Ексклюзив
20
хв

ТОП-10 художніх книг, виданих після 24 лютого 2022 року

Яка вона — українська художня література, написана під час війни?

Тетяна Трофименко
No items found.

Одні кажуть, що справжні письменники мають писати саме про війну, адже ця тема найбільше турбує читача. Інші стверджують навпаки, що варто дочекатися перемоги й лише тоді можна рефлексувати й надавати подіям художньої форми. Хай там як, а тексти, які з'явилися в Україні після 24 лютого 2022 року, різноманітні: і про російсько-українську війну, і про інші важливі проблеми сьогодення, і на теми, нібито не пов’язані з сучасним життям. Пропонуємо десятку кращих творів української художньої літератури 2022-2023 років.

1. Євген Шишацький, «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь» («Фоліо»)

Одним із перших текстів, що вийшов друком на початку повномасштабного вторгнення, став роман журналіста Євгена Шишацького про подорож до Маріуполя. Це сповідь людини, яка збирається вивезти з окупованого міста свою родину. Незважаючи на спокійний тон розповіді, автор тримає читача в постійній напрузі: ми ніби проїжджаємо разом з ним блокпости деенерівців, опиняємося на допиті, а згодом — у камері для затриманих. Оскільки «Мандрівка до потойбіччя» є твором автобіографічним, його головний персонаж не наділений рисами супергероя. Це історія про звичайну людину в екстремальних обставинах.

2. Світлана Ткаченко, «Ніч була» (видавництво «21»)

Світлана Ткаченко в повісті «Ніч була» змальовує шлях переселенки до Нідерландів, побут в іншій країні, враження від спілкування з людьми в Європі. Текст містить багато життєвих подробиць, не завжди компліментарних як для наших земляків, так і для іноземців. Водночас письменниця показує й велику підтримку, яку отримують українці в світі, й кохання, й рішучість та силу волі своїх персонажів у хаосі війни.

3. Владислав Івченко, «Імені Сковороди» (Tempora)

Владислав Івченко, який нині служить в ЗСУ, відомий текстами як реалістичними, так і фантастичними. Його роман «Імені Сковороди» належить до фантастики й описує пригоди бійця тероборони Олександра Одіссейовича Вишні. Він потрапляє до Окремого мобільного загону ментального захисту й стає бійцем, шукачем і знищувачем чудовиськ, яких русня намагається використати у своїх недобрих цілях. Загін носить ім’я Григорія Савича Сковороди, адже саме він був духовним попередником мисливців за монстрами (уявіть, якою потужною зброєю може бути 250-річна палиця, з якою ходив видатний філософ).

4. Євгенія Кузнєцова, «Драбина» («Видавництво Старого Лева»)

Цей текст не має жіночої оптики: головний персонаж — айтішник Толік, який перед початком повномасштабного вторгнення купує в Іспанії будинок своєї мрії і збирається врешті пожити так, як давно хотів. Але мріям не судилося здійснитись, адже починається війна, від якої до Толіка тікає його люба українська родина — з котами, песиком і купою божевільних ідей (ті, хто читав роман Кузнєцової «Спитайте Мієчку», знають, що в іронічному зображенні токсичної сімʼї цій авторці немає рівних). Зрештою, Толік приставляє драбину до вікна своєї кімнати, аби знов і знов не натикатися на цінні поради й дурні питання родичів. Такими суперечливими часто й бувають реалії життя біженців, які зупиняються не в чужих, а в рідних людей. Поза тим, в тексті описані не лише серйозні, але й кумедні ситуації, а яких читачі можуть впізнати себе.

5. Андрій Кокотюха, «Таймер війни. Довга комендантська година» («Фабула»)

У сегменті літератури про війну разом з автобіографічними книгами є й такі, де романтизовані герої легко долають усі перешкоди й неймовірні ситуації, щоі в реальному житті важко навіть уявити. Андрій Кокотюха в першій книжці з циклу воєнно-пригодницьких трилерів «Таймер війни» створює образ українського офіцера військової розвідки Влада Хмари, який маскується під охоронця житлового комплексу. Він фактично сам знешкоджує міжнародного російського диверсанта, який планує вчинити теракт у Києві в перші тижні великої війни. Хтось з читачів може зауважити, що говорити про війну в розважальній формі неприпустимо. Але ж людська психіка не може постійно перебувати в стані напруги та потребує розвантаження.

6. Марія Матіос, «Мами» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)

У своїй новій книзі Марія Матіос дозволяє висловитись жінкам, які втратили синів. Пʼять окремих розповідей написані в характерному для авторки щемливому стилі і стосуються різних історичних періодів (наприклад, боротьби радянських каральних органів з воїнами УПА вже після завершення Другої світової війни — традиційний вже сюжет у творчості Марії). Найбільшу увагу привертає історія «Мама Сидонія», повʼязана з сучасною російсько-українською війною. Героїня оповідання, медсестра Сидонія, після загибелі сина під Іловайськом їде з заходу України в місто Дніпро працювати до реабілітаційного центру для воїнів АТО зі складними випадками ПТСР. Допомога хлопцям дозволяє жінці пережити втрату дитини й стає для неї сенсом життя. Крім того, вустами своєї героїні авторка озвучує багато питань, на які хотіли б отримати відповіді тисячі матерів України. Вони стосуються держави й війська, пошуку зниклих безвісти, неідентифікованих тіл, проблеми добровольців, психологічної реабілітації та соціального забезпечення тощо.

7. Катерина Бабкіна, «Мам, памʼятаєш» (Warstwy)

І знову тема українців за кордоном. Оповідачкою в новому романі Катерини Бабкіної є дівчина-підліток, що врятувалася з Ірпеня з сестрою-немовлям, виїхала до батька до Відня та пише листи до своєї зниклої за невідомих обставин мами. Історія Катерини Бабкіної дуже зворушлива й терапевтична, обережна щодо тригерів і наповнена легким гумором і великою любовʼю.

Попри те, частина читацької аудиторії, навіть не прочитавши, захейтила цей текст, мотивуючи це тим, що Катерина Бабкіна, яка від початку повномасштабного вторгнення виїхала з дитиною за кордон, не має права писати про окупацію (насправді, безпосередньо про окупацію в книжці майже не йдеться — лише на рівні флешбеків юної оповідачки). Про подібну ситуацію з книжкою «Плахта» Ірини Говорухи ми згадували, оглядаючи український non-fiction. А в царині художньої літератури попереднім кейсом став скандал із романом Дарини Гнатко «Буча», що був знятий з друку «Клубом сімейного дозвілля» із вибаченнями перед читачами за те, що вони «зачепили ті незагоєні рани та шрами, які сьогодні завдають усім нам нестерпного болю».

Очевидно, що питання, хто може, а хто не має права писати про війну, ще неодноразово вийде на порядок денний українського літпроцесу. Що ж до теми вимушеного біженства, то, здається, вона теж має великий дискусійний потенціал, повʼязаний із проблемою повернення або неповернення українців (здебільшого українок з дітьми) на Батьківщину. Відчуваю, про це ми ще прочитаємо в сучасній українській літературі в найближчі роки.

8. Анастасія Левкова, «За Перекопом є земля» («Лабораторія»)

Окрім текстів, повʼязаних з війною, хочеться згадати такий, в якому центральною проблемою є національна самоідентифікація українців, які виросли в Радянському Союзі й одразу після його розпаду. Анастасія Левкова розкриває тему пошуку себе в контексті історії кримськотатарського народу. В її книжці любов до Батьківщини та наполегливість у збереженні мови й традицій кримськими татарами багато в чому протиставляються індиферентності українців, які не мають нічого проти ототожнення з росіянами та їхньою «великою культурою». Героїня Левкової, дівчина з Криму, розповідає історію свого життя від самого дитинства. Зокрема, як вона свідомо обирає українську ідентичність і пориває (звичайно, не без болю) з минулим.

9. Світлана Тараторіна, «Дім солі» (Vivat)

В іншому жанрі кримську тематику опрацьовує Світлана Тараторіна, яскрава представниця сучасної української фантастики. Її понад 500-сторінковий роман «Дім солі» змальовує розлогу постапокаліптичну картину співіснування давніх цивілізацій і сучасних технологій, магічних обрядів і жорстоких ініціацій. Крим Тараторіної, назву якого вона не називає прямо, — це колись квітучий півострів Кіммерик, що перетворився на засолений Дешт унаслідок війни та страшних катастроф під загадковою назвою Спалахи. Попри всю умовність вигаданого простору, у романі вгадується як реальна топоніміка Криму, так і факти його історії. Загублені пазли української ідентичності складаються за допомогою химерного світу фантастичного роману.

10. Макс Кідрук, «Колонія. Нові темні віки», книга перша («Бородатий Тамарин»)

«Колонія» Макса Кідрука написана в жанрі фантастики й переносить читача в майбутнє. Дія роману відбувається 2141 року на Землі й на Марсі, а сюжетних ліній одразу декілька, тож слідкувати за ними може бути непросто (цей найбільший на сьогодні роман автора має 900 сторінок). Утім, Кідрук як завжди вміло вибудовує конфлікти та створює психологічно достовірні характери персонажів. Він зосереджується на цивілізаційних проблемах майбутнього: екологія та війна (триває протистояння України з Росією); епідемія клодису, від якої щойно оговталось людство й вже отримало нову проблему — патоген, що масово інфікує вагітних жінок; винайдення на Марсі препарату, який продовжує життя, що відразу стає приводом для оборудок; прагнення самостійності марсіанських колоній (народжені на цій планеті виступають проти поневолювачів-землян, використовуючи нелегальну зброю). І не видно цим неприємностям кінця-краю, адже продовження роману Макс Кідрук обіцяє лише за кілька років.

No items found.

Літературознавиця, літературна критикиня, кандидатка філологічних наук. Захистила дисертацію, присвячену літературі українського бароко. Викладає курс «Сучасна українська література» в Українському католицькому університеті у Львові. Працювала заступницею директора Харківського літературного музею, опублікувала низку досліджень про українську літературу доби Розстріляного відродження. Голова літературознавчої секції Харківського історико-філологічного товариства. Авторка порталів «МедіаПорт», «ЛітАкцент», ZAXID.NET, «Буквоїд», «Українська правда», «Тексти», «Новинарня» та журналу «ШО». Авторка книжок «#Окололітературне. Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу» (2019) та «Усе, що ви хотіли знати про українську літературу. Романи» (2022). Після початку повномасштабного вторгнення перебуває в Польщі. Працює над проєктом «Коротка історія української літературної критики», який був підтриманий Інститутом літератури в Кракові.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Британським режисерам «Zelensky Story» Луїс Лі Рей та Майклу Волдмену розходилося саме в приверненні погляді до позитивних сторін українського президента, тому негативні, скандальні чи злочинні факти його правління в серіалі умисно режисерами не зачеплені. І такий пропагандистський підхід — педалювання одного і приховування іншого — цілком вкладається в систему створення політичних серіалів.

Фрагмент з фільму «Zelensky Story»

Наприклад, найвідоміших з цієї когорти серіал, «Картковий будинок», на перше місце уваги ставить жах пришестя до влади людини, повної жаги помсти і з вмінням маніпулювати сенаторами та громадською думкою, при цьому досягнення цілей антигероєм була зумисно зроблена легкою, що змусило тогочасного президента Барака Обаму, глядача серіалу, сказати з відчуттям суму «якби ж я міг так просто ухвалювати угоди з конгресменами та сенаторами». Так само цьогорічний фільм «Повстання штатів» ставив на перше місце жах від наслідків дій певного президента, проти яких повстав народ, очевидно маючи на увазі саме Дональда Трампа. Подібні серіали та фільми не тільки бажані політично-заангажованим глядачам, а й важливі для амбівалетних політтехнологів, що використовують кіно за методами, колись так влучно і так гучно промовлених генієм зла Володимиром Леніним. Втім, разом з цим, політичні серіали мають і протилежний, конструктивний бік — вони є превентивним методом обговорення ситуацій — або які відбуваються, або які можуть відбутися в політикумі чи у владі. Тому деякі стають пророчими, і на них прямо зараз можна опиратися у висновку: владні структури були недалекоглядними, бо ж не зважили на прогнози і побоювання, візуалізовані кінематографістами. Все ж кіно насправді корисне і на нього іноді варто зважати.                      

Окуповані (Okkupert), Норвегія, 2015-2020

Постер серіалу «Окуповані»

Саме пророчим виглядає цей норвезький серіал від Viapley. Гібридне вторгнення до Норвегії з боку рф було задумане письменником Ю Несбьо ще 2008 року, і 2014-го, коли рф таким самим чином вторглася до України, анексувавши Крим, зробило серіал в момент виходу його 1-го сезону (2015-го року), ледь не найбільшою кінематографічною бомбою. Жах викликала аналогія з роботою 5-ї колони в Норвегії, з брехливими завіряннями посла рф, з наївністю самих норвежців і з загальним, дуже нам відомим і сумним закликом «не стріляти». Переглядаючи «Окупованих» українцям, полякам та й усім європейцям чітко (тепер вже!) видна стратегія і вплив, з якими росіяни почали терористичну операцію 2014-го року, і яка переросла в найбільшу війну другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го сторічь, починаючи з лютого 2022-го року. Пророчість і сміливість авторів — ось що зробило серіал епохальним.

Правила Комі (The Comey Rule), США, 2020

Дональд Трамп із серіалу «Правила Комі»

Як і «Окуповані», «Правила Комі» не мають порівнянь. Серіал від каналу ShowTime — це пропаганда, небачена для Голлівуду, подібна до радянського кіно в розпал Холодної війни. Дико неполіткоректний і агресивний, він показує персонажа, в усьому схожого на Трампа — як гидкого, тупого, злого і малокультурного (а в одному епізоді як самого сатану), при цьому голова ФБР, винесений в назву, Джеймс Комі, — чесний і правильний — стає його апологетом, відповідно так само злом. Злом, бо тоді, 2016-го року, в президентських перегонах між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, виграв Трамп. Але серіал вийшов 2020-го, і, будучи найчорнішим кінопіаром в історії, ймовірно, зіграв свою проплачену і змодельовану роль — вдруге Трамп вже програв. Дивовижно прямолінійні, тому драматургійно провальні, «Правила Комі» зараз згадуються чимдуж живо, адже Америка так само поляризована, а на носі нові вибори.

Корона (The Crown), Велика Британія, 2016-2023

Королева Єлизавета II із серіалу «Корона»

Величний серіал Netflix’у, вартий усіх можливих рекомендацій. Говорячи про британську королеву, серіал охоплює майже сторіччя, від початку ХХ-го до початку ХХІ-го, і його гравітаційні сили притягують на екран десятки країн, сотні подій і незліченну кількість персонажів людської історії, рахуючи не тільки Європу. Маємо вервечку сварок, скандалів, протистоянь, війн, смертей і народжень. Мало хто цей серіал не дивився. А хто таки не дивився, але зібрався, мусить бути повідомлений — «Корона» так само «небезгрішна», причому як на думку фанатів, так і його критиків. Від сезону до сезону, цікаво неоднорідних, його творці або більш прискіпливо і гостро ставилися до висвітлення королівської історії, або більш поблажливо — наприклад, після 5-го сезону, де уподобання творців очевидно були на боці принцеси Діани, 6-й віддав шану королеві Єлизаветі ІІ. Але назагал — це вищий пілотаж політичного дискурсу.         

Вихор (Dolpung), Південна Корея, 2024

Фрагмент серіалу «Вихор»

Несподіване, але сміливе звернення корейців до привладних кіл власної країни (рідкісне явище серед дорам) призвела не тільки до порівняння з «Картковим будинком», а й до паралелей з грою в покер — коли ставки від кола до кола зростають, і на кону вже опиняються людські життя. Скориставшись пунктом конституції, де віцепрезидент стає президентом у разі смерті або непрацездатністю останнього, віцепрезидент отруює президента, маючи за ціль самому стати президентом, але задля очистки влади від отрути корупції, причому навіть ціною власного ув’язнення чи навіть смерті. Далі, від серії до серії, він бориться з міністрами, депутатами і прокурорами, як лобістами і ставлениками олігархів. Прикметний нюанс: переслідувач час від часу стає переслідуваним, а потім знову повертає собі ініціативу, щоб позбутися її в наступній серії. І так без упину і з шоком у фіналі.  

Дипломатка (The Diplomat), Велика Британія-США, 2023

Фрагмент із серіалу «Дипломатка»

2-сезон «Дипломатки» виходить в акурат перед листопадовими виборами в США, 31 жовтня, і, оскільки мова в серіалі йде про пані посла Сполучених Штатів у Великій Британії, яку сватають у віцепрезидентки, це перетворює 6-серійне телешоу на ідеальну яскраво виражену частину агітації за кандидата від демократичної партії, а кандидат як раз і є — жінкою і віцепрезиденткою. Те, що серіал саме так і позиціонують, нема сумнівів, зважаючи на ідеологічну заангажованість виробника, стрімінга Netflix, неодноразово ним проголошену. Попри це, «Дипломатка» суттєво відрізняється від реальності, оперуючи такими привабливими ситуація, коли серед чужих є свої, а свої мають інтелект, не присутній серед членів чинного в дійсності уряду. Тут політична гра за лаштунками зважена, жанрове поєднання багате, а сюжет дотримується майже неможливої зараз в кіно коректності у втіленні стосунків між статями та країнами.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Політичні серіали: кіно зі спеціальною місією

Ярослав Підгора-Гвяздовський
Олександр Ірванець, презентація, книжка

Світлана Олешко розмовляла з письменником, поетом, драматургом, Олександром Ірванцем та перекладачем, Андрієм Савенцем, у Любліні на фестивалі «Східний Експрес» з нагоди виходу польського перекладу роману «Харків 1938» у видавничій серії фестивалю.

Світлана Олешко: Що було б, якби Україна виграла війну проти більшовицької росії в 1920 році?

Олександр Ірванець: «Харків 1938» - це роман про Україну, якій вдалося. І це антиутопія. Дивлячись на цей карнавал, який відбувається в книзі, є передчуття катастрофи безпосередньо перед великою подією, цим великим спалахом війни в 1939 році. Герої книги знають, що їм весело на «Титаніку». Бенкет під час чуми - це так називається. І так було в ті часи, і в Радянському Союзі, і в Німеччині.

Обкладинка польського перекладу роману «Харків 1938» Олександра Ірванця. Фото: пресматеріали

С.О. Запитання до перекладача. На мій погляд, це найгірша книга для перекладу. Це найгірший вибір. Як ти взагалі це придумав?

Андрій Савенець: Я просто ставився до цього як до виклику. Це текст складний, амбівалентний, багатогранний, він тримає перекладача в напрузі.

С.О. Розкажеш про конкретні складнощі перекладу?

А.С. На карнавал до Харкова приїжджають представники української нації з різних куточків України і не тільки, в тому числі зі східного та західного порубіжжя. І тут згадується дует виконавців кабаре, Юрко та Стефко, які насправді існували, і ми говоримо про відомих персонажів. Юрій Винничук, відомий сьогодні передусім як письменник, і Стефко Оробець. Вони були дуже популярні в 1990-х. У Харкові з'являються ті львів'яни, які дуже багато говорять галицьким діалектом, який дуже відрізняється від східноукраїнського літературного стандарту. А люди просто стоять десь на вулиці і вони обмінюються своїми жартами, а люди стоять і сміються, вони не все розуміють, але вони сміються, тому що ця мова така дивна і смішна для них. І тут ви можете в оригіналі, звичайно, грати в це з використанням деяких елементів західного діалекту, тобто львівська говірка в українській мові. Але питання в тому, як це перекласти польською мовою. І тут для мене це було перше і очевидне рішення, що я не знайшов іншої альтернативи. Бо перш за все я виловив із закутків пам'яті ще однин відомий у міжвоєнний період львівський кабаре-дует, Щепка і Тонька, тобто Казімєжа Вайду та Генрика Фалькхангера. Я вперше про це публічно говорю і не знаю, чи це колись хтось помітить, але ти це вже знатимеш. Я просто знайшов розшифровку цих радіодіалогів, взяв там один фрагмент, який функціонально схожий, тобто запитання, відповідь і потім інше запитання, щоб він точно вписувався в цю матрицю. Я просто завантажив автентичний фрагмент - діалог відомих артистів кабаре. Я вирішив, що, переклавши постмодерністський твір, маю на це право.

О.І. Я згоден.

Олександр Ірванець. Фото: Тимофій Клубенко

С.О.: Ти пишеш:  «Присвячую Україні та Українцям, яких люблю». Як це розуміти? Ця книжка тільки для українців? Коли ти писав цю книжку, чи ти думав, що вона не буде перекладена жодною іноземною мовою?

О.І.: Ну, по-перше, я згоден з твоєю думкою. Коли я думав про цей текст, то думав, що він ніколи не буде перекладений. А якби був перекладений, то Польща була б останньою країною, де б з’явився цей переклад. Не через текст, а через ідейно - філософську частину.

С.О. У твоїй сильній уявній Україні у Харкові зустрічаються Президент України Євген Коновалець з канцлером Німеччини, комуністичним лідером Тельманом. Німець питає в українця у 1938 році: «Як будемо ділити Польщу?».  Український Президент відповідає німецькою: «Маю з цього приводу кілька думок».

О.І.: І я ще більше вдячний Андрію Савенцю і фундації «Східний Експрес» за те, що цей переклад з’явився. Так, справді, я писав про Україну, і там стільки алюзій, що я знову просто вклоняюся Андрію за те, що він усе це переклав.

А. С. Я додам більше, тому що тут потрібно розрізняти кілька різних шарів. Одна річ — суто лінгвістичний шар. Другий шар – культурний, і це горизонт знання читача. Імена, більш-менш приховані цитати, факти з біографій українських письменників, але не тільки, можуть знайти вдячний прийом у підготовленого читача. Однак ці попередні знання не обов’язково будуть доступні читачеві з-за меж країни. Для цього я також підготував короткий набір коментарів від перекладача, який пояснює не все, але дає деякі підказки, щоб побачити, наскільки глибоким може бути цей текст. І ще, чому б це не видати в іншій країні і, перш за все, в Польщі, це вже пласт, який можна назвати ідеологічним, але насправді все в цьому тексті взято в лапки. І це дуже широкий, іронічний і самоіронічний жест письменника, який говорить про стан суспільства, культури, літератури та суспільної свідомості. Цей образ українського суспільства, представлений у цьому романі, може бути не дуже привабливим для самих українців і для наших сусідів. Це залежить від цінностей, які ми сповідуємо, та від ієрархії цих цінностей. І ці відносини інтернаціональні, ті домовленості, що малюються в цьому уявному світі, для якого точкою сходження є більшовицька війна і перемога в цій війні Армії УНР. Все це призводить до формування певного утопічного, так би мовити, українського суспільства. І тут дуже особисте питання, хто як сприйматиме цей образ. Чи з посмішкою, чи з жахом, чи з несхваленням, чи можна придумати якісь інші, цілий спектр інших емоцій. І це також було ризиковане рішення. Це трохи внутрішня гра, якщо говорити про неперекладність чи ризики перекладу цієї книги.

Світлана Олешко і Олександр Ірванець. Фото: Тимофій Клубенко

С.О. Чому Харків?

О.І. Я письменник міста, а якщо говорити про Харків, то в мене мама з-під Богодухова, це Харківська область.

С.О. Як Хвильовий.

О.І.  Так, і для мене Харків був першим великим містом, таким мегаполісом, який я побачив. Мені тоді було, може, чотири роки, ми вже жили на заході Україні, але мене якось мама привезла до Харкова. Це було місто, де я побачив білого ведмедя в зоопарку, це було таке відкриття. Харків - місто білого ведмедя.

Друге – це місто, яке було столицею, скажімо так, соціалістичної України, але столичний шарм залишився, не знаю як. Принаймні я це відчуваю, я завжди це відчував.

Роман писався близько двох років, а думав я про нього, може, років 15. Наш друг, письменник Юрко Позаяк, якось років 15-20 тому сказав: «Уявіть собі, якби УНР вижила». І я почав це уявляти. Але одна справа уявити щось узагальнено, а інша справа написати весь світ, який міг бути, коли Україна стала такою могутньою, сильною державою, авторитарною, як більшість країн Східної Європи на той час. В Україні мене питали, чому «Харків 1938», я відповідав, що тому, що це був останній рік перед 1939 роком. І всі розуміють, що сталося у 1939 році.

С.О. Але це був рік після 1937-го, і кілька років після 1933-го. Ми знаємо, що сталося насправді. І я якраз думала, коли читала цю книжку, чи хотіла б я народитися в тому Харкові, який ти описав. І чи буде в цьому Харкові місце для нас із тобою в цій авторитарній країні?

О.І. Я б писав для них патріотичні п’єси, Андрій би перекладав, а ти б їх ставила на сцені театру. Чому ні? Це, звісно, іронія.

С.О. Ти даєш Харкову другий шанс і робиш його столицею України. Харків дійсно був столицею, і це був найгірший час, як на мене. Це був антиукраїнський більшовицький жест.

Я з Харкова, я дуже люблю своє місто, свою сім'ю, але я думаю, що поки є Київ, іншої столиці України бути не може.

О.І. Я повністю згоден, але ви також повинні пам'ятати, що Харків, столиця він чи ні, але це друге місто України. Перед війною тут проживало понад 2 мільйони осіб. Це  реальний мегаполіс. Звичайно це мав бути Харків. Для мене вся УРСР, яку я описав, це Рим часів занепаду. Це ще не було справжнє падіння, це був час розквіту Риму. Занепад і розквіт в одному місті, в одній країні. Наближається 1939 рік, Україна має контакти з Німеччиною, яка також є авторитарною країною, тільки в уряді немає Гітлера, а є Тельман, тобто комуністичний тоталітарний лідер. Мені подобається змішувати реальні факти з вигаданими. Тельман прилітає до Харкова на дирижаблі «Гіндебург», який є на обкладинці польського видання. Справжній «Гіндебург» був збудований в Німеччині і зазнав катастрофи в США. Але в моєму випадку вони летять не на захід, а на схід. І таких деталей багато. Наприклад, до Харкова прибувають двоє американців, Ернст Гемінгвей і Генрі Міллер, які фактично були на той час у Європі, у Парижі. Теоретично вони могли дістатися до Харкова. Там дуже багато таких «справжніх» персонажів. Там є дівчинка Ліна, їй 8 років.

Українці розуміють про кого я кажу, полякам може й не треба цього розуміти.

Після презентації польського перекладу роману «Харків 1938» Олександра Ірванця у Любліні на фестивалі «Східний Експрес». Фото: пресматеріали

С.О. У польському виданні є коментарі від перекладача. Це лише кілька сторінок. На мою думку, їх могло б бути значно більше.

А.С. Я вважаю за краще припустити, що читач розумний. Коли пишу коментарі, то намагаюся робити це делікатно, звертати увагу на деякі дрібні деталі, ніби припускаючи, що читач вловить. Я дав лише кілька підказок. Наприклад, я вирішив, що для наших читачів немає потреби пояснювати, хто стоїть за персонажем Алессандро Бойческу з Чернівців, який у романі є Секретарем лауреата Нобелівської премії Ольги Кобилянської. Це один з коментарів, який не потрапив у книжку, тому що він був надто очевидним.

С.О. Якою була б сучасна Україна в твоєму романі?

О.І. Важко сказати. 24 лютого все змінило в моєму житті. І я думаю, що для більшості українців все змінилося. Якби я зараз писав щось подібне, це був би зовсім інший текст. І сьогодні ця книга була б зовсім іншою. Я писав цей роман близько 2 років. Я думав про це, я малював якісь схеми. Я так іноді роблю: що це буде, що за чим, хто присутній, в якому місці. Загальний сюжет придумати неважко, а ось написати весь світ — це неабияка робота. Це справа всього життя, можна сказати, я витратив на це 15 років. У книжці є два шари.

Універсальніший, глобальніший, бо є й такі персонажі, як Ернест Гемінгвей чи  Єва Браун, тобто алюзії, які будуть впізнавані в усьому світі. З іншого боку, українські постаті, які фігурують, — це імена першокласних письменників, більшості з яких у 1938 році, на жаль, уже не було серед живих

І це можна сприймати як яскраву казку про те, як красиво могла розвиватися українська література. Проте читач все одно може сприймати її як універсальне повідомлення, оскільки вона порушує питання буття митця в країні з авторитарним режимом. А також питання української, польської ідентичності. Це питання універсальні та важливі для всіх нас.

С.О. Звідки ти приїхав до Любліна?

О.І. Я приїхав з Рівного.

Презентація польського перекладу роману «Харків 1938» Олександра Ірванця у Любліні на фестивалі «Східний Експрес». Фото: Тимофій Клубенко

С.О. Але 24 лютого ти ще мешкав в Ірпені.

О.І. Так. Два тижні ми були, можна сказати, в окупації. Хоча боїв не було. Я бачив тільки тероборону з автоматами Калашникова. Але коли ми виїжджали 8 березня, на нашій вулиці вже був бій. Перед мостом стояли сотні машин. З розбитими вікнами. Деякі побиті. Деякі навіть зі слідами крові. Це було не весело. Ми були з дружиною та її мамою, якій було 92 роки. Швидка допомога чекала на другому мосту. Моїй мамі та дружині одразу запропонували швидку допомогу. Зателефонувала актриса Римма Зюбіна. І вона сказала, що в неї в Києві на Подолі є квартира. І ми були там ще місяць на Подолі. З балкону відкривався вид на Дніпро.

Взагалі Київ фронтових часів - це було цікаве місто. Кілька днів не було продуктів. А потім і хліб, і все з'явилося. Я купив сигарети, пішов і віддав половину хлопцям на блок-постах

С.О. А потім була Німеччина. Скільки ти там пробув?

О.І. Ну майже 2 роки. Я був у Берліні п'ять місяців. І останні 5 місяців я був у такому місті Бамберг. Це Баварія. Це на північ від Нюрнберга. Потім я повернувся до Рівного. А через тиждень подзвонили з Варшави. І мені запропонували ще місяць проживання в Красногруді. І це було дуже добре. Красногруда навіть не село. Це хатинка в лісі. Я там прожив місяць і закінчив роман. Я дуже це ціную і пам'ятаю. Я буду вдячний усе життя. Багато чув про Красногруду, але я чомусь ніколи не думав, що потраплю туди. Це справді дуже гарне місце. І в контексті Чеслава Мілоша, і в іншому контексті. Коли по один бік Білорусь з російськими танками, а з іншого боку польсько-литовський кордон. Я люблю такі екстремальні місця. Це завжди цікаво. І цього разу теж було цікаво. А з Красногруди я вже повернувся до Рівного. До війни тут проживало приблизно 220 тис. жителів. А зараз близько 300 тис. Багато людей приїхало зі сходу України. Люди з Херсона, з Маріуполя, з Харкова.

С.О. Ти міг собі уявити, що повернешся з Ірпеня до Рівного?

О.І. Міг. Але те, що я повернуся цим шляхом - через Берлін, Бамберг і Красногруду. Я не міг собі уявити такого. Ніхто не міг уявити.

20
хв

Уяви собі, що Україна є потужною державою

Світлана Олешко

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ганна Яровенко: «Мій дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода»

Ексклюзив
20
хв

«Хорошие русские мальчики» вторгаються у міжнародний кінопростір. Але українці в Канаді дають відсіч

Ексклюзив
20
хв

5 найцікавіших польських фільмів та серіалів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress