Суспільство

Про смерть Світлани Олешко повідомив у Фейсбуці письменник Сергій Жадан.

Журналіст та громадський активіст Євген Клімакін зазначив, що прощання з режисеркою відбудеться 23 грудня о 12.00 у Варшаві.

«Не стало Світлани... Людини, яка створила Teatr 'Arabesky'/ Театр "Арабески", привносила в театр поезію, повставала проти штучного і заскорузлого, розповідала про Шевельова і Юру Зойфера, про наших закатованих і репресованих. Людини, яка втілювала Харків і була частиною його серця», — написала Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН.

«Талановита, харизматична, світла, вона була джерелом натхнення для багатьох з нас. Своєю енергією та добром Світлана змінювала світ навколо себе, несучи любов, підтримку й силу кожному, хто її знав», — пише у своєму пості лідерка ініціативи Євромайдан-Варшава Наталка Панченко.

Після початку повномасштабного вторгнення Світлана Олешко переїхала до Польщі, де працювала у Польському театрі ім. А. Шифмана у Варшаві.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6512974ff15ba88aec92030f_Yuliia_Natalia_Svitlana_Fot.Tymofii%20Klubenko-male.jpg">Мої три сестри. Ми зараз у різних країнах, але хочемо знову всі разом жити у Харкові</span>

Наприкінці березня цього року у Варшаві відбулась прем’єра вистави Світлани Олешко «Харків, Харків». Вистава створена у формі мюзиклу та розповідає про діяльність театру «Березіль» та його засновника Леся Курбаса. Текст до вистави спеціально написав Сергій Жадан. «Це дуже харківська історія про те, як театр “Березіль” приїжджає до Харкова з Києва і що власне з ним стається потім, — розповідала Світлана Олешко. — Сергій Жадан дотримується історичної правди. Майже. Тільки ми змінили фінал. Ми подумали, що досить вбивати наших митців і ми залишили Курбаса жити і вручили йому Оскар».

У січні цього ж року в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисерка організувала читання антології «Війна 2022». До книги увійшли твори 42 українських авторів, написані після 24 лютого 2022 року.

Світлані Олешко був 51 рік. Вона двічі була заміжня. Першим чоловіком режисерки був письменник Сергій Жадан. Другий — лідер гурту «Мертвий півень» Місько Барбара, який помер у 2021 року.

Світлана Олешко – засновниця, директорка і режисерка театру «Арабески». Проходила стажування в Польському інституті театру. З 1993 по 2019 рік працювала науковим співробітником Літературного музею в Харкові. Світлана Олешко є ініціаторкою створення Театрального інституту в Харкові. Найвідоміші постановки – «Декалог: локальна світова війна», «Червоний Елвіс», «Чорнобиль™ », «РадіоШансон: Вісім історій про Юру Зойфера».

Світлана Олешко від початку заснування онлай-медіа Sestry.eu була його авторкою, робила інтерв'ю з видатними постатями сучасності. Вся редакція Sestry висловлює свої співчуття рідним та друзям Світлани Олешко.

В Sestry.eu ми розповідаємо історії українок, які залишилися в країні, незважаючи на війну, та біженок, які роз'їхалися по всьому світу. Ми також розповідаємо про жінок з інших країн, які борються за свої права, встановлюють нові стандарти в політиці, спорті чи мистецтві. Їхні успіхи надихають нас, а невдачі вчать нас. Ми прислухаємося до голосів жінок у різні моменти їхнього життя. 2024 рік не оминув жінок. Сьогодні ми повертаємося до цих моментів у фотографіях, щоб згадати жінок, які не раз викликали наше захоплення, цікавість, співчуття і радість, даруючи нам безліч емоцій і, перш за все, надаючи нам відваги. 

‍

Дім. Жінка розбирає завали у дуже пошкодженому житловому будинку після російського авіаудару в Селидовому Донецької області, 27 червня 2024 року.

Лідерки. Як про прем'єр-міністерку з баченням та амбіціями говорили про юристку Каю Каллас, коли вона вступила на посаду в Естонії. Ще до вторгнення в Україну вона твердила, що російський президент непередбачуваний і не відступить від збройної агресії. Після 24 лютого 2022 року як прем'єр-міністерка Естонії вона твердо стояла на боці України. У 2024 році була оголошена в російський кримінальний розшук. У червні того ж року Європейська Рада погодила її призначення на посаду Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки. На фото: президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн та прем'єр-міністерка Естонії Кая Каллас йдуть разом на пресконференції під час саміту ЄС у Брюсселі, 28 червня 2024 року.

Закупівля на фронті. Загальна військова служба в Ізраїлі є обов'язковою для всіх громадян, які досягли 18-річного віку. Чоловіки служать три роки, а жінки — два. Однак жінки не брали участі у безпосередніх бойових діях з часів Визвольної війни 1948 року. Після нападу на Ізраїль палестинської терористичної організації ХАМАС 7 жовтня 2023 року ізраїльтяни почали озброюватися. За різними оцінками, стільки ж ізраїльтян подали заявки на отримання дозволу на зброю, скільки за попередні 20 років. На фото: жінка з гвинтівкою робить покупки в пекарні в Тель-Авіві, 4 червня 2024 року.

‍Королева Парижа. У 2024 році польська тенісистка Іґа Свьонтек стала першою тенісисткою після Серени Вільямс (2013), яка виграла турніри в Мадриді, Римі та Відкритому чемпіонаті Франції за один сезон. У серпні їй не вдалося виграти золото на Олімпійських іграх, і це довго обговорювалося в ЗМІ. Незабаром після матчу вона сказала: «Можливо, через те, що я так довго була першою ракеткою світу, я думала, що зможу впоратися з усім загалом. Париж показав, що це не так. Тепер я відчуваю ще більшу мотивацію. Я можу і повинна бути ще кращою. Мені лише 23, у мене все попереду». На фото: Іґа Свьонтек з уболівальниками після перемоги у фіналі Відкритого чемпіонату Франції з тенісу серед жінок на стадіоні Ролан Гаррос у Парижі, Франція, 8 червня 2024 року.

Прощання. Мати прощається зі своєю дитиною, яка загинула внаслідок нічного ізраїльського обстрілу в центральній частині Сектора Газа, в морзі лікарні Aqsa Martyrs в Дейр ель-Бахрі, 25 червня 2024 року.

Блекаут. Від початку війни Росія регулярно завдає ударів по енергетичній інфраструктурі України. Незважаючи на відключення, театри репетирують вистави, спортсмени тренуються, а цивільне населення виживає, використовуючи електрогенератори або встановлюючи сонячні батареї на дахах будинків. На фото: гімнастки тренуються у спортивному центрі «Сьогун» під час відключення електроенергії в Києві, Україна, 29 листопада 2024 року.

Спротив. У Тбілісі, як і в Києві у 2014 році, влада намагається приборкати протестувальників проти результатів нещодавніх парламентських виборів і впливу путінської Росії на внутрішню політику країни, зокрема її вступ до Європейського Союзу. На фото: учасниця протестів у Тбілісі, 25 листопада 2024 року.

Феномен. Поки фанатки американської співачки Тейлор Свіфт обмінювалися браслетами на концертах, ЗМІ підраховували її заробіток і безуспішно намагалися з'ясувати, в чому ж полягає її феномен. 8 грудня завершився «The Eras Tour» — світовий стадіонний тур Тейлор Свіфт на підтримку її альбомів останніх років. З березня 2023 року співачка дала 149 концертів у 51 місті в 21 країні на п'яти континентах. Прибуток лише від продажу квитків перевищив 2 мільярди доларів США. Книга «Eras Tour Book» розійшлася тиражем 814 тисяч примірників за перші кілька днів після виходу (29 листопада 2024 року); краще розійшлася лише «Земля обітована» Барака Обами. Минулого року журнал Time назвав Тейлора Людиною року. На фото: шанувальники прибувають на концерт Тейлор Свіфт Eras Tour на Estadio da Luz у Лісабоні, 24 травня 2024 року.

Подвійний феномен. Дослідження популярності вагітності близнюками в Нігерії триває вже кілька років. Доктор Джон Офем, гінеколог з Абуджі, столиці Нігерії, помітив, що в місті Ігбо-Ора, наприклад, люди їдять продукти, що містять інгредієнти з високим вмістом гормонів, які відповідають за гіперовуляцію. Ця теорія може пояснити вищий, ніж зазвичай, відсоток дизиготних близнюків, хоча в місті також є значна кількість монозиготних близнюків. На фото мати позує зі своїми близнюками під час Всесвітнього фестивалю близнюків в Ігбо-Орі, 12 жовтня 2024 року.

Знову війна. Після 13 років громадянської війни сирійські повстанці на чолі з джихадистським угрупованням Хаджат Тахрір аш-Шам в результаті бліцкригу увійшли до Дамаска і скинули президента Башара Асада, який був при владі понад два десятиліття і втік до Росії. Ситуація в Сирії викликає занепокоєння Туреччини, яка побоюється терористичної загрози з боку Робітничої партії Курдистану. У багаторічному конфлікті страждає цивільне населення. На фото: сирійська курдка, яка втекла з півночі Алеппо, після прибуття в Табку, на західній околиці Ракки, 4 грудня 2024 року.

Стрибок радості. На Паризьких іграх збірна України налічувала 140 спортсменів, що є найменшою кількістю за всю історію змагань країни. Станом на 24 лютого 2022 року понад 500 українських спортивних об'єктів було зруйновано, а майже пів тисячі спортсменів втратили життя. Тому особливо приємно, що українська збірна завоювала в Парижі 12 медалей — три золоті, п'ять срібних і чотири бронзові. На фото: Ольга Харлан (ліворуч) та українська команда святкують перемогу у фехтуванні серед жінок між Південною Кореєю та Україною на Олімпійських іграх у Парижі, Гран-Пале, 3 серпня 2024 року.

Щирість принцеси. Коли принцеса Уельська Кейт зникла з поля зору громадськості наприкінці минулого року, в британських ЗМІ з'явилися чутки і теорії змови. Навесні 2024 року принцеса оголосила у відеозаписі, що проходить профілактичну хіміотерапію. Декого така відвертість вразила, а декого обурила. На фото Кейт їде в скляній кареті під час параду до дня народження короля «Trooping the Colour» у Лондоні 15 червня 2024 року.

Солідарність. У місті Лахаур в Пакистані спалахнули протести після того, як у соціальній мережі з'явилися повідомлення про те, що студентку зґвалтував охоронець у кампусі Пенджабського жіночого коледжу. Спочатку поліція стверджувала, що інформація про зґвалтування є «фейковою новиною» і викликає непотрібні заворушення. Пізніше вона повідомила, що охоронця звинуватили у зґвалтуванні, він перебуває під вартою і ведеться розслідування. На фото: жінки-поліцейські стоять на варті біля стіни, на якій протестувальники залишили відбитки своїх рук під час демонстрації, що засуджує зґвалтування студентки в Лахаурі.

Вболівальниця. Гол у самісінькі ворота у виконанні півзахисника Джердана Шакірі, який таким чином став єдиним футболістом, що забив так на трьох Євро та трьох чемпіонатах світу поспіль, увійде в історію Євро-2024. Втім, увагу привертала одна вболівальниця, яка запам’яталась особливою експресивністю. Матч групи А Євро-2024 між збірними Шотландії та Швейцарії на стадіоні в Кельні, 19 червня 2024 року.

Напад на лікарню. 8 липня, напередодні саміту НАТО, російські терористи атакували кілька українських міст: Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Слов'янськ, Краматорськ. Було випущено 38 ракет різних типів. Одна з них влучила в головну дитячу лікарню Києва, де діти не лише з України, а й з інших європейських країн проходять діаліз від ниркової недостатності. Внаслідок влучання ракети було пошкоджено загалом 24 відділення «Охматдиту». Постраждали понад 300 осіб, у тому числі восьмеро дітей. Понад 600 пацієнтів були евакуйовані, близько 100 з них були переведені до інших лікарень. Атаки на медичну інфраструктуру — це тактика, яку використовували в Чечні та Сирії, де за вісім років було зафіксовано 583 напади на лікарні. За оцінками, з лютого 2022 року росіяни здійснили понад 1440 (!) атак на українські медичні заклади. На фото: жінки з дітьми, підключені до крапельниць, чекають на вулиці, поки їх перевезуть до інших лікарень, Київ, 8 липня 2024 року.

Медалістка всіх часів. Найуспішніша гімнастка в історії — 37 медалей Олімпійських ігор та чемпіонатів світу — приїхала на Олімпіаду в Парижі після тривалої перерви. У 2020 році на Іграх у Токіо у неї стався зрив і вона знялася з турніру. Її називали боягузкою, кидалися расистськими образами і критикували ще гостріше, коли вона зізналася, що бореться з СДУГ (ADHD). На фото 142-сантиметрова Сімона Байлз у фіналі зі стрибків на колоді, де її перемогла бразилійка Ребека Андраде. Байлз залишила Париж з чотирма медалями (3 золотими та 1 срібною), Париж, 5 серпня 2024 року.

Зміни клімату. Дехто продовжує ігнорувати зміни клімату, а тим часом у вересні та жовтні потужні повені спустошили південні регіони Польщі та Іспанії. В останній загинуло 219 людей. На цьому фото жінка працює над розчищенням бруду серед уламків на вулиці Пайпорта, на південь від Валенсії, на сході Іспанії, 6 листопада 2024 року.

Прощання Камали. Віцепрезидентка США, кандидатка від Демократичної партії на посаду президента Камала Гарріс махає прихильникам наприкінці своєї промови в Університеті Говарда у Вашингтоні, округ Колумбія, 6 листопада 2024 р. Перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США завершила його дивовижне політичне повернення. Камала завершила свою промову, визнавши, що, ймовірно, є багато людей, які вважають, що Америка вступає в темні часи. — Однак тільки в темряві можна побачити зірки, — сказала вона, і в той же час закликала продовжувати боротьбу за кращу і справедливішу Америку.

Вони не здаються. Поки польський серіал «Матері пінгвінів» користується шаленою популярністю на одній з кіноплатформ, у Сеймі триває боротьба батьків дітей з інвалідністю за зміни до закону про соціальні пенсії. Громадський проект, який має на меті зрівняти соціальну пенсію з мінімальною заробітною платою, подала Івона Гартвіч, багаторічна громадська активістка, а сьогодні депутатка від Громадянської коаліції. Наприкінці жовтня президент Анджей Дуда підтримав закон про надання спеціальної надбавки всім, хто отримує соціальну пенсію. На фото: батьки осіб з інвалідністю під час 18-го засідання Сейму 10-го скликання, Варшава, 27 вересня 2024 р.

Відсіч. Еліана, 22-річна мігрантка з Венесуели, намагається перетнути американо-мексиканський кордон зі своїми двома доньками, трирічною Крісмарлі та шестирічною Аріаною. На цьому фото солдат Національної гвардії не дає Еліані перетнути паркан з колючим дротом на березі річки Ріо-Гранде в Ель-Пасо, штат Техас, США, 26 березня 2024 року. Згідно зі статистикою, у США нелегально проживає близько 5,5 мільйона мексиканців. Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії і після перемоги на листопадових виборах заявляв, що віддасть наказ про масову депортацію нелегальних іммігрантів з Мексики та інших країн Латинської Америки відразу після вступу на посаду 20 січня 2025 року.

Реперка. «Я несу на фронті любов, несу увагу. Даю військовим розуміння, що тут, у цивільному житті, ми не забули про війну, ми щоденно робимо все можливе, аби прискорити перемогу. Ми ставимось із повагою до кожного військовослужбовця», — сказала найвідоміша реперка України в інтерв'ю Sestry.eu. На фото: Alyona Alyona та Jerry Heil з України виконують пісню Teresa & Maria під час Гранд-фіналу пісенного конкурсу «Євробачення» в Мальме, Швеція, в суботу, 11 травня 2024 р. Виконавиці посіли 3-тє місце на 68-му пісенному конкурсі.

Статистика працевлаштованих українців у Нідерландах приємно вражає — особливо у порівнянні з іншими європейськими країнами, де кількість працюючих не становить і половини від загальної кількості українських біженців (у Німеччині, приміром, де діють спеціальні інтеграційні програми, офіційно працевлаштовано лише 20% українців). У Нідерландах, де знайшли тимчасовий притулок близько 120 тисяч наших співвітчизників, офіційно працюють 65%. Інтеграційних програм немає — більшість українців самі шукають можливості для вивчення мови та працевлаштування.

