За дев’ять місяців 2024 року до фахівців зі скаргами на психічне здоров’я звернулися понад 350 тисяч українців. Це більш ніж утричі перевищує торішні показники. За даними МОЗ, відчуття тривоги, нервування, напруженість та порушення сну — серед головних проблем, з якими наші громадяни звертаються про допомогу.
Психологічні проблеми українців, які вимушено покинули рідні домівки — схожі. А втім, біженці частіше звертаються до профільних лікарів, коли болить тіло, а не душа. Як війна вплинула на всіх українців, що з цим робити — про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Олег Чабан, директор Навчально-наукового інституту психічного здоров'я Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, професор, лікар-психіатр.
Погляд на травму
Марина Степаненко: Пане Олеже, якими є найпоширеніші прояви колективної травми серед українців через війну?
Олег Чабан: Тривога, депресія, фобії, найрізноманітніші страхи. Суттєво зростають адикції, зокрема, до алкоголю. Стабільно бачимо психотичні розлади, типу шизофренії тощо. І великий пласт психосоматичних розладів.
Як відрізняється досвід травми у тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав? Яка суттєва різниця? Чи існує вона?
Різниця існує. Якщо говорити про моїх пацієнтів, які перебувають за кордоном, зокрема і в Польщі, — у них достатньо високий рівень тривоги. І це зрозуміло. Покинути країну, яка перебуває у колективній травмі війни, і поринути в невідомість — це ще більше посилити тривогу. Тому більшість тих пацієнтів, які за кордоном, в основному демонструють тривожні розлади. А вже до них додаються будь-які інші.
Загострюються ті проблеми, до яких хто був схильний: гіпертонічні хвороби, серцево-судинні, гастроентерологічні проблем, ендокринні збої тощо. Отож, на першому місці в українців за кордоном маємо тривогу, за нею — депресію. Депресивних розладів також дуже багато
Які є в українців певні унікальні культурні чи соціальні особливості, які впливають на те, як усі ми переживаємо травматичний досвід?
Це гуртування, родинні цінності, пережитий попередній досвід колективних травм. Я нагадаю про Голодомор, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію, і, зрештою, пандемію COVID-19. Тому в нас вже є досвід колективних травм. А якщо є досвід, то, зрозуміло, що навіть є інтуїтивна адаптація.
Логічна адаптація — це те, чому ти навчаєшся. Інтуїтивна — люди самі тягнуться одне до одного. Я не даремно сказав про родинність, сімейність. За значимістю для українців — це номер один. Власне тому розрив сімейних відносин в емігрантів, розірвані сім'ї — це також достатньо потужна травмуюча ситуація.
З вашої особистої практики, хто звертається за психологічною допомогою найчастіше та які скарги мають ці люди? Говоримо як про гендер, так і про вік.
Гендер залишився такий, який і був. Зазвичай у жінок в 2-3 рази частіше діагностують емоційні та психічні розлади, пов’язані з будь-якими проблемами. Водночас посттравматичного стресового розладу більше у чоловіків — бо вони безпосередньо приймають участь в бойових діях.
Щодо вікового аспекту, то зараз найбільш вразливим є працездатне населення і ті, хто несуть найбільшу відповідальність. Я зараз поясню це слово. Слово «відповідальність» стосується тих, хто працездатного віку і забезпечує людей довкола себе. В першу чергу своїх дітей. Тому зрозуміло, що, наприклад, жінки, які виїхали за кордон з дітьми, в них оцей ступінь відповідальності різко зростає. В першу чергу, за дитину, яка повинна адаптуватися, пристосуватися до культурної різниці, пройти через мовну депривацію та булінг, який періодично зустрічається, — це те, що я чую від своїх пацієнтів відносно дітей. До цього додається і те, що жінка має знайти роботу і шукати можливості вижити без чоловічої підтримки.
Тому за віком найбільш вразливе населення працездатного віку. Але історично і, власне, логічно складається, що люди похилого віку, в яких вже є певні фізіологічні зниження, в яких психологічна гнучкість (резилієнс) значно нижча, вони також відносяться до вразливої категорії. Саме тому старенькі, навіть хто є внутрішніми переселенцями, починають демонструвати загострення своїх психосоматичних проблем.
Скільки людей на антидепресантах?
Дуже багато. Була опублікована статистика, яка свідчить, що зросла кількість виписаних рецептів на антидепресанти (за даними одного з вітчизняних сервісів пошуку і доставки товарів для здоровʼя, у 2024 році попит на антидепресанти виріс на 46%, порівняно з минулим роком, — Авт.).
Я це підтверджую, та й сам виписую. Практично кожному пацієнту, який з'явиться у мене після нашого інтерв'ю, я впевнений, що буду призначати той чи інший антидепресант, але суто за призначенням.
Тривога і депресія — це, в першу чергу, про психотерапію. Якщо говорити про біологічну терапію — це, звичайно, група антидепресантів
Не кожен українець наважується звернутися по допомогу — якими можуть бути наслідки?
Погані. Якщо людина не усвідомлює необхідність звернутися до лікаря, то вона хронізує хворобу, затягує її. Немає такого психічного розладу, наприклад, тривожного чи депресивного, який би не впливав на тіло. Тому починають з’являтися й інші проблеми. Власне, щоб запобігти цьому, пані Зеленською була створена спеціальна програма, покликана достукатися до кожного українця і створити можливості надання допомоги на базовому рівні, тобто на рівні громад. Це абсолютно правильна ідея.
Якщо ж ігнорувати цю проблему, або вирішувати її самостійно, що ще гірше, — неправильними шляхами, наприклад, використовувати алкоголь як транквілізатор, пірнати в роботу як спосіб відгородитися, не вирішуючи свої емоційні проблеми, — то, звичайно, будь-яка хвороба від цього не лікується. Вона лише погіршується, хронізується, переходить на особистість і долучає соматичний компонент — серцево-судинний, гастроентерологічний, сечостатевий та інші.
Що нас очікує після війни: скільки людей потребуватимуть психологічної допомоги?
За моєю нелінійною моделлю розвитку ситуації з ментальним здоров'ям в Україні воєнного, повоєнного і післявоєнного періодів, кількість психічних розладів буде лише збільшуватися. Прогнозується певний перехрест по стресових розладах — у військових він буде зменшуватися, а у цивільного населення буде зростати. Дуже багато залежить від соціальної адаптації, повернення до роботи, повернення до місць спокійного проживання, працевлаштування, адаптації дітей і так далі.
Але ми передбачаємо, що кількість психічних розладів буде зростати за рахунок емоційних розладів, а психосоматичний аспект буде зростати за рахунок серцево-судинної патології й онкології
Втома від війни — що це за поняття і чи справді воно поширене в українців?
Є така річ, як втома від власних емоцій. Не можна перебувати постійно в тривозі і страху. Кожного дня шахеди та ракети заганяють тебе у підвал або бомбосховище і, зрозуміло, ти боїшся. Це нормальна реакція, нормальна людська реакція на ненормальну ситуацію. А втім, тривога і страх — це дуже високоенергетичні затрати. Мозок починає розкручувати «вінчестер», щоб знайти додаткову інформацію і зменшити рівень напруженості, емоційного збудження, викиду адреналіну, кортизолу.
Жити постійно в напрузі неможливо. Тому дійсно з'являється відчуття втоми. Ви праві такі речі є, на жаль вони є і останнім часом їх все більшає. Спостерігаю, коли люди відчувають загальну втому. Через це, зокрема, знижується інстинкт самозахисту. Люди менше бігають в бомбосховище, більше віддаються якомусь фаталізму і водночас відстежують, що куди летить по десятках телеграм-каналів. Тобто все-таки адаптація зростає. Тому хронічна втома від війни, тобто від власних емоцій і переживань, дійсно спостерігається.
Що зараз зі здоров'ям українців?
Окрім того, про що ми вже з вами поговорили, існує ще одне поняття — відтермінована медицина. Це коли люди відкладають на пізніше лікування і вирішення проблем із власним здоров'ям на тлі війни. Це погана річ, тому що в нас у цьому питанні й досі спостерігається постковідний шлейф. Інші країни відпочили від пандемії COVID-19, від соціальних розривів, біологічних втрат. А українці не відпочили. У нас після ковіду одразу почалася війна. Зрозуміло, що таке величезне напруження призводить до того, що люди не одразу звертаються по допомогу. Під час спалаху коронавірусу українці теж боялися вийти з дому і піти до кардіолога, гінеколога, стоматолога. Мовляв, піду, коли можна буде зняти маску і не боятися. Зараз люди теж відкладають на пізніше надання собі ж допомоги. Зростає кількість соматичних розладів, пов’язаних саме з цим фактором.
Відносини між українцями
Як, на вашу думку, розвиваються відносини між тими, хто покинув країну, і тими, хто залишився? Які непорозуміння чи напруженість виникають найчастіше? І чи насправді вони існують? Чи це радше дії російської пропаганди?
Однозначно, пропаганди. Війна — і фізична, й ідеологічна, і ментальна — продовжується на всіх рівнях. Тому є викрути на бажанні розірвати потужні родинні зв'язки. Війна порушила їх масовою міграцією, 8-10 мільйонів виїхали, і, звичайно, ця ідея розкручується, тому що є населення, яке страждає. І те, що перебуває в Україні, і те, що виїхало. Розрив будь-яких зв'язків — це величезна травма. Тим більше, коли людина, яка виїжджає за кордон, занурюється в невідомість.
Ті, хто не знайшов роботу, мають вищий рівень депресії, порівняно з тими, хто працевлаштувався, влаштував дитину і забезпечує її
Які проблеми виникають при реінтеграції військовослужбовців? Чому їм буває важко знайти спільну мову з тими, хто переживає війну у тилу чи не на небойових посадах?
Тому що в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Це дуже легко сказати, мовляв, ти вийшов з зони бойових дій, ти вже ветеран, ти вже можеш займатися лише собою. Вони прожили надзвичайно потужні емоції і сказати, що давайте їх вимкнемо і увімкнемо радість мирного життя — це так не працює. Такого не було ніде в світі. Тому в наших хлопців і дівчат те ж саме відбувається.
Війна в їхніх головах, на жаль, продовжується: ділення світу на чорне і біле, а не на сіре, смугасте і в цяточку; відчуття щирої сімейності асоціюється з тими, хто залишився на війні, а тут — все не до кінця зрозуміле, з чварками. Їм складно адаптуватися, тому що дуже багато з них повертаються з психологічними проблемами. Я не хочу маркувати всіх якимись психічними розладами, не дай Бог, і казати, що в кожного розвився посттравматичний стресовий розлад. Це неправда. Але ми однозначно спостерігаємо таке у більше, ніж 10-20 відсотків ветеранів. Ми працюємо саме з ними.
Що найголовніше треба знати/розуміти у поводженні з військовими у цивільному житті?
Цивільним потрібно мати терпіння. Адже, щоб витерпіти окрики військового, новий характер, періодичне якесь збудження, порушений сон — треба мати любов, повагу, розуміння і величезне терпіння. Чому терпіння? Тому що людина врешті починає пристосовуватися, адаптуватися. Вона ще матиме окремі симптоми, але вона також почне змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Отож, треба перетерпіти, розуміти, що зараз він може бути різким та агресивним.
Я коли їду з роботи чи на роботу і мене хтось різко обганяє, підрізає, гальмує, крутить машиною і я бачу, що це військовий автомобіль, — я ніколи зараз не психую, не вживаю негативну лексику і не злюся. Я просто розумію, що людина так поводилась останнім часом і по-іншому вона не могла — мала їхати з вимкненим світлом на брудному автомобілі, проскакувати з зони, де триває обстріл. І така поведінка у неї домінуватиме ще деякий час. Тому відійди від нього, пригальмуй, будь спокійний, не провокуй його.
А тепер уявіть, що те саме відбувається не на дорозі, а в поведінці людини в реальному житті. Діяти треба так само: перетерпіти, не провокувати, не лізти в душу, якщо туди не пускають, не запитувати про те, що є травматичним. Хоче розповісти — хай сам розповість. Водночас не треба допускати, щоб він собі шкодив, зокрема, алкоголем. Треба, щоб у військового була якась відповідальність у певній сфері.
Травмоване дитинство
З якими найгострішими психологічними проблемами стикаються діти, які пережили переміщення, втрату або іншу травму, пов'язану з війною?
Діти легше адаптуються, як не дивно, хоча ми часто сприймаємо їх як немічних. Для них дуже важливо забезпечити оточення. Якщо воно гармонійне, є підтримка, то вони достатньо швидко адаптуються.
Загалом, я би сказав, що спостерігаю значно швидше дорослішання дітей
На них накладається вже певна відповідальність. Вони вже без хникання мовчки встають і переходять до бомбосховища. Це те, чого раніше не було, а зараз — встала і пішла за мамою. Тут я говорю конкретно про своїх онуків. Тому ефект воєнного дорослішання дійсно спостерігається. Я не дитячий психіатр, але, звісно, маю різні консультації та спілкуюся зі своїми колегами. Ми, зокрема, спостерігаємо збільшення розладів харчової поведінки у неповнолітніх, чого я раніше не бачив. Почали більше звертатися і з булімією, і з нервовою анорексією, і однозначно додається тривожна симптоматика, постстресова симптоматика в будь-яких варіантах.
Чи існують відмінності в тому, як хлопчики та дівчатка переживають травму війни? Чи це значною мірою індивідуально?
По-перше, це дійсно індивідуально, а по-друге, як і серед дорослих, у дівчаток емоційних проблем значно більше. Я вже згадав розлади харчової поведінки як один із психосоматичних аспектів. Зі схожими проблемами маємо одного хлопчика на 10 дівчаток.
Якщо говорити про дітей, які виїхали за кордон, які це має наслідки для їхнього психологічного стану і загалом для їхнього майбутнього?
Все, що відбувається зараз — закладає психологічну платформу, базу стійкості, резильєнтності на майбутнє. Особливу роль відіграють стосунки з мамою, як не дивно, навіть не з батьком, а саме з мамою. Якщо дитина росте і їй бракує материнської турботи (сюди відносяться навіть тілесні контакти — обійми, перебування поруч), то в неї зменшуються структури мозку, які відповідають за антистресову поведінку. Дитина гірше адаптується і в школі, а потім і в дорослому житті. Є наукові праці, які це підтверджують,
Я бачу ситуації, коли мама за кордоном швидко шукає роботу і дитина сепарується, сама по собі намагається адаптуватися в іномовному середовищі, в зовсім незнайомій культурі. Може виникати психопатоподібна поведінка. Це ще не розлад особистості, але є фиркання, нерозуміння, злоба, замовкання — воно часто спостерігається, як психологічна реакція у дітей.
Зцілення, підтримка та перспективи на майбутнє
Які психологічні підходи виявилися найефективнішими у допомозі українцям впоратися з травмою війни?
Я вже згадував національну програму збереження ментального здоров'я. Ідея у тому, що треба достукатися до кожної людини там, де вона живе. Це створення осередків відновлення не через психіатрію чи державну службу. Це велика помилка, затягувати всіх до психіатрів — це стигматизація в кінці кінців. Треба створювати осередки, де соціологи, психологи, лідери громад можуть доносити інформацію — така психоосвіта, я думаю, матиме високу ефективність.
Зараз я бачу, що буквально на кожному кроці пояснюється в дуже простій та доступній формі, що таке стрес, які можуть бути наслідки, як себе поводити в тій чи іншій ситуації, як відволікти дитину, як поводитися у бомбосховищі. Тобто психоосвіта стає високо ефективною. На тлі біди ми здобули великого досвіду у цій сфері.
Як подолати почуття провини у людей, які виїхали з країни або залишилися в безпечніших регіонах?
Відчуття провини є і воно звучить майже у кожного другого, хто зі мною зв'язується, де б він не був. Як правило ми говоримо про розірвані зв'язки: родина перемістилася, а чоловік залишився тут.
Подолати це можна одним — пояснювати, що ти виїхав тому, що трапилася біда, а не поїхав розважатися
Якщо ти будеш показувати надмірні переживання, а тим більше відчуття провини своєму чоловіку, навряд чи він буде цьому радіти. Він же радіє тому, що знає, що його сім'я перебуває в безпеці. Водночас захоплено розповідати, що в нас тут весело, класно, також не потрібно. Варто спокійно демонструвати, що ми тримаємося, ми разом, дитина вчиться, адаптується, в неї з'явився вже друг, я знайшла роботу, але я чекаю моменту, коли повернутися і об'єднатися, тому що в нас є великі почуття — це дійсно рятує. Не демонструйте це відчуття провини. В чому ваша провина? В тому, що ви зірвалися в лютому 22-го року і над вами ревіли ракети? Яка ж тут провина? Тому живіть, адаптуйтесь, пам'ятайте, що ви — українці, що у вас є велика Батьківщина. Дуже важливо, щоб ви повернулися, а не тягнули чоловіка до себе. Тому що нас і так стало значно менше.
Які уроки Україна може винести з досвіду інших країн, що пережили тривалі конфлікти, щодо підтримки свого населення?
Ми вже можемо вчити інші країни, як в психотехніках (це те, чим ми займаємося, працюючи з нейротехнологіями в області ПТСР), так і колективної взаємодії. Хоча ми не тільки вчимо, ми і вчимося. Ми беремо кращі моделі, які існують у Великій Британії, Німеччині, США і адаптуємо їх для України. Отже, здобуваємо досвід і готові ним ділитися.
Титульне фото: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
