.avif)
Оксана Забужко у розмові зі Світланою Олешко розповідає для часопису Sestry про «Найдовшу подорож», інформаційне волонтерство і розбудову солідарності.
Світлана Олешко: Ваша подорож розпочалася з Харкова.
Оксана Забужко: Знаєте, я все думаю: чого той містичний Харків мене так довго не відпускав? Треба пояснити, що я приїхала на резиденцію в квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра» на десять днів, щоб попрацювати в харківських архівах, пошукати на Холодній Горі своїх розстріляних дідів, чия історія для мене існує тільки у вигляді родинного міту, бо жодних документів в родинних архівах не заціліло. Таких документів зазвичай позбувалися, вони були небезпечні...
Тут всі збіги якісь просто максимально символічні, бо я ж мала приїхати ще в жовтні 2021. І от воно все відкладалося, і вийшло, що тільки 10 січня 2022 року я змогла приїхати до Харкова на цю десятиденну резиденцію. І взяла й захворіла. Пробула до лютого. Вернулася до Києва буквально за два тижні до свого заздалегідь спланованого від’їзду до Варшави на польську презентацію «Планети Полин», яка теж попервах була планувалася на осінь 2021 року. Та оскільки редакторка нарікала на складний текст, що в неї неймовірно важка робота, то видавництво перенесло польську презентацію книжки на 23 лютого 2022 року. Отож аж на початку лютого я змогла вернутися до Києва. І все ніяк не могла зрозуміти, чому мене Харків так вперто «не відпускав», чому я мусила там захворіти. «Та омікрон у вас», — сказав, махнувши недбало рукою харківський лікар, якого мені Літературний музей викликав і якому я почала була розповідати, що ніякої симптоматики немає, але скажені перепади температури між 39 і 34.
І я лежала цілий час там, спала. Таке враження, що просто вчепилась в мене ця квартира і не відпускала. І місто теж не хотіло мене відпускати. Єдине пояснення, яке в мене склалося: я запам’ятала Харків з січня 2022 року, з того останнього мирного місяця, бо виїжджала, оце точно пам’ятаю, коли була велика демонстрація, з великим напнутим прапором, по Сумській і на Майдан Свободи, щоб показати Путіну: ми не боїмося. Того дня я виїздила. Запам’ятала той Харків зимовий, отої останньої мирної зими, запам’ятала його отим елегантним, яскраво освітленим містом. Була ілюмінація різдвяна, і приємно було йти Сумською, Римарською у центрі. Воно виглядало красиво, стильно, якось дуже своєрідно.
Розумію вашу симпатію до Варшави, бо я тільки недавно змогла це сформулювати, коли моя агентка, пані Беата Стасінська, приїздила в Україну на церемонію вручення мені французького ордену Почесного Леґіону. Вона скористалась цією оказією, щоб побути два дні в Києві і два дні у Львові. Звичайно, вона хотіла побачити воєнну Україну, як вона живе, бо дистанційно це зрозуміти складно. А перед тим пані Беата була в Україні, страшно сказати, 1993 року, тому вона буквально по кілька разів на день повторювала, що ми за ці 30 років проробили несамовиту роботу, тобто збудували прекрасну й ефективну країну. Розуміється, людина, яка приїздить в Україну, де йде війна, дивується, бо у Польщі постійно запізнюються поїзди, а тут, виявляється, поїзди ходять без затримки, ідеально, як швейцарський годинник. Ми говорили з нею про Київ, порівнювали з Варшавою, і я тільки тоді в цій розмові нарешті сформулювала те, що мені якось не виходило раніше: що порівнювати Варшаву насправді треба не з Києвом, бо Варшава менша, а з Харковом — от вони справді зіставні за багатьма параметрами, не тільки за розміром. Можна проаналізувати, якби хтось з урбаністів, істориків-архітекторів хотів їх порівняти за пропорцією «старувки», тобто старої частини, і, скажімо, міжвоєнного конструктивізму, який у Варшаві своєрідний, дуже цікавий, а в Харкові не менш цікавий свій. Ще після Помаранчевої революції, коли поляки ніби вперше ринулись «відкривати Україну», я пам’ятаю одну мисткиню польську, яка казала, що закохалася у Харків. Це варшавʼянка говорила. Тільки тепер розумію, як вона бачила оці дзеркала конструктивізму, цю пропорцію старого міста і міста ХХ століття. Оцей Харків мене взимку 2022-го тримав і не відпускав, просто вбивав мені в свідомість: запам’ятай, запам’ятай, запам’ятай.
