Суспільство

За даними, озвученими латвійською владою у місцевій пресі, щомісяця близько 630 українців користуються послугою тимчасового безкоштовного житла від держави, яку Латвія надає українським біженцям на перші три місяці перебування у країні. Раніше це були номери в готелях, але нещодавно у Ризі відкрили спеціальний будинок для українських переселенців (відреставрована будівля колишнього гуртожитку), де можна залишатися до 120 днів. Передбачається, що за цей час люди можуть знайти собі житло для довгострокової оренди.

Хоча статистика показує, що офіційно працевлаштовані лише дев'ять тисяч українських біженців, українки, з якими поспілкувалися Sestry, кажуть, що працюючих значно більше. Адже статистика враховує дані лише щодо найманих співробітників, а чимало українців працюють як самозайняті особи або є власниками бізнесу.

При зарплаті 700 євро доводиться віддавати 400 євро і більше за оренду житла

— Усі українці в Латвії, яких я знаю, працюють, — каже Єлизавета Руснак з Ірпеня, яка переїхала до Латвії у березні 2022 року. — Інакше тут не вижити — у Латвії немає високих соціальних виплат і можливості отримувати гроші, поки вчиш мову або інтегруєшся. Матеріальна підтримка є лише для деяких категорій, та й розмір її зовсім невеликий. Не вистачить навіть на оренду квартири.

Коли одразу після початку повномасштабного вторгнення Єлизавета приїхала до Риги, там було багато охочих допомогти українцям. Біженці зупинялися як у готелях, так і в квартирах місцевих.

— Поки українці жили в готелях, їм надавали разову виплату — близько 700 євро на людину, а потім ще 200 євро на місяць, — розповідає Єлизавета. — Протягом трьох місяців потрібно було знайти житло під оренду. У Латвії знайти квартиру нескладно, тут орендарі не вимагають робочих контрактів, гарантій чи кредитних історій. Аби були гроші на оренду. Хоча люди різні, і траплялися випадки, коли місцеві не хотіли здавати житло саме українцям, головною перешкодою була і залишається вартість житла. 

Після приїзду ми з дитиною зупинилися у родичів, і в процесі пошуку вже своєї квартири бачили, як те, що ще вчора коштувало 300 євро, на очах злітало до 350 і вище. Допомога з оплатою оренди від держави можлива лише у певних випадках — наприклад, якщо людина має інвалідність. Певну компенсацію (але вона не покриватиме вартість оренди) можна отримати, якщо доведеш, що місячний дохід на сім'ю не перевищує 500 євро. Знаю, що деякі українці одержують її і зараз. Але більшість моїх знайомих забезпечують себе самі.

Мені не довелося шукати роботу в Латвії, оскільки я маю можливість продовжувати працювати онлайн на український ринок (я коуч і ментор з тайм-менеджменту, планування та досягнення цілей). Я маю дохід і можливість платити за оренду. 

Зараз оренда однокімнатної квартири в спальному районі Риги коштуватиме приблизно 400 євро. У центрі — ще на 100-150 євро дорожче. Ціни на продукти у 2022 році були чи не вдвічі вищими за українські (зараз вони практично зрівнялися через подорожчання в Україні). У сусідній Литві ціни нижчі. 

Мінімальна зарплата у Латвії — 700 євро. Не впевнена, що тут можна прожити за ці гроші (особливо якщо потрібно орендувати житло). Проїзд у громадському транспорті для українців поки що залишається безкоштовним.

У працюючих українок з дітьми немає часу на мовні курси

Щодо роботи, то частина моїх знайомих українок задіяна у сфері обслуговування (клінінг у готелях, супермаркети, кафе), частина — як і я, працюють на себе. Коучі, психологи, логопеди — хтось продовжує працювати онлайн в Україні, хтось вже вийшов на місцевий ринок. Багато що вирішує те, який у тебе рівень латиської мови. Іноді роботодавці можуть взяти з далеко не ідеальною латиською, і люди вчать мову вже в процесі. У Латвії багато хто розуміє англійську та російську, тому так чи інакше ти можеш комунікувати з більшістю людей. Наші, які працюють у сфері обслуговування, носили бейджики «Я з України», щоб місцеві ставилися з розумінням, якщо вони не могли сказати чогось латиською.

Латиська мова досить складна, зовсім не схожа ні на українську, ні на англійську. Є безкоштовні мовні курси. Але це тригодинні заняття тричі на тиждень — робочий графік не дозволяє мені їх відвідувати. Більшість наших дівчат говорять те саме — якщо в тебе є діти і ти працюєш повний день, на курси часу немає. Тому вчу мову сама. Допомагає дитина — син цього року пішов у перший клас, і ми, по суті, навчаємось разом. 

Ще недавно я думала, що зі своїм рівнем латиської ніколи не зможу працювати тут як коуч. Помилялася. Зараз до мене вже ходять кілька латишок. Окрім роботи, я ще організовую тренінги і заходи для українок у Ризі. Намагаюся допомогти дівчатам вимкнути «режим очікування» і почати планувати майбутнє, хай навіть найближче. 

На відміну від нас, латиші неквапливі й не люблять змін

— Багато що тут ніби схоже на українське, але водночас зовсім інше, — каже Єлизавета. — Банківська система, система охорони здоров'я — все це у порівнянні з нашим спочатку стало шоком. 

Ми не втомлюємося дивувати місцевих лікарів своїми домашніми аптечками та самолікуванням. Тут люди не ставлять собі діагнози і не вирішують, коли пити антибіотик — для цього є лікар. Коли мені знадобилося зробити УЗД, я не стала чекати на прийом  через пів року у державній лікарні і звернулася до приватної клініки, де можуть прийняти протягом 1-2 тижнів. Це вихід, якщо не хочеш довго чекати, але за приватний візит доведеться заплатити 50-80 євро.

Спочатку мені здавалося, що ми з латвійцями ментально схожі. Тим не менш це не зовсім так. Українці здебільшого досить швидко відкривають душу новим людям. Латиші в цьому сенсі більш закриті, холодні. Навіть якщо ви добре ладнаєте з людиною, не потрібно сподіватися, що ви скоро станете близькими друзями. Серед латишів багато спокійних, неквапливих людей, які не люблять змін. Це добре помітно у колективах, де українці та латиші працюють разом. 

У той час, як українці постійно вигадують щось нове, латиші опираються ініціативам і хочуть, щоб усе залишалося так, як було

Вони кажуть: «Воно ж і так працює. Навіщо щось міняти, ризикувати?» Більшість людей тут не поспішають виходити із зони комфорту. Я іноді думаю, що в цьому підході щось є — можливо, нам теж іноді не завадить трохи уповільнити темп.

Для мене темп сповільнюється біля моря. Поруч Юрмала. Море майже завжди холодне, але прекрасне, як і вся природа. Осінь і зима тут зазвичай сірі й похмурі, о третій годині дня у нас зараз уже темно. Але море й краса навколо все компенсують.

— Для мене в Латвії атмосфера в усіх сенсах приємна, — каже киянка Олена Сириченко, яка з весни 2022 року живе у Ризі з донькою-школяркою. — Мені подобається, що серед латишів дуже багато творчих людей. Вони люблять співати, танцювати — і в такий спосіб насолоджуються життям. Вийшло так, що я теж знайшла себе тут у творчості.

Свіжі поправки до закону про українських біженців

Олена Сириченко — вчителька української мови та літератури. Без знання латиської їй вдалося знайти роботу в місцевій школі, а пізніше заснувати «Мистецьку лабораторію» — організацію, яка допомагає українським дітям інтегруватися за допомогою творчості.

— Коли донька пішла до місцевої школи, її класна керівниця, дізнавшись, що я теж вчителька, захотіла мені допомогти, і школа взяла мене помічником педагога — пояснює Олена. — Моїм завданням було допомагати адаптуватися учням з України, а також проводити уроки української, які спеціально для наших дітей зробили факультативом. 

Навіть незнання латиської (хоча я її вчу) не стало проблемою, бо для роботи потрібна була українська. У цій історії, безумовно, є елемент везіння, бо знаю українських вчителів, які довго не могли знайти тут роботу. Якщо робота не пов'язана з Україною та українцями і це інтелектуальна праця, то в більшості випадків рівень латиської має бути мінімум С1. Та й у побуті зустрічаються люди, які принципово не хочуть переходити на іншу мову.

Щодо моєї роботи, в школі з’явився проєкт підтримки української молоді. Ми з учнями 9 класу вирішили спробувати поставити виставу. Так було започатковано наш аматорський театр, а згодом і організацію «Мистецька лабораторія», яка допомагає українським дітям інтегруватися в Латвії. Ми ставимо вистави — і до нас уже приєдналися як українські діти з інших шкіл, так і латиші. Зараз готуємо Різдвяну коляду, шиємо костюми.

У школі, де починала, я вже не працюю: українські діти живуть у Латвії вже майже три роки, тому вважається, що вони вже мали вивчити латиську. Але ось відкрилася Міжнародна українська школа в Ризі, і тепер я працюю там.

Як і Єлизавета, Олена не отримує жодних соціальних виплат від держави.

— Кажуть, що сім'ям з невисоким доходом надається якась допомога, але в моєму випадку такого не було, — каже Олена. — На своїй першій роботі я отримувала 670 євро на місяць. 300 із них платила за оренду кімнати у спортивному гуртожитку, де ми жили. Держава вважала, що мій дохід є достатнім, і допомоги я не потребую. 

Латвія — доволі бідна країна, тут у цьому сенсі точно не як у Німеччині. Розраховувати потрібно лише на себе. Знаю, що деякі українці, які не можуть знайти роботу, стають на біржу праці. Але там щомісячна виплата — трохи більше ста євро на людину. Прожити за ці гроші нереально. Думаю, що матеріальне питання — це те, що тут хвилює українців у Латвії чи не найбільше. 

Минулого тижня Сейм Латвії вніс поправки до закону про підтримку українських біженців. Так, розмір місячних соціальних виплат для вразливих категорій (пенсіонери, люди з інвалідністю) збільшився: дорослі тепер отримуватимуть 377 євро, діти — 264 євро (досі це були 343 євро та 240 євро відповідно). Також було вирішено, що посвідку на проживання, яка надає українцям право жити та працювати у Латвії, тепер видаватимуть не на два, а на три роки. Влада вважає, що це рішення допоможе зменшити адміністративне навантаження на Управління з питань громадянства та міграції. Внесли поправки також до правил щодо інтеграції українських медиків. Було вирішено, що після трьох років у Латвії українці, які хочуть продовжувати працювати в Латвії медиками чи фармацевтами, мають підтвердити знання латиської на рівні В1 і вище.

Відповідно до даних Головного управління статистики Латвії, кількість українців у Латвії продовжує зростати. Поступово зростає і кількість тих, хто офіційно працевлаштувався. У відомстві кажуть, що найбільше українців у Латвії задіяні у сфері промисловості, мережах готелів та громадського харчування, а також торгівлі. Зазначається, що значна частина з них займається низькокваліфікованою роботою, такою як клінінг, кухонні та вантажні роботи. Правило «безкоштовного житла на перші 120 днів» все ще чинне — і влада обіцяє й надалі надавати його всім новоприбулим.

Фотографії з приватних архівів героїнь

Психологи стверджують, що за рівнем травматизації розлучення поступається лише смерті. Адже розлучення, в певному сенсі, теж є своєрідною смертю — це кінець родини, стосунків, спільного життя, мрій і надій на майбутнє разом «в горі й радості». 

Нещодавно Sesrty писали, що війна змусила український уряд шукати цифрові рішення для допомоги українським парам, які розділені кордонами та лінією фронту, аби вони могли швидко побратися. Втім війна не лише посилила розуміння цінності шлюбу, але й розлучила чимало пар. Для багатьох війна стала випробуванням на міцність стосунків і каталізатором розставання.

У важкі часи люди частіше розлучаються 

Згідно з даними World of Statistics за 2023 рік, Україна увійшла до п’ятірки країн світу за кількістю розлучень — 70% від укладених шлюбів. У першому півріччі 2024 року на 10 шлюбів приходилося 5 розлучень. 

Якщо до повномасштабної війни ініціаторами розлучення були здебільшого жінки, зараз тенденція змінилася — на розлучення стали частіше подавати чоловіки, стверджує суддя-спікерка Деснянського районного суду міста Києва Валерія Бобко в інтерв'ю «Українському радіо». 

Світовий досвід показує, що найбільший вплив війна має не на цивільних, а на військових. Ветерани, які бачили бойові дії, на 62% більше схильні до розлучення порівняно з тими, хто не брав безпосередньої участі у війні. І що довше тривають військові дії, то більше ризик розлучення, стверджує дослідження корпорації RAND. 97% розлучень сталися після повернення з бойових дій (і часто їх ініціюють жінки-військові). 

Разом з тим ці дослідження проводились у країнах, де цивільні партнери військових залишалися у звичному для себе середовищі. Тоді як війна в Україні має особливість — вона викликала наймасштабнішу міграційну кризу з часів Другої світової війни. Чимало жінок з дітьми перебувають за кордоном або переїхали в інший регіон, чоловік — часто на фронті або залишається вдома в Україні, далеко від родини. Перебуваючи в довгій розлуці, люди природно влаштовують своє особисте життя з тими, хто «ближче до тіла». 

Українка Ольга ділиться: «Я розлучилася, тому що вивезла дітей у безпечне місце, а чоловік настільки «злякався», що попросив «прихистку» в іншої жінки. Тепер маю намір залишитися жити за кордоном, оскільки одна у військовий час в Україні не зможу забезпечити основні потреби і належний розвиток себе та двох дітей. Мій вже колишній чоловік впевнений, що я сильна і впораюсь»…

Війна підсвічує проблеми шлюбів або чому шлюби руйнуються 

Якщо подивитися на проблему ретроспективно, простежується абсолютна залежність між потрясіннями в державі та змінами в особистому житті. У важкі переломні часи люди шукають підтримки, захисту й любові, тож збільшується кількість шлюбів, але водночас саме ці труднощі можуть стати причиною руйнування родин, створених раніше. 

Найбільша кількість шлюбів і розлучень сталась у перші роки незалежності України. З 1991 по 1994 рік було зареєстровано понад 200 тисяч розлучень щорічно. Це найвищі цифри за всю історію незалежної країни. Протягом наступних десятиліть ситуація стабілізувалася: у середині 2000-х, коли економіка стала відновлюватися, кількість шлюбів збільшилась, а розлучень — пішла на спад.

У 2020 році через пандемію COVID-19 шлюбів стало менше через карантинні обмеження, але й кількість розлучень знизилася через складнощі судових процесів.

Повномасштабна війна кардинально вплинула на динаміку шлюбів і розлучень.

У 2022 році в Україні спостерігався «весільний бум», оскільки люди прагнули укріпити родинні зв’язки в умовах невизначеності. Проте вже в 2023 році зросла кількість розлучень, і ця тенденція тримається досі. Соціологи прогнозують, що після завершення війни кількість розлучень знову зросте

Разом з тим якщо проаналізувати різні дослідження, то «війни» як причини для розлучення там немає. Вона лише підсвічує причини, через які руйнується шлюбний зв'язок. Одна з найголовніших — недостатня або неефективна комунікація між партнерами. Яка призводить до накопичення невдоволення та втрату емоційної і духовної близькості.

— Багато шлюбів розпадаються через невірність, втрату довіри, зловживання психоактивними речовинами одного з партнерів, конфлікти й уникнення шлюбних зобов'язань, — зазначає психологиня Ірина Овчар. — Хоча війна не є безпосередньою причиною розлучень, вона може посилити існуючі проблеми у відносинах, створюючи додатковий стрес, емоційну напругу, фізичну і психологічну відстань, а також різницю досвідів між подружжям, що перебуває в різних умовах.

«Я виходила заміж не за «сцикуна»

Однією з перших моїх знайомих, яка подала на розлучення після повномасштабної війни, стала 28-річна Оксана Ковтун (ім'я змінено на прохання героїні — Ред.). Колись це була гармонійна пара: високий стрункий блондин та тендітна сіроока блондинка, які познайомились під час навчання в морській академії. Він дарував велетенські букети квітів, влаштовував романтичні побачення на найвищій будівлі рідного міста, разом вони каталися на конях, велосипедах, займались дайвінгом, ходили в походи з наметами. 

Повномасштабна війна заскочила їх по різні боки кордону. Вона залишилася в Україні, він був у морі. Коли повернувся з плавання, оселився в Румунії, потім — у Польщі. Довго вмовляв дружину приєднатися, зустрілися через рік на зйомній квартирі в польському Вроцлаві. Домовлялися повернутися разом, але він так і не наважився — щоб не бути мобілізованим. 

Оксана була розчарована його позицією, особливо після року волонтерської діяльності, коли побачила силу духу інших українців, готових на все заради майбутнього країни: «Я виходила заміж не за «сцикуна». Цей рік я спілкувалася з найкращими українськими чоловіками та жінками, які пожертвували всім, щоб Україна збереглася, захищали нас. Як я можу дивитися їм в очі, якщо мій чоловік ховається? Я ніколи не відновлю повагу до нього. Хоча мені страшенно шкода». Їх розлучили швидко, бо не мали спільних дітей та майна. 

За три роки, відколи збираю історії про українських жінок-біженок, довелося вислухати десятки схожих історій про розлучення під час війни. Ось уривки історій, які чула останнім часом:

Інна, 39 років: «Ми роками жили заради дітей, наша родина залежала від його заробітків. Опинившись за кордоном одна з дітьми, я спочатку думала, що не витягну це все. Потім якось життя почалося налагоджуватися: вивчила мову, з'явилася робота, діти в школі. Ніхто на мене не тисне, не принижує. Поки що ми офіційно не розлучені, але подумки я вже не вважаю себе його дружиною».

Марина, 40 років: «Я постійно була в наших стосунках «гаманцем». Працювала на кількох роботах, всі гроші вкладала в його бізнес, а він програвав доходи в онлайн-казино. Мені навіть погрожували, що спалять будинок, якщо не допоможу розрахуватися. У Польщі мене й дитину безкоштовно взяла до себе родина, я працювала прибиральницею в двох місцях, щоб погасити кредити. Коли віддала останній борг, видихнула — більше до нього не повернуся. Їздила додому, щоб розлучитися».

Олексій, 40 років: «Ми виїхали в Ірландію разом з дружиною. Вона знайшла місцевого чоловіка та зібрала мої речі. Живу тепер поруч, бо хочу бачити дітей».

Мілана, 37 років: «Чоловік дуже переживав, щоб ми з дітьми виїхали. Сказав, що мені буде безпечніше за кордоном. Спочатку кожного дня дзвонив, писав, а потім дедалі рідше. Згодом дізналася, що у чоловіка є «бойова подруга». Повернулася, думала, що врятую шлюб, але не вдалося».

Ірина, 47 років: «Мій чоловік сильно змінився з початком війни. У нього почалася депресія, він став відлюдкуватим. Намагалася йому допомогти, але він тільки більше занурювався в себе. І зрештою подав на розлучення».

Любов, 61 рік: «Дізналася про роман чоловіка з молодшою жінкою після того, як виїхала з дітьми до Іспанії. У нас там був куплений готель ще до війни, і він мав приєднатися, але не їхав. Від друзів дізналася, що він давно має роман з молодшою на 24 роки жінкою. Ми розлучилися, вони побралися, і тепер він всім розповідає, що винна я, бо виїхала».

Втім інколи розлучення стається без надриву та драми. Війна лише підсвічує, що цим двом людям більше не по дорозі. Аліна Шубська розповідає свою історію:

— Наша з чоловіком сім'я була хорошою. Звичайно, були проблеми, зокрема мій алкоголізм, але ми справлялися. Єдиною причиною наших сварок було те, що ми дуже різні. Він спокійний і вдумливий, любить глибоко розбиратися у всьому, довго приймає рішення і зрештою створює геніальний продукт. Я ж — людина, яка швидко діє: придумала і зробила. Наші темпи не збігалися, і через це ми злилися одне на одного. Йому більше підходить життя в затишному містечку з власним садом. Моя мрія — власна квартира у великому місті, де на першому поверсі можна купити що завгодно. З початком повномасштабної війни ми дуже підтримували одне одного. А коли звикли до нових умов, якось тихо розійшлися.  Розлучилися у красивому вбранні, сходили до ресторану. Залишилися кращими друзями.

Чий біль сильніший? 

Біженці мають вищі показники розлучень та повторних шлюбів порівняно з іншими групами населення. Це пов'язано з кількома ключовими факторами: вони часто переживають високий рівень стресу та психологічної травми через вимушене переселення, втрату близьких, адаптацію до нових умов життя, стикаються з економічними проблемами, такими як безробіття або низька заробітна плата. Вони можуть відчувати соціальну ізоляцію в новому середовищі, що часто знижує рівень підтримки і збільшує ризик конфліктів у шлюбі​. 

Українка Світлана Максимець звертає увагу, що в онлайн-додатках для знайомств типу Тіндера чимало чоловіків навіть не приховують, що є «тимчасовими холостяками», поки дружина не повернеться додому, шукають когось, хто «зварить борщ та зігріє в ліжку». Вони виправдовують себе тим, що «дружина у безпеці, а я тут під ракетами та бомбами». 

У родинах, які вимушено розділились, відбувається зміна традиційних ролей: жінка перебирає на себе всі функції із забезпечення та вирішення проблем родини, а чоловік, який залишився вдома, має самостійно вести господарство

Психолог Ірина Овчар говорить, що чоловіки дуже важко переживають розділення родини. 

— Чоловікам дуже боляче залишатися на самоті, без родини та дружини поруч, спостерігати, як діти ростуть окремо, — пояснює психологиня.

Дехто справляється з цим легше, що напряму залежить від нервової системи та характеру, інші — складніше. Проблему посилює те, що люди не відчувають глибоко досвіду одне одного, адже опинились у різних умовах життя. Наприклад, військові мають справу з надзвичайним фізичним і моральним навантаженням. Цивільні в Україні стикаються з постійними тривогами, самотністю. Жінки, які виїхали за кордон, можуть не розуміти переживань своїх чоловіків через власні труднощі: пошук житла, роботи, організація навчання дітей, вивчення мови, адаптація до нового оточення і законів. Кожен з пари вважає свій досвід найважчим, а знецінення з боку іншого охолоджує стосунки. 

— Буває, жінка намагається розповісти про свої переживання та страхи, а чоловік навіть слухати не хоче, бо сам є наодинці зі страхом смерті, страхом загинути від удару ракетою. 

Якщо пара дійсно налаштована зберегти стосунки, вона має говорити на теми, які стосуються не лише побуту чи дітей, а й почуттів, емоцій, страхів. 

Інколи розлучення — це звільнення 

Психологиня Ірина Овчар багато працює з жінками за кордоном і з подивом для себе дізналася, що значна кількість жінок, які виїхали, на момент виїзду вже не мали почуттів до своїх чоловіків. 

«Вони вже не хотіли жити в шлюбі, але продовжували з різних причин — спільне житло, недостатня зарплата для утримання себе і дітей. До війни розлучатися не було явної причини. Коли жінки виїхали, знайшли роботу, житло, відчули, що можуть жити самостійно. І це підштовхнуло їх на крок, про який вони підсвідомо думали раніше», — розповідає психологиня.

Інколи розставання «через війну» є звільненням від аб’юзивних або залежних стосунків. «Переїзд і фізична відстань від аб’юзера нарешті дали мені сил, щоб подати на розлучення» — діляться у закритому чаті жінки, які пережили домашнє насилля. 

Так само радіють ті, хто вийшов із залежних стосунків, зміг пережити зраду. Однак і вони кажуть, що це було непросто. Дарина Брикайло, яка нещодавно розлучилася через зраду, каже: 

— Для мене це було справжнім звільненням, адже три роки до того я жила в зрадах з боку чоловіка, намагаючись зберегти родину за будь-яку ціну. Розлучення стало єдиним шансом на самозбереження, і разом з тим це була і трагедія. Ми прожили 14 років у шлюбі, маємо трьох дітей. Це була болюча втрата, яку я пережила з гірким сумом — наче смерть близької людини.

— Для мене розлучення було важким кроком, який потребував багато сили і ресурсів. Не кожен може наважитися на це. Але найважливіше — в будь-якій ситуації думати про себе. 

Це — єдина порада жінкам, які розмірковують про розлучення.

На початку ХХ століття новопостала Українська Народна Республіка потребувала сміливих і розумних представників у світі, аби довести свою здатність як міжнародного гравця, досягти визнання УНР як незалежної держави, розповісти правду українців про їхню боротьбу з більшовиками, протистояти вигадкам російської пропаганди. 

— Не лише представників, але й представниць, — розповідає голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професорка Ірина Матяш. — Досліджуючи історію української дипломатії, я не раз переконувалась, що в середовищі міністерства закордонних справ чи закордонних місій були помітними й жінки. 

«В 1917–1919 в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн»

Ольга Пакош: Ви презентували в Кракові дві свої наукові праці — «Жіноче обличчя української дипломатії. Нариси. Спогади. Інтерв’ю» та «Спільні місця пам'яті України та Польщі. Офіційна і культурна дипломатія». Як почалося ваше зацікавлення жінками у сфері дипломатії?

Ірина Матяш: Це зацікавлення виникло, бо я тривалий час досліджую історію дипломатичної і консульської служби. До того ж маю честь очолювати Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Від 2017 (рік століття української дипломатичної служби) до 2021 року нам вдалося реалізували під патронатом МЗС України науково-просвітницький проєкт «Століття української дипломатії», провести молодіжні зустрічі «Європейські цінності і культурна дипломатія» за сприяння Фонду Ганнса Зайделя в Україні, розпочати незадовго до широкомасштабного вторгнення проєкт «Україна – світ: 30 (104)».

Але дослідження історії української дипломатії почалося ще раніше, коли я була директором Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства. 

У зв’язку з підготовкою відзначення 90-ї річниці української дипломатичної служби ми організували виставку архівних документів і показали іноземним послам у Києві оригінали, які засвідчували перебування дипломатичних представників їхніх країн у Києві в 1918–1919 років. Відтоді ця тема не відпускала. 

Не всі знали про те, що Українська Народна Республіка і Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського мали офіційні контакти з багатьма країнами, а також те, що упродовж 1917–1919 років в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн.

Україна також скерувала свої посольства і надзвичайні дипломатичні місії до різних країн. Перші місії УНР виїхали до країн-підписантів Берестейського мирного договору вже за часів Центральної Ради. Під час Гетьманату було засновано посольства в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, а також в Швейцарії та Фінляндії, з'явились місії в Румунії та Скандинавських державах, було призначено представників при Кубанському та при Уряді Всевеликого Війська Донського.

Найбільшу кількість дипмісій відрядила Директорія УНР

Упродовж грудня 1918 – січня 1919 з метою донесення до світової спільноти правди про Україну та її боротьбу за незалежність виїхали дипмісії до Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Латвії, Польщі, Румунії, Святого Престолу, США, Угорщини, Чехословаччини, Швеції, Швейцарії, на Кавказ.

Завдання домогтися визнання незалежності УНР державами-учасниками Паризької мирної конференції, виводу з української території іноземних військ, забезпечення допомоги в боротьбі з більшовиками дістала делегація до Парижу, а на підтримку їй була вислана пісенна місія Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця. 

Дипломатична боротьба за визнання європейськими країнами незалежності України тривала до 1926 року

Аж до припинення функціонування останньої надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині в 1924 році та формального закриття Посольства УНР у Швейцарії в 1926.

Натомість росіяни постійно намагалися показати, що в Україні тоді не існувало дипломатії, що вона не мала жодних міжнародних контактів. У такий спосіб російські науковці намагалися заперечувати державність України, до речі, як і інших країн, які мали нещастя входити до складу Радянського союзу. 

Наш проєкт «Століття української дипломатії» мав на меті вшанування українських дипломатів доби Української революції 1917–1921 років, проведення науково-просвітницьких заходів, а також спростування російських тез про неспроможність української дипломатичної служби як державного інституту. 

У другому проєкті «Україна – Світ 30 (104): офіційна і культурна дипломатія» ми хотіли показати, що українська дипломатія виникла не після відновлення державної незалежності України, а століття тому. Нам було важливо зберігати цей історичний зв’язок, плекати  інституційну пам’ять. Ми записали інтерв’ю з першими послами незалежної України початку 1990-х, які передали на зберігання до Центрального державного архіву аудіовізуальних і електронних документів.  

Досліджуючи тисячі аркушів архівних документів для документальних виставок і монографій, я завжди підсвідомо шукала імена жінок. Намагалася знайти відповідь на питання: хто була перша жінка в українській дипломатичній службі? Чи допускали жінок до керівних посад? Перед якими викликами поставали дружини дипломатів? Як склалися їхні долі? Так народився задум показати роль жінки в дипломатії через постаті кар’єрних дипломаток і дружин дипломатів, бо дружини — теж потужна сила в дипломатії. Так народився проєкт товариства «Жіноче обличчя української дипломатії». 

Репресії проти українських дипломаток

— Це і надихнуло вас зосередитись на постатях жінок?

— Швидше спонукало до архівних пошуків, оскільки інформація про працю жінок на дипломатичних посадах досить розпорошена, а спогади містять багато неточностей і суб’єктивних оцінок. 

Якщо говорити про початки української дипломатії, то це створення 22 грудня 1917 року Генерального секретаріату міжнародних справ. Тут працювали переважно молоді чоловіки, середній вік високопосадовців складав близько 30 років. Наприклад, першому міністру закордонних справ Олександру Шульгину на час призначення на посаду було 28 років.  

Першою жінкою на керівній посаді в міністерстві закордонних справ стала Надія Суровцова. Вона опинилася в дипломатичній службі випадково, але не лише першою серед жінок очолила структурний підрозділ міністерства, але й стала першим речником МЗС, почала застосувати інструменти, які зараз добре працюють у публічній дипломатії: приготувала виставку українських вишивок і бібліотеку українських книжок для дипмісії на Паризькій мирній конференції, а згодом використовувала благодійні концерти та покази української моди для збирання коштів на підтримку голодуючих в Україні. 

