Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Популярність Вроцлава серед українців була ще до повномасштабної війни, а після — досягла мастшабів явища»
Тетяна Виговська: Вроцлав — одне з найпопулярніших польських міст серед українців. Сюди переїжджають навіть з Варшави. Як гадаєте, чим Вроцлав так приваблює українців?
Ольга Хребор: Насамперед українців приваблює у Вроцлаві ринок праці — у нас всі бажаючі працюють. Також міжкультурне середовище. У Вроцлаві завжди було багато різної громади. Набагато легше інтегруватися, коли тобі є до кого приїхати, коли маєш тут коло спілкування.
Також ще до повномасштабки у Вроцлаві відкрилися підготовчі класи в школах — освітня інновація була розроблена, щоб підготувати учнів іноземного походження до польської школи. Процес підготовки тривав від 12 тижнів до року. Програмою було передбачено чимало додаткових лекцій вивчення польської мови, а також м'яке введення до польської системи освіти. Якщо раніше дитина не вчила польську і їй було важко інтегруватися, такі підготовчі класи їй в цьому допомагали.
Ми відкриті для інших культур і це завжди притягувало тих, хто хотів залишитися надовго. А ще у нас потужне ІТ-середовище, тож українці, які працюють в цьому секторі, теж часто обирають наше місто. Завдяки цим факторам популярність Вроцлава була ще до повномасштабки, а після досягла масштабів явища. Люди дзвонили до знайомих, родичів, шукали, куди приїхати, аби не відчувати себе в новому середовищі чужими.
Разом з тим історично Вроцлав має сильні зв’язки зі Львовом. Вроцлав — це традиція міста, яке має величезний сентимент до України.
— З якими викликами стикаються українці, коли вперше прибувають до Польщі? І як їм у цьому допомогти?
— Найбільш болючою точкою для української громади зараз є школа. Цього року велика кількість українських дітей перший раз пішла до польської школи, тому що тепер у межах нового закону українці не можуть не вчитися в місцевих школах і отримувати соцвиплати «800+». Була частина українців, які не планували залишатися в Польщі й після перемоги повернутися додому. Тому їхні діти вчилися дистанційно в українській школі, а тепер вони мусять йти до польської школи, аби не втратити ці виплати, і з цим пов’язано багато різних емоцій.
Як їм в цьому допомогти? Є професія міжкультурного асистента, який сприяє шкільній інтеграції. Вже з 1 вересня 2024 року у польських школах стало можливим працевлаштування міжкультурного асистента, тому що раніше для цього не було інструментів. Раніше шукали розв’язання інтеграційної проблеми через таку роль, як «Pomoc nauczyciela» (або ще «asystent edukacji romskiej»), але ця посада передбачена не стільки для іноземців, скільки для дітей з додатковими потребами.
А як же українські діти? Через фонди влаштували до шкіл міжкультурних асистентів, але вони не могли постійно працювати на ставці, лише 10 місяців. Ці асистенти були ніби поза системою освіти, адже були влаштовані на роботу не через школу, а через іншу організацію, й директори іноді не ставилися до них як до членів педколективу. Тож влаштовувати міжкультурних асистентів на роботу через школу є ідеальним розв’язанням цієї проблеми для дітей, батьків і, власне, школи.
Часто міжкультурних асистентів сприймають лише як перекладачів — мовляв, беремо його на лекцію, щоб перекладав. Разом з тим є і добрі досвіди. Розробляючи вроцлавські стандарти роботи міжкультурного асистента, ми багато років готуємо кадри. В нашій організації «Калейдоскоп Культур» теж готували міжкультурних асистентів: вчили, як виглядає польська система освіти, яку роль має психолог, педагог, як підтримувати дитину з міграційним досвідом, які тут закони, до кого у разі чого звертатися.
Завжди проблемою є гроші. Чимало директорів не мають можливості забезпечити учнів достатньою кількістю міжкультурних асистентів. Тож інтеграція українських дітей у школах залишається одним з найбільших викликів.
— А якщо говорити в цілому, наскільки українці Вроцлава добре інтегровані в суспільне і культурне життя міста? Чи відвідують вони громадські заходи, театри, виставки, музеї? Чи навпаки, намагаються кучкуватися в своєму культурному середовищі і живуть суто своїми проблемами?
— Я би сказала, що у Вроцлаві більше ходять до польського театру чи на польські концерти, ніж на заходи українців, які приїжджають
Звичайно, на українських митців теж ходять — 50-100 людей, але враховуючи, що українців у Вроцлаві близько 200 000, це небагато. І я навіть не думаю, що це погано. От, приміром, діаспора в Канаді так функціонує: вони живуть ніби в своєму окремому середовищі й іноді через 30 років перебування в Канаді недостатньо знають англійську, бо їм це не потрібно — вони йдуть на роботу, а потім повертаються до колективу «своїх».
Тож мені більше подобається так, як у нас. Якщо діаспорі цікавий український концерт, тому що це, наприклад, Жадан, вони підуть. Разом з тим люди не підуть на будь-який український концерт тільки тому, що він український. Натомість українці часто відвідують польські заходи культури. Їм цікаво піти до польського театру і подивитися, що тут є, аби включатися в місцеве культурне життя. І це добра тенденція — навіть не лише через користь для саморозвитку і психічного здоров’я, а й з уваги на те, як твориться у Вроцлаві наша міжкультурна спільнота.
Українські бізнеси у Вроцлаві вже конкурують не тільки з польськими, а й між собою
— Як ви оцінюєте допомогу українців під час повені?
— Я була вражена. У Вроцлаві під час підготовки до повені, коли шукали волонтерів, прийшли тисячі українців!
Українці відчувають сильну відповідальність за місто. Вони весь час питають себе: «Що я можу зробити для Вроцлава?», а не «Що Вроцлав може зробити для мене?»
Українці сприймають це місто як своє. Хочуть платити податки. Це ж теж певна форма патріотизму, чи не так?
— До речі, про бізнес. Які напрямки діяльності найпопулярніші у Вроцлаві серед українських підприємців?
— Я вже казала, що у нас дуже розвинений ІT-сектор, а ще, звісно, б’юті-послуги. У Вроцлаві на плацу св. Марцеля таких фірм дуже багато, вони розташовані одна за одною і вже між собою конкурують. Є багато таких, хто працює з дому, адже не всі можуть піти на роботу, бо мають малих дітей. Хтось не може знайти роботу згідно з освітою, тож перекваліфіковується, пробує себе в іншому напрямку.
Яскравий тому приклад — Галина Чекановська, яка в Україні займалася гастрономією, а тут відкрила чудову кравецьку майстерню. Вона творить неймовірний ексклюзивний одяг з елементами української вишивки. Її діяльність відома не лише у Вроцлаві, а й за межами Польщі. Також у Вроцлаві дуже багато гастрономічних бізнесів. Є кафе «Гніздо», яке відкрила українська пара, і воно популярне серед поляків також. Взагалі українських кав’ярень та ресторанів у Вроцлаві з кілька десятків.
— Ви не тільки уповноважена президента міста Вроцлава у справах мешканців українського походження, але також — президентка Фонду «Калейдоскоп Культур», який нещодавно відзначив свій десятирічний ювілей. Розкажіть більше про діяльність фонду. Наскільки я знаю, він займається не лише українською тематикою…
— Ми заснували наш фонд на основі міжкультурного процесу у Вроцлаві. Створення партнерств між різними націями є для нас дуже важливим. Так, ми займаємося загалом культурами нацменшин, але найбільшою нашою діяльністю є підтримка біженців. Ми маємо кілька напрямків діяльності: це і гуманітарна допомога, і адвокація прав нацменшин, мігрантів та біженців, і культурно-освітні проєкти.
Один з найпотужніших наших проєктів стосується психологічної підтримки. У Житомирі та Києві ми проводимо тренінги для фахівців, які працюють з особами, що постраждали від війни, зокрема ВПО, ветеранами та їхніми родинами. Проєкт спрямований на фахівців, які щодня допомагають постраждалим (соціальних працівників, військових психологів). Це тренінги з кризового втручання, психотравматології, діагностики психічного здоров’я та методів підтримки осіб, які переживають кризу і травми. Також організовуємо індивідуальні консультації для родин військових і ветеранів із симптомами ПТСР і депресії та для осіб, які переживають втрату.
