Анна Лиско

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочали цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

У вашій школі навчаються учні з України. Скільки їх?‍

У нас 60 учнів, це зовсім небагато, в регіоні є школи, де навчається, наприклад, 90. Ця статистика нестабільна, вона весь час коливається. Наприклад, до вчорашнього дня у мене було 58 учнів, сьогодні знову 60, тому що двоє, яких батьки виписали 13 травня, повернулися до школи. Вони хотіли поїхати в Україну за сімейними обставинами, але не вийшло, вони повернулися, і нам довелося прийняти їх назад до школи.

Ще двоє учнів виїхали в Україну восени, вони не повернулися до школи, тому ми вважаємо, що жити там, де вони зараз, досить безпечно. Якщо тільки вони зараз не в іншому місті, тому що українські сім'ї також переїжджають по Польщі, як правило, в пошуках більш високооплачуваної роботи. 

Сьогодні українські діти не мусять ходити до польських шкіл, вони можуть навчатися вдома, онлайн. З нового навчального року це має змінитись. Чи є це правильним рішенням?

Чи це хороше рішення? Воно і добре, і погане. Діти, які навчаються лише онлайн в українських школах, вже кілька років не мають реального контакту зі своїми однолітками, тому що перед цим була пандемія й дистанційне навчання. Вони ізольовані, контактують лише з братами і сестрами, якщо мають, та з батьками, а найчастіше лише з матерями, бо саме вони переважно приїхали сюди. Повинні ходити до польської стаціонарної школи з багатьох причин, і, безумовно, для їхнього соціального розвитку.

Однак це буде величезним викликом. Ми маємо проєкт розкладу з кінця квітня, і я роблю все можливе, щоб діти не вчилися у нас у дві зміни, як це відбувається цього навчального року. Тим часом, я навіть не уявляю, скільки додаткових учнів мені доведеться взяти, якщо постанова набуде чинності.

За приблизними підрахунками, у Польщі може бути близько 60 000 учнів з України, які не навчаються в наших школах на денній формі

Моя школа приймає учнів з трьох великих житлових масивів, де проживає багато українських сімей. 

Наші можливості обмежені кількістю вчителів, місткістю класів, кількістю місць у їдальні або прибиральниць, які у нас працюють. Я не можу, наприклад, попросити про допомогу і оголосити збірку парт і стільців, у мене повинні бути сертифіковані меблі, адаптовані до віку і зросту дитини. 

Інше питання — психічний стан цих дітей. Напевно, хоча б деяким з них знадобиться підтримка психолога або педагога. Їм буде дуже важко раптово, після років ізоляції, зорієнтуватися у великій школі, як наша. З вересня у нас, ймовірно, буде психологиня з України, їй вдалося домогтися визнання всіх своїх дипломів, а поки що вона береться за різні роботи, щоб оплачувати рахунки. Я дуже рада цьому. Однак, мовний бар'єр є великою перешкодою для отримання дитиною допомоги.

Що пішло не так? Може, треба було одразу змусити українських батьків віддавати дітей до польських шкіл?

На початку ніхто не знав, скільки триватиме війна. Ніхто не очікував, що вона триватиме два роки, і досі не видно її кінця. Я бачу, що все ще є багато сімей, які живуть з переконанням, що вони тут тимчасово, що скоро повернуться до своєї країни, або поїдуть далі, на Захід. Це, безумовно, одна з причин, чому діти не ходять до польських шкіл. 

Системи освіти, польська та українська, відрізняються, і дітей, які навчаються, наприклад, у сьомому класі середньої школи в Україні, ми приймаємо до шостого класу. Деякі батьки не хотіли, щоб їхні діти втрачали рік, тому обрали лише онлайн-навчання в українській школі. Ще одна причина — мовний бар'єр.

Це справді причина не віддавати дитину до польської школи?

Уявіть, що ви приїжджаєте в країну, мови якої не знаєте. Ви дитина, ви приходите до школи, і ви не розумієте жодного слова з того, що вам говорять вчителі. І вам доводиться з'ясовувати, де знаходяться роздягальні, де різні класи, чи потрібно перевзуватися, куди йти на обід. Такі організаційні речі створюють багато проблем, не кажучи вже про навчання. Наприклад, діти, які опинилися в старших класах, мусили починати вивчати історію Польщі, яку вони раніше зовсім не знали. Для них це все було дуже складно.

На початку ми не отримували жодної підтримки. Ми користувалися перекладачами на мобільних телефонах і допомагали собі залишками російської мови, яку дехто з нас ще вчив у школі.

Коли почалася війна, я викладала в гімназії, вчителі організовували уроки польської мови, не беручи за це ніякої оплати, і паралельно організовували збір одягу та хімічних засобів, тому що були люди, які приїхали в Польщу стоячи, у них були тільки документи зі собою. Я пам'ятаю історію, яку мені розповідала директорка однієї зі шкіл у Бєльську, що вона приймала дітей, які мали лише по одній парі трусів.

Звіти неурядових організацій, серед іншого, показують, що деякі українські школярі стикалися з насильством у школі, чи то з боку однолітків, чи то з боку вчителів.

Різні проблеми, безумовно, трапляються, але я б не сказала, що це поширене явище. Звичайно, буває, що, наприклад, польські діти не хочуть грати у футбол з українськими, але те саме стосується польсько-польських чи українсько-українських відносин. Це відбувається в кожній школі, особливо у великих.

На початку існувало дві моделі прийому учнів до українських шкіл. Були класи, які були повністю українськими, але були й такі, де в класі було 2-3 учні-українці. Яка з них працювала краще?

Мені здається, принаймні за моїми спостереженнями, що діти, які потрапляли до польських класів, швидше вивчали мову, а також інтегрувалися зі своїми польськими однолітками. Але якщо ми зараз раптом приймемо до школи 60 000 учнів з України, я не уявляю, як це зробити без повернення до підготовчих класів, де вони тільки вивчають мову. На це треба знайти кошти.

Міжкультурні асистенти та помічники — чи варто їх наймати?

Їх потрібно наймати, і на це теж потрібно знайти гроші. У нас є асистентка, і я не уявляю роботу школи без її підтримки. В українських школах дуже високий рівень викладання точних наук, учні, які навчаються у нас, мають відмінні знання з математики, наприклад. Проблемою, особливо на початку, був мовний бар'єр. Вони не розуміли інструкцій. Як тільки асистент пояснював їм, що робити, вони, як правило, дуже швидко вирішували завдання правильно. У нас є міжкультурний асистент у школі та людина зі школи асистентів, яка працює в дитячому садку. Їх допомога неоціненна. Вони є перекладачами, посередниками у спірних ситуаціях, а також виступають посередниками між школою та батьками.

Траплялося, що асистент їздив з дитиною в лікарню, щоб перекладати і таким чином допомогти мамі, яка нічого не розуміла з того, що їй говорили лікарі

Це важка праця, при цьому вони не підпадають під дію статуту вчителя, мають звичайні трудові договори і, відповідно до законодавства, отримують лише мінімальну заробітну плату в розмірі, встановленому законодавством. Крім того, їхня зайнятість закінчується з початком навчального року, вони не працюють під час канікул. 

Складно мені знайти приклад будь-якої іншої країни, якій раптово довелося прийняти до шкіл стільки дітей-біженців.

У мене є подруга, яка працює вчителькою в Німеччині. Там теж свого часу прийняли багато біженців з Сирії. Німеччина — багата країна, але там теж були проблеми, як і у нас, викликані культурним і мовним бар'єром.

Здавалося б, що ці бар'єри між поляками та українцями менші, ніж між німцями та сирійцями.

Але вони існують. Мови лише на перший погляд схожі. Ми святкуємо свята, Різдво і Великдень, у різні дати. Я зараз трохи узагальнюю, але українські діти все ж таки відрізняються від польських. Вони більш стримані, не показують своїх емоцій, але вони дуже горді. 

У мене також склалося враження, що вони не до кінця нам довіряють. Під час іспиту у восьмому класі у нас були наклейки з неправильним кодом аркуша. Я зателефонувала до OEK (Окружної екзаменаційної комісії — пер.), ми домовилися, що учні закреслять неправильний код і напишуть правильний на аркушах. Українські учні боялися це робити. Неправильні наклейки з кодом аркуша. Польські учні не мають з цим проблем, вони знають, що друкарські помилки трапляються, але коли вчитель або директор каже виправити, це не викликає недовіри. 

‍

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

У березні 2022 року, посеред дуже холодної ночі, біля будинку в Бєльсько-Бялій, де мешкає Ґражина Станішевська з сестрою та шваґром, зупинився автомобіль з Бєльсько-Бялої служби швидкої допомоги. Рятувальники витягли з неї лежачу жінку. Разом з нею приїхала її донька Ірина, дружина Максима Ридзанича, загиблого захисника Донецького аеропорту, та троє дітей-підлітків. Вони втекли з Бучі. Вдень переховувалися в підвалі. Там було дуже холодно, тому вночі вони ризикнули і перебралися до квартири. Вони лягли на підлогу, подалі від вікон. 

«Це перевезення має не лише гуманітарний вимір, але й символічний», — написали згодом бєльські медики.

‍Чоловік Ірини загинув від кулі снайпера

Будучи депутатом Європарламенту, Ґражина Станішевська входила до групи з питань співпраці з Україною, почала вивчати українську мову. Під час Помаранчевої революції Ґражина виступала на київському Майдані. 

Після завершення політичної кар'єри Ґражина Станішевська була однією з ініціаторів створення Товариства друзів Бєльсько-Бялої та Підляшшя. Коли росіяни напали на схід України, товариство долучилося до допомоги, організовуючи, серед іншого, канікули в Бельсько-Бялій для українських дітей. У 2016 році Ірина приїхала сюди з дітьми. Ґражина зорієнтувалася в ситуації, завдяки Ользі Соляр, етнологині з Перемишля, яка займається Україною.

Ірина — лікарка. Вона згадує, що коли почалася Революція Гідності, багато роботодавців звільняли працівників від  виконання обов’язків на роботі, щоб вони могли піти на Майдан. Тоді загинуло багато людей, до лікарень потрапило стільки поранених, що не вистачало елементарних дезінфікуючих засобів та перев'язувальних матеріалів. Українці не мали ілюзій, що в їхній країні все буде добре, але сподівалися, що буде хоча б мир. Але нічого подібного не сталося. Росія відібрала у них Крим, а потім неспокійно стало на сході України. Ті ж самі люди, які протестували на Майдані, почали записуватися в армію, щоб воювати.

Ірина на все життя запам'ятає день, коли її чоловік сказав: «Я хочу з тобою попрощатися». Він уже був одягнений, готовий до від'їзду, адже раніше вже служив у силовій структурі, вирішив, що це його обов'язок. Він поїхав у Донецьк. Обрав собі псевдонім «Адам», це ім'я носив його дідусь-поляк.

Кілька днів «кіборги», як їх називали в Україні, дивом утримували тамтешній аеропорт.  Максим загинув якраз перед тим, як мав повернутися додому. Він хотів допомогти своїм бойовим побратимам, які потрапили в пастку, його вбив снайпер. «Я не могла в це повірити, дітям спочатку нічого не сказала», — згадує Ірина.

Допомога сім'ям загиблих воїнів

Гражина Станішевська вирішила підготувати Ірині та її дітям пакунок на Різдво. «Коли я запитувала її, що їй потрібно, вона завжди відповідала, що їй нічого не бракує. Врешті-решт я «витягла» з неї, що вона була б рада торбинці», — згадує Ґражина. 

Готуючи посилку для Ірини, Ґражина Станішевська подумала, що, можливо, поляки хотіли б допомогти й іншим українським родинам, у яких загинули рідні. Вона розмістила інформацію на Facebook, і одразу ж зголосилося кілька людей, але потім надовго запала тиша.

Ґражина Станішевська почала писати, дзвонити, просити, залучала до допомоги, зокрема, колишніх опозиціонерів. У 2017 році в Україну вже було відправлено десятки пачок

Саме Ірина допомагала їй знаходити тих, хто цього потребує.

З 2022 року, коли Росія напала на всю територію України, загинуло стільки солдатів, що, мабуть, довелося б залучити весь світ, щоб допомога продовжувала надаватися в такій формі. Стала необхідною й інша підтримка — пошук притулку для тих, хто тікає з України, і допомога їм стати на ноги тут. 

Навколо Ґражини негайно організувався штат волонтерів, готових допомагати. Тисячі біженців знайшли притулок у Бєльсько-Бялій та її околицях. Телефон Ґражини Станішевської дзвонив щохвилини. — Потрібне місце в Польщі для батьків з сином-аутистом, дочка з 80-річною матір'ю тікає, — Гражина була завалена проханнями про допомогу.

‍Подруга з родиною жила у Ґражини Станішевської півтора року

Ґражина боялася за безпеку Ірини. «Приїжджай до мене», — наполягала вона. Але Ірина не могла вийти, головним чином через лежачу матір. Завдяки рішучості Ґражини було організовано операцію з евакуації. Карета швидкої допомоги з Бєльсько просто поїхала до кордону, щоб забрати їх. 

Утримувати таку велику групу людей — величезний виклик, Ґражині Станішевській довелося, наприклад, додати своїх гостей до декларації про відходи, що збільшило витрати. До того, як вона отримала від держави допомогу в розмірі 40 злотих на людину, їй довелося взяти кредит. Дві родини, польська та українська, сіли за великодній сніданок разом. Ірина прожила з Гражиною півтора року. Ґражина Станішевська зізнається, що це був величезний виклик. Будинок невеликий, є спільна кухня і вітальня, присутність зайвих п'яти осіб, особливо трьох підлітків, дезорганізовувала життя кожного. «Ми всі дуже втомилися від цього», — зізнається Гражина. Її сестра навіть почала подумувати про переїзд.

Ірина вирішила повернутися в Україну, головним чином, через матір, яка дуже сумувала за домівкою. Жінка померла через тиждень після повернення. Ірина намагається якось відновитись. Це нелегко. Будинок Ірини непридатний для життя, одна зі стін підвалу обвалилася. Спочатку Ірина жила у брата, потім у подруги.

«Я відвідувала її в Бучі, вже планую наступну поїздку», — повідомляє Ґражина

Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві. Двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, інший — в Бєльсько-Бялій і живе в школі-інтернаті. Вони продовжують отримувати підтримку. «Скільки зможу, буду підтримувати Ірину та її родичів», — запевняє Ґражина Станішевська.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

«Звідки ти приїхала? З ким? Коли? Чим цікавишся? Який предмет у школі тобі найбільше подобається?».

Дівчинка, якій ставили ці запитання, сиділа, опустивши голову, байдужа. Трохи зацікавлення з'явилося в її очах, коли запитали про тварин. — Я люблю котів, тільки котів, собак не люблю, — знизала плечима.  Потім знову опустила голову. На подальші запитання вона не відповідала. Працівники школи, які намагалися встановити з нею контакт, не змогли цього зробити. Було видно, що вона дуже старається, але не знає, як це зробити. Дівчинка щойно приїхала з матір'ю і молодшим братом з України, вони втікали від війни, і по дорозі з ними сталося багато жахливих речей.

Ця вправа була однією із найскладніших, з якою довелося зіткнутися учасницям другого випуску Школи міжкультурних асистентів у Більсько-Бялій. Вони взяли на себе роль учениць та працівниць школи. Завдання змусило кожного усвідомити, наскільки важко буває встановити контакт з травмованою дитиною, яка до того ж нещодавно приїхала до Польщі і ще не дуже добре спілкується нашою мовою. Це дійсно вимагає знань і спеціальних навичок.

«Зв'язок» між культурами     

Міжкультурний асистент або міжкультурна асистентка — це людина, яка розуміє іноземців, але також володіє знаннями про те, «як все працює» в Польщі, знає наші закони, культуру, звичаї, систему освіти. Це «сполучна ланка» між двома світами, іноді дуже різними.

Асистенти корисні, зокрема, на робочих місцях, де працюють іноземці, в дитячих садках, але передусім вони працюють у школах.

Їхнє завдання — підтримувати дітей-іноземців та шкільні спільноти: вчителів, педагогів і психологів, батьків. Формально міжкультурний асистент — це особа, найнята адміністрацією школи на посаду асистента вчителя за рахунок коштів, наданих органом управління, але це також може бути особа, найнята в школах неурядовими організаціями.  

Ситуація для дітей з міграційним досвідом часто буває дуже складною, особливо якщо рішення про виїзд було прийнято сім'єю раптово, під тиском, як це буває, наприклад, з українцями, які втікають від війни в своїй країні.

«Для нас це також величезний виклик. Раптом ми маємо справу з дітьми, які бачили, як росіяни стріляють у людей, або які тижнями ховалися в холодних і темних підвалах будинків. Ми не знаємо, як до них достукатися, як з ними говорити. Ми не були до цього готові», — зізнається вчитель однієї з сілезьких шкіл.

Станом на вересень 2023 року в польських школах навчається приблизно 150 000 українських учнів. Дослідження Міжнародного комітету порятунку показує, що 44% опитаних українських батьків помітили негативні зміни в поведінці своїх дітей після приїзду до Польщі.

Деякі діти в Польщі хворіють і навіть потрапляють до лікарень, наприклад, з проблемами дихання, болями в шлунку, серцевими розладами, а також трапляються випадки самоушкодження і спроб самогубства. Існують непорозуміння між учнями з Польщі та з інших країн. Існують також культурні бар'єри. Вчителі розповідають, що мають проблеми з батьками, які застосовують тілесні покарання до своїх дітей. У деяких країнах це все ще поширене явище. «Доводиться пояснювати таким батькам, що в Польщі, якщо дитина каже, що тато її побив, школа зобов'язана викликати поліцію», — розповідають вчителі.

Величезною проблемою, яка перешкоджає ефективній допомозі в школі, є мовний бар'єр. Вчителі з більшим досвідом знають російську мову, але не всі українські діти, навіть якщо добре нею володіють, хочуть нею розмовляти, для них це ворожа мова.

Багато дітей, на щастя, швидко вивчають польську мову, але є й такі, які мають з цим труднощі. Це означає подальші проблеми, такі як ізоляція в класі. Вчителі також повідомляють про проблеми у спілкуванні з батьками учнів. Українська та польська мови нібито схожі, але є багато відмінностей, які можуть викликати непорозуміння, наприклад, польське "zaraz" українською означає «зараз».

«Я викладаю у школі з великою групою українських учнів. Якщо їм зручно, вони вдають, що не розуміють польської мови. Я знаю, наскільки складною є їхня ситуація, вони не знають, чи залишаться, чи зможуть повернутися додому, тому я закриваю на це очі. Мені було б легше, якби мені допомагав хтось, хто розмовляє їхньою мовою», — розповідає вчитель з Сілезії. — «У рамках інтеграції з польськими учнями я хотів підготувати урок про Україну та її різдвяні звичаї, але без підтримки я не зможу цього зробити», — додає він.

Зрозуміло, що підтримка потрібна всім. Попередній досвід шкіл і неурядових організацій показує, що наймати міжкультурних асистентів у школах, які відвідують іноземні діти, є особливо корисним рішенням. 

‍Як проходить навчання асистентів?

Влітку відбулося вручення дипломів другого курсу вже згаданої Школи міжкультурних асистентів.  Це був проєкт, реалізований Товариством друзів Більсько-Бялої та Підляшшя, який фінансувався Ісландією, Ліхтенштейном та Норвегією з фондів ЄЕЗ в рамках програми «Активні громадяни — Регіональний фонд». Діяльність у першому наборі розпочалася ще до того, як 24 лютого 2022 року Росія напала на всю територію України, і мільйони біженців кинулися до Польщі. Тоді ніхто не очікував, наскільки необхідним стане такий проєкт. Два курси школи закінчили кілька десятків лише жінок, польок та українок. Це були вчительки, які працюють у школах Більсько-Бялої та околиць, українки, які вже кілька років живуть у Польщі, а також біженки, які рятуються від російського вторгнення. «Деякі з цих дівчат отримали роботу в школах, і я вважаю це нашим великим успіхом», — каже Сильвія Дерило, директорка Школи міжкультурних асистентів.

Другий набір школи тривав з листопада 2022 року по червень 2023 року. Зустрічі у вихідні дні проводилися раз на місяць. Заняття були присвячені, серед іншого, культурному шоку, ефективній комунікації та її бар'єрам, основам психології розвитку, стереотипам та функціонуванню системи освіти в Польщі. Їх проводили фахівці з усієї Польщі, як-от доктор Рафал Цекєра з Сілезького університету, науковець, який займається міграцією. Багато часу було приділено практичним вправам, пов’язаним не лише з психологією чи травмою, а й, наприклад, з використанням нових технологій, таких як штучний інтелект у повсякденній роботі. Також для охочих польських жінок було організовано курс української мови.

Анастасія — випускниця школи. У вересні вона почала працювати в одній зі шкіл у Більсько-Бялій. Має педагогічну освіту, але в Україні працювала діловодом. Вона каже, що, на щастя, у неї не було великих культурних непорозумінь у школі, де вона працює. Однак є й інші проблеми. Не всі українські учні настільки добре знають нашу мову, щоб справлятися, наприклад, на уроках польської. Для них це дуже складні уроки, особливо коли, наприклад, обговорюється матеріал для читання. «Перекдадаю на вушко учням, що говорить вчитель. Зі всієї школи лише кілька вчителів вирішили, що моя допомога їм не потрібна», — каже Анастасія. Це також сприяє контактам між школою та батьками українських учнів.

Марія Роза, також випускниця школи в Більсько-Бялій, приїхала до Польщі понад п’ять років тому із західної України, із селиша міського типу Івано-Франкове. В Україні працювала в школі, викладала географію. «Я приїхала до Польщі з економічних причин», — каже Марія. У Більсько-Бялій почала працювати на фабриці, продовжила навчання в Польщі та вступила до вищої школи за фахом техніка охорони праці. Марія вже має статус резидента в Польщі. Після того, як 24 лютого 2023 року Росія атакувала всю територію України, до Більсько-Бялої почали прибувати тисячі біженців. Необхідно було швидко прийняти сотні дітей до місцевих шкіл і організувати їх підтримку. «Знайшла в Інтернеті оголошення про те, що готують список людей з педагогічною освітою, які вільно володіють польською мовою, готових допомагати вчителям у школах. Я записалася з застереженням, що можу приділяти лише кілька годин на день, бо працюю на заводі», — каже Марія.

Мар'яна Пелещук працює асистенткою вчителя в Початковій школі № 33 імені Корнеля Макушинського в Більсько-Бялій. Вона приїхала до Польщі ще до війни, має педагогічну освіту і викладала англійську мову в Україні. «Я стежила в Інстаграмі за профілем дівчини, яка є міжкультурною асистенткою у Кракові. Побачила, що такі люди працюють у школах великих міст, у Кракові чи Варшаві», — розповідає Мар'яна. — Одного разу мій син прийшов зі школи і сказав мені, що учнів з України стає все більше і більше, тому він допомагає перекладати», — згадує вона.

За допомогою шкільної програми mobiDziennik Мар'яна надіслала повідомлення директору школи, де навчався її син. У ньому вона пише, що знає українську, російську, англійську та польську мови, тож, можливо, її навички стануть у пригоді зараз. «Я працюю в школі вже два роки», — розповідає Мар'яна. У школі, де вона працює, навчається близько 80-100 учнів з України. Кількість коливається, хтось повертається в країну, хтось приїжджає. «Відчуття тимчасовості — одна із найбільших проблем учнів. Є батьки, які повторюють, що скоро поїдуть додому. Їхні діти не хочуть вчити польську мову, мовляв, навіщо їм ця мова, коли я скоро буду вдома. Я переконую їх, що знання іншої мови — це велика перевага в дорослому житті», — розповідає Мар'яна. 

Перекладає, є сполучною ланкою між школою та батьками і записує учнів на прийом до педагога чи психолога. «Мені подобається моя робота, учні для мене як діти», — каже Мар'яна. Вона сміється, що коли йдеться про мовну інтеграцію, учні з обох країн найшвидше вивчили польські та українські лайливі слова.

Мар'яна каже, що якщо їй чогось і не вистачає в роботі, то це групи підтримки для тих, хто займається такою роботою. «Слухаєш історії дітей, деякі з них трагічні, після них відчуваєш себе вичавленим, як лимон», — каже Мар'яна. 

Де вчитися?

Не лише учні з України потребують допомоги асистентки чи асистента. У польських школах також навчаються учні з Білорусі, Росії, В'єтнаму, Грузії чи Казахстану. «Школа стає мультикультурною, незважаючи на агресію Росії проти України. Міграція до країни зростає, а її характер змінюється. Все більше сімей розглядають Польщу як місце для тривалого перебування, і в світ приходять нові покоління», — сказав професор Міколай Павляк, соціолог з Варшавського університету, в інтерв'ю щоденному виданню "Dziennik Gazeta Prawna". У Польщі є школи, де кожен п'ятий учень — це діти або підлітки з міграційним досвідом.

Освітні та правозахисні неурядові організації (НУО) попереджають, що хоча кількість міжкультурних асистентів у школах стрімко зростає, їх все ще занадто мало.

Як стати асистентом або міжкультурним асистентом? Варшавський університет відкрив першу в Польщі аспірантуру в цій галузі — можливість для тих, хто хоче продовжити навчання в університеті.

Однак асистентки або асистенти зовсім не обов'язково повинні мати педагогічну або навіть вищу освіту. Studium Prawa Europejskiego організовує курс для асистенток та асистентів, обов'язковою умовою участі в якому є щонайменше середня освіта. Фонд «Польський міграційний форум» організовує онлайн-курс для бажаючих працювати за цією професією, де також не потрібна вища освіта. На жаль, це не та робота, де можна розраховувати на високу зарплату. Посада асистента вчителя відноситься до VI тарифного розряду. Це означає, що мінімальний рівень базової заробітної плати на даний момент (до 31 грудня 2023 року) становить 3 550 злотих. Асистент наймається керівником школи на основі цивільно-правового договору, як і інші непедагогічні працівники, наприклад, адміністрація. 

У звіті Фонду «Навчай для Польщі» йдеться про проблеми асистентів та пропозиції щодо їх вирішення. Головними проблемами є мовний бар'єр, нерозуміння їхньої ролі в школі, важкий досвід дітей та мова ворожнечі.

«Професія асистента з міжкультурних зв'язків терміново потребує низки стандартизацій: від кола обов'язків до кар'єрного росту, правил працевлаштування та оплати праці. На даний момент професія створюється в бою. Багато аспектів, які потребують системної підтримки, виявляються лише в повсякденній практиці тих, хто її практикує», — говорить Катажина Набрдалік, президент Фонду «Вчимося для Польщі», яку цитує портал Ngo.pl.

Якщо вас зацікавив курс міжкультурної асистентки та асистента, запрошуємо на сторінку: https://szkola-roznorodnosci.org/

‍

Фундація CARE International в Польщі у співпраці з Центром соціально-економічних досліджень (CASE) підготувала звіт «У тіні. Українські домашні працівниці в Польщі». Прибиранням будинків або доглядом за літніми людьми заробляють на життя близько 100 тисяч українців та українок у Польщі, переважно жінки. Часто ця робота належить до тіньової економіки, пов'язана з експлуатацією працівниць та порушенням їхніх прав. 

61% жінок, які взяли участь в опитуванні CARE, стикалися з нерівним ставленням, дискримінацією, домаганнями або зловживаннями на роботі. 51% були змушені працювати під час хвороби, а 46% повідомили, що роботодавці переконували їх працювати занадто довго або відмовляли у належному відпочинку та перервах, йдеться у висновках дослідження, опублікованого на сайті www.pulshr.pl.

До 30% респонденток зізналися, що зазнавали фізичного або психологічного насильства з боку роботодавця. Дискримінації та навіть насильству піддаються також жінки, які працюють в інших професіях. Катажина Патикевич, психолог з польського міста Більсько-Бяла, нагадує, що близько 7 мільйонів осіб вже втекли від російської агресії. 

— Значна частина тих, хто прибуває до Польщі та інших країн, несуть тягар воєнних травм, багато з них зазнали шкоди, як психологічної, так і фізичної, ще до приїзду. Не всі, хто шукає у нас притулку, знають свої права. Крім того, існує мовний бар'єр для звернення за допомогою, — розповідає Катажина Патикєвич.

— Дехто з тих, хто до нас звертаються, втратили роботу і майно. Іноді вони стають жертвами трудової експлуатації, їм несправедливо платять, буває, що вони стають жертвами насильства на роботі. В особливій ситуації можуть опинитися люди, які не тільки працюють на когось, але й живуть з цими особами під одним дахом, наприклад, доглядають за дітьми чи літніми людьми. Трапляються ситуації експлуатації такої залежності, таких людей трактують майже як  власність, — розповідає Малгожата Маліновська, керівник Підбескидського центру кризового втручання в Бєльсько-Бялій. 

Як реагувати на небажані ситуації? Куди можна звернутися за допомогою?

Заборона дискримінації на роботі

У Польщі працевлаштування без укладення трудового договору та сплати податків і страхових внесків, тягне низку наслідків як для роботодавця, так і для працівника. Роботодавцю загрожують фінансові санкції і навіть обмеження волі, якщо його визнають винним у податковому правопорушенні. Працівник не несе кримінальної відповідальності, але робота в тіньовій економіці означає відсутність медичного страхування та захисту від необґрунтованого звільнення.

Трудовий кодекс Польщі встановлює правила, пов'язані з поняттям працевлаштування, описує обов'язки роботодавця і працівника. До них відносяться заборона дискримінації, рівність працівників і необхідність поважати їхню гідність.

На яку поведінку на роботі слід звернути увагу? Міжнародна організація праці визначає термін «булінг» як «образливу поведінку через мстиві, жорстокі, злісні або принизливі спроби завдати шкоди окремій особі або групі працівників». Це можуть бути образливі жести, висміювання, необґрунтована критика, приниження, використання ненормативної лексики, заборона робити перерви на роботі під загрозою втрати праці, примушування залишатися після закінчення робочого дня. Це, звичайно, й фізичне насильство або переслідування.

ПРИКЛАД: На Ірину, українку з Києва, на роботі поклали більше обов'язків, ніж на поляка на тій самій посаді. Коли вона запротестувала, менеджер відповів, що вона гостя в Польщі, і якщо не подобається, вона може повернутися додому.

Жертва мобінгу повинна в першу чергу повідомити про це свого роботодавця. У великих польських компаніях часто існують спеціальні телефони або електронні скриньки, які дозволяють працівникам анонімно повідомляти про проблеми, що виникають в їхніх компаніях. Будь-який працівник, навіть анонімно, може повідомити Державну інспекцію праці (PIP) про мобінг на конкретному місці роботи. Інспектори повинні перевірити компанію на предмет можливої недбалості.

— Останнім кроком є звернення до суду з позовом до роботодавця. Саме на цьому етапі буде вкрай важливо представити неспростовні докази, що такі дії мали ознаки мобінгу, і що сама компанія не протидіяла цій практиці, — читаємо на сайті юридичної фірми Sobota Jachira з Вроцлава.

Можна звернутися до однієї з організацій, які надають безкоштовні юридичні консультації. У Варшаві, наприклад, є Центр допомоги іноземцям — місце, де щороку тисячі людей з десятків країн світу отримують безкоштовну допомогу. Ним керує фундація Ocalenie.

Інформаційний пункт для іноземців у Кракові діє як частина Мультикультурного центру. 

— Тут кожен іноземець може отримати інформацію, що стосується, зокрема, умов легального перебування в Польщі, процедури отримання захисту, правил отримання соціального та медичного страхування. Ми також пропонуємо юридичні консультації, психологічну підтримку, професійну підтримку, а також допомогу в проходженні процедур, пов'язаних з освітою дітей та молоді, — інформує установа. 

У Гданську діє Центр рівного ставлення.

Що таке мова ворожнечі?

З мовою ворожнечі можна зіткнутися і на роботі. Згідно з визначенням Ради Європи, це «мова, яка поширює, заохочує і виправдовує расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші форми нетерпимості, що підриває демократичну безпеку, культурну згуртованість і плюралізм». Польський фонд «Людяність в дії» повідомляє, що однією з особливо вразливих груп є саме українська меншина. Мова ворожнечі на робочому місці також є формою булінгу.

ПРИКЛАД: На одному робочому місці керівник стверджує, що кожен росіянин і українець, вбитий під час війни в Україні, — це благо, тому що світ стане кращим без цих двох націй.                                                                                          

Мова ворожнечі на робочому місці, як і будь-який вид булінгу загалом, є підставою для розірвання трудових відносин з вини роботодавця. Мова ворожнечі є злочином у Польщі. Відповідно до закону: «Той, хто публічно пропагує фашистський або інший тоталітарний державний лад або підбурює до ненависті на ґрунті національних, етнічних, расових відмінностей або на релігійному ґрунті, підлягає штрафу, покаранню у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на строк до 2 років». Про такі випадки варто повідомляти в поліцію або прокуратуру. Про інші злочини, такі як фізичне насильство або сексуальні домагання, також необхідно повідомляти, незалежно від того, чи є винуватцем начальник або колега.

Сексистська поведінка на роботі

Сексизм, тобто дискримінація за ознакою статі, — ще одне явище, з яким можуть зіткнутися працівниці з України під час роботи в Польщі. На щастя, все рідше під час співбесіди на роботу молоду жінку запитують про її особисті плани, наприклад, чи планує вона завагітніти в найближчому майбутньому.

Однак різні небажані ситуації все ще трапляються, наприклад, надання переваги чоловікам під час просування по службі, ігнорування думки жінок на важливих зустрічах, використання їхніх зменшувальних імен, таких як Аня чи Катя.

Ці ситуації також потребують вирішення. У таких ситуаціях, як відмова у просуванні по службі за ознакою статі, можна звернутися до Національної інспекції праці та відстоювати свої права в суді з трудових спорів як особа, що зазнала дискримінації. Ви також можете звернутися за допомогою до однієї з неурядових організацій, що захищають права жінок.

Уляна Воробець, журналістка і юристка, мати чотирьох дітей, приїхала до Польщі з України кілька років тому. Вона працює в Центрі інтеграції іноземців MyBB у Більсько-Бялій. Відколи Росія пішла великою війною на Україну, 24 лютого 2022 року, Уляна займається підтримкою тих, хто тікає від війни. Зазвичай це жінки, часто з дітьми. Трапляються дуже складні ситуації, як, наприклад, випадок з жінкою, яка приїхала з України з двома дітьми до свого чоловіка. Виявилося, що чоловік веде подвійне життя в Польщі, має партнерку, з якою живе. Жінці, яка провела одну ніч на вокзалі, треба було терміново знайти дах над головою.

Мігрантки належать до груп, найвразливіших до насильства

Сьогодні рідше трапляється, що комусь потрібен дах над головою. Частіше потрібно вирішувати проблеми, повʼязані з працею, шкільними клопотами дітей або з ситуаціями, коли жінки чи їхні діти стають жертвами домашнього насильства. 

— Ці ситуації є складними, тому що якщо є розуміння відносно фізичного насильства, то, наприклад, про економічне насильство в Україні говорять менше, — каже Уляна.

Малгожата Маліновська, багаторічна керівниця Подбескидського кризового центру в Більсько-Бялій, підкреслює, що не важливими є ні стать жертви насильства, ні її національність, ні паспорт. 

—  Кожен заслуговує на однакову підтримку. Українки, які живуть у Польщі і стали жертвами насильства, мають таке ж право на підтримку, як і польські жінки. Не можна залишити це і нічого не робити, —  наголошує пані Маліновська.

Саме жінки стають жертвами набагато частіше, ніж чоловіки. За підрахунками фундації «Центр прав жінок», приблизно 800 тисяч жінок у Польщі щороку зазнають насильства. 

Однією з груп, які найбільше піддаються насильству, є саме мігрантки. Асоціація правового втручання заявляє, що вони зазнають подвійної дискримінації у багатьох сферах —  як жінки і як іноземки.

—  Мігрантки більше наражаються на домашнє насильство —  воно може бути інструментом гноблення з боку партнера, який намагається зберегти позицію глави сім'ї в нових умовах, особливо коли він втратив статус єдиного годувальника або коли він менш успішний в інтеграції в суспільство приймаючої країни, ніж його партнерка, —  підкреслює Асоціація правового втручання у своєму звіті.

Фізичне, психологічне, сексуальне, економічне насильство

Домашнє насильство —  це будь-яка дія або бездіяльність, що призводить до фізичної чи моральної шкоди та страждань. Це коли кривдник користується своєю перевагою над жертвою і порушує її гідність, свободу та тілесну недоторканність.

Це не лише фізичне насильство, таке як побиття, стусани, штовхання, смикання або сексуальне насильство, пов'язане з примусом до статевого акту чи іншої сексуальної поведінки. Марина, одна з українок, які живуть у Сілезії, розповідає, що познайомилася з Олегом з України, в якого закохалася до смерті. Вони почали мешкати разом. Він переконав її, що зустрічатися з подругами —  марна трата часу, що його їй достатньо. Потім почав контролювати кожен її крок, наприклад, приходив до ресторану, де вона працювала, хотів перевірити, чи йде вона додому одразу після роботи, чи не зустрічається з кимось. Олег якимось дивом навіть залазив у її поштову скриньку і читав усі її листи. Це психологічне насильство. Марина пішла, коли він її вперше вдарив. Однією з форм психологічного насильства є економічне насильство —  заборона або створення перепон для працевлаштування, маніпуляції з виділенням грошей на потреби сім'ї, користування кредитною карткою без узгодження з партнеркою.

— Згідно з останніми даними, проблема фінансового насильства торкається кожної шостої польки, особливо жінок, які фінансово залежні від своїх чоловіків. За даними Європейського соціального дослідження, 22% жінок у Польщі не мають власних грошей. Однак проблема стосується не лише економічно неактивних жінок, але й усіх тих родин, де чоловік або партнер з якихось причин може утримувати контроль.

Часто чоловік у таких стосунках отримує майже садистське задоволення від приниження партнерки, принижуючи її на кожному кроці, —  йдеться на сайті Муніципального центру соціального захисту у гміні Вєтшиховіци.

Насильство також включає в себе примушування людини до вживання алкоголю або наркотиків, руйнування її житла, присоромлення. Варто пам'ятати, що в Польщі застосування тілесних покарань до дітей є неприпустимим, незаконним. Відповідно до закону, наприклад, працівники школи або медичного закладу зобов'язані повідомити відповідні служби, якщо вони помітили ознаки, що дитина побита.

Які кроки можуть зробити жертви насильства в Польщі? 

У разі безпосередньої загрози життю або здоров'ю необхідно зателефонувати за номером 112 або 997. На місце події прибуде поліція, яка може затримати кривдника.  Починаючи з 30 листопада 2020 року діє законодавство, згідно з яким, працівники поліції, а також військової поліції, можуть видати наказ особі, яка вчинила домашнє насильство, залишити приміщення або заборонити наближатися до помешкання.

Заяву про можливе правопорушення можна зробити будь-коли, просто звернувшись до найближчого відділення поліції.  Після того, як поліція отримає таку заяву, вона зобов'язана розібратися у справі. 

— Проблема в тому, що українські жінки не завжди хочуть звертатися до поліції. Вони не вірять, що це щось дасть, — каже Уляна Воробець.

Малгожата Маліновська нагадує, що якщо ви не хочете звертатися до поліції, ви можете звернутися за підтримкою до когось іншого —  центру кризового втручання, центру соціальної допомоги, лікаря. Існує також цілодобова безкоштовна «Блакитна лінія» за номером телефону: 800 120 002, де консультанти порадять, що робити в конкретній ситуації. Лінія працює польською мовою, але у понеділки з 18 до 22 години чергують англомовні консультанти, а у вівторки у ті ж години —  російськомовні. Лінія працює під керівництвом Польської національної служби допомоги жертвам насильства в сім'ї.

На яку підтримку можна розраховувати?

Діючі в Польщі «Сині карти» — це процедура, в рамках якої представники різних державних установ працюють разом, щоб допомогти людині, яка постраждала від домашнього насильства. До складу такої команди входять поліцейський, психолог, лікар і соціальний працівник. Ця команда готує план допомоги жертві, підтримує її та забезпечує її безпеку. Вона також вживає заходів проти кривдника.

У Польщі існують організації, де жертва насильства може знайти дах над головою —  це центри кризового втручання та спеціалізовані центри підтримки жертв домашнього насильства. Така допомога є безкоштовною. Бажано мати при собі доказ того, що ви є жертвою насильства, наприклад, медичну довідку, але це не обов'язково.

Центри не просто надають тимчасовий дах над головою. Фахівці, які там працюють, проконсультують щодо юридичних кроків, які можна зробити, а також запропонують різні форми психологічної підтримки, такі як індивідуальна або групова терапія. Підтримку жертвам злочинів пропонують також центри, що діють в рамках Фонду допомоги жертвам злочинів і постпенітенціарної допомоги. Вони можуть надати фінансову допомогу, наприклад, оплатити медичну допомогу, ліки, тимчасове житло, навчання та курси підвищення професійної кваліфікації.

Підтримку можна отримати від неурядових організацій, які часто керують вищезгаданими центрами. Ось кілька прикладів підтримки, яку можна отримати. Фундація «Центр прав жінок» (cpk.org.pl) пропонує психологічну підтримку, юридичну підтримку, консультації з питань кар'єри. Організація пропонує безпечний притулок, керуючи Спеціалізованим центром підтримки у Варшаві та Краківським сестринським центром, де можуть знайти притулок жінки, які зазнали насильства і були змушені покинути домівку через загрозу власній безпеці або безпеці своїх дітей. Жінки з інших міст також можуть звертатися до цих центрів.

800 10 77 77 —  це спеціальний номер телефону, створений Центром прав жінок для українських біженок. Жінки можуть отримати психологічну та юридичну допомогу, інформацію про доступну соціальну, житлову та матеріальну допомогу в Польщі. Телефон працює з понеділка по п'ятницю з 15:00 до 20:00. Розмова ведеться українською мовою.

З ініціативи Національної ради юридичних консультантів створено Координаційний центр правової допомоги. У березні-квітні 2022 року було відкрито гарячу лінію: +48 800 088 544. За цим телефоном чергують, зокрема, юристи з України.

У Польщі законодавство про аборти було посилено за часів правління партії «Право і справедливість». Легальний аборт можливий лише у випадку, якщо вагітність є наслідком забороненої дії, наприклад, зґвалтування, або якщо вона загрожує життю чи здоров'ю жінки. У випадку незапланованої, небажаної вагітності доступна підтримка з боку неурядових організацій. Це, наприклад, Фонд жінок і планування сім'ї FEDERA. Активісти надають, серед іншого, інформацію про аборти за кордоном, допомагають з абортами в Польщі в тих випадках, які дозволяє законодавство. Більше інформації можна знайти на сайті federa.org.pl.

Якщо партнер має алкогольну залежність, можна повідомити про це в комісію гміни з вирішення алкогольних проблем (вони знаходяться при управліннях гмін). Це може зробити будь-хто, наприклад, сусіди або така установа, як центр соціального забезпечення чи поліція. Дедалі частіше це роблять роботодавці. Комісія викликає людину і намагається мотивувати пройти добровільне лікування від наркозалежності. Якщо це не допомагає, людину можуть відправити на примусове лікування. Можна звернутися за підтримкою до наркологічного центру. Безкоштовне лікування надається в консультаційних центрах для наркозалежних, наркологічних кабінетах і лікарняних відділеннях детоксикації, що мають договір з Національним фондом охорони здоров'я. На примусове лікування від наркоманії можуть направити лише неповнолітнього або особу, яка скоїла злочин під впливом наркотиків.

—  Перше, що спадає на думку — постарайтеся пам'ятати про себе і своє благополуччя. Не рятувати силою, жертвуючи собою і своїм часом. Визнати, що ви безсилі проти пияцтва іншої людини і «не можете лікуватися замість неї». Натомість ви можете лікувати себе, дізнатися про різні способи подолання ситуації, звернутися за підтримкою до терапевта, пройти індивідуальну та/або групову терапію для співзалежних, —  радить Катажина Червонка, нарколог-психотерапевт на порталі для людей, які живуть із залежністю: stopuzaleznieniom.pl.

Організації діляться знаннями. Варшавське відділення Soroptimist International запрошує скористатися «Вимірювачем насильства» — простим інструментом, який дозволяє, відповісти на запитання і визначити, чи є стосунки партнерськими і заснованими на взаємній згоді, чи вони токсичні. Вимірювач насильства доступний на сайті violenceometer.org. 

Його також можна отримати в україномовній версії.

За часів комунізму в Польщі Гражина Станішевська була в опозиції, за що під час воєнного стану на початку 1980-х її навіть інтернували та заарештували. В 1989 році Станішевська — єдина жінка серед 54 учасників Круглого столу — історичній зустрічі між польською комуністичною владою та опозиційною профспілкою «Солідарність», в результаті якої опозиція отримала можливість легальної діяльності, згодом виграла парламентські вибори та провела радикальні економічні реформи.

З 2014 року пані Гражина займається організацією допомоги Україні. Очолює правління Фонду «Калина», який надає українським дітям загиблих стипендії на навчання в Польщі. Організовує гуманітарні вантажі. А ще з початком повномасштабної війни вона прихистила у себе вдома вдову Героя України Ірину Ридзанич з її трьома дітьми та матір'ю. Через півтора роки жінка ухвалила рішення повернутися назад в Бучу. Зараз Гражині Станішевській 74 роки й вона продовжує надавати українцям багаторівневу підтримку. А ще вона є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

«Так, ми втомилися, але допомога не припиняється, тому що вона не може припинитись»

— Ви щойно повернулися з Бучі. Що ви там робили?

— Я поїхала подивитися, як живе моя подруга Ірина — лікар, дружина загиблого Максима Ридзанича, одного з «кіборгів», як їх називають в Україні. Максим був військовим і брав участь в обороні Донецького аеропорту від російських сил в 2014-2015 роках. Оточені росіянами добровольці захищали аеропорт 244 дні. Максим мріяв повернутися додому до дружини і трьох дітей у відпустку, але загинув, рятуючи побратима й потрапивши в засідку.

Будинок Ірини в Бучі — непридатний для проживання, одна зі стін підвалу обвалилася. Тому Ірина спочатку жила з братом, а зараз мешкає в квартирі подруги, яка виїхала до Варшави, де її чоловік, фахівець високого класу, отримав хорошу роботу і контракт на три роки. Зі мною була моя подруга з часів підпільної «Солідарності» Оля Маховяк, яка теж, як і я, деякий час приймала в себе мешканку Бучі й хотіла подивитися, як її підопічна живе після повернення з Польщі в Україну. «Бєльські» бучанки (жінки з Бучі, які через війну виїхали й оселилися в польському місті Б’єльсько-Б’яла), яких завдяки Ірині після 24 лютого 2022 року до нашого міста приїхало близько 300, дуже тепло нас зустріли, розмістили, пригостили вечерею з українських страв.

— Пригадую, як на початку березня 2022 року посеред ночі до вас додому приїхала швидка допомога, яка привезла Ірину з мамою, прикутою до ліжка після перелому хребта, трьома дітьми-підлітками та песиком. Ви організували їхню евакуацію з Бучі, і вони прожили з вами півтора року…

— Це були непрості півтора року. Я живу з сестрою та її чоловіком, нам усім за 70, це не той вік, коли легко приймати нові виклики. У нас в будинку немає окремої оселі, одна кухня, одна загальна вітальня, і до нас приїхало троє підлітків. Якби в мене була власна сім'я, то мої онуки були б зараз у такому віці. Ми всі дуже втомилися. Ірина це усвідомлювала.

Понад усе хотіла повернутися додому мама Ірини. Думаю, їй хотілося побачити свого сина, який залишився в Україні, можливо, своїх друзів. Через тиждень після повернення вона померла в будинку свого сина. Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві за спеціальністю, яка не має аналогів у наших університетах, це поєднання медичної аналітики та медицини. Довгий час навчання в українських університетах проходило онлайн, спочатку через пандемію COVID-19, згодом через війну. Немало студентів-медиків були мобілізовані, навчалися в окопах за допомогою мобільних телефонів. Самі викладачі теж проводили заняття з фронту. Але зараз університет вирішив повернутися до стаціонарних занять, тому Каріні довелося повернутися з мамою. А двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, другий — у Б’єльсько-Б’ялій, живе в гуртожитку.

— Це виклики, яких не уникнути, коли вирішив прихистити біженців під своїм дахом.

— У нашому місті більшість з тих, хто приїхав і вирішив залишитися, вже мешкають в орендованих квартирах та мають роботу. Разом з тим багато людей повернулося в Україну. В перші дні війни була паніка, люди тікали, до нас, наприклад, приїжджали групи з Луцька, де дотепер був, може, один вибух, а взагалі ситуація спокійна. Більше постраждав від атак Львів. Людям із заходу України було куди повертатися, тому вони вже виїхали. Між тим повернулися також люди з центральної України, як-от Ірина, і навіть зі сходу України. У Б’єльсько-Б’ялій мешкала вчителька англійської з Бучі. Її чоловік загинув у березні 2022 року, вона його поховала на подвір'ї та втекла з дітьми до нас. Але вона теж вже повернулась…

Так, ми в Польщі втомилися, це правда, але допомога не припиняється, тому що вона не може зупинитись. Війна триває, щодня гинуть люди. Поляки це знають. Транспорт з різноманітною допомогою продовжує їздити, зокрема, на фронт. Ми плетемо маскувальні сітки і вже відправили до України їх кілька сотень. Зараз повернулися до виготовлення окопних свічок. Минулої зими ми відправили їх десять тисяч. Допомогою українцям і далі займається багато людей. Адже це необхідно.

«Жінки — дуже практичні, зазвичай просять кухонну техніку, наприклад, міксер»

— Син Ірини Ренат — один із шести стипендіатів фонду «Калина», який ви заснували разом з друзями. Ця стипендія дозволяє йому утримувати себе під час навчання в Кракові. Звідки виникла ідея такої діяльності?

— Коли росіяни увійшли в Крим, а потім напали на Донбас, ми спитали себе, як насправді можемо допомогти. Адже підтримати всіх потребуючих неможливо, Україна — величезна країна. І я вирішила, що варто насамперед підтримати тих, хто втратив когось на війні. Все можна відбудувати, але життя близької людини не повернути. Тягар лягає більшою мірою на жінок, які залишилися з дітьми, а часто й з літніми батьками.

Ми почали виготовляти пакунки для таких сімей, до нас долучилися компанії та установи з усієї Польщі. Польський Червоний Хрест у Б’єльсько-Б’ялій опікувався, наприклад, родиною підприємця із Запоріжжя, який згорів у підпаленому росіянами автомобілі. Без батька залишилось п’ятеро дітей.

Я опікуюсь сім'єю Ірини з 2016 року. Першу посилку відправила їй до Різдва. Згодом вона допомогла мені знайти тих, хто більше за інших потребував допомоги. І ми створили 120-130 польсько-українських партнерств за принципом «від родини-родині»: готуємо посилки на основі конкретних потреб цих родин і відсилаємо. Запитуємо, чого бракує цим людям та про що вони мріють. Жінки — дуже практичні, зазвичай просять якусь кухонну техніку, наприклад, міксер.

Якось одна з жінок сказала нам, що не потребує посилок, але просить допомогти її дочці навчатися в Варшаві, адже сама не може оплатити проживання та навчання в Польщі. Так вона стала однією з перших наших стипендіанток. «Калина» створювалась також з думкою про науковців, які прагнуть обговорювати складні теми польсько-української історії. Маємо вже дві книги, які скоро вийдуть друком. Одну написала політолог із Польщі, це книга про історію польсько-українських стосунків. А другу написала українка, також політолог. І це вже футуристична книжка про те, якими можуть бути польсько-українські відносини у 2050 році. Подібна література дуже популярна в США, адже її сенс не в тому, аби здійснити прогноз, а в тому, щоб розпалити дискусію. Ми повинні почати говорити про те, для чого нам потрібна Україна, що ми можемо зробити разом, чого ми можемо разом досягти. Такої дискусії дуже бракує.

Нам нелегко, тому що фонд отримує гроші, в основному, від зборів у Facebook. І я почуваюся незручно просити у людей гроші, адже знаю, що сьогодні кожен когось підтримує.

— Такі стипендії можуть бути державною програмою.

— Це й має бути державна програма. Ну, даємо ми людям притулок та їжу, але що далі? Якщо людина черговий місяць сидить у центрі біженців і нічого не робить, то в неї починається депресія. Людей потрібно негайно чимось зайняти, відправити на курси польської, запропонувати професійні курси, щоб полегшити пошук роботи. Те саме, до речі, стосується біженців з інших країн, зокрема тих, хто прибуває до нас з Близького Сходу, Африки, Білорусі чи Словаччини. Викидання їх з життя — це не тільки негуманно, але й безглуздо з огляду на брак робочої сили та процес старіння населення. Мають бути створені такі центри для біженців, де люди проходили б перевірку в гідних і безпечних умовах, а далі отримували перші пропозиції щодо роботи.

Коли по всій Україні почалася війна, підприємці міста Б’єльсько-Б’яла дуже боялися, що їхні українські працівники позвільняються, адже поїдуть воювати за батьківщину. Тоді вони запропонували перевезти до них їхні сім'ї, тільки б вони не їхали. Бо правда в тому, що українці часто погоджуються виконувати роботу, яку не хочуть робити поляки, та ще й працюють за меншу плату. Подібна ситуація з переселенцями з інших країн. Замість боятися біженців, давайте нарешті побачимо можливості, які дає нам їхня присутність. Ми привезли в Б’єльсько-Б’ялу кілька афганських сімей, евакуйованих нашими солдатами після захоплення країни Талібаном. До їх підтримки долучилася велика група людей, зокрема, Галина Бялковська, також колишня опозиціонерка. Кожен з цих людей зазвичаївся й працює. Мудра допомога вимагає створення плану, який принесе користь обом сторонам.

— Якщо я й чую незадоволені відгуки про українців, то вони, в основному, стосуються чоловіків. Адже втекли, не воюють...

— Буває по-різному. Останнім часом у групах, які приїжджають до нас, багато 17-річних хлопців. Ймовірно, вони хочуть встигнути виїхати до мобілізації. Але я також знаю випадок у родині з Бучі, коли хлопець тільки й чекав, поки йому виповниться 18 і він зможе не питати в матері дозволу, повернутися в Україну та воювати. Обставини у кожного свої, поляки не поводилися б інакше.

У місті Б’єльсько-Б’яла завдяки підтримці міської влади діє Центр іноземної інтеграції MyBB, де ми навчаємо переселенців польської, надаємо юридичні консультації, проводимо заняття для дітей тощо. Усіма цими заходами займається українка Уляна, яка вже майже шість років живе в нашому місті. Її чоловік також рік тому жив у Польщі, але вирішив повернутися та воювати. Він загинув дорогою на фронт, гасячи трав'яну пожежу, що вийшла з-під контролю…

— З чого почалася ваша участь у допомозі Україні?

— Це почалося, коли я ще була в Сеймі. Тоді українці зі Львова сповістили нас, що місцевий пам’ятник Адаму Міцкевичу в жахливому стані. І кілька років потому ми з моїм другом Здзіславом Качоровським опікувалися цим пам’ятником. Пізніше, коли я вже працювала в Європарламенті, то завдяки Броніславу Геремку потрапила до групи співпраці між Європейським Союзом та Україною. Тоді я подумала, що якби ми, поляки, змогли налагодити хорошу співпрацю з Україною та привести її до ЄС, то разом становили б чи не головну силу європейської спільноти. Але це не станеться просто так. Ми мусимо над цим працювати, аби отримати розуміння та підтримку суспільства по обидва боки кордону.

Титульне фото - Гражина Станішевська, 10.04.2019, фото: Grzegorz Celejewski