До речі, в Польщі подібну посаду обіймала Казимира Іллакович, котра була видатною письменницею, поеткою, перекладачкою, дипломатом і особистим секретарем маршалка Юзефа Пілсудського. 

А щодо натхнення — то це Катерина Грушевська. Донька видатного історика і голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, дослідниця українських народних дум і міфології народів світу, наймолодша членкиня Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, редакторка журналу «Первісне громадянство», етнологиня, знищена тоталітарним радянським режимом. Катерина стала однією з моїх головних героїнь, спонукала мене звернути особливу увагу на постаті жінок у дипломатії. 

До речі, в діяльності її мами — Марії Грушевської як дружини першої особи держави (Михайло Грушевський був головою парламенту, посади президента тоді не було) можна помітити зародження елементів публічної дипломатії першої леді. За спогадами сучасників, Грушевська намагалася відповідати своєму статусу також у стилі одягу. Вона стежила за модою і мала відповідний гардероб із вбранням «вечірнього», «візитового», «прогулянкового», «народного» стилів для участі в різних культурно-громадських акціях, вечорницях, ділових зустрічах. Використання для участі в публічних заходах вишиванок як популяризацію національного одягу можна вважати елементом модної дипломатії. 

‍— Повертаючись до Надії Суровцової, що саме вас зачепило в її історії? 

— Її історія сповнена неочікуваних поворотів долі. У січні 1919 року Надія Суровцова дістала відрядження до Парижу як секретар інформаційного бюро делегації УНР для участі в Мирній конференції. Передбачалося функціонування української бібліотеки чи принаймні полиці українських книжок. У складі делегації був також очільник Української телеграфної агенції Дмитро Донцов, перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин. 

Однак більшій частині членів делегації не вдалося дістатися Парижа. 

Повернутися до Києва теж не було можливості, бо на початку лютого 1919 року більшовики захопили місто. Чимало українських дипломатів залишились за кордоном. Надія переїхала до Відня. Вона вільно володіла французькою та німецькою мовами, спершу вчилась у Віденському університеті, захистила дисертацію про Богдана Хмельницького та українську державну ідею.

Невдовзі у Відні з'явилося дипломатичне представництво радянської України, яке очолював Юрій Коцюбинський. Серед завдань таких представництв була протидія дипломатичним місіям УНР, які ще продовжували свою діяльність у деяких країнах. Суровцова, довірившись Коцюбинському, стала співпрацювати з радянськими дипломатами, брала участь у різних заходах, організованих ними, і почала змінювати свої переконання, цікавитися комуністичним рухом. Навесні 1925 року Надія повернулась до Харкова. Вона була сповнена надій, але незабаром її репресували й вислали до сталінських таборів. Вже на засланні вона усвідомила, як трагічно помилилась і яким злом насправді була радянська пропаганда. Їй довелося пройти всі кола пекла ГУЛАГу.

Після звільнення і реабілітації Надія Суровцова повернулась до Умані, займалась громадською діяльністю, писала літературні твори й мемуари. У своїх щоденниках, які почала писати на засланні, переосмислювала пережите, відверто розповідала про здійснені помилки, намагалася викреслити з життя той час. Натомість дипломатична служба залишалась найяскравішою частиною її життя.  

‍— Як ви збирали матеріали для цього дослідження?

— Саме тому я і почала розповідати про Надію Суровцову. Читаючи її спогади, я зауважувала деякі деталі чи неточності, які можна було перевірити лише за допомогою архівних документів. А вони розпорошені в різних архівах. Основний масив архівних документів, пов’язаних з дипломатичною історією, де можна знайти інформацію, наприклад, про Надію Суровцову, зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тут є фонди Міністерства закордонних справ УНР, дипломатичних місій, іноземних дипломатичних представництв і консульств, документи дипломатів, дипломатичні паспорти.

Надзвичайно важливими у таких дослідженнях є також документи українських еміграційних установ і діячів так званого Празького архіву, частина якого зберігається також у Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Цей унікальний документальний комплекс розсекречений ще в 1990-х роках. Окремий фонд Надії Суровцової зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Так «по краплині» реконструювалася її дипломатична доля.

‍— Уявляю собі цю кропітку роботу, коли переглядаєш сотні документів в пошуках одного, який може все раніше знайдене підсумувати або ж навпаки змінити. Яке відкриття вас найбільше вразило? 

— Слід зауважити, що більшість представниць дипломатичного жіноцтва часів Української революції 1917–1921 років залишилась у вимушеній еміграції або була репресована. Тому крім українських архівів необхідно досліджувати також архіви закордонні. 

Також потребують уваги справи репресованих, що зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, частково — в Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Архівні пошуки — це справжній  детектив. Це захоплює! Завжди радила своїм студентам підходити до дослідження з такої позиції. Шукайте, складайте пазли, будуйте логічні зв'язки. Саме так і можна знайти потрібні дані.

Щодо відкриттів, можна згадати щоденник Катерини Грушевської. Виявлений у Центральному державному історичному архіві в Києві у фонді родини Грушевських. Він не був ідентифікований як щоденник Катерини, а зшитий разом зі щоденником Марії Грушевської. Рукопис містить цінні описи їхнього перебування у Швейцарії. Я опублікувала цей текст в  Українському історичному журналі.

Серед знахідок у зарубіжних архівах моя улюблена — «Дипломатична історія України» Євгена Слабченка (Ежена Деслава). Дякуючи видавництву «Кліо» і програмі «Українська книга», знайдений у Вінніпегу рукопис опубліковано в Україні. 

Ну і знахідки дипломатичних паспортів, коли ти вже не очікуєш знайти фото тієї особи, яку шукаєш, і натрапляєш на офіційний документ…

‍— На чий? 

— Мені було дуже важливо знайти паспорт Марії Бачинської. Він зберігся також у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тендітна, вишукана жінка зі сталевим характером, переконаннями і цінностями. Але на дипломатичному паспорті вона виглядає досить неофіційно.  

‍— Марія Бачинська — це дружина Дмитра Донцова, так?

— Так. До речі, Марія Донцова (Бачинська) — це жінка на дипломатичній посаді і дружина співробітника дипломатичної місії. Дмитро Донцов деякий час очолював інформаційне бюро Посольства УНР у Швейцарії, а Марія  була співробітницею дипломатичної місії УНР у Данії, вона досконала володіла кількома іноземними мовами, що було надзвичайною перевагою під час добору кандидатів до складу дипломатичних місій. На жаль, ми досі не віднайшли могилу Марії Донцової у Нью-Джерсі. Сподіваюся, таки знайдемо.

Сучасні зірки й головні якості української дипломатії

— В сучасній Україні жінки-дипломати, на щастя, вже не рідкість. Про кого з них хочеться розповідати? 

— На початку 1990-х років жінка-дипломат все ще була великою рідкістю. Але йдеться не лише про Україну, така тенденція була в усьому світі. Наприклад, Ніна Ковальська, Тетяна Іжевська, Наталя Зарудна згадують, що на дипломатичній посаді на початку 1990-х років було три-чотири жінки, а думати про посаду посла жінці взагалі було нереально. 

‍— А хто була перша жінка-посол в незалежній Україні? 

— Після відновлення незалежності вперше на посаду посла була призначена Ніна Ковальська, а Наталя Зарудна стала першою жінкою в керівництві МЗС України на посаді заступниці державного секретаря МЗС. 

У лютому 1998 року Ніна Ковальська була призначена до Швейцарії, Ліхтенштейну, а в липні — до Апостольської Столиці (Ватикан) — спершу за сумісництвом, а в 2000 році як посол-резидент.

Це був безпрецедентний випадок не лише в історії відносин України і Апостольської Столиці, а й загалом в історії української дипломатії, бо вперше на посольську посаду в такому специфічному місці дістала призначення жінка

У складі посольства були лише вона та водій, а вся місія розташувалась в одній кімнаті — неймовірно скромні умови. Взагалі, я вважаю, що наші жінки на дипломатичних посадах — це люди з «тридцятьма руками і тридцятьма головами» в найкращому сенсі: вони вміють і знають усе. Ніна Ковальська яскраво це демонструвала: вона давала інтерв’ю, зустрічала студентів, провела першу українсько-італійську конференцію, доклала максимальних зусиль до підготовки візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну попри протидію росіян. Її роботу визнали як з боку України, так і з боку Святого Престолу, нагородивши відзнаками. Ніна Ковальська залишила Ватикан по завершенню каденції з нагородою Великого Хреста Ордена Пія ІХ.

Після неї на посаду посла при Святому Престолі і першого посла України при Мальтійському Ордені призначили ще одну надзвичайну жінку — Тетяну Іжевську, яка працювала там майже 13 років. Саме Тетяну Іжевську її польський колега назвав зіркою дипломатії.  

‍— Присутність жінок на дипломатичній службі і на місіях якось вплинула на якість дипломатичної служби, переговорних процесів? 

— Це, здається, стереотип. Ми багато дискутували на цю тему, тому свідомо обрали формулювання «жінки в дипломатії», а не «жіноча дипломатія». Поняття «жінка в дипломатії» в нашій концепції поширюється на кар’єрних дипломаток, дружин дипломатів, лідерок у сфері публічної дипломатії. Більшість успішних жінок на посадах послів відповідають на це питання однаково: не існує «жіночої» чи «чоловічої» дипломатії — є лише професіоналізм і покликання. Щоб бути ефективним у дипломатії, варто завжди пам’ятати відомі «три П» Геннадія Удовенка, де перше — професіоналізм, а за ним ідуть патріотизм і порядність. 

Це не залежить від гендеру, але від рівня освіти, вміння застосувати знання на практиці й здатності до самоконтролю. Важливу роль відіграють також психологічна стійкість, знання мов, уміння вести переговори тощо. Жінки-дипломатки зазначають, що жіноча посмішка не є ключовим аргументом переговорів. Визначальним фактором є професіоналізм.

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? ‍

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.

Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?

Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.

Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.

І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми —  мігранти.

Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».

Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.

‍Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....

Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.

З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії

Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша —  солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга —  берегиня, турботлива мама.

В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.

Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?

Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.

Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.

Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....

Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.

З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.

Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками? Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані. Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.

Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.

У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.

Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли —  особливо на початку повномасштабної війни —  було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі. 

Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів. А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?

У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.

В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.

В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах. 

Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців. У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок. Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку. Чи відчувають цю напругу жінки-біженки? Як би Ти це прокоментувала?

Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.

Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів

Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться. Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива. Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?

Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок —  чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися —  чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.

Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти —  чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?

А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?

Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.

А третій фактор?

Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?

Що мається на увазі?

Втеча від війни —  тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.

Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.

Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?

Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті. 

Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.

‍

Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.

Цьогоріч Премію Станіслава Вінценза отримав режисер, актор, генеральний директор та художній керівник Івано-Франківського національного драмтеатру Ростислав Держипільський. 

— Ми прагнемо передати майбутнім поколінням усе те, що робить з нас українців, що робить нас сильнішими, що робить нас незламними. Станіслав Вінценз пережив дві війни — Першу і Другу світові.

На нашу долю випало жити в часі третьої страшної війни, і від кожного з нас залежить зробити все, аби якомога швидше прийшла перемога

Ростислав Держипільський вміє творити мистецтво, яке розповідає про українське коріння і місце України у спільній Європі, — наголосив народний депутат України, засновник громадської організації «Демократичний форум» Микола Княжицький: 

— Творчість Держипільського — це не просто високе мистецтво, але і глибоке гуманістичне прагнення, близьке кожному, хто відчуває зв’язок з нашою культурою. Саме тому капітула обрала його лауреатом: за любов до людей, яку Ростислав дарує своїми творами, і за неповторність мистецтва, яке стало символом нашої національної ідентичності

Три дні поспіль у Києві всьоме відбувався форум Via Carpatia. Він став майданчиком для багатьох дискусій. Вперше у рамках форуму відбулась українсько-польська зустріч, де говорили про інвестиційні проєкти, енергетику, подолання ворожої дезінформації. 

— Ми можемо врахувати інтереси одне одного, щоб разом перемогти й бути великою потугою в Європейському Союзі, — зазначив народний депутат Микола Княжицький. 

Депутат польського Сейму, голова польсько-української парламентської групи Марцін Босацький, підкреслив, що немає у світі ближчого партнера для України, аніж Польща:

— Медовий місяць у польсько-українських відносинах закінчився, але це не означає, що підтримка України з боку поляків зникла. Ми бачимо проблеми між нами, але, як і раніше, більшість поляків хоче перемоги України у війні і прагне, щоб Польща допомогла їй перемогти.

Є внутрішні сили, але, на жаль, і зовнішні, як-от російська пропаганда, що розпалюють ворожнечу

Окрема дискусія була присвячена російській дезінформації. У Польщі, як і в Україні, російські пропагандисти намагаються розсварити суспільство різними маніпуляціями — і цього треба уникнути. 

— Важливо сказати, що між Україною та Польщею немає ніякої інформаційної війни, але є різноманітні «партизани», які час від часу десь з боку «підгавкують». На жаль, їхня діяльність дуже перешкоджає нашій співпраці. Мені здається, що ті старі історії, які колись нас розділяли й сьогодні продовжують впливати на наше співробітництво, слід залишити історикам та усунути з порядку денного. Партнери мають діяти на прозорій ідеологічній базі, — наголосив директор та головний редактор TVP World Міхал Бронятовський. 

Ідейний засновник Sestry.eu та багаторічний видавець Gazeta Wyborcza Єжи Вуйцік наголосив, що ЗМІ зараз є легким знаряддям для впливу російської пропаганди, зокрема, через тотальну кризу довіри та втрату економічної стабільності:

— Я вважаю, що найкраща відповідь на пропагаду та брехню — не спростовувати їх. Це лише виснажує наші ресурси і показує опоненту його важливість. Найефективніше — писати правду. Це покликання всіх журналістів, хоч це й складно і дорого.

Часто це також не дуже подобається аудиторії і загалом незручно для багатьох політиків

Однією із тем розмов на форумі Via Carpatia була відбудова України. Заступник міністра розвитку громад і територій України Олексій Рябикін повідомив, що масштаби руйнувань в Україні сягають близько $ 500 млрд:

— Це величезна сума і вона щодня зростає. Ворог не відступає від своїх намірів знищити Україну, знищити інфраструктуру, але ми маємо вистояти. Однак основні ресурси державного бюджету витрачаються якраз на ведення війни, на забезпечення потреб Збройних сил України. Зараз Україна дуже залежить від підтримки, від солідарності наших євроатлантичних партнерів.

Яцек Карновські, депутат Сейму Республіки Польща, державний секретар Міністерства фінансів та регіональної політики наголосив, що Україна не має чекати закінчення війни, аби розпочати відбудову:

— Зараз безумовно треба розробити всі можливі плани та проєкти відбудови. Але чекати не треба, критична інфраструктура потрібна зараз. Треба діяти у новому стилі, взявши найкращі технології з Європи, з Польщі.

Не потрібно чекати, треба вже налагодити співпрацю, ми готові до неї, щоб разом з вами приготувати всі проєкти й провести відбудову

У рамках сьомого форуму Via Carpatia також відбулась українська прем’єра вистави «Дзяди» — за твором Адама Міцкевича, створеної у співпраці українських і польських театральних митців

— Для поляків — це, напевно, найважливіший твір авторства Міцкевича, і саме завдяки Івано-Франківському театру та українцям ми зрозуміли суть твору. Виставу неодноразово демонстрували в польських театрах, і вона здобула велику популярність, — розповіла режисерка Майя Клечевська.

Ростислав Держипільський, художній керівник Івано-Франківського національного драмтеат зазначив, що сила і сенси твору є актуальними і сьогодні. В оригіналі — це польські студенти, які на той час скніли в російських тюрмах, а в постановці — українські полонені, які зараз сотнями перебувають у московитських тюрмах.

— Нашим основним меседжем є те, що сьогодні все російське вбиває. У виставі звучить багато російської мови, і це свідомий режисерський хід, щоб підсилити негативний ефект, адже ми розуміємо, що сьогодні мова є теж надпотужною зброєю, — наголосив режисер. 

Усі заходи форуму Via Carpatia 2024 наживо транслювались телеканалами «Еспресо» та TVP World. Sestry.eu став одним із медіапартнерів. 

Всі фото: Василь Чуріков та Кирило Авраменко

Вісім відремонтованих квартир для біженців передала Кракову організація Habitat for Humanity Poland. Вона реалізує проєкт «Агенція соціальної оренди», в межах якого квартири будуть передані тим, хто найбільше потребує підтримки. 

На ремонт восьми квартир пішло близько 900 000 злотих. Витрати покриті урядом Швейцарії та Агентством ООН у справах біженців (UNHCR) у межах проєкту «Заходи з соціальної та економічної інтеграції, зміцнення та забезпечення доступу до соціального житла для біженців». У результаті співпраці чотири квартири отримають мешканці Кракова, інші чотири — біженці з України. Вартість такої оренди значно менша за середню ціну на ринку житла. 

Заступниця президента Кракова Марія Кламан розповіла, що квартири будуть передані на умовах комунальної оренди:

— Житловий фонд Кракова невеликий: частка квартир, що належать місту, становить лише 3%. Це найменший показник серед великих міст Польщі. Ціни на оренду житла в Кракові зростають і поступаються лише Варшаві. Тому з соціальним житлом досить складно. 

Рішення про створення у Кракові Агентства соціальної оренди очікується наступного року, але я хочу запевнити вас, що ми будемо всіляко підтримувати житлову політику в Кракові за допомогою соціальних програм. 

‍Філіп Леклерк, генеральний директор UNHCR у Європі, вважає, що такі поєкти є особливо важливими для українських біженців зараз. Тому що перше питання, яке постає перед людьми, які тікають від війни в Україні, це питання житла: 

— Саме тому ми вирішили долучитися до цього проєкту. Програма працює в деяких країнах Європи. Вона адаптована під кожну країну, тому що всюди своя специфіка. Важливо комунікувати всередині суспільства, а також уряду із суспільством. Розуміти запити та виклики. Тільки в єднанні можливе покращення життя. Ми бачимо, що таке єднання працює — сьогодні Краків отримав 8 відремонтованих квартир для людей, які цього так потребують. 

Як взяти участь у програмі й отримати соціальне житло?

‍Марчін Марил, програмний директор фундації Habitat for Humanity Poland вважає, що Агентства соціальної оренди є особливо важливими ініціативами в нових реаліях життя. 

— Ми працюємо з темою соціального житла понад 10 років. Перший проєкт з’явився у Варшаві. Вартість житла зараз досить висока, чимало людей не можуть потягнути такі суми. Агентства соціальної оренди допомагають людині в новій країні.

Правила участі у програмі соціального житла визначає уряд конкретного міста, і в Кракові умови поки не прописані. Сподіваюся, вже до кінця року це стане відкритою інформацією. 

У Варшаві для того, щоб стати учасником програми, ви повинні відповідати наступним критеріям:

1. Підтвердження перетину кордону після 24 лютого 2022 року.
2. Проживання заявника перед приїздом до Польщі у зоні бойових дій. Карта зон бойових дій оновлюється на основі інформації з відкритих джерел.

Також заявники повинні належати до однієї з наступних груп:

1. одинокий батько/мати/опікун з дитиною або дітьми, який може і хоче працювати або влаштувався на роботу;
2. багатодітна сім’я, в якій хоча б один дорослий може і бажає працювати або влаштувався на роботу;
3. домогосподарство, в якому проживає особа з інвалідністю разом з непрацездатним опікуном;
4. домогосподарство, котре складається з непрацездатних осіб пенсійного віку (60+).

Фотографії: Bogusław Świerkowski & Habitat for Humanity

<frame>Усвідомлюючи, наскільки делікатною є тема Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, Sestry продовжують публікувати інтерв’ю з польськими й українськими істориками, зацікавленими у налагодженні ефективного діалогу між нашими країнами. Адже так важливо навчитися не тільки звинувачувати, але й чути аргументи одне одного<frame>

Ольга Пакош: Сергій Жадан та Віталій Портников в одній зі своїх розмов підняли тему екзистенційного характеру російсько-української війни. Чому, на вашу думку, ця війна має такий глибокий екзистенційний вимір? І як відрізняється її сприйняття в Україні та Польщі?

Лукаш Адамський: Відмінності є суттєвими. Україна бореться за своє існування як незалежна держава, за те, щоб існував український народ. Гинуть люди, громадянам країни постійно загрожують бомбардування, а чололовікам — мобілізація. Я кажу «загрожує», оскільки смертність висока, а добровольців бракує. Все це створює зовсім інший суспільно-психологічний фон, ніж у Польщі, і емоції українців — і це зрозуміло — набагато сильніші, гостріші, ніж у поляків.

У Польщі симпатизують Україні, яка воює проти Росії. Всі ми бажаємо їй перемоги не лише з моральних міркувань, але й тому, що ця перемога відповідає інтересам Польщі. Ми добре розуміємо, які можуть бути наслідки можливої перемоги Росії, в найгіршому випадку — повна окупація України. Це означало б, що Польща має готуватись до воєнної конфронтації з Росією.

У Польщі інша перспектива, адже різняться як інтереси, так і емоції. Польща набагато менше втрачає коштів у цій війні. Звичайно, Польща допомагає, постачає Україні військову техніку, підтримує економічно, і українські біженці, яким також допомагаємо, працюють у Польщі і заповнюють істотну прогалину на ринку праці. Тим часом Україну просто знищують, і це є принциповою відмінністю.

Друга важлива відмінність полягає в тому, що з точки зору польських інтересів ключовим є те, щоб Україна була в НАТО, щоб вона була в Європейському Союзі, щоб вона була стабільною і щоб Росія не виграла. Думаю, ніхто в Польщі не хоче, щоб Росія здобула перемогу в цій війні. Ми розуміємо, які були б наслідки. І ми не хочемо зміни кордонів внаслідок протизаконного застосування сили.

У Польщі панує переконання, що якщо Україна захиститься і поверне захоплені території, це вже буде великою перемогою. Звичайно, нам би хотілося, аби Україна повернула Крим і Донбас, Путін потрапив до Гаазького чи Божого суду, а Росія платила репарації Україні. Але не обов'язково тільки так має статись, аби ми могли говорити про перемогу. Саме ці відмінності в підходах є суттєвими.

В Україні більшість громадян вважає, що перемогти — це повернути Крим і Донбас. Тоді як поляки допускають інші сценарії перемоги

— Як Польща може підтримати Україну, щоб вона мала шанси перемогти? Чи є польська допомога ключовою у досягненні миру?

— Польща може постачати Україні військову техніку, підтримувати її фінансово і насамперед допомагати усвідомлювати західним союзникам, що не можна допустити укладення миру на умовах Путіна. Тобто не можна погоджуватись на «Ялту-2», на свідоме обмеження суверенітету України і утримання її поза Північноатлантичним альянсом як країну нейтральну, або ж змушувати погоджуватись на вимоги Кремля щодо російської мови як другої державної, не кажучи про визнання на рівні міжнародного права окупованих Росією українських територій.

Ми не можемо допустити, щоб Захід «вивертав руки» Україні, бо це не відповідає польським інтересам. Ось так Польща може допомагати.

Проте я можу одразу сказати, що для того, щоб ефективно підтримувати Україну, політики повинні бути не лише переконані в доцільності цього з точки зору польських національних інтересів, — таке переконання вже існує — але також має бути суспільна згода на таку політику. На щастя, в Польщі досі існує підтримка України.

Рівень цієї підтримки може певною мірою залежати від настроїв громадської думки. Маю на увазі, що це не є основним чинником, але настрої мають певне значення. Якщо ці настрої залишатимуться під впливом скептичного щодо України наративу, який частково зміцнюють політичні помилки українських політиків щодо Польщі, поле маневру для польського уряду може звузитися.

— Про які помилки йдеться?

— Насамперед комунікаційні. Польська влада пам'ятає, як президент Зеленський поспішав переконати Польщу визнати російську відповідальність за смерть двох громадян у Пшеводові, незважаючи на те, що всі ознаки — як з українського боку, так і з боку розслідування — вказували на те, що це була українська ракета. Ще перед розслідуванням президент Зеленський хотів, аби Польща оголосила, що це був російський снаряд. Це була невдала політична ідея.

Ще однією проблемою стали звинувачення у «зерновому геноциді» або ж аргумент, що Польща діє на користь Росії, блокуючи імпорт українського зерна чи не розблоковуючи силою рух на пунктах прикордонного контролю.

— Але так і було: польський уряд понад два місяці нічого не робив у справі із зерном на кордоні, навіть не було відомо, скільки зерна і куди їде. Україна могла трактувати це як дії проти держави, котра воює за свою незалежність.

— Я не є експертом, який спеціалізується на питаннях аграрного ринку, і також не маю детальних знань про реакцію польської адміністрації на загрози, пов'язані з масовим надходженням українського зерна до Польщі. Тому мені важко перевірити обґрунтованість звинувачень у «нічогонеробленні». Загалом же будь-які дії, що здійснюються в Польщі стосовно України, або їхня відсутність зовсім не обов'язково означають щось антиукраїнське чи проукраїнське. Адже багато залежить від того, як ці дії інтерпретують політики та ЗМІ над Дніпром. Можна прийняти принцип: спочатку зрозуміти, в чому суть певних дій чи бездіяльності, а потім уже, за потреби, дискутувати чи критикувати. Можна також піти іншим шляхом: спершу засудити, а лише через деякий час, коли емоції почнуть згасати, а шкода для України зросте, спробувати зрозуміти.

Повертаючись до попереднього питання — Україна мала право очікувати від Польщі вирішення проблеми блокади на кордоні, але вона все ж повинна була враховувати польський контекст. Польські фермери традиційно організовують протести, під час яких, на жаль, часто висипають зерно. Хтось, хто порадив президенту Зеленському звинуватити Польщу в Раді Безпеки ООН у таких речах, скоїв величезну помилку. Це значно підвищило політичну ціну ведення проукраїнської політики у Польщі. Як можна очікувати підтримки, коли у відповідь на допомогу, на вивільнення власних військових складів, отримуєш звинувачення у тому, що ти є «актором у російському театрі?»

Другою українською помилкою є нехтування Польщею. Чому президент Зеленський представляє свій план перемоги у Великій Британії, Франції, Німеччині та Італії? Звичайно, ми розуміємо, що Велика Британія та Франція є ядерними державами, але чому Німеччина та Італія? Це нагадує мені Мюнхенську угоду, коли чотири держави — Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія — «викрутили руки» Чехословаччині. При цьому ігнорується військово сильніша та політично проукраїнська Варшава — і цього я не розумію.

І зрештою є питання ексгумації. Незважаючи на те, що я знаю аргументи української сторони, вважаю, що пов'язувати право польських установ на проведення пошуків та ексгумацію жертв УПА на Волині з вирішенням спору щодо напису на існуючій могилі членів УПА в Польщі — формування, відповідального за те, що сталося на Волині у 1943-1944 роках — є неправильним. Така позиція сприймається, особливо людьми, менш обізнаними з українською політичною культурою, як відсутність готовності дотримуватися певних цивілізаційних стандартів. Часто  порівнюють  ставлення до ексгумації солдатів Вермахту, де немає перешкод,  зі ставленням до польських цивільних жертв злочинів УПА, де такі перешкоди є. Це дуже шкодить іміджу України.

Я знаю, що значна частина українських еліт — як інтелектуальних, так і журналістських, а також політичних — це розуміє, проте це питання все ще не вирішене. Чим довше ця проблема залишатиметься невирішеною, тим більше вона шкодитиме Україні.

— Але ж в питанні ексгумації вже була досягнута згода…

— Ні, не було згоди, була лише обіцянка з боку українського Інституту національної пам’яті, що вони самі проведуть пошукові та ексгумаційні роботи в селі Угли на Волині. Це була відповідь на запит, поданий до української влади приватною особою, пані Кароліною Романовською, яка дуже старалась, бо не могла дочекатись такого вирішення на державному рівні. Це її запит був позитивно розглянутий.

Однак ми говоримо про дещо інше — про запити, подані польськими державними установами, які мають право на такі дії, тобто Інститутом національної пам’яті. ІПН подав кільканадцять таких запитів. На жаль, ці запити блокуються.

Я радий, що запит пані Кароліни Романовської був позитивно розглянутий, але бачу певну небезпеку — хоча не стверджую, що саме так станеться — інструменталізації цього випадку. Йдеться про створення враження, особливо в польській та українській громадській думці, що немає блокади ексгумації, адже ось ми ведемо роботи в Углах. Натомість фактична проблема полягає в блокуванні запитів, поданих Інститутом національної пам'яті.

— Хіба не надто довго тема Волині не може розрішитись у польсько-українських відносинах?

— Занадто довго. Я також хочу, щоб ця проблема була вирішена.

— Темою Волинської трагедії часто маніпулюють у дискусіях про історичну пам'ять, а це надзвичайно сумно. Як ми можемо цивілізовано розв'язати цю проблему?  Можливо, поки триває війна, тему ексгумації слід відкласти?

— Справа настільки болісна і дійсно стоїть на заваді європейській інтеграції України, що ми не повинні витрачати час на її вирішення в повоєнний період

Якщо польські політики говорять, що це питання повинно бути вирішене зараз, може, нам це і не подобається, але означає, що справа невідкладна.

Щоб вирішити цю проблему, по-перше, польська громадськість повинна бути переконана, що немає ніяких маніпуляцій щодо Волині. Має існувати згода на те, щоб всі польські жертви могли отримати свої могили та хрести. Ніхто в Польщі не заважає подавати запити українським установам, які стосуються пошуків і ексгумації.

Є навіть цвинтарі військових УПА, тож чому їхні жертви не можуть мати своїх цвинтарів? Це є умовою sine qua non (без якої ніяк — Ред.).

Я не можу зрозуміти, чому війна повинна бути перешкодою для проведення ексгумаційних робіт, оскільки для цього потрібні лише фахівці. Це також потребує організації відповідних команд для таких дій.

— Що конкретно, на вашу думку, мав би зробити український уряд?

— Політично найважливішими є не негайні ексгумації, адже вони, ймовірно, займуть 20-30 років, а підтвердження того, що блокада не поширюється на польські державні установи і що Україна зацікавлена в тому, щоб усі жертви дочекалися могил і хрестів. Війна не повинна бути перешкодою, це можливо реалізувати.

Наступне питання — це переконання (яке, на щастя, змінюється), що поляків  вбивали не «зелені чоловічки», а Українська повстанська армія.

Коли йдеться про очікування польської громадської думки, то хотілось би бачити збалансований образ УПА, що, звісно, важко досягти під час війни, коли символіка УПА є частиною національної міфології в контексті боротьби з Росією.

Я готовий пояснювати полякам, що історія не є чорно-білою, і що все має свої відтінки сірого. Але етнічні чистки повинні бути представлені як етнічні чистки, не треба релятивізувати їх

По-третє, ми повинні думати про відповідальних людей з обох сторін. Я звертаюся також до поляків — людей, які розуміють, що таке діалог.

Діалог означає відкритість до аргументів іншої сторони. Це означає прийняття того, що моя позиція не на сто відсотків збігається з усталеною історичною правдою.

Діалог — це пошук рішення і бажання вислухати і зрозуміти аргументи іншої сторони. Якщо ми будемо доручати діалог людям, які переконані, що існує тільки одна правда — їхня національна — ми ніколи не зможемо дійти згоди

Проблему Волині можна вирішити тільки в діалозі, і до цього діалогу мають бути залучені різні середовища, і серед них націоналісти — як польські, так і українські. Однак цей діалог вимагає ментальної готовності обох народів відкритись. Ми повинні зрозуміти, що якщо хочемо вести цю розмову серйозно, ми повинні бути готові до висновків, які можуть не збігатися з нашими попередніми уявленнями.

Це, безумовно, змінить образ польсько-українських відносин на Сході Польщі. Але ще більше вплине на уявлення українців про історію їхньої країни. Ці уявлення змінюються, особливо щодо XVI та XVIII століть, завдяки відданій та чесній роботі українських академічних істориків. Потрібна також стратегія терплячості.

— Чи можемо ми сказати, що на сьогодні найбільший вплив на польсько-українські відносини має питання Волині?

— Це дуже поширена інтерпретаційна помилка — говорити про вирішення волинського питання, адже насправді польські політики говорять про дозволи на ексгумації, а не про зміну української історичної пам'яті або уявлень про Другу Річ Посполиту і Другу світову війну. Звичайно, така зміна є бажаною, але це не є предметом їхніх розмов.

Особисто я також хотів би певного перегляду уявлень українців і поляків про історію, яка здебільшого була спільною. Однак ми повинні зосередитися на тому, про що говорять польські політики, такі як віцепрем’єр Владислав Косіняк-Камиш, міністр закордонних справ Радослав Сікорський чи прем'єр Дональд Туск, які постійно наголошують, що йдеться про питання ексгумацій, і що це питання має бути вирішено.

Чую, що справа Волинської трагедії — це справа минулого. Так, минуло 80 років, але родини жертв все ще живі, і це не закрита справа. Це не часи повстання Костюшка, а зовсім свіжа історія. Українці також борються з травмою, пов’язаною з подіями XX століття, такими як Голодомор, сталінські репресії та чистки, коли багато жертв не мають своїх могил. У Польщі жертви мають могили; солдати Червоної армії, які загинули в 1939-1944 роках, поховані, і польська держава підтримує їхні кладовища, незалежно від стану польсько-російських відносин.

У польській культурі існує переконання, що відвідування могил, молитва за померлих і запалювання свічок — це важливий акт милосердя. Тому так багато людей у Польщі вважає, що якщо в Україні цього не розуміють, то це несумісність цінностей

— Чи може проблема цінностей впливати на те, як Польща ставиться до України? Чи може Польща, розуміючи український підхід до вшанування жертв, не прагнути глибшої інтеграції України з Європейським Союзом, зосереджуючись радше на допомозі з міркувань безпеки?

— Польща не хоче глибшої інтеграції України з Європейським Союзом? Ця теза — якась новина. Ні, я з нею не погоджуюся. Вважаю, що радше для західноєвропейських народів, особливо для німців, європейська інтеграція України становить проблему. До того ж напруженість і еволюція польсько-українських відносин сприяють укоріненню такого переконання.

Польща прагне, щоб Україна приєдналася до Європейського Союзу, хоча виникатимуть певні конфлікти, особливо в галузі сільського господарства і транспорту. Польща як країна, що межує з Україною, виграє від її інтеграції з Євросоюзом, а не втратить

Загалом польська економіка на цьому виграє, хоча певні сектори можуть зазнати втрат. Водночас слід пам’ятати, що стабільний і заможний сусід із потужною армією підвищить рівень безпеки Польщі. Це відповідає польським інтересам, що розуміють політичні еліти Польщі.

Однак усі повинні усвідомлювати, що конфлікти виникатимуть. Чим далі Україна просуватиметься у перемовинах з Європейським Союзом, тим більше таких конфліктів може виникати. Це природно; будуть розбіжності в інтересах, що стосуються сільського господарства і перевезень, оскільки обидві країни є конкурентами в цих сферах.

— Чи підтримують поляки членство України в Європейському Союзі?

— Я побоююся істерії в Україні, яка може призвести до звинувачень, що поляки щось блокують. Насправді Європейський Союз — це організація, створена для співпраці та вирішення конфліктів, але іноді вона також породжує напруження між державами, яке допомагає вирішити цивілізованим шляхом. Важливо пам'ятати, що Україна не увійде до Європейського Союзу на основі рівноправного договору обох сторін. Не варто вірити в чудові заклинання. Польща мусила пристосуватися до вимог Євросоюзу, тому Україні також доведеться поступитися в певних моментах. Питання тільки, наскільки сильно.

Кожна держава-член мусить ратифікувати розширення ЄС, що означає, що кожна країна має свої інтереси, які може враховувати під час переговорів. Ключовим є розуміння цієї динаміки та підхід до питання з тверезим розумом, щоб не дозволити емоціям впливати на політику. Політики, прагнучи зберегти популярність, можуть схилятися до популізму, що лише уповільнить процес інтеграції.

Підкреслюю, що серед польських політиків, з якими я спілкуюся, існує зацікавленість у членстві України в Європейському Союзі, що є позитивним сигналом. Збереження відкритого діалогу та розуміння реалій може допомогти зменшити напругу та побудувати кращі відносини між Польщею й Україною.

— Ви згадали, що Німеччина менш зацікавлена. Це німецький погляд на ситуацію, чи, можливо, німецько-російський?

— Німецький, бо йдеться про контроль над Європейським Союзом. Це мало пов'язано з відносинами з Росією, хоча Україна, безумовно, ускладнить нормалізацію відносин з Росією в майбутньому. Насамперед йдеться про утримання контролю над ЄС і над механізмом європейської інтеграції.

Німеччина мала уявлення, що Європою керуватиме німецько-французький тандем, а рішення, які вони прийматимуть, будуть акцептовані іншими членами ЄС і представлені як рішення цілої спільноти.

Проте розширення Європейського Союзу стало змінювати це бачення. Польща виявилася незручним членом, який конфронтаційно виступав проти певних німецьких інтересів. Можна обговорювати, чи була ця стратегія правильною чи ні, але ця стратегія переконала німецькі еліти, що Польща може стати проблемою.

Зверніть увагу, що й теперішній уряд також починають дедалі більше критикувати в Німеччині. Західні сусіди розуміють, що уряд Дональда Туска не такий, як вони думали. Німеччина стала жертвою певних ілюзій, забувши, що кожен польський політик відповідає перед польським суспільством і має дбати про польські інтереси, що також є в його власних інтересах.

Якщо Україна увійде до Європейського Союзу, Німеччина матиме ще менше контролю над цією організацією. Саме тому вона прагне змінити систему голосування й позбавити країни права вето в зовнішній політиці. Німеччина розуміє, що керувати ним, коли там буде Україна, буде важче, а отже, реалізація її інтересів також стане складнішою.

Відповідь українського політолога й історика Євгена Магди читайте в тексті «Діалогу не уникнути. Нотатки на полях інтерв'ю колеги»‍

У Грузії тривають мирні громадянські протести проти фальсифікації парламентських виборів, на яких переможницею себе оголосила правляча проросійська партія «Грузинська мрія». Міжнародні спостерігачі заявили про випадки підкупу та залякування виборців, а Президент України Володимир Зеленський сказав, що «сьогодні в Грузії перемогла Росія», яка «спочатку забрала частину Грузії, а потім змінила там політику й уряд на проросійські».

Влада Грузії вже формує списки так званих «іноземних агентів», і серед них є українські організації. Свого часу прийняття подібного закону в Росії призвело до узаконення репресій проти громадянського суспільства. Після ухвалення документа Євросоюз зупинив процес євроінтеграції Грузії, а США запровадили санкції проти «відповідальних за підрив демократії» в цій країні. Sestry розпитали українок, які виїхали від російської війни до Грузії, як їм живеться там зараз і чи з’являються «тривожні дзвіночки» про ускладнення ситуації.

Проросійська партія зіграла на страху війни

— За два роки життя у Тбілісі ні я, ні мої діти жодного разу не стикалися з поганим ставленням до себе чи до інших українців, — розповідає киянка Світлана Вишневська, яка зараз живе та працює у грузинській столиці. — Багато грузинів не підтримують провладну партію. Це люди з проєвропейськими поглядами, які володіють англійською, здобули освіту в Європі. За моїми спостереженнями, більшість молодих людей у Тбілісі саме така. Інші погляди є серед людей старшого покоління, але й про них я не сказала б, що вони люблять Росію.

Причиною того, що вони голосували за провладну партію, був страх війни. Я ніколи не бачила такої брудної передвиборчої кампанії, як та, яку тут проводила правляча партія. На їхніх бігбордах були фотографії зруйнованих росіянами українських міст і поруч відбудовані стадіони та дороги в Грузії — на контрасті. Основний меседж: голосуйте за нас, якщо хочете миру. Інакше буде так, як зараз в Україні. А грузини добре пам'ятають війни в їхній країні, які торкнулися кожної родини. І дуже бояться, що це може повторитися. Населення Грузії менше, ніж довоєнного Києва, а територія всієї країни — десь як наша Одеська область. Вони так і кажуть: «Ми маленькі, воювати в нас немає кому». На цьому страху війни й зіграла проросійська партія.

В Грузії є росіяни, але, на щастя, я з ними практично не перетинаюсь. Працюю координатором в організації, що допомагає українцям, і моє коло спілкування — українці та грузини. Мені пощастило досить швидко знайти роботу, для якої не потрібне знання грузинської: організація шукала людину з освітою психолога та англійською — а це саме про мене. Безумовно, знання грузинської не було б зайвим. Але грузинська складна, зовсім не схожа ні на українську, ні на англійську. У Тбілісі є безкоштовні мовні курси. Але я поки що в побуті користуюсь англійською — більшість грузинів її розуміють. Серед старшого ж покоління є ті, хто добре розуміє російську.

Діти Світлани ходять у місцеву школу та садок. Разом з тим старша донька навчається українською мовою.

— Щоб працювати або влаштувати дітей до школи чи садка, українцям не потрібно оформлювати жодних статусів, як це відбувається у країнах ЄС

—Ти просто приїжджаєш і живеш, — каже Світлана. — Спочатку українцям можна було залишатися в Грузії рік, потім термін продовжили до трьох років (але навіть якщо термін закінчився, можна виїхати і заїхати наступного дня знову).

Школи та садки безкоштовні. Моя донька навчається в українському секторі грузинської школи — такі сектори з початком повномасштабної війни з'явились у Тбілісі та Батумі, де мешкає більшість українців. Навчання відбувається українською мовою. Відмінність у школах — грузинська мова та історія серед предметів, а також 12 років навчання замість 11. Благодійники, чиїх імен ми не знаємо, досі оплачують трансфер дітей до цих шкіл у Тбілісі — тобто в якому б районі не проживала українська дитина, її забере автобус. Ба більше — цей український сектор дав можливість працевлаштуватися багатьом українським вчителям.

Від держави я не отримую жодних виплат. Грузія є небагатою країною, тут немає таких програм соціальної підтримки, як у країнах ЄС

Зарплати невисокі. Середня — 1000-1200 ларі (350-420 євро). Цих грошей може вистачити на продукти, але не на оренду (у Тбілісі ціни на оренду однокімнатної квартири стартують від 300 євро). Громадяни Грузії мають можливість оформити деякі пільги та субсидії.

Щодо українців, то є ті, хто отримує допомогу від неурядових міжнародних організацій. Здебільшого це доступно пенсіонерам, людям з дітьми до 18 років чи з інвалідністю.

Допомога невелика — близько 100 євро на місяць на людину. Також ці організації можуть допомогти з оплатою комунальних послуг або ваучерами на дитячий одяг. Щоправда після того, як у Грузії було прийнято сумнозвісний закон про іноагентів, постає питання, чи зможуть міжнародні організації продовжувати в Грузії свою діяльність.

Грузини вчать українську мову, а росіяни не звертають увагу навіть на грузинську

— Підтримка українських біженців на рівні держави була на початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry голова молодіжної організації українців у Грузії «Світанок» Катерина Козак. — Українців, яким не було де зупинитися, селили у готелях, і там вони могли жити безкоштовно кілька місяців — до початку туристичного сезону. Держава це компенсувала власникам готелю. Після того як розпочався турсезон і українці покинули готелі, їм стали надавати фінансову допомогу — 340 ларі (близько 100 євро). Але оскільки це навіть не половина вартості оренди у таких містах, як Тбілісі чи Батумі, чимало українців не змогли дозволити собі житло й поїхали до інших країн. Різкому стрибку цін на оренду нерухомості восени 2022 року сприяв наплив росіян, які виїхали з Росії через оголошену мобілізацію. Серед них було чимало платоспроможних.

Росіян, на жаль, багато і зараз. Це й не дивно з огляду на проросійський курс правлячої партії. Але серед грузинів я не знаю нікого проросійського. Мої знайомі грузини вважають результати виборів сфальсифікованими, виходять на протести — зокрема, з українськими прапорами… Я навіть знаю місцевих, які вчать українську мову. До нашої організації «Світанок» досі пишуть деякі місцеві роботодавці — мовляв, хочемо взяти на роботу саме українців.

А робота українцям потрібна. Основна перешкода в її пошуку — мовний бар'єр. Попри те, що тут більшість розуміє англійську, без знання грузинської опцій у людини небагато. Тому більшість українців працює у сфері будівництва чи сільського господарства. Наша організація допомагає із працевлаштуванням. Іноді нескладно знайти вакансію, але людина губиться, не знаючи, як скласти резюме, написати супровідний лист — і в цих випадках ми приходимо на допомогу. Ми також надаємо українцям можливість набути певних навичок, які вони можуть монетизувати, поширюючи при цьому українську культуру. Наприклад, люди створюють вишиванки традиційними українськими техніками — і така ручна робота високо цінується в Грузії.

— У Грузії заробляють непогані гроші ті, хто має власний бізнес, — наприклад, ресторани, нерухомість під здачу в оренду чи якийсь креативний проєкт, — розповідає Sestry українка Марія Микільченко, яка від початку повномасштабної війни приїхала до Батумі, а зараз живе у Тбілісі. — Також можна працювати онлайн на ринок іншої країни, що я і роблю. Я — IT-рекрутер, працюю на український та європейські ринки.

Оренда житла в Грузії набагато дешевша, ніж у країнах ЄС, і заробляючи в ЄС, тут можна нормально жити. А от якби я працювала в Грузії, то навряд чи змогла б. У більшості сфер зарплати тут є низькими. Моя знайома, яка в Україні працювала артдиректоркою і спробувала знайти аналогічну роботу в Грузії, була шокована, дізнавшись, що тут за це отримують 300-500 доларів на місяць. При цьому ціни на продукти відсотків на 30 вищі за українські.

Спочатку я жила в Батумі. На відміну від Тбілісі, ціни там навіть на довгострокову оренду житла залежать від сезону — орендодавець заздалегідь попереджає, що влітку квартира буде дорожчою. У Батумі мене сильно тригерили росіяни, які там на кожному кроці. І поводяться відповідно. Якось я стала свідком того, як російська дівчинка запитала у своєї мами: «А чому ця вивіска не російськими літерами?» На що мама відповіла: «Не звертай увагу», навіть не пояснивши, що це грузинська мова, бо вони в Грузії.

Я була рада переїхати до Тбілісі, де росіяни непомітні за межами своєї ком'юніті. На видноті в Тбілісі українські прапори, написи українською

Багато підтримки від місцевих і якась атмосфера легкості. Тут навіть якщо в тебе немає на даний момент роботи і ти не знаєш, як за кілька місяців платитимеш за оренду, ти не панікуєш, а… їдеш у гори. Саме так роблять грузини, зокрема у стресових ситуаціях. Їдуть і кажуть собі: «Якось воно буде». Тут неймовірно красива природа, і такі поїздки дійсно допомагають відволіктись і перезавантажитись.

У Грузії тебе ніхто не чіпає, не змушує вивчати мову чи працювати на місцевому ринку праці. Тут ти не є частиною бюрократичної системи, як, наприклад, у Німеччині. Але й розраховувати можеш лише сам на себе. Тож це водночас плюс і мінус.

Медицина у певному сенсі схожа на українську — немає черг, потрапити до фахівця нескладно. Прийом у лікаря у приватній клініці може коштувати близько 100 ларі (35 євро). З аналізами буде дорожче (я нещодавно здавала цілий пакет аналізів і заплатила близько 200 євро). Але з мінімальною зарплатою приватні клініки навряд чи є доступними. Також люди оформлюють медичні страховки.

Шопінг у Грузії інший — тут не купити багатьох європейських товарів та брендів, до яких ми звикли в Україні. Їх можна замовити онлайн, але доставка виходить відчутно дорожчою, ніж в Україні. Також тут дуже недешева б'юті-сфера, адже вартість матеріалів залежить від тієї ж доставки. У супермаркетах є чимало російських товарів. У мене склалося враження, що в Батумі їх було навіть більше, ніж грузинських, що знову ж таки пов'язано з політикою правлячої партії. Ця політика зараз дуже турбує українців у Грузії. Поки що ми маємо право тут жити, але оскільки влада не приховує проросійської позиції, ніколи не знаєш, чого чекати завтра...

Фотографії з приватного архіву

Олександра Кліх: Що таке проксенія?

Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.

Чи було воно того варте для греків?

Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.

‍Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.

Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.

Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.

Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.

Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.

Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія

Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.

‍Чи є вихід у ліберальних політиків? Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині. Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли. Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.

Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?

Я зараз трохи ідеалізую, добре?

Будь ласка.

Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.

А як бути з тими, хто не має жодних документів?

Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.

З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого — цінності: допомога тим, хто її потребує. Чи можливо взагалі це поєднати?

Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»

Ми всі знаємо, чим це обернулося.

Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.

Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив. Він накликав на нас популізм.

Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.

Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.

І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.

Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.

Так, я пам'ятаю.

Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії. Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного». Останнє речення справило на мене велике враження.

Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.

Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.

І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».

При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.

Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.

Чому Торо?

Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»

Складний принцип.

Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.

Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?

Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.

Що таке гостинність сьогодні?

Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».

Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.

Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.

Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?

Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.

Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.

Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.

Сьогодні це дуже ризикована вимога.

І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.

З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.

А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.

Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.

Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами

Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе». Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.

Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.

Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.

І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.

Чого це може навчити нас, поляків?

Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.

Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.

Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?

Інший виводить нас з рівноваги.

Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.

«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.

І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?

Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.

Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.

З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.

Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим

Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.

Як це все запровадити?

Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.

Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.

Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.

Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря. 

Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».

У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.

А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.

Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».

‍

Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.

‍

Переклад: Анастасія Канарська