Труднощі адаптації українців у Нідерландах стали гарячою темою у соціальнихмережах після того, як українка Наталя Місюк опублікувала допис про те, чому вона не витримала і поїхала з цієї країни. Наталя написала, що нідерландські роботодавці не люблять працьовитих та багатопрофільних фахівців, а зарплат, які платять на низькокваліфікованих роботах, бракує навіть на оренду житла. Що вона відчувала на собі косі погляди місцевих через те, що користується парфумами та робить манікюр, і загалом відчувала упереджене ставлення з боку нідерландців.

Готуючи цей матеріал, Sestry попросили наших співрозмовниць прокоментувати ці моменти та розповісти про інші нюанси життя українських біженок у Нідерландах.

«Нідерландці є високоефективними та продуктивними, але виключно в робочий час»

Киянка Галина Палійчук приїхала до Нідерландів одразу після початку великої війни. У Нідерландах у Галини не було родичів, але рішення їхати саме до цієї країни було усвідомленим.

— З вільною англійською в Нідерландах більше шансів знайти роботу, ніж, наприклад, у Німеччині, де мешкає моя сестра, — розповідає Галина. — Нідерланди — країна експатів, тут майже всі розуміють англійську і без проблем переходять на неї у спілкуванні. В Україні я працювала у маркетингових комунікаціях у сфері технологій, і у Нідерландах швидко знайшла свою першу роботу за фахом. Допомогло вміння знаходити контакти та налагоджувати зв'язки.

Гарна робота дозволила Галині співорендувати квартиру в місті Ляйден. Однак це був лише початок шляху.

— У мене був річний робочий контракт, який роботодавець не продовжив, — розповідає Галина. — Я тоді ще не знала, що для Нідерландів тимчасові контракти — норма. Це пов'язано з нюансами законодавства, яке зобов'язує роботодавців з часом переводити співробітників на постійні контракти. Багато підприємств не хочуть цього робити зокрема через те, що заробітна плата залежить від віку, а співробітників на постійних контрактах можна звільнити переважно тільки через суд.

Перші три місяці після закінчення контракту у мене було право на виплати від держави по причині втрати роботи, розмір яких залежав від зарплати, яку я отримувала. За законом, перші два місяці — це 75 відсотків від зарплати, наступні — 70 відсотків. Також я отримала перехідну допомогу від роботодавця.

Я не знала, як багато часу займе пошук роботи цього разу, тому довелося просити допомоги у місцевої влади. І завдяки муніципалітету переїхала до гуртожитку, де жили інші українці.

Зараз потрапити до подібних місць вже практично неможливо, але у 2022-2023 роках українців, яким не було де жити, розселяли до гуртожитків, готелів або до будинків на кілька сімей. Ця опція не тільки для тих, хто без роботи — чимало людей працюють, але все одно живуть у гуртожитках, бо зарплат не вистачає на оренду квартир. 

Серед українців, яких я тут знаю, працюють усі. Соціальна допомога становить трішки більше 300 євро на людину і виплачують її лише за умови, що в тебе немає жодних доходів. Цієї суми вистачить на те, щоб купити продукти (середній чек у супермаркеті на одну людину на тиждень становить близько 75 євро — хоча, звичайно, залежить від того, як харчуватись) — і все. Система стимулює людей працювати. Багато українців влаштовуються на роботу через бюро, які направляють їх, наприклад, на клінінг чи склади. Найчастіше це так звані «нульові» контракти: є робота — тобі її дають, нема роботи — ти сидиш і нічого не отримуєш (хоча є право після 3 місяців роботи просити середню кількість годин, які людина працювала останні місяці). У такій ситуації людина працює, але стабільного доходу не має — він щомісяця може бути різним.

Для мене життя в гуртожитку стало гарним досвідом — цей період у певному сенсі допоміг спуститися з небес на землю. Попри вільну англійську, хороші кваліфікації та досвід роботи (зокрема й за кордоном, де я жила в різні періоди свого життя), знайти роботу ніяк не виходило. Я проходила інтерв'ю у різних компаніях, але отримувала відмови. Не впасти у розпач допомогло вміння правильно себе налаштувати. Я продовжувала робити все, що в моїх силах, а до того, що поза межами мого контролю, змінила своє ставлення. Наприклад, подумала, що наявність вільного часу — це привід робити те, на що раніше часу не вистачало. Ще під час першої роботи я розпочала навчання та допомагала українцям, які виїхали через війну до різних країн світу, як професійний коуч. Тож в мене з’явився час на отримання міжнародної коучингової акредитації. 

Паралельно почала волонтерити. Колись давно саме це допомогло мені знайти роботу в Канаді — коли волонтериш, тебе помічають і ти маєш шанс завести корисні знайомства. І ось на одному заході по правах людини, де я була як волонтер-перекладач, мене помітила директор одного проєкту. Вони якраз шукали юриста (а я за першою спеціальністю юрист), який би знав англійську, українську та російську мови. Зараз я юрист у Juridisch Loket у програмі для трудових мігрантів, яким ми допомагаємо. Для цієї роботи мені потрібна й нідерландська мова, яку я зараз активно вивчаю. Мовні курси забезпечує роботодавець (безкоштовні мовні курси можна знайти й без роботодавців, якщо шукати).

Нова робота Галині подобається, як і колектив. Проблем у відносинах із нідерландськими колегами не виникає — не дивлячись на багатопрофільність і амбітність Галини. 

— Працюючи вже у другій нідерландській організації, можу сказати, що тут справді все не так, як в Україні — але не факт, що, помічаючи відмінності, наші інтерпретують ситуацію правильно. Наприклад, я не згодна з тим, що тут не люблять працьовитих: самі нідерландці є високоефективними та продуктивними людьми, але вони будуть такими виключно в робочий час. 

Якщо робочий день з 9 до 5, то немає сенсу писати комусь email о 5:02 — на нього ніхто не відповість, як і на дзвінок. Work-life balance дуже важливий, і працювати понад норму для них дивно. Тут нормально ставляться до прояву ініціативи, але треба знати, як її проявляти. 

Штучні нігті і губи — це не «хевон»

У нідерландській культурі є таке слово — «хевон» (gewoon), дослівно перекладається як «звичайний» і означає воно «бути нормальним». Щоб усвідомити, що таке бути нормальним по-нідерландськи, тут потрібно пожити і попрацювати. 

Бути вискочкою — це не «хевон». Прийти на співбесіду та розповідати, яка ти «зірка», заявивши, що за рік плануєш стати директором департаменту — не «хевон». «Хевон» — це коли ти командний гравець. Робота у команді не притаманна більшості українців. У нас люди працюють у колективах, але залишаються самі за себе.

А тут teamwork — одна із ключових цінностей культури. У команді кожен знає, що він має робити. Ніхто не намагається виділитися чи показати себе ініціативнішим за інших

Свіжі ідеї вітаються, але є процедура, як їх висувати, щоб не порушувати групову динаміку. І це точно не йти до боса і з порога заявляти, як ти хочеш тут все змінити. Нідерландці — люди досить прямолінійні. Вони прямо скажуть, якщо ти щось зробив не так. На прямий фідбек тут ніхто не ображається, говорити з колегами про допущені помилки — нормально.

На те, щоб зрозуміти цю культуру, потрібен час. І це стосується не лише поведінки на робочому місці. Коли українки дивуються, що нідерландки не роблять собі кожні два тижні шелак із покриттям, вони знову ж таки забувають про «хевон». «Хевон» — це коли жінки приймають себе такими, як вони є. Вони самі роблять собі манікюр і не бачать необхідності в нарощуванні чи шелаку. Нігті 20 см — не «хевон». Наколоті губи — сильно не «хевон». При цьому я не зустрічала неохайних жінок з брудними нігтями. На мою думку, нідерландки красиві. Просто поняття про красу дещо відрізняється від українського. До речі, я вже й сама стала «хевон» і роблю манікюр вдома.

Стиль одягу місцевих — переважно кежуал. Це якісні речі, але ніхто не витрачає час на підбір «правильної» сумочки чи брендових аксесуарів. На багато речей тут дивляться простіше, ніж звикли у нас. Ще можу сказати, що нідерландці навчили мене фінансовій грамотності. Вони вміють заощаджувати гроші — знають, де і коли будуть знижки та терпляче на них чекають. 

Використовують різноманітні мобільні програми супермаркетів і купони, які теж допомагають заощадити.

Нідерландці не бачать сенсу витрачати багато грошей на опалення квартири, коли можна просто тепліше одягнутися. У зв'язку із подорожчанням газу жартують, що раніше дозволяли собі опалювати житло до 20 градусів, а тепер — до 17,5

Зараз я знову живу у квартирі (орендую її разом зі своїм хлопцем у Гаазі), і вже теж звикла витрачати газ та електроенергію економно.

«Працюючи в клінінгу, я відчуваю, що соціально захищена»

— Нідерландці справді знають, як економити гроші, — каже українка Роксолана Прокопюк , яка приїхала до Нідерландів на початку повномасштабного російського вторгнення і зараз живе та працює у місті Катсхевел. — Наприклад, якщо помітиш чиюсь обновку, людина швидше за все скаже: «А я купив це за гарною знижкою там і там». 

Я живу у гуртожитку, який був облаштований для українців у будівлі старої школи. Умови гарні, є нові меблі та техніка. Я швидко знайшла роботу у місцевому парку розваг. Працюю в клінінгу, прибираю готелі та бунгало. У Нідерландах багато роботи — було б бажання її шукати.

Що мені тут подобається, то це ставлення до людей будь-яких професій. Тут тебе поважають, дякують за працю.

У свідомості місцевих прибиральниця, водій трамвая і заслужені лікар чи університетський професор — рівні

Нідерландці дуже прямолінійні. Якщо їм подобається людина, вони з нею спілкуються, якщо ні — спілкування зводиться до «привіт, бувай». У мене гарні стосунки з колегами. Нещодавно я прихворіла, і була здивована тому, скільки людей мені зателефонували і написали, цікавлячись, як я почуваюся, чи не потрібна допомога. Те, що я не знаю нідерландської (хоча зараз активно її вивчаю) нікого не бентежить — тут навіть касир у супермаркеті, помітивши, що ти щось не зрозуміла, вибачиться і перейде на англійську. 

Працюючи в клінінгу, я відчуваю, що соціально захищена. Мій контракт передбачає оплату відпустки та лікарняних, і я знаю, що якщо захворію, все одно отримаю 80% зарплати за пропущені дні. Відчуття захищеності дає і медична страховка. Мені доводилося звертатися до різних лікарів, здавати аналізи. У регіоні, де я живу, цих послуг не потрібно чекати місяцями — результати своїх аналізів я дізналася за два тижні.

Місцеві медициною цілком задоволені. Серед них, до речі, багато довгожителів. Можливо, це також пов'язано із способом життя: Нідерланди — країна велосипедів. Тут у кожній родині їх щонайменше 2-3 штуки, люди їздять на них за будь-якої погоди. Це допомагає залишатися у гарній фізичній формі. У мене вже також є два велосипеди. У більшості людей велосипеди тут застраховані — на випадок, якщо вкрадуть. Це, до речі, ще одна місцева особливість — люди страхують речі, нерухомість, домашніх тварин (бо ветеринарні послуги без страховки дорогі).

Я вже теж навчилася економити, хоча поки є можливість залишатися в гуртожитку, не потрібно платити за оренду житла — і це, безумовно, великий плюс. У країні криза на ринку житла, тут дуже складно щось орендувати, навіть якщо ти місцевий. Є навіть такий жарт, що в Нідерландах не ти обираєш житло, а воно обирає тебе — тому що орендодавець розгляне твою кандидатуру лише якщо ти зможеш пред'явити робочий контракт, довести, що маєш стабільний заробіток. Проте, й в українців виходить знаходити житло — знаю багато успішних прикладів.

Попри те, що формально Нідерланди все ще приймають українських біженців і надають їм статус тимчасового захисту, ті, кому нема де зупинитися після прибуття, можуть зіткнутися з труднощами. Зараз багато муніципалітетів офіційно заявляють, що вже не приймають українців. Причиною стала житлова криза: приймальні центри переповнені, вільних місць (чи то в гуртожитках, чи в готелях) не залишилося. Наприклад, у муніципалітеті Амерстфорт кажуть, що якщо вільні місця десь і з'являються, то їх одразу віддають українцям, котрі вже давно стоять у черзі.

Фотографії з приватного архіву героїнь

Все почалося у 2014 році, коли до Польщі почали прибувати поранені учасники Революції Гідності. Тоді для них організували догляд та лікування, надавали юридичну та перекладацьку допомогу.

Так народилася Ініціатива Героям Майдану, яку очолила Галина Андрушков. Коли Герої Майдану повернулися в Україну, виникла порожнеча, яку потрібно було заповнити. Почалося з організації концертів для збору коштів сім'ям поранених учасників Майдану.

Коли після початку бойових дій на Донбасі загинув знайомий солдат, його побратими з бригади передали до Варшави інформацію про те, що його дружина і двоє дітей залишилися без засобів до існування. І що сім'я потребує термінової допомоги.

— Якраз тоді наближалося Різдво. Я сиділа з донькою за столом, ми пили чай, — згадує Галина, — і раптом вона запитала: «А тим дітям, у яких тато загинув на фронті, хто принесе подарунки на Різдво? Що їм принесе Миколай? І тоді я подумала, що цим Миколаєм можемо бути ми.

Саме тоді народилася ідея підготувати різдвяні подарунки для дітей поранених і загиблих. Реакція в соціальних мережах була неймовірною. В Українському домі у Варшаві підготували куточок, куди люди могли приносити необхідні речі. Закінчилося тим, що дві кімнати були завалені подарунками до стелі, а в Україну довелося гнати два мікроавтобуси, в яких ледве зачинялися двері.

У перший рік ініціативи було зроблено 890 подарунків. Це стало великою мотивацією зробити подібну акцію наступного року

Але тоді, у 2014 році, загиблих солдатів було не так багато, і подарунки йшли дітям поранених і воюючих солдатів. Простіше кажучи — вони їхали до дітей Героїв, так народилася ініціатива «Свята без тата».

Гнітючі цифри

Проте з часом поранених і загиблих ставало дедалі більше. Все більше осиротілих дітей, які потребували підтримки.

До 2022 року список, який ретельно складався Фондом Uniters, налічував чотири тисячі три дитини з усіх регіонів України. 

— Ми створили нашу унікальну базу даних у співпраці з волонтерами з усієї України, військовими, а також учасниками бойових дій. Вони знали, де знаходяться сім'ї загиблих, а ми хотіли достукатися до них на Різдво. Наш список родин був настільки ретельним, що ним користувався навіть Генеральний штаб. Але з початком повномасштабного вторгнення наша база даних зазнала удару. 

Наразі неможливо так скрупульозно заповнювати список дітей, які чекають на різдвяний подарунок, як ми це робили до цього часу. Головним чином тому, що при цьому відразу розкривається багато конфіденційних персональних даних. Дуже небезпечно повідомляти куди-небудь, де знаходиться сім'я загиблого — це не робиться заради безпеки їхніх близьких.

Дуже велика кількість дітей також перебуває на окупованих територіях або в так званих сірих зонах, звідки їх не депортували, і лише військові мають інформацію про те, де вони перебувають. Дуже багато дітей виїхали з батьками за кордон і розкидані по всьому світу.

— Дуже велика кількість дітей була викрадена з України до Росії. Я не маю точної інформації, але навряд чи хтось із цих «наших» чотирьох тисяч дітей був вивезений до Росії, але це ще одна причина, чому так складно створити цю статистику і базу даних. Ну, і будьмо також чесними, цей список давно застарів, і їх не тільки чотири тисячі. Я не знаю, наскільки це число доведеться помножити, але це буде величезна кількість.  

Одне Галина Адрушков знає точно. Деякі з дітей, які десять років тому вперше отримали подарунок під ялинку, сьогодні сидять в окопах.

І це не поодинокі випадки, про які вони знають, а скоріше правило, коли дитина йде слідами батька-героя і йде захищати Батьківщину.

І проста математика така, що якщо дитині на момент початку різдвяної кампанії було десять років, то сьогодні вона вже призовного віку. Але дуже багато дітей з їхніх списків просто зникли, і знайти нових поки що буде дуже складно. Ті діти, які стали вимушеними переселенцями, як правило, вже знаходяться на відносно безпечних територіях, ними опікується держава і волонтери, вони в безпеці.

— Зараз ми готуємо подарунки для дітей, які живуть найближче до лінії фронту. А там справжнє пекло, — розповідає Галина Андрушков. — За нашими неофіційними даними, в сірій зоні зараз дев'ятнадцять тисяч дітей. Я не знаю, чому ці діти там перебувають. Ми не ставимо питання, чому їх не депортують. Ми виходимо з того, що якщо їх не вивезли, то напевно на це була причина. Але сам факт, що дитина перебуває в самому епіцентрі війни, де немає електрики, магазинів, медикаментів, іноді немає їжі, жахає. Ми повинні встигнути туди вчасно, щоб допомогти їм.

Не просто іграшки 

Що дитина знайде в подарунковій коробці? Це будуть не лише іграшки та солодощі, що є очевидним вмістом різдвяних подарунків. В пачках будуть теплі ковдри, під якими можна зігрітися, коли вимикають електрику, або маленькі ручні «обігрівачі», якими можна користуватися в укриттях, ховаючись від повітряних нальотів. Вітаміни, термочашки, шапки, шарфи, рукавички, а також... вушні затички, щоб заглушити жахливі звуки бомб.

Рік тому Uniters організував кампанію «4,5 мільйона ліхтариків для дітей» на Різдво, щоб подарувати якомога більше ліхтариків українським дітям, які проводять довгі години в темних укриттях або страждають від нестачі електроенергії після ракетних обстрілів енергосистем країни. 

Навіть вдень вони не можуть вийти на вулицю, щоб побачити світло. Багато з них бояться ходити в туалет, тому що їх лякає темрява, — з посмішкою згадує акцію Галина, — Таким чином ми хотіли підтримати дітей.

Один український військовий розповів мені, що подарував ліхтарик на чоло своїй доньці. Вона зраділа цьому не менше, ніж новому телефону

Такий маленький ліхтарик — важливий інструмент для виживання в складних умовах, і дійсно незамінна річ для дітей, які бояться темряви. Торік представникам Uniters вдалося зібрати аж 350 тисяч таких ліхтариків. Понад чверть мільйона дітей отримали справжнє різдвяне світло, яке водночас є символом надії, що цей дорослий світ не забув про них.

Епіцентр пекла війни

Навіть досвідчених волонтерів, які займаються евакуацією цивільного населення з цього пекла, більше не пускають у деякі з цих прифронтових сіл, де досі живуть діти. Деякі прифронтові міста і села відрізані військовими, і через останні «блокпости» неможливо проїхати без спеціальної військової перепустки.

Саме від військових надходять дані про дітей, які там проживають. І саме ці військові на Різдво стають супер-ельфами, які вирушають з різдвяними подарунками майже на лінію фронту, ризикуючи власним життям, щоб подарувати дітям трохи радості. Вони хочуть принести дитині подарунок, подарувати надію і відчуття, що про неї хтось пам'ятає.

— Ми дивимося на фотографії на тлі зруйнованих будівель або в сутінках кімнат чи підвалів, і у цих дітей сумні очі, навіть коли вони посміхаються, — розповідає Галина Андрушков. — Очі точно показують їхній психічний стан. У цієї дитини в очах немає надії. У неї очі дорослої людини, яка просто більше ні в що не вірить.

Для Галини Андрушков та всіх учасників акції діти — це майбутнє країни, адже саме їм згодом доведеться відбудовувати Україну після війни

Як каже голова Фонду Uniters, зараз волонтери, які підтримують акцію «Свята без тата», роблять все можливе, щоб подарувати дітям частинку того тепла та відчуття щастя, показати, що цей дорослий світ ще не зовсім збожеволів, що вони все ще тиснуть руки і кажуть: все буде добре.

— Але не всім вдалося допомогти. Минулого року троє дітей ледь не загинули з нашими подарунками в руках. Того ж дня, коли ми вручали їм подарунки, в їхній будинок влучила ракета. Була ніч, всі спали. Ми повинні були встигнути. Якщо ми можемо подарувати дитині радість, ми повинні зробити все можливе. Ми, дорослі, з усього світу. Ми не знаємо, скільки з цих дітей виживе, але, зрештою, не діти почали цю війну. Вони можуть навіть не розуміти, що це Росія вторглася, вони не знають, хто вбиває, хто скидає ті ракети. Дитина хоче мирного дитинства.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Хорвати гостинно зустріли українців з перших днів повномасштабної війни. За офіційними даними, країна прийняла орієнтовно 30 000 українських біженців. Стрес, нерозуміння мови, відсутність роботи — далеко не всі проблеми,  з якими доводиться стикатися у новій державі. У липні 2022 року декілька небайдужих і активних українок, які подолали не простий шлях адаптації у новій державі вирішили об’єднатися заради доброї справи. Вони створили організацію для своїх співвітчизників під назвою «Svoja» і вже третій рік усіляко допомагають тим, хто того потребує. 

Ірина Проненко: «Не могла усвідомити, що війна може статися в моєму житті двічі»

Я родом із Луганська. Там навчалася, закінчила психологічний факультет і встигла перед 2014 роком попрацювати за професією. Щойно почалася війна, разом із майбутнім чоловіком виїхали з міста. Ніколи не хотіли жити під російською владою. У Луганську ми залишили дві квартири, всі речі і поїхали в інше життя — до Харкова. Зароблені гроші вкладали у свій професійний розвиток та навчання. Тому що ситуація в 2014-му році показала: ті, у кого були знання і досвід, мали більший шанс знайти роботу. Аби збудувати нове життя і бути кимось, нам знадобилося вісім років. На момент повномасштабної війни я була керуючим партнером консалтингової агенції з управління персоналом. Мій чоловік мав кабінет психологічної допомоги. Однак, як у 2014-му, нас знову наздогнала війна. У середині березня 2022-го ми вирішили виїжджати. Оскільки чоловік мав інвалідність, разом поїхали закордон. 

Обрали Чорногорію, не знаючи, що доля розпорядиться інакше. Наш маршрут пролягав через Угорщину та Сербію. Однак, коли сідали на автобус до Белграда, водій не пустив нас із кішкою. Ми почали шукати інший шлях, як доїхати до Чорногорії, і він пролягав через Загреб. На той момент ми були у дорозі п'ять днів.

До Загреба ми прибули 17 березня 2022 року. І, можливо, через втому і спокій ми вирішили залишитись там.

У Facebook я знайшла групу допомоги українцям в Хорватії. Написала, що пара з котом шукає житло. І того ж дня нам відповіли: «Ми вас з радістю приймемо»

Вже за кілька днів я побачила у соцмережах оголошення про набір на безкоштовні курси хорватської мови. Впродовж наступних півтора місяці я навчалася. Роботу у Хорватії знайти було не просто, але я продовжувала працювати дистанційно в Україні. Згодом познайомилася з очільницею організації «Svoja» і запропонувала свою допомогу, долучилася до волонтерства.

Досі допомагаю українцям у Хорватії з кар'єрним консультуванням, відкриттям бізнесу, пошуком роботи — як скласти резюме, пройти співбесіду тощо. До нас цим ніхто не займався. Зі своїм початковим рівнем хорватської мови я ходила з людьми на співбесіди. Згодом, коли асоціація виграла грант і почала отримувати фінансування, я отримала у ній роботу — виконую роль спеціалістки з працевлаштування і кар’єрного консультанта. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я не могла усвідомити, що війна може статися в моєму житті двічі. Був внутрішній протест, коли ти думаєш, а скільки ж разів я маю починати все спочатку?

У Хорватії так склалося, що свою роботу ми створили собі самі. Її результати помітні. За два роки працевлаштували понад 500 людей. До України поки що не планую повертатися. Та й немає куди. 

Тетяна Чернишева: «Дуже важливо відчувати, що ти не сам»

Ми з Києва, і як багато хто думали, що війна не надовго — максимум за три дні закінчиться. Пам’ятаю, як разом з дітьми сиділи у бомбосховищі. У нас їх троє. Одній доньці на той час було вісім, другій — шість років. Найстарша вже з нами не жила.

На другий день повномасштабної війни чоловік сказав: «Ми будемо виїжджати. У тебе півгодини на збори. Що візьмеш — все твоє. Їдемо на Західну Україну». Ми тоді страшенно посварилися, бо я вважала, що це недоречно і не треба покидати домівку. Я взяла документи, гроші, деякі речі і білизну на три дні. Чомусь була впевнена, що ми за тиждень повернемося. 

Дорогою, на Житомирській трасі, ми побачили багато військової техніки. Над нами збивали ракети. Діти запитували: «А чому салют пускають вдень? Його ж не видно». Від Києва до Житомира ми їхали близько семи годин. Наступного дня почули жахливі новини, що на житомирській трасі горять машини і там російські танки. Ми доїхали до кордону зі Словаччиною. Місце для ночівлі вдалося знайти в студентському гуртожитку. Вже за кілька днів ми вирішили їхати з дітьми за кордон. Знайомі запросили нас до Хорватії, у Загреб. Чоловік лишився, а я з дітьми пішла на піший пункт пропуску. У черзі довжиною понад сім кілометрів ми стояли 12 годин. 

Перетнувши кордон, я запанікувала. У голові був хаос. Я зателефонувала тій жінці, яка нас запросила в Хорватію. Вона повністю мене координувала. Наступного дня потягом поїхали до Будапешту, а звідти — до Загреба. І, знову ж таки, думали, що побудемо максимум тиждень — і додому. Однак 8 березня наш будинок під Києвом знищив ворожий снаряд. Було пряме влучання. Від будинку лишилася купа каміння. Саме тоді я зрозуміла серйозність ситуації. Спочатку я була немов тварина, загнана у клітку. Лише згодом почала виходити на вулицю, вивчати, де магазини, лікарня. 

Дітей дуже добре прийняли у місцевій школі. Паралельно вони навчалися онлайн в Україні. Одна донька одразу влилася в колектив, іншій було складно. Вона плакала щодня і казала: «Мама, я не хочу йти до школи. Я не розумію, що вони говорять. Вони мене обіймають, а я не хочу обійматися». 

Взагалі хорвати добра і чуйна нація, дуже нам співчували, бо 30 років тому теж пережили війну і знають, що це таке. Я працювала онлайн. Була викладачкою лікувальної фізичної культури в університеті Шевченка. Однак згодом нам сказали, що неможливо проводити заняття із-за кордону. Я мусила звільнитися. І поки не вивчила хорватську мову, працювала, де могла — і підлоги з туалетами мила, і за дітьми дивилася. У березні 2022-го я випадково познайомилася із українкою Наталею, і згодом ми заснували нашу асоціацію «Svoja». Ми вирішили інформаційно допомагати українцям, які через війну опинилися поза домом.

Коли ти в чужій країні, не знаєш своїх прав, то всіляке може трапитися. До прикладу, були випадки, коли людей обманювали з виплатами на роботі 

На сьогодні я працюю офіціанткою в кав’ярні поруч з домом та школою дітей і волонтерю у «Svoja». З власного досвіду знаю, що люди, які приїжджають на нове місце, не знають, з чого почати і куди рухатися. Щодо моєї адаптації, то я вивчила мову, трішки зрозуміла, як тут виживати. Утім, однаково відчуваю себе чужою у чужій країні.  

Наталя Грищенко, очільниця асоціації українців у Хорватії: «Для нас «Svoja» — це одна з нас»

«Svoja» ми створили у липні 2022-го року. На той момент всім, хто знайшов тимчасовий прихисток у Хорватії, було не просто. Ми жили, не розпаковуючи валіз. Чекали, що завтра повернемося додому. Але, на жаль, цього не сталося. Тому, ми вирішили створити свою спільноту під назвою «Svoja». Аби люди нам довіряли, треба було офіційно зареєструвати організацію. Нам пощастило познайомитися з Фондом «Солідарна», який нас підтримав, — і юридично, і матеріально. Вони надали нам перший грант, зареєстрували фонд на підтримку українців, були нашими менторами. 

На сьогодні у нашій команді основних четверо людей, яких доля звела випадково. У кожного свій напрямок. Нам вдалося створити ком'юніті українців, які користуються нашими послугами. Ідеться про понад три з половиною тисячі людей. 

Дуже важливо відчувати, що ти не сам. Допомагаючи іншим, ми допомагаємо і собі пережити той біль, який всім нам завдає війна

Насамперед ми підтримуємо людей інформаційно. Основні напрямки — працевлаштування та навчання. Ми співпрацюємо з місцевим фондом зайнятості. Маємо базу людей, які до нас звертаються, і швидко реагуємо на їхні запити. У нас немає бюрократії. Співпрацюємо з більше, як 70-ма роботодавцями, які дають нам вакансії. Співпрацюємо з юридичними компаніями, які підтримують біженців. Також допомагаємо українцям нострифікувати дипломи. З кожним роком охочих лише більшає. Люди хочуть працювати за своєю спеціальностю і мати гідну оплату праці.

Працюємо й у сфері захисту прав людей. Співпрацюємо з Омбудсменом Республіки Хорватія. Вже навіть доводилося звертатися за допомогою. За 20 кілометрів ваід Загреба є поселення українців, де не було сімейного лікаря. Він звільнився. Це велика проблема для Хорватії. Країні не вистачає 2000 лікарів. Ми писали колективне звернення до омбудсмена, і вони вирішували це питання через Міністерство охорони здоров'я.  

А ще — організовуємо мовні курси. З нами навчилося вже понад 200 людей. З січня 2025-го плануємо організувати курс хорватської для медиків. Також ми створили ІТ ком'юніті — проводимо навчання для охочих. Наразі триває курс зі штучного інтелекту. А ще — у нас на постійній основі проходять лекції психологічної підтримки. 

Є запити на психологічну, фізичну і навіть на матеріальну підтримку. Нещодавно ми збирали речі та продукти людям, які щойно приїхали з України. Їхня кількість постійно зростає. Якщо торік, за офіційними даними, було 22 900, то 2024-го — вже понад 27 тисяч.  

Знайти нас просто — ми маємо свій сайт. Також присутні у Facebook, Telegram та Youtube.

‍

Ми навчилися будувати унікальні будівлі, але розучились проєктувати міста

‍Ольга Пакош: Ви задоволені виставкою?

Лукаш Галусек: Дуже. До нас приходять люди, багато хто з них — вперше, і переважно це молодь. Я побоювався, що ми не маємо контакту з молодіжною аудиторією, але завдяки цій тематиці молоді люди почали нас відвідувати.

‍— Чому молодь зараз цікавиться соцмодернізмом?

— Цікавитися світом, який закінчився незадовго до нашого народження, закладено в людській природі. Природно, що зараз нас захоплює повоєнний період, адже міжвоєнний вже був осмислений. Соціалізм був відповіддю на проблеми, які капіталізм не вирішив між війнами. Я кажу про ситуацію в Польщі, бо Україна, на жаль, потрапила до рук СРСР раніше, хоча вона також мала дуже творче міжвоєння. Той час ми вже переосмислили, а тепер покоління, народжене наприкінці 80-х і в 90-х, розмірковує, яким був світ молодості їхніх батьків — світ космічний, сповнений контрастів.

‍— Як глядачі оцінюють виставку? Що вони кажуть?

— Їм подобається. Ми хотіли, щоб виставка була не лише про панельні будинки, але водночас щоб люди згадали свій досвід — що народилися в схожих житлових районах, виросли в таких будівлях. 

Не лише в соціалістичних країнах з’являлися панельні будинки. Житлова криза була загальною. По той бік залізної завіси, в капіталістичних країнах, сказали: «Ми зробимо все, що можемо, але світ не врятуємо». Тоді як соціалізм пообіцяв, що ця проблема буде вирішена, і всі люди отримають квартири.

Тому ми часто думаємо, що соцмодернізм — це лише багатоповерхівки та квартири, бо справді було важливо, щоб люди мали дах над головою. Хотіли уникнути ситуації, коли в XIX столітті в одній квартирі жили п’ять родин, маючи на кожну з них півтори кімнати.

‍— Кожного разу, коли я чую про «повоєнний період», одразу думаю: коли цей повоєнний період настане в Україні? Як буде виглядати відбудова? Що це буде — комфорт чи краса? Як будуть відбудовані Харків та Херсон? ‍

— Утримуюся від відповіді на ці питання, бо мені не личить про це говорити. Мене дратують розумники з-за меж України, які вже знають, як все буде виглядати. Звісно, треба планувати й уявляти майбутнє, щоб пізніше не бути заскоченим зненацька, і все ж я буду обережним у нав’язуванні своєї думки.

Відбудова України має виглядати передусім так, як ви, українці, хочете. Не має бути так, що хтось ззовні має готові ідеї і хоче їх реалізувати, бо з’явилася нагода.

‍— Але я мала на увазі не ідеї, а, швидше, тенденції. Що може бути зараз корисним у сучасному світі для використання в Україні? Навіть на прикладі досвіду Сирії — місто Алеппо було відбудоване досить швидко.

— Сьогодні ми не будуємо красивих міст, принаймні в Польщі.

Порівнюючи міста, спроєктовані тоді, коли існували професії урбаніста, проєктанта й архітектора, я бачу велику різницю. Сьогодні ці професії практично зникли, бо ніхто вже не дає проєктантам завдання планувати цілі міські райони. Є тільки окремі ділянки, на яких архітектор може щось зробити, але немає нікого, хто б мислив в цілому. Також немає того, хто б сказав: «Досить! Більше не треба»

Сьогодні ми вміємо створювати ефектну архітектуру, іноді іконічні будівлі, такі як музеї чи інші спеціальні об’єкти, але не вміємо будувати добрі міста.

Ми також не можемо створювати гарну житлову архітектуру. Сьогодні маємо справу з тісною, скупченою забудовою, що нагадує квартали XIX століття —  головне вмістити якомога більше квартир. Що з того, що вікна так близько одне до одного, що мешканці майже дивляться один одному в очі? У соціалізмі були, з одного боку, драконівські нормативи, а з іншого — гуманістичні, гігієнічні, хороші з точки зору просторових принципів норми проєктування.

І тут виникають мої питання до вас, українців: як ви будете мислити про епоху радянської влади в Україні? Чи вдасться відокремити нейтральні аспекти, як-от архітектурне проєктування, від спогадів про небажане минуле?

До архітектури часто приєднуються різні упередження. У випадку соцмодернізму говорили не стільки про архітектуру, скільки про епоху, якої не хотіли. Тим часом ця архітектура розповідає не лише про тоталітаризм. Я підкреслював це під час нашої виставки — соцмодернізм мав тотальну візію: проєктування всього в комплексі — від зручної квартири для родини — через житловий район — до цілого міста. Але з тоталітаризмом він не був тотожний.

Сьогодні архітектори, а точніше девелопери, не піклуються про те, чи є поруч школа, дитячий садок або поліклініка. І замість бачити залишки несправедливого режиму, давайте побачимо соціальні переваги проєктування того часу. Ідучи Хрещатиком, ми відчуваємо метрополійність Києва, а не тільки стикаємося із соцреалізмом. Я вважаю, що перед повоєнною Україною стоїть важлива та багатогранна дискусія про радянську спадщину.

‍— Чи є архітектура України на цій виставці?

— Не так багато, як хотілося б. Ми їздили фотографувати до Чехії, Словаччини та Угорщини, але під час підготовки, за останні два роки, не могли поїхати в Україну. Ми також не хотіли надто обтяжувати наших українських друзів.

Україна представлена на початку виставки колишнім готелем «Москва» (сьогодні це готель «Україна»), спроєктованим за зразком однієї з московських «сімох сестер». Коли прийшов Микита Хрущов, будівлю завершили у простішій, соцмодерністській формі. Відхід від сталінізму було видно навіть в архітектурі — проєкт нагадує університет Ломоносова, але враження геть інші.

Також на виставці представлене фото крематорію на Байковому цвинтарі в Києві — це видатний архітектурний витвір, а також проєкт пам’ятника Бабиному Яру, що розміщений у розділі, присвяченому болісному воєнному минулому. У книзі, що супроводжує виставку, є також квартали Розенберга на Подолі в Києві.

Завдяки Україні Євросоюз став спільнотою долі 

‍— В контексті всієї виставки — чи є Україна частиною Центральної Європи? Я сьогодні спеціально перевірила, що Європейська комісія відносить Україну до Східної Європи, а не до Центральної...

— Я не запитую інших, хто я. Я це знаю. А ви згодні, щоб якась Європейська комісія вирішувала це за вас? Я вважаю, що ми самі визначаємо, ким хочемо бути і де перебуваємо. Якщо ми будемо в цьому впевнені, інші перепишуть атласи і перекреслять карти. Адже ще 200 років тому наших країн на них не було. Якщо б тоді ви шукали Польщу або Словаччину, ви б їх не знайшли.

Дам приклад. Коли народжувався словенський національний рух, на тих землях панувала Австрія. Під час Весни народів 1848 року словенці не боролися так, як угорці, хіба словенські студенти протестували в університетах. Але в тому ж році картограф Петер Козлер створив першу в історії карту Словенії. На існуючих тоді картах були князівства під владарюванням Габсбургів, але не було нічого, що було б «Словенією». Але Козлер її намалював і всі місця, річки, гори та сусідів підписав на ній словенською мовою.

Ця карта стала революційною листівкою — ефективнішою, ніж сама революція. Як це можливо, що хтось раптом малює шматок землі, називає його Словенією і підписує все словенською? Для австрійців це було неприпустимо. Місцеві могли хіба що тихо називати гори своїми назвами, але на офіційних картах не було Лубляни, а був Ляйбах, головне місто габсбурзької країни.

Сьогодні ніхто не скаже, що словенці — це австрійці, просто говорять словенською мовою. Любляна — столиця Словенії, країни, яка двісті років тому здавалася небезпечною фантазією.

Мені здається, що навіть зараз, на третьому році війни, незважаючи на певні зміни, усвідомлення українців як європейської нації все ще залишається слабким. Хоча дедалі частіше українці кажуть: «Ми захищаємо Європу, ми її частина, ми європейці», є різниця в сприйнятті цього поняття. Особливо це стосується мешканців східної України, яка, хоча і є українською, ментально і культурно досі відстає від Європи. Поточна ситуація дозволила українцям глибше зрозуміти, чим є їхня країна і яка її ідентичність. І все ж шлях до повного об’єднання з Європою ще не пройдений.

Після 1989 року, протягом усіх дев’яностих і початку двохтисячних ми говорили: «Ми йдемо до Європи», «Ми хочемо бути європейцями». А що тоді означало бути європейцем? Це означало відсутність конфліктів, відсутність війн, мир, добробут і демократію.

Зараз все виглядає інакше. Це вже не на часі, коли об’єднана Європа керує колективним щастям, а її інституції є фабриками правил для його розподілу. Завдяки вашому опору та героїзму, Європейський Союз став спільнотою долі. Він зрозумів, що закінчився відпочинок від геополітики, що демократії повинні вміти вигравати війни. І в цьому сенсі ви вже частина цієї долі. Можливо, ви навіть більш європейські, ніж інші.

Можна сказати, що історія об’єднаної Європи почалася на Заході з процесу примирення між Францією та Німеччиною. Але успіх або провал всього проєкту вирішується тут і зараз, вже на нашій частині континенту. Європейські політики дедалі частіше підкреслюють, що Євросоюз став «усхіднений». Сюди змістився центр його тяжіння чи навіть, я б сказав, критична точка нашого європейського «або-або». Для мене найважливіше, що знову з’явився якийсь тип середньоєвропейського «ми».

Є щось між українцями, поляками, литвинами, естонцями, чехами, грузинами та багатьма іншими, що я б назвав майже інтуїтивним порозумінням щодо цінностей, розпізнавання добра і зла, з чого випливає необхідність співпраці.

Зверніть увагу, що Захід втратив монополію на безпомилковість. І водночас з’явилося те, що ми мали наприкінці вісімдесятих років минулого століття. А саме почуття дії. Почуття, що люди можуть творити історію. Словом, Європа — це ми. Зараз, тут і разом.

«Поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться»

‍— Ви справжній оптиміст! Щиро кажучи, коли говорять про цю співпрацю, про те, що можна спілкуватися, відразу згадуються теми поховань, Волині, ексгумації, і просто опускаються руки.

— Я теж глибоко сумую, коли польські політики піднімають ці питання задля власних внутрішніх розрахунків. А вже ультиматум для України на вступ до ЄС через вибачення за Волинь — це неприпустимо. Це катастрофічно і в ширшому, міжнародному контексті, оскільки відводить Польщі роль гальма для ваших європейських амбіцій. Це шкодить інтересам наших двох країн і всіх поляків, які, як і я, вболівають за Україну.

До того ж треба пам’ятати, що між польськими та українськими істориками існує згода щодо того, що відбулося на Волині. Це був злочин, і іншої історичної правди немає. Однак у сфері соціальної пам’яті такого консенсусу не існує. Суперечать кілька точок зору, зокрема і в українському суспільстві. Зізнаюся, я багато очікував від Польсько-Українського конгресу, який був запланований на кінець листопада, але, на жаль, він не відбувся. Його організовував варшавський Центр Карта як спільний голос не тільки істориків, але й широких кіл, що займаються нашими сусідськими відносинами. Здавалося, що зараз хороша нагода для того, щоб закрити наші взаємні історичні рахунки. Але, на жаль! Піднята політиками «Волинська справа» зірвала цю зустріч, а головне — чесні дебати, які могли б призвести до порозуміння. Ба більше, на мою думку, підтримка європейських прагнень України без додаткових «але» дала б українському суспільству відчуття довіри до поляків. І бажання вибачитися за Волинь з’явилося б як щось природне. А не навпаки!

‍— Можна це змінити? Адже у нашій історії є не лише конфлікти. Можемо знайти щось, що нас об’єднує.

— Можливо, ви думаєте, що я ідеаліст, але якщо ми встановимо низький рівень наших мрій, а потім життя ще внесе свої корективи, то отримаємо набагато менше бажаного. А якщо встановимо планку на найвищому рівні, і отримаємо більше. 

Я не хочу сказати, що якщо результат буде невеликим, то старання не мали цінності. Якось я прогулювався набережною в Ужгороді й побачив пам’ятник Августину Волошину, президенту країни, яка існувала як незалежна лише один день в 1939 році.

‍— Карпатська Україна…

— Так. І хтось може сказати: «Що таке один день?!» Але якщо можливе існування чогось бодай один день, значить це реально. 

‍— Повертаючись до мого питання: як Польща може підтримати Україну на шляху до ЄС?

— На шляху до ЄС Польща безумовно буде підтримувати, а в плані культури, мистецтва, ідентичності Україна вже є європейською. Водночас я мрію про більше — щоб ми встановили спільний культурний простір. 

Простір має свою безперервність. І культура також. У цих категоріях неможливо чітко сказати: «Тут закінчується Польща, а тут починається Україна». Між нами є багаті, живі прикордоння, де все перетинається, співіснує і чудово розцвітає. Тому я люблю дивитися на карти без кордонів, на фізичні карти, бо бачу на них простір безперервності, в якому люди живуть і творять. А вже на все це накладаються держкордони: колись — одні, тепер — інші.

‍— А в цьому культурному, мистецькому, історичному просторі, які кроки ми можемо зробити, щоб зміцнити нашу європейськість?

— Ми повинні, наприклад, створювати спільні книги, які б про це розповідали. Коли я вивчав мистецтво, я користувався книжками з історії європейського мистецтва, на сторінках яких були: Португалія, Німеччина, Великобританія… але не було Чехії, України, Литви. Через це нас переконали, що мистецтво, яке виникло в Лісабоні, Мадриді, Единбурзі є європейським без жодних сумнівів, а європейськість того, що з’явилось у Варшаві, Києві, Вільнюсі, Бухаресті, вже не така очевидна. Це потребує, можливо, виправдання, додаткового схвалення… Я не погоджуюся з такими правилами й водночас знаю, що поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться.

Зізнаюся одразу, що велике натхнення для мене — це діяльність Наталії Старченко (дослідниця історії України — Ред.). Я захоплююсь тим, як вона змінила вашу історичну оптику. У книзі «Українські світи Речі Посполитої» вона звернула увагу на шляхту: «Чому шляхта повинна бути польською, якщо ми також мали свою шляхту, а не лише козаків і селян?»

‍— А що ще, крім цієї української шляхти, ви хотіли б включити до такої книги?

— Я хотів би «викрасти» Русь зі Сходу. Якщо б ми «викрали» у Росії Русь і разом з її спадкоємницею — Україною — прийняли це до Центру, визнали її частиною середньоєвропейської традиції…

‍... то Росії нічого б не залишилося!

— Чому ви турбуєтеся про Росію? Вона не дозволяє вам бути тими, ким ви є. Ця війна йде не за частину землі на сході України. Її ставка — ваше існування, суверенність як наслідок вашої відмінності, ідентичності та суб’єктності.

Якщо ми, історики, люди культури, митці, почали б розповідати про Русь як про нашу, яка походить з Києва, має контакти з Балканами, Грецією і є нашою середньоєвропейською спадщиною минулих віків, а не початком Москви, і сказали б: «Москва привласнила це собі, але це наше» — це була б зовсім інша історія.

За дев’ять місяців 2024 року до фахівців зі скаргами на психічне здоров’я звернулися понад 350 тисяч українців. Це більш ніж утричі перевищує торішні показники. За даними МОЗ, відчуття тривоги, нервування, напруженість та порушення сну — серед головних проблем, з якими наші громадяни звертаються про допомогу. 

Психологічні проблеми українців, які вимушено покинули рідні домівки — схожі. А втім, біженці частіше звертаються до профільних лікарів, коли болить тіло, а не душа.  Як війна вплинула на всіх українців, що з цим робити — про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Олег Чабан, директор Навчально-наукового інституту психічного здоров'я Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, професор, лікар-психіатр.

Погляд на травму

Марина Степаненко: Пане Олеже, якими є найпоширеніші прояви колективної травми серед українців через війну?

Олег Чабан: Тривога, депресія, фобії, найрізноманітніші страхи. Суттєво зростають адикції, зокрема, до алкоголю. Стабільно бачимо психотичні розлади, типу шизофренії тощо. І великий пласт психосоматичних розладів.

‍Як відрізняється досвід травми у тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав? Яка суттєва різниця? Чи існує вона?‍

Різниця існує. Якщо говорити про моїх пацієнтів, які перебувають за кордоном, зокрема і в Польщі, — у них достатньо високий рівень тривоги. І це зрозуміло. Покинути країну, яка перебуває у колективній травмі війни, і поринути в невідомість — це ще більше посилити тривогу. Тому більшість тих пацієнтів, які за кордоном, в основному демонструють тривожні розлади. А вже до них додаються будь-які інші.

Загострюються ті проблеми, до яких хто був схильний: гіпертонічні хвороби, серцево-судинні, гастроентерологічні проблем, ендокринні збої тощо. Отож, на першому місці в українців за кордоном маємо тривогу, за нею — депресію. Депресивних розладів також дуже багато

‍Які є в українців певні унікальні культурні чи соціальні особливості, які впливають на те, як усі ми переживаємо травматичний досвід? 

Це гуртування, родинні цінності, пережитий попередній досвід колективних травм. Я нагадаю про Голодомор, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію, і, зрештою, пандемію COVID-19. Тому в нас вже є досвід колективних травм. А якщо є досвід, то, зрозуміло, що навіть є інтуїтивна адаптація.

Логічна адаптація — це те, чому ти навчаєшся. Інтуїтивна — люди самі тягнуться одне до одного. Я не даремно сказав про родинність, сімейність. За значимістю для українців — це номер один. Власне тому розрив сімейних відносин в емігрантів, розірвані сім'ї — це також достатньо потужна травмуюча ситуація.

‍З вашої особистої практики, хто звертається за психологічною допомогою найчастіше та які скарги мають ці люди? Говоримо як про гендер, так і про вік. 

Гендер залишився такий, який і був. Зазвичай у жінок в 2-3 рази частіше діагностують емоційні та психічні розлади, пов’язані з будь-якими проблемами. Водночас посттравматичного стресового розладу більше у чоловіків — бо вони безпосередньо приймають участь в бойових діях.

Щодо вікового аспекту, то зараз найбільш вразливим є працездатне населення і ті, хто  несуть найбільшу відповідальність. Я зараз поясню це слово. Слово «відповідальність» стосується тих, хто працездатного віку і забезпечує людей довкола себе. В першу чергу своїх дітей. Тому зрозуміло, що, наприклад, жінки, які виїхали за кордон з дітьми, в них оцей ступінь відповідальності різко зростає. В першу чергу, за дитину, яка повинна адаптуватися, пристосуватися до культурної різниці, пройти через мовну депривацію та булінг, який періодично зустрічається, — це те, що я чую від своїх пацієнтів відносно дітей. До цього додається і те, що жінка має знайти роботу і шукати можливості вижити без чоловічої підтримки.

Тому за віком найбільш вразливе населення працездатного віку. Але історично і, власне, логічно складається, що люди похилого віку, в яких вже є певні фізіологічні зниження, в яких психологічна гнучкість (резилієнс) значно нижча, вони також відносяться до вразливої категорії. Саме тому старенькі, навіть хто є внутрішніми переселенцями, починають демонструвати загострення своїх психосоматичних проблем.

Скільки людей на антидепресантах?

Дуже багато. Була опублікована статистика, яка свідчить, що зросла кількість виписаних рецептів на антидепресанти (за даними одного з вітчизняних сервісів пошуку і доставки товарів для здоровʼя, у 2024 році попит на антидепресанти виріс на 46%, порівняно з минулим роком, — Авт.).

Я це підтверджую, та й сам виписую. Практично кожному пацієнту, який з'явиться у мене після нашого інтерв'ю, я впевнений, що буду призначати той чи інший антидепресант, але суто за призначенням.

Тривога і депресія — це, в першу чергу, про психотерапію. Якщо говорити про біологічну терапію — це, звичайно, група антидепресантів

‍Не кожен українець наважується звернутися по допомогу — якими можуть бути наслідки? 

Погані. Якщо людина не усвідомлює необхідність звернутися до лікаря, то вона хронізує хворобу, затягує її. Немає такого психічного розладу, наприклад, тривожного чи депресивного, який би не впливав на тіло. Тому починають з’являтися й інші проблеми. Власне, щоб запобігти цьому, пані Зеленською була створена спеціальна програма, покликана достукатися до кожного українця і створити можливості надання допомоги на базовому рівні, тобто на рівні громад. Це абсолютно правильна ідея. 

Якщо ж ігнорувати цю проблему, або вирішувати її самостійно, що ще гірше, — неправильними шляхами, наприклад, використовувати алкоголь як транквілізатор, пірнати в роботу як спосіб відгородитися, не вирішуючи свої емоційні проблеми, — то, звичайно, будь-яка хвороба від цього не лікується. Вона лише погіршується, хронізується, переходить на особистість і долучає соматичний компонент — серцево-судинний, гастроентерологічний, сечостатевий та інші.

Що нас очікує після війни: скільки людей потребуватимуть психологічної допомоги?

За моєю нелінійною моделлю розвитку ситуації з ментальним здоров'ям в Україні воєнного, повоєнного і післявоєнного періодів, кількість психічних розладів буде лише збільшуватися. Прогнозується певний перехрест по стресових розладах — у військових він буде зменшуватися, а у цивільного населення буде зростати. Дуже багато залежить від соціальної адаптації, повернення до роботи, повернення до місць спокійного проживання, працевлаштування, адаптації дітей і так далі.

Але ми передбачаємо, що кількість психічних розладів буде зростати за рахунок емоційних розладів, а психосоматичний аспект буде зростати за рахунок серцево-судинної патології й онкології

‍Втома від війни — що це за поняття і чи справді воно поширене в українців?

Є така річ, як втома від власних емоцій. Не можна перебувати постійно в тривозі і страху. Кожного дня шахеди та ракети заганяють тебе у підвал або бомбосховище і, зрозуміло, ти боїшся. Це нормальна реакція, нормальна людська реакція на ненормальну ситуацію. А втім, тривога і страх — це дуже високоенергетичні затрати. Мозок починає розкручувати «вінчестер», щоб знайти додаткову інформацію і зменшити рівень напруженості, емоційного збудження, викиду адреналіну, кортизолу. 

Жити постійно в напрузі неможливо. Тому дійсно з'являється відчуття втоми. Ви праві такі речі є, на жаль вони є і останнім часом їх все більшає. Спостерігаю, коли люди відчувають загальну втому. Через це, зокрема, знижується інстинкт самозахисту. Люди менше бігають в бомбосховище, більше віддаються якомусь фаталізму і водночас відстежують, що куди летить по десятках телеграм-каналів. Тобто все-таки адаптація зростає. Тому хронічна втома від війни, тобто від власних емоцій і переживань, дійсно спостерігається.

Що зараз зі здоров'ям українців?

Окрім того, про що ми вже з вами поговорили, існує ще одне поняття — відтермінована медицина. Це коли люди відкладають на пізніше лікування і вирішення проблем із власним здоров'ям на тлі війни. Це погана річ, тому що в нас у цьому питанні й досі спостерігається постковідний шлейф. Інші країни відпочили від пандемії COVID-19, від соціальних розривів, біологічних втрат. А українці не відпочили. У нас після ковіду одразу почалася війна. Зрозуміло, що таке величезне напруження призводить до того, що люди не одразу звертаються по допомогу. Під час спалаху коронавірусу українці теж боялися вийти з дому і піти до кардіолога, гінеколога, стоматолога. Мовляв, піду, коли можна буде зняти маску і не боятися. Зараз люди теж відкладають на пізніше надання собі ж допомоги. Зростає кількість соматичних розладів, пов’язаних саме з цим фактором.

Відносини між українцями 

Як, на вашу думку, розвиваються відносини між тими, хто покинув країну, і тими, хто залишився? Які непорозуміння чи напруженість виникають найчастіше? І чи насправді вони існують? Чи це радше дії російської пропаганди?

Однозначно, пропаганди. Війна — і фізична, й ідеологічна, і ментальна — продовжується на всіх рівнях. Тому є викрути на бажанні розірвати потужні родинні зв'язки. Війна порушила їх масовою міграцією, 8-10 мільйонів виїхали, і, звичайно, ця ідея розкручується, тому що є населення, яке страждає. І те, що перебуває в Україні, і те, що виїхало. Розрив будь-яких зв'язків — це величезна травма. Тим більше, коли людина, яка виїжджає за кордон, занурюється в невідомість.

Ті, хто не знайшов роботу, мають вищий рівень депресії, порівняно з тими, хто працевлаштувався, влаштував дитину і забезпечує її

‍Які проблеми виникають при реінтеграції військовослужбовців? Чому їм буває важко знайти спільну мову з тими, хто переживає війну у тилу чи не на небойових посадах?

Тому що в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Це дуже легко сказати, мовляв, ти вийшов з зони бойових дій, ти вже ветеран, ти вже можеш займатися лише собою. Вони прожили надзвичайно потужні емоції і сказати, що давайте їх вимкнемо і увімкнемо радість мирного життя — це так не працює. Такого не було ніде в світі. Тому в наших хлопців і дівчат те ж саме відбувається. 

Війна в їхніх головах, на жаль, продовжується: ділення світу на чорне і біле, а не на сіре, смугасте і в цяточку; відчуття щирої сімейності асоціюється з тими, хто залишився на війні, а тут — все не до кінця зрозуміле, з чварками. Їм складно адаптуватися, тому що дуже багато з них повертаються з психологічними проблемами. Я не хочу маркувати всіх якимись психічними розладами, не дай Бог, і казати, що в кожного розвився посттравматичний стресовий розлад. Це неправда. Але ми однозначно спостерігаємо таке у більше, ніж 10-20 відсотків ветеранів. Ми працюємо саме з ними.

Що найголовніше треба знати/розуміти у поводженні з військовими у цивільному житті?

Цивільним потрібно мати терпіння. Адже, щоб витерпіти окрики військового, новий характер, періодичне якесь збудження, порушений сон — треба мати любов, повагу, розуміння і величезне терпіння. Чому терпіння? Тому що людина врешті починає пристосовуватися, адаптуватися. Вона ще матиме окремі симптоми, але вона також почне змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Отож, треба перетерпіти, розуміти, що зараз він може бути різким та агресивним. 

Я коли їду з роботи чи на роботу і мене хтось різко обганяє, підрізає, гальмує, крутить машиною і я бачу, що це військовий автомобіль, — я ніколи зараз не психую, не вживаю негативну лексику і не злюся. Я просто розумію, що людина так поводилась останнім часом і по-іншому вона не могла — мала їхати з вимкненим світлом на брудному автомобілі, проскакувати з зони, де триває обстріл. І така поведінка у неї домінуватиме ще деякий час. Тому відійди від нього, пригальмуй, будь спокійний, не провокуй його. 

А тепер уявіть, що те саме відбувається не на дорозі, а в поведінці людини в реальному житті. Діяти треба так само: перетерпіти, не провокувати, не лізти в душу, якщо туди не пускають, не запитувати про те, що є травматичним. Хоче розповісти — хай сам розповість. Водночас не треба допускати, щоб він собі шкодив, зокрема, алкоголем. Треба, щоб у військового була якась відповідальність у певній сфері.

Травмоване дитинство

З якими найгострішими психологічними проблемами стикаються діти, які пережили переміщення, втрату або іншу травму, пов'язану з війною?

Діти легше адаптуються, як не дивно, хоча ми часто сприймаємо їх як немічних. Для них дуже важливо забезпечити оточення. Якщо воно гармонійне, є підтримка, то вони достатньо швидко адаптуються. 

Загалом, я би сказав, що спостерігаю значно швидше дорослішання дітей

На них накладається вже певна відповідальність. Вони вже без хникання мовчки встають і переходять до бомбосховища. Це те, чого раніше не було, а зараз — встала і пішла за мамою. Тут я говорю конкретно про своїх онуків. Тому ефект воєнного дорослішання дійсно спостерігається. Я не дитячий психіатр, але, звісно, маю різні консультації та спілкуюся зі своїми колегами. Ми, зокрема, спостерігаємо збільшення розладів харчової поведінки у неповнолітніх, чого я раніше не бачив. Почали більше звертатися і з булімією, і з нервовою анорексією, і однозначно додається тривожна симптоматика, постстресова симптоматика в будь-яких варіантах.

Чи існують відмінності в тому, як хлопчики та дівчатка переживають травму війни? Чи це значною мірою індивідуально?

По-перше, це дійсно індивідуально, а по-друге, як і серед дорослих, у дівчаток емоційних проблем значно більше. Я вже згадав розлади харчової поведінки як один із психосоматичних аспектів. Зі схожими проблемами маємо одного хлопчика на 10 дівчаток.

Якщо говорити про дітей, які виїхали за кордон, які це має наслідки для їхнього психологічного стану і загалом для їхнього майбутнього? 

Все, що відбувається зараз — закладає психологічну платформу, базу стійкості, резильєнтності на майбутнє. Особливу роль відіграють стосунки з мамою, як не дивно, навіть не з батьком, а саме з мамою. Якщо дитина росте і їй бракує материнської турботи (сюди відносяться навіть тілесні контакти — обійми, перебування поруч), то в неї зменшуються структури мозку, які відповідають за антистресову поведінку. Дитина гірше адаптується і в школі, а потім і в дорослому житті. Є наукові праці, які це підтверджують, 

Я бачу ситуації, коли мама за кордоном швидко шукає роботу і дитина сепарується, сама по собі намагається адаптуватися в іномовному середовищі, в зовсім незнайомій культурі. Може виникати психопатоподібна поведінка. Це ще не розлад особистості, але є фиркання, нерозуміння, злоба, замовкання — воно часто спостерігається, як психологічна реакція у дітей.

Зцілення, підтримка та перспективи на майбутнє

‍Які психологічні підходи виявилися найефективнішими у допомозі українцям впоратися з травмою війни?

Я вже згадував національну програму збереження ментального здоров'я. Ідея у тому, що треба достукатися до кожної людини там, де вона живе. Це створення осередків відновлення не через психіатрію чи державну службу. Це велика помилка, затягувати всіх до психіатрів — це стигматизація в кінці кінців. Треба створювати осередки, де соціологи, психологи, лідери громад можуть доносити інформацію — така психоосвіта, я думаю, матиме високу ефективність.

Зараз я бачу, що буквально на кожному кроці пояснюється в дуже простій та доступній формі, що таке стрес, які можуть бути наслідки, як себе поводити в тій чи іншій ситуації, як відволікти дитину, як поводитися у бомбосховищі. Тобто психоосвіта стає високо ефективною. На тлі біди ми здобули великого досвіду у цій сфері.

Як подолати почуття провини у людей, які виїхали з країни або залишилися в безпечніших регіонах?

Відчуття провини є і воно звучить майже у кожного другого, хто зі мною зв'язується, де б він не був. Як правило ми говоримо про розірвані зв'язки: родина перемістилася, а чоловік залишився тут.

Подолати це можна одним — пояснювати, що ти виїхав тому, що трапилася біда, а не поїхав розважатися

Якщо ти будеш показувати надмірні переживання, а тим більше відчуття провини своєму чоловіку, навряд чи він буде цьому радіти. Він же радіє тому, що знає, що його сім'я перебуває в безпеці. Водночас захоплено розповідати, що в нас тут весело, класно, також не потрібно. Варто спокійно демонструвати, що ми тримаємося, ми разом, дитина вчиться, адаптується, в неї з'явився вже друг, я знайшла роботу, але я чекаю моменту, коли повернутися і об'єднатися, тому що в нас є великі почуття — це дійсно рятує. Не демонструйте це відчуття провини. В чому ваша провина? В тому, що ви зірвалися в лютому 22-го року і над вами ревіли ракети? Яка ж тут провина? Тому живіть, адаптуйтесь, пам'ятайте, що ви — українці, що у вас є велика Батьківщина. Дуже важливо, щоб ви повернулися, а не тягнули чоловіка до себе. Тому що нас і так стало значно менше. 

‍Які уроки Україна може винести з досвіду інших країн, що пережили тривалі конфлікти, щодо підтримки свого населення?

Ми вже можемо вчити інші країни, як в психотехніках (це те, чим ми займаємося, працюючи з нейротехнологіями в області ПТСР), так і колективної взаємодії. Хоча ми не тільки вчимо, ми і вчимося. Ми беремо кращі моделі, які існують у Великій Британії, Німеччині, США і адаптуємо їх для України. Отже, здобуваємо досвід і готові ним ділитися.

Титульне фото: Shutterstock

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

«У Берліні ти платиш ріелтору до 5 тисяч євро просто за право винайняти квартиру»

— Вранці 24 лютого мені зателефонувала сестра: «Почалася війна». Я поклала слухавку, визирнула у вікно, а там затор у 4 смуги, — згадує Маргарита Коровіна, організаторка громадських акцій і фестивалю української культури в Берліні. — Я тоді жила з мамою. Сестра сказала, що вони мене заберуть, але маму взяти вже нікуди. Розуміючи, що я не можу залишити маму саму, я відмовилася виїжджати. 

На нашому районі ставало дедалі менше людей. За кілька днів район опустів, залишилися самотні пенсіонери. І я стала їм допомагати. На збережені гроші купувала їм їжу. Купити тоді продукти — це був той ще челендж. Моїм завданням було знайти хліб для нас з мамою і сусідів. У «Сільпо» тоді давали буханку на руки. Тож я шукала по всьому нашому району. І вірила, що війна ось-ось закінчиться…

Також я створила у тіктоці акаунт, в якому в чат-рулетці говорила з росіянами. Питала у них, чому вони напали, що їм треба від України. Вони відповідали різні відверті дурниці, часто агресивно. Це був мій соціальний експеримент на противагу «не все русские такие» — я викладала розмови з росіянами у публічний простір. У перші місяці повномасштабного вторгнення мій акаунт став вірусним. Хтось брав матеріали і монтував відео для своїх Telegram-каналів. Бували відео, які за один день набирали мільйон переглядів. А потім мене забанили. 

Влітку 2022 року я зрозуміла, що мої збереження вичерпуються, а доходу немає. Офіс, в якому я працювала до війни, закрився. Потрібно було термінове рішення. 

Оскільки в Києві ситуація була вже більш-менш спокійною, я прийняла важке рішення: їхати в Барселону, адже там хаб нашого фонду. Плюс в Іспанії вже жила моя сестра. Я поїхала в надії, що опинюсь серед амбітних, мотивованих і активних людей, але побачила зовсім інше: в іспанському офісі, як в рядовій бухгалтерії, всі працювали з 9 до 15, після чого поспішали додому. Я не могла спіймати фокус. Похала на пару днів до Берліна волонтерити… і залишилась.

У Берліні у мене не було друзів чи рідних, але мене підкупило, що тут  величезна українська творча спільнота. На кожному кроці українські прапори: на офіційних будівлях, університетах, ратушах, просто на балконах житлових будинків. Коли я побачила цей масштаб підтримки Україні, була вражена. 

Переїзд в Німеччину можу порівняти з тим, як людина після травми знову вчиться ходити, розмовляти. Ти ніби доросла людина, а можливостей у тебе, як у дворічної дитини. Довгий час я відчувала себе нефункціональною частиною суспільства. Але зараз вже, здається, я на стадії прийняття.

Величезна проблема у Берліні — житло. Мені пощастило, я не жила в «Тегелі». Це нефункціонуючий аеропорт, де зробили з наметів табір для біженців, через який проходили майже всі, хто приїхав з України. Скориставшись програмою допомоги українським біженцям, перші два місяці я жила з молодою родиною німців. І паралельно шукала окрему квартиру.  

Пошук житла в перенаселеному Берліні — задача із зірочкою, тому найкраще тут працює соціальний нетворкінг (сарафанне радіо). Українці створили telegram-канали і знайшли місцеві ресурси, які працюють краще за офіційний пошук житла. Але послугами ріелторів тут теж користуються. А це та ще корупційна схема. Ріелтори часто просять 1-5 тис євро «провізії» — це такий одноразовий платіж до кишені ріелтора, який не вноситься в контракт. Тобто, по суті, хабар готівкою. Просто за право винайняти квартиру. Можливо, ріелтори штучно створюють такий попит, що люди готові були платити будь-які гроші, аби лиш отримати контракт на житло. Відкритий перегляд квартири в Берліні — це черга зі 100 людей. І ти платиш ріелтору, щоб бути в пріоритеті. Особисто я знайшла квартиру, спілкуючись з людьми. Бо постійно питала у всіх про житло.

Німеччина — це абсолютно інший світ. Думала, тут технологічний прогрес. Натомість тут все довго, незрозуміло, страшна бюрократія. Для мене це було шоком. Знаю, що і самі німці здебільшого цим не задоволені. 

«Можу робити тільки те, що стосується України»

‍— Чи складно було адаптуватися в Німеччині?

— У Берліні я досить швидко роззнайомилася з цікавими людьми. Ми стали зустрічатися, створювати проєкти. Відчула, що тут є ресурс, завдяки якому  зможу зробити багато корисного для України. Бо я не можу робити щось, що не стосувалося б волонтерства або України. Коли весь час думаєш про війну вдома, інші речі тебе майже не хвилюють. 

Уявіть: тут, у Берліні, я бачила маріупольців, які досі носять із собою ключі від своїх квартир в Україні. Хоча цих квартир вже немає

Щодо адаптації українців у Берліні, мені є з чим порівнювати — з Барселоною, Парижем, Лісабоном. У Києва з Берліном і до війни були особливі стосунки, тому не дивно, що багато культурних діячів, митців і активістів перебрались саме сюди, і сьогодні Берлін —  це як продовження Золотих Воріт і Подолу. Івенти тут легко збирають українську музику, їжу і товари. Нам навіть надходила пропозиція провести в Берліні «Кураж базар», але ми зробили схожу за форматом «Мотанку».

Українці в Берліні — це те, що мене тут тримає: активні люди, які не втомлюються утримувати Україну в інформаційному полі, боротись проти дезінформації, говорити про українську культуру й історію, кричати про те, яких репресій зазнала наша нація через «совєти», відкривати очі «стурбованим» і не дуже європейцям на те, що війна дуже близько, а Росія —  колонізатор, імперіаліст і терорист. 

Також у Німеччині чимало вихідців з України, які вже інтегровані й досить добре знають місцеві настрої. Більшість з таких людей зараз займає лідерські позиції в українських організаціях, культурних інституціях, посольстві тощо.

За ці три роки в Берліні відкрилось кілька українських ресторанів, салонів краси,  галерея, але найбільший вектор — це громадські організації. Тобто люди не везли сюди свої бізнеси, оскільки Німеччина — не найсприятливіше для підприємців місце, а везли свої соціальні і благодійні ініціативи. Тут усе про культуру, політику, інформацію.

У 2023 році ми з німецькими, грузинськими й українськими однодумцями зареєстрували тут громадську організацію Mizelium. За законом, українці не можуть заснувати власну організацію в Німеччині. В її складі обов'язково мають бути німці. Що ми робимо? Спочатку збирали гуманітарну допомогу та відправляли в Україну. Потім переключилися на організацію фестивалів, концертів, воркшопів — аби знайомити європейців з українською культурою, робити її модною. 

Я вчу німецьку, незабаром іспит на рівень B2. Планую отримувати грантові кошти на наші культурні проєкти.

Головна наша ідея — показати колосальну різницю української та російської культур. Адже чимало німців їх не розрізняють. Знайомий німець взагалі якось сказав, що не знав, що за Польщею існує ще якась країна. Він думав, що там одразу Росія

«Ми зробили найбільший в Європі фестиваль української культури — на 10 000 людей»

‍— Розкажи про проєкти в Берліні, в яких ти брала участь. Чому для тебе це важливо?

— У 2023 році ми зробили найбільший в Європі фестиваль української культури «Мотанка». За рік до того, у 2022 році, ми запустили його пілотну версію. Обрали андеграундну локацію, маловідому навіть для берлінців — місце, де живуть гіппі: річка, юрти, бар, зроблений з дощок, невеличка сцена. У гаражі для човна оформили виставку. 

За рік після цього зробили вже масштабний фестиваль.

6 поверхів різних форматів: музика, кіно, виставка, поп-ап маркет українських брендів, їжа, дискусії про культуру й політику. За три дні фестивалю до нас прийшло близько 10 тисяч людей

Ми зробили цей івент без грантових коштів. Пропонували співпрацю українцям з культурної сфери в Берліні, і всі вони погоджувалися. Ми не очікували на такий масштаб, але були щасливі. Локація нам дісталася безкоштовно. Ми залучились допомогою партнерів і спонсорів, які надали нам безкштовні послуги на загальну суму близько 300 тисяч євро.

Я б назвала Берлін центром прийняття рішень. Тут відбувається багато політично важливого.

Зараз, у 2024 році, інтенсивність інформаційних заходів українців все ще досить висока. Але хотілося б більше залученості, бо, наприклад, на протестах і мітингах людей дедалі менше.

Є подія «Кафе «Київ», що має політичний напрямок. Минулого разу брала участь Урсула фон дер Ляєн, був Віталій Кличко. Наші посли теж долучалися.  Точилися панельні дискусії, показували «20 днів в Маріуполі», була експозиція «Йолка», яка була у нас на Майдані в 2014 році — на вході стояла черга. Перший захід пройшов у місці, що називається «Ресторан «Москва». І в день заходу цю назву символічно завісили банером з написом  «Кафе «Київ». Політики приходять на цю подію, щоб підкреслити свій проукраїнський імідж. 

Нашу «Мотанку» ми створили, щоб залучити людей, які відкрили для себе Україну несвідомо. Шляхом колаборацій з місцевими митцями, брендами і музикантами нам вдалось обʼєднати аудиторію і ненав'язливо залучити тисячі берлінців, показати їм творчу сторону України, не відштовхуючи темою про війну. 

«В такому стані, як я останні роки, Франк Вільде перебуває чи не все своє життя»

‍— Як до всього українського зараз ставляться німці?

— До 1989 року Берлін був розділений муром, і східна частина міста досі сильно відрізняється від західної. Навіть за результатами виборів можна це побачити. Тут романтизують Радянський союз, російську політику. Навіть те покоління, яке не застало життя в СРСР, чомусь відчуває ностальгію за тим життям. Тому ставлення цих людей до всього українського, звичайно, не позитивне. 

Росія, дякуючи дружнім стосункам з Меркель, глибоко запустила свої корені в голови німців, а люди «внє політікі» сумують за нею, бо при ній кебаб коштував 3,50 євро, а зараз 8. І газ був дешевший.

Є німці, які досі відчувають себе «притиснутими до стінки» через Другу світову війну. Через це у них тихо назріває друга хвиля нацизму і вже виривається з андеграунду. Наприклад, росте популярність партії AfD, яка хоче виселити усіх іммігрантів. Це проросійська партія, яка грає на емоціях німців (основні тези ідеології партії AfD спрямовані проти євроінтеграції та імміграції іноземців — Ред.)

Загалом у Німеччині дискримінація за національною ознакою є забороненою законом (це прописано в конституції). Тому жоден німець не зробить цього прозоро та відкрито. Таких конфліктів я тут не помічала. 

Але є також чимало свідомих німців, які цікавляться Україною, приходять на українські демонстрації, виступають на них, підтримують.

— Ти працюєш із Франком Вільде, дизайнером та хорошим другом України, вже понад 2 роки. Що для тебе найголовніше у цій співпраці?

— Про Франка я дізналася, коли сиділа в бомбосховищі у Києві, ще до того, як виїхала. І коли вже опинилася в Берліні, зустріла його на одному з івентів, присвячених Україні. Він ходить буквально на всі такі заходи. Коли ми робили першу «Мотанку», я запропонувала йому зробити власний аукціон. Він погодився і частину виручених коштів задонатив на потреби України. 

Я запропонувала йому свою допомогу в піарі та веденні його комунікаційних справ. І зараз я — його менеджерка на волонтерських засадах. 

Франк відіграв ключову роль у моєму перебуванні в Берліні. Він — дуже мудра людина. У такому стані, як я останні майже три роки, він перебуває чи не все своє життя. Він завжди у боротьбі. У співпраці з Франком я мотивуюся вдячністю. Мені хочеться відплатити йому від усіх українців за те, що він для нас робить. 

«Мрію відродити село моєї бабусі»

‍—  Що допомагає тобі триматися? Про що мрієш?

— Це таке хороше питання. Я досі живу своїми довоєнними мріями. У мене є дача у Сумській області, яку я завжди дуже любила. Колись там жила моя бабуся, у неї завжди було затишно і весело. Коли вона померла, ми купили будинок поруч. Зростаючи, я бачила, як змінюється село. Воно стало занепадати, бо багато людей виїжджали. Вже тоді у мене з'явилася мрія — відродити це село. 

Коли був карантин через Covid, я поїхала туди на місяць. І побачила, що людям там немає чим себе зайняти та розважити. Стала думати, як це змінити. 

У місцевому будинку культури я домовилася про приміщення, щоб зробити там простір для молоді. Планувала також зробити сільський ретрит (духовне усамітнення — Ред.) для містян — катати людей на возі, вчити пасти гусей і корів, влаштувати сільську рейв-вечірку. А ще — знайти бабусь, які в'яжуть, вишивають чи роблять щось цікаве власноруч, і допомагати їм це продавати. Ручна робота зараз дуже популярна. Я вже навіть створила акаунт цього села. А потім почалася війна. Але коли мені стає сумно чи відчуваю зневіру, відкриваю ноутбук і записую свої ідеї щодо мого села. Зараз це мій спосіб відновлення.

Фотографії: приватний архів і інстаграм героїні

Єнджей Дудкевич: Минуло понад два з половиною роки з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну і великого піднесення польського суспільства, яке прийняло людей з України. Як Ви оцінюєте цей час з точки зору інтеграції двох суспільств?

Анна Домбровська: Я б почала з того, що, перш за все, ми повинні розглянути, як ми розуміємо інтеграцію. Наприклад, коли я читаю міграційну стратегію, підготовлену професором Дущиком, мені здається, що ми розуміємо її не однаково. Адже інтеграція — це, безумовно, не навчання людей польської мови, а тим більше не полонізація. Це також не очікування, що вони стануть трохи схожими на нас, від чого має залежати їхнє майбутнє і статус у Польщі. Також постійно говорять про те, що процес інтеграції — це вулиця з двостороннім рухом, в якому бере участь і приймаюче суспільство. Мені ще більше цікаво, як ми бачимо свою роль, як ми змінилися, як ми реагуємо на виклики наших місцевих громад, які стають все більш різноманітними. Частину цих громад складають люди, які не пристосовані до польської культури, багатьох культурних кодів вони не знають.

Тому для мене цікавіше, ніж те, як люди опиняються тут, те, як ми опиняємося в цій новій реальності, як ми кидаємо виклик самим собі в умовах цих швидких міграційних змін, що відбуваються в Польщі

Озираючись на період, про який ми говоримо, чи були якісь ключові моменти, які, можна сказати, вплинули на польсько-українську інтеграцію — в кращий чи гірший бік?

Я, безумовно, вважаю дуже важливим те, що деякі місцеві органи влади, зіткнувшись з відчуттям, що держава їх покинула, почали думати про власні, місцеві інтеграційні стратегії. Деякі документи такого роду вже готові та впроваджуються, інші перебувають на стадії підготовки. Це важлива справа, яка показує, що місцева влада — відповідно до наших очікувань, тобто очікувань громадянського суспільства — бере на себе відповідальність за ці процеси. Адже на місцевому рівні ми говоримо про нових мешканців муніципалітету, міста. Про людей, які працюють, виховують дітей, сплачують податки, користуються інфраструктурою, налагоджують стосунки з сусідами. Те, що місцева влада хоче бути активним учасником інтеграційних процесів, безумовно, є дуже позитивною тенденцією.

Чи можете ви назвати місцеві органи влади, які роблять це зразково?

Дуже важко порівнювати місцеві органи влади з багатьох причин. Насправді, я дуже рада, що процес, про який я говорю, все ще не централізований в нашій країні. Кожен орган місцевого самоврядування має різний досвід роботи з мігрантами та біженцями. Так само різним є досвід роботи з неурядовими організаціями і цих організацій з людьми. Іншими словами, місцевий контекст є найбільш важливим. Тому мова йде не про те, щоб написати гарну політику, а про те, щоб написати хороший стратегічний документ, який дійсно відповідає потребам, заснований на глибокій діагностиці того, який у нас досвід, які люди тут живуть, яким містом ми прагнемо бути, як воно буде виглядати в найближчі десять років. Відповідаючи на ваше запитання, я не люблю вішати ордени, а більше ціную той факт, що місцева влада почала займатися цими речами.

Як ваша організація співпрацює з місцевою владою в Любліні?

Як це зазвичай буває з міжсекторальним діалогом, вона змінюється. Але найголовніше не те, що ми завжди погоджуємося. Що мене цікавить, що я вважаю найбільшим плюсом і до чого ми повинні прагнути — це можливість сісти разом за стіл і поговорити по суті. Ми не повинні думати однаково, у нас різні цілі, і це важливо усвідомлювати. Варто вибрати ті цілі, які схожі, і почати працювати над ними, будувати діалог, довіру і розуміння між двома різними світами.

Ви сказали, що раді, що це не централізовано. Однак, як ви оцінюєте різні види політичних наративів та ідей інтеграції, що виникають на цьому рівні?

Варто говорити про це в ширшому контексті. Приблизно з 2007 року неурядові організації сміливо використовували інтеграційні фонди, які розподіляла польська держава як посередник для фондів ЄС. Це були лабораторії інтеграції, які давали можливість займатися цією темою, бо ніхто поза НУО нею не цікавився. Організації створювали інструментарій, знали, що працює, а що ні, привозили хороші практики з-за кордону і намагалися адаптувати їх до наших умов. Раптом, у 2015 році, все зруйнувалося, коли до влади прийшла ПіС. Ці проєкти жахливо виродилися.

Зараз з'явилася міграційна стратегія, в якій одним із напрямків є саме інтеграція. Я дуже погано ставлюся до цього розділу, тому що те, що пропонує уряд, спрямоване на асиміляцію

Передбачається, наприклад, що питання дозволу на в'їзд до Польщі буде залежати від можливостей інтеграції. Питання в тому, якими інструментами ми будемо це перевіряти. Я припускаю, що знову ж таки йтиметься про так звану культурну близькість, тобто про слов'янські країни в широкому сенсі, включаючи Україну і Білорусь. Слід підкреслити, що, звичайно, наші мови схожі, деякі моменти історії теж, але якщо розібратися в деталях, то ми все ж таки про багато речей думаємо дуже по-різному. Зрештою, ми досі сваримося з Україною з різних питань, і це нікуди нас не веде. На мою думку, інтеграційні процеси мають бути зосереджені на тому, щоб дивитися на те, звідки людина приїхала, щоб ми знали, що ми можемо їй запропонувати. Не може бути так, що ми говоримо комусь, що все буде добре, а комусь, що вони точно не інтегруються. Це неможлива, вибіркова політика, заснована на нездійсненних мріях, з очевидною расистською складовою.

Оскільки ми згадали про історію, яка викликає багато суспільних емоцій, як ви оцінюєте різну інформацію про людей з України, яка з'являється в медіа-просторі та інтернеті, проголошуючи, що, можливо, ми повинні перестати цікавитися всім цим і, таким чином, більше не допомагати?

Це також проблема цієї міграційної стратегії. У розділі про інтеграцію вона говорить про те, що суспільство треба навчати толерантності, діалогу тощо. Це несерйозний підхід. Звичайно, нам бракує освіти про міграційні рухи, але перш за все, держава повинна надавати достовірну інформацію про багато речей. Це те, що ми хочемо закріпити в місцевій інтеграційній політиці Любліна — раз на квартал має відбуватися прес-брифінг влади з коротким викладом міграційних питань. Ідея полягає в тому, щоб показати, що влада володіє знаннями і готова ними ділитися. Тому що зараз домінує наратив «повернімо контроль», який змушує людей боятися, що в державі панує хаос. Не кажучи вже про міністра, який позиціонує себе як захисника нації, що вже неймовірно неправильно. Потрібно проводити дослідження і давати зрозуміти: ми знаємо, хто живе на тій чи іншій території, скільки податків вони платять, чому люди з України отримують ту соціальну підтримку, яку вони отримують. І на додачу пояснити, чому це добре для нас. Тому що це так. Допомога людям з України просто окупається для Польщі на багатьох рівнях. І ми повинні про це говорити. Чого мені не вистачало з самого початку моєї роботи над питаннями міграції, так це саме обміну знаннями. Неурядові організації — єдині, хто їх має. Те ж саме в контексті польсько-білоруського кордону: якби не НУО та групи активістів, ми б взагалі не знали, що там відбувається, і все, що ми б чули, — це панічні заяви влади, які викликають паніку. А влада повинна систематично і чітко інформувати громадян про ситуацію. Зі знанням справи інтеграція також була б легшою.

Чи відбулося щось позитивне в контексті польсько-української інтеграції за останні два з половиною роки?

Закон про допомогу українським громадянам був дуже хорошим. Це, безумовно, був хороший жест, і я оцінюю його дуже позитивно. Незважаючи на різні недоліки, які з'явилися з часом. Найкраще, що було зроблено,— це негайний прийом людей з України. Ще до повномасштабного вторгнення Росії я працювала на польсько-білоруському кордоні. І я могла собі уявити, що після чергового нападу на Україну Польща закриє свої кордони, можливо, впускаючи деяких людей на дуже обмеженій основі. Однак ми відкрили їх навстіж, хоча, слід додати, не для людей з неукраїнською ідентичністю. Отже, знову мали місце подвійні стандарти, що було ганебно. Однак сам жест відкриття кордонів був добрим. Перш за все, він показав, що раптом приїхало кілька мільйонів людей і нічого не сталося, все продовжує функціонувати. Зрештою, не було практично ніяких серйозних інцидентів. Величезну роль у цьому, звичайно, відіграли неурядові організації, волонтери, всі люди, які з дня на день кидалися допомагати. Громадянське суспільство в Польщі показало, що воно сильне і здатне миттєво самоорганізовуватися в надзвичайно складних умовах. Водночас воно показало слабкість держави, тому що у мене не склалося відчуття, що влада справді впоралася з цим. І з цього треба робити висновки.

Що потрібно зробити зараз, після цих понад 2,5 років, щоб якось покращити процеси польсько-української інтеграції? Тим більше, що, зрештою, значна частина з них є новими мешканцями нашої країни, які, швидше за все, залишаться тут.

Людям по обидва боки цього діалогу бракує знань, інструментів та навичок для цього. На жаль, наші знання про людей з України є уривчастими, і ми досі маємо багато стереотипів, пов'язаних з ними. Також про те, як вони функціонували в Польщі до 24 лютого 2022 року. Ми знаємо їх переважно як робітників, особливо тимчасових, сезонних, до яких ми завжди ставилися як до дешевої робочої сили, яка приїде, заробить гроші і поїде. Їх можна обдурити, бо вони, зрештою, не будуть скаржитися. Деякі з цих стереотипів зникли за останні роки, але деякі залишилися. Тому я думаю, що ми повинні наполегливо працювати, щоб відновити гідність багатьох людей з України. Для цього нам потрібно дізнатися дещо про сучасну Україну, з ким ми насправді зустрічаємося — чому одні люди звідти розмовляють російською, а інші — українською?

Якою є історія України? Не обмежуючись Волинню, яка є мікроісторією. Було б також добре знати хоча б деякі базові слова та фрази українською мовою. Так завжди трохи легше налагоджувати стосунки

Я не маю на увазі українізацію польського суспільства. Але ми робили акцію «Люблін вивчає українську», де ми наближали прості речі до людей і показували їм, що іноді не так легко спілкуватися. Коли йдеться про людей з України, я також відчуваю, що їм бракує трохи знань про те, як все працює в Польщі. Тому ми проводимо зустрічі раз на місяць, де розповідаємо про нашу систему, вибори, а також показуємо люблінський контекст і те, що означає бути активним громадянином. Також постійно виникають питання щодо вивчення польської мови, на наших курсах максимальна кількість людей, а в черзі ще більше. Однозначно бракує місць, просторів, де люди можуть просто зустрічатися, спілкуватися і розмовляти один з одним у безпечний спосіб. Ми повинні нарешті усвідомити, що ці люди вже є частиною нашого суспільства.

Тож нам би не завадила підтримка різного роду ініціатив, адже якщо цього не буде, якщо цим нехтувати, то може виникнути небезпека, що в певному сенсі, на різних рівнях, це буде не одне велике суспільство, а два окремі?

Там, де муніципалітет разом з волонтерськими організаціями працює над сприянням інтеграції, там буде гарне життя для всіх. Але може бути багато сфер, де цього не робиться і виникають проблеми. Тому я хотіла би, щоб центральна інтеграційна стратегія була достатньо загальною, щоб враховувати різні місцеві контексти. Я хотіла би бачити способи змусити місцеву владу, яка не хоче цим займатися, змінити свою думку. Йдеться не про те, щоб змусити людей з України просто працювати, платити податки і не скоювати злочинів. Цього недостатньо. Інтеграцію потрібно стимулювати, плекати. А за цим мають слідувати ресурси, тому що все це теж коштує грошей.

Чи настав час серйозно взятися за це?

Не час, а справді вже останній момент.

Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber; співголова Міграційного консорціуму; працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, наразі займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.

Переклад: Анастасія Канарська

Не випадково 16-денна кампанія завершується 10 грудня: це Міжнародний день прав людини. Ця дата була обрана для того, щоб підкреслити символічний зв'язок між насильством над жінками та порушенням прав людини. Констатувати очевидне: права жінок — це права людини, а насильство — будь-яке насильство — це суспільна, а не приватна справа.

Мовчати про масштаби ґендерно зумовленого насильства — це, як зазначають активісти громадських організацій, стати на бік кривдників. 

‍Демократичне насильство

Кожні дев'ять хвилин у світі гине дівчинка чи жінка. Найчастіше винуватцем феміциду є хтось із близьких: чоловік, партнер, брат. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають жінкам, що постраждали від насильства, близько 800 тисяч жінок є жертвами насильства. Поліцейська статистика відрізняється, оскільки базується на кількості розпочатих процедур «Блакитної карти»: це близько 100 тисяч жінок.

Досі мало хто з них звертається по допомогу: або вони не усвідомлюють, що зазнають насильства, або не вірять, що хтось може їм допомогти. Їх супроводжує страх: за себе, за своїх дітей. За те, як вони впораються, часто матеріально залежні від кривдника.

Вони бояться, що їм ніхто не повірить.

Дослідження показують, що понад 70 відсотків жінок зазнавали домагань, хоча спектр насильства набагато ширший: це не лише те, що залишає синці, а й економічне, психологічне, економічне чи сексуальне насильство

Йоанна Гзира-Іскандар з «Фемінотеки» підкреслює, що жінки живуть у майже постійному відчутті загрози, і вже з дитинства звикають до того, що їхні кордони порушуються. Так народжується насильство. Хоча насильство є надзвичайно демократичним у своїй жорстокості, жінки-мігрантки та біженки перебувають в особливій ситуації.

— Чи відрізняється досвід насильства біженок від досвіду насильства польських жінок?

— Насильство керується постійними механізмами і ранить однаково, хоча кожна історія відрізняється. Але для тих жінок, які приїхали до Польщі, існує багато бар'єрів, які можуть ускладнити — і ми знаємо з нашого досвіду, що вони ускладнюють — звернення за допомогою. Це насамперед мовний бар'єр, хоча існують телефони довіри, гарячі лінії, тренінги та семінари для жінок, які не розмовляють польською мовою, — каже Гзира-Іскандар.

Вона наводить приклад жінки, яка знала польську, але не відчувала себе достатньо впевнено, щоб давати свідчення. Їй допомагав присяжний перекладач, але жінка не могла повірити, що її слова не були перекручені.

Таких прикладів можна навести ще багато. Крім того, жінки, які мають статус біженки або мігрантки в Польщі, часто не знають, що вони можуть звернутися за допомогою і, якщо так, то куди.

Ось чому інформаційні кампанії, що проводяться польською та українською мовами, є такими важливими. Іншою проблемою є культурні відмінності, через які жінки не можуть визначити, що те, що вони переживають, є насильством.

Вони також соромляться розповісти про це комусь або не мають нікого з близьких, у кого могли б знайти підтримку. Брак знань та інформації про симптоми насильства є універсальною проблемою, саме тому цьогорічна кампанія має назву «Початок насильства».

Ідея полягає в тому, щоб озброїти жінок (але не тільки їх) знаннями та інструментами, які допоможуть їм розпізнати насильство. І діяти так, щоб вони могли ефективно захищати себе

‍Втеча від насильства

Існує ще один аспект, про який не говорять, як каже Йоанна Гзира-Іскандар: багато жінок приїхали до Польщі, рятуючись від насильства, якого вони зазнали вдома. — У нас у «Фемінотеці» є клієнтки, які, як би неймовірно це не звучало, скористалися шансом, який дала їм війна. Завдяки ситуації, яка склалася, масовому виїзду жінок з дітьми, вони змогли просто виїхати подалі від кривдника і почати нове життя в новій країні, — розповідає активістка.

Вона зазначає, що і «Фемінотека», і інші організації пропонують юридичну та психологічну допомогу різними мовами, насамперед українською, російською та англійською. Якщо жінка, яка розмовляє іншою мовою, потребує допомоги, організація надає відповідного перекладача. — Будь-яка жінка може прийти до нас, наші двері відкриті. Так само і у випадках, коли термін розгляду справи закінчився. У таких ситуаціях ми також допомагаємо, надаючи психологічну підтримку. Ми також співпрацюємо з організаціями з українського боку, тому що, як я вже сказала, жінки або не знають, де вони можуть знайти допомогу в Польщі, або просто більше довіряють своїм, що цілком зрозуміло, — каже Гзира-Іскандар. 

‍Safe You

В Європейському Союзі третина жінок зазнавали насильства вдома, на роботі або в громадських місцях. Кожна шоста доросла жінка в ЄС зазнала сексуального насильства, включаючи зґвалтування, у своєму дорослому житті. Застосунок Safe You, який Feminoteka запускає в Польщі, був розроблений у відповідь на цю проблему. Застосунок, який дозволяє налаштувати довірені контакти, яким буде надіслано повідомлення з геолокаційними даними, якщо людина утримує кнопку SOS, а також аудіозапис, містить карту місць надання допомоги та дозволяє проконсультуватися з працівником «Фемінотеки», і доступний польською, українською та англійською мовами.

Де знайти допомогу:

Фемінотека: feminoteka.pl, 888 88 79 88 (українською мовою), 888 88 33 88 (польською мовою), Whatsapp: 602 882 844

Центр захисту прав жінок: 800 10 77 77 (понеділок-п'ятниця, 15:00-20:00)

Блакитна лінія: 22 668 70 00

‍

Переклад: Анастасія Канарська

«Популярність Вроцлава серед українців була ще до повномасштабної війни, а після — досягла мастшабів явища»

‍Тетяна Виговська: Вроцлав — одне з найпопулярніших польських міст серед українців. Сюди переїжджають навіть з Варшави. Як гадаєте, чим Вроцлав так приваблює українців? 

‍Ольга Хребор: Насамперед українців приваблює у Вроцлаві ринок праці — у нас всі бажаючі працюють. Також міжкультурне середовище. У Вроцлаві завжди було багато різної громади. Набагато легше інтегруватися, коли тобі є до кого приїхати, коли маєш тут коло спілкування. 

Також ще до повномасштабки у Вроцлаві відкрилися підготовчі класи в школах — освітня інновація була розроблена, щоб підготувати учнів іноземного походження до польської школи. Процес підготовки тривав від 12 тижнів до року. Програмою було передбачено чимало додаткових лекцій вивчення польської мови, а також м'яке введення до польської системи освіти. Якщо раніше дитина не вчила польську і їй було важко інтегруватися, такі підготовчі класи їй в цьому допомагали. 

Ми відкриті для інших культур і це завжди притягувало тих, хто хотів залишитися надовго. А ще у нас потужне ІТ-середовище, тож українці, які працюють в цьому секторі, теж часто обирають наше місто. Завдяки цим факторам популярність Вроцлава була ще до повномасштабки, а після досягла масштабів явища. Люди дзвонили до знайомих, родичів, шукали, куди приїхати, аби не відчувати себе в новому середовищі чужими. 

Разом з тим історично Вроцлав має сильні зв’язки зі Львовом. Вроцлав — це традиція міста, яке має величезний сентимент до України. 

‍— З якими викликами стикаються українці, коли вперше прибувають до Польщі? І як їм у цьому допомогти?

— Найбільш болючою точкою для української громади зараз є школа. Цього року велика кількість українських дітей перший раз пішла до польської школи, тому що тепер у межах нового закону українці не можуть не вчитися в місцевих школах і отримувати соцвиплати «800+». Була частина українців, які не планували залишатися в Польщі й після перемоги повернутися додому. Тому їхні діти вчилися дистанційно в українській школі, а тепер вони мусять йти до польської школи, аби не втратити ці виплати, і з цим пов’язано багато різних емоцій.

Як їм в цьому допомогти? Є професія міжкультурного асистента, який сприяє шкільній інтеграції. Вже з 1 вересня 2024 року у польських школах стало можливим працевлаштування міжкультурного асистента, тому що раніше для цього не було інструментів. Раніше шукали розв’язання інтеграційної проблеми через таку роль, як «Pomoc nauczyciela» (або ще «asystent edukacji romskiej»), але ця посада передбачена не стільки для іноземців, скільки для дітей з додатковими потребами. 

А як же українські діти? Через фонди влаштували до шкіл міжкультурних асистентів, але вони не могли постійно працювати на ставці, лише 10 місяців. Ці асистенти були ніби поза системою освіти, адже були влаштовані на роботу не через школу, а через іншу організацію, й директори іноді не ставилися до них як до членів педколективу. Тож влаштовувати міжкультурних асистентів на роботу через школу є ідеальним розв’язанням цієї проблеми для дітей, батьків і, власне, школи.   

Часто міжкультурних асистентів сприймають лише як перекладачів — мовляв, беремо його на лекцію, щоб перекладав. Разом з тим є і добрі досвіди. Розробляючи вроцлавські стандарти роботи міжкультурного асистента, ми багато років готуємо кадри. В нашій організації «Калейдоскоп Культур» теж готували міжкультурних асистентів: вчили, як виглядає польська система освіти, яку роль має психолог, педагог, як підтримувати дитину з міграційним досвідом, які тут закони, до кого у разі чого звертатися. 

Завжди проблемою є гроші. Чимало директорів не мають можливості забезпечити учнів достатньою кількістю міжкультурних асистентів. Тож інтеграція українських дітей у школах залишається одним з найбільших викликів. 

‍— А якщо говорити в цілому, наскільки українці Вроцлава добре інтегровані в суспільне і культурне життя міста? Чи відвідують вони громадські заходи, театри, виставки, музеї? Чи навпаки, намагаються кучкуватися в своєму культурному середовищі і живуть суто своїми проблемами?

— Я би сказала, що у Вроцлаві більше ходять до польського театру чи на польські концерти, ніж на заходи українців, які приїжджають

Звичайно, на українських митців теж ходять — 50-100 людей, але враховуючи, що українців у Вроцлаві близько 200 000, це небагато. І я навіть не думаю, що це погано. От, приміром, діаспора в Канаді так функціонує: вони живуть ніби в своєму окремому середовищі й іноді через 30 років перебування в Канаді недостатньо знають англійську, бо їм це не потрібно — вони йдуть на роботу, а потім повертаються до колективу «своїх». 

Тож мені більше подобається так, як у нас. Якщо діаспорі цікавий український концерт, тому що це, наприклад, Жадан, вони підуть. Разом з тим люди не підуть на будь-який український концерт тільки тому, що він український. Натомість українці часто  відвідують польські заходи культури. Їм цікаво піти до польського театру і подивитися, що тут є, аби включатися в місцеве культурне життя. І це добра тенденція — навіть не лише через користь для саморозвитку і психічного здоров’я, а й з уваги на те, як твориться у Вроцлаві наша міжкультурна спільнота. 

Українські бізнеси у Вроцлаві вже конкурують не тільки з польськими, а й між собою

‍— Як ви оцінюєте допомогу українців під час повені?

— Я була вражена. У Вроцлаві під час підготовки до повені, коли шукали волонтерів, прийшли тисячі українців!

Українці відчувають сильну відповідальність за місто. Вони весь час питають себе: «Що я можу зробити для Вроцлава?», а не «Що Вроцлав може зробити для мене?»

Українці сприймають це місто як своє. Хочуть платити податки. Це ж теж певна форма патріотизму, чи не так? 

‍— До речі, про бізнес. Які напрямки діяльності найпопулярніші у Вроцлаві серед українських підприємців?

— Я вже казала, що у нас дуже розвинений ІT-сектор, а ще, звісно, б’юті-послуги. У Вроцлаві на плацу св. Марцеля таких фірм дуже багато, вони розташовані одна за одною і вже між собою конкурують. Є багато таких, хто працює з дому, адже не всі можуть піти на роботу, бо мають малих дітей. Хтось не може знайти роботу згідно з освітою, тож перекваліфіковується, пробує себе в іншому напрямку. 

Яскравий тому приклад — Галина Чекановська, яка в Україні займалася гастрономією, а тут відкрила чудову кравецьку майстерню. Вона творить неймовірний ексклюзивний одяг з елементами української вишивки. Її діяльність відома не лише у Вроцлаві, а й за межами Польщі. Також у Вроцлаві дуже багато гастрономічних бізнесів. Є кафе «Гніздо», яке відкрила українська пара, і воно популярне серед поляків також. Взагалі українських кав’ярень та ресторанів у Вроцлаві з кілька десятків. 

‍— Ви не тільки уповноважена президента міста Вроцлава у справах мешканців українського походження, але також — президентка Фонду «Калейдоскоп Культур», який нещодавно відзначив свій десятирічний ювілей. Розкажіть більше про діяльність фонду. Наскільки я знаю, він займається не лише українською тематикою…

— Ми заснували наш фонд на основі міжкультурного процесу у Вроцлаві. Створення партнерств між різними націями є для нас дуже важливим. Так, ми займаємося загалом культурами нацменшин, але найбільшою нашою діяльністю є підтримка біженців. Ми маємо кілька напрямків діяльності: це і гуманітарна допомога, і адвокація прав нацменшин, мігрантів та біженців, і культурно-освітні проєкти.

Один з найпотужніших наших проєктів стосується психологічної підтримки. У Житомирі та Києві ми проводимо тренінги для фахівців, які працюють з особами, що постраждали від війни, зокрема ВПО, ветеранами та їхніми родинами. Проєкт спрямований на фахівців, які щодня допомагають постраждалим (соціальних працівників, військових психологів). Це тренінги з кризового втручання, психотравматології, діагностики психічного здоров’я та методів підтримки осіб, які переживають кризу і травми. Також організовуємо індивідуальні консультації для родин військових і ветеранів із симптомами ПТСР і депресії та для осіб, які переживають втрату. 

Щодо культурно-освітнього напрямку, то він зараз не такий потужний, бо до ковіду ми робили протягом 13 років великий фестиваль. Це була масова подія, на які відвідувало до 2000-3000 глядачів. Також займаємося просвітництвом. Робимо інтерв'ю, фільми чи зустрічі на теми так званого Глобального Півдня та війни. Наприклад, ми робили зустріч з Тамілою Ташевою, а також з локальними представниками Венесуели, щоб розповідати про кризу біженців, яка там є. Адже мало хто знає, що насправді діється в Південній Америці. 

‍Треба вже зараз думати, що незабаром може початися конкуренція за кращі робочі місця

‍— Наскільки важко полякам сприймати нас, українців, в такій кількості? І як нам, українцям, себе поводити, щоб зменшити цю напругу, що часом виникає між нами?

— Українці звикли до швидкого медичного обслуговування, а в Польщі стоять черги до спеціалістів. Також українці за звичкою викликають швидку навіть без особливої потреби. А це величезний кошт — викликати швидку, коли пацієнт не в критичному стані. В Польщі SOR — це місце, в яке звертаються в критичному стані.

Щодо напруги, важливо працювати над тим, аби шукати спільне між нами. Польща зараз у вигідній економічній ситуації, адже, зокрема, завдяки українцям тут зараз є всі необхідні для праці руки. Проте, може бути так, що незабаром почнеться конкуренція за кращу роботу, більші гонорари і зарплати, бо українці мають право жити за тими ж законами і мати такий самий доступ до нашого ринку праці. 

Українці також хочуть працювати у банківській сфері чи навіть в адміністрації. Треба вже думати про те, як творити нашу спільноту, коли почнеться конкурентна ситуація. Так само й у школах. З України часто приїжджають дуже здібні діти, і вони вступають до кращих навчальних закладів. Ця конкурентність може провокувати заздрість чи напругу, але я вірю, що ми зможемо цього уникнути. 

Натомість якщо йдеться про те, що для поляків є дуже важливим, то це питання мови.

Я іноді спостерігаю певні непорозуміння, коли українці, наприклад, в магазині не відповідають польською. Так, ви можете бездоганно знати англійську і вважати, що цього достатньо для комунікації, але якщо ви прагнете порозуміння, варто вивчати мову країни, в якій живете. Це прояв пошани до держави, яка стала нашим домом, до її мешканців.

А як себе поводити? Дотримуватися правил і законів країни. Це не значить, що українці зобов'язані святкувати католицькі свята. Мова про закони, які стосуються, наприклад, громадського транспорту. Не перевищувати швидкість, не сідати п’яними за кермо… 

У Вроцлаві ми намагалися боротися з однією газетою, яка дуже цинічно писала заголовки на кшталт: «Українка в’їхала п’яна під трамвай». Ми наголошували, що не варто акцентувати на національності порушника правил, що це є мова ненависті. Написали кілька петицій… Українці мають пам’ятати, що вони репрезентують свою країну за кордоном.

— Які культурні відмінності між поляками й українцями? Чим українці й поляки схожі і чим відрізняються?

— Я б не казала про якісь суттєві відмінності, але є різниці, пов'язані з історичним досвідом. Польща була в комуністичному блоці, але ніколи не була частиною СССР. Тому цей досвід радянськості у поляків ніколи не був такий сильний і трагічний, як в українців. У Польщі була реформа Бальцеровича, цей швидкий перехід від комуністичної економіки до капіталістичної. Потім чергові реформи дозволили нам успішно зменшити олігархізм та корупцію, тож в Польщі нема корупційних навичок такого рівня, як в Україні. Звісно, є якісь скандали, але на побутовому рівні в Польщі нікому не прийде в голову йти до університету з конвертом, або поліцейському на дорозі пропонувати гроші. 

Українці іноді думають, що, прийшовши до лікаря з коньяком, вони зроблять і йому, і собі приємне, але такі вчинки часто шокують польських лікарів. А щодо спільних рис… Ми схожі ментальністю, гостинністю, відкритістю. І мовно, і культурно ми дуже близькі і цікаві одне одному.

За даними, озвученими латвійською владою у місцевій пресі, щомісяця близько 630 українців користуються послугою тимчасового безкоштовного житла від держави, яку Латвія надає українським біженцям на перші три місяці перебування у країні. Раніше це були номери в готелях, але нещодавно у Ризі відкрили спеціальний будинок для українських переселенців (відреставрована будівля колишнього гуртожитку), де можна залишатися до 120 днів. Передбачається, що за цей час люди можуть знайти собі житло для довгострокової оренди.

Хоча статистика показує, що офіційно працевлаштовані лише дев'ять тисяч українських біженців, українки, з якими поспілкувалися Sestry, кажуть, що працюючих значно більше. Адже статистика враховує дані лише щодо найманих співробітників, а чимало українців працюють як самозайняті особи або є власниками бізнесу.

При зарплаті 700 євро доводиться віддавати 400 євро і більше за оренду житла

— Усі українці в Латвії, яких я знаю, працюють, — каже Єлизавета Руснак з Ірпеня, яка переїхала до Латвії у березні 2022 року. — Інакше тут не вижити — у Латвії немає високих соціальних виплат і можливості отримувати гроші, поки вчиш мову або інтегруєшся. Матеріальна підтримка є лише для деяких категорій, та й розмір її зовсім невеликий. Не вистачить навіть на оренду квартири.

Коли одразу після початку повномасштабного вторгнення Єлизавета приїхала до Риги, там було багато охочих допомогти українцям. Біженці зупинялися як у готелях, так і в квартирах місцевих.

— Поки українці жили в готелях, їм надавали разову виплату — близько 700 євро на людину, а потім ще 200 євро на місяць, — розповідає Єлизавета. — Протягом трьох місяців потрібно було знайти житло під оренду. У Латвії знайти квартиру нескладно, тут орендарі не вимагають робочих контрактів, гарантій чи кредитних історій. Аби були гроші на оренду. Хоча люди різні, і траплялися випадки, коли місцеві не хотіли здавати житло саме українцям, головною перешкодою була і залишається вартість житла. 

Після приїзду ми з дитиною зупинилися у родичів, і в процесі пошуку вже своєї квартири бачили, як те, що ще вчора коштувало 300 євро, на очах злітало до 350 і вище. Допомога з оплатою оренди від держави можлива лише у певних випадках — наприклад, якщо людина має інвалідність. Певну компенсацію (але вона не покриватиме вартість оренди) можна отримати, якщо доведеш, що місячний дохід на сім'ю не перевищує 500 євро. Знаю, що деякі українці одержують її і зараз. Але більшість моїх знайомих забезпечують себе самі.

Мені не довелося шукати роботу в Латвії, оскільки я маю можливість продовжувати працювати онлайн на український ринок (я коуч і ментор з тайм-менеджменту, планування та досягнення цілей). Я маю дохід і можливість платити за оренду. 

Зараз оренда однокімнатної квартири в спальному районі Риги коштуватиме приблизно 400 євро. У центрі — ще на 100-150 євро дорожче. Ціни на продукти у 2022 році були чи не вдвічі вищими за українські (зараз вони практично зрівнялися через подорожчання в Україні). У сусідній Литві ціни нижчі. 

Мінімальна зарплата у Латвії — 700 євро. Не впевнена, що тут можна прожити за ці гроші (особливо якщо потрібно орендувати житло). Проїзд у громадському транспорті для українців поки що залишається безкоштовним.

У працюючих українок з дітьми немає часу на мовні курси

Щодо роботи, то частина моїх знайомих українок задіяна у сфері обслуговування (клінінг у готелях, супермаркети, кафе), частина — як і я, працюють на себе. Коучі, психологи, логопеди — хтось продовжує працювати онлайн в Україні, хтось вже вийшов на місцевий ринок. Багато що вирішує те, який у тебе рівень латиської мови. Іноді роботодавці можуть взяти з далеко не ідеальною латиською, і люди вчать мову вже в процесі. У Латвії багато хто розуміє англійську та російську, тому так чи інакше ти можеш комунікувати з більшістю людей. Наші, які працюють у сфері обслуговування, носили бейджики «Я з України», щоб місцеві ставилися з розумінням, якщо вони не могли сказати чогось латиською.

Латиська мова досить складна, зовсім не схожа ні на українську, ні на англійську. Є безкоштовні мовні курси. Але це тригодинні заняття тричі на тиждень — робочий графік не дозволяє мені їх відвідувати. Більшість наших дівчат говорять те саме — якщо в тебе є діти і ти працюєш повний день, на курси часу немає. Тому вчу мову сама. Допомагає дитина — син цього року пішов у перший клас, і ми, по суті, навчаємось разом. 

Ще недавно я думала, що зі своїм рівнем латиської ніколи не зможу працювати тут як коуч. Помилялася. Зараз до мене вже ходять кілька латишок. Окрім роботи, я ще організовую тренінги і заходи для українок у Ризі. Намагаюся допомогти дівчатам вимкнути «режим очікування» і почати планувати майбутнє, хай навіть найближче. 

На відміну від нас, латиші неквапливі й не люблять змін

— Багато що тут ніби схоже на українське, але водночас зовсім інше, — каже Єлизавета. — Банківська система, система охорони здоров'я — все це у порівнянні з нашим спочатку стало шоком. 

Ми не втомлюємося дивувати місцевих лікарів своїми домашніми аптечками та самолікуванням. Тут люди не ставлять собі діагнози і не вирішують, коли пити антибіотик — для цього є лікар. Коли мені знадобилося зробити УЗД, я не стала чекати на прийом  через пів року у державній лікарні і звернулася до приватної клініки, де можуть прийняти протягом 1-2 тижнів. Це вихід, якщо не хочеш довго чекати, але за приватний візит доведеться заплатити 50-80 євро.

Спочатку мені здавалося, що ми з латвійцями ментально схожі. Тим не менш це не зовсім так. Українці здебільшого досить швидко відкривають душу новим людям. Латиші в цьому сенсі більш закриті, холодні. Навіть якщо ви добре ладнаєте з людиною, не потрібно сподіватися, що ви скоро станете близькими друзями. Серед латишів багато спокійних, неквапливих людей, які не люблять змін. Це добре помітно у колективах, де українці та латиші працюють разом. 

У той час, як українці постійно вигадують щось нове, латиші опираються ініціативам і хочуть, щоб усе залишалося так, як було

Вони кажуть: «Воно ж і так працює. Навіщо щось міняти, ризикувати?» Більшість людей тут не поспішають виходити із зони комфорту. Я іноді думаю, що в цьому підході щось є — можливо, нам теж іноді не завадить трохи уповільнити темп.

Для мене темп сповільнюється біля моря. Поруч Юрмала. Море майже завжди холодне, але прекрасне, як і вся природа. Осінь і зима тут зазвичай сірі й похмурі, о третій годині дня у нас зараз уже темно. Але море й краса навколо все компенсують.

— Для мене в Латвії атмосфера в усіх сенсах приємна, — каже киянка Олена Сириченко, яка з весни 2022 року живе у Ризі з донькою-школяркою. — Мені подобається, що серед латишів дуже багато творчих людей. Вони люблять співати, танцювати — і в такий спосіб насолоджуються життям. Вийшло так, що я теж знайшла себе тут у творчості.

Свіжі поправки до закону про українських біженців

Олена Сириченко — вчителька української мови та літератури. Без знання латиської їй вдалося знайти роботу в місцевій школі, а пізніше заснувати «Мистецьку лабораторію» — організацію, яка допомагає українським дітям інтегруватися за допомогою творчості.

— Коли донька пішла до місцевої школи, її класна керівниця, дізнавшись, що я теж вчителька, захотіла мені допомогти, і школа взяла мене помічником педагога — пояснює Олена. — Моїм завданням було допомагати адаптуватися учням з України, а також проводити уроки української, які спеціально для наших дітей зробили факультативом. 

Навіть незнання латиської (хоча я її вчу) не стало проблемою, бо для роботи потрібна була українська. У цій історії, безумовно, є елемент везіння, бо знаю українських вчителів, які довго не могли знайти тут роботу. Якщо робота не пов'язана з Україною та українцями і це інтелектуальна праця, то в більшості випадків рівень латиської має бути мінімум С1. Та й у побуті зустрічаються люди, які принципово не хочуть переходити на іншу мову.

Щодо моєї роботи, в школі з’явився проєкт підтримки української молоді. Ми з учнями 9 класу вирішили спробувати поставити виставу. Так було започатковано наш аматорський театр, а згодом і організацію «Мистецька лабораторія», яка допомагає українським дітям інтегруватися в Латвії. Ми ставимо вистави — і до нас уже приєдналися як українські діти з інших шкіл, так і латиші. Зараз готуємо Різдвяну коляду, шиємо костюми.

У школі, де починала, я вже не працюю: українські діти живуть у Латвії вже майже три роки, тому вважається, що вони вже мали вивчити латиську. Але ось відкрилася Міжнародна українська школа в Ризі, і тепер я працюю там.

Як і Єлизавета, Олена не отримує жодних соціальних виплат від держави.

— Кажуть, що сім'ям з невисоким доходом надається якась допомога, але в моєму випадку такого не було, — каже Олена. — На своїй першій роботі я отримувала 670 євро на місяць. 300 із них платила за оренду кімнати у спортивному гуртожитку, де ми жили. Держава вважала, що мій дохід є достатнім, і допомоги я не потребую. 

Латвія — доволі бідна країна, тут у цьому сенсі точно не як у Німеччині. Розраховувати потрібно лише на себе. Знаю, що деякі українці, які не можуть знайти роботу, стають на біржу праці. Але там щомісячна виплата — трохи більше ста євро на людину. Прожити за ці гроші нереально. Думаю, що матеріальне питання — це те, що тут хвилює українців у Латвії чи не найбільше. 

Минулого тижня Сейм Латвії вніс поправки до закону про підтримку українських біженців. Так, розмір місячних соціальних виплат для вразливих категорій (пенсіонери, люди з інвалідністю) збільшився: дорослі тепер отримуватимуть 377 євро, діти — 264 євро (досі це були 343 євро та 240 євро відповідно). Також було вирішено, що посвідку на проживання, яка надає українцям право жити та працювати у Латвії, тепер видаватимуть не на два, а на три роки. Влада вважає, що це рішення допоможе зменшити адміністративне навантаження на Управління з питань громадянства та міграції. Внесли поправки також до правил щодо інтеграції українських медиків. Було вирішено, що після трьох років у Латвії українці, які хочуть продовжувати працювати в Латвії медиками чи фармацевтами, мають підтвердити знання латиської на рівні В1 і вище.

Відповідно до даних Головного управління статистики Латвії, кількість українців у Латвії продовжує зростати. Поступово зростає і кількість тих, хто офіційно працевлаштувався. У відомстві кажуть, що найбільше українців у Латвії задіяні у сфері промисловості, мережах готелів та громадського харчування, а також торгівлі. Зазначається, що значна частина з них займається низькокваліфікованою роботою, такою як клінінг, кухонні та вантажні роботи. Правило «безкоштовного житла на перші 120 днів» все ще чинне — і влада обіцяє й надалі надавати його всім новоприбулим.

Фотографії з приватних архівів героїнь