Акторка театру та кіно, заслужена артистка України Марина Кошкіна народилася у Кремінній на Луганщині. Її героїні у фільмах завжди мають сильний характер та загострене почуття справедливості. Саме такою є акторка й у житті. Сьогодні Марина служить у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, двічі отримала «Золоту дзиґу» як найкраща акторка. Після початку повномасштабного вторгнення заснувала благодійний фонд «Мистецький український рух», який допомагає творчим дітям.
Тетяна Літвінова-Михальонок: У вересні ти вдруге отримала кінопремію «Золота дзиґа» за найкращу жіночу роль. Цього разу — за зйомки у фільмі «Із зав'язаними очима» (українська прем’єра фільму відбулась у 2021 році на Одеському міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала нагороду міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI як найкращий повнометражний фільм. — Авт.). Твоя героїня втратила на війні нареченого. Як готувалася до цієї ролі?
Марина Кошкіна: Я граю спортсменку. Її звати Юлія. Її хлопець Денис теж був спортсменом, він вирішив піти захищати країну. Рік про нього немає ніяких новин. Юлія розуміє, що він помер. Моя героїня вирішує почати життя з самого початку. У неї з'являються нові стосунки. Але її за це засуджують люди навколо. Згодом приходить повідомлення, що, ніби, Денис живий і потрібні гроші, але, виявляється, що це були шахраї. Я сама стикалася з людьми, які просто хотіли нажитися. Мене обманювали на початку повномасштабної війни, я знайшла шоломи для хлопців, ми мали вже зустрітися, я кинула завдаток, а це виявилися шахраї. У цьому фільмі моя героїня зіштовхується з подібною ситуацією.
Денис не повернувся, але залишив щоденник. Він написав, що хоче, аби ми були всі щасливі і продовжували жити. Фізично до цієї ролі я готувалася півроку, займалася з тренерами в залі, бо всі каскадерські трюки я виконувала сама.
ТЛМ: У тебе багато ролей у фільмах, які так чи інакше переплітаються із подіями на Сході. Це і безпосередньо стрічка «Із зав'язаними очима», знята ще до повномасштабного вторгнення, картини «Снайпер. Білий ворон» та «Забуті», події якого розгортаються у тимчасово окупованому Луганську. Як так склалося, що в тебе багато таких ролей?
МК: Я і сама така людина, яка може піти проти певної системи. Я за справедливість, за чесність. У мене є інтуїція, я відчуваю людей. Коли я бачу, що люди хочуть мати якусь певну користь, у мене всередині все бурлить, я хочу про це говорити. У житті все одно це складніше, тому що ти стаєш дорослішим, ти стаєш більш толерантним, думаєш, може, краще промовчати. Але завдяки своїм ролям, я можу це говорити. Я можу сказати, що ти — нечесна людина. Наприклад, у «Забутих» піднята не лише тема політики, але й стосунків у родині. Чоловік моєї героїні міг пристосуватися до суспільства, а вона не хотіла. Вона конфліктувала з оточенням, казала: ви зараз прийняли ось оцей режим, а потім прийде інший — і ви знову будете це приймати. Тобто є люди, яким аби отримувати зарплату — неважливо, хто її дає. А для мене це важливо. Є люди, які хочуть сидіти на двох стільцях. Ні, це не про мене. Тому, напевно, режисер щось у цьому бачить — і тому я отримала ці ролі.
Доля дає мені такі можливості, такі ролі, де я можу говорити про свою позицію, про Україну, про любов до неї. Я з Луганщини. До вступу в університет, я говорила російською мовою. Усе моє оточення було російськомовним. Моя бабуся та мама їздили до Москви на заробітки, бо це поруч. І тоді для нас російська столиця була чимось вражаючим. Коли я їздили на канікули до Москви, потім у школі про це розповідала, пишалась цим. Хоча вже тоді мене дуже чіпляло, коли вони казали: «Ты — хохлушка», «Хохлы приехали». Зараз я аналізую все і розумію, що ми для них завжди були хохлами та рабами.
Я загалом мало що розуміла про мою країну — що таке «Україна», «українець». Яка різниця, що дивитися: українське чи російське телебачення? Ми ж наче разом, чи не так? Я була несвідомою громадянкою своєї країни, бо я була неосвічена, а це велика наша проблема.
ТЛМ: А коли в тебе сформувалось розуміння того, що ти — українка?
МК: Це сталось тоді, коли я вступила до університету на курс до Богдана Бенюка. Саме він почав прививати мені любов до мови, своєї культури. Студентами ми поїхали до Карпат, я послухала українські пісні, я почала читати, цікавитись нашою історією, нашими людьми, які творили до мене. І саме завдяки їм є український театр, є українські книжки. Зараз сприймається як даність. Люди боролися за те, щоб ми могли зараз читати українську книгу.
ТЛМ: Ти була студенткою, коли почалася Революція Гідності. Як переживала ті події?
МК: Я лише приїхала до Києва, почало з’являтися моє бачення світу. Цікавий момент — всі були проти Януковича, проти тієї влади. Я собі думала: «А у нас на Донбасі всі голосували за Януковича, а що він поганий?». Майдан, звичайно, дуже сильно вплинув. З одного боку, це було страшно. З іншого боку, я бачила наскільки українці сміливі. Вони готові йти до кінця, тому що не хочуть жити в такому режимі, не хочуть жити в рабстві, не хочуть бути під Росією. Я перейшла на українську мову. Тоді ще мала такий діалог зі знайомим із Луганської області:
— Можешь по-нашему разговаривать?
— Я розмовляю українською мовою!
— Ну, можешь, пожалуйста?
— Ні, не можу.
ТЛМ: Чому захотіла стати акторкою? Чи підтримала родина твій вибір професії?
МК: Коли була маленькою, робила вуличні концерти на вулиці, розносила запрошення по сусідам, ходила у будинок культури. Після дев'ятого класу пропонували піти навчатись у театральний коледж у Луганськ, але я хотіла тільки у Києві. У відповідь бачила лише насмішки, мовляв, неможливо без грошей та знайомств вступити на бюджет у столиці. Але мій батько дуже сильно в мене вірив та казав, що я маю бути акторкою. Я завжди була творчою, але через те, що ми жили бідно, у нас не було можливості навчатись у музичній школі, я не могла піти на танці, тому що не вистачало грошей. Це моя драма дитинства.
З першого разу, у 18 років, я не вступила до університету. 3 роки я просто виживала, працювала на різних роботах: прибиральницею, продавцем. Якраз у цей період помер батько. У мене був стрес, я забула про своє бажання бути акторкою, просто працювала і паралельно вчилася в Академії кадрів. А потім одна викладачка каже, що мені треба йти у театральний. Я спробувала ще раз — мені дали шанс.
ТЛМ: Чи пішли на користь тобі ті роки, коли ти не вступила одразу після школи до вишу?
МК: Акторська професія — це про душу, про серце, про твій досвід. Я не кажу, що треба бути наркоманом, щоб зіграти наркоманку. Але треба бути дуже чуйним до життя, до людей, до себе. Коли проходиш такі складні етапи, нескладно буде заплакати на сцені, бо ти говориш про життя — і в цьому є чесність.
ТЛМ: Коли вперше ти побачила війну?
МК: Моє місто — Кремінна — не було під окупацією до 2022-го року. У 2015-му році померла моя бабуся, я поїхала туди. Наш автобус зупиняли та перевіряли військові. Це моє було перше зіткнення з війною. Я бачила людей, які дуже бояться. Зараз, я не знаю коли знову туди потраплю. Інша бабуся не захотіла виїжджати. У моєму будинку, де жила татова мама, оселились росіяни. Багато чого повиносили звідти. А я ж просто хочу прийти туди, в той дім, там, де багато спогадів.
ТЛМ: Як ти зустріла повномасштабне вторгнення?
МК: Потягом я їхала із Закарпаття до Києва. Це було дуже страшно. У мене була панічна атака. Зв'язку не було, нікому не дозвонишся. Моя найголовніша задача була подзвонити всім своїм рідним та зібрати їх усіх докупи, щоб ми були всі разом.
Нам вдалось забрати сім'ю і вивезти у Закарпатську область. Постійно читали і дивились новини. А потім ми з чоловіком ухвалили рішення поїхати у Львів. Я просто ходила по місту, шукала гуманітарні штаби, пішла на вокзал і працювала там волонтером. Люди приїжджали з різних куточків країни . Хтось залишався, хтось їхав далі. Люди довго чекали, добу чи більше сиділи на тому вокзалі, ми просто з ними спілкувались.
Потім я зайнялась гуманітарною допомогою. Якось я використала свої зв'язки. Набрала одного з депутатів, кажу: «Я Заслужена артистка України, чи не могли б ви нас підтримати, у мене є люди із Запоріжжя, дуже потребують допомоги». Два рази проканало, а на третій раз відмовився (сміється).
ТЛМ: Як виникла ідея заснувати власний фонд «Мистецький український рух»?
МК: Про це я мріяла ще два роки до великої війни. Потім почала думати, а кому він зараз треба? Однак був дуже важливий момент: у перші місяці повномасштабного вторгнення я обдзвонила своїх творчих колег та запитала, чи треба допомога. Бо роботи немає, зйомок немає — за що жити, що їсти? А творчим людям дуже складно сказати, що чогось не вистачає. Тоді ми відправили їм посилки. Вони були безмежно щасливі. Коли ти думаєш за весь світ — це круто, але допоможи спочатку тому, хто поруч. Так само діти. До війни у них були мрії, були надії, вони займалися творчістю. І їм треба інструмент чи форма. Це про майбутнє, це про життя. Коли вони будуть згадувати про війну, вони будуть пам’ятати, що мали цей інструмент, хтось його подарував. Я зрозуміла, що це потрібно робити. Зараз складно збирати кошти військовим. Ти просто навіть не уявляєш, як непросто зібрати кошти на музичні інструменти чи на форму. Але ми це робимо. Хоч і не в таких масштабах, як би хотілося.
ТЛМ: Чи був у тебе переломний момент за цей час повномасштабного вторгнення? Наприклад, коли ти зрозуміла, що війна не закінчиться швидко, що треба щось змінювати?
МК: Я розумію, що війна не закінчиться швидко. З одного боку, мене це лякає, мені 30 років. Ми з чоловіком хочемо дітей. Ще до війни я думала: от зараз «Безталанну» (вистава Театру ім. Івана Франка. — Ред.) поставимо і піду в декрет. Почалася війна і мені стало страшно — раптом щось трапиться. Їхати з України я не хочу. Лякає страх невідомості. Ми хотіли купити будинок, а потім думаємо, а раптом завтра не буде цього будинку. Зараз я займаюся з психологом, все проговорюю, мені стає трохи легше. Я хочу бути здоровою ментально. Те, що ми втомлюємося, — це нормально.
ТЛМ: А найстрашніший момент? Коли тобі буває страшно?
МК: Найстрашніше — якщо щось трапиться з родиною, а ти нічим не зможеш допомогти. Страшно, коли я думаю, про свого партнера Захара із «Безталанної» (актор Театру ім. Івана Франка Захар Нечипор зник на фронті. — Ред.), про якого не маємо інформацію вже півроку. Страшно думати про тих жінок, які в полоні. Коли я про це думаю, ще більше розумію, що найголовніше — це свобода.
ТЛМ: Якою ти бачиш Україну в майбутньому?
МК: Вільною. Сильна вона і зараз. Найголовніше — це воля.
Редакторка та журналістка. Вивчала політологію у КНУ імені Тараса Шевченка, тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також рекламу та зв’язки з громадськістю у КПІ імені Ігоря Сікорського. Досліджувала жіноче політичне лідерство в Україні, а також аспекти дотримання стандартів журналістики в умовах війни в Україні. Була заступницею головного редактора на телеканалі «Еспресо». Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
