Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Наступна публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: [email protected]<frame>
Кілька років тому одна жінка з мого маленького міста Біляївка на Одещині запитала: навіщо ти товаришуєш з людьми не з України? Невже ти думаєш, що вони для тебе будуть колись добре ставитися? Дружи тільки зі своїми — хто однієї з тобою крові.
Це був 2016 рік, вперше в житті я тоді ризикнула написати заявку на програму навчання для журналістів, яку проводила польська фундація «Освіта за демократію». Мене відібрали та запросили до Черкас. Колеги-журналісти з польської «Газети виборчої» розповідали українським журналістам про соціальні кампанії в медіа: як вони змінювали умови перебування польських жінок у пологових будинках, як захищали право на якісну паліативну допомогу для важкохворих людей, про локальну ініціативу подати заявку на участь в конкурсі «Катовіце — культурна столиця Європи».
***
За останні вісім років я провела десятки соціальних кампаній в своєму рідному місті, два роки після початку повномасштабного вторгнення я працюю в катовіцькому відділі «Газети виборчої», а ще входжу до Консультаційної ради Сілезької метрополії, яка експертно допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи. Магія, скажете ви? Так не буває?
А все почалося з керівниці проєкту, зараз членкині правління, координаторки польського Фонду «Освіта за демократію» Наталки Кертичак. Завдяки ній сталося моє знайомство з Польщею, вона влаштувала перший візит до Сілезького воєводства, через десятки зустрічей з польськими активістками навчила змінювати своє місто у креативний та творчий спосіб, а ще тоді приїхала до мого маленького міста, щоб підтримати ідею перевтілення пологового відділення.
Наталка надихнула вірити, що великі системні зміни можливі навіть там, де здається нічого і ніколи не зміниться
Уявіть, тоді в нашому міському пологовому не було жодної душової кабінки, де б жінки могли зробити якісь банальні гігієнічні процедури, там панувало акушерське насилля, відділення могли взагалі закрити в рамках медичної реформи, оскільки більшість жінок обирали народжувати в Одесі. Це не змінювалося роками — в таких умовах народилася я і через 27 років в таких же умовах я народжувала свою доньку. Наталка влаштувала зустрічі з польськими громадськими діячами, після яких одна за одною народжувалися ідеї.
Моя команда в Україні писала місцевим чиновникам листи з вимогою змінити пологовий та додавала туди фото вагітних із засторогою: «Якщо відмовите цим жінкам — ваші гроші з’їдять миші» (нагадували їм старе повір’я), друкували флаєри для молодих татусів з проханням підтримувати жінок в пологах, організували навчальну поїздку завідувача пологового відділення в один із кращих пологових будинків в Україні. Ці всі, інколи здавалося божевільні, ідеї підтримала Наталка як кураторка проєкту. Кульмінацією стала зустріч, на якій жінки-активістки міста разом з представниками районної влади, лікарні ліпили з пластиліну ідеальний пологовий. Цією ідеєю нас надихнула ще одна активна полька, з якою познайомила Наталка — Агата Урбанік з Варшави.
На цю креативну майстерню з Польщі мала приїхати Наталка Кертичак. Ми чекали на сувору інспекторку, яка має зробити висновки, чи справилися ми із завданням проєкту, а приїхала м'яка, скромна, тепла та сердечна людина — з польськими солодощами для моїх дітей. Вона разом з нами натхненно ліпила доброзичливого лікаря, який радо допомагає своїм пацієнткам та з посмішкою зустрічає маленьких біляївців у новому світі.
Пройшло вісім років — все, що ми тоді створювали на цій креативній зустрічі, стало реальністю. Пологовий у Біляївці пережив медичну реформу, за часи повномасштабної війни там народилося 680 дітей, там створили набагато кращі умови перебування для жінок та немовлят, навіть є ліжечка з підігрівом для малюків.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Наталка була однією з перших, хто запитав, чи не потрібна мені допомога. Пізніше, коли я трішки прийшла до тями, вона запросила до Варшави на зустріч українських громадських активісток, щоб «трохи вас розвантажити», побути в колі серед своїх та відчути дружню підтримку.
Мені здається, що завдяки Наталці та її колежанкам з фундації, в десятках міст України сталися важливі системні зміни. Вони були одними з тих, хто доклав просто титанічних зусиль, щоб стосунки між нашими країнами потеплішали, а люди будували між собою мости, а не стіни. Дуже багато моїх важливих знайомств сталися саме завдяки Наталці.
Вони ниточка за ниткою спліталися у міцне та добротне рятівне коло, яке тримало на ногах на новому місці
Одна із зустрічей, яка сталася в той самий перший візит — з Малґожатою Ткач-Яник, громадською активісткою з Ґлівіце, викладачкою Сілезького університету в Катовіце. Для мене це була перша «доросла» розмова про фемінізм, про сестринство, про подолання упереджень та конкуренції між жінками. У перші дні, коли я приїхала до Ґлівіце, Малгожата, а бачилися до того ми один раз в житті, була на зв'язку.
Я була в набагато кращій ситуації, ніж багато жінок-біженок, тож від допомоги відмовилася. Мені бракувало хіба що спілкування та якогось заземлення.
Вона почала запрошувати на зустрічі місцевого жіночого клубу. Виявилося, що в Ґлівіце живуть сотні родин, які мають досвід біженства після ІІ-ої світової війни. Це люди, які приїхали сюди з українських міст: Львова, Сміли, Стрия тощо.
У форматі «живої бібліотеки» вони розповідали історії своїх родин, які з нуля починали життя, вийшовши на місцевому залізничному вокзалі з однією-двома валізками. Ці зустрічі були терапевтичними для мене. Вони розповідали історії своїх родин, коли поляки та українці жили разом тривалий час, мирно співіснували, створили багато гарних речей, обмінювалися традиціями та культурою.
Завдяки цим зустрічам я познайомилася ще з однією прекрасною польською жінкою — Маґдаленою Гоїк, вчителькою польської. Вона не лише займалася зі мною граматикою, а й влаштовувала різні прогулянки містом та воєводством. Розповідала, який внесок жінки зробили у розвиток Сілезії, водила паломницьким шляхом Святого Якова та м'яко сварила за вимогливість до доньки, яка, здавалося мені, ніколи не заговорить польською. «Вас треба розвести в різні групи, бо ти до неї несправедлива», казала. І була права — донька давно розмовляє краще за мене.
Маґдалена часто говорила, що в дитинстві хотіла бути українкою, навіть шукала в своєму генеалогічному дереві українське коріння, так їй подобається наш народ
А мені щиро хотілося бути схожою на неї: ось так вільно зібратися та їхати в свою улюблену Португалію з одним рюкзаком за плечима, вміти довірятися світові та вірити у доброту людей.
Та перша поїздка до Польщі познайомила мене з колективом Катовіцького відділу «Газети виборчої», а вже після повномасштабної війни — з журналісткою видання Міхаліною Беднарек. З нею разом ми писали цикл статей про українських біженців у Польщі, а пізніше вона порекомендувала мене до складу Консультаційної Ради, яка експертними порадами допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи у 2029 році. І це теж для мене той досвід, який би я хотіла привезти в Україну: як глибоко люди знаються на своїй культурі, бережуть та захищають унікальність та ідентичність свого регіону, як шукають європейський вимір. Говорять про те, що їм потрібна максимальна критика всіх проєктів, бо без неї не буде змін та росту.
***
Якби мене попросили охарактеризувати себе одним словом, я б сказала що є соціофобом. Мені важко дається побудова соціальних контактів, однак ці польські жінки якимось дивом дали відчуття сестринства та віри навіть такій складно сконструйованій людині як я. Через війну, відчуття втрат, мені мало, на що вистачає душевних сил. Згадувала, чи подякувала я цим та багатьом іншим польським жінкам за їхню ненав’язливу підтримку? Здається, що ні.
Коли небо впало на землю — вони допомогли пережити найважчі моменти. Зараз, коли трохи в душі розвиднілося, хочеться сказати всім просто душевне дякую за справжню сестринську підтримку та емпатію.
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
