Ексклюзив
20
хв

Олександра Матвійчук: «Ми повинні повернути імена жертвам російської агресії»

Лавреатка Нобелівської премії миру, очільниця Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук — про світ, в якому право не працює, співпрацю з російськими правозахисниками, бранців Кремля і те, яку книгу подарувала Папі Римському

Ірена Тимотієвич

Олесандра Матвійчук. Фото: Right Livelihood

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Папа Римський і невидимі світу страждання

Пані Олександро, під час останнього візиту до Ватикану в травні ви подарували Папі Римському книгу Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору». Чому саме цю? Як ставитесь до позиції Папи Римського, що «досягнутий мир кращий, ніж нескінченна війна»?

 — Це вражаюча книга Станіслава Асєєва — журналіста, письменника, колишнього полоненого ДНР [квазідержавне утворення, самопроголошене проросійськими сепаратистами на тимчасово окупованій РФ території окремих районів Донецької області України — Ред.], який провів два роки в концтаборі — одному з найжахливіших місць, де відбуваються щоденні катування і знущання над незаконно ув’язненими людьми. Концтабори — яскрава ознака російської окупації: щоб утримувати під контролем території, РФ запроваджує терор проти цивільного населення. Часто там опиняються найбільш соціально активні люди — вчителі, священники, представники творчих професій.

Дехто може мислити в парадигмі «війна — це настільки жахливо, що краще вже окупація, принаймні вона зменшує людські страждання».

Ми 10 років документуємо воєнні злочини і знаємо: окупація — це та сама війна, просто в іншій формі. Вона не зменшує людські страждання, а робить їх невидимими

Це не просто зміна одного прапора на інший. Це — насильницькі зникнення, викрадення, зґвалтування, масові депортації, стирання твоєї ідентичності, примусове усиновлення твоїх дітей, фільтраційні табори і масові поховання. Ніхто не сперечається, що мир краще, ніж нескінченна війна. Але мир і російська окупація — абсолютно різні поняття. Це і було основним предметом обговорення у Ватикані та моєї зустрічі з Папою Римським.

  Які наративи щодо України ви чуєте під час робочих візитів до Європи, США? Чи ефективний там вплив російської пропаганди?

Ці наративи завжди були присутніми, просто певний час не звучали вголос. Але минуло два роки, їх знову чути. Один з головних — «який сенс допомагати Україні», «Україна — це корупційна країна», «вся допомога розкрадається». Ці тези містять серйозні проблеми, але вони гіперболізовані.

 З іншого боку, це змушує нас демонструвати реальні кроки, які зменшують простір для корупції.

Ми можемо багато розповідати, що боремося не тільки за себе. Але країна, в якій крадуть під час повномасштабного вторгнення, не викликає симпатії. Попри всі раціональні аргументи

Тому нам потрібно розв'язувати ті проблеми, які у нас є, аби російська пропаганда не роздувала їх до величезних масштабів.

Водночас важливо вибудовувати горизонтальні людські зв’язки, насамперед  — з громадянськими суспільствами різних країн. Іноді я бачу продиктовану втомою таку емоцію українців: «як ви не розумієте, що якщо ми не зупинимо Путіна зараз, то він піде далі, тоді Європа змушена буде платити найвищу ціну»… Ця емоція зрозуміла, але потрібно набратись терпіння, знову і знову пояснювати речі, очевидні для нас вже багато років, але неочевидні для міжнародної спільноти.

Олександра Матвійчук в Гаазі на обговорені воєнних злочинів РФ, Нідерланди, 23 лютого 2023 року.
Фото: Peter Dejong/AP/East News

— Одне з питань, яке обговорювалось на Саміті миру у Швейцарії 15-16 червня — повернення військовополонених. Чи реалістичний сценарій обміну полоненими «всіх на всіх»?

 — Українські ув’язнені у РФ — це дві категорії: військовополонені та цивільні. Міжнародне гуманітарне право визначає, що країни можуть утримувати військовополонених аж до закінчення бойових дій. Однак вони зобов'язані гарантувати їм цілу низку прав, визначених Женевською конвенцією. Коли дивишся на те, що написано в тій конвенції та порівнюєш з тим, що відбувається насправді — ці гарантії звучать, як космос. Тортури, сексуальне насильство, відсутність медичної допомоги, утримання в надлюдських умовах… Постає питання: яким чином вдасться зберегти ці життя до моменту звільнення? Тому і країна, і громадськість, і особливо рідні так активно просувають ідею обмінів вже зараз, а не чекають закінчення бойових осіб.

Друга група — цивільні. Тільки наші бази нараховують близько 4 тисяч запитів від рідних людей, незаконно утримуваних РФ. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, вони взагалі не мали б бути полоненими, але Росії чхати на міжнародне гуманітарне право. Механізм їх повернення ще складніший, оскільки тут не може йтися про обмін. Їх потрібно звільняти поза обмінами. У даній ситуації важливо передусім цю проблему оприлюднювати, щоб організувати міжнародний тиск на РФ.

Правозахист і безправ'я

— Чи повинна Україна поводитись з російськими військовополоненими так, як вони з нашими, — дзеркально?

— Україна тим і відрізняється від Росії, що наша цивілізація бореться з варварством. Відповідно, намагаємось виконувати норми Третьої Женевської конвенції. До російських військовополонених має доступ і Міжнародний комітет Червоного Хреста, і місії ООН.

РФ може собі дозволити демонтративно порушувати права людини, бо її союзники ставлення до неї через це не змінять

Хто може виступити проти? Північна Корея — країна-концтабір, яка передає снаряди тисячами? Чи, може, Іран, де вбивають і ґвалтують жінок за те, що вони не хочуть носити хіджаб? Таким країнам байдуже, що робить путінський режим. Але ми, як держава, яка бореться за демократію — маємо відповідних партнерів. І собі такого дозволити не можемо ані з ціннісних, ані суто з практичних міркувань.

24-річна маріупольська поліціянтка Мар’яна Чечелюк, звільнена з російської неволі в межах обміну полоненими, 31 травня 2024 року.
Фото: AP/East News

У полоні в Росії перебуває ваш колега, правозахисник та журналіст Максим Буткевич (мобілізувався до ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення), якого засудили у РФ до 13 років позбавлення волі. Чи підтримуєте ви з ним зв’язок?

— Тривалий час жодної інформації від нього і про нього не було. Зараз зв’язок є. На відміну від попередніх періодів, на даний момент ми принаймні розуміємо, де він і в якому він стані… Але, як бачите, я дуже обережно обираю слова, оскільки цей зв’язок настільки крихкий, що є страх нашкодити.

  Нерідко складається враження, що за кордоном більше уваги приділяється арештованим правозахисникам з Росії чи Білорусі, а не українським полоненим. Як з цим бути?

— Мені здається, це все досить неправильне сприйняття дійсності. Нещодавно я була в кількох поїздках за кордоном, де розповідала про ставлення Росії до полонених і незаконно ув’язнених цивільних людей з України. І теж згадувала про свого друга, товариша, російського правозахисника, який разом з нами працював над розв'язанням цієї проблеми. Йдеться про 71-річного Олега Орлова, співголову правозахисного центру «Меморіал», який опинився у в’язниці за статтю, в якій називає нинішній режим Путіна фашистським. І ніхто про нього на жодному міжнародному майданчику не знав. Здається, світ знає лише про кількох відомих ув’язнених. Про російського опозиціонера Олексія Навального. Можливо, ще про білоруську активістку Марію Колеснікову чи про білоруського опозиціонера Сергія Тихановського.

І в українських, і в російських, і в білоруських родин ув’язнених зараз однакова проблема. І у нас немає жодних правових механізмів, які гарантують її вирішення. Потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному

Ми боремося проти спільного зла, яке знову намагається самоствердитись у нашій частині світу.

Якщо йдеться про співпрацю, Центр громадянських свобод є одним з ключових членів міжнародної платформи The Civic Solidarity, до складу якої входять і російські правозахисні організації. Чи є користь від діалогу з ними?

— Ми співпрацюємо з нашими російськими правозахисними колегами на щоденній основі. Завдяки їм, між іншим, отримуємо інформацію про того ж Максима Буткевича та про тисячі інших кейсів, які є у нашій базі. Використовуємо якісь напрацьовані особисті контакти в Росії, щоб дізнатись, де саме знаходиться полонений чи передати вісточку, ліки, забезпечити адвоката. Так, на «вирок» це не вплине, але адвокат — це зв’язок цієї людини із зовнішнім світом. Це дає розуміння, що про тебе не забули й продовжують боротись.

І це все часто можливо лише через «руки» наших російських колег-правозахисників, які, власне, за цю діяльність часто опиняються за ґратами. Їх стає дедалі  менше.

Тому це не питання діалогу, ми разом працюємо. По суті, ми продовжуємо традицію шістдесятників у СРСР: боремося за свободу, людську гідність в умовах, коли право не діє. І вибудовуємо невидимі для власних суспільств горизонтальні зв’язки, які допомагають досягати бодай якихось результатів.

«Нам потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному».
Фото: Центр громадянських свобод

Міжнародна безпека і складні запитання

— Ви як представниця своєї організації — перша лавреатка Нобелівської премії від України, і, напевно, перша нобеліатка миру, яка звертається до міжнародної спільноти з проханням надати зброю для захисту своєї країни. Як реагує на такі заклики міжнародна спільнота?

 — Це певною мірою оксюморон і явно не те, чого чекають від людини, яка присвятила своє життя захисту прав людини. Я працюю у сфері правозахисту понад 20 років і добре знаю стандарти прав людини, володію інструментами у межах ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Євросоюзу тощо, які можна використати в тих чи інших ситуаціях.

Але я пояснюю досить відкрито: зараз ці інструменти не працюють. Якщо я помахаю Женевською конвенцією перед дулом російського танка, це його не зупинить. У цю секунду, поки ми з вами розмовляємо, наших громадян катують, ґвалтують, вбивають. Скільки б десятків звітів ми не написали — це не покращить їхнє становище.

Те, що я, правозахисниця, не можу зараз спертися на правові механізми й вимушена казати, що Україні потрібна зброя — це проблема не моя. Це проблема світу, в якому вся міжнародна система миру та безпеки не здатна зупинити російські звірства

Як ви вже сказали і як ми всі переконались, єдина міжнародна система захисту прав людини, створена після Другої світової, зараз на практиці не працює. Які шляхи для зміцнення і реформування цієї системи ви бачите?

— Це важливе питання. Попри мої слова, що право зараз не працює, я вірю, що це тимчасово. Я також переконана, що це і є наша історична місія — відновити дію права за допомогою застосування легітимної сили. Паралельно потрібно змінити цю систему, аби вона була ефективною. Йдеться не лише про захист людей в Україні, але також тих, хто в Ірані, Сирії, Нікараґуа, Афганістані чи інших країнах, де страждають від порушення прав та свобод.

Ця система миру й безпеки, яка мала б давати кожній людині, незалежно від місця її проживання, гарантії безпеки і захисту, була створена після Другої світової війни державами-переможцями. І вони заклали в ній для себе невиправдані привілеї. Наприклад, право «вето» в Раді Безпеки ООН, що зробило орган дисфункціональним і, по суті, паралізувало його. Він не здатен відповісти на виклики, що постали після початку російського повномасштабного вторгнення. 

Зараз все залежить від того, чи має твоя країна ядерну зброю, чи є твоя країна членом якогось потужного військового союзу, чи є у твоєї країни великі запаси нафти й газу — і тоді решта буде закривати очі на те, що права людини порушуються.

Нова система має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини. Однак проблема в тому, що прагнення займатись зараз реформуванням цієї системи просто немає.

Коли я спілкуюсь з політиками різних країн, з представниками міжнародних організацій, я не бачу енергії чи бажання шукати складні відповіді на складні запитання
«Нова система правозахисту має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини».
Фото: Центр громадянських свобод

— Зараз у світі широко обговорюють тему відступу демократії та популярність «правих» поглядів серед молоді. Як ви оцінюєте цю тенденцію?

— Це проблема глобального масштабу. Питання не лише в тому, що в авторитарних країнах рівень свободи зменшився до рівня тюремної камери. А також у тому, що навіть у демократичних країнах дедалі більше людей починають сприймати свободу як даність. Це ті, хто успадкував демократичну систему від своїх батьків, вони ніколи за неї не боролися, не знають справжньої її ціни. І тому обмінюють її на передвиборчі обіцянки популістів чи на власний комфорт. Це навіть статистично прослідковується.

Близько 80% людей на земній кулі живуть у невільних або частково вільних суспільствах. Люди, які мають простір свободи, становлять меншість на нашій Землі. І якщо ми будемо втрачати ось ці «острівки», людство опиниться під загрозою

— Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру зокрема за документування воєнних злочинів Росії та збір свідчень жертв агресії. Що сьогодні залежить від нас, аби свідчення цих людей були не просто статистикою, щоб їхні голоси чули у світі?

— Ми маємо повернути цим людям їхні імена. У кожній кризі прав людини, жертвами якої стає величезна кількість осіб, людські життя перетворюються на цифри. Документувати усе, що відбувається — надважливо. Для історії, для збереження національної пам’яті, для поширення правди — особливо, коли маєш справу з потужною машиною російської дезінформації. Однак, не менш важливо проводити розслідування, встановлювати обставини кожної індивідуальної долі й притягати до відповідальності винних.

Проведення розслідувань і взагалі вся судова машина — дуже коштовні речі. Щоб дослідити, що сталося, приміром, з якимось нікому невідомим фермером, потрібно застосувати велику кількість ресурсів. Але це і є шлях повернення людям їхніх імен і підкреслення, що життя кожної людини має значення — незалежно від її соціального статусу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош
катерина приймак

<frame>До війни Катерина Приймак працювала у центрі сучасного мистецтва. У 2014 році приєдналася до лав Добровольчого Українського Корпусу. 11 місяців працювала парамедикинею «Госпітальєрів» у складі евакуаційної бригади. У першу добу після повномасштабного вторгнення в 2022 році Катерина із  посестрою розгорнули в Києві волонтерський штаб, що займався медикаментами, гуманітарною і мілітарною допомогою. Штаб був заснований рухом VETERANKA — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, створена ветеранками. Сьогодні рух налічує близько 2 тисяч ветеранок, військовослужбовиць і волонтерок з України.<frame>

«Завдяки нашій роботі жінки зараз обіймають бойові посади в армії»

— Аж до 2016 року жінки не могли обіймати бойові посади в українській армії. Такі були закони, — розповідає Катерина Приймак. — Тобто коли дівчата з добробатів (добровольчий батальйон, — Авт.), які вже командували підрозділами, почали переходити в 2015 році в ЗСУ, офіційно вони могли бути оформлені в штаті тільки як кухарки, банщиці… 

Жінок брали, наприклад, швачками, а не штурмовичками. Операторками лазні, а не ротними артилерії. Ми стали просувати ініціативу змін до Верховної Ради. Ініціювали дослідження, щоб мати наочний приклад і доказ того, що це потрібно. Цим займалися жінки з Києво-Могилянської академії. Режисерки зняли фільм «Невидимий батальйон». Інші жінки підтримали фінансово. Таким спільним жіноцтвом ми досягли того, що спочатку Міноборони видало спеціальний указ щодо забезпечення жінкам і чоловікам рівних можливостей на військовій службі, а в 2018 було змінено закон.

Нам вдалося відкрити 63 бойові посади для жінок, які до цього були заборонені

Спочатку я брала участь у війні як військова, парамедикиня. Після 2014 — як ветеранка. Доєдналася до команди інших ветеранок. Ми заснували «Жіночий ветеранський рух».

Парамедикині на фронті

Захистити свій дім — природне бажання. Всі ми хочемо безпеки. І це усвідомлене рішення — піти захищати свій дім, доєднавшись до війська. Але дотепер жінки зустрічаються із засудженням цього. Чомусь досі у деяких людей не вкладається в голові, що жінка водночас може виконувати ролі матері й військової. Тоді як ми прагнемо забезпечити довгострокову безпеку насамперед своїм дітям. Воюємо, щоб не воювали вони.

Ще у 2015 році ми займалися адвокаційною кампанією «Невидимий батальйон», яка працювала проти заборони жінкам обіймати бойові позиції.

<frame>«Невидимий Батальйон» — це адвокаційний правозахисний громадський проєкт захисту українських військовослужбовиць, прав жінок в українському війську, а також реабілітації ветеранок російсько-української війни та боротьби із сексуальним насильством в українській армії. Проєкт заснований військовою Марією Берлінською.<frame>

Як виявилося, це був лише початок. Не розв’язання питання, а лише відкриття дверей. Багато чого вимагало налагодження. У військовій сфері в Україні все заточено під чоловіків і їхні потреби. Точніше, такий собі набір для середньостатистичного чоловіка. 

Але ж і чоловіки мають різні потреби. Є чоловіки з інвалідністю, багатодітні, батьки-одинаки тощо. І у кожного свій пул бар'єрів на шляху до повноцінного життя після служби. Досвід показав, що немає виключно жіночих проблем. Є фундаментальні проблеми дотримання прав на повагу й гідність людини. 

І у нас вже була команда, яка була готова глибше з цим працювати. Тим паче, що дедалі більше ветеранок почали повертатися з війни. 

«У російській пресі наш рух називають «отряд карательниц»

— Які основні цілі й завдання жіночого ветеранського руху?

— Від початку і дотепер наша мета — дозволити жінкам максимально реалізовувати себе на службі і після неї. Наша організація — насамперед інструмент. Платформа, яка розповідає про класних жінок з їхніми класними ініціативами. Ком'юніті, де дівчата одна одну підтримують. Адвокаційна команда, яка піклується про права жінок із сектору безпеки і оборони. Наша організація заточена на те, щоб підвищити обороноздатність України загалом, щоб армія була професійною і щоб жінка могла себе в ній реалізувати. 

Посестри Катерина Приймак (Зоя) у чоловічій формі і Юлія Сідорова (Куба), 2015 рік

— Завдяки вам було відкрито 63 нові бойові посади для жінок. А на які посади й досі не беруть жінок? 

— Зараз для жінок немає закритих посад в армії. Але є певні обмеження. Наприклад, жінок не беруть на бойові посади в ГУР. А так не має бути. 

Як ми знаємо, зараз в армії гостра нестача людей. Разом з тим жінка може прийти в ТЦК і отримати відмову або негідне ставлення. Людей, які хочуть потрапити в армію, треба розглядати не за статтю, а за рівнем підготовки та мотивацією. 

Жінці, щоб отримати бойову посаду, треба докласти більше зусиль — це факт. І далі постійно доводити, що ти — не гірша. Виходить, що жінка в армії під постійним тиском і наглядом. Наче під лупою.

— Чи й досі у війську відчувається сексизм, на який скаржаться жінки від самого початку війни? 

— Жінки на бойових посадах досі мають певні обмеження. Іноді це називають «турботою». Можливо, так і є. Але питання в тому, що для багатьох важлива свобода вибору, а не турбота. Через цю «турботу» дівчат, наприклад, не хочуть пускати працювати на новітньому озброєнні. А в 2015 була історія, коли всі учасники команди отримали нагороди, крім єдиної жінки, яка брала участь у тій самій операції. 

Разом з тим за роки війни відбулись і серйозні зміни — у матеріальному забезпеченні, військовій формі. Питання не вирішуються у вакуумі. Питання про домагання — це зона юстиції. І стосується судової реформи загалом. Але навіть коли закон є, як добитися того, щоб він працював? 

Дуже багато залежить від командира. У кращих командирів і показники, і моральний дух високі. А якщо людина дискримінує жінок, вона, найімовірніше, дискримінує всіх. Ставлення до гендерної рівності — маркер того, якою є людина по відношенню до світу взагалі. 

— До речі, про нагороди. Одна з героїнь, з якою я розмовляла, бойова медикиня, розповіла, що на її думку, її нагородили лише тому, що вона дівчина. Вона вважає, що нічого особливого не зробила. 

— Таке теж буває. Показова гендерна рівність. Але показуха не розв’язує дійсно важливих питань. Наприклад, в армії досі  жінки не захищен від домагань. Ця проблема дуже актуальна. 

— Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як міжнародна спільнота реагує на історії українських військових і жінок-ветеранок?

— Так, ми були в штаб-квартирі вже 4 чи 5 разів. Це вже щорічні поїздки. Звучить це, звісно, гарно. А насправді не є чимось надзвичайним і ефективним. Звісно, українським ветеранкам важливо бути представленими всюди, і у штаб-квартирі ООН теж. Важливо бути видимими. Хоча це носить, скоріше, символічний характер.

Міжнародна спільнота цікавиться українськими жінками-ветеранками. Ставиться до них з повагою. Люди плачуть, коли чують їхні історії. Завдяки історіям, які жінки-ветеранки розповідають у світі, обличчя української армії стає більш людяним. А от в російській пресі наш рух VETERANKA називають «отрядом карательниц».

— Як і завдяки чому вдається змінювати ставлення до жінок у війську? Яка робота зараз ведеться?

— Ставлення до жінок у війську вдається змінювати насамперед завдяки роботі самих жінок у війську. Вони розповідають побратимам, як склалася їхня доля, про свою мотивацію, бар'єри. Це працює. Поступово жінок в армії стає більше, вони дедалі частіше обіймають високі посади у командуванні. Тож можна вивести таку формулу: що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок. 

Звісно, ззовні ми теж тиснемо, підтримуємо наших посестер, допомагаємо тим, хто у війську, хто звільнився з армії. 

«У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів»

— Одна з важливих гілок вашої діяльності — пошиття військової форми для жінок. Розкажіть, коли і як ви зрушили з місця цю гору. 

— У перші дні повномасштабного вторгнення наречений моєї посестри Куби (Юлії Сідорової, бойової медикині з 2014 року. — Авт.) віддав нам свій «Хамер», старий офіс і 25 тисяч євро. Завдяки цьому ми відкрили волонтерський хаб, який пізніше став фондом. І стали займатися забезпеченням захисниць та їхніх підрозділів, адже тоді потреба у матеріальній допомозі жінкам-військовим на фронті та під час реабілітації була гострою. 

Куба ще до повномасштабного вторгнення створювала і шила дизайнерські речі, тож мала деяке обладнання, яке ми стали використовувати. До нас почали звертатися дівчата з проблемою — їм на службі видають чоловічу форму, яка їм геть не підходить. Щоб допомогти, Ганна Суворкіна, — конструкторка одягу, яка колись працювала у дизайнера  Івана Фролова, — спеціально розробила форму для жінок, і ми стали шити її. 

Мені надали  грант на мільйон гривень у Українського ветеранського фонду на розвиток швейного цеху. Ми купили ще обладнання. Так у нас з'явився соціальний бізнес із пошиття жіночої форми — торговельна марка by.VTRNK об'єднала дизайнерів і тих, хто до цього ніколи не шив. Ми шиємо також маскувальні халати, бушлати, бахіли для артилеристів, чохли на стінгери й саперні лопатки, чохли на дрони.

Але найбільша наша гордість, звісно, жіноча військова форма на всі сезони — літня, демісезонна й зимова, яка розрахована на температуру до -20 градусів мороза

Ми адвокатували, щоб був прийнятий жіночий стандарт форми. Літній костюм вже погодили, а зимовий, на жаль, ще ні. Чому? Не маю відповіді на це питання. Такі речі далеко не всі вважають пріоритетними чи важливими. 

Зараз наш цех живе на самозабезпеченні, виконує різні замовлення. Наприклад, шиє мерч, який ми продаємо на благодійність. Відшиваємо час від часу мікрозамволення на жіночу форму — 15 благодійних форм, наприклад. Ми не продаємо форму військовим. Шиємо, в основному, за донати.  

— Скільки коштує пошити одну форму?

— Що більша кількість, то менша ціна. Орієнтовно зимова форма коштує 8 тисяч гривень. Ми пошили кілька тисяч форм за рік. У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів». 

Ветеранки у формі від VTRNK

— Які основні проблеми виникали/виникають у жінок, які носять чоловічу форму?  

— Жінкам чоловічий варіант штанів давить на кістки тазу, тому що жіночий має глибшу посадку, і пояс від штанів у жінок має бути вище. Також суттєва різниця в колінах. У тому місці, де чоловічі штани мають коліна, у жінок колін немає. А коліна — це таке місце, яке потребує обовʼязкового додаткового захисту. Якщо налокітники носять далеко не всі, то коліна — кожна і кожен військові. 

Ну і вторинно — розмір. Звісно, чоловіки також можуть отримати не свій розмір, але вони можуть підшити одяг. А жінки з цими проблемами стикаються частіше, бо обхвати грудей і стегон у жінок і чоловіків різняться по розмірах. Якщо худий чоловік, в нього малий і верх, і низ, а якщо жінка, то є варіант, що верх і низ будуть різних розмірів. А в комплекті видають один. 

— Що важливо враховувати при пошитті жіночої форми? 

— Потрібно передбачати можливість розпаровки комплектів на верх і низ.  Відрізняються лекала. Окрім поясу і колін, ширина рукава інакша, існує виточка для грудей. Чимало нюансів. 

— Чи є у вашій формі елементи, які підкреслюють жіночність, але залишають її функціональною? 

—  Підкреслювати жіночність — це точно не має бути мірилом для військової форми, вона має забезпечувати функціонал

— Як тестуєте форму? 

— Дівчата з організації отримували тестові зразки, давали відгуки, і ми вносили зміни відповідно до їхніх порад. Ми і зараз, якщо отримаємо якийсь слушний коментар, готові апгрейдити нашу форму. 

Але оскільки форма — це не бізнес, а утримувати цех треба, він пішов у своє плавання як соціальне підприємництво. Зараз ми вже відшиваємо й інші зразки одягу, не тільки форму. Будемо пробувати виходити на marketplace, збільшувати свій соціальний внесок, розширятися та створювати нові робочі місця для ветеранів і ветеранок. 

У нас вже були програми з навчання шиттю. Цікавилися цим і чоловіки. Ця сфера зараз має велику потребу в кадрах. 

Якщо наша форма буде продаватися в мілітарних магазинах, або навіть йти на експорт, ми зможемо бути ще кориснішими. В Україні, на жаль, немає хорошої тканини для форми, немає технологій для її створення. Рости ще й рости нам у цьому. 

Тайра в цеху VETERANKA

Взагалі, намагаємось закривати чимало інших важливих потреб. Зараз першочергово займаємося бойовою допомогою. 

От наша Андріана зламала собі хребта (Андріана Сусак-Арехта, військова, учасниця російсько-української війни з 2014 року, лідерка Жіночого ветеранського руху, — Авт.). Якби вона була у броньованій автівці, так би не сталося. Тож збираємо гроші на броньовану машину. 

За 3 роки повномасштабного вторгнення наша організація закрила понад сім тисяч індивідуальних та колективних заявок від захисниць та їхніх підрозділів рівня бригади і вище, а це відправили понад сотню автівок, близько двох тисяч безпілотників, засоби медицини й обігріву, амуніцію  — загалом на 111 мільйонів гривень. Також ми організували понад 30 виїздів у зону бойових дій і понад 20 гуманітарних місій на Херсонщину, в Бучу та інші деокуповані території. Іншими словами, балансуємо між важливим і дуже важливим. 

Фотографії: архів VETERANKA

20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я буду говорити про неї "Ліза"». Революційне обґрунтування вироку в справі смерті Єлизавети

Ексклюзив
20
хв

«Українцям у Німеччині безкоштовно надають перекладачів, більшість з яких — гомофобні росіяни. Ми вирішили захистити від цього квір-спільноту»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress