Суспільство

Німеччина посідає перше місце у світі за кількістю українських біженців. За даними Євростату, зараз у цій країні зі статусом тимчасового захисту перебуває понад 1 110 600 українців. У перший рік повномасштабної війни найбільшу кількість українців прийняла Польща, проте вже за рік почався відтік українців до Німеччини. Основною причиною переїзду стало фінансове питання — у Німеччині українські біженці отримують соціальну допомогу та мають можливість безкоштовно відвідувати інтеграційні курси, які теоретично підвищують шанси знайти роботу.

Разом з тим статистика з працевлаштування поки що не вражаюча — за даними Міністерства праці та соціальних питань ФРН, офіційно працевлаштовано 192 тисячі українців, і ще 48 тисяч працюють неповний робочий день. Тобто загалом працює трохи більше 20 відсотків біженців.

Sestry з'ясовували плюси та мінуси життя українських біженок у Німеччині.

Джобцентр усе бачить

Харків'янка Руфіна приїхала до Німеччини із сином-школярем у квітні 2022 року. Відразу після того, як Руфіна виїхала, внаслідок обстрілу Харкова російською армією загинули її свекор, його дружина та дочка.

— Ми з дітьми виїхали до Магдебурга, де в перші дні війни зупинилися родичі подруги, — розповідає Sestry Руфіна. — Оскільки це була сім'я із немовлям, волонтери надали їм тимчасову квартиру, і ми змогли у них зупинитися. Тих, кому зупинитися не було в кого, селили до табору для біженців. Табір для біженців був розташований на території міського парку і складався з трьох критих спортзалів, люди там спали на розкладачках. Знаю українців, які мешкали у таборі понад три місяці, бо довго не могли знайти житло.

Деяким українським біженцям у Німеччині допомагали німецькі сімʼї: з пошуком житла, з адаптацією, з влаштуванням у садочки й школи, з оформленням документів. Ми ж звернулися до агентства з пошуку квартир — і заселилися до першої ж квартири, яку нам запропонували. Оплату за оренду квартири взяв на себе джобцентр (центр зайнятості).

За словами Руфіни, стереотип про те, що Німеччина — це країна бюрократії, багато в чому є правдивим.

— Процес оформлення документів здається дуже важким і довгим на контрасті з Україною.  Якщо не працюєш, кожні пів року необхідно оновлювати в джобцентрі свої дані та подавати документи, які підтверджують, що ти не маєш доходу, не отримуєш переказів з України.

Оформлення банківської картки в Німеччині — це коли протягом місяця отримуєш картку поштою, після чого ще два тижні чекаєш на пін-код, і ще два тижні — на інші необхідні дані

Інтеграційні курси, якщо ходити з понеділка по п'ятницю, тривають дев'ять місяців. Курс закінчується складанням іспиту з німецької мови на рівень В1 (середній) та іспитом з курсу «Політика та історія». Останній я склала, а ось для В1 не вистачило одного балу. Якщо не склав В1, тобі дають ще 300 годин навчання для повтору, щоб підтягнути мову.

Після отримання сертифікату В1 тобі вже активно підшукують роботу і пропонують різні вакансії. Багато можливостей рівень В1 не відкриває — юристом чи лікарем з таким рівнем мови точно не станеш. Можна просити джобцентр про можливість вивчати мову далі, до рівня В2 чи C1. Раніше таке дозволяли частіше, зараз — лише у певних випадках. Наприклад, якщо в Україні ти був медиком і кажеш, що хотів би і тут працювати за фахом — тобі, скоріше за все, дозволять навчатись, бо медики Німеччини потрібні. Але я не уявляю, як отримати таку можливість, якщо ти, наприклад, швачка чи майстер манікюру.

Ще джобцентр може запропонувати курси перекваліфікації. Умовно кажучи, не можеш працювати юристом, як в Україні, — йди вчись на кухаря чи перукаря. Такі курси одразу передбачають робочу практику: наприклад, три дні на тиждень людина навчається, а два дні — працює і набирається досвіду.

Поки навчаєшся на інтеграційному курсі, джобцентр — це по суті твій роботодавець, якому ти повинен повідомляти про кожен свій крок

Якщо ти пропускаєш курси німецької або їдеш за кордон у відпустку, не попередивши бератора (інспектора центру), чекай на неприємності. Якщо без поважної причини і попередження не прийти на «термін» (призначену зустріч), джобцентр зменшує суму допомоги на 10-30%. Якщо бератор кілька разів пропонує вакансії, але ти відмовляєшся без конструктивної причини, соціальну допомогу можуть взагалі скасувати.

Наразі соціальні виплати на одного дорослого українського біженця становлять понад 500 євро на місяць (від 506 до 563 євро залежно від ситуації). Окремо держава допомагає з орендою. Допомога з орендою доступна навіть тим, хто працює — якщо зарплати недостатньо для оплати житла.

— Тому в Німеччині навіть ті, хто не має свого житла і працює за мінімальні гроші (це 12,41 євро на годину до вирахування податків), можуть цілком гідно жити, — каже Руфіна. — Хоча ціни на житло тут чималі. Наприклад, оренда квартири 60 кв.м — 500 євро. Плюс близько 120 євро за комунальні послуги та інтернет. Але навіть якщо людина отримує 1600 євро на місяць, цих грошей вистачить на якісну нормальну їжу, оплату страховки й комунальних, купівлю необхідної техніки, одягу, відпочинку та відпустку. І працюючи вантажником або прибиральницею, ти, може, й не зможеш відкладати гроші, але точно зможеш нормально жити.

Система оподаткування та соціальних виплат побудована таким чином, щоб максимально захистити людей з різними рівнями доходів

Наприклад, якщо в одній сім'ї із трьох людей (тато, мама, дитина) тато заробляє 1700 євро, а в іншій — 3000 євро, то з урахуванням допомоги першому та відрахування більшого відсотка податків у другого сім'ї матимуть практично однаковий рівень життя.

Мене раніше дивувало, чому стоматолог, який відкрив приватну практику, закриває клініку о 13.00. А виявляється, працювати до 17:00 йому невигідно, тому що податок «з'їсть» практично все, що він заробить за додаткові шість годин. Тому більшість людей тут не женуться за великими заробітками чи кар'єрним зростанням. Відповідно, і рівень стресу у них менший. Німці спокійні, впевнені в завтрашньому дні.

Нещодавно Руфіна знайшла роботу у Червоному Хресті:

— Це волонтерська робота на кухні. Поки вчу мову, рада, що можу бути корисною для суспільства і держави, яка підтримує мене вже два роки. Я дійсно дуже вдячна державі і людям у Німеччині за допомогу. До того ж робота серед німців — це можливість підтягнути мову та познайомитись саме з «вуличною» німецькою, а не «літературним дойчем», якій вивчаю на курсах. В Україні я працювала менеджером зі збуту. Сумніваюсь, що колись зможу вивчити німецьку мову до такого рівня, як вимагає ця професія. Але в будь-якому випадку чим вищий рівень мови — тим більше можливостей для іноземців у Німеччині.

«У Німеччині знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений»

Але є професії, які не вимагають відмінного знання німецької — і дозволяють досить швидко знайти роботу. Єлизавета Толчєєва з Києва — перукарка. Приїхавши до Кельна навесні 2022 року, Єлизавета швидко знайшла роботу в салоні краси в центрі міста.

— Я просто написала до салону, який мені сподобався. Причому, написала англійською. Мені відповіли, що я можу прийти — і перевіривши, що я вмію, одразу запропонували роботу, — розповідає Єлизавета.

— Більшість німців знають англійську, тому для салону краси питання мови не було принциповим

Зараз моя німецька значно краща (півроку ходила на мовні курси), я добре знаю професійну термінологію, можу підтримати розмову з клієнтами (німці люблять так званий small talk, але виливати душу в кріслі у перукаря не стануть). У Німеччині бракує фахівців, які працюють руками, і сфера краси — не виняток. Український сервіс усіх приємно вражає. Хороших салонів краси тут мало — якщо йдеш навмання, є велика ймовірність, що підеш з поганою стрижкою або жахливим манікюром. Особисто я ходжу до українських майстрів. Але клієнти Єлизавети — переважно німці.

Дозволити собі місцеві салони краси більшість українців не можуть

— Тут ці послуги приблизно втричі дорожчі, ніж в Україні, — каже Єлизавета. — Мої останні роботи зі складним фарбуванням волосся та стрижкою коштували 320 євро (у Києві така послуга коштує близько ста євро). Одна з найдоступніших послуг — стрижка короткого волосся, яка коштує 55 євро (якщо оновлюєш щомісяця, 45).

На різних федеральних землях Німеччини ціни та рівень життя відрізняються. Тому, наприклад, у Кельні (земля Північний Рейн — Вестфалія, колишня західна Німеччина) ціни на оренду житла вищі, ніж у Магдебурзі (земля Саксонія-Ангальт, східна Німеччина).

— За оренду кімнати в центрі Кельна я плачу трохи менше 600 євро (разом із комунальними), — каже Єлизавета Толчєєва. — Далі від центру можна знайти кімнату за 500 євро. Місце, де я живу, нагадує комунальну квартиру — у мене своя кімната, кухня – спільна із сусідкою. Тут таке житло дуже популярне. Ще поширена короткострокова суборенда: коли люди, які орендують квартиру, їдучи у відпустку, здають це житло комусь іншому. Я сама жила в таких квартирах, поки не знайшла постійну.

Загалом у Німеччині справді знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений. Не секрет, що у сфері краси в Україні більшість фахівців працюють неофіційно — і ти постійно думаєш про те, що якщо захворів чи захотів у відпустку — втратиш у грошах. Тут я отримаю зарплату незалежно від того, чи була я на лікарняному чи у відпустці.

Хоча той факт, що тут все твоє життя контролює держава — це як плюс, так і мінус. Якщо тебе скоротили на роботі, ти захворів чи не маєш грошей на оплату оренди — держава підтримає. Але якщо хочеш цієї підтримки, ти не можеш, наприклад, звільнитися сама. Знаю випадок, коли українка звільнилася через конфлікт на роботі і джобцентр відмовив їй у виплатах. Їй сказали, що перш ніж звільнятися, вона мала порадитися з коучем — і той, мовляв, спробував би усунути конфлікт. Залишившись без допомоги, жінка повернулася до України. Тут навіть взяти з притулку собаку просто так не вийде — ти маєш оформити тонну документів, і ще не факт, що тобі дозволять.

Моїй клієнтці відмовили у бажанні взяти пса з тієї причини, що вона не має партнера. У неї запитали: «А хто вигулюватиме собаку, якщо ви захворієте?»

Вражає ще й те, що за такого рівня соціального захисту населення тут чимало безпритульних і наркозалежних. Їх багато на вулицях, але ще більше — у метро. З цієї причини я намагаюся не користуватися метро (краще пішки чи велосипедом — тут всюди є велодоріжки). У метро немає турнікетів, туди може зайти будь-хто. Німці при цьому навіть до наркозалежних ставляться толерантно — як до людей, які хворі та потребують допомоги. У Німеччині є соціальна служба, де наркомани можуть отримати свою дозу безкоштовно. Вочевидь, логіка в тому, що краще дати людині цю дозу, аніж вона у пошуках грошей когось пограбує. Знайомий, який працював у такій службі, розповідав, що тих, хто приходить за дозою, вмовляють стати на правильний шлях — пропонують підшукати терапію, допомогти з житлом, навіть із працевлаштуванням. Але приймати цю допомогу чи ні —- вибір людини.

Як і у всіх європейських країнах, більшість українських біженців у Німеччині перебувають під тимчасовим захистом, що не дає їм права претендувати на громадянство. Наразі тимчасовий захист для українців у Німеччині продовжили до 4 березня 2025 року. Але навіть попри незрозумілі перспективи все більше українців висловлюють намір залишитися в Німеччині. Так, дослідження міграційної платформи EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету, проведене у березні 2024 року, показало, що кожен третій українець у Німеччині (32 відсотки) має намір залишитись у цій країні як мінімум на кілька років. Вісім відсотків сказали, що хотіли б залишитись назавжди. Серед причин такого бажання українці називали наявність у цій країні друзів та родичів, спрощений процес оформлення документів та дозволу на роботу та допомогу з оплатою житла. Також дослідження показало, що 57 відсотків опитаних українців бачать майбутнє своїх дітей у Німеччині, тоді як 39 відсотків — в Україні, куди мають намір повернутися після закінчення війни.

Фотографії з приватних архівів героїнь

Юлія Токар через повномасштабне вторгнення, як і мільйони інших українців, була змушена шукати прихисток за кордоном. З однорічною донькою поїхала до Австрії. Та сидіти склавши руки не змогла. Разом з командою організувала проєкт для українців за кордоном під назвою «I’m Ukrainian». Це застосунок для об’єднання і збереження українців поза межами країни. 

«Тривожна» валіза  

Разом з родиною ми проживали біля Києва, у селі Гатне, у щойно придбаному новому будинку. За рік до повномасштабної війни у нас народилася донечка. Вперше було відчуття, що те життя, про яке мріяла, нарешті з'явилося.

Стежачи за новинами, розуміли, що Росія може піти на Україну великою війною. Тож «тривожну» валізку підготували завчасно. 24 лютого, почувши перші вибухи, з дитиною та трьома котами вже за півгодини виїхали з міста — до друзів на Львівщину. Одразу включилися у волонтерство — це дуже допомагало триматися психологічно. Чоловік на львівському вокзалі з іншими волонтерами зустрічав людей, разом розселяли їх та годували. Я ж дистанційно координувала збір необхідних речей для територіальної оборони у Гатному. Ближче до грудня 2022 року власні ресурси вичерпалися та й від постійних перебувань у підвалі, під час повітряних тривог, дитина часто хворіла. Рішення їхати закордон далося важко. Поїхали ми до Австрії, де мали друзів. Вони підказували, куди звертатися і що робити на чужині. Жили у містечку Вайц. Я одразу включилася у волонтерство і там. У грудні 2022-го ми організували програму ментального відновлення для комісованих військових — четверо чоловіків впродовж трьох місяців тричі на тиждень ходили на фізіотерапію, з ними займався психолог.

На жаль, цей проєкт ми поки що змушені були призупинити — чекаємо поки запрацює австрійська державна програма з допомоги українським військовим.    

Адаптація триває досі

Ми приїхали до Австрії, яка дуже добре зустрічала українців. Проживали у будинку з великою територією. За кожною родиною був закріплений куратор-волонтер. Зазвичай це були пенсіонери. Австрійці робили все, аби українці відчували себе затишно і у безпеці. Таке гостинне ставлення справді допомагає. Однак я ніколи не мріяла жити за межами України.

Я багато подорожувала і добре було завжди мати квиток додому. Тому мені досі тут важко. Так, тут красиво, добре, але мені хочеться додому. Там мої сенси, цінності, друзі, батьки

Дома буваю раз на рік. Після кожної поїздки відшкрібаю себе зі стін свого помешкання. Це щоразу розбиває серце. І це незважаючи на те, що в Австрії я себе відчуваю рівноправною. Тут дуже толерантне ставлення до українців. Ми маємо майже такі ж права, як й австрійці. Якщо говорити про право на роботу, виплати на дітей — ми з ними рівні. Австрія досі приймає біженців.

Щодо виплат то, порівняно з іншими країнами, соціальна допомога тут дуже маленька. Її вистачає суто на харчування. Наприклад, щомісяця на людину держава платить орієнтовно 215 євро. На дитину — окремо. Сума залежить від віку, допомогу виплачують майже до повноліття. Моя трирічна донька отримує 208 євро щомісяця. Наразі ми переїхали у місто Грац — друге за величиною в Австрії. Там велика і потужна українська громада. Для роботи над нашим проєктом «I’m Ukrainian» це дуже важливо. 

Проєкт «I’m Ukrainian»

Ідея створення проєкту з'явилася у жовтні 2022-го у Павла Остапенка (голова «Товариство дослідників України». — Авт.) і Павла Лібера (білорус, топовий айтішник, який переслідується режимом Лукашенка. — Авт.). Очолити його запропонували мені.  

Команду формували серед знайомих по всьому світу. Кожен у своїй країні повинен був наповнювати застосунок інформацією про усілякі івенти. Впродовж року над цим працювало 20-ро волонтерів. Наразі у нас команда з 10 людей, які проживають як за кордоном, так і в Україні. У застосунку 32 країни. 

Основна його мета — тримати наших людей на зв'язку з Україною, бути тим місточком, який надаватиме їм можливість спілкуватися. Також ми б хотіли, аби наші діти хоча б кілька разів на тиждень читали українські книги, знали, де є українські бібліотеки. Ця інформація також буде у додатку.

Я проживала в Австрії у невеличкому містечку, і мені було дуже важко серед чужих людей. Постійно шукала спілкування з українцями, їздила в інші міста. Тому у мене було бажання, аби цей проєкт тримав закордонне українство разом. 

Навіть якщо багато хто не повернеться, це однаково наші люди і з ними потрібно працювати.

Наразі ми просимо Міністерство закордонних справ України звернути увагу на проєкт «I’m Ukrainian», бо, по суті, це їхня робота об'єднувати наших людей і тримати з ними контакт. З українством за кордоном потрібно спілкуватися

Скільки активних користувачів вже користуються застосунком, важко сказати. Відомо, що зараз понад 40 тисяч завантажень. Найактивніша і найбільша діаспора у Польщі. На другому місці — Німеччина, далі — Чехія, Іспанія, Велика Британія.  

Як скористатися застосунком?

Це безкоштовний мобільний застосунок для Android і Apple. Користуватися ним просто: обираєте країну, місто — і необхідна інформація про все цікаве, що відбувається довкола вас, одразу завантажується. 

Якщо їдете в іншу країну, то можна також подивитися, що цікавого є там.  Найпопулярніша вкладка у застосунку — «Мапа бізнесів». Українці, які наважилися відкрити власну справу або надавати послуги в іншій країні, можуть додати інформацію про себе на цю мапу. Люди, які проживають поруч, бачитимуть це і зможуть скористатися послугою.  

Після неї у рейтингу найпопулярніших — всі культурні події. Також у нас є розділ «Допомога». Там можна отримати поради під час пошуку житла, освітніх центрів для дітей або якусь медичну інформацію.

І, звичайно, є розділ «Донати», тому що діаспора або «тимчасова» діаспора, як  я називаю, все ж таки має працювати на перемогу.  

Для того, щоб  просто користуватися додатком, — достатньо його завантажити. Можна навіть не авторизуватися. Але якщо ви хочете залишати свої коментарі, брати активну участь у житті застосунку, залишати свої зустрічі чи з кимось спілкуватися, то потрібно пройти аутентифікацію через «Дію». Таким чином ми вирішили захистити наш контент. Утім, люди обережно ставляться до «Дії». Чомусь їм здається, що вона передаватиме їхні дані, відстежуватиме місцезнаходження. Чоловіки пишуть: «Зараз через ваш застосунок нам повістка надійде». Це фейк. Це пишуть неосвічені люди, які не розуміють функціоналу.

Ми вкотре наголошуємо — «Дія» не збирає жодних даних. Вона лише ідентифікує вас як українця

Всі хочуть додому

Держава вже повинна працювати над поверненням українців додому. Має бути інформування про програми відновлення житла, освітні проєкти, можливості працевлаштування. Люди мають бачити перспективу, тому що ментально, емоційно всіх тягне додому. Але люди бояться приїхати і залишитись без нічого. Багато хто не повернеться тільки тому, що діти за кордоном пішли у школи.

Після закінчення війни я планую повернутися додому. Якби не дитина, я б вже вже це зробила. Помітила, що мене війна дуже змінила, як і кожного українця. Приїжджаючи  додому, хочеться більше побути з батьками. Я організовую фотосесії з ними, аби у моєї дитини лишилась пам’ять. Матеріальне стало другорядним.

Після війни я не подорожуватиму довго, насолоджуватимусь домом

Наразі маємо дуже багато планів щодо застосунку. Хочемо виходити на світовий Конгрес українців. Тобто функція «спільнот» відкриває багато можливостей. І я дуже хочу об'єднати всі ці організації. Для нас, українців за кордоном, таке об'єднання дуже важливе. Я вам скажу, що коли виходять анонси якихось подій, наприклад, у Граці, то треба відразу на них відреагувати, бо не буде місць. Люди швидко хапаються за українське.  

Наші люди дуже активно вчать місцеву мову. Тому ми маємо ще більше робити, аби вони не забували свою і трималися власної культури. І це той зв'язок, який поверне їх в майбутньому до України.

Протидія дискримінації та створення зв’язків

– Було чудово спостерігати за тим, як дівчата з Польщі та України інтегруються, долають культурні та мовні бар’єри, – каже Беата Шеліга, координаторка проєкту «Польсько-українське сестринство».

– Вони насамперед побачили, скільки у них спільного, скільки подібних досвідів. І до того ж змогли зробити щось разом, – додає Ян Маркович, який також працював над проєктом.

Це стало можливим завдяки проєкту «Польсько-українське сестринство» Підкарпатської асоціації активних родин. Раніше ця організація здійснювала різноманітні антидискримінаційні заходи для підлітків.

Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, представники асоціації швидко зрозуміли, що незабаром будуть потрібні заходи для інтеграції двох народів і запропонували новий проєкт.

У ньому взяли участь 24 дівчат віком від 15 до 18 років з Польщі та України, а також 16 педагогів (вчителі, бібліотекарі, працівники будинків культури, громадських організацій тощо). Основною метою було зробити так, щоб усі учасниці почувалися впевненіше і безпечніше, а також знали, як реагувати на щоденні прояви дискримінації.

Були організовані не лише антидискримінаційні майстер-класи для польських і українських підлітків, але й тижневий освітній табір за підтримки норвезького партнера Norsensus Mediaforum. Під час табору учасниці взяли участь у додаткових майстер-класах з комунікації, співпраці, WenDo (метод запобігання насильству над жінками та дівчатами, – прим. пер.) та створення соціальних кампаній. Останні були одним із завдань, за які відповідали дівчата з обох країн. Також педагоги підготували антидискримінаційні ініціативи у своїх школах. Усе це сприяло створенню ближчих стосунків.

– Дівчата з Польщі та України були взаємно зацікавлені культурами одна одної. Хоча не всі українки добре володіли польською, а польки зовсім не знали української, їм вдалося порозумітися без особливих проблем. Учасниці з України навчали польських подруг свого алфавіту та записували їхні імена. Все це допомогло їм зблизитися, – каже Беата Шеліга.

– Багато з них досі підтримують контакт, що дуже нас тішить, оскільки це показує стійкі результати проєкту навіть після його завершення, – додає Ян Маркович. – Чудово, що дівчата зрозуміли, як реагувати в різних ситуаціях, як розпізнавати дискримінацію. Крім того, українські учасниці зауважили, що в їхній культурі значно більший акцент, наприклад, на зовнішній вигляд, і що можна жити інакше.

Як визнають одноголосно, через понад два роки видно, що, хоча Польща доклала великих зусиль для підтримки людей з України, інтеграція на соціальному рівні все ще потребує уваги. Тому вони раді, що «Польсько-українське сестринство» хоча б частково сприяло тому, що дівчата з Польщі та України стали ближчими одна до одної.

Своєрідним продовженням проєкту є Інтеграційний молодіжний клуб у Жешуві, який Підкарпатська асоціація активних родин веде вже кілька місяців. Тут може прийти кожен і взяти участь у різних заходах, але також просто посидіти, провести час разом, пограти на гітарі чи в настільні ігри.

– Ми також думаємо про те, щоб реалізувати подібний до «Польсько-українського сестринства» проєкт, але цього разу спрямований на хлопців. Коли ми проводили набір у школах, вони самі питали, чи зробимо ми щось і для них, – згадує Беата Шеліга.

– Не можна забувати про хлопців, бо від друзів з інших організацій я чую, що вони починають радикалізуватися. Потрібні заходи, які покажуть, що варто інтегруватися і що немає чого боятися, бо нас набагато більше об’єднує, ніж розділяє, – підсумовує Ян Маркович.

Шкільна театральна інтеграція

– Ще за два роки до початку повномасштабної війни в Україні ми відчували, що варто голосно говорити про українців у Польщі та робити акцент на інтеграції. Так сталося, що за кілька днів до 24 лютого 2022 року ми завершували планування зовсім інших заходів, але коли дізналися про те, що відбувається, вирішили, що те, що ми готували, зараз не має значення, і швидко все перетворили на проєкт допомоги для українок та українців, – згадує Лукаш Ігнасінський з Фонду You Plan Culture.

Так виник проєкт „Poznaj-MY się” (Пізнаймося), орієнтований переважно на дітей і молодь у Поморському воєводстві. Його основним елементом були міжкультурні інтеграційні майстер-класи з використанням театральних технік. Такий підхід уже довів свою ефективність у попередніх проєктах, тож вирішили, що цього разу він також буде вдалим. Тим більше, що хоча зараз ситуація значно покращилася, понад два роки тому існувала велика проблема з наявністю та функціонуванням міжкультурних асистентів у школах.

Заняття проходили в навчальних закладах, що належать до Ґданської архидієцезії, оскільки одним із партнерів був місцевий Карітас. Були підготовлені навчальні сценарії, якими могли скористатися вчителі для проведення занять для чотирьох цільових груп. Усі вони стосувалися питань інтеграції, толерантності, взаєморозуміння та були адаптовані до різних вікових груп. Спочатку планувалося, що у проєкті візьмуть участь близько 350 дітей, але швидко виявилося, що потреба набагато більша, тому після незначних змін вдалося охопити понад 800 дітей. Як визнає Лукаш Ігнасінський, іноді навіть доводилося відмовляти школам, які дзвонили, бо просто не вистачало сил, людей для роботи та бюджету.

Другим важливим елементом проєкту «Пізнаймося» були розмови та підтримка для шкільного персоналу. На семінар, організований спільно з іншим партнером – Музеєм еміграції в Ґдині, були запрошені не лише гості з Польщі та України, а й з Білорусі. Йшлося про те, щоб не фокусуватися лише на дітях, які приїхали з України, а також бачити дітей з інших частин світу, щоб ніхто не залишився самотнім.

– Виявилося, що потреби величезні, а системних рішень бракує. Принаймні тоді їх не було, зараз ситуація вже трохи покращилася. Під час зустрічі ми підготували рекомендації, які згодом надіслали владі Ґдині.

Цікаво, що різні рішення, які мали допомагати в інтеграції дітей різних національностей у місцеві громади, часто краще працювали в менших населених пунктах, ніж у великих містах, де в деяких школах майже ніхто нікого не знає, оскільки там навчається так багато людей.

Крім того, ми помітили, що заклади, на жаль, не завжди користуються добрими рішеннями і не підтримують зв'язки між собою. Ми намагалися впоратися з цими викликами та забезпечити школи у Поморському воєводстві інструментами, які б допомогли їм у цій ситуації та подбали про інтеграцію дітей і молоді, – пояснює Лукаш Ігнасінський.

Також був організований День української культури. Під час цього заходу відбулися концерти українських музикантів, майстер-класи з вишивання, а також покази документальних фільмів.

Важливим було не лише показати реальність війни, а й те, що, попри все, в Україні продовжується нормальне життя. Це було зроблено для того, щоб показати, скільки всього нас об’єднує

З тієї ж причини у проєкті уникали слова «біженець», оскільки вважалося, що воно автоматично асоціюється зі стереотипами і змушує людей сприймати тих, хто приїхав з України, через призму упереджень. А тоді важче досягти інтеграції.

Під час Дня української культури також підбили підсумки конкурсу фотографій, що показували повсякденне життя, зроблені дітьми та молоддю з України. Усі роботи, що відповідали умовам конкурсу, були відзначені, а потім виставлені у Музеї еміграції. Але оскільки через деякий час виставку потрібно було зняти, вдалося домовитися з аеропортом імені Леха Валенси в Ґданську, і там також з’явилася експозиція, яку могли побачити до 50 тисяч людей.

Під час реалізації проєкту не бракувало складних моментів. Наприклад, у деяких місцях кілька гучніших учнів чи учениць «брали слово» на зустрічі, виголошуючи гасла – почуті в медіа або від дорослих – які можна було б назвати ксенофобськими та расистськими. Звісно, були й школи, де все проходило без проблем, а молодь демонструвала надзвичайну емпатію та розуміння складних питань.

– Коли хтось вигукував неприємні речі, дуже допомагали театральні техніки. Ми проводили різні вправи, під час яких діти, наприклад, ставали один навпроти одного і повинні були посміхнутися та сказати: «Я тебе люблю»

– Зазвичай це зрештою вдавалося, і в більшості випадків ми досягали бажаного результату. Ми також отримали багато подяк від батьків. Наш проєкт, безсумнівно, допоміг багатьом молодим людям, – підсумовує Лукаш Ігнасінський.

Місце зустрічей та підприємництво

– Я сама живу в Польщі вже двадцять років, тому для мене було природним, що треба рухатися в напрямку інтеграції двох суспільств, – каже Тетяна Дембська, голова фонду «Добро для Добра».

Вже 25 лютого 2022 року вона створила групу «Допомагаю українцям у Торуні». Протягом доби до неї приєдналося 1300 осіб, а через ще шість днів їх було вже 6500. Усі хотіли якось допомогти, відгукуючись на найнагальніші потреби.

Згодом настав час адаптуватися до нових умов: рік тому фонд відкрив Польсько-український дім у Торуні. У ньому відбувається багато зустрічей для людей, які шукають підтримку в різних ситуаціях (наприклад, отримання дозволу на проживання в Польщі), але насамперед він дає можливість зустрітися і провести час разом.

Програма не нав’язується зверху, оскільки кожен може прийти і запропонувати свої ідеї щодо того, що можна робити у Домі. У межах проєктів доступна підтримка юриста, психологічні, педагогічні консультації, видача гуманітарної допомоги тощо. Наприклад, звернулася пані, яка хотіла проводити заняття з рукоділля, тож щотижня відбуваються заняття з в'язання. У Польсько-українському домі також створено клуб для літніх людей: серед них багато хто хоче зустрічатися з іншими.

– Багато є майстер-класів з образотворчого мистецтва, пов’язаних з арт-терапією, а також фотографічні заняття, заняття з декорування пряників, навчання сервісного обслуговування та використання мобільних телефонів чи комп’ютерів. Відбувається багато цікавого, – розповідає Тетяна Дембська.

Польсько-український дім у Торуні вже організував кілька ознайомчих пікніків для польських та українських сімей. На перший пікнік очікували близько тисячі осіб, а прийшло в чотири рази більше. Сімейний пікнік «Пізнаймося» був спрямований на місцеву громаду, незалежно від національності.

Важливо підкреслити, що програма інтеграційних заходів Польсько-українського дому також створена для поляків, а не тільки, як спочатку, для людей, які втікали з України.

Великі заходи організовуються за підтримки як міської влади, так і інших місцевих неурядових організацій.

Фонд «Добро для Добра» також співпрацював з Університетом Миколая Коперника в Торуні щодо розробки анкети, яка мала на меті визначити настрої щодо українок та українців. Виявилося, що на щастя, переважна більшість ставиться до них дуже позитивно. Можливо, це також завдяки тому, що Тетяна Дембська намагається боротися з різними стереотипами. Більше року тому вона створила проєкт «Підприємливі українки в Польщі»: жінки з України зустрічаються з різними експертками, які пояснюють, як функціонує ринок праці в Польщі, як працюють окремі галузі. Багато українок відкрили свої бізнеси, тож вони мають постійний контакт із людьми з Польщі, що також сприяє інтеграції.

– Мені дуже важливо показувати, що ми всі можемо вчитися один у одного, обмінюватися досвідом та розвиватися. Коли люди бачать підприємливу українку, яка відкриває успішний бізнес, вони розуміють, що немає чого боятися, і що люди, які приїхали до Польщі з України, теж хочуть робити свій внесок у добробут польської економіки, – підсумовує Тетяна Дембська.

Проєкти «Польсько-українське сестринство» та «Пізнаймося» були профінансовані Ісландією, Ліхтенштейном і Норвегією за кошти EOG та Норвезьких фондів у рамках Програми «Активні громадяни – Регіональний фонд».

Джерело: https://publicystyka.ngo.pl/polsko-ukrainska-integracja-nie-zwalnia-tempa

Переклад: Анастасія Канарська

«Тільки ми оголосили про збір допомоги полякам, як відгукнулося дуже багато українців, — розповідає Sestry голова фонду Uniters Галина Андрушків. — Нам дзвонили й питали, чим можна бути корисними, адже українці як ніхто знають, що таке втратити дім.

Наш фонд активно співпрацює із різними рятувальними службами, і від них ми дізнаємося про всі потреби.

Зараз збираємо термоковдри, ліхтарики, гумові чоботи, помпи для просушки, питну воду, спреї від комарів, таблетки та фільтри для очищення води. Також звертаємось до всіх, хто може стати волонтером, яких бракує, і допомогти боротися з наслідками стихії на місці

Поки що просто вносимо до списків цих людей, поїхати вони зможуть лише після того, як на місці відпрацюють рятувальники, санепідемслужби. Можливо, знадобиться допомога у розборі завалів та відновленні міста. Але ми не хочемо створювати хаос і заважати, тому чекаємо на команду польських координаторів».

Від початку війни завдяки праці фундації Uniters, яку заснували українки Галина Андрушків і Вікторія Батрин, сотні українців щодня отримували допомогу. Тепер ці люди дзвонять, приходять і питають, чим вони можуть допомогти полякам у боротьбі зі стихією або її наслідками.

Мешканку Херсона Ірину Харченко з донькою Яною Sestry зустріли у варшавському районі Охота — вони несли дві великі сумки із засобами особистої гігієни, гумовими чоботами й кормом для тварин.

«Коли ми побачили страшні кадри повені, всередині все завмерло, адже одразу згадали свій будинок. Дуже добре розумію почуття поляків — боляче втратити свою оселю, звичне життя. Я працюю в українському салоні манікюру, і ми з колегами зібрали речі першої необхідності. Знаю, що багато постраждалих зараз живуть у готелях, у чужих людей, і їм буде приємно отримати частинку турботи від інших. А ще ми візьмемо на перетримку собаку із сім'ї, яка постраждала від паводку. Її господарі зараз перебираються в Лодзь, і доки вони будуть зайняті нагальними питаннями, ми будемо піклуватись про їхнього улюбленця», — розповідає Ірина.

У Кракові про збір допомоги постраждалим оголосили три громадські організації, які об’єдналися задля спільної мети.

За словами волонтера Геннадія, українська спільнота у Кракові відгукнулася миттєво — відразу стали приходити люди і приносити необхідні речі.

— Серед необхідного ми визначили воду, суху їжу, їжу швидкого приготування, засоби гігієни. Запиту на допомогу не було. Це повністю наша ініціатива. Цікаво, що приходила до нас переважно молодь (старші люди перераховували гроші на рахунки постраждалим — Ред.).

Ми тут з початку великої війни. Пам’ятаємо, як поляки нас зустріли, як допомагали. Тепер, коли вони опинилися в біді, допомагаємо ми. Ми співпрацюємо з польською організацією Freedom space. Зібране нами поїде до Нижньосілезького воєводства.

Дарія Січкар, представниця волонтерської організації Sun for Ukraine, вважає, що долучитися до допомоги Польщі зараз — обов’язок:

— З нашою організацією зв’язалась християнська організація «Слов’янська місія в Європі» і запропонувавла організувати допомогу для польського народу. Наша допомога у цій ініціативі — інофрмаційна. Маємо велику й активну аудиторію в соцмережах. Наш допис про збірку широко поширювався мережею і збірка вдалася. Хотіла б подякувати активним українцям за кордоном за їхню позицію та допомогу.

Артур Баглюк, співзасновник християнської організації «Слов’янська місія в Європі» розповів, чому зв’язався з представником польської волонтерської організації Freedom space, щоб через нього передати зібрану допомогу. «Я знав, що він власноруч передасть те, що ми зібрали, постраждалим. Тішуся, що все вдалося. Будемо й надалі продовжувати нашу діяльність. Збірка триває».

Куди звертатись у Варшаві й Кракові, щоб допомогти постраждалим від повені?

У Варшаві:

1. Залишити допомогу потерпілим можна в Пункті Допомоги Uniters у Варшаві за адресою Al. Jerozolimskie 30 з понеділка по суботу з 12:00 до 19:00.

Якщо ви готові стати волонтером, заповніть форму за посиланням. 

2. У Варшаві допомогу постраждалим від повені збирають у всіх районах. Допомогу можна приносити в ужонд за місцем проживання, звідки речі будуть доставлені на станцію фільтрації і розподілені між постраждалими. 

У Кракові:

1. Благодійна організація Save Ukraine Now

2. Неприбуткова організація Chimera Kultur

3. Неприбуткова організація Fundacja Zustricz

4. Неурядова організація Internationaler Bund Polska

5. Slavic Mission in Europe

6. Фундація IB

Матеріал підготували Юлія Ладнова і Ксенія Мінчук

Капелюхи Руслана Багінського на Мадонні, прикраси Guzema в серіалі «Емілі в Парижі», Бейонсе і Дженіфер Лопес у сукнях від Івана Фролова, Гайді Клум у вбранні від Лесі Верлінг'єрі на червоному килимі в Каннах… Цікавість західного світу до українських брендів росте, українців запрошують взяти участь у світових тижнях моди. А у вересні — вперше під час війни — у Києві пройшов модний тиждень — Ukrainian Fashion Week (UFW).

Після двох з половиною років вимушеної відсутності в Україні він повернувся заради підтримки української модної індустрії та посилення голосу України в світі. За чотири дні своє бачення сезону весна-літо 2025 представив 61 бренд, зокрема 10 нових імен. Але в контексті війни показані колекції були не стільки про моду, скільки про незламність і відродження. І сьогодні можна сказати, що цей тиждень моди для України — історична подія.

«Люди хочуть жити, працювати й бути ефективними», — пояснює співзасновниця та голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська. Sestry поговорили з Іриною про соціальну складову моди й влучні дизайнерські висловлювання на UFW 2025, а також про 2,5 роки української моди за кордоном.

«Світ має усвідомити: якщо всіх талановитих українців уб'ють, він збідніє»

Оксана Гончарук: Повернутися в Україну після 2,5 років роботи за кордоном — непросте рішення…

Ірина Данилевська: За ці 2,5 роки ми зробили 29 подій на подіумах у Лондоні, Берліні, Будапешті, Лісабоні, Відні, Копенгагені, підтримавши таким чином українську fashion індустрію. Але модні бренди — це не вся індустрія, тому зрештою ми — попри всі ризики — повернулись додому.

Ми визначили три цілі: підтримати галузь і українців; продемонструвати, що треба бути ефективними для країни під час війни; а також зробити так, щоб Україна продовжувала звучати для світу.

Щоб не тільки заклики наших політиків, не тільки репортажі про зруйновані будинки та вбитих цивільних весь час облітали світ. Натомість показати Україну як країну не тільки мужніх, а й талановитих людей. Аби ті, хто десь за кордоном розглядає фотографії з UFW, яка проходить у Києві у воєнний час, виникло розуміння: якщо всіх цих талановитих людей тут уб'ють, світ збідніє.

— Скільки країн побачили під час війни нашу моду?

— З початку війни ми робили покази в 12 країнах. Це були виключно офіційні події типу тижнів моди або міжнародні великі виставки.

Для нас стало відкриттям, що світова мода, яка вважається дуже конкурентним середовищем, виявилась готовою до солідарності

Нам не просто давали свої подіуми, а створювали спеціальні умови, розуміючи наскільки важко українським брендам виживати під час війни. Лондон, Будапешт, Берлін, Лісабон, Лос-Анджелес — всюди ми мали комфортні умови для проведення показів. Хтось надавав безкоштовний майданчик, хтось оплачував моделей, хтось — як, наприклад, Berlin Fashion Week — міг собі дозволити за підтримки державних структур запросити наших молодих дизайнерів і забезпечити їх квитками та проживанням. Це була потужна підтримка, за яку ми щиро вдячні.

— А де пройшов перший український показ під час війни?

— На Мальті, влітку 2022. Дизайнерка Надія Дзяк взяла участь у Malta Fashion Week. Моделі виходили на подіум з жовто-блакитними хустками і наш пшенично-небесний прапор був на задніку подіуму. Також організатори попросили нас записати відеозвернення з роз'ясненням подій в Україні і постійно його транслювали.

— Хоч раз якісь державні інституції пропонували вам допомогу?

— Все на власній ініціативі і власних зв'язках.

Хоча, звичайно, коли нам треба було, щоб хлопці-дизайнери поїхали в Лондон чи Копенгаген, ми звертались за допомогою до Міністерства культури й інформаційної політики. Ми дуже вдячні USAID (Агентство США з міжнародного розвитку, яке здійснює невійськову допомогу — Ред.), яке реалізує програму «Конкурентоспроможна економіка України». Завдяки грантам Фонду ми провели 5 подій.

Мода, створена у бомбосховищах

— А як ви самі відреагували на початок війни, перш ніж зрозуміли, що треба діяти?

— Я прокинулась одразу. Минув лише тиждень з повномасштабного вторгнення, а ми вже писали листи в усі світові fashion-організації, в яких пропонували шість ефективних кроків підтримки України. Про те, що треба брати на роботу українців з фешн-простору, які вимушено опинилися за кордоном, не співпрацювати з російськими моделями чи брендами. Ми просили співробітників великих фешн-корпорацій писати листи керівництву, щоб ті допомагали Україні. Ми також пропонували кілька конкретних адрес для допомоги, тобто перевірені благодійні фонди.

У березні народилась ініціатива Support Ukrainian Fashion (далі SUF). Ми відправили 16 листів, в яких писали колегам, що українські fashion бренди на межі виживання. І одразу отримали 12 відповідей з готовністю допомагати та приймати. Одними з перших тоді відгукнулися Копенгаген, Берлін, Будапешт, Бухарест і Відень.

— Чи розглядали ви із сімʼєю варіант виїзду з країни?

— Ні, бо знали, що будемо корисними вдома. Це рішення прийняла вся наша сім'я. Я стала займатися fashion брендами, наша донька Дана як професійний психотерапевт продовжила свою практику. А мій чоловік Володимир Нечипорук (генеральний продюсер UFW — Авт.), який з 2014 року має досвід волонтерства і допомоги пораненим військовим, відразу обрав цей напрям діяльності. Ми розподілились, щоб бути максимально ефективними.

На початку війни ми, правда, відправили онуків у Тернопільську область до родичів, але через два місяці вони повернулись. І з того часу ми всі разом живемо в будинку під Києвом. Коли обстріли і небезпечно, ховаємося у гараж, який у нас на три боки вкопаний у землю і служить укриттям.  

— Як команда Українського тижня моди працює над меседжами? Як нам сьогодні краще говорити зі світом, аби нас почули?

— Це дуже хороше питання, бо думати, що ми хочемо сказати, необхідно весь час. За 2.5 роки війни і чотири fashion сезони ми ці меседжі неодноразово змінювали.

Наприклад, на початку 2023 року ми потребували від світу підтримки і донатів. І на Лондонському тижні моди у нас відбувся спільний показ створених вже під час війни колекцій трьох українських брендів (KSENIASCHNAIDER, PASKAL і FROLOV). У фіналі показу дизайнери вийшли з українським прапором, на якому був логотип UNITED24 (фандрейзингова платформа, яка збирає допомогу Україні в усьому світі — Авт.).

У 2023 році перед кожним показом ми писали для гостей не релізи, а листи, в яких пояснювали, що колекції, на які вони прийшли подивитись, створювались під звуки тривоги, під час вибухів та блекаутів…

Щоб кожен розумів, що колекції зробили мужні й стійкі люди.

Пізніше, коли почали звучати розмови, що «треба домовлятись», ми додали до наших меседжів слова про те, що нас вбивають за те, що ми хочемо бути українцями в незалежній державі.

Важливо весь час тягнути цей місток від емоційного до офіційного про те, що ми в цій війні маємо перемогти — інакше війна буде повторюватись, адже Росія не дасть нам бути вільними.  

А в цьому сезоні ми зробили покази в Будапешті, Берліні й Копенгагені. Копенгагенський тиждень моди — це про sustainability, про екологічну свідомість та сталий розвиток. Данці гостро реагують на питання екології та збереження природи. І коли ми з дизайнерами думали, з яким меседжем звернутися до гостей, то прийшли до ідеї розповісти їм про наш біосферний заповідник Асканія-Нова. Ок, ви вболіваєте за збереження природи — тоді подивіться, як у всіх на очах гине найбільший в Європі степовий заповідник, якій росіяни буквально знищують.

Як форму розповіді про Асканію-Нову ми обрали українську витинанку — один з найяскравіших традиційних видів нашого ремісництва. Уявіть: весь простір другого поверху Українського дому в Данії був зайнятий витинанками, на яких зображені зебри, чаплі, інші тварини й птахи, а також рослини із заповідника. І на цьому тлі відбувалась презентація нових колекцій.

— Наскільки ваші меседжі працюють?

— Ми не зламали систему, але зробили свій внесок в те, щоб європейці та американці зрозуміли, що насправді відбувається.

Сила культури саме в тому, що це має звучати постійно, емоційно й щиро. Люди мають всюди натикатися на нагадування: українці воюють за свободу, за право бути українцями. Хтось народився з правом бути вільним, тоді як українцям це право треба відвойовувати.

«Війна підштовхує втілювати давні мрії, адже невідомо, чи буде така можливість завтра»

— Ви говорили, що на початку війни модна індустрія завмерла. Як вона себе почуває сьогодні?

— Завмер ринок, не індустрія. Українські дизайнери у 2022 році просто перелаштували виробництво на військові рейки, стали шити для армії, яка за рахунок добровольців раптом стала великою. Під час війни кожна сфера потерпає, але більшість дизайнерських брендів вижили — за рахунок нашої допомоги, руху в бік експорту і збільшення онлайн-продажів.  

Є феномени, які народились під час війни. Антоніна Белінська — талановита художниця по костюмах у кіно — все життя мріяла про власний бренд одягу.

Переживши перший шок від війни, вона наважилась зрештою реалізувати цю мрію. І створила бренд TONiA. Як на мене, це щемка історія про те, як нерозуміння того, чи буде у нас завтра, підштовхує втілювати свої мрії сьогодні.

— Чи займаються українські дизайнери формою для військових, зокрема жінок?

— Швейний цех Veteranka створює зимову, демісезонну та літню військову форму. За 2 роки цей цех відшив вже 1291 одиницю жіночого тактичного одягу.

З початку великої війни Veteranka отримала сотні звернень від військовослужбовиць, які просили перешити видану їм чоловічу форму. Тому цех сфокусувався на пошитті якісної жіночої військової форми, яку надає на запит захисниць безкоштовно.

— Коли ви вирішили, що UFW відбудеться, дизайнери виявились готовими прийняти цей виклик?

— Обговорювати тиждень моди в Україні ми почали ще в листопаді 2023 року. І вже тоді дизанери стали мені писати й дзвонити.

У перший же день, коли ми оголосили прийом заявок, їх було подано 25. Що тільки укріпило нас в думці, що така подія зараз потрібна. Але ми дуже довго не могли виступити з офіційною заявою, яку зробили вже тоді, коли підготовка до заходу йшла повним ходом.

Ми довго придумували, як зробити так, щоб під час тривоги всі спустилися в укриття, а після її відбою могли повернутись до показів, і весь таймінг не полетів при цьому шкерберть. Думали, може, зробити подію не в Мистецькому Арсеналі, а безпосередньо в укритті. Але Мистецький Арсенал переміг, бо це надійна будівля з укриттям на 800 людей.

Ну і, звичайно, нас хвилювала історія з відключенням електроенергії, тож ми підстрахували свою роботу одразу двома генераторами.  

— Скільки тривог сталося на Тижні моди?

— Це диво, але в цей час не було жодної тривоги. Вони були між 1 та 2 днями заходу, і з цього приводу журналіст британського Vogue, який не побоявся приїхати в Україну на подію, написав у своїй статті, що замість вечірки-відкриття у UFW були тривога та вибухи.

— Великий резонанс отримала арт-інсталяція, яка демонструвала реакції наших дизайнерів на війну...

— Це 18 об'єктів, які дизайнери створили як рефлексії на війну. Наприклад, кольє бренду Bevza, яке виглядає як коло обгорілих колосків — символічне нагадування про українську пшеницю, яка годує багато країн світу. Або піджак Ксенії Шнайдер, зшитий з краваток, які вже не потрібні українським чоловікам, адже вони на фронті. Або ще один піджак, який дизайнерка Марія Старчак зробила одразу після маріупольської трагедії — на ньому вишитий розбомблений росіянами театр і внизу напис російською «ДЕТИ».

Від бренду OMELIA — сорочка з квітами. Здавалося б, ну що в ній від війни? Дизайнер Костянтин Омеля розповів, що коли повернувся у 2022 році після вимушеної евакуації до своєї студії, то побачив у вазах висохлі квіти, які його дуже вразили.

— А як війна проявила себе в нових колекціях?

— Дизайнери вміють сказати про війну так, що пробирає до кісток. Наприклад, у тому, що в показах брендів Andreas Moskin, Gasanova та Nadya Dzyak на подіум вийшли наші ветерани й ветеранки на протезах, було про нашу реальність і війну більше, ніж в одязі в стилі мілітарі.

— Гості показів вітали ветеранів оваціями стоячи. Мене особисто вразила рекордсменка Українки з бальних танців Карина Стащищак, яка в мирному житті професійно танцювала, але війна забрала в неї ногу. Наскільки таким людям важко на подіумі?

— Це теж про мужність. Вони це зробили, щоб показати наше українське життя. Інклюзивність — не тренд, це наша нова реальність, і ми готові так жити. Ми поважаємо і вклоняємось цим людям. Вони ніколи не будуть відокремлені від процесів, які відбуваються у країні. Вони не мають сидіти вдома наодинці зі своїм болем.

Фотографії: UFW

Марія Гурська: Росія щоденно атакує людей, інфраструктуру та енергетику в Україні. Як українці тримаються в постійній небезпеці, в режимі тривог і жахливих новин?

‍Євген Головаха: Соціологи бачать, як у людей зростають сум, почуття, яке супроводжує втрати, і тривога, пов'язана з постійним очікуванням нападу, — це ті негативні емоції, які постійно супроводжують війну. На початку повномасштабного вторгнення їх відчували 20% українців, зараз під 30%. Але також скажу вам несподівану річ. Ця соціологія — пряме свідчення високого потенціалу емоційної стійкості українців. Враховуючи всі труднощі і втрати, переважають все ж таки позитивні думки. 

За ці три роки українці продемонстрували здатність зберігати впевненість у перемозі, незважаючи на проблеми і негаразди, втрати населених пунктів, обстріли міст

Коли ми питаємо про те, які емоції люди відчувають, коли думають про майбутнє України, на першому місці — надія, на другому — оптимізм. Лише на третьому місці — тривога. Віра в перемогу — це риса, яка супроводжує громадську думку всі останні роки. І це свідчить про дуже високий потенціал продовження боротьби за свободу і незалежність України.

Стійкість українців, яка сьогодні вражає світ, — це національна риса чи радше загальнолюдська здатність виживати, мобілізуватися під час воєн і криз?

З одного боку, опір перед обличчям смертельної небезпеки — це загальнолюдська риса. Але є і суто українські особливості, які мають під собою історичне підґрунтя. Чому українці вистояли в перші тижні навали? Суто завдяки самоорганізації. Пам’ятаєте цей дивовижний приклад, коли біля селища Баштанка кілька десятків фермерів, вчителів — жителів цього населеного пункту — зупинили величезну російську колону, яка прямувала на Запоріжжя і Дніпро? Люди, не чекаючи армію, стримували російську навалу. Те ж саме можна було спостерігати і на півночі України. 

Як не дивно, така єдність і сила людей пояснюється тим, що в українців історично були великі проблеми зі створенням власної держави. Багато наших спроб державотворення, на жаль, закінчилися невдачами. Компенсаторним механізмом цього стала здатність до самоорганізації. Сьогодні ті українці, які не на фронті, волонтерять, а також активно донатять — і ті, хто вдома, і ті, хто виїхав в ЄС. 

Українцям на відміну від росіян не потрібна сильна влада, яка б могла їх організувати, — вони самотужки демонструють високий рівень спротиву, який захоплює і дивує світ

‍А ось чому така різниця? Існує метафора, що українці інші, бо мають ген свободи. Як ви як соціолог розумієте цей ген свободи? 

Звісно, це художній образ — ніякого гена свободи немає. Українська територія протягом тривалого часу була територією, на якій не було власної державності. Вона завжди комусь належала, при тому, що тут жив достатньо чітко оформлений етнос, зі своєю культурою, мовою, уявленнями про світ, віруваннями. Метафоричний ген свободи — це, по суті, ген організації свого життя поза сильною державою або в межах тих держав, які сприймалися, як чужі. І оскільки для українців ті держави, в які вони входили, як правило, були чужими, то вони взагалі до будь-якої влади скептично ставилися.

Чудовий приклад — Запорізька Січ. Українці самоорганізувалися, виробили свої правила поведінки, започаткували систему управління, яку можна назвати військовою демократією. Вони обирали кошового, старшину, які ними керували. І так само вони скидали їх, якщо ті не задовольняли їхніх інтересів та потреб.  

У Росії все завжди будувалося на вищій владі. Спочатку було князівство, яке підкорилося Орді. Потрібно було отримувати ярлики на правління. І той, хто отримував ярлик, ставав жорстким правителем цих територій. У той час, як Україна підпала під вплив Великого Литовського Князівства, Росія стала реальною наступницею Орди після завоювання Казані. Сучасна війна — це багато в чому повторення навали, яку Київська Русь пережила в ХІІІ сторіччі.

‍Під час війни українці часто проявляють небувале почуття гумору. Звідки це береться?

Гумор — це така форма протистояння жаху. Люди не можуть постійно жити в горі і траурі. Сьогодні Охматдит у Києві, завтра Полтава, потім Львів — знову ракетні удари, похорони і жах. Якщо ми будемо постійно жити у цьому жаху, це призведе до швидкого руйнування психіки — депресії, апатії, нездатності до конструктивної діяльності. 

Гумор — це історично сформований механізм, абсолютно необхідний елемент підтримання психічної рівноваги людей і їхньої можливості чинити спротив. І в нас він родом з тієї ж козацької доби

Козацький гумор був специфічним, ми ж знаємо, які листи вони писали своїм ворогам та як насміхалися з них. Наші польські друзі це пам'ятають з чудового фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Не кажу, що цей гумор високого польоту, але які часи, такий і гумор (сміється. — Ред.).

‍У країні під час війни все частіше бачимо жінок в армії, у традиційно чоловічих професіях, у вихованні дітей — самотужки за двох партнерів. Що можемо сказати про цей феномен та який його вплив на майбутнє суспільства?

Для нашої культури це не новина. Жінка в Україні завжди була дуже впливовою. Це пов'язано з тими ж традиціями самоорганізації і також простежується в нашій історії. Скажімо, в козацьких родинах головою сім'ї була жінка. Вона брала на себе все, починаючи з господарства і закінчуючи підготовкою дітей до дорослого життя. Чоловіки ж приходили тільки на певний час, а в основному були на війні. На цьому побудований український фольклор і гумористичні пісні — в нас чоловік боїться жінки, а не жінка чоловіка, чого, до речі, в культурі багатьох інших країн немає.

Тому те, що жінки зараз на себе переймають дуже багато функцій, не дивно. Це традиційний культурний феномен, для якого в сучасності знову виникли передумови

Перервою була радянська доба з її дивними і чужими нам традиціями і чоловіками на ключових ролях у житті суспільства. Ця традиція зберігалася у перші десятиліття існування незалежної України. Зараз це змінюється — і через наші власні традиції жіночого лідерства, і тому, що це відповідає тенденціям західного сучасного життя. У нас все більше жінок при владі. Віцепрем’єрки, міністерки, лідерки фракцій, парламентських груп. Я впевнений, що після війни жінки займуть визначальне, чільне місце в соціально-політичному житті України.

Після війни країна потребуватиме нових еліт і лідерів. Чи маємо розуміння, з яких середовищ будуть ці люди?

У моніторингу Інституті соціології ще з дев'яностих років було запитання: які соціальні групи виконують провідну роль в житті суспільства? До 2014 року найбільш впливовими називали дві групи: мафію (злочинний світ) і політичних лідерів, управлінців. Цього року несподівано виявилося, що тепер на перших двох місцях військові і підприємці. На третьому — з невеликим відставанням — ідуть робітники. Ось вам і лідери сьогоднішньої України — підприємці, військові і робітники — ті, хто захищають країну, і ті, хто підтримують той базис, на підставі якого можна цей спротив здійснювати. 

‍Яку роль у відсічі українців російському вторгненню відіграють соцмережі?

Я думаю, що сьогодні сучасну українську політичну націю багато в чому формують соціальні мережі. Це гідне того, щоб це серйозно вивчати. Ті, хто в країні, допомагають людям тут. А ті, хто за кордоном, завдяки соцмережам інтегруються в життя України звідти, де вони є. Люди можуть не тільки отримувати інформацію, а й включатися в соціальне життя незалежно від свого географічного розташування. Це не абстракція, це реальна інтеграція на рівні підтримки, участі у серйозних проєктах і так далі.

Чи є в соціологів дані про те, наскільки великий розрив між тими українцями, які постійно живуть в Україні, і тими, хто поїхав за кордон під час війни? Як це вплине на наше суспільство після перемоги?

Інститут соціології цьогоріч у червні проводив опитування з відповідним блоком питань. Ми запитали: «Чи є в вас хтось із близьких людей, хто виїхав за кордон внаслідок вторгнення Росії?». Ствердно відповів 31%. Уявіть собі — серед українців, які перебувають зараз в Україні, майже в третини виїхали близькі. Далі ми запитували: «Яким, на вашу думку, є рівень конфлікту, напруженості між тими, хто під час війни виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні?». Те, що конфлікту немає або він не дуже гострий, відповіли 54% населення. Гострий і дуже гострий конфлікт побачили лише 23%. Переважна більшість українців вважають, що конфлікт не є гострим або його взагалі немає. І лише менше чверті населення фіксують в цьому напрямку певні проблеми.

Ще в нас було питання: «З якими групами людей ви готові співпрацювати, взаємодіяти?». З українцями, які під час війни виїхали за кордон, готові співпрацювати 30,5%. Не готові — 29%. Ще цікаве питання: «На вашу думку, який виклик для українського суспільства є найбільш актуальним на сьогоднішній день?». На першому місці — збереження державності, 36%. Друге місце — корупція, 29%.  Третє — висока вартість життя та низькі доходи. 

Проблему повернення українців з-за кордону вважають актуальною на сьогоднішній день тільки два відсотки громадян. Українці не вважають, що треба щось робити, щоб повертати тих, хто зараз перебуває за кордоном

Зараз, з їхньої точки зору, є більш актуальні проблеми. Біженці, серед яких значна кількість наших близьких, жінок з дітьми, знаходять собі місце там, де вони є, і звідти підтримують Україну.

Соціологи стурбовані питанням демографічної кризи внаслідок війни. Що прогнозуєте ви? Чи повернуться українці з-за кордону додому? 

Дійсно, головним чинником втрати наявного населення України є міграція. Майже чверть українців виїхали за кордон. З Донбасу, Криму і регіонів, де були активні бойові дії, в Росію виїхало або було вивезено близько двох мільйонів людей — точні цифри невідомі. На Захід, за різними підрахунками, виїхало близько шести мільйонів. Якщо українці повернуться, ми зможемо компенсувати втрати. Історичний досвід свідчить, що люди повертаються. Скажімо, досвід балканських країн свідчить, що після війни, яка в різних частинах балканських країн точилася 5-6 років, повернулася третина тих, хто виїхав як біженці. В українців інша ситуація. Я прогнозую, що до половини тих, хто виїхав, повернеться в Україну. Це наша національна особливість. У нас є не лише політико-державний патріотизм, а й локальний патріотизм, тобто прив'язаність до місця, де ти народився і живеш. Українці на тлі інших європейців, а ми це порівнювали, найбільш прив'язані до рідних місць. Ви ж бачите, як важко українців переселяти з місць, де йдуть бойові дії. Люди не хочуть їхати, 68% заперечують навіть таку можливість. 

За моїми прогнозами, якщо війна триватиме ще кілька років, повернеться десь половина. А якщо чотири мільйони повернуться і в Україні буде вище 30 мільйонів наявного населення на період відбудови, я не бачу в цьому катастрофи

‍А народжуваність?

Професійні демографи не прогнозують в Україні сплеску народжуваності. Та я б ставився до цього більш обережно. Вважаю, що такого катастрофічного показника, який нам пророкують, на рівні менше однієї дитини на сім'ю, не буде. Оцей природний фактор відновлення людей на місці їхнього життя повинен спрацювати. Це дозволить, щоб 28-30 мільйонів наявного населення в Україні зберігалося. А при такому населенні Україна здатна буде реалізувати завдання відновлення — і це головне.

‍Які шанси відкриває нам, як суспільству, повернення з-за кордону мільйонів українців з досвідом кількох років життя та роботи на Заході?

Якщо ці люди повернуться, вони стануть потужним чинником прискорення економічного розвитку України. Завдяки досвіду життя і роботи в ЄС і світі, вони принесуть з собою нові професійні та комунікаційні вміння, культуру діалогу, розуміння, як будувати нормальне життя, перспективну економіку і потужну соціальну політику. Все те, що потрібно для ефективної відбудови.

‍У період відбудови суспільство увійде з глибокими травмами, спричиненими війною. У чому полягають головні виклики відновлення? 

Людей, травмованих війною — фізично й психологічно — вже дуже багато. Люди втрачають близьких, отримують жахливі поранення. Вирішити всі ці питання швидко ми не зможемо — тобто позбавити всіх травм і зробити так, щоб люди, які постраждали у період війни, швидко увійшли в нове життя. Це довгий і складний процес. Він вимагає  державних програм. Давайте звернемося до досвіду Ізраїлю. Для людей з інвалідністю внаслідок війни розроблені спеціальні програми реабілітації, побудовані центри з потужною медичною та фізіотерапевтичною підтримкою. На додачу, після війни нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих психологів для того, щоб підтримувати людей з травматичними розладами, тривожними синдромами і  депресивними проявами. Тут в мене є гарні новини — рекордна кількість українських абітурієнтів в цьому році обрали психологію. Скажімо, на соціологію було дві тисячі абітурієнтів, а на психологію — 50 тисяч. Це навіть більше, ніж на комп'ютерні науки, які відкривають перспективу високих заробітків. Суспільству потрібні психологи, які його підніматимуть.

‍Україна розпочала перемовини про вступ в ЄС. Та, за словами польського прем'єра Дональда Туска, проблеми в діалозі з Польщею можуть загальмувати наш шлях в Європу. Що ви думаєте про цю дискусію і про те, як нашим суспільствам зберігати здоровий глузд в темні часи? 

Переважна більшість українців позитивно оцінює роль Польщі і ту підтримку, яку вона надала Україні. Та я хотів би сказати про інше. У чому проблема тієї частини людства, яку ми вважаємо цивілізованою і демократичною і на яку українці зараз рівняються? Ми бачимо, що між країнами іншого табору, там, де правлять диктатори, немає проблем. Вони обійнялися й обмінялися ракетами. Росіяни поїхали, попросили і їм все дали. Диктаторські режими в своїх інтересах вирішують проблеми оперативно і просто. А в демократичних країнах все складно.

Я б закликав демократичні країни — якщо й не брати прикладу з диктаторів, то принаймні винести «проблемні» питання за рамки на повоєнний час

Бо проблеми, які є між цивілізованими людьми, нічого не варті у порівнянні з загрозою, яка однаково небезпечна для всіх нас. Зараз саме Україна приймає удар. Та якщо Україна програє і стане частиною цього страшного монстра — імперської Росії — оце буде справжній жах! Тоді  будь-які інші проблеми вже ні для кого не матимуть значення.

‍А що далі з Росією та її суспільством?

Чим є перемога України? Я вважаю, перемога України — це, з одного боку, остаточне утвердження її європейського вибору, а, з іншого боку, це знищення глибокого імперського комплексу Росії, який призводить до неймовірних проблем для самої ж їхньої країни. Їхнє населення — абсолютно інфантильне, безвідповідальне, пасивне, повністю залежне від пропаганди. Це не зміниться. Ви ж бачите, як це виглядає в Курській області: прийшли українці — ну, і добре. І так було добре, і так добре. Та якщо постпутінська політична еліта візьметься побудувати Росію без цього жахливого імперського комплексу і на це спрямує нові засоби пропаганди, населення піде за ними, і їм не потрібна вже буде Україна. У світі залишилась остання недозруйнована імперія, і її треба остаточно поховати. 

‍У чому ви бачите головні ознаки трансформації українського суспільства на третій рік війни? Що саме змінилося?

В Україні відбулося прискорене формування сучасної політичної нації. Коли ми побачили, що можемо чинити спротив такій страшній, агресивній машині, як Російська імперія, це викликає захват в найбільш розвинених демократичних країн світу, ми й самі відчули гордість і повагу до своєї країни, яку українці розглядають сьогодні як цінність, на якій варто зосередити своє життя, та вірять в її перспективи.

Українське суспільство консолідоване, як ніколи. Переважна більшість людей в усіх регіонах України обрали як політичний вектор шлях до ЄС і НАТО 

У нас немає іншого шляху — тільки перемога може нам дати можливість нормально жити. Ми обираємо між свободою і неволею, між незалежністю і розчиненням в Росії і боремося за одне — вільну, незалежну Україну, з власним вибором. Все інше буде просто новим рабством. Розуміння цього надає сили, як і факт того, що наш спротив підтримує найкраща, передова частина людства.

Наші редакторки та авторки у цей особливий день написали кілька слів про свою роботу у Sestry, про своїх героїв, про свої емоції — про все, що стало таким важливим за цей рік роботи у медіа. 

Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry

Наш рік на передовій боротьби за правду. Ми — спільнота жінок. Жінок-журналісток. Жінок-редакторок. Наша сила — це наш голос. Ми виступаємо за спільні європейські цінності, демократію та мир. Ми — голос усіх тих, хто, як і ми, вірить, що майбутнє — за діалогом, толерантністю та повагою до прав людини. Вони вірять у світ, де ми зможемо пробачити собі старі образи і зосередити нашу енергію на побудові кращого майбутнього. Їх не розділяють слова політиків. Щодня ми робимо все можливе, щоб почути і зрозуміти одне одного, бо знаємо, що тільки так можна боротися з дезінформацією та фейковими новинами. Наш голос, наша боротьба так само важливі для нашої безпеки, як нові танки та безпілотники. Протягом цього року ми дали притулок тисячам історій на шляху до побудови кращого світу. Ми розуміємо, що побудова сильної, багатоетнічної, солідарної спільноти — це довгий шлях, і ми лише на початку.

Марія Гурська, шефредакторка Sestry

Коли ми з колегами з Gazeta Wyborcza вирішили створити Sestry.eu, була друга зима війни. Моя новонароджена дочка лежала у візочку у червоному комбінезоні з пряничними чоловічками і вміла лише всміхатися і тягнути ручки до мами. Сьогодні моя Амелія — це міцний малюк, який бігає парком коло нашого варшавського дому, гучно кричить «Мамо, лови м'яч!», сміється, коли підкидаю її на ручках, жаліє ляльку, коли та плаче. 

Вона ще не знає, що таке Україна. І тому я роблю це медіа. Не для того, щоб колись розповісти моїй дитині про батьківщину. А для того, щоб вона виросла у незалежній, безпечній, успішній Україні — вільною громадянкою Європи. 

Тетяна Бакоцька, журналістка

Публікації в Sestry працюють — надихаючи читачів допомагати. Після виходу моєї статті про ольштинських притулок для біженців, який закрили і деякі українці опинились у вельми скрутному становищі, п’ять українських родин повідомили, що їм стали допомагати. Самотні мами, які виховують неповнолітніх дітей, отримали продукти й одяг, а також повні рюкзаки для школи. 

Завдяки публікації «Вітрила рятують життя» і Пйотру Палінському вдалося зібрати в Польщі сотні метрів вітрил, з яких пошиють ноші для поранених військовослужбовців. 24 серпня 2024 року скаутка з Ольштина Дорота Лімонтас у складі гуманітарного конвою завезла вітрила до Києва. А до кількох київських лікарень  — медичне обладнання, яке передали з Воєводського шпиталю для дорослих та Воєводського дитячого шпиталю в Ольштині.

Після публікації про скромного автомеханіка пана Пйотра, який у 2022 році подарував українським дітям понад 500 велосипедів, ініціатива отримала «нове життя». І знову сотні дітей — не лише в Ольштині, а й у інших регіонах Польщі, — отримали в подарунок велосипеди. В Україну теж завезли велосипеди — для дітей-сиріт, яких взяла під опіку в свою родину Тетяна Палійчук, про яку ми теж писали.

Наталія Жуковська, журналістка 

Sestrу особисто для мене стали тим рятівним колом, яке допомогло і підтримало у складну хвилину. Повномасштабна війна, переїзд в іншу країну, адаптація… З цим зіткнулися мільйони українських жінок, втікаючи від війни і залишаючи домівки. Мені пощастило займатися у Польщі улюбленою справою — журналістикою. А ще більше мені пощастило спілкуватися з тими, хто своїми справами щохвилини пише новітню історію України, — волонтерами, військовими, бойовими медикинями, громадськими активістками. 

Я пам’ятаю кожного з героїв своїх матеріалів. Оповідати про них можна безкінечно. Здавалося би журналіст, записавши розмову і видавши матеріал,  може про неї забути. Десь так і було за понад 20 років моєї роботи на телебаченні. Відзняті герої новинних сюжетів швидко забувалися. Але тут усе навпаки. Навіть після спілкування з героями я продовжую стежити за ними через соцмережі. І хоча ми зустрічалися лише в онлайн-просторі, багато з них стали для мене друзями. Тож, підсумовуючи рік, можу лише подякувати долі за можливість розповідати світові про неймовірних і сильних духом українців і українок. 

Александра Кліх, редакторка 

Коли рік тому ми почали створювати команду редакції Sestry, я відчула, що це був особливий момент. Такі медіа дійсно потрібні. У жорстокому світі війни, світі нових технологій і криз, світі, де інформація, фотографії, емоції атакують нас з усіх боків — ми шукаємо порядку та сенсу. Ми шукаємо нішу, яка дасть відчуття безпеки, умови для мудрих роздумів, але також місце, де можна просто поплакати. Ось що таке Sestry — це медіа нового часу, міст України до Євросоюзу.

Робота з українськими колегами відновила мою віру в журналістику. Це відновило в мені відчуття, що медіа не мають бути фабрикою кліків чи ареною конфліктів, а джерелом знань, правди, навіть болючої і справжніх емоцій, які можна дозволити собі пережити в найважчі моменти. Завдяки роботі в Sestry, щоденному погляду на Україну, в мені ожили найважливіші запитання: «Що таке патріотизм сьогодні? Що означає бути європейським громадянином? Що означає відповідальність? Що я можу робити сам — щодня, постійно — щоб врятувати світ? І нарешті: звідки я? для чого? куди я їду?». Такі питання не дають спокою людині, коли вона на межі. Тому що ми створюємо ЗМІ у світі, який на межі. Дівчата з України, їхній досвід і переживання, змушують мене усвідомлювати це щодня.

Марія Сирчина, редакторка

Кількість наших читачів невпинно росте — цифри говорять про те, що тільки в цьому році наша аудиторія збільшилась у 8-10 разів порівняно з минулим роком. І це тому, що Sestry — незвичне видання. Більшість із нас, журналістів, через війну живе в інших країнах, але з усіх цих країн ми пишемо про те, що нам болить. Про Україну і її сильних людей. Про те, що нам заважає перемогти ворога — аби достукатися до тих, хто має владу нам допомогти. Про складнощі на новому місці і те, як ми їх долаємо. Про наших дітей. 

Ми намагаємось говорити з людьми, які надихають і дають світло в ці темні часи. Це волонтери, митці, лікарі, спортсмени, психологи, активісти, вчителі, журналісти. А найголовніше — воїни. Колись я мріяла, щоб в Україні змінилась еліта і долю країни вирішували гідні люди. Бажання втілилось — правда, у збочений спосіб. Нові герої нашого часу — військові, які благородно тримають на власних плечах ваготу боротьби з ворогом і байдужості світу. І тут, у Sestry, ми знову і знову розповідаємо про них усім, хто має інтернет і серце. Трьома мовами. Сподіваючись, що ці історії не дадуть забути їхні імена чи спотворити їхні вчинки. 

Сестра — це та, хто може бути будь-де, але все одно є близькою. Вона дратує тебе, але якщо її образять, ти стаєш на її бік і простягаєш їй руку. Саме таким виданням хочеться бути. Надійним і близьким. Аж до перемоги — і після неї теж.  

Марина Степаненко, журналістка

З Sestry я 9 місяців. За цей час народилися 22 потужні інтерв’ю з людьми, з якими колись я лише мріяла поспілкуватися особисто. Депутати, генерали, командувачі, а також один найсмертоносніший пілот ВПС США. Домовитися з останнім було вкрай складно — жодних контактів у мережі, окрім видавництва, яке публікує його книжки. Існувала також фан-сторінка Дена Гемптона у фейсбуці. Виявляється, він й є її адміністратором і активно відповідає на повідомлення. 

Курту Волкеру я писала протягом двох місяців — і таки вийшло домовитися. І моя гордість — Бен Годжес, чиї контакти колись давно добувалися під грифом «цілком таємно». 

За ці 9 місяців я винесла для себе такі уроки: не бійся просити про інтерв’ю своєї мрії; між спілкуванням з українськими зірками та закордонними генералами — завжди обирай друге. Я щаслива бути місточком між їхньою експертною думкою та нашими читачами.

Катерина Трифоненко, журналістка

«А чого ви мене про це питали?». Це один з тих кумедних випадків, які залишаються в пам’яті. Я працювала над статтею про військовий рекрутинг, за задумом частина цього розбору була присвячена міжнародному досвіду. Одним з спікерів був фахівець — американець армійського рекрутингового центру. Я одразу попередила свого співрозмовника, що питання будуть максимально прості, адже нас читають люди, які не обізнані з усіма деталями устрою американської армії. Жодних заперечень з його боку не було. Ми записали інтерв’ю. Пройшло кілька днів, аж раптом отримую від нього повідомлення, яке починається зі слів: «Мене досі дуже бентежить наша розмова. Я постійно думаю про питання, які ви мені ставили. Власне — чому ви мене про це питали?». І це було доволі довге повідомлення, в кожному рядку якого  буквально читалось «а чи ви часом не шпигунка?». Це був перший такий досвід на моїй пам’яті. Щоб не травмувати експерта ще більше, запропонувала вилучити його коментарі зі статті, якщо його аж так налякала наша розмова. А втім, він не заперечив проти публікації. Хоча, не впевннена, може він і досі вважає, що це все було не випадково.   

Наталія Ряба, редакторка

Я вільна. Ці два слова якнайкраще описують мою роботу у Sestry. Я вільна робити те, що мені подобається і що я вмію робити якнайкраще. Я вільна від будь-яких обмежень: наша редакція — це колектив однодумців, де кожен довіряє одне одному, тому ніхто не забороняє експериментувати, пробувати щось нове, пізнавати та втілювати це у життя. Я вільна від стереотипів. Наша мультинаціональна команда продемонструвала: неважливо, якої ти національності і які історичні суперечки спіткали наші народи, ми є одним цілим, ми робимо спільну справу заради перемоги України, заради перемоги демократичного світу. Я вільна бути у нашій редакції тим, ким я хочу. Так, я працюю редакторкою, але водночас я беру свій фотоапарат і біжу як репортерка на акції протесту, на виборчі дільниці — куди мені хочеться. Ніхто мені не забороняє творити те, що я хочу. І я вдячна за цю свободу. Це окрилює.  

Анастасія Канарська

Як багато хто з дівчат, я завжди думала, що хочу мати саме сина. Ну, гаразд, двійко, але в цій комбінації мусив бути син. Аж у момент, коли прямо пропорційно з кращим розумінням себе та світу підвищилась ймовірність взагалі не мати дітей, вміння бути доброю мамою для ще однієї щасливої, самодостатньої жінки здалося завданням вищого рівня і чимось неймовірно захопливим. Не конкурувати, а вчитися одна від одної, дбати про власні кордони і поважати інших — це робить працю в жіночому колі ресурсною. Для мене початок співпраці із Sestry, мабуть, невипадково збігся з глибшим аналізом жіночої лінії свого роду, сильної, як і мої колеги-редакторки, в кожній з яких у різні моменти проявляються Деметра, Персефона, Гера, Афродіта, Артеміда чи Гестія. А теми власних текстів чи редагованих і перекладених мною часом неймовірно перегукуються з актуальними життєвими подіями чи роздумами. Можливо, в цьому і є якась магія сестринського кола.

Олена Клепа, спеціалістка СММ  

«Почуваюся тут потрібною». На першу співбесіду в Sestry я прийшла за три місяці до офіційного старту проєкту: в старих саморобних шортах, в футболці, яку взяла в пункті гуманітарної допомоги, з зачіскою «кульбабка», наче перед самим офісом зняла будівельну каску, і з 7-річним досвідом на телебаченні. Я не шукала роботу. Мені було спокійно і зручно працювати охоронницею на будівельному майданчику. Не гаяла часу даремно. Постійно вчилася, брала участь у безкоштовних онлайн-тренінгах. Але чомусь всі керівники час від часу питали: «Ти вже щось запримітила для себе? Є якісь цікаві вакансії?» Вони казали, що мені тут не місце і я варта чогось більшого, створена для іншого. 

Sestry знайшли мене самі. Тому, коли я вперше йшла на зустріч, то вирішила: «Або пан, або пропав». Це не була типова співбесіда. Це була зустріч людей зі схожими цінностями та спільною метою. Ми говорили різними мовами, але розуміли одне одного з пів слова. Плани були амбітні і, на перший погляд, нереальні. Їм потрібен був керівник соціальних мереж. Мене безмежно лякала відповідальність, але я ніколи не кажу «не вмію», поки не спробую. Досвід показав, що всьому можна навчитися. В Sestry я відчуваю себе потрібною. Відчуваю, що мені є куди рости. Мені подобається, що я можу обʼєднати тут весь свій набутий досвід, що я можу експериментувати. Але найважливіше те, що мене перестали мучити докори сумління. В моїй країні війна. Ворог не лише на фронті. Російська пропаганда розпустила свої щупальці далеко за межі своїх кордонів. І, створюючи матеріали для соціальних мереж, розповідаючи тут в Польщі про українців на передовій, а українцям про поляків, які «не втомилися від війни», я допомагаю Україні вистояти в інформаційному просторі.

Беата Лижва-Сокул, фоторедакторка

Коли багато років тому у колеги-фоторедактора виникла ідея змінити роботу і спробувати свої сили за кордоном, один редактор категорично відрадив її від цього: «Ти ніколи не будеш такою впізнаваною в редакції в Нью-Йорку чи Лондоні, як вдома. Ти не досягнеш того ж рівня мови, що й твої англомовні колеги, максимум — будеш асистентом головного фоторедактора. В іноземній редакції ти завжди будеш іноземцем». Вона послухалася і залишилася в країні, хоча в університеті вивчала англійську мову, і знання мови не було б перешкодою. Через кілька років вона залишила професію. Вирішила, що журналістика їй більше не потрібна і її просто не існує вже. 

З того часу багато чого змінилося в медіа, і багато хто думає, що в епоху соціальних мереж журналістика взагалі більше не потрібна. Світ змінюється, тож ЗМІ теж змінюються. Однак я сама не перестала вірити в їхню роль. Я не втекла від них, а навпаки, шукала для себе нове місце. Так я потрапила в Sestry, де познайомилася з редакторами та журналістами, які приїхали до Польщі з охопленої війною України. Після року спільної роботи я знаю, що ми дуже схожі одне на одного, але багато в чому відрізняємося. Ми прислухаємося одне до одного, сперечаємося, разом ходимо на виставки і випиваємо вино.

Коли я почала працювати в Sestry і ми з головною редакторкою сайту Марією Гурською обговорювали, які фотографії мають його ілюструвати, я почула: «Це твій сад». Це було одне з багатьох фантастичних висловлювань, які мені довелося почути протягом наступних місяців спільної роботи — слова, які будували наші професійні та приватні стосунки. В епоху фейкових новин, ботів і кризи ЗМІ для мене, як для фоторедактора Sestry, від самого початку було особливо важливо, як ми розповідаємо про те, що відбувається в Україні, за допомогою фотографій. Я спостерігаю за медіа у світі, і завдяки редакторам нашого сайту помічаю, що ці зображення часто поверхневі, не засновані на безпосередніх свідченнях чи досвіді, стереотипні. 

Для мене безпосередній контакт з журналістками та редакторками з України є безцінним у моїй щоденній роботі. Я переконана, що журналістські проєкти, засновані на такій співпраці, — це можливість для медіа майбутнього. Це гарантія надійності та ефективності там, де на кону долі людей у найвіддаленіших куточках світу.

У фільмі Кетрін Бігелоу «Ворог номер один» є сцена, коли головний герой, агент ЦРУ, відповідальний за захоплення Осами бен Ладена, стикається з групою морських піхотинців, учасників операції. Один з них, сумніваючись в успішності операції (особливо через те, що його має очолити жінка), запитує своїх колег: «Чому ви їй довіряєте? «Чому я повинен їй довіряти?». На це інший відповідає: «Тому що вона знає, що робить». Саме так я відчуваю себе в редакції Sestry. Я працюю з редакторами та журналістами з України, які знають, що вони роблять і чому. І мені це дуже комфортно.

Вранці вода у Вроцлаві увійшла до однієї з місцевих ферм. Її господарі поки відмовились від евакуації, але для мешканців міста це тривожний сигнал про небезпеку. Повідомлення гідрологів щодо прогнозів, чи станеться у Вроцлаві паводок, відрізняються, тому місто про всяк випадок готується до найгіршого сценарію.

За даними спеціалістів hydro.imgw.pl, рівень місцевих річок у регіоні наступний:

Одра: 399 см при нормі 380 см (прогноз — підвищення до 20.09 до 640 см; Олава: 310 см при нормі 250 см; Бистшиця: 317 см при нормі 230 см; Слеза: 342 см при нормі 300 см.

Коли в 1997 році Одра вийшла з берегів, стався Повінь тисячоліття. Вода піднялась на 4 метри за пів дня, в результаті чого загинуло 56 мешканців Вроцлава. Люди пам’ятають цей страшний потоп, який затопив близько 40% міста. Сім тисяч людей залишились тоді без даху над головою, сорок тисяч втратили свої статки. У 1997 році люди теж укріплювали береги мішками з піском, але сила стихії була такою, що укріплення не допомогли.

Зараз тим, як місцеві мешканці, волонтери й військові готуються до можливого паводку во Вроцлавії, укріплюючи береги, можна тільки захоплюватись. Тисячі мішків наповнюють піском, перевозять і будують з них захисні смуги. До того ж люди готуються до можливої евакуації, збирають евакуаційні рюкзаки.

Полиці продовольчих магазинів пусті: люди закупились водою (адже під час повені можна пити тільки воду у пляшках) і продуктами. Верхні поверхи багаторівневих парковок зайняті автівками, а ті, хто живе неподалік річок Одри й Олави, здійснюють також вертикальну евакуацію — переносять усі цінні речі на верхні поверхи будівель.

Не забувають люди і про тварин у притулках, до яких тягнуться черги автівок з бажаючими забрати і врятувати песика чи кота.

«З великим болем дивлюсь, як повінь руйнує наші будинки і спогади», — пише мешканка польського Клодзько у соцмережі Facebook. Велика вода наробила стільки шкоди в Клодзько, що мер міста Міхал Пішко з сумом зауважив: «Ми програли цю битву».

Відомо про 5 загиблих у Польщі — 3 чоловіки й 2 жінки. Одна з жертв повені — лікар Кшиштоф Камінський, завідувач лікарні в Нисі, який повертався з роботи, але не доїхав додому — його автівку накрило водою.

Боротьба з паводком триває. Найважче — у Нижньосілезькому й Опольському воєводствах. Через прорив дамби деякі населені пункти занурились у воду на 6-7 метрів і тепер більшість будівель там зруйновано. Вроцлав залишається під загрозою затоплення. Прем'єр Дональд Туск оголосив про введення у південно-західній частині країни режиму стихійного лиха.

У районах, що постраждали, працюють 4,5 тисячі рятувальників — військових, інженерів, лікарів. Евакуюють людей за допомогою 12 гвинтокрилів, човнів і вантажівок. Укріплюють протипаводкові насипи, опікуються постраждалими, вивозять людей з місцевих лікарень.

Україна запропонувала Польщі допомогу 100 своїх рятувальників. Про це глава МЗС Андрій Сибіга заявив на своєму X.

Як допомогти постраждалим від повені в Польщі?

1. Надіслати SMS зі словом SERCE на номер 75 265. З вашого рахунка зніме 6,15 злотих.

2. Перерахувати будь-яку суму фонду Керітас.

3. Долучитися до збірки на сайті www.pomagam.pl

4. Взяти участь у збірці на www.siepomaga.pl

5. Прийти в ужонд по місцю проживання або у Варшаві з 8.00 до 16.00 і принести продукти, миючі засоби, засоби гігієни, воду у пляшках.

‍

Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє. 

Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів. 

‍«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».

Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.

У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди. 

Від колишньої кореспондентки Кремля

Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями. 

У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику. 

Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?

Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.

Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є. 

Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс. 

Штампи, які працюють

На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну. 

Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму… 

Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати». 

Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».

Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції

Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...

Удар по репутації кінофестивалів

«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест». 

Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою. 

У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів. 

Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів. 

Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент. 

Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції. 

Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.

Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?

... але розслаблятись зарано

Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює. 

Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»

Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви. 

Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.

Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.

P.S. від редакції: 16 вересня стало відомо, що кінофестиваль у Торонто вирішив таки показати стрічку Russians at war, але поза програмою, після офіційного закінчення фестивалю. Пані-посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила жаль щодо того, що TIFF невизнав своєї помилки.

Про життя українських біженців у Новій Зеландії відомо небагато. Комусь ця країна здається задалекою, інших навпаки приваблює через англійську мову та фактор віддаленості від РФ. Про нюанси життя в Новій Зеландії Sestry дізналися від українок, які з початком повномасштабного вторгнення переїхали до цієї країни або ж прийняли там своїх рідних.

В'їзд — для тих, хто має рідних у Новій Зеландії

— Імміграційна політика Нової Зеландії зараз дуже сувора, потрапити сюди непросто, — розповідає Sestry членкиня Ради української асоціації Новій Зеландії Ольга Вязенко, яка сама переїхала до війни, але після її початку прийняла у себе за спеціальною українською візою маму та свекруху. 

— Коли розпочалася війна, наша асоціація просила уряд пом'якшити правила для українців — і нам пішли назустріч. Протягом двох років українські біженці могли потрапити до Нової Зеландії за спеціальною візою, основною умовою якої була наявність у цих українців родичів — резидентів Нової Зеландії. 

Спочатку йшлося лише про найближчу спорідненість — чоловіки, дружини, батьки, діти, рідні брати та сестри. Пізніше список розширили, і резиденти Нової Зеландії отримали право запрошувати своїх двоюрідних братів, сестер, бабусь і дідусів. Пом'якшення імміграційних правил полягало в тому, що за привезення родичів, які рятуються від війни, не потрібно було платити (зазвичай право перевезти в Нову Зеландію навіть близького родича обходиться близько трьох тисяч новозеландських доларів (1790 доларів США).

Жодної фінансової підтримки від уряду ані біженцям, ані родичам, які їх приймають, не надають. 

Перед тим, як прийняти наших мам, ми з чоловіком писали у нотаріуса заяви, гарантуючи, що спонсоруємо наших гостей і не проситимемо у держави допомоги

Йдеться про великі витрати. Лише за авіаквитки для двох ми заплатили близько 10 тисяч новозеландських доларів (6000 США). У двокімнатному будинку, який ми тут орендували (ми живемо у місті Дунедін на Південному острові ближче до Антарктиди) не було місця для гостей, тож довелося переїхати до чотирикімнатного. За оренду тепер платимо 760 новозеландських доларів (450 доларів США) на тиждень — тут беруть оплату потижнево. Тому або в самих біженців, або в їхніх родичів має бути солідний запас коштів, який дозволить забезпечити переліт та проживання.

Нова Зеландія не має інтеграційних програм з виплатами. Є лише мовні курси (для українців — безкоштовні). З вивченням мови можуть допомогти і просто небайдужі люди. Новозеландці можуть навіть приходити додому до людини, яка вивчає мову, щоб з нею розмовляти. Але для того, щоб просто сидіти і вчити мову, ти або родичі, які тебе прийняли, знову ж таки повинні мати фінансову подушку. 

Якщо її немає, треба шукати роботу. Без знання англійської це може бути тільки фізична праця — прибирання, миття посуду або будівництво. До речі, навіть у цих сферах можуть виникнути труднощі — тут дуже серйозно ставляться до правил безпеки, і якщо людина не може зрозуміти інструктаж, її навряд чи приймуть на роботу. 

Знаю виняток — українку, яка приїхала до Нової Зеландії без знань англійської та зараз працює у швейному ательє. У неї це вийшло, бо власниця ательє — її сестра. Вона вчить англійську, вже працюючи.

Час, протягом якого ти можеш перебувати у родича-спонсора, не лімітований — ви можете жити під одним дахом роками. Але практика показує, що не всім це до вподоби. Знаю чимало українців (серед них і моя мама), які, попри дорогий переліт та можливість отримати ПММ, повернулися до України. Людям важко залежати від родичів, а якщо не можеш знайти роботу, це неминуче.

Багато хто повертається ще й тому, що не може жити настільки далеко від дому

Білет в один кінець?

— У Новій Зеландії справді є відчуття, що ти перебуваєш на краю світу, — каже українка Олена Правило. З доньками-двійнятами вона приїхала від війни до Нової Зеландії до свого чоловіка, який до 2022 року мав у цій країні робочу візу. — Просто так не полетиш до іншої країни провідати когось з рідних — перельоти дуже дорогі. Для того, щоб ми з доньками змогли сюди прилетіти, чоловік позичав у роботодавця гроші, які ми досі віддаємо.

Ми живемо на Південному острові у місті Крайстчерч. Це переважно аграрна місцевість і ринок праці тут відповідний. Я працюю онлайн в українській компанії — через різницю в часових поясах мої робочі години випадають на пізній вечір і ніч. Зі знанням англійської тут ще можна влаштуватися вихователем у дитсадку — знаю українок та мігранток з інших країн, які пішли цим шляхом. 

Попри те, що для дорослих українців у Новій Зеландії не передбачено жодної соціальної допомоги, є пільги для дітей. Наприклад, безкоштовні дитсадок, школа і навіть дантист (це великий плюс, бо стоматологічні послуги дорогі). Одній з наших доньок вже поставили дві безкоштовні пломби. 

Щодо дорослих, то тут державна медицина, але за деякі послуги треба платити. Наприклад, прийом у сімейного лікаря коштує 50 новозеландських доларів (30 доларів США). Прийом у вузького фахівця вже може бути безкоштовним, але його, можливо, доведеться чекати кілька місяців. Послуги невідкладної допомоги — безкоштовні.

Загалом Нова Зеландія — комфортна для життя та неймовірно красива країна. Поруч гори, океан. Не знаю, як тут вижити без машини:

Громадський транспорт розвинений погано, ним практично ніхто не користується. Автомобілі дешеві, можна купити автівку за тисячу доларів

Рік дозволено їздити з українськими правами, після чого потрібно складати іспити та отримати права вже тут.

Нова Зеландія — екологічна країна. Жодного разу не бачила тут пластикових пакетів — люди або користуються еко сумками, або картонними коробками, в яких доносять покупки до авто. Ніхто не виставляє непотрібні речі на вулицю, як це заведено, наприклад, у Німеччині — бо на вулиці річ може зіпсуватися, і не факт, що хтось її забере. А на Маркетплейсі заберуть точно. 

Тут усі, незалежно від статусу й матеріального становища, купують вживані речі

Я можу купити сковорідку в дуже заможному будинку, а люди, які мені її продали, куплять на Маркетплейсі ще щось. 

Новозеландці рідко змінюють машини, а одяг так і зовсім зношують до дірок. Старими дирявими штанами та светрами тут нікого не здивуєш. Як і босими ногами навіть взимку. У магазинах може висіти вивіска з проханням знімати брудні чоботи на вході (гумові чоботи тут — найпопулярніше взуття). Люди знімають і заходять у магазин босоніж. Дітей на вулиці можна побачити взагалі без взуття — незалежно від пори року.

— Серпень — це у нас зима, — каже Ольга Вязенко. — Снігу тут не буває, максимум іній. Температура повітря найчастіше плюсова, близько 7-8 градусів. Трава завжди зелена, більшість рослин також. Влітку 20 градусів тепла вже вважаються спекою. У будинках немає опалення, люди обігріваються кондиціонерами. Часто буває пліснява. Перший рік ми дуже мерзли. Зараз я вже звикла до 15 градусів у будинку, але перед тим, як лягати спати, нагріваю постіль електропростирадлом.

Простота новозеландців — в усьому. Будинки, одяг, спосіб життя. Тут не прийнято демонструвати багатство чи статус — скільки б хто не заробляв, усі рівні. Люди доброзичливі, але цінують свою і чужу приватність. Ніхто не заявиться до будинку без запрошення. Дзвонити людині без попереднього листування вважається поганим тоном. 

А якщо тобі погано, новозеландці тебе... годуватимуть. Якщо на роботі хтось із співробітників проходить через складний період, колеги складають графік, хто і коли приноситиме цій людині їжу — щоб таким чином висловити свою підтримку. Їжа, до речі, тут теж дуже проста, ніхто не проводить на кухні багато часу: купують або вже готове, або обмежуються салатом та шматком м'яса на грилі. Національної кухні як такої немає. Популярні британські fish and chips (риба в клярі зі смаженою картоплею), а також японська та індійська кухні.

У гості люди часто приходять зі своїми контейнерами з їжею — і кожен їсть своє

«Після Кривого Рогу мене вразила місцева екологія»

— Працюючи у великій новозеландській компанії, я помітила, що тут ніхто не женеться за успіхом та величезними заробітками. Люди не будуть працювати день і ніч заради кар'єри, як, наприклад, у США, — розповідає Sestry Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз живе у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Важливе значення має баланс «життя-робота»: ніхто не працює понаднормово, о пів на четверту вечора людини вже може не бути в офісі. Усі розслаблені, нікуди не поспішають. 

‍Не знаю тут жодної людини, яка б скаржилася на «вигоряння»

Ірина Хоруженко приїхала до Нової Зеландії незабаром після початку повномасштабної війни, не маючи в цій країні жодних родичів. Приїхала за робочою візою, а роботу знайшла через інтернет, сидячи у бомбосховищі у Кривому Розі.

— Я — інженер, спеціалізація — мости та інженерні споруди, — пояснює Ірина.

— Співбесіду онлайн у новозеландській компанії я проходила, сидячи під обстрілами

‍Витрати за мій переліт до Нової Зеландії взяла на себе компанія. Тут це звичайна практика: компанія платить за трансфер співробітника з-за кордону з умовою, що він пропрацює більше двох років (бо якщо з якихось причин звільниться раніше, поверне всю або частину суми). 

Мої витрати почалися пізніше. Наприклад, українцям, які приїхали сюди до родичів за спеціальною візою для отримання ПММ, потрібно було заплатити 1200 новозеландських доларів (700 доларів США). Мені для цього довелося сплатити 2600 доларів США. 

Житло шукала сама — пощастило знайти квартиру (що вже велика рідкість) у центрі міста у п'яти хвилинах від офісу. Дуже зручно з урахуванням того, що я поки не маю машини. Ціна оренди 2-3 кімнатної квартири або будинку в центрі Фангареї коштує близько 350 доларів США на тиждень. 

Оренда недешева, а купівля нерухомості взагалі здається чимось нереальним. Щоб купити навіть невеликий будинок, потрібно мати близько мільйона новозеландських доларів. Ті, хто на це зважується, беруть іпотеку на 30 років і часто здають у купленому будинку кімнати, щоб мати можливість погасити кредит.

‍Якщо живеш у Новій Зеландії один і орендуєш не кімнату, а квартиру чи будинок, для нормального життя на місяць потрібно близько 3000 доларів США

Кілограм курячого м'яса тут може коштувати 6-9 доларів, яловичини — 12-18 доларів США. На продукти у мене в середньому йде близько 300 доларів на місяць. Я не ходжу по ресторанах, харчуюсь вдома. Мінімальна зарплата в Новій Зеландії становить 23 новозеландські долари (13,7 доларів США) на годину. Таким чином, на «мінімалці» людина заробляє близько 3000 новозеландських доларів на місяць, що нормально, якщо в тебе є своє житло або винаймаєш кімнату. А от якщо орендуєш окреме житло, вижити буде складно.

Мені вдалося знайти хорошу роботу завдяки своїй спеціальності та знанню англійської. Якщо знаєш мову та маєш професію, тут візьмуть до уваги твої навички та досвід роботи в Україні. Нова Зеландія — це, по суті, країна іммігрантів (імміграційні обмеження запровадили не так давно), тому тут не ігнорують досвід роботи або освіту, здобуті в інших країнах. Серед тих, хто опинився тут за спеціальними українськими візами, особисто я знаю лише літніх людей, які приїжджали до своїх дітей. Наприклад, 70-річні батьки моєї подруги незабаром після приїзду знайшли роботу: мама працювала на кухні в кафе, а батько збирав овочі на фермі. Але вони вже повернулися до України.

Ірина каже, що у Новій Зеландії її приємно здивували відсутність бюрократії та екологія:

— Щоб оформитися в будь-якій інстанції, тут не потрібно збирати мільйон папірців, як це відбувається у багатьох країнах Європи. У них поки що немає «Дії», але багато процесів діджиталізовано, що полегшує життя. 

Після Кривого Рогу мене вразила екологія. Неймовірно чисте повітря, океан. Тут не буває спекотно, але з сонцем потрібно бути обережним — через озонові діри багато людей страждають на рак шкіри. Краще ходити в головному уборі та з довгим рукавом. 

Ще є ризики землетрусів. Більша частина Нової Зеландії знаходиться на сплячих вулканах. Тут досі згадують землетруси у місті Крайстчерч, які забрали життя сотень людей. На Північному острові землетрусів менше, але більше злив і повеней. Як інженер я беру участь у національних проектах щодо відновлення трас, які були пошкоджені внаслідок торішнього шторму «Габріель». Погода тут може змінюватися кожні десять хвилин: дощ, сонце, туман, вітер, знову дощ… Але я звикла, і мені тепер це навіть подобається.

Спеціальну українську програму вже закрито

Спеціальні українські візи до Нової Зеландії видавалися до 15 березня 2024 року. Усі, хто до цього часу встиг приїхати і не залишав країну, тепер мають можливість подати документи на ПММ. Подання заявки коштує 708 доларів США. Необхідність складати тест з англійської мови (вимогу для всіх іммігрантів, які хочуть отримати постійне резидентство) для українців скасували. 

В уряді Нової Зеландії повідомили, що за два роки повномасштабної війни країна видала 1510 спеціальних українських віз. Актуальних даних про те, скільки людей, які отримали візи, заїхали в країну, і скільки вже повернулися до України, немає. Оскільки спеціальну українську програму вже закрито, українці можуть потрапити до нової Зеландії або за робочою візою (як це зробила Ірина Хоруженко), або попросивши притулку як біженці з інших країн. У Відділі статусу біженців Нової Зеландії повідомили, що на сьогоднішній день українців, які отримали притулок, «менше п'яти» і що у цих випадках отриманню притулку сприяли «виключні обставини».

Фотографії з приватних архівів героїнь

Чергова смерть породіллі у лікарні у Новому Таргу

14 серпня, як стало нещодавно відомо журналістам, до лікарні в Новому Таргу, що на півдні Польщі, потрапила 25-річна вагітна українка. Під час обстеження лікарі констатували загибель плоду. Жінці провели операцію та дістали мертву дитину. Про цей випадок пишуть журналісти «Tygodnik Podhalański». Згодом саму породіллю у край важкому стані доставили до реанімації університетської лікарні у Кракові, де вона і померла. Журналісти припускають, що українка ймовірно померла від сепсису. Самі медики, посилаючись на лікарську таємницю та чинний Закон про права пацієнтів, не коментують смерть молодої жінки. Тож усі висновки у справі наразі неофіційні.

Це не перша смерть у перинатальному відділенні лікарні Нового Таргу. Торік у травні у гінекологічному відділенні померла 33-річна полька Дорота, яка була на 5-му місяці вагітності. Попри загрозу її життю, лікарі не перервали вагітність. Медики запевняли родину, що все гаразд. А після того, як у Дороти відійшли води, єдине, що порадили лікарі, — постільний режим. Коли стан жінки погіршився, вагітність вирішили-таки перервати. Але було вже пізно. Жінка померла від септичного шоку. Адвокат родини померлої зазначав, що медики допустили «грубу недбалість» як у процесі лікування, так і в наданні інформації про стан здоров'я породіллі. Після трагічного випадку у багатьох польських містах пройшли акції протесту у рамках «Загальнопольського жіночого страйку» через смерть 33-річної жінки.

У заяві організаторів протесту йшлося: «Дорота з Нового Таргу померла тому, що польський антиаборційний закон вбиває і перетворює лікарів на політичних прислужників, а не на експертів у галузі охорони здоров'я. Вона померла через те, що лікарі не виконують своїх обов'язків».

Уся проблема в законодавстві 

Польський закон про аборти — один із найсуворіших в Європі. У 1993 році  був ухвалений так званий «абортивний компроміс». Згідно із ним, переривання вагітності було можливе у трьох випадках: загроза життю або здоров’ю матері, вагітність внаслідок зґвалтування та невиліковна хвороба або незворотній дефект плоду. У 2016 році депутати Сейму у першому читанні ухвалили законопроєкт про повну заборону штучного переривання вагітності. Кримінальна відповідальність передбачалась як для жінок, які хотіли зробити аборт, так і для лікарів, які робили б такі операції. Тоді жінки вийшли на одну із найбільших акцій протесту у Польщі, яка стала відома на весь світ під назвою «чорний понеділок». Після цього скандальний законопроєкт відкликали. 

Та вже у 2020 році руками Конституційного суду було заборонено аборти у випадку патології розвитку плоду. Вже за рік рішення Конституційного суду набуло чинності. Зараз у Польщі аборт можливий лише у разі зґвалтування або інцесту чи за умови небезпеки для життя чи здоров'я матері. У першому випадку вік плоду не має значення, у другому — аборт можливий до 12 тижнів.

Послаблення аборційного законодавства було одним з політичним гасел партії Дональда Туска перед парламентськими виборами у 2023 році. На початку 2024 року прем'єр-міністр Польщі заявляв, що уряд готовий пом'якшити обмеження на доступ до засобів екстреної контрацепції, а також послабити майже повну заборону абортів. 

Однак проблема так і залишилась. Сейм  в особі його маршалка Шимона Головні заблокував роботу над законопроєктами, що лібералізують законодавство про аборти. Наприкінці серпня цього року прем’єр-міністр Туск визнав, що наразі у парламенті немає достатньої кількості голосів для пом’якшення закону про заборону абортів. Та попри це уряд працює над запровадженням нових процедур для лікарень та прокуратури, щоб послабити деякі з фактичних обмежень:

— Я можу лише пообіцяти, що в межах чинного законодавства ми будемо робити все, щоб жінки менше страждали, щоб аборт був максимально безпечним і доступним, коли жінка змушена ухвалювати таке рішення. Щоб людей, які долучаються до допомоги жінці, не переслідували.

Міністерка охорони здоров’я Ізабела Лещина додала, що для проведення процедури переривання вагітності має бути достатньо однієї медичної довідки про наявність загрози здоров'ю жінки. Наприклад, це може бути довідка від психіатра.

А втім, навіть за ухвалення нового аборційного законодавства, його має підписати президент Польщі Анджей Дуда. І ось тут є проблема, адже він неодноразово заявляв, що проти цього. «Для мене аборт — це вбивство людей», — наголошує глава Польщі.  

Нові протести не за горами

Новина про смерть української породіллі у Новому Таргу обурила польську активістку, кураторку руху «Жіночий страйк»  Марту Лемпарт. У неї чимало запитань до лікарів, які не змогли врятувати жінку:

— Це та ж лікарня, де торік померла вагітна полька Дорота, а цього року — породілля з України. Я не знаю усієї ситуації, але однаково звинувачую лікарів. У мене питання — що вони зробили не так, що стався сепсис? Відповіді я не знаю, але вже не вірю жодному їхньому слову. Вони повинні були зробити все, аби не допустити смерті жінки. Я знаю, яким є ставлення медиків по догляду за вагітними жінками в Польщі і скільки часу вони витрачають на те, аби знайти відповідального за екстрену ситуацію, яка часом виникає.

Жоден з них не хоче бути тим, хто ухвалює рішення, а час у таких ситуаціях коштує життя

За словами Марти, ситуація, коли лікар вагається з рішенням, бо боїться відповідальності, є брехнею. Деякі медики просто зневажають жінок:

— Ми знаємо десятки випадків, коли лікарі  відмовлялися робити аборти навіть у ситуаціях, які дозволені законом. Рішення пояснювали страхом бути притягнутими до кримінальної відповідальності. Та я не пам’ятаю жодного випадку, за понад 30 років заборони у Польщі абортів, щоб лікарі були покарані або притягнуті до суду за проведення легального аборту.

Разом з тим, проголошені нещодавно Міністерством охорони здоров'я рекомендації для лікарень Марта Лемпарт називає безглуздими. На її переконання, документ не відповідає настановам Всесвітньої організації охорони здоров'я: 

— Ми б хотіли, аби міністерка охорони здоров'я дослухалася до спеціалістів з абортів, а також почула думки вагітних щодо цього вразливого питання. Це потрібно зробити негайно. До того ж, легалізація абортів — це рекомендація комітету ООН, який прямо закликає Польщу легалізувати їх і негайно ввести мораторій на покарання у разі їхнього проведення. Уряд має змінити законодавство.

Декриміналізація абортів має бути їхнім флагманським законопроєктом. Дональд Туск не подбав про те, щоб партнери по коаліції проголосували так, як треба. Тому відповідальність лежить на польському уряді

Через складну ситуацію з доступом до екстреної контрацепції та забороною абортів польські жінки змушені шукати інші шляхи переривання вагітності, зокрема у тих країнах, де це дозволено. Допомагають у цьому найбільші жіночі некомерційні організації — «Аборти без кордонів» та «Абортний Дрім Тім», розповідає Марта Лемпарт:

— Лише за даними «Аборту без кордонів», на рік маємо орієнтовно 50 тисяч абортів. Це третина від загального запиту. Жінки повинні мати право на переривання вагітності тоді, коли їм це потрібно. При цьому жоден лікар не має їм це забороняти. А тим паче у випадках загрози їхньому життю. Так само люди, які допомагають робити ці операції, мають бути захищені законом. 

Будь-яка жінка, яка потребує такої допомоги, може звернутися до організації «Аборти без кордонів» за телефоном: 22 29 22 597. Активістка каже, що це третій за популярністю номер у Польщі, після поліції та пожежної охорони. Разом із тим Марта Лемпарт анонсувала нову хвилю протестів у Польщі:

Ми вже готуємося до протестів і громадських акцій щоб захистити права жінок. Ми не зупинимося, поки не буде так, як повинно бути 

Тільки жінка вирішує, бажана чи небажана вагітність

«Мартинка» — феміністична організація, яка підтримує й захищає українських біженок у Польщі від початку російсько-української війни. Її засновниця Настя Подорожня вже 10 років проживає у Польщі. Розповідає, що в Європі є поодинокі країни, наприклад Ватикан, де діють такі ж жорсткі законодавчі обмеження на проведення абортів та доступу до екстренної контрацепції, що і у Польщі:

— Дія пігулок екстреної контрацепції є ефективною лише впродовж п’яти днів від моменту незахищеного статевого акту. Однак польські гінекологи не завжди виписують на них рецепт. На жаль, дуже багато польських лікарів мають комплекс «Бога». Знаю, що це звучить різко, але у моїй роботі був випадок, коли молода 18-річна дівчина, яку зґвалтували, звернулася до поліції. Ті відвезли до гінеколога, який відмовив їй у рецепті на екстрену контрацепцію.

Просто сказав: «На все воля Божа», і що вона занадто молода, щоб приймати такі таблетки

Чимало польських лікарів бояться робити аборти, дозволені законодавством. Одна з причин — страх відповідальності, наголошує Настя. І наводить випадок, який стався з гінекологинею зі Щецина. Лікарка відома тим, що не боялася робити легальні аборти, бо не вчиняла жодних протиправних дій: 

— Утім торік до неї прийшло Антикорупційне бюро. Під час обшуку у кабінеті вилучили телефон, комп'ютер, документацію всіх її пацієнток. Подейкують, що саме так тисли на неї. Разом із тим поліція отримала доступ до дуже інтимних фотографій її пацієнток. 

Жінки, які звертаються за допомогою до «Мартинки», прагнуть перервати вагітність не від хорошого життя, розповідає засновниця організації. На сьогодні відомі випадки так званих воєнних зґвалтувань. Змушувати жінку виношувати таку вагітність Анастасія Подорожня називає справжніми тортурами:

— До нас зверталися за допомогою зґвалтовані жінки. Насамперед ми надавали їм психологічну допомогу. Це дуже табуйована тема. Рідко хто з них зізнається про те, що вагітність настала саме від зґвалтування ворогом. Та навіть якби вони захотіли позбутися майбутньої дитини, тут у Польщі, де отримали тимчасовий прихисток, їм не допомогли б лікарі.

Бо протипоказань до переривання вагітності не було, а саме зґвалтування ще потрібно було довести. На мою думку, це грубе порушення прав жінок

Та й жінки з бажаною вагітністю побоюються народжувати у Польщі — через недовіру лікарям:

— Лікарі часом нехтують безпекою пацієнток. Знаю історію жінки, в якої була бажана вагітність, але обстеження показало патологію розвитку плоду. Була висока вірогідність того, що дитина померла б після народження. На жаль, у Польщі це не причина, щоб перервати вагітність. Ми допомогли цій жінці. Знайшли організацію, яка організувала їй переривання вагітності в Голландії.

Я хочу, щоб українки, попри те, бажана чи небажана у них вагітність,  знали, що ми є одна в одної

Звернутися до «Мартинки» може кожна жінка, яка потребує допомоги.  Жінкам, які хочуть стати матерями, організація допоможе з пошуком лікаря прогресивних поглядів. А тим, у кого є небажана вагітність, підкажуть, як легально та безпечно її перервати.