Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: [email protected]<frame>
Війна — це не лише битви, переміщення військ та зруйновані кулями будинки. Війна — це перш за все хаос, а в наші дні це майже невірогідний інформаційний хаос. Ми є одночасно найбільш поінформованими істотами в історії людства і найбільш розгубленими у потоці новин.
Дезінформація, пропаганда та фейкові новини — це зброя, за яку Росія не вагається хапатися. Ми добре знаємо про її вплив на президентські вибори в США, ми бачили, що робили російські інтернет-тролі під час пандемії, і ми знаємо, наскільки сильно Росія розділяє і поляризує західні суспільства і намагається маніпулювати ними, щоб вони залишили Україну наодинці в її боротьбі.
Ми потребуємо журналістики як ніколи раніше, щоб відрізняти зерно від полови, пояснювати світ і показувати правду
Ми також знаємо, що Росія може брехати прямо в очі, і що Кремль зробить абсолютно все, щоб воєнні злочинці ніколи не зазнали правосуддя і покарання. Світлана Алексієвич писала, що війна немає в собі нічого від жінки, і чим довше триває війна в Україні, тим більше я з цим не погоджуюся. Війна впливає на жінок тисячею різних способів. І я переконана, що саме жінки-журналістки повинні показувати її справжнє обличчя: жінок-біженок, матерів, які борються за виживання своїх дітей, жінок, зґвалтованих російськими солдатами. Адже правда полягає в тому, що картина війн протягом століть, про які повідомляли лише чоловіки, не була повною. А без повної картини немає правди.
Наталя Вальох і Марія Гурська. Фото: Łukasz Sokół
"Sestry", засновані на співпраці українських і польських журналісток, — це місце, де журналістки з двох країн, які мають такі міцні зв'язки (сьогодні як ніколи раніше), спільно прагнуть розширити поле правди, показати війну такою, якою вона є насправді, а не скороченою лише до чоловічої перспективи. Історія Ірини Довгань, жертви сексуального насильства з боку росіян, свого часу з'явилася на сторінках журналу "Wysokie obcasy", де я працюю. Через деякий час я взяла у неї інтерв'ю для "Sestry". Таким чином про Ірину дізналися як українські, так і польські жінки.
Два роки тому я їздила в Україну з польськими та бельгійськими парламентарями — ми шукали докази зґвалтувань у воєнний час. Результатом тієї поїздки став текст, який я написала для своєї редакції, але він знайшов відгомін на українському телеканалі «Еспресо»: моя чудова колега Марія Горська, сьогодні головна редакторка журналу "Sestry", розповіла про це в ефірі. Правда про звірство росіян знову набула резонансу в обох наших країнах.
Йоанна Мосєй-Сітек, Наталя Вальох і Марія Гурська. Фото: Łukasz Sokół
Без роботи Оксани Щирби, яка опублікувала в "Sestry" статтю про кріоконсервацію сперми, я б не написала статтю на цю ж тему для "Wysokie obcasy", а польські жінки не дізналися б про драматичні дилеми, які постають перед українськими жінками, не прочитали б, що українські пари вирішують заморожувати сперму воїнів, які йдуть на фронт, щоб у разі їхньої загибелі їхні дружини або партнерки могли народити їхніх дітей. Ось, ще один аспект війни з жіночої перспективи, який, ймовірно, вислизнув би з-під уваги чоловіків-літописців війни як менш важливий, ніж переміщення на фронті.
Я не можу погодитися з твердженням Алексієвич теж з іншої причини, адже тисячі жінок приєдналися до української армії
Півтора роки тому я писала про жінок-військовослужбовиць з передової. Розповіла мені про них режисерка, драматургиня і філософиня Олена Апчел, бо вони були її подругами. Тепер Олена, моя люба українська сестра, сама йде на фронт. У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення і повагу до її рішення. У мене також немає слів, щоб описати мій страх за неї. Через кілька тижнів, коли Олена піде на фронт, війна в Україні буде для мене насамперед жінкою. Саме тому я писатиму далі про неї для українських і польських читачок.
Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.
Мама-феміністка Станіслава і Люції.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Влада Німеччини прогнозує нову хвилю українських біженців. Таке повідомлення з'явилось у німецькому виданні Welt. Невтішний прогноз директора Асоціації північнонімецьких житлових компаній (VNW) Андреаса Брайтнера пов'язаний з рішенням Дональда Трампа призупинити військову допомогу Україні, що вже в найближчому майбутньому спричинило б брак ракет для систем ППО й наразило б цивільне населення України на ще більшу небезпеку. І хоча військову допомогу Україні Трамп відновив, ризик, що Німеччині (як і іншим країнам Європи) ще доведеться приймати нових українських біженців, залишається — ніхто не може бути впевнений, до яких саме наслідків може призвести непередбачувана політика нового президента США.
За словами Брайтнера, влада німецьких земель Мекленбург-Передня Померанія і Гамбург вирішила про всяк випадок підготувати місця для розміщення українців.
Це в інтерв'ю Sestry підтверджує Оксана Шоорлеммер, засновниця організації Nord Haus UA, яка допомагає Україні й українським біженцям. Оксана — українка, яка багато років живе у німецькому місті Шверін. З початком повномасштабного російського вторгнення вона запустила декілька проєктів допомоги українцям, які прибувають до Німеччини. Також Оксана є директоркою журналу Business Woman — видання для успішних українок у Німеччині.
Sestry Оксана Шоорлеммер розповіла, які проблеми, перспективи й можливості зараз є в Німеччині для українських біженців і як вони цими можливостями користуються.
Оксана Шоорлеммер. Приватний архів
«Німеччина велика, місце завжди знайдеться»
— Питання про нову хвилю біженців з України справді обговорюється владою, — розповідає Оксана Шоорлеммер. — Ніхто не знає, чого чекати — і Міністерство внутрішніх справ розглядає різні сценарії.
На нашій землі Мекленбург-Передня Померанія є порожні приміщення, які зарезервовані владою на випадок нової хвилі людей з України
Так було і після першої хвилі у 2022 році: влада готувалася, що у разі загострення ситуації сюди знов почнуть масово прибувати біженці. На жаль, так і сталося.
Це завжди залежить від подій в Україні. Наприклад, коли восени 2024 року Росія посилила бомбардування Харкова, до нашої організації почали звертатися саме з цього регіону. Багато дзвінків було і після скандалу в Овальному кабінеті. Люди злякалися, що стане ще гірше.
— Українців приймають на тих самих умовах, що й у 2022 році?
— Так, але у багатьох землях вже може не бути місць. Це не розповсюджується на людей, які їдуть до близьких родичів. Наприклад, якщо після початку війни сюди приїхала жінка, а зараз вона хоче забрати з України своїх батьків чи дітей, вона може це зробити навіть якщо на землі, де вона знаходиться, не залишилося місць. З тими, у кого близьких родичів тут немає, ситуація інша. Якщо людина приїхала до певного міста, але з'ясувалося, що ця федеративна земля вже не приймає, її відправлять на іншу землю. Ситуація із місцями швидко змінюється.
— А якщо місць не буде на жодній землі?
— Поки що такого не було: Німеччина велика, десь місце завжди знаходиться. Але вибору у людини в такому разі немає: якщо кажуть їхати, наприклад, до Берліна, ти не можеш сказати, що хотів би до Мюнхена.
— Знаю, що більшість українців у Німеччині самі шукають квартири під оренду. Чи є шанс, що з цим допоможе влада?
— Так, але пошук може зайняти багато часу, бо вільного житла майже немає. 2022 року все було інакше: у перші тижні повномасштабної війни мені дзвонили сотні німців (зокрема й дуже забезпечені люди) і пропонували свої квартири та будинки для українців — безоплатно. Моя подруга віддала свій п'ятизірковий готель…
Пізніше з'явилася програма: тим, хто розміщував українців, держава компенсувала орендну плату. Програма діє і зараз, але ті, хто хотів здати квартири за такою схемою, вже це зробили. До того ж у Німеччині є певні норми: мінімум 12 квадратних метрів житлової площі на людину. Відповідно, у сім'ї з двома-трьома дітьми має бути велика квартира, знайти яку складно.
— А де мешкають люди, які не знайшли постійне житло?
— У нас їх спершу приймає готель «Європа». Після першого дня в готелі українець подає запит до мерії — і якщо підтверджується, що земля, на яку він приїхав, приймає біженців, починається оформлення документів. Поки і сама людина, і координатори (це може бути Червоний Хрест чи, наприклад, наша організація) шукають житло, її можуть розмістити у гуртожитку чи іншому спеціально обладнаному для українців приміщенні. 2022 року це були і школи, і актові зали з наметами…
За час повномасштабної війни Німеччина прийняла найбільшу кількість українців — понад 1 110 600. Фото: AP/Associated Press/East News
Правила для українських біженців стали жорсткішими
— Поширена думка, що в Німеччині українці можуть «вічно ходити до школи й отримувати соціальну допомогу». Під школою маються на увазі інтеграційні мовні курси. Статистика працевлаштування українців у Німеччині поки що не дуже вражаюча. Чи є у цьому частка правди?
— На жаль, є — деякі люди справді не хочуть працювати.
Німеччина — єдина країна в ЄС, де українцям досі у повному обсязі виплачують бенефіти: це і виплати на життя (450 євро на місяць на дорослу, 250 на дитину), і житло, оренду якого повністю покриває держава
Частина біженців вважає, що їхня зарплата (а якщо не знаєш німецької, то, швидше за все, це буде саме мінімальна зарплата) практично дорівнює виплатам, і тому не поспішає шукати роботу. Але здебільшого так поводяться ті, хто і в Україні шукав можливості нічого не робити. А ті, хто працював, розвивався, і в Німеччині роблять те саме. Тому хтось за рік з нуля вивчив німецьку до рівня В2, а хтось ось уже три роки не може скласти іспит на А2 чи В1.
Нині правила для українських біженців стали жорсткішими — «ходити до школи» вічно тепер не вийде. Раніше, склавши німецьку на В1, людина могла бути впевненою, що зможе вчитися далі на В2. Зараз держава оплачує курс В2, тільки якщо переконаєш джоб центр, що тобі це дійсно необхідно. Наприклад, доведеш, що твоя спеціальність дуже потрібна, а ще краще — покажеш запрошення на роботу чи практику. У такому разі, найімовірніше, дадуть довчитися. Якщо ж довести потребу не вдалося, — відправлятимуть на роботу.
Тому для активних людей, які виконують усі вимоги інтеграційної програми, джоб центр — це допомога, а для тих, хто шукає можливість нічого не робити — стрес, адже постійно потрібно приходити та звітувати, як відбуваються пошуки роботи
— У якій сфері українець з рівнем німецької В1 може знайти роботу у Німеччині?
— Це може бути ресторан, кафе, готель. У місті Шверін є два Макдональдси, і практично весь персонал там — українці. Наших хочуть брати, бо працюють швидко, ефективно і не виставляють додаткових умов (біженці із Сирії, наприклад, не можуть торкатися свинини). З В1 це може бути й робота в офісі або волонтерській організації. Якщо рівень мови нижче, це — клінінг, склади, кухні в готелях.
Але якщо людина вчить мову, вона має всі шанси знайти хорошу роботу. Можливості в Німеччині є. Наприклад, вища школа, в яку можна піти, маючи В2. Це безкоштовно. Там є багато різних спеціальностей (зокрема, бізнес, економіка). Вступивши до вищої школи, людина один тиждень навчається, а другий — працює, отримуючи практичні навички. Якщо працює добре, є шанс на цій роботі залишитися, отримавши паралельно диплом європейського зразка. У такій школі зазвичай навчаються чотири роки (якщо успішність дуже хороша, можливо і менше). Це можливість, наприклад, для тих, хто в Україні був юристом чи економістом, — і тут за допомогою вищої школи може стати фінансовим радником. У Німеччині це зараз дуже популярна професія. Можна вивчитися і на медсестру — на це також завжди є попит.
Українські біженки працюють на кухні одного з німецьких ресторанів, 2024. Фото: Uwe Anspach / DPA / dpa Picture-Alliance via AFP/ East News
— Як німецькі роботодавці ставляться до українських дипломів?
— Добре, якщо диплом підтверджено у Німеччині. Зробити це можна. Потрібно скласти іспит з німецької на В2 та подати заяву на визнання свого диплома до Центрального регістру Європейського Союзу. Допомагаючи з цим українцям як держрадник із визнання іноземних дипломів, я запустила проєкт, який ми назвали «Шанс для землі Мекленбург-Передня Померанія». Суть проєкту в тому, що ми не лише допомагаємо людині підтвердити диплом, а й одразу шукаємо для неї роботу. Ми створили цілі каталоги українців різних спеціальностей та підшукували для них вакансії. Допомагали їм писати резюме, супроводжували на співбесіді. Німців, до речі, шокує, що в деяких українців є по три-чотири дипломи. Особливо після біженців із Сирії, багато з яких навіть не закінчили школу.
Проєкт допоміг знайти роботу сотням українців — серед них багато лікарів та вчителів. Оскільки до Німеччини приїхала величезна кількість дітей, вчителі зі знанням української мови були затребувані. Щоправда, згодом стало зрозуміло, що українські інтеграційні класи були помилкою, бо інтеграції саме і не відбувалося. Навчання проходило українською, і діти між собою спілкувалися лише українською — відповідно, у німецькій не було жодного прогресу. Коли батьки почали це розуміти, вони стали самі просити перевести їхніх дітей до звичайних німецьких класів, адже іспити вони потім складатимуть нарівні з німецькими дітьми.
— Повертаючись до спеціальностей, можу сказати, що ще потрібні україномовні психологи, які можуть працювати як з дорослими, так і з підлітками. Багатьом українцям потрібна психологічна допомога. На початку повномасштабного вторгнення у нас на всю землю, де проживає понад мільйон людей, знайшлося лише шість україно- чи російськомовних психологів. Це була величезна проблема, адже були випадки, коли діти кидалися з ножем на батьків, одна українка взагалі повісилася…
Стрес стає причиною тяжких хвороб і несвоєчасного лікування. За час війни ми вже поховали шість українок, які померли від раку. Жінки не звертали уваги на тривожні симптоми, не обстежувались, а потім вже було надто пізно. Страшно згадати, як ми потім відправляли їхніх дітей назад до України, бо родичі залишилися тільки там…
Зараз завдяки програмі Міністерства соцполітики чимало українок, які приїхали сюди з дипломами педагогів, закінчили спеціальний курс і стали коучами. Ще один приклад того, як люди змогли влаштуватися за фахом і зараз допомагають іншим.
— Яким категоріям українців, за вашими спостереженнями, швидше вдається знайти роботу й влаштувати своє життя?
— Тим, хто в Україні втратив все. Вони розуміють: назад шляху немає і роблять усе, щоб побудувати життя заново. Є неймовірні історії. Наприклад, Наталя, яка приїхала сюди з двома дітьми. Її чоловік загинув на війні, у неї невдовзі після цього виявили рак. Вона не здалася, і, проходячи хіміотерапію, паралельно активно вивчала німецьку. Склала іспит на В2 і після того, як лікування було завершено, знайшла роботу в компанії з догляду за людьми похилого віку. Зараз Наталя вже стала завідувачкою відділення. Такі приклади вражають і нас, і німців. Останні знову ж таки порівнюють українців із сирійцями:
Якщо із Сирії приїжджають здебільшого молоді чоловіки із сім'ями (там у небезпеці, скоріше, залишаться літні, тоді як молодих чоловіків вивезуть, щоб вони продовжували рід), то з України приїжджають переважно жінки з дітьми — і багато хто з них за три роки встиг більше, ніж чоловіки з інших країн за десять.
Ще я щиро захоплююсь нашими підприємицями. Наприклад, жінки, які працювали в Україні в сфері краси, тут ані дня не сидять на виплатах — відразу знаходять клієнтів, багато хто відкриває свої салони.
Федеральний міністр праці Губертус Хайль (праворуч) вітається з Альоною Каменюк, біженкою з України, під час візиту до дитячого садка. Позаду — посол України в Німеччині Олексій Макеєві Карл-Йозеф Лауманн, міністр праці, охорони здоров'я та соціальних справ землі Північна Рейн-Вестфалія. Фото: Rolf Vennenbernd / DPA / dpa Picture-Alliance via AFP/East News
Німецький паспорт можна отримати вже після трьох років безперервної роботи в Німеччині
— Напевно, місцевим подобається український сервіс…
— Подобається. Але й конкуренція серед наших вже велика. Тут є один не дуже приємний момент. Ті ж сирійці теж відкривають салони й нормально співіснують одне з одним — вони вважають, що заробітку всім вистачить. А от українці (особливо ті, хто приїхав до Німеччини до війни), не завжди раді появі своїх земляків на ринку. Доходить навіть до того, що пишуть на своїх же скарги.
Я завжди в таких випадках кажу, що ми не можемо просити країну бути до нас толерантною доти, доки наші співвітчизники їдять одне одного
Загалом українцям на німецькому ринку праці раді. Усі ці інтеграційні програми існують не просто так — населення Німеччини старіє. Розрахунки показують, що вже у 2036 році понад вісімдесят відсотків населення буде у віці 60+. Німеччині дуже потрібні люди працездатного віку.
— Разом з тим наразі українці перебувають у Німеччині в статусі тимчасового захисту, який не є одним з іміграційних маршрутів. Чи мають ті, хто хоче залишитися в Німеччині, шанс це зробити?
— Варіанти є. Наприклад, поки що діє закон, за яким німецький паспорт можна отримати вже після трьох років безперервної роботи в Німеччині. Якщо всі три роки ти справно сплачував податки й разом з цим знаєш німецьку на В2, плюс складеш іспит з політології, можна стати громадянином цієї країни. Що буде з тими, хто не працює, поки не відомо. Я говорю «поки», бо з приходом нової влади міграційне законодавство може змінитися.
На жаль, зараз у країні дуже сильні праві настрої, а це впливає і на ставлення до мігрантів загалом, і на їхні подальші перспективи
— Як німці реагують на останні події у світі? У країнах Балтії серйозно обговорюють підготовку до можливої війни.
— Нещодавно мій 14-річний син прийшов зі школи і сказав: «Мамо, ми маємо готуватися до війни»
Їм оголосили, що у школах з 14 років розпочнеться військова підготовка. Уряд збільшує витрати на обороноздатність, про це зараз справді багато говорять. При цьому відсотків 60 німців і чути не хочуть про війну. Вони «втомилися» від війни в Україні і поготів не готові думати про те, що війна може прийти до їхнього дому. На жаль, багато людей не вчили історію і не хочуть думати. Тому ультраправа проросійська AfD (партія «Альтернатива для Німеччини») і набирає популярності. Якщо подивитися, як на останніх виборах голосували люди, можна побачити, що поділ проходить за колишнім кордоном між НДР та ФРН — східна Німеччина підтримала AfD. Ось така сумна, навіть страшна тенденція.
Місце розташування клініки AboTak не випадкове. Саме на вулиці Вейській знаходиться не лише Сейм, але й головний офіс «Громадянської платформи» й Канцелярія Президента, тобто місця на політичній карті, де приймаються найважливіші для країни рішення. Саме тому борчині за право жінок на аборт, — як вони повідомили на пресконференції під час відкриття клініки, — вирішили «забрати собі шматочок цієї вулиці».
Відтепер сюди може прийти будь-хто, кому потрібні аборт, інформація або просто підтримка. «Це центр сестринства», — кажуть активістки. Сестринство важливе й цінне завжди, а особливо сьогодні, коли політики продовжують блокувати зміни до закону про аборти
Відкладено не лише закон про лібералізацію абортів, але й ті зміни, які під час виборчої кампанії називали «мінімальними». Йдеться про декриміналізацію абортів, тобто зміни до Кримінального кодексу, згідно з якими особа, яка допомагає комусь зробити аборт, не ризикує потрапити до в'язниці, як це відбувається зараз. У Польщі жінки не підлягають кримінальному переслідуванню за нелегальне переривання вагітності, але допомога в здійсненні аборту — кримінальний злочин (за операцію незаконного переривання вагітності польським лікарям загрожує до трьох років позбавлення волі). Зрештою цей закон паралізує лікарів.
У Польщі аборт є законним у двох випадках: якщо він є наслідком забороненого діяння, тобто зґвалтування або інцесту, і коли він становить загрозу для здоров'я та/або життя жінки. На практиці останню передумову складно застосувати саме тому, що пособництво та сприяння аборту карається. І лікарі, посилаючись на «застереження совісті», нерідко відмовляються переривати вагітність, навіть коли вона становить загрозу плоду й матері. У Польщі вже померли декілька жінок, яким лікарі відмовились переривати вагітність на пізніх термінах, хоча ситуація становила пряму загрозу життю жінок.
До жовтня 2020 року в межах так званого «абортного компромісу» 1993 року законними вважались також аборти через дефекти плода, зокрема, несумісні з життям (завмерла вагітність). Але в 2020 році Конституційний суд Польщі визнав і це незаконним.
Після цього, за даними Міністерства охорони здоров’я РП, кількість легальних абортів у Польщі скоротилася вдесятеро. І в 2021 році було зафіксовано 107 проведених абортів замість 1076 у 2020 році. Але урядова статистика не має нічого спільного з реальною ситуацією з абортами в Польщі.
За оцінками ADT, жінки з Польщі роблять понад 100 000 абортів щороку
Минулоріч тільки Abortion Dream Team допомогла близько 50 000 жінок отримати доступ до фармакологічного аборту, оскільки саме на цей метод переривання небажаної вагітності жінки зважуються найчастіше.
Активісти ADT наголошують, що клініка AboTak — це місце, де вони не лише вимагатимуть доступу до аборту, а й надаватимуть цю послугу. Зараз у центрі доступна послуга медикаментозного аборту (за допомогою пігулок), а жінкам, які потребують хірургічного переривання вагітності, в центрі допомагають знайти відповідний заклад за кордоном, організовують транспорт, часом навіть фінансову підтримку. У центрі можна також зробити безкоштовний тест на вагітність і отримати консультацію лікаря.
Наталія Бронярчик підкреслює, що ADT допомагає всім, хто потребує допомоги в доступі до аборту. «Щодня до нас звертаються не тільки польки, але й жінки з України. Від початку повномасштабної війни понад 3 000 жінок з України зробили з нашою допомогою аборти», — каже вона. І додає, що ADT — не єдина організація, де люди можуть отримати допомогу. Чимало людей звертаються до «Мартинки» — організації, заснованої українськими жінками.
Мартинка була заснована через 19 днів після початку великої війни в Україні. За три роки роботи вона отримала близько 4 000 звернень за допомогою, а за останній рік ця кількість зросла вдвічі. Це випадки, пов'язані з насильством та торгівлею людьми.
Якщо ви маєте потребу поговорити, спитати поради — приходьте на вул. Wiejska, 9. «Ми для всіх. Ти не одна», — запевняють засновниці центру.
Минулоріч редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто цього найбільше потребує. Друга нагорода «Портретів сестринства» підтверджує, що співпраця українських і польських жінок стабільна і може стати міцним фундаментом для наших народів.
Напевно, жодна з премій світу не може похвалитися такою щирою, ніжною, негламурною і щемливою атмосферою, як та, що панує на гала-вечорах «Портрети сестринства». Цьогоріч у Варшаві традиційно зібралися жінки великого сердечного розуму і сили. Вони не конкурували між собою, адже навчилися трансформувати свій або чужий біль у допомогу і співпрацю. І, слухаючи їх, зала плакала, а самі вони весь вечір обіймали одна одну, бо жодні слова не можуть передати того, що всередині, так, як це роблять обійми.
Поважна капітула (журі) визначила 12 номінанток, серед яких шість надзвичайних польок і шість дивовижних українок. Саме з них обрані дві лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка й полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. Третя нагорода — результат голосування наших читачок і читачів.
Олена Апчел, Мар'яна Мамонова і Аґнєшка Зах
Переможницею в номінації «Портрети Сестринства» з українського боку поважна капітула обрала Мар'яну Мамонову за її відданість у допомозі жінкам, які пережили російський полон, а також матерям і дружинам військовослужбовців. Після повернення з російського полону вона заснувала благодійний фонд, який реалізує проєкт, спрямований на психосоціальну реабілітацію жінок.
Отримуючи нагороду, Маряна Мамонова сказала, що пишається собою; найсильнішою людиною на світі — своєю маленькою донькою, адже вона, сидячі у маминому животі, витримала Маріуполь і російський полон; усіма жінками, які зараз у полоні, пройшли його або захищають Україну, а також усіма тими, хто допомагає українцям з-за кордону. І розповіла історію солідарності і сестринства зі свого життя:
«Коли я була в полоні, нас у камері було 40 жінок. Нам давали зовсім мало їжі. Ми всі були голодні, а коли ти вагітна — хочеться їсти за двох. Нам наливали черпачок супу, в якому плавали два шматочки картоплі. І жінки, які були зі мною у камері, — насамперед ті, хто має власних дітей, — діставали по одному шматочку картоплі і клали в мою тарілку».
Мар'яна Мамонова
Переможницею в номінації «Портрети Сестринства» з польського боку поважна капітула обрала Аґнєшку Зах за її невтомну допомогу українцям під час війни. Вона прихистила жінок з дітьми й продовжує доставляти гуманітарну допомогу на фронт, уособлюючи солідарність і підтримку.
«Друзі, разом ми — грізна сила. Страх — надзвичайна зброя. Він може змусити мільйон людей, які стоять поруч, повірити, що вони самі. Але нас так багато, і разом ми всі можемо сказати злу «ні». Я не мовчу, не погоджуюсь, і я не покину, не залишу. У наші дні — це чарівні слова, які мають велику силу. Просто повірте мені», — запевнила Аґнєшка Зах.
Аґнєшка Зах: «Це не просто російсько-українська війна. Це війна за збереження людського в кожному з нас. Це випробування нашого морального хребта і того, де є наші серця»
Переможницею читацького голосування стала Олена Апчел. Читачки й читачі Sestry відмітили її сміливість, культурний внесок і волонтерську діяльність під час війни. Її історія надихає, уособлює силу сестринства, що об’єднує жінок у боротьбі за справедливість і краще майбутнє.
Олена Апчел сказала: «Сила — це крихкість, ніжність і право на біль. Для мене це і є портрет сестринства, тому мені хочеться називати і називати імена жінок — тих, з ким мене звела доля, і тих, кого більше немає з нами. Бо для мене сестринство — це насамперед реальність, де немає конкуренції, де ми стоїмо пліч-о-пліч». Вона згадала зі сцени імена польок і українок, які під час війни показали небайдужість і сміливість боротися й творити. Зокрема, імена вбитих росіянами Вікторії Амеліної й Ірини Цибух, а також закатованої у полоні Вікторії Рощиної.
Олена Апчел
Церемонію відвідали віцеміністр внутрішніх справ Польщі Вєслав Щепанський і посол України в Польщі Василь Боднар.
А президентка Фонду Кульчика Домініка Кульчик сказала такі слова: «Якось мене запитали, чим я найбільше пишаюся, яким своїм досягненням. І я думаю, що найголовніше — мати сміливість відчувати. Бо поки ми відчуваємо, поки наше серце б'ється в нас, ми знаємо, куди наш шлях нас веде. Коли я отримала страшну звістку, що почалася війна, я була у своєму будинку в Лондоні. Я зрозуміла, що більше не можу там перебувати. Мені болів весь досвід моїх бабусь, прабабусь, тож ми створили команду і стали допомагати, — як сестра сестрі, —- щоб українки відчули себе в Польщі, як удома».
Обійми Домініки Кульчик і Аґнєшки Зах
Номінантки на премію «Портрети сестринства» з польського боку:
Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка
Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка
Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber
Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»
Анна Суська-Якубовська
Аґнєшка Зах, польська волонтерка
Номінантки на премію «Портрети сестринства» з українського боку:
Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду
Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center
Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»
Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»
Поважна капітула премії «Портрети сестринства»:
Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
Аґнєшка Голланд, польська режисерка
Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
Б’янка Залевська, польська журналістка
Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців
Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu
Марія Гурська, головна редакторка Sława TV
Нагадаємо, що минулоріч лауреатками стали: Марта Маєвська — мер містечка Грубешів, яка після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року організувала у своєму місті, що за 5 кілометрів від українського кордону, центр прийому біженців, а також Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS — найбільшого волонтерського транзитного центру у Варшаві для волонтерів з цілого світу.
Віцеміністр внутрішніх справ Польщі Вєслав Щепанський
Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Польща Василь Боднар
Депутатка Європарламенту Магдалена Адамович і Олена Апчел
Головна редакторка Sestry Йоанна Мосєй (праворуч), Домініка Кульчик (у центрі) і главред «Нової Польщі» Євген Клімакін оголошують переможниць
Людмила Гусейнова розповіла про сотні жінок у російському полоні і сказала, що не має спокою, поки всі вони не будуть на свободі
У березні 2022 року соцмережі облетіло коротке відео, де красуня-навідниця самохідної артилерійської установки (САУ) смачно «насипає» ворогам. Акаунт називався «принцеска 13», але за ним стояла справжня валькірія.
Це була Тетяна Чубар, військовослужбовця 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Тоді феномен Тані змусив багатьох чоловіків піти і записатися добровольцями. Хоча не бракувало скептиків, які вважали, що це добра українська пропаганда придумала таку успішну агітку.
Таня — реальна дівчина із Конотопа, колишня кондитерка, яка завжди мріяла про службу в армії. Коли вона вперше з'явилася в навчальному центрі, її сприйняли доволі скептично. Утім коли побратими побачили, як вправно вона тягає залізяччя, змінили свою думку. Врешті бюрократія нашої армії здалась, і дівчина стала повноцінною навідницею, яка брала участь у артилерійських боях за Київ.
Ось як описувала оборону на Чернігівщині Таня в інтерв’ю NV:
— Росіяни їхали однією і тою самою дорогою, що туди, що назад. Вони намагалися добратися до Києва.
А ми їх зустрічали, скажімо, з квітами — з «Гвоздиками» — на великий дорозі
Таня у приватному житті любить рожевий колір і накладні вії та яскравий манікюр. А ще вона мама двох синів. Історія Тані виникла у той момент, коли нам як повітря потрібні були надихаючі історії про героїв серед нас.
У січні 2023 року Таня стала щасливою дружиною військового Михайла. Про нього відомо небагато, але є відомості, як вони познайомились. Тетяна ефектно косила траву, і Михайло одразу зрозумів, що перед ним фатальна жінка.
Мама полоненого морпіха знайшла собаку сина в Маріуполі
Про багатодітну маму із Луцька Наталю Ніколаєву можна знімати оскароносне кіно. Її старший син Дмитро — бойовий медик 36-ї бригади морської піхоти. Медик за освітою, але до війни пробував себе в ролі діджея. У жовтні 2021 Діма здійснив свою мрію — у нього з'явилося цуценя пітбультер'єра Афіна. Хлопець та собака скрізь служили разом — і повномасштабне вторгнення вони разом зустріли в заблокованому Маріуполі. У квітні 2022 року морпіх вантажив поранених — їх всіх разом взяли в полон росіяни.
Син і собака вижили, але окупанти не дозволили Дмитру взяти пса з собою.
— Коли вже почали грузити в автобуси, то солдат російський сказав — чи відпускай, чи пристрелю просто тут, — розповідає історію мама бійця.
Пані Наталя одразу почала пошуки не лише сина, а й його собаки:
— Я одразу почала виставляти пости в різні спільноти, в телеграм-каналах.
У мене були фотографії, відео Афінки, і кожні два тижні я виставляла пост, мені прислали фото собачок різних
За рік з гаком собаку знайшли на сміттєзвалищі на лівому березі Маріуполя, неподалік від місця, де розлучили Дмитра й Афіну. Знайшлися сердешні волонтери, які погодилися оформити документи та вивезли Афіну з Маріуполя — через Росію, Латвію, Литву та Польщу.
У лютому 2024 року Дмитро отримав посилку від Червоного хреста — там були солодощі і сімейне фото мами, брата та сестри з собакою. Так морпіх отримав нові сили пережити всі випробування полону та катувань. Восени 2024 року історія завершилась хепіендом — через 29 місяців катівень хлопець повернувся додому.
Мама, яка врятувала сина і собаку — бореться за своє життя. У неї онкологія і лише віра в повернення сина давала їй сили переносити лікування.
«Наташа, насипай». Вихователька, яка збила ракету
Під час масованої російської атаки 17 листопада 2024 року військова Наталія Грабарчук з першої спроби з переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла» знищила російську крилату ракету.
«Наташа, попала!», — чути радісний голос за кадром. У цей момент військовослужбовиця присідає та з подиву закриває обличчя руками.
Для жінки це був перший бойовий пуск — і він виявився успішним. До 2021 року Наталія Грабарчук працювала вихователькою дошкільного навчального закладу, але згодом змінила професію і вступила до лав Збройних сил. Зараз вона служить стрілцем-зенітником ракетного підрозділу Галицько-Волинської радіотехнічної бригади повітря. Військова наука зайняла у неї 5 місяців.
— Зробила сотні навчальних пусків на тренажерах. А тут — перший бойовий і в ціль! ПЗРК важить десь 18 кілограмів, також тисне і відповідальність, — каже військова.
Історія Наталі покращила настрій українців під час осіннього наступу росіян на Донбасі та масованих атак по цивільних містах.
Досвід Наталки був корисним — жінки активно почали цікавитись, як приєднатись до мобільних вогневих груп та записувались на курси дронярів
Вагітна в полоні. Медикиня Мар'яна Мамонова
Ця історія має для авторки особистий відтінок. Адже в кінці весни 2022 року мені написала військова лікарка одного із ключових госпіталів і розказала, що в Маріуполі потрапив у повному складі в полон військово-польовий госпіталь. Там є вагітна і дуже багато молодих жінок. І треба щось робити.
Я лишила свої контакти лікарці і попросила родичів писати, аби зібрати списки. Згодом ми оприлюднили імені полонених лікарів та медсестер. Однією із них була українська медикиня — військовослужбовиця Мар'яна Мамонова.
Після закінчення навчання у медуніверситеті Мар’яну відправили у Бердянськ, а вже з 2017 року військова медикиня їздила на ротації у зону АТО, де надавала допомогу бійцям. У Маріуполь Мар’яну відправили служити ще до повномасштабної війни. Саме там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем.
Коли почався наступ росіян на місто, медикиня з побратимами та місцевими мешканцями знаходилася на території маріупольського заводу Ілліча. На зв'язок з рідними виходила не часто. Говорила, що жива, і що у них закінчуються медикаменти, зброя та харчі. Про свою вагітність жінка дізналася під час війни.
У полоні росіян Мар'яна Мамонова перебувала пів року. В Оленівці спала на підлозі, не мала доступу до здорової їжі та свіжого повітря. Вона каже, що під час допитів її залякували, а тому вона боялася, що дитина народиться в полоні та малюка заберуть — так одного разу пригрозив російський чиновник:
— Він сказав, якщо я не відповім так, як йому потрібно, він відправить мене до табору у Росію, а мою дитину заберуть. Це було справді жахливо, я так плакала
Мар'яна Мамонова разом із донькою. Фото: приватний архів
У кінці вересня 2022 року дівчину та ще понад 200 полонених обміняли на кума Путіна Віктора Медведчука та ще 55 окупантів. Із катівні Мар’яна ледве йшла на ногах – із великим животом. За кілька днів уже в Україні дівчина народила здорову дівчинку Анну.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в самому осерді циклону — на Донбасі. Інформація про можливий напад з боку Росії циркулювала звідусіль, і все ж ти поїхала на схід, в напрямку російського кордону. Звідки взялося це рішення?
У той час я поїхала на Донбас. Туди, де останні вісім років проливають кров українські солдати і гинуть мирні жителі під обстрілами. Я не була впевнена, що станеться, але поїхала туди свідомо, вважаючи, що схід України найкраще підготований для захисту. Що я добре пам'ятаю, так це масовані обстріли. За 24 години, що передували вторгненню, на українські позиції на Донбасі впало понад дві тисячі артилерійських снарядів. Але і до, і після 24 лютого я керувалася простою логікою — російські бомби мене лякають менше, ніж контакт з російською армією та її службами, які можуть прийти відразу після цього. Тому я вважала за краще сидіти в прифронтовій зоні, ніж ризикувати, подорожуючи районами, де вони могли би зʼявитися.
Підрозділ української морської піхоти, в якому я тоді перебувала, був спокійним. Це був один з найкраще підготовлених українських підрозділів на той момент. Заголовки, що з'являлися в той час: «Чи буде війна в Україні?» — викликали у солдатів безсилу агресію. Вони запитували себе: якщо зараз буде якась «війна», то що ми тут робили весь цей час? Грали в пейнтбол? Де були наша молодість, здоров'я і загиблі друзі?
Що пам'ятаєш з розмов з ними в дні, що передували 24 лютого?
Перед самим вторгненням я досить багато говорила про це з солдатами, і наш спільний висновок був такий: рано чи пізно буде повномасштабний наступ або якась більш інтенсивна спроба взяти східні області, але це не обов'язково станеться зараз. Ми знали, що Київ наводнили іноземні журналісти. Нам здавалося, що це певний захист, що Росія не наважиться на такий крок, коли камери всіх можливих телеканалів будуть спрямовані на Україну. Ми робили ставку на те, що це може статися через кілька тижнів, коли редакції, знудьгувавшись і розчарувавшись, вже повернуть своїх кореспондентів назад з України. Але виявилося, що Росія, яка вже відчула на собі безсилля Заходу перед обличчям своїх злочинів, приковує до себе погляди всього світу.
Можна зробити висновок, що на той момент Донбас був у більшій безпеці, ніж решта України. Це звучить дещо абсурдно, враховуючи, що Донбас, зрештою, асоціюється з найжорсткішими бойовими діями.
У Донецькій області справжня війна триває з 2014 року, подекуди без особливих змін на лінії фронту до останнього часу. Такі населені пункти, як Авдіївка та Торецьк, безперервно оборонялися протягом десяти років до минулого року. На початку повномасштабної війни територіальні втрати Донецької області були незрівнянно меншими, якщо порівнювати їх з тисячами кілометрів, які російська армія пройшла в інших регіонах у лютому-березні 2022 року.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Ти спостерігаєш за цією війною з самого її початку, з 2014 року. Спочатку керувала Тобою цікавість, але врешті-решт прийшло свідоме рішення: я залишаюся тут. Пам'ятаєш момент, коли вирішила це зробити?
Таким переломним моментом став Іловайський котел, одна з найкривавіших битв війни на Донбасі. Коли українські добровольчі війська зайняли більшу частину міста Іловайськ, з іншого боку увійшли регулярні російські війська. Посеред цього котла опинилися бійці батальйону «Донбас». Саме та рота, з якою я працювала під час своєї першої поїздки, тоді ще в Артемівськ, який пізніше назвали Бахмут. Раптом виявилося, що більшість людей, яких я зустрічала, з якими я так чи інакше товаришувала, про яких писала у Фейсбуці, — це люди, які в кращому випадку були тяжко поранені, а в гіршому — перебували в полоні, або полягли чи загинули. Це незнання того, що з ними відбувається протягом кількох місяців, змусило мене вирішити, що я не можу це так залишити і маю зробити все можливе, щоб надати цьому розголосу. Я знала цих людей і знала, що вони були добровольцями, часто людьми зі сходу України, які буквально боролися за свої домівки. До того, як вони пішли в армію, вони були цивільними людьми, які здебільшого не мали жодного контакту зі зброєю, з будь-якими оборонними боями, і раптом вони опинилися в цій військовій реальності.
І проти них, проти цих бізнесменів, будівельників, готельєрів, раптом з'явилася регулярна російська армія, хоча по всьому світу ходила інформація, що битва за Іловайськ була тріумфом сепаратистів, солдатів Донецької Народної Республіки
Європейські та світові ЗМІ все ще говорили про громадянську війну, про те, що там на сході воюють українські сепаратисти. А я знала, я мала прямі свідчення очевидців, що моїх друзів вбиває російська армія. І я мусила зробити все, що могла, щоб якомога більше людей дізналися правду. Спочатку це були пости у Фейсбуці, але з часом редакція «Tygodnik Powszechny» запропонувала мені співпрацю. Так я стала відомою як воєнна кореспондентка, бо просто хотіла розповісти про долю своїх друзів.
З яким успіхом тобі тоді це вдавалося? Досі в ЗМІ говорять про «третій рік війни», і мало хто знає, що вона триває безперервно з 2014 року. Важко прорватися в мейнстрім.
Відчуття безсилля переважало в мені. Ми знаємо, що там відбувається, але світ вперто відмовляється це бачити. Це було для мене шокуючим і болісним. Українських солдатів, які тоді потрапили в полон, жорстоко катували. Розповіді тих, хто повернувся, були свідченням воєнних злочинів, скоєних російською армією, підконтрольними їй ополченцями та їхніми маріонетками, яких називали сепаратистами. Російські найманці скоювали воєнні злочини не лише проти військових, але й проти цивільного населення.
Мене особисто також дуже вразила історія Степана Чубенка. Степана затримали біля села Моспине в липні 2014 року, коли він повертався з Києва до рідного Краматорська, проїжджаючи через Донецьк. У рюкзаку підлітка сепаратисти знайшли стрічку в кольорах українського прапора і шарф львівського футбольного клубу «Карпати». Вони зв'язали йому руки скотчем, наділи на голову якийсь мішок і вивели з поїзда. Два тижні його жорстоко катували, а потім — для годиться — розстріляли. А розстріляли його для показухи, тому що він відмовився вступати до армії ДНР, сепаратистської армії. Хоча це була фактично дитина. Для мене цей хлопчик є символом того, що відбувалося на тих територіях: маріонетки Росії вбивали полонених, знущалися над солдатами і цивільним населенням, обстрілювали українські міста і влаштовували облави на людей з патріотичними поглядами....
Але це лише одна з тисяч історій, які ти описувала у своєму Facebook-у. Сьогодні пам'ять про Степана все ще жива, йому також встановили пам'ятники. Але такі історії чи новини про долю солдатів на фронті не завжди проривалися в медіа.
Навряд чи хтось зараз пам'ятає, що у вересні 2014 року були підписані так звані «Мінські домовленості», найважливішим пунктом яких було негайне припинення вогню. Насправді, в перший же день «перемир'я» в Луганській області почалися важкі і кровопролитні бої, в яких брали участь добровольчі підрозділи, в тому числі батальйон «Айдар». Багато бійців цього підрозділу досі вважаються зниклими безвісти. Одним із солдатів, який потрапив у полон, був Іван Ісик. Він разом зі своїм підрозділом потрапив у засідку біля села в Луганській області. Через кілька днів у проросійських ЗМІ з'явилося інтерв'ю британського псевдожурналіста Грема Філліпса з Іваном з луганської лікарні. Іван був обгорілий, на його тілі були сліди тортур. Але незважаючи на це, він протягом п'ятнадцяти хвилин спокійно і з гідністю відповідав на провокаційні запитання пропагандиста. Пізніше його нібито викрали з лікарні, де він помер в результаті тортур. Його батькам видали фальшивий документ, в якому вказали неправдиву причину смерті. Коли через місяць його тіло повернули в Україну, виявилося, що він був повністю побитий, його внутрішні органи були вирізані і зашиті назад в тіло, по суті, вставлені як блоки. У його шлунку був мозок, в горлі — український прапор. Вони просто забили його до смерті, а потім ще й поглумилися над трупом. У цьому брав участь неонацист і садист з Санкт-Петербурга Олексій Мільчаков, який досі на фронті, разом з іншими. Розбишака, який прославився відео, де він вбиває цуценя і позує для фотографій з прапором зі свастикою. Російська пропаганда розігріває свої ЗМІ тим, що на українському боці воюють нацисти, а російський неонацист, відомий широкому загалу, відкрито заявляє, що він нацист і воює на російському боці. Абсурд.
Як українцям готуватися до переговорів? Що зараз є на столі переговорів з їхнього боку? На що, окрім припинення вогню, може розраховувати Україна?
Будь-які переговори з Росією, будь-які російські обіцянки чи повага до міжнародних прав — це повна нісенітниця. Вони потім це неодноразово підтверджували. Я була у селі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, протягом кількох місяців, коли там точилися найзапекліші бої. Взимку йшли розмови про якесь перемир'я. І воно виглядало як перемир'я. А перемир'я там виглядало так, що ти не міг спокійно вийти в туалет на вулицю, тому що російські бомби падали і палили все навколо, куди б ти не подивився. Вони говорили про перемир'я, а самі скоювали злочини, на які, в той же час, світу було абсолютно начхати.
Але ж перемир'я контролювалося — в Україну була направлена моніторингова місія ОБСЄ.
Це все було ілюзією. Як тільки ОБСЄ приїжджала, наприклад, в села під Донецьком, всі починали займатися своїми справами — можна було, наприклад, спробувати вмитися водою з пляшок, тому що ми знали, що це час, коли не буде обстрілів. І вони знову починалися відразу, коли представники ОБСЄ від'їжджали. Вони потім знову приїжджали, дивилися на осколки снарядів, які впали за їхньої відсутності, що, зрештою, повністю суперечило перемир'ю. Вони створювали свої звіти, в яких статистика російських обстрілів була абсолютно занижена.
Я сама була втягнута в ситуацію, коли ОБСЄ попросила мене показати місцезнаходження дитини, батьки якої — цивільні особи — все ще перебували тут, на лінії фронту, хоча мали б давно евакуюватися. Коли ми промчали вулицями і зникли з поля зору, російські сепаратисти були переконані, що вони вже пішли. І знову почався обстріл. Вони сіли в машину, і я почула, що чужа людина не може сісти. В результаті я йшла попереду, за мною їхала машина ОБСЄ, і я шукала підвал, де ми всі могли б сховатися.
Організація з безпеки і співробітництва не змогла забезпечити безпеку своїх співробітників і колег?
Співробітники ОБСЄ нижчої ланки, які працювали на місцях, на мою думку, знали, як це все працює. Все було побудовано на ілюзіях і брехні — реальність одне, звіти інше. Окремим питанням є діяльність на окупованих територіях таких організацій, як ОБСЄ та Червоний Хрест. За весь цей час жодна з цих організацій не змогла досягти домовленостей щодо утримання там цивільних військовополонених, які роками утримуються у в'язницях у жахливих умовах без доступу до медичної допомоги та ліків. У той же час Червоний Хрест передавав на окуповані території гігантську кількість допомоги. Допомогу, транспортування якої контролювали польові командири так званої «Новоросії». З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що значна частина цієї допомоги йшла підконтрольним Росії військам. Крім того, частина людей, які працювали на місцях, були російського походження.
І сім'ї військовополонених, як цивільних, так і військових, наполегливо просили, щоб співробітники цих організацій хоча б зайшли в ті підвали, де утримуються їхні близькі. Щоб знати, в якому стані перебувають їхні близькі і чи живі вони взагалі. Хоча іноді вони потрапляли до полонених, це не стосувалося тих, хто перебував у нелегальних місцях існування. Докладалися також зусилля, щоб хоча б невелика частина допомоги Червоного Хреста, наприклад, одяг, медикаменти, їжа, потрапляла до їхніх близьких — це теж ніколи не вдавалося. Ці організації були абсолютними макетами, муляжами допомоги. Не було ніякої допомоги, ніяких прав людини. Це було створення великої ілюзії з мільйонним бюджетом.
Відколи беру активну участь у доставці допомоги солдатам, були теми, які не піднімалися. Ми ніколи не ставили їм питання: коли це все закінчиться? Коли кінець війни? Але у тебе не складається враження, що зараз ця тема піднімається все частіше і частіше? Не тільки в ЗМІ, а й між солдатами? Що говорять про мирні домовленості, переговори.
Я, наприклад, вважаю, що це повна нісенітниця.
Не йдеться про припинення війни, йдеться про можливе заморожування конфлікту. Але поки існує Російська Федерація, вони будуть збирати сили, щоб знову напасти на Україну
І питання в тому, чи зроблять вони це через рік, через два чи через п'ять років. Це не питання «якщо». Це питання: коли. Тому що вони відновлять свої сили і знову підуть в атаку. Саме так, як сказав Роман Ратушний, загиблий міський активіст і солдат 2022 року, «чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям». І це правда, з тієї причини, що Росія не дасть миру ні Україні, ні іншим країнам регіону загалом. Але в першу чергу вона нападе на Україну, тому що вся нинішня державна міфологія і пропаганда базується на цьому, і вони від цього не відмовляться.
Путін на своїй кількагодинній пресконференції наприкінці 2024 року підтвердив це — їхні цілі не змінилися після трьох років вторгнення, і контроль над Києвом все ще є стратегічною метою. Про повернення окупованих територій не йдеться.
Не можна також забувати, що є, зрештою, гігантські території, окуповані Росією, і будь-яке призупинення конфлікту — це залишення їх там у заручниках, що не є варіантом і ніколи не повинно бути варіантом. Тим більше, що ми знаємо, яка доля спіткала людей під російською окупацією, ми знаємо, що сталося після 2014 року на територіях окупованого Криму чи Луганської та Донецької областей.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Тому що поки Російська Федерація існує в такому вигляді, повернути окуповані території в кордони України неможливо — і я не думаю, що в цьому вже хтось сумнівається?
Всім відомо, що становище української армії та масштаби допомоги, яка доходить до воюючих солдатів, занадто малі в умовах протистояння з таким потужним ворогом. Лінія фронту утримується з великими труднощами, не кажучи вже про те, щоб говорити про повернення цих територій. І ця надія зменшується з кожним тижнем. І це особливо трагічно в ситуації солдатів, вихідців з окупованих територій, які пішли воювати за повернення своїх домівок. Вони не можуть собі уявити, що можуть просто від нього відмовитися. Але ми також говоримо про місця, за які загинули їхні друзі — і тепер виявиться, що вони загинули даремно? Це неймовірно похмура картина. Крім того, переважає думка, що будь-які домовленості з Росією закінчаться катастрофічно, тому що Росії не можна довіряти. Росія вже неодноразово це демонструвала, навіть у контексті Мінських угод, про які я говорила. Ніхто не має ілюзій, що ці домовленості не мають жодної цінності. Росія може зупинитися, але це не означає, що вона припинить війну.
А що кажуть про це твої знайомі, солдати? Як їхній бойовий дух?
Саме те, що вони не мають жодних ілюзій. Кожен з моїх знайомих усвідомлює, що попереду ще багато років війни, можливо, з перервами і перемир'ями, але це будуть довгі роки війни, в якій все одно буде дуже багато жертв. Солдати часто говорять про те, що Росія скористається будь-якою найменшою паузою, щоб відновити свої сили, а потім атакувати зі збільшеною силою. Україна бореться за виживання проти ворога, який не щадить нікого і з яким ні про що не можна домовитися. Адже весь час ми маємо справу з убивством військовополонених у жорстокий спосіб — розстрілами, відрізанням голів. Більшість моїх знайомих кажуть, що тут немає золотої середини. Ви просто повинні зробити все можливе, щоб зупинити їх і зробити все можливе, щоб вони не пішли далі.
Росія просувається далі з кожним днем, і хто може зупинити Росію, якщо вона відкрито говорить, що люди на фронті «закінчуються»?
Що стосується моїх друзів з попередніх років війни, з якими я познайомилася ще до початку повномасштабної війни, то насправді у мене вже більше полеглих друзів, ніж живих. А ситуація в армії, особливо в піхотних частинах, зараз жахлива. І якщо нічого не зміниться, то буде все гірше і гірше.
Коли я кажу, що щось зміниться, я, очевидно, маю на увазі масову мобілізацію. На фронті, перш за все, не вистачає людей, тому що втрати гігантські, і людей з досвідом стає все менше і менше. А вони найцінніші. Починає бракувати людей, які є фахівцями в різних аспектах ведення бою, наприклад, пілотів. І армія не встигає набирати новобранців, щоб заповнити ці прогалини. Я сама неодноразово стикалася з величезним відчуттям несправедливості у військовослужбовців, які воюють вже десять років, які повністю відмовилися від особистого життя, відмовилися від себе, а з іншого боку, у нас є величезна кількість українців, які втекли за кордон, величезна кількість українців, які сидять в таких містах, як Київ чи Одеса, і сподіваються, що їх це не торкнеться. Вони сподіваються, що загине хтось інший, що їм не доведеться воювати. За принципом: ідіть, хлопці, воюйте, а ми тут посидимо, почекаємо.
Один з моїх друзів, який на фронті з часів Майдану, кілька днів тому відверто сказав мені: ти дивуєшся, що я у відпустці навіть не хочу мати справу з цивільними? Що я навіть в жоден бар не ходжу, ні з ким не розмовляю? Я відчуваю ненависть, бо розумію, що вони тут залишаться, а я ні. Тому що про демобілізацію, про те, щоб ті самі люди воювали десять років повномасштабної війни, взагалі не йдеться. А мобілізація — це ще один фронт. Український інтернет заповнений мільйонами фейків, під якими російські боти пишуть коментарі про те, що працівники мобілізаційних центрів — вбивці, а мобілізація — це порушення прав людини. Це посилює поляризацію в суспільстві. Були напади на працівників ТЦК, підпали, а нещодавно навіть вбивство. Виявляється, жертва — ветеран, який воював у Бахмуті, отримав важке поранення в Серебрянському лісі, яке вивело його з ладу. І його вбили, причому серед білого дня. Під інформацією в соціальних мережах почали з'являтися коментарі з нападками на військових, мобілізацію, ТЦК, називаючи її, наприклад, злочинною організацією. Ця ситуація розлютила багатьох моїх друзів. Нічого не зміниться, поки ці цивільні не побачать, що таке російська армія. Мало говорять про те, що тих, хто опинився під окупацією, примусово призивають до російської армії.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
