Ексклюзив
20
хв

Лукаш Галусек: «Не можу сказати, де закінчується Україна, а де починається Польща»

Ми розмовляємо з програмним директором Міжнародного центру культури в Кракові, архітектором та істориком Лукашем Галусеком після відкриття виставки «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни», — про перші враження й відгуки. Однак бесіда про архітектуру плавно переходить в дискусію про політику, філософію і затримується на історії

Ольга Пакош

Візіонер, який відкриває несподівані перспективи сучасного й минулого, всім серцем підтримує українське і з ніжністю любить польське — Лукаш Галусек

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ми навчилися будувати унікальні будівлі, але розучились проєктувати міста

Ольга Пакош: Ви задоволені виставкою?

Лукаш Галусек: Дуже. До нас приходять люди, багато хто з них — вперше, і переважно це молодь. Я побоювався, що ми не маємо контакту з молодіжною аудиторією, але завдяки цій тематиці молоді люди почали нас відвідувати.

— Чому молодь зараз цікавиться соцмодернізмом?

— Цікавитися світом, який закінчився незадовго до нашого народження, закладено в людській природі. Природно, що зараз нас захоплює повоєнний період, адже міжвоєнний вже був осмислений. Соціалізм був відповіддю на проблеми, які капіталізм не вирішив між війнами. Я кажу про ситуацію в Польщі, бо Україна, на жаль, потрапила до рук СРСР раніше, хоча вона також мала дуже творче міжвоєння. Той час ми вже переосмислили, а тепер покоління, народжене наприкінці 80-х і в 90-х, розмірковує, яким був світ молодості їхніх батьків — світ космічний, сповнений контрастів.

Куратори виставки «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни» Лукаш Галусек, Наталія Жак і Міхал Вишневський. Фото: Павел Мазур/MCK Kraków

— Як глядачі оцінюють виставку? Що вони кажуть?

— Їм подобається. Ми хотіли, щоб виставка була не лише про панельні будинки, але водночас щоб люди згадали свій досвід — що народилися в схожих житлових районах, виросли в таких будівлях. 

Не лише в соціалістичних країнах з’являлися панельні будинки. Житлова криза була загальною. По той бік залізної завіси, в капіталістичних країнах, сказали: «Ми зробимо все, що можемо, але світ не врятуємо». Тоді як соціалізм пообіцяв, що ця проблема буде вирішена, і всі люди отримають квартири.

Тому ми часто думаємо, що соцмодернізм — це лише багатоповерхівки та квартири, бо справді було важливо, щоб люди мали дах над головою. Хотіли уникнути ситуації, коли в XIX столітті в одній квартирі жили п’ять родин, маючи на кожну з них півтори кімнати.

— Кожного разу, коли я чую про «повоєнний період», одразу думаю: коли цей повоєнний період настане в Україні? Як буде виглядати відбудова? Що це буде — комфорт чи краса? Як будуть відбудовані Харків та Херсон?

— Утримуюся від відповіді на ці питання, бо мені не личить про це говорити. Мене дратують розумники з-за меж України, які вже знають, як все буде виглядати. Звісно, треба планувати й уявляти майбутнє, щоб пізніше не бути заскоченим зненацька, і все ж я буду обережним у нав’язуванні своєї думки.

Відбудова України має виглядати передусім так, як ви, українці, хочете. Не має бути так, що хтось ззовні має готові ідеї і хоче їх реалізувати, бо з’явилася нагода.

— Але я мала на увазі не ідеї, а, швидше, тенденції. Що може бути зараз корисним у сучасному світі для використання в Україні? Навіть на прикладі досвіду Сирії — місто Алеппо було відбудоване досить швидко.

— Сьогодні ми не будуємо красивих міст, принаймні в Польщі.

Порівнюючи міста, спроєктовані тоді, коли існували професії урбаніста, проєктанта й архітектора, я бачу велику різницю. Сьогодні ці професії практично зникли, бо ніхто вже не дає проєктантам завдання планувати цілі міські райони. Є тільки окремі ділянки, на яких архітектор може щось зробити, але немає нікого, хто б мислив в цілому. Також немає того, хто б сказав: «Досить! Більше не треба»

Сьогодні ми вміємо створювати ефектну архітектуру, іноді іконічні будівлі, такі як музеї чи інші спеціальні об’єкти, але не вміємо будувати добрі міста.

Ми також не можемо створювати гарну житлову архітектуру. Сьогодні маємо справу з тісною, скупченою забудовою, що нагадує квартали XIX століття —  головне вмістити якомога більше квартир. Що з того, що вікна так близько одне до одного, що мешканці майже дивляться один одному в очі? У соціалізмі були, з одного боку, драконівські нормативи, а з іншого — гуманістичні, гігієнічні, хороші з точки зору просторових принципів норми проєктування.

Архітектурний ансамбль Хрещатика, Київ. Фото: Shutterstock

І тут виникають мої питання до вас, українців: як ви будете мислити про епоху радянської влади в Україні? Чи вдасться відокремити нейтральні аспекти, як-от архітектурне проєктування, від спогадів про небажане минуле?

До архітектури часто приєднуються різні упередження. У випадку соцмодернізму говорили не стільки про архітектуру, скільки про епоху, якої не хотіли. Тим часом ця архітектура розповідає не лише про тоталітаризм. Я підкреслював це під час нашої виставки — соцмодернізм мав тотальну візію: проєктування всього в комплексі — від зручної квартири для родини — через житловий район — до цілого міста. Але з тоталітаризмом він не був тотожний.

Сьогодні архітектори, а точніше девелопери, не піклуються про те, чи є поруч школа, дитячий садок або поліклініка. І замість бачити залишки несправедливого режиму, давайте побачимо соціальні переваги проєктування того часу. Ідучи Хрещатиком, ми відчуваємо метрополійність Києва, а не тільки стикаємося із соцреалізмом. Я вважаю, що перед повоєнною Україною стоїть важлива та багатогранна дискусія про радянську спадщину.

— Чи є архітектура України на цій виставці?

— Не так багато, як хотілося б. Ми їздили фотографувати до Чехії, Словаччини та Угорщини, але під час підготовки, за останні два роки, не могли поїхати в Україну. Ми також не хотіли надто обтяжувати наших українських друзів.

Україна представлена на початку виставки колишнім готелем «Москва» (сьогодні це готель «Україна»), спроєктованим за зразком однієї з московських «сімох сестер». Коли прийшов Микита Хрущов, будівлю завершили у простішій, соцмодерністській формі. Відхід від сталінізму було видно навіть в архітектурі — проєкт нагадує університет Ломоносова, але враження геть інші.

Проєкти готелю «Україна» (раніше «Москва») на Майдані Неазлежності в Києві

Також на виставці представлене фото крематорію на Байковому цвинтарі в Києві — це видатний архітектурний витвір, а також проєкт пам’ятника Бабиному Яру, що розміщений у розділі, присвяченому болісному воєнному минулому. У книзі, що супроводжує виставку, є також квартали Розенберга на Подолі в Києві.

Завдяки Україні Євросоюз став спільнотою долі 

— В контексті всієї виставки — чи є Україна частиною Центральної Європи? Я сьогодні спеціально перевірила, що Європейська комісія відносить Україну до Східної Європи, а не до Центральної...

— Я не запитую інших, хто я. Я це знаю. А ви згодні, щоб якась Європейська комісія вирішувала це за вас? Я вважаю, що ми самі визначаємо, ким хочемо бути і де перебуваємо. Якщо ми будемо в цьому впевнені, інші перепишуть атласи і перекреслять карти. Адже ще 200 років тому наших країн на них не було. Якщо б тоді ви шукали Польщу або Словаччину, ви б їх не знайшли.

Дам приклад. Коли народжувався словенський національний рух, на тих землях панувала Австрія. Під час Весни народів 1848 року словенці не боролися так, як угорці, хіба словенські студенти протестували в університетах. Але в тому ж році картограф Петер Козлер створив першу в історії карту Словенії. На існуючих тоді картах були князівства під владарюванням Габсбургів, але не було нічого, що було б «Словенією». Але Козлер її намалював і всі місця, річки, гори та сусідів підписав на ній словенською мовою.

Мапа Козлера. Фото: Etsy

Ця карта стала революційною листівкою — ефективнішою, ніж сама революція. Як це можливо, що хтось раптом малює шматок землі, називає його Словенією і підписує все словенською? Для австрійців це було неприпустимо. Місцеві могли хіба що тихо називати гори своїми назвами, але на офіційних картах не було Лубляни, а був Ляйбах, головне місто габсбурзької країни.

Сьогодні ніхто не скаже, що словенці — це австрійці, просто говорять словенською мовою. Любляна — столиця Словенії, країни, яка двісті років тому здавалася небезпечною фантазією.

Мені здається, що навіть зараз, на третьому році війни, незважаючи на певні зміни, усвідомлення українців як європейської нації все ще залишається слабким. Хоча дедалі частіше українці кажуть: «Ми захищаємо Європу, ми її частина, ми європейці», є різниця в сприйнятті цього поняття. Особливо це стосується мешканців східної України, яка, хоча і є українською, ментально і культурно досі відстає від Європи. Поточна ситуація дозволила українцям глибше зрозуміти, чим є їхня країна і яка її ідентичність. І все ж шлях до повного об’єднання з Європою ще не пройдений.

Після 1989 року, протягом усіх дев’яностих і початку двохтисячних ми говорили: «Ми йдемо до Європи», «Ми хочемо бути європейцями». А що тоді означало бути європейцем? Це означало відсутність конфліктів, відсутність війн, мир, добробут і демократію.

Зараз все виглядає інакше. Це вже не на часі, коли об’єднана Європа керує колективним щастям, а її інституції є фабриками правил для його розподілу. Завдяки вашому опору та героїзму, Європейський Союз став спільнотою долі. Він зрозумів, що закінчився відпочинок від геополітики, що демократії повинні вміти вигравати війни. І в цьому сенсі ви вже частина цієї долі. Можливо, ви навіть більш європейські, ніж інші.

Виставка «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни». Фото: Павел Мазур

Можна сказати, що історія об’єднаної Європи почалася на Заході з процесу примирення між Францією та Німеччиною. Але успіх або провал всього проєкту вирішується тут і зараз, вже на нашій частині континенту. Європейські політики дедалі частіше підкреслюють, що Євросоюз став «усхіднений». Сюди змістився центр його тяжіння чи навіть, я б сказав, критична точка нашого європейського «або-або». Для мене найважливіше, що знову з’явився якийсь тип середньоєвропейського «ми».

Є щось між українцями, поляками, литвинами, естонцями, чехами, грузинами та багатьма іншими, що я б назвав майже інтуїтивним порозумінням щодо цінностей, розпізнавання добра і зла, з чого випливає необхідність співпраці.

Зверніть увагу, що Захід втратив монополію на безпомилковість. І водночас з’явилося те, що ми мали наприкінці вісімдесятих років минулого століття. А саме почуття дії. Почуття, що люди можуть творити історію. Словом, Європа — це ми. Зараз, тут і разом.

«Поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться»

— Ви справжній оптиміст! Щиро кажучи, коли говорять про цю співпрацю, про те, що можна спілкуватися, відразу згадуються теми поховань, Волині, ексгумації, і просто опускаються руки.

— Я теж глибоко сумую, коли польські політики піднімають ці питання задля власних внутрішніх розрахунків. А вже ультиматум для України на вступ до ЄС через вибачення за Волинь — це неприпустимо. Це катастрофічно і в ширшому, міжнародному контексті, оскільки відводить Польщі роль гальма для ваших європейських амбіцій. Це шкодить інтересам наших двох країн і всіх поляків, які, як і я, вболівають за Україну.

До того ж треба пам’ятати, що між польськими та українськими істориками існує згода щодо того, що відбулося на Волині. Це був злочин, і іншої історичної правди немає. Однак у сфері соціальної пам’яті такого консенсусу не існує. Суперечать кілька точок зору, зокрема і в українському суспільстві. Зізнаюся, я багато очікував від Польсько-Українського конгресу, який був запланований на кінець листопада, але, на жаль, він не відбувся. Його організовував варшавський Центр Карта як спільний голос не тільки істориків, але й широких кіл, що займаються нашими сусідськими відносинами. Здавалося, що зараз хороша нагода для того, щоб закрити наші взаємні історичні рахунки. Але, на жаль! Піднята політиками «Волинська справа» зірвала цю зустріч, а головне — чесні дебати, які могли б призвести до порозуміння. Ба більше, на мою думку, підтримка європейських прагнень України без додаткових «але» дала б українському суспільству відчуття довіри до поляків. І бажання вибачитися за Волинь з’явилося б як щось природне. А не навпаки!

— Можна це змінити? Адже у нашій історії є не лише конфлікти. Можемо знайти щось, що нас об’єднує.

— Можливо, ви думаєте, що я ідеаліст, але якщо ми встановимо низький рівень наших мрій, а потім життя ще внесе свої корективи, то отримаємо набагато менше бажаного. А якщо встановимо планку на найвищому рівні, і отримаємо більше. 

Я не хочу сказати, що якщо результат буде невеликим, то старання не мали цінності. Якось я прогулювався набережною в Ужгороді й побачив пам’ятник Августину Волошину, президенту країни, яка існувала як незалежна лише один день в 1939 році.

— Карпатська Україна…

— Так. І хтось може сказати: «Що таке один день?!» Але якщо можливе існування чогось бодай один день, значить це реально. 

Міст НСП у Братиславі, Словаччина. Фото: Павел Мазур/MCK Kraków

— Повертаючись до мого питання: як Польща може підтримати Україну на шляху до ЄС?

— На шляху до ЄС Польща безумовно буде підтримувати, а в плані культури, мистецтва, ідентичності Україна вже є європейською. Водночас я мрію про більше — щоб ми встановили спільний культурний простір. 

Простір має свою безперервність. І культура також. У цих категоріях неможливо чітко сказати: «Тут закінчується Польща, а тут починається Україна». Між нами є багаті, живі прикордоння, де все перетинається, співіснує і чудово розцвітає. Тому я люблю дивитися на карти без кордонів, на фізичні карти, бо бачу на них простір безперервності, в якому люди живуть і творять. А вже на все це накладаються держкордони: колись — одні, тепер — інші.

— А в цьому культурному, мистецькому, історичному просторі, які кроки ми можемо зробити, щоб зміцнити нашу європейськість?

— Ми повинні, наприклад, створювати спільні книги, які б про це розповідали. Коли я вивчав мистецтво, я користувався книжками з історії європейського мистецтва, на сторінках яких були: Португалія, Німеччина, Великобританія… але не було Чехії, України, Литви. Через це нас переконали, що мистецтво, яке виникло в Лісабоні, Мадриді, Единбурзі є європейським без жодних сумнівів, а європейськість того, що з’явилось у Варшаві, Києві, Вільнюсі, Бухаресті, вже не така очевидна. Це потребує, можливо, виправдання, додаткового схвалення… Я не погоджуюся з такими правилами й водночас знаю, що поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться.

Зізнаюся одразу, що велике натхнення для мене — це діяльність Наталії Старченко (дослідниця історії України — Ред.). Я захоплююсь тим, як вона змінила вашу історичну оптику. У книзі «Українські світи Речі Посполитої» вона звернула увагу на шляхту: «Чому шляхта повинна бути польською, якщо ми також мали свою шляхту, а не лише козаків і селян?»

— А що ще, крім цієї української шляхти, ви хотіли б включити до такої книги?

— Я хотів би «викрасти» Русь зі Сходу. Якщо б ми «викрали» у Росії Русь і разом з її спадкоємницею — Україною — прийняли це до Центру, визнали її частиною середньоєвропейської традиції…

... то Росії нічого б не залишилося!

— Чому ви турбуєтеся про Росію? Вона не дозволяє вам бути тими, ким ви є. Ця війна йде не за частину землі на сході України. Її ставка — ваше існування, суверенність як наслідок вашої відмінності, ідентичності та суб’єктності.

Якщо ми, історики, люди культури, митці, почали б розповідати про Русь як про нашу, яка походить з Києва, має контакти з Балканами, Грецією і є нашою середньоєвропейською спадщиною минулих віків, а не початком Москви, і сказали б: «Москва привласнила це собі, але це наше» — це була б зовсім інша історія.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
ярослав грицак

— Пане Ярославе, завдяки зусиллям краківського MCK не так давно з вашою книгою "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości" ознайомилися  польські читачі. Її оригінальна назва дещо інша — "Подолати минуле". Уперше про "подолання минулого" на повний голос почали говорити в німецькій публічній дискусії повоєння, де це нещодавнє минуле було дуже складним. У будь-якому разі обидва варіанти назви знаменують нелегкий для українців процес транзиту до чогось кращого. Попри те, що ви писали цю книгу до повномасштабного вторгнення й Україна нині бореться зі страхітливим сучасним, з якого минулого має вона вирватися, а яке минуле подолати?

Так, термін подолання минулого виник у контексті дискусії довкола найбільш ганебних сторінок німецької історії, зокрема Голокосту та інших злочинів націонал-соціалізму. Метою такої політики, яку впроваджує демократія, є допомога суспільству нарешті порадити зі спадщиною, позначеною диктатурою та злодіяннями, щоб могти рухатися вперед. Я вкладаю в цей термін дещо інше значення, оскільки мене мало цікавить дослідження історичної пам'яті. Віддаю перевагу вивченню "твердої" історії, історії фактів, процесів, тенденцій. 

Якщо говорю про подолання минулого, то маю на думці те, що в минулому України є декілька тем, які насамперед її стосуються. Цими темами для мене є бідність та насильство, які зазвичай пов'язані між собою. За останні двісті років з'явилися країни, які поставили собі за довготривалу мету перебороти наслідки одного й іншого. Вони прагнули обмежити насильство до терпимої міри. Зробивши це, більшість країн ставала ще й успішною економічно. Тому мене зацікавило, як західні й інші країни зуміли вирватися з цього гріховного кола, і яка роль минулого в цьому. Тобто необхідно визначити, що ж такого було в нашій історії, що й досі тягне нас униз. Саме це стало інтенцією при написанні книги. 

Приклад України парадоксальний ще й тому, що будучи винятково багатою на ресурси, вона залишається країною бідних людей.

— Чи модернізаційний досвід Польщі, який українцям ставили за приклад, досі є релевантним? Чи зміна світової геополітичної та економічної кон'юнктури робить його неактуальним?

— Я прихильник тези, що жодна нація не приречена на бідність та насильство. Водночас я переконаний, що історія та культура є тією гравітаційною силою, яка не дозволяє суспільству злетіти, тобто швидко змодернізуватися. Важливими текстами для розуміння цього  для мене є статті американського історика економіки Александра Ґершенкрона, який народився на початку XX ст. в Одесі. Він займався вивченням історичних передумов відсталості та полемізував із прихильниками теорії стадій економічного розвитку, оскільки вважав, що малорозвинуті країни мають розробити власну стратегію подолання прірви відсталості. 

В 1991 році Україна не могла повторити досвіду Польщі через те, що в неї були гірші стартові позиції, які не вимірюються тільки економічними показниками

При цьому досвід Польщі й надалі залишається актуальним. Якби Україна зуміла зробити подібну трансформацію, тоді й проблеми, які ми мали б, більше нагадували польські, а не українські до повномасштабного вторгнення. 

Нині маємо проблеми іншого характеру. Не всі країни готові до цього швидкого перезавантаження. Для того, щоб воно могло статися, мають зійтися декілька чинників: наявність активного громадянського суспільства, традицій політичних стосунків між владою та елітами, демографія, економічна та зовнішньополітична кон’юнктура. Україна до великої війни перестала бути провінційною ізольованою територією, проте не зуміла провести низки реформ, передусім судової реформи, що дозволило їй тільки наблизитися до перезавантаження, але не розпочати його. 

— Ваша книга, як і низка інших публічних виступів та панельних дискусій українських інтелектуалів останніх років, присвячена вписанню історії України до глобального контексту, а радше контекстів. Тімоті Снайдер, з яким ви співпрацюєте в межах проєкту "Українська історія: глобальна ініціатива", каже, що нинішня драматична ситуація довкола України є унікальною тому, що це вперше, коли світ розгледів, що ця країна може бути лакмусом та епіцентром змін у світі. Чи ви погоджуєтеся з такою тезою вашого колеги?

— Я б волів уникати слова "унікальний". Вважаю, що в історії різних країн та народів є подібності, а є й відмінності. Проте так, Україна нині є саме такою територією, де події, що там розгортатимуться, матимуть вагоме значення як для Європи, так і для долі світу. Наприкінці 80-их років XX ст. доля світу залежала від подій у Польщі. Утім різниця в тому, що Польща змогла зробити свій цивілізаційний стрибок у часи миру, упіймавши попутні вітри демократії, тоді як Україні випало робити перехід у набагато складніших умовах. 

Це не вперше Україна є в епіцентрі подій. Просто раніше розмови про це нагадували мегаломанські вигадки націоналістичних істориків. Українське питання виникло в часи Першої світової війни. Подібно до польського питання в XIX столітті, воно мало вирішальне значення для балансу сил на Старому континенті та устрою самих наддержав, а також відігравало важливу роль під час обох світових воєн. Ніхто тоді не звертав на це належної уваги через відсутність суб’єктності України. Цього разу в України ця суб’єктність є, а її народ не перебуває в міжнародній ізоляції або на боці сил, які знаходяться за крок від програшу у війні. Щодо помітності України, то вона нагадує мені дитячу гру в хованки. Її видно в часи криз, коли у світі відбуваються тектонічні зрушення. Натомість вона є непомітною в перерві між ними. 

Нагадаю, що 40 років тому вийшла стаття Мілана Кундери про викрадений Захід, у якій автор підкреслював що на наших очах остаточно зникає багатомільйонна українська нація. Він писав це не зі злості, а, напевно, із сумом для того, щоб підкреслити, що подібна доля може спіткати чехів і поляків. Через неповні вісім років СРСР розпався, а велику роль в його колапсі відіграли саме українці.

— Чи не вважаєте ви, що війна в Україні змусила задуматися про постгероїчний  та постнаціональний світогляд, у якому панувала брехтівська максима "нещасна та країна, яка потребує героїв", адже, як бачимо, громадянський та етнічний націоналізми мобілізує не лише на завоювання, але й на опір?

— Друга світова війна надала багатьом важливим раніше для людей поняттям негативної конотації. Одним із таких понять є “Батьківщина” — "Vaterland". Цією концепцією в різний спосіб зловживали Гітлер та інші диктатори, тому вона й почала вважатися токсичною й такою, від якої потрбно відмовитися. У західному світі це слово досі часто вживається з негативним відтінком. Натомість у Східній Європі ставлення до цього поняття є кращим з огляду на те, що центрально- та східноєвропейські народи досі живуть з думкою про загрозу. Те ж у випадку із загроженою Україною, де вибір героїчної історії через це є неминучим. 

Я полюбляю ілюструвати цю різницю між Сходом і Заходом через свій діалог з одним шведським політологом. Коли я запитав у нього, хто є національним героєм його країни, після короткої паузи він відповів: "Можливо, ABBA". Жодна історична спільнота не може існувати без міфів, які стали загальноприйнятим уявленням про спільне минуле. Вони є клеєм суспільства, чимось подібним до релігійних вірувань у минулому. Натомість допоки Україна лише на шляху до успіху, поки вона в небезпеці, ситуація докорінно не зміниться. З іншого боку, у цьому й полягає роль України. Своїм громадянським націоналізмом українці повертають світові розуміння цінностей, за які варто боротися бодай для того, щоб життя мало сенс.

— Втім, у німецькій мові, окрім Vaterland, є й поняття Heimat, яке означає більш емоційний зв'язок з рідними місцями. Це щось подібне до розрізнення в українській мові батьківщини з великої та малої літер.

— Так, це правда. Мені самому до вподоби цей красивий ліберальний зворот, проте проблема в тім, що малі батьківщини не можуть захищатися. Ці спільноти безсилі перед глобальними викликами, на кшталт глобального потепління, фінансової кризи чи війни. 

— Думаю, ви погодитеся, що просити історика дати прогноз на майбутнє є справою невдячною. Проте сформулюю питання в більш пристойний спосіб. Як вважаєте, як про події в Україні писатимуть у підручниках з історії? Та чи знаходите ви аналогії поміж подіями довгого XX століття та можливими розвилками, перед якими стоїть світ та українська держава?

— Історики уникають опису процесів, які ще не завершилися. Вирішальним буде те, де саме зупиниться ця війна та яким буде її підсумок. Проте я впевнений, що про Україну обов’язково писатимуть як про одну з ключових територій, де визначався порядок денний розвитку світу на покоління вперед. На думку спадають дві ризиковані паралелі. Україна нині як Свята Земля, як така собі Палестина Європи, де на обмеженій географічно території точаться запеклі конфлікти. Попри нібито регіональне значення, вони часто мають значення для всього світу. 

Як і у випадку безпрецедентного історичного експерименту зі створенням держави Ізраїль, від успішної відсічі України залежатиме доля ще одного історичного експерименту. Йдеться про найбільший у світі простір без воєн — Європейський Союз. Віками Європа була одним з найбільш конфліктних континентів.

Попри всі мінуси та скепсис до Брюсселя, саме завдяки ЄС з'явився такий великий простір взаємодії, спільного росту стандартів, удалих реформ, солідарності та взаємодопомоги

Україні потрібно полишити зону небезпеки, яку віками створює Росія. Проте європейці також не мають бути пасивними. Від того, чи зможуть вони відстояти власний цивілізаційний вибір, залежатиме те, чи будуть вони надалі взірцем для світу, чи зруйнують модус безконфліктного співіснування. 

Друга паралель опирається на моє відчуття, що ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця тільки в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи (тоді про війну в Україні писатимуть як про прелюдію Третьої світової війни), так і віддалятися від неї.

<frame>Ярослав Грицак (нар. 1960) — історик, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка у Львові. Викладав, зокрема, у Центральноєвропейському університеті в Будапешті (1996-2009), Гарвардському університеті (2000, 2001) та Колумбійському університеті (1994, 2004). Автор численних публікацій з історії та сучасної ідентичності Центральної та Східної Європи. Книга Ярослава Грицака "Подолати минуле" (пол. "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości") у перекладі Катажини Котинської та Йоанни Маєвської-Грабовської вийшла друком у краківському видавництві MCK<frame>

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)

20
хв

Ярослав Грицак: «Ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи, так і віддалятись від неї»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ярослав Грицак: «Ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи, так і віддалятись від неї»

Ексклюзив
20
хв

Юрій Андрухович: «Я вважав, що дурість — це вада, яку слід пробачати людям. Але тепер видно, що це активний елемент зла»

Ексклюзив
20
хв

Анджей Стасюк: «Українці приносять у Польщу ковток свіжого повітря»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress