Майбутнє

— Демонстрація сили у Вашингтоні показала значний вплив Польщі, країни, яка належить до важковаговиків у військовому плані, — пишуть Штефані Больцен і Філіп Фріц у статті, яка з'явилася 23 квітня в інтернет-виданні німецької газети.

Провідне місце Польщі в НАТО, на думку авторів, тепер дозволяє їй впливати на своїх союзників. Польські дипломати змогли відіграти важливу роль у досягненні домовленостей у США щодо допомоги Україні.

«На відміну від європейських союзників, Варшава має у своєму розпорядженні важливі інструменти», — оцінюють Больцен і Фріц.

Оглядачі Die Welt взяли за відправну точку для своїх роздумів нещодавній візит Анджея Дуди до Вашингтона та його зустріч з Дональдом Трампом. «Ми пережили чотири чудові роки», — цитує Дуду німецька газета і додає, що Трамп назвав польського президента другом. Обидва політики обговорили військову підтримку України та збільшення витрат на оборону країнами НАТО.

Die Welt нагадує, що Дуда під час свого візиту до Вашингтона в березні вже вимагав публічно, щоб усі країни Північноатлантичного альянсу збільшили свої оборонні бюджети з 2 до 3% ВВП. Як пишуть автори, позиція польського президента, безумовно, тішить Трампа, тим більше, що Польща витрачає на військові потреби понад 4% ВВП.

Невдовзі після зустрічі Трампа з Дудою республіканці скасували багатомісячне блокування допомоги Україні у розмірі 61 млрд доларів. Що стало причиною зміни позиції? — ставлять собі питання Больцен і Фріц.

Серед можливих причин вони називають зустріч спікера Палати представників Конгресу США Майка Джонсона з українськими християнами, динаміку внутрішньої ситуації в США і побоювання, що поразка України у війні з Росією може поставити під загрозу інтереси США

— Можливо, причиною були зусилля президента Дуди переконати Трампа? Зрештою, він є його давнім другом, — пише Die Welt. — Можливо, всі згадані вище фактори зіграли свою роль. Однак маловідомо, що протягом останніх тижнів Польща здійснила дипломатичний наступ у Вашингтоні, щоб домогтися передачі необхідної військової допомоги Україні.

За словами авторів матеріалу, польські політичні радники, дипломати й політики, зокрема голова комітету у закордонних справах Сейму Павел Коваль, останнім часом «кружляють» навколо Сполучених Штатів.

Die Welt нагадала, що кілька тижнів тому Анджей Дуда разом із Дональдом Туском були в Білому домі. Це був «незвичайний» візит, оскільки президент і прем'єр-міністр належать до двох ворогуючих політичних таборів. Однак, очевидно, у питаннях безпеки Польщі ці два політики діють спільно. З польського погляду, можна побачити, що безпека безпосередньо залежить від ситуації в Україні.

— Польща як прифронтова держава на східному фланзі НАТО, що належить до важковаговиків у військовому плані та виступає транзитним пунктом для поставок зброї в Україну, стала одним із центральних членів НАТО, — підкреслюють німецькі оглядачі. Візити генерального секретаря Альянсу Єнса Столтенберга і прем'єр-міністра Великої Британії Ріші Сунака до Варшави 23 квітня це підтверджують.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66282e2d26ed652046a68a57_EN_01617705_0040.jpg">«Ми великі військові держави, які допомагають Україні», — Ріші Сунак у Варшаві</span>

Die Welt звертає увагу на «традиційно тісні відносини» Польщі зі США.

— Сполучені Штати — єдина країна, яка є надійним гарантом безпеки, — цитує німецька газета Марека Свєрчинського, експерта з Polityka Insight.

На думку авторів, Польща має інструменти тиску на США, яких не мають інші європейські країни.

— У Вашингтоні вважають, що Польща витрачає багато грошей на оборону, — пояснює Свєрчинський. Die Welt нагадує, що Польща віддає перевагу американським виробникам при купівлі зброї. Польща отримує американські кредити на вигідних умовах, що свідчить про те, що США ставляться до неї як до серйозного партнера.

Больцен і Фріц звертають увагу на 10 мільйонів американців польського походження. Багато з них досі пов'язані зі своєю колишньою батьківщиною і голосують на виборах за кандидата, який включає у свою програму питання безпеки Польщі. Трамп вже намагався здобути голоси поляків у 2017 році, але демократи теж мають «теплі слова» для «польських американців», які живуть у штатах.

«Дуда, можливо, нагадав про це Трампу», — зазначають автори статті

— Польська сторона мовчить про деталі. Зустріч Дуди з Трампом —це сигнал решті Європи, що в разі перемоги останнього Польща може виступити як країна, що відкриває двері для республіканської еліти. І це незалежно від впливу на виділення пакета допомоги для України, — пишуть у своєму висновку Больцен і Фріц.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою

За ухвалення законопроєкту проголосували 79 (необхідно — 51), проти висловились 18 сенаторів. Законодавці підтримали скорочення процедури розгляду пакетів допомоги Україні, Ізраїлю і Тайваню, що дозволило провести швидке обговорення протягом 30 годин з обмеженим часом для кожного сенатора.

Президент США Джо Байден пообіцяв підписати пакет законопроєктів про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню 24 квітня, щоб відновити постачання озброєнь Києву цього тижня, йдеться у заяві на сайті Білого дому.

Коли це станеться, Україні буде виділено 60,84 мільярдів доларів.

Премʼєр-міністр України Денис Шмигаль розповів, що 49,9 мільярдів доларів підуть на оборонні видатки, 7,8 мільярдів доларів — це потенційна бюджетна підтримка, а 1,57 мільярдів доларів —  економічна допомога. Ще 400 мільйонів доларів –— кошти на захист кордонів та гуманітарне розмінування.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66240ab8da69de6c7e3254d6_USA%20aid%20for%20Ukraine-p-800.jpg">«Читайте також: Палата представників Конгресу США погодила пакет допомоги Україні на майже 61 мільярд доларів»</span>

Велика Британія збільшує допомогу Україні

Однією з найочікуваніших заяв британського прем'єра Ріші Сунака стала передача Україні додаткових пів мільярда фунтів стерлінгів (це понад 600 мільйонів доларів) військової підтримки. На додачу до того, що Великобританія цього року вже виділила Україні приблизно 3,5 мільярда доларів.

Допомога включає поставки 60 бойових катерів, понад 1600 ударних і протиповітряних ракет, а також додаткових високоточних керованих ракет Storm Shadow, понад 400 одиниць техніки, зокрема 160 автомобілів Husky, 162 бронемашини та 78 автомобілів підвищеної прохідності, а також майже 4 мільйони снарядів малого калібру, зброю і боєприпаси.

Як швидко Україна отримає анонсовану військову підтримку, невідомо. Але глава британського уряду пообіцяв, що «Україна не самотня і ніколи не буде самотньою».

Зі свого боку генсек НАТО Єнс Столтенберґ заявив, що Альянс передасть Україні необхідні системи ППО. І конкретні оголошення щодо цього з'являться найближчими днями.

У небі над Польщею з’являться нові британські літаки

«Я хотів би говорити про неймовірну силу, яка характеризує наші відносини, — сказав британський прем’єр після зустрічі з Дональдом Туском. — Ми союзники назавжди», — додав Сунак польською мовою. І запевнив, що Велика Британія не забуде, як польські пілоти рятували британські життя, воюючи в небі над його країною.

Сунак повідомив, що в межах своєї підтримки Велика Британія відправить до Польщі винищувачі Typhoon, які захищатимуть польський повітряний простір. Плюс до Польщі буде відправлено 16 тисяч британських солдатів. Британські солдати захищатимуть не тільки польське небо, а також Сувальський перешийок.

«Польща витрачає на безпеку найбільше з усіх союзників НАТО», — повідомив Сунак.

Єнс Столтенберґ разом із Ріші Сунаком і Дональдом Туском відвідали місце дислокації в Польщі британських військовослужбовців першої Варшавської бронетанкової бригади імені Тадеуша Костюшка.

«Солдати, які дислоковані в Польщі, є своєрідним посланням: НАТО захищатиме своїх союзників», — запевнив Столтенберґ.

Немає планів розміщувати ядерну зброю в Польщі

«Немає ніяких планів розміщення більшої кількості ядерного озброєння додатково в будь-яких країнах НАТО», — заявив генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ у Варшаві, коментуючи нещодавну заяву польського президента Анджея Дуди про готовність Польщі розмістити у себе ядерну зброю союзників.

Британія збільшує витрати на оборону

Ріші Сунак заявив, що Британія планує збільшити витрати на оборону до 2,5% ВВП, що перевершує заявлену керівництвом НАТО мету з витрат на оборону для держав-членів західного військового блоку. «Ми інвестуємо додаткові 75 мільярдів фунтів в оборону протягом наступних шести років», — повідомив Сунак. Таке рішення обґрунтоване зростаючою загрозою з боку таких країн як Росія, Китай, Іран та КНДР.

Адже коли справа доходить до оборони, Лондон не може спочивати на лаврах і «повинен зробити більше». За рахунок збільшення витрат на оборону, які прем'єр назвав «найбільшим зміцненням національної оборони Великобританії за ціле покоління».

Столтенберґ привітав заяву Сунака. За словами глави НАТО, це підтверджує ключову роль, яку Велика Британія відіграє в Альянсі.

«Велика Британія знову подає приклад», — із захопленням резюмував норвежець.

<frame>Цього місяця Україна підписала Угоду про співробітництво у сфері безпеки та довгострокову підтримку з Фінляндією та Латвією. На черзі — Естонія. Окрім того, Таллінн погодив масштабний пакет допомоги Україні на суму понад 20 мільйонів євро, шукає для нашої держави артилерійські боєприпаси та закликає західних партнерів надати Україні критично необхідні системи ППО для захисту від російських ракет і дронів.

А втім, на загальноєвропейському рівні погоджувати поміч для України стане важче. Про це Sestry.eu розповіла естонська дипломатка і політикиня Марина Кальюранд. У минулому вона обіймала посади Міністерки закордонних справ Естонії, посла Естонії в США, Росії, Мексиці, Канаді, Казахстані та Ізраїлі. А зараз Кальюранд — депутатка Європарламенту від Естонії. Детальніше про те, як може змінитися позиція ЄС після європейських виборів, та що робити Україні, щоб заручитися підтримкою Глобального півдня, — читайте в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry. <frame>

Марина Степаненко: Наприкінці лютого Європарламент проголосував за так званий «план перемоги України». Це резолюція, яка закликає суттєво збільшити військову допомогу Києву та нові заходи щодо подолання дефіциту боєприпасів. Естонія знайшла близько мільйона снарядів, але для їх закупівлі потрібні кошти. Чи вдасться реалізувати цю ініціативу найближчим часом?

Марина Кальюранд: Що стосується мільйона снарядів, то цю ініціативу ми оголосили наприкінці минулого року. У нас був заклик до Євросоюзу — знайти, купити і послати Україні один мільйон снарядів. І ЄС обіцяв докласти зусиль, щоб зробити це до березня цього року. На жаль не встигли. І коли в Європарламенті виступав комісар Євросоюзу з питань внутрішнього ринку Тьєрі Бретон, то він чесно зізнався, що просто у ЄС немає на сьогодні таких запасів, немає таких можливостей. Ми як Євросоюз від цього плану не відмовляємося. Але остаточно він може бути виконаний не раніше осені або кінця цього року.

Європарламентарі закликали посилити санкційний тиск проти Росії та Білорусі. Які особи та сфери, на вашу думку, мають включити до наступного пакету обмежень?

Ви знаєте, у цього питання багато шарів. Ми вже ухвалили 13-й санкційний пакет. І завжди, коли ми приймаємо ці пакети, є якісь винятки. Держави обумовлюють для себе виключення, щоб полегшити собі виконання санкційного режиму. Отож, з одного боку, ми начебто запроваджуємо черговий пакет, але, на мою думку, цього недостатньо.

Європарламент ще в березні 2022 року закликав запровадити повне ембарго на імпорт усіх енергоносіїв з Росії. Я пам'ятаю, тоді Урсула фон дер Ляєн виступала в Європарламенті, і ми запитали в неї, чи можливо це взагалі. Вона сказала, що складно, але можливо. Минуло два роки — і що ми бачимо? Угорщина будує атомну електростанцію разом із Росією, Австрія закуповує скраплений природний газ, і їхній імпорт тільки зростає. Тобто ми начебто ухвалюємо санкції, але ми не ухвалюємо їх повністю. Що б допомогло — повне ембарго на товарообіг із Росією. І крапка. Без жодних винятків. Ось це вплинуло б сильніше на економіку Росії. І, з іншого боку, ми також бачимо як і підприємства, і треті держави знаходять можливості обходити санкції. Адже це теж ненормально, якщо у деяких держав Євросоюзу товарообіг із Центральною Азією зростає до 10 разів.

Це означає, що десь допущена якась помилка або десь існує така лазівка, що є можливість обійти санкції або можна повністю їх не виконувати

І, з іншого боку, потрібно стежити дуже ретельно, як цей санкційний режим дотримується. І, на мою думку, нам час іти тим шляхом, яким ідуть США. Тобто вводити якісь обмеження для підприємств і третіх держав, які не виконують чи обходять санкції.

Так, це важко. І сьогодні в Євросоюзу немає такої можливості пильнувати за дотриманням санкцій, як у Сполучених Штатів. У нас просто немає і стільки людей, які займалися б цими обмеженням. Але поки не буде запроваджене повне ембарго на товарообіг, і поки ми не будемо ретельно стежити, щоб санкції виконувались, ми можемо ухвалювати і 15-й, і 20-й пакет, але вони не матимуть стовідсоткового впливу на російську економіку. 

‍Україна особливо потребує сучасних систем ППО і ракет великої дальності, таких як німецькі TAURUS, — йдеться у резолюції Європарламенту. Що здатне змінити позицію Берліна у цьому питанні?

Берлін ухвалює свої рішення досить повільно. І це часто дратує всіх інших. Але я б усе ж таки закликала поставитися серйозно до того, що Німеччина робить. Адже, незважаючи на те, що вона діє повільно, і канцлер Шольц ухвалює рішення повільно — Берлін сьогодні допомагає Україні найбільше серед держав Євросоюзу. Тут навіть ніякого порівняння немає — Німеччина йде першою державою. І взагалі те, як вона переглянула свою політику щодо Росії...

Якби хтось сказав мені п'ять років тому, що німецькі соціал-демократи переглянуть політику Ангели Меркель і ставитимуться жорстокіше до Росії, я б не повірила. Тож, на мою думку, треба завжди враховувати і це

Я — колишній міністр закордонних справ Естонії. Я знаю, наскільки може дратувати повільне ухвалення рішень в Євросоюзі. Але, на жаль, це і є демократія. І, звичайно, нам хотілося би, щоб Німеччина діяла швидше, але у канцлера Шольца своя внутрішня політика, у нього якісь інші міркування. Тому так, я теж хотіла б, щоб він діяв швидше. Але я вдячна за ті рішення і за той напрямок, яким Німеччина і канцлер Шольц сьогодні йдуть.

У мене набагато більше питань виникає через ситуацію у Сполучених Штатах, зокрема, щодо наступних виборів. Буде дуже зле для Євросоюзу, якщо наступним президентом США буде Дональд Трамп. Це буде катастрофа.

На початку червня відбудуться вибори до Європейського парламенту. Січневе опитування Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) прогнозує, що найбільшу перемогу отримають праві популісти. Як вплине на підтримку України збільшена присутність в Європарламенті скептично налаштованих до ЄС, націоналістичних і часто ультраправих партій?

Всі опитування показують, що праві популісти і консерватори отримають у наступному Європарламенті більшу підтримку, ніж зараз. І вона не буде йти за рахунок соціал-демократів. Ця підтримка не буде йти за рахунок Європейської народної партії. Це станеться за рахунок лібералів. Партія «Оновити Європу», де величезну роль відіграють члени партії Еммануеля Макрона і Європейська партія зелених, де багато німців, — вони втратять значну кількість голосів. Так що ці голоси від партії Макрона і від «Зелених» Німеччини з великою ймовірністю підуть праворуч. 

Як це вплине на Європарламент? Для Європи це буде величезний виклик. Тому що, наскільки ви знаєте, у нас і в самих є проблеми. Чи то Угорщина, чи то захист меншин, чи то довкілля. Думаю, з усіх цих питань наступний Європарламент буде консервативнішим.

Що ж стосується підтримки України — ви самі чуєте висловлювання Орбана, ви самі чуєте, що говорить нещодавно обраний президент Словаччини. Я дивуюся також і ролі Італії, хоча прем'єр-міністр Мелоні досі висловлювалася дуже чітко на підтримку України. Зараз вона вже якось занадто фліртує і з Орбаном, і зі Словаччиною. Тож, думаю, цей новий парламент для України буде складнішим. Тут дедалі більше лунатимуть голоси на кшталт «мир будь-якою ціною», «війна не потрібна», «треба починати переговори». Тобто, це будуть заклики до капітуляції України. І, звісно, я думаю, перший симптом ми всі з вами побачимо вже в другій половині цього року, коли головування в Раді Євросоюзу здійснюватиме Угорщина (липень-грудень 2024 року, — Ред.).

Орбан уже привітав так званого «президента Росії» з перемогою на так званих «виборах». Але я впевнена, він поїде в Кремль

Будуть рукостискання з Путіним, будуть рукостискання з Трампом, незалежно від того, буде він президентом чи ні. Тобто ось цей зсув у правий популізм — це явно буде характеризувати наступний Європарламент. І для України, на жаль, тут нічого позитивного немає. 

‍До речі про Словаччину, яка обрала президентом Петера Пеллегріні, — колишнього прем'єр-міністра. Він закликав до припинення війни в Україні та тісніших зв'язків з Росією. Чи можна розцінювати його прихід до влади як удар по проєвропейських силах та чи може це вплинути на позицію ЄС, мовляв, Україна має перемогти, а Росія — програти?

Це складне питання. Я думаю, що вони не вплинуть на загальну позицію Євросоюзу і Європарламенту, поки Єврокомісію очолює Урсула фон дер Ляєн. Те, як вона або взагалі як Європарламент і президентка Роберта Мецола виступають на підтримку України, — це просто надзвичайно. Це чудово, що в них такий сильний голос. Вони не вагаються. Вони дуже чітко висловлюються на підтримку України.

До чого це призведе... Це призведе до реформ всередині Євросоюзу. Нам слід переглянути право на вето в найважливіших зовнішньополітичних рішеннях: що стосується санкцій, прав людини і взагалі найпринциповіших питань зовнішньої політики. Адже те, як ця система працює зараз… Щойно обговорюється якесь питання, пов'язане з Україною, — чи то фінансова допомога, чи то військова допомога, чи то якісь санкції проти Росії — ми вже знаємо, що Орбан упиратиметься. Тоді треба працювати з ним, треба йому щось обіцяти, треба його чимось підкупати. Така політика не може тривати до нескінченності.

Думаю, Європарламент під час наступного 5-річного терміну проведе реформу, щоб питання зовнішньої політики, включно із санкціями, ухвалювалися кваліфікованою більшістю

І, по-моєму, це правильно. Я довго підтримувала право маленьких держав на вето, тому що мені здавалося, що цим ми зможемо захистити Естонію у тому разі, якщо залишимося самотнім голосом в Євросоюзі. Але скоро ми відзначаємо 20 років в ЄС, у нас жодного разу не було такої ситуації, щоб Естонія залишилася одна. Це означає, що необхідність використати вето може виникнути тільки в тому випадку, якщо держава йде проти принципів, понять, проти того елементарного, на чому стоїть Євросоюз. І це добре, якщо в тієї держави не буде права вето і за неї будуть вирішувати інші країни ЄС. Так що, думаю, це має змінитися. Але тепер проштовхувати санкції, звісно, буде все важче і важче. 

‍Естонія та Люксембург оголосили про нові внески в ІТ-коаліцію, створену торік для підтримки Сил оборони України у сфері ІТ, зв'язку та кібербезпеки. Як ви можете оцінити загрозу РФ у цій царині зараз? Які інструменти допомагають протистояти їй сьогодні? 

Наскільки я знаю, Україна і зараз перебуває на високому рівні у сфері кібербезпеки. І наскільки я знаю, у вас зараз цифрова економіка і цифрові послуги розвиваються швидкими темпами. І, звісно, мені як члену Європарламенту з Естонії дуже приємно це бачити і чути. Тому що я пам'ятаю, коли я була міністром закордонних справ, ми завжди підтримували в Україні демократичні процеси, реформи, які пов'язані з кібербезпекою, цифровою економікою, цифровими послугами тощо. Тому що ми віримо — це майбутнє. Але, звісно, з цим приходять нові проблеми і нові виклики. У 2007 році я була послом Естонії в Росії. Тоді РФ провела кібероперації проти моєї держави.

Вперше в історії одна держава використала кіберзброю проти іншої. Це був 2007 рік. Сьогодні це стало новою реальністю. Ми говоримо про гібридні атаки, кібератаки. Вони відбуваються щодня

А втім, розуміння політиків з Естонії, і моє особисте розуміння, що ми не повернемося назад у часи, які передували кіберері. І що швидше ми звикнемо жити і відповідати на виклики кібербезпеки, то краще для нас. Взагалі не займатися цифровою економікою — це неправильно. Просто треба визначити, в який спосіб реагувати на виклики кібербезпеки.

Наскільки мені відомо, зараз Україна дуже тісно співпрацює і з Естонією, і з іншими державами. Я знаю, що ваші експерти приїжджають у Таллінн, де розташований Кіберцентр НАТО, який займається проблемами кібербезпеки країн Альянсу. Українці беруть участь у навчаннях. Цей центр відкритий не тільки для членів НАТО, а й для наших партнерів, для інших демократичних держав. Тож це щоденна підготовка, щоденна увага до цієї теми. Лише так можна відповісти викликам у сфері кібербезпеки.

Але, на мою думку, дуже важливо зрозуміти, що це нікуди не зникне. Кібератаки — це нова нормальність, нам треба з цим жити, але треба з цим і боротися. Треба протистояти цьому і продовжувати впровадження різних кіберпослуг

‍Заступник генерального секретаря НАТО Мірча Джоане вважає, що Росія застосує дезінформацію та кібератаки, щоб вплинути на європейські вибори та забезпечити кращі результати політсилам, які їй вигідні. При чому це можуть бути не обов’язково проросійські, але антизахідні сили. Європа готова протистояти цій загрозі? 

Я не впевнена. Я бачу і чую, що говорять, наприклад, деякі представники Європарламенту. І іноді стає і страшно, і сумно. Вони несуть такі нісенітниці. Вони буквально озвучують пункти з методичок Кремля, вони повторюють риторику Путіна. І іноді я слухаю їх і дивуюся… Або вони настільки дурні, або їх використовують, або вони настільки наївні... Але як люди не розуміють справжні цілі Росії і справжні цілі Кремля?

У тому ж самому 2007 році, коли я була послом Естонії в Росії, моя держава була ворогом номер один для них. Центр Москви був обвішаний моїми плакатами, фотографіями, мені намалювали вусики Гітлера і додали напис: «Розшукується посол фашистської держави». Тобто ось це промивання мізків у Росії і дезінформація, яку вона провадить — тут немає нічого нового.

Але, на жаль, за ці майже 20 років ми досі не повністю відповідаємо викликам дезінформації. Так, є деякі дуже прекрасні ініціативи і в Євросоюзі

З 2015 року працює Оперативна робоча група зі стратегічних комунікацій (англ. East StratCom Task Force. — Авт.), яка публікує відповіді на дезінформацію з Росії, шукає джерела, тобто працює з дезінформацією. Але цього мало, тому що ця боротьба починається з навчання. Люди повинні вміти читати новини, вміти розбиратися, хто це публікує, навіщо публікує, хто автор, куди ведуть посилання. Тобто ось ці ось елементарні речі. Над цим треба працювати, цього треба вчити, як стежити за новинами, як читати новини, як перевіряти правдиві вони чи ні. Тобто дуже багато чого люди самі мають робити. Дуже багато має зробити і держава. І, звісно, потрібно цим займатися у співпраці, допомагаючи одне одному. Так, нам це важче, тому що в демократичних державах усі процеси займають більше часу. В авторитарній Росії це легше. Там одна людина ухвалює рішення — і всі виконують. Тож, звісно, ми начебто боремося з нерівними силами, але все одно, думаю, ми могли б набагато краще відповідати на ці виклики. 

Чи буде Росія використовувати дезінформацію під час виборів до Європарламенту? Звичайно, буде. У них і зараз тут є люди, які підтримують їхню політику. Європарламент веде розслідування щодо однієї конкретної членкині Тетяни Жданок із Латвії, яка, за деякими даними, співпрацювала з ФСБ, отримувала звідти і гроші, узгоджувала свої програми. Це розслідування зараз триває, подивимося, куди воно приведе.

Але навіть без розслідування, коли я слухаю деякі висловлювання деяких членів Європарламенту, — це просто кошмар. А це означає, що Кремль, на жаль, працює і з ними

‍Угоду про створення Балтійської лінії оборони для зміцнення східного кордону з Росією і Білоруссю міністри оборони Латвії, Литви та Естонії підписали ще в січні. Терміни готовності ділянок у різних країн — різні. Латвія починає роботи вже зараз, а от Естонія зміцнить кордон із Росією тільки з 2025 року. З чим пов’язаний такий різний підхід? Як країни Балтії зараз оцінюють можливість потенційного нападу Росії?

По-перше, робота зі зміцнення нашого східного кордону не почнеться у 25-му році. Вона йде постійно, вона йде роками. Запроваджуються нові технології охорони кордону, тому що ми прекрасно розуміємо, що це не тільки кордон Естонії і Росії, це кордон Євросоюзу і Росії, це кордон НАТО і Росії. І я дійсно можу запевнити, що ми повністю охороняємо цей рубіж.

Водночас ми маємо бути готові до таких інцидентів, які були в Литві рік тому або цієї зими у Фінляндії, коли Росія використовувала мігрантів для того, щоб переправити їх через кордон. До цього треба підготуватися. Нам, можливо, допомагає те, що більша частина нашого земного кордону з РФ пролягає озерами, болотами — такою територією, яку людині важко пройти. І, звісно, у цьому сенсі нам легше, можливо, охороняти кордон, ніж фінам, в яких тисячі кілометрів ідуть лісом і Карелією.

Питання кордону, воно, можливо, вперше гостро було порушене, коли ми вступали до Євросоюзу. Тому що у нас немає договору про кордон із Росією. У нас були переговори і ми знаємо, де кордон начебто проходить. Цей кордон був відзначений у 94-му році Росією в односторонньому порядку. Це кордон ще радянської адміністративної лінії. Ми зараз охороняємо якраз цю межу, але у нас немає договору. Втім, на початку 2000-х років ми запевнили Євросоюз, що ситуація під контролем. І відтоді це справді є для нас пріоритетом, тому що ми розуміємо, що ми охороняємо не тільки свій кордон.

Що ж стосується нападу на Естонію, я не вважаю його реальним. Одна справа напасти на Грузію чи Україну. Перепрошую, але ми в НАТО, і це означає, що нас захищає п’ята стаття договору

З іншого боку, ми в Естонії теж самі роками займалися питаннями захисту. Ми були серед країн НАТО, які на оборону постійно виплачували 2% ВВП. Це робили лише п'ять держав. Зараз кількість цих країн доходить до 20-ти. Від самого початку вступу до НАТО ми зрозуміли, що наш обов'язок не тільки сподіватися на допомогу інших держав, збройних сил інших держав, а ми й самі маємо бути спроможні захистити свою країну.

Для Естонії дуже характерним є ще й те, що в нас добровольчі війська. Це ще з часів лісових братів або, скажімо, з часів партизанської війни, яка велася на території Естонії після закінчення Другої світової війни, коли наші лісові брати ще роками боролися з окупацією (лісові брати — партизанський опір у країнах Балтії проти радянської окупації, розпочатої за пактом Молотова — Ріббентропа. — Авт.). Тобто в нас є досвід такої добровільної військової сили.

Я теж належу до її жіночого складу. Хоча я не піду на фронт. Я не вмію. Але я вмію працювати в тилу. Я пройшла навчання і з медицини, і з того, як готувати їжу або як допомагати під час евакуації людей у тилу. У нас цей добровільний компонент захисту теж на дуже високому рівні. Так що всі три шари — НАТО, наші збройні сили і добровольці — вони дають впевненість. І Путін бачить, що не так легко напасти на Естонію, члена НАТО, як це було при нападі на Грузію чи Україну.

Ви раніше говорили, що війна Росії проти України стала сприйматися у світі як європейська проблема. Виходячи з цього, як Києву заручитися підтримкою Глобального півдня?

Це дуже складне питання, тому що кілька років я була радником генерального секретаря ООН з питань роззброєння і в мене була можливість зустрічатися з лідерами дуже різних держав. І від самого початку, коли Росія напала на Україну, була така позиця: «це їхнє питання, не наше, це не питання ООН, це питання для Європи, це питання для Росії». Які процеси зараз відбуваються в Організації об’єднаних націй? Якщо ООН обговорює територіальну цілісність і суверенітет держави, всі підтримують, тому що хочуть, щоб і їхня територіальна цілісність, і їхній суверенітет були б підтримані, якщо на них хтось нападе. Але щойно ми йдемо далі з наступним запитом: «А що робити з агресором? Як притягнути агресора до відповідальності? Що зробити для того, щоб він знову дотримувався міжнародного права?». Повна тиша.

Євросоюз вийшов із пропозицією створити особливий трибунал для розгляду злочинів агресії, тому що зараз в міжнародному співтоваристві просто немає такого суду, який міг би їх розглянути, тому що у нас просто немає поняття, що таке агресія. Ми запропонували створити спеціальний суд. І, на жаль, знову ж, хто про це говорить? Євросоюз говорить, члени НАТО говорять, але ми не чуємо голосів з Африки, ми не чуємо голосів в Азії, ми не чуємо голосів у Латинській Америці. Хто відвідує Київ? Хто туди їздить? Європейці. 

Я дуже поважаю роботу вашого президента, який їздить по всьому світу, зустрічається з лідерами дуже різних держав і пояснює їм ситуацію. Я знаю, що президент моєї держави був нещодавно в Африці і зустрічався з лідерами африканських держав. І на всіх зустрічах він говорив про агресію Росії, про те, що РФ треба притягнути до відповідальності.

Ця війна не скінчиться перемогою України, якщо російський режим не відповідатиме за свої діяння. Відповідати повинні ті злочинці, які зараз воюють на вашій землі. Але відповідати повинні й ті політики, які ухвалювали ці рішення на політичному рівні

І дуже важко когось переконати. І тому ось цей пункт, який Путін із самого початку повторює, що це не його війна з Україною, це війна Росії з НАТО і Європою, які намагаються збільшити свій вплив на РФ. На жаль, він у цьому доволі таки успішний, тому що інші держави не готові або, скажімо, не дуже готові говорити про те, як зупинити агресора, яким має бути мир на умовах України і як притягнути агресора до відповідальності.

Це не означає, що ми не повинні зупиняти цей процес. Ми повинні далі говорити з іншими державами, переконувати, переконувати, переконувати. І ваш президент, і мій президент, й інші лідери Євросоюзу та держав НАТО — всі мають продовжувати цю роботу, щоб переконати світову спільноту.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍‍

«Кандидат від республіканців на президентських виборах у США не вважає за потрібне відвідати Україну найближчим часом, оскільки він не перебуває на посаді», — йдеться у заяві штабу Дональда Трампа від 10 квітня.

Це стало відповіддю на запрошення, яке напередодні надіслав колишньому президенту США президент України Володимир Зеленський: «Ми б хотіли, щоб Дональд Трамп приїхав в Україну, побачив все на власні очі і зробив висновки. Я готовий зустрітися з ним і обговорити це питання. Воно дуже важливе».

Причина всіх проблем

Хіба справжня причина відмови Трампа Зеленському в тому, що він не сидить у Білому домі? Не зовсім.

У статті, нещодавно опублікованій в Politico, журналістка Вероніка Мелкозерова пропонує дещо інше пояснення цього питання: Дональд Трамп не поїде до Києва, тому що він ненавидить Україну. До того ж ненавидить вже давно.

Таку причину поведінки американського президента публічно озвучив, зокрема, Лев Парнас, українсько-американський бізнесмен, якого цитує Мелкозерова, колись тісно пов'язаний з Руді Джуліані, адвокатом і другом Трампа, колишнім мером Нью-Йорка.

«Він і люди з його оточення вважають, що Україна стала причиною всіх проблем Трампа», — каже Парнас.

Радник Трампа на зарплаті у Януковича

Щоб зрозуміти, з чого все почалося, треба коротко зупинитися на постаті Пола Манафорта, американського лобіста і юриста, якого, як пише The Washington Post, Трамп хоче найняти у свій передвиборчий штаб як радника.

Манафорт вже вдруге працюватиме в кампанії Трампа — на чолі виборчого штабу республіканського кандидата в президенти він вже стояв у 2016 році. Однак через кілька місяців був звільнений. За приховування факту, що раніше працював лобістом проросійських політиків з України.

Якщо бути точним, Манафорт працював на колишнього президента України Віктора Януковича, який сумнозвісно втік з батьківщини до Росії після Майдану 2014 року. Саме після втечі у київському штабі Партії регіонів Януковича було знайдено те, що громадськість запам'ятала як «чорну» бухгалтерію. У ній від руки був написаний список таємних платежів партії Януковича українським чиновникам, телезіркам, законодавцям, журналістам і… Манафорту, який, як стверджувалося, щонайменше 22 траншами отримав орієнтовно 12,7 мільйона доларів.

Незручні зв'язки

У США цю справу оприлюднила газета New York Times у серпні 2016 року — за кілька місяців до фінального протистояння за президентське крісло між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон. Очевидно, що розкриття причетності довіреної особи Трампа до проросійського режиму Януковича поставило кандидата в президенти від Республіканської партії у дуже незручне становище. Адже, як пише Вероніка Мелкозерова, це була «одна з перших історій, які пов'язували Трампа з Україною і, можливо, з Росією та її союзниками; питання, яке не давало йому спокою протягом усього часу перебування на посаді».

Прихильники Трампа, на чолі з ним самим, затято захищаючись, заявили, що «Чорна книга» є фальшивкою, вся ця історія є фальшивкою, і взагалі все це — змова Демократичної партії проти кандидата від республіканців.

«Рашагейт» і електронне листування Гілларі

Ще одною перешкодою у відносинах Трампа з Україною став «Рашагейт» (Russiagate). Ця справа, яка вибухнула у 2016 році, стосувалася втручання російських спецслужб у президентські вибори в США, що відбулися восени того ж року. Федеральні слідчі та американські спецслужби довели, що росіяни зламали електронну пошту Національного комітету Демократичної партії, яку пізніше оприлюднив WikiLeaks.

Викрадене листування нібито включало серед іншого офіційні електронні листи Гілларі Клінтон, відправлені з її приватної поштової скриньки.

Подальше розслідування показало, що Трамп був сильно розчарований тим, що зміст електронних листів його суперниці у боротьбі за Білий дім не був опублікований.

У 2017 році, вже будучи 45-м президентом США, він повернувся до цього питання, публічно звернувшись до Росії з проханням допомогти йому знайти ці листи. У будь-якому випадку дії російських служб зіграли важливу роль у перемозі на виборах кандидата-республіканця.

Теорія змови на захист Росії

Манафорт і його люди, намагаючись відвести від штабу Трампа підозри в тому, що він діє в змові з Кремлем, вигадали безглузду тезу: сервери демократів зламали не росіяни, а... українці.

Цю конспірологічну теорію також послідовно і неодноразово озвучував сам Трамп, стверджуючи, що хакерська атака була здійснена з боку України. Тим часом сама Україна продовжує приховувати матеріали, отримані в результаті хакерської атаки.

У 2018 році Манафорт був засуджений у справі про вплив Росії на американську політику — тобто саме у зв'язку з Russiagate. Суд довів його вину в податковому шахрайстві, пов'язаному з приховуванням доходів від роботи на проросійських українців.

Розслідування також виявило, що під час роботи на кампанію Трампа Манафорт мав контакти з агентом російської розвідки Костянтином Килимником. Через два роки, у 2020 році, Трамп помилував Манафорта.

Ідеальна розмова

Настав липень 2019 року, і відбулася знаменита телефонна розмова Дональда Трампа з Володимиром Зеленським, яку американець пізніше назвав «ідеальною» (perfect phonecall). Під час цієї розмови президент США попросив українського президента про послугу — передати його адміністрації сервер з викраденими у демократів документами, який нібито перебуває у володінні української компанії.

Друга тема, яку Трамп підняв під час цієї розмови, стала справа Гантера Байдена — і опосередковано його батька Джо Байдена, суперника Трампа на майбутніх президентських виборах.

Друге прохання Трампа ґрунтувалося на чутках, які вже деякий час циркулювали в таборі Трампа, що обидва Байдени були корумповані українцями. Ці сенсації начебто підтверджувалися свідченнями такого собі Олександра Смирнова, довіреного інформатора ФБР.

Він розповів, що у 2015 році співробітники української енергетичної компанії Burisma найняли Гантера Байдена, який на той час займався бізнесом у країні, щоб завдяки впливу його батька, тодішнього віце-президента США в уряді Барака Обами, він відстоював їхні інтереси перед українським урядом. За словами Смирнова, за це покровительство Burisma заплатила обом Байденам по 5 мільйонів доларів.

15 лютого 2024 року Смірнова заарештувало ФБР за неправдиві свідчення та «створення неправдивих і фіктивних записів» у справі Байдена. За його власним визнанням, він зробив це тому, що йому не подобався Джо Байден.

Я впевнений, що ви розв’яжете цю проблему

Під час телефонної розмови із Зеленським Трамп тиснув на українського президента, щоб Київ, який вже розслідував корупцію проти компанії Burisma, розпочав ще одне розслідування — цього разу проти Байдена-молодшого.

«Я впевнений, що ви розв’яжете цю проблему» — нібито сказав Трамп Зеленському.

Як повідомляється, Зеленський пообіцяв подивитися, що з цим можна зробити, але в підсумку розслідування проти Гантера так і не було розпочато.

Адже Україна ніколи не мала жодних доказів того, що Байден порушив закон.

Зеленський це знає

У світлі всіх цих подій стає зрозумілішим, що ставлення Трампа до України, яке проглядається через блокування його слухняними республіканцями в Конгресі

допомоги Україні або з нещодавніх публічних заяв кандидата в президенти про те, що він «закінчить війну протягом 24 годин» і що в обмін на мир українці повинні повернути Росії землі, які вона вже окупувала.

Зауважимо, однак: це зрозуміло з точки зору самого Трампа, який — як пише Politico, «нелегко прощає і нелегко забуває». Окремим питанням залишається, чи справді Трамп має підстави ображатися на Україну.

Його ставлення до України та президента Зеленського — це, зрештою, плід його власних помилок, інтриг і комбінацій, які зробили його нещасним, а також його міфоманії, зарозумілості, манії величі та схильності до теорій змови. І аж ніяк не ворожість українців.

Який результат всього цього? Той, який дозволяє особистість Трампа. «Зараз Трамп ненавидить Зеленського з пристрастю. І Зеленський це знає», — пише Politico, цитуючи слова Лева Парнаса.

Британський аналітик нагадав, що пакет щодо України, ухвалений у суботу, поряд із законопроєктами щодо Індо-Тихоокеанського регіону та Ізраїлю, ще має бути схвалений Сенатом, а потім підписаний президентом Джо Байденом:

— По-друге, значна частина з (майже) 61 млрд доларів (близько 13 млрд доларів) спрямована на поповнення американських запасів. Це може дозволити надати інше обладнання, але це аж ніяк не означає, що всі ці гроші підуть на Україну — тим паче що ще 7,3 млрд доларів підуть на забезпечення операцій США в Європі. Близько 28 млрд доларів призначено для прямих постачань зброї в Україну: 13,9 млрд доларів на допомогу Україні в придбанні обладнання та 13,7 млрд доларів на купівлю американських систем для України.

Метью Севілл очікує, що пріоритет буде надано артилерії — боєприпасам і пусковим установкам, а також системам ППО і ракетам, щоб поповнити запаси, виснажені недавніми російськими обстрілами, спрямованими, зокрема, проти енергетичної інфраструктури України:

— Хоча на закупівлю нового озброєння може знадобитися час, Пентагон уже заявив, що деякі елементи пакета, що є готовими до передачі, але очікують на схвалення, були розгорнуті, щоб скоротити час доставлення їх в Україну. До їхнього числа майже напевно входять ракети калібру 155 мм. Це навряд чи відразу ж створить паритет із російською вогневою міццю, але допоможе скоротити розрив. Озброєння може також включати ракети ППО, які, за словами генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, будуть взяті іншими країнами зі своїх запасів. Однак ми очікуємо, що скоро настане момент, коли виробничі потужності для створення нових ракет стануть проблемою.

На думку експерта, пакет допомоги буде вітатися українськими військовими, але важливо пам'ятати, що кошти від США, ймовірно, допоможуть лише стабілізувати становище українців на фронті цього року і почати підготовку до операцій у 2025 році:

— Підняття бойового духу і збільшення кількості боєприпасів для зміцнення оборони є необхідними умовами для початку важкої роботи з відновлення бойових сил України та, що найголовніше, колективної підготовки для створення сил, які мають шанс домогтися прогресу у наступному році. Передбачуваність фінансування у 2024 і до 2025 року допоможе українцям планувати оборону цього року, особливо якщо європейські постачання боєприпасів також матеріалізуються. Однак подальше планування і фінансування знадобляться у 2025 році, а поки що в нас є (президентські  — PAP) вибори у США.

З Лондона Bartłomiej Niedziński (PAP)

На сторінці PAP текст доступний українською мовою

На перший погляд здається, що не так уже й важливо, хто очолить блок, адже рішення ухвалює не одна людина. Проте уважний погляд на процес перемовин щодо кандидатур змушує серйозно хвилюватися за безпеку як мінімум континенту. Заборона ретельно проаналізувала позиції основних кандидатів та пояснює, чому зараз обирають не прізвища, а центральну стратегію.

Як узагалі обирають генсека НАТО

Очільник блоку не має повноважень ухвалювати політичні рішення. Він лише формально головує в Північноатлантичній раді (найвищий орган Альянсу), робить заяви для преси та представляє блок перед урядами інших країн. Влади воєначальника він також не має. Головне завдання генсека — керувати консультаціями на рівні послів, глав МЗС, Міноборони та урядів загалом, які необхідні для ухвалення рішень. Водночас їхні проєкти пропонує секретаріат — підлеглі голови НАТО. Ще одне завдання генсека — пошук консенсусу. І в цьому сенсі, зокрема, від керівника Альянсу залежить те, яким рішення буде в підсумку.

Офіційної процедури подання заявки на посаду генерального секретаря немає, як і спеціального відбіркового комітету. Потенційні кандидати можуть навіть не оголошувати про свою кандидатуру.

Формального голосування теж немає. Рішення ухвалюють консенсусом: з призначенням мають бути згодні всі учасники. Для цього на закритих зустрічах дипломати ведуть переговори від імені своїх урядів. Потім глави держав і урядів оголошують ім’я на зустрічі на вищому рівні.

Однак вимоги до кандидатури все ж є: вільне володіння англійською та досвід роботи на посаді президента або прем’єр-міністра. Втім, у минулому Альянс очолювали й ті, хто не відповідав усім вимогам. Наприклад, британський барон Гастінгс Ісмей (перший генсек, 1952–1957) і єдиний німецький генсек Манфред Вернер (1988–1994) ніколи уряди не очолювали.

Теоретично головою Альянсу може стати представник будь-якої країни-учасниці. Але традиція така, що обіймає її зазвичай європеєць, а от США залишають за собою вищу офіцерську посаду в блоці — головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі (SACEUR).

Строк повноважень зазвичай становить чотири роки з можливістю пролонгації. Так, строк повноважень Столтенберга, який керує Альянсом із 2014-го, продовжували чотири рази. У 2022 році на це вплинуло повномасштабне російське вторгнення. У 2023-му — нездатність 30 країн-членів домовитися про наступника.

Хто може очолити Альянс після Столтенберга

Марк Рютте

Посада: прем’єр-міністр Нідерландів з 2010 року (чотири строки поспіль — найбільше в історії країни). Довше за Рютте свій пост обіймає тільки Віктор Орбан в Угорщині.

Вік: 57 років.

Підтримують: понад 20 із 32 країн Альянсу, включно зі США, Великою Британією, Францією та Німеччиною.

Не підтримують: Угорщина, Румунія, Туреччина і Словаччина.

Позиція щодо України та НАТО

Прихильник підтримки України. Зокрема, уряд Нідерландів вирішив передати Києву винищувачі F-16. Президент Володимир Зеленський вважає, що Рютте врятує єдність НАТО. Водночас сам прем’єр Нідерландів зазначає, що на липневому саміті у Вашингтоні важливо не наобіцяти Києву занадто багато.

Аргументи за його призначення:

1. Рютте називають консенсусною фігурою і поміркованим кандидатом: щодо РФ він не надто м’який, але і в яструби його записати не можна.
2. Він здатний знайти спільну мову з Дональдом Трампом. Наприклад, 2018 року Рютте вдалося переконати Трампа-президента, що члени Альянсу збільшили витрати на оборону, хоча факти свідчили про протилежне. У нідерландця склалися добрі стосунки і з нинішнім главою США Джо Байденом.
3. Стверджує, що країнам НАТО потрібно інвестувати в оборону, різко нарощувати виробництво зброї та робити більше для підтримки України.
4. Усвідомлює необхідність налагодження зв’язків із партнерами НАТО в Азії.
5. Має великий досвід роботи в транснаціональних корпораціях і держуправлінні, а також відданий англо-американським інтересам. Це тільки збільшує шанси Рютте.
6. Найбільші країни НАТО позиціюють Рютте як досвідченого політика з хорошими зв’язками та вправного перемовника.
7. Має репутацію людини, яку Путін не залякає. Видання Politico пов’язує це з трагедією десятирічної давнини, коли «Боїнг» MH17, що летів з Нідерландів до Малайзії, збили над Донбасом.

Аргументи проти:

1. За каденції Рютте Нідерланди так і не виконали зобов’язання витрачати 2% ВВП на оборону. Країна обіцяє досягти цього показника у 2024 році.
2. Підтримав угоду з РФ про газопровід «Північний потік — 2» — через це недоброзичливці припускають, що він буде недостатньо жорстким щодо країни-агресора.
3. Представники Нідерландів тричі обіймали посаду генсека за останні два десятиліття. Загалом більшість голів НАТО були з Північно-Західної Європи, що викликає суперечливі почуття в інших країн — особливо в балтійських та східноєвропейських.
4. У тій самій Східній Європі Рютте має неоднозначну репутацію: наприклад, у Болгарії та Румунії пам’ятають, як Нідерланди не раз блокували їхні спроби приєднатися до Шенгенської угоди.
5. Рютте заявляв про необхідність поставити Угорщину на коліна через недотримання прав людини — у Будапешті не забули про це різке формулювання. Реджеп Тайїп Ердоган готовий підтримати кандидатуру Рютте в тому разі, якщо новий генсек враховуватиме особливості союзників, які не є членами ЄС (тобто Туреччина). Наприклад, він вимагає неупередженості щодо Греції та Кіпру і зняття обмежень на продаж Туреччині зброї (Європа ввела ембарго на постачання зброї Анкарі після операції на півночі Сирії).

Клаус Йоганніс

Посада: президент Румунії з 2014 року (два строки поспіль).

Вік: 64 роки.

Підтримка: Туреччина (потенційно), Угорщина, Словаччина, Румунія. Не виключено, що Йоганніса можуть підтримати і східноєвропейські країни. Так, глава польського МЗС Радослав Сікорський заявив, що регіон недостатньо представлений як в Альянсі, так і в ЄС, а також у системі ООН. Спочатку Словенія підтримала кандидатуру Рютте, однак прем’єр-міністр Роберт Голоб не відкинув можливості переглянути це рішення після висунення Йоганніса.

Позиція щодо України та НАТО

Румунія активно підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, хоча й не так активно це афішує. Ще 2014 року її президент сприяв створенню «Бухарестської дев’ятки». Об’єднання виступає за членство України в НАТО, щойно дозволять умови.

Аргументи за:

1. Зміг утримати Румунію на демократичному, прозахідному шляху, попри зростання правого популізму в регіоні.
2. Розробив міжпартійну угоду, яка забезпечила підвищення витрат на оборону (нещодавно вони сягнули 2,5% від ВВП).
3. Зарекомендував себе як ефективний і гнучкий політик, готовий реформувати уряд у ключові моменти. Так, у 2021 році він керував створенням коаліції з лівих і правих за німецьким зразком. Аналітики пишуть, що наявність таких навичок життєво необхідна на посаді генсека НАТО.
4. Клаус Йоганніс — етнічний німець із Трансильванії. Це зробило б його фігуру унікальною на посаді генсека: представник Східної Європи, але із західним корінням. В умовах розбіжностей, що зростають між двома флангами Альянсу, такий бекграунд може бути корисним.
5. Румунський президент краще розуміє потреби країн НАТО, яким війна з РФ загрожує передусім.
6. Призначення на пост голови Альянсу представника Східної Європи — чіткий сигнал Москві про підтримку найуразливіших членів НАТО.
7. Позиціює себе як прихильник змін у НАТО: пропонує інвестувати в передові технології та активніше взаємодіяти з партнерами в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Аргументи проти:

1. Пізно заявив про висунення своєї кандидатури, що знижує його шанси.
2. У Румунії вважають, що Йоганнісу бракує харизми, а ще його називають надмірно обережним і повільним, коли потрібно ухвалювати важливі рішення.
3. У Брюсселі є ті, хто впевнений, що Йоганніс насправді не готовий очолити НАТО. Його висунення — спроба заявити про себе як кандидата на інші високі пости, але вже в ЄС.
4. Критики стверджують, що пост генсека НАТО — занадто претензійне завдання для Йоганніса: Румунія під його патронажем показала себе не найамбітнішою країною.
5. У Йоганніса є імідж хорошого хлопця, який не створює проблем (на відміну від Орбана й Ердогана), але до його управлінських якостей є питання — насамперед у плані економіки країни.

Інші кандидатури будуть? Чи вже були?

Навряд чи. Більшість західних ЗМІ та аналітиків вважають, що місце майбутнього генсека за Марком Рютте, адже його підтримують ключові країни Альянсу — насамперед США. Кандидатуру румунського президента більшість країн-членів не розглядають серйозно.

Шанси очолити Північноатлантичний альянс мали такі політики:

• <add-frame>Урсула фон дер Ляєн. Німецьке видання Welt am Sonntag пише, що проти неї виступив канцлер Німеччини Олаф Шольц. За даними джерел, він стверджував, що така посада була б занадто впливовою для члена найбільшої опозиційної партії Німеччини (Християнсько-демократичний союз, ХДС). Також він побоювався, що Урсула фон дер Ляєн занадто критично налаштована щодо РФ. Близькі до глави Єврокомісії джерела говорили, що вона і не має наміру балотуватися на пост генсека НАТО.
• Бен Воллес. Міністр оборони Великої Британії встиг заручитися підтримкою європейських союзників, але президент Джо Байден не підтримав його кандидатуру.
• Кая Каллас. Прем’єрка Естонії, на перший погляд, відповідала сучасним очікуванням: на посаді голови Альянсу бажали бачити жінку і представника східного флангу. Важливо, що під її керівництвом країна збільшила витрати на оборону (понад 2% від ВВП). Але імідж нової Тетчер зіпсував скандал — йдеться про нібито зв’язки її чоловіка з російським бізнесом. Крім того, політики деяких західноєвропейських країн вважають її позицію щодо РФ надмірно радикальною. З цієї ж причини вони скептично ставилися до її амбіцій очолити європейську дипломатію. Сама Кая Каллас спочатку не менш скептично поставилася до кандидатури Марка Рютте. Але потім стало відомо, що Естонія готова його підтримати.
• Кріш’яніс Каріньш. Міністр закордонних справ, колишній прем’єр-міністр Латвії був готовий поборотися за пост, якби країна вирішила на нього претендувати. До висунення кандидатури так і не дійшло: як і Кая Каллас, він критикував кандидатуру Рютте.
• Метте Фредеріксен. Видання Politico припускало, що прем’єрку Данії не просто так запрошували в Білий дім, щоб обговорити зміцнення трансатлантичного партнерства і підтримку України. Але в лютому Фредеріксен заявила, що відмовилася б очолити НАТО, якби їй запропонували.<add-frame>

Який лідер потрібен НАТО сьогодні

Здатний впоратися з політичними наслідками неоднозначних рішень. Експерт Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Атлантичній раді США Тімо С. Костер називає такими участь НАТО у війнах в Афганістані, Іраку та Лівії. За його словами, електорат у країнах Альянсу і його нові союзники на Сході критично ставилися до них. «Багато з цих союзників тепер хотіли б, щоб НАТО зосередилося на тому, що вони вважають своїм основним завданням, — колективній обороні Європи», — зазначає Тімо С. Костер.

Виходець зі Східної Європи, але при цьому проходить через лінію розлому Схід — Захід в Альянсі. Так вважає заступник директора аналітичного центру Council on Geostrategy (Рада з геостратегії Великобританії) Габріель Елефтеріу. На його думку, ідеальний генсек — той, хто зможе зайняти тверду, але збалансовану позицію щодо російської загрози. Таким він бачить румунського президента.

Старший науковий співробітник і директор вищезгаданої Стратегічної ініціативи Скоукрофта Ендрю Міхта також радить зробити вибір на користь кандидатів зі Східної Європи. «У цей критичний момент НАТО має очолити людина з цього регіону. Людина, яка з відчуттям екзистенційної терміновості усвідомлює необхідність відновлення як національних збройних сил, так і збройних сил НАТО, що перебували в стані спокою впродовж трьох десятиліть після завершення холодної війни», — наголошує він.

Усвідомлює виклики, які стоять перед НАТО сьогодні. Експерт Центру аналізу європейської політики Джоел Гікман стверджує, що майбутній очільник блоку має:

• <add-border>згуртувати політичні, дипломатичні та військові кола навкруги спільного бачення;<add-border>
• провести безліч інституційних реформ, щоби протистояти російській військовій агресії та гібридним загрозам;
• підготувати організацію до нових викликів в Індо-Тихоокеанському регіоні;
• посилити оперативний потенціал НАТО можливостями підривних інновацій (disruptive technologies).  

Аналітик Польського інституту міжнародних відносин Войцех Лоренц так формулює завдання для майбутнього генсека НАТО:

1. <add-border>забезпечувати підтримку України країнами Альянсу в довгостроковій перспективі;<add-border>
2. досягти консенсусу для прийняття України до НАТО;
3. мобілізувати країни ЄС, щоб вони збільшили видатки на оборону та змогли швидше виготовляти зброю і боєприпаси для себе й України;
4. забезпечити максимальну незалежність ЄС від військової підтримки США, які приділяють дедалі більше уваги загрозі з боку Китаю.

Хто був би ідеальним кандидатом для України

Україна не перший рік прагне стати членкинею Північноатлантичного альянсу. Звідси напрошується передбачуваний висновок: найкращий генсек — той, за якого це стане можливим. Але такий розвиток подій не видається ймовірним у найближчі роки.

І від майбутнього саміту НАТО важко чекати дива, хоча Столтенберг обіцяє, що він стане кроком уперед для України.

Що можна сказати про найімовірнішого кандидата? Нідерланди показали себе одним із найвірніших союзників України — щонайменше завдяки постачанню винищувачів F-16 і танків Leopard 2. Президент Володимир Зеленський впевнений у здатності Марка Рютте зберегти єдність НАТО і сподівається, що той очолить блок. Але він також зазначив таке: «У нас будуть тверді відносини, і Марку доведеться відповідати на складне питання від України, якщо він стане генсеком НАТО — а я сподіваюся, що він стане. Це питання — [про надання] запрошення для України в НАТО». Ось тільки Рютте — це насамперед кандидат із підтримкою США та Німеччини. Вони не змінили позицію і, як і раніше, проти членства країни в Альянсі.

Читайте також: «Політики з 90-х і 2000-х років виступали за збереження зв'язків з Росією», — Айнарс Латковскіс про те, чому Україна досі не в НАТО

Більшість країн Балтії та Східної Європи краще за інших членів НАТО усвідомлюють необхідність підтримувати Київ. Їхні керівники рідко говорять про втому від війни, хоча для них економічні витрати вищі, ніж для західних країн. Досить згадати, що маленька Естонія витрачає на це понад 1% ВВП. І нехай річ не тільки в солідарності та трагічному минулому, а й в елементарному прагматизмі. Поразка України, заморожування конфлікту або «мир» в обмін на територіальні поступки означає для таких країн рівно те, що вони наступні. Тому кандидат із країн Балтії або зі Східної Європи в цьому сенсі бачиться більш проукраїнським.

«На жаль, у нас є 34-річний досвід, пов’язаний із небажанням інших чути те, що ми думаємо. І зараз ми знову зіткнулися з цим», — заявив експрезидент Латвії Тоомас Гендрік Ільвес, коментуючи можливе обрання Рютте. Йому вторить заступниця голови Міжнародного центру оборонних досліджень (ICDS) Крісті Райк: за її словами, Німеччина на кожному кроці переживає, щоб Росію не надто дратували або провокували. «Це показує, що західні країни не до кінця здобули уроки зі своїх попередніх помилок», — вважає вона.

Про що свідчать такі оцінки з найбільш уразливих країн НАТО? Щонайменше про те, що всередині бракує взаєморозуміння навколо найважливіших питань. На цю ж думку наводить і сама ситуація з тривалими пошуками кандидатури генсека. Проблема в тому, що загрози для Альянсу зростають, а відсутність єдності робить його тільки уразливішим.

Саміт миру — важлива платформа, а втім не варто чекати від нього швидких результатів, у цьому одностайні як українські, так і європейські експерти, з якими поспілкувались Sestry. Нюанс ще й в тому, що низка країн, які не входять до кола прихильників української перемоги у війні, ймовірно, можуть використати цей майданчик для просування російського порядку денного. І так час від часу у світовому публічному просторі виринають заклики до України утриматись від ескалації і розглянути опцію переговорів з Москвою задля припинення бойових дій. Чи не найбільше на цій ниві відзначився Папа Римський, чия порада українцям підняти білий прапор і почати перемови поки не пізно, викликала неабияке обурення в Україні і критику з боку наших партнерів у НАТО, Польщі та Німеччині. А втім, не Папою єдиним. Хто, як і навіщо штовхає Україну чи то на шлях дипломатії, чи то капітуляції — і що нам з тим робити? 

‍Шоу на всі гроші‍

Зараз для Росії відкрилося вікно можливостей. Росіяни його послідовно формували, починаючи десь з середини 23-го року, проводили інформаційно-психологічні операції, впливали на американців та європейців, пояснює дипломат, експерт з питань міжнародних відносин Руслан Осипенко:

— Їм вдалося зупинити американську допомогу, американці пішли у внутрішню дискусію, вони підірвали солідарність європейську. Вони на фронті відвоювали певні території, ми відійшли, таким чином десь на лютий-березень вони опинилися в сильній позиції, а ми — у слабкій дипломатичні позиції. І тут почалося шоу, як то кажуть, на всі гроші. З'явилися китайські посередники, потім турецький президент, потім Папа Римський. І це все йде паралельно з обстрілами. Українці не розуміють, чому енергетичну інфраструктуру почали обстрілювати, коли зима вже закінчилася, водночас посилились обстріли великих міст, як, наприклад, Харків, що дуже чутливо для політичного керівництва.

А це все не що інше, як тиск з метою посадити Україну за стіл переговорів і підписати капітуляцію, змусити нас комбінованим шляхом визнати окуповані території

Мир в обмін на території — ідея не нова. З останніх прикладів, 7 квітня видання The Washington Post, з посиланням на свої джерела, повідомило, що Дональд Трамп міг би запропонувати Україні відмовитися від деяких територій, скажімо, Криму та Донбасу на користь Росії. Згодом речник кампанії Трампа назвав The Washington Post  брехунами, втім нічого не спростував по суті, зауваживши лише, що 45-й президент США не ухвалить мирний план, доки не прийде до влади і не зможе належним чином зважити всі варіанти. Можна лише припустити, які у Трампа варіанти, поглянувши на його заяви від початку повномасштабного вторгнення. З-поміж іншого він хвалився, що завершить війну за 24 години, нарікав, що США передають Україні надто багато зброї, і розповідав про розумного російського диктатора Путіна, який хотів миру.   

На публікацію у The Washington Post відреагував Володимир Зеленський: «Якщо план в тому, що ми просто віддамо свої території, то це дуже примітивний план».

А вже 12 квітня в Новой газете — російському медіа, яке називає себе опозиційним чинному режиму, з'явилася публікація, нібито президент Туреччини Реджеп Ердоган планує просувати новий проєкт мирного договору між Україною та Росією. Серед пунктів, зокрема, заморожування війни по існуючій лінії фронту, зобов'язання провести у 2040 році загальноукраїнський референдум про зовнішньополітичний курс країни, а також референдуми на українських територіях, окупованих на момент заморозки війни Росією. Крім того, РФ не заперечуватиме проти вступу України до ЄС, а Київ погодиться на позаблоковий статус, іншими словами відмовиться від НАТО. В офісі президента цю інформацію прокоментували заявою, що мирний план з точки зору України може бути лише один — і це формула миру Зеленського.  

Російський тиск триватиме, продовжує Руслан Осипенко, адже росіяни розуміють, що вигідні для них умови не триватимуть безкінечно:

— Вікно можливостей зачиниться десь через три місяці, коли переобереться Європарламент. А в Європі тенденція така, що вони підтримуватимуть Україну, і справа не в тому, подобається чи не подобається наша країна, а в тому, що ми даємо час Європі краще підготуватися до війни. Тому вони будуть підтримувати, надійдуть снаряди, надійдуть Ф-16 — і баланси сил України і Росії на фронті приблизно зрівняються. Такої можливості в Путіна, як зараз, може вже не бути. Хіба Трамп прийде і буде напряму тиснути на нас, зупинивши взагалі будь-які відносини, поставить ультиматум, щоб ми сідали і підписували щось.

У росіян такий розрахунок певна річ є, але об’єктивно липень-серпень — і їхнє вікно можливостей зачиниться

‍Страх війни‍

Оці заклики до швидшого припинення вогню і заяви, що Україна має піти на перемовини, є наслідком трьох факторів, пояснює політичний аналітик Центру досліджень Східної Європи (Вільнюс) Адам Рожевич. По-перше, чимало людей на Заході не розуміють саму складність ведення війни і не сприймають війну, як щось таке, що, по суті, ставить під загрозу існування України:

— Ще один фактор — політичний. Найкращим прикладом цього є те, як Дональд Трамп використовує війну, щоб підвищити свій статус і отримати політичні важелі у власній країні, щоб показати американцям, що він може закінчити цю війну дуже швидко, тоді як Байден не зміг цього зробити. І третя причина полягає в тому, що деякі люди орієнтовані на російську позицію, мовляв, якщо Захід підштовхне Україну до переговорів, то він й отримає перевагу. Такі голоси теж чутно.

У всіх, хто спонукає Україну до переговорів, — від Папи Римського до Трампа — можуть бути свої обґрунтування і своя логіка, але головний спільний елемент — страх перед війною, її наслідками і страх того, що їм доведеться воювати самим, вважає старший науковий співробітник Інституту міжнародних відносин Egmont-Royal (Брюссель) Йоріс ван Бладель. Він наводить приклад з особистого досвіду:

—  Коли я проводжу конференції на підтримку України або пишу статті на цю тему, я одразу отримую дуже негативну реакцію від деяких громадян, які кажуть, що я розпалювач війни. І це відбувається лише тому, що я кажу, що ми повинні зупинити росіян, допомогти українцям зупинити росіян.

Але страх бути втягнутими у війну породжує агресію і тоді починається оце так зване миротворство — як наслідок, тиск на уряди, щоб вони зі свого боку тиснули на Україну

‍Мир по-пекінськи‍

Китай так і не засудив російське вторгнення в Україну, а американські журналісти, посилаючись на джерела в розвідці, час від часу повідомляють про те, що китайці допомагають Росії зброєю.  

Офіційний Пекін мовчав цілий рік перед тим, як публічно озвучити свої пропозиції щодо завершення війни в України. Вперше план з 12 пунктів китайці презентували на Мюнхенській безпековій конференції 2023 року: там йдеться про безумовне припинення вогню і відновлення мирних перемовин. У китайській версії війна названа українською кризою, звертає увагу кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський, і вже з цього зрозуміло чиї інтереси просуває Китай. Крім того моделюється такий посил — оскільки це буцімто криза, то її легше врегулювати:

— Позиція Китаю зрозуміла, вони мають сильні союзницькі відносини з Росією. І ми бачимо, що під час останнього візиту Лаврова вони домовилися про посилення стратегічного співробітництва. З іншого боку, Китай не хоче втрачати торгові ринки на Заході та відносини з країнами Європейського Союзу. Тому Сі і збирається на початку травня з візитом в Європу. Для Китаю це важливо в контексті їхнього проєкту «Один пояс, один шлях». Це сучасна концепція Пекіна. І, звісно, вони не хочуть наражатись на санкції європейські чи американські. Але вивчають їх в контексті своїх регіональних амбіцій, Тайваню, зокрема.

Одним словом, Китаю важливо, щоб Росія не програла, а Україна і Захід не виграли, щоб не було ні явних переможців, ні переможених

В останні тижні китайська дипломатія активізувалась. З 2 по 11 березня відбулось європейське турне Лі Хуея — спецпредставника Пекіна у справах Євразії. Він відвідав чотири європейські столиці: Париж, Берлін, Варшаву і Брюссель, а також Київ і Москву. Звісно, візит позиціонувався як спроба знайти консенсус задля вирішення конфлікту, а втім, це радше була свого роду ревізія настроїв, наскільки Європа втомилась від війни і як довго готова підтримувати Україну. 

Власне, від відповіді, зокрема, на ці питання залежатиме і позиція Китаю на майбутньому саміті миру в Швейцарії, вважає Станіслав Желіховський: 

— Поки що Китай не виявляє жодної прихильності до української формули миру. Але Глобальний саміт миру буде показовим в цьому сенсі: побачимо, чи буде там присутня китайська делегація, на якому рівні і в якій ролі.

‍Переговори не на часі ‍

Є таке кліше, що кожна війна закінчується переговорами, каже старший науковий співробітник Інституту міжнародних відносин Egmont-Royal (Брюссель) Йоріс ван Бладель. Але якщо одна зі сторін заходить на переговори зі слабкої позиції, то очевидно, на чию користь вони завершаться:

— Зараз ні Україна, ні Росія не вважають, що вони перебувають у досить сильній позиції, щоб почати переговори. Якщо Москва відчує своє домінування, вони підуть на переговори і назвуть їх мирними. Для Києва ситуація зараз не дуже райдужна. На мою думку, 2024 рік для України — це рік виживання.

Ще треба витримати цей літній наступ росіян, який анонсується. В такому випадку мирні переговори — це абсурд

Бо це лише підсилить позицію Росії, а її мета знищити Україну, вони заперечують право України на існування, в цьому суть. Тому будь-які переговори на даний момент цілковито безглузді 

Нинішня стратегія Заходу, а також України полягає в тому, щоб перечекати 2024-ий рік, після — буде можливість поставити Росію в дуже погане становище, прогнозує  політичний аналітик Центру досліджень Східної Європи (Вільнюс) Адам Рожевич:

— Оборонна промисловість на Заході зростає, виробництво зростає, і в довгостроковій перспективі Україна має більше шансів виграти цю війну, ніж Росія. Загальний ресурс на виробництво західної продукції набагато більший, ніж у РФ, але, щоб все це реалізувати, потрібно доволі багато часу.

‍Саміт миру‍

Ініційований Україною Глобальний саміт миру відбудеться 15–16 червня на швейцарському курорті Бюрґеншток неподалік міста Люцерн. «Це форум для діалогу на високому рівні щодо шляхів досягнення всеосяжного, справедливого та міцного миру для України відповідно до міжнародного права та Статуту ООН», — йдеться в офіційному повідомленні швейцарського уряду. Україна, зі слів Володимира Зеленського, розраховує, що участь в зібранні візьмуть до сотні країн:

— Кожен лідер, кожна держава, які прагнуть, щоб російська агресія завершилася дійсно справедливим миром, мають змогу приєднатися до наших глобальних зусиль. Готуємо саміт, готуємо конкретні його результати — чітку позицію світу щодо справедливого закінчення цієї війни. Мир не має альтернативи.

Росію на саміт у Швейцарії не запросили, російські дипломати відповіли, що без них це буде черговий раунд безплідних консультацій, а втім попередили, що не брали б участі, навіть, якби отримали запрошення.

Саміт миру сам по собі важлива ініціатива, каже політичний аналітик Центру досліджень Східної Європи (Вільнюс) Адам Рожевич:

— Ми бачимо зусилля президента Зеленського та України, а також колег із Заходу, спрямовані на  досягнення консенсусу в НАТО та європейських країнах щодо того, що Україна не повинна відмовлятися від своєї території, свого права на членство в НАТО і так далі. Так що це, по суті, більше конференція для досягнення консенсусу, спрямована на те, щоб показати Росії, що будь-які спроби нав'язати свої умови, російські умови Україні, не будуть визнані також і західними країнами.

А також представити всьому світу, не лише Росії, але й іншим країнам, які є більш пасивними у цій війні, таким як, наприклад, Індія, що існує сильна підтримка української справи, і сильна підтримка української справи

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Нещодавні вибори у Туреччині продемонстрували не лише незадоволення авторитетним президентом країни Реджепом Ердоганом, але й стали важливим уроком для опозиційних партій, які мають труднощі із пошуком ефективних кандидатів та проведенням ефективних кампаній. 

Ще один приклад — місцеві вибори у Польщі, які відбулись 7 квітня. Вони стали першим сигналом відносного зміцнення демократичних партій після торішніх парламентських виборів, коли ліберальна коаліція нарешті відправила у відставку антиліберальний уряд партії «Право і справедливість» (ПіС).

Для коаліції прем'єр-міністра Дональда Туска ці вибори стали своєрідним референдумом за результатами перших чотирьох місяців її правління 

Водночас ці місцеві вибори мають чимале практичне значення. Велика частина національної політики здійснюється відповідно до ухвалених на субнаціональному рівні рішень. Там само розподіляються кошти Євросоюзу. І, зрозуміло, є сотні посад, які мають обійняти місцеві політики.  

На цих виборах ПіС отримала 34,3% голосів, партія Туска «Громадянська платформа» — 30,6%, блок «Третій шлях» — 14,25%, «Конфедерація» — 7,25%, а «Ліві» — 6,3%. Партії, які входять до правлячої коаліції, перемогли майже у кожному зі 100 найбільших польських міст, як це зазвичай і відбувається з лібералами на муніципальних виборах. Крім того, порівнюючи із результатами торішніх парламентських виборів (36% і 31%), підтримка ПіС зменшилась відносно «Громадянської платформи».

Оскільки партія «Право і справедливість» отримала загалом найбільший відсоток голосів, результати виборів можна трактувати по-різному. При цьому мало хто вважає Туска та партнерів («Третій шлях» і «Лівих») переможцями. Втім, якщо ПіС і може заявляти про якусь перемогу, то вона, очевидно, піррова. У 2018 році ця партія перемогла у дев'ятьох із 16 воєводств Польщі, а тепер два з них вона втратила. 

Тим часом правляча коаліція підтвердила своє домінування, показавши, що її підтримка може зростати навіть за низької явки (близько 52% проти 75% на загальних виборах). Не менш важливо, що місцеві вибори укріпили позиції партії Туска всередині правлячої коаліції, особливо щодо «Лівих». Відносно високий рівень підтримки Магди Беят («Ліві») на виборах мера Варшави став радше виключенням, ніж правилом. Правильною виявилась думка експертів «Лівих», які багато років говорили, що тріумвірат лівих чоловіків (Влодзимежа Чажастого, Роберта Бедроня й Адріана Зандберга), які робили акцент на захисті прав жінок, відштовхує багатьох прихильників цієї партії. 

Хоча «Третій шлях» називає свій результат успіхом, частка цієї партії у загальній кількості голосів виявилась на 9,5 процентних пунктів нижче за показник Польської народної партії (ПНП) у 2018 році (у 2023 році ПНП об'єдналася із «Польщею 2050» у виборчий блок «Третій шлях»). Попри високі показники у передвиборчих опитуваннях, націоналістична антиукраїнська партія «Конфедерація» отримала слабкий результат — 7%.

Все це означає, що «Громадянській платформі» буде складно програти у президентській гонці 2025 року. Її кандидат на посаду мера Варшави, Рафал Тшасковський, впевнено виграв із результатом 57%, а кандидат ПіС, Тобіаш Бохеньський, набрав трохи більше 20%. Ще один можливий кандидат — Шимон Головня з «Третього шляху», маршалок польського Сейму. Хоча він втратив значну частину своєї популярності через занадто самовпевнену поведінку. Його нещодавнє рішення відкласти до закінчення виборів розгляд законопроєктів про захист права на аборт було розкритиковане суспільством. Результати виборів стали хорошим знаком не лише для «Громадянської платформи», але й загалом для польської демократії.

Поки партію ПіС не виженуть із президентського палацу, Польща не зможе впевнено рухатись вперед шляхом відновлення принципів верховенства права після багатьох років поганого правління популістів

Гарні новини для «Громадянської платформи» принесли й вибори у Кракові. До недавнього часу цим містом, яке є другим за чисельністю населення у Польщі, керував незалежний політик Яцек Майхровський. Але він йде на пенсію. У другий тур виборів вийшли Олександр Мишальський (37,2%) від «Громадянської платформи» і незалежний кандидат Лукаш Гібала (26,8%).

У Познані, ще одному великому місті, кандидат у мери від «Громадянської платформи» Яцек Яськовяк набрав менше голосів (43,7%), ніж очікувалось, і не зміг виграти у першому турі. Та будь-хто, хто спостерігав за діями кандидата від ПіС, розуміє, що Яськовяк у реальності змагається сам із собою. Під його керівництвом проводилась масштабна перебудова міста, яка викликала чимало розголосу і яка буквально гарантувала поразку будь-якого іншого політика. Яськовяк завжди був більше менеджером-технократом, аніж політиком, що ідеально для фінансової столиці Польщі. 

Іншими словами, стабільний, на перший погляд, рівень підтримки партії ПіС, можливо, є ілюзією. У кращому випадку ця політична сила може радіти, що її підтримка не знизилась ще більше.

Єдина партія, яка має суттєві причини для оптимізму, — це «Громадянська платформа». Це гарні новини для Польщі, а також для України й Європи загалом 

Copyright: Project Syndicate, 2024‍

Латвія першою серед країн Балтії підписала з Україною угоду про довгострокову підтримку і безпеку. Відбулося це на полях саміту Трьох морів — міжнародної економічної та інфраструктурної ініціативи, що об'єднує 12 країн Європейського Союзу, розташованих поблизу Балтійського, Чорного й Адріатичного морів. Україна та Молдова нині беруть участь в обговореннях у статусі асоційованих членів.

Військова допомога Латвії Україні є послідовною. У квітні Рига ухвалила фінансування помочі на 2024-й рік й анонсувала виділення 10 мільйонів євро на закупівлю безпілотників в рамках Коаліції дронів і ще 10 мільйонів — на придбання 155-міліметрові снарядів у рамках чеської ініціативи. На цьому тлі Латвія готується до власного протистояння з Росією. Про можливу загрозу з боку РФ та плани відсічі її агресії ексклюзивно розповів чинний депутат Сейму Латвії, очільник Комісії з нацбезпеки Айнарс Латковскіс.

‍Марина Степаненко: 11 квітня Латвія уклала з Україною угоду про довгострокову підтримку і безпеку — першою серед країн Балтії. Рига зобов'язалася надавати військову допомогу в розмірі 0,25% від валового внутрішнього продукту цього року і впродовж наступних двох років. Коли розпочнеться реалізація домовленостей?

‍Айнарс Латковскіс: Це дуже добре. Будь-яка письмова угода зобов'язує обидві сторони виконувати її вимоги. Але навіть без угоди всі ці роки з моменту фактичної окупації Криму Латвія дуже багато допомагала Україні. У той час як деякі провідні європейські демократії обговорюють можливість підтримки на місцях [йдеться про заяви Президента Франції Еммануеля Макрона щодо можливості відправки західних військ в Україну, — Ред.], варто зазначити, що Латвія протягом тривалого періоду надавала допомогу тихо і непохитно, не шукаючи визнання своїх зусиль.

‍Конгрес США ухвалив законопроєкт, який передбачає надання Литві, Латвії та Естонії військової та оборонної допомоги на загальну суму 228 мільйонів доларів цього року в рамках Балтійської безпекової ініціативи. При цьому республіканці у Палаті представників і досі «тримають у заручниках» українську допомогу. Як ви оцінюєте перспективи ухвали відповідного законопроєкту? 

Проблема полягає в майбутніх президентських виборах у Сполучених Штатах. Протягом останніх двох десятиліть, а то й довше, американська політика, представлена двома партіями, демонструвала радикальні тенденції. Для того, щоб забезпечити собі перемогу на виборах чи переобрання, політики повинні узгоджувати свою програму з вимогами своїх партійних екстремістів. Демократи обслуговують так звану фракцію «пробуджених» [англ. woke — термін, який використовується для опису всього, що вважається занадто ліберальним або прогресивним. — Ред.], а республіканці — «трампістів» чи так званий «Рух чаювання», що передував їм [політичний рух у межах Республіканської партії, чиї члени закликали до зниження податків, скорочення державного боргу та дефіциту федерального бюджету з допомогою зниження державних витрат, — Ред.]. Ці крайнощі значною мірою сформували американську політику, тому політики не можуть нехтувати тим, що думають крайні ліві чи праві.Хоча у США я не спостерігаю відкритої ворожості до України, вплив цих крайніх поглядів є проблематичним. Особливе занепокоєння спричиняє вплив «трампістів» всередині Республіканської партії. Хоча багато сенаторів і конгресменів приватно висловлюють підтримку Україні та надають допомогу, вони не наважуються діяти на її користь через потенційні наслідки для їхнього політичного становища або через ризики для обрання їхнього кандидата у президенти — Дональда Трампа.

Незважаючи на ці виклики, я зберігаю обережний оптимізм щодо того, що зміни зрештою відбудуться. Нинішня адміністрація докладає зусиль у межах своїх можливостей для підтримки України. Нещодавно Вашингтон надав Києву конфісковану зброю, яку іранські війська планували передати єменським повстанцям-хуситам. Однак Україна потребує суттєвої допомоги, яка поки що не схвалена Конгресом. Нагальність цієї допомоги очевидна в умовах постійних російських атак. Це підкреслює, що треба негайно діяти. Вкрай важливо, щоб рішучі кроки були зроблені якнайшвидше, бажано навесні, оскільки затримка з наданням допомоги може мати жахливі наслідки.

На жаль, реальність така, що допомога Україні втягнута у внутрішньополітичну боротьбу в Америці — і це шкодить українським інтересам

‍Міністри оборони Латвії, Литви та Естонії у січні підписали угоду про створення Балтійської лінії оборони. Що ваша країна вже зробила для укріплення кордону з РФ та Білоруссю та що наразі у планах для підвищення обороноздатності? 

Це рішення було надзвичайно важливим, при цьому кожна країна зробила свій власний вибір. Але, наприклад, якби одна з країн Балтії вирішила нічого не робити… Я маю на увазі, якщо б ми побудували військові перешкоди, але, наприклад, Естонія нічого не робила б, це була б просто марна трата грошей, тому що ми маленькі держави. Росія пішла б на одну з тих країн, яка не має ніякого захисту, але окупувала б усіх. Тому необхідно було діяти на випередження. І це те, що ми робимо з моменту відновлення незалежності в економіці та торгівлі, в міжнародних справах. Ми намагаємося синхронізувати наші рішення. Намагаємося працювати як команда. Незважаючи на те, що ми є різними націями з власними інтересами, наші інтереси часто збігаються, особливо, коли ми стикаємося зі спільною загрозою від агресивних дій Росії на Сході, що включає в себе напади на сусідні країни та жахливі злочини проти цивільного населення.

Співпраця необхідна для захисту наших народів — поодиноких зусиль недостатньо. Подібно до заходів безпеки, які ваша країна впроваджує на білоруському кордоні для запобігання несподіваним атакам, ми також впроваджуємо фізичні бар'єри та інші оборонні стратегії — такі, як мінування і протитанкові заходи

Це також схованки, плани, як зруйнувати дорогу чи залізницю. Тобто, все продумано до дрібниць. Щойно ми оголосили про це [підписання угоди про створення Балтійської лінії оборони, — Ред.], ми вже дещо зробили — поставили бетонні блоки і деякі інші перешкоди на певних дорогах, які сьогодні не використовуються. Вони вели до Росії, використовувалися за радянських часів, але зараз зарезервовані для військових цілей. Росія могла б їх використати.

Тому ми повинні планувати встановлення перешкод чи розташування необхідного для оборони в межах легкої досяжності. Тож якщо настане «день Х», ми знатимемо, що потрібне нам, поруч, що ми можемо зруйнувати залізницю чи автомобільну дорогу і ускладнити нападникам шлях до Латвії.

Нещодавно видання Financial Times повідомило, що країни Балтії закликають членів НАТО повернути призов до армії. Як таку ініціативу сприймають інші країни-члени Альянсу?

Справа в тому, що після розпаду Радянського Союзу багато західних демократій скоротили свої військові бюджети, зменшили чисельність своїх збройних сил, зменшили кількість танків, будь-якої техніки, будь-якого виду озброєння, казарм і всього іншого — перевели їх на невійськові рейки. За цим було так сумно спостерігати, вони були сліпі до чітко видимих цілей Росії, які ми чітко бачили.

Я думаю, що Заходу важко було це зрозуміти. Російські лідери ввели їх в оману, але через окупацію нам довелося опанувати російську мову і ми мали доступ до російських новин та інформації. Це дало нам уявлення про наміри та напрямок руху Росії. Однак лише зараз, після тривалого конфлікту в Україні, Захід починає розуміти справжню природу Росії та її цілі. Одним з найважливіших усвідомлень є необхідність збільшення військових витрат. Крім того, може виникнути потреба у збільшенні чисельності збройних сил. Якщо вони можуть це зробити за допомогою професіоналів, якщо їхня чисельність достатня, то все гаразд. Однак у багатьох з цих країн чисельність збройних сил відносно невелика.

Саме тому Латвія вирішила запровадити обов’язкову строкову службу. Наразі вона обмежена у масштабах, і лише певна кількість людей призивається до армії. Зголошуються багато добровольців. Однак у нас також існують інші механізми, на кшталт американської Національної гвардії. Ці програми охоплюють людей різного віку — до 55-60 років, які проходять підготовку у вихідні, святкові дні або у вільний від роботи час.

У нас є значна кількість таких людей, які готові захищати нашу країну, якщо виникне така потреба. Призов на строкову службу слугує для того, щоб більше людей отримали необхідні навички для захисту нашої держави

Що більше людей володіють навичками захисту нашої країни, то краще ми готові до будь-якої загрози. Вони можуть просто перебувати в резерві. Це схоже на підхід Фінляндії, де кожен прагне зробити свій внесок. Після Другої Світової війни ця країна зберігала позицію політичної дружби з Росією, але усвідомлювала потенційну можливість нападу. Вони розуміли, що будь-яка загроза, швидше за все, походитиме з Москви, а не від сусідніх країн — Швеції чи Данії. Тому Фінляндія зберегла свою військову техніку — на відміну від багатьох західноєвропейських країн, які в 1990-х і 2000-х роках зробили досить нерозумний вибір і пішли на роззброєння.

Служба держбезпеки Латвії (VDD) перевіряє інформацію про можливу протиправну участь низки осіб, які можуть бути громадянами Латвії, у війні в Україні на боці збройних сил Росії. Чи відомі вам подробиці слідства, якими ви могли б поділитися, та чи знаєте про інші випадки, коли громадяни вашої країни воювали в Україні на боці Росії?

Є окремі випадки, але їх дуже мало. І, якщо взяти до уваги їхній сильний російський акцент, то йдеться саме про російськомовних осіб. Для нас це не є великою проблемою. Їх можна порахувати на пальцях однієї руки. Але це незаконно. Якщо їх упіймають — їх засудять. Вони потраплять до в'язниці і будуть там гнити якийсь час. Це дуже суворе покарання, тому, я не думаю, що хтось із них повернеться до Латвії.

Те ж саме було з тими, хто вирішив поїхати і воювати за ІДІЛ під час сирійської війни. Якщо вони повернуться, то також потраплять до в'язниці

‍У звіті Служби державної безпеки Латвії (VDD) за 2023 рік йшлося, що найбільшу загрозу для вашої країни становить Росія. Нещодавно Лукашенко процитував латинський вислів «Хочеш миру — готуйся до війни». Якою є оцінка загрози з боку Білорусі станом на зараз?

Білорусь — це фактично маріонетка Росії. І якщо ви хочете дізнатися, що таке гібридна війна і як вона ведеться, подивіться на Москву та Мінськ. Я маю на увазі, що Росія зараз не має часу, щоб розбиратися з цим «картопляним мужиком». У них просто немає часу, розумієте? Гаразд, він кумедний персонаж, але всі знають, що якщо Росія вирішить напасти на Польщу, Литву чи Латвію, вони можуть піти через Білорусь. Білорусь фактично буде їм допомагати. 

Тому немає ніякої загрози від білоруської армії. Є загроза, що територія Білорусі буде використана у випадку, якщо це буде потрібно Росії.

Так що загроза справді є, але російська. Білорусь не є якоюсь буферною державою. Це частина, так би мовити, російського військового плацдарму. Ось і все

На тлі реорганізації Західного військового округу Росії інтенсивність шпигунства цієї країни за Латвією в майбутньому може ще більше зрости, — про це також йдеться у звіті Служби держбезпеки. І особливо небезпечні люди, які регулярно подорожують з Латвії до Росії і назад. Чи планує Рига анулювати таким особам дозволи на проживання, як це хоче зробити Литва? 

Наші служби безпеки неодноразово публічно попереджали, це робили міністри, прем'єр-міністр, президент і політики, вони застерігали громадян Латвії не їздити без потреби до Росії та Білорусі. Кількість поїздок різко скоротилася. Навіть серед так званих російськомовних, але не повністю. І, звичайно, зараз ми дуже добре знаємо, що Росія використовує свої сили безпеки для вербування агентів. Ми це знаємо і ми вжили всіх необхідних заходів.

У Латвії триває розслідування проти депутатки Європарламенту Тетяни Жданок (партія «Російський союз Латвії»), підозрювану у зв'язках з ФСБ. Російська агентура такого зразка у Латвії — поширене явище? Що робить влада, аби запобігти їхній підривній діяльності?

Вони докладають значних зусиль, але окремі особи в деяких європейських країнах не обов'язково мають бути російського походження, щоб працювати на користь російських інтересів. Це може бути італієць-комуніст або хтось інший, хто роками отримував підтримку чи фінансування з Росії. Цих так званих корисних ідіотів багато. Деякі з них мотивовані грошима, а інші просто є дурнями. Цю тактику Росія застосовує ще з радянських часів, використовуючи людей у власних цілях. Навіть без витоку інформації було очевидно, що Жданок працювала в інтересах Росії або на користь Російської держави. 

Проблема полягає в тому, що Європейський Союз та Європейський парламент не вживають рішучих заходів, незважаючи на те, що наша сторона неодноразово висловлювала занепокоєння. Зрештою, вони зробили певні кроки, наклавши обмеження на діяльність Жданок.

Лише повномасштабна війна в Україні змусила Захід нарешті розплющити очі. Вони навіть не здригнулися, коли був окупований Крим, що справді прикро

Багато європейських і північноамериканських політиків неодноразово визнавали, що «якби ми тільки прислухалися до країн Балтії». Зрештою, хто може зрозуміти росіян краще, ніж ті, хто протягом 50 років зазнавав утисків, був змушений вивчати російську мову і жив поруч зі значним російським населенням? Глибокі знання і розуміння російської культури і менталітету, які існують тут, в Латвії та Естонії, ніколи не були повністю використані Заходом.

‍Чому на вашу думку Україна досі не в НАТО і коли чекати приєднання країни до Альянсу?

Ви можете звинувачувати в цьому лише своїх політиків з 90-х і 2000-х років. Такі країни, як Латвія та Естонія, ухвалили рішення про вступ до ЄС і НАТО, коли це ще було можливо, у той час, як ваші політики виступали за збереження зв'язків з Росією і підкреслювали переваги цього. Погляньте, до чого це призвело. 

Ми скористалися можливістю — у вас вона теж була. Двері були відчинені лише на короткий період часу, і, незважаючи на те, що у нас були різні уряди з різними ідеологіями, жоден з них не скасував рішення, ухвалене в 94-му році про набуття членства в НАТО. Громадськість підтримала цей крок, бо вже тоді ми розуміли, що відносини з Росією закінчаться погано. Однак дуже прикро, що в той час ваші політики, схоже, були більше зосереджені на зароблянні легких грошей, ніж на забезпеченні майбутнього нації та порятунку життів.

Якщо ж говорити про швидкість вступу України в НАТО, це складно передбачити з упевненістю. Але сам факт того, що НАТО розглядає Україну як країну, яка стане членом Альянсу, вже є дуже добрим знаком. Як тільки конфлікт вщухне і Україна відновить контроль над своєю територією, у неї з'явиться потенціал для створення однієї з найсильніших армій у світі, яка, ймовірно, посяде друге місце після Сполучених Штатів. Більше того, українські військові будуть винятково досвідченими і зможуть запропонувати цінну інформацію для кращого розуміння такого супротивника, як Росія. Інші країни НАТО і держави, що не є членами Альянсу, так багато дізналися від українців та їхньої армії про Росію та її потенціал, про те, як та воює і нападає.

Мають бути рішення, які будуть позитивними для України на шляху до повноправного членства в НАТО, або рішення, які допоможуть боротися з Росією і повернути свою територію

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍‍

Марія Гурська: Британське видання The Economist, з посиланням на військові джерела в Києві, припускає, що Росія прагне перетворити Харків на сіру зону, не придатну для життя людей. Мій батько, директор українського театру «Дзеркало» в Києві, щодня дзвонить своїм друзям, харківським акторам, і питає: «Як ви пережили минулу ніч?». Вони відповідають: «Темно, страшно, але працюємо і боремось!». Росія щодня атакує Харків — б’є по його енергетичній інфраструктурі, руйнує будинки цивільних, вбиває людей. А це прекрасне культурне місто, друга столиця України, місто-побратим Варшави. Що робити з тим, що Росія знищує Харків на очах у всієї Європи?

Павел Коваль: Я нещодавно був в Харкові, у мене теж є таке відчуття, що росіяни думають про якесь таке рішення, щоб або оточити місто, або знищити його, а до того — змусити харків’ян виїхати звідти.

Міський голова Харкова Ігор Терехов після останніх ударів заявив, що росіянам не знищити Харків, місто не здасться.

Харків треба захищати. Я зараз їду до США саме для цього, щоб говорити про захист там, де можу. Зокрема, така розмова буде з моєю колегою, яка відповідає за відбудову України, але також з депутатами, з Палатою представників, з сенаторами. Я їду говорити про боєприпаси, бо в окопах під Харковом я бачив, наскільки вони потрібні і як без них складно. Потрібно озброїти воїнів, які захищають місто. Треба дати людям надію в питаннях реконструкції, швидкої відбудови зруйнованої чи пошкодженої інфраструктури. Ми не можемо допустити, щоб росіяни зробили сіру зону з Харкова, де не було б ані школи, ані дитсадка, ані магазину, де б люди жили, як у блокадному місті.

Це насправді мета росіян — і ми проти неї виступаємо, для чого докладаємо всі зусилля польської дипломатії в Європі

Усі справи у зовнішній політиці, якими зараз займається прем’єр-міністр Польщі, так чи інакше стосуються пошуку зброї і допомоги президенту Зеленському та українському уряду у захисті України. Це для нас найголовніше. Сьогодні в польській політиці ніщо не має такого значення, як оборона. А оборона — це боєприпаси, а боєприпаси — це утримання Харкова. Важливо, щоб люди на Заході зрозуміли, що втрата Україною великого міста, послідовне виснаження росіянами міста, терор проти нього або вторгнення глибше на територію України — це виклик для всього Заходу, а не внутрішня політична проблема України. Такий фінал став би випробуванням для всіх країн, уряди яких стоять на боці справедливості та міжнародного порядку, тобто на боці Києва.

Якщо Путіну вдасться цього року прорвати фронт або зробити щось погане з Харковом, то це відчують нинішні уряди у Франції, Італії та Німеччини. І це вплине на вибори в США, давайте не будувати ілюзій. І тому це так важливо

Міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок заявила, що потрібно проаналізувати наявність всіх системи Patriot в Європі та в усьому світі, щоб зрозуміти, звідки можливо їх швидко доставити в Україну для захисту Харкова, який «Путін абсолютно навмисно та свідомо хоче зрівняти, знищити, зруйнувати».

Ну, то нехай міністерка Бербок зробить це! Чекаємо, бо це справді дуже потрібно і, до того ж, реально здійснити. Я вважаю, що пані Бербок повинна активно діяти в цьому питанні. Паралельно президент Макрон повинен діяти у питанні російських грошей у західних банках. Це треба взяти і зараз зробити, а не говорити, що це потрібно колись зробити. Хто сьогодні може зробити більше, ніж Європа, ніж такі могутні уряди, як французький, італійський, німецький? Настав час діяти. Якщо щось, не дай Боже, станеться з Харковом, буде пізно.

Поки в Україні триває мобілізація, а цього тижня після тривалих дискусій Верховна Рада ухвалила урядовий закон, у Польщі також починається нова хвиля мобілізації. Розкажіть про це детальніше, кого мобілізовуватимуть, яка мета?

Це не зовсім те саме, що загальна мобілізація. Йдеться про мобілізацію і вручення повісток певним групам професій на випадок війни. Так і повинно відбуватися. Зараз такі часи, коли люди, які займаються кібербезпекою, оператори дронів, люди зі специфічними особливими навичками раптом стають дуже потрібними. Держава інформує їх, що вони можуть бути призвані. Це насправді мало статися давно. Уся проблема в тому, що ми не можемо вийти за рамки свого менталітету. Ми досі не можемо зрозуміти, що понад 30 років ми жили в мирі, але це було не назавжди.

Просто мозок у людей побудований так, що їм здається, що щастя буде вічним, вони звикають до цього. І в цьому суть справи

Кожен європеєць повинен бути до цього готовий. Якщо Путін прорве фронт, знадобляться не лише оператори безпілотників — усі ваші чоловіки будуть на фронті.

Я також хотів би наголосити на посиленні  активності російських тролів, яке спостерігається в Польщі, зокрема, з Санкт-Петербурга. З боку росіян ідуть дуже інтенсивні інформаційні атаки в ЗМІ, особливо в соціальних мережах. Ми з польського боку маємо готуватись до ще більших пропагандистських та дезінформаційних атак. Я відчуваю, що росіяни щось готують, — і цього стає все більше.

Днями я мала зустріч з польськими журналістками і підприємицями з великого бізнесу. Вони поділилися, що дуже терплячі до нас, тимчасових воєнних мігранток з України, тому що весь час думають про те, як вони самі почуватимуться за мить, якщо полякам доведеться тікати від війни і бути біженцями в Європі. Вони відчувають, що такий сценарій можливий.

Саме так. І якщо хтось в Європі хотів, наприклад, почати переговори на російських умовах, то вони діють проти безпеки моєї країни, бо Польща наступна географічно після України. Потрібно також зрозуміти: якщо Путін зробить щось погане в Харкові, це безпосередньо вплине і на Польщу. Вже зараз потрібно більше ресурсів для безпеки, люди повинні готуватися, цікавитися, де в їхньому районі є бомбосховище, потрібно будувати їх, діяти у напрямку цивільної оборони. Наш уряд уже почав дуже серйозно ставитися до цього, організовувати навчання та підготовку у сфері цивільного захисту.

Зміни, які спричинила ця війна, тільки починаються. Речі, про які ми забули, раптом стають реальними

Ініційований Україною Всесвітній саміт миру відбудеться в середині червня в Швейцарії. Bloomberg повідомляє, що запрошено близько 100 країн світу, включаючи Китай. Але що може змусити Путіна піти на мир?

Ідея обговорювати мир — це формула президента Зеленського. І це те, що повинна робити Україна. І ми це підтримуємо. Але правда в тому, що перемога завжди починається на полі бою. Як мінімум, це проявляється у здатності зупинити ворога. І тоді всі розмови йдуть інакше. Лише потім є конференції, зустрічі — і вони завжди завершуються десь за столом переговорів. Так буде і цього разу. Але ключовим є те, що відбудеться на полі бою ще до червня. Червень буде місяцем, коли ми побачимо плани Путіна в дії. Зараз ми тільки розбираємося в його планах, які поки що приховані.

Речник Держдепартаменту США Метью Міллер заявив, що Україна зможе вступити в НАТО лише після завершення війни. Але для перемоги Києву потрібні відкриті двері в Північноатлантичний Альянс. Який вихід?

Я впевнений, що липневий саміт у Вашингтоні, якщо він буде успішним, має завершитися чіткою декларацією для українців, що шлях до НАТО відкритий. Шлях в Альянс не такий, як в ЄС. Це відбувається не з сьогодні на завтра. Але важливим є те, щоб всі були впевнені, що політичне рішення є. Решта — технічні аспекти. Бо війна — це не тільки те, що відбувається на фронті. Це також те, що відбувається в головах людей. Незалежно від того, сподіваються вони на зміни чи ні. До того ж, це впливає і на мобілізацію.

А як вплинути на те, що відбувається в головах лідерів НАТО?

З політикою, як і з дипломатією, — потрібно багато говорити, їздити, пояснювати. Я обіцяю, що буду говорити про Україну на кожній зустрічі у Вашингтоні, куди я їду. Адже як проводити мобілізацію, якщо українці не отримають чіткого сигналу, що вони вступають до НАТО? Виходить, що на мобілізацію впливає і Столтенберг, й інші лідери. 

Глава Пентагону Ллойд Остін на засіданні комітету Сенату США з питань збройних сил заявив, що Україна не повинна атакувати російську нафтову інфраструктуру. Що ви думаєте про це?

Зараз багато критикують політику і заяви Трампа, але є також і критика адміністрації президента Байдена. Нещодавно у Варшаві на моє запрошення був Гаррі Каспаров, один із тих, хто ніколи не мав жодних ілюзій щодо Путіна. Він також наголосив на критиці Білого дому, адже Байден сьогодні робить багато, і про це завжди потрібно говорити чесно. Але водночас в США є цей елемент мислення в категорії крапельної допомоги, тобто, давати Україні потроху, але не забагато. Цей метод вже підвів на рубежі 2022 і 2023 років — після Херсона, коли Україна потребувала сильнішої допомоги.

Сьогодні знову відбувається історія, коли ми кажемо українцям: «Ви маєте боротися, ми вам допомагаємо, тримайтеся!». Не можна забрати в них можливість атакувати стратегічні цілі. Це вам кожен військовий каже

Нагадаємо, нещодавно така атака була здійснена у Татарстані — по об’єкту російської енергетичної інфраструктури за 1200 кілометрів від  кордону України. 

Якщо ми робимо ставку на те, що Україна переможе, то росіяни повинні отримати сигнал, що українці мають свій спосіб боротьби, а українці повинні отримати сигнал, що вони успішні.

10 квітня вшановуємо 14-ту річницю Смоленської трагедії. Ви були близьким із загиблим президентом Польщі Лехом Качинським. Що для вас означає ця дата? 

Того ранку, 14 років тому, першу новину про те, що багато моїх друзів, у тому числі президент і його дружина, померли, я отримав під час радіоетеру, який довелося перервати. Згодом я поїхав до Смоленська. Того ж дня я брав участь у різних розмовах, у тому числі в тривалих переговорах з Володимиром Путіним. Про це мало хто знає. Це була дуже важка, гостра розмова, коли я від імені польської делегації вимагав віддати Польщі тіло президента. Дональд Туск був тоді прем’єр-міністром, і поки він був у літаку, росіяни скористалися моментом — не виконали попередніх домовленостей, досягнутих з Туском про згоду на транспортування тіл президентського подружжя до Польщі.

Як тільки прем'єр-міністр сів у літак і вже повертався до Польщі, росіяни одразу скасували згоду. А потім мені випала роль вести переговори з Путіним. Безперечно, це одна з найцікавіших розмов у житті. Хоч Путін і не справив на мене враження харизматичної людини, він був дуже зосереджений на маніпулюванні цією трагедією від самого початку. У нього було дві цілі. Перша — щоб це жодним чином не вплинуло на репутацію Росії. Уявіть, вони досі не передали уламки літака як доказ. Це в голові не вкладається. А, по-друге, Путін швидко зрозумів, що він може впливати на внутрішню політику Польщі.

Після всіх цих років, чи ви відчуваєте, що це Путін замовив цю трагедію, цю катастрофу?

Ми можемо і повинні говорити лише про факти. Сьогодні немає доказів, щоб стверджувати, що росіяни технічно знищили літак, спричинили цю катастрофу. Але можна годинами говорити про те, як вони заплутували розслідування,  перешкоджали справі і займалися іграми, щоб внести плутанину в Польщі, як накручували людей з ПіС.

А потім знову і знову використовували цю тему, щоб примножувати чвари і створювати розкол у Польщі

Чи все тут сказано? І чи дізнаємося ми колись всю правду про Смоленськ?

Головні речі відомі. Я вважаю абсолютно неприйнятною поведінку росіян у питанні повернення доказів — ідеться про президентський літак. Теперішній міністр закордонних справ Радослав Сікорський тоді намагався провести міжнародне розслідування. Та з Путіним нічого не можна зробити, немає жодної можливості. Звичайно, колись ми маємо дізнатися більше про те, як і чому росіяни поводилися під час розслідування, як маніпулювали. Але, знаєте, давайте вже зараз пам'ятати, коли згадуємо жертв Смоленської катастрофи, чому всі ці люди з польської політичної еліти туди летіли. Причиною було вшанування жертв Катині, замордованих росіянами. Це особливо облагороджує їхню місію, яка закінчилася катастрофою.

«Українці борються за своє існування. На території, яку окупувала, Росія катує українських громадян, викрадає українських дітей та вбиває українських лідерів. На територію, до якої може дістатися зі своєю зброєю, Росія завдає ударів по мирним мешканцям і рятувальникам. Російські ракети, безпілотники та бомби руйнують церкви та пам’ятники Голокосту. Російська окупація загрожує мусульманам України, кримським татарам.

Російські лідери відкрито кажуть, що їхня мета — знищення української держави та знищення українців як народу. Російські пропагандисти чи не щодня погрожують геноцидом. Прямо зараз Росія використовує ракети та плануючі бомби, щоб знищити старовинне та прекрасне місто Харків, де колись проживало 1,5 мільйона людей, так само, як Росія знищила Маріуполь, Алеппо та Грозний.

Українці теж борються за нашу безпеку і свободу кожного. Опираючись російській диктатурі, вони показують, що демократія може захистити себе. Захищаючи свої кордони, вони захищають міжнародний порядок і стримують хаос. Борючись з Росією один на один, вони захищають Європу. Показуючи, наскільки важкими є наступальні операції, українці зменшують ймовірність китайської війни на Тихому океані. Вони ведуть війну проти ядерної держави і цим зменшують ймовірність розповсюдження ядерної зброї та ядерної війни.

Збройні сили України захищають основні американські інтереси. Вони роблять речі, які американці не можуть зробити самі. Вони прийняли на себе всю атаку Росії і цим унеможливлюють інші війни в Європі. Вони стримують Китай, жодним чином не провокуючи Пекін. Показуючи, що ядерній державі можна протистояти, вони вчать інші країни, що їм не потрібно створювати ядерну зброю. Два роки українці захищали нас, як свій народ.

Більшість американців це розуміють і хочуть допомогти Україні. І більшість обраних представників також.

Але ми підводимо українців. Минуло понад 470 днів з моменту провалення Конгресом голосування за підтримку України. Це більша частина часу з моменту вторгнення Росії в лютому 2022 року. За час нашої бездіяльності Росія відновила свою армію. Вона готує новий наступ, випробовуючи Україну на всьому фронті та незаконно використовуючи газ CS, щоб вигнати українських солдатів з окопів.

Якщо Росія прорветься, це буде наша вина. І тоді ми зрозуміємо, що ми втратили.

Усе, що для нас робить Україна, можна повернути назад. Якщо Україна зазнає поразки, ми опинимося в набагато небезпечнішому світі. Це буде світ, де ми можемо очікувати війни в Європі та війни в Азії. Світ, в якому Росія може перекрити продовольство на Близький Схід і в Африку, що його зараз постачає Україна. Світ без правил і світ, повний ядерної зброї.

І тоді буде надто пізно зробити те, що зараз легко: допомогти союзнику, який веде боротьбу свого життя, ухваливши закон у Конгресі. Витратьте приблизно один нікель долара Міністерства оборони, приблизно один пенні із загального бюджетного долара, більша частина якого в будь-якому випадку залишається в Сполучених Штатах.

Ми не повинні підвести наших союзників. В усьому світі всі дивляться і вірять, що Україна — це легкий вибір для нас. Це демократія, і ми стверджуємо, що підтримуємо демократії. Її солдати роблять для нас те, чого ми не можемо зробити самі. Україна воює сама, а не просить американських військ. Те, що Америка має зробити, щоб підтримати Україну, є мінімальним. Якщо ми не зможемо виконати наші зобов’язання перед Україною, ніхто не повірить, що ми підтримуватимемо когось із наших союзників у майбутньому. Це зменшить до нас довіру і створить світ війни.

А українці — вражаючі союзники. Вони добре воюють на дуже довгому фронті. Вони очистили Чорне море від російського флоту, дозволивши українському сільському господарству годувати Близький Схід і Африку. Вони розробили та застосували власну зброю. Вони роблять усе можливе по-людськи і кожного дня несуть болючі людські втрати. Але їм потрібні речі, які тільки ми можемо забезпечити, щоб продовжувати боротьбу.

Українці дають нам шанс. Шанс для американців вчинити правильно, для них, для нас, заради порядності, заради людяності. Україна може захистити себе і забезпечити стабільність у всьому світі. Але якщо ми дозволимо Україні програти, ми накликаємо катастрофу для них і катастрофу для себе.

Цього тижня Конгрес повернувся до засідання. Часу мало, і нові небезпеки можуть настати дуже швидко. Разом ми закликаємо Конгрес вчинити правильно — прямо зараз. Підтримайте Україну».

Підписи:

Френсіс Фукуяма, політолог
Тімоті Снайдер, історик
Барбара Стрейзанд, акторка і співачка
Вігго Мортенсен, актор
Гурт Imagine Gragons
Шон Пенн, актор
Джей Джей Абрамс, кінорежисер
Хосе Андрес, шеф-кухар і активіст
Мона Шарен, журналістка
Габріель Картеріс, акторка та профспілковий лідер
Гіларі Суонк, акторка
Розаріо Доусон, акторка
Феліція Дей, акторка та письменниця
Дуг Фірс, колишній радник з внутрішньої безпеки
Джонатан Сафран Фоер, прозаїк
Марк Хемілл, актор
Гейл Енн Херд, продюсер
Дара Хосровшахі, підприємець
Вільям Крістол, письменник
Ерік Едельман, дипломат
Скотт Келлі, астронавт
Даніель Любецький, підприємець
Майкл Макфол, політолог
Кейт Маккіннон, акторка
Алісса Мілано, акторка
Паттон Освальт, комік і актор
Філіпс О'Браєн, військовий історик
Бред Пейслі, музикант
Сергій Плохій, історик
Іванна Сахно, акторка
Ерік Шмідт, філантроп
Лієв Шрайбер, актор
Террелл Джермейн Старр, журналіст
Пітер Венер, письменник і активіст
Кетрін Віннік, акторка
Міша Коллінз, актор
‍

Photo: LIBKOS/AP/East News