етнічної приналежності. Чи дійсно у ЄС приймають українських переселенців охочіше за вихідців з інших країн? Чи змінюється ставлення до українців? Чи відправлятимуть додому українських чоловіків призовного віку та чому попри масштаби переселення в ЄС не вважають українських мігрантів проблемою? Sestry розпитали про це історика, юриста та фахівця з міграції

ЄС жодного разу не назвав це кризою

З точки зору мешканців ЄС, ситуація, що склалася після початку повномасштабної війни, мала абсолютно інший вимір порівняно з міграційною кризою 2015-го року, адже йшлося не про африканські чи близькосхідні країни, а про близьких сусідів, про громадян країни, яка мала статус асоційованої з ЄС країни, яка прямо заявляла про свої наміри інтегруватися до Європейського Союзу, пояснює польський історик та політолог Лукаш Адамський. Два головні чинники, з його слів, загалом склались у велике співчуття з боку європейців, і зокрема поляків, та бажання допомогти:

— Щось подібне, можливо, було в 90-х роках після війн на Балканах. 

Перший чинник — це те, що ця криза була з Європи до Європи, дуже важливою стала культурна близькість. Другий чинник  — відсутність суто географічних бар'єрів

Чимало українців виїхали до Польщі, Словаччини, Угорщини — ці країни мають спільні кордони з Україною. Якщо ми говоримо про попередні міграційні кризи, там завжди був фізичний бар'єр — Середземне море. І Туреччина — свого роду буфер, країна НАТО, яка відділяла Європу від країн, де точилась війна і звідки їхали біженці.

Коли українці з початком російського повномасштабного вторгнення масово поїхали до країн ЄС, в жодній з них це не навали кризою. Так само жодного разу подібне визначення не пролунало в широких колах Євросоюзу, звертає увагу Башак Явчан, керівниця досліджень Групи з питань міграційної політики (Migration Policy Group, Brussels):

— Причин для цього може бути багато. Політичні — активне залучення ЄС до конфлікту через російську загрозу, соціальні — сприйняття культурної схожості українських біженців, а також організаційні — негайне нарощування потенціалу та мереж солідарності для кращого розміщення біженців після прибуття. А ми бачимо, що дискурс кризи виникає тоді, коли насправді існує криза управління.

Також реакція країн, які приймали українців, показала, на що здатен ЄС, коли є бажання. Це також відбилося на просуванні інтеграційної політики країн-реципієнтів, особливо в Центральній та Східній Європі. Хоча ці країни раніше сильно неохоче приймали біженців, вони виявились гостинними до біженців з України. Це заслуговує на похвалу, але, очевидно, залишає бажати кращого. Якщо така політика поширюється лише на окремі групи, це суперечить принципу рівності і створює подвійні стандарти щодо інших груп.

Захоплення українцями, що помалу спадає

Одразу після російського вторгнення в Україну в лютому 2022 Європейська комісія запровадила для українців тимчасовий захист — унікальний правовий механізм, який надає українцям право на проживання та працевлаштування, соціальні послуги та дає свободу пересування в межах ЄС. Цей механізм європейці вперше відкрили для українців і це була дуже вдала ідея, каже адвокат з міграційного права, офіцер ЗСУ Олексій Скорбач:

—  Якщо ми говоримо про статус біженця або додатковий захист, який є в Європі, то це позиції індивідуального захисту. Тобто людина приїжджає в індивідуальному порядку, в неї перевіряють документи, її історію, її країну. І вона доводить самостійно, дуже довго й складно чиновникам з іншої країни, що її вдома переслідують або їй загрожує небезпека. 

Для тимчасового захисту це все непотрібно. Сама об'єктивна ситуація в країні, з якої виїхала людина, вже доводить небезпеку. І що важливо, тимчасовий захист надається масово, не потрібно доводити індивідуальну небезпеку. Такими чином відкидаєтся безліч формальностей, а за таких глобальних катастроф або окупації людина не має можливості зібрати необхідну кількість документів, часом не може зібрати навіть речі. Тому цей механізм — величезний плюс і дійсно показник демократії, адже розрахований на велику кількість людей, які змушені тікати від об'єктивних загроз.

Однак тимчасовий прихисток має свої особливості — насамперед він не передбачає подальшу легалізацію у країні перебування.

Водночас ЄС зацікавлений в якомога ефективнішій інтеграції українців. І тут теж є відмінність між сприйняттям українських громадян та вихідців з інших країн, каже Башак Явчан, керівниця досліджень Групи з питань міграційної політики (Migration Policy Group, Brussels) і посилається на дані досліджень свого центру:
‍

— Українців вважають більш інтегрованими, більше підтримують щодо них інтеграційну політику — та й загалом більше підтримують. А їхні стосунки з громадою, яка їх прийняла, оцінюють як кращі — порівняно з біженцями з країн, що не є членами ЄС

Хоча справа тут не лише в самих українцях, зауважує Башак Явчан і розповідає про цікавий висновок своїх досліджень: 

Шо ефективнішою є інтеграційна політика на місцях, то прихильніше люди ставляться до біженців у своїх громадах

Відтак ефективні механізми реагування на проблеми біженців формують краще ставлення до них в цілому.

На початку повномасштабної війни була величезна хвиля солідарності з Україною, її навіть можна назвати українофілією, вважає польський історик і політолог Лукаш Адамський. Кожен співчував, кожен хотів допомагати. Зараз залишилось розуміння, що люди мусили виїхати з України через злочинну війну Путіна і треба допомагати, але чим довше триває війна, і чим довше перебувають за кордоном українці, тим більше буденних проблем:

— У Польщі, наприклад, якщо запитати пересічних поляків (і це зафіксовано в різних опитуваннях громадської думки), то вони часто кажуть, що їм бракує вдячності від українців, не подобається позиція, мовляв, ви мусите щось для нас робити, ви мусите щось давати. Мені важко судити, наскільки ці претензії обґрунтовані, але така узагальнена думка видна з соціології.

Захист не має зворотної сили

Водночас Лукаш Адамський переконаний, що попри всю подібну соціологію і подекуди суспільне невдоволення, як ЄС взагалі, так і Польща зокрема мають ресурси і бажання допомагати українцям, якщо ситуація з безпекою чи енергетикою погіршиться і ЄС отримає нову хвилю мігрантів з України:

— Я намагаюсь не бути надмірним оптимістом, але мені здається, що саме тут є готовність допомагати. По-перше, ми всі розуміємо, що це не буде якась величезна хвиля, навіть якщо вона буде — на рівні одного, двох, трьох мільйони українців, а з цим і ЄС, і Польща можуть впоратись. Також є переконання, що українська держава вистоїть навіть у складних умовах, а українське населення зможе пережити зиму. Навіть більше:

‍Я б сказав, що українці — ідеальні мігранти і вони не створюють загроз

У цьому контексті, на думку Лукаша Адамського, загрози постають радше перед Україною, адже нова хвиля міграції може підважити внутрішню українську стійкість і збільшити проблеми всередині — адже хтось має працювати, щоб армія могла воювати.

Також Україна вже не перший місяць закликає країни ЄС розглянути шляхи повернення додому українських чоловіків. Консультації стосовно тих, хто виїхав незаконно, тривають, заявив наприкінці червня в інтерв’ю Радіо Свобода міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко.  

Україна може звертатися з будь-якими закликами і пропозиціями до Євросоюзу, пояснювати, що у нас не вистачає людей, але є міжнародне право, яке забороняє повертати людей в країни, де відбуваються події, що загрожують їхній безпеці, наголошує адвокат з міграційного права, офіцер ЗСУ Олексій Скорбач:

—  У чоловіків призовного віку є конституційний обов'язок захищати країну, але це обов’язок по відношенню до України. Коли йдеться про іншу країну, постає питання, чому вона має за них вирішувати, як вони повинні виконувати конституційний обов'язок стосовно України? 

Є таке правило, що ви можете не надавати захист від самого початку, але якщо ви вже його надали, то він не повинен мати зворотну силу. І скасування такого захисту може виявитись значно більшою проблемою

Бо всі ці люди, коли отримували тимчасовий захист, отримували його саме тому, що в нашій країни існує небезпека. Питання в тому, яким чином вирішити цю проблему, якщо небезпека не припинилася?

‍Фотографії Shutterstock

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

‍— Сім років в радянській в’язниці, а потім ще три роки на поселенні. Такою була ціна за правозахисну діяльність в Радянському союзі, яку вам довелося заплатити. Пригадую, як ви писали в своїй книзі «Всесвіт за колючим дротом» про настанови матері, яка наказувала: «Сину, лише не вступай в якісь підпільні організації». Ви ж після заснування УГГ (Українська Гельсінська група) на це відповідали, мовляв, перепрошую, але це ж аж ніяк не підпільна організація, бо Радянський Союз підписав Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі. Чи час перебування в таборах приніс досвід та висновки, які були б корисні українцям тепер?

— Мою маму часто збивала з пантелику й інша моя фраза — що я вдячний долі за те, що пройшов через табори. Ні, я звісно аж ніяк не вдячний КДБістам, бо я знав, що вони не бажають мені нічого доброго. Однак я вдячний своїй долі за те, що Господь зумів обернути спрямоване проти мене зло на добро для мене.

Найголовніший досвід, який я виніс з табору, полягає в тому, що за правду варто і треба боротися. Навіть якщо за це часом треба платити дорогою ціною

Ця боротьба виправдовується тим, що рано чи пізно правда все одно вийде на яв і переможе, і, захищаючи її, ви закладаєте основи своєї майбутньої духовної перемоги. Саме духовної перемоги, а не життєвого успіху, адже були випадки, коли мої побратими гинули. Однак усі вони залишалися вірними обраним цінностям замість власної безпеки і помирали з відчуттям виконаного обов’язку перед Богом та людьми та у повній відсутності почуття власного дворушництва.

У моєму випадку перемогла правда про режим, з яким я боровся, а моєю персональною моральною сатисфакцією стало те, що я став свідком його колапсу

Звісно, можна зараз міркувати про те, чи можна було б уникнути путінського режиму. Гадаю, це тема для окремої розмови. Проте уроком таборів було те, що навіть безнадійна на перший погляд боротьба може принести результат.

Ще один досвід полягає в розумінні того, що людина не може бути безпомильною. Це було б просто проти природи. Людина часом буває заслабкою, схильною до поспішних висновків чи дій. Досвід табірного життя навчив мене, що власні помилки потрібно усвідомлювати та виправляти. Не варто одразу думати про те, що «все, мені ніколи не забудуть цього». Забудуть. Вибачать.

— Ви згадали про опозицію цінностей до безпеки. Чи не здається вам, що щось подібне відбувається в сучасній міжнародній політиці?

— Тема цінностей проявляється для мене через дві дилеми. Перша — персональна — це опозиція інстинкту виживання, який ще можна назвати інстинктом страху, супроти вищих духовних цінностей. Я починав з того, що надав пріоритет інстинкту виживання, коли під час моїх перших розмов з КДБ мені погрожували виключенням з університету.

Втім я швидко усвідомив, що постійно боятися — це дорога в прірву. Звільнення від липкого почуття страху, прораховування наслідків своїх дій та обдумування меж морального компромісу принесло розкішне відчуття полегшення. Так, звісно, рішення обстоювати цінності створює цілу низку клопотів, проте всі нещастя, які на тебе валяться, є результатом твого вибору життєвого шляху, в правоті якого ти не сумніваєшся.

Друга дилема подібна, але має колективний вимір. Я б сформулював це як моральний імператив супроти безпеки. До сьогодні в Європі панувала перевага безпеки над цінностями. Навіть більше — безпека проголошувалася чи не найважливішою цінністю самою в собі, в чому, як на мене, може ховатися певний софізм, про який я оповім.

Ми чуємо докори частини європейців про те, що це Україна має йти на поступки заради миру.

Коли я чую такі заклики, мовляв, змиріться з втратами людей і територій, то я просто фізично страждаю від наївності таких пропозицій

Адже вони, по-перше, неефективні — відкусивши жертві руку, звір не заспокоїться, допоки не з’їсть її повністю. По-друге, такі заклики вкрай аморальні та несправедливі. Чомусь ті люди, хто за ними стоїть, не поспішають великодушно віддавати Росії те, що у них є.

Тому для того, аби уникнути софізму, а заразом і морального релятивізму, питання безпеки має розв’язуватися з урахуванням цінностей, а не їхнім коштом

Тільки такий підхід дозволив би не повторювати минулих помилок щодо умиротворення агресора. Інакше ми будемо приречені ходити по колу, про що писав ще Бенджамін Франклін, який зазначав, що «той, хто жертвує основоположними свободами заради безпеки, не вартий ні свободи, ні безпеки».

— У вже згаданій книзі спогадів ви пишете, що для вас у книзі важливішим було не стільки надати обвинувачувальні свідчення щодо режиму, скільки поділитися реальними прикладами взаємопідтримки, подвижництва та прощення. Жити відповідно до такої шляхетної та великодушної християнської максими втім аж ніяк не легко. Особливо тоді, коли українці на щодень мають справу з ворогом, що обстрілює дитячі лікарні. Чому ж, коли всі пишуть про те, як «ростив їх гнів і лють на ворогів», ви свідомо ступаєте на шлях боротьби з нібито природним почуттям ненависті серед українців?

— Ненависть занадто природня і навіть в якомусь сенсі відрухова. Я побо́ююся говорити про це почуття, але вимушений постійно про нього говорити. Розповім про один епізод з мого табірного досвіду.

Був момент, коли я впав у лють, бо тюремний наглядач навмисно ігнорував моє прохання підійти до камери. Я відчайдушно термосив ґратами та в якусь хвилю просто подивився на себе з боку.

Побачивши своє перекошене обличчя, те, як воно втратило людський вираз, я вжахнувся та зрозумів, наскільки руйнівною ненависть може бути для її носія. Це був важливий духовний досвід. Він допоміг зрозуміти, що ненависть небезпечна, бо прокладає шлях до уподібнення до того, з ким ти борешся

А поза тим, емоції гніву, люті, ненависті у всіх релігійних системах належать до деструктивних переживань, зла та темряви. Українці ж зараз з цією темрявою борються.

— Якою є роль церкви у відбудові України та чи її поліконфесійність це проблема, чи радше перевага?

— Пригадую собі своє здивування, коли я в розмові з одним польським колегою висловив жаль з приводу того, що до наявних поділів в українському суспільстві додається також церковний розкол. Я нарікав тоді на те, що це створює нам великі проблеми, й зауважив, що в Польщі краща ситуація у зв’язку з моноконфесійністю.

На це я почув від свого візаві, що це ви щасливі, бо позбавлені диктату та домінування однієї релігійної організації. Залишаю оцінку того пана на розсуд його співвітчизників, лише додам, що для мене та розмова стала ще одним приводом задуматися над тим, чи не вважаємо ми карою Господньою для народу те, за чим насправді ховається наше благо, яке ми не в силах осмислити.

Адже коли в середині дев’яностих років я висловлював згаданий аргумент, то у нас була лише одна модель єдності, яка вимагала етнічної та конфесійної гомогенності. Проте Україна не може бути повністю гомогенною, оскільки зародження наших регіональних субідентичностей сягає корінням часів Київської Русі. Ми можемо бути єдиними лише у багатоманітті, й це гасло чудово вписується до сучасного європейського світобачення. Війна консолідує українців, проте не викорінює джерела нашої розмаїтості.

Щодо того, наскільки церква виконує зараз роль агента соціальних змін в суспільстві. Якщо йти за хантігтонівською моделлю трьох демократичних революцій, то можна помітити одну цікаву деталь, яку помітив та описав релігієзнавець Джон Вітті:

Демократизаційним процесам в західних суспільствах передували сплески активності релігійних організацій. Одначе, тільки-но ці хвилі демократизації переходили невидимий рубіж і опинялися на канонічних землях східних церков, картина змінювалася

За моїм відчуттям, тут уже громадянське суспільство вело вперед у змінах, а церква намагалася його наздогнати. Це було помітно під час трьох наших майданів — Революції на граніті, Помаранчевій революції та Євромайдані, на яких церкви хоч і були присутні, але де вони не були ініціаторами та головними виразниками протесту.

Церкви спізнювалися з прийняттям морального імпульсу суспільства, а Ватикан свого часу й зовсім проігнорував дивовижні прояви боротьби за людську гідність в час Євромайдану, побоюючись втручатися у ті сфери, де, як він вважав, існує суверенітет московської церковної влади щодо вірян.

Я нагадую про це не для того, аби когось звинувачувати. Східні церкви дуже інерційні у прийнятті рішень та реагуванні на виклики. Однак якщо вони не змобілізуються для того, аби взяти участь у соціальних трансформаціях, тоді ці зміни, які визначатимуть ситуацію у майбутньому, відбуватимуться без них.

— Вже 20 років як Україна та Польща позбавлені нагоди дослухатися до корисних порад вашого друга, львів'янина Яцека Куроня. Ви зазначаєте, що без його голосу тихішими стали рупори польсько-українського порозуміння, зате куди частіше чути групи непримиренних. Чому попри те, що два народи нібито вже більше знають один про одного, ніж дві, три чи чотири декади тому, нових "куронів" в публічному дискурсі й досі бракує?

— Я можу говорити лише про власні відчуття ситуації, яка склалася. Багато людей в Європі усвідомлює, що ми живемо в дуже турбулентний час, коли життя пришвидшується й іноді складно поспівати за несамовитим темпом цих змін. Внаслідок цього в людей з’являється стурбованість своїм майбутнім та прагнення захистити свої інтереси, світосприйняття та ідентичність в ньому. Це ті люди, які в час швидких змін воліють не експериментувати. В Україні ситуація інакша. Українська державність не встоїть, не ризикуючи змінюватися та шукати щось нове. Ми відчуваємо, що повернення до старого вже немає.

На українсько-польські стосунки впливає зараз не стільки традиція ґедройцівської «Культури», скільки етос, притаманний обом народам у міжвоєння. Йому відповідає принцип нульової суми, або інакше win-lose. Згідно з ним, інерція уявлення про те, що українцеві може бути добре коштом інтересів поляків і навпаки, діє до сьогодні.

Якщо ми шануємо наших предків, очільників та людей, які в різний історичний час несли національний дух, ми мимоволі просякаємося такою логікою. Вона неконструктивна в побудові майбутнього і не підходить обом народам. Замість неї Україні потрібно думати про впровадження логіки win-win.

Для Польщі згадана інерція несе не меншу загрозу, оскільки така логіка відроджує давній комплекс зверхності, слідом за яким йшов конфлікт, а потім і загроза для польської державності.

Ми переживаємо американські гірки у польсько-українських відносинах, на яких хвилі піднесення змінюються падінням в недовіру та непорозуміння, які ми хочемо вирішити силовим шляхом. Зрештою, колись це має змінитися.

<frame>Мирослав Маринович — український громадський діяч, публіцист, релігієзнавець. В минулому радянський політичний дисидент, політв'язень, співзасновник Української Гельсінської групи та української Amnesty International, президент українського ПЕН-клубу. Колишній проректор Українського католицького університету у Львові. <frame>

Розмовляв Ihor Usatenko

8 липня увійде в історію як один із найтрагічніших днів війни для мирного населення України. Цього дня російські ракети влучили в Києві в Охматдит — головну дитячу лікарню країни. Фотографії атаки миттєво облетіли світові ЗМІ, нагадуючи всім, що російська агресія проти України не припиняється. У такий жорстокий спосіб, атакувавши лікарню, повну пацієнтів, їхніх родичів та медичних працівників, Путін хотів привернути до себе увагу напередодні саміту НАТО в США, де лідери країн-членів Альянсу зустрічалися, щоб, серед іншого, домовитися про відкриття шляху до вступу України в організацію. Обираючи фото місяця, ми не хотіли показувати лише трагічні події та руйнування. Незважаючи на війну, українські жінки та чоловіки намагаються жити звичайним життям, не відмовляючись від зустрічей із друзями, відвідування концертів та відпусток. Вони роблять все, щоб не втратити надію, знайти сили в цей найважчий для них час, і ми, дивлячись на такі фотографії, не повинні дивуватися. Ми б теж шукали перепочинку, маленьких радощів, сонця влітку.

Протест у Варшаві після російського ракетного обстрілу лікарні «Охматдит» у Києві, Україна, 9 липня 2024 року. На передньому плані — редакторки журналу Sestry.eu

Протест на Таймс-сквер, Нью-Йорк, після ракетного удару Росії по лікарні «Охматдит» у Києві, США, 8 липня 2024 року.

Молода жінка проходить базову бойову підготовку в Київській області в рамках програми самооборони для цивільного населення, яку проводить українська громадська організація «Валькірія», 13 липня 2024 року.

Вид з висоти пташиного польоту на зруйноване місто Верхній Яр у Донецькій області, 4 липня 2024 року. 

Сергій Жадан, відомий український письменник і поет, лідер музичного гурту «Жадан і Собаки», виступає на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року. 

Пані Аліна (72 роки) отримала поранення в результаті російських авіаударів по її будинку в селі Максимільянівка, до якого щодня наближаються російські війська, в Кураховому, Донецька область, 4 липня 2024 року.

Президент США Джо Байден і президент України Володимир Зеленський на Cаміті НАТО у Вашингтоні, США, 11 липня 2024 року. Підписанти підсумкової декларації Саміту пообіцяли підтримувати Україну на її незворотному шляху до повної трансатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО. До 2025 року країни НАТО поставлять українській армії озброєння на суму щонайменше 40 мільярдів євро. НАТО перебере на себе координацію більшої частини поставок і навчання українських солдатів від міжнародної коаліції, що базується в Рамштайні. Альянс також надішле до Києва свого високопоставленого цивільного представника.

Пораненому бійцю надають медичну допомогу парамедики 24-ї окремої механізованої бригади на передовій біля Часового Яру в Донецькій області, 9 липня 2024 року.

Глядачі під час концерту на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року.

Зруйнований інтер'єр церкви Різдва Пресвятої Богородиці після російського обстрілу в селищі Новоекономічне Донецької області, 11 липня 2024 року. 110-річна церква, яка пережила радянську владу та бої Другої світової війни, зараз зазнала значних пошкоджень внаслідок російських обстрілів. Міністерство культури України наголосило на історичному значенні церкви та її прикрому руйнуванні на тлі триваючої російсько-української війни.

Музиканти Українського оркестру свободи вшановують хвилиною мовчання пам'ять загиблих під час нещодавніх нападів в Україні під час репетиції у Великому театрі у Варшаві, Польща, 9 липня 2024 року. Цього тижня Український оркестр свободи репетирував у Варшаві напередодні свого майбутнього туру, який розпочнеться у п'ятницю в Парижі.

Жінка танцює під струменями води, щоб охолодитися спекотного літнього дня в парку в центрі Києва, 13 липня 2024 року.

Збірна України на церемонії відкриття Олімпійських ігор  26 липня в Парижі на Сені.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швейцарія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Про Швейцарію співрозмовниці Sestry.eu говорить як про країну максимально безпечну для жінок. Втім оголошення, в яких шукають виключно українок для побачень, рекомендують оминати. Часто за ними приховується бажання чоловіка знайти залежну жінку: вона не буде висувати таких вимог як швейцарки, або жінки з сусідніх європейських країн. 

Любов по-швейцарськи 

Співрозмовниці Sestry.eu розділилися на дві групи. Одна стверджувала, що швейцарці дуже відкриті до стосунків з еміґрантками/еміґрантами. І це, власне, підтверджує статистика. У 2019 році 36 % всіх офіційних шлюбів швейцарців були укладені з іноземними громадянами. Ймовірно, йдеться про великі міста, де люди більш мультикультурні, багато хто знає англійську мову, яка полегшує комунікацію. 

Разом з тим, інша частина говорить про протилежне. Нібито швейцарці «налякані» історіями про користолюбність «слов'янських жінок». Що вони дуже закриті та наші жінки можуть розраховувати на побачення з такими ж еміґрантами. Тут криються інші небезпеки. Хоча українки походять з досить ще патріархального суспільства, уклад життя еміґрантів зі східних країн, з мусульманської культури, може бути абсолютно їм неприйнятним. 

— На сайті знайомств мене обирали, переважно, африканці, албанці, інколи італійці, — розповіла одна зі співрозмовниць Sestry.eu, яка попросила її не називати, — швейцарці дуже важко сходяться з людьми іншої культури. Та й загалом, вони дуже обережні, тривалий час приглядаються до людини, вони не з тих, хто кинеться у стосунки з головою. Будуть дуже повільно зближуватися. Бояться відмови, тому можуть тривалий час спілкуватися, і не запрошувати на зустрічі. Однак якщо вже наважаться, то це буде максимально приємне спілкування. Бо вони все ж досить консервативні, хочуть робити перший крок самостійно. 

Варто оминати оголошення на сайтах, де в описі пишеться про те, що чоловік шукає «дружину-українку». Часто за ним приховується бажання знайти собі залежну жінку, якою можна буде легко маніпулювати через її статус біженки

Це стосується, загалом, всіх країн. Швейцарки тривалий час боролися за рівноправ'я, вони хочуть до себе рівного ставлення, поваги, розподілу обов’язків. Українок часто змальовують як більш домашніх, невибагливих, покірних жінок. Ці якості в ціні у місцевих чоловіків, які з різних причин не доросли для рівноправних стосунків з партнеркою. 

Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що часто зустрічаються з упередженнями щодо українок, їх сприймають як людей з «третього світу», в якому не знають, що таке антипригарна сковорідка, міксер чи посудомийна машина. Цими спостереженнями ділилися жінки, які жили, переважно, у невеликих населених пунктах.

Повага до особистих кордонів

Українки, які через війну опинилися у Швейцарії, кажуть про повагу до особистого простору людини. Якщо ти в басейні, то ніхто не буде розглядати твоє тіло, це непристойно. 

На вулиці тобі не будуть відпускати слизьких компліментів, як би гарно ти не виглядала, але й на побачення навряд чи запросять. Бо це може бути розцінене як домагання, порушення кордонів іншої людини. 

Багато пар все ще знайомляться традиційним способом — в компаніях, на роботі, через активності, у школі, в університеті, на вечірках. Втім додатки для знайомств набирають популярності, особливо у великих містах

Українки попереджають, що варто уважно читати описи на сторінках чоловіків. Якщо там написано, що чоловіка цікавить тільки формат на ніч, він не бреше. Разом з тим, про серйозність намірів теж відверто артикулюють. 

— Власне мене це дуже підкуповує тут, — каже українка Юлія, яка у Швейцарії будує стосунки з місцевим чоловіком, — люди будують дорослі, серйозні стосунки, про все говорять на старті. Немає такого, що ти розраховуєш на партнерство, на вірність, тобі це обіцяють заради того, щоб затягнути у ліжко, а потім зникають. Тут і чоловіки, і жінки досить відверто говорять про свої очікування від стосунків. 

‍‍Юлія — класична красуня. Однак в Україні тривалий час була самотня, сама виховувала сина. 

‍— Якось подруга зареєструвала мене на сайті для знайомств в Україні. У неї схожа ситуація. На сайті я побула якийсь час і швидко видалилася, оскільки мене просто завалили непристойними фото, пропозиціями сексуального характеру. Моя подруга в Україні на різних сайтах роками шукає партнера, але до цього часу одна. 

‍В Швейцарії жінка наважилася на розміщення анкети, бо захотіла, щоб її просто обійняла якась жива людина. 

‍— Я працювала у дві зміни: зранку в школі, ввечері за барною стійкою. Вдома у мене був «колючий» син-підліток, хвора на онкологію близька родичка. За три місяці від переляку я вивчила німецьку мову, англійську знала дуже добре до того, валилася з ніг від перевтоми. Життя в Швейцарії дуже дороге. Бачила, як вечорами в бар приходять наші дівчата, проводять час, спілкуються. Було трохи заздрісно. Мої думки, мабуть, прочитав фейсбук, який показав мені рекламу місцевого сайту знайомств. Він платний, як для жінок, так і для чоловіків, але я наважилася зареєструватися. 

‍В анкеті вона чесно написала, що шукає спілкування, спільного проведення часу, пізнання один одного, а лише потім, можливо, тривалих стосунків. Юля каже, що важко звикала до місцевих традицій. 

В українській культурі на початковій стадії стосунків у жінок є очікування, що чоловік буде тебе «завойовувати»: дарувати квіти, водити в ресторан, купувати якісь подарунки, вирішувати якісь проблеми. Тут це можливо, переважно, коли люди вже визначилися, що вони будують пару разом.

— Багато жінок тут заробляють на рівні з чоловіками. Пропозиція поділити рахунок — чесна, якщо ви на початковій стадії стосунків. Місцеві жінки мені радили завжди пропонувати розділити рахунок, але жоден чоловік не прийняв цієї пропозиції. Щодо квітів, подарунків, знаків уваги — та ж історія. Якщо це етап знайомства, залицяння, ви чужі один одному люди, то чому він повинен щось для вас робити? У стосунках буде все: і квіти, і увага, і спільні подорожі. Наші жінки часто ображаються, що швейцарці не вкладаються на початковому етапі, але у них своя логіка. На етапі залицяння вони не сприймають, що зобов'язані цій, чужій по суті, жінці чимось. Коли ви в парі, то ставляться вже по-іншому, так як українці на етапі залицяння. Однак ця турбота нікуди не зникає.

Юлія каже, що для тривалих стосунків швейцарці, якщо це зріла людина, шукають собі не домогосподарку, а партнерку, цікаву особистість, з якою приємно буде ділити життя

‍— Прибрати вдома, приготувати вечерю вони можуть й самі, — каже жінка, — власне я шукала людину, з якою мені буде максимально комфортно. Тому зараз з чоловіком виховуємо разом його трьох дітей та мого сина. У мене було багато різних варіантів, але до серця припав саме він. 

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, наступні країни — Італія та Іспанія. 

<frame>Артем Чех «Пісня відкритого шляху»<frame>

Видавництво Meridian Czernowitz
‍‍Читала Марія Сирчина

Про що думає людина перед обличчям смерті? Коли письменник Артем Чех протягом п’яти днів знаходився під обстрілом в окопах під Бахмутом, він шкодував, що так і не дописав свою книгу. А потім повернувся з фронту, дописав. І цю річ, що стала для автора сенсом, який психотерапевт Віктор Франкл, ексв’язень Аушвіцу та Дахау, називав засадничою силою виживання і волі до життя, захотілося прочитати. 

«Пісня відкритого шляху» — це road-вестерн про війну. Але не нашу, національно-визвольну, а громадянську в Америці. А ось головний герой Гнат — наш. Український кріпак, який пройшов і Крим, і мідні труби, після чого опинився на війні в США на боці північних штатів. Цікаво, що він навчився писати й читати англійською, а от українською — ні. Однак вперто виправляє всіх, хто називає його «росіянином», підкреслюючи свою українську ідентичність. Але чи можливо зберегти цю ідентичність, розчинившись в іншій культурі?

Основні події роману починаються, коли «колишній білий раб» Гнат розуміє, що вся ця нескінченна війна йому набридла, залишає військо і разом з новим приятелем, колишнім темношкірим рабом Семом, а також донькою місцевого плантатора Хайке пускається в довгу подорож Америкою, лавіруючи між двома ворогуючими арміями.

У процесі прочитання у багатьох виникає відчуття, що «все це не так про них, як про нас»

Однак достовірність в описах американських подій і побуту того часу — також сильний бік книги. 

Під верхнім шаром динамічних пригод ховаються глибші шари, над якими читач буде думати після прочитання. І всі вони так чи інакше пов’язані зі словом «шлях». Шлях від Москви на Захід, від рабської психології до волі, а ще — шлях безкінечної втоми від війни, яка ніяк не закінчиться. Куди б ти не йшов, куди б не їхав — вона все одно з тобою. 

‍

<frame>Реміґіуш Мруз «Я тобі пробачаю»<frame>

Видавництво Czwarta strona, переклад Маґдалена Єж
‍‍Читала Наталія Ряба

Я вже маю сталу традицію: як їду з Варшави до Києва чи у зворотний бік завжди беру із собою товтелезну книгу: мовляв, почну читати у потязі, а закінчу вже на місці. Але так ніколи не працює. Буквально. Всі товстенні книжки я прочитую рівно за 10 годин. 400 чи 600 сторінок — а, будь ласка. Бо є один секрет. У дорогу я завжди беру собі пригодницькі романи чи детективи. Дуже часто навмання, але завжди у саме моє читацьке сердечко. Так сталося і з Реміґіушем Мрузом —  з першою книгою найпопулярнішого автора сучасних детективів у Польщі, виданою українською мовою. 

В один день стається дві речі: вбивство дівчини на площі Конституції у Варшаві і зникнення чоловіка головної героїні. Ніби жодного зв’язку між цими подіями, але тільки «ніби». «Я тобі пробачаю» — не дуже хотілось би побачити такий меседж у телефоні чоловіка, але головна героїня книги Іна Кобрин потрапляє у таку ситуацію.

Про що іде мова? Хто і за що вибачає її партнера?

Можливо,  повідомлення не набуло б такого значення, якби жінку, яка його відправила, не було вбито. І, звісно, у житті нашої героїні все летить шкереберть. Автор ідеально крок за кроком вибудовує цеглинки сценарію, майстерно ховаючи підказки від читачів. 

Хто вбивця, і до чого тут чоловік головної героїні? Разом з героїнею читач переживає повну напруги пригоду, і який шок чекає наприкінці книги, бо вбивцею виявиться… Розв’язка цієї книги справді шокуюча. Ніби, вже знаєш кожного героя, його характер, його вчинки, але повний пазл збирається лише наприкінці. Як ви вже зрозуміли, я навіть не натякну вам, хто вбивця. Бо треба знайти 10 годин вільного часу - і на одному диханні прочитати цей геніальний детективний роман.  

‍

<frame>Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»<frame>

Видавництво «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», переклад Є.Поповича
‍‍Читала Марія Гурська

Забудьте все, що ви знали про Ремарка раніше. Письменник, якого ми читали до війни, і Ремарк сьогодні – це два різних світи. «Довоєнний» Ремарк був романтичними історіями героїв з минулого сторіччя — чимсь далеким, не з нашого життя. Сьогодні ж, коли Росія скидає на українські міста бомби і атакує ракетами, намагається прорвати фронт на Харківщині, окупує нові метри українського Сходу — це історії про нас самих, наші випробування і наше кохання. Вони потрапляють в самісіньке серце, але не для того, щоб змусити страждати, а для того, щоб дати зрозуміти щось більше про себе, переосмислити історію, і по-новому, з надією, поглянути на  світ.

«Тріумфальна арка» — це неймовірна, зворушлива історія кохання, написана Ремарком частково з власного життя.

В основу книги лягли повні краси і напруги відносини письменника з кінозіркою Марлен Дітріх

Це також історія емігранта Людвіга, який рятується від переслідувань через своє німецьке походження у Парижі. Головного героя мучать фантоми війни, і він тікає від них у обійми найпрекраснішої жінки на землі, з якою не може бути разом, адже в ній живуть одночасно ангел і демон. Він хоче бути щасливим з нею, але не може заробити достатньо для утримання розкішної коханої, хоча й є талановитим хірургом. Після Першої світової війни німецькі емігранти у Франції є персонами нон-грата — змушені переховуватися від міграційної поліції і працюють нелегально. Людвіг, під підставним ім’ям Равік, заробляє тим, що таємно виправляє помилки паризьких лікарів-гінекологів — зокрема, місцевого «світила» — бездарного професора, який дере з жінок шалені кошти за аборти, а насправді калічить пацієнток. Між нічними викликами, за кожним з яких — окрема поламана доля, Равік переживає щемку любовну історію, якій, однак не може віддатися цілком. Герой одержимий ідеєю помсти кату-гестапівцю через вбивство нареченої та пережиті тортури в концтаборі, і це перетворює його життя на цілодобовий детектив.

Читаю це у Варшаві, де моє перебування і роботу визначає статус UKR, а тексти у нашому медіа — це часто свідчення героїв, які пережили російські тортури в окупації. З Ремарком у руках минуле і теперішнє зливаються в одне. Наче чарівне дзеркало, відкривається портал між Києвом, Львовом, Варшавою і Парижем. І поки я, тимчасова воєнна мігрантка через війну, лікую душу біля картин і скульптур у Національному музеї Варшави, головний герой у 1939-му вирушає за ліками від розбитого серця в Лувр:

«Це був один із тих днів, коли Лувр працював до пізнього вечора. Деякі зали були освітлені. Равік пройшов залами давньоєгипетського мистецтва, що скидалися на велетенські освітлені гробниці. Тут стояли в різних позах закам'янілі фараони, що жили три тисячі років тому, й дивилися гранітними очима на купки студентів, які тинялися по залах, на жінок у старомодних капелюшках і на літніх знуджених чоловіків. Тут тхнуло порохом, застояним повітрям і безсмертям.

У давньогрецькому відділі перед Венерою Мілоською перешіптувалося кілька дівчат, зовсім не схожих на неї. Равік зупинився. Після граніту й зеленавого сієніту єгиптян мармур здавався м'яким і якимось декадентським. Лагідна тілиста Венера чимось нагадувала задоволену хатню господиню в купелі. Вона була гарна й бездумна. Аполлон, переможець Пітона, мав вигляд гомосексуаліста, якому не завадило б більше часу віддавати гімнастичним вправам. Але ці скульптури стояли в закритих залах, які їх убивали.

Єгиптянам це не шкодило. Їх створено для гробниць і храмів. А грекам треба було сонця, повітря, колонад, осяяних золотим світлом Афін

Равік пішов далі. В просторому залі назустріч йому здіймалися холодні сходи. І зненацька, високо над усім, знялася Ніка Самофракійська. Він давно вже не бачив її. Коли він востаннє приходив сюди, день був сірий, мармур здавався дешевим і непривабливим, і богиня перемоги в бруднуватому зимовому світлі ніби зіщулилася з холоду. Тепер вона у світлі прожекторів здіймалася над сходами на уламку мармурового корабля, у прилиплих до тіла шатах, які з неї зривав зустрічний вітер, з широко розгорненими крилами, осяйна, готова знятися й полетіли. Здавалося, що позад неї шумить червонясте, мов вино, море Саламіна, а над ним темним оксамитом напнулося сповнене очікування небо. Ніка Самофракійська нічого не знала про мораль. Її не мучили ніякі проблеми. Вона ніколи не відчувала темної бурі в крові. Вона знала тільки перемогу й поразку і не бачила між ними великої різниці. Вона не спокушала, а здіймалась у височінь. Не вабила, а безжурно ширяла. В неї не було ніяких таємниць, а проте вона хвилювала дужче, ніж Венера, що затуляла свій сором і тим самим привертала до нього увагу.

Вона була споріднена з птаством і кораблями, з вітром, хвилею і обрієм.

У неї не було батьківщини. Не було батьківщини, подумав Равік. Але їй і не треба було ніякої батьківщини. На кожному кораблі вона почувалась як удома

Її стихією була відвага, боротьба і навіть поразка, бо вона не знала відчаю. Ніка Самофракійська не тільки богиня перемоги, але й богиня всіх шукачів пригод та емігрантів, поки вони не складуть зброї.» («Тріумфальна арка», Е.М.Ремарк, фрагмент)‍

«Україну та український прапор буде видно в Парижі. Участь в Іграх у нашій ситуації — це вже перемога», — наголосив Вадим Гутцайт, президент НОК України та ексміністр молоді та спорту.

Вадим Гутцайт, колишній шабліст і олімпійський чемпіон у складі збірної на Іграх в Барселоні (1992), підкреслив труднощі, з якими стикаються українські спортсмени, зокрема часті перебої в електропостачанні та постійні напади з боку Росії.

«Проблемою також є відсутність належної інфраструктури, яка б дозволяла спортсменам тренуватися», — зазначив він.

Чиновник повідомив, що в результаті дій російської армії з 24 лютого 2022 року було зруйновано понад 500 українських спортивних об'єктів.

— Українські спортсмени стикаються з тими ж проблемами, що і будь-який громадянин — втрачають свої домівки, близьких та змушені переїжджати через окупацію

Гутцайт зазначив, що деякі з них «заплатили найвищу ціну».

«Внаслідок російської агресії проти України загинуло 488 українських спортсменів», — повідомив Гутцайт і додав, що за кілька днів до початку Ігор у Парижі відбувся марш пам'яті вбитих спортсменів, організований Союзом українців у Франції та Світовим конгресом українців, в якому взяли участь понад тисячу людей.

Підкреслюючи роль спортсменів як амбасадорів країни, Гутцайт сказав:

— На міжнародних заходах і змаганнях представники України говорять правду про війну, піднімають український прапор і нагадують про необхідність підтримки. Україна захищає свою цілісність, незалежність та державні інтереси

У зв'язку з російською агресією Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дозволив російським і білоруським спортсменам брати участь в Іграх лише під нейтральним прапором, без національної символіки та кольорів і за спеціальним запрошенням, яке могло відбутися після виконання всіх вимог нейтралітету. За цією формулою на старт Ігор, ймовірно, вийдуть 16 білоруських і 15 російських спортсменів.Така невелика кількість запрошених спортсменів з двох країн-агресорів пов'язана, серед іншого, з тим, що Україна, підкреслив Гутцайт, надала докази приналежності російських і білоруських спортсменів до лав зьройних сил або засвідчила їхню підтримки режимів у своїх країнах.

НОК України та Міністерство молоді та спорту України, за його словами, видало відповідні рекомендації збірній, як уникнути конфронтацій з представниками цих країн.

«Для України найголовніше — це безпека наших спортсменів. Ми подбали про те, щоб олімпійці уникали контактів зі спортсменами з Росії та Білорусі», — визнав колишній міністр. Він також висловив переконання, що Росія не зможе використати Ігри в пропагандистських цілях через обмежену кількість спортсменів і відсутність прапора та гімну.

Олімпійські ігри в Парижі розпочнуться у п'ятницю. Це вже втретє, коли Париж приймає ці престижні змагання. Цього року 10 500 спортсменів змагатимуться у 32 дисциплінах за 329 комплектів медалей.

Автор: Hanna Czarnecka

«Я два роки в Польщі, але складається враження, що чим більше я вчу польську, тим гірше мене розуміють, а я інших», — часто можна почути від українських біженок. Польська їм видається складнішою за математику. 

Якщо ви впізнали себе в цій фразі, то не дивно. За даними соцопитування, проведеного КМІС у 2022-2023 роках, лише 22 % українців, що мають статус біженців у Польщі, вивчили польську мову, більшість із них — поверхово. І лише 10 % українців можуть спілкуватися польською вільно. Основними бар’єрами, які заважають опанувати мову, респонденти називають брак часу (38 %) та фінансів (33 %).

Ви теж робили якісь спроби заговорити польською: навчалися у мовних школах, відвідували інтеграційні курси, дивилися фільми та телевізійні програми, втім все ще не почуваєтеся з мовою вільно? Чи, навпаки, досить непогано розмовляєте, розумієте польську, однак акцент вас видає? Хочете говорити польською більш природно? Чи тільки почали вивчати польську, але навчання гальмує щільний графік та брак фінансів? В усіх цих випадках в нагоді стануть подкасти, і це доведено науково. 

В яких випадках подкасти допоможуть у вивченні мови? 

Дослідження вчених-когнітологів стверджує, що для швидкого опанування мови потрібно робити це якомога регулярніше, але короткими систематичними сесіями. Тобто, щоденне прослуховування подкастів, повторення почутих слів, фраз, може бути значно корисніше, ніж двохгодинна лекція з викладачем раз на тиждень. 

Ще одне дослідження вчених з університету в Торонто доводить, що для успішного опанування мови, необхідно «занурення в мовне середовище»: буквально оточити себе мовою.

Слухання подкастів дуже легко вписати в щоденне життя. Подкасти можна слухати у навушниках дорогою на роботу, на прогулянці, вдома на кухні, на дитячому майданчику, в ліжку перед сном. Замініть мову соціальних мереж, телефона на польську, — і самі незчуєтеся, як крига скресне. 

Для кращого вивчення нових слів потрібно вчити їх у контексті вживання, — говорять експерти з психолінгвістики Берлінського університету Гумбольдта. Цей ефект можуть забезпечити подкасти, адже там лексику вивчаєш у контексті якогось повідомлення, тексту, розповіді. 

Багато досліджень доводять, що дорослим учням слід спочатку зосередитися на вимові, навчитися розпізнавати звуки, інтонацію, акценти нової мови, а лише потім приступати для вивчення лексики та граматики. Це навчить мозок розпізнавати незнайомі тони нової мови та, зрештою, допоможе їх відтворити.

Ну і, найкраща порада, яку вам колись могли б дати щодо вивчення іноземної мови, — робіть це в задоволення. Це теж підтверджене дослідженнями, які провели у Великобританії щодо читання. Коли люди робили це заради розваги, без примусу, вони суттєво покращили свої мовні та навіть математичні навички. Подкасти можуть бути для вас просто розвагою, але за допомогою якої ви набагато швидше опануєте польську. 

<add-big-frame>Що необхідне для прослуховування подкастів?

1. Пристрій для прослуховування. Це може бути смартфон, планшет, комп'ютер або навіть спеціальний пристрій для прослуховування подкастів.
2. Інтернет-з'єднання. Більшість подкастів доступні для прослуховування онлайн, тому вам знадобиться стабільне Інтернет-з'єднання. У місцях, де немає Інтернету, ви можете відтворювати подкасти в автономному режимі. Просто завчасно завантажте їх як файл mp3 і відтворюйте.
3. Подкаст-додаток або програма. Краще, щоб це був спеціальний додаток: Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts, Stitcher або Pocket Casts. Переважно, додатки платні, але дають вам доступ до розширеного функціоналу різних платформ. Можна їх змінювати, в залежності від прогресу вивчення мови. В Польщі найбільш популярним додатком є  Spotify, де знайдете багато безкоштовних для себе подкастів. Вартість Spotify в Польщі за місяць — 23,99 zł, перший місяць — безкоштовно.
4. Навушники.<add-big-frame>

Подкасти для вивчення польської: рівень початківців 

‍Кожен з цих подкастів має уроки, як для початківців, так і для більш просунутого рівня володіння мовою. Більшість подкастів відчинять вам двері не лише у світ польської мови, а й культури, традицій, польського способу життя. Допоможуть підготуватися для складання мовних іспитів, іспиту на карту поляка. 

‍Cześć – вивчаймо польську разом

Рівень — A1

Цей подкаст орієнтований на дітей дошкільного віку. Багато простої, але корисної лексики, яку ведуча викладає у доступній формі.

‍Polski z Grażyną

Рівень — A1-A2 

Ведуча цього подкасту подає матеріал просто, цікаво, зрозуміло та весело. Її уроки пропонують навчальний матеріал разом з веселим інтерактивним підходом до вивчення мови. 

‍Polish with John

Рівень — A2-B1

Безкоштовний подкаст для початківців. Автор розповідає про різні побутові ситуації,  зосереджуючись на тому, щоб слухачі засвоїли найуживаніші фрази та вирази польською мовою.

‍Hello Polish

Рівень — A2-B1

Ці подкасти базуються на розмовах, які дозволяють швидко і легко вивчити, як спілкуватися в різних побутових ситуаціях. До кожного запису додаються вправи та текст розмови. Це дозволяє вам швидко перевірити, які слова або вирази викликають найбільше нерозуміння. Така собі екскурсія у залаштунки польського життя. 

‍Swojski Język Polski

Рівень — A2-B1

Безкоштовний подкаст для вивчення польської мови як іноземної з безкоштовною транскрипцією. Завдяки безкоштовній транскрипції ви не лише дізнаєтесь більше про зміст епізоду, але й зможете простежити за правильною вимовою носія польської мови. Автори обіцяють, що ви заговорите автоматично без зусиль, якщо будете слухати подкаст регулярно. 

‍Polski Daily

Рівень — A2-B1

Цей подкаст пропонує короткі аудіоуроки з основними фразами, словами та виразами польської мови, цикл цікавих лекцій про життя в Польщі, які розповідаються спрощеною мовою. Більшість подкастів доступні безкоштовно, однак конверсійні теми, наприклад, як поляки ставляться до релігії, емігрантів, які пестливі слова використовують в інтимному життя, доступ до розмовного клубу, навчальних матеріалів — платні. 

‍Let’s Speak Polish

Рівень — A1-A2 

Це досить хороший польський подкаст для початківців або тих, хто хоче оновити свою пам'ять щодо ключових граматичних моментів. Бібліотека невелика і більше не оновлюється, але вона дозволить вам працювати над основними навичками польської мови.

‍PolishPod101

Рівень — А1-С2 

Це платформа для вивчення польської мови, створена професійними викладачами. У розділі подкастів вчителі намагаються говорити повільно і чітко, щоб слухачі все зрозуміли. Ви також можете скористатися платною підпискою, яка дасть доступ до ширшого спектру матеріалів і підтримки вчителів. Кілька років поспіль цей подкаст визнавався кращим в Польщі для вивчення мови іноземцями. 

Real Polish

Рівень — А1-С2 

Цей подкаст пропонує аудіоуроки з польської мови для різних рівнів вивчення. Він охоплює різноманітні теми, від базових фраз до більш складних розмовних ситуацій. З особливостей — у ведучого подкасту дуже приємний голос, і багато милих порад, наприклад, слухати подкасти тільки під час прогулянок, щоб не заснути. Подкаст навчає правила вимови, фрази і вирази, а також там багато корисної інформації, наприклад про легалізацію перебування в Польщі.

‍Easy Polish - Learning Polish from the Streets

Рівень — В2-С2‍

Хочете знати, що напружує поляків? Чому вони купують пончики у Масний Четвер? Як запрошують дівчину на побачення? То вам сюди. Подкасти записують просто на вулиці, ставлячи перехожим питання з життя поляків. Це допоможе вам говорити польською максимально природно, бути в курсі різних культурних особливостей. 

Як максимально ефективно вчити мову за допомогою подкастів? 

‍Активне слухання. Активно зосередьтеся на тому, що ви чуєте. Записуйте нові слова та вирази, перевіряйте значення слів, які ви не розумієте.

‍Використання структурованих подкастів. Віддайте перевагу структурованим, доступним та регулярно оновлюваним подкастам. 

‍Повторення. Прослуховуйте складні частини подкастів декілька разів. При потребі ставте на паузу, перемотуйте запис для кращого розуміння.

‍Налаштування швидкості відтворення. Регулюйте швидкість аудіозапису. Це допоможе вам налаштувати оптимальне занурення в навчання, особливо якщо розмова вам здається або швидкою, або занадто повільною. 

‍Використання транскрипцій. Якщо ви маєте труднощі з розумінням, скористайтеся транскрипціями, які дозволять вам читати текст, слухаючи аудіо. Така комбінація допоможе вам краще розібратися з новим матеріалом та покращити ваші навички розуміння.

‍Подкасти для просунутого рівня володіння польською: слухаємо та інтегруємося 

На цьому рівні  важко радити подкасти виключно про граматику. Цей список присвячений тим, хто хоче бути максимально глибоко зануреним у мовне та культурне середовище країни. На цьому рівні можна слухати подкасти, які вас можуть зацікавити тематично, в залежності від ваших уподобань. Однак ми підібрали декілька, які наблизять вас до максимально глибокого розуміння польської. 

‍Językowa siłka

Це подкаст про те, як вивчити іноземну мову (будь-яку) на високому рівні. Один подкаст присвячений тому, що ранок треба присвятити тому, що для вас зараз є пріоритетом у житті. Якщо це навчання мові, то після чищення зубів та вмивання обличчя, присвятіть якийсь час навчанню. Бо протягом дня енергії буде менше, тож ефект від навчання буде вже не такий сильний. Це, для речі, стверджує ведучий, стосується будь-якої пріоритетної для вас справи. Перші години після прокидання присвятіть найважливішому в житті. 

Baba od polskiego

Рівень  –  В2-C2

Цей подкаст створювався у допомогу учням та навіть викладачам, щоб полегшити підготовку до іспиту з польської мови. Багато обговорень різних літературних творів, характерів героїв, сюжетів. 

‍Język polski bez granic

Рівень — C1-C2

Цей подкаст про польську мову за кордоном, однак багато тем присвячені тому, як говорити польською максимально близько до носіїв мови, як уникати мовних помилок в письмі та у вимові, про фразеологічні звороти тощо. 

‍Cudzoziemcy w Polsce

Рівень — C1-C2

Подкаст присвячений різноманітним темам, які пов’язані з іноземцями в Польщі: конфлікти, кризи, історії успіху тощо. Цікаво почути, як виглядають іноземці через призму сприйняття поляків. Загалом, на Radio TOK FM ви знайдете десятки тематичних подкастів: про здоров'я, медицину, політику, кіно, музику, подорожі. 

‍Tu Okuniewska

Рівень  —  В2-C2

Подкаст охоплює різні аспекти повсякденного життя та особистого досвіду авторки, і є дуже популярними серед польської аудиторії. Тут про знайомства та соціальні зв'язки, про старіння, про старше покоління, про інтуїцію та її роль в житті тощо. Загалом, польський погляд на життя у світі. 

Ja i moje przyjaciółki idiotki

Рівень — B1-B2

Цей подкаст корисний не лише для вивчення мови, а й для розваги. Основні теми — кохання, стосунки та побачення. Любов і пов'язані з нею питання: слухаємо, як роман, і вчимо мову. 

 Strefa Psyche Uniwersytetu SWPS

Рівень — C1-C2

Це відомий подкаст, який спрямований на популяризацію психології. Він охоплює цікаві теми, пов’язані з психічним здоров’ям, і може допомогти людям вирішити їхні життєві проблеми. Для біженців тут є чимало цікавих тем, наприклад, про булінг в школі, як підтримати дитину, як вибудовувати комунікацію з підлітками тощо. . 

‍Emigracja Oswojona Podkast

Рівень — C1-C2

Цей подкаст призначений для польських еміґрантів, але він може бути корисним для українців також. Ви будете слухати розмови з цікавими особистостями, які можуть полегшити адаптацію до нової реальності та зменшити тугу за батьківщиною.

‍Historia Polski w pigułce та Historia jakiej nie znacie

Рівень — В2-C2

Як здогадалися із заголовку, це подкасти з історію Польщі. Вони охоплюють основні події та постаті, розповідають про ключові події, які варто знати, щоб бути в контексті польського суспільно-політичного життя. 

‍Więcej niż oszczędzanie pieniędzy

Рівень —  В2-C2

Діапазон тем досить широкий і обертається навколо особистих фінансів, заробітку грошей, заощаджень і підприємництва. Тут можна послухати про іпотечні кредити, ринок нерухомості, нетворкінг, застерегтися від багатьох помилок, розпочинаючи бізнес в Польщі.

‍Podcast Radio Naukowe 

Рівень — C1-C2

Інтерв’ю на найцікавіші теми з висококласними фахівцями з польських університетів та наукових установ. Багато цікавої пізнавальної інформації зі світу науки та технологій. 

‍Wolne Lektury

Рівень — В2-C2

На цьому порталі ви знайдете книжки польської шкільної програми, а також тисячі інших книг — безкоштовно та без реєстрації. Крім того, є серія подкастів про поезію, письменників, культуру, філософію. 

‍Сподіваємося, що цей список стане вам в нагоді для вивчення польської мови. Не забувайте тільки, що у вивченні мови головне відразу використовувати почуте на практиці.

Аніта Луценко — українська професійна тренерка, фахівчиня зі схуднення, телеведуча програми «Зважені й щасливі», на якій завдяки її тренуванням схудли десятки жінок. Майстер спорту, срібна призерка чемпіонату Європи зі спортивної аеробіки та багаторазова чемпіонка України, а також персональна тренерка зірок і співавторка застосунку для схуднення WOWbody. Sestry Аніта розповіла про власний досвід еміграції та боротьби зі стресом — за допомогою фітнесу і не тільки

«Найважче в еміграції — брак живого спілкування»

— До війни ви казали, що мрієте пожити в Амстердамі. Чому для еміграції ви обрали саме Британію?

— Дійсно, 5 років поспіль я мріяла пожити в Амстердамі. Щороку на Новий рік планувала здійснити цю мрію. Додавала її до списку своїх бажань. Але коли через війну прийшов час обирати країну для тимчасового життя, обрала не власну мрію, а практичність і хорошу освіту для своєї доньки. Мене, щиро кажучи, цей вибір і саму здивував. І змусив по-іншому подивитися на свої мрії та життя в цілому. Цікавий досвід. 

‍— Чи адаптувалася донька у новій країні? 

— Мене завжди сильно турбувало питання вибору школи для дочки. Зокрема, куди саме вона піде до першого класу. Тож вибір навчального закладу для Мії був максимально важливим. Моя викладачка англійської мови, яка живе в Лондоні, одразу порекомендувала обрати Британію як країну для тимчасового життя, оскільки там найкраща освіта у світі. До того ж безкоштовна. 

Мені дуже сподобалося, що діти добре  адаптуються до мови та колективу у школі. Уже після 2-3 місяців навчання. Також я обожнюю уніформу в школі і відсутність гаджетів. Мія радо біжить на навчання, а я цьому тішуся. Ну і мені дуже подобається, що, на відміну від мене, їй не доведеться вивчати англійську аж 30 років.  

— Вважаєте себе біженкою?

— Не вважаю себе біженкою і  прийняла більш позитивну назву для свого стану — тимчасове перебування за кордоном для розширення кругозору і набуття навичок європейського мислення

Попри те, що я знаходжусь далеко від дому в такі складні для нашої країни часи, я не потребую допомоги. Навпаки — в мене є можливість підтримувати інших та допомагати тим, кому це дійсно потрібно. На сьогодні я відчуваю, що саме це — моя місія, адже ця справа дає мені відчуття задоволення та цілеспрямованість. 

‍— Як для вас почалася ця війна? 

— 24 лютого 2022 року я зустріла в бікіні і з валізою за сотні кілометрів від дома. Була на відпочинку в Таїланді. Через ескалацію ситуації та загальну тривогу в суспільстві я відтермінувала квиток додому на тиждень. Оскільки авіакомпанії через попередження Джо Байдена вже почали скасовувати рейси в Україну, мене охопив страх вилетіти та не мати можливості приземлитися у рідному місті. Мені, як і всім, було тривожно та лячно. Я просто не вірила в те, що відбувалося. І переживала за близьких, які були дома, в Україні. 

Було складно не тільки морально, а й фізично. Енергія не вивільнялася, бо нікуди не треба було бігти. І я почала допомагати людям: бензином, виїздом за кордон, публікувала інформацію про волонтерів, пропускні пункти. Робила все, аби в загальній паніці знайти собі справу. 

‍— Що виявилося найстрашнішим в еміграції?

— Перебуваючи за кордоном, я зрозуміла, наскільки мені бракує «живого» спілкування. Відсутність сім’ї (чоловік Аніти в Україні — Ред.) і друзів поруч стала для мене справжнім випробуванням. Кожен день я відчуваю потребу проводити час разом з тими, хто знає мене багато років, розуміє без слів і може підтримати. Досвід вимушеної еміграції змусив мене цінувати ті моменти, коли ми з близькими людьми були разом. Щирі розмови, спільні хвилини і зустрічі, які раніше здавалися буденністю. Зараз розумію: мати близьких людей поруч — це справжній скарб.

‍— Як ви знайшли сили для роботи?

— За 2 тижні до війни я вирішила закрити всі проєкти і перепочити в тиші, не працювати й дати собі час для пошуку натхнення. Мабуть, тому я потім і обрала для життя не бурхливий Лондон, а глибоке англійське село, де є коні, вівці, ліс і маленькі місцеві крамнички. Мені було просто необхідно видихнути та перепочити морально. Втім проєкти свої я не закрила. Адже невдовзі стало зрозуміло, що людям потрібна опора для повернення зі стану повного розпачу до бодай якоїсь стабільності. 

Ми з моєю партнеркою Юлею почали проводити відкриті онлайн-тренування, що дозволило потрошку розворушити себе і людей. Ми вирішили не збирати гроші, а створили дешеві та корисні продукти по 50 гривень. 100% отриманих коштів відправляли на потреби армії або гуманітарним організаціям. Я відчувала вдячність від цих людей. І отримала натхнення, якого шукала.  

Заняття не заради схуднення, а задля ментального здоров’я

‍— Яка роль спорту під час війни і в еміграції?

— Фізіологія людського організму працює так, що завдяки фізичним вправам ми на гормональному рівні легше переносимо труднощі, знімаємо стрес, легше концентруємося і зменшуємо прояви депресії. Під час виконання вправ виробляються гормони ендорфін, дофамін і серотонін. Вони працюють як знеболювальне, знімають напругу, налаштовують на позитивний лад і повертають відчуття контролю над своїм життям. Це дійсно працює. Зараз українцям без фізичних вправ залишатися у здоровому глузді буде дедалі важче. 

Фізичні вправи — це справжній порятунок для ментального здоров’я, адже всього 5-20 хвилин на день роблять дива 

‍— Від стресу частіше худнуть чи набирають вагу?

— Кожен організм влаштований по-різному, отже, складні часи люди теж проживають не однаково. У людей з нормальною харчовою поведінкою стрес має викликати відчуття «не хочу їсти». Якщо є якісь незначні гормональні збої, людина починає переїдати, тим самим борючись зі стресом. Обидва випадки — нормальна реакція організму на стрес. Таким чином ми перемикаємо нашу симпатичну нервову систему (стрес — адреналін) на парасимпатичну (розслаблення і спокій). І важливо акцентувати свою увагу не на наслідках — замала вага чи навпаки набирається — а на способах боротьби зі стресом. 

<frame>Техніка «Лимон» (виконувати під час нападу неконтрольованого бажання заїсти стрес): сідайте зручно, покладіть руки на коліна долонями вгору, заплющте очі. Уявіть, що у вашій правій руці лежить лимон. Сильно його стискайте, уявляючи, що вичавлюється весь сік. Коли лимон вичавлено, розслабте руку. Тепер повторіть вправу з лівою рукою.<frame>

‍— Як ви змінилися за ці два роки?

— Всі ми точно сильно постаріли. І я — не виключення. Ще 2 роки тому я розмовляла російською, слухала музику та дивилася серіали російською. Зараз — все виключно українською. Тепер я вивчаю історію України та її політичний устрій. Мене почало цікавити, що значить бути громадянином своєї держави. Також я досліджую досвід британців у різних сферах життя і приміряю його на Україну: щось підходить, щось ні. До речі, я перестала вживати алкоголь, бо тільки його згубного впливу мені бракувало. 

‍— Зараз у жінок в еміграції перманентний стрес. Як долати його, не звертаючись до шкідливих звичок?

— Щодня я намагаюся дотримуватися кількох важливих ритуалів, які допомагають мені залишатися в гарному фізичному і психічному стані. По-перше, я завжди намагаюся висипатися. По-друге, регулярно займаюсь спортом. Крім того, щодня виділяю 5-10 хвилин на медитацію. Але, напевно, найважливіше для мене — це допомога іншим людям. 

Доведено, що люди, які допомагають іншим, переносять стрес легше. Це зміцнює нашу власну емоційну стійкість і дозволяє легше справлятися з труднощами

Тож навіть думаючи про себе, все одно потрібно допомагати іншим — усіма можливими способами. Мені це надає сили, наповнює життя змістом і допомагає зберігати оптимізм навіть у найскладніші часи.

‍— У 2015 році пройшов ваш перший челендж «14 днів без цукру». Тоді, завдяки вам, я відмовилася від цукру і не їм його досі. Ви мотивуєте тисячі жінок, а що мотивує вас?

— Я рада, коли кілька зморшок на обличчі та сантиметрів на талії завдяки моїм рекомендаціям не відображаються у вашому дзеркалі. Це мене надихає, адже щодня хтось говорить мені слова вдячності. У цей час я відчуваю себе корисною. Розумію, що завдяки мені люди живуть якісніше, мають здоровіше життя. 

Якщо ж говорити про жінок, які мене надихають, то це моя нова британська подружка Хезер, якій 76 років. У своєму віці вона змінює кавалерів, ходить на підборах і має шкіру 40-річної жінки. У Британії я написала про неї книгу і, сподіваюсь, що вона дасть нашим жінкам надію і натхнення на те, що ніколи не пізно жити повноцінне життя незалежно від обставин. 

‍— У своєму інстаграмі ви пишете, що ваш основний принцип — здоров’я передусім. Як підтримувати здоров’я в умовах війни та постійного стресу? 

— Я раджу всім жінкам ввести у своє життя такі базові правила: щоденна зарядка 10–20 хвилин та 50% тарілки овочів у кожному прийомі їжі. Давати собі час на перепочинок, частіше посміхатися та вірити в те, що добро перемагає. Також варто спокійніше ставитися до свого тіла та не вимагати від нього ідеальності. 

За два роки в Британії у мене змінився погляд на тіло, і за відчуттями це — як побувати в клініці відновлення після якоїсь залежності. У мене, як і в більшості дівчат України, є певні стандарти в голові щодо фігури.

У Британії я побачила зовсім інший підхід: +7кг (до наших візуальних ідеалів) — це найкраща фігура. І в залі дівчата не заради схуднення

Орієнтир — сила, самопочуття, ментальне здоров’я. Фізичне без ментального не має сенсу.  

— Ви пройшли 200 км шляху пілігримів, мовчали в буддистському храмі 21 день і вважаєте, що «точка кризи — вона ж точка росту». Зважаючи на цей принцип, чи можна вважати, що українці зараз, проходячи через кризу, «ростуть»?

— Наша незалежність дісталась нам досить легко. І замість того, щоб будувати нову молоду державу з великою історією, ми продовжили жити, як «молодший брат». Зараз у нашій країні відбувається сепарація від всього радянського, ми розвернулися обличчям до Заходу, а країни Євросоюзу і світу почули про Україну, її митців, спортсменів, людей із силою всередині. 

Є відчуття, що ми перероджуємося як нація і відроджуємо свою культуру. Своєю місією я, наприклад, бачу наповнення інформаційного простору україномовним контентом у сфері фітнесу. Адже ми стільки років ніби спали і забули, хто наш ворог вже багато століть. Жити в ілюзії солодко, а в правді — важко. Тож переживаємо вихід із рожевого ілюзорного світу. 

‍— Що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Допомагати фінансово і фізично тим, хто боронить нашу країну. Вважаю, що саме єдність народу дозволила витримати перші тижні і місяці повномасштабного вторгнення. Ми не маємо права зменшувати оберти. Не важливо, що робить президент, директор, журналіст чи блогер. Важливо, що робиш саме ти! Щонайменше — кожен може долучитися до відновлення нашої культури, а мова є одним із головних її атрибутів. Тож мінімум, який можна робити, будучи не в окопі, розмовляти українською і навчати дітей рідної мови. А також якомога більше розповідати за кордоном про українську культуру і таланти українців, щоб іноземці розуміли, що ми робимо неймовірний внесок в історію людства.

‍

Фотографії з приватного архіву