Суспільство

Повномасштабна війна в Україні спровокувала відтік українців за кордон — переважно на захід. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців (UNCHR), станом на середину червня 2024 року в країнах Європи перебуває майже 6 мільйонів українців.

Найбільше громадян України нині отримали тимчасовий захист у Німеччині — 1,1 мільйона, у Польщі — 957 тисяч, а також у Чехії — 346 тисяч. Причому першість Німеччина виборола в Польщі, що має з Україною спільний кордон та близьку мову, лише 2023 року. У внутрішньоєвропейській міграції відіграли роль більші соціальні виплати, вища оплата праці й інтеграційні ініціативи німецького уряду. Серед інших причин переїзду — відгуки українців, які оселилися тут раніше, і бажання дати якісну європейську освіту дітям.

Українці за кордоном та українці в Україні

Сьогодні понад 280 мільйонів людей — 3,6% населення планети — живуть не в тих країнах, де вони народилися, проте не усі з них є біженцями. У сукупності мігранти в усьому світі складають четверту за чисельністю населення країну у світі. Мало того, більше людей готові до міграції, якщо у них буде така можливість. Основні фактори — соціально-економічні (для свідомої міграції) та безпекові, як у випадку українців.

Заборона провела опитування серед читачів, запропонувавши анонімно поділитися думками щодо власного вибору залишитися в Україні чи поїхати та стереотипів щодо міграції.

За результатами нашого дослідження, серед причин виїзду за кордон:

• війна;
• власна безпека та безпека родини;
• окупація або загроза окупації місця проживання, страх повторної окупації (для мешканців територій, що були захоплені Росією 2014 року);
• наявність роботи за кордоном;
• піклування про майбутнє дітей;
• втрата домівки, родини;
• не стало можливості реалізувати себе в Україні;
• невпевненість у правильності дій державних інституцій.

Українці, які залишилися в країні, так пояснюють свій вибір:

• немає можливості виїхати;
• родина;
• підтримка держави в такий спосіб;
• перебування у відносно безпечному місці;
• моральні цінності.

Інформація з опитування Заборони збігається з даними Лабораторії Rating Lab. Порівнюючи можливості, українці резюмують, що Європа — це робота, захист, доходи, комфорт, інфраструктура, а Україна — послуги та сервіси, в тому числі медичні та частково освітні, можливості для бізнесу, доступне житло. Успіху однаково можливо досягнути як в Україні, так і в Європі.

Міф 1: мігранти займають робочі місця місцевих жителів

Розмови про те, що українські біженці намагаються забрати роботу обивателів країни, куди тимчасово переселилися, час від часу з’являються у соціальних мережах. Зокрема, це явище у доповіді «“Прийдуть і заберуть”: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter» досліджувала правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська. Попри те, що на час публікації звіту у квітні 2023 року симпатія до українців не ставилася під сумнів, дослідниця прогнозувала, що антиукраїнські образи обов’язково активізуються у більш сприятливій ситуації, коли активна підтримка біженців природним чином зменшиться через втому.

— Зміни у настроях виникають лише з побоювання за власний добробут, — стверджує Ада Тимінська. — Якщо не надто розсудливий політик раптом заявить, що українці прийдуть і заберуть роботу або соціалку, то хтось із ним таки погодиться.

До слова, у Польщі антиукраїнські настрої роздмухує проросійська ультраправа партія «Конфедерація», яка активно виступає проти «українізації Польщі», блокує пункти пропуску на польсько-українському кордоні й закликає обмежити виплати біженцям. Тим часом фермери, інтереси яких начебто захищає «Конфедерація», уже нарікають на брак сезонних працівників.

— Раджу згадати заяви польських фермерів навесні, що не буде кому збирати полуницю, працювати на низькокваліфікованих роботах, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Зазвичай люди, котрі приїздять, не можуть конкурувати за високооплачувані місця, а приходять у ті ніші ринку, де є менший запит серед місцевого населення.

Так само поляки воліли їхати збирати спаржу до Німеччини, бо в сусідніх країнах така праця оплачується краще

У Польському економічному інституті (PEI) стверджують, що наразі рівень зайнятості українців у Польщі є найвищим серед країн ОЕСР. Однак українські біженці стикаються з різними викликами на польському ринку праці й іноді зазнають нерівного ставлення.

Директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик наголошує, що Польща відчуває брак працівників уже давно. А потреба в кадрах настільки велика, що в країну приїжджають на роботу люди з усього світу — у тому числі з країн Латинської Америки та Азії:

— Потреби польського ринку праці на наступні п’ять років — це приблизно пів мільйона працівників. Сьогодні, коли рівень безробіття у Польщі є другим найменшим в Європі (3%), дефіцит кадрів відчутний майже у кожній галузі, а економіка росте (+2% у першому кварталі 2024 року).

Йдеться не про конкуренцію, а про попит на велику кількість працівників. Роботи вистачить всім охочим

Стабільно низький рівень безробіття протягом останніх років у Польщі фіксують також у фундації «Український Дім» у Варшаві. Згідно з інформацією з Уженду Статистичного, наплив біженців до Польщі на його рівень суттєвого впливу не мав:

— Інша річ, що останні соцопитування показують, що серед поляків такий стереотип трапляється не так часто, як здається, — каже експерт “Українського Дому” Олександр Пестриков. Він посилається на ще одне дослідження Польського економічного інституту.

Згідно з даними дослідження, лише 30% опитаних вважають, що іноземці становлять загрозу для польських робітників. 23% опитаних впевнені, що іноземці можуть конкурувати з кваліфікованими робітниками. 56% переконані, що загроза є лише для низькокваліфікованих працівників.

— Місцеві більше бояться демпінгу зарплат. Там, де поляк вимагає підняти плату, українці беруться виконати роботу і за менші гроші, — каже Пестриков. — Польське народне господарство залежить від дешевої робочої сили. Це конкурентна перевага, але й проблема.

Вона стримує роботизацію та автоматизацію промисловості, та й робітники не хочуть вічно бути дешевою робочою силою

До слова, про те, що українці не відбирають робочі місця, кажуть і в Міністерстві праці та соціальних питань Чехії. За його даними, четверо з п’яти українців знайшли роботу на некваліфікованих та нестабільних посадах.

— Зараз в Європі прискореними темпами відбувається процес демографічного старіння. Робочої сили всюди бракує, — коментує Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Тому направду бізнес зацікавлений у тому, щоб було більше робочих рук, робочих голів. І українці не є конкурентами європейцям у плані працевлаштування — у них різні ніші. І так завжди буває: мігранти, особливо в першому поколінні, які щойно приїхали, обіймають ті робочі місця, які їм дають.

Вони не витісняють місцевих. Так, деяка конкуренція з’являється, але вона не така, як комусь хочеться казати. Це пересмикування

Міф 2: на переселенців витрачають великі кошти з бюджетів, які можна було б спрямувати на розвиток громад та інші місцеві витрати

Стереотип про те, що українці переїжджають в Європу по грошову допомогу та залишаються заради соціальних виплат, досить поширений і серед місцевих, і серед громадян України, що залишилися вдома (про це свідчать відповіді в опитуванні Заборони).

«У Німеччині в багатьох є думка, що українці тут залишаються тільки для того, щоб отримувати соцдопомогу, і що вони не хочуть працювати. Я залучена як перекладачка для українців при живих розмовах в різних установах. І мені дуже прикро від того, що цей стереотип часто виправданий», — поділилася досвідом українка.

Втім, майже всі, хто взяв участь в опитуванні і належать до групи тих, хто живе за кордоном, вказують, що працюють. Жінки з дітьми підкреслюють, що виплати дуже невеликі: «Вистачає лише на памперси та суміш».

У Польщі й Чехії уже підрахували, що українські біженці, котрі з початком повномасштабної війни опинилися у цих країнах, з лишком компенсували витрачені на них кошти.

Уряд Польщі витратив на держпідтримку біженців з України 15 мільярдів злотих у 2022 році (приблизно 3 млрд євро) та близько 5 мільярдів — у 2023 році. В цю допомогу також входить одноразова виплата 300 злотих (70 євро), щомісячна допомога на дитину 500 злотих, яка з січня 2024 року зросла до 800 злотих (187 євро). Утім, із польської соціальної допомоги, яка є однією з найменших у ЄС, живуть лише 7% українських біженців.

Майже 80% громадян України, які прибули до Польщі через повномасштабне вторгнення, працюють і самі себе утримують. Дослідження Міграційної платформи EWL підтверджують, що українські біженці з перших тижнів перебування у Польщі почали шукати роботу, а протягом року її змінювали, шукаючи можливості професійного зростання.

У Чехії баланс доходів і видатків на підтримку українських біженців виглядав так: 2023 року 21,6 мільярда крон (858 млн євро) витрат все ж перевищили 21 мільярд крон доходу. Проте у першому кварталі 2024 року надходження переважають витрати — 6,4 мільярда крон (приблизно 254 млн євро) податків і зборів проти 3,5 мільярда крон допомоги. До слова, у Чехії працюють 88% українських біженців.

Близько 80% українських біженців у Німеччині проживають у квартирах, частково оплачуваних державою. Витрати на оренду та житло складають 750–850 євро на людину щомісяця. Крім того, надається медичне страхування, інтеграційні курси та підтримка для дітей і пенсіонерів. В центрах зайнятості Німеччини зареєстровано близько 700 тисяч біженців з українським паспортом. Усі вони можуть щомісяця отримувати по 563 євро. Також є допомога на дітей.

— Німецький уряд говорить, що якщо зараз працевлаштовано 20% українців, їх задовольнить зростання до 40%, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Низький відсоток працевлаштованих у Німеччині зумовлений тим, що є вимоги зі знання мови, також тут роблять акцент на висококваліфікованій роботі, дають українцям можливість підняти свою кваліфікацію або перекваліфікуватися, аби працювати не лише руками.

Зараз уряд спрощує умови працевлаштування, знижуються вимоги зі знання німецької

Згідно з даними опитування Центру економічної стратегії, станом на листопад 2022 року виплати отримували 73% українських біженців у Європі, тоді як станом на січень 2024 року — лише близько 40%.

Майже половина опитаних у Німеччині (44%) і в Нідерландах (40%), де соціальні виплати одні з найвищих у Європі, стверджує, що хоч фінансова допомога дозволяє їм утримувати себе в країні перебування, вони вирішують працевлаштуватися. Це ключовий висновок дослідження «Розкрити потенціал: громадяни України в Німеччині та Нідерландах», проведеного Міграційною платформою EWL та Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету.

— Багато країн Європи й світу надають допомогу українцям, які виїхали через війну, — каже старша економістка Центру економічної стратегії Дарія Михайлишина. — Однак із часом кількість українців, які отримують допомогу, значно знизилась як через зміну політики країн, що приймають українців, так і через те, що багато з них уже знайшли роботу і не потребують допомоги.

Окрім того, економіки країн, що приймають українців, виграють більше, ніж витрачають на допомогу

Тим часом, зазначають у ЦЕС, ринок праці України вкрай гостро відчуває на собі всі виклики повномасштабної війни. Економічний шок початку російського вторгнення спричинив падіння як попиту, так і пропозиції праці — бізнеси не наймали, а люди не подавалися на роботу. Згодом попит на робочу силу став відновлюватися, але повільно; водночас кількість охочих знайти нову роботу вже влітку 2022 року злетіла і перевищила середні показники 2021 року. Втім, далі тренди розійшлися: потреба у робочій силі весь час відновлювалася разом з відновленням економіки, а активність шукачів роботи весь час скорочувалася — не в останню чергу через міграцію українців за кордон та мобілізацію до Сил оборони.

Міф 3: мігранти не платять податків і не допомагають розвиватися економіці

Ще у травні 2022 року Oxford Economics прогнозували, що якщо у Польщі залишиться 650 тисяч українців, то ВВП до 2030 року може зрости на 1,2%, а якщо українців залишиться 1 млн, то на 2%, — у порівнянні зі сценарієм без вимушених українських переселенців. Схожими були прогнози Національного банку України, де у 2022 році підрахували, що завдяки біженцям з України до 2026 року ВВП Польщі та Чехії збільшиться на 2,2–2,3% у порівнянні з базовим сценарієм, а Німеччини — на 0,6%–0,65%.

Якщо у 2022 році надходження до державного бюджету коштом українців у Польщі складали 0,8–1,0%, то торік — уже 1,3–1,6%. У грошовому еквіваленті це становить 10,1–13,7 млрд злотих (приблизно 2,34–3,18 млрд євро) у 2022 році та 14,7–19,9 млрд злотих — у 2023-му. Дослідження «Аналіз впливу біженців з України на економіку Польщі» на замовлення ООН провела міжнародна консалтингова компанія Deloitte спільно з Міграційною платформою EWL.

У звіті Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) йдеться про те, що у довгостроковій перспективі, коли економіка повністю адаптується, цей показник зросте до 0,9–1,35%.

«Це суттєвий вплив на польську економіку, зважаючи на виклики, пов’язані з російською агресією, на загальну ситуацію і значний дефіцит кадрів у Польщі, — каже директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик. — Українці рятують польський ринок праці — і ті, хто приїхав у Польщу до повномасштабного вторгнення, і воєнні біженці».

Відтак з 2022 року українці в Польщі допомагають розвиватися економіці, сплативши 10–14 млрд злотих податків, у 2023 році — 15–20 млрд злотих податків. Більшість українських біженців також допомагає родинам в Україні, донатить на ЗСУ або волонтерить — про це свідчать звіти EWL в Польщі та Німеччині.

— Нещодавно було дослідження експертів із Великої Британії, де зосереджено значно менше українських мігрантів, — зазначає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Елла Лібанова. — Вони кажуть про те, що додаткові 0,2% ВВП — це якраз внесок українських мігрантів. І це серйозно, як для Британії.

Українці живуть у Європі, працюють, сплачують податки і витрачають гроші. Відомо, що кожен злотий, витрачений у Польщі, працює на польську економіку

За даними опитування Центру економічної стратегії, станом на січень 2024 року 45% українців, які виїхали за кордон, працевлаштовані або стали підприємцями, а отже, сплачують податки з доходів від праці чи прибутків від бізнесу. Усі мігранти платять принаймні податки на споживання, податок на додану вартість, коли купують будь-які товари та послуги.

Міф 4: погіршення криміногенної ситуації

Хоча цей стереотип більш схильні застосовувати до людей з неєвропейських культур, деякі місцеві можуть узагальнювати поняття «біженці» і застосовувати таке мислення до усіх.

На початку 2024 року фундація «Український Дім» у Варшаві була змушена публічно реагувати на статтю Rzeczpospolita «Темна сторона міграції. Іноземці в Польщі сідають за кермо в нетверезому стані та порушують заборони». У ній ішлося, зокрема, про те, що «багатотисячний приплив іноземців, який посилився після початку війни в Україні, знайшов свій відбиток у статистиці злочинності». У відкритому листі до редакції фундація резонно припускає, що, ймовірно, були якісь причини та передумови (події, тривожні результати опитувань, ксенофобські заяви політиків), які спонукали Rzeczpospolita оприлюднити статистику злочинів, скоєних у Польщі негромадянами.

«Було б справедливо викласти ці причини й пояснити читачеві ваші наміри при написанні статті, — йдеться у листі. — Викликає тривогу, що серйозна газета, яка формує громадську думку, вдається до етнічного профілювання та маніпулювання культурними відмінностями».

Експерти фундації попрацювали із цифрами, оприлюдненими у статті, й дійшли висновку, що 17 278 іноземців, які вчиняли злочини 2023 року, відповідальні лише за близько 2% усіх злочинів. Також 3240 крадіжок, скоєних іноземцями, складають приблизно 3% усіх крадіжок у Польщі, а 2451 звинувачення у зберіганні наркотиків становить 4% від усіх таких звинувачень. До того ж темпи зростання злочинності серед мігрантів у 7,7 раза нижчі за темпи збільшення самої групи чужоземців.

«Стереотип про погіршення криміногенної ситуації через біженців я зустрічав лише серед польських журналістів, — коментує експерт “Українського Дому” Олександр Пестриков. — Вони часто люблять підкреслювати національність підозрюваних і засуджених».

До слова, в опитуванні польських громадян для рапорту Роберта-Мирона Станішевського з Варшавського університету про соціальне сприйняття біженців з України серед загроз від українців страх погіршення криміногенної ситуації не посідає першого місця. Серед актуальних побоювань — негативний вплив на ринок праці.

— Українці переважно працюють, — переконана Елла Лібанова. — Серед українських мігрантів чоловіків дуже мало, в основному це жінки й діти.

Тому навряд вони так сильно погіршують криміногенну ситуацію

Міф 5: через біженців зростає навантаження на медичну систему, систему освіти, ринок житла

Болючі питання черг до лікарів, у яких тепер чимало українців, навантаження на систему освіти та зростання цін на житло можуть стати найбільшою проблемою і причиною погіршення ставлення європейців до українців, прогнозують експерти. Адже тут українці стикнуться не лише із менш соціально захищеними місцевими, а й з тими, на чиї робочі місця українські біженці у масі своїй не претендують.

— Поляки мають низький рівень довіри до власної держави й усвідомлюють неефективність уряду, коли йдеться про соціальні послуги, — зазначає правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах. — У Польщі треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — це правда. Тож раптова поява нових людей викликає відчуття зростання загрози.

Утім, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це свідчить лише про те, що держава в якихось аспектах є неефективною

Про проблеми в медичній та освітній системах у країнах, де живе найбільше українців-біженців, кажуть і респонденти опитування Заборони. Так, одна дівчина розповіла, що в Німеччині їй запропонували запис до мамолога через сім місяців, а інша не могла знайти місце в дитсадочку в одному з чеських міст.

«Люди приїздять, навантаження [на систему здоров’я й освіти] зростає. Але і стає більше робочих місць, — зазначає Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Серед українських мігранток дуже багато медичних і педагогічних працівниць. Хто заважає у школах, де навчаються українці, ставити викладачами українських вчителів? З одного боку, це працевлаштування українок, з іншого — спрощене навчання для дітей».

Олександр Пестриков прогнозує посилення проблем в освітній сфері вже восени 2024 року, коли всі українські діти будуть зобов’язані піти у польські школи. Досі батьки могли самі вирішувати, чи залишити дитину в українській школі онлайн. Зараз це означатиме більше дітей у класі, більше конфліктів, суперечки батьків, булінг.

Тимчасовий статус дає право на медицину в Польщі. «Але річ у тому, що якщо ти маєш оплачувати житло, на щось жити, ти мусиш працювати, — каже Олена. — А коли ти працюєш, ти й без статусу маєш медицину, бо сплачуєш відрахування із зарплати. І твоя черга до лікаря — законно оплачена».

У фундації «Український Дім» проаналізували дані медичної системи за 2022 рік. За перший рік війни на українців було витрачено 0,5 млрд злотих, хоча планувалось 2 мільярди. Виявилося, що українські біженці не освоїли й половини від тієї суми, яку на них планували виплатити через Національний фонд здоров’я.

«До 2022 року більшість наших громадян у Польщі — це молоді бездітні люди, які просто не ходили до лікарень, — пояснює експерт Олександр Пестриков. — Тим часом серед біженців багато матерів, дітей, осіб старшого віку та людей з високою увагою до свого здоров’я. Їх просто починають бачити у лікарнях, і переконати звичайного поляка, що українці не несуть загрози, стає важко».

Непорозуміння між українцями та повернення

З іншого боку, українці, що ухвалили рішення залишатися поза межами країни, діляться переживанням, що на батьківщині їх вважають боягузами та зрадниками, яким наплювати на долю держави. Буцімто вони живуть своє найкраще життя за кордоном, забули про Україну та їм байдуже на війну. Що виїхали насправді не з міркувань безпеки, а заради більших грошей. Що вони не донатять і не допомагають.

За підрахунками Центру економічної стратегії, за кордоном можуть залишитись від 860 тисяч до 2,7 млн українців. Це переважно перспективні, освічені українці, студенти, мами з дітьми, до яких пізніше доєднаються їхні чоловіки. Більш схильні до повернення в Україну після війни люди похилого віку або з нижчим рівнем освіти.

Неповернення українців, стверджують у ЦЕС, матиме суттєвий вплив на українську економіку, яка може втратити від 2,55 і до 7,71% ВВП.

«Якщо половина тих, хто виїхав, залишаться за кордоном, для нас це буде дуже серйозним ударом», — вважає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Питання повернення з-за кордону українців, які виїхали через війну, буде одним із найважливіших викликів уже найближчого майбутнього».

Загальний настрій підтверджують дані міжнаціонального опитування OneUA, яке охопило понад 18 000 респондентів у восьми європейських країнах. Українські біженці, які проживають у Польщі, Угорщині, Чехії, Молдові та Румунії, частіше вказують на те, що мають намір повернутися в Україну, ніж біженці в Нідерландах та Німеччині. Основні чинники — мотиви соціальної прив’язаності та економічний фактор (Return intentions among Ukrainian refugees inEurope: A Cross-National Study, опубліковано 22 липня 2024 року).

Про зміну рішення (залишатися чи повертатися) в опитуванні Заборони кажуть лише 11% опитаних. Серед перепон для повернення вказані війна, що триває, та непередбачуваність майбутнього. Реципієнти, що лишатимуться в Україні, пояснюють вибір відсутністю можливості виїхати та любов’ю до країни. Важливо зауважити, що ті, хто обрав жити за кордоном, крім відчуття безпеки, теж наводять як аргумент любов до України — перебуваючи в безпеці, вони мають можливість донатити та просувати українські інтереси в інших державах.

Повний матеріал можна прочитати на сайті Заборони

головне фото:Біженці з України чекають на прикордонному переході в Медиці на південному сході Польщі, 5 квітня 2022 року, Фото: Wojtek Radwański/AFP/East News

‍

Єнджей Дудкевич: Як Варшава справляється з допомогою людям, які приїжджають до нас від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?

Адріана Поровська: З огляду на масштаб виклику, завдяки громадській підтримці на різних рівнях — як фінансовому, так і організаційному — дуже добре. Адже не було ніякого плану, ніякої стратегії, був величезний хаос. Насправді можна сказати, що впоралася блискуче, тому що тільки геній здатен діяти в хаосі. Водночас я б не хотіла, щоб щось подібне коли-небудь повторилося. Це урок не лише для Варшави, але й для всієї країни. Ми повинні передбачати подібні ситуації і мати різні речі напоготові, в тому числі інструкції для волонтерок і волонтерів.

Серед моїх знайомих багато активісток і активістів, які об'єдналися в більші групи, сформували мережі, що зробило допомогу більш ефективною. Громадські організації, неформальні ініціативи та місцева влада розуміють, що якщо приїжджатиме більше жінок з дітьми, необхідними будуть житло, школи, фінансова допомога, мовна підтримка та допомога у пошуках праці.

Що, на твою думку, вдалося, а що ще потребує вдосконалення?

Відповім як громадянка. На початку було багато ура-оптимізму, всі були раді щось робити і якось допомагати. На даний момент ми стикаємося з усе більш відкритою хвилею обурення щодо людей з України, наприклад, у школах. Це величезний виклик, особливо з огляду на те, що значна частина дітей навчалася дистанційно, і незабаром це зміниться. Ми будемо перевіряти, скільки дітей приєднається до польської системи освіти, оскільки це передбачено зміненим законом про допомогу особам з України.

У нас також залишається не до кінця вирішеним питання вивчення польської мови, особливо серед дорослих. Дослідження показують, що значна частина цих людей не повернеться в Україну — вони залишаться в Польщі, а коли війна закінчиться, до жінок приєднаються їхні чоловіки. Існує також інша проблема: з одного боку, нам доведеться підвищувати кваліфікацію одних людей, а з іншого — підтверджувати кваліфікацію інших.

Дуже важливо, щоб ніхто не працював нижче своєї компетенції, щоб учитель був учителем, а медсестра — медсестрою

Це досить складний виклик, який має вирішити не лише місцева влада.

З набуттям чинності поправки до закону про допомогу особам з України ще більше людей шукатимуть житло, багато хто шукатиме собі місце в колективних помешканнях. Чи буде це проблемою для Варшави?

Я отримую звіти про те, що відбувається в місцях колективного проживання, кілька разів на тиждень. Співробітники Управління допомоги та соціальних проєктів міста Варшави перебувають у постійному контакті з людьми воєводи, і хоча іноді буває складно швидко дізнатися, чи змінив хтось місце перебування, ситуація під контролем. Ми знаємо, хто перебуває в цих місцях, чи діти вже ходять до польської школи, чи навчаються дистанційно і потребують додаткової допомоги, щоб дістатися до державної установи.

Ті, хто перебуває поза місцями колективного проживання, перебувають у набагато складнішій ситуації, адже вони часто не знають, до кого звернутися за інформацією та допомогою. Вони не мають швидкого доступу до спеціалізованого персоналу, який за ці два роки вже розуміє, як працює система, що вона може запропонувати і може спілкуватися обома мовами. Люди, які перебувають поза системою, мають проблеми з акліматизацією. Дуже часто це підлітки.

Чи не буде найбільшим викликом саме те, що у змінах до закону виплата допомоги 800+ та «Доброго старту» пов'язана з обов'язковим навчанням у школі? Адже є багато українських дітей поза системою освіти, які можуть захотіти вступити до неї в найближчому майбутньому, і це створить великий тиск на школи. Що ви плануєте з цим робити?

Ніхто точно не знає, скільки українських дітей навчається дистанційно і скільки з них захоче навчатися у варшавських школах.

Ми, безумовно, хочемо створити для них таку можливість, щоб вони могли розмовляти польською мовою, мати польських друзів і колег, а через кілька років могли вступати до польських вищих навчальних закладів, потім працювати і добре почуватися в нашій країні

Замикати дітей вдома — це не дуже добре для їхнього розвитку та психіки.

На мою думку, ці зміни були необхідні. Я сама знаю кількох дітей, чиї соціальні навички явно знизилися в результаті дистанційного навчання. Це жахливо. Ми говоримо про те, що сталося з польськими дітьми під час пандемії, але погляньмо на дітей України: спочатку вони пережили пандемію, а тепер мають досвід війни і суцільної кризи. Вони дуже потребують нашої допомоги, тому ми зробимо все, щоб вони мали шанс на нормальний розвиток у Варшаві.

Чи буде більше грошей, щоб працевлаштовувати, наприклад, вчительок і вчителів польської мови як іноземної? Чи більше осіб, які можуть надавати психологічну підтримку?

Це більше питання до заступниці мера Ренати Казновської, яка курує управління освіти, але поправка до закону навіть передбачає необхідність працевлаштування культурного асистента, який би контактував з дітьми, які вступатимуть до системи освіти. Тут ми дуже розраховуємо на експертну допомогу громадських організацій.

Про конкретні цифри ми зможемо говорити лише тоді, коли знатимемо, скільки дітей буде влаштовано до польських шкіл. Те саме стосується позашкільних занять, розширення існуючих програм підтримки інтеграції тощо, якими також опікуються громадські організації. Я контактую з ними, знаю, що вони готові, тож думаю, що ми впораємося разом.

Чи є у вас ідеї, як боротися з суспільними страхами, пов'язаними, наприклад, з тим, що класи в польських школах можуть бути ще більш переповненими? Або з голосами на кшталт: «Українці забирають наші робочі місця»?

Ми дуже стурбовані стигматизацією не лише людей з України, але й тих, хто приїжджає до нас з інших місць. Цього не можна заперечувати: Європа побуріла, і європейці все більше бояться іммігрантів. Тому нам потрібно докладати багато зусиль, щоб показати, що нема чого боятися, що вони такі ж люди, як і ми. У Варшаві існує багато проєктів, спрямованих на інтеграцію польської та української громад. Їх варто розвивати і створювати нові.

Нам також потрібно розробляти державну політику таким чином, щоб вона не виокремлювала, якій групі ми допомагаємо. Зараз ми маємо справу із законом, який стосується особливої групи людей, що перебувають в особливій ситуації, тому бюджет на заходи для них виділений окремо. У майбутньому було б ідеально, якби мати, яка бореться, наприклад, з проблемами виховання дитини, могла отримувати однакову допомогу незалежно від того, де вона народилася — в Польщі, Україні чи Грузії. Звичайно, необхідне певне знання мови, але з цим може впоратися хтось, хто допоможе з перекладом.

Коли до всіх ставляться однаково, зникає наратив про якісь «особливі привілеї», а це призводить до соціальної інтеграції

‍Чи готова Варшава до приїзду ще більшої кількості людей з України, якщо ситуація на фронті погіршиться?

І так, і ні. Так, тому що ми багато чому навчилися за останні два роки, ми побачили, що можна побудувати великий центр підтримки за кілька днів. Ми відрепетирували багато речей, коли йдеться про кризовий менеджмент, ми знаємо, що і де потрібно для того, щоб це працювало належним чином. Ми також маємо набагато більше досвіду у створенні міждисциплінарних команд.

Ні, тому що у місцевої влади може не вистачити грошей, щоб впоратися з усім. Якби те, про що ви говорите, сталося, нам би знадобилася сильна підтримка не лише з боку уряду, але й Європи в цілому. Як Польща, ми найближчі до України, країни, яка фактично захищає наші кордони. Україна потребує військової підтримки, а Польща — допомоги у задоволенні потреб тих, хто втік до неї із зони бойових дій.

‍

Адріана Поровська — багаторічна президентка Каміліанської місії соціального забезпечення, членкиня правління Стратегії 2050. Як заступниця мера Варшави відповідає за соціальні питання, соціальну комунікацію та співпрацю з неурядовими організаціями. Номінантка на премію «"Портрети сестринства» Sestry.eu

‍

Переклад: Анастасія Канарська

За григоріанським календарем, на який торік перейшли українські церкви, День хрещення Русі-України відзначається 15 липня. Свято було запроваджене у 2008 році за указом Віктора Ющенка.

Історія важливого вибору

Князь Володимир був язичником до 30 років, мав три гареми з 800 наложницями, багаторазово одружувався, але згодом усвідомив, що монотеїстична релігія має значні переваги для розвитку державності у порівнянні з багатобожжям. Зокрема, вона дозволить підтримати правління князя ідеологічно, об’єднавши різні язичницькі племена.

У «Повісті временних літ» йдеться, що Володимир схилився до вибору християнства не одразу — спочатку він провів «випробування вір». Спілкувався з представниками від ісламу, іудаїзму та християнства. Разом з тим інші історики стверджують, що князь від початку схилявся до вибору християнства з огляду на хрещення своєї бабусі — княгині Ольги. Ольга, яка мала незаперечний авторитет для Володимира, була першою правителькою Русі, яка прийняла християнство.

Християнство на той час прийняли чимало сусідніх країн, зокрема Візантія — найрозвиненіша і найсильніша на континенті. Тому прийняття християнства на Русі сприяло б зміцненню зв'язків з європейськими країнами.

Іслам та іудаїзм могли б значити для Київської Русі залежність від інших країн. А ось Візантія влади над Київською Руссю не мала.

Важливою підставою для хрещення стало також прохання візантійського імператора Василія II про військову допомогу у придушенні заколоту, на яке Володимир погодився в обмін на обіцянку віддати йому за дружину сестру імператора Анну. Василій II погодився, але тільки якщо Володимир охреститься сам і охрестить всю Русь.

Володимир — не перший, хто зрозумів переваги хрещення. Деякі історики вважають, що у 860-х роках Русь намагався хрестити Аскольд, він навіть побудував перші церкви, але після хрещення Київської Русі Володимиром інформацію про Аскольда було викреслено з літописів.

Як відбувалося хрещення

Хрещення Київської Русі розпочалося з Києва. Володимир наказав повалити ідолів, яким поклонялися люди, а фігуру головного бога Перуна символічно побити палицями і кинути в річку. Люди стояли уздовж берегів, простягаючи руки і благаючи ідола виплисти.

Наступного дня мешканців столиці масово охрестили у місці впадання річки Почайни у Дніпро. Після Києва християнство стали насаждати в інших містах Русі. Хрещення відбувалося здебільшого насильницьким способом, тому часто спалахували бунти, які придушувалися. Чимало дослідників вважають, що хрещенню мас передувала широка пропаганда християнства та хрещення знаті й відомих авторитетних персон.

Цікаво, що в Європі були країни, які прийняли хрещення пізніше Київської Русі — наприклад, Ісландія, Норвегія та Швеція. Остання взагалі довго вважалася язичницькою та варварською країною. Процес поширення християнства на Русі зайняв кілька століть, але вже до XII століття, за даними істориків, майже всі слов'янські землі прийняли релігію Христа.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Разом з тим у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Головними наслідками хрещення стали підвищення ролі Київської Русі на міжнародній арені, розвиток писемності, мистецтв, архітектури, музики, а також укріплення влади князів. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Український історик Микола Чубатий писав, що Київська Русь стала центром східного християнства, окремим як від Візантії, так і від Риму.

Папа Іван Павло II згадував про хрещення Київської Русі під час свого понтифікату як про подію, що сталася ще до розколу на католицизм і православ'я і засвідчує “дивовижне багацтво вселенської церкви”.

Після хрещення Русі в Києві почалося будівництво християнських храмів, а сам Володимир з жорстокого і аморального правителя перетворився в щедрого і терпимого. Він влаштовував при дворі благодійні обіди для бідних і свята для простого народу, знищив всі язичницькі капища.

Християнство внесло зміни також у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

У День хрещення Русі-України у храмах ПЦУ здійснюється богослужіння на честь Володимира Великого. Офіційно свято називають День хрещення Київської Русі-України.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша друга зупинка — Франція.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Від французьких чоловіків стереотипно очікують, що вони вражатимуть красивим залицянням. Це ж Франція, Париж, романтика! Реальність виявилася трохи іншою, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. Частина французьких чоловіків в українських жінках бачать потенційну мисливицю за громадянством, статками та свободою. На побудову стосунків дуже впливає мовний бар'єр. Навіть якщо чоловік володіє англійською, говорити він захоче, скоріш за все, рідною французькою мовою.

Українки — все ще «екзотика»

Жінкою-слов'янкою тут нікого не здивуєш, але різницю між українками, росіянками та білорусками доводиться пояснювати, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. 

Одна з них, Олександра (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) понад 15 років  працювала перекладачкою в місцевій шлюбній аґенції. Вона стверджує, що у Франції склалося певне упередження щодо слов’янок. Їх побоюються через історії про недобропорядну поведінку та занадто високу вимогливість до залицянь та подарунків. Однак нажили цю репутацію далеко не українки. Тож, доводилося регулярно проводити лікбез про міжкультурну різницю між слов'янськими народами. 

Французам дуже резонує спосіб самопрезентації українських жінок: яскравий одяг, макіяж, тоді як для місцевої культури притаманні більш стримані образи

—  Що таке французький шарм? Це жінка, яка накине якусь хустку, візьме сумку позаминулорічної колекції, мінімум макіяжу, і вона вже королева, несе себе, — каже ще одна героїня, 47-річна Наталія, — наші жінки через свою самопрезентацію здебільшого можуть розраховувати на місцевих міґрантів, які так само дотримуються більш яскравого культурного коду в одязі, або ж сприймають такі образи, як запрошення до «легких розваг». 

Наталія підтверджує це спостереження. В Україні вона була заміжня 7 років, потім розлучилася, шукала чоловіків на сайтах знайомств. Були нетривалі стосунки — одні щасливі, інші — ні, зараз жінка самотня. 

‍— Я не шукаю зустрічей для швидких стосунків, треную мову та знайомлюся з культурою. З частиною французів відчувається, що ми для них, наче «легка здобич», «екзотика». За рівних нас не розглядають. Багато упереджень, що нам від них потрібні гроші, подарунки, заміжжя. Велика частина, зрозумівши, що легкої, швидкої, дешевої згоди не буде, зникають. 

Ті, які затримуються надовше, на думку Наталії, значно поступаються українським чоловікам у красі та мужності. Ще французи, на її думку, дуже скупі. 

— Мої два місцеві залицяльники навіть кавою не пригостили, але обидва вирішили зробити «широкий жест». Почувши, що я люблю кактуси, принесли в подарунок… кактуси. У мене вдома, в місті, куди я не можу потрапити, залишилася колекція кактусів, вони були для мене, наче діти. Тож ці подарунки не порадували, а змусили мене плакати і сумувати за втраченим життям, бо тут я живу в маленькій кімнаті хостелу, яку розділяю з сусідкою. Кактуси, один з яких був велетенський, навіть поставити нікуди.

З позитивного, — каже Наталія, французи вміють чути «ні». Завжди перепитують, чи можна обійняти, поцілувати

Ще одна особливість французьких побачень, їй пишуть, як 65-річні чоловіки, так і 25-річні. Всі хочуть сексу, навіть якщо фізично на це вже не здатні, але віру в це не втрачають. Українські чоловіки менш впевнені в собі, можуть відмовитися від реальних побачень (такий досвід був в однієї з героїнь циклу — прим. ред.), бо мали сумніви саме в цій сфері, хоча потім все склалося якнайкраще. 

Вимог чоловіків до жінок у Франції менше, ніж у жінок самих до себе, — говорить Наталія. Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Українок часто видає в собі тривожність, тоді як тут цінується легкість, вміння отримувати задоволення від спілкування та впевненість у собі. 

Французька галантність вводить в оману 

З деякими тезами попередньої співрозмовниці не погоджується 38-річна Аліса. За чотири роки вона була в трьох стосунках з французами. 

— Мені французи подобаються, так само як українські чоловіки, проблема лише в тому, що французам я подобаюся, в українським чоловікам — ні, — жартує Аліса, — тому склалося, що маю великий досвід побудови стосунків саме з французами. Маю кілька подруг з України, які також живуть у щасливих шлюбах з місцевими чоловіками. 

Аліса каже, що це не зовсім правда, що французи уникають українок. Вона від початку війни працює у центрі для біженців, і бачить там багато волонтерів-французів. Вони приходять допомагати, маючи на меті зустріти українку для стосунків. Таких пар склалося вже чимало.

Їм подобається українська хазяйновитість, пристрасність, завзятість, орієнтованість на стабільні стосунки. Знання французької — суттєва перевага

— Ніхто з моїх подруг не жаліється на національні особливості французьких чоловіків, — каже Аліса, — тільки на індивідуальні риси, які можуть бути притаманні будь-якій людині. Власне, про свої стосунки можу сказати, що троє моїх чоловіків мали різні статки, але ми завжди вкладалися обоє. Тут це нормально. Він купив мені телефон, я йому на день народження — теж. Плануючи поїздку, обговорюємо, хто за що платитиме. Мої чоловіки розуміли, що я заробляю менше, тож намагалися вкладатися більше, але я завжди боролася за право брати участь у вирішенні різних фінансових та побутових питань. Однак широких жестів, як-от купити машину та квартиру, ніхто не робив.

Французам не бракує галантності. Часто вона може дати жінкам безпідставну надію на симпатію, — вважає Аліса. 

— Тут у кожного з пари є своє соціальне життя: мій хлопець може тусити десь у барі, я — собі десь, але завжди ввечері повертаємося додому один до одного. Чоловіки можуть у барі мило спілкуватися з якоюсь дівчиною, бо вона симпатична їм як людина, але це нічого більше за ввічливість та загальний інтерес до теми спілкування. Ввечері він йде, не питаючи телефону, не домовляючись про наступну зустріч, бо пара у нього вже є. Для українських дівчат це розчарування, бо вони налаштовуються на продовження спілкування. У нас інша культура: ми звикли, що привітність, симпатія, доброзичливість до протилежної статі — це потенційне запрошення на каву, на вечерю, аванс на стосунки тощо. Тут все по-іншому.

‍Чому чоловіки зникають після побачень

Загалом, тема зникнення «чоловіків» після досить приємного спілкування бентежить жінок в багатьох країнах тимчасового перебування. 

Може, не сподобалася? Щось зробила не так? Це травмує жінок, виникає «синдром відкидування», якщо жінка має попередній негативний досвід — знижує самооцінку, викликає почуття смутку, розчарування, тривоги. 

Психологиня Ірина Овчар, яка спеціалізується на темі сімейних відносин, стосунків, каже, що у більшості випадків «зникнення чоловіка» ніяк не пов'язане з особистістю жінки

— Багато жінок йдуть на пошуки чоловіка з «відчуттям голоду» — на близькість, тепло, стосунки, секс. Коли чоловік дає хоча б якусь надію, жінка (бо зараз ми говоримо про них) дуже швидко починає заповнювати пустоту всередині себе цими крихтами уваги, а також фантазіями про майбутні стосунки. Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Саме ця жінка, прекрасна, гарна, добра, просто не співпадає з цим образом. Умовно, він шукає руду, а ви — брюнетка. Жінка може бути «цукеркою», але цьому конкретному чоловіку треба, умовно, «солоний огірок». Він взагалі може бути не голодним, не думати про їжу саме зараз в цей життєвий момент. Це метафора, але суть, думаю, зрозуміла.

У нього може бути десяток таких жінок — це його спосіб дозвілля. Він може в голові хотіти стосунків, але не бути готовим для них. Ще є типаж маніпуляторів, які люблять залишати «підвішеними» незакінчені ситуації, коли не пролунало остаточного «ні». Це дає йому потенційну можливість колись з'явитися знову, наче не було розставання. Загалом, типажів може бути сотні, але це не стосується ніяк особистості конкретної жінки. 

Як не страждати від відмови, від непрокомунікованого зникнення, порадити щось інше важко, — каже психологиня, — окрім роботи зі своїми травмами в психотерапії, закриттям голоду на близькість, максимальним прийняттям себе та любов'ю до себе.

— Мені тут відгукується думка з соціальної психології, що кохання в парі — це відображення нашої любові до себе, — пояснює Ірина Овчар. — Найлегше будувати стосунки двом психічно стійким та здоровим людям, які себе максимально люблять, їм добре самим з собою, але з партнером буде веселіше та цікавіше. Тоді відмова не буде сприйматися як персональна трагедія, не буде знижувати вашу самооцінку. Ви спокійно підете далі, шукати свою людину, якій потрібні саме ви. Чи буде це француз, українець, чи хтось інший — вже не так важливо.

‍* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередній частині ми говорили про Німеччину, наступна зупинка — Швеція і Фінляндія.

Суперлюди, супери — так називають своїх пацієнтів у реабілітаційному центрі Superhumans. Це сучасна клініка протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки постраждалих військових і цивільних. Усі послуги для пацієнтів безкоштовні. Заклад працює на кошти благодійників. Зокрема, й українських. Sestry поговорили з CEO Superhumans Centre Ольгою Руднєвою про потужності закладу, виклики сьогодення та перспективи розвитку протезування й реконструкції в Україні.

У нас немає проблем. У нас є виклики

Наталія Жуковська: Ольго, центр Superhumans може обслуговувати 70 людей щомісяця. Як справляєтесь  з тим напливом пацієнтів, який є сьогодні?

Ольга Руднєва: За нашим планом, у нас щомысяця мало бути 50 пацієнтів на протезування, реабілітацію і психологічну підтримку. Але ми розуміємо, що черга доволі велика і вона не зменшується. У нас зараз в листі очікування — 800 пацієнтів. Відповідно, ми збільшили щомісячну кількість до 70.

Думаю, що ми змогли б взяти і 100 пацієнтів, але було б важко фінансово. Адже це доволі дорога історія

Наприклад, пів сотні пацієнтів обходяться у мільйон доларів лише у компонентах протезування. І це за умови, якщо ми всіх протезуватимемо базовими механічними протезами. А у нас багато  людей отримують міоелектричні руки та електронні коліна. Це обходиться у рази дорожче. Також у нас вже працює палатний фонд у відділенні реконструктивної хірургії. Ми робимо реконструкції обличчя. Це доволі складні втручання, які тривають по 15 годин, з пересадкою клаптів — комплекс тканин, який складається зі шкіри, м’язової частини, фрагменту кістки з обов’язковим збереженням судин. Відновлення доволі повільне, бо це пацієнти зі складними випадками. Також ми робимо операції з відновлення слуху. Нещодавно почали робити очі — йдеться про очні імпланти. І є пацієнти, яким ми робимо реампутації. Це люди, які мають ускладнення, пов'язані з уламками, які виходять, або остеофіти, нефроми.  Відповідно, ще можна додати 45-50 пацієнтів щомісяця. Тобто загалом одночасно у Superhumans маємо 100-110 пацієнтів щомісяця.

А хто допомагає фінансово Superhumans?

Ми взагалі не використовуємо державні гроші. Така стратегія і філософія була від початку. Ми вважаємо, що держава повинна витрачати гроші на оборону, а на гуманітарні проєкти є можливість залучати додаткові ресурси з боку донорів.

Наш найбільший донор — це американський філантроп Говард Баффетт, який закрив протезування п'ятисот людей на рік

А це для нас доволі серйозна підтримка. Також ми фандрейзимо. У нас доволі широке коло донорів — як з України, так і з усього світу. Ми постійно працюємо над залученням додаткових ресурсів на різні напрямки — на психологічну підтримку, протезування, реконструктивну хірургію.

З якими трьома найбільшими проблемами стикається на сьогодні центр Superhumans?

У нас немає проблем. Є виклики, які ми вирішуємо. Їх можна сортувати за напрямками. Люди — це великий виклик. Нам потрібні спеціалісти високої якості. Командна робота — це теж виклик, бо українські лікарі не звикли працювати в команді. І наші пацієнти є частиною цієї команди. Ще один з викликів — безбар’єрність всієї України. Бо наш пацієнт йде від нас, де все ідеально, а потім потрапляє у реальний світ. І якщо там є складнощі з інтеграцією, пересуванням, то це загрожує його психологічному стану, і з часом він може знову до нас повернутися. ‍

А ми не хочемо, щоб пацієнти поверталися до нас на психологічну реабілітацію. Нам важливо, щоб вони максимально швидко інтегрувалися у  цивільне життя

Виклики — це масштаб моделі Superhumans по всій Україні. Наступні два центри мають зʼявитися в Одесі і Дніпрі. Якщо говорити про суто медичні виклики — це складні випадки ампутацій, з якими ми працюємо. Це інфекційний контроль, бо насправді наші пацієнти приходять до нас з великою кількістю інфекцій. До того, як потрапити до нас, вони бувають у 6-7 лікарнях і на якомусь етапі евакуації  можуть щось підхопити. Чимало мінно-вибухових травм з безліччю ускладнень. Викликів багато, але вони не є невирішальними.    

Ви проти, щоб українці протезувались за кордоном. Чому?

Ми маємо вибудувати свою власну експертизу в Україні і підготувати наших фахівців для того, щоб бути незалежними від медичної допомоги Заходу. Вона не триватиме вічно. На жаль, на сьогодні маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Однак, навіщо віддавати наших найскладніших пацієнтів за кордон? Аби навчалися їхні фахівці?

У нас є все для того, щоб повністю забезпечити протезування наших людей тут, в Україні

По-друге — протезист і пацієнт пов’язані на все життя. Зміна ваги, зміна запиту пацієнта щодо протезу. Його треба підкрутити, відправити на обслуговування. В Україні зробити це простіше. Повертатися за кордон — дуже витратно. Навряд чи людина зможе зібрати гроші для того, щоб переробити собі, наприклад, культеприймач або щось перепрограмувати у коліні. Відповідно, переважна більшість людей, які були запротезовані за кордоном, з часом перепротизуються в Україні. Ну, і третій фактор — мовний бар'єр. У нас доволі багато пацієнтів, які отримали класні протези за кордоном, приїжджають на реабілітацію в Україну, бо там не отримували психологічної підтримки саме через незнання іноземної мови або не було достатньої реабілітації. Відповідно, ось ці всі моменти говорять про неефективність протезування за кордоном. Тож, ми повинні робити все для того, аби надавати ці всі послуги на місці.  

Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні? Які зміни відбулися за останні роки?

У нас рівень протезування доволі високий. Закордонні фахівці, які раніше їздили нас вчити, вже кажуть: «Нам немає чому вас навчати. Ми маємо їздити вчитися до вас». Бо кількість складних випадків, які ми бачили за рік в Україні та в Superhumans, — це всі випадки, які бачив Волтер Рід (американський військовий шпиталь. — Авт.) за всю історію роботи з протезування ветеранів у США. Відповідно, у нас той досвід вже є. Наші протезисти навчаються постійно, мають практичні навички. І це не лише стосується Superhumans. У нас в Україні взагалі є доволі багато потужних фахівців.

Єдине — нам бракує протезистів верхніх кінцівок. Ми постійно запрошуємо іноземців, аби вони приїжджали і допомагали нам протезувати пацієнтів

‍Але загалом досвід в України є, протезисти є. Просто їх має бути більше. І зараз ми їх навчаємо, зокрема, у Львівській політехніці йде навчання на нашій базі та на базі UNBROKEN. Тобто ці люди вже незабаром з'являться на ринку і будуть доволі високої кваліфікації.

Реконструктивна хірургія — це дорого і складно

На війні люди втрачають не лише кінцівки, а й отримують травми обличчя. Наприкінці лютого у центрі Superhumans почало працювати відділення реконструктивної хірургії. Наскільки розвинений в Україні цей напрямок?

У нас робиться доволі велика кількість реконструкцій обличчя і оперативних втручань. Але є проблема, що їх роблять переважно лікарі, які працюють із щелепно-лицевою травмою, а потрібні загальні хірурги. Бо йдеться про імпланти, пересадки шматків шкіри з різних частин тіла на обличчя. Разом з Міністерством охорони здоров'я ми розпочали реформу навчання і підготовку таких спеціалістів. Тут нам дійсно бракує досвіду. Але й по світу шкіл, де б навчали таких спеціалістів, небагато. У цьому напрямку МОЗ України та ми співпрацюємо із Францією. До того ж ми маємо підготувати людей, які б розумілися в нагляді в  післяопераційній період. Бо людина після таких операцій потребуватиме довготривалого відновлення й особливого догляду, який би зменшив відторгнення, інфікування і ускладнення.

Чи вистачає спеціалістів, які працюють в реконструктивній хірургії обличчя? Де ви шукаєте лікарів?

Сьогодні у нас оперують спільні команди — українські фахівці разом з французькими або з чеськими колегами. Кожен випадок описується, транслюється в прямому ефірі з операційної і обговорюється з фахівцями. Кожна операція описується як кейс і видається на ринок, аби інші хірурги могли подивитися й поставити запитання. Також є американські і канадські місії, які приїжджають і допомагають з реконструктивною хірургією обличчя. Завдяки започаткованому Першою леді міжнародному медичному партнерству, ми отримали доступ до найкращих хірургів у світі.

У нашій команді лікарів були й ті, які зробили першу у світі операцію з пересадки обличчя

Їм цікаві наші складні кейси, а нам потрібний їхній досвід. До того ж, реконструктивна хірургія — це дорого, бо самі імпланти дорогі.

Люди з травмами обличчя — доволі складні пацієнти з точки зору не тільки фізичного, а й психологічного відновлення. Чи працюють із ними психологи? Чи вистачає їх?

Зустріч з психологом та оцінка психологічного стану — це перший крок пацієнта у центрі. Незалежно із чим поступає до нас людина — перша його зустріч із психологом, який оцінює її психологічний стан. Психолог — це людина, яка супроводжує пацієнта впродовж всього періоду. Доволі складно для пацієнта пройти період відновлення впродовж іноді 3-5 років. Допоки людина не буде задоволена результатом, має бути поруч психолог, який супроводжуватиме всі ці інтервенції.

Ми б не починали послугу, якщо б  в нас не вистачало таких спеціалістів

Це не та історія, коли у процесі можемо з'ясувати, що нам не вистачає, наприклад, трьох фахівців. Вони не готуються за одну ніч. Відповідно від самого початку ми формуємо команду. До прикладу, центр Superhumans  в Одесі стартує у лютому, але набір команди і підготовка починається у вересні. У Дніпрі центр має розпочати роботу у вересні 2025 року, але команди вже почали готуватися зараз. Тобто це доволі тривалий період підготовки команди до запуску центру або нової послуги.

Працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші

Під час своїх закордонних відряджень ви постійно закликаєте захід активніше включатися до підтримки України. Яку саме допомогу та підтримку ви б хотіли побачити від них  найближчим часом?

Ми завжди просимо зброю. Це допоможе нам скоріше закінчити війну. Розуміємо, що чим скоріше це станеться, тим менше у нас буде роботи. Також просимо підтримки гуманітарних проєктів. Насамперед освіти і охорони здоров’я. Нам здається, що ці два напрямки доволі важливі для того, щоб країна могла функціонувати після перемоги. Відповідно ми постійно закликаємо іноземних донорів звертати на них увагу і підтримувати нас. Те, чи нас почують, залежить лише від нас. Від того, як ми доноситимемо свої думки. Якщо нам не дають гроші, то це наша проблема. Значить, ми погано спілкуємось, комунікуємо, доносимо свої думки. Адже у світі доволі багато проблем. Ми не єдина країна, в якій іде війна.

І це наша робота просити про допомогу, закликати і заводити сюди додаткові ресурси

Чим, в принципі, мені здається, займаються всі — від Президента до мамусі, яка сидить у Харкові і допомагає своєму чоловікові на передовій.

Ольго, якось ви казали, що мріяли зустрітися у житті з Річардом Бренсоном, Боно. І ви зустрілися. Вас надихала Гіларі Клінтон — і вона запросила на свій подкаст. Про які зустрічі мрієте сьогодні?

У принципі, все, про що мріяла, зробила. Є певні плани щодо людей, з якими нам було б цікаво працювати. Ми хотіли би, щоб вони більш активно долучалися до допомоги України. Відповідно, вони всі є у списочку.

Розумієте, ці всі зустрічі не для того, щоб Оля Руднєва якимось чином задовольнила своє его. Це ж про те, що ці люди можуть щось зробити для України

Вони можуть долучитися до підтримки, дати додаткові гроші, ресурси на якісь конкретні проєкти. Відповідно, ми так само обираємо цих людей, з якими нам важливо працювати, яких важливо заводити в Україну, як підтримку.  Особисто в моєму списку є Опра Вінфрі, Джефф Безос, Мелінда Гейтс. Це люди, які в принципі ще не долучені до допомоги України у тому масштабі, в якому б нам хотілося.

Ми всі є травмованими внаслідок війни

Ольго,  чому ви навчаєтеся у суперлюдей?

У спілкуванні з нашими пацієнтами ми постійно вдосконалюємо послуги. Йдемо за ним та його потребами. Змінюється центр, наше бачення того, яким він має бути. Починаючи з перебудови всієї країни, з точки зору доступності і закінчуючи ставленням до певних речей. Тобто коли ти спілкуєшся з людиною, в якої немає двох, трьох, чотирьох кінцівок і бачиш, що вона робить, то це неймовірна купа інсайтів. Це постійний навчальний процес. Одне в одного ми вдосконалюємо  якісь людські і командні якості. Центр перебудовуємо таким чином, щоб їм було зручніше і щоб послуга була для них більш якісною і непомітною.

Особисто мене вони навчили стійкості, можливості мати менше, а робити більше

Це, напевно, те, чому вчать щодня. Навчили мріяти, розуміти, що в принципі це ж не про ноги і про руки, це про те, куди ми йдемо і навіщо нам ці кінцівки. Велика кількість людей мають чотири кінцівки і максимум для чого вони їх використовують, щоб писати злісні коментарі у фейсбуці. І це єдине, що людина продукує у зовнішній світ. І стає запитання, чи дійсно йому потрібні ноги і руки для того, щоб продукувати негативний контент в мережі? Ми маємо наших «суперів», які не мають чотирьох кінцівок.

Вони виграють марафони, піднімаються у гори, вчаться писати, пишуть книги, перевчаються писати іншою рукою

‍Ти бачиш цих людей і розумієш — так, реально руки потрібні, але не просто як руки, а для чогось. Ось це розуміння «для чого?» насправді прийшло від наших «суперів». Ну, і взагалі неймовірна вдячність за стандартну комплектацію, яку ти відчуваєш щодня, бо ти можеш економити шалений ресурс  і робити речі набагато швидше. Ти розумієш, що поряд з тобою людина, яка робить не менше за тебе, але витрачає набагато більше ресурсу, здоров'я для того, щоб щось зробити. І оця вдячність — вона неймовірна. До нас щоразу приходять люди із новими історіями. І це спілкування безцінне.

Про що мріють та чого найбільше бояться пацієнти Superhumans?

Це дуже індивідуально. Складно узагальнити. Звісно, що всі хочуть перемоги, а ще — мріють знайти своє місце у цьому житті. Ми намагаємось допомогти людині віднайти мрію, яку можна розкласти на цілі.

Людина має щодня знати, заради чого вона встає і одягає протези

Це дуже важливо, бо якщо цього всього немає, то процес реабілітації затягується на місяці. І це неправильно. Ми допомагаємо нашим «суперам» знайти ціль. А бояться вони насправді смішних речей. Найбільший страх — сказати мамі, що вони втратили кінцівку. Хлопці бояться, що приїде дружина, відкриє двері в палату і, побачивши відірвану руку чи ногу, скаже: «Я ж тобі говорила». Бояться, що не зможуть інтегруватись у цивільне життя. Бояться, що люди на вулиці тикатимуть пальцем, що не зможуть знайти спільної мови з людьми, які ніколи не були на війні. Бояться, що десь не стримаються у своїх висловлюваннях, бо вони розуміють, що також представляють ветеранську спільноту. Бояться втратити друзів, які воюють, що не вистачить ресурсів допомагати  побратимам, які досі на війні. Їхні страхи у контексті сьогодення. Вони бояться більше соціальних аспектів, з якими можуть стикнутися через свою інвалідність.

Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно і в чому шукаєте мотивацію? 

Мені не буває складно емоційно. У мене немає періодів депресій або зневіри. Коли ти знаєш, що ти робиш, для кого і для чого, то, в принципі, тобі не треба шукати мотивацію. Складно буває чисто логістично поєднати певні речі чи завдання. Наприклад, тут у тебе Гіларі Клінтон на дзвінку, а тут прийшов пацієнт, якому потрібно саме зараз надати допомогу. А тут тобі треба вирішити, хто буде вивозити сміття і чомусь саме на тебе ця задача впала. Складно поєднати одночасно різні задачі. Ти жива людина, і ті 24 години, які ти маєш щодня, мусиш розподілити ефективно. Але емоційно мені не буває складно. Зневіра, депресія забирає ресурс, який і так є дуже обмеженим. Я не можу його витрачати на такі дрібниці. Ресурс обмежений і в часі, і в емоціях, і навіть в моїх знаннях. Відповідно маю використовувати це все максимально ефективно.

Так, я щодня чую різні людські історії, але я не вважаю, наприклад, негативною історію втрати людиною чотирьох кінцівок. Людина жива, вона стоїть переді мною. Я розумію, що можу зробити для неї. Якщо він або вона захочуть, у них буде прекрасне життя. Звісно, якби я кожен день ховала своїх побратимів або була на передку і не могла надати допомогу, і в мене на руках вмирали люди, я би згорала емоційно. Але я не бачу цього.

Я працюю з людьми, які вижили. Це історії на межі з дивом. Це люди, які вижили і в яких є майбутнє

‍І якщо вони прийшли до нас — вони мріють про відновлення і життя. Коли бачу людину в кріслі колісному, я вже уявляю, як вона стане на ноги, візьме вперше у руки горнятко. Я не бачу людини без кінцівки. Тобто мені немає через що перейматися. Ніщо мене не руйнує, бо я працюю з надією щодня. І вона не міфічна. Ми вже випустили 550 пацієнтів, які пішли від нас на своїх двох. У них є життя, яке продовжується, є родини, вони народжують дітей, мріють. Історії «суперів» — історії перемоги, навіть якщо вони надскладні.  

Чи потрібно суспільство готувати до взаємодії з ветеранами? Що українцям потрібно усвідомити під час цієї війни?

Ми всі є травмованими внаслідок війни по-різному. У когось втрачене житло, у когось життя, у когось загинули близькі люди, хтось є ветераном, а хтось перебував за кордоном і повертається до України. Ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. І нам треба зшити всі ці досвіди і навчитись жити разом. І це не питання, чи нам потрібно навчитися жити з ветеранами. Нам треба загалом навчитися жити одне з одним, взаємодіяти з розумінням, що будь-яка людина, яка стоїть напроти тебе, має певну травму війни. І ти теж. Ставитися з повагою і розумінням. І далі це вже питання технічне. З якою травмою стоїть переді мною людина і що вона пройшла? Вона може пройти війну, отримати три тисячі поранень і матиме меншу травму, ніж той, хто перебував закордоном весь цей час і повернувся з шаленою провиною.

Ми всі різні. Немає спеціального приладу, з яким можемо підійти і виміряти рівень травми

‍І наша стресостійкість, реакція на травми теж різна. Відповідно, важко сказати, чия травма глибша, більш шкідлива для держави і для самої людини. Відповідно, готуватися треба до того, щоб жити з різним досвідом війни в одній країні. Мені здається, що саме це буде нашим найбільшим викликом.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, перша зупинка — Німеччина, де перебуває найбільше українських біженок.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

15 сигарет на день або почуватися самотньою

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) оголосила самотність глобальною загрозою для здоров'я. Її вплив рівноцінний викурюванню 15 сигарет на день. Йдеться не про свідоме бажання соло-подорожі, чи мандрівки упродовж життя, а коли бути наодинці не є власним вибором. 

Більшість жінок, з якими спілкувалися Sestry.eu, зауважують, що в Україні виникають проблеми із соціалізацією, якщо дівчина не має партнера, чи власної родини, адже їх рідше запрошують в компанії з парами

— У мене була подруга дитинства, яка завжди запрошувала мене відзначити день народження вдвох в кав’ярні, або ж приносила пригощання на роботу, а в соцмережах ділилася фото великих виїздів «на шашлики», — згадує одна з героїнь циклу, 41-річна Галина. —  Якось я запитала її, чому мене не запрошує туди. Відповідь вразила: бо там всі сімейні, а ти розлучена, нам буде некомфортно з тобою, тобі  — з нами. 

Ще одна крайність, коли самотніх жінок намагалися «сватати» без їхньої згоди за будь-кого.

 — Якось подруга запросила до себе змовницьким тоном, — ділиться 35-річна Оксана, — я з чистою душею пішла, а там… «кавалер». Для розуміння ситуації, я захистила дисертацію, викладаю у вищому навчальному закладі, маю власну квартиру, машину, багато подорожую, коло інтересів — академічне, а «кавалер» через слово матюкався, розповідав, скільки віскі за раз може випити, шкарпетка з діркою. Згодом дізналася, що моя подруга та її чоловік розповіли йому, що я настільки зневірилася знайти свою половину, що стрибну на шию першому-ліпшому. Не могла «відбитися» від нього місяцями, бо він подумки вже «жив у моїй квартирі», «продав мою нікчемну KIA та купив надійного жеребця» та «навчив мене, нарешті, як це — бути справжньою жінкою». 

«Мамині черешні» та смачний борщ

У деяких жінок не склалося в Україні з пошуком партнера не лише в реальному житті, а й на різноманітних сайтах знайомств. Жінки пояснюють це різними причинами: короткий термін перебування на сайтах знайомств через страх зустріти знайомих, завищені вимоги до жінок з боку чоловіків, «вигорання» після тривалого безрезультатного пошуку партнерів та банальну демографічну кризу. Статистика свідчить, що у 2021 році на 1000 українських жінок припадало 900 чоловіків, частина з яких, так звані, «мамині черешні». Що ж це таке? 48-річна киянка Світлана Максимець, яка у Facebook-блозі розповідає історії свого перебування на українському тіндері, називає так дорослих безпомічних чоловіків, які хочуть від жінки тільки борщу і сексу. Зазначає, що борщу більше та одразу. 

«Війна внесла корективи, тепер там багато військових, які хочуть або кохання на все життя, або сексу на одну ніч. Є «сексуальні гіганти», які обіцяють палкий секс на першому побаченні. Однак їхні обіцянки складаються з переповідання побаченого на порносайтах, насправді ж їхній практичний секс-досвід дуже незначний. Там є красені з перекаченими біцепсами і кубиками пресу, які не вилазять зі спортзалів, але бояться спілкуватися з однолітками. Тому шукають дорослу жінку-мілфу, яка навчить кохатися та спілкуватися. Я поки що не зустріла свою людину, однак маю купу цікавих знайомств та статистику від подруг. На кожні дев'ять розчарувань від онлайн-знайомств в Україні припадає одна зворушлива та красива історія кохання», — зізнається Світлана.

Локальний тіндер VS європейський

Більшість жінок, які знайшли за кордоном свою людину, тривалий час були самотніми й не думали, що когось зустрінуть. Як і не планували переїзд за кордон, якби не війна.

Можна узагальнити та виділити болдом те, шо героїні циклу статей онлайн-знайомства найчастіше згадують про свободу бути собою. Люди всюди різні, розповідатимуть вони, однак якщо вивести якісь загальні відмінності, то відчувають більше рівноправ’я, поваги до чужих особистих кордонів, вміння домовлятися про все чіткими словами, а не натяками.

В Європі популярні міжнародні додатки та сайти для знайомств, такі як Tinder, Bumble, OkCupid, а також місцеві платформи, які часто є платними для жінок та чоловіків, сайти знайомств з інтеграцією соціальних мереж, відеочатів.

Люди тут відчувають менше соціального тиску щодо сімейного стану та набагато простіше обговорюють теми стосунків у різних форматах:  бути в парі, жити гостьовим шлюбом, залишатися самотніми та бездітними

Саме це спонукало українок почати шукати собі пару в країні тимчасового перебування. 

На захист українських чоловіків варто сказати, що вони так само страждають від нав’язаних традиційних стереотипів про стосунки у парі та загальноприйнятих стандартів краси. Хоча статистично чоловіків в Україні менше, ніж жінок, дані Census Bureau за 2016 рік (пізнішої статистики, на жаль, ми не знайшли) стверджують, в усіх вікових групах від 18 до 64 років — чоловіків-одинаків в Україні більше, ніж жінок в середньому на 5,9%. Більше 637 тисяч українських чоловіків жодного разу не вступали в офіційний шлюб. Самотніх жінок більше лише у віковій групі 75+ років. 

Німеччина: без стереотипів та з повагою

Стереотип, що німці дуже люблять працювати та буквально живуть на роботі, на практиці виявився не таким вже стереотипом, стверджують співрозмовниці Sestry.eu. На робочому місці вони зосереджені на процесах, у близьке коло пускають людей, які перевірені роками, часто це контакти зі школи, студентських років. Українки кажуть, що на вулицях часто бачать красенів-чоловіків, але от у додатку для знайомств вони не зустрічаються. Частіше там сидять такі ж емігранти, біженці як українки. Вони активно користуються онлайн-додатками для знайомства, оскільки це збільшує потенційне коло партнерок для побачень, одноразових зустрічей та побудови тривалих стосунків. 

— Я маю досвід зустрічей з трьома категоріями чоловіків: українці, африканці, і тепер німці, — розповідає 42-річна Світлана (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), — я жінка плюс-сайз та українські чоловіки часто висловлювали бажання бачити поруч партнерку стандартного розміру.  Навіть якщо я виявляла ініціативу, то вкрай рідко отримувала взаємну симпатію. В Україні зустрічалася з африканцями. У них взагалі не було якихось стереотипних уявлень про зовнішність. Кожен з них міг похвалитися чимось, крім «носіння штанів»: один готував дуже класно, другий був відомим діджеєм. 

Німці, розповідає Світлана, також менше зосереджені на зовнішності партнерки. Німкені досить високого зросту, мають міцну статуру, чимало жінок носять європейський 48-50 розмір одягу

Світлана думає, що німці звикли до такого типажу краси. Тут підтримується різноманіття: на подіумі, на плакатах, серед манекенів в торгівельних центрах є моделі різного розміру, кольору шкіри. Це нормалізує те, що люди можуть бути різними, і всі вони нормальні. Ніхто не очікує від жінки 40+, що вона буде виглядати як підліток. 

— Десятиліттями німці виховувалися в суспільстві, яке акцентувало увагу на антибулінгових та антидискримінаційних кампаніях, — продовжує Світлана, — звісно, кожен має свої уподобання та смаки, але коли суспільство з усіх боків не тисне «стандартами краси та життя», виявляється, що твої персональні смаки можуть відрізнятися від умовно загальноприйнятих. 

Разом з тим, в німецькому суспільстві дуже важливим є рівноправ'я, яке важко сприймається українками. Мова йде не лише про рахунки в кафе навпіл, а й про ініціативу для зустрічей, спілкування, навіть перших дотиків та домовленості про інтимні стосунки. 

Жінки діляться, що з німцями можна безкінечно підтримувати ввічливу розмову, але так і не зустрітися в реальності.

— Перший крок все ж переважно за чоловіками, — говорить Світлана, — однак далі стосунки — це пінг-понг. Він запросив на каву, наступного разу запрошуєш ти. Знаю історії, коли чоловіки запитували, чи можуть вони обійняти жінку, взяти її за руку, покласти руку на талію, поцілувати. Німці — не ті люди, які мають неприборканий «гарячий темперамент. Вони вміють поважати кордони, досить ввічливі, цікавляться особистістю, а не лише тілом. Це дуже імпонує.

Якщо чоловік пише, що він шукає жінку для проведення ночей разом, для спільних подорожей, то саме це він має на увазі. Не варто думати, що його можна так захопити собою, що він завтра подарує тобі каблучку. Переважно, такого не станеться. Наша героїня Світлана поки що у пошуках свого постійного партнера, але, загалом, у побаченнях дефіциту не відчуває. 

За бензин платимо навпіл, але їдемо комфортно та акуратно

Багато жінок, які спілкуються з німцями на сайтах знайомств, кажуть, що їм дуже бракує тут ініціативи з боку чоловіків. Вони виховувалися в іншій культурній парадигмі. Часто це змушує їх сумніватися у власній привабливості. 

39-річна українка Вероніка (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) пояснює цю культурну різницю. Кілька десятиліть тому німкені жили в дуже  патріархальному суспільстві. Від волі чоловіка залежало, чи може жінка вийти з дому, отримувати зарплатню, подорожувати, володіти майном тощо. 

Німкені дуже важко виборювали свої права, тому сьогодні жіноча ініціатива проти будь-якого їхнього згортання. Навпаки, вони хочуть добитися більших прав

Вероніка до повномасштабного вторгнення чотири роки була розлучена, самостійно виховувала двох дітей. Тривалий час намагалася відновити стосунки з коханням юності. Однак чоловік з’являвся та зникав без пояснень та попереджень. Після одного з таких зникнень, вона вирішила зареєструватися в додатку для знайомств на Facebook. 

— Я не розглядала Німеччину для тривалого життя, тож шукала тут когось україно- чи російськомовного. Було одне побачення з нашим хлопцем, але не склалося. Потім була взаємна симпатія з німцем, ми обмінялися контактами у Facebook, зайшла до нього на сторінку, а там перепости текстів з хейтом у бік мігрантів. Одразу пішов в бан. Взагалі, я проти довгого спілкування у додатку. Прошу обмінятися профільними сторінками в соцмережах. Потім була третя зустріч з чоловіком з сусіднього населеного пункту. Тепер ми з ним разом. 

Вперше пара побачилася у кав'ярні. Чоловік спізнився, побачив її за скляною вітриною та хотів піти. Потім розповідав, що вона здалася йому занадто гарною, а себе не гідним її. Він теж розлучений, рік не міг з кимось побудувати стосунки, оскільки за німецькими мірками не є досить успішним, чи заможним. Всі його стосунки з німкенями закінчувалися «френдзоною». 

Після першої зустрічі вони листувалися якийсь час, але на друге побачення чоловік Маргариту не запрошував. Це зробила вона. Він дуже зрадів, привіз термос з кавою і вони пішли гуляти в парк. І так, він просив у неї дозволу взяти її за руку та обійняти. 

Вероніка розповідає, що наразі у них партнерські стосунки. Один раз на побаченні платить  її партнер, інший раз — вона, деякі витрати вони ділять порівну.

— Для мене це нормально, бо я не шукала когось, хто буде мене утримувати,  шукала людину, з якою мені буде комфортно. Мені подобається, що в його родині дуже теплі стосунки між усіма. Навіть розлучені батьки та їхні партнери товаришують, бо мають спільних дітей та онуків. Мій хлопець бере на себе обов'язки приготування вечері, бо я не дуже люблю готувати. Він дає відчуття, що я важлива. Наприклад, перед побаченням ґуґлив, які вони, українські жінки. Боявся, щоб не було міжкультурних конфузів. 

Українка каже, що її партнер — звичайна людина, без великих статків. Коли почалася російсько-українська війна багато займався волонтерством, їздив на кордон, забирав у Німеччину українські родини. Вони мають спільні інтереси та хобі.  Він гарно ставиться до своїх дітей від першого шлюбу, виконує батьківські обов'язки на рівні з колишньою дружиною, потоваришував з дітьми Маргарити.

Взагалі, в Німеччині абсолютно інше ставлення для дітей. Ніхто не засудить жінку, що вона, як часто кажуть в Україні «з причепом»

Якщо чоловік розлучений, але має дітей, це перше, що він вам повідомить. Багато хто навіть в анкету на сайті знайомств фото з дітьми ставить.

Спілкуватися спочатку їм заважав мовний бар'єр, тепер у жінки є мотивація вчити німецьку. Своє майбутнє вона бачить у двох країнах: Україні та Німеччині. Жінка максимально задоволена цими стосунками. Однак часто змушена виправдовуватися перед українськими подругами, чому гроші на бензин за спільну подорож вони з хлопцем ділять навпіл. 

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які можуть допомогти знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. Наступна зупинка — Франція. 

‍

Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?

Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.

‍

Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.

Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.

‍

‍

‍

‍

Яка зустріч була особливо важливою для тебе?

 Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.

Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені.  Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.

Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.

‍

‍

У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?

 Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.

Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість

Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.

‍

Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?

 Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.

Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.

‍

‍

‍

‍Як ти розмовляєш з донькою?

Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.

 Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.

 За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.

Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни

Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно  почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004  році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.

 Не думала виїхати з країни?

Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.

Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.

Ти дуже прив'язана до Львова?

 Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя. 

Якою ти зараз є мамою?

 Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.

До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта

Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.

‍

Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.

Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Українці розповідають:

Марія Бурмака, співачка, продюсерка, Київ-Львів:

— Коли у мене немає світла, то зникає і вода. І тому я — ха-ха-ха — купила абонемент у спортзал, який знаходиться поблизу мого дому (а ціни на річні абонементи зараз просто фантастичні). Спортзал, як і весь молл, працює на генераторах, і для мене важливий не стільки спорт, скільки те, що я щодня у будь-який час можу прийняти душ, помити і висушити волосся. Набридло підлаштовуватися і вставати о 5 ранку, щоб помитися й зробити укладку!

На додачу до залу я купила не дуже потужний фен і не дуже потужні щипчики для випрямлення волосся — на батарейках. Головне, що я чиста, і мої речі теж.

Пральну машинку вдома я завантажую по самі вінця і чекаю на зручний момент у стабілізаційному графіку, щоб увімкнути її на повний цикл. Ну а м'ятим одягом сьогодні нікого не здивуєш, це навіть тренд. Отак і виживаємо.

Анастасія Новицька, економістка, Київ:

— Щоб дізнатися, коли буде відключена електрика, я використовую застосунок «Київ цифровий». Дуже важливо вчасно заряджати потрібні гаджети. У моєму списку це два ноутбуки, повербанки, зарядна станція, акумуляторна лампа, ліхтарик, електронна книжка, смартфон. Коли гаджети заряджені, можна автономно працювати до 8 годин. А якщо відключення триватимуть довше — поїхати в офіс, коворкінг чи до друзів, де на той момент є світло.

Відключення світла навчили мене деяким лайфгакам:

— Раз на добу заливаю гарячу воду в термос, щоб потім не шукати, де нагріти воду і заварити свіжу каву з молоком чи смачний китайський чай;

— У морозилці зберігаю ємності із льодом. Вони підтримують низьку температуру в холодильнику, коли немає світла. Пляшки з льодом кладу на полиці із готовою їжею та продуктами, що швидко псуються;

— Коли заздалегідь знаєш часи «роботи» світла, можна запланувати й зробити безліч хатніх справ: готування, прання, поїздку на ліфті. Остання опція дуже важлива, бо на 10-й поверх складно підніматися з важкими торбами з магазину.

Регіна Гусейнова-Чекурда, юристка:

— Мені пощастило: у мене не видовий офіс на 25 поверсі, а лише на другому, куди можна спокійно піднятися пішки. Застрягнути в ліфті — мій найбільший страх, тому я перестала їздити в гості чи ходити до клієнтів, які живуть вище 5 поверху. Сподіваюсь, вони не ображаються.

У місті Бровари, де я мешкаю, світло відключають надовго і, що особливо неприємно, за непередбачуваним графіком. Найдовше відключення тривало понад 8 годин. Добре, що зараз літо. Адже я живу у приватному секторі, у моєму будинку від електрики працює котел опалення та насос для води. Тож коли відсутня електрика, тепло і вода також відсутні.

Під час минулих блекаутів довелося купити пічку на дровах, так звану «буржуйку», і безперебійник з акумулятором. На щастя, у теплу пору року проблема опалення не стоїть, а перебої з водою вирішуються запасами питної і технічної води. Вода стоїть всюди: у ванній — для вмивання і зливу, на умивальнику — щоб почистити зуби і помити руки, на кухні — для посуду. Аби пережити зиму, вже купила машину дров і планую купити ще один акумулятор.

Валерія N, спеціаліст з поліграфу, Київ:

— З постійними тривогами під час війни я особисто можу розвантажити голову і тіло лише одним способом, і цей спосіб — секс. Постійного партнера зараз у мене немає, тому допомагають гаджети. Нещодавно я замовила онлайн яскравий, блискучий, просто космічний апарат для самозадоволення! Один недолік — не додумалася взяти на батарейках і купила такий, що заряджається через кабель. Хто ж думав, що відключення електрики можуть тривати понад 10 годин на добу?

У результаті ситуація: одного психологічно надважкого дня я знервована і зла, а мій найнадійніший друг і партнер в антистресовій терапії… розряджений! Не витримала, побігла у найближче відділення Нової пошти, де є генератор. Кажу: «Можна тут у вас підзарядитися?» Відповідають: «В принципі, так, але тільки якщо у вас щось термінове». Я зважила всі «за» і «проти» і продемонструвала працівникові пошти предмет з моєї сумочки. І що ви думаєте? Цей коректний мужчина не поставив мені більше жодного запитання. Я підзарядилася одразу за бабусею зі старою «Нокією». Єдине, що довелося 45 хвилин привселюдно тримати вібратор в руці коло гніздечка для підзарядки. Що тут скажеш — після такої пригоди ми з ним дуже зблизилися!

Анна Радіонова, продюсерка, Варшава-Київ:

— У знайомої в Києві дитині всього 6 місяців, вона вже не на грудному молоці, і для подруги важливо регулярно підігрівати дитяче харчування. У моменти, коли виникає ця потреба, а електрики немає, вона бере дитину, сумку і йде на Нову пошту. Коли вона прийшла з цим проханням вперше, співробітники дозволили їй скористатись їхньою мікрохвильовою піччю на кухні та підсобним приміщенням, щоб одразу погодувати дочку замість нести підігріте додому. Працівники сказали, що вона завжди може приходити. Подруга зізналась, що розплакалася тоді від цього прояву підтримки.

Скільки не приходить у відділення — навіть якщо різні співробітники — відповідь завжди в стилі: «Так, звичайно, ви можете скористатись нашою кухнею і залишитись, щоб погодувати дитину, ходімте, ми вам все покажемо і допоможемо». Українці неймовірні, з такими людьми у війну не так страшно.

Ігор М, батько двох дітей, Кременчук:

— У Кременчуці працюють графіки відключень, майже чітко — зазвичай це 2-3 години блекауту. Ми живемо на 9 поверсі, ходимо пішки. Донька і раніше боялася ліфтів, а тепер тим паче. Займаємось фітнесом. Ходимо за продуктами з рюкзаками, так зручніше піднімати сходами. Дома маємо газову плиту, тому проблем з готуванням немає. Але іноді вечеряємо при ліхтариках. Маємо запас батарейок.

Взагалі я помітив, що з початком відключень люди стали більше виходити на вулиці, спілкуватися. Зараз дуже багато людей гуляють парками, сидять на лавочках, проводять час разом. Ми також. Коли світла немає, намагаємось кудись піти. Часто їздимо на дачу, готуємо їжу на вогнищі. Романтика.

Наталія Ряба, віцешеф-редакторка Sestry.eu, Варшава-Київ:

— Відсутність електрики протягом багатьох годин для українців — нова реальність. Тиждень тому я приїхала додому до Києва з Варшави. Потяг прибув близько 23:00. Зустрів чоловік. Ми їхали додому пустими дорогами нічного освітленого ліхтарями Києва. Я милувалася з вікна і якось не думала, що десь у місті, а конкретно у нас вдома, може бути інакше.

Вже у нашому темному під'їзді чоловік засвітив ліхтарик на мобільному і завбачливо попередив: «Ходимо лише пішки, ніякого ліфту, навіть коли в оселях світло. Бо застрягнеш!» Темний коридор — і ось нарешті наші двері. Відчиняємо, а квартира — як з різдвяної діснеївської картинки. Стіни у святкових гірляндах, у кімнатах запалені аромасвічки. Я вмить поринула в атмосферу свята, на душі стало радісно й тепло. Це ж чоловік і син влаштували до мого приїзду таку дивовижну красу!

Наступного дня зустрічаємось з подругою у центрі Києва. Золоті Ворота, Пейзажна Алея, Андріївський узвіз, Поділ. Проводжаємо красивенний захід сонця, на вулицях запалюються вечірні ліхтарі. Мій улюблений бар на Подолі не вміщає усю молодь, частина сидить на сходах, жваво розмовляє і п’є холодне просекко. На мить мені здається, що війни немає. Але приїжджаю на свій район і вертаюся до реальності — всі  будинки стоять у темряві. Тільки на мить стає моторошно, аж тут з-за хмари виходить місяць.

Роблю з десяток фото і вже біля мого будинку розумію, що попри відсутність освітлення на майданчику повно дітей. Дівчата на гойдалках, хлопці на велосипедах, усюди навколо - дитячий сміх. Яскравий місяць освітлює своїм сяйвом майданчик і українських дітей, які, попри вмовляння батьків, не хочуть йти додому, бо ж тільки десята вечора і канікули. І байдуже, що немає світла. Літо — для ігор і щастя.

Романенко Марина, природозахисниця, Миколаїв:

— Весь час прислухаєшся до ритму: повітряна тривога/відбій повітряної тривоги. У Миколаєві цей ритм шалений через близьке розташування до лінії фронту.  Тепер ще й відключення світла додались. Добре, хоч літо — якось морально легше через впевненість, що діти не залишаться голодними чи змерзнуть. АТ «Миколаївобленерго» оперативно інформує нас про години відключень. Вечірні години без світла — привід поспілкуватися з дітьми, особливо, коли не встигли зарядити гаджети. Ми часто використовуємо цей час, щоб прогулятися. Нехай темно — зате разом!

Наталія Жуковська, журналістка Sestry.eu, Жешув-Київ:

— Мої батьки проживають у невеличкому селищі Драбів, що на Черкащині — за 170 км від Києва та 400 від лінії фронту на Харківщині. Люди там прокидаються зазвичай вдосвіта. Встають разом із сонцем, аби зрання нагодувати худобу та, поки не спекотно, попрацювати на городах. Світло у селищі почали вимикати синхронно з іншими областями. Мама каже, що, звісно, незручності були, але то на початку. Тепер звиклися і вчаться планувати свій час.

Відсутність електрики найпомітніша увечері. Замість звичного перегляду телевізору — живе спілкування. Замість моніторингу новин — чаювання при свічках на кухні. І так щодня з 20.00. Неочікувано відсутність світла дала моїм батькам можливість більше бути одне з одним.

Обом батькам я передала з Польщі якісні павербанки. Зарядити їх часу цілком вистачає протягом дня, коли є світло. Разом з тим дзвоню ввечері мамі, а потім і татові — телефони вимкнені. Наступного дня запитую, кажуть — розрядилися. А чому не зарядили? Забули. Батьки зізнаються, що раптом наче повернулися на десятки років назад, у часи перших побачень, коли існували лише вони вдвох. Мама каже: я знову почала чути тата. Тато не приховує: він вже й забув, яка його дружина чудова співрозмовниця. Навіщо телефон, коли найближча людина — поруч?

Від редакції: Українці переживуть відключення електроенергії і злочинну російську неспровоковану війну проти нашої держави. Україна буде частиною ЄС — за кожного з нас і за тих, кого з нами більше немає. Світло переможе темряву!

Червень був насичений надзвичайно важливими для України подіями. Саміт миру у швейцарському Бургенштоці, саміт G7, вибори до Європейського парламенту, обрання нового голови НАТО, збереження Урсулою фон дер Ляєн посади президента Єврокомісії, підписання 10-річної угоди про безпеку зі США, яка провіщає прийняття України до НАТО.... і найголовніше: початок переговорів про вступ України до ЄС! На тлі великої політики повсякденне життя українців і українок у червні було зосереджене навколо спортивного ажіотажу на Євро-2024, смерті Ірини та відключень електроенергії, спричинених російським пошкодженням української енергетичної інфраструктури.

Діти граються в зруйнованих внаслідок обстрілу житлових будинках у Костянтинівці на сході Донецької області, 22 червня 2024 року.

‍

Президентка Швейцарії Віола Амхерд дивиться на президента України Володимира Зеленського під час фотосесії учасників Cаміту миру на розкішному курорті Бургеншток поблизу Люцерна, 15 червня 2024 року. Світові лідери зустрілися у Швейцарії, щоб розробити мирний процес для України після російського вторгнення в країну в 2022 році.

‍

17 червня фотографи Костянтин і Влада Ліберови опублікували у своєму Instagram фотографії звільнених з російського полону українських бранців. «Це були наші найскладніші фотографії за останні півроку. Ми відправили їх на Мирний саміт у Швейцарії, щоб використати під час переговорів щодо звільнення решти полонених», — розповіли журналістам фотографи. Деякі з бранців втратили в полоні до 40-50 кг і зараз відновлюються в реабілітаційних таборах, де з ними також працюють професійні психологи.

«Це вже було сказано багато разів, але ми повторюємо це знову. ХХІ століття, центр Європи, епоха новітніх технологій та штучного інтелекту. І саме тут зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової війни. Ці фотографії — тому доказ», — Костянтин і Влада Ліберови.

‍

Співробітники Океанаріуму у Валенсії годують одну з двох білух, Пломбіра і Міранду, з дельфінарію НЕМО в Харкові, Україна, 19 червня 2024 року. Дві білухи були евакуйовані з харківського акваріума до Іспанії в межах операції з високим ступенем ризику за участю наземних і повітряних сил.

‍

Учасники церемонії прощання з Іриною «Чекою» Цибух у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, 2 червня 2024 року. Ірина «Чека» Цибух, 25-річна бойова медсестра медичного батальйону «Госпітальєри», українська активістка та журналістка Громадського телебачення «Суспільне», загинула 29 травня під час евакуації поранених на північ Харківщини. У листопаді 2023 року Президент України нагородив її орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а в березні 2024 року вона стала лауреаткою премії «Українська правда-100. Сила жінок». Після прощання в Києві Ірина Цибух буде похована у Львові, звідки вона родом.

‍

Президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко позує на тлі інсталяції з пошкоджених сидінь у кольорах України, привезених з Харкова до Мюнхена, Німеччина, 17 червня 2024 року, де триває чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2024. Інсталяція присвячена спортивним об'єктам, які зазнали бомбардувань під час російсько-української війни. Харків був одним із міст, що приймали чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2012, і до змагань було збудовано стадіон «Сонячний», який згодом слугував тренувальною базою для української національної збірної з футболу. Він був зруйнований російськими обстрілами у травні 2022 року.

‍

Вуличний музикант грає на піаніно під час часткового відключення електроенергії в Києві, 6 червня 2024 року. Через російські атаки на енергетичну інфраструктуру Україна зіткнулася з серйозним дефіцитом електроенергії, під час якого частина столиці та кілька областей занурилися в темряву.

‍

Українки стрибають через багаття під час традиційного святкування Купальської ночі біля столиці України Києва, 23 червня 2024 року. Це свято досі відзначається в Україні, і багато людей вірять, що стрибки через багаття очистять їх від злих духів.

‍

Українські військові та активісти ЛГБТ-спільноти під час «КиївПрайд 2024» у Києві, 16 червня 2024 року.

‍

П'ятирічна донька Аня та Катя, дружина Владислава Корнійчука, українського військовослужбовця, який загинув у бою, сумують біля його могили на Личаківському кладовищі у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни у Львові, 22 червня 2024 року.

‍

Президент України Володимир Зеленський, Президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн та Президент Європейської Ради Шарль Мішель під час церемонії підписання Угоди про безпеку між Україною та Європейським Союзом під час саміту Європейської Ради у штаб-квартирі ЄС у Брюсселі, 27 червня 2024 року.

Сьогодні ми настільки часто говоримо про поділ життя на до і після 24 лютого 2022 року, що це може видаватись заяложеною істиною. Беззаперечно, назавжди знаковим залишиться і 21 листопада, коли починались Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го. Війна на сході України спалахнула в квітні 2014 року. За цей час ми втратили і здобули нереально багато. Кожен має і свої власні болючі, викарбувані в пам’яті дати. Без перебільшення для багатьох таким є 29 червня 2016 року, коли від кулі снайпера загинув оперний співак Василь Сліпак. Він народився у Львові, майже 20 років прожив у Парижі, звідки поїхав на війну, щоби повернутись у рідне місто Міфом. Таким був його позивний. Тисячі людей прийшли тоді на похорон.

Василь Сліпак завжди був міфом у музично-театральному середовищі Львова. Про першовиконання ним камерної кантати Олександра Козаренка для контртенора та інструментального ансамблю «П'єро мертвопетлює», прем'єра якої відбулася у 1994 році, кружляли легенди

Світлої пам’яті маестро Козаренко все життя захоплено розповідав про цей унікальний голос, щиро переживав та вболівав за Василя. У фіналі документального фільму «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія композитор Олександр Козаренко говорить, що вбачає фатум в однойменному позивному, вибраному завдяки улюбленій партії співака — Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Два Леоніда зі схожими прізвищами: Кантер і Канфер зняли документальні фільми про Василя Сліпака, які можна переглянути в мережі та подивитись на історію його життєвого шляху та вибору з перспективи часу. У стрічці «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» Леоніда Канфера оперний співак у військовому камуфляжі говорить з оптимізмом про долі наступних поколінь, а режисер підсумовує:

«Можливо завдяки таким романтикам в України сьогодні є шанс на європейське майбутнє»

Батько Ярослав Сліпак просить присвятити фільм усім добровольцям, які загинули за Україну. Це був 2017-ий рік. Передивляюсь сьогодні, кілька днів після початку переговорів про вступ України в ЄС. Не злічити нових поховань воїнів на Личаківському цвинтарі у Львові. Немає з нами вже двох режисерів Леонідів і тата Василя.

Рік тому в річницю загибелі Василя Сліпака на своїй Facebook сторінці такі слова написала мама загиблого на війні 19 червня 2022 року Артемія Димида, іконописиця Іванка Крип'якевич-Димид: «Василь… Голос, який неможливо забути. Хлопчик-дударик. Ангельський спів, який почув Козаренко в коридорах конси і зрозумів, для кого писав свою музику. Чоловік, якого я ніколи не зустріла, але в Паризькій Опері 2 роки тому при вході розплакалася, бо там був дух Василя. Торреадор, з якого починається мій ранок. Міф, просто Василь, зірка.»

Я теж зі Львова і не раз чула про кантату Олександра Козаренка «П'єро мертвопетлює» на вірші поета доби Розстріляного відродження, футуриста Михайля Семенка, та голос Василя. А, що я би хотіла розповісти тим, хто знає менше або зовсім нічого?

Дозволю припустити, що важливу роль у формуванні особистості та вплив на життєвий вибір мало рідне місто та Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»

Тут виріс світової слави оперний співак, який за 19 років життя у Франції не змінив українського громадянства і віддав своє життя за свободу та краще майбутнє для нових поколінь.

«Дударик», як говорить у своєму фільмі Леонід Канфер, — це українська матриця. 9-річного Василя в 1983 році привів туди старший брат Орест. Микола Кацал (1940-2016) — засновник та довголітнійній керівник хору, зумів створити таке середовище, що всі батьки Львова хотіли, щоб їхні сини співали саме у нього, і сумували, якщо мали доньок.

Та не всім був дарований такий голос, як Василю Сліпаку, звуковий обсяг якого дозволяв виконувати і баритонові партії, і високі сопранові

Він 10 років співав у «Дударику», де став солістом і виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: Національній опері України імені Тараса Шевченка, Карнегі-Хол, Соборі Паризької Богоматері, Варшавській філармонії... Микола Кацал дорожив голосом свого вихованця, опікувався ним і допомагав Василю вступити у Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка, що відбулося не відразу і причиною був саме той унікальний голос, який повважали неформатним.

Дмитро Кацал — з 2005 року директор-художній керівник і головний диригент Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» із колективом-супутником хором хлопчиків, так згадує друга для Sestry: 

«Василь. Міф, Сліпак, товариш дитинства і юності, харизмат, кантор-тенор, бас, зірка, доброволець, Герой України, і пустка його відсутності. Його було надзвичайно багато, де б він не з’являвся, чи фонтануючим веселуном-«розбишакою» між друзями, чи могутнім титаном сили і краси неперевершеного таланту у ролях в театрах. Є такі люди, трапляються зрідка, такі собі інтелігентні торнадо. У кожному з нас він залишив куточок в серці, що тепер порожній. Україні він реабілітував добровольчий рух, став сильним «інформприводом» щоб deep state замислився, хоч і ненадовго про мораль і справедливість, війну і життя as usual, а водночас світові навіть не дав можливостей у себе закохатися. 

Це втрата рівня Каллас чи Паваротті. Божевільно несправедлива. Сьогодні гідних Василя вже десятки, сотні! Не знаю чи вдасться мені примиритися із цією реальністю. Пошукайте його записи в інтернеті, подаруйте собі хвилинку естетичної насолоди

Дорожіть та оберігайте свої «діаманти». Навіть силоміць, якщо буде необхідно, не дозволяйте їм щезнути».

Вже у студентські роки Василь Сліпак багато гастролював та здобув Гран-прі та Приз глядацьких симпатій у відомому музичному конкурсі в Клермон-Феррані у Франції. Це стало стартом його успішної кар'єри за кордоном. У 1997 році він став артистом Паризької національної опери. 

Подруга Василя Співака, оперна співачка Ґоша Ковалінська зізнається, що їй нелегко писати ці рядки, а я читаю і усміхаюсь зі сльозами на очах:

«Передусім я пам'ятаю його сміх, низький дзвінкий голос, сповнений радості, поставу великого чудового хлопця, який завжди стискав мене в обіймах і кричав: «Сестро, сестро, де вареники?!», а я відповідала: «В магазині» (ха-ха-ха).

Пам'ятаю свій день народження, коли він приніс мені великий букет троянд (мав не бути в Парижі) і ми «робили» просекко на кухні в сифоні з газованої води. Сміх і калюжа білого вина на підлозі, коли у нас явно не вийшло. Ну що ж, ми хотіли аперольки. 

Але з тим самим днем мені найбільше асоціюється ніч. Це була жахлива ніч перед тим, як я дізналася, що Василя більше немає з нами, тому що я прокинулася близько 5:00 з нудотою, паморочилося в голові, не могла заснути, все боліло і чомусь мені було дуже погано. 

Коли я встала через деякий час, а у мене була репетиція вранці, і я саме була в Польщі, то дійсно вже знала, що щось не так. А потім я отримала повідомлення

Можливо, це кармічний зв'язок, який був у нас із Василем, дуже дивне відчуття. Але я завжди відчувала, що знала його раніше. 

У мене була така ж ніч у лютому два роки тому, коли я прокинулась і отримала повідомлення, що російські війська відкрито увійшли в Україну. 

Це сумний день, але я знаю, що ми ще зустрінемося. У споріднених душ так заведено.»

Друзі та близькі згадують Василя як людину-свято. Експромти, жарти, смачна їжа, розмови про все на світі до світанку — це все він. Був наче створений з музики. Тому так виразно бачили як вона відходила на другий план, коли організовував мітинги під час Революції гідності, збирав кошти на потреби військових, волонтерив, почав їздити на фронт. Кажуть, що пробували зупиняти та були безсилі. 

А з того місця, на яке Василь Сліпак проміняв Париж, його пам’ятає Валерія «Лєра» Бурлакова, ветеранка (підготувала Ольга Гембік), та ділиться цими цінними спогадами з нами:

 «Коли Міф мені вперше написав, я трішечки знала про нього від спільних знайомих, знала, що є такий собі оперний співак у Парижі, який хотів би воювати за Україну теж. Я це сприйняла максимально скептично: оперний співак, у Парижі, хоче на фронт. Таке поєднання — і максимально неспоріднений фах. І він ніби як хоче воювати, але сидить десь у Парижі і лише говорить про це.

Ну і от наскільки я скептично до цього поставилася до особистого знайомства — настільки насправді не вартим скептицизму був Міф. Максимально щира, відкрита, готова на жертви людина

Якби це було не життя, а кіно, то я б показала, як мені спочатку пишуть, що є такий оперний співак у столиці Франції, який хотів би воювати. А потім показала б, як ми сидимо брудні, вкриті товстим шаром пилюки, на сходинках сільського магазину у Луганському, їмо біляші, які вочевидь не варто б купувати у таку спеку, і запиваємо їх кефіром. І це таке щастя, такий смачний обід, поки ми вибралися з позицій на годинку, щоб зустріти покійну Іру Цибух, яка тоді нам привезла якісь корисні штуки. Мабуть, корисні штуки формату «кава й ковбаска», бо часто тоді волонтерська допомога була саме такою, страшно згадувати.

Коли Міф загинув, я казала Кантеру (якого теж немає, блядь, нікого немає), що різниця між загибеллю умовного простого пересічного хлопця і Міфа лише у тому, що загибель Міфа на війні змусить або мала б змусити когось замислитися. Про те, як і чому він опинився на Донбасі.

Про те, якою була його мотивація, і чи немає у тебе самого таких самих мотивів, замість розмов про те, що «піду, коли Верховна рада піде»

Ну і ми бачимо, що вже більше людей щось зрозуміли незбагненне для них у 2014-му (тому що і тоді бракувало людей критично, але війну взагалі ніхто не бачив), але не всі. І зараз той шматок землі, за який загинув Міф — не наш. Але відмовитися від того шматка і від права за нього боротися у перспективі на якихось перемовинах — це відмовитися від тих хлопців, які за той шматок випаленої землі загинули. Засвідчити, що все це робилося марно, — можна було Міфа одразу в Харкові на блокпосту поставити, і нехай би там стояв досі».

‍

<frame>Александра Гіршфельд — польська філософиня, мисткиня. У своїх проєктах зосереджується на аналізі та формуванні суспільної свідомості. Авторка і режисерка 100-серійного документального циклу інтерв’ю з жінками-лідерками майбутнього під назвою «Ентузіастки» («Entuzjastki»). Проєкт був створений до 100-річчя отримання польськими жінками виборчих прав і транслювався на CANAL+. Авторка, продюсерка і режисерка першого Всесвітнього жіночого саміту (World Women Sammit), організованого Pocket Project Foundation. Ініціаторка однієї з перших новинних платформ на польському ринку, де реалізує «журналістику рішень» — висвітлює проблеми сучасного світу з точки зору шляхів їх вирішення.<frame>

Хто ти?

— Ентузіазм — дуже красиве слово, про енергію, яка мотивує. Хто такі «Ентузіастки»? Що мотивувало вас створити цей проєкт?

— Мій інструмент — мистецтво, але побудова соціальної свідомості завжди була тією сферою, яка мене цікавила найбільше. Коли з 2015 року до влади у Польщі прийшов уряд правих поглядів, у певний момент ситуація в країні стала неприємною: з’явились питання і політичного характеру, і щодо судової системи, і щодо прав жінок... Складалось враження, ніби хтось краде у нас демократію. Що те, що нам вдалось такими зусиллями здобути, викидають у сміття. 

Ідея «Ентузіасток» виникла з відчаю. Я саме втратила роботу. Відчула, що якщо сама собі не «увімкну світло», то так само, як і всі, почну божеволіти. Не мала на реалізацію ані копійки. Але вирішила ризикнути — і отримала грант від посольства США. Цей американський підхід «Yes, you can do it!» дуже мені допоміг. Я подумала: якщо світ відчиняє двері й все складається — я повинна це зробити.

Так з’явились 100 коротких інтерв’ю з жінками з усієї Польщі, які своєю діяльністю впливають на соціальну ситуацію в країні. Серед них — і особистості з перших шпальт медіа, і маловідомі широкому загалу люди. З різних сфер: права людини, права жінок, зоозахист, охорона навколишнього середовища тощо. Були й бізнесвумен, педагоги, лікарки — це підтверджувало факт, що активізмом можна займатися незалежно від професії. Я не хотіла, щоб це було щось вибране мною у довільній формі, тож ми сформували експертне журі з лідерів думок, журналістів. І отримали від них сто кандидатур за визначеними критеріями.

— Коли я передивлялась розмови з цими жінками, помітила, що кожній з них ставили однаковий перелік запитаннь, який починався з ключового — «хто ти?»

— «Хто ти?» — одне з фундаментальних запитань, на яке кожна людина мусить відповісти сама собі. Мені було важливо, щоб у героїнь був час для роздумів про свою роль в цьому світі. Усвідомлення своєї сутності. 

Було цікаво, чи знайдемо ми спільний знаменник з цими 100 людьми. І завдяки такому «соціологічному опитуванню» виявилось, що кожна з жінок в якийсь момент свого життя зіткнулася з труднощами — мусила боротися за свої права чи за своє виживання. Пошук виходу із складної ситуації зазвичай тривав не один рік, але завдяки цьому вони й обрали соціальний напрямок. Щоб ділитись своїм досвідом, аби інші не мусили проходити той самий шлях, витрачати 10 років на те, що можна пройти за місяць. 

Це дивовижно. І дуже шляхетно.

— Вважаєте себе ентузіасткою?

— Частково. Цей проєкт став для мене дуже особистим, я шукала в цих жінках себе, і спілкування з ними мало сильний терапевтичний ефект. «Ентузіастки» також стали поштовхом до мого наступного проєкту. 

— World Women Sammit (Всесвітній Жіночий Саміт) теж народився в умовах кризи?

— Так. Пандемія, війна, особиста криза… Я обдумувала шляхи продовження проєкту «Ентузіастки» у міжнародному масштабі, але абсолютно вигоріла і не здатна була нічого створити. Тоді вирішила призупинити зовнішню роботу і зайнятись внутрішньою. До рук потрапила книжка «Healing collective trauma» Томаса Хюбла [Thomas Hübl — австрійський педагог і письменник, займається дослідженням та лікуванням колективної травми, — Ред.], яка дуже вплинула на мене. Шукала інформацію про автора в інтернеті й виявилось, що невдовзі в Німеччині мав відбутись його тренінг. 

Поїхала. Познайомилась з Томасом особисто. Розповіла про «Ентузіасток», а він мені — про фундацію Pocket Project, яку заснував. На той час вона займалась темою лідерства серед жінок у сфері терапії колективних травм (collective trauma healing). Хотіла, щоб вони стали партнером «Ентузіасток», однак отримала пропозицію, від якої не змогла відмовитись: створити для них окремий проєкт. 

У World Women Sammit (WWS) ми зосередились на трьох тематичних напрямках: розбудова миру, протидія поляризації світу (зокрема — розбудова діалогу), а також лікування колективної травми. І в цих сферах ми шукали людей, які мають практичний досвід і можуть ним поділитись. Серед інших, маємо фахівців з регіонів, де тривають збройні конфлікти. Всього нам вдалось залучити 28 спікерок і спікерів.

— Тобто на жіночому саміті все ж присутні чоловіки?

— Жіноча енергія є опорною, але чоловіки також є. Серед наших спікерів — Thomas Hübl, а також Sami Awad — палестинський активіст, борець за мир, засновник Holy Land Trust. Він підкреслює, що мир на світі досягається духовною працею кожної окремої людини. Якщо всередині нас війна, то війна буде і навколо. Дзеркальний ефект. З одного боку, в його ідеї немає нічого нового, але все ж — світу не вистачає хороших лідерів. 

На мою думку, нинішнім лідерам бракує енергії, яка традиційно асоціюється з жіночою.

— ​​Коли ви говорите про жіночу енергію, що саме маєте на увазі?

— Кожен з нас — не залежно від статі — має в собі як чоловічу, так і жіночу енергії. І позитивну, і негативну. Сучасний світ побудований таким чином, що бути в агресивних чоловічих нам… безпечніше. Щоб вижити — навіть жінки часто переймають чоловічу модель поведінки. Чого зараз бракує світу для балансу — це тієї енергії, яка пов’язана з любов’ю, емпатією, турботою, інтуїцією. Це також про те, як мислити цілісно, а не окремими елементами. Про транспарентність, співпрацю, комунікацію, вміння слухати. 

Жінки здатні нестандартно розв’язувати проблеми. Коли в системі криза — в уряді або фірмі, — на керівні посади назначають жінку, аби вона врятувала ситуацію

Хорошим прикладом такого рішення є, наприклад, Нова Зеландія і лідерство Джасінди Ардерн.  

Майбутнє (не) за матріархатом

— Для проведення першого WWS ви обрали онлайн-формат. Як усе відбулось? Хто ці жінки, що здатні змінити світ і хто з них справив найбільше враження?

— Саміт тривав 5 днів на платформі Pocket Project, яка, власне, спеціалізується в проведенні онлайн-заходів. Участь в прямих ефірах взяло близько 3 000 осіб. Тоді можна було приєднатись безкоштовною, а зараз увесь пакет виступів є можливість придбати на сайті. 

Серед спікерок маємо, наприклад, Pat McCabe — жінку, яка мене зачарувала. Вона — корінна американка, старійшина з племені навахо. Активістка, художниця, письменниця. У своїх практиках спирається на індіанські науки про життя. На її переконання, перше і основне право, якого ми повинні дотримуватися – це закон Матері Землі, який мусить бути в кожній Конституції. Це — фундамент, а решта — похідні від нього.

Дивовижна жінка Feride Rushiti з Косова. Особливо рекомендую послухати її інтерв'ю. У 1999, коли завершилась громадянська війна в Косово після розпаду Югославії, вона — тоді ще молода лікарка, — стала засновницею Косовського реабілітаційного центру для жертв катувань, який функціонує дотепер. Ніхто її цьому не вчив, вона діяла керуючись інтуїцією. Протягом багатьох років допомагала жертвам, не розголошуючи цього, адже в Косові того часу дівчині було соромно зізнатись, що вона стала жертвою насильства, це була ганьба для всієї родини. Feride Rushiti доклала неймовірних зусиль, аби про це почали говорити вголос. Створила комплексні програми реабілітації, що включають медичне лікування, психологічну підтримку та юридичну допомогу, і це значно вплинуло на реінтеграцію жертв війни в суспільство.

Звісно, не можна пропустити розмову з Олександрою Матвійчук, відомою українською правозахисницею. Центр громадянських свобод, який очолює Матвійчук, у 2022-му році отримав Нобелівську премію миру, зокрема, за збір свідчень жертв воєнних злочинів РФ. Їхня робота зосереджена на використанні сучасних технологій для відстеження та документування порушень прав людини. Вражає, як Олександрі вдається зберігати внутрішню м'якість і тонку чутливість навіть перед обличчям найжахливіших людських трагедій.

Цікава розмова була з Kelsey Blackwell, експерткою з роботи із тілом, чий підхід фокусується на використанні тілесних практик для зцілення та деколонізації, особливо для кольорових жінок. Раджу також почитати її книгу на цю тему.

Корисним для майбутніх мам буде інтерв'ю з Ibu Robin Lim, високоповажною акушеркою, відомою своїм системним підходом до здоров'я матері та дитини. Робін працює на Балі, заснувала клініку Bumi Sehat, де пропагує природні пологи та практики, що підтримують фізичне та емоційне здоров'я жінок.

З польських жінок у саміті взяла участь Paulina Bownik. Лікарка, яка працювала на польсько-білоруському кордоні й допомагала тим, хто пережив найстрашніші речі. Все це дуже вплинуло на неї, її емоційний стан. Її приклад також свідчить про те, що ми не можемо перекласти важливі теми на плечі окремих осіб. Проблема на нашому кордоні з Білоруссю досі не вирішена й потребує системних дій. 

Окремий блок саміту присвячений медитаціям. Nitya Patrycja Pruchnik — полька, яка презентує рух non-duality. Одна з лідерок, які займаються духовними трансформаціями. 

Але найбільше мені запам'ятався вечір, коли ми спілкувалися з представниками Parents Circle – Families Forum (PCFF). Ця організація об'єднує палестинські та ізраїльські сім'ї, які втратили близьких, перетворюючи їхній спільний біль на потужну силу для досягнення миру. Від розповідей Robi Damelin та Laila Alsheikh мурашки бігають по спині. Це жінки, які втратили своїх дітей у збройному конфлікті і які закликають до миру через глибоке усвідомлення процесів.

Я переконана: якби такі люди стояли на позиціях світового управління, не було б жодних воєн. Це те, чого ми повинні прагнути — мати лідерів, які говорять і діють з місця внутрішньої правди, а не з політичного порядку денного.

Ми потрібні одне одному

‍— Вважаєте, майбутнє за матріархатом? У чому проблема «чоловічого» світу і патріархального суспільства?

— Чоловіча енергія має позитивні сторони: сміливість, рішучість, прагнення захистити і здатність ризикувати. Однак патріархальне суспільство — це нерідко агресія, конкуренція, контроль та ієрархія. І все це відбивається на всіх аспектах соціального, політичного та економічного життя. 

Майбутнє не за матріархатом, а за збалансованим суспільством. В якому агресія врівноважується співчуттям, контроль — довірою, а конкуренція — співпрацею

Чоловічі мужність і рішучість можуть гармонійно співіснувати з жіночими інтуїцією та емпатією. Ми потрібні одне одному. 

Одного разу, досліджуючи сексуальність у Польщі, я знайшла цікавий момент у світовій історії. У Ліберії під час тривалої громадянської війни активістка Лейма Гбові об'єднала християнок і мусульманок у міжконфесійний рух Women of Liberia Mass Action for Peace (Масова акція жінок Ліберії за мир). Їм вдалось зупинити кривавий конфлікт, що тривав 14 років, дуже незвичним методом: вони влаштували сексуальні страйки. Тобто відмовились від інтиму з чоловіками, допоки ті не дійдуть між собою згоди.

Як бачимо, жіноча винахідливість у боротьбі за мир не має меж. Сама Гбові разом з президенткою Еллен Джонсон-Серліф, були удостоєні Нобелівської премії миру в 2011 році.

— Як події в Україні вплинули на вашу творчість? У чому бачите роль України та Польщі в розбудові сучасного миру?

— Зараз важко займатись творчістю, коли події в геополітиці стають дедалі гарячішими. Ми не знаємо, коли закінчиться війна в Україні — а з того, що я звідусіль чую, закінчиться вона не скоро. І невідомо, який вплив це матиме на інші країни.

Ми всі вже дуже травмовані на багатьох рівнях. Не лише на особистому, але також на культурному, національному, інформаційному. Ми маємо трансгенераційну (міжпоколінну) травму. Наприклад, якщо твоя прабабуся пережила зґвалтування – воно вплине й на тебе. Різні наукові дослідження підтверджують цей взаємозв’язок. 

Польща й Україна знаходяться на межі західного і східного світів.

Раніше Захід нас вчив, як правильно жити. Тепер ми мусимо змінити правила гри. Не можна дивитись на світ крізь одну лінзу — потрібно навчитись взаємообміну. Роль наших двох країн в цьому процесі — ділитись знаннями і досвідом, іншою перспективою

Це також місія й інших, далеких від Європи країн — Південної Америки, Індії, Китаю, країн Африки. 

Людям потрібні рішення. Але важко створити надію на те, що ми можемо влаштувати цей світ по-іншому, якщо в публічному просторі немає хороших прикладів для наслідування. Я хочу показати такі приклади лідерів та лідерок, які не здавались в умовах кризи і досягли високих результатів.

Наратив формує реальність. Які наративи ми будемо поширювати у світі — так люди і будуть мислити

— Зараз багато говорять про так звану нову еру, в чому вона полягає?

— Є відчуття, що настає час, коли ми починаємо розуміти, що справжня сила полягає не в індивідуальних досягненнях, а в умінні об'єднувати зусилля і працювати разом задля спільної мети. 

Однак ця нова ера буде успішною лише тоді, коли кожен з нас виконає необхідну роботу на внутрішньому рівні. Справжнє лідерство починається з побудови миру всередині себе. У тиші власного серця, у просторі медитації та роздумів ми знаходимо силу і усвідомлення, необхідні для того, щоб діяти на благо інших.

Вірю, що саме в такій колективній силі криється надія на краще завтра.

Фотографії з приватного архіву

Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).

Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні  відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.

Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.   

Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання. 

Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим. 

Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?» 

А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.

Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося. 

В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі

Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове. 

Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.

Драматургія та сором жити своє життя

Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.

У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.

Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним

Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.

Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки. 

Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.

 В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.

Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх

Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.

Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.

Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя

Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції. 

Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.

В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу

Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.

Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.

Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є

Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.

Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.

Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую

‍Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».