Суспільство

Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.  

Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:

• 12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.

• 11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра» Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.

• 10 вересня о 18.00 покажуть “Синдром Гамлета” режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.

Я чекала на розмову з головною редакторкою газети «Вперед» Світланою Овчаренко кілька тижнів. І нарешті пізнім суботнім вечором Світлана зателефонувала мені, коли я прогулювалася набережною польського містечка. Мої думки були в знищеному Бахмуті, серед громади бахмутян, яких війна розкидала по світу.

84-річний Василь з Бахмута зараз живе в будинку для літніх людей у Чехії. У газеті «Вперед» він ділиться: «Мені видали новий матрац! На старий не хотів лягати, з нового не хочу вставати, так добре мені спиться». Зручні меблі, все, що було цінним для бахмутчан, зникло в руїнах міста. Залишилися самі люди, ключі від їхніх зруйнованих будинків та… паперова міська газета.

Читачі у підземеллі 

Редакція бахмутської газети «Вперед» до війни працювала на вулиці Миру. На подвір’ї росли каштани, які весною буйно розквітали ніжно-рожевим, а восени щедро осипали вулицю глянцевими плодами. Якось вони навіть зробили тріщину на лобовому склі редакційної машини.

Вісім вікон редакції були свідками життя: верстка газети до пізньої ночі, зустрічі з читачами, емоції, дискусії. Тепер там тільки обвуглені стовбури і попелище. «Немає тих вікон, немає життя за ними. Там, де колись був ганок, на якому ми любили пити каву, тепер чорне провалля», — розповідає Світлана Овчаренко. 

Вихід газети зупинявся двічі: у 1941 через напад нацистської Німеччини і 24 лютого 2022 — через вторгнення Росії

«Бахмут почали бомбити в перший день вторгнення, — згадує Світлана. — Ми зробили газету 23 лютого, але 24 не змогли забрати її з типографії в Краматорську, адже дорога прострілювалася щохвилини».

Проросійські бойовики намагалися захопити Бахмут ще у квітні 2014 року. Але 6 липня того ж року місто повернулося під контроль України. Вісім років війна йшла в 30 кілометрах, але ніхто не думав, що вона дійде до самого міста. 

Тут будували набережні, стелили тротуарну плитку, розбивали парки  —  замість будівництва оборонних фортифікацій

У березні редакторка газети «Вперед» Світлана Овчаренко разом з мамою виїхала до рідних в Одесу. Сподівалася перечекати там «загострення». Одягнула спортивний костюм, в наплічник поклала найнеобхідніші речі, а в кишеню — дві зв'язки ключів: від редакції та від квартири.

Першу газету надрукували восени 2022 — у розпал війни

Перші місяці війни Світлана жила в новинах, слідкуючи за тим, що відбувається в країні. Бахмут був одним з найнебезпечніших місць на планеті. Але люди не виїжджали. 

Росіяни відрізали їх від електрики, газу, мобільного зв’язку. Ворожі пропагандисти через радіосигнал вводили містян в оману — казали, що їх всі покинули, а місцева влада виїхала.

«Київ пав», — доносилося з радіоприймачів

У перші місяці повномасштабної війни виїхало майже 50 тисяч людей з 73-тисячного міста. Однак дехто навіть повертався. Вони казали: «На нас там ніхто не чекає, немає сенсу виїжджати». 

Активний наступ росіяни почали у серпні. Серед міської забудови точилися найзапекліші з часів Другої світової війни бої.

Спроби переконати бахмутян покинути місто не мали успіху, тож у жовтні місцева влада почала завозити в Бахмут «буржуйки» — прості опалювальні печі, дрова, вугілля. Кожен вихід з підвалу міг стати для бахмутян останнім. Однак майже 20 тисяч мешканців продовжували залишатися в місті.

Ця ситуація вирвала Світлану Овчаренко із заціпеніння. Вона вирішила відновити газету, щоб надати достовірну інформацію тим, хто боявся виїжджати. Було безліч труднощів: бухгалтерська інформація, паролі та доступи залишилися в Бахмуті. Проте завдяки зусиллям Національної спілки журналістів України і японського фонду, першу газету надрукували 4 листопада 2022 року — в розпал війни.

Перший друкований номер привезли у Бахмут італійські журналісти.

Бахмутяни з подивом і радістю брали в руки ці листочки, адже вірили, що це знак наближення кінця війни. «Це був промінь надії у нашому пеклі», — писали вони пізніше в соцмережах.

«Вперед» надрукували інтерв'ю з міським головою Олексієм Ревою, який закликав цивільне населення негайно евакуюватися. «Київ не пав, бахмутян приймуть в будь-якому місті України», — писала газета. І люди почали виїжджати… 

До війни в Україні багато говорили про смерть друкованих газет, але виявилося, що саме місцева  газета, якій люди звикли довіряти, має великий вплив. Не дарма російські окупанти неодноразово підробляли «Вперед», щоб поширювати серед місцевих свою пропаганду. 

У лютому 2023 року віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук повідомила, що у Бахмуті лишилося менше чотирьох тисяч мешканців.

Один з останніх номерів газети до Бахмута привезла команда волонтера Михайла Пуришева у травні 2023 року. 

Посередині кімнати, обкладеної мішками з піском, лежали пачки газет. Навколо них зібрались люди зі стомленими обличчями. Вони з надією вчитувались у газетні рядки, сподіваючись дізнатися, що зможуть і надалі залишитися вдома. Але ні — в газеті повідомлялося, що місто близьке до переходу під контроль російської армії. 20 травня 2023 року Росія заявила про повне захоплення Бахмута. 

«Чи варто випускати газету в місті, якого більше не існує?»

У відповідь українські військові оприлюднили відео з квадрокоптера. Обвалені дахи та під'їзди багатоквартирних будинків, спалений транспорт… Мертве безлюдне місто. Російські війська взяли під контроль територію Бахмута, але саме місто вже було повністю знищене. На розмінування його території, за оцінками експертів, піде мінімум десять років. І ще десять, аби вивезти будівельне сміття. 

До Світлани Овчаренко зателефонував голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко. Він запитав, чи варто продовжувати випускати міську газету, адже самого міста більше не існує. Овчаренко відповіла: «Бахмут живе в кожному з нас. Поки ми дихаємо, місто продовжує жити. Бо Бахмут — це більше, ніж просто цегла і бетон. Це ми — люди».

НСЖУ залучила редакторку до проєкту IRMI (International Institute of Regional Press and Information) ), який реалізувався у партнерстві з Fondation Hirondelle за фінансової підтримки Swiss Solidarity. 

Газету почали доставляти по всій Україні в ті осередки для біженців, де проживає найбільше бахмутян. Таких вже 12. Деякі виходці з Бахмута оплачують доставку газети «Новою поштою». Платять від 55 гривень (5 злотих) за доставку одного номера. «Мені навіть друкарська фарба пахне газетою «Вперед», а значить — домом», — зізнається 62-річна бахмутянка Надія, яка зараз мешкає у Полтаві та щодватижні ходить на пошту за газетою. 

«Не можу розлучитись з ключами від розбомбленої квартири»

Світлана Овчаренко продовжує жити в Одесі зі своєю старенькою мамою в орендованій квартирі:  «На місці моєї квартири в Бахмуті — величезна чорна пляма. На місці будинку матері — самі руїни. Мене просили віддати мої ключі для інсталяції про Бахмут «Капсула часу», а я не можу з ними розлучитися. Поки вони зі мною, залишається надія відчинити двері свого будинку». 

На одній з фотоілюстрацій газети можна побачити ключі різних розмірів і форми, розкладені на старій тканині. Це крихкі символи втрачених домівок, кожен з яких несе в собі біль і спогади про знищене життя. 

В газетній публікації 71-річна Людмила розповідає: «Ми з чоловіком оселилися на лівому березі Дніпра. Кімната маленька, без ремонту, старі шпалери і сантехніка. Непрацюючі вікна та погана вентиляція. Боляче порівнювати з нашим попереднім житлом. Минуло стільки часу, а ми все ще адаптуємось до нових вулиць і побутових незручностей».

Тема втраченої домівки дуже близька Світлані Овчаренко. Я бачила її фото, чула її голос — вона здалася мені зовсім молодою жінкою. Наче прочитавши мої думки, редакторка уточнила: «Я вже на пенсії. Розумію своїх читачів. Так само як вони досі не можу спокійно засинати на чужому ліжку». 

Попри особисті труднощі вона продовжує випускати газету. Тривалий час готувала кожний випуск сама. Тексти на вісім шпальт верстав колега, який знайшов притулок на прикордонній Сумщині.

Інколи вони сідали працювати о другій ночі і верстали до ранку. Це єдиний час, коли обоє мали доступ до електрики через руйнування енергетичної системи. «Ставлю годинник на другу ночі, прокидаюся, іду на кухню, заварюю каву, вмикаю ноутбук. Я — в Одесі. Колега — на Сумщині». 

Зараз разом зі Світланою газету роблять вже четверо людей. Вони також ведуть сайт, наповнюють інформацією соціальні мережі, знімають відео. 

«Не повторюйте помилок Бахмута»

В одному з останніх номерів газети опубліковано нарис про солдата Володимира Андріуца, позивний «Талант». Він народився і все життя прожив у Донецькій області. Загинув під час оборони Бахмута. Його батько Микола Андріуца з гіркотою згадує, як довго син не міг прийняти, що Росія стала ворогом.

— Був навіть момент після 2014 року, коли Володимир їздив до Криму, потім в Росію, — розповідає пан Микола. — І навіть на побутовому рівні побачив, як вони ненавидять нас, українців. Повномасштабна війна зробила його справжнім патріотом і захисником.

Нещодавно редакторці газети написала знайома з проханням анонімно розповісти на шпальтах видання про її чоловіка. Він пережив такий стрес, що його життя перетворилося на жахіття: він блукає чужим містом, збирає сміття та харчові відходи, приносить їх до зйомної квартири. Вчинки його здаються безглуздими, але він, можливо, шукає в цьому свій власний сенс і стабільність, втрачену у вихорі війни.

Бахмутяни тепер розселились по всьому світу. Вони вчаться жити заново, але згадують своє місто. Мріють повернутися. «Бахмут живе, поки ми його пам'ятаємо», — каже Світлана. І поки газета «Вперед» тримає їх на зв’язку, ця пам’ять жива.

Поруч зі мною засинає спокійне польське містечко. У тиші вечора я запитую редакторку бахмутської газети, що б вона сказала польським і українським читачам.

— Не повторюйте помилок Бахмута. Не забувайте про війну. Захистіть своє життя. Інакше не залишиться нічого, крім руїн і спогадів...

‍

Фотографії з архівів газети «Вперед»

На аукціоні, організованому Літературною спілкою, можна поборотися за вечерю з Ольгою Токарчук, книгу з автографом Мілана Кундери від Марека Бєньчика, вечір у театрі з Войцехом Тохманом або подарунок від Йоанни Куцель-Фридришак. Триватиме він до кінця жовтня, а зібрані кошти підуть на допомогу бригаді Жадана. Кампанію підтримують багато людей з літературної та активістської спільноти, серед яких Сильвія Хутнік, Макс Цегєльський, Яцек Денель, Аґнєшка Дроткєвич, Йоанна Ґєрак-Оношко, Яцек Голуб, Іза Міхалевич, Матеуш Пакула, Клементина Суханов, Діонісіос Стуріс, Маріуш Щиґєль та Мірослав Влеклий. Видання «Tygodnik Powszechny» взяло акцію під свій патронат.

В інтерв'ю Антоніні Палярчик в «Tygodnik Powszechny» він розповів про своє рішення піти добровольцем до війська: «Коли стало зрозуміло, що в Україні буде прийнято новий закон про мобілізацію, ми з групою вирішили, що не будемо чекати, поки він вступить в силу, а просто приєднаємося до нашої бригади. Ми пройшли медичну комісію, навчання та тренування на полігоні. І ось ми вже тут, на своєму місці, в своєму підрозділі».

Раніше він писав і допомагав як волонтер, організовуючи гуманітарну допомогу населенню та служачи на підтримку армії. Потім приєднався до «Хартії», яка воює в Донецькій області.

Вони захищають Харків. Вони також створили радіостанцію «Хартія», яка робить матеріали про солдатів, про мирне населення, про людей, які живуть у прифронтовій зоні. «Ми намагаємося бути таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом. Для цього ми створили мобільну студію звукозапису, з якої проводимо прямі ефіри, перебуваючи в будь-якому місці», — сказав він у виданні «Tygodnik Powszechny»

Ось що пише про кампанію Яцек Денель: «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і написав більше книг. Правління Літературної спілки вирішило, що ми хочемо підтримати Сергія в його місії». Саме тому польські письменники та письменниці організували аукціон — гроші за продані лоти («У мене ви можете придбати гарні антикварні речі: англійське блюдечко, лопатку для торта, японський ювелірний сепет», — пише Денель) підуть на захисне та медичне обладнання.

‍

Посилання на аукціон можна знайти тут: https://allegro.pl/charytatywni/stowarzyszenie-unia-literacka/cele/unia-literacka-pisarze-i-pisarki-z-pomoca-dla-serhija-zadana-i-brygady-chartia?order=n

Серпень, який багато хто вважає найкрасивішим місяцем літа, став часом неспокою в Україні. На жаль, цього не змінили навіть Олімпійські ігри, ідея яких полягала в тому, щоб зупинити війни і конфлікти. Боротьба спортсменів та їхні успіхи (12 медалей: 3 золоті, 5 срібних, 4 бронзові) на Олімпіаді в Парижі дали лише мить перепочинку і радості. 

Увага всього світу прикута до операції українських військ у Курську. Чи її успіх, який здивував і вже не вперше викликає захоплення духом української армії, змінить баланс сил і прискорить настання миру? Журналісти Sestry.eu поспілкувалися з експертами на цю тему.

У День Незалежності України по всьому світу українські біженці та ті, хто їх постійно підтримує, зустрічалися у головних частинах міст. Від Варшави до Риму і Нью-Йорка учасників цих зворушливих святкувань об'єднувала надія у кольорах українського прапора, вплетених у вишиванки — обов'язкове вбрання цього дня.

‍

‍

Українські емігранти та асоціація «Тризуб і Воля» організували мітинг на площі Руаяль у Нанті в суботу 24 серпня 2024 року з нагоди 33-ї річниці незалежності України.

‍

Український солдат стоїть біля пам'ятника Володимиру Леніну біля зруйнованого внаслідок бойових дій районного центру народної творчості, Суджа, Курська область, Росія, 16 серпня 2024 року.

‍

Оператор з позивним «Юрій» демонструє можливості робота-собаки в невідомому місці в Україні. Роботи-собаки незабаром можуть стати звичним явищем на передовій, замінюючи солдатів у небезпечних місіях, використовуючись для шпигунства за російськими окопами або виявлення мін. 

‍

Евакуація цивільного населення з села Українськ, розташованого поблизу лінії фронту в напрямку Покровська, 24 серпня 2024 року.

‍

Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент України Володимир Зеленський покладають квіти до пам'ятника дітям, які загинули під час російського вторгнення в Україну, Київ, 23 серпня 2024 року. 

‍

Діти Світлани Тленюк Ангеліна (ліворуч) та Артур народилися в результаті штучного запліднення з використанням замороженої сперми її чоловіка Богдана, який загинув у бою під час російського вторгнення. Світлана втратила 24-річного сина у серпні 2022 року, а Богдана — у липні минулого року. Вона завагітніла невдовзі після загибелі чоловіка, і двійня народилася в день його народження. Наразі Світлана виховує дітей з допомогою другого сина Олексія, Тернопіль, 2024 р.н.

‍

Горила Тоні святкує своє 50-річчя на святковому пікніку в Київському зоопарку, 8 серпня 2024 року.

‍

Український солдат цілує свою партнерку, яка приїхала потягом з Києва, щоб відвідати його, на залізничному вокзалі в Краматорську, на сході в Донецькій області, 1 серпня 2024 року.

‍

Люди юрмляться на платформі під час повітряної тривоги на станції метро «Осокорки» під час масованої атаки російських безпілотників і ракет у Києві, 26 серпня 2024 року.

‍

Український військовий ветеран В'ячеслав Рибачук, брат якого, український солдат Олексій, загинув у Бахмутському районі у 2023 році, стоїть на колінах біля меморіалу загиблим українським та іноземним бійцям під час святкування Дня Незалежності України на Майдані Незалежності в Києві, 24 серпня 2024 року. 

‍

Кішка чекає біля речей своїх господарів, евакуйованих із села Селидове, на евакуаційному пункті в Покровську, 27 серпня 2024 року.

‍

Учасниця Українського молодіжного форуму з нагоди Міжнародного дня молоді, Київ, 12 серпня 2024 року.

‍

Анна та її шестеро дітей займають свої місця в евакуаційному потязі в Донецькій області, 26 серпня 2024 року.

‍

24.08.2024 Варшава, Замкова площа. День незалежності України.

Турецькі чоловіки. Які вони?

«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.  

— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.

Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема

До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.  

— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.

Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.

Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.  

— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.

Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини

Червоні прапорці

Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:

— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.

Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні

Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,

Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.

— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.

Як розійтися?

Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:

— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.

Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство

Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори. 

Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!

Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.

— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.

Фотографії: Shutterstock

Ярина Матвіїв: Простими словами — чим займається Brave1?

Наталія Кушнерська: Однією з наших місій у цій війні є мінімізація участі людини на полі бою через застосування сучасних технологій. Перевага наземних роботизованих комплексів у тому, що вони можуть взяти на себе дуже багато функцій, які наразі вимушені виконувати виключно люди. Це бойові місії, розвідка, евакуація поранених, перевезення провіанту та боєприпасів. Для прикладу, один з мед-евакуаційних роботів від українського розробника протягом одного тижня боїв зумів евакуювати 20 поранених військових. Раніше для цього потрібно було наражати на ризик евакуаційну групу з декількох військовослужбовців. 

Повністю замінити людей технологіями неможливо, та робимо все можливе, щоб технології максимально захистили військових, а там, де це можливо, замінили їх

Чим конкретно зараз займаєтеся та що в пріоритеті?

Brave1 надає організаційну, інформаційну, фінансову підтримку розробкам, які пройшли оборонну експертизу, аби ті якнайшвидше отримали код НАТО та були законтрактовані державою.

Кожен український розробник, який прагне, аби держава закуповувала його рішення для потреб Сил безпеки та оборони, має пройти кодифікацію згідно зі стандартами НАТО. У рамках цього процесу розробники повинні підготувати необхідні документи, провести тестування своїх рішень, пройти оборонну експертизу фахівцями Генштабу, які визначать, наскільки така розробка потрібна військовим. Тобто це цілий комплекс бюрократичних, технічних, процедурних механізмів, які повинен пройти розробник, щоб мати змогу контрактуватися державою. Місія Brave1 — допомогти їм пройти цей шлях якнайшвидше та з мінімальними труднощами. 

Компанії-учасники Brave1 працюють в рамках 12 технологічних вертикалей, визначених Генштабом. Це засоби ураження, розвідки, навігації, роботи, засоби радіоелектронної боротьби та зв’язку тощо. Все те, чого потребують наші військові, тут і зараз.

Як визначаєте, що саме важливо, які розробки і технології потрібні фронту? 

Базовий запит на технологічні рішення формують військові. Саме від нього відштовхуються в роботі українські розробники та безпосередньо ми у Brave1. Окрім цього, фахівці Генштабу проводять оборонну експертизу усіх розробок, зареєстрованих на платформі Brave1. Саме ця експертиза визначає, наскільки потрібним для військових є те чи інше рішення. На цей рік для Brave1 пріоритетними напрямками роботи є 4 сфери: БПЛА, засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), роботи та штучний інтелект.

Сучасна війна — це війна дронів

Вони виконують ударні функції, здійснюють розвідку, виступають ретрансляторами зв’язку. Тому розвиток БПЛА є безальтернативним. Важливість безпілотників розуміє і ворог, тому наш наступний пріоритет — розвиток засобів РЕБ, які здатні позбавляти ворожі дрони зв’язку з оператором. Особливо важливо розвивати так званий «окопний» РЕБ, який захищає безпосередньо військових на позиціях. Не менш важливі наземні роботизовані комплекси. Їхня головна цінність — можливість замінити людину при виконанні цілої низки функції, як от штурм, оборона позиції, розвідка, евакуація поранених. Чим більше роботів на фронті, тим більше збережених життів. Завдяки ШІ ми можемо підвищити ефективність ураження дронів, а також набагато краще працювати з великими обсягами інформації, яку збирає наша розвідка.

Які суперсучасні роботи, створені під час повномасштабної війни, працюють сьогодні на полі бою?

Це дуже широкий спектр роботів, і їхня кількість постійно зростає. Зокрема, це логістичні платформи, за допомогою яких можна доставляти боєприпаси та провізію на передову. Активно працюють мед-евакуаційні роботи. Для прикладу на одному з напрямків робот Воля-Е від українського виробника евакуював понад 100 поранених та полеглих військових з поля бою.

Також маємо ударні дистанційні модулі, на кшталт турелі ШаБля, яка відбивала атаки росіян на Авдіївському напрямку  (турель — установка для кріплення та застосування у бойових умовах кулемета, малокаліберної гармати або ракет, — ред.).

Україна — найбільша замінована країна світу. Як можна розмінувати таку величезну територію без людських втрат?

Наша відповідь — технології. Ми вже маємо рішення на платформі, які демонструють, що це не тільки можливо, але й цілком реально. Наприклад, на платформі зареєстрований дрон для детекції мін та інших вибухонебезпечних предметів. Він дозволяє пришвидшити процес сканування великих площ. Для прикладу, та площа, яку раніше сканувало 4 сапери, тепер може бути просканована одним дроном за той самий час. І таких розробок чимало.

Завдяки Brave1 українські розробники отримують гранти на проєкти, а бізнес та міжнародні партнери — інвестиційні можливості в українські передові оборонні розробки. Які масштаби роботи, яку ви ведете?

На нашій платформі зареєстровано понад 2400 унікальних технологічних рішень від понад 1100 українських розробників різних рівнів. Маємо надзвичайно позитивну динаміку — якщо минулого року щомісяця реєструвалося близько 100 розробок, то уже цьогоріч цей показник стабільно перевищує 200 рішень на місяць. Це свідчить про те, наскільки потужно включився український приватний сектор — інженери, інноватори, бізнес — в створення технологічних рішень для наших військових. Як результат, ми вже маємо понад 30 кодифікованих виробів, тобто, комплексів, які вже контрактуються державою, або можуть бути законтрактовані. 

На думку ряду експертів, Україна за час війни стала одним з лідерів серед держав у світі за виробництвом зброї. Чи дійсно це так?

За час повномасштабної війни Україна однозначно стала одним з головних defense tech хабів світу. Українські розробники створюють рішення в практично всіх технологічних нішах: БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, штучний інтелект, військова медицина, навігація тощо. Окремі рішення є унікальними не тільки для України, але й для світу.

Багато наших міжнародних партнерів приємно вражені, наскільки потужного прогресу досягла українська defense tech індустрія за такий короткий проміжок часу

І ми тільки набираємо обертів — щомісяця фіксуємо збільшення кількості виробників, самі розробки постійно вдосконалюються. Тому перспективи колосальні. Впевнені, що після завершення війни українські розробники зможуть постачати свою продукцію й ми маємо втілити їх у реальність, щоб зберегти та наростити технологічну перевагу над ворогом. 

Чи можливо завдяки вашим розробкам дійти до того, щоб вести технологічну війну без людських втрат?

Не слід очікувати появи унікальної вундерваффе. Зброя майбутнього — це не щось одне. Це комплекс технологічних рішень, які працюючи разом, створюють перевагу на полі бою. Саме тому ми не концентруємось на одному чи двох напрямках, а прагнемо максимально охопити усі сфери defense tech. Єдині вимоги, які ми ставимо перед усіма розробками і які, на нашу думку, визначають ключові характеристики зброї майбутнього — це ефективність і людиноцентричність. Усі рішення мають бути спрямовані не тільки на те, щоб завдавати шкоди ворогу, але й щоб зберігати життя та здоров’я наших військових. На жаль, вести війну без втрат — неможливо. Але у наших силах їх максимально мінімізувати, аби ця війна стала війною технологій, а українці могли жити і будувати успішну державу. 

Історія  перша. Мама Марина

Марина Іваненко, лікарка

Як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Син Марини Іваненко Сергій [імена змінені на прохання героїні. — Ред.] пішов у військо добровольцем. Хоча до призовного віку мав ще чотири роки.

— Його спонукала до цього смерть друга дитинства, 19-річного хлопця, добровольця, — згадує матір. — Я не була в захваті. Багато людей мене не розуміли, казали, що я маю якось «забирати його звідси». Але як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Марина ділиться, що здивовані погляди і запитання деяких знайомих викликали в неї суперечливі думки:

Скільки я чула про те, що я матір-зозуля, як я могла його відпустити? Я відпустила. Хіба був вихід?

З одного боку, в неї були всі можливості не пустити сина війну. Могла зробити так, щоб він ніколи не пройшов військово-лікарську комісію, зманіпулювати. Але навіщо тоді були всі ці цінності, які вона йому прищеплювала?

— У нас дуже близькі стосунки. Я брала його в гори з 6 років. Я брала його з собою на Майдан. Звичайно, я не хотіла, щоб мій син воював. Але навіщо я тоді приводила його на барикади Революції гідності? Щоб потім сховати?, — розповідає жінка. — Деякі родичі досі не знають, що Сергій у війську. 

Це приховують від дідуся, якому не можна хвилюватися через поважний вік і який до того ж має відмінні від Марини та Сергія погляди на війну. З літньою людиною намагаються зайвий раз не сперечатися:

— Наш дідусь каже: «Аби Зеленський не загріб Сергія!» Я його заспокоюю, кажу, що в сина вік не той. А ще дідусь дуже переживав, що у Сергія не було нормальної роботи. Так син зателефонував йому і сказав, що тепер є робота! Він ходить туди кожен день і його тричі на день годують. Так дідусь такий щасливий був! Каже: «І все ж, аби не загребли». «Не переживай, вже не загребуть», говорю йому.

Те, що син Марини воює, попри критику оточуючих, наповнює її гордістю

— Або ми виховуємо їх дорослими, або навіщо це все?

Історія друга. Мама Наталія

Наталія Муравйова, майстриня, вишивальниця 

Мамо, ти тільки не переживай, ми у військкоматі!

У родині Саркісянів [прізвище чоловіка Наталії. — Ред.] воюють всі хлопці: двоє синів та племінник. На фронті опинилися в 2022 році:

— «Мамо, ти не хвилюйся, ми з батьком у військкоматі». За старшого я й не хвилювалась. Він служить і завжди любив зброю, він був готовий. А от молодший… Він ходив на початку до військкомату, але такого богатиря, зростом у 165 сантиметрів, одразу відправили додому. До того ж, в нього є проблеми зі здоров'ям. Але в грудні 2022 року таки дали повістку…

Молодший син Наталії став зв’язківцем в 65-ій окремій механізованій бригаді. Він регулярно висилає матері повідомлення з фронту. Наталія горда за сина, та не з усіма старими знайомими ділиться новинами від нього:

— У мене є сусідка, яка почала мені розповідати, як веліла сину брати будь-які гроші й тікати за кордон. Але я відразу сказала:

Так, Іро, таке в мене не пройде. Мої для війни? А ваші для чого?

Ні, мене це не ображає, мене це розлючує!

Обидва сини Наталії — айтівці. Свій перший комп'ютер самотужки зібрали у віці 12 і 10 років. Молодший брат ніжно говорить про старшого “Вовка, чортів геній”, бо той може глянути лише на проблему і відразу знайти рішення.

У хлопців, як і у всіх, є мрії, яким завадила війна. Зараз вони відкладені на мирний час.

— Старший мріє про будинок, басейн і маленький будиночок, де буде жити 36 котів. Що ж, двоє котів в нього вже є. І ще чотири у брата — на фронті.. “Піднакопичують” потроху. 

Історія третя. Мама Оля

Ольга Боровець, журналістка, редакторка

Не треба мені дякувати за сина. Я його нікому не віддавала

Скоро минає три роки, як єдиний син Ольги Боровець Максим воює. У війську служить і чоловік Ольги. У 22 роки син пішов до війська на початку повномасштабного російського вторгнення. Був тричі поранений, але повернувся в стрій. Жінка розповідає, що найбільше в реакції оточуючих її дивують подяки за сина:

— Він же не якийсь предмет, який я комусь подарувала. Не треба мені дякувати. А на питання: «А як ти його відпустила?», я одразу відповідаю чітко та ясно: «Я виростила дорослого чоловіка». Якщо ви хочете подякувати, подякуйте за виховання сина.

Ольга згадує, що 6-7 років тому пережила з Максимом дуже складний підлітковий період. Психологічно, ділиться Ольга, вона уявляла собі тоді, ніби її син — це екзотична риба з колючками, яку викинуло на берег, а вона повинна її врятувати:

Твоє завдання донести цю красиву, унікальну рибу до води, але вона борсається

— І в тебе два варіанти: або обламати її колючки й кинути в море, де вона не виживе. Або подряпати руки, зранитись, але донести її до води цілою і неушкодженою. Розумієте, для мене відпустити — означає дати дихати.

Як в багатьох інших людей, чиї рідні пішли воювати, коло спілкування в Ольги зараз інше, ніж до війни. Передовсім, через щире нерозуміння деяких речей тими родинами, де ніхто не воює:

— Люди повертаються до свого життя. Ні, їм не байдуже, але і війною вони не живуть. Одного разу мені сказали: «Ну, не нервуйся так, він усього два дні не на зв'язку. Мій якось в Карпатах не дзвонив чотири дні». І як мені пояснити, що без зв'язку в Карпатах і без зв'язку на нулі — це зовсім різні речі?

Знайомі часто радять Ользі звернутися до психолога. Жінка визнає, що психологічна допомога важлива і потрібна, та пояснює — цього недостатньо:

— Розумієте, люди ніби вимагають від родин військових «пережити щось». А це неможливо пережити. Навіть дев’ять психологів не змінять моєї основної проблеми: моя дитина в небезпеці. Мій рід в небезпеці. Психолог лише може допомогти з цим жити. Але це усвідомлюють також не всі. 

*** 

Відновити сили мамі Ользі допомагають візити до Львівського гарнізонного храму. Там жінка почувається серед своїх. Приходить не лише помолитися, але й посидіти, подумати. У храмі багато стендів із фотографіями полеглих воїнів. Багато облич на стендах — це знайомі Ольги.

Мама Марина Іваненко стверджує, що їй допомагає триматися «своя “бульбашка”» — зближення з волонтерським і ветеранським середовищем:

— Я зблизилась з людьми, з якими, певно, ніколи не зблизилася би через різні захоплення та стилі життя!

Мама Наталія Муравйова знаходить втіху в роботі:

— Немає нічого страшнішого за очікування повідомлення в чотирьох стінах.

Усім матерям, які чекають на синів, я раджу робити що завгодно, але поза межами дому: плести сітки, займатися спортом. Що завгодно, аби не звичні хатні справи

На думку всіх трьох мам, важливим є сьогодні питання підтримки матерів військових. Часто це жінки віком 40-50 років, які лишаються для суспільства «невидимими». Часто цим жінкам потрібна не лише психологічна, а й фізична підтримка.

— Я здорова людина. Я можу, наприклад, принести собі велику баклажку води. А у мене є знайома, якій 70 років і її син воює. Не завжди за першим кличем можуть прийти родичі. У когось є невістка, але вона виховує дітей і не може доглядати й за свекрухою. Я мрію про такий застосунок, де родини військових могли би знайти собі підтримку. І фізичну, і просто поговорити, — говорить мама Ольга.

Головне, що, на думку мам бійців, можуть зробити для них оточуючі, це участь суспільства в мобілізації

— Два з половиною роки тому не було ні тестових тижнів в третій штурмовій, ні двох місяців навчання в окремих бригадах. Не було рекрутингових центрів, не було цього всього. Зараз це все є. Зробіть свій вибір, — підсумовує Ольга Боровець.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — довгоочікувана Іспанія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Мрія, що не стала реальністю 

Коли ми починали писати статті про побачення українок з чоловіками з інших країн, то планували об’єднати Іспанію з Італією. Ці народи мають подібний південний темперамент: вони емоційні, пристрасні, щедрі на компліменти. Однак наші співрозмовниці наголошують: іспанці мають свої унікальні національні особливості на шлюбному ринку. Варто про них знати, якщо хочете будувати з ними стосунки.

Перше, що необхідно знати, радять українки: не вірте своїм вухам

Іспанець вже у листуванні може вас засипати компліментами, якими вас не пестити жодного разу українські чоловіки: "Eres un sueño hecho realidad," (Ти — мрія, що стала реальністю),  "Eres la persona más hermosa que he conocido," (Ти — найкрасивіша людина, яку я коли-небудь знав), "Cada vez que pienso en ti, me siento más feliz" (Щоразу, коли думаю про тебе, я відчуваю більше щастя), "Eres mi inspiración y mi alegría" (Ти — моє натхнення і моя радість). Вони хочуть чути компліменти у відповідь. 

— Тут, як і в Італії, сильна позиція матері, — говорить Мілана (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.), — але у мене інколи складається враження, що й від партнерки вони очікують таких щедрих заохочень. Часто починають здалеку: «Як тобі в Іспанії, чи подобаються тобі іспанці, а наша їжа, а що думаєш про мене..?» Наче просять: «Матусю, похвали, який я у тебе розумний, гарний та в шапці». 

Танцювати, насолоджуватись часом разом — будь ласка. Дуже люблять говорити про їжу, та їхні серця можна розтопити, смачно нагодувавши такими традиційними іспанськими стравами, як паелья, тортилья, гаспачо. 

Відповідальність — тільки в екстрених випадках, коли він розуміє, що саме без вас не може. Формат сайтів знайомств якраз про те, що новий свайп, і у нього буде нове знайомство. Тут дуже легко ставляться до розставань. 

Іспанія, як ніжна мама, приймає своїх дітей у теплі сонячні обійми. Вона визначає ваше місце в системі та ніжно контролює кожен ваш подих. Чоловіки не дуже поспішають укладати шлюб, бо це відповідальність, якої вони б хотіли уникнути. Навіть у шлюбі вони із задоволенням будуть ділити рахунки, але на відміну від чоловіків з країн Скандинавії, не так охоче домашні обов'язки, або догляд за дітьми. 

Можливо, це пояснюється дороговизною житла — шукають пояснення українки.

Іспанці можуть жити з батьками до пенсії. Спочатку через зручність, а потім — через догляд за ними

Тут нормально, що люди живуть до 90 і більше років. Молоді люди часто живуть з батьками, якщо не хочуть витрачати гроші на оренду або не можуть собі це дозволити. Орендувати кімнату в квартирі з сусідами можна, а ось знайти окрему квартиру — складно і дорого. Рівень безробіття високий, шукати нормальну роботу в деяких регіонах можна роками. 

Якщо жінка має дітей, то не завжди їх прийматимуть з відкритими обіймами, хоча є й кардинально інший підхід. Люди не поспішають народжувати навіть власних дітей, віддаючи любов та турботу домашнім тваринам. Станом на 2024 рік, в Іспанії зареєстровано 7,3 мільйона дітей віком до 15 років і близько 9 мільйонів собак. Багатьох українок дивує, коли іспанці в 55+ років пишуть на сайті знайомств, що «хочуть власних дітей колись (в майбутньому)». 

‍О, Лунін! 

Українки розповідають, що іспанці можуть освідчитися у коханні, жодного разу не побачивши дівчину перед собою в реальному житті. Ніхто не знає, чи вони просто емоційно схильні до такої експресії, чи в той конкретний момент відчували саме так. Бо вже через деякий час вони зникають, наче щойно не обіцяли дівчині дістати зірку з неба. За гучними словами та обіцянками часто немає ніяких дій. 

— Мій досвід каже, що іспанці дуже легко захоплюються, але потім так же блискавично втрачають інтерес до дівчини, — ділиться українка Ангеліна (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.). — Вони справляють враження вічних дітей, які на питання «Як твої справи?» хочуть почути лише «Все в порядку», а не розповідь про реальні проблеми, страхи, переживання. Кілька разів експериментувала, відповідаючи на це питання розгорнуто: про пошуки житла, роботи, про ситуацію в Україні. Люди більше не виходили на розмову та зникали. Потім, заради експерименту, розповідала про щось позитивне, але важливе для мене. Тоді вони відповідали, що «прекрасно, радий за тебе!» Такі розмови їм подобаються більше.

Люблять говорити про футбол. Андрій Лунін, воротар «Реал Мадриду» зробив для формування позитивного іміджу України більше, ніж все посольство України. «Українка? О! Андрій Лунін, знаю!»

Українки розповідають, що іспанські чоловіки часто в розмові кажуть, що мріють про активних жінок, які не бояться тілесності та виявляти сексуальність. Однак на практиці виходить не зовсім так. Не даремно, слово «мачо» (macho) — іспанського походження. Таким чоловікам притаманно домінувати в стосунки. Іспанцям ближча позиція, коли жінка пасивна, ніжна, поруч з якою можна відчувати себе тим самим мачо. 

— Я помітила тенденцію: якщо чоловікові я цікава, він виявляє багато ініціативи, — ділиться спостереженнями Ярина, — якщо ж ні — мене часто дорікали за недостатню ініціативу. Казали, що через сильний фемінізм тут жіноча ініціатива має бути обов’язковою. Однак ці стосунки нічим добрим не закінчилися. 

Іспанці не дозволяють собі переходити межу, якщо жінка не дає чіткого сигналу, що вона не проти зближення. Це пов'язано не з національними рисами характеру, а скоріше із суворим законодавством за домагання та дискримінацію. Якщо не було чітко прокомунікованої згоди, то може бути штраф чи арешт. Разом з тим, кажуть дівчата, найчастіший запит на сайтах знайомств, як і всюди, — легкі стосунки без емоційної складової.

‍Блакитноока блондинка і сальса в 90 років 

Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що для України загалом тут ставляться позитивно, однак існує чимало стереотипів. Більшість — позитивні, але вони грають проти реальних жінок.

Багато разів чула, що нас вважають красивими, але холодними жінками, у порівнянні з місцевим темпераментом, — говорить Ангеліна, — ми не дуже легко зближуємося, не такі емоційні

Є й негативні стереотипи. Наприклад, що українські жінки більш залежні, легкодоступні. За житло та їжу вони робитимуть все. Як один стереотип вживається з іншим — українки не можуть пояснити. Однак зазначають, що до України тут ставляться з великою повагою та співчуттям навіть через 2,5 роки повномасштабної війни. 

Світловолоса, синьоока чи зеленоока, молода, струнка, модельної зовнішності — такими уявляють собі іспанці українок. 

—  Блондинка — це просто фетиш тут, — говорить 45-річна українка Анна. Вона показує фото, яке зібрало 300 типових для іспанців повідомлень за день: «Як справи?». На ньому вона млосно відпочиває, напівлежачи на лавці у парку — блондинка з короткою зачіскою, з яскраво вираженими формами, з червоним манікюром, в червоній сукні. Потім заради експерименту розмістила звичайне стандартне фото і отримала 3-4 повідомлення на день. 

Іспанці бачать красу іншого типу, однак в українках шукають ту, яку уявляють стереотипно. Якщо жінка не підходить під це уявлення — засмучуються. 

— Мене кілька разів іспанці просили знайомити з неодруженими подругами, — каже Ярина (імя змінено на прохання героїні — прим.ред.), — коли показувала фото, то чула: «Ууу, то вона… звичайна», і абсолютно ніякої зацікавленості. Однак, коли доходило для реальних знайомств, то за 2,5 року всі мої знайомі українки, які хотіли побудувати стосунки з іспанцями, віком від 25 до 75 років — всі вже в парах. Хоча не всі шукали тривалих стосунків, але є й щасливі шлюби. Тільки в них є одна особливість — там дуже зрілі самостійні жінки, які ведуть бізнес, мають роботу. Іспанцям з такими комфортно. 

Сама Ярина на сайтах знайомств з 2005 року — і в Україні, і в Іспанії. Її тато давно живе в Іспанії, тож вона була там багато разів, однак чоловіка знайшла після переїзду у 2022 році через війну. 

— Мені 42 роки, вага понад 100 кг, дітей немає. Майже рік в стосунках з чоловіком мрії. Він старший на 15 років, але чудово виглядає, та й загалом перевершив усі мої найсміливіші мрії. В Іспанії я зареєструвалася в Тіндері, бо не вистачало знайомих для спілкування. Загалом Тіндер у всіх країнах однаковий — це справжня лотерея. У Facebook-знайомствах чоловіки виявилися більш цікавими, а спілкування — більш змістовним. З моїм коханим я познайомилася випадково, коли вже не шукала стосунків чи кохання. Я просто гортала профілі, лайкнула, навіть не вдивляючись. Коли почалося спілкування, воно одразу стало дуже приємним. Досі я перебуваю в приємному шоці від наших стосунків та спільного життя.

Втім до цього Ярина мала багато негативного досвіду. Найгірше побачення сталося, коли іспанець забрав її на машині і довго шукав паркування в центрі. Вони зайшли до першої-ліпшої кафешки, де хлопець запитав, чи є в неї гроші на каву. Посеред розмови він встав і вийшов. Вона подумала, що щось не зрозуміла, заплатила за каву, вийшла, а його і машини вже не було. 

Інший випадок: чудове спілкування в Інтернеті, чоловік мав приїхати з іншого міста, вона купила квитки на шоу фонтанів, готувалася, чепурилася. За годину до зустрічі він написав, що його збив мотоцикл, а потім заблокував її скрізь

Ярина підтверджує, що іспанці дуже емоційні. Якось її залицяльник, який не зміг приїхати на побачення через справи, розплакався через це. 

— Чоловічих істерик тут я бачила більше, ніж за все життя в Україні, — каже жінка, — мені писали різні чоловіки. Хочу сказати, що іспанці з віком стають кращими. Молоді хлопці схожі на примхливих принцес. Старші вже більш стабільні та надійні. 

На її думку в Іспанії існує демократичне ставлення до зовнішності, наявності дітей, а особливо — до віку. На заняттях з сальси можна зустріти навіть 92-річних сеньйор. В суспільстві транслюється, що право на особисте щастя і кохання мають усі.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію. Наступного тижня наш цикл винятково змінить день виходу нового матеріалу та авторку, тож стежте за публікаціями. 

Засновниця сервісної компанії LyraTech AI Катерина Стецюк нині живе на дві країни й на два міста — у Варшаві і Києві. Вона — трансформаційний AI-лідер, що допомагає покращувати роботу команд і бізнесів, використовуючи технологічні інновації у сфері штучного інтелекту. Попри потужне портфоліо — 30+ АІ-проектів й побудову АІ-команд до 20+ осіб — Катерина Стецюк наголошує також на важливості емоційного інтелекту в бізнесі й побудові команд. 

‍Ольга Гембік: Який шлях ви пройшли у сфері технологій — від початку і до створення власної компанії?

Катерина Стецюк: Я в темі штучного інтелекту майже 10 років. Починала як розробниця, потім керувала відділами, збирала команди для декількох великих українських аутсорс-компаній, відділи з машинного навчання. І, зрештою, заснувала свою сервісну компанію LyraTech AI. 

Ми розробляємо кастомні рішення для бізнесів, використовуючи технологію штучного інтелекту, які будуть їх підсилювати, оптимізовувати і давати або додаткове ревенью компанії, або зменшувати витрати. 

Ми займаємося створенням різних проєктів із фокусом на штучний інтелект. Працюємо з великими інтерпрайзами у сфері телекомунікації, фармацевтики, ритейлу. Але також працюємо і зі стартапами. Маємо серед клієнтів компанії з Великої Британії, США, Швейцарії. Збираємося легалізуватися у Польщі.

Я починала програмістом у компанії, писала на Java. Але потім мені захотілося більше викликів і різноманітних задач, які включали б у себе різноманітніші підходи, більше «математики»

У програмуванні усі більш-менш визначено. У сфері ж штучного інтелекту — зовсім ні, вона вивчається, у ній багато невизначеності, є багато місць, де можна створювати нове. І мені це було цікаво.

Чи можна спрогнозувати, які продукти штучного інтелекту формуватимуть найближче майбутнє?

Зараз усе швидко змінюється. За останні роки у сфері штучного інтелекту змінилося дуже багато. Усе, із чим працюємо зараз, іще три роки тому було дуже важко осягнути.

Я вірю у розвиток сфери генеративного штучного інтелекту, яка почала набирати обертів останні два роки 

Наприклад, ChatGPT — це частина напрямку Generative artificial intelligence із генерації текстів. Є також генерація зображень, відео, аудіо, клонування голосів тощо. У цій сфері поки що не все ідеально, але я вже бачу, як вона може давати значний профіт компаніям й полегшує поріг входу для будь-якої компанії і людини у сферу застосування штучного інтелекту. 

Питання, яке мусується футуристами, — чи замінить штучний інтелект людей, чи залишить їх без посад і роботи?

Дуже багато людей бояться того, що штучний інтелект замінить чимало професій. Багато хто всерйоз говорить про те, що ШI (штучний інтелект) заміняє нас і треба щось із цим робити. Я з цим твердженням не згодна. Так, штучний інтелект точно забере багато робочих місць, але й водночас і дасть їх.

Відбувається схожий процес, як це було з індустріальною революцією, коли ми переходили від коней до автомобілів. Хтось втрачав роботу, але з’являлося багато нових можливостей. Я вважаю, що це дуже класно — замінити якусь просту рутинну роботу штучним інтелектом, а людині дати більш творчу, складну роботу. ШI ще точно не може вирішувати дуже складні завдання.

Ми ніколи не позбавимося від креативності в задачах, від важливості людського фактору, ніяк не зможемо виключити людину з процесу. Бо дуже важливий — інтелект емоційний

Тому я б не боялася цього, а навпаки — закликала б людей, які переживають, що їхня професія має високі шанси за 5-10 років бути заміненою штучним інтелектом, отримувати нові навички. Є дуже багато сфер, куди можна посилюватися, навчатися. Штучний інтелект буде лише підсиленням людини на роботі, а не її заміною. 

Які українські компанії перебувають у цьому технічному авангарді змін і в роботі активно залучають штучний інтелект?

Насправді штучним інтелектом послуговуються дуже багато українських компаній. Не впевнена, що можу ділитися цими подробицями. 

Але от, наприклад, публічний кейс — використання штучного інтелекту для генерації зображення «Новою поштою». У твітері їх за це рознесли — мовляв, чому ви використовуєте це зображення, а не дизайнерське оформлення? На що представники компанії розповіли, що вони розвиваються і намагаються іти в ногу з часом. 

Ви — експертка з побудови команд. Яка роль штучного інтелекту для їхньої ефективності? Якими інструментами варто скористатися, аби отримати команду мрії? 

Одного продукту, який би використовували компанії й усе ставало супер-ефективно, – немає. Але на воркшопах з деякими українськими і закордонними компаніями ми розглядаємо, які є інструменти штучного інтелекту, який команди можуть використовувати. 

Наприклад, той же ChatGPT — це продукт для покращення ефективності роботи, бо може писати, обробляти величезні об’єми інформації, читати документи, робити саммеріз документів, знаходити помилки, писати листи, виправляти граматику, генерувати ідеї. Кейсів дуже багато.

З командами ми знаходимо різні процеси, які можуть бути автоматизовані. Наприклад, ось ця задача у нас робиться 20 раз за день, ми витрачаєм на неї 5 хвилин. Варто подумати, а чи можемо ми оптимізувати процеси за допомогою штучного інтелекту? І скільки часу ми виграємо від цього? 

Тобто важливий аналіз процесів в контексті команди, але у контексті персональної ефективності кожен працівник теж має ознайомитися з існуючими інструментами штучного інтелекту — як от ChatGPT, Midjourney, генерація зображень, аудіо, відео. Треба зрозуміти, що з цього може прискорити роботу для більшої ефективності. 

Важливо, щоб власники бізнесів і тім-ліди були зацікавлені навчати працівників. Це дасть профіти для бізнесу і членів команд, які зможуть автоматизувати якісь рутинні речі

Тому я у великому захваті і від українських компаній, які цим займаються, навчають своїх працівників, а не беруть якихось зовнішніх експертів, щоб донести основні важливі речі про ШІ. Якщо ж компанії не будуть цього робити, то це зроблять інші — і виграють. 

Яка роль емоційного інтелекту поряд зі штучним?

Емоційний інтелект буде важливим завжди. Ми — люди, нам потрібні люди, тож його важливість не зменшиться. Можливо, із використанням технологій лише збільшиться. Буде впроваджуватися автоматизація, тож потрібно також буде більша залученість людей в креативність, в комунікації із поясненнями, конгломерації нових ідей. Якщо хтось втрачатиме роботу, то важливо, що був інший, хто може в цьому людей підтримати.  

Як справи із застосуванням інструментів штучного інтелекту на польському ринку?

Польський ринок розвивається досить стрімко. Це один із ринків Європі, які у галузі ШІ розвиваються дуже стрімко. По-перше, сюди релокувалося багато українських компаній. По-друге, вони інвестують багато у підтримку компаній, розвиток. До того ж, багато іноземних офісів відкривають офіси в Польщі. 

На форумі WTECK - АІ для бізнесу, де я говорила про те, як використовувати ШІ для зростання та підвищення ефективності, було чимало компаній, розібрано цікавих кейсів. На форумі до мне підходили і спілкувалися багато людей, і було зрозуміло, що тема штучного інтелекту в Польщі гаряча і точно цікава.

Футурологи передбачили посилення ролі штучного інтелекту, але не передбачили майбутніх воєн. Як технології можуть полегшувати життя у часи турбулентності, природних катаклізмів і рукотворних воєн? 

Штучний інтелект залучений в усі ці сфери — від змін клімату і так далі. Дуже багато досліджень робиться у застосуванні ШІ у воєнний час. 

Війни завжди були рушіями технологічного прогресу, і в Україні є дуже багато класних компаній, які займаються від виготовлення дронів, — до відстежування пересувань техніки. І я впевнена, що всі ці технології, команди і компанії наближають нашу перемогу.

Коли говоримо про комп’ютерне бачення, яке зараз актуальне, то це, наприклад, інструменти для визначення фейків, знаходження пропаганди в постах тощо. Це теж штучний інтелект і ще одна сторона технологій.

Тобто ваша порада — активно залучати продукти штучного інтелекту в щоденне життя?

Людям точно не варто боятися штучного інтелекту, треба освічуватися. ШІ уже перейшов від того, що це була якась технологія для науковців, до можливостей для кожного. Кожен може бути залученим до цієї технології і використовувати її переваги. 

Компанії-технологічні гіганти зараз змагаються за створення найкращих моделей штучного інтелекту, і від цього ми, юзери, можемо отримувати лише переваги. Поки розробники вкладають мільярди, ми можемо це використовувати і навчатися. І в сучасному світі база знань зі штучного інтелекту — на високому рівні, але без заглиблення у технологічні деталі —буде обов’язковою для кожного.

<add-big-frame>Штучний інтелект (ШI) — це набір технологічних інструментів і алгоритмів, які видають нам готові рішення щодо змін цифрового й реального середовища, базуючись на різних даних. Штучний інтелект задумувався як багатовекторний інструмент, що виконуватиме завдання, які долі були під силу лише людині.

Емоційний інтелект  — це здатність розуміти і розпізнавати свої і чужі емоції, а отже, наміри, бажання і почуття. І найважливіше – вміння керувати емоціями і почуттями, впливати на свою поведінку та інших. Вперше про емоційний інтелект заговорив американський психолог Деніел Гоулман. <add-big-frame>

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Велика Британія та Ірландія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Холостяк за власним вибором 

У Великій Британії, як і в багатьох розвинених країнах, помітні тенденції збільшення числа холостяків та незаміжніх жінок, а також зростання віку вступу в шлюб. Якщо у 1972 році середній вік чоловіків при першому шлюбі був 27,4 роки, то до 2019 року він піднявся до 39,7 років.

Життя холостяком — часто свідомий вибір англійців, а не прикрі обставини, чи неможливість знайти собі партнерку, пояснюють українки, які проживають у Великий Британії тривалий час, або переїхали туди після початку повномасштабної війни. 

— Я ніде більше не бачила такої кількості холостяків похилого віку, як в Лондоні, — розповідає українка Лариса, — у порівнянні до України, тут дуже багато чоловіків без родини, якої у них ніколи не було. Вони мають гарну освіту, гроші, подорожі, розвиток, а от будувати родину не поспішали, або й не хотіли. 

Ще одна пастка чекає на тих, хто вже познайомився з англійцем, але не може зрозуміти, чому стосунки не розвиваються. Ви зустрічаєтеся, проводите разом час, але це не веде до спільного проживання чи спільних планів на майбутнє.

— Для англійців — це нормально тільки через рік почати говорити про можливість спільного проживання, — говорить Катерина, — вони дуже повільно звикають до нових людей в своєму житті, не такі емоційні, як українці. 

Життя у Великій Британії є досить дорогим, що накладає певні обмеження на шлюбний ринок. Тому не дивуйтеся, якщо на першому побаченні без зайвих церемоній вас запитають про вашу професію

Якщо після цього виникне невелика пауза, то просто в цей час чоловік буде підраховувати, чи є сенс запрошувати вас на друге побачення. 

У відносинах тут пари рівномірно ділять обов'язки по дому, подорожах та вирішенню життєвих проблем. Від жінки очікують бути партнеркою, водночас чоловіки також активно займаються домашніми справами, виховують дітей і доглядають за садом. На побаченнях вони часто платять 50 на 50, а в парі ділять витрати за розваги та побут. 

Паб все ще кращий за Тіндер 

Багато стереотипів про англійців, які сформувалися під впливом фільмів, книжок, дуже близькі для істини, — говорять українки, які живуть зараз у Великій Британії. 

— Тут дуже міцні традиції, кожна людина займає своє місце у соціальній ієрархії, змінити його майже неможливо, — говорить Лариса, — якщо ти заможна людина з маєтками, грошима — тобі відкриті двері всюди. Тут все ще важливі титули, звання. Люди одного кола будуть з дитинства спілкуватися між собою на закритих вечірках, світських раутах, люди нижчого соціального статусу навряд чи туди потраплять. Для цього треба зробити щось по-справжньому, видатне, написати роман про Гаррі Поттера, як Джоан Роулінг, або пісні, як Стінг, якого навіть посвятили в лицарі.

Англійці стримані, ввічливі та дуже саркастичні. Вони рідко сидять на сайтах знайомств, бо більшість знаходить собі пару в реальному житті.

Це будуть стосунки, як у фільмі «Бриджит Джонс», де герой Коліна Ферта Марк Дарсі з'являється на світській вечірці разом з нареченою — дівчиною свого кола, освіти, професії, манер

Взагалі, цей англійський фільм дуже гарно описав два типажі, з якими українцям доводиться мати справу на сайтах знайомств: одні як Марк Дарсі — розумні, мовчазні, стримані, холодні, надійні та стабільні, другі як Деніел Клівер — чарівні, розкуті, нахабні та трохи самозакохані. 

Попередні тривалі стосунки Лариси закінчилися в Україні під час коронавірусної пандемії. 

— Ще тоді я була більше орієнтована на європейських чоловіків, оскільки працювала на міжнародну компанію, багато спілкувалася з іноземцями. Мені імпонувала їхня культура спілкування та вміння доглядати за собою, — визнає дівчина.

У Великобританії вона встановила Tinder (він зручний та дешевший за інші популярні онлайн-додатки для знайомства: eHarmony, Match, Bumble, якщо користуватися їхніми платними версіями), і зрозуміла, що англійців там майже не зустрінеш. Простіше це зробити у місцевому пабі в п'ятницю. Паби все ще залишаються місцем для знайомств, соціалізації та неформального спілкування. 

— В англійському тіндері дуже активні бразильці, мешканці Південної Америки, португальці, а ще індуси, — каже Лариса. — Індія — колишня колонія Великої Британії, тож індусів тут дуже багато. Однак варто пам'ятати, що вони з дуже патріархальної країни. Дружину синам обирає родина. На серйозні стосунки не розраховуйте. 

Трішки менше французів, італійців, американців, південно африканців. З ними простіше побудувати стосунки, ніж з англійцями, але вони часто бояться спілкування з українками. Стереотипно думають, що українкам треба дарувати брендовий одяг, речі, витрачати на них багато грошей, щоб завоювати їхню прихильність. 

— Мої знайомі (або їхні друзі), які мають реальний досвід стосунків з українками, —  говорить Лариса, — навпаки у захваті. Навіть знаю англійців, які під час війни ризикнули поїхати зі своїми партнерками в Україну. Говорять, що Україна дуже гарна та недооцінена держава. 

Неемоційний не означає, що холодний 

Бути в парі з англійцем — досить комфортно, якщо зрозумієш особливості його характеру,, діляться співрозмовниці Sestry.eu. 

— У мене поки немає романтичних стосунків тут, — каже Аліса (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.),  — але дружу з кількома англійцями, споглядаю за знайомими парами «українка-англієць». Що приваблює в англійцях? Вони не мають вираженої агресивної маскулінності, не чекають від жінок, щоб вони були такими «принцесами», за яких все треба вирішувати. Вони із задоволенням готують, проводять час з дітьми. 

Не дуже емоційні — не означає, що холодні. Вміють бути підтримуючими та надійними. В Англії, як в багатьох інших розвинутих країнах, у 37 ще можна бути “young lady”, тоді як в Україні в такому віці  — жінкою під 40, а якщо до того ти самотня матір  —  це вже проблема не лише для роботодавців, а й на ринку наречених. 

— Інколи національний характер бере гору, —  каже Анастасія, — я чотири роки в стосунках з англійцем, який дуже залучений у підтримку України. Однак йому важко пояснити, чому я плачу після обстрілу дитячої лікарні, чому мені болить за людей, з якими особисто не знайома

Тут звертають увагу на зовнішність, однак не образять чи знецінять, якщо ви не типаж чоловіка. Часто зі спілкування можна знайти собі гарного та надійного друга. 

— У мене, переважно, позитивний досвід, хоча він не закінчився побудовою стосунків, — розповідає Лариса. — Було, правда, чимало дивних побачень. Часто це пов'язане з бажанням англійців на всьому економити. Якось чоловік запросив на побачення, вибрав ресторан. Кожен замовив велику порцію основної страви. Помилково спочатку винесли маленьку порцію, потім вже велику. Маленька залишилася на столі, її з'їв мій кавалер разом зі своєю великою порцією, але рахунок запропонував розділити навпіл. 

Ірландія: можете не захотіти другого побачення 

Так казали українки, які переїхали в Ірландію після повномасштабного вторгнення. Часто причина в тому, що під час спілкування виявляється, що перед вами не холостий чоловік, а separated. Це означає, що подружжя більше не живе разом, не веде спільного господарства, але офіційно не розлучене. 

Справа в тому, що в Ірландії розлучення офіційно дозволили лише у 1995 році, після референдуму, коли внесли поправку в конституцію. Однак і зараз чимало пар користуються правом на роздільне проживання. 

—  Все питання у фінансах, — розповідає українка Надія, —  не поділене майно, не визначена сума аліментів, яка влаштує дружину, видатки на адвокатів. Отже, в результаті чоловіки, які шукають партнерку на сайтах знайомств, часто мають багато особистих проблем. Іноді вони навіть не можуть запросити жінку кудись, окрім номеру в поганому готелі, оскільки живуть у приватних будинках або гуртожитках без окремої ванної кімнати чи туалету.

В ірландському Tinder можна знайти багато спільного з англійським: там багато іноземців, мігрантів, біженців, а також людей, які не прагнуть реальних зустрічей, а цілком задовольняються онлайн-спілкуванням

Вплив церкви відчувається на ставленні до сексу. Його сприймають не як джерело задоволення, а засіб для продовження роду. Згідно зі спостереженнями наших героїнь, це одна з причин, чому чоловіки тут не надто активні. Онлайн-подруга забезпечує йому емоційну підтримку, дає відчуття, що він не самотній, і це не вимагає жодних зусиль з його боку.

— Місцеві дуже обережні до нових знайомств, на сайтах багато одружених (як тих, хто живе з родинами, так і в розділених родинах), — говорить українка Оля, —  з місцевими далі “how are you?” (як ти?) майже ніколи не заходить далі. Я ще жодного разу не була з ірландцем на другому побаченні. 

Ще одна дивна місцева тенденція — чоловіки занижують собі вік, інколи на 10-15 років. Хоча в Ірландії українки не зустрічаються з ейджизмом. 

— У свої 47 років я почуваюся тут, як королева, — ділиться Ольга, — мені пишуть як 25-28-річні хлопці, які шукають «матусю», що навчить їх чомусь у ліжку, так і 40-60-річні «досвідчені вовки», які просять хоча б про одну ніч пристрасного сексу. 

Поруч з тим, Олена, яка вже два роки в стосунках з ірландцем каже, що він найкращий з чоловіків, якого вона коли-небудь зустрічала

— Мій партнер терплячий, турботливий, винахідливий, активний і теплий. Він дбає про мене, готує вечерю з вином на свіжому повітрі, водить мене в похід. Ірландці дуже сімейні, люблять природу, шанують свої традиції, спортивні. Мій хлопець не був ніколи одруженим — можливо, це пояснює ситуацію.. Він робить все, щоб нам разом було комфортно. 

Що радять дівчата тим, хто тільки наважується шукати пару на сайтах знайомств у Великій Британії чи Ірландії? Цінувати та поважати себе, не погоджуватися на стосунки, які вас не влаштовують. Необхідно розуміти, що пошуки можуть бути тривалими, тож отримуйте задоволення від процесу. Шукайте не лише чоловіка, а й людину, яка стане вам другом. 

‍* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Італію, наступна — довгоочікувана Іспанія. 

У Польщі неповнолітній працівник — це той, якому від 15 до 18 років. Згідно ІХ розділу Кодексу праці Польщі, людину можуть взяти на роботу, якщо вона закінчила 8 класів середньої школи та має медичну довідку про те, що конкретно ця робота не загрожує її здоров’ю. Також неповнолітній працівник повинен мати офіційну згоду на роботу від своїх батьків чи опікунів. До того ж підлітки віком до 16 років у Польщі можуть претендувати лише на роботу, яка не віднесена Радою Міністрів Польщі до окремого переліку «заборонених для молоді робіт». 

Але якщо для польських підлітків підробітки нечасто є життєво необхідними, їхні українські ровесники часто-густо змушені працювати, аби підтримувати родину й мати те, чого прагнуть. Тож Sestry поговорили з трьома українськими юнаками, які працюють у Польщі. Чому вони шукали роботу, де і як вони це робили? — запитали ми. 

Допомогти мамі, яка багато працює

‍18-річний Олексій Савченко з Кропивницького приїхав до Кракова в березні 2022 року. Каже, що вирішив шукати роботу, тому що родині потрібні гроші. 

— Ми тут з мамою вдвох. Розумію, що їй складно. Бачу, як вона багато працює. Хочу, щоб їй було простіше. До того ж мені потрібні власні гроші. На різне. 

В Україні я влітку працював на автомийці — робив те, що скажуть. Також мав досвід роботи з текстами. Розшифровував аудіодоріжки й перетворював їх на повноцінний логічний текст. Але зараз ці роботи для мене недоступні.

В ідеалі я б дуже хотів працювати з тваринами. Люблю їх. Я б гуляв з собаками, годував котів, доглядав би за тваринами у ветклініках, вичісував коней. Це мені приносить задоволення. Взагалі колись хотів би бути перекладачем або коментувати баскетбольні матчі. 

‍17-річний Максим Черничко мешкає під Варшавою. Розповідає, що мав плани поїхати в Європу до друзів. І на поїздку вирішив заробити самотужки:

— У мене є мама, дах над головою, мене годують, я ситий, але кишенькових грошей не вистачає на мої забаганки. У мене в 16 років були великі плани — поїхати до друзів у Європу, а на це мені під час війни грошей ніхто б не дав. То ж їх треба було заробити самому.

Я розглядав варіанти на польському OLX — допомогти комусь у дворі, зрубати дерево, прибрати за тваринами тощо. Але все це не принесло бажаного результату. Тоді як розпитування друзів і знайомих, які працюють, виявилось більш ефективним. Коли дізнавався, що хтось зі знайомих українців десь влаштувався (а більшість моїх українських приятелів працювали з 16 років, тоді як серед поляків працюючих підлітків я знаю мало), то допитувався, що і як.

‍Метод пошуку роботи «через друзів» має низку незаперечних переваг. Адже приятелі — це люди приблизно мого віку, схожі за витривалістю, розумом, правами

Звичайно, у мене була картинка ідеальної роботи — тобто роботи у задоволення, яка ще й приносить заробіток. Але відкрити ФОП у моєму віці і без освіти неможливо. До того ж потрібні були швидкі гроші на конкретну мету.

Кирилу Лісовському 21 рік, він живе у Кракові 8 років. Каже, що вже у 14 зрозумів, що хоче мати власні кошти і не просити у батьків. Тому вирішив шукати роботу. 

— Мені не було навіть 16, тому потрібен був дозвіл батьків, — розповідає Кирило Лісовський. — Шукав різну роботу: бариста, пакувальником на складі, продавцем у «Жабці», навіть працювати на будівництві був згоден. В ідеалі мені хотілося б мати якийсь пасивний дохід, але у моєму віці й без досвіду це не варіант. 

Під час пошуку роботи складнощі були різні. Стикався з тим, що вакансії не актуальні. Тобто об’яви про них висять, а коли телефонуєш, виявляється, що їх вже немає. Часто умовою для роботи було володіння англійською мовою, а я її не знав. Та й польську не дуже тоді знав. Зараз вже простіше. 

Взагалі я хотів би здавати в оренду електровелосипеди. Зараз це актуально. Хотів би почати з цього, а згодом розширитися до різних варіантів транспортних засобів. Я знаюся на цьому, бо працюю на електротранспорті кур’єром уже багато років. Дуже хочеться довести самому собі, що я чогось вартий. 

«Працюючи 2-3 дні на тиждень офіціантом, можна заробити до 2 тисяч злотих на місяць, а кур’єр, який доставляє їжу в дощ і сніг, отримає вдвічі більше»

Максим розповідає, що працював багато де. Через друзів знаходив роботу з прибирання потягів, збирання помідорів, на фабриці й офіціантом в ресторані. 

— Влаштуватися всюди виявилось нескладно, адже мене приводили туди друзі, та й всюди потрібні робітники, — пояснює юнак. — Складніше було витримувати кінські норми. А саме працювати під тиском наглядача на заводі по 12 годин без права перепочинку хоча б на 20 хвилин, фасуючи яблука (контингент робітників там був максимально неприємний для спілкування, що теж створювало дискомфорт). А ще я прибирав пилососом 450 крісел составу потяга протягом чотирьох годин; збирав помідори з землі та з кущів 10 годин поспіль у задушливих умовах теплиці, майже без перерв і знов-таки під тиском наглядачки.

— Всюди, де я працював, я не був офіційно влаштований, хоча на фабриці, де мив і фасував яблука, мені це пропонували. Але я сам відмовився — не хотів прив’язуватися, хотів бути вільним і працювати стільки, скільки треба мені.

Заробляв по-різному. Приміром, за прибирання одного составу потяга отримував 85 злотих (пізніше виявилось, що послуга коштує 120 злотих, а керівник просто клав собі різницю до кишені). Складна і нудна робота у теплицях з помідорами мені принесла 160 злотих за 10 годин. На заводі, де фасував яблука, за годину я отримував 20 злотих (неофіційно), тоді як офіційно влаштовані студенти отримували 25, а ті збирачі, які жили у хостелі при заводі — 15. Ще я працював помічником офіціанта у Варшаві й заробляв 17 злотих (а коли ще й мив посуд — 25). 

21-річний Кирило теж має чималий досвід роботи у Польщі. Бо почав працювати у 14 років:

— Я працював на будівництві, роздавав листівки, був продавцем у «Жабці» (те ще задоволення, якщо чесно). Зараз я кур’єр доставки, їжджу велосипедом. Будівництво було однією з перших робіт, яка принесла мені хороші гроші. Там моя праця виглядала як «підійди — подай, відійди — не заважай». Треба було носити багато важких речей, копати. Складно. Але я був задоволений своєю зарплатою — 1500 злотих на місяць. Пізніше, на інших об’єктах, мені вже більше довіряли, тому праця стала різномантішою і навіть цікавою. 

Робота у «Жабці» — один із найгірших моїх досвідів. Здебільшого через керівництво. Але там я добряче підтягнув польську, що теж корисний досвід. І заробив 3000 злотих за місяць.

Кур’єром доставки почав працювати, коли мені виповнилося 16. Мій друг підказав цей варіант. Тоді я шукав, хто із служб доставки міг би мене, неповнолітнього, взяти на роботу. Підписав «умову злеценя». Мама написала дозвіл. Після всіх інших робіт для мене це був ковток свіжого повітря. Я мав вільний графік, ніхто не стояв над головою, не контролював і не казав, що і як робити. Я зрозумів, що тепер я сам за себе і тільки від мене залежить, скільки я можу заробити. Кур’єром я працюю й досі. 

Робота кур’єра багато в чому залежить від бажання і сезону: коли холодно і дощ, довго не поїздиш. Але я екіпірований і навіть навпаки виїжджаю працювати в дощ, бо замовлень багато і тільки так можна заробити до 5000 злотих на місяць.

Кожна робота має свої нюанси. Кур’єром —  не виключення. Трапляються різні ситуації: смішні й не дуже, небезпечні й конфліктні. Маю викручуватися з кожної з них. Фізично мені було важко тільки на початку. Але я швидко втягнувся. 

«Пропозиції телеграм-ботів про роботу онлайн — суцільний обман»

Олексій — студент Краківського педагогічного університету. Тому роботу він почав шукати після завершення навчального року, в червні. 

— Спочатку шукав щось пов’язане з перекладацькою діяльністю (добре знаю англійську) або з текстами. Хотів знайти роботу онлайн. Це був би ідеальний варіант. Але знайти таке складно: одні роботодавці вимагають досвіду, інші — високої кваліфікації. А я — студент першого курсу, яка кваліфікація. 

Багато було різних пропозицій, які вимагали плату за якусь базу клієнтів. Або телеграм-боти, які перекидували з одного каналу на інший з вимогою підписатися. Суцільний обман. Думав, може вдасться знайти щось пов'язане з продажами в інстаграмі. Але там свої складнощі: «воронка продажів» і всякі специфічні речі, яких я не знаю. 

Зараз влаштовуюся кур'єром. Довго авторизовувався. Я український біженець від війни, маю песель УКР. Тож доводилося кілька разів відправляти документи. В одну службу мене не взяли, бо не було місць. Інша потребувала документів, яких у мене немає. Від третьої компанії зрештою отримав «так». 

Щоб працювати кур’єром, треба мати транспорт. У мене є старенький велосипед. Не знаю, наскільки його вистачить. Може, доведеться брати в оренду. Також треба придбати брендовану сумку для доставки. Вона коштує від 100 злотих. Дуже вже чекаю, коли зможу почати заробляти. 

«Шукайте роботу, де до вас ставитимуться як до людини, а не як до раба»

Олексій вважає, що починати шукати роботу варто ще під час навчання:

— Коли починається літо, охочих багато і можна не встигнути знайти щось нормальне. Як от сталося у мене. Також думаю, що можна починати з підробітків, а потім вже шукати щось постійне та стабільне. 

Кирило ділиться такими порадами:

— В гуглі чимало варіантів. Також можна шукати в групах у соцмережах. Звісно, багато залежить від умінь і досвіду. Але можна знайти й без досвіду. Як я колись. 

Максим радить шукати роботу серед знайомих, пробувати різне, аби зрозуміти свої можливості:

— Не зупиняйтеся на важкій праці, яка виснажує. Шукайте варіанти, де до вас ставляться як до людини зі своїми потребами, дослухаються, а не як до нелегального раба. Якщо ви навчаєтесь, шукайте роботу під графік, який узгоджується з навчанням,  дає можливість відпочити, відновити сили. Тоді у вас буде бажання знову йти і працювати — а отже, будуть гроші.

Фотографії з приватного архіву героїв

Тім Мак: То як Ти називаєш книгу: "Autocracy Inc." чи "Autocracy Incorporated"? 

Енн Епплбом: "Autocracy Inc." звучить краще. Проблема лише, що це чується наче: I-N-K (анг. ink — чорнило, — прим. пер.). Autocracy Ink! (Автократичне чорнило —  пер.)

‍Мені подобається. Думаю, що подвійне значення робить Твою книжку втричі кращою.

Причина, чому книга має таку назву, полягає в тому, що я витратила багато часу на пошуки метафори.

Відносини між сучасними автократіями такі, що вони не є альянсом, не є блоком. Я навіть не думаю, що вони є віссю, тому що вісь передбачає певну скоординовану діяльність. Це більше схоже на величезний міжнародний конгломерат, всередині якого є окремі компанії, які співпрацюють, коли їм це вигідно, але в іншому випадку займаються своїми справами.

Думаю, це найкращий спосіб описати групу країн, які ідеологічно не мають нічого спільного. У вас є комуністичний Китай, націоналістична Росія, теократичний Іран, боліваріансько-соціалістична Венесуела.... Ці країни мають абсолютно різні стилі керівництва і різні способи легітимізації своєї влади, але у них є кілька спільних рис. Однією з них є те, як вони експлуатують міжнародну фінансову систему. На відміну від найвідоміших диктаторів ХХ століття, більшість лідерів цих країн дуже зацікавлені в грошах, приховуванні їх і збагаченні людей навколо себе. 

Їм не подобається демократичний світ. Їм не подобається мова, якою ми говоримо. Вони не хочуть більше чути про права людини чи права взагалі

Про право на свободу слова чи право на вільну пресу. Вони також не хочуть чути про відкритість. Вони воліють робити свої справи за завісою таємниці. Вони не хочуть, щоб їх викривали інституції, національні чи міжнародні.

І всі вони вважають мову відкритості та прав своїм найголовнішим ворогом, тому що це мова, якою послуговуються їхні внутрішні опоненти — чи то рух Навального в Росії, чи то гонконгські демократи, чи то венесуельська опозиція. Всі вони використовують таку мову, тому що всі вони розуміють, що [відкритість і закон] — це те, чого вони позбавлені.

Autocracy Inc. — це спроба описати цю групу країн.

‍Ти багато пишеш про те, як диктатори створили цю мережу для крадіжок, відмивання коштів, пригнічення людей, стеження, поширення пропаганди та дезінформації. Я з великим інтересом прочитав Твій аргумент, що це не Холодна війна 2.0. Стверджуєш, що ідеали занадто розходяться, у них немає єдиної ідеології.

Але, читаючи книгу, я відчув певний фундамент, який об'єднує всі ці країни: Китай, Росію, Іран, Північну Корею. Це скоріше світогляд, а не приписана ідеологія.

Це світогляд нігілізму, цинізму і безнадії?

Думаю, маєш рацію, що саме ці настрої диктатори хочуть викликати у свого населення, і, можливо, у нас. Вони хочуть, щоб люди відчували, що політика — це царство плутанини і щось, чого вони не можуть зрозуміти.

Вони хочуть, щоб люди були цинічними, апатичними і трималися подалі від політики. Авторитарні наративи та авторитарна пропаганда відрізняються тим, що підтримують нібито стабільність і безпеку автократії на противагу хаосу і виродженню демократії. Це варіації між цим і російською версією, яка є потоком брехні, в результаті чого люди почуваються розгубленими і більше не знають, що є правдою, а що ні.

Так що маєш рацію: це все поєднується. Можна також сказати, що ще однією спільною рисою є своєрідний антипросвітницький світогляд — вони не хочуть раціонального мислення чи науки. Хочуть бути вільними від усіх стримувань і противаг.

Хочуть бути вільними від обов'язку відповідати на правду. Хочуть формувати світ відповідно до свого особистого бачення.

Це їхній підхід до світу. Отже, є речі, які їх об'єднують. І є речі, які їх диференціюють.

Я не маю на меті стверджувати, що вони всі однакові. Це не так, але вони мають схожі цілі і поділяють певні інтереси

‍Чи можемо ми, таким чином, вважати те, що зараз відбувається у світі, початком нової холодної війни —  чи все ж таки вважаєш, що це неправильний погляд на проблему?

Я вважаю, що це неправильно. Це правда, що це війна ідей. Але коли ми говоримо про холодну війну, то маємо на увазі географічний поділ, Берлінську стіну, а також припускаємо згуртованість протилежних сторін —  тоді як насправді її немає ні з жодного боку.

У світі також є багато країн, які насправді не належать до жодного з таборів і не переходять між ними. Є багато складних країн, таких як Індія, Туреччина та країни Перської затоки, які відіграють різні ролі. Іноді вони стають на один бік, іноді на інший.

Що я також хочу підкреслити, так це те, що в демократичних країнах є люди, які погоджуються з автократичним світоглядом. І вони не є марґіналами.

У Сполучених Штатах такі люди домінують у Республіканській партії, яка є однією із двох наших основних політичних партій. В інших країнах вони відіграють важливу роль у політичних коаліціях.

До країн, які Ти врахувала як частину Autocracy Inc: Китай, Росія, Іран, Північна Корея, додаєш ще такі, як Малі, Зімбабве та інші, які могли б повноцінно виступати під цим прапором. Вони не вражають мене як інноваційні країни, що розвиваються. Я не думаю, що за ними майбутнє. Уявімо себе на мить адвокатами диявола: чому ми повинні турбуватися про них? 

По-перше, я думаю, що Китай — це інноваційне місце, яке дуже зацікавлене в майбутньому штучного інтелекту і вкладає в нього багато грошей. Тому тут потрібно взяти великі дужки.

Безумовно, маєш рацію, що Малі не є ні для кого моделлю. 

Я навіть не думаю, що Росія є моделлю суспільства, в якому люди хотіли б жити або яким би захоплювалися. Але нам доводиться мати справу з ними, тому що вони мають справу з нами

Хоча вони не дуже привабливі, вони здатні завдати багато шкоди. Тому їхнє бачення негативне. Вони дуже зосереджені на нас. Вони хочуть нас ослабити.

Можливо, люди в Лондоні, Парижі чи Мадриді не прокидаються вранці та не відчувають загрози з боку Росії, Китаю чи Північної Кореї. Але в Північній Кореї є люди, які прокидаються щоранку і думають про нас. Вони зацікавлені в тому, щоб впливати на нашу політику. Вони зацікавлені в тому, щоб кидати виклик слабшим демократичним державам.

Іранські ставленики на Близькому Сході зацікавлені в тому, щоб кинути виклик і підірвати тамтешній порядок. У них є як військові, так і пропагандистські та інші засоби створення безладу, які вони готові використати проти нас. Ми можемо не хотіти піклуватися про них або думати про них, але я не думаю, що у нас більше немає вибору — і докази цьому навколо нас.

Дозволь мені сказати кілька слів про Україну. Чому Росія вторглася в Україну? Частково тому, що Путін має манію величі, у нього є образ лідера відновленої російської імперії, і він використовував цю риторику в минулому.

Але він також зробив це тому, що Україна здавалася йому ідеологічним викликом. Україна була ще однією великою слов'янською країною, яка була дуже корумпованою. Вона йшла в тому ж напрямку, що й Росія, стаючи дуже схожою на Росію у багатьох відношеннях. У бізнес-сфері також дуже домінувала Росія.

І все ж українці організувалися і через громадянську активність повалили цей режим і створили демократію. Іноді здається, що це досить хитка демократія, але все ж таки це демократія.

І навіть під час війни в Україні мають відчуття свободи слова і свободи розмов, чого в Росії не існує вже багато років 

Тому модель, яку представляє Україна, [модель] країни, яка прагне інтегруватися з Європою, яка хотіла би бути частиною демократичного світу, є дуже загрозливою для Путіна, тому що сценарій, якого він найбільше боїться, хоча зараз це може здатися малоймовірним, — це саме сценарій Майдану 2014 року. Він боїться громадянського активізму, який організується, щоб повалити його або якимось чином загрожувати йому.

Образи людей, які брали в облогу золотий палац Януковича наприкінці революції на Майдані, напевно, налякали його, бо саме цього він і боїться. Тож розбити Україну — це також розбити цю ідею і показати росіянам, що це не спрацює, і ми не дозволимо такій країні вижити.

Ще однією метою цієї війни було сказати Америці, Європі та решті демократичного світу: «Нам начхати на ваші дурні правила. І нам не заважає норма, яка, за вашими словами, існує з 1945 року, про те, що ми не змінюємо кордони в Європі силою. Нас це не цікавить. Ми покажемо вам, що це не має значення. І ми також покажемо вам, що вся ваша мова про те, що ніколи більше, ніколи більше не буде концтаборів, ніколи більше не буде тортур і вбивств в Європі — ми покажемо вам, що це нас теж не цікавить.

Ми створимо концтабори в окупованій Україні. Ми будемо викрадати дітей, забирати їх у батьків або з установ, де вони живуть. Ми будемо робити з них росіян. І ми будемо продовжувати проєкт знищення України як нації та держави». 

Це свідомий виклик мисленню західного світу

Я постійно використовую слово «Захід». Це стара звичка, але «Захід» — це неправильне слово — [маю казати]: «демократичний світ».

‍Очевидно, що Україна зазнає фізичного насильства, яке Ти описала. Вона також постійно піддається пропагандистським атакам з боку Росії через ферми тролів, які намагаються поширювати наративи, [покликані спровокувати] опозицію в суспільстві. Мене захопив один анекдот, який Ти помістила в книжці: у 2000 році Білл Клінтон виступає з промовою і жартує, що Китай намагається придушити інтернет — і всі в залі сміються.

Це було в Університеті Джона Гопкінса. В аудиторії було повно людей, які займалися політологією та зовнішньою політикою....

...розумних, інтелігентних людей, які багато думають про майбутнє. І Білл Клінтон сказав, що намагатися придушити інтернет — це все одно, що намагатися прибити желе до стіни.

Якщо подумати про розвиток політики у світі за останнє десятиліття, то здається, що суть цієї книги полягає в тому, що початкова обіцянка інтернету, глобального світу, який буде об’єднаний і вільний від урядового нагляду і контролю, ця початкова обіцянка, начебто, померла.

Я знаю, що журі ще не визначилося з цим питанням, але я хотів би отримати від Тебе відповідь на питання: чи був розвиток інтернету за останнє десятиліття корисним для людської свободи?

Інтернет певним чином відображає людську природу. Він став продовженням вже існуючих тенденцій. Тому мені важко сказати, добре це чи погано в цілому.

Це просто відображення того, якими ми є. Думаю, що зараз ми можемо досить чітко сказати, що соцмережі, які є особливою частиною інтернету, створили своєрідний хаос.

Вони докорінно змінили те, як люди розуміють світ, особливо світ політики та політичної інформації. 

Зараз люди отримують інформацію через короткі серії повідомлень на своїх телефонах. Відбулося своєрідне отупіння всіх і кожного. Я це бачу і чую

Створювати миттєві пропагандистські кампанії стало набагато, набагато простіше. Радянський Союз проводив те, що ми б зараз назвали активними заходами або кампаніями фейкових новин. Одна з відомих кампаній була пов'язана з вірусом СНІДу. Радянський Союз почав розкручувати теорію змови, що вірус СНІДу був винайдений ЦРУ і що вони його підкинули.

Ідея полягала в тому, щоб створити ехо-камеру, де люди почули б це з різних місць і повірили в це. Я думаю, що деякі люди по всьому світу повірили в це.

Зараз таку кампанію можна провести за годину.

Ти згадала, що інтернет є відображенням людської природи. Існує припущення, що демократія і свобода — це природне покликання людини, і що нас тягне до них сама природа людства.

Але якщо роздивитися світ, то можна побачити й те, що багато людей готові відмовитися від власної свободи заради відчуття безпеки, або відмовитися від своєї свободи, доки уряд нав'язує свій світогляд іншим людям, які їм не подобаються.

Цікаво, чи змінився Твій погляд на природу людини за останнє десятиліття.

Попередня книга під назвою «Сутінки демократії» була набагато більше присвячена цій темі. У ній йшлося про привабливість авторитарних ідей і, зокрема, про те, чому вони є привабливими для людей, які живуть у демократичних країнах.

Чим більше заглядати в книги з історії і приглядатись до витоків сучасних демократій, тим легше побачити, що більша частина людства протягом більшої частини своєї історії жила в умовах, які ми б зараз назвали автократією, монархією, диктатурою.

Демократії — це виняток. Їх дуже мало. Більшість з них зазнали невдачі. Я думаю, що майже всі вони зазнали невдачі в той чи інший момент. Потрібні величезні зусилля, щоб їх підтримувати. Навіть античні вчені, навіть Платон і Аристотель, писали про те, що демократії можуть зазнати невдачі. Тож не можна сказати, що це якийсь сучасний феномен.

Форми демократії, відомі в античному світі, також вважалися такими, що знаходяться в небезпеці бути зруйнованими через прихильність якоїсь сильної людини або розпаду. 

Тому я не думаю, що демократія — це нормально. Я думаю, що це, напевно, ненормально. І потяг, який люди відчувають до диктаторів, мене зовсім не дивує.

Розгляньмо  «Автократію Inc.» в контексті поточної ситуації в Сполучених Штатах. Ми говоримо одразу після того, як Дональд Трамп пережив замах і з'їзд, на якому він, здається, об'єднав Республіканську партію.

Наприкінці книжки Ти пишеш про Трампа, що «якщо йому коли-небудь вдасться націлити федеральні суди та правоохоронні органи проти своїх ворогів... то злиття авторитарного і демократичного світів буде повним».

Здається, Ти не дуже оптимістично дивишся на те, що може чекати на нас у майбутньому.

Що мене, чесно кажучи, турбує в Дональді Трампі, так це його прихильність до диктаторів, про яких я пишу. Не те, щоб це було таємницею або мусиш заглядати в секретні документи. 

Він говорить про це відкрито, про своє захоплення Сі Цзіньпіном, про своє захоплення Путіним, про своє захоплення навіть північнокорейським диктатором, який знищив свою країну

Північна Корея — бідна, сумна, репресована країна на противагу яскравій, успішній Південній Кореї. І все ж Трамп захоплюється Кім Чен Ином, диктатором Північної Кореї, тому що він жорстокий і, я думаю, тому що він залишається при владі протягом тривалого часу.

Другий аспект полягає в тому, що мене турбують трансакційні інстинкти Трампа, особливо під час другого терміну, якщо він переможе. Трамп не зацікавлений в альянсі демократій, спільноті цінностей або ролі Америки в підтримці стабільності та життєздатності демократій у всьому світі.

Його цікавить насамперед він сам. Його цікавлять власні гроші. Його цікавить, як його сприймають. Він зацікавлений у власній політичній стабільності — і зараз він зацікавлений у тому, щоб не потрапити до в'язниці.

Я боюся, що під час його другого терміну, коли він почуватиметься набагато менш обмеженим, інтереси його власних фінансів і фінансів його дітей стануть одним з головних рушіїв його зовнішньої політики. У цьому сенсі він вже буде схожий на одного з диктаторів, про яких я писала.

Він також може захотіти укладати угоди, які принесуть користь бізнесменам з його оточення.

Це не означає, що буде якийсь пакт між Америкою і Росією, чи Америкою і Китаєм. Можливо, і був би, але це було б зовсім не обов'язково. Ми б просто почали поводитися як ці диктатури

І наші лідери почали б поводитися як лідери цих диктатур — а ми не так вже й далеко від цього. Так що це зовсім не важко уявити.

‍Підсумовуючи нашу розмову: Ти присвятила цю книгу «оптимістам», і я мушу визнати, що мені тепер важко ідентифікувати себе з цим табором. Тому я намагаюся зрозуміти, як виправити траєкторію світу, яку Ти тут окреслила. Чи можливо це виправити? Як ми можемо відвернутися від світогляду, де ніщо не має значення, до чогось більш обнадійливого і більш демократичного?

Я думаю, що є коротка відповідь, яка стосується багатьох людей. Усіх нас. Ти, я, кожен, хто читає: поміркуймо, як ми можемо долучитися — в якій би країні ми не жили.

Як взаємодієте зі своєю демократією? Чи відіграєте в ній якусь роль? Як підтримуєте і наполягаєте на підтримці прав, які нам усім гарантуються нашими конституціями? Як переконуєте інших, що це важливо?

Дуже важливо голосувати. Дуже важливо брати участь у виборчому процесі в інші способи. Це найкраща порада, яку я можу дати звичайним людям.

У мене є цілий список речей, які могли б зробити уряди, і вони починаються з ліквідації інститутів, які уможливлюють клептократію в наших суспільствах. Це здається найпростішим і найпершим, що ми можемо зробити.

Але я думаю, що звичайні люди також можуть змінити ситуацію. Своєю участю.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

‍

Оригінал інтерв'ю під назвою «Чи перебуваємо ми в стані холодної війни?» з'явився на сайті Counteroffensive.news

Книга вийде польською мовою 12 вересня у видавництві "Agora".

‍