Щодо культурно-освітнього напрямку, то він зараз не такий потужний, бо до ковіду ми робили протягом 13 років великий фестиваль. Це була масова подія, на які відвідувало до 2000-3000 глядачів. Також займаємося просвітництвом. Робимо інтерв'ю, фільми чи зустрічі на теми так званого Глобального Півдня та війни. Наприклад, ми робили зустріч з Тамілою Ташевою, а також з локальними представниками Венесуели, щоб розповідати про кризу біженців, яка там є. Адже мало хто знає, що насправді діється в Південній Америці.
Треба вже зараз думати, що незабаром може початися конкуренція за кращі робочі місця
— Наскільки важко полякам сприймати нас, українців, в такій кількості? І як нам, українцям, себе поводити, щоб зменшити цю напругу, що часом виникає між нами?
— Українці звикли до швидкого медичного обслуговування, а в Польщі стоять черги до спеціалістів. Також українці за звичкою викликають швидку навіть без особливої потреби. А це величезний кошт — викликати швидку, коли пацієнт не в критичному стані. В Польщі SOR — це місце, в яке звертаються в критичному стані.
Щодо напруги, важливо працювати над тим, аби шукати спільне між нами. Польща зараз у вигідній економічній ситуації, адже, зокрема, завдяки українцям тут зараз є всі необхідні для праці руки. Проте, може бути так, що незабаром почнеться конкуренція за кращу роботу, більші гонорари і зарплати, бо українці мають право жити за тими ж законами і мати такий самий доступ до нашого ринку праці.
Українці також хочуть працювати у банківській сфері чи навіть в адміністрації. Треба вже думати про те, як творити нашу спільноту, коли почнеться конкурентна ситуація. Так само й у школах. З України часто приїжджають дуже здібні діти, і вони вступають до кращих навчальних закладів. Ця конкурентність може провокувати заздрість чи напругу, але я вірю, що ми зможемо цього уникнути.
Натомість якщо йдеться про те, що для поляків є дуже важливим, то це питання мови.
Я іноді спостерігаю певні непорозуміння, коли українці, наприклад, в магазині не відповідають польською. Так, ви можете бездоганно знати англійську і вважати, що цього достатньо для комунікації, але якщо ви прагнете порозуміння, варто вивчати мову країни, в якій живете. Це прояв пошани до держави, яка стала нашим домом, до її мешканців.
А як себе поводити? Дотримуватися правил і законів країни. Це не значить, що українці зобов'язані святкувати католицькі свята. Мова про закони, які стосуються, наприклад, громадського транспорту. Не перевищувати швидкість, не сідати п’яними за кермо…
У Вроцлаві ми намагалися боротися з однією газетою, яка дуже цинічно писала заголовки на кшталт: «Українка в’їхала п’яна під трамвай». Ми наголошували, що не варто акцентувати на національності порушника правил, що це є мова ненависті. Написали кілька петицій… Українці мають пам’ятати, що вони репрезентують свою країну за кордоном.
— Які культурні відмінності між поляками й українцями? Чим українці й поляки схожі і чим відрізняються?
— Я б не казала про якісь суттєві відмінності, але є різниці, пов'язані з історичним досвідом. Польща була в комуністичному блоці, але ніколи не була частиною СССР. Тому цей досвід радянськості у поляків ніколи не був такий сильний і трагічний, як в українців. У Польщі була реформа Бальцеровича, цей швидкий перехід від комуністичної економіки до капіталістичної. Потім чергові реформи дозволили нам успішно зменшити олігархізм та корупцію, тож в Польщі нема корупційних навичок такого рівня, як в Україні. Звісно, є якісь скандали, але на побутовому рівні в Польщі нікому не прийде в голову йти до університету з конвертом, або поліцейському на дорозі пропонувати гроші.
Українці іноді думають, що, прийшовши до лікаря з коньяком, вони зроблять і йому, і собі приємне, але такі вчинки часто шокують польських лікарів. А щодо спільних рис… Ми схожі ментальністю, гостинністю, відкритістю. І мовно, і культурно ми дуже близькі і цікаві одне одному.
Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".
У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
.jpg)
