Ексклюзив
20
хв

Енн Епплбом: «Ті, хто пропагує «пацифізм» і готовий здати Росії територію, людей і ідеали, нічого не навчилися з історії XX століття»

«Оскільки я отримую премію миру, доречно зазначити, що фраза «я хочу миру» не завжди є моральним аргументом. Ось уже майже століття ми знаємо, що вимагати пацифізму перед обличчям агресивної, наступальної диктатури фактично означає умиротворення та прийняття цієї диктатури», — історикиня та журналістка у промові з нагоди вручення Премії миру німецьких книгарів 2024

Sestry

Енн Епплбом під час промови у Франкфурті, 20.10.2024. Фото: Martin Meissner/Associated Press/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Енн Епплбом — американська історикиня, письменниця та журналістка, яка багато пише про історію комунізму та розвиток громадянського суспільства в Центральній та Східній Європі. В 2004 вона отримала Пулітцерівську премію за книгу «Історія ГУЛАГу». А 20 жовтня — Премію миру німецьких книгарів 2024 в межах Франкфуртського книжкового ярмарку. Sestry публікують переклад промови Енн Епплбом з нагоди вручення цієї премії.

Промова Енн Епплбом з нагоди вручення Премії миру німецьких книгарів 2024

Ваші Високоповажності, дорогі друзі, колеги, книголюби й усі, хто зібрався тут у Франкфурті на цьому щорічному книжковому ярмарку, одному з найвизначніших фестивалів літератури у світі!

Дозвольте мені почати зі слів подяки вам, пане мер, і вам, Карін Шмідт-Фрідеріхс, за ваші добрі слова, а також подякувати журі за цю премію, яка стала для мене дійсно неочікуваною честю. Це честь для мене — опинитися в компанії попередніх лауреатів цієї премії, особливо романістів, філософів та поетів — усіх тих людей, що мають дар уявляти інші світи. Я ж навпаки — історикиня та журналістка, тобто людина, яка прагне пояснити і зрозуміти цей світ — а це завдання часто може менш надихати і менш задовольняти. Тому я особливо вдячна, що ви включили мене до цієї визначної групи.

Дозвольте також висловити особливу подяку Ірині Щербаковій, надзвичайній людині, яка почала свою карʼєру так само, як і я: опитуючи тих, хто вижив у радянському ГУЛАГу. Один лише нюанс: вона робила це на двадцять років раніше за мене, в час, коли робота з написання історії в Росії була небезпечною. Мені пощастило розпочати свою роботу над історією Радянського Союзу в 1990-х роках, в епоху, коли і ті, хто вижив, і історики могли вільно говорити, і коли здавалося — принаймні декому — що на основі засадничої, історичної правди, яку відкрили Щербакова та її колеги, можна побудувати нову Росію.

Ця можливість швидко згасла. Я навіть можу назвати конкретний момент, коли їй остаточно настав кінець. Це ранок 20 лютого 2014 року, коли російські війська незаконно вдерлися на півострів Крим. Це був момент, коли написання російської історії знов стало небезпечним. Тому що це був момент, коли минуле і теперішнє зіткнулися, коли минуле знов стало шаблоном для сьогодення.

Жоден історик трагедії не хотів би підвести очі, увімкнути телевізор і побачити, що ті речі, які він чи вона описували, повернулися знову. Коли я досліджувала історію ГУЛАГу в радянських архівах у 1990-х роках, я вважала, що ця історія належить далекому минулому. Коли кілька років потому я писала про радянський наступ на Східну Європу, я також думала, що описую епоху, яка закінчилася.

І коли я вивчала історію Голоду в Україні — трагедію, в центрі якої стояло прагнення Сталіна знищити Україну як націю — я не уявляла, що за мого життя подібна історія повториться

Але в 2014 році з тих самих радянських архівів були витягнуті старі плани, очищені від пилу і знову пущені в хід.

Для тих, хто забув про вторгнення в Крим, дозвольте мені нагадати, що сталося. Російські солдати, що захопили півострів, їздили на немаркованих машинах у формі без розпізнавальних знаків. Вони захопили урядові будівлі, усунули місцевих лідерів, заборонили їм доступ до їхніх робочих місць. У наступні кілька днів світ був спантеличений. Хто влаштував повстання? «Сепаратисти»? «Проросійські» українці?

Але я спантеличеною не була.

Я знала, що це російське вторгнення в Крим, тому що воно виглядало точно як радянське вторгнення в Польщу

Те вторгнення відбулось на сімдесят років раніше, в 1944 році. Його характерною особливістю також були радянські солдати в польській формі, підтримувана Радянським Союзом комуністична партія, яка вдавала, що говорить від імені всіх поляків, зманіпульований референдум і низка інших актів політичної фальсифікації, які були націлені заплутати не тільки польський народ, а й союзників Польщі в Лондоні та Вашингтоні.

Те російське вторгнення в Крим було лише початком. Після 2014, а потім і після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 ті жорстокі прийоми повторилися. Спочатку в Криму, потім в Донецьку і Луганську, потім під час окупації частин Харківської, Херсонської, Сумської та Київської областей російські солдати ставились до звичайних українців як до ворогів та шпигунів. Вони застосовували невиправдане насильство для тероризування людей в Бучі та інших місцях. Вони увʼязнювали цивільних за незначні порушення — наприклад, прив’язування стрічки з українськими кольорами до велосипеда — або іноді взагалі без причини. Вони створили катівні та фільтраційні табори, які можна назвати концтаборами. Вони трансформували заклади культури, школи та університети відповідно до націоналістичної, імперіалістичної ідеології нового режиму. Вони викрадали дітей, вивозили їх до Росії і змінювали їхню ідентичність, як колись робили нацисти в Польщі.

Вони відібрали в українців все, що робить їх людьми, що робить їх життєздатними, що робить їх унікальними

У різні часи, різними мовами такий тип агресії мав різні назви. Раніше ми говорили про совєтизацію. Зараз ми говоримо про русифікацію. Є також німецьке слово: Gleichschaltung (захоплення контролю над суспільними та політичними процесами, термін Третього Рейху — Ред.). Хоч би яке слово використовували, процес був однаковий. Він означає насадження автократичного свавілля: держави без верховенства права, без забезпечення прав людини, без підзвітності, без стримувань і противаг. Це означає знищення всіх натяків, залишків, ознак ліберально-демократичного порядку — того, що німецькою називають Freiheitliche demokratische Grundordnung (Вільного демократичного основного порядку). Це означає побудову режиму, визначеного як тоталітарний, який, як висловився Муссоліні, проголошує: «Все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави».

У 2014 році Росія вже була на шляху до перетворення на тоталітарне суспільство, вже ініціювавши дві жорстокі війни в Чечні, вбиваючи журналістів та заарештовуючи критиків. Проте після 2014 року цей процес прискорився. Російський досвід окупації в Україні проклав шлях до жорсткішої політики всередині самої Росії. Протягом років після вторгнення в Крим опозиція зазнала ще більшого репресивного тиску, незалежні установи були повністю заборонені. «Меморіал», унікальна історична та правозахисна група, була однією з них.

Цей глибокий звʼязок між автократією та імперськими загарбницькими війнами має свою логіку. Якщо ви щиро вірите, що ви і ваш режим мають право контролювати всі установи, всю інформацію, всі організації; в те, що ви можете відібрати в людей не тільки права, а й ідентичність, мову, власність, життя, тоді ви, звичайно, також вірите, що ви маєте право вчиняти насильство проти будь-кого. Ви також не будете виступати проти людських втрат, що завдає така війна: якщо звичайні люди не мають прав, влади, голосу, то яке значення має, живі вони чи вмирають?

Ця взаємозалежність зовсім не нова. Два століття тому Іммануїл Кант, в памʼять про якого була створена ця премія, також описав звʼязок між деспотизмом та війною. Більше двох тисячоліть тому Арістотель писав, що тиран схильний «розпалювати війни, щоб зберегти свою монополію на владу». Той самий аргумент і та сама цитата Арістотеля фігурували в одній з листівок, які поширювала в 1942 році в цій країні (тобто в Німеччині — Ред.) група спротиву «Біла троянда». Також у ХХ столітті Карл фон Осецький, німецький журналіст і активіст, став запеклим супротивником війни, не в останню чергу через те, що вона робила з культурою його власної країни. У 1932 році він писав: «Ніде немає такої віри у війну, як у Німеччині… ніде люди не схильні більше закривати очі на її жахи і нехтувати її наслідками, ніде солдатство не прославляється більш бездумно».

З моменту вторгнення в Крим у 2014 році цей самий процес мілітаризації, це саме прославлення війни охопило Росію. Тепер російські школи готують малих дітей бути солдатами. Російське телебачення заохочує росіян ненавидіти українців, вважати їх недолюдьми. Російська економіка мілітаризована: близько 40% національного бюджету тепер витрачається на зброю. Для отримання ракет і боєприпасів Росія тепер укладає угоди з Іраном і Північною Кореєю, які є одними з найжорстокіших диктатур на планеті. Постійні розмови про війну в Україні також нормалізували ідею війни в Росії, роблячи інші війни більш імовірними. Російські лідери тепер невимушено говорять про використання ядерної зброї проти своїх інших сусідів і регулярно погрожують вторгнутися до них.

Як і в Німеччині часів фон Осецького, критика війни в Росії не просто не заохочується. Вона незаконна. У 2022 році мій друг Владімір Кара-Мурза прийняв сміливе рішення повернутися до Росії і виступити проти вторгнення звідти. Чому? Тому що він хотів, щоб історичні книги зафіксували, що хтось виступав проти війни. Він заплатив дуже високу ціну. Його заарештували. Його здоров’я погіршилося. Його тримали в ізоляції. Коли він та інші люди, що були несправедливо ув’язнені, нарешті були звільнені в обмін на групу російських шпигунів і злочинців, зокрема вбивцю, звільненого з німецької в’язниці, його поневолювачі натякнули, що йому слід бути обережним, бо в майбутньому його можуть отруїти. Він мав підстави вірити їм, оскільки агенти російських спецслужб отруювали його вже двічі.

Але він не був єдиним. З 2018 року понад 116 000 росіян зазнали кримінального або адміністративного покарання за висловлювання своїх думок. Тисячі з них були покарані конкретно за те, що виступали проти війни в Україні. Їхня героїчна боротьба здебільшого ведеться в тиші. Їхні голоси не можуть бути почуті, оскільки режим встановив тотальний контроль над інформацією в Росії.

А як щодо нас? Як щодо всіх нас тут, що зібрались в історичній церкві (Церква Святого Павла, де 1848-1849 засідали делегати першого німецького парламенту — Ред.) — місці, що так тісно повʼязане з німецькою демократією, з німецькою ліберальною традицією?

Як щодо всіх нас в інших частинах Європи — що нам слід робити? Наші голоси не обмежуються і не придушуються. Нас не увʼязнюють і не отруюють за висловлення власних думок. Як нам реагувати на відродження форми правління, яка, як ми думали, назавжди зникла з цього континенту?

Окупація та знищення сходу України відбувається всього за день їзди на автомобілі звідси або за дві години польоту, якби аеропорти були відкриті. Це майже така сама відстань, як звідси до Лондона.

У перші, перевантажені емоціями дні війни, дійсно багато хто приєднався до хору підтримки. У 2022 році, як і в 2014-му, європейці знову увімкнули свої телевізори і побачили сцени, які вони знали лише з підручників історії: жінки та діти, які туляться на вокзалах, танки, що котяться через поля, розбомблені міста. У той момент багато речей раптом стали зрозумілими. Слова швидко трансформувались у дії. Понад п’ятдесят країн приєдналися до коаліції допомоги Україні, військової та економічної — альянсу, створеного з безпрецедентною швидкістю. Я сама була свідком, у Києві, Одесі та Херсоні, якою ефективною є продовольча допомога, військова допомога, європейська підтримка. Це здавалося дивом.

Однак поки війна триває, поступово виринають сумніви. І це не дивно.

З 2014 року віра в демократичні інституції та союзи різко впала — як у Європі, так і в Америці. Можливо, наша байдужість до вторгнення в Крим зіграла в цьому занепаді більшу роль, ніж ми звикли думати

Рішення прискорити економічну співпрацю з Росією після вторгнення, безумовно, створило як моральну, так і фінансову корупцію, а також цинізм. Цей цинізм був далі посилений російською дезінформаційною кампанією, яку ми ігнорували.

Тепер, зіткнувшись з найбільшим у наш час викликом нашим цінностям та інтересам, демократичний світ починає хитатися.

Багато хто бажає, щоб бойові дії якимось магічним чином припинилися. Інші хочуть змінити тему на Близький Схід, ще один жахливий, трагічний конфлікт, але той, в якому ми, європейці, маємо набагато менше впливу і майже не маємо можливості визначати розвиток подій

Світ Гоббса вимагає багато від наших ресурсів солідарності. Глибша залученість до однієї трагедії не означає байдужості до інших. Ми повинні робити те, що можемо, там, де наші дії зможуть щось змінити.

Поступово набирає силу й інша група, особливо тут, у Німеччині. Це люди, які не підтримують і не засуджують, а радше прагнуть стати над суперечкою — вірячи, або вдаючи, що вірять, що це моральний аргумент. Вони заявляють: «Я хочу миру». Дехто навіть у своїх закликах до миру всерйоз посилається на «уроки німецької історії».

Оскільки я сьогодні тут отримую премію миру, здається, це доречна мить зазначити, що фраза «я хочу миру» не завжди є моральним аргументом. Також доречно сказати, що урок німецької історії не в тому, що німці повинні бути пацифістами. Навпаки, ось уже майже століття ми знаємо, що вимагати пацифізму перед обличчям агресивної, наступальної диктатури фактично означає умиротворення та прийняття цієї диктатури.

Я зовсім не перша людина, яка вказує на це. У 1938 році Томас Манн, на той час уже в еміграції, приголомшений ситуацією в Німеччині та самовдоволеністю ліберальних демократій, засудив «пацифізм, який приносить війну замість того, щоб її викорінити». У 1942 році, після початку Другої світової війни, Джордж Орвелл засудив своїх співвітчизників, які закликали Британію припинити боротьбу. «Пацифізм, — писав він, — обʼєктивно є профашистським. Це елементарний здоровий глузд.

Якщо ви перешкоджаєте військовим зусиллям однієї сторони, ви автоматично допомагаєте іншій

У 1983 році, в цій самій церкві, Манес Шпербер, лауреат тогорічної Премії миру, також виступив проти фальшивої моралі пацифістів свого часу, які тоді хотіли роззброїти Німеччину та Європу перед лицем радянської загрози: «Кожен, — заявив він, — хто вірить і хоче змусити інших повірити, що Європа без зброї, нейтральна і капітулююча, може забезпечити мир в осяжному майбутньому, помиляється і вводить в оману інших».

Думаю, ми можемо знову використати деякі з цих слів. Багато хто в Німеччині та Європі, хто зараз закликає до пацифізму перед обличчям російської навали, дійсно є, викорстовуючи фразу Орвелла, «об'єктивно проросійським». Їхні аргументи, якщо дійти до логічного підсумку, означають, що ми повинні погодитися з російським військовим завоюванням України, культурним знищенням України, будівництвом концентраційних таборів в Україні, викраденням дітей в Україні. Це означає, що ми повинні прийняти Gleichschaltung.

Ця війна триває вже майже три роки — тож подумаймо, що б означали заклики до миру на початку 1942 року? Ті, кого ми зараз прославляємо як учасників німецького опору, — чи вони просто хотіли миру? Чи вони намагалися досягти чогось важливішого?

Дозвольте сказати це чіткіше: ті, хто пропагує «пацифізм», і ті, хто готовий здати Росії не лише територію, а й людей, принципи та ідеали, абсолютно нічого не навчилися з історії двадцятого століття.

Магія фрази «ніколи знову» зробила нас сліпими до реальності

Тижні перед вторгненням у лютому 2022 року Німеччина, як і багато інших європейських країн, вважали війну настільки неможливою, що німецький уряд відмовлявся постачати Україні зброю. І тут криється іронія: якби Німеччина і решта країн НАТО завчасно забезпечили Україну цією зброєю, можливо, ми могли б запобігти вторгненню. Можливо, воно ніколи б не сталося. Можливо, та нерішучість також була, як сказав вже згаданий Томас Манн, «формою пацифізму, що приносить війну замість того, щоб її викорінити».

Але дозвольте мені повторити ще раз: Манн ненавидів війну, як і режим, який її пропагував. Орвелл ненавидів мілітаризм. Шпербер та його родина самі були біженцями від війни. Втім саме тому, що вони так пристрасно ненавиділи війну, і тому, що вони розуміли звʼязок між війною та диктатурою, вони виступали за захист ліберальних суспільств, які так цінували. В 1937 році Манн закликав до «войовничого гуманізму, свідомого своєї життєздатності і натхненного знанням того, що фанатикам без сорому і сумніву не можна дозволити експлуатувати і знищувати принципи свободи, терпіння, скептицизму». Орвелл писав: «Щоб вижити, часто доводиться боротися, а щоб боротися, треба забруднити руки. Війна — це зло, але часто це менше зло». Що ж до Шпербера, у 1983 році він заявив, що «ми, старі європейці, які відчуваємо відразу до війни, на жаль, самі повинні стати небезпечними, щоб зберегти мир».

Дорогі друзі, дорогі колеги!

Я цитую всі ці старі слова та промови, щоб переконати вас, що виклики, з якими ми стикаємось, не такі нові, якими вони здаються. Ми вже проходили через це раніше, і саме тому слова наших ліберально-демократичних попередників промовляють до нас. Європейські ліберальні суспільства вже стикалися з агресивними диктатурами раніше. Ми боролися проти них раніше. Ми можемо зробити це знову. І цього разу Німеччина є однією з ліберальних спільнот, яка може очолити боротьбу.

Щоб перешкодити росіянам у поширенні їхньої автократичної політичної системи, ми повинні допомогти українцям досягти перемоги, і не лише заради України.

Якщо існує хоча б найменший шанс, що військова поразка може допомогти покласти край цьому жахливому культу насильства в Росії, так само як військова поразка колись поклала край культу насильства в Німеччині, ми повинні ним скористатися

Наслідки цього будуть відчутні на нашому континенті і в усьому світі. Не лише в Україні, але й у сусідів України, у Грузії, у Молдові, у Білорусі. І не лише в Росії, але й серед союзників Росії: у Китаї, Ірані, Венесуелі, Кубі, Північній Кореї.

Це не лише військовий виклик. Це також боротьба проти безнадії, песимізму і навіть проти дедалі більшої привабливості автократичної влади, яка іноді також маскується під фальшивою мовою «миру». Ідея про те, що автократія безпечна і стабільна, а демократії спричиняють війну; що автократії захищають якусь версію традиційних цінностей, тоді як демократії деградують — усі ці тези також лунають з Росії та ширшого автократичного світу, а також від тих, хто всередині наших суспільств готовий сприймати кровопролиття і руйнування, які завдає російська держава, як неминучі.

Ті, хто приймає знищення демократій інших народів, менш схильні боротися проти знищення власної демократії. Хибна занепокоєність, мов вірус, швидко поширюється через кордони

Спокуса впасти у песимізм реальна. Перед обличчям того, що здається нескінченою війною та навалою пропаганди, легше просто змиритися з думкою про занепад. Але памʼятаймо, що поставлено на карту, за що борються українці — і саме вони, а не ми, ведуть реальну боротьбу. Вони борються за суспільство, подібне до нашого, де незалежні суди захищають людей від безпідставного насильства; де забезпечені свобода думки, слова та зібрання; де громадяни вільні брати участь у суспільному житті і не бояться наслідків; де безпека гарантована широким союзом демократій, а Європейський Союз є опорою для процвітання.

Автократи, як російський президент, ненавидять всі ці принципи, тому що вони загрожують їхній владі. Незалежні судді можуть притягнути представників влади до відповідальності. Вільна преса може викрити корупцію серед високопосадовців. Політична система, яка наділяє громадян повноваженнями, дозволяє їм змінювати своїх лідерів. Міжнародні організації можуть забезпечити верховенство права. Саме тому пропагандисти авторитарних режимів робитимуть все можливе, щоб підважити мову лібералізму та інституції, які пильнують наші свободи, щоб висміювати їх і принижувати — як у своїх країнах, так і в наших.

Я розумію, що для німців це новий досвід — коли їх просять про допомогу, коли їх закликають надавати зброю проти агресивної військової сили.

Але це і є справжній урок німецької історії: не в тому, що німці ніколи не повинні воювати, а в тому, що німці мають особливу відповідальність виступати на захист свободи і йти на ризики заради неї

Всі ми в демократичному світі навчені бути критичними і скептичними щодо наших власних лідерів і наших власних суспільств, тому нам може бути незручно, коли нас просять захищати наші найбільш засадничі принципи. Але, будь ласка, почуйте мене: не дозвольте скептицизму перерости в нігілізм. Ми, решта демократичного світу, потребуємо вас.

Перед обличчям потворної, агресивної диктатури на континенті наші принципи, наші ідеали та альянси, які ми побудували навколо них, є нашою найпотужнішою зброєю. Перед загрозою відродження авторитаризму ми, представники демократичного світу, — природні союзники. І тому ми маємо тепер підтвердити нашу спільну віру в те, що майбутнє може бути кращим, що війну можна виграти і що диктатуру можна знову перемогти; нашу спільну віру в те, що свобода можлива, і що справжній мир можливий, на цьому континенті і в усьому світі. І ми маємо діяти відповідно.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому каже: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress