Наталя Вальох

<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Війна — це не лише битви, переміщення військ та зруйновані кулями будинки. Війна — це перш за все хаос, а в наші дні це майже невірогідний інформаційний хаос. Ми є одночасно найбільш поінформованими істотами в історії людства і найбільш розгубленими у потоці новин. 

Дезінформація, пропаганда та фейкові новини — це зброя, за яку Росія не вагається хапатися. Ми добре знаємо про її вплив на президентські вибори в США, ми бачили, що робили російські інтернет-тролі під час пандемії, і ми знаємо, наскільки сильно Росія розділяє і поляризує західні суспільства і намагається маніпулювати ними, щоб вони залишили Україну наодинці  в її боротьбі.

Ми потребуємо журналістики як ніколи раніше, щоб відрізняти зерно від полови, пояснювати світ і показувати правду

Ми також знаємо, що Росія може брехати прямо в очі, і що Кремль зробить абсолютно все, щоб воєнні злочинці ніколи не зазнали правосуддя і покарання. Світлана Алексієвич писала, що війна немає в собі нічого від жінки, і чим довше триває війна в Україні, тим більше я з цим не погоджуюся. Війна впливає на жінок тисячею різних способів. І я переконана, що саме жінки-журналістки повинні показувати її справжнє обличчя: жінок-біженок, матерів, які борються за виживання своїх дітей, жінок, зґвалтованих російськими солдатами. Адже правда полягає в тому, що картина війн протягом століть, про які повідомляли лише чоловіки, не була повною. А без повної картини немає правди.

"Sestry", засновані на співпраці українських і польських журналісток, — це місце, де журналістки з двох країн, які мають такі міцні зв'язки (сьогодні як ніколи раніше), спільно прагнуть розширити поле правди, показати війну такою, якою вона є насправді, а не скороченою лише до чоловічої перспективи. Історія Ірини Довгань, жертви сексуального насильства з боку росіян, свого часу з'явилася на сторінках журналу "Wysokie obcasy", де я працюю. Через деякий час я взяла у неї інтерв'ю для "Sestry". Таким чином про Ірину дізналися як українські, так і польські жінки. 

Два роки тому я їздила в Україну з польськими та бельгійськими парламентарями — ми шукали докази зґвалтувань у воєнний час. Результатом тієї поїздки став текст, який я написала для своєї редакції, але він знайшов відгомін на українському телеканалі «Еспресо»: моя чудова колега Марія Горська, сьогодні головна редакторка журналу "Sestry", розповіла про це в ефірі. Правда про звірство росіян знову набула резонансу в обох наших країнах.

Без роботи Оксани Щирби, яка опублікувала в "Sestry" статтю про кріоконсервацію сперми, я б не написала статтю на цю ж тему для "Wysokie obcasy", а польські жінки не дізналися б про драматичні дилеми, які постають перед українськими жінками, не прочитали б, що українські пари вирішують заморожувати сперму воїнів, які йдуть на фронт, щоб у разі їхньої загибелі їхні дружини або партнерки могли народити їхніх дітей. Ось, ще один аспект війни з жіночої перспективи, який, ймовірно, вислизнув би з-під уваги чоловіків-літописців війни як менш важливий, ніж переміщення на фронті.

Я не можу погодитися з твердженням Алексієвич теж з іншої причини, адже тисячі жінок приєдналися до української армії

Півтора роки тому я писала про жінок-військовослужбовиць з передової. Розповіла мені про них режисерка, драматургиня і філософиня Олена Апчел, бо вони були її подругами. Тепер Олена, моя люба українська сестра, сама йде на фронт. У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення і повагу до її рішення. У мене також немає слів, щоб описати мій страх за неї. Через кілька тижнів, коли Олена піде на фронт, війна в Україні буде для мене насамперед жінкою. Саме тому я писатиму далі про неї для українських і польських читачок.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Не пам’ятаю, хто розповів мені про Ірину Довгань, але це було за кілька тижнів після того, як Росія почала повномасштабне вторгнення. Я написала тоді свою першу статтю про військові зґвалтування, які відбуваються в Україні. Відтоді ми зустрічалися з Іриною кожні кілька місяців. Перша зустріч була онлайн: я — у Варшаві, пані Ірина — вдома в Україні. Ми говорили про те, що звірства росіян почалися задовго до лютого 2022 року. Ще через три місяці ми зустрілися вже у Львові, куди я поїхала з парламентарями з Польщі та Бельгії. Вони мали на меті документувати сексуальні військові злочини, щоб у майбутньому притягнути винних до відповідальності в міжнародних судах. Третя наша зустріч відбулася в Брюсселі рік тому, коли ми обидві були на Жіночому Конгресі, присвяченому українкам. І, зрештою, ця зустріч у Лешні на міжнародній конференції про сексуальне насильство під час військових конфліктів, де ми й записали це інтерв’ю.

Пишу про це, бо хочу сказати, що всюди, де ми з Іриною Довгань зустрічалися, вона виконувала свої робочі завдання. Кількість цих зустрічей і географічний розкид яскраво показують її життя у постійній мандрівці, в яку вона вирушила, щоб сколихнути світ і розповісти йому про шкоду, заподіяну українським жінкам. Де б не була пані Ірина, вона однакова: невтомна. Неважливо, скільки тривають панелі, скільки журналістів шикується в чергу на інтерв’ю і скільки людей хочуть з нею поспілкуватися. Вона завжди — незважаючи на втому, яка має бути очевидна за такого способу життя — готова говорити, пояснювати та шукати допомоги для українських жінок.

А ще вона вперта, сильна, невтомна у своїй місії.

Ірина Довгань — голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, пережили сексуальне насилля, але зуміли трансформувати травматичний досвід у посттравматичний ріст. У 2014 році, під час війни на сході України, вона допомагала українській армії, за що була викрадена й ув’язнена терористами з ДНР та російськими військовими, піддана тортурам і сексуальному насильству. Визволити її вдалося завдяки втручанню журналіста The New York Times, який робив репортаж у Донецьку, після чого кадр зі знущаннями над Іриною облетів весь світ. Від часу свого звільнення і реабілітації керує організацією, яка допомагає жінкам пережити травматичний досвід і свідчити проти своїх катів, застосовуючи правду як зброю. В 2016 році отримала відзнаку Народний герой України.

«Прокуратура не хотіла знати про те, що українських жінок ґвалтували»

Наталя Вальох: У російському полоні знаходиться кілька тисяч українських жінок. Чи займається ними Україна?

Ірина Довгань: Після 2014 року Україна обмінювала цивільних полонених раз на два роки. Вперше великий обмін стався в 2017 році, коли додому повернулося 124 людини з України. Вдруге — в 2019 році, коли вдалося повернути 70 українців. Серед них, наприклад, — Олена Лазарєва, яка тепер працює разом з нами. Потім була надія, що ось-ось буде обмін і ми врешті отримаємо своїх людей додому, але натомість сталося масштабне вторгнення і нові тисячі полонених. Але якщо раніше Україна віддавала військовополонених ДНР, ЛНР і забирала своїх цивільних, то тепер Україна обмінює військових на військових. Те, що у військовий обмін потрапили Юлія Дворніченко та Людмила Гусейнова, — справжнє диво.

На окупованих територіях, на Донбасі й у Криму, починаючи з 2014 року, завжди були полонені. І серед них велика частка — жінки. Наша організація відслідковує ці випадки і завжди намагається допомагати жінкам, звертатися до представників різних країн. Зокрема, Польщі.

Наприклад, неодноразово я розмовляла з послом Польщі в Україні. Домовлялася з Яном Пєкло, що він допоможе відправити до Польщі на реабілітацію підлітків 14 і 18 років, які пройшли полон. Коли консул змінився, я мала нові зустрічі в польському посольстві. А ще — з віцемаршалкою Сейму Малгожатою Госєвською, в 2021 році ми багато розмовляли про цивільних полонених. Малгожата сказала, що «всім серцем хотіла б допомогти, але Польща досі сама не може отримати від Росії того, що вимагає після падіння літака з президентом Лехом Качинським». Вона відверто сказала, що Польща просто не має можливостей допомогти.

Тоді я називала ім'я Людмили Гусейнової, яка з 2019 року знаходилась в російському полоні (Людмилу повернули у межах «жіночого обміну» 17 жовтня 2022 року — Ред.). І всі три роки, поки Людмила була в неволі, ми передавати кошти її родині, я намагалася підтримати її чоловіка по телефону. Прості українці на своєму рівні завжди підтримували одне одного, допомагали, тоді як держава нічого такого не робила.

НВ: Війна йде з 2014 року, але заговорили про неї тільки після 2022 року…

ІД: Так. Війни офіційно не було, була антитерористична операція, і навіть українська прокуратура не хотіла знати про те, що жінок ґвалтували.

Весь світ не хотів дратувати Путіна. Страждаючих людей у відсотковому відношенні було небагато, тому можна було мовчати й не зважати на них. Але коли ми закриваємо очі на маленькі масштаби зла, то це зло дуже швидко розростається до великих масштабів.

НВ: Ви займаєтеся справами полонених з 2014 року, а також їздите територіями, звільненими з-під окупації. Ви працюєте там з жінками?

ІД: Так. У кожному звільненому селі, в кожній невеличкій деокупованій громаді обов'язково чуєш про зґвалтованих жінок та цивільних чоловіків, яких забрали в російський полон або вбили на місці.

Це геноцид проти українського населення, і говорити про нього варто комплексно, не вихоплюючи якусь одну проблему. Все це частини великого горя.

«Під час допиту офіцер ФСБ примусив дівчину випити дві склянки горілки й зґвалтував»...

НВ: Як ви працюєте з жінками, які постраждали від російського насильства, щоб задокументувати злочини?

ІД: Я не завжди документую. І процес цей відбувається не одразу, а з часом. Спочатку я приїжджаю в села на деокуповані території та встановлюю контакт з громадою. Можливо, з головою сільради. Якщо її немає, шукаю вчительку, директорку школи, фельдшерку, і з ними розмовляю про потреби громади.

Моя діяльність складається з різноманітної кількості напрямів. Наприклад, можу отримати медикаменти з-за кордону і роздаю частину них у села України, а частину везу громадам. Маю також нормальні зв'язки та довіру до себе з різними благодійними організаціями і можу сказати їм, приміром, що їду на Херсонщину і там громада потребує. І вони діляться якимось речами першої необхідності.

Ще один напрямок моєї діяльності — я розмовляю з людьми. Хтось каже: «Оця жінка важко пережила окупацію, в неї поранено корову, тварина довго помирала в неї на очах, вона тепер не спить ночами». Я збираю такі випадки й передаю їхні дані до реабілітаційного центру, після чого лікар звідти телефонує й запрошує вказаних мною людей на реабілітацію. І тільки потім, коли в мене з громадою складаються довірливі стосунки, люди починають розповідати про зґвалтованих жінок.

І тоді я можу попросити голову сільради або вчительку домовитись з цією жінкою, аби вона зі мною зустрілась. І тільки коли ця жінка вже має довіру, тільки тоді вона починає говорити і слухати. Бо якщо просто прийти та почати її розпитувати, то зґвалтована жінка не те що говорити, вона й слухати мене не буде!

Наведу вам приклад. В одному з сіл була зґвалтована юна 18-річна дівчина. До приходу росіян у неї ще не було контактів з чоловіками, вона навіть ще ні з ким не зустрічалася. І я не розмовляла з нею про зґвалтування. Розповідала їй про нашу організацію, про те, що навесні ми відправимо її до Швейцарії. Що є можливості їй допомогти.

Про саме зґвалтування я розмовляла тільки з її мамою. І дуже довго. Її мама розповіла, як це сталося. І дуже страждала, що ця дівчинка звинувачує батьків в тому, що вони її не евакуювали, не вивезли, а залишились в окупації. Мама дуже плакала й виправдовувалась, що це мале село, у них дві корови, свиня, гусі, кури, з яких ці люди жили. Як так все кинути й виїхати? Пізніше вони вже готові були все кинути, але Росія їх не випустила.

Її мама розповіла, що ґвалтівник був офіцером ФСБ. Він приїжджав до доньки тричі. Спочатку забрав її телефон, брехав їй, що знайшов у неї в телефоні докази, що вона допомагала українській армії, надавала координати, де стоять російські танки. Він її звинувачував, тиснув, двічі забирав на допит. Вона казала, що взагалі нікуди не виходила з підвалу, нічого ніколи не знімала. Але він, як удав, стискав і стискав її в кільце, і на наступному допиті примусив її випити дві склянки горілки і зґвалтував.

Через те що дівчина звинувачує батька, він дуже хворіє. Згасає на очах. І от я в розмові з дівчинкою зробила на цьому акцент. Я сказала їй: «Слухай, твій батько так погано виглядає. Він так кашляє!»

Вона погодилась. Це її батько, вона його любить, хоч і звинувачує. Я продовжила: «Давай ти мені допоможеш, ми з тобою покладемо його в Києві в дуже гарний реабілітаційний центр. Але мені потрібна твоя допомога». І завдяки цьому між нами встановився контакт. Це дуже гарний випадок, коли ми вдвох відправили її батька на реабілітацію.

«Документування — важлива справа. Але важливіше для мене — не травмувати жінку»

НВ: Що ви будете робити з інформацією, яку збираєте? Передавати кудись? Є якась процедура?

ІД: Ми співпрацюємо з організацією, яка надає психологічну допомогу, і через неї дівчину, скоріше за все, заберемо в Полтаву до центру допомоги врятованим. Їй зараз 19 років, їй знайдуть легку роботу й вона буде допомагати іншим постраждалим від війни. Наприклад, переселенцям. Це важливо, адже це можливість забрати її з середовища, де все село знає про те, що з нею сталося. Змінити обстановку, яка нагадує про травмуючу подію.

Від своєї організації «СЕМА України» ми будемо допомагати їй одягом, коштами, гігієнічними засобами тощо. Можливо, відправимо її в монастир Фрібур у Швейцарії. Разом з тим я не можу наразі задокументувати її свідчення, бо це свідчення не дівчинки, а її мами. І я не буду документувати її свідчення, адже це людська етика. Інститут Пілецького робить гарну важливу справу, історії жінок будуть представлені в Європарламенті, але найважливішим для мене є не травмувати дитину.  

Документування — важкий процес. Коли жінка вже знаходиться в стабільному стані, я розповідаю їй, що це європейська структура, яка працює для того, аби Європа краще знала, що коїться в Україні. І що там завжди є можливість відмовитись показувати обличчя. Ми усім жінкам, які говорять про сексуальне насильство, на відео заблюрюємо обличчя.

У групі Інститутом Пілецького задокументовано Таню Василенко, Галину Тищенко. Інші поки ні. Не маю сили вислухати Олену Лазарєву, щоб задокументувати, бо ми дуже близькі з нею. Я потім не можу її слова з себе зсередини нікуди діти.

З інститутом Пілецького здебільшого працює зараз мій чоловік, він документує російські злочини в родинах, де були вбиті цивільні, де забрали когось в полон. Ось, наприклад, він їздив до жінки, у якої зникли чоловік і син. Він розповідав, що це жахливий досвід: він заходить у двір, стоять дві автівки — чоловіка і сина, але ніхто не може на них їздити, бо чоловіки в полоні. Жінка лишилась сама, вона стоїть посеред двору й просить про допомогу.

НВ: Чи ті жінки, з якими ви розмовляєте, знають вашу особисту історію? Чи допомагає це встановити контакт?

ІД: Інколи я розповідаю, інколи жінка дізнається від інших. Інколи це потрібно, а інколи ні. Я не використовую свою історію. Можу чесно сказати жінці, що дуже її розумію. Але постійно про це говорити — це цинізм.

НВ: Але коли ви працюєте з жінками, то самі для себе постійно згадуєте свою травмуючу історію. Як ви з цим справляєтесь?

ІД: Погано. І те що я зараз лікуюся й перебуваю в поганому фізичному стані — прямий результат моєї роботи.

НВ: Але ваша робота впливає. Те, що ви, українки, зараз робите, має сильний вплив на польок. Вони починають розповідати про те, що відбувалось з жінками під час Другої світової війни, хоча мовчали про це 80 років. Одна вчителька почитала про те, що відбувалося в Бучі, і вирішила поставити пам'ятник жінкам, які постраждали від російських ґвалтівників. Тобто жінки не можуть стріляти в окопах, але можуть писати й говорити.

ІД: Сподіваюсь, світ вже не буде таким толерантним до Росії. Протягом довгих років світ бачив тільки частинку Росія — багатих, культурних, які подорожували по світу. Зараз вилізло все гівно. Ще й виявилось, що його 90 відсотків.

Заради всього цього й працює  інститут Пілецького. Крок за кроком. Україна з Польщею зараз має сварки, але це все дрібне в порівнянні з тим, що ми маємо однакові людські цінності. Нам треба тільки щось зробити з Росією, бо інакше не буде нам спокою.

Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.

Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?

І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?

Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.

Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток

Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.

Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.

Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.

Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів

Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.

Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.

Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.

Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами

На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.

У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».

Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.

‍

Титульний малюнок: Магдалена Данай

Я думаю про них щоразу, коли підпилюю нігті. Коли ставлю букет у вазу, коли перевіряю перед інтерв'ю, чи працює диктофон на телефоні, коли чекаю з дітьми на переповненому пероні, щоб відвезти їх до тата. Я думаю, коли щомісяця знімаю показники лічильника електроенергії і коли викидаю плюшевих ведмедиків моєї доньки у велику синю урну.

Українські жінки стали частиною мого життя і дали мені уроки, які залишаться зі мною назавжди.

Потяг

24 лютого 2022 року мені зателефонувала Анастасія Пугачова. До того, як я переїхала з дітьми до Варшави, наші доньки - її Поліна і моя Люся - разом ходили до дитячого садка в Торуні. Настка сказала, що їде в Україну. Кілька місяців тому після важкої хвороби помер її чоловік, і вона залишила Поліну з дідусем і бабусею на деякий час, щоб оговтатися. Тепер вона збиралася забрати її в хаосі перших днів війни, коли ніхто в світі не знав, чого очікувати, а росіяни наступали на Київ. Подорож, яка зазвичай займала кілька годин, зайняла добу в один бік.

Успішно. Вона благополучно привезла Поліну до Торуня. Кожного разу, коли я з дітьми чекаю на переповненому пероні Гданського вокзалу у Варшаві, щоб відвезти їх до тата на вихідні, я згадую цю подорож Насті. І полегшення, коли я побачила її фото з Поліною - вже в польському поїзді, після всієї цієї материнської місії.

Наступні місяці не принесли спокою. Більшість родини Анастасії жила в Маріуполі, і вона рідко отримувала від них звістки. Після звільнення міста з'ясувалося, що її батько загинув. Настя вивезла бабусю та інших родичів до Торуні, але через деякий час вони вирішили повернутися додому. А потім... Тоді я не могла повірити в те, що бачила. Між заліковуванням ран від смерті чоловіка, доглядом за Поліною, яку війна встигла лизнути гарячим язиком по ногах, оплакуванням батька, безперервною допомогою біженцям, Анастасія писала насичені поезією тексти, шалено грала на гітарі, а за мить вийде альбом її гурту Nastalgia "Coj po polsku".

Настка показала мені, що найгірше не повинно вбивати чутливість. Навпаки: воно може зміцнити її, вивести на поверхню і дозволити нам зробити з уламків сад. Можливо, трохи похмурий, дикий, густий, такий, в якому ми не впевнені, чи не вколемося боляче, потягнувшись за квіткою, але все одно прекрасний і, перш за все, живий: відроджений після найсуворішої зими, що піднімається після кожної бурі і граду, що зеленіє після найбільшої посухи.

Букети та диктофон

Приблизно в той самий час, коли Анастасія поверталася з Поліною з П'ятихаток, я розмовляла з Оксаною Литвиненко, з якою ми знайомі вже багато років. Вона на той момент не спала ще добу, все ще була на зв'язку з родичами з України. Я сказав їй, що не знаю, де шукати спокою перед обличчям того, що відбувається, і що я просто купив собі квіти і збираюся скласти з них гарний букет. Мабуть, навіть в окопах під час битви на Соммі солдати вирощували квіти: садили їх у гільзи.

Оксана заперечила, що українські жінки в Києві теж це роблять, вона чула про одну, яка вийшла в сад і почала приводити до ладу грядки, зруйновані обстрілами. "Знаєш, я теж піду і куплю букет", - сказала вона на завершення. Я ніколи не забуду цю розмову і Оксану, яка не змогла зімкнути очей навіть на чверть години. Вона не спала ще багато днів, а потім вирушила на кордон. Вона допомагала там вдень і вночі і однією з перших зіткнулася з тим, про що ніхто з нас не говорив навіть тоді, на самому початку повномасштабного вторгнення, тому що ми всі цього боялися. Це прийшло до мене в березні 2022 року, коли я дізналася від польського солдата, що до Польщі прибувають зґвалтовані росіянами жінки та дівчата. Їх перехоплювали на нашому кордоні, в тому числі й Оксану, і вони справді не могли б мати кращої долі в цій біді.

Я не знаю, чи знаю я ще когось, схожого на неї. Вона хоробра і сильна так, як рідко зустрінеш. А ще вона сердита, і вона не соромиться цього гніву, не стримує його. Зрештою, він привів її до Києва. Вона поїхала побачити близьких, знайомі місця, зануритися у свою мову, але, звісно, вона знову поїхала туди, де мало хто хоче бути.

Тут у моїй історії з'являється ще одна українка, Ірина Довгань. Світ уже чув про неї до лютого 2022 року, коли американський журналіст звільнив її з полону, в якому її тримали росіяни на окупованому Донбасі. Вони знущалися над Іриною, піддавали її сексуальному насильству, і нарешті, через багато днів, злочинці прив'язали її до стовпа в місті - загорнуту в український прапор, з запискою на грудях, що вона є дітовбивцею. Перехожі плювали на неї та били. Відтоді, як світ дізнався про різанину в Бучі та масові зґвалтування, Ірина їздить по селах і містечках та збирає свідчення. Вона вмикає диктофон і слухає. Оксана зв'язалася з Іриною, яка заснувала організацію "Сема Україна", і вони разом поїхали від села до села, щоб зібрати докази злочинів росіян.

Неодноразово ми з Оксаною говорили про те, чим вона займається. Кожного разу вона підкреслювала: "Вони хочуть говорити!", і мене пробирали мурашки по шкірі, бо я розуміла, що українські жінки роблять прорив. Зґвалтовані під час воєн, вони, як правило, роками мовчали, багато з них так і не змогли зізнатися в тому, що з ними сталося. Ми, поляки, знаємо задушливий тягар сімейної таємниці воєнного часу, яка зберігається впродовж поколінь. Світ ніколи не був прихильним до скривджених жінок. Тим часом, кажуть українки, вони знають, що не їм має бути соромно, вони хочуть, щоб світ дізнався про те, що зробили росіяни. "Вони хотіли зробити з нас жертв, а ми воліємо бути знаряддям війни. Так вони кажуть" - переказує мені Оксана.

Вона показала мені, яким неймовірним двигуном може бути гнів. Гнів, на який нам, жінкам, століттями відмовляли в праві, і який ми самі навчилися придушувати. Сьогодні я думаю, що без гніву не може бути справедливості. Раніше я ніколи не думала про це таким чином.

Цвяхи

Коли я розмовляю з Оленою Апчел через месенджер у грудні 2022 року, напередодні Різдва, я ледве бачу її. Її обличчя злегка освітлене лише екраном смартфона.

Ми познайомилися за місяць до цього на Жіночому конгресі в Брюсселі. Олена - театральна режисерка, кілька років працювала в Польщі, зараз живе в Берліні. Але поки ми розмовляємо, вона в Україні. Вона приїхала, щоб організувати збір теплих черевиків та одягу для своїх колег-військовослужбовців. В українську армію пішло так багато жінок, що форми потрібних розмірів не вистачає на всіх. Жінки складають до 20 відсотків армії, це близько 50 000 осіб. 5 000 з них воюють на фронті.

Саме серед них - колеги Олени. Одна з них - акторка лялькового театру, яка після навчання стала однією з найкращих стрільців підрозділу. Інша - однокурсниця: Олена навчалася на режисурі, вивчала культурологію та документалістику. Вона служить в армії вже кілька років, адже ми знаємо, що ця війна почалася задовго до лютого 2022 року. Вдома залишилися її чоловік і двоє дітей. Її батько та брат, які також пішли в армію, пішли по її стопах.

Друзі Олени знаходяться на лінії фронту. Це означає, що росіяни знаходяться від них на відстані максимум 1,3 км. Вони лежать або стоять цілими днями і ночами, часто в багнюці, під дощем чи холодом. Під час поїздок в Україну Олені іноді вдається зустрітися з ними, якщо у них є перепустка, щоб набратися сил. Вона каже, що їхнє волосся завжди чисте і заплетене. І пахне багаттям. Після тижнів на фронті цей запах проникає глибоко в шкіру і волосся, і його неможливо швидко змити.

Коли я почав писати цей текст, я зателефонував Олені. Вона якраз була в поїзді, знову їхала з Берліна в Україну. Скоро він перестане їздити туди-сюди. Вона поїде до своєї країни назавжди. Вона вирішила покинути все і піти в армію. "Знаєш, вони так довго воюють, що треба міняти сестер на передовій". - сказала вона мені якось.

Відтоді щоразу, коли я підпилюю нігті, я думаю про Олену. Я думала, що знаю силу жіночої солідарності, але тільки зараз побачила її безмежність. Чому, запитаєте ви, ці роздуми приходять до мене, коли я роблю манікюр? Через чергову історію від Олени, яку, як мені здається, ця чудова дівчина викарбувала в моєму серці, наче стамескою: "Якось я дивлюся і бачу в однієї моєї знайомої солдатки такі дивно підстрижені нігті, питаю про них, а вона каже: "Ну, кур**а, ну, кур**а": "Ну, кур**а, Олено, я там сиділа, пилочки не було, то я собі об камінь підпиляла". І я приєдналася до жінок, які так само століттями підпилювали нігті, до всіх тих амазонок і сарматів, які теж воювали".  

Лічильник електроенергії та плюшеві ведмедики

Починаючи з 24 лютого 2022 року, я вже кілька тижнів нав'язливо запитую себе, як це - взяти дитину за руку, замкнути дім, не знаючи, чи повернешся до нього коли-небудь, і йти вперед, не знаючи, чи вдасться дістатися до якогось кращого місця. А як це - зайти в сусідню країну, де не літають кулі, а потім їхати вночі з незнайомими людьми в місто з дивною назвою. І ось, нарешті, ніч. Перша за довгий час, коли сон точно не переривається гуркотом, під теплою і, можливо, навіть приємною ковдрою, але все-таки такою чужою.

Коли я побачила це море українських мам, які приїхали до Польщі, я не переставала думати про те, як це важко - раптово, не за власним бажанням опинитися в чужому місці. Вести дитину до школи і тремтіти за те, як вона зорієнтується в класі. Шукати в незнайомому житловому масиві магазин, де можна купити шампунь чи прокладки. Намагається розібратися в новій мережі автобусів і трамваїв, щоб дістатися до офісу. Мені здається, це нескінченно важкий досвід, особливо коли в країні залишився чоловік, який воює на фронті, часто старі батьки, друзі.

Місяцями, коли я вкривала своїх дітей ковдрою, в моїй голові зринали образи українських дітей, які сплять у притулках. До сьогодні, коли я збираю розкиданих по підлозі плюшевих ведмедиків моєї доньки, я згадую притулок у Львові, де я провела годину минулого червня.

Разом з жінками-парламентарями з Польщі та Бельгії я збирала докази зґвалтувань, скоєних росіянами у воєнний час, і ми відвідали загалом сім центрів навколо Жешува та Львова. Під час одного з таких візитів ми забили на сполох. Разом з керівниками центру та жінками, які приїхали до відносно безпечного на той час Львова, ми спустилися до підвалу. Нас було близько десяти осіб. Наймолодшій з нас було кілька місяців, і вона звивалася на руках у матері, найстаршій було за вісімдесят, і вона майже повністю втратила зір і слух внаслідок обстрілів.

На столі біля стіни висіла картина із зображенням Діви Марії, а поруч - пляшечка з молочною соскою для маленької дитини, яка була єдиною, хто не розумів, що відбувається. Жінки, які керували центром, що до війни слугував притулком для жертв домашнього насильства, показали на кімнату, де біля стін стояли матраци на випадок, якщо доведеться ночувати в підвалі: "Перед тим, як все це почалося, ми хотіли зробити тут ігрову кімнату для дітей, але, на жаль, замість ігрової кімнати у нас є притулок".

Я не можу уявити страх, який відчуває мати, коли її дитині загрожують кулі, але я вже знаю, як багато вона здатна зробити, щоб захистити свою дитину. Вона поїде в невідомість, вона створить для своєї дитини дім, хай навіть і не свій, вона підніме голову і знайде роботу в чужій країні. Вона навіть помре. Я знаю випадок української матері, яка пройшла майже 40 кілометрів до прикордонного переходу з Польщею, несучи на руках цю молодшу, цю старшу дитину. Вони дійшли, перетнули кордон. Вона опинилася в одній з польських родин. Вона поїла, лягла спати і померла. Лікар встановив, що від виснаження.

Я також тепер знаю, що мати, найбільше, коли вона хоче захистити, може дати своїй дитині свободу. Я познайомилася з пані Людмилою через подругу, ми разом шукали для неї квартиру в Польщі. Кілька років тому вона виїхала з Донбасу після того, як знайшла свого чоловіка, вбитого росіянами на сходах, і переїхала до Києва. Вона приїхала до Варшави після багатьох днів, проведених у притулку, більшу частину часу в темряві через відсутність електрики. Коли моя подруга повела її на прогулянку до парку Лазенки, пані Людмила не переставала дивуватися свіжому повітрю і сонячному світлу.

Пізніше я дізналася, що в неї залишилася дочка-поетеса в Україні. Залишила, бо донька не могла собі уявити, що вона може припинити воювати. Відомий польський професор літератури Станіслав Піґонь якось сказав про те, що у Варшавському повстанні воювали видатні польські поети: "Що ж, ми належимо до нації, доля якої - стріляти у ворога діамантами".

Мабуть, українцям судилася така ж доля. Щомісяця я відкриваю шафку в коридорі і записую показники лічильника електроенергії. Щоразу, коли я це роблю, я думаю про пані Людмилу, про її дні, проведені в темряві. І про той найтемніший момент в її історії, коли, поважаючи свободу доньки, вона була змушена залишити в Україні свій найбільший скарб.

Слава героїні!

Хоча я феміністка, зізнаюся, що донедавна я думала про жінок, які постраждали на війні, як про жертв. Українські жінки перевернули моє уявлення про героїзм з ніг на голову. Досі це слово було зарезервоване для чоловіків.

Героями були ті, хто воював, отримував поранення, повертався додому без руки чи ноги. Жінки були, щонайбільше, героями другого плану. Сьогодні я глибоко не згодна з цим поглядом. Мати, яка бере своїх дітей і йде вперед, щоб врятувати їх, - героїня. Так само, як і жінка, яка, вже втративши чоловіка, смиренно приймає вибір доньки воювати, є героїнею. Солдат в окопах - героїня, але так само і її подруга, яка перевертає небо і землю, щоб організувати теплі чоботи для неї і її товаришів, а потім вирішує сама піти на фронт. Зрештою, героїнями є жінки, зґвалтовані ворогом, адже чим їхні рани - не лише видимі - відрізняються від ран ветеранів війни?

Українські жінки - ті, хто, живучи в Польщі та інших західноєвропейських країнах, є свідками російського звірства - змінюють наш світ. Це роблять і ті, хто вирішив залишитися в Україні, українські політики та активістки, такі як Оксана Литвиненко та Ірина Довгань: день за днем протягом останніх півтора року вони дбають про те, щоб ця війна не була черговою війною, про яку розповідають лише з чоловічої перспективи. Вони дбають про те, щоб день за днем світ дізнавався не лише про те, що відбувається на фронті, але й про шкоду, якої зазнає цивільне населення. Це коперніканський переворот у наративі збройного конфлікту. Досі ми дізнавалися про те, що відбувалося з цивільним населенням, роками пізніше, коли на післявоєнну територію заходили міжнародні комісії, коли виходили книги репортерів. Українські жінки не дають світові заплющити очі.

Все це можливо завдяки великій силі, яка об'єднує їх усіх і яка також неймовірно охопила багатьох польських жінок і, безумовно, охопила мене.

Ця сила - сестренократія.