Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Війна в Україні є насамперед жінкою

Світлана Алексієвич писала, що війна немає в собі нічого від жінки, і чим довше триває війна в Україні, тим більше я з цим не погоджуюся.

Наталя Вальох

Наталя Вальох і Оксана Щирба. Фото: Łukasz Sokół

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Війна — це не лише битви, переміщення військ та зруйновані кулями будинки. Війна — це перш за все хаос, а в наші дні це майже невірогідний інформаційний хаос. Ми є одночасно найбільш поінформованими істотами в історії людства і найбільш розгубленими у потоці новин. 

Дезінформація, пропаганда та фейкові новини — це зброя, за яку Росія не вагається хапатися. Ми добре знаємо про її вплив на президентські вибори в США, ми бачили, що робили російські інтернет-тролі під час пандемії, і ми знаємо, наскільки сильно Росія розділяє і поляризує західні суспільства і намагається маніпулювати ними, щоб вони залишили Україну наодинці  в її боротьбі.

Ми потребуємо журналістики як ніколи раніше, щоб відрізняти зерно від полови, пояснювати світ і показувати правду

Ми також знаємо, що Росія може брехати прямо в очі, і що Кремль зробить абсолютно все, щоб воєнні злочинці ніколи не зазнали правосуддя і покарання. Світлана Алексієвич писала, що війна немає в собі нічого від жінки, і чим довше триває війна в Україні, тим більше я з цим не погоджуюся. Війна впливає на жінок тисячею різних способів. І я переконана, що саме жінки-журналістки повинні показувати її справжнє обличчя: жінок-біженок, матерів, які борються за виживання своїх дітей, жінок, зґвалтованих російськими солдатами. Адже правда полягає в тому, що картина війн протягом століть, про які повідомляли лише чоловіки, не була повною. А без повної картини немає правди.

Наталя Вальох і Марія Гурська. Фото: Łukasz Sokół

"Sestry", засновані на співпраці українських і польських журналісток, — це місце, де журналістки з двох країн, які мають такі міцні зв'язки (сьогодні як ніколи раніше), спільно прагнуть розширити поле правди, показати війну такою, якою вона є насправді, а не скороченою лише до чоловічої перспективи. Історія Ірини Довгань, жертви сексуального насильства з боку росіян, свого часу з'явилася на сторінках журналу "Wysokie obcasy", де я працюю. Через деякий час я взяла у неї інтерв'ю для "Sestry". Таким чином про Ірину дізналися як українські, так і польські жінки. 

Два роки тому я їздила в Україну з польськими та бельгійськими парламентарями — ми шукали докази зґвалтувань у воєнний час. Результатом тієї поїздки став текст, який я написала для своєї редакції, але він знайшов відгомін на українському телеканалі «Еспресо»: моя чудова колега Марія Горська, сьогодні головна редакторка журналу "Sestry", розповіла про це в ефірі. Правда про звірство росіян знову набула резонансу в обох наших країнах.

Йоанна Мосєй-Сітек, Наталя Вальох і Марія Гурська. Фото: Łukasz Sokół

Без роботи Оксани Щирби, яка опублікувала в "Sestry" статтю про кріоконсервацію сперми, я б не написала статтю на цю ж тему для "Wysokie obcasy", а польські жінки не дізналися б про драматичні дилеми, які постають перед українськими жінками, не прочитали б, що українські пари вирішують заморожувати сперму воїнів, які йдуть на фронт, щоб у разі їхньої загибелі їхні дружини або партнерки могли народити їхніх дітей. Ось, ще один аспект війни з жіночої перспективи, який, ймовірно, вислизнув би з-під уваги чоловіків-літописців війни як менш важливий, ніж переміщення на фронті.

Я не можу погодитися з твердженням Алексієвич теж з іншої причини, адже тисячі жінок приєдналися до української армії

Півтора роки тому я писала про жінок-військовослужбовиць з передової. Розповіла мені про них режисерка, драматургиня і філософиня Олена Апчел, бо вони були її подругами. Тепер Олена, моя люба українська сестра, сама йде на фронт. У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення і повагу до її рішення. У мене також немає слів, щоб описати мій страх за неї. Через кілька тижнів, коли Олена піде на фронт, війна в Україні буде для мене насамперед жінкою. Саме тому я писатиму далі про неї для українських і польських читачок.

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.

Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.

Мама-феміністка Станіслава і Люції. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Скульптура, пам'ятник, Волинь
Катажина Сурмяк-Доманьська. Фото: Michał Woźniak/East News

Як нащадок жертв етнічних чисток на Волині, хочу сказати, що я не чекаю жодних ексгумацій. Я вважаю жахливою ідею розкопувати землю в країні, де йде війна, щоб знайти кістки 80-річної давнини, в той час, як її ще треба розкопувати, щоб встигати ховати свіжі. І негідно ставити такий ультиматум людям, притиснутим до стіни.

У травні 1944 року в Пустомитах під Львовом сусіди замордували кільканадцять членів моєї родини під час зустрічі Сурмяків. Серед них, наприклад, моя далека тітка Юлія — українка, єдиною провиною якої було те, що вона вийшла заміж за «ляха», Сурмяка — померла в тортурах. Вона була на дев'ятому місяці вагітності. Після війни цвинтар з їхніми останками розгромили бульдозером. 

У вересні 1943 року улюблена тітка мого батька Розалія була вбита у власному будинку. Поховали її щоправда з великою помпою на Личаківському цвинтарі у Львові, але сьогодні від її могили не залишилося й сліду. Коли я була там п'ять років тому, я навіть не знала, де поставити свічку.

В українській землі лежить багато кісток з моїм ДНК. Якщо їх ексгумують, чи буде хтось ретельно їх ідентифікувати? Чи попросять мене, моїх двоюрідних сестер і двоюрідного брата здати зразки ДНК, а потім отримати розподіл своїх кісток? Я заздалегідь відмовляюся. Я не в захваті від реліквій, ампул з кров'ю, розкопування кісток померлих. Я поважаю почуття людей, які мають потребу в близькості до останків предків, але я — ні. Сьогодні для мене важливіше копатися в кістках живих людей з ортопедичною метою.

Нехай кістки моїх померлих живлять дерева. Пам'ять про людину можна вшанувати по-різному

Однак, щоб краще зрозуміти точку зору тих, хто має іншу думку з цього приводу, я поїхала минулого року на Підкарпаття, щоб бути присутньою на урочистому відкритті пам'ятника жертвам УПА. Я поїхала туди в основному у зв'язку з моєю новою книгою, сподіваючись зустрітися з сім'ями загиблих. Мене вразили величезні натовпи людей. Я ніколи не бачила такого моря мотоциклів і стільки чоловіків у чорних шкірянках одночасно.

Однак після кількох випадкових розмов я переконалася, що, окрім мене, тут, здається, не було жодної родини загиблих. Жоден з відвідувачів, з якими я розмовляла (20-30 осіб), не мав нічого спільного зі Східною Галичиною чи Волинню. Найбільше їх хвилювало в пам'ятнику те, що стільки років його не могли встановити, бо «навіть партія «Право і справедливість» боялася!». Тепер, коли він стоїть, він вже не має такого значення. Головною темою було те, що тепер треба вимагати ексгумації. Тому що українці на це точно не погодяться, а Туск зламається. Більшість моїх співрозмовників представляли Конфедерацію. Спочатку вони ставилися до мене як до нащадка жертв з повагою, але коли з'ясувалося, що я не в захваті від ексгумації, та ще й висловлюю сумніви щодо естетики пам'ятника, їхня повага швидко перейшла в роздратування. Я відчувала, що втручаюся. Атмосферу, що згущувалася, на щастя, розрядила «радісна» новина про те, що нібито «укри» готуються вискочити з кущів під час меси і зірвати церемонію. Мої співрозмовники покинули мене і збуджено почали готуватися до бійки. Очевидно, для них це було б найкрасивішим завершенням паломництва. 

Однак жоден українець з кущів не вискочив. Служба пройшла без перешкод. А ті, хто вшанував пам'ять моїх родичів, вирушили до іншого села, де ввечері відбулася патріотична реконструкція різанини.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Нехай кістки моїх померлих живлять дерева

Sestry
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

На війні менструації не зупиняються

Ексклюзив
20
хв

Всі будуть у безпеці тільки тоді, коли безпеку будуть мати жінки

Ексклюзив
20
хв

Перша річниця Sestry: рік відкриттів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress