Суспільство

«Де можна взяти українську книжку? Чи є тут якісь книгарні, бібліотеки з україномовною літературою?» Такі питання я часто зустрічала в тематичних групах соцмереж на кшталт «Наші в Польщі», і це підштовхнуло мене створити наприкінці 2022 року український книжковий простір у центрі Сілезького воєводства.

На той час я займалась збором волонтерської допомоги для ЗСУ, ми закуповували в Європі автомобілі, наповнювали гуманітаркою і переганяли в Україну на фронт. Тепер волонтерська допомога почала прибувати в зворотньому напрямку — в Україні ми збирали книжки для українських біженців у Європі. Спочатку я створила українську бібліотеку в Катовіцах і була вражена попитом та увагою до ініціативи з боку місцевих ЗМІ. Про бібліотеку знімали телесюжети й писали статті, а читачі записувалися не лише з Катовіце, а й з навколишніх міст — Сосновець, Домброва-Гурнича, Хожув, Мисловіце, Тихи тощо.

Найчастіше запитують українську класику та сучасних українських авторів — Стуса, Винниченка, Багряного, «Розстріляне Відродження», а також Жадана, Забужко, Куркова, Кокотюху, Люко Дашвар, — а також психологію та книжки для розвитку.

Матусі зі східних та південних регіонів України беруть книжки для своїх дітей, бідкаючись, що в Україні вони їх не навчили української мови, а в Польщі діти швидко полонізуються, тож потреба в українській дитячій літературі є гострою

Книжки продовжували прибувати, а місць на полицях вже бракувало, тож я стала знайомитися з іншими українськими осередками в Європі та доставляти книжки їм. Так пакунки поїхали в Німеччину, Нідерланди, а на книжковому ярмарку в Брюсселі я познайомилася з такими ж книжковими волонтерами, як сама, — вони створили українські бібліотеки в містах Бельгії та в Люксембурзі.

Їхня робота мене вразила, адже відстань до Бельгії вдвічі більша, ніж до Польщі, і книжкові вантажі доставляти складніше й дорожче. Але ці ініціативи потужні і заслуговують уваги.

Брюгге: українська книга як терапія для емігранта

Бельгійський Брюгге зачаровує мальовничими каналам й вуличками. На одній з них, неподалік основних туристичних маршрутів, причаївся український дитячий освітнього-творчий центр «Крила». Два роки тому тут було започатковано бібліотеку для українців.

— Спочатку книжки купувались на зібрані волонтерами кошти для підтримки дітей з України, — розповідає голова громадської організації Український освітньо-творчий центр «Крила» (KRYLA) Світлана Мусіна. — Потім до поповнення бібліотечних фондів стали долучатися й самі українці, які приносили власні книги чи спеціально купували для книгозбірні нові. Ще одним каналом поповнення стала співпраця активних українців Бельгії з неурядовими організаціями в Україні. Ці ГО та різноманітні гуманітарні проєкти ставили за мету поділитися з біженцями українською книгою. Потреба в книзі була надзвичайно гострою. У читанні люди знаходять розраду у вимушеній розлуці з Україною. Зараз в бібліотеці вже понад 500 титулів книжок.

Понад рік бібліотека в Брюгге працювала без бібліотекаря, але фонди невпинно розширялися й потрібно було їх впорядковувати. За цю нелегку справу взялася Тетяна Білоус зі своєю донькою Єлизаветою. Книгозбірнею користуються мешканці не лише Брюгге, а й навколишніх міст.

Брюссель: попит не тільки на книги, але і на їхнє обговорення

Про центр «Ukrainian Voices RC» я дізналась на Брюссельському книжковому ярмарку. Він організував фестиваль та мініярмарок книг тих країн, з яких люди були змушені виїхати через війни чи інші небезпеки. Це були українські видавництва, а також автори з Камеруну, Сенегалу, Малі, Кот-д’Івуару. Після закінчення фестивалю наше видавництво подарувало брюссельській бібліотеці книги, які ми випускаємо, щоб поповнити їхні фонди українською літературою.

— Все почалося з 20 книг українською мовою, яку нам передала бельгійська організація «Бібліотека без кордонів», — розповідає Павло Кошка, координатор комʼюніті центру «Ukrainian Voices RC». — Далі понад 50 примірників подарувала Волинська юнацька бібліотека міста Луцька, багато привезла письменниця Оксана Садова. Стали надсилати свої книги українські автори. Так наша невелика бібліотека збагатилася до 244 україномовних книг — як для дітей, так і для дорослих. Зараз у нас вже 58 постійних читачів, які регулярно приходять за новими книгами. Десь 25 з них відвідують бібліотеку щомісяця. А ще нам подарували багато настільних ігор і щоп'ятниці у нас проводяться ігрові турніри.

На цьому ж книжковому ярмарку в Брюсселі знайомлюсь із поетесою та прозаїкинею Анною Лупинос — організаторкою багатьох заходів Запорізької та Маріупольської книжкових толок та членкинею оргкомітету поетичного конкурсу для молоді імені Марини Брацило. Вона була змушена покинути рідне Запоріжжя і тепер мешкає в передмісті Брюсселю разом з літньою мамою.

— Шукаючи допомоги, щоб повести мою 84-річну маму до кардіолога, через соцмережі я знайшла організацію Ukrainian Voices, — розповідає Анна Лупинос. — Вони допомогли записатися до лікаря. Мені теж захотілося якось допомогти українцям, які змушені були виїхати через війну. Як письменниця я тривалий час вела літоб'єднання в Україні, тож запропонувала ідею літературних зустрічей Ukrainian Voices. Зараз до моєї студії ходять ті, хто щиро цікавиться літературними процесами і приїхав до Бельгії після 24.02.2022.

На кожній зустрічі ми вивчаємо історію літератури, а потім читаємо власні твори

Робимо аналіз. Спілкуємось про улюблені книжки. Учасниці розповідають про мистецькі події, на яких бувають, про свої мистецькі захоплення. Дуже хочу провести заходи для знайомства бельгійців з українською культурою, тому вчу місцеву мову.

— Мовне питання в Бельгії стоїть гостро. Бельгія ділиться на регіони — Фландрію з офіційною нідерландською мовою, Валлонію з французькою, Брюссель — з обома цими мовами, а також Східну Бельгію з німецькою мовою. Це ускладнює інтеграцію українців в суспільне життя та комунікацію з офіційними органами. І в такій ситуації нам ще й треба зберегти власну мову.

Влада Люксембургу безкоштовно надала українцям приміщення під бібліотеку

Князівство Люксембург донедавна було справжньою екзотикою для українців. Нині тут мешкає чимала українська громада. Чисельність тих, хто перебуває в Люксембурзі під тимчасовим захистом, оцінюється в понад 4200 осіб.

Ідея створення української бібліотеки в Люксембурзі виношувалась давно, але приплив українських біженців став остаточним аргументом на користь реалізації задуму. Влада князівської столиці вирішила найбільш болюче питання — безкоштовно надала приміщення під книгозбірню. Не в центрі міста, але для відвідувачів бібліотеки це не є перепоною: громадський транспорт в країні безкоштовний, тож приїхати за книжковою новинкою може собі дозволити кожен з українських біженців. Ініціатори створення бібліотеки кажуть, що їхній книжковий простір відвідують не лише українці Люксембургу, а й книголюби з Бельгії та німецького міста Трір.

— У будинку, який надано в користування українцям Люксембургу, відбуваються зустрічі з письменниками, презентації книг, виставки, — розповідає одна з ініціаторок створення бібліотеки, амбасадорка «Бібліотечної країни» Ольга Александрова.

— Понад 500 читачів постійно відвідують бібліотеку, яка налічує вже 2500 українських книг

— У нас активні читачі. Зараз проєкт підтримується волонтерськими зусиллями. Для бібліотеки ми закуповуємо тільки нові книги і вважаємо, що українцям за кордоном дуже важливо мати такі осередки, які нагадують нам, хто ми є. Дуже важливо знати, що і сьогодні попри атаки на бібліотеки і видавництва ми залишаємося країною, що читає, мріє, створює нову реальність.

— На початку ми орієнтувалися на дитячу літературу, — додає бібліотекарка Анжела Домасова, — бо в Люксембург приїхало дуже багато дітей. Але згодом з’ясувалося, що дорослі потребують книг не менше, а може, навіть більше, ніж малеча. Далі ми сіли і впорядкували великий перелік книг, які будуть потрібні учням, бо діти продовжують навчатися онлайн. Тобто у нас є все — художня, навчальна, популярна література тощо. Міністерство освіти Люксембургу надало нам засоби, завдяки яким ми змогли зробити каталогізацію. Частина книг була отримана в подарунок від українців волонтерів, але більшість книг було придбано за кошти, надані люксембуржцями.

В європейському суспільстві, де майже стерті національні кордони, є місце маленьким острівцям української культури, а саме бібліотекам. Вони стають справжнім центром тяжіння для українців за кордоном, де можна не лише взяти книгу, а й поспілкуватися зі своїми, долучитися до цікавих заходів, присвятити вільний час волонтерству. І ніби про нас сказав німецький філософ і математик Готфрід Ляйбніц: «Книга — казкова лампа, що дарує людині світло на далеких і темних дорогах життя, а бібліотеки — скарбниці багатств людського духу».

Де знайти українські книжки в Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії? Список бібліотек:

Польща

Кельце

ul. Sienkiewicza 78a

Українська бібліотека ім.Шевченка

Пн-пт 8.00 - 16.00.

Kaтовіце

ul. Młyńska 5

Українська бібліотека в Катовіце

Четвер: 12:00 - 17:00

Люблін

ul. Krakowskie Przedmieście 39b

Бібліотека багатокультурна Баобаб

Вівторок-пʼятниця 12.00-17.00. субота 12.00-15.00

Варшава

1) ul. Ludwika Zamenhofa 1

Бібліотека Фонду «Український дім».

Вівторок і четвер. 12.00-19.00

2) ul. Marszałkowska 55 \73

Wypożyczalnia dla Dorosłych i Młodzieży nr 7

Standardowe godziny otwarcia

пн, ср, чт, пт: 10:00-19:00

вт: 10:00-20:00

Краків

1) ul. Konfederacka 4

Biblioteka Foundation Dębniki + Salam Lab Ukraińska

Понеділок-п'ятниця 9:00-17:00.

2) os. Ogrodowe 15

Fundacja Freedom Space

Пн-Пт: 9.00 - 17.00

Гданськ

ul. Wita Stwosza 23

Biblioteka Ukraińska w Gdańsku

Понеділок-п'ятниця, з 9.00-16.00

Вроцлав

ul. Sztabowa 98

Найбільший вибір є у Філії 12 Міської Бібліотеки Публічної (бібліотека на вокзалі).

Ця полиця називається Bookstation UA

Перемишль

ul. Kościuszki 5

Бібліотека «Народного дому»;

Пн-Пт: 12:00 - 17:00

Лодзь

ul. Gdanska 8

Філія №32. Пн-пт: 8:30 - 15:00

Познань

Pl. Wolnosci 19

Бібліотека Рачинських

Пн-пт: 9:00 - 20:00

Німеччина:

Берлін

1) Zentral- und Landesbibliothek Berlin / KiJuBi (Blücherplatz 1, 10961 Berlin);

2) Bettina-von-Arnim-Bibliothek (Schönhauser Allee 75 10439 Berlin);

3) Stadtbibliothek Friedrichshain-Kreuzberg (Bezirkszentralbibliothek Pablo Neruda |

Kinderbibliothek Frankfurter Allee 14 A 10247 Berlin).

Гамбург

1) Bücherhallen Hamburg (Hühnerposten 1, 20097 Hamburg);

2) Schulbibliothek an der Winterhuder Reformschule / Stadtteilschule Winterhude

(Meerweinstraße 26-28 22303 Hamburg);

3) Lesehaus Dulsberg (Alter Teichweg 200 22049 Hamburg).

Кельн

Stadtbibliothek Köln / Erwerbung (Josef-Haubrich-Hof 1 50676 KölnAnke Jording).

Штутгарт

Stadtbibliothek Stuttgart (Ebene Kinder Mailänder Platz 1 70173 Stuttgart).

Дюссельдорф

Stadtbüchereien Düsseldorf (Konrad-Adenauer-Platz 1 40210 Düsseldorf).

Лейпциг

1) Leipziger Städtische Bibliotheken (Sprachenzimmer Wilhelm-Leuschner-Platz 10 ·

04107 Leipzig);

2) Stadtteilbibliothek Paunsdorf (Platanenstr. 37 04329 Leipzig).

Дортмунд

Stadt- und Landesbibliothek Dortmund (Max-von-der-Grün-Platz 1-3 44137

Dortmund).

Ессен

Stadtbibliothek Essen (Hollestr. 3 45127 Essen).

Бремен

Stadtbibliothek Bremen (Am Wall 201 28195 Bremen).

Франція

Париж

Українська бібліотека у Культурно-інформаційний центр при Посольстві України у Франції.

Графік роботи: по середах з 14:00 до 18:00.

Centre Culturel d'Ukraine en France

22 avenue de Messine, 75008, Paris

Італія

Мілан

Via Maria Drago 3

Графік роботи: від 15.00 до 19.00 – щоденно по буднях; від 12.00 до18.00 – по суботах і неділях.

Велика Британія

Лондон

AUGB LTD, 49 LINDEN GARDENS, LONDON, W2 4HG

Шевченківська бібліотека

Пн-пт: 11:00 - 17:00

Тел. 0207 229 8392

Австрія

Українська бібліотека парафії Св. Варвари у Відні

Postgasse 8, Wien, Austria

Чт-пт: 15:00-18:00, сб: 12:00-18:00, нд: 10:00-15:00

Словаччина

‍"Український інститут" у Братиславі‍

Adresa: Bratislava, Nám. 1. Mája č.9

Вибори президента США позаду. Це був виснажливий та емоційний день для Америки та світу. Перші шпальти світових ЗМІ вже не рясніють заголовками на кшталт «Феноменальний камбек Трампа». Журналісти намагаються розібратися, чому республіканці перемогли, а демократи зазнали «сейсмічної поразки» і чого чекати США та світу після інавгурації 47-го президента. Редакція Sestry проаналізувала найцікавіші матеріали. 

‍TIME: Як Трамп переміг

Автор: Ерік Кортеллесса

«Про цей момент він мріяв 4 роки», — йдеться у статті американського журналу Time. Автор аналізує, як кандидатові від Республіканської партії, котрий покидав Білий дім у 2021-му році як вигнанець, вдалося виграти вибори та ще й перевагою, яка «перевершила очікування практично всіх»

Про те, як 78-річний Трамп здобув перемогу на виборах, напишуть у книжках з історії. Та вже зараз можна простежити вибір Америки за деякими ключовими рішеннями.

Кампанію Трампа можна було б підсумувати простим гаслом: «Максимально збільшити кількість чоловічих голосів і утримати жіночі»

І саме це старий-новий президент і зробив. Він акцентував увагу виборців на економіці та імміграції. Його кампанія грала на обуренні розчарованих громадян і капіталізувала культурні розломи.

Як йдеться у статті, Трамп також майстерно дистанціював увагу виборців від хаосу свого першого терміну, запроваджену ним заборону на аборти, а також підмінив наративи і використав свій наступ на американську демократію 4 роки тому (штурм Капітолію 6 січня 2021 року. — Авт.) на свою користь.

Як наслідок, Трамп збільшив свою базу підтримки серед латиноамериканських чоловіків та афроамериканських виборців загалом, став фаворитом громадян без вищої освіти, утримав увагу і голоси білих жінок, а також став вибором молоді, яка голосувала вперше. 

Financial Times: «Вони не розуміють моє життя»: що демократи неправильно усвідомили про Америку

Авторки: Лорен Федор, Стефф Чавес 

Дональд Трамп став першим кандидатом на посаду Президента США від Республіканської партії, кому вдалося перемогти на загальнонаціональних виборах. Цьогорічне волевиявлення також знаменує найгірші результати для Демократичної партії у цьому столітті, — йдеться у статті Financial Times.

Переконлива перемога Трампа ознаменувала відмову не лише від Гарріс, але й від прогресивного порядку денного її партії та нерозуміння нею проблем більшості американських виборців

Під час своєї кампанії Камала Гарріс обіцяла бути президентом для «всіх американців» і поставити «країну вище партії». Але спрацювали не ці гасла, а рекламні ролики кампанії Трампа, який успішно зобразив демократів крайніми лівими та «свідомими» (англ. woke) щодо соціальних питань.

Авторки статті стверджують, що демократам потрібно зробити висновки з цієї кампанії, а опитані ними експерти кажуть, що партії потрібна нова кров і нові лідери, адже після Обами у політсилі панує «геронтократія» і 80-річні більше не мають стояти біля керма. 

The Hill: Америка пошкодує про своє рішення переобрати Дональда Трампа

Автор: Макс Бернс

«Найгірший для демократії сценарій розгортається в реальному часі», — йдеться у публікації The Hill, присвяченій перемозі Дональда Трампа на виборах президента США. Автор колонки Макс Бернс пише, що до того, що буде далі, не готові ані демократичні інституції, ані американський народ.

Трамп не приховує своїх високих цілей на другий термін: випотрошити державну службу, знищити незалежність Міністерства юстиції та прагнути політичного і юридичного реваншу над своїм довжелезним списком особистих ворогів.

Судячи з результатів виборів, більшість американців прагнуть, щоб новий глава Білого дому зробив саме це

На думку Бернса, людей, що вірять у верховенство права, чекають важкі чотири роки, адже Трамп під час своєї кампанії прямо вказував на свою відразу до цього фундаментально принципу, а також говорив про своє захоплення автократами. «Нам не доведеться довго чекати на наступну конституційну кризу. Наша країна зробила вибір піти темним шляхом образ і змов Трампа. Ми ще пошкодуємо про це», — резюмує автор.  

Bloomberg: Америка заслуговує на Дональда Трампа. Світ — ні.

Автор: Андреас Клут

«У новообраного президента немає ані філософії, ані політики, а його непослідовність у питаннях глобальних відносин не є награною», — пише Андреас Клут у колонці для Bloomberg. Він каже, що США заслуговують на лідера, якого обрали. А втім, чи заслуговує на нього світ?

Автор цитує слова Джона Болтона, який працював радником Трампа з питань національної безпеки, і, на його думку, якнайкраще описав логіку зовнішньополітичних рішень 45-го Президента: «Рішення Трампа щодо національної безпеки є повністю трансакційними. Вони розкидані на карті, як архіпелаг точок, не пов'язаних між собою акордами логіки, значущості або результатів».

Що дали така політика і світогляд Трампа? Путін чудово знає, як лестити йому і маніпулювати ним

Китайський лідер Сі Цзіньпін взяв до уваги непослідовні заяви Трампа щодо Тайваню і готовий вести торговельну війну, яку той обіцяє розпочати. Свої плоди приніс і невдалий «флірт» з північнокорейський лідером Кім Чен Ином. Останній повним ходом почав створювати ядерну зброю і ракети, щоб погрожувати Південній Кореї, Японії та США. Мулли в Ірані, ймовірно, дійсно бояться Трампа, але тепер вони можуть наслідувати стратегію Північної Кореї щодо самозахисту за допомогою ядерної зброї. Тим часом союзники Америки не мають жодного уявлення про те, що буде, але побоюються найгіршого, — резюмує автор. 

The Wall Street Journal: Трамп пообіцяв закінчити війну в Україні. Тепер він має вирішити, як саме

Автор: Александер Ворд

‍Обіцянка Дональда Трампа закінчити війну Росії проти України до інавгурації ставить його перед необхідністю обрати один із кількох планів, які пропонують його радники з питань зовнішньої політики, — йдеться у статті WSJ. 

За усіма пропозиціями, майбутня адміністрація Трампа має відійти від підходу Байдена, який дозволяє Києву вирішувати, коли мають розпочатися мирні переговори.

У статті викладена також одна з ідей «завершення війни» (яка фактично є заморожуванням. — Авт.), про яку раніше не повідомлялося. Вона передбачає, що Київ відмовляється від вступу до НАТО у найближчі 20 років. В обмін на це США продовжують постачати українцям зброєю для стримування майбутньої російської атаки. 

При цьому лінія фронту, по суті, буде зафіксована, і обидві сторони мають погодитися на демілітаризовану зону протяжністю майже 1200 кілометрів (800 миль). Хто охоронятиме цю територію — незрозуміло. Але це точно не будуть американці чи війська від організацій, які фінансуються США, наприклад, з ООН.

Водночас автор матеріалу підкреслює, що наразі Трамп не обрав конкретного підходу задля завершення війни в Україні

Хоча радники запропонували ідеї, лише новообраний президент після консультацій з ключовими партнерами вирішуватиме, як здійснювати делікатну дипломатію з високими ставками.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Цьогоріч у рамках форуму проведуть велику українсько-польську зустріч. 

— Двом сусідам потрібно чути одне одного, а говорити є про що. Саме тому очікуємо представницьку делегацію — парламентарів та представників влади. Її очолить голова польсько-української парламентської групи Марцін Босацький. Будуть важливі розмови про майбутнє, — наголосив народний депутат, ініціатор Via Carpatia Микола Княжицький. — Українці та поляки можуть спільно стримувати Кремль від повторної агресії та експансії в Європі. 

Впродовж трьох днів триватимуть дискусії на різноманітні теми — культури, оборони, енергетики та економічної співпраці у спільному протистоянні російській агресії.

Окрема панель — безпекова, наголосив Микола Княжицький:

— У цей непростий час ми маємо зрозуміти на що опиратиметься українська стійкість в наступному році, яка врешті має наблизити нас до омріяної перемоги. 

Очікується участь міністра оборони Рустема Умєрова, міністра стратегічних галузей Германа Сметаніна, представників урядових структур Польщі, Консорціуму оборонної інформації, який об’єднує аналітиків з провідних українських та міжнародних дослідницьких центрів: Національного інституту стратегічних досліджень, інформаційно-консалтингової компанії Defense Express, Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, а також New Geopolitics Research Network.

Крім того, у рамках форуму відбудуться дводенні публічні літературні читання, спеціальна дитяча програма, а також традиційне вручення премії імені видатного друга України, польського філософа і літописця Гуцульщини Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів». 

— Торік лауреатом премії Станіслава Вінценза став визначний український правозахисних, в’язень російських таборів Йосип Зісельс. За всю історію Via Carpatia цю премію отримали  Мирослав Маринович, Іван Малкович, Юлія Паєвська («Тайра»), Леонід Фінберг та інші видатні особистості. Коли задумувався цей фестиваль, я мав на меті популяризувати чудовий Гуцульський край. Тим самим займався і поляк Вінценз, він буквально жив та дихав нашою Гуцульщиною, — наголосив Микола Княжицький. 

Окремою подією на форумі стане прем’єра вистави «Дзяди» за твором Адама Міцкевича. Її створила команда Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка під керівництвом директора-художнього керівника театру Ростислава Держипільського у копродукції з Краківським театром імені Юліуша Словацького та режисеркою Майєю Клечевською.

— «Дзяди» — це не просто романтичний твір. Це — маніфест польської волі до свободи. Одна з частин цього твору написана після розгрому росіянами Листопадового повстання 1831 року, в якому масово брали участь і українці. Саме гасло «за нашу і вашу свободу», яке тоді було особливо популярним, має залишатися камертоном і нинішніх стосунків між Україною та Польщею, — підкреслив ініціатор Via Carpatia Микола Княжицький. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/656a24e7bd0bd0eaa22afbde_dziady%20theatre.jpg">Для поляків вистава «Дзяди» — це їхня історія, а для українців — реальність</span>

Заходи Форуму Via Carpatia 2024 наживо транслюватиме телеканал «Еспресо». Дискусійні панелі конференції покаже польський телеканал TVP World. Один із медіапартнерів — Sestry.eu.

Спиртне як «знеболювальне» під час війни

Біженство змусило деяких жінок відмовитись від алкоголю. «В умовах біженства я майже перестала пити, бо мені потрібно бути тверезою, щоб контролювати своє життя,  — пояснює українка Христина. — Алкоголь для мене — це і відпочинок, і відчуття безпеки, я маю довіряти тим, з ким випиваю, і знати, що моя дитина в безпеці. Біженство приносить постійні виклики та невідомість, створюючи хитке становище, особливо для тих, у кого є діти. Я усвідомлюю, що алкоголь — це потужний депресант, а свої депресії я вже створюю досить добре і без нього. Тому намагаюсь уникати зовнішніх факторів, які можуть погіршити мій стан».

Водночас у частини жінок війна й вимушений переїзд у нову країну навпаки посилили потяг до алкоголю та залежність від його вживання.

Спостереження практикуючих лікарів-наркологів, а також соціологічні дослідження доводять, що вживання алкоголю під час війни взагалі збільшилось. До війни українці пили в середньому 8-10 літрів спиртного на рік — це дещо вище середнього світового показника, який становить близько 5,5 літрів на душу населення (зазначимо, що ці статистичні дані враховують лише «офіційний» алкоголь, тож реальні показники споживання можуть бути значно вищими). Навесні 2023 року Український інститут майбутнього з'ясував, що 54% опитаних українців стали вживати алкоголю більше, ніж до війни.

— Ніколи б у житті не подумала, що це станеться зі мною, — розповідає лікарка Катерина, — у мене батько з алкозалежністю. Я ніколи не хотіла повторення його ситуації, завжди з пересторогою ставилась до алкоголю.

Однак залежність з’явилась під час вимушеного переїзду до США. Жінка одна мусила утримувати чотирьох людей і трьох собак. Росіяни зруйнували її садибу, в яку вона вклала всі свої заощадження.

— Я опинилась в ізоляції, якої не було навіть під час пандемії, — продовжує Катерина. — На новій роботі зіткнулася з мобінгом, мене постійно переслідував страх не впоратися з фінансовими зобов'язаннями. До того ж ми жили в місці без тротуарів, лише автостради та шосе, тому не могла скористатися звичними способами для зняття стресу — наприклад, прогулянками. Я жила в страху зробити щось не так і отримати астрономічний рахунок. Через брак фінансів якісна їжа була мені недоступна. На «харчовому смітті» я набрала 12 кілограмів, до того ж ця їжа не приносила мені задоволення.

Катерина їздила до супермаркету, де можна було недорого придбати вино. Воно було смачним і доступним:

— Я ніколи не упивалась до стану свого батька, щоб «хрюкати». Просто вечорами хмеліла.

Проблему помітили діти. Вона пояснювала їм, що алкоголь допомагає уникати реальності:

— Рівень тривожності у мене був таким, як ніколи в житті, — каже Катя. — Як людина, що працює в соціальній психології, я знала, що алкоголь — це депресант, і його вживання лише погіршить ситуацію. Але в ті моменти, коли мені було дуже погано, алкоголь приносив тимчасове, але миттєве полегшення.

Жінка запідозрила проблему, пройшла тест, щоб дізнатися, чи є алкозалежною. І зрозумівши, що перебуває на межі, ухвалила рішення повернутися до Європи, де поступово стала налагоджувати своє життя.

Моральна вада, тиск і задоволення

За словами авторки «Тверезого подкаста» Альони Жук, журналістки, ілюстраторки, тату-майстрині, яка через війну переїхала до Нідерландів, алкозалежність досі оповита міфами та дуже стигматизована суспільством. Вона досі сприймається як моральна вада, слабкість волі, хоча є хворобою, що потребує лікування. «Алкоголь — це частина культурного коду багатьох народів. Ми святкуємо та горюємо з ним, за келихом вина чи пива заводимо дружні та романтичні стосунки».

На відміну від інших речовин, які викликають залежність, алкоголь максимально доступний — як легалізований наркотик. Співрозмовниці, які через війну відчули залежність, або це сталося з їхніми рідними, ділилися досвідом, що все почалося з доступного пива та дешевого міцного алкоголю, особливо в маленьких пляшках, бо «іноді пакет із шести пляшок пива коштує лише на один євро більше, ніж десяток яєць».

— Коли хтось втрачає контроль над споживанням, його одразу записують до неблагонадійних і слабохарактерних, — каже Альона Жук,  — хоча справжні алкоголіки часто є високофункціональними людьми. Як було зі мною? Я виконувала всі свої зобов’язання: робочі та особисті, — але кожен мій вечір проходив спочатку з пляшкою, а згодом — вже з кількома пляшками вина. Лише алкоголік знає, як це погіршує якість життя і функціональність організму».

Дійсно, коли ми почали вивчати цю тему, то помітили, що чимало українок, які переживають складні життєві ситуації, нівелюють проблему залежності. Вони запитували: «Я випиваю, але я ж не «валяюся». П’яною мене ніхто не бачив» та «Це моя маленька слабкість — що в цьому поганого?»

Чому деякі не можуть сказати випивці «ні»

Деякі біженки зізнаються, що бояться випивати у новій країні, бо це може мати негативні наслідки і взагалі шлях в нікуди. І кажуть, що замінили вживання спиртного їжею, якою зловживають. Але природа потягу до алкоголю й переїдання різна: перше — це залежність, а друге — компульсивна поведінка.

Вадим Мельник, психолог, член правління Української асоціації когнітивно-поведінкової терапії, голова Секції залежностей УАКПТ пояснює, що залежність — це складний психічний і поведінковий розлад, який характеризується невідступним потягом до вживання психоактивних речовин (ПАР) і неможливістю контролювати це вживання. Вона може проявлятися у трьох формах, зокрема алкогольній, наркотичній і залежності від азартних ігор.

— Ключова різниця полягає в тому, що при залежності виникають біохімічні зміни в мозку й хронічна потреба в речовині, яка активує систему винагороди в організмі й дарує ейфорію.Тоді як компульсивна поведінка, — зокрема, переїдання, зловживання солодким, — не передбачає цього постійного патологічного потягу та втрати контролю саме перед цим конкретним стимулом, — пояснює Вадим Мельник.

Тобто якщо людина, яка заїдає стрес, замінить свої солодощі лусканням насіння чи, приміром, у цей час буде мати цікаву розмову з кимось або урок йоги, — про свої солодощі вона забуде. А от залежні від алкоголю що б не робили — задоволення їм принесе тільки спиртне.

Залежна людина частково чи повністю втрачає здатність отримувати радість від звичайних природних речей — смачна їж, спілкування з дітьми й друзями, фізична активність тощо. Її мозок працює вже інакше. І тільки отримавши «дозу» спиртного (а разом з ним і сильний викид дофаміну), людина переживає ейфорію, яка підтримує і поглиблює розлад.

Тому позбавитись від залежності набагато важче, ніж від компульсивної поведінки. Нутриціологи стверджують, що достатньо прибрати джерело стресу, і людина з компульсивним розладом перестає переїдати.

Але коли залежна людина перестає вживати улюблену речовину, у неї виникає «абстинентний синдром» (іноді його називають «синдромом відміни» чи «ломкою»). Це набір фізичних і психологічних симптомів, які проявляються після різкого припинення вживання алкоголю чи наркотику.

До речі, експерт зазначає, що цей синдром часто плутають з «похміллям», хоча похмілля — це наслідок інтоксикації, отруєння спиртним. І навіть в тому, як протікає похмілля, можна теж визначити залежність. Здорова людина, яка пережила похмілля, може після цього не вживати алкоголь місяцями і відчувати повну відразу до нього. Вона має єдине бажання — вижити. Тоді як люди із залежністю — непереборне бажання випити знов.

У чому ж причина залежності від алкоголю?

— Існуючі дослідження стверджують, що «ген алкоголізму» — це міф, — запевняє Вадим Мельник, — На розвиток алкозалежності впливають виховання, життєвий досвід і спосіб життя, але найголовніше — відсутність здорових навичок емоційної регуляції у відповідь на життєві труднощі. Людина не знає, як правильно задовольняти свої основні емоційні потреби, оскільки її цьому не навчили, і вона змінює свій емоційний стан за допомогою психотропних речовин.

Як зрозуміти, що я — людина з алкозалежністю?

Національний інститут зловживання алкоголем та алкоголізму США визначає алкогольний розлад (AUD) як «неможливість припинити вживання алкоголю, незважаючи на його негативний вплив на життя людини».

«Анонімні алкоголіки», міжнародна спільнота людей, які борються з алкогольними проблемами та підтримують один одного в досягненні тривалої тверезості, заявляють: «Якщо ви регулярно випиваєте більше, ніж плануєте або хочете, і стикаєтеся з проблемами чи втратою пам'яті під час вживання, це може свідчити про те, що у вас є залежність від алкоголю».

Ведуча «Тверезого подкасту» Альона Жук ділиться тестом, який допоміг їй усвідомити проблему та почати з нею боротися.

Опитувальник для визначення залежності від алкоголю

* Відповідайте на питання «Так» або «Ні»

• Ви вирішували кинути пити, але вас вистачило лише на кілька днів?
• Ви втрачали пам'ять через алкоголь?
• Ви намагалися перейти з одного типу алкоголю на інший, щоб контролювати вживання?
• Ви продовжуєте пити, коли ваші друзі вже припинили?
• Ви ховаєте алкоголь або п'єте потайки?
• Коли ви п'єте з іншими, намагаєтеся так контролювати вживання, щоб вони не здогадалися, що ви випили більше?
• У вас є бажання випити, і коли ви це робите, ви відчуваєте полегшення?
• Ви пробували кинути пити, але у вас це не виходило?
• Після вживання алкоголю ви відчуваєте докори сумління?
• Ви вживали алкоголь, щоб почуватися нормально?
• Ви забуваєте про негативні наслідки вживання або вирішуєте, що цього разу буде інакше?

Якщо ви відповіли «Так» хоча б на 2-3 питання, це може свідчити про наявність залежності.

Психолог Вадим Мельник наводить також опитувальник CAGE та перелік ознак хворобливої пристрасті до алкоголю за Р. Хейлманом і радить:

— Якщо ви ставите це питання, ймовірно, у вас уже є проблема

— Визначити стадію залежності може тільки лікар. У деяких випадках потрібна медикаментозна допомога, наприклад, крапельниці, щоб знизити чутливість організму до алкоголю. Далі варто звернутися до терапії у зручному для вас форматі — це можуть бути індивідуальні чи групові консультації, а також групи на кшталт «анонімних алкоголіків». Важливо зрозуміти, чому алкоголь став необхідним у вашому житті, навчитися контролювати свій організм і знаходити способи розслаблення та емоційного задоволення іншими шляхами.

Експерт підкреслює:

Неможливо «остаточно вилікуватися» від залежності і потім споживати спиртне помірно, як це можуть робити ті, хто ніколи не мав проблем з алкоголем

Раніше вважалося, що лише жіночий алкоголізм є невиліковним. Проте насправді чоловіки теж. Усі, хто мав алкогольну залежність, назавжди залишаються у стані «одужання». І для підтримки здоров'я їм необхідно повністю виключити алкоголь із життя.

Один з найвідоміших медичних журналів The Lancet опублікував результати масштабного дослідження впливу алкоголю на здоров'я людини, яке було проведене міжнародною колаборацією Global Burden of Diseases. Основний висновок цього дослідження: вживання алкоголю незалежно від кількості має негативний вплив на організм.

А значить, навіть якщо здається, що немає нічого поганого в тому, що ви щовечора пропускаєте келих чи рюмку, це тільки здається, бо рано чи пізно організм обов’язково заявить про нанесену йому невидиму шкоду.  

Де ж та «чарівна пігулка», яка позбавить залежності?

Навіть популярні методи кодування та гіпнозу можуть допомогти лише тим, хто мотивований не вживати алкоголь, стверджують експерти. Однак важливо розуміти, що всі альтернативні методи позбавлення алкозалежності не є доказовою медициною, а радше методом залякування, коли пацієнту повідомляють, що він помре, якщо продовжить пити.

Реакція на ці методи залежить від особистості та фізіології людини. Деякі пацієнти, злякавшись, здатні витримувати тверезість роками, тоді як інші наступного дня після завершення дії препарату «розв’язуються». Проте, як підкреслює Мельник, ці методи не вирішують основної проблеми — не позбавляють психологічної залежності.

— На власному досвіді я зрозуміла, що будь-яка залежність — спроба закрити «дірку в собі, — стверджує Альона Жук

— Неприйняття себе у стані розчарування, пригніченості чи вразливості. Ми не дозволяємо собі бути такими, якими ми є, і прагнемо швидко змінити цей стан на більш щасливий і розкутий. Але потрібно навчитися приймати всі свої емоції, навіть слабкість і розчарування.

Війна як джерело постійного стресу потребує уваги до власного емоційного стану та використання ресурсів для зниження стресу, як-от дихальні техніки, фізичні вправи і діяльність, що «заземлює». Це підтримує психічне здоров’я, допомагає долати стрес і спиратися на внутрішні цінності, які стають природним «допінгом» для покращення психологічного стану.

Фотографії Shutterstock 

Чи можна жартувати і танцювати, коли в країні війна? Це питання повторюється в дискусіях та коментарях щоразу, коли до громадськості потрапляють фотографії безтурботних людей, які веселяться з України. Напередодні концерту «Океану Ельзи» в Києві ми дивилися нічні фотографії пожежі в Миколаєві після російської ракетної атаки. Наступного дня президент Володимир Зеленський звітував в українському парламенті про переговори щодо «Плану перемоги», який він представив найважливішим світовим політикам, очікуючи від них більш рішучих дій. Наприкінці місяця посилилися атаки на Харків, в результаті яких постраждали не лише люди, а й знаменитий модерністський Держпром, який у 2017 році був включений до попереднього списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а після повномасштабного вторгнення Росії був взятий під тимчасовий посилений захист цієї організації. «Ви не можете уявити собі Нью-Йорк без Емпайр-Стейт-Білдінг, і ви не можете уявити собі Харків без Держпрому», — сказала Вікторія Грівіна, аспірантка з Харкова в Університеті Сент-Ендрюс і мешканка Харкова, в інтерв'ю для Kyiv Independent.

У свою чергу, Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи», найпопулярнішого рок-гурту в цій частині світу, зізнався в інтерв'ю Gazeta Wyborcza: «Йде війна, але ми повинні зберегти, наскільки це можливо, ту реальність, яка була до війни. Для мене це головна рушійна сила, яка спонукає до гастролей. За цю нормальність борються наші солдати на сході та півдні. Бо якщо не буде нормального життя в Києві та інших містах України, то за що ми, власне, воюємо? Адже не можна перетворити цілу країну на великий окоп».

У жовтневій фотогалереї ми показуємо людей, які воюють на різних фронтах: фахівця з розмінування Надію Кудрявцеву, звільненого з російського полону правозахисника Максима Буткевича, танцюристів Національного балету України, парамедиків з «австрійського» автобуса та харків'янку з кавою.

Саме вони дають нам надію сьогодні.

‍

Жінка дивиться на пошкодження будівлі Держпрому, історичного радянського хмародера, після ракетного обстрілу в Харкові, 29 жовтня 2024 року

‍

Артисти Національного балету України Тетяна Лозова та Ярослав Ткачук під час вистави «Арлекінада» на сцені New York City Center у Нью-Йорку, 16 жовтня 2024 року

‍

Медики-рятувальники добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» надають допомогу українським солдатам, пораненим під час бойових дій на Донеччині, в евакуаційному автобусі, який прямує до шпиталю, 6 жовтня 2024 р. Автобус, названий «Австрійським», отримав назву за позивним української лікарки Наталії Фраушер, яка жила в Австрії і загинула в дорожньо-транспортній пригоді в червні 2022 року

‍

Мати тримає портрет зниклого сина під час акції родичів зниклих безвісти українських солдатів на Майдані Незалежності в Києві, 16 жовтня 2024 р. Родичі зниклих безвісти солдатів організували акцію, щоб вимагати від української влади пришвидшити їхній пошук.

‍

Український фахівець з розмінування Надія Кудрявцева, яка працює у Швейцарському фонді розмінування (FSD), проводить демонстрацію з розмінування під час Української конференції з питань протимінної діяльності 2024 року в Лозанні, Швейцарія, 17 жовтня 2024 року

‍

Європейське турне президента Володимира Зеленського, під час якого він представив «План перемоги» України у війні проти Росії та обговорив підтримку своєї країни з Горгією Мелоні, Кейром Стармером, Олафом Шольцем та Еммануелем Макроном, 10 жовтня 2024 року

‍

Завідувачка швейного цеху благодійного фонду «Паляниця» Олена Грекова та місцевий волонтер, засновник благодійного фонду «Власноруч» Василь Бушаров показують тепловізійне пончо, розроблене та виготовлене запорізькими волонтерами для армії, Запоріжжя, південний схід України, 17 жовтня 2024 року

‍

Колега української журналістки Вікторії Рощіної тримає її фотографію під час заходу пам'яті Вікторії біля імпровізованого меморіалу загиблим українським воїнам на Майдані Незалежності в Києві, 11 жовтня 2024 р. Вікторія Рощина, якій цього місяця мало б виповнитися 28 років, зникла безвісти в серпні минулого року під час репортерської поїздки на підконтрольну Росії територію східної України. Петро Яценко, речник українського координаційного штабу з питань військовополонених, підтвердив смерть журналістки 10 жовтня 2024 року

‍

Активісти розгортають гігантський прапор Донецької Народної Республіки, щоб відсвяткувати День прапора в Донецьку, на підконтрольній Росії території України, 25 жовтня 2024 року

‍

23-річна Яна Залевська, колишня українська військова, яка була поранена на лінії фронту, показує фото, зроблене невдовзі після поранення, тепер, коли вона пройшла курс лікування в клініці, яка займається лікуванням шрамів, у Львові, Україна, 18 жовтня 2024 року

‍

Максим Буткевич, співзасновник Центру прав людини ZMINA та боєць ЗСУ, якого нещодавно звільнили з російського полону, під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським подякував усім, хто допоміг йому повернутися додому. Наразі Буткевич перебуває в реабілітаційному центрі, 23 жовтня 2024 року

‍

Жінка п'є каву серед уламків після ракетного обстрілу в Харкові. Російські атаки на житловий район другого за величиною міста України забрали життя щонайменше чотирьох людей, 29 жовтня 2024 року

‍

Глядачі під час концерту гурту «Океан Ельзи» в київському Палаці спорту, 16 жовтня 2024 року

‍

Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською. 

Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?

‍Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР. 

У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.

Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу

Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.

‍Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?

З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб  влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.

Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом

Якими були найпоширеніші стереотипи?

Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати. 

У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця

Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним

‍Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?

Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.

Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни! 

‍Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?

Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну. 

Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку. 

— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.

Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!». 

Звісно, ​​хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні

Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною. 

Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття. 

‍Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?

Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.

‍Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?

З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, ​​робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби? 

Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.

Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці

Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити. 

Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.

Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей

Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю. 

Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.

Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.

‍Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?

Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність. 

Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі. 

Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там

До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.

AFUCA — франко-українська асоціація у Ніцці, створена у 2016 році командою однодумців. Серед них була киянка Ірина Бурдель. Жінка вже 20 років проживає у Франції. Одного дня декілька українців, що жили у Ніцці, вирішили зібрати потужну українську громаду, аби підтримувати все українське та показувати французам багатство й самобутність української культури. Запустила з однодумцями українську школу, мистецький фестиваль «Кобзар». А з початком повномасштабної війни в Україні організували колосальну роботу з прийому та супроводу біженців. 

«Психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент є до кого звернутися за допомогою», — Марія Тугай, мама трьох дітей

Я з міста Південного, що за 20 хвилин від Харкова. Великою родиною жили у своєму будинку. Старшій доньці 13. Сину — 8. Молодшій доньці зараз 7. Всі були при справі. Чоловік Дмитро до повномасштабної війни працював масажистом, займався реабілітацією спортсменів. Я працювала у Харківському академічному театрі музичної комедії. Грала на флейті у симфонічному оркестрі. Паралельно професійно займалася спортом, навіть готувалася на чемпіонат України із дзюдо в партері. Всі були щасливі. В одну мить повномасштабна війна все змінила.

Тиждень ми з чоловіком по черзі спали по три години — боялися пропустити обстріли. Такий режим виснажував всіх. Й одного дня мій чоловік ухвалив рішення за мене — потрібно виїжджати з області. Тричі я збирала речі і розбирала, бо не хотіла їхати. Потягом добиралися з Дніпра до родичів на західній Україні. У вагоні було до півтори сотні людей. Вони лежали по двоє-троє на полицях. Я спала сидячи. Не розумію досі, чому потяг зупинявся на майже всіх зупинках. Брати людей було нікуди.

Вони кричали і плакали на пероні, бо всі хотіли їхати. Чоловіки намагалися вибити двері, аби відправити дружин з дітьми подалі від війни. Було відчуття, ніби дивишся фільм про Другу світову війну

У родичів я з дітьми прожила 10 днів, а далі поїхали до польського Кракова. Моя молодша сестра, яка разом з мамою на той момент подорожували Європою, орендувала там для нас квартиру. Нам дуже сподобалося місто. Та і польська мова ближча до української. Але знову ж таки моя сестра купила нам квитки до Франції, в Ніццу. Свій вибір пояснила тим, що серед країн, де вона бувала, їй там сподобалося найбільше.

Після приїзду туди почалися наші пригоди з пошуком житла. Спочатку місцева влада надала нам готель на п'ять днів. Французи не були готові до такого напливу біженців. За цей час ми зробили документи тимчасового захисту, але лишилися без житла. За допомогою поїхали до центру, який опікувався біженцями у Каннах. З квартири на квартиру ми переїжджали сім разів. За цей час діти пішли до французької школи. Після закінчення шкільного сезону власниця помешкання попросила нас виїхати. Це курортна зона, і місцеві за три місяці літа заробляють на цілий рік життя. Так ми поїхали в Ніццу, де була розподільна база, куди ти звертаєшся, приїхавши вперше. Це була велика територія, з невеликим кімнатами, розділеними гіпсокартоном. Люди там жили до тижня, а потім їх розселяли по регіонах. Ми ж хотіли залишитися тут.

На той момент одна з місцевих організацій розселяла українців на все літо на туристичній базі в горах. Взяли і нас. Ми ходили на курси, в нас була закрита територія. У цій організації працювала оперна співачка українка Олена Харачко. Паралельно вона працювала у франко-українській асоціації, де відповідає за музичний напрямок. Саме вона почала витягувати мене з мушлі. І робить це досі.  Я довго не могла змусити себе взяти флейту до рук. Якщо мені про неї нагадували, я починала плакати. Та разом з Оленою ми почали проводити концерти і грати на інструментах.

Та й дітям було чим зайнятися. Франко-українська асоціація організувала для них українські народні танці. А ще — суботню школу. Допомагають вони і з документами. Зокрема, кожні пів року ти повинен подовжувати тимчасовий захист у Франції.

Та й психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент, є до кого звернутися за допомогою чи порадою. Легше, коли є підтримка, але я досі не адаптувалася. Тут своє життя, культура. Ми різні.

Більшість українок тут працюють прибиральницями. Ми якось сміялися, що у французів ніколи ще не було скільки посудомийок і прибиральниць з вищими освітами

Наприклад, я мию посуд у ресторані. Працюю вночі, вранці встаю, бо треба займатися дітьми. Такий режим вже позначився на здоров'ї. У мене почалася екзема, сильна алергія. Соціальна допомога є. Дають картку з віртуальними грошима. Зняти їх ти не можеш. Лише розраховуватись за їжу, одяг, навіть техніку. Раніше було 440 євро в місяць на одну дорослу людину. Та на ці гроші тут не проживеш.

Мій чоловік військовослужбовець і зараз на війні. За рік приїздив тричі під час відпустки, яку розбив на три частини. Я дуже хочу на свій город і пити каву на своїй терасі. Однак поки залишаємось тут. У молодшої доньки затримка мовлення. З нею займається логопед. Мій син вже розмовляє французькою, а старша донька навчається у коледжі. Як буде далі, ніхто не знає. Поки ж я бачу тут багато можливостей для своїх дітей і буду їх використовувати.  

«Найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше», — Марина Коновалова, мама двох дітей

Проживаючи у Харкові, ще до початку повномасштабної війни відчувала, що щось трапиться не добре. Тому що читала іноземну пресу, дивилась новини, аналізувала інформацію. На той час моїй доньці було чотири роки, а сину всього 11 місяців. «Тривожні» валізи були зібрані завчасно. Оскільки Харків дуже близько до кордону, потужні обстріли почалися одразу. З квартири ми переїхали до батьків у приватний будинок, бо там був підвал, в якому ми ховались. І так було до 3 березня 2022 року.

У мене постійно виникали думки на зразок «а якщо Харків захопить ворог? Що ми будемо робити? Ким стануть мої діти?». І одного дня я ухвалила рішення виїжджати. Спочатку поїхали у Чернівецьку область, а далі — до Франції

Країну обрала не випадково, тому що у 2013 році я здобувала освіту у Ліоні. Маю французький диплом магістра за спеціальністю «Інформатика і статистика для менеджменту». Та й моя молодша сестра там проживала. Тому Франція не була мені чужою. Мову я знала, хоча за 10 років відсутності практики вона дещо призабулася. Разом зі мною та дітьми до Франції переїхали моя мама, бабуся і навіть пес. Шукати стале помешкання допомагала сестра.

У Франції дуже важко орендувати житло, якщо немає так званого гаранта і зарплати, яка втричі перевищує суму за оренду. Без допомоги місцевих це зробити дуже складно 

Після приїзду найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше. Мені пощастило, що я знайшла роботу з українцями. Наразі допомагаю українським біженцям працевлаштовуватися.

Після приїзду до Ніцци шукала українські організації. Одного дня натрапила на франко-українську асоціацію. Вони допомагали нам та іншим біженцям з України продуктами, одягом. Надавали  консультації з різних питань. Та й просто було куди прийти і поспілкуватися. Для дітей — організована школа і дозвілля. Це те, що мені було дуже важливо на той час. Від них йшла величезна підтримка. З дітьми також працювали психологи, допомагали їм соціалізуватися. 

Загалом, асоціація дуже багато робить для українців. У них чимало різних культурних заходів. Зокрема, зараз розвивається хор, куди я також ходжу із задоволенням у вільний від роботи час

Також їм вдалося налагодити із місцевою владою потужні і міцні зв’язки. І це теж допомагає вирішувати наші іноді надскладні питання. Поки що я лишаюся у Франції.  Хочу, аби мої діти відчували себе у безпеці і мали змогу навчатися. Вони інтегруються у новий простір, не забуваючи при цьому, що є українцями.  Як буде далі — час покаже.

«Ми знаємо, що у вас велика громада і їм потрібна підтримка», — Ірина Бурдель, голова франко-української асоціації  у Ніцці

Наша асоціація виникла ще у 2016 році, коли виник запит на те, щоб відокремити українську громаду від російської, яка була тут давно. Ми розвивали культурні проєкти і займалися українськими дітьми, які проживають у Ніцці. Тобто до 2022-го року займалися в основному культурною діяльністю. Проводили виставки, покази фільмів, конференції, облаштували могили українських діячів, які тут поховані, перекладали українською аудіо гіди в музеях. 

З початком повномасштабної війни в Україні ми розширили свою діяльність. Сьогодні працюємо за чотирма основними напрямками. До культурного і роботи з дітьми додалася гуманітарна допомога в Україну і супровід на місці українських біженців. 

На початку війни ми передавали до України все, що приносили небайдужі люди. На сьогодні ми відправили 37 фур гуманітарної допомоги з Ніцци. Паралельно з цим майже щотижня відправляємо місцевими перевізниками щонайменше 10-15 коробок з допомогою 

Гуманітарну допомогу відправляємо конкретним людям або фондам чи громадським організаціям, з якими давно працюємо. Обов’язково перевіряємо, куди вона їде. Допомагають переважно українці, які давно проживають у Ніцці. Часом французи можуть принести якісь речі або медикаменти. У нашій команді є люди з медичною освітою. Тож вони перебирають і відсортовують ліки. Таку допомогу  відправляємо на медичні заклади України. 

За ці понад два роки запити суттєво змінилися. Якщо для військових на початку потрібно було все — від шкарпеток до базових речей, то сьогодні ж більшість потребує дрони.  

Також ми допомагаємо українцям, які до нас приїжджають з оформленням документів, медичним страхуванням, розказуємо, як записати дитину до школи, знайти роботу, піти на мовні курси. На жаль, у Ніцці зараз біженцям не просто, бо тут дуже мало житла і воно дороге. Це курортне місто і вільні апартаменти складно знайти. Утім, більше шансів працевлаштуватися. Щоправда, без знання мови лише у сферу обслуговування — готелі чи ресторани.  

Франція досі відкрита для біженців, як і вся Європа. Але проблема в тому, що людина сама мусить знайти житло. Лише потім з новою адресою треба йти до префектури і отримувати тимчасовий захист. Інакше доведеться їхати в інший регіон 

Навчання у суботній школі проходить на базі нашої Асоціації. У нас є приміщення, яке надала мерія Ніцци, і кожної середи і суботи ми приймаємо три групи дітей від трьох до 12 років. На заняттях вони вивчають французьку та українську мови. Деякі групи вчать математику, історію, культуру України. Є й додаткові творчі заняття — малювання, скульптура, ліплення, танці.

А ще з 2017 року ми проводимо фестиваль «Кобзар». Намагаємося показати традиційну українську культуру і сучасну Україну через подібні заходи.

Прагнемо познайомити з нашою культурою французів, а ще зруйнувати стереотип, що Ніцца — російське місто, як це було роками через навалу росіян, які бажають тут проживати

Наступного року разом з мерією Ніцци ми запускаємо переклад українською мовою туристичного гіда для українців. Вперше у Франції будуть брошури для туристів українською. Зараз дуже багато людей з інших регіонів намагаються переїхати в Ніццу. Вони говорять: «Ми знаємо, що у вас велика громада і нам потрібна ваша підтримка». Ми точно потрібні одне одному. Навіть просто прийти і поговорити чи випити чаю. До речі, ми організовуємо для жінок похилого віку зустрічі з чаюванням. Їм це потрібно, як повітря. Загалом наша мета — створити у Ніцці Український центр із культурними та бізнесовими програмами, де ми зможемо говорити про інвестиційні проєкти після перемоги.

Енн Епплбом — американська історикиня, письменниця та журналістка, яка багато пише про історію комунізму та розвиток громадянського суспільства в Центральній та Східній Європі. В 2004 вона отримала Пулітцерівську премію за книгу «Історія ГУЛАГу». А 20 жовтня — Премію миру німецьких книгарів 2024 в межах Франкфуртського книжкового ярмарку. Sestry публікують переклад промови Енн Епплбом з нагоди вручення цієї премії.

Промова Енн Епплбом з нагоди вручення Премії миру німецьких книгарів 2024

Ваші Високоповажності, дорогі друзі, колеги, книголюби й усі, хто зібрався тут у Франкфурті на цьому щорічному книжковому ярмарку, одному з найвизначніших фестивалів літератури у світі!

Дозвольте мені почати зі слів подяки вам, пане мер, і вам, Карін Шмідт-Фрідеріхс, за ваші добрі слова, а також подякувати журі за цю премію, яка стала для мене дійсно неочікуваною честю. Це честь для мене — опинитися в компанії попередніх лауреатів цієї премії, особливо романістів, філософів та поетів — усіх тих людей, що мають дар уявляти інші світи. Я ж навпаки — історикиня та журналістка, тобто людина, яка прагне пояснити і зрозуміти цей світ — а це завдання часто може менш надихати і менш задовольняти. Тому я особливо вдячна, що ви включили мене до цієї визначної групи.

Дозвольте також висловити особливу подяку Ірині Щербаковій, надзвичайній людині, яка почала свою карʼєру так само, як і я: опитуючи тих, хто вижив у радянському ГУЛАГу. Один лише нюанс: вона робила це на двадцять років раніше за мене, в час, коли робота з написання історії в Росії була небезпечною. Мені пощастило розпочати свою роботу над історією Радянського Союзу в 1990-х роках, в епоху, коли і ті, хто вижив, і історики могли вільно говорити, і коли здавалося — принаймні декому — що на основі засадничої, історичної правди, яку відкрили Щербакова та її колеги, можна побудувати нову Росію.

Ця можливість швидко згасла. Я навіть можу назвати конкретний момент, коли їй остаточно настав кінець. Це ранок 20 лютого 2014 року, коли російські війська незаконно вдерлися на півострів Крим. Це був момент, коли написання російської історії знов стало небезпечним. Тому що це був момент, коли минуле і теперішнє зіткнулися, коли минуле знов стало шаблоном для сьогодення.

Жоден історик трагедії не хотів би підвести очі, увімкнути телевізор і побачити, що ті речі, які він чи вона описували, повернулися знову. Коли я досліджувала історію ГУЛАГу в радянських архівах у 1990-х роках, я вважала, що ця історія належить далекому минулому. Коли кілька років потому я писала про радянський наступ на Східну Європу, я також думала, що описую епоху, яка закінчилася.

І коли я вивчала історію Голоду в Україні — трагедію, в центрі якої стояло прагнення Сталіна знищити Україну як націю — я не уявляла, що за мого життя подібна історія повториться

Але в 2014 році з тих самих радянських архівів були витягнуті старі плани, очищені від пилу і знову пущені в хід.

Для тих, хто забув про вторгнення в Крим, дозвольте мені нагадати, що сталося. Російські солдати, що захопили півострів, їздили на немаркованих машинах у формі без розпізнавальних знаків. Вони захопили урядові будівлі, усунули місцевих лідерів, заборонили їм доступ до їхніх робочих місць. У наступні кілька днів світ був спантеличений. Хто влаштував повстання? «Сепаратисти»? «Проросійські» українці?

Але я спантеличеною не була.

Я знала, що це російське вторгнення в Крим, тому що воно виглядало точно як радянське вторгнення в Польщу

Те вторгнення відбулось на сімдесят років раніше, в 1944 році. Його характерною особливістю також були радянські солдати в польській формі, підтримувана Радянським Союзом комуністична партія, яка вдавала, що говорить від імені всіх поляків, зманіпульований референдум і низка інших актів політичної фальсифікації, які були націлені заплутати не тільки польський народ, а й союзників Польщі в Лондоні та Вашингтоні.

Те російське вторгнення в Крим було лише початком. Після 2014, а потім і після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 ті жорстокі прийоми повторилися. Спочатку в Криму, потім в Донецьку і Луганську, потім під час окупації частин Харківської, Херсонської, Сумської та Київської областей російські солдати ставились до звичайних українців як до ворогів та шпигунів. Вони застосовували невиправдане насильство для тероризування людей в Бучі та інших місцях. Вони увʼязнювали цивільних за незначні порушення — наприклад, прив’язування стрічки з українськими кольорами до велосипеда — або іноді взагалі без причини. Вони створили катівні та фільтраційні табори, які можна назвати концтаборами. Вони трансформували заклади культури, школи та університети відповідно до націоналістичної, імперіалістичної ідеології нового режиму. Вони викрадали дітей, вивозили їх до Росії і змінювали їхню ідентичність, як колись робили нацисти в Польщі.

Вони відібрали в українців все, що робить їх людьми, що робить їх життєздатними, що робить їх унікальними

У різні часи, різними мовами такий тип агресії мав різні назви. Раніше ми говорили про совєтизацію. Зараз ми говоримо про русифікацію. Є також німецьке слово: Gleichschaltung (захоплення контролю над суспільними та політичними процесами, термін Третього Рейху — Ред.). Хоч би яке слово використовували, процес був однаковий. Він означає насадження автократичного свавілля: держави без верховенства права, без забезпечення прав людини, без підзвітності, без стримувань і противаг. Це означає знищення всіх натяків, залишків, ознак ліберально-демократичного порядку — того, що німецькою називають Freiheitliche demokratische Grundordnung (Вільного демократичного основного порядку). Це означає побудову режиму, визначеного як тоталітарний, який, як висловився Муссоліні, проголошує: «Все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави».

У 2014 році Росія вже була на шляху до перетворення на тоталітарне суспільство, вже ініціювавши дві жорстокі війни в Чечні, вбиваючи журналістів та заарештовуючи критиків. Проте після 2014 року цей процес прискорився. Російський досвід окупації в Україні проклав шлях до жорсткішої політики всередині самої Росії. Протягом років після вторгнення в Крим опозиція зазнала ще більшого репресивного тиску, незалежні установи були повністю заборонені. «Меморіал», унікальна історична та правозахисна група, була однією з них.

Цей глибокий звʼязок між автократією та імперськими загарбницькими війнами має свою логіку. Якщо ви щиро вірите, що ви і ваш режим мають право контролювати всі установи, всю інформацію, всі організації; в те, що ви можете відібрати в людей не тільки права, а й ідентичність, мову, власність, життя, тоді ви, звичайно, також вірите, що ви маєте право вчиняти насильство проти будь-кого. Ви також не будете виступати проти людських втрат, що завдає така війна: якщо звичайні люди не мають прав, влади, голосу, то яке значення має, живі вони чи вмирають?

Ця взаємозалежність зовсім не нова. Два століття тому Іммануїл Кант, в памʼять про якого була створена ця премія, також описав звʼязок між деспотизмом та війною. Більше двох тисячоліть тому Арістотель писав, що тиран схильний «розпалювати війни, щоб зберегти свою монополію на владу». Той самий аргумент і та сама цитата Арістотеля фігурували в одній з листівок, які поширювала в 1942 році в цій країні (тобто в Німеччині — Ред.) група спротиву «Біла троянда». Також у ХХ столітті Карл фон Осецький, німецький журналіст і активіст, став запеклим супротивником війни, не в останню чергу через те, що вона робила з культурою його власної країни. У 1932 році він писав: «Ніде немає такої віри у війну, як у Німеччині… ніде люди не схильні більше закривати очі на її жахи і нехтувати її наслідками, ніде солдатство не прославляється більш бездумно».

З моменту вторгнення в Крим у 2014 році цей самий процес мілітаризації, це саме прославлення війни охопило Росію. Тепер російські школи готують малих дітей бути солдатами. Російське телебачення заохочує росіян ненавидіти українців, вважати їх недолюдьми. Російська економіка мілітаризована: близько 40% національного бюджету тепер витрачається на зброю. Для отримання ракет і боєприпасів Росія тепер укладає угоди з Іраном і Північною Кореєю, які є одними з найжорстокіших диктатур на планеті. Постійні розмови про війну в Україні також нормалізували ідею війни в Росії, роблячи інші війни більш імовірними. Російські лідери тепер невимушено говорять про використання ядерної зброї проти своїх інших сусідів і регулярно погрожують вторгнутися до них.

Як і в Німеччині часів фон Осецького, критика війни в Росії не просто не заохочується. Вона незаконна. У 2022 році мій друг Владімір Кара-Мурза прийняв сміливе рішення повернутися до Росії і виступити проти вторгнення звідти. Чому? Тому що він хотів, щоб історичні книги зафіксували, що хтось виступав проти війни. Він заплатив дуже високу ціну. Його заарештували. Його здоров’я погіршилося. Його тримали в ізоляції. Коли він та інші люди, що були несправедливо ув’язнені, нарешті були звільнені в обмін на групу російських шпигунів і злочинців, зокрема вбивцю, звільненого з німецької в’язниці, його поневолювачі натякнули, що йому слід бути обережним, бо в майбутньому його можуть отруїти. Він мав підстави вірити їм, оскільки агенти російських спецслужб отруювали його вже двічі.

Але він не був єдиним. З 2018 року понад 116 000 росіян зазнали кримінального або адміністративного покарання за висловлювання своїх думок. Тисячі з них були покарані конкретно за те, що виступали проти війни в Україні. Їхня героїчна боротьба здебільшого ведеться в тиші. Їхні голоси не можуть бути почуті, оскільки режим встановив тотальний контроль над інформацією в Росії.

А як щодо нас? Як щодо всіх нас тут, що зібрались в історичній церкві (Церква Святого Павла, де 1848-1849 засідали делегати першого німецького парламенту — Ред.) — місці, що так тісно повʼязане з німецькою демократією, з німецькою ліберальною традицією?

Як щодо всіх нас в інших частинах Європи — що нам слід робити? Наші голоси не обмежуються і не придушуються. Нас не увʼязнюють і не отруюють за висловлення власних думок. Як нам реагувати на відродження форми правління, яка, як ми думали, назавжди зникла з цього континенту?

Окупація та знищення сходу України відбувається всього за день їзди на автомобілі звідси або за дві години польоту, якби аеропорти були відкриті. Це майже така сама відстань, як звідси до Лондона.

У перші, перевантажені емоціями дні війни, дійсно багато хто приєднався до хору підтримки. У 2022 році, як і в 2014-му, європейці знову увімкнули свої телевізори і побачили сцени, які вони знали лише з підручників історії: жінки та діти, які туляться на вокзалах, танки, що котяться через поля, розбомблені міста. У той момент багато речей раптом стали зрозумілими. Слова швидко трансформувались у дії. Понад п’ятдесят країн приєдналися до коаліції допомоги Україні, військової та економічної — альянсу, створеного з безпрецедентною швидкістю. Я сама була свідком, у Києві, Одесі та Херсоні, якою ефективною є продовольча допомога, військова допомога, європейська підтримка. Це здавалося дивом.

Однак поки війна триває, поступово виринають сумніви. І це не дивно.

З 2014 року віра в демократичні інституції та союзи різко впала — як у Європі, так і в Америці. Можливо, наша байдужість до вторгнення в Крим зіграла в цьому занепаді більшу роль, ніж ми звикли думати

Рішення прискорити економічну співпрацю з Росією після вторгнення, безумовно, створило як моральну, так і фінансову корупцію, а також цинізм. Цей цинізм був далі посилений російською дезінформаційною кампанією, яку ми ігнорували.

Тепер, зіткнувшись з найбільшим у наш час викликом нашим цінностям та інтересам, демократичний світ починає хитатися.

Багато хто бажає, щоб бойові дії якимось магічним чином припинилися. Інші хочуть змінити тему на Близький Схід, ще один жахливий, трагічний конфлікт, але той, в якому ми, європейці, маємо набагато менше впливу і майже не маємо можливості визначати розвиток подій

Світ Гоббса вимагає багато від наших ресурсів солідарності. Глибша залученість до однієї трагедії не означає байдужості до інших. Ми повинні робити те, що можемо, там, де наші дії зможуть щось змінити.

Поступово набирає силу й інша група, особливо тут, у Німеччині. Це люди, які не підтримують і не засуджують, а радше прагнуть стати над суперечкою — вірячи, або вдаючи, що вірять, що це моральний аргумент. Вони заявляють: «Я хочу миру». Дехто навіть у своїх закликах до миру всерйоз посилається на «уроки німецької історії».

Оскільки я сьогодні тут отримую премію миру, здається, це доречна мить зазначити, що фраза «я хочу миру» не завжди є моральним аргументом. Також доречно сказати, що урок німецької історії не в тому, що німці повинні бути пацифістами. Навпаки, ось уже майже століття ми знаємо, що вимагати пацифізму перед обличчям агресивної, наступальної диктатури фактично означає умиротворення та прийняття цієї диктатури.

Я зовсім не перша людина, яка вказує на це. У 1938 році Томас Манн, на той час уже в еміграції, приголомшений ситуацією в Німеччині та самовдоволеністю ліберальних демократій, засудив «пацифізм, який приносить війну замість того, щоб її викорінити». У 1942 році, після початку Другої світової війни, Джордж Орвелл засудив своїх співвітчизників, які закликали Британію припинити боротьбу. «Пацифізм, — писав він, — обʼєктивно є профашистським. Це елементарний здоровий глузд.

Якщо ви перешкоджаєте військовим зусиллям однієї сторони, ви автоматично допомагаєте іншій

У 1983 році, в цій самій церкві, Манес Шпербер, лауреат тогорічної Премії миру, також виступив проти фальшивої моралі пацифістів свого часу, які тоді хотіли роззброїти Німеччину та Європу перед лицем радянської загрози: «Кожен, — заявив він, — хто вірить і хоче змусити інших повірити, що Європа без зброї, нейтральна і капітулююча, може забезпечити мир в осяжному майбутньому, помиляється і вводить в оману інших».

Думаю, ми можемо знову використати деякі з цих слів. Багато хто в Німеччині та Європі, хто зараз закликає до пацифізму перед обличчям російської навали, дійсно є, викорстовуючи фразу Орвелла, «об'єктивно проросійським». Їхні аргументи, якщо дійти до логічного підсумку, означають, що ми повинні погодитися з російським військовим завоюванням України, культурним знищенням України, будівництвом концентраційних таборів в Україні, викраденням дітей в Україні. Це означає, що ми повинні прийняти Gleichschaltung.

Ця війна триває вже майже три роки — тож подумаймо, що б означали заклики до миру на початку 1942 року? Ті, кого ми зараз прославляємо як учасників німецького опору, — чи вони просто хотіли миру? Чи вони намагалися досягти чогось важливішого?

Дозвольте сказати це чіткіше: ті, хто пропагує «пацифізм», і ті, хто готовий здати Росії не лише територію, а й людей, принципи та ідеали, абсолютно нічого не навчилися з історії двадцятого століття.

Магія фрази «ніколи знову» зробила нас сліпими до реальності

Тижні перед вторгненням у лютому 2022 року Німеччина, як і багато інших європейських країн, вважали війну настільки неможливою, що німецький уряд відмовлявся постачати Україні зброю. І тут криється іронія: якби Німеччина і решта країн НАТО завчасно забезпечили Україну цією зброєю, можливо, ми могли б запобігти вторгненню. Можливо, воно ніколи б не сталося. Можливо, та нерішучість також була, як сказав вже згаданий Томас Манн, «формою пацифізму, що приносить війну замість того, щоб її викорінити».

Але дозвольте мені повторити ще раз: Манн ненавидів війну, як і режим, який її пропагував. Орвелл ненавидів мілітаризм. Шпербер та його родина самі були біженцями від війни. Втім саме тому, що вони так пристрасно ненавиділи війну, і тому, що вони розуміли звʼязок між війною та диктатурою, вони виступали за захист ліберальних суспільств, які так цінували. В 1937 році Манн закликав до «войовничого гуманізму, свідомого своєї життєздатності і натхненного знанням того, що фанатикам без сорому і сумніву не можна дозволити експлуатувати і знищувати принципи свободи, терпіння, скептицизму». Орвелл писав: «Щоб вижити, часто доводиться боротися, а щоб боротися, треба забруднити руки. Війна — це зло, але часто це менше зло». Що ж до Шпербера, у 1983 році він заявив, що «ми, старі європейці, які відчуваємо відразу до війни, на жаль, самі повинні стати небезпечними, щоб зберегти мир».

Дорогі друзі, дорогі колеги!

Я цитую всі ці старі слова та промови, щоб переконати вас, що виклики, з якими ми стикаємось, не такі нові, якими вони здаються. Ми вже проходили через це раніше, і саме тому слова наших ліберально-демократичних попередників промовляють до нас. Європейські ліберальні суспільства вже стикалися з агресивними диктатурами раніше. Ми боролися проти них раніше. Ми можемо зробити це знову. І цього разу Німеччина є однією з ліберальних спільнот, яка може очолити боротьбу.

Щоб перешкодити росіянам у поширенні їхньої автократичної політичної системи, ми повинні допомогти українцям досягти перемоги, і не лише заради України.

Якщо існує хоча б найменший шанс, що військова поразка може допомогти покласти край цьому жахливому культу насильства в Росії, так само як військова поразка колись поклала край культу насильства в Німеччині, ми повинні ним скористатися

Наслідки цього будуть відчутні на нашому континенті і в усьому світі. Не лише в Україні, але й у сусідів України, у Грузії, у Молдові, у Білорусі. І не лише в Росії, але й серед союзників Росії: у Китаї, Ірані, Венесуелі, Кубі, Північній Кореї.

Це не лише військовий виклик. Це також боротьба проти безнадії, песимізму і навіть проти дедалі більшої привабливості автократичної влади, яка іноді також маскується під фальшивою мовою «миру». Ідея про те, що автократія безпечна і стабільна, а демократії спричиняють війну; що автократії захищають якусь версію традиційних цінностей, тоді як демократії деградують — усі ці тези також лунають з Росії та ширшого автократичного світу, а також від тих, хто всередині наших суспільств готовий сприймати кровопролиття і руйнування, які завдає російська держава, як неминучі.

Ті, хто приймає знищення демократій інших народів, менш схильні боротися проти знищення власної демократії. Хибна занепокоєність, мов вірус, швидко поширюється через кордони

Спокуса впасти у песимізм реальна. Перед обличчям того, що здається нескінченою війною та навалою пропаганди, легше просто змиритися з думкою про занепад. Але памʼятаймо, що поставлено на карту, за що борються українці — і саме вони, а не ми, ведуть реальну боротьбу. Вони борються за суспільство, подібне до нашого, де незалежні суди захищають людей від безпідставного насильства; де забезпечені свобода думки, слова та зібрання; де громадяни вільні брати участь у суспільному житті і не бояться наслідків; де безпека гарантована широким союзом демократій, а Європейський Союз є опорою для процвітання.

Автократи, як російський президент, ненавидять всі ці принципи, тому що вони загрожують їхній владі. Незалежні судді можуть притягнути представників влади до відповідальності. Вільна преса може викрити корупцію серед високопосадовців. Політична система, яка наділяє громадян повноваженнями, дозволяє їм змінювати своїх лідерів. Міжнародні організації можуть забезпечити верховенство права. Саме тому пропагандисти авторитарних режимів робитимуть все можливе, щоб підважити мову лібералізму та інституції, які пильнують наші свободи, щоб висміювати їх і принижувати — як у своїх країнах, так і в наших.

Я розумію, що для німців це новий досвід — коли їх просять про допомогу, коли їх закликають надавати зброю проти агресивної військової сили.

Але це і є справжній урок німецької історії: не в тому, що німці ніколи не повинні воювати, а в тому, що німці мають особливу відповідальність виступати на захист свободи і йти на ризики заради неї

Всі ми в демократичному світі навчені бути критичними і скептичними щодо наших власних лідерів і наших власних суспільств, тому нам може бути незручно, коли нас просять захищати наші найбільш засадничі принципи. Але, будь ласка, почуйте мене: не дозвольте скептицизму перерости в нігілізм. Ми, решта демократичного світу, потребуємо вас.

Перед обличчям потворної, агресивної диктатури на континенті наші принципи, наші ідеали та альянси, які ми побудували навколо них, є нашою найпотужнішою зброєю. Перед загрозою відродження авторитаризму ми, представники демократичного світу, — природні союзники. І тому ми маємо тепер підтвердити нашу спільну віру в те, що майбутнє може бути кращим, що війну можна виграти і що диктатуру можна знову перемогти; нашу спільну віру в те, що свобода можлива, і що справжній мир можливий, на цьому континенті і в усьому світі. І ми маємо діяти відповідно.

‍

Вони обороняли Маріуполь героїчних 86 днів. Утім, 20 травня 2022 року за наказом вищого командування майже 2500 бійців здались у полон. Аби підтримати їхні родини та й самих військових після повернення з неволі, торік у лютому стартував проєкт «Серце Азовсталі». Усі, хто мають статус «захисник Маріуполя» можуть звернутися за допомогою.  

«Після 9-ти місяців полону було важко повірити, що ти вільний», — Дмитро Москва, 26-річний військовослужбовець

Через місяць після підписання контракту із 109-ю бригадою ТРО розпочалася повномасштабна війна. Ми базувалися у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Ми не розуміли, що відбувається. Думали, що чергові навчання. Коли почало «прилітали», все стало ясно. Нам видали зброю і відправили охороняти міст, який з'єднував правий і лівий береги міста. Згодом нашу групу у складі 15-ти чоловік перекинули на лівий берег. Ворог вже прорвався, і нас відправили на підкріплення. Росіяни йшли звідусіль. Не зрозуміло, хто стріляє, — свої чи чужі. Особливо страшно було від авіаударів. Ми розділилися, адже діяти невеликими групами було ефективніше і розумніше. Та згодом натрапили на ворога. Почалася перестрілка. Я отримав 4 кульових поранення. Три в ноги, одне — у руку. Всі кулі пройшли на виліт. Нас було 5-ро, троє отримали поранення. Ми наклали собі турнікети і намагалися просунутися до наших. Не дійшли якихось 500 метрів. Росіян було дуже багато. Ми бачили, як вони виводили цивільних людей із підвалів, ставили на коліна, ті тримали руки за головами. Ймовірно, їх перевіряли. Як старший групи я ухвалив рішення здаватися. І це було розумно, бо поранення з кожним кроком давало про себе знати. Так я і четверо моїх побратимів  потрапили у полон. Це було 19 квітня 22-го року.  

«Москва, за кого, с..ко, воюєш?»

Побачивши на моїй флісці напис «Москва», росіяни не повірили, що то моє прізвище. Думали, що я жартую. Та згодом, почали говорити: «Так ти за кого, с..ко, воюєш?» Відповідав: «Я вдома. Захищаю свою землю, на яку ви прийшли». Один з бурятів відірвав з фліски напис і начепив собі на шолом, зазначивши: «То буде мені, я ж з Москви». Їхні медики оглядали наші поранення. Побачивши свою відкриту ногу, я злякався. Боявся, що її відріжуть. Вони забрали наші якісні турнікети. Натомість, наклали радянську резинку, так званий Джгут Есмарха (гумовий джгут, призначений для тимчасової зупинки кровотоку. — Авт.). Посадили нас на БТР, та вже за півтора кілометра зупинили чеченці.

Ті одразу почали допит: «За кого воюєте? За Зеленського, за Кличка? Вас тут кинули». Мені так і не зрозуміло було, до чого вони називали мера Києва, якщо ми у Маріуполі. Вони все знімали на відео й одразу викладали у свій TikTok. Доречі, саме звідти моя родина дізналася, що я потрапив у полон.

Нас називали бойовиками і терористами. Спочатку тримали у вольєрі, схожому на собачий. Потім в якомусь сараї і вже згодом повезли у Новоазовськ. Там довантажили ще 15-ро людей і повезли в Донецький ізолятор. З нами їхав азовець. Коли росіяни дізналися про це, його допитували і били лопатою так, що той дорогою помер. За місяць була Оленівка. Там я пробув пів року. Найбільше діставалося азовцям. Особливо тим, у кого знаходили татуювання з українською символікою. Та найжорсткіші умови утримання були в Таганрозі. У камері, під постійним відеонаглядом, нас було десятеро.

Змушували вчити гімн Росії, співати його щоранку. У кожній камері була пам’ятка, де розписано, що означає російський прапор, його кольори. Не хочеш вчити — будеш битий. Причому карали всю камеру

Одного разу мене так побили, що я ледве до камери доповз. Причина — відкрив око, коли вели територією. Цього не можна робити. Били по ногах і п’ятках не палицею, а водопровідною пластмасовою трубою. Застосовували шокер у шию, спину та пахви. На допитах їх постійно цікавило, хто що бачив. Запитували: «Може ти бачив, як хтось мародерить? Де був сам? Скільки наших вбив?». Я кажу: «Та я взагалі стріляти не можу». Оглядали мої руки. А там була вм’ятина, бо я був кулеметником. Краще було просто мовчати. Чим тихіший — тим менше питань. Намагалися зламати психологічно. Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що вони вже дійшли до Дніпра. Харків, Херсон — під Росією. На підході Миколаїв. Агітували вступати в так званий загін добровольців аби воювати на їхньому боці. Казали: «Ти ж із Маріуполя. Куди ти поїдеш?».

Одного дня нас із зав'язаними очима нас повезли із СІЗО до аеропорту. В той момент були думки, що це обмін, але впродовж 2-3 годин польоту росіяни до нас періодично застосовували фізичну силу. За чутками — перед обміном полонених не б'ють. Тож я подумав, що нас просто перевозять до іншої в'язниці. Те, що це таки обмін, зрозумів лише, сівши в автобус. З полону мене звільнили 10 жовтня 22-го року.

Важко було повірити, що ти вільний. Не усвідомлював, що нарешті вдома

Далі було лікування. Мав багато проблем зі здоров’ям, починаючи від зубів і закінчуючи пораненням. Нога не заживала сім місяців. Трішки підлікувавшись, завдяки проєкту «Серце Азовсталі» з родиною поїхали на реабілітацію до Трускавця.

Поки я був у полоні, у мене народилася донька. Впродовж двох тижнів ми насолоджувалися часом з родиною, дихали свіжим повітрям, купалися у басейні. За потреби  можна було попрацювати із психологами. Та моя найкраща підтримка — дружина з дитиною. У мене третя група інвалідності. Однак я повертаюся на службу у свою частину. Наразі я в роті ударних безпілотних літальних апаратів. Координую роботу наших пілотів.   

«Нам сказали, що то фільтрація, яка триватиме не більше 180 діб. Я ж у полоні провів 10 місяців», — Володимир Капчук, 40-річний прикордонник

Початок повномасштабного вторгнення я зустрів з коронавірусом у маріупольській лікарні. До свого загону зміг приєднатися вже на «Азовсталі» 2 березня. Розуміння, що розпочалася повномасштабна війна, прийшло, коли по місту активно почала працювати авіація. Скидаючи авіабомби, Росія стирала з лиця землі багатоповерхівки. Під завалами лишалося багато цивільних, яких, на жаль, не можливо було врятувати. Були моменти, коли навіть через добу звідти лунали людські голоси. Утім, без техніки розібрали завали було нереально. Ми базувалися на «Азовсталі», але виходили на позиції у місто. Для мене найстрашніше було під час чергування впродовж двох діб дивитися на район, де перебували дружина і двоє дітей. Доньці було 15 років, а сину — 4 місяці. Район цілодобово горів, його постійно бомбили. Подзвонити було ніяк. Згодом виявилося, що всі будинки навколо них зруйновано, а їхній дивом вцілів. На щастя, 17 березня дружина та діти виїхали з міста. Я про це дізнався, коли виходив у полон. Нам дали можливість подзвонити.   

У полоні багато інстинктів вимикаються

Нам сказали це не полон, а так звана фільтрація, яка за Женевською конвенцією триватиме не більше 180 діб. Але, як виявилося, це все не так, тому що багато наших досі у неволі. Спочатку нас завезли в Оленівку. Однак з 25 на 26 травня 2022 року знову завантажили у машини. Ми думали, що це обмін, але з’ясувалося, що нас перевезли у СІЗО Таганрога. Під час «прийомки» одного хлопця забили до смерті. Вранці він помер. Таким моментів було багато. Загалом умови утримання, як і всюди, жахливі. Постійні побиття, допити.

У перші два тижні щодня били мінімум тричі вдень. Під час допиту стандартно використовували шокер, гумові палиці, били струмом по різним частинам тіла

Не відмовляли собі в ударах ногами і руками. Тисли морально. Говорили, що пів України вже забрали, що ми звідти не вийдемо, а поїдемо на північ Росії на довічне, тому що всі ми за російським законодавством — терористи. Майже у кожного запитували, чи бачили найманців-іноземців. Запитували вид військ, хто за посадою? Всі завжди відповідали — кухар або водій. Вони дивувалися: «А як так виходить, що одні кухарі і водії, а  майже 40 000 росіян  під Маріуполем поклали, не рахуючи техніки?». 

Через 4,5 місяця мене перевели у Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там ми жили у бараках по 70 осіб. Якщо порівнювати із Таганрогом, то годували краще.  Однак поїсти спокійно не давали. Аби дійти до їдальні, потрібно було пробігти через спеціальний  коридор, де стояло по 5-6 осіб із палками з обох боків. Тож ти біжиш, а тебе постійно б’ють. Назад повертаєшся так само. Та й на поїсти було мало часу. Давали не більше 2-х хвилин. Якось 526 осіб вони погодували за  27 хвилин. Там я провів 5,5 місяців. У лютому 23-го  я потрапив у списки на обмін.

Поранений хребет та реабілітація

Бойову травму я отримав ще у Маріуполі, перебуваючи на позиції. Для росіян кожна споруда — небезпека. І в одному з будинків перебували ми з моїм побратимом. Нам пощастило, що танк поцілив у кут. Інакше я б свою історію вам не розповідав. Був сильний удар цеглою по спині поперекового відділу. Лише після обміну з’ясувалося, що у мене  зміщення хребців на понад 20%. Після полону мене прооперували у прикордонному госпіталі. Встановили імплант на хребет, який з часом виявився неякісним.

Не витримав навантаження і зламався під час проходження служби

Я почав шукати варіанти, хто б міг мені допомогти і звернувся до «Серця Азовсталі». Вони ще після обміну цікавилися, кому що потрібно, але на той момент мене все задовольняло. Тож саме вони знайшли цього разу клініку і нейрохірурга. І 26 червня 2024 року мене знову прооперували. Під час п’ятигодинної операції мені встановили якісні імпланти з додатковою системою фіксації. Знаєте, на самому початку ти думаєш, що з тобою все нормально. У будь-якому разі на момент повернення додому у тебе ейфорія, ти кажеш, що у тебе нічого не болить і ти здоровий. Багато хлопців одразу просяться додому.

Тільки через деякий час усе починає вилазити. Психологічні травми теж

Завдяки «Серцю Азовсталі», цього літа я встиг побувати на Закарпатті у санаторії.

Там впродовж 10 днів працював із психологами, які допомогли пропрацювати певні не зрозумілі для себе моменти. Звісно, часом бувають певні флешбеки у голові. Сниться «Азовсталь», полон, війна, загиблі побратими. Місяць-два спокійно, а потім — загострення. У мене пропадає сон, і за ніч можу поспати максимум до 2 годин. Дехто з хлопців починає зловживати алкоголь, хтось — наркотики. Для мене віддушина — риболовля. А ще у свої 40 поставив собі мету. Хочу вивчитися на реабілітолога. Знову ж таки «Серце Азовсталі» обіцяють посприяти в цьому. Розумію, що воїн з мене вже не дуже, а ось допомагати таким, як я, хочу і думаю, що зможу. 

«Ми є однією родиною», — Ксенія Сухова, директорка громадської організації «Серце Азовсталі»

Ми є громадською організацією, яка з'явилась за підтримки Ріната Ахметова. З його ініціативи було виділено мільярд гривень на два роки роботи проєкту. Завдання — допомогти людям, які, героїчно боронили місто Маріуполь впродовж 86 днів. Нашим ключовим партнером є держава. Ми підписали меморандум з Міністерством ветеранів, Міністерством соціальної політики, з координаційним штабом, тобто зі всіма, хто так чи інакше працює із захисниками.

У нашій команді понад 20-ро людей. Насамперед, це адміністратори та менеджери, які безпосередньо спілкуються з військовими і підбирають їм необхідну допомогу. Ми працюємо за запитом.

Звернутися до нас можна, безпосередньо прийшовши до офісу, або звернутися на гарячу лінію — 0 (800) 600 114.

У нашому проєкті сім напрямків допомоги. Кожен захисник може обрати будь-які три. Це унікальна в Україні екосистемна підтримка, завдяки якій оборонці проходять шлях від реабілітації до самореалізації у цивільне життя. На сьогодні основна категорія тих, з ким доводиться працювати — повернені з полону та їхні родини. За час існування проєкту ми створили алгоритм роботи з військовими.

Перша програма — «Повернення»

Кожному, хто повертається з полону, ми видаємо digital-бокс. Це те, що допомагає захисникам бути на зв’язку та стежити за своїм здоров'ям. Туди входить ноутбук, навушники, павербанк, смарт-годинник, який допомагає слідкувати за пульсом. Також у боксі є сертифікат на 4 тис. грн для купівлі вітамінів та спортивного харчування. Якщо жінка повертається з полону, то додатково отримує beauty-бокс.

Друга програма — «Здоров'я»

Наше завдання — повернути якість життя військовим, наскільки це можливо. Для співпраці обираємо найкращі клініки України.

Захисники часом потребують складних операцій, протезування. 6-ро оборонців Маріуполя вже отримали протези. 15-ро — на черзі. Йдеться про біонічні протези, найсучасніші електронні коліна. Також у рамках цієї програми ми робимо повний чек-ап організму. Це близько 50 різних аналізів. Окремо йде стоматологія. Майже всі повертаються з полону без зубів. Багато хто потребує імплантів, реконструкції щелеп, вилучення осколків. Також ми співпрацюємо з центрами реабілітації. Працюємо у форматі «рівний рівному». Ті хлопці, які вже отримали протези і стали на ноги, приходять до своїх побратимів у шпиталі, реабілітаційні центри — підтримують і заохочують. Це дає гарні результати.

Третя програма — «Родина»

Ми постійно спілкуємось з родинами оборонців Маріуполя. У нас завдання створити ком'юніті гарнізону Маріуполь. Знайомимо їх між собою. Запрошуємо до Трускавця в санаторії. Торік було по 600 людей в один заїзд. Цього року таких родинних таборів вже було три. До того ж разом з сім'ями військовополонених чекаємо повернення їхніх рідних з полону.

Четверта програма — «Вдома»

У рамках цієї програми надаємо житло захисникам та захисницям міста Маріуполя, які мають 1 або 2 групу інвалідності внаслідок бойових дій.

Це люди з важкими пораненнями — ампутаціями, на кріслах колісних. Тому, очевидно, що власними силами купити житло їм буде складніше ніж здоровій людині. Вже понад 100 квартир видано, плануємо 200.

П'ята програма — «Спорт»

Надаємо тримісячний абонемент до спортзалу та спортивний одяг. А ще — організовуємо спортивні кемпи «10 днів у Карпатах». Психологічне відновлення, підйом у гори, командна взаємодія, масажі, ознайомлення з місцевою культурою та підтримка один одного за принципом «рівний-рівному». Вони іноді кажуть: «Я хочу побути з побратимами, з якими був у бараці. На відміну від родини вони мене розуміють».  

Шоста програма — «Захист»

У рамках програми надаємо первинну юридичну  консультацію щодо порядку отримання статусів, довідок та ін. документів, повʼязаних з проходженням служби, отримання пільг, державних виплат.

Сьома програма — «Майбутнє»

У рамках  цієї програми, складаємо комплексний план адаптації ветеранів у цивільне життя за допомогою навчання. Це і опанування нової сфери, курси, перекваліфікація, вивчення іноземних мов. У цьому напрямі нам допомагають кар'єрні ментори. Серед них є оборонець Маріуполя. Разом з психологом через тестування та спілкування вони допомагають ветерану визначитися із новим фахом.

Загалом через наш проєкт вже пройшло майже 5 з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин. Ключовий меседж, який я почула від наших родин: «Ви знаєте, а у серця є душа». І нам було дуже приємно, що ми не автоматично робимо свою роботу, а стаємо однією великою родиною.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми пишемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — CША.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Всі заощадження на пошуки української дружини

Кілька років тому — ще до пандемії та повномасштабної війни — мені довелося опікуватися одним американцем похилого віку на інвалідному візку, який приїхав до України в складі гуманітарної місії. Я мала йому допомагати під час поселення до маленького провінційного готелю та потім перекладати всі його прохання до працівників, які взагалі не володіли англійською. 

З часом ми подружилися, тож я мала змогу почути історію його життя. Виявилося, що чоловік перетнув океан не лише з метою підтримки України, а й з відчаю. Він давно мріяв знайти собі тут дружину.

Це була його остання надія, адже він вже витратив всі свої пенсійні заощадження на платних сайтах знайомств

Виявилося, що ціла індустрія в США рекламувала українських та російських жінок для самотніх одиноких американців, які тужили за традиційними сімейними цінностями. Вони побудували систему викачування грошей з одиноких американців: продавали книжки, тренінги, влаштовували «сліпі побачення», щоб чоловіки тренувалися перед реальними зустрічами. Їм розповідали про ризики  — наприклад, як перевірити, що жінка не привезла з собою свого чоловіка з Росії чи України. Країни змальовувалися як одне ціле, з подібним культурним кодом.   

— Я платив за все: за лекції та тренінги, за можливість листуватися на сайті, за переклад повідомлень, потім оплачував уроки англійської для жінки на ім’я Світлана, яка мені сподобалася, купував для неї подарунки, оплачував лікування її матері, навчання доньки. Почувався лицарем, який рятує її від всіх життєвих негараздів.  Це тривало понад чотири роки. Світлана була весь час на зв'язку, і вдень, і вночі,  — розповідав мені мій американській товариш. 

На той час йому було вже за 70. Він пережив автомобільну аварію, в якій втратив можливість ходити. Класичний музикант і викладач університету, в молодості він був досить привабливим чоловіком. Я поцікавилася, чому він вирішив одружитися лише тепер, адже ніколи раніше не був у шлюбі. Він пояснив, що спочатку жив з мамою, яка змальовувала йому американських жінок як занадто емансипованих та вибагливих, а він мріяв про більш традиційну дружину. 

Коли мами не стало, він почав робити спроби влаштувати своє життя. Одного разу, шукаючи спілкування, натрапив на платний сервіс, який рекламував українських і російських жінок. Це буквально збило його з пантелику: йому пообіцяли знайти ідеальну традиційну дружину, модельної зовнішності. Проте його опис цієї «жінки-мрії» більше нагадував образ ідеальної доглядальниці: з медичною освітою, вмінням смачно готувати, вести домашнє господарство, без будь-яких скарг на здоров’я, завжди доглянута і елегантна, з мінімальними вимогами до витрат на неї.

‍Українські чоловіки американцям не конкуренти 

Цікаво, що на платних курсах з побудови стосунків окремий блок був присвячений українським чоловікам. Коучі переконували американців, що чоловіки з пострадянських країн не становлять конкуренції через те, що не цінують і не поважають своїх жінок, часто зловживають алкоголем, а після 35 років виглядають занедбано. 

Вони стверджували, що єдина мрія жінок, незалежно від того, українки це чи росіянки, — отримати американські документи. Заради цього вони готові піти на все: жити з набагато старшим чоловіком або з кимось, хто не є особливо привабливим чи заможним, аби лише вирватися з пострадянської реальності до «цивілізації». Слоган сервісу звучав привабливо: «Ви можете отримати дружину з голлівудською зовнішністю, навіть не будучи мільйонером, просто тому, що ви — американець».

Обіцяна казка коштувала недешево та швидко спустошила рахунки пенсіонера. Тож мій співрозмовник вирішив особисто приїхати в Україну, а саме в Одесу, щоб нарешті зустрітися з жінкою на ім'я Світлана та зробити пропозицію. У кишені його сумки була обручка та пачка «Віагри».

Уявіть його розчарування, коли виявилося, що жодної Світлани не існує, це збірний образ, на який працювало багато людей. Чиї фото були в профілю — невідомо

На вулицях Одеси американець побачив багато гарних жінок, але вони абсолютно не поспішали відповідати на залицяння немолодого дивакуватого чоловіка. Додому він повертався засмученим та обуреним. Хотів попередити всіх своїх товаришів, що вони стали жертвами обману. На згадку про себе він залишив гайд про російських та українських наречених, яким тепер не довіряв. 

‍Ти зі мною тільки заради Green Card?

Це питання часто чують українські жінки, які через повномасштабну війну опинилися в США. Відзначають, що цікавість до українських жінок лише підвищилася. Однак давнішні стереотипи, які формувалися роками, змушують американців сумніватися в щирості українок. На другому-третьому побаченні, навіть якщо жінка їм дуже сподобалася, вони можуть запитати: «Ти зі мною, бо я тобі подобаюся, чи через бажання вийти за мене заміж та залишитися в США?»

Тема можливого американського громадянства є тригером не лише для американських чоловіків, а й для українських, якщо підтримувати з ними стосунки на відстані, розповідають — українки

— Зустрічалася з американцями на Bumble і Pure. У кожного свої  дивацтва, навіть у прогресивному й космополітичному Нью-Йорку — все одно чоловіки залишаються чоловіками,  — каже Ангеліна,  — закиди на зразок «жінки поїхали виходити заміж за кордон» — це просто одна з основ сучасних мізогінів. Я продовжую також спілкуватися з чоловіками з України, але вони бачать у жінці лише ресурс, який втратили, і який тепер «обслуговує» іноземця, замість них. Їхній жаль і біль від цього зрозумілий. А що жінка хоче сама — це, звісно, нікого не цікавить.

Українка Ніна (ім'я змінено на прохання героїні  — прим.ред.) розповідає, що має досвід спілкування на сайтах знайомств в трьох країнах: в Україні, в Ізраїлі та в США. 

— Мені 39 років, після довготривалих стосунків, я намагалася побудувати нові через сервіси знайомств в Україні, але марно. Спочатку жила в провінції, там взагалі глухо. Чоловіки лайкають, але до побачень справа навіть не доходила. Київ, Львів — було краще, але там побачення про зустріч для сексу без зобов'язань. Після повномасштабної війни я опинилася в Ізраїлі на місяць. За три тижні  — шість побачень. Один контакт не переріс у стосунки, але я знайшла в ньому справжнього друга. Тож, там все було інтенсивніше. Чоловіки реально шукають побачень.

В США картина абсолютно відрізняється. Більше відвертості та щирості,  — каже Ніна. Багато сайтів, де можна на етапі відбору знайти максимально близького за поглядами чоловіка, пройшовши опитувальник зі 100 питань. Там однак, Ніні не вдалося знайти партнера, а от контакт з Тіндера  — подарував стосунки, які тривають 9 місяців. 

— Що можу відзначити з місцевих особливостей,  — каже жінка,  — я феміністка, тож дивлюся на стосунки через «феміністичну оптику». Навіть у США, попри всі заяви про рівність, чоловіки все одно шукають партнерку, яка відповідає загальноприйнятому образу красивої жінки. В очі вам не скажуть, що ви не така гарна, струнка, як би вони хотіли, але це відчувається. Тут не прийнято писати грубощі, відверто натякати на секс. Дуже бояться покарання. Погроза поліцією одразу змінює тон розмови, коли у мене був контакт, який прислав мені дікпік (фото ерегованого пеніса без отримання попередньої згоди на це жінки  — прим.ред. ). Велика різниця між Україною та США/Ізраїлем, що жінку не будуть питати про борщ, або її господарські навички. Тут жінка — це людина, перш за все, а не кухарка та прибиральниця. 

Попри лякалки щодо оплати «50 на 50»  — жодного разу Ніні не пропонували розділити рахунок. Немає «культури» дарувати величезні букети, або iPhone на 8 березня чи День Святого Валентина. Хіба що солодощі, якісь милі листівки. «Однозначний плюс США  — немає тиску щодо віку. В мої 39 мене не питають, чому я не була заміжньою, не стигматизують з цього приводу»,  — каже жінка. 

Небанальні побачення, де із задоволенням поїдять за ваш рахунок 

Ще одна українка Настя, яка має досвід спілкування на сайтах знайомств в Україні та в США, підтверджує, що багато американців сприймають своє громадянство, як основний козир на шлюбному ринку. «Американці впевнені, що ми на все готові заради green card,  — каже дівчина,  — вони не соромляться цим хизуватися, навіть пропонують одруження, як послугу чи дружню підтримку. Використовують це як спосіб швидко затягнути жінку в ліжко. Для мене це ставало «червоним прапором», коли людина з ходу пропонувала таку схему, нічого не знаючи про мене, про мої наміри та бажання. Я в США не хотіла залишатися жити, працювала там в університеті». 

Водночас, відзначає вона, найбільш суттєва різниця на сайтах знайомств між українськими чоловіками та американцями у способах самопрезентації. Українські чоловіки з першого повідомлення висувають купу претензій до жінок. «Ти його ще навіть не знаєш, а він вже пише: «якщо ти з причепом  — свайпай ліворуч», «всі жирухи провалюйте», «якщо ти цікавишся езотерикою  — нам не по дорозі» тощо. 

В американському тіндері чоловіки розповідають про себе: які вони, чим цікавляться, які у них хобі, де працюють. «Лише один раз я побачила претензію до жінок, коли у чоловіка було написано, що він не хоче будувати стосунки з антивакцинаторкою, однак це було на фоні пандемії, коли навіть Тіндер ввів позначку «я вакцинувався/вакцинувалася». Також вони можуть одразу окреслити тип стосунків, які шукають: моногамні, полігамні, відкриті тощо».

Настя каже, що в США забула, що таке мігозінія, якої було дуже багато на українських сайтах знайомств. Чоловіки можуть підтримувати розмови на різні теми, не переходять межу з вульгарністю, не знецінюють тебе за будь-якою зовнішньою ознакою. 

 — Дуже цінується проактивність жінки, немає такого, щоб чоловік писав першим, або тільки чоловік ініціював спілкування. Водночас, чоловіки дуже повільно йдуть на зближення,  — каже Настя,  — у мене дійшло до чотирьох справжніх побачень, але жодні не перейшли в щось більше дружнього спілкування. Якщо це не спроба укласти угоду: «я тобі доступ до громадянства, а ти мені швидко доступ до тіла»  — вони дуже делікатні, навіть якісь цнотливі, я б сказала. 

Якщо доходить до запрошення на побачення, намагаються бути небанальними: запросити на танці, в караоке, якось один з чоловіків запросив Настю… покидати сокири. На побаченнях платять чоловіки, але вони залюбки приймають жіночу ініціативу.

 — Коли платить чоловік, бережу чужий гаманець, обираю найдешевші страви. Вони ж не соромляться. Тому з пропозицією: «нумо цього разу я пригощу» варто бути обережною. У мене була ситуація, коли жила на стипендію, після оплати оренди житла залишалося 1200 доларів (хто був в США той знає, це ледве звести кінці з кінцями). Якось мене чоловік запросив на танці, пригостив, наступного разу я запропонувала пригостити, він погодився. Наїв на 50 баксів, я ж пила воду, щоб якось збалансувати цю вечерю та мати змогу оплатити рахунок. 

Ще одна американська особливість  — чоловіки можуть дружити з колишніми, навіть користуватися їхніми порадами, аби налагодити нові стосунки

 — Найдовші стосунки у мене склалися з хлопцем на ім'я Єремія,  — згадує Настя,  — він простий робітник, але дуже творчий, креативний. Нічого у нас з ним не вийшло, бо коли почалася повномасштабна війна  — я впала в паніку, бо в Києві залишалися мої діти. Він мене питав, як може мене підтримати. Коли я не давала відповідей, бо я сама не знала, просто сиділа на телефоні весь час, він порадився з колишньою дружиною, і почав приносити мені готові гарячі обіди та змушував їх їсти. Потім, коли я все ж змогла виїхати та дістатися до Києва, він разом з цією колишньою дружиною організували мені підтримку, аби я з дітьми могла повернутися назад до США. Це була по суті чужа мені людина, з ним у нас не дійшло навіть до поцілунків, але він дуже мене підтримав у той час. 

Загалом, досвід побачень українок у США показує, що реальні знайомства руйнують взаємні стереотипи. Українські жінки знаходять нові форми стосунків, де головними є рівноправність і взаємоповага, що часто виявляється важливішим за можливість отримати green card, яка так хвилює багатьох чоловіків.

* Бонус — вже незабаром, в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств.

— Спочатку ми не планували три проєкти, а лише річну інтервенцію, щоб підтримати українських дітей, по-перше, у продовженні освіти, а по-друге, у підтримці психічного здоров'я. Однак війна триває, тому наша діяльність не лише не припиняється, але й розширюється, — розповідає Малґожата Маковська з FRSI (Фундації розвитку інформаційного суспільства), координаторка програми «Бібліотека для всіх».

FRSI була природним партнером для міжнародної організації Save the Children, оскільки вже багато років співпрацює як зі школами, так і з бібліотеками. Тому FRSI було легко знайти охочих взяти участь у програмі, яка розпочалася з «Різні, рівні, важливі» — соціально-освітнього проєкту для дітей та молоді з Польщі та України, що дозволяє їм інтегруватися через спільне навчання та гру. На основі досвіду, отриманого від нього, з'явилися ще два. Проєкт «Моє місце» спрямований на молодих людей з Польщі та України, щоб допомогти їм у виборі майбутньої освіти чи кар'єри, а також підтримати інтеграцію та побудову стосунків. «Нова пригода» забезпечує неформальну освіту в польських та українських бібліотеках для дітей дошкільного (3-6 років) та шкільного віку (7-18 років). Програма «Бібліотека для всіх» реалізується по всій Польщі, як у великих, так і в малих містах.

— Ми розпочали проєкти «Моє місце» та «Нова пригода» і дізналися про програму від іншої бібліотеки-філії нашого закладу. Молоді люди вже відвідували нашу бібліотеку, і ми дуже хотіли організувати щось спеціально для них, хоча й не були впевнені, чи впораємося і що саме можемо запропонувати. Однак завдяки тренінгу ми змогли підготувати все належним чином, що допомогло нам стати трохи більш знайомими з роботою з молоддю і встановити з нею кращий контакт. З іншого боку, співпраця з дітьми дошкільного віку є набагато простішою, і все виходить чудово, —  розповідає Марта Крочевська з Міської публічної бібліотеки ім. Тадеуша Ружевича у Вроцлаві. — Я вже була знайома з цією темою, оскільки в Ґданську заклади культури вже почали працювати разом у лютому-березні 2022 року, і я була представницею своєї бібліотеки. Спочатку ми допомагали забезпечувати базові потреби — разом з православною церквою в Ґданську організовували збори продуктів харчування, засобів гігієни, одягу. Потім, разом з іншими, організовували заходи для дітей та опікунів. А коли долучилися до проєкту «Різні, рівні, важливі» — отримали комп'ютерну техніку та кошти на працевлаштування вчителів, щоб почати надавати допомогу в навчанні новоприбулим дітям. Тим більше, що в нашій Стратегії розвитку до 2021 року записано, що однією з наших цілей є залучення до бібліотеки не лише молоді, а й груп ризику, таких як мігранти. Так виникла синергія, і тепер молодь відвідує нас щодня, — захоплюється Мірелла Макурат з Регіональної та міської публічної бібліотеки ім. Джозефа Конрада-Коженьовського в Ґданську.

Суб'єктивність, навчання, розваги та інтереси

Як розповідає Малґожата Маковська, досвід FRSI також показав, що молодь важко залучити до бібліотек. Це пов'язано з тим, що вони асоціюються з маленькими, запиленими приміщеннями з книжковими полицями. Однак сьогодні вони все частіше стають освітніми ігровими центрами. Одним із стимулів для молодих людей відвідувати бібліотеки в рамках програми «Бібліотека для всіх» було те, що вони мали змогу оформити простір на свій смак. Від типу килима, оздоблення, кольору стін до придбання додаткового обладнання та ідей для деяких видів діяльності.

— Для них було несподіванкою, що хтось хоче прислухатися до їхньої думки і що вони можуть щось вирішувати. А коли вони побачили, що їхні пропозиції втілюються в життя, то стали приходити охочіше, що дозволило нам поступово заохотити їх до регулярної участі, — сміється Марта Крочевська. — Ідея полягала в тому, щоб дати їм якомога більше суб'єктності у всьому цьому, щоб вони відчували, що мають право голосу в тому, що вони роблять і як вони це роблять. Там можуть бути заходи, пов'язані з усім, що цікавить молодь: мистецтвом, робототехнікою, ІТ, іграми. Практично немає заборонених тем, а наші бібліотекарі мають неймовірну фантазію і дуже добре це доповнюють. Крім того, для нас важливим є навчання через гру, — пояснює Малґожата Маковська.

Ця гра також має своєрідне друге дно, адже виявилося, що підтримка релаксації є дуже важливою для учасників.

У польській школі діти та молодь з України перебувають у великому стресі, адже вони там гості. Однак у бібліотечних заходах вони можуть користуватися тими ж правами, що й їхні польські однолітки

Завдяки цьому вони можуть більше відкритися і трохи перевести дух. У цьому їм допомагають різні психологічні та релаксаційні заходи, такі як йога та інші вправи. А коли всі почуваються комфортніше і безпечніше, легше інтегруватися.

Водночас, у програмі «Бібліотека для всіх» дуже важливою є цілісна підтримка навчання у польській школі. Як зізнається Марта Крочевська, підтримка у підготовці до іспитів стала хітом у 10 класі, оскільки багато дітей не знали, де її шукати і чи зможуть порозумітися зі своїм вчителем у школі.

— Нам також дуже пощастило, що в нашій команді є корінна українка, яка вже десять років живе в Польщі. Вона допомагала нам знаходити учасників та учасниць і, перш за все, проводила заняття. Якщо хтось щось не розумів польською, вона вільно переходила на українську і пояснювала незрозуміле. Видно було, що для дітей це було величезним полегшенням - всі вони почувалися невимушено. Як наслідок, між ними швидко налагодилися стосунки. Найбільшим викликом було обговорення польських читань, адже це зовсім інший культурний та історичний контекст, але врешті-решт ми впоралися і з цим. Після цього вже не мало значення, звідки хтось приїхав — всі працювали разом, а польські діти навіть почали потроху вчити українську мову, — підкреслює Марта Крочевська.

У Ґданській бібліотеці навчальні посібники, звісно, також мають важливе значення і приносять чималий успіх. З одного боку, йшла підготовка до іспиту за восьмий клас, з іншого — до іспиту на атестат зрілості з української мови, а крім того, було багато індивідуальних занять — одна дівчинка покращила свою «1» з математики до «5»! Проте освіта — це не єдине, чим живе молодь, тому під час канікул бібліотечний простір був відчинений зранку до вечора. Проводилися заняття з арт-терапії, а у співпраці з філією Польсько-Японської академії інформаційних технологій були представлені студентські книжкові проєкти. За словами Мірелли Макурат, деяких людей ілюстрації спонукали прочитати «Злочин і кару». Це, в свою чергу, призвело до відкриття міні-клубу, в якому будуть примірники як польською, так і українською мовами.

— Також спонтанно виникли секції, пов'язані з інтересами учасників. Одна з них пов'язана з настільними та комп'ютерними іграми. Інша — музична. Одного разу молодь привела до мене пана Олега і сказала: «Ми хочемо, щоб ви взяли його на роботу». Відтоді він дає їм уроки гри на гітарі. Дехто навіть пов'язує з цим своє майбутнє, створено гурт і йде підготовка до концерту. Завдяки всьому цьому діти та молодь з Польщі та України дійсно мають чим зайнятися. Важливо, що ми намагаємося реагувати на всілякі події.

Один український хлопчик йшов вулицею і розмовляв своєю мовою з матір'ю по телефону. Хтось підійшов до нього і почав бити. Тож ми організували зустріч з офіцером поліції про те, як реагувати на вербальне та фізичне насильство, — розповідає Мірелла Макурат.

Відкриваємось і розблоковуємось

Успіхи, про які можна говорити в межах програми «Бібліотека для всіх», — це не лише кращі оцінки чи складені іспити. Під час оцінювання FRSI почула від багатьох учасників, що вони вперше відчули себе в безпеці та змогли повністю розкритися.

— До проєкту багато українських дітей не мали друзів, але тепер вони підтримують зв'язок з польськими дітьми навіть поза бібліотекою. Крім того, ми продовжуємо пропонувати курси польської мови для дорослих, що не так очевидно, оскільки багато де вони закінчилися, хоча до нас все ще приходять нові люди. Щонайменше десять осіб з України також знайшли роботу в бібліотеках завдяки цьому. Це свідчить про те, що цей інтеграційний компонент працює дуже добре на багатьох рівнях, — каже Малгожата Маковська.

Одним з найважливіших учасників музичного ансамблю в ґданській бібліотеці є хлопчик, який прийшов сюди прямо з вулиці, де грав на позиченій гітарі

Постійний учасник запропонував показати йому класне місце. Його мама також долучилася до бібліотеки, де вона викладає англійську мову.

— Вона розповіла, що її син цілий рік сидів удома, навчаючись онлайн в Україні. Там таке навчання часто починається у віці 16-17 років. Крім того, він «просто дивився в стіну», і тепер його мати щаслива, що її дитина повернулася до життя. У Польщі йому не було з ким грати разом, і він дуже за цим сумував. Він дуже серйозно ставиться до організації команди і мотивує інших багато тренуватися, — каже Мірелла Макурат.

Серед інших позитивних наслідків програми — підвищення рівня обізнаності та сміливості учасників та їхніх родин. По-перше, оскільки заняття є безкоштовними, кожен може взяти в них участь. По-друге, сильний акцент робиться на двомовність, тому будь-які страхи легше подолати.

— Інтеграція, розваги, навчання — все це надзвичайно важливо. Але також дуже приємно, коли після заходів батьки підходять, дякують і кажуть, що завдяки відвідуванню наших зустрічей вони вирішили відвести дитину до потрібного їм фахівця, наприклад, до логопеда. Відбувається своєрідний прорив. Подібну зміну можна було спостерігати у випадку з жіночим гуртком, де деякі учасниці сумнівалися, чи знайдеться для них місце. Незабаром з'ясувалося, що допомога перекладача не потрібна, і тепер більше двадцяти жінок регулярно проводять час разом. Вони прийшли до нас саме тому, що їхні діти беруть участь у заходах, тому програма «Бібліотека для всіх» є навіть більш успішною, ніж ми могли очікувати», - підкреслює Марта Крочевська. — Думаю, варто додати, що люди з України, виїхавши з країни, певною мірою позбавлені права не те що грати, а навіть жити нормальним життям. Тому іноді бібліотека — це одне з небагатьох місць, де вони можуть розслабитися, — додає Малгожата Маковська.

Подолання викликів і рух далі

Звичайно, це відкриття, це розблокування не відбувається одразу, і це один із викликів програми «Бібліотека для всіх». Тому потрібен час, терпіння і довіра, адже буває, що лише на шостому занятті хтось перестає сидіти біля стіни і стає більш залученим до того, що відбувається. Як каже Малгожата Маковська, для цього, безумовно, є місце, адже ідея полягає в тому, щоб не робити щось силою. Серед інших викликів вона називає те, що залежно від місця розташування — чи це великий мегаполіс, чи маленьке містечко, чи село — потреби людей з України можуть відрізнятися, тому потрібно бути гнучким і адаптувати все таким чином, щоб заохотити людей приходити до бібліотеки. Однак є також випадки, коли бібліотеки не продовжують проєктну діяльність через те, що люди з України виїжджають і на них просто немає попиту. Це здебільшого трапляється на сході Польщі.

— Дійсно, розбудова впевненості може зайняти багато часу і відбуватися поступово. Деякі діти підходили після уроків і говорили, що б вони відповіли, якби не соромилися робити це перед групою. З часом, однак, вони почали висувати власні пропозиції, і кожен такий випадок нас дуже надихав. Нам також довелося відкритися — в тому сенсі, що ми самі мали певні блоки, на кшталт «ми не можемо цього зробити, ми не можемо достукатися до цих молодих людей, ми не розмовляємо однією мовою». Я думаю, що через все це ми самі багато чому навчилися і розвинулися, — каже Марта Крочевська. — Це стосується і нас. Ґданська бібліотека, безумовно, стала більш гнучкою і почала ще більше реагувати на поточні потреби не тільки своїх користувачів, але навіть «нечитачів», тому що, наприклад, репетиції гуртів можна проводити, коли нікого немає, тому іноді доводиться залишатися трохи довше. Важливо, що ми також почали реагувати на соціальні проблеми — піднімаються складні теми, діти та молодь діляться своїми страхами та тривогами, і ми можемо надати їм підтримку завдяки розумінню дирекції, з одного боку, та проєктам FRSI та SCI, з іншого. Тут треба сказати, що молодіжний простір став для нас безпечним, зцілюючим місцем, де триває процес психічного і фізичного відновлення, формування стійкості і (не тільки творчого) розвитку цих молодих і вже таких досвідчених людей, — додає Мірелла Макурат.

І що може зробити перебування в такому просторі та володіння ним? За словами Мірелли Макурат, нейроатиповий хлопчик, який все життя відчував себе інтровертом, ігнорованим і виключеним — бере в руки мікрофон і починає розповідати анекдоти....

Або хлопчик, який переживає складні емоції, викликані смертю батька, хворобою матері, а також новою школою, який заявляє, що він сатаніст і хоче грати тільки блек-метал — він бере в руки акустичну гітару і грає свою власну делікатну композицію.... Або хлопчик, який зазнає насильства вдома і на вулиці — він починає танцювати.... Або людина з вадами зору співає і грає, забуваючи при цьому про свою інвалідність... Або донька шизофреніка на організованих проєктом зустрічах з психологом скидає з себе тягар багаторічного життя в страху і опіці, дозволяючи собі поплакати в підтримуючому середовищі....

— У випадку з українською молоддю до цих особистих проблем додається ПТСР, тривога за своїх батьків — чи побачать їх коли-небудь ті, у кого вони ще залишилися, і в якому стані вони їх застануть... І страх хлопців, що через деякий час їх самих відправлять на війну... Не дивно, що вони також переживають, що весь проєкт закінчиться і, наприклад, вони не зможуть продовжувати грати на гітарі, бо втратять своє місце, до якого вже дуже прив'язалися і називають його своїм другим домом, — розповідає Мірелла Макурат.

Поки що про це не варто турбуватися, адже програма «Бібліотека для всіх» триватиме щонайменше до кінця квітня наступного року. Не виключено, що програма буде продовжена, адже, хто знає, можливо, самі бібліотеки також захочуть розширити спектр своїх послуг і все більше відігравати роль місця, де люди можуть навчатися, грати і проводити свій вільний час. Тому варто перевірити, чи у вашому районі є бібліотека, яка бере участь у програмі, адже долучитися до неї можна завжди — щоб добре провести час, познайомитися з новими людьми, інтегруватися і просто відчути себе краще в Польщі.

Більше про програму «Бібліотека для всіх», зокрема, список бібліотек-учасниць, можна знайти тут: https://bibliotekidlaukrainy.org.pl/

Квадробери — нова підліткова субкультура, яка набирає популярності по всьому світу, зокрема й в Україні. Підлітки одягають маски тварин, чіпляють штучні хвости та імітують поведінку звірів, час від часу пересуваючись на чотирьох та видаючи типово тваринні звуки. Для когось — це весела гра, а для декого — втеча від реальності, за якою приховуються серйозні психологічні проблеми, застерігають фахівці. Чи несе квадробінг загрозу для психіки дитини? Як реагувати батькам на нове захоплення своїх дітей та коли бити на сполох? 

Хто такі квадробери?

Уперше про квадроберів стало відомо у 2015 році завдяки 42-річному японському атлету Кенічі Іто. Він встановив рекорд Гіннеса з бігу на 100 метрів на чотирьох кінцівках, подолавши цю відстань за 15,71 секунди. Щоправда такому результату передувала важка робота. Чоловік впродовж дев’яти років вивчав особливості опорно-рухового апарату мавп і намагався адаптувати поведінку тварини під людський організм. Іто працював двірником і навіть щоденну роботу виконував на чотирьох. Японський спортсмен навіть не підозрював, що його захоплення з часом переросте у новий тренд субкультури — квадробінг. Його основними елементами є пересування на чотирьох кінцівках та виконання різних трюків — від стрибків через перешкоди до швидкого бігу, з імітацією рухів та звуків різних тварин. Про тренд згадали завдяки соцмережі TikTok. Влітку цього року там почали з’являтися короткі відео, на яких підлітки у костюмах тварин та на чотирьох кінцівках бігають вулицями міст. 

Як реагують люди?

У соцмережах реакція на незвичне захоплення підлітків неоднозначна. Одні не зважають на дивакувате захоплення підлітків, інші —  засуджують.   

«Моя дочка захоплювалася цим. Із плюсів — стрибає, бігає, одна з найкращих в класі, має високий бал з фізкультури, навчилася стояти на руках, робила на замовлення маски для квадроберів (дитина навчилася заробляти, ціна маски в середньому 800-1000 грн), удосконалила навички малювання і шиття (бо зробити ту маску ще той квест). Зараз вже не цікавиться квадробінгом. Це проходить, як і всі дитячі забавки», — пише у Facebook Олена Галушко. 

«Така сама субкультура, як й інші були. Якщо не підігрівати тему, винайдуть іншу через декілька років. У мене є пара друзів, діти яких були готами і нічого. Зараз покоління асертивних дітей — і це дуже круто, це дуже відрізняє їх від нас в їхньому віці. Нічого не забороняти — слухати і вести діалоги з дітьми», — пише у коментарях під дискусією про нову субкультуру Лілія Мозгова.

Однак хейтерів в коментарях традиційно виявилося більше:

«Бідні люди, без інтелекту, зовсім...»

«Нічим іншим не зайняті, от і мають час на дурниці. А далі що? Будуть спарюватись, як тварини на вулицях?…»

Блогер, якого обурює хейт до квадроберів 

23-річний Іван Вергун блогер-початківець. Про квадроберів чув давно, але відео з ними побачив влітку у соцмережах. На ньому дитина у масці бігала вулицею. Вела себе не агресивно, нікого не чіпала. Коментарі під дописом шокували хлопця:

— Доросла жінка писала тій дитині: «Здохни». І подібних коментарів, де бажають смерті прихильникам цієї субкультури було багато. Мене це сильно обурило. Я згадав свої шкільні роки, коли мене булили абсолютно за все — за зовнішність, бо мав проблеми із зубами, зачіску, одяг.

Тому я вирішив стати на захист квадроберів і частину негативного хейту взяти на себе

Аби захистити прихильників нової субкультури, Іван у TikTok почав видавати себе за квадробера. Хоча, наголошує, не є таким. Жодних масок чи штучних хвостів не одягає. На відео робить максимальні дурниці — видає звуки тварин чи їсть котячий корм на камеру. Одне з тих сторіз набрало понад 5,5 мільйонів переглядів та 17 тисяч коментарів. Задум Івана спрацював. Хейт посипався на нього:

— Я вирішив створювати контент, який не підходить для дітей — і я про це попереджаю. Відео, яке я знімаю, створене для того, щоб показати іншим, як робити не потрібно, тому що це небезпечно для здоров'я. Я лише роблю вигляд, що їм котячий корм на камеру, але насправді це не так.

Я просто викликаю хейт і переманюю увагу дорослих до себе. А ще таким чином привертаю їхню увагу, аби вони були більш пильнішими до своїх дітей

Щодня хлопець записує по 5-7 коротких відео. На зйомку одного йде до години часу. Іван переконаний, цікавість до квадробінгу з часом зменшиться, а ось негативні коментарі можуть залишитись у голові дитини назавжди.  

Квадробінг — не психічне захворювання 

Будь-яка нова субкультура сприймається старшим поколінням ворожою та загрозливою, розповідає психологиня Олена Шершньова. Та насправді явних загроз для дітей захоплення квадробінгом не несе. Така забава може покращувати фізичний розвиток дитини. А ще — дозволяє самовиражатися, знаходити спільноту, де дитину приймають за свою, що для підлітків є надзвичайно важливим: 

— Я не бачу тут глибинної проблеми, Я бачу глибинну потребу у прийнятті своїми однолітками, у приналежності до певного соціуму, у самовираженні, самореалізації, самопрезентації. Діти добирають собі костюми різних тваринок і за допомогою цього підкреслюють свою індивідуальність. Я бачу дуже подібні риси з усіма субкультурами, які ми вже бачили, наприклад емо, рокери, репери — хто завгодно.

Хтось захоплюється репом і читає речитативом, а хтось — квадробінгом і показує, як він може незвичайно бігати на чотирьох точках опори. Це таке самовираження

Утім, застерігає психологиня, як і у будь якій субкультурі, є свої ризики. Коли дитина переходить межу здорового глузду — батькам варто бити на сполох:

— Що це за межа? Якщо дитина повністю занурюється в цю субкультуру, втрачаючи інтерес до навчання, якихось своїх попередніх хобі, друзів, сім'ї, тобто дуже зациклюється на новому захопленні. Якщо втрачає свою ідентичність і ототожнює себе з твариною по-справжньому, а не в ігровій формі — тоді батькам варто замислитися, що з їхньою дитиною відбувається щось не те. За таких обставин важливо про це відверто поговорити або ж навіть відвести дитину до спеціаліста. Тому що у такий спосіб у неї можуть проявлятися психологічні проблеми і навіть психічні розлади.

І причина такої поведінки, твердить психологиня, не у захопленні новою субкультурою. Це свідчить про наявність більш глибших проблем. Квадробінг — лише привід проявити їх:

— Якщо в дитини є психологічні проблеми, то цьому однозначно передував якийсь дискомфорт або травма. Коли вдома, наприклад, весь час скандали або в школі ображають та висміюють однолітки. Такі щоденні ситуації можуть вилитися з часом в агресію. І якщо звичайна дитина одягне вушка, хвостик і піде просто самовиражатися, то дитина з таким бекграундом може і вкусити. Чому? Тому що їй дається змога цю агресію виразити не від себе, а від уявного котика, зайчика чи песика.

І питання тоді вже, а чому в неї ця агресія, звідки і що її спричинило? Це питання мають ставити собі батьки

Що робити батькам?

1. Спостерігати за дитиною

За порадою психологині, дорослі мають спостерігати за дитиною, аби гра залишалася грою, субкультура — субкультурою. Головне, аби у дитини, одягаючи вушка, маску та хвіст, не було усвідомлення, що вона є якоюсь тваринкою: 

— Психологічно стабільній, щасливій, задоволеній життям, прийнятій в колективі, у своїй родині дитині заняття квадробінгом жодного ризику для себе не несе. А ось коли хтось когось в компанії вкусив — це вже загроза і небезпека. Або на одному з телеефірів на цю тему журналіст наводив приклад, як дівчинку хлопець водив на поводку у рамках нібито гри. Як психолог скажу, що це вже психологічна загроза. Тут є елементи приниження, гендерна нерівність.

2. Підтримувати дитину

Підтримка батьків — найважливіше для дітей у будь-яких починаннях, розповідає психологиня. Вона переконана, що таким чином дорослі «вбивають двох зайців». З одного боку, це сприяє підвищенню самооцінки дитини і психологічному благополуччю. А з іншого — довірі, завдяки якій дорослі матимуть вплив на ситуацію і направлятимуть дитину у здоровому напрямку:

— Батькам потрібно з дитинства привчати дитину балансувати своє життя.  Насправді, заняття квадробінгом можуть справляти терапевтичний ефект, коли дитина розкривається через своє alter ego. Дітям іноді простіше проявляти себе не від свого імені, а від імені, наприклад, тварини. І якщо таким чином з неї виходить любов, світло і радість, то яка шкода може бути від субкультури?

А якщо там травми, біль, агресія, то знову ж таки винна не тваринка

Розділяти захоплення дитини батьки не зобов’язані, але, як радить психологиня, головне — не засуджувати. Бо якщо захоплення не несе шкоди то й потреби його забороняти  немає.