Президентка франко-української асоціації у Ніцці: «Наша мета — розповісти французам правду про війну в Україні»

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? ‍

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.