Ексклюзив
20
хв

Від реабілітації до самореалізації. Як «Серце Азовсталі» допомагає оборонцям Маріуполя

Вони зустрічають з полону, допомагають стати на ноги та навіть опанувати інший фах. Проєкт «Серце Азовсталі» вже підтримав майже п’ять з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин

Наталія Жуковська

Оборонці Маріуполя під час відпочинку у горах. Фото: «Серце Азовсталі»

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вони обороняли Маріуполь героїчних 86 днів. Утім, 20 травня 2022 року за наказом вищого командування майже 2500 бійців здались у полон. Аби підтримати їхні родини та й самих військових після повернення з неволі, торік у лютому стартував проєкт «Серце Азовсталі». Усі, хто мають статус «захисник Маріуполя» можуть звернутися за допомогою.  

«Після 9-ти місяців полону було важко повірити, що ти вільний», — Дмитро Москва, 26-річний військовослужбовець

Військовослужбовець, оборонець Маріуполя Дмитро Москва. Фото: «Серце Азовсталі»

Через місяць після підписання контракту із 109-ю бригадою ТРО розпочалася повномасштабна війна. Ми базувалися у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Ми не розуміли, що відбувається. Думали, що чергові навчання. Коли почало «прилітали», все стало ясно. Нам видали зброю і відправили охороняти міст, який з'єднував правий і лівий береги міста. Згодом нашу групу у складі 15-ти чоловік перекинули на лівий берег. Ворог вже прорвався, і нас відправили на підкріплення. Росіяни йшли звідусіль. Не зрозуміло, хто стріляє, — свої чи чужі. Особливо страшно було від авіаударів. Ми розділилися, адже діяти невеликими групами було ефективніше і розумніше. Та згодом натрапили на ворога. Почалася перестрілка. Я отримав 4 кульових поранення. Три в ноги, одне — у руку. Всі кулі пройшли на виліт. Нас було 5-ро, троє отримали поранення. Ми наклали собі турнікети і намагалися просунутися до наших. Не дійшли якихось 500 метрів. Росіян було дуже багато. Ми бачили, як вони виводили цивільних людей із підвалів, ставили на коліна, ті тримали руки за головами. Ймовірно, їх перевіряли. Як старший групи я ухвалив рішення здаватися. І це було розумно, бо поранення з кожним кроком давало про себе знати. Так я і четверо моїх побратимів  потрапили у полон. Це було 19 квітня 22-го року.  

«Москва, за кого, с..ко, воюєш?»

Побачивши на моїй флісці напис «Москва», росіяни не повірили, що то моє прізвище. Думали, що я жартую. Та згодом, почали говорити: «Так ти за кого, с..ко, воюєш?» Відповідав: «Я вдома. Захищаю свою землю, на яку ви прийшли». Один з бурятів відірвав з фліски напис і начепив собі на шолом, зазначивши: «То буде мені, я ж з Москви». Їхні медики оглядали наші поранення. Побачивши свою відкриту ногу, я злякався. Боявся, що її відріжуть. Вони забрали наші якісні турнікети. Натомість, наклали радянську резинку, так званий Джгут Есмарха (гумовий джгут, призначений для тимчасової зупинки кровотоку. — Авт.). Посадили нас на БТР, та вже за півтора кілометра зупинили чеченці.

Ті одразу почали допит: «За кого воюєте? За Зеленського, за Кличка? Вас тут кинули». Мені так і не зрозуміло було, до чого вони називали мера Києва, якщо ми у Маріуполі. Вони все знімали на відео й одразу викладали у свій TikTok. Доречі, саме звідти моя родина дізналася, що я потрапив у полон.

Нас називали бойовиками і терористами. Спочатку тримали у вольєрі, схожому на собачий. Потім в якомусь сараї і вже згодом повезли у Новоазовськ. Там довантажили ще 15-ро людей і повезли в Донецький ізолятор. З нами їхав азовець. Коли росіяни дізналися про це, його допитували і били лопатою так, що той дорогою помер. За місяць була Оленівка. Там я пробув пів року. Найбільше діставалося азовцям. Особливо тим, у кого знаходили татуювання з українською символікою. Та найжорсткіші умови утримання були в Таганрозі. У камері, під постійним відеонаглядом, нас було десятеро.

Змушували вчити гімн Росії, співати його щоранку. У кожній камері була пам’ятка, де розписано, що означає російський прапор, його кольори. Не хочеш вчити — будеш битий. Причому карали всю камеру

Одного разу мене так побили, що я ледве до камери доповз. Причина — відкрив око, коли вели територією. Цього не можна робити. Били по ногах і п’ятках не палицею, а водопровідною пластмасовою трубою. Застосовували шокер у шию, спину та пахви. На допитах їх постійно цікавило, хто що бачив. Запитували: «Може ти бачив, як хтось мародерить? Де був сам? Скільки наших вбив?». Я кажу: «Та я взагалі стріляти не можу». Оглядали мої руки. А там була вм’ятина, бо я був кулеметником. Краще було просто мовчати. Чим тихіший — тим менше питань. Намагалися зламати психологічно. Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що вони вже дійшли до Дніпра. Харків, Херсон — під Росією. На підході Миколаїв. Агітували вступати в так званий загін добровольців аби воювати на їхньому боці. Казали: «Ти ж із Маріуполя. Куди ти поїдеш?».

Одного дня нас із зав'язаними очима нас повезли із СІЗО до аеропорту. В той момент були думки, що це обмін, але впродовж 2-3 годин польоту росіяни до нас періодично застосовували фізичну силу. За чутками — перед обміном полонених не б'ють. Тож я подумав, що нас просто перевозять до іншої в'язниці. Те, що це таки обмін, зрозумів лише, сівши в автобус. З полону мене звільнили 10 жовтня 22-го року.

Важко було повірити, що ти вільний. Не усвідомлював, що нарешті вдома

Далі було лікування. Мав багато проблем зі здоров’ям, починаючи від зубів і закінчуючи пораненням. Нога не заживала сім місяців. Трішки підлікувавшись, завдяки проєкту «Серце Азовсталі» з родиною поїхали на реабілітацію до Трускавця.

Дмитро Москва разом із донькою, яка народилася, поки він перебував у полоні. Фото: «Серце Азовсталі»

Поки я був у полоні, у мене народилася донька. Впродовж двох тижнів ми насолоджувалися часом з родиною, дихали свіжим повітрям, купалися у басейні. За потреби  можна було попрацювати із психологами. Та моя найкраща підтримка — дружина з дитиною. У мене третя група інвалідності. Однак я повертаюся на службу у свою частину. Наразі я в роті ударних безпілотних літальних апаратів. Координую роботу наших пілотів.   

«Нам сказали, що то фільтрація, яка триватиме не більше 180 діб. Я ж у полоні провів 10 місяців», — Володимир Капчук, 40-річний прикордонник

Прикордонник Володимир Капчук під час оборони Маріуполя. Фото: приватний архів

Початок повномасштабного вторгнення я зустрів з коронавірусом у маріупольській лікарні. До свого загону зміг приєднатися вже на «Азовсталі» 2 березня. Розуміння, що розпочалася повномасштабна війна, прийшло, коли по місту активно почала працювати авіація. Скидаючи авіабомби, Росія стирала з лиця землі багатоповерхівки. Під завалами лишалося багато цивільних, яких, на жаль, не можливо було врятувати. Були моменти, коли навіть через добу звідти лунали людські голоси. Утім, без техніки розібрали завали було нереально. Ми базувалися на «Азовсталі», але виходили на позиції у місто. Для мене найстрашніше було під час чергування впродовж двох діб дивитися на район, де перебували дружина і двоє дітей. Доньці було 15 років, а сину — 4 місяці. Район цілодобово горів, його постійно бомбили. Подзвонити було ніяк. Згодом виявилося, що всі будинки навколо них зруйновано, а їхній дивом вцілів. На щастя, 17 березня дружина та діти виїхали з міста. Я про це дізнався, коли виходив у полон. Нам дали можливість подзвонити.   

У полоні багато інстинктів вимикаються

Нам сказали це не полон, а так звана фільтрація, яка за Женевською конвенцією триватиме не більше 180 діб. Але, як виявилося, це все не так, тому що багато наших досі у неволі. Спочатку нас завезли в Оленівку. Однак з 25 на 26 травня 2022 року знову завантажили у машини. Ми думали, що це обмін, але з’ясувалося, що нас перевезли у СІЗО Таганрога. Під час «прийомки» одного хлопця забили до смерті. Вранці він помер. Таким моментів було багато. Загалом умови утримання, як і всюди, жахливі. Постійні побиття, допити.

У перші два тижні щодня били мінімум тричі вдень. Під час допиту стандартно використовували шокер, гумові палиці, били струмом по різним частинам тіла

Не відмовляли собі в ударах ногами і руками. Тисли морально. Говорили, що пів України вже забрали, що ми звідти не вийдемо, а поїдемо на північ Росії на довічне, тому що всі ми за російським законодавством — терористи. Майже у кожного запитували, чи бачили найманців-іноземців. Запитували вид військ, хто за посадою? Всі завжди відповідали — кухар або водій. Вони дивувалися: «А як так виходить, що одні кухарі і водії, а  майже 40 000 росіян  під Маріуполем поклали, не рахуючи техніки?». 

Через 4,5 місяця мене перевели у Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там ми жили у бараках по 70 осіб. Якщо порівнювати із Таганрогом, то годували краще.  Однак поїсти спокійно не давали. Аби дійти до їдальні, потрібно було пробігти через спеціальний  коридор, де стояло по 5-6 осіб із палками з обох боків. Тож ти біжиш, а тебе постійно б’ють. Назад повертаєшся так само. Та й на поїсти було мало часу. Давали не більше 2-х хвилин. Якось 526 осіб вони погодували за  27 хвилин. Там я провів 5,5 місяців. У лютому 23-го  я потрапив у списки на обмін.

Поранений хребет та реабілітація

Бойову травму я отримав ще у Маріуполі, перебуваючи на позиції. Для росіян кожна споруда — небезпека. І в одному з будинків перебували ми з моїм побратимом. Нам пощастило, що танк поцілив у кут. Інакше я б свою історію вам не розповідав. Був сильний удар цеглою по спині поперекового відділу. Лише після обміну з’ясувалося, що у мене  зміщення хребців на понад 20%. Після полону мене прооперували у прикордонному госпіталі. Встановили імплант на хребет, який з часом виявився неякісним.

Не витримав навантаження і зламався під час проходження служби

Я почав шукати варіанти, хто б міг мені допомогти і звернувся до «Серця Азовсталі». Вони ще після обміну цікавилися, кому що потрібно, але на той момент мене все задовольняло. Тож саме вони знайшли цього разу клініку і нейрохірурга. І 26 червня 2024 року мене знову прооперували. Під час п’ятигодинної операції мені встановили якісні імпланти з додатковою системою фіксації. Знаєте, на самому початку ти думаєш, що з тобою все нормально. У будь-якому разі на момент повернення додому у тебе ейфорія, ти кажеш, що у тебе нічого не болить і ти здоровий. Багато хлопців одразу просяться додому.

Тільки через деякий час усе починає вилазити. Психологічні травми теж

Завдяки «Серцю Азовсталі», цього літа я встиг побувати на Закарпатті у санаторії.

Володимир Капчук: «Хочу вивчитися на реабілітолога, аби допомагати таким, як я». Фото: приватний архів

Там впродовж 10 днів працював із психологами, які допомогли пропрацювати певні не зрозумілі для себе моменти. Звісно, часом бувають певні флешбеки у голові. Сниться «Азовсталь», полон, війна, загиблі побратими. Місяць-два спокійно, а потім — загострення. У мене пропадає сон, і за ніч можу поспати максимум до 2 годин. Дехто з хлопців починає зловживати алкоголь, хтось — наркотики. Для мене віддушина — риболовля. А ще у свої 40 поставив собі мету. Хочу вивчитися на реабілітолога. Знову ж таки «Серце Азовсталі» обіцяють посприяти в цьому. Розумію, що воїн з мене вже не дуже, а ось допомагати таким, як я, хочу і думаю, що зможу. 

«Ми є однією родиною», — Ксенія Сухова, директорка громадської організації «Серце Азовсталі»

Ми є громадською організацією, яка з'явилась за підтримки Ріната Ахметова. З його ініціативи було виділено мільярд гривень на два роки роботи проєкту. Завдання — допомогти людям, які, героїчно боронили місто Маріуполь впродовж 86 днів. Нашим ключовим партнером є держава. Ми підписали меморандум з Міністерством ветеранів, Міністерством соціальної політики, з координаційним штабом, тобто зі всіма, хто так чи інакше працює із захисниками.

У нашій команді понад 20-ро людей. Насамперед, це адміністратори та менеджери, які безпосередньо спілкуються з військовими і підбирають їм необхідну допомогу. Ми працюємо за запитом.

Мар'яна Чечелюк (у центрі), яка пробула у російському полоні майже два роки. Фото: «Серце Азовсталі»

Звернутися до нас можна, безпосередньо прийшовши до офісу, або звернутися на гарячу лінію — 0 (800) 600 114.

У нашому проєкті сім напрямків допомоги. Кожен захисник може обрати будь-які три. Це унікальна в Україні екосистемна підтримка, завдяки якій оборонці проходять шлях від реабілітації до самореалізації у цивільне життя. На сьогодні основна категорія тих, з ким доводиться працювати — повернені з полону та їхні родини. За час існування проєкту ми створили алгоритм роботи з військовими.

Перша програма — «Повернення»

Кожному, хто повертається з полону, ми видаємо digital-бокс. Це те, що допомагає захисникам бути на зв’язку та стежити за своїм здоров'ям. Туди входить ноутбук, навушники, павербанк, смарт-годинник, який допомагає слідкувати за пульсом. Також у боксі є сертифікат на 4 тис. грн для купівлі вітамінів та спортивного харчування. Якщо жінка повертається з полону, то додатково отримує beauty-бокс.

Digital-бокс, який отримують військові, повернувшись із полону. Фото: «Серце Азовсталі»

Друга програма — «Здоров'я»

Наше завдання — повернути якість життя військовим, наскільки це можливо. Для співпраці обираємо найкращі клініки України.

Оборонці Маріуполя в одній з клінік Києва. Фото: «Серце Азовсталі»

Захисники часом потребують складних операцій, протезування. 6-ро оборонців Маріуполя вже отримали протези. 15-ро — на черзі. Йдеться про біонічні протези, найсучасніші електронні коліна. Також у рамках цієї програми ми робимо повний чек-ап організму. Це близько 50 різних аналізів. Окремо йде стоматологія. Майже всі повертаються з полону без зубів. Багато хто потребує імплантів, реконструкції щелеп, вилучення осколків. Також ми співпрацюємо з центрами реабілітації. Працюємо у форматі «рівний рівному». Ті хлопці, які вже отримали протези і стали на ноги, приходять до своїх побратимів у шпиталі, реабілітаційні центри — підтримують і заохочують. Це дає гарні результати.

Третя програма — «Родина»

Ми постійно спілкуємось з родинами оборонців Маріуполя. У нас завдання створити ком'юніті гарнізону Маріуполь. Знайомимо їх між собою. Запрошуємо до Трускавця в санаторії. Торік було по 600 людей в один заїзд. Цього року таких родинних таборів вже було три. До того ж разом з сім'ями військовополонених чекаємо повернення їхніх рідних з полону.

Четверта програма — «Вдома»

У рамках цієї програми надаємо житло захисникам та захисницям міста Маріуполя, які мають 1 або 2 групу інвалідності внаслідок бойових дій.

Родина оборонця Маріуполя, вперше увійшовши до нової оселі. Фото: «Серце Азовсталі»

Це люди з важкими пораненнями — ампутаціями, на кріслах колісних. Тому, очевидно, що власними силами купити житло їм буде складніше ніж здоровій людині. Вже понад 100 квартир видано, плануємо 200.

П'ята програма — «Спорт»

Надаємо тримісячний абонемент до спортзалу та спортивний одяг. А ще — організовуємо спортивні кемпи «10 днів у Карпатах». Психологічне відновлення, підйом у гори, командна взаємодія, масажі, ознайомлення з місцевою культурою та підтримка один одного за принципом «рівний-рівному». Вони іноді кажуть: «Я хочу побути з побратимами, з якими був у бараці. На відміну від родини вони мене розуміють».  

Під час велозабігу. Фото: «Серце Азовсталі»

Шоста програма — «Захист»

У рамках програми надаємо первинну юридичну  консультацію щодо порядку отримання статусів, довідок та ін. документів, повʼязаних з проходженням служби, отримання пільг, державних виплат.

Сьома програма — «Майбутнє»

У рамках  цієї програми, складаємо комплексний план адаптації ветеранів у цивільне життя за допомогою навчання. Це і опанування нової сфери, курси, перекваліфікація, вивчення іноземних мов. У цьому напрямі нам допомагають кар'єрні ментори. Серед них є оборонець Маріуполя. Разом з психологом через тестування та спілкування вони допомагають ветерану визначитися із новим фахом.

Родини оборонців Маріуполя. Фото: «Серце Азовсталі»

Загалом через наш проєкт вже пройшло майже 5 з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин. Ключовий меседж, який я почула від наших родин: «Ви знаєте, а у серця є душа». І нам було дуже приємно, що ми не автоматично робимо свою роботу, а стаємо однією великою родиною.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому каже: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress