Заборона

Виникне чимало проблем, і політики це знають, тому не прагнуть повного розвалу, в тому числі через озброєння України та надпотужний санкційний тиск. Росія була, є і буде терористичною країною — це треба враховувати за будь-яких сценаріїв чи бажань. І для мінімізації її впливу та деструктивних дій потрібні ґрунтовні плани, масштабні коаліції та час (так, якого немає). Цією статтею наш партнер «Заборона» спробує пояснити ризики та наслідки дефедералізації.

Розпад РФ: за яких обставин це може відбутися

Війна Росії з Україною і безпрецедентні санкції заходу чинять тиск на російську реальність. На Заході сподіваються, що диктатура впаде, а на її місце прийдуть демократичні сили — на транзит влади без стресів як для самої Росії, так і для світу. Тобто, щоб не було таких наслідків як розпад, повний занепад, а була Росія, з якою можна буде домовлятися і співпрацювати.

«Але ми бачимо, що в Росії може так не бути. Наприклад, повстання Пригожина, який керував “Групою Вагнера”, показало, що кардинальні зміни можуть статися будь-коли, і навіть сам режим не може гарантувати собі довгого існування», — зазначає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський.

Він припускає, що в результаті одні еліти можуть замінити інші — з такою ж парадигмою або трохи іншими поглядами: наприклад, забажають припинити активні бойові дії, домовитися із Заходом, шукати якихось компромісів. Але, на його думку, треба усвідомити, що в цілому вертикаль може зберегтися і навіть посилитися.

«На зміну Путіну не прийде Томас Джефферсон, — вважає старший науковий співробітник Центру Європи та Євразії Люк Коффі. — Одразу після режиму президента Путіна той, хто його замінить, буде таким же націоналістичним і авторитарним. Західним політикам слід припинити сподіватися на поміркованого російського лідера, який хоче миру зі своїми сусідами та реформ вдома».

Розпад Росії був би можливим за дуже серйозних санкцій або за причин, що підривали б її зсередини — й тоді б сталася розконцентрація влади та всієї державної вертикалі. Тоді кожен із суб’єктів Російської Федерації міг би мати окремий розвиток.

«Більш вірогідно це після поразки РФ у війні [в Україні]. Тоді дійсно Путіну було б важко пояснити і втрати людей на фронті, і економічні фактори, — міркує Станіслав Желіховський. — І ці б фактори зійшлися в одній точці й була б загроза як із середини, так і на рівні народностей, які там проживають. Тоді можна було б говорити про розпад Росії».

<frame>Московія стала Росією наприкінці XVII століття після того, як заволоділа територіями на лівому березі Дніпра. Далі було знищення Запорізької Січі з каральними операціями. 22 жовтня 1721 року Пьотр I проголосив Московське царство «Российской империей», а москвинів — «россиянами».<frame>

Заступник директора українського Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло пропонує розглядати поміркований сценарій, який виглядає як криза і руйнування центральної влади Росії, але водночас існування суб’єктів, які можуть організовувати діяльність на цих територіях.

«Річ у тім, що якщо йдеться про щось руйнівне і початок повного хаосу, то для глобальної політики і економіки це буде шоком. І можливе виникнення дуже потужних ризиків, пов’язаних із біженцями, безпекою кордонів сусідніх країн, гуманітарними проблемами. Глобальна спільнота буде намагатися уникнути цього варіанту», — припускає економіст.

Відділення природним шляхом

Російська Федерація є найбільшою за площею країною світу, проте, 60% поверхні вкриває вічна мерзлота. Тобто населення розподілено нерівномірно. Офіційні дані про кількість жителів датовані 2015 роком (142 млн), реальні дані станом на зараз невідомі.

Нині РФ складається з 83 суб’єктів, в багатьох живуть громадяни зі спільною культурою, історією та мовою, що відрізняються від слов’янського населення Росії.

19 з цих суб’єктів  з них є республіками. На відміну від країв і областей, вони є формою державності того або іншого народу (народів) у складі Росії й приймають власні конституції, мають право визначати свої державні мови.

На які частини розпадеться Російська Федерація, ніхто достеменно не знає, підкреслює аналітик українського Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров. Найперші кандидати на вихід — національні республіки, ті ж Чечня або Бурятія.

«Національні республіки можуть стати новими державами зі своїми титульними етносами. Очевидно, що державотворчий потенціал цих республік неоднаковий: десь мала територія, десь незручне географічне розташування, десь занадто велика частина “нетитульного” етносу в населені — насамперед, росіян. Хто зможе дати цьому раду, той має шанси на незалежність», — вважає експерт.

<frame>Є нюанс: території національних республік та чисельність їх населення складає лише порівняно невелику частку теперішньої Російської Федерації. Їх відділення, на думку Майорова, не буде виглядати як повний розпад, на зразок СРСР або Австро-Угорщини.<frame>

«Але не варто скидати з рахунків і регіоналізм — території, де формально російська етнічна більшість, але в силу історичних, географічних, культурних особливостей є великий потяг до суверенітету, — зазначає аналітик. — Це та ж Сибір, Урал, Калінінградська область (колишня Східна Пруссія). Вони теж за певних умов можуть стати окремими державами, і це вже підвищує шанси отримати результат, який ми могли б назвати розпадом».

Зазначимо, що західні експерти з обережністю ставляться до коментування подій, які не мають наукового підґрунтя або ще не відбулися. Тому у відкритих джерелах є лише кілька припущень щодо ймовірних окремих держав, що можуть сформуватися в результаті розпаду РФ. Втім, базуючись на етнічних та історичних даних, а також думках опитаних експертів, дозволимо собі візуалізувати уявну мапу відділення деяких суб’єктів.

Найбільш гарячою точкою, на думку Станіслава Желіховського, може бути Північний Кавказ, бо там живе чимало народів.

«Були спроби народу Ічкерії вирватися з Російської Федерації. З поваленням режиму Путіна повалиться і місцевий режим Кадирова, почнуться рухи до незалежності. Важко сказати, чи зможуть її вибороти ці невеликі народи, хоча вони найбільше зберегли свої національні риси з усіх народів Росії: мову, релігію, традиції. Це усе лягло б в основу державності», — аргументує експерт-міжнародник.

На його думку, наступним після Ічкерії може стати Татарстан в якого є ресурси (нафта) та досить велика територія. Державною мовою республіки є татарська, друга за розповсюдженням у РФ (офіційно 5 млн користувачів). Вона належить до тюрських мов, до яких також входять турецька, кримськотатарська, казахська, азербайджанська, узбецька, тувинська, туркменська.

У вересні 2024 року учасники Організації тюркських держав домовилися перейти на 34-літерний спільний латинковий алфавіт. За основу взяли турецький, до якого додали характерні для інших мов літери. Поки до уніфікації долучилися Азербайджан, Киргизія, Казахстан, Узбекистан та Туреччина, власне, ініціаторка зближення тюркських держав. В Татарстані цю новину сприйняли із заздрістю, а місцевий сходознавець Азат Ахунов назвав питання історичною травмою: ще в 1990-ті національні рухи добилися переходу на латинку, але федеральна влада через Конституційний суд заборонила це робити.

«Останні десятиріччя в Татарстані була дуже поширена русифікація, багато людей не знають татарської — і це проблема. Те саме стосується республіки Саха та інших — є колосальні за площею території, але невідомо, чи зможуть вони самостійно сформувати державу», — вказує на підстави сумніватися Желіховський.

Наслідки та ризики

Глобальна спільнота намагатиметься уникнути варіанту хаотичного розпаду РФ, адже для світової економіки та політики це стане вибуховим шоком.

Заступник директора українського Національного інституту стратегічних досліджень, економіст Ярослав Жаліло пропонує розглядати поміркований сценарій. Тобто виникнення кризи і руйнування центральної влади Росії, але водночас існування суб’єктів, які можуть організовувати діяльність на цих територіях.

«Розпад повинен генерувати мінімум ризиків глобального характеру. Перш за все, з використання ядерної зброї. Він не матиме прямого економічного впливу. Але може мати негативний вплив із точки зору занепокоєння, погіршення споживчих та інвестиційних настроїв, різку активізацію витрат на оборону у сусідніх із Росією країнах і тих, що належать до блоку НАТО», — каже експерт.

Продовольча безпека

Другий момент — економічний. Росія є постачальником природного газу і нафти на ринки енергоресурсів, і навіть країни ЄС продовжують імпортувати газ. «Якщо деструктивні процеси призведуть до того, що це постачання припиниться, шукатимуть альтернативні варіанти постачання, — пояснює Жаліло. — Те, що знизилася залежність Європи від російського газу, означає, що ці ризики будуть все меншими».

Росія суттєво присутня на глобальному ринку продовольства, залучається на нього попри санкції. Це і про постачання зерна в Африку, Азію та на Близький Схід.

Цікаво, що тільки шість економічних регіонів постачають майже всю російську пшеницю, причому половина з них є наближеними до зони, де армія РФ проводить жорсткі бойові дії. Північний Кавказ, Чорнозем’я, Поволжя, Урал і Західний Сибір є регіонами з надлишком пшениці, тоді як Центральний регіон з Москвою мають дефіцит.

«Можуть утворитися суттєві ризики щодо постачання продовольства. Тому потрібно буде шукати альтернативних постачальників. Україна може взяти на себе таку роль», — вважає Ярослав Жаліло.

Політика та біженці

Експерт з протидії російській дезінформації у Польщі (Варшава), сценарист Домінік Гоншьоровскі з великою обережністю ставить до питання розвалу. Він каже, що можна лише здогадуватися, що це може бути можливістю для інших держав втрутитися в європейську чи світову політику.

«Можливо, Китай чи Іран спробують скористатися ситуацією, і це призведе до конфронтації зі Сполученими Штатами або Європою. Також є питання, як ставитимуться до біженців із країн Російської Федерації, — зазначає він. — Після війни в Україні Польща дуже неохоче прийматиме корінних етнічних росіян, навіть у разі гуманітарної катастрофи. Ситуацію можна порівняти лише з тим, що було в Іраку та Сирії. Сполучені Штати боялися того, що станеться після падіння режиму Саддама Хусейна».

А от автор ініціативи будівництва «Музею перемоги над деспотизмом» у Польщі (Варшава) Михайло Стрельников вважає, що не варто очікувати завеликої еміграційної хвилі. Адже 90% росіян малоактивні.

«Розпад Росії не буде настільки позначений міграцією, як розпад СРСР, коли із появою самодостатніх республік відбувалася міграція до Європи, США. Декілька мільйонів тих, хто хотів виїхати з Росії, уже виїхали, — перед початком війни, з початком повномасштабного вторгнення, з мобілізацією. Це не викликало ніякого хаосу в Європі», — зазначає експерт.

Говорячи про можливі системи управління після нових утворень, все ж наводить приклад СРСР, американський політолог Януш Буґайський, автор книги «Неспроможна держава. Інструкція з розшматування Росії». «[після розпаду Союзу] країни Балтії побудували демократію, Білорусь, Казахстан і Узбекистан побудували авторитарні країни, а Україні знадобився певний час, щоб прийти до демократії. І з Росії так само виникнуть різноманітні держави з різними системами», — вважає він.

Ядерна зброя: небезпека не зникне

Припинення державності створює вакуум влади, який хтось може захотіти заповнити. Найчастіше — сусідні держави. «Як показала війна в Сирії, таких сил може бути багато, і ситуація нестабільності триватиме нескінченно довго. У випадку з Росією також потрібно пам’ятати про її ядерний арсенал», — попереджає Домінік Гоншьоровскі.

Ядерна проблема є великим ризиком. Але, можливо, не буде такою серйозною, як у випадку з Радянським Союзом. На той час майже 7000 одиниць зброї було розміщено за межами Росії. У 1970-х роках Радянський Союз описували як «Верхню Вольту з ракетами», у 2010-х Росію — «заправка з ядерною зброєю». Чи стане це Сомалі з ядерною зброєю? «Сьогодні, за винятком військово-морських баз, ядерні сили країни здебільшого розташовані в центрі Федерації, на півдні та вздовж основних шляхів сполучення, — зазначає старший науковий співробітник Institute Montaigne Бруно Тертрайс. — Останні добре контролюються центральним урядом. Хоча іноді занадто близько до кордонів, щоб не викликати серйозних занепокоєнь щодо їхньої долі у разі серйозних порушень».

<frame>Сучасна Росія регулярно погрожує ядеркою — з офіційних даних, в них 4380 боєголовок, з них розгорнуто 1710. І є побоювання, що ця зброя може потрапити до інших країн або до тих, які виникнуть на її території.<frame>

«Невідомо, які режими будуть в цих республіках, чи не будуть вони воювати між собою? Можливо, буде створена міжнародна контрольна місія, і такі організації як ООН, МАГАТЕ із великими державами будуть залучені до контролю за ядерним арсеналом», — припускає експерт-міжнародник Станіслав Желіховський.

Також питання: чи можна буде із цими країнами підписати договори про відмову від ядерної зброї або про її нерозповсюдження. Удруге це може не пройти. У 1994 році були підписані меморандуми із Україною, Білорусією і Казахстаном, коли ці країни відмовилися від ядерного арсеналу нібито з гарантіями безпеки. «І всі знають, до чого це призвело», — підкреслює експерт.

Михайло Стрельников нагадує, що до 2014 року обслуговування російського ядерного арсеналу проводили працівники Південного машинобудівного заводу з українського Дніпра. «Останні десять років ми не знаємо, хто і як обслуговував ці ракети й запаси; професійно чи ні? Ми бачимо, у якому плачевному стані знаходиться російська інфраструктура — дамби, каналізації, десь затопило, десь рвонуло. Вони не можуть справитися із цим, то що вже казати про обслуговування ракет, — нагалошує він. — Коли Путін погрожує натиснути ядерну кнопку при перетині ‘червоних ліній’, ніхто насправді не знає, скільки ракет полетить, а скільки вибухне у сховищах».

Самостійні постросійські республіки чи в складі інших держав

Нові постросійські держави можуть об’єднуватися між собою, або вступати у федеративні та конфедеративні зв’язки. Але приєднання територій Російської Федерації до теперішніх сусідів є менш вірогідним сценарієм, вважає аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров. Адже міжнародне право більш поблажливо ставиться до сепаратизму, ніж до анексій. Утім, цю червону лінію Росія порушила першою. «Тому за певних обставин, прирощення території того ж Китаю, Японії, чи навіть України за рахунок Російської Федерації повністю виключати не можна», — каже він.

Так, Японія може претендувати на Курильські острови та Сахалін, а Пекін накласти оком на Урал, бо зацікавлений у додаткових площах для розселення та в шляху до Арктики.

<frame>Опитані Забороною експерти погоджуються, що Росія може стати полем конкуренції між різними державами Заходу, Китаєм, Туреччиною — за нафту, газ, інші природні ресурси та вплив на країни Центральної Азії, які залежать від низки постачань з РФ.<frame>

Заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло закликає не припускати, що на місці Росії нічого не буде. Щось на тій території таки відбуватиметься, і це щось буде об’єктом інтересу глобального капіталу. «Китай на сьогодні уже приймає лідерську роль у цих стосунках. Тобто, уже він визначає, що йому конкретно потрібно, — акцентує економіст. — І якщо Росія вийде із постачальників до країн Центральної Азії, він її замінить. Експансія китайського капіталу в Росії відбувається досить давно, а зараз вона розширюється. Це може стати організуючим чинником, спроможним зберегти контроль над відчутною частиною російських ресурсів навіть у разі кризи центральної влади РФ».

Не розпад: Росія після поразки у війні

Якщо проводити аналогію із Другою світовою війною, і агресори, і переможці були залучені до Плану Маршалла. Завдяки йому в Європі було вибудувано цілісну систему, яка стала основою миру на континенті упродовж майже 80 років.

Був і інший план щодо Німеччини, нагадує Ярослав Жаліло, — так званий «План Моргентау». Він передбачав зруйнування економічного потенціалу країни, не дозволяв розвиток промисловості. Це призвело б до негативних наслідків і було б калькою із Першої світової війни — Німеччина, яка зазнала поразки, через 10-15 років уже сформувала майбутній нацистський режим і широке підґрунтя для розвитку соціал-націоналізму в масштабах майже усього населення.

«Щоб цього не відбулося із РФ, потрібна буде політика, яка б будувала нову економіку, основу для нового суспільства в рамках глобального світового порядку на цій території. Йдеться про десятки мільйонів населення, потенційні проблеми, необхідність забезпечити розвиток цій території, — пояснює економіст. — Зрозуміло, що тут мають бути побудовані певні програми і стратегії на зразок того ж Плану Маршалла, які б перезавантажили економіку. Реалізація програм могла б стати потужним поштовхом для глобальної економіки, створити для неї новий простір і нову сторінку для її розвитку. У цьому перезавантаженні Україна могла б відіграти активну роль».

Не варто сподіватися, що після капітуляції та роззброєння росіяни раптово прозріють й погодяться, що були не праві. Навпаки, образа за приниження «народу-переможця» вкоріниться й вони будуть шукати помсти. Тому на майбутнє військовим альянсам знадобляться заходи, які б тримали жителів РФ якомога далі від думки напасти на сусідів. Вкрай важлива й заміна пропаганди на ідеологічну роботу з визнанням історичної правди: про війну в Україні та Грузії, про Другу світову війну, депортації, голодомори, геноциди. Можливо, тоді наступні покоління більше піклуватимуться про мир у всьому світі.

Матеріал створено за підтримки Media Lifeline Ukraine

Повномасштабна війна в Україні спровокувала відтік українців за кордон — переважно на захід. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців (UNCHR), станом на середину червня 2024 року в країнах Європи перебуває майже 6 мільйонів українців.

Найбільше громадян України нині отримали тимчасовий захист у Німеччині — 1,1 мільйона, у Польщі — 957 тисяч, а також у Чехії — 346 тисяч. Причому першість Німеччина виборола в Польщі, що має з Україною спільний кордон та близьку мову, лише 2023 року. У внутрішньоєвропейській міграції відіграли роль більші соціальні виплати, вища оплата праці й інтеграційні ініціативи німецького уряду. Серед інших причин переїзду — відгуки українців, які оселилися тут раніше, і бажання дати якісну європейську освіту дітям.

Українці за кордоном та українці в Україні

Сьогодні понад 280 мільйонів людей — 3,6% населення планети — живуть не в тих країнах, де вони народилися, проте не усі з них є біженцями. У сукупності мігранти в усьому світі складають четверту за чисельністю населення країну у світі. Мало того, більше людей готові до міграції, якщо у них буде така можливість. Основні фактори — соціально-економічні (для свідомої міграції) та безпекові, як у випадку українців.

Заборона провела опитування серед читачів, запропонувавши анонімно поділитися думками щодо власного вибору залишитися в Україні чи поїхати та стереотипів щодо міграції.

За результатами нашого дослідження, серед причин виїзду за кордон:

• війна;
• власна безпека та безпека родини;
• окупація або загроза окупації місця проживання, страх повторної окупації (для мешканців територій, що були захоплені Росією 2014 року);
• наявність роботи за кордоном;
• піклування про майбутнє дітей;
• втрата домівки, родини;
• не стало можливості реалізувати себе в Україні;
• невпевненість у правильності дій державних інституцій.

Українці, які залишилися в країні, так пояснюють свій вибір:

• немає можливості виїхати;
• родина;
• підтримка держави в такий спосіб;
• перебування у відносно безпечному місці;
• моральні цінності.

Інформація з опитування Заборони збігається з даними Лабораторії Rating Lab. Порівнюючи можливості, українці резюмують, що Європа — це робота, захист, доходи, комфорт, інфраструктура, а Україна — послуги та сервіси, в тому числі медичні та частково освітні, можливості для бізнесу, доступне житло. Успіху однаково можливо досягнути як в Україні, так і в Європі.

Міф 1: мігранти займають робочі місця місцевих жителів

Розмови про те, що українські біженці намагаються забрати роботу обивателів країни, куди тимчасово переселилися, час від часу з’являються у соціальних мережах. Зокрема, це явище у доповіді «“Прийдуть і заберуть”: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter» досліджувала правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська. Попри те, що на час публікації звіту у квітні 2023 року симпатія до українців не ставилася під сумнів, дослідниця прогнозувала, що антиукраїнські образи обов’язково активізуються у більш сприятливій ситуації, коли активна підтримка біженців природним чином зменшиться через втому.

— Зміни у настроях виникають лише з побоювання за власний добробут, — стверджує Ада Тимінська. — Якщо не надто розсудливий політик раптом заявить, що українці прийдуть і заберуть роботу або соціалку, то хтось із ним таки погодиться.

До слова, у Польщі антиукраїнські настрої роздмухує проросійська ультраправа партія «Конфедерація», яка активно виступає проти «українізації Польщі», блокує пункти пропуску на польсько-українському кордоні й закликає обмежити виплати біженцям. Тим часом фермери, інтереси яких начебто захищає «Конфедерація», уже нарікають на брак сезонних працівників.

— Раджу згадати заяви польських фермерів навесні, що не буде кому збирати полуницю, працювати на низькокваліфікованих роботах, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Зазвичай люди, котрі приїздять, не можуть конкурувати за високооплачувані місця, а приходять у ті ніші ринку, де є менший запит серед місцевого населення.

Так само поляки воліли їхати збирати спаржу до Німеччини, бо в сусідніх країнах така праця оплачується краще

У Польському економічному інституті (PEI) стверджують, що наразі рівень зайнятості українців у Польщі є найвищим серед країн ОЕСР. Однак українські біженці стикаються з різними викликами на польському ринку праці й іноді зазнають нерівного ставлення.

Директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик наголошує, що Польща відчуває брак працівників уже давно. А потреба в кадрах настільки велика, що в країну приїжджають на роботу люди з усього світу — у тому числі з країн Латинської Америки та Азії:

— Потреби польського ринку праці на наступні п’ять років — це приблизно пів мільйона працівників. Сьогодні, коли рівень безробіття у Польщі є другим найменшим в Європі (3%), дефіцит кадрів відчутний майже у кожній галузі, а економіка росте (+2% у першому кварталі 2024 року).

Йдеться не про конкуренцію, а про попит на велику кількість працівників. Роботи вистачить всім охочим

Стабільно низький рівень безробіття протягом останніх років у Польщі фіксують також у фундації «Український Дім» у Варшаві. Згідно з інформацією з Уженду Статистичного, наплив біженців до Польщі на його рівень суттєвого впливу не мав:

— Інша річ, що останні соцопитування показують, що серед поляків такий стереотип трапляється не так часто, як здається, — каже експерт “Українського Дому” Олександр Пестриков. Він посилається на ще одне дослідження Польського економічного інституту.

Згідно з даними дослідження, лише 30% опитаних вважають, що іноземці становлять загрозу для польських робітників. 23% опитаних впевнені, що іноземці можуть конкурувати з кваліфікованими робітниками. 56% переконані, що загроза є лише для низькокваліфікованих працівників.

— Місцеві більше бояться демпінгу зарплат. Там, де поляк вимагає підняти плату, українці беруться виконати роботу і за менші гроші, — каже Пестриков. — Польське народне господарство залежить від дешевої робочої сили. Це конкурентна перевага, але й проблема.

Вона стримує роботизацію та автоматизацію промисловості, та й робітники не хочуть вічно бути дешевою робочою силою

До слова, про те, що українці не відбирають робочі місця, кажуть і в Міністерстві праці та соціальних питань Чехії. За його даними, четверо з п’яти українців знайшли роботу на некваліфікованих та нестабільних посадах.

— Зараз в Європі прискореними темпами відбувається процес демографічного старіння. Робочої сили всюди бракує, — коментує Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Тому направду бізнес зацікавлений у тому, щоб було більше робочих рук, робочих голів. І українці не є конкурентами європейцям у плані працевлаштування — у них різні ніші. І так завжди буває: мігранти, особливо в першому поколінні, які щойно приїхали, обіймають ті робочі місця, які їм дають.

Вони не витісняють місцевих. Так, деяка конкуренція з’являється, але вона не така, як комусь хочеться казати. Це пересмикування

Міф 2: на переселенців витрачають великі кошти з бюджетів, які можна було б спрямувати на розвиток громад та інші місцеві витрати

Стереотип про те, що українці переїжджають в Європу по грошову допомогу та залишаються заради соціальних виплат, досить поширений і серед місцевих, і серед громадян України, що залишилися вдома (про це свідчать відповіді в опитуванні Заборони).

«У Німеччині в багатьох є думка, що українці тут залишаються тільки для того, щоб отримувати соцдопомогу, і що вони не хочуть працювати. Я залучена як перекладачка для українців при живих розмовах в різних установах. І мені дуже прикро від того, що цей стереотип часто виправданий», — поділилася досвідом українка.

Втім, майже всі, хто взяв участь в опитуванні і належать до групи тих, хто живе за кордоном, вказують, що працюють. Жінки з дітьми підкреслюють, що виплати дуже невеликі: «Вистачає лише на памперси та суміш».

У Польщі й Чехії уже підрахували, що українські біженці, котрі з початком повномасштабної війни опинилися у цих країнах, з лишком компенсували витрачені на них кошти.

Уряд Польщі витратив на держпідтримку біженців з України 15 мільярдів злотих у 2022 році (приблизно 3 млрд євро) та близько 5 мільярдів — у 2023 році. В цю допомогу також входить одноразова виплата 300 злотих (70 євро), щомісячна допомога на дитину 500 злотих, яка з січня 2024 року зросла до 800 злотих (187 євро). Утім, із польської соціальної допомоги, яка є однією з найменших у ЄС, живуть лише 7% українських біженців.

Майже 80% громадян України, які прибули до Польщі через повномасштабне вторгнення, працюють і самі себе утримують. Дослідження Міграційної платформи EWL підтверджують, що українські біженці з перших тижнів перебування у Польщі почали шукати роботу, а протягом року її змінювали, шукаючи можливості професійного зростання.

У Чехії баланс доходів і видатків на підтримку українських біженців виглядав так: 2023 року 21,6 мільярда крон (858 млн євро) витрат все ж перевищили 21 мільярд крон доходу. Проте у першому кварталі 2024 року надходження переважають витрати — 6,4 мільярда крон (приблизно 254 млн євро) податків і зборів проти 3,5 мільярда крон допомоги. До слова, у Чехії працюють 88% українських біженців.

Близько 80% українських біженців у Німеччині проживають у квартирах, частково оплачуваних державою. Витрати на оренду та житло складають 750–850 євро на людину щомісяця. Крім того, надається медичне страхування, інтеграційні курси та підтримка для дітей і пенсіонерів. В центрах зайнятості Німеччини зареєстровано близько 700 тисяч біженців з українським паспортом. Усі вони можуть щомісяця отримувати по 563 євро. Також є допомога на дітей.

— Німецький уряд говорить, що якщо зараз працевлаштовано 20% українців, їх задовольнить зростання до 40%, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Низький відсоток працевлаштованих у Німеччині зумовлений тим, що є вимоги зі знання мови, також тут роблять акцент на висококваліфікованій роботі, дають українцям можливість підняти свою кваліфікацію або перекваліфікуватися, аби працювати не лише руками.

Зараз уряд спрощує умови працевлаштування, знижуються вимоги зі знання німецької

Згідно з даними опитування Центру економічної стратегії, станом на листопад 2022 року виплати отримували 73% українських біженців у Європі, тоді як станом на січень 2024 року — лише близько 40%.

Майже половина опитаних у Німеччині (44%) і в Нідерландах (40%), де соціальні виплати одні з найвищих у Європі, стверджує, що хоч фінансова допомога дозволяє їм утримувати себе в країні перебування, вони вирішують працевлаштуватися. Це ключовий висновок дослідження «Розкрити потенціал: громадяни України в Німеччині та Нідерландах», проведеного Міграційною платформою EWL та Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету.

— Багато країн Європи й світу надають допомогу українцям, які виїхали через війну, — каже старша економістка Центру економічної стратегії Дарія Михайлишина. — Однак із часом кількість українців, які отримують допомогу, значно знизилась як через зміну політики країн, що приймають українців, так і через те, що багато з них уже знайшли роботу і не потребують допомоги.

Окрім того, економіки країн, що приймають українців, виграють більше, ніж витрачають на допомогу

Тим часом, зазначають у ЦЕС, ринок праці України вкрай гостро відчуває на собі всі виклики повномасштабної війни. Економічний шок початку російського вторгнення спричинив падіння як попиту, так і пропозиції праці — бізнеси не наймали, а люди не подавалися на роботу. Згодом попит на робочу силу став відновлюватися, але повільно; водночас кількість охочих знайти нову роботу вже влітку 2022 року злетіла і перевищила середні показники 2021 року. Втім, далі тренди розійшлися: потреба у робочій силі весь час відновлювалася разом з відновленням економіки, а активність шукачів роботи весь час скорочувалася — не в останню чергу через міграцію українців за кордон та мобілізацію до Сил оборони.

Міф 3: мігранти не платять податків і не допомагають розвиватися економіці

Ще у травні 2022 року Oxford Economics прогнозували, що якщо у Польщі залишиться 650 тисяч українців, то ВВП до 2030 року може зрости на 1,2%, а якщо українців залишиться 1 млн, то на 2%, — у порівнянні зі сценарієм без вимушених українських переселенців. Схожими були прогнози Національного банку України, де у 2022 році підрахували, що завдяки біженцям з України до 2026 року ВВП Польщі та Чехії збільшиться на 2,2–2,3% у порівнянні з базовим сценарієм, а Німеччини — на 0,6%–0,65%.

Якщо у 2022 році надходження до державного бюджету коштом українців у Польщі складали 0,8–1,0%, то торік — уже 1,3–1,6%. У грошовому еквіваленті це становить 10,1–13,7 млрд злотих (приблизно 2,34–3,18 млрд євро) у 2022 році та 14,7–19,9 млрд злотих — у 2023-му. Дослідження «Аналіз впливу біженців з України на економіку Польщі» на замовлення ООН провела міжнародна консалтингова компанія Deloitte спільно з Міграційною платформою EWL.

У звіті Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) йдеться про те, що у довгостроковій перспективі, коли економіка повністю адаптується, цей показник зросте до 0,9–1,35%.

«Це суттєвий вплив на польську економіку, зважаючи на виклики, пов’язані з російською агресією, на загальну ситуацію і значний дефіцит кадрів у Польщі, — каже директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик. — Українці рятують польський ринок праці — і ті, хто приїхав у Польщу до повномасштабного вторгнення, і воєнні біженці».

Відтак з 2022 року українці в Польщі допомагають розвиватися економіці, сплативши 10–14 млрд злотих податків, у 2023 році — 15–20 млрд злотих податків. Більшість українських біженців також допомагає родинам в Україні, донатить на ЗСУ або волонтерить — про це свідчать звіти EWL в Польщі та Німеччині.

— Нещодавно було дослідження експертів із Великої Британії, де зосереджено значно менше українських мігрантів, — зазначає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Елла Лібанова. — Вони кажуть про те, що додаткові 0,2% ВВП — це якраз внесок українських мігрантів. І це серйозно, як для Британії.

Українці живуть у Європі, працюють, сплачують податки і витрачають гроші. Відомо, що кожен злотий, витрачений у Польщі, працює на польську економіку

За даними опитування Центру економічної стратегії, станом на січень 2024 року 45% українців, які виїхали за кордон, працевлаштовані або стали підприємцями, а отже, сплачують податки з доходів від праці чи прибутків від бізнесу. Усі мігранти платять принаймні податки на споживання, податок на додану вартість, коли купують будь-які товари та послуги.

Міф 4: погіршення криміногенної ситуації

Хоча цей стереотип більш схильні застосовувати до людей з неєвропейських культур, деякі місцеві можуть узагальнювати поняття «біженці» і застосовувати таке мислення до усіх.

На початку 2024 року фундація «Український Дім» у Варшаві була змушена публічно реагувати на статтю Rzeczpospolita «Темна сторона міграції. Іноземці в Польщі сідають за кермо в нетверезому стані та порушують заборони». У ній ішлося, зокрема, про те, що «багатотисячний приплив іноземців, який посилився після початку війни в Україні, знайшов свій відбиток у статистиці злочинності». У відкритому листі до редакції фундація резонно припускає, що, ймовірно, були якісь причини та передумови (події, тривожні результати опитувань, ксенофобські заяви політиків), які спонукали Rzeczpospolita оприлюднити статистику злочинів, скоєних у Польщі негромадянами.

«Було б справедливо викласти ці причини й пояснити читачеві ваші наміри при написанні статті, — йдеться у листі. — Викликає тривогу, що серйозна газета, яка формує громадську думку, вдається до етнічного профілювання та маніпулювання культурними відмінностями».

Експерти фундації попрацювали із цифрами, оприлюдненими у статті, й дійшли висновку, що 17 278 іноземців, які вчиняли злочини 2023 року, відповідальні лише за близько 2% усіх злочинів. Також 3240 крадіжок, скоєних іноземцями, складають приблизно 3% усіх крадіжок у Польщі, а 2451 звинувачення у зберіганні наркотиків становить 4% від усіх таких звинувачень. До того ж темпи зростання злочинності серед мігрантів у 7,7 раза нижчі за темпи збільшення самої групи чужоземців.

«Стереотип про погіршення криміногенної ситуації через біженців я зустрічав лише серед польських журналістів, — коментує експерт “Українського Дому” Олександр Пестриков. — Вони часто люблять підкреслювати національність підозрюваних і засуджених».

До слова, в опитуванні польських громадян для рапорту Роберта-Мирона Станішевського з Варшавського університету про соціальне сприйняття біженців з України серед загроз від українців страх погіршення криміногенної ситуації не посідає першого місця. Серед актуальних побоювань — негативний вплив на ринок праці.

— Українці переважно працюють, — переконана Елла Лібанова. — Серед українських мігрантів чоловіків дуже мало, в основному це жінки й діти.

Тому навряд вони так сильно погіршують криміногенну ситуацію

Міф 5: через біженців зростає навантаження на медичну систему, систему освіти, ринок житла

Болючі питання черг до лікарів, у яких тепер чимало українців, навантаження на систему освіти та зростання цін на житло можуть стати найбільшою проблемою і причиною погіршення ставлення європейців до українців, прогнозують експерти. Адже тут українці стикнуться не лише із менш соціально захищеними місцевими, а й з тими, на чиї робочі місця українські біженці у масі своїй не претендують.

— Поляки мають низький рівень довіри до власної держави й усвідомлюють неефективність уряду, коли йдеться про соціальні послуги, — зазначає правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах. — У Польщі треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — це правда. Тож раптова поява нових людей викликає відчуття зростання загрози.

Утім, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це свідчить лише про те, що держава в якихось аспектах є неефективною

Про проблеми в медичній та освітній системах у країнах, де живе найбільше українців-біженців, кажуть і респонденти опитування Заборони. Так, одна дівчина розповіла, що в Німеччині їй запропонували запис до мамолога через сім місяців, а інша не могла знайти місце в дитсадочку в одному з чеських міст.

«Люди приїздять, навантаження [на систему здоров’я й освіти] зростає. Але і стає більше робочих місць, — зазначає Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Серед українських мігранток дуже багато медичних і педагогічних працівниць. Хто заважає у школах, де навчаються українці, ставити викладачами українських вчителів? З одного боку, це працевлаштування українок, з іншого — спрощене навчання для дітей».

Олександр Пестриков прогнозує посилення проблем в освітній сфері вже восени 2024 року, коли всі українські діти будуть зобов’язані піти у польські школи. Досі батьки могли самі вирішувати, чи залишити дитину в українській школі онлайн. Зараз це означатиме більше дітей у класі, більше конфліктів, суперечки батьків, булінг.

Тимчасовий статус дає право на медицину в Польщі. «Але річ у тому, що якщо ти маєш оплачувати житло, на щось жити, ти мусиш працювати, — каже Олена. — А коли ти працюєш, ти й без статусу маєш медицину, бо сплачуєш відрахування із зарплати. І твоя черга до лікаря — законно оплачена».

У фундації «Український Дім» проаналізували дані медичної системи за 2022 рік. За перший рік війни на українців було витрачено 0,5 млрд злотих, хоча планувалось 2 мільярди. Виявилося, що українські біженці не освоїли й половини від тієї суми, яку на них планували виплатити через Національний фонд здоров’я.

«До 2022 року більшість наших громадян у Польщі — це молоді бездітні люди, які просто не ходили до лікарень, — пояснює експерт Олександр Пестриков. — Тим часом серед біженців багато матерів, дітей, осіб старшого віку та людей з високою увагою до свого здоров’я. Їх просто починають бачити у лікарнях, і переконати звичайного поляка, що українці не несуть загрози, стає важко».

Непорозуміння між українцями та повернення

З іншого боку, українці, що ухвалили рішення залишатися поза межами країни, діляться переживанням, що на батьківщині їх вважають боягузами та зрадниками, яким наплювати на долю держави. Буцімто вони живуть своє найкраще життя за кордоном, забули про Україну та їм байдуже на війну. Що виїхали насправді не з міркувань безпеки, а заради більших грошей. Що вони не донатять і не допомагають.

За підрахунками Центру економічної стратегії, за кордоном можуть залишитись від 860 тисяч до 2,7 млн українців. Це переважно перспективні, освічені українці, студенти, мами з дітьми, до яких пізніше доєднаються їхні чоловіки. Більш схильні до повернення в Україну після війни люди похилого віку або з нижчим рівнем освіти.

Неповернення українців, стверджують у ЦЕС, матиме суттєвий вплив на українську економіку, яка може втратити від 2,55 і до 7,71% ВВП.

«Якщо половина тих, хто виїхав, залишаться за кордоном, для нас це буде дуже серйозним ударом», — вважає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Питання повернення з-за кордону українців, які виїхали через війну, буде одним із найважливіших викликів уже найближчого майбутнього».

Загальний настрій підтверджують дані міжнаціонального опитування OneUA, яке охопило понад 18 000 респондентів у восьми європейських країнах. Українські біженці, які проживають у Польщі, Угорщині, Чехії, Молдові та Румунії, частіше вказують на те, що мають намір повернутися в Україну, ніж біженці в Нідерландах та Німеччині. Основні чинники — мотиви соціальної прив’язаності та економічний фактор (Return intentions among Ukrainian refugees inEurope: A Cross-National Study, опубліковано 22 липня 2024 року).

Про зміну рішення (залишатися чи повертатися) в опитуванні Заборони кажуть лише 11% опитаних. Серед перепон для повернення вказані війна, що триває, та непередбачуваність майбутнього. Реципієнти, що лишатимуться в Україні, пояснюють вибір відсутністю можливості виїхати та любов’ю до країни. Важливо зауважити, що ті, хто обрав жити за кордоном, крім відчуття безпеки, теж наводять як аргумент любов до України — перебуваючи в безпеці, вони мають можливість донатити та просувати українські інтереси в інших державах.

Повний матеріал можна прочитати на сайті Заборони

головне фото:Біженці з України чекають на прикордонному переході в Медиці на південному сході Польщі, 5 квітня 2022 року, Фото: Wojtek Radwański/AFP/East News

‍

Вже очевидна ослаблена позиція США, яку можна пояснити передвиборчою лихоманкою. 45-го (і, можливо, 47-го) президента Дональда Трампа на саміті не буде. Але саме через це «можливо» він стане найбільш обговорюваною особою. Редакторка Заборони Ірина Олійник поговорила з експертами про те, чого саме побоюються політики та як реагують на ризики вже сьогодні.

Переорієнтація та майбутнє НАТО за Трампа-президента

Дональд Трамп неодноразово заявляв, що за свого президентства може вивести США зі складу НАТО. На думку міжнародного аналітика Atlantic Council Пітера Дікінсона, радикальний крок може загрожувати не тільки припиненням допомоги Україні, а й навіть існуванню самого Альянсу. «НАТО у великій паніці, країни-союзниці налякані, бо розуміють: Трамп може оголосити про вихід США з НАТО будь-якої миті, щойно стане президентом», — передає настрої аналітик.

В обмін на продовження участі США в Альянсі Трамп очікує, що європейські країни різко збільшать свої витрати на НАТО. На цьому він наполягав ще під час свого президентства у 2017–2021 роках.

Однак навіть якщо Сполучені Штати залишаться в складі військового блоку, Альянсу не уникнути радикальної переорієнтації, пише Politico з посиланням на власні джерела. Опитані Забороною експерти теж дотримуються цієї думки, вказуючи на певні ознаки.

— Країни НАТО зараз розглядають варіант формування в Європі (у німецькому місті Вісбадені зокрема) один із додаткових пунктів, де базуватимуться військові й логістичні центри. Це в перспективі дасть можливість швидко доставляти військову техніку та перекидати її в Україну, — наводить приклад політолог Максим Джигун. — В Альянсі також припускають призначення окремої посадової особи, яка відповідатиме за координацію та забезпечення військових потреб України.

Союзники вже погодили створення фонду для виділення щорічної допомоги на рівні €40 мільярдів, які Україна отримуватиме з 2025-го. Ці кроки мають стати запобіжниками від потенційних політичних змін у США та ЄС

Дворівнева система Північноатлантичного альянсу

Трамп також пропонує запровадити дворівневу систему НАТО, за якою країни-членкині, котрі ще не досягли цільового показника витрат на оборону у 2% ВВП, позбуваються гарантій безпеки та оборонної підтримки США.

— У 2023 році оборонний бюджет Канади становив 1,33% ВВП — за останніми підрахунками, вона зможе вийти на показник 2% лише у 2030-му. У країнах ЄС схожа ситуація. Очевидно, що США наразі вкладають в оборону набагато більше, ніж 2% ВПП. Тож держави-членкині Альянсу доволі залежні від Вашингтона в питаннях військової співпраці, — додає Джигун.

Крім того, згідно з планами кандидата від Республіканської партії, у разі його другої каденції США збережуть свою ядерну парасольку над Європою, а також власні військово-морські сили й авіаційні бази в Німеччині, Великій Британії та Туреччині. Тоді як матеріально-технічне забезпечення частини піхоти, бронетехніки й артилерії зрештою перейде з рук США до обов'язків європейських країн. Таким чином Штати можуть відійти від ролі основного постачальника бойової сили в Європі та надавати військову підтримку лише в кризових ситуаціях.

Проте, зазначає журналіст «Радіо Свобода» Рікард Йозвяк, є надії на ефективність нового генерального секретаря НАТО Марка Рютте, який офіційно замінить Єнса Столтенберга восени 2024 року.

Експрем’єр Нідерландів налагодив мости з важкими політиками — Віктором Орбаном та Реджепом Таїпом Ердоганом, і його люблять у більшості великих столиць. Очевидно, 45-й президент США настільки поважає Рютте, що того називають «шептуном Трампа»

Чого очікувати Україні

На саміті українській делегації потрібно одержати гарантії міжнародної підтримки від НАТО на випадок другої президентської каденції Дональда Трампа. Політик наголосив, що в разі його перемоги на виборах можливе припинення військової допомоги Києву, якщо Україна відмовиться від мирних переговорів з РФ.

І навіть підписана в червні 2024 року безпекова угода не гарантує продовження всеосяжної підтримки Вашингтона в майбутньому, адже не ратифікована Конгресом США та є радше символічним політичним жестом, наголошує Пітер Дікінсон:

— В ЄС розуміють, що більше не можуть сильно розраховувати на США в питаннях підтримки України, як це було раніше. Однак я не думаю, що можливе президентство Трампа означатиме кінець американської допомоги Україні.

Водночас варто очікувати значного скорочення й регулярних затримок зброї та боєприпасів. Трамп буде тиснути на Україну, щоб домогтися миру з Росією на будь-яких умовах, щоб Київ пішов на територіальні поступки

8 травня постійні представники ЄС погодили використання прибутків від заморожених російських активів на підтримку відновлення України та її військового захисту від агресії РФ. Остаточне рішення за Радою ЄС. Однак чи спонукає політичний заклик ПАРЄ перейти до економічних дій? Які механізми для конфіскації є? Заборона розбиралась разом із експертами.

Резолюція ПАРЄ про гроші на відновлення

Керівник аналітичного відділу Мережі захисту національних інтересів ANTS Ілля Несходовський у розмові з Забороною наголошує, що резолюція ПАРЄ, ухвалена одноголосно 16 квітня 2024 року, — важливий політичний крок для майбутньої передачі заблокованих коштів на користь Києва. Однак документ не передбачає чітких зобов'язань для країн-членкинь Ради Європи чи держав поза організацією:

— Резолюція ПАРЄ — це політичний заклик до тих інституцій і країн, які ухвалюють рішення. Позиція Ради Європи показує певну консолідацію і спільне бачення того, що російські суверенні кошти мають бути конфісковані на відновлення інфраструктури України, — тлумачить експерт. — Асамблея, безумовно, має суттєвий вплив, але країни, на чиїх рахунках є заморожені російські кошти, можуть дотримуватися або не дотримуватися резолюції.

Але очевидно, цей документ підкріпить аргументацію тих держав, які підтримують повну передачу заморожених російських активів Києву

Компенсаційний механізм для України: що передбачає

Рада Європи пропонує створити міжнародний компенсаційний механізм. В перспективі він допоможе стягнути кошти на користь держави Україна, фізичних та юридичних осіб, аби відшкодувати завдані агресором збитки.

<frame>Механізм включає:

• підтримку діяльності Реєстру збитків під егідою Ради Європи;
• створення неупередженої та ефективної міжнародної комісії, яка буде розглядати заяви держави, постраждалих суб’єктів та фізичних осіб, а також ухвалювати рішення про розмір компенсацій;
• створення міжнародного трастового фонду, куди будуть депоновані заблоковані російські активи, що перебувають у володінні держав-членів Ради Європи та інших країн.<frame>

Реєстр збитків створений у 2023 році через спільну угоду Європейського Союзу та України. Від 2 квітня 2024 року Реєстр відкритий для заявок. Це стало першим етапом в реалізації компенсаційного механізму, каже директорка «Інституту законодавчих ідей» Тетяна Хутор. Реєстр збитків налічуватиме понад 40 категорій.

— Наша держава може подати заявки для відшкодування завданої збройною агресією РФ екологічної шкоди, пошкодженої або знищеної критичної інфраструктури, нерухомого майна, культурної та релігійної спадщини. Також в Реєстрі передбачена категорія для отримання компенсацій на розмінування та державні гуманітарні витрати на підтримку постраждалого населення, — зазначає експертка. — Нині для відшкодування відкрита лише одна категорія заявок — пошкодження або знищення нерухомого приватного майна. В Україні вже ведеться подібний облік, тому наявну інформацію буде легше передати до міжнародного Реєстру.

Подати заявку для отримання компенсації на відновлення пошкодженої або знищеної нерухомості можна через державний портал «Дія». Для цього потрібно пройти ідентифікацію заявника та майна, підвантажити доказову базу: фото, відео, експертні звіти, акти огляду нерухомості, які свідчитимуть, що було здійснено руйнування чи пошкодження будинку або квартири внаслідок російської агресії.

Конфіскація коштів ЦБ РФ на відбудову України

Тетяна Хутор пояснює: для конфіскації 300 млрд доларів російських заморожених активів в рамках міжнародного компенсаційного механізму потрібно спільне рішення ЄС, країн G7 та США.

Для реалізації механізму має бути укладена окрема угода під егідою Ради Європи, яку підтримують країни-партнерки та європейські інституції. Лише в такому разі вдасться запустити роботу трастового фонду та наповнити його російськими коштами для відшкодувань, а також забезпечити функціонування міжнародної комісії, яка ухвалюватиме рішення про розмір компенсацій:

— Для конфіскації заморожених коштів РФ має бути легітимна мета — це компенсація завданих Україні збитків, що чітко прописано в положеннях резолюції ПАРЄ. Компенсаційний механізм насправді дозволить легалізувати конфіскацію суверенних [державних] активів РФ на користь Києва та унеможливить оскарження Росією цього рішення в судах.

Насамперед тому, що Реєстр збитків був визнаний на міжнародному рівні, це підтверджує відповідальність РФ перед Україною за заподіяння шкоди державі та населенню

Однак проти конфіскації виступає Європейський центральний банк, аргументуючи це тим, що в перспективі прецедент може створити загрози для інвестування в Єврозону зі сторони інших країн, які мають авторитарні чи диктаторські режими. Проти передачі грошей виступають також Німеччина та Франція — через побоювання, що Росія у відповідь може стягнути активи країн ЄС, а також приватних західних компаній, що працюють на її території.

Оцінка збитків: енергетика, екологія, життя українців

Світовий банк спільно з ООН, Єврокомісією та українським урядом оцінив потреби України у відновленні та реконструкції в розмірі $486 млрд на кінець 2023 року. Однак експерти, з якими спілкувалася Заборона, зазначають, що масштаби заподіяної російською агресією шкоди вже перевищують оцінку міжнародних інституцій, насамперед через обстріли енергетичної інфраструктури навесні 2024 року.

В результаті масованих російських ударів навесні зруйновані ключові ТЕС України — Зміївська (Харківщина) та Трипільська (Київщина). Також ціллю ворога стали Бурштинська та Ладижинська ТЕС і найбільша ГЕС в Україні — Дніпровська, що у Запоріжжі. У ніч проти 8 травня ворог вчергове бив по електростанціях — очевидно, що це не остання атака.

— Крім прямих збитків від знищення об'єктів критичної інфраструктури, Росія має відшкодувати втрату здоров’я та життя потерпілому населенню, — стверджує Ілля Несходовський. — Крім цього, було завдано значної екологічної шкоди: Росія вчинила теракт на Каховській ГЕС. До екологічних збитків відноситься і забруднення територій, де зараз ведуться бойові дії.

Тому тих понад 300 млрд доларів точно не вистачить, щоб покрити збитки та втрати України

Однак заморожені активи Центробанку РФ — не єдині гроші, які можна використати для відбудови України. На думку Тетяни Хутор, цілком логічно, що Захід буде залучати інші джерела для наповнення компенсаційного фонду:

— США, ЄС та Велика Британія мають спецзаконодавство, яке встановлює відповідальність за ухилення від санкцій для компаній та юридичних осіб. У них є органи, які це відстежують та розслідують справи про ухилення від санкцій проти РФ. Якщо розслідування встановлює факти таких протиправних дій, проводиться стягнення предмета цього ухилення на користь держави. Вже є реальні прецеденти.

Тому кошти, які різні країни збирають в межах криміналізації ухилення від санкцій, також можуть стати джерелом наповнення компенсаційного фонду

За словами експертів, одним із варіантів, який розглядають партнери, є спецоподаткування західних компаній, які не вийшли з російського ринку та продовжують наповнювати воєнний бюджет країни-агресорки. Ще одна пропозиція — оподаткування експортних операцій РФ. Частина з цих коштів може бути спрямована на фінансування компенсаційного механізму для України. Це стосується насамперед операцій експорту енергетичних ресурсів: російської нафти та газу.

На перший погляд здається, що не так уже й важливо, хто очолить блок, адже рішення ухвалює не одна людина. Проте уважний погляд на процес перемовин щодо кандидатур змушує серйозно хвилюватися за безпеку як мінімум континенту. Заборона ретельно проаналізувала позиції основних кандидатів та пояснює, чому зараз обирають не прізвища, а центральну стратегію.

Як узагалі обирають генсека НАТО

Очільник блоку не має повноважень ухвалювати політичні рішення. Він лише формально головує в Північноатлантичній раді (найвищий орган Альянсу), робить заяви для преси та представляє блок перед урядами інших країн. Влади воєначальника він також не має. Головне завдання генсека — керувати консультаціями на рівні послів, глав МЗС, Міноборони та урядів загалом, які необхідні для ухвалення рішень. Водночас їхні проєкти пропонує секретаріат — підлеглі голови НАТО. Ще одне завдання генсека — пошук консенсусу. І в цьому сенсі, зокрема, від керівника Альянсу залежить те, яким рішення буде в підсумку.

Офіційної процедури подання заявки на посаду генерального секретаря немає, як і спеціального відбіркового комітету. Потенційні кандидати можуть навіть не оголошувати про свою кандидатуру.

Формального голосування теж немає. Рішення ухвалюють консенсусом: з призначенням мають бути згодні всі учасники. Для цього на закритих зустрічах дипломати ведуть переговори від імені своїх урядів. Потім глави держав і урядів оголошують ім’я на зустрічі на вищому рівні.

Однак вимоги до кандидатури все ж є: вільне володіння англійською та досвід роботи на посаді президента або прем’єр-міністра. Втім, у минулому Альянс очолювали й ті, хто не відповідав усім вимогам. Наприклад, британський барон Гастінгс Ісмей (перший генсек, 1952–1957) і єдиний німецький генсек Манфред Вернер (1988–1994) ніколи уряди не очолювали.

Теоретично головою Альянсу може стати представник будь-якої країни-учасниці. Але традиція така, що обіймає її зазвичай європеєць, а от США залишають за собою вищу офіцерську посаду в блоці — головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі (SACEUR).

Строк повноважень зазвичай становить чотири роки з можливістю пролонгації. Так, строк повноважень Столтенберга, який керує Альянсом із 2014-го, продовжували чотири рази. У 2022 році на це вплинуло повномасштабне російське вторгнення. У 2023-му — нездатність 30 країн-членів домовитися про наступника.

Хто може очолити Альянс після Столтенберга

Марк Рютте

Посада: прем’єр-міністр Нідерландів з 2010 року (чотири строки поспіль — найбільше в історії країни). Довше за Рютте свій пост обіймає тільки Віктор Орбан в Угорщині.

Вік: 57 років.

Підтримують: понад 20 із 32 країн Альянсу, включно зі США, Великою Британією, Францією та Німеччиною.

Не підтримують: Угорщина, Румунія, Туреччина і Словаччина.

Позиція щодо України та НАТО

Прихильник підтримки України. Зокрема, уряд Нідерландів вирішив передати Києву винищувачі F-16. Президент Володимир Зеленський вважає, що Рютте врятує єдність НАТО. Водночас сам прем’єр Нідерландів зазначає, що на липневому саміті у Вашингтоні важливо не наобіцяти Києву занадто багато.

Аргументи за його призначення:

1. Рютте називають консенсусною фігурою і поміркованим кандидатом: щодо РФ він не надто м’який, але і в яструби його записати не можна.
2. Він здатний знайти спільну мову з Дональдом Трампом. Наприклад, 2018 року Рютте вдалося переконати Трампа-президента, що члени Альянсу збільшили витрати на оборону, хоча факти свідчили про протилежне. У нідерландця склалися добрі стосунки і з нинішнім главою США Джо Байденом.
3. Стверджує, що країнам НАТО потрібно інвестувати в оборону, різко нарощувати виробництво зброї та робити більше для підтримки України.
4. Усвідомлює необхідність налагодження зв’язків із партнерами НАТО в Азії.
5. Має великий досвід роботи в транснаціональних корпораціях і держуправлінні, а також відданий англо-американським інтересам. Це тільки збільшує шанси Рютте.
6. Найбільші країни НАТО позиціюють Рютте як досвідченого політика з хорошими зв’язками та вправного перемовника.
7. Має репутацію людини, яку Путін не залякає. Видання Politico пов’язує це з трагедією десятирічної давнини, коли «Боїнг» MH17, що летів з Нідерландів до Малайзії, збили над Донбасом.

Аргументи проти:

1. За каденції Рютте Нідерланди так і не виконали зобов’язання витрачати 2% ВВП на оборону. Країна обіцяє досягти цього показника у 2024 році.
2. Підтримав угоду з РФ про газопровід «Північний потік — 2» — через це недоброзичливці припускають, що він буде недостатньо жорстким щодо країни-агресора.
3. Представники Нідерландів тричі обіймали посаду генсека за останні два десятиліття. Загалом більшість голів НАТО були з Північно-Західної Європи, що викликає суперечливі почуття в інших країн — особливо в балтійських та східноєвропейських.
4. У тій самій Східній Європі Рютте має неоднозначну репутацію: наприклад, у Болгарії та Румунії пам’ятають, як Нідерланди не раз блокували їхні спроби приєднатися до Шенгенської угоди.
5. Рютте заявляв про необхідність поставити Угорщину на коліна через недотримання прав людини — у Будапешті не забули про це різке формулювання. Реджеп Тайїп Ердоган готовий підтримати кандидатуру Рютте в тому разі, якщо новий генсек враховуватиме особливості союзників, які не є членами ЄС (тобто Туреччина). Наприклад, він вимагає неупередженості щодо Греції та Кіпру і зняття обмежень на продаж Туреччині зброї (Європа ввела ембарго на постачання зброї Анкарі після операції на півночі Сирії).

Клаус Йоганніс

Посада: президент Румунії з 2014 року (два строки поспіль).

Вік: 64 роки.

Підтримка: Туреччина (потенційно), Угорщина, Словаччина, Румунія. Не виключено, що Йоганніса можуть підтримати і східноєвропейські країни. Так, глава польського МЗС Радослав Сікорський заявив, що регіон недостатньо представлений як в Альянсі, так і в ЄС, а також у системі ООН. Спочатку Словенія підтримала кандидатуру Рютте, однак прем’єр-міністр Роберт Голоб не відкинув можливості переглянути це рішення після висунення Йоганніса.

Позиція щодо України та НАТО

Румунія активно підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, хоча й не так активно це афішує. Ще 2014 року її президент сприяв створенню «Бухарестської дев’ятки». Об’єднання виступає за членство України в НАТО, щойно дозволять умови.

Аргументи за:

1. Зміг утримати Румунію на демократичному, прозахідному шляху, попри зростання правого популізму в регіоні.
2. Розробив міжпартійну угоду, яка забезпечила підвищення витрат на оборону (нещодавно вони сягнули 2,5% від ВВП).
3. Зарекомендував себе як ефективний і гнучкий політик, готовий реформувати уряд у ключові моменти. Так, у 2021 році він керував створенням коаліції з лівих і правих за німецьким зразком. Аналітики пишуть, що наявність таких навичок життєво необхідна на посаді генсека НАТО.
4. Клаус Йоганніс — етнічний німець із Трансильванії. Це зробило б його фігуру унікальною на посаді генсека: представник Східної Європи, але із західним корінням. В умовах розбіжностей, що зростають між двома флангами Альянсу, такий бекграунд може бути корисним.
5. Румунський президент краще розуміє потреби країн НАТО, яким війна з РФ загрожує передусім.
6. Призначення на пост голови Альянсу представника Східної Європи — чіткий сигнал Москві про підтримку найуразливіших членів НАТО.
7. Позиціює себе як прихильник змін у НАТО: пропонує інвестувати в передові технології та активніше взаємодіяти з партнерами в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Аргументи проти:

1. Пізно заявив про висунення своєї кандидатури, що знижує його шанси.
2. У Румунії вважають, що Йоганнісу бракує харизми, а ще його називають надмірно обережним і повільним, коли потрібно ухвалювати важливі рішення.
3. У Брюсселі є ті, хто впевнений, що Йоганніс насправді не готовий очолити НАТО. Його висунення — спроба заявити про себе як кандидата на інші високі пости, але вже в ЄС.
4. Критики стверджують, що пост генсека НАТО — занадто претензійне завдання для Йоганніса: Румунія під його патронажем показала себе не найамбітнішою країною.
5. У Йоганніса є імідж хорошого хлопця, який не створює проблем (на відміну від Орбана й Ердогана), але до його управлінських якостей є питання — насамперед у плані економіки країни.

Інші кандидатури будуть? Чи вже були?

Навряд чи. Більшість західних ЗМІ та аналітиків вважають, що місце майбутнього генсека за Марком Рютте, адже його підтримують ключові країни Альянсу — насамперед США. Кандидатуру румунського президента більшість країн-членів не розглядають серйозно.

Шанси очолити Північноатлантичний альянс мали такі політики:

• <add-frame>Урсула фон дер Ляєн. Німецьке видання Welt am Sonntag пише, що проти неї виступив канцлер Німеччини Олаф Шольц. За даними джерел, він стверджував, що така посада була б занадто впливовою для члена найбільшої опозиційної партії Німеччини (Християнсько-демократичний союз, ХДС). Також він побоювався, що Урсула фон дер Ляєн занадто критично налаштована щодо РФ. Близькі до глави Єврокомісії джерела говорили, що вона і не має наміру балотуватися на пост генсека НАТО.
• Бен Воллес. Міністр оборони Великої Британії встиг заручитися підтримкою європейських союзників, але президент Джо Байден не підтримав його кандидатуру.
• Кая Каллас. Прем’єрка Естонії, на перший погляд, відповідала сучасним очікуванням: на посаді голови Альянсу бажали бачити жінку і представника східного флангу. Важливо, що під її керівництвом країна збільшила витрати на оборону (понад 2% від ВВП). Але імідж нової Тетчер зіпсував скандал — йдеться про нібито зв’язки її чоловіка з російським бізнесом. Крім того, політики деяких західноєвропейських країн вважають її позицію щодо РФ надмірно радикальною. З цієї ж причини вони скептично ставилися до її амбіцій очолити європейську дипломатію. Сама Кая Каллас спочатку не менш скептично поставилася до кандидатури Марка Рютте. Але потім стало відомо, що Естонія готова його підтримати.
• Кріш’яніс Каріньш. Міністр закордонних справ, колишній прем’єр-міністр Латвії був готовий поборотися за пост, якби країна вирішила на нього претендувати. До висунення кандидатури так і не дійшло: як і Кая Каллас, він критикував кандидатуру Рютте.
• Метте Фредеріксен. Видання Politico припускало, що прем’єрку Данії не просто так запрошували в Білий дім, щоб обговорити зміцнення трансатлантичного партнерства і підтримку України. Але в лютому Фредеріксен заявила, що відмовилася б очолити НАТО, якби їй запропонували.<add-frame>

Який лідер потрібен НАТО сьогодні

Здатний впоратися з політичними наслідками неоднозначних рішень. Експерт Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Атлантичній раді США Тімо С. Костер називає такими участь НАТО у війнах в Афганістані, Іраку та Лівії. За його словами, електорат у країнах Альянсу і його нові союзники на Сході критично ставилися до них. «Багато з цих союзників тепер хотіли б, щоб НАТО зосередилося на тому, що вони вважають своїм основним завданням, — колективній обороні Європи», — зазначає Тімо С. Костер.

Виходець зі Східної Європи, але при цьому проходить через лінію розлому Схід — Захід в Альянсі. Так вважає заступник директора аналітичного центру Council on Geostrategy (Рада з геостратегії Великобританії) Габріель Елефтеріу. На його думку, ідеальний генсек — той, хто зможе зайняти тверду, але збалансовану позицію щодо російської загрози. Таким він бачить румунського президента.

Старший науковий співробітник і директор вищезгаданої Стратегічної ініціативи Скоукрофта Ендрю Міхта також радить зробити вибір на користь кандидатів зі Східної Європи. «У цей критичний момент НАТО має очолити людина з цього регіону. Людина, яка з відчуттям екзистенційної терміновості усвідомлює необхідність відновлення як національних збройних сил, так і збройних сил НАТО, що перебували в стані спокою впродовж трьох десятиліть після завершення холодної війни», — наголошує він.

Усвідомлює виклики, які стоять перед НАТО сьогодні. Експерт Центру аналізу європейської політики Джоел Гікман стверджує, що майбутній очільник блоку має:

• <add-border>згуртувати політичні, дипломатичні та військові кола навкруги спільного бачення;<add-border>
• провести безліч інституційних реформ, щоби протистояти російській військовій агресії та гібридним загрозам;
• підготувати організацію до нових викликів в Індо-Тихоокеанському регіоні;
• посилити оперативний потенціал НАТО можливостями підривних інновацій (disruptive technologies).  

Аналітик Польського інституту міжнародних відносин Войцех Лоренц так формулює завдання для майбутнього генсека НАТО:

1. <add-border>забезпечувати підтримку України країнами Альянсу в довгостроковій перспективі;<add-border>
2. досягти консенсусу для прийняття України до НАТО;
3. мобілізувати країни ЄС, щоб вони збільшили видатки на оборону та змогли швидше виготовляти зброю і боєприпаси для себе й України;
4. забезпечити максимальну незалежність ЄС від військової підтримки США, які приділяють дедалі більше уваги загрозі з боку Китаю.

Хто був би ідеальним кандидатом для України

Україна не перший рік прагне стати членкинею Північноатлантичного альянсу. Звідси напрошується передбачуваний висновок: найкращий генсек — той, за якого це стане можливим. Але такий розвиток подій не видається ймовірним у найближчі роки.

І від майбутнього саміту НАТО важко чекати дива, хоча Столтенберг обіцяє, що він стане кроком уперед для України.

Що можна сказати про найімовірнішого кандидата? Нідерланди показали себе одним із найвірніших союзників України — щонайменше завдяки постачанню винищувачів F-16 і танків Leopard 2. Президент Володимир Зеленський впевнений у здатності Марка Рютте зберегти єдність НАТО і сподівається, що той очолить блок. Але він також зазначив таке: «У нас будуть тверді відносини, і Марку доведеться відповідати на складне питання від України, якщо він стане генсеком НАТО — а я сподіваюся, що він стане. Це питання — [про надання] запрошення для України в НАТО». Ось тільки Рютте — це насамперед кандидат із підтримкою США та Німеччини. Вони не змінили позицію і, як і раніше, проти членства країни в Альянсі.

Читайте також: «Політики з 90-х і 2000-х років виступали за збереження зв'язків з Росією», — Айнарс Латковскіс про те, чому Україна досі не в НАТО

Більшість країн Балтії та Східної Європи краще за інших членів НАТО усвідомлюють необхідність підтримувати Київ. Їхні керівники рідко говорять про втому від війни, хоча для них економічні витрати вищі, ніж для західних країн. Досить згадати, що маленька Естонія витрачає на це понад 1% ВВП. І нехай річ не тільки в солідарності та трагічному минулому, а й в елементарному прагматизмі. Поразка України, заморожування конфлікту або «мир» в обмін на територіальні поступки означає для таких країн рівно те, що вони наступні. Тому кандидат із країн Балтії або зі Східної Європи в цьому сенсі бачиться більш проукраїнським.

«На жаль, у нас є 34-річний досвід, пов’язаний із небажанням інших чути те, що ми думаємо. І зараз ми знову зіткнулися з цим», — заявив експрезидент Латвії Тоомас Гендрік Ільвес, коментуючи можливе обрання Рютте. Йому вторить заступниця голови Міжнародного центру оборонних досліджень (ICDS) Крісті Райк: за її словами, Німеччина на кожному кроці переживає, щоб Росію не надто дратували або провокували. «Це показує, що західні країни не до кінця здобули уроки зі своїх попередніх помилок», — вважає вона.

Про що свідчать такі оцінки з найбільш уразливих країн НАТО? Щонайменше про те, що всередині бракує взаєморозуміння навколо найважливіших питань. На цю ж думку наводить і сама ситуація з тривалими пошуками кандидатури генсека. Проблема в тому, що загрози для Альянсу зростають, а відсутність єдності робить його тільки уразливішим.