Ексклюзив
20
хв

Оксана Забужко: «Бомби мали полетіти на Київ і Харків, аби Європа прокинулась»

Як коротка поїздка до Варшави у лютому 2022 року перетворилася у найдовшу подорож, що дала назву книжці

Світлана Олешко

Оксана Забужко. Фото: Łukasz Giza

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Оксана Забужко у розмові зі Світланою Олешко розповідає для часопису Sestry про «Найдовшу подорож», інформаційне волонтерство і розбудову солідарності.

Світлана Олешко: Ваша подорож розпочалася з Харкова.

Оксана Забужко: Знаєте, я все думаю: чого той містичний Харків мене так довго не відпускав? Треба пояснити,  що я приїхала на резиденцію в квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра» на десять днів, щоб попрацювати в харківських архівах, пошукати на Холодній Горі своїх розстріляних дідів, чия історія для мене існує тільки у вигляді родинного міту, бо жодних документів в родинних архівах не заціліло. Таких документів зазвичай позбувалися, вони були небезпечні...

Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Тут всі збіги якісь просто максимально символічні, бо я ж мала приїхати ще в жовтні 2021. І от воно все відкладалося, і вийшло, що тільки 10 січня 2022 року я змогла приїхати до Харкова на цю десятиденну резиденцію. І взяла й захворіла. Пробула до лютого. Вернулася до Києва буквально за два тижні до свого заздалегідь спланованого від’їзду до Варшави на польську презентацію «Планети Полин», яка теж попервах була планувалася на осінь 2021 року. Та оскільки редакторка нарікала на складний текст, що в неї неймовірно важка робота, то видавництво перенесло польську презентацію книжки на 23 лютого 2022 року. Отож аж на початку лютого я змогла вернутися до Києва. І все ніяк не могла зрозуміти, чому мене Харків так вперто «не відпускав», чому я мусила там захворіти. «Та омікрон у вас», — сказав, махнувши недбало рукою харківський лікар, якого мені Літературний музей викликав і якому я почала була розповідати, що ніякої симптоматики немає, але скажені перепади температури між 39 і 34.

І я лежала цілий час там, спала. Таке враження, що просто вчепилась в мене ця квартира і не відпускала. І місто теж не хотіло мене відпускати. Єдине пояснення, яке в мене склалося: я запам’ятала Харків з січня 2022 року, з того останнього мирного місяця, бо виїжджала, оце точно пам’ятаю, коли була велика демонстрація, з великим напнутим прапором, по Сумській і на Майдан Свободи, щоб показати Путіну: ми не боїмося. Того дня я виїздила. Запам’ятала той Харків зимовий, отої останньої мирної зими, запам’ятала його отим елегантним, яскраво освітленим містом. Була ілюмінація різдвяна, і приємно було йти Сумською, Римарською у центрі. Воно виглядало красиво, стильно, якось дуже своєрідно.

Світлана Олешко та Оксана Забужко під час інтервʼю. Фото: Тимофій Клубенко

Розумію вашу симпатію до Варшави, бо я тільки недавно змогла це сформулювати, коли моя агентка, пані Беата Стасінська, приїздила в Україну на церемонію вручення мені французького ордену Почесного Леґіону. Вона скористалась цією оказією, щоб побути два дні в Києві і два дні у Львові. Звичайно, вона хотіла побачити воєнну Україну, як вона живе, бо дистанційно це зрозуміти складно. А перед тим пані Беата була в Україні, страшно сказати, 1993 року, тому вона буквально по кілька разів на день повторювала, що ми за ці 30 років проробили несамовиту роботу, тобто збудували прекрасну й ефективну країну. Розуміється, людина, яка приїздить в Україну, де йде війна, дивується, бо у Польщі постійно запізнюються поїзди, а тут, виявляється, поїзди ходять без затримки, ідеально, як швейцарський годинник. Ми говорили з нею про Київ, порівнювали з Варшавою, і я тільки тоді в цій розмові нарешті сформулювала те, що мені якось не виходило раніше: що порівнювати Варшаву насправді треба не з Києвом, бо Варшава менша, а з Харковом — от вони справді зіставні за багатьма параметрами, не тільки за розміром. Можна проаналізувати, якби хтось з урбаністів, істориків-архітекторів хотів їх порівняти за пропорцією «старувки», тобто старої частини, і, скажімо, міжвоєнного конструктивізму, який у Варшаві своєрідний, дуже цікавий, а в Харкові не менш цікавий свій. Ще після Помаранчевої революції, коли поляки ніби вперше ринулись «відкривати Україну», я пам’ятаю одну мисткиню польську, яка казала, що закохалася у Харків. Це варшавʼянка говорила. Тільки тепер розумію, як вона бачила оці дзеркала конструктивізму, цю пропорцію старого міста і міста ХХ століття. Оцей Харків мене взимку 2022-го тримав і не відпускав, просто вбивав мені в свідомість: запам’ятай, запам’ятай, запам’ятай.

«Найдовша подорож»

СО: Пам’ятаю, вам тоді дзвонило багато іноземних журналістів і питали, чому ви не боїтеся.

ОЗ: Так, питали, багато чого питали. У квартирі Юрія Шевельова, розлючена, з температурою, я сиділа і писала гнівну відповідь британському ЗМІ. Це було незалежне ЗМІ, яке мені рекомендували через другі руки, і вони в цей час провадили дискусію про те, як їм реорганізувати Україну, щоб не дратувати Путіна і щоб був мир і спокій. Буквально: to have a good solid sleep in the night — це було у редакційному листі.

Там виступив Анатоль Лівен — один із промоторів російських наративів. Потім, після 24 лютого, він дещо змінив платівку, але так, щоб непомітно пропихати ту тезу, що це проксі війна, що це все Америка накручує, якби не Америка, то все було б спокійно. Тобто мені треба було вступити з ним в діалог. Він перед тим висловився, що Україна має стати нейтральною, і як це прекрасно, що ось Фінляндія нейтральна, Австрія нейтральна. І що можна зрозуміти Путіна, який не хоче ракет НАТО in his backyard. Ось це, знаєте, мене просто вдарило, як ляпас, це «Putin’s backyard». Я потім ним розмахувала в усіх презентаціях «Найдовшої подорожі» всіма мовами.

Обкладинка книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож»

Ніколи не забуду цього backyard, як відомо, я жінка лиха і пам’ятуща, — бо це абсолютно нацистський дискурс, з 1930-х років: так говорилося про Рейнську область 1938 року. І от тобі дають можливість сказати, щó ти про це думаєш, і я сідаю й пишу редактору пояснювальний лист, чому я від цієї можливості відмовляюсь. Мені тепер аж трохи шкода, що це був приватний лист, який не можна публікувати, бо я над ним просиділа цілий день — це була така чиста енергія натхненної люті, вихлюпнутий одним поривом есей, адресований одній людині. Якби оприлюднити його сьогодні, можна було б подивуватися з того, що там дата стоїть якесь 15 чи 20 січня 2022 року.

Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення  тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?

Отак, як Європа в тридцяті роки вирощувала Гітлера, так само тривало вигодовування Путіна.

З того часу я це повторювала багато разів у різних версіях, але вперше сформулювала тоді в Харкові, в листі редактору британського незалежного медіа. Там воно все було конденсовано, як стиснуто в кулак. Непогано було б колись, після перемоги, в якомусь там повному зібранні видати «Найдовшу подорож» із цим листом яко вступом. Цікаво було б порівняти. І закінчувався цей лист цитатою з Черчилля, тою знаменитою, де «ми будемо битися на пляжах, ми будемо битися на морі, на суші» — з промови перед парламентом. And we will never surrender. І я ходила від стіни до стіни, пружною ходою розлюченої пантери, потім верталася за стіл і знову друкувала чергову партію  моєї гнівної інвективи. Тобто можна сказати, що книжка почалася тоді в Харкові, бо вперше ці думки я виклала в тому листі.

Щоб прокинутись, європейцям треба було, щоб на Київ і Харків полетіли бомби, — після того вже дзвонили до моєї агентки і пропонували мені написати книжку, аби «пояснити все те, що ми пропустили, що ми проґавили»: саме так на початку березня прозвучав запит на «Найдовшу подорож» від італійського видавництва Einaudi. Тоді вже мене вмовляли всі гуртом, «цілим європейським селом», щоб я їм цю книжку написала. А в мене перша реакція була десь така сама, як тоді, в січні: таж все вже сто разів було казано-переказано, все очевидно, куди ж ви дивилися, де ви були раніше? Довелося якось себе пересилювати, переконати себе, що це все-таки потрібно зробити.

Дзвінок із Києва

СО: Тоді перенесімося з Харкова до Варшави, у 24 лютого.

ОЗ: Я це багато разів розказувала у виступах і написала в «Найдовшій подорожі», а коли щось уже існує як текст, то через рік його знов повторювати в інтерв’ю ніби не дуже випадає, — як ти 23-го летиш на презентацію на три дні, зворотній квиток на 26… До речі, досі нез’ясованим лишилось цікаве питання: коли ми переможемо і відновлять цивільні польоти, чи відновлять мені мій квиток Варшава-Київ з 26 лютого 2022 року? Летиш на три дні, зрозуміло, з думкою, що атмосфера тривожна, але не думаєш, що може щось статися, через що ти не повернешся. І комп’ютер свій лишаєш вдома — ну бо нащо його тягти, на три дні все розписано по хвилинах, 12 чи 16, не пам’ятаю вже, інтерв’ю, плюс дві зустрічі з читачами, все дуже інтенсивно, я ж не матиму коли той комп’ютер навіть відкрити, до суботи потерпить… Прилітаю, встигаю ще ввечері 23-го дати одне інтерв’ю, провести одну ділову зустріч. А потім вранці вже, о 6-й чи о 5-й, не пам’ятаю, за яким часом, мене будить дзвінок. Дивлюся спросоння, що це чоловік. І в мене захисна реакція: чого він мене будить, чого так рано дзвонить?! Він же знає, яка в мене важка поїздка, чого не дасть виспатися. І це якраз те, з чого я починаю свою книжку.

Це суто особистий, приватний вступ, який мусить пояснити позицію наратора. Окреслити її, пояснити читачеві, що ти не Тімоті Снайдер, не людина, яка послуговується бібліотекою, архівними джерелами, всім тим, що належиться автору в нормальних умовах. Ти пишеш це в повітрі, на пам’ятку для історії, — ось так це писано весною 2022 року, коли ще не було відомо, чи є в мене країна, чи є в мене моє місто, бо цілий березень доля Києва була невідома, і я тоді знай гасала, як заведений зайчик, по всіх виступах, куди мене запрошували, скрізь, де можна було щось сказати, особливо з найвищих трибун.

І ось 8 березня я в Страсбурзі, виступаю в Європарламенті, прошу для України ППО, прошу закрити небо, кажу ці страшні слова: не забувайте, що кожен ваш кавабрейк, кожна ваша хвилина вагання оплачуються людськими життями, переважно жінок і дітей. І коли згадувати, хто від нас на Заході тепер вимагає вдячності, то першим тут буде не Бен Воллес, який сказав Зеленському, що можна було б і подякувати, а якраз письменник, Арнон Ґрюнберґ, який за місяць до того спитав мене на Європейському форумі культури в Амстердамі, чому в моїй книжці немає подяк Заходу за підтримку? Так ось, на це питання мені було дуже легко відповісти: я сказала, що, по-перше, моя книжка була дописана влітку, в червні 2022 року здана на переклад, а тоді нам ще ніхто не давав важкої зброї і взагалі чекали, чи вистоїмо! Це тепер, через рік із гаком, можна сказати, що над Києвом є протиповітряна оборона, є петріоти, але я це просила 8 березня 2022 року, попереджаючи про ціну крові за вагання, і ці слова прозвучали по всіх головних медіаканалах планети Земля, — тут мій візаві збентежився, подякував за відповідь і до «по-друге» вже не дійшло, а жаль, бо я б іще багато чого нагадала, до Будапештського меморандуму включно…

Ну а після Страсбурґа я виступала в Німеччині, в Мюнхенському Literaturhaus’і, і це я дуже добре пам’ятаю, бо там мені віце-президентка міста подарувала новий комп’ютер, щоб я могла писати.

Тобто книжка починалась як історія про письменницю, яка лишилась без лептопа, і не відомо, коли зможе отримати до нього доступ, бо тоді й хмару з Києва добути було досить проблематично.

А після Мюнхена я приїхала до Варшави, і тоді ми вже з вами побачились.

СО: Ви не були постійно в Варшаві, але в цій своїй найдовшій подорожі поверталися сюди майже як додому.

ОЗ: Ми з вами тоді говорили по телефону, і я вам поскаржилася, що от же, досвід перших обстрілів мене, на відміну від вас, оминув, і що я воліла б зараз бути вдома. На перших сторінках книжки я докладно описую свої збори і пакування вранці 23 лютого, — як я на три дні виїжджаю і пакую маленьку підручну валізку: мені не хочеться виїздити, мені хочеться, щоб щось сталося. Я сама себе з подивом промацую: що за нездорова реакція? Пандемія скінчилася, ніби відроджується книжкове життя, книжковий ринок, закордонні поїздки, презентації і так далі. Чого ж мені так не хочеться їхати?

Оцей стан, коли ти внутрішньо «вчепилася за стіл», і до останнього чекаєш, ніби от-от щось станеться, хтось подзвонить, хтось щось скаже... Ну що має статися? Ну їдь, ну йди вже, вже таксі приїхало. Сама себе пхаєш: ну йди..

І пам’ятаю, коли я почала скаржитися, що проґавила перші бомбардування, не була, патосно висловлюючись, разом із моїм народом, ви трохи сердито сказали, що такий досвід абсолютно нічим не збагачує.

«Це чиста фізіологія, фізіологічний страх, який нічого по екзистенціалу не дає. Ви геть нічого з того не відкриєте, ніякої іскри пізнання про природу людини, розумієте?» — так ви це сформулювали, навіть якось трохи роздратовано. Такий, знаєте, майже шаламовський дискурс: «лагерь ничему не учит» — десь отак ви мене обсмикнули.

Може, найкраще про це розповів Шевельов у своїх спогадах про бомбардування в Німеччині, не пригадую, в якому місті. Він написав, як почалося бомбардування, і він кинув стареньку матір і кинувся тікати. Він це пам’ятав усе життя, йому все життя за це було соромно. Це перехід з рівня людини на отой чисто фізіологічний функціонал, і це принижує. Коли бомби з неба валяться, може бути або «замри», або «біжи» — два види реакції. Що з цього можеш навчитися? Либонь, ви тоді мали рацію. Але це вже пізніше я змогла сформулювати — що у тих, хто виїхав, є почуття вини перед тими, хто лишився, у тих, хто лишився, — перед тими, хто воює, у тих, хто воює, — перед тими, хто в госпіталі, у тих, хто в госпіталі, — перед тими, хто загинув. Тобто є ціла вервечка цієї вини, абсолютно неминуча, якою прошите ціле наше суспільство. Комусь пощастило більше, комусь менше, як завжди при всіх життєвих перипетіях, — це почуття дуже по-різному перекладається на людські досвіди і на нашу колективну травму.

Я змогла приїхати в Україну вже аж влітку 2022 року, коли здала видавцеві «Найдовшу подорож». Такий короткий візит між здачею рукопису — і цим безумним книжковим туром по Європі нон-стопом, коли ти майже кожного другого дня в іншій країні, в іншому місті, іншому аеропорту. І з того досвіду літа 2022-го відклалося: всі в Україні говорять про війну. От на позір мирний Львів, тоді ще комендантська година була до одинадцятої, і я пам’ятаю, як ми поспішали, щоб встигнути, як за п’ять хвилин до одинадцятої з несамовитим, страшним якимось шурханням по асфальту мчали автомобілі, щоб встигнути, — от мені воно лишилося, оцей звук, вулиця, і по ній мчать машини, знаєте, за п’ять до одинадцятої. А ми попрощалися з друзями, ну бо сиділи, якраз тільки-но розігрілися, якраз спорожніла одна пляшка вина, розговорилися, пішли спогади, хто де був тої весни, що робив, а о пів на одинадцяту — все, бувайте, швиденько хапаємо машини і роз’їжджаємося!.. Це таке, знаєте, насильницьке припинення комунікації – супостати ще й «вкрали наші вечори», як ми гірко жартували. А приїжджаєш через пів року — і все разюче інакше. І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби «пішло під шкіру», зиму «блекаутну» взагалі вже ніхто не згадує, говорять про якісь практичні речі, життя як життя, воно собі точиться... Коли починаєш підслуховувати розмови людей по телефону — вони обговорюють воєнний побут: «Я там нашим передала, я зібрала». Це вже війна, що стала ніби частиною повсякденного життя, всякла в тіло народу.

«І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби “пішло під шкіру”... життя як життя, воно собі точиться...» На фото люди проводять час перед Художнім музеєм, життя триває серед війни в Одесі, Україна, 13 серпня 2023 року. Фото: Andre Alves/AA/Andalou/East News

У Варшаві живе моя міжнародна агентка, тобто в своїх поїздках я справді маю «базу», де зупинитись по дорозі «з літака на літак», щоб не стояти щотижня годинами на кордоні. Звісно, краще і вдома перебувати подовше. Є такий соціологічний термін — «включене спостереження»: коли ти то тут, то там, то вийдеш, то залишаєшся надовше. Ця позиція дає свої переваги, якусь таку 3D-оптику війни, чи що. Але коли йдеться про почуття до тих, хто на окупованій території, то це тема, яку я для себе десь просто відкладаю як психологічно непідйомну.

Кожен із нас знає свій ресурс, знає, скільки він може витримати, скільки чужого болю на себе взяти. Те, що відбувається на окупованих територіях, мені просто фізично боляче уявляти.

Ця вся робота ще для цілої країни попереду, нам цю травму ще довго доведеться долати. Але вже зараз потрібні такі люди, як Віка Амеліна, щоб із тим працювали, їхали на звільнені території, записували інтерв’ю, вислуховували свідків… [Письменниця Вікторія Амеліна була поранена під час російського обстрілу Краматорська 27 червня 2023 року, померла 1 липня 2023 року. — Ред.]

Свою історію, яка визначила мою роль і місце в цій війні, я сприйняла з елементом фаталізму: виявилося, що говорити від імені своєї країни до іноземців, які мають щодо твоєї країни цілий пакет стереотипів і упереджень — це більш-менш те, що я тренувалася робити ще з 90-х років, коли ще зовсім дівчинкою викладала Ukrainian Culture and Civilization не набагато за мене молодшим американським студентам. Ну й потім, уже як авторка, яку перекладали в багатьох країнах, теж же увесь час у виступах і інтерв’ю долала якісь стереотипи…

З війною цей статус змінився тільки кількісно, але не якісно. Раніше він був ніби таким побічним ефектом моєї літературної кар’єри, а тут став основною професією. Ти працюєш цим самим голосом країни, яким працюють також усі ті мільйони жінок, ну чи принаймні сотні тисяч, які виїхали. Зрештою, не говоритиму про всіх, бо виїхали дуже різні люди, але ці люди працюють, і серед них є величезна кількість освітян, арт-менеджерів, науковців дуже високої кваліфікації, котрі поїхали на гранти, на роботу в західних університетах, бібліотеках тощо. Практично на кожному своєму виступі в Європі я зустрічаю цих українців, які приходять і хочуть ділитися своїм досвідом. Ці люди працюють такими інформаційними волонтерами України, компенсуючи те, чого не зробила українська держава, приймають рішення, як розповідати про Україну, з якими наративами можна зіткнутися і як їх відбивати.

На плечі оцих інформаційних волонтерів падає величезний тягар. Тобто є певні громадські об’єднання й організації, які дуже активні і добре працюють. В Німеччині, знаю, є чудові молоді жінки, яким можна тільки поаплодувати, бо вони дуже ефективні, їх дуже чутно в тамтешньому інфопросторі. Українки взагалі поламали європейські стереотипи образу біженців — коштом приватних ініціатив, не коштом державної політики. Нема тут, на жаль, державної політики. Мінкульт за цей час навіть не спромігся зробити зведеного списку загиблих діячів української культури — кожна інформволонтерка згадує своїх. Це показовий приклад, чим різниться волонтерство від державної політики. Є речі, де державу з відповідними інституціями не можна замінити навіть сотнями тисяч навіть суперпрофесійних індивідуалів. Ви не можете в інтернеті знайти всіх наших загиблих діячів культури, починаючи від розстріляного в Ірпені Олександра Кислюка, перекладача грецької і латинської літератури [росіяни розстріляли Олександра Кислюка 5 березня 2022 року. — Ред.], аж до дня сьогоднішнього. А це дуже багато, з урахуванням тих, які загинули на фронті. Періодично щось таке читаєш в новинах: актори, танцюристи, музиканти і так далі, але єдиного зведеного списку цього нашого нового «Ростріляного Відродження» — нема. І це болюче питання. Є межа, є ліміт. Ми цей ліміт в галузі культури знаємо: малі форми можна «самотужки», а от великої індустрії без державної підтримки не буває. Кіно без державної підтримки не зробиш. Книгодрукування теж без державної підтримки не працює. Щоб були масові наклади, має бути державна протекція, це частина економіки. Можуть існувати якісь там крафтові маленькі видавництва, а 100-тисячних накладів без державної підтримки не буває.

Тобто якісь речі, які ми ще в 90-ті мали би в підручниках прочитати, ми вчили на власній шкурі: де є межа — щó ми «можемо самі», а для чого потрібна держава, для чого нам їй потрібно платити податки. Має бути армія – це всім зрозуміло, для цього потрібна держава. А що культурна політика і представництво країни за кордоном — це частина тієї самої війни, безпосередньо пов’язана з тим, дають нам зброю чи ні, — то це вже не арифметика, це вже алгебра державності, такого ми ще не вмієм. Алгебру ми тільки тепер починаємо.

Я весь час згадую цифру, яку мені в кінці минулого року назвав ґуґл. Бо я тоді увімкнула в телефоні локалізацію, і штучний інтелект мені видав це ідіотичне привітання: «Congratulations, Оксана! You have visited 21 countries and 93 cities this year». Я люто закричала йому у відповідь (це дуже смішно, коли доросла людина свариться з штучним інтелектом): «You idiot, who told you I wanted to!».

Воно справляє враження: за рік — 21 країна і 93 міста, а в цьому році й ще додалося. Правда, коли я починала рахувати сама, з пам’яті, то обламувалась десь на 17–18-й.

І зараз мене знову тягнуть за коси у чергові поїздки. Деякі з них неуникненні, бо коли в тебе виходить чергова перекладна книжка, то все-таки маєш її представляти. Скажімо, в Ризі виходять одразу дві книжки, так що і цього року день народження я знову зустрічатиму в дорозі, цим разом у Латвії, бо там виходять «Найдовша подорож» і «Планета Полин». Велика програма, фестиваль — одним словом, нікуди не дінешся, це важливо. Балтійські країни, близькі сусіди, з якими нам разом будувати цей самий європейський мур, важливі. І розбудова цієї солідарності важлива.

СО: Чи ви вже отримали цей «чудовий» досвід бомбардування? Почули?

ОЗ: Я якраз була у Львові 6 липня, коли там був приліт. І так, я прокинулася від того, що струснуло нашим будинком. Тебе просто вибиває зі сну, як корок. Але я помилково локалізувала небезпеку, бо недалеко від нас міститься колишній танковий завод, по якому також були раніше били росіяни, тож я вирішила, що це на території танкового заводу, перевернулася на другий бік і знову заснула. Тут є цей елемент фаталізму, куди ж дінешся.

Я не була в Харкові, не була в Запоріжжі чи Херсоні, ближче до лінії фронту, там, де воно справді регулярно прилітає, і де справді кожного ранку можна дякувати долі, що ти живий і цілий. Але до цього, мабуть, теж можна навчитись філософськи ставитися, як колись навчала людей церква: memento mori, не знаєм бо ні дня, ні години…

А що ми в секулярну добу звикли жити так, ніби ми безсмертні, — це ж наші проблеми. Ніби хтось нам гарантував те життя вічне, коли насправді жити треба з свідомістю, що життя коротке і не можна його марнувати.

СО: Я чула від багатьох, хто їздить туди-сюди, що коли ти в Україні, то все це набагато легше сприймається і страху фактично немає, а за кордоном все виглядає набагато страшніше.

ОЗ: А це вже питання культури інформації дня сьогоднішнього. Коли безперестану подається інформація про прильоти, смерті, загиблих, зруйновані будинки, ще якісь катастрофи, то створюється враження, що нічого іншого в країні й немає. Трапляються винятки, щось таке, як зробила The Guardian, хоча вони й не самі до цього додумалися, — вони міняють своїх кореспондентів в Україні кожні два тижні, і наш перекладач їм запропонував: чому б вам, для різноманітності, не запустити на ротацію кореспондента з відділу культури?

«Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа... а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки». На фото студенти у місті Дергачі на Харківщині, 17 червня 2023 року. Фото: Сергій Бобок / AFP/East News

Це дуже відсвіжило оптику подачі матеріалу, бо та людина приходить в оперу, зіграли увертюру — і тут сирена, тривога, всі спускаються в бомбосховище. В бомбосховищі обладнаний бар, тому всі чудово там проводять час. Десь через пів години відбій, вертаються, відновлюється партитура практично з того самого такту, на якому була перервана. І якби не цей епізод, та ще якби не велика кількість військових у ложах, то й не сказати б, пише ця кореспондентка, що в Україні йде війна: вистава як вистава, опера як опера. Такі сюжети трохи міняють візію нашої війни. Видно, що країна живе, і читачеві не менш цікаво, ніж про російські обстріли, довідатися, що в Україні поїзди ходять без запізнень, що залізниця працює краще, ніж десь там у мирній Польщі, Німеччині чи Великій Британії. Тобто що українці за 30 років Незалежності, як не парадоксально, потрапили збудувати справді ефективну країну, — це помічає свіжа людина, котра приїздить з-за кордону висвітлювати війну. Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа, не країна третього світу, яку бомбардує потужний агресивний сусід, а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки. Бо його справді немає: звучить сирена — дивляться у телефони, де злетіло, наскільки це близько. Це теж спосіб репрезентації, портретування країни, в якій іде війна: той, при якому країна, хоч і є жертвою агресії, не втрачає своєї суб’єктності.

No items found.
Р Е К Л А М А

Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами  Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
фільм дві сестри

Від Варшави — до Харкова

«Дві сестри» — перша ігрова кінострічка, яку зняли в Україні після 24 лютого 2022. Ініціатором створення став Лукаш Карвовський. На Каннському фестивалі у травні 2022 року він звернувся до представників української кінокомпанії Film.ua з пропозицією зняти кіно за власним сценарієм в Україні. Реакція була швидкою, і вже в серпні стартували зйомки.

Ідея польского режисера доволі смілива, бо він задумав зняти роуд-муві (фільм-подорож), події якого відбуваються на території воюючої країни.

Але доля Лукашу всміхнулася, бо ризиковий польський митець якось відразу знайшов собі не менш сміливих однодумців в Україні, які вирішили, що це крута ідея — розповісти світу не про українців в Польщі, а навпаки —  про поляків в Україні

За сюжетом, дві зведені сестри — польскі дівчини Малгожата й Жасміна — отримують звістку, що десь в прифронтовій зоні на Харківщині їхній батько, який волонтерив на лінії зіткнення, отримав поранення й опинився в шпиталі. І ось дівчата стрибають в автівку і, минаючи кордон, несуться в охоплену війною Україну, щоб тата відшукати.

Сестрам, які до початку цієї авантюрної подорожі майже не спілкувалися, випало разом проїхати Україну із заходу на схід, побачити на власні очі жахи війни й навіть більше — фізично зіштовхнутися з російським злом. Разом з тим дівчата знайомляться з різними українцями, які своїм гумором, добротою і відвагою дивують героїнь протягом усієї небезпечної мандрівки. 

Ця непроста дорога веде, по суті, в пекло, але разом з тим змушує сестер переоцінити власне життя. А от чи судилося Малгожаті й Жасміні врятуватися самим і врятувати батька, глядачі дізнаються тільки наприкінці стрічки. 

Фільм виносять на своїх плечах переважно дві польські актриси — Кароліна Ржепа (Жасміна) та Діана Замойська (Малгожата), яким вдалося створити потужні жіночі образи. Їхніми очима режисер досліджує і показує реальну Україну й українців в момент їхнього перебування в свіжому гострому шоковому стані від війни.

За словами знімальної групи, місцеві жителі охоче погоджувались зніматися в масовці, що додало фільму реалістичності. Червоною ниткою крізь фільм проходить тема вдячності українців полякам за поміч на початку війни. Так, перша ж наша бабуся, яка торгує при дорозі сливами зі свого саду, віддає їх сестрам задарма, примовляючи: «Поляки нам допомагають, то і ми їм допоможемо, чим зможемо». 

Одна з глядачок фільму зізналась Sestry: «Не дивлячись на те, що з того часу низка обставин місцями похитнула нашу дружбу, варто нагадувати людям, як було. Треба робити все, аби ланцюжок взаємодопомоги тягнувся далі».

У липні 2022 року команда польських кінематографістів прибула до Києва, провела кастинг українських акторів і в серпні почала зйомки, які географічно охопили Київ і деокуповані міста Київщини та Чернігівщини, зокрема Бучу й Ірпінь.  

У певному сенсі «Дві сестри» — документальний фільм, адже операторська камера весь час фокусується на розкурочених війною місцях: розбомблених будинках, підірваних мостах, замінованих лісах і полях. 

«Ми зняли все, що було можливо в тих умовах, зокрема Чернігів, хоча організувати зйомки в цьому місті було непросто, — розповідає кастинг-директор проєкту Вʼячеслав Бабенков. — Лукаш ще дуже хотів поїхати знімати в Харків. Але це був серпень 2022 року, русню тільки-но вигнали з Харківської області. Це було ну дуже небезпечно, тож, на щастя, режисера вдалося відмовити».

Одна з глядачок після перегляду «Двох сестер» розповіла Sestry, що боялась дивитися фільм, бо розуміла, що «це історія про нас всіх». «Особливо мені защемило, коли я побачила розбомблений чернігівський міст, — зізналась вона. — Я сама з Чернігова, і відразу стала згадувати перші дні війни, те, як важко я вивозила з міста маму.

А потім я зрозуміла, що це кіно важливе, бо минуть роки, і ми будемо дивитись його як історію нашої війни

Від депресії до імпровізації

Що у фільмі «Дві сестри» підкуповує, так це актори і їхня відчутна крізь екран спрага до гри.

Як пояснив 28-річний заслужений артист України Олександр Рудинський, «ми тоді всі були голодні до роботи». Адже на початку повномасштабної війни в багатьох акторів взагалі не було роботи, частина акторів таксувала, ще частина лежала в депресії. І раптом — повнометражний фільм, де режисер дозволяє перед камерою імпровізацію, бо сценарій виглядав як описи сцен, без прописаних діалогів. Зрештою актори імпровізували, і в процесі зйомок сценарій кілька разів змінювався.

«Ми тоді запросили на кастинг всіх акторів, які у 2022 році були в Києві, — згадує кастинг-директор проєкту. — Тоді нічого не знімалось, і коли акторам розповіли про зйомки фільму, вони радо зголосились на проби». Завдяки цьому у фільмі такий зірковий каст: у кадрі — Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, Олена Курта, Сергiй Деревянко, Михайло Жонін. І кожен розповідає на екрані свою історію війни. 

Завжди елегантну Ірму Вітовську в цьому фільмі не впізнати. Тут вона сільська тітка у квітчастому халаті — господарка хати десь на лінії зіткнення, яка робить спробу вести діалог з окупантами, коли ті незванно завітали до неї у двір. А також як може допомагає польским дівчатам.

У актора Олександра Рудинського, відомого ролями у стрічці Олега Сенцова «Носоріг», серіалі від Netflix «Декамерон», серіалі «Агентство» Джорджа Клуні, а також короткометражці «Камінь, ножиці, папір», яка виграла BAFTA 2025, у «Двох сестрах» взагалі майже бенефіс. Він грає сільського хлопця Сашка — веселого, вічно пʼяного, якого глядачі відразу охрестили «сонячним довбо**бом». «Таких персонажів я бачив дуже багато з дитинства в рідному Миколаєві, — поділився із Sestry актор. — Радий, що мій персонаж викликає таку живу емоцію в залі. Думаю, це кіно не було б таким цікавим, якби в найстрашніших речах не залишилось місця елементу гумору».

Це підтверджують і глядачі. «Ми сміялися крізь сльози, — каже глядачка на виході з кінозали. — І це класна думка, що після прильотів і всіх жахів війни українці здатні зберігати в собі іронію та гумор. Звідки воно в українцях, не знаю, але це диво. І дуже вдало, що кінцівка драматична, бо мені здається неправильним робити виключно щасливий кінець у такій непростій історії. Та й взагалі зараз ніхто не може бути впевненим у щасливому кінці». 

5
хв

«Звідки у нас ця здатність сміятися серед війни?» Рецензія на польсько-український фільм «Дві сестри»

Оксана Гончарук
жання кадирова

«Неймовірна. В Україні немає крутішої», — кажуть про українську мисткиню Жанну Кадирову, яка є однією з найвідоміших у світі.

Нещодавно Жанна Кадирова отримала Шевченківську премію, яку 20 років поспіль жінкам-художницям взагалі не вручали. А ще французи відзначили роботу Жанни премією Her Art Award.

Сьогодні Жанна Кадирова залишається в Україні, щоб документувати війну, осмислювати її в своїй творчості. «Моє завдання — поширювати правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, використовуючи мистецтво як форму спротиву», — говорить мисткиня.

Робота Жанни Кадирової — Україна, від якої відпав Крим

«Жінок починають бачити»

Оксана Гончарук: Жанна, в березні ви отримали Шевченківську премію. Протягом 20 років в розділі візуального мистецтва жінкам її не вручали. Чому жінки так рідко отримують подібне визнання?

Жанна Кадирова: На цю премію мене номінував PinchukArtCentre за «Траєкторії польоту», які я зробила минулоріч (виставка відкрилась 30 червня 2024 р. і тривала до 7 січня 2025 р.— Авт.). Це була перша моя персоналка за вісім чи більше років, давно я в Києві не робила великих виставок.

Щодо жіночого питання, то насправді зміни є, жінок починають бачити, фемінітиви починають застосовувати. Ну і самі жінки змінюються, стають сильнішими. Я от щойно отримала жіночу премію в Парижі, тож думаю, ситуація відносно жінок в мистецтві таки змінюється.

— Розкажіть про паризьку премію: в чому її цінність і ідея? Чула, що головна мета премії — підтримувати мисткинь зі сміливими та проривними роботами. Ну власне, таких, як ви.

— Премію Her Art Award започаткувало паризьке видання Marie Claire разом з арт-ярмаркою Art Paris, і їхня колаборація дійсно націлена підтримати жіноче мистецтво. На цю премію було номіновано 12 художниць з різних країн, але зрештою перемогу віддали мені. Я цьому дуже рада, тому що крім відзнаки за мої художні роботи, це жест підтримки України і привернення уваги до української культури. 

— Премію ви отримали за серію «Біженці» (Refugees), до того ж біженці у вас — це квіти в горщиках, які теж стали жертвами війни.

— «Біженці» — фотопроєкт у супроводі реальних рослин, які я врятувала на деокупованих і прифронтових територіях. Я потрапляла в різні зруйновані будівлі соціальної інфраструктури — школи, університети, бібліотеки, медичні центри — і знаходила там кімнатні рослини, такі собі сліди життя серед зруйнованих будівель. Більшість з них була понівечена вибухами, деякі лежали без горщиків поламані й висохлі. І я документувала на камеру ці згорілі та розвалені інтер'єри, а рослини забирала до себе, саджала в горщики й повертала до життя. Зрештою у мене зібралось понад 50 таких рослин з різних регіонів — Київщини й Харківщини, Донецької області й Херсону. А далі я почала возити їх по виставкам, де показувала документацію, тобто фотоскладову проєкту, а поруч виставляла ці рослини. По деяких прикметах можна впізнати, що це та сама рослина: зараз ти її бачиш, наприклад, в Німеччині, а сфотографована вона була в інтер'єрі згорілої школи в Київській області. Ці рослини, як українські біженці, подорожують світом і діляться своїм досвідом. Зараз «біженці» повернулись до мене в Київ, але проєкт буде завершено, коли я зможу повернути їх у рідні місця.

Ще живі квіти у зруйнованих будівлях на прифронтових територіях

— Дай Бог, щоб так і сталося. А де ви зустріли свій перший горщик з квітами?

— Це сталося, коли ми були на деокупованій Харківщині в кінці 2022 року. З моменту деокупації минуло якихось два тижні. І в селі Курилівка Куп'янського району я побачила квіти в горщиках, які лежали на підлозі в одній з будівель. Я все сфотографувала і забрала додому штук двадцять рослин — власне, всі, що там були. А далі я стала розвивати цей проєкт і доповнювати його. У мене навіть з розбомбленого «Охматдита» є дві квітки (дитяча лікарня в Києві постраждала від російського ракетного обстрілу 8 липня 2024 року. — Авт.).

— Оці ваші мандрівки прифронтовими територіями, туди ж не просто дістатись, потрібно мати спеціальні дозволи.

—  Ви, мабуть, знаєте, що в мене є проєкт «Паляниця», і він приносить кошти, які я направляю на допомогу військовим. Тож у мене є певні можливості. Ми туди завозили автівки для вояків, або я заїжджала з волонтерами, з якими співпрацю, це здебільшого фонд «Лівий берег». Завдяки цим контактам я побувала і «на нулі», і в прифронтових зонах, — тобто там, куди зазвичай не пускають.

— Як художнику це вам, безперечно, дає чимало ідей, але наскільки це страшно для вас як для жінки?

— Коли вирішуєш, що їдеш, про страшно чи не страшно вже не йдеться. Ти доросла людина і розумієш ризики, але ти вирішуєш, що тобі це потрібно. Ну і я їду з людьми, які орієнтуються в ситуації, їм можна довіряти. Зрозуміло, що статись може що завгодно, але в Києві теж ризиковано.

Ну і так, я не з боязких

— Крім участі в Art Paris, ви також відкрили в Парижі виставку, темою якої також є  війна в Україні. Серед іншого там представлена серія «Ресурс» — дрова, в яких замість кори — камуфляжна тканина, з якої шиють військовим форму. Таким чином природа перетворюється на поле бою. Як реагують на цей твір європейці?

— Так, у Парижі відкрилась моя персональна виставка «Стратегічні локації» у Galleria Continua. З цією галереею я співпрацюю вже 12 років — вона італійського походження, але в центрі французької столиці знаходиться одна з її філій. Ця виставка триватиме до 28 травня, тож запрошую. У пресі були гарні відгуки, люди на неї реагують по-різному, але головне, що вона піднімає питання теперішньої ситуації в Україні.

— У вашій творчості присутня тема екоциду — судячи з цього, доля природи, яка потерпає від війни, вас серйозно турбує.

— Зараз в Запоріжжі я працюю над проєктом про Каховське водосховище й підірвану дамбу. На місці водосховища, на двох тисячах квадратних кілометрів, зараз виріс величезний молодий ліс. Проєкт буде презентовано в Гельсінкі в кінці серпня, і він — конкретно про насилля над природою, але не тільки про проблеми сьогодення і про підрив Каховської дамби, а також про помилки минулого. Побудова цієї дамби, до речі, теж була насиллям — і не тільки над природою, а також над нашою історією, тому що там дуже багато історичних пам'яток пішло під воду.

— Те, що колишнє дно водосховища поросло лісом, краще, ніж цей простір перетворився б на пустелю. А такі побоювання спочатку були.

— Цей ліс вимахав вже десь у 4,5 метри заввишки. Але що цікаво, ми на дні водосховища знаходили дубові пні величезного розміру, які 70 років простояли під водою, а до того, мабуть, росли кілька сотен років. Можна лише уявити, якою цікавою була природа тих плавнів, до того як зникла під водою.

1 грам кам'яного хліба за 1 євро

— На початку війни ви знайшли прихисток у селі на Закарпатті, недалеко від угорського кордону. Чому там, а не за кордоном?

— Поїхали, куди очі бачили. Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми понад тиждень були в Києві, а далі разом із сестрою вирішили, що треба виїжджати й вивозити маму. Тож сіли в дві машини і повільно виїхали об'їздними шляхами. А далі вже сестра з мамою поїхали в Німеччину, а ми з Денисом (Денис Рубан, партнер мисткині, — Авт.) залишились на Закарпатті, де відчували себе відносно захищеними, бо там не було стратегічних обʼєктів, які могли б стати ціллю окупантів.

Ми тоді багато гуляли околицями і в якийсь момент стали уважно придивлятись до каміння, обточеного водою гірської річки. За формою воно нагадало мені традиційний український хліб. Тож ми те каміння позбирали, а далі вже мотоблоком витягували на гору й робили спроби нарізати його, як хліб, звичайною болгаркою. Так природне каміння перетворилося на артоб’єкт. А далі ця ідея переросла в гуманітарний проєкт «Паляниця» (Palianytsia).

Кам'яні паляниці

— Круто, що ви назвали проєкт словом, яке росіяни не здатні вимовити. Я так розумію, ідея з камʼяним хлібом стала першою вашою спробою творчо переосмислити війну?

— 26 березня 2022 року в селі Березово, в хаті, де ми жили, я зробила першу виставку «Паляниці». Так розпочалася її історія. Ми презентували для місцевих жителів експозицію сучасного мистецтва. Цим я певною мірою подякувала людям за те, що вони дали нам прихисток. І після того фотографії потрапили в інтернет, «Паляницю» стали запрошувати на виставки, зʼявились запити купити… і пішло-поїхало.

Історія про те, як ми жили в Березово, як річкове каміння перетворилось на мистецтво і як ми це мистецтво презентували в сільській хаті перед тим, як відправити до Венеції на бієнале, існує у вигляді 20-хвилинного фільму. Його зняв Іван Сауткін, і зараз цей фільм є у вільному доступі на YouTube. Він дає гарне пояснення того, як я на той момент знайшла власне місце в контексті великої війни. Цей фільм був показаний у Венеції на додаток до кам’яних «паляниць», а далі демонструвався на всіх експозиціях проєкту в усьому світі.

— Хто купує ваші паляниці?

— Як мистецькі інституції, так і приватні колекціонери або люди, які хочуть допомогти Україні. Адже це все ж таки не зовсім мистецький проєкт, він гуманітарний. І я насамперед підкреслюю, що всі гроші за паляниці підуть на допомогу нашим військовим, зокрема українським художникам на фронті. І люди, коли купують цей об'єкт, розуміють, що цим допомагають.

— В експозиціях яких світових музеїв зараз можна побачити скульптури з проєкту «Паляниця»?

— В 11 публічних колекціях. Зараз стіл з паляницями виставлено в музеї Альбертінум в Дрездені, а також в Museo d'arte contemporanea del castello di Rivoli в Італії.

— Ви свої хлібинки продаєте на вагу… 

— Так, 1 грам — 1 євро. Де б я не була, і в Києві теж.

— І на яку суму вже продано камʼяного хліба?

— Наприкінці 2024 року було 420 тисяч євро. З тих пір ми ще не підсумовували.  

«Перед танком з картиною не постоїш»

— У релізі PinchukArtCentre до вашої виставки я знайшла фразу: «Жанна в дні повномасштабного вторгнення усвідомила, що тепер не вбачає жодної цінності в мистецтві». Чи це правда? І як ви вийшли з цього стану?

— Правда.

Я була шокована і вважала, що зробила помилку у виборі професії, бо під час війни це зовсім не потрібна річ

Але потім, коли ми створили проєкт «Паляниця», який почав допомагати людям, — а зараз він нараховує вже 67 виставок по світу, — я змінила свою думку, тобто переоцінила можливості мистецтва. 

— Але чому ви вважали, що ваша професія непотрібна?

— Бо перед танком з картиною не постоїш. Я була в шоковому стані. Але тільки ми трохи сховалися, тільки я усвідомила, що моя родина в безпеці, тоді вже можна було думати, що робити, щоб комусь в цій війні допомогти.

— Я так розумію, ви поставили на паузу всі проєкти, які існували до 24 лютого.

— Так, бо моє завдання як художника — займатися реальністю, яка мене оточує. Тобто працювати крізь призму власного досвіду. Більшість моїх проєктів після 24 лютого відбуваються за кордоном, тобто я поширюю правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, де я залишаюсь, використовуючи мистецтво як форму спротиву.

— Ви підтримуєте художників на фронті. Яка їхня доля на передовій?

— Художників воює зараз багато, просто я не можу називати імена — це заборонено. Деякі ніколи вже звідти не повернуться. Я підтримую на фронті своїх друзів, закриваю їхні військові потреби: треба тачка — купуємо тачку, треба каски чи прилад нічного бачення — купуємо їх, коли приходять гроші. 

ОргАн з фрагментами розірваних снарядів від Жанни Кадирової на Львівському вокзалі

— Не можу не запитати про вашу артінсталяцію «Інструмент», встановлену в центральному холлі залізничного вокзалу у Львові. Старовинний орган завдяки вам став твором сучасного візуального мистецтва, але він також виконує свою основну функцію. Які історії відбуваються навколо цього органу? Адже на цьому вокзалі тисячі українців сідають на потяги, і це цілий мікровсесвіт.

— До своєї появи у Львові «Інструмент» був представлений в межах Венеційської бієнале (2024 рік, — Авт.). Колись це був звичайний церковний орган, труби якого я поєднала з фрагментами розірваних російських ракетних снарядів, що їх назбирала в Київській області. Звучить він гарно — вороже залізо не зіпсувало звук інструменту. Тепер у поєднанні із залишками смертоносної зброї він мандрує світом, щоб розповідати про мужність, необхідну для протистояння агресії. 

З листопада 2024 орган зробив зупинку на Львівському залізничному вокзалі, де на ньому було зіграно 10 концертів — на органі грали музиканти з України, Норвегії, Грузії, Австрії тощо. Потім ми разом з нашим партнером, органним залом Львова, стали організовувати там майстеркласи для ветеранів з реабілітаційного центру Unbroken.

— Під час цих майстеркласів ветерани дізнаються про найбільший у світі музичний інструмент, а також можуть самостійно на ньому зіграти.

— До речі, один з майстеркласів для ветеранів проводили польські органісти. І от буквально нещодавно був урок для ветерана з центру Superhumans, під час якого він пробував грати на органі сам. У травні та червні ми плануємо провести на вокзалі ще одну серію органних концертів і паралельно організувати якусь художню програму.

Люди на вокзалі слухають, як звучить орган

— Багато місяців тривають бої за місто Покровськ. Де у місцевому парку стояв двометровий бетонний олень, створений вами у техніці оригамі. А ще за вашим проєктом у 2018 році була зроблена велопарковка, схожа на величезний зошит з цифрами: цінами на продукти і бензин, курс валют, а поруч — дата. Це реальні цифри з життя мирного Покровська. Яка нині доля ваших артобʼєктів?

— Через наближення фронту скульптура оленя як об’єкт, що має культурне значення, була релокована. Зараз вона у Вінниці. Коли ми забирали оленя, а це було 30 серпня 2024 року, парковка ще була ціла і неушкоджена, а що там зараз — не знаю. Знаю хіба те, що бібліотека, з якої я забирала пальму, згоріла.

Покровськ нівечиться щодня. Коли ми там були пів року тому, до лінії зіткнення було близько восьми кілометрів, але фронт постійно рухається і в місто регулярно прилітають КАБи, іноді по десять на день, тож місто тане на очах.

Такий олень стояв у Покровську до війни

— Скажіть, чи продовжується ваш проєкт «Russian Rocket 2022» — наліпки у вигляді ракет, якими ворог обстрілює українські міста? Їх можна клеїти будь-де: на склі у літаках, поїздах, автобусах. І ці ракети на тлі краєвидів за вікном нагадують людям про те, що війна поруч. Чи сьогодні таку наліпку ще можна придбати?

— Проєкт продовжується, у нього є свій Instagram russian.rocket2022, ведуть його волонтери, які продають ці стікери. Всі кошти йдуть на ЗСУ. Тобто ви можете купити стікер, наклеїти його десь, сфоткати і надіслати в інстаграм — і ваше фото буде опубліковане, тобто ви станете частиною процесу.

‍Фотографії: приватний архів, Укрзалізниця

11
хв

Жанна Кадирова: «Знайдені мною на прифронтових територіях рослини, як українські біженці, тепер подорожують світом і діляться досвідом»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
5
хв

«Звідки у нас ця здатність сміятися серед війни?» Рецензія на польсько-український фільм «Дві сестри»

Ексклюзив
4
хв

«Ця історія — не про найбільший біль. А про біль, якого взагалі не має бути»

Ексклюзив
9
хв

«Бачите незрячого — бодай кашляніть». Історія воїна, який втратив зір, але не жагу до життя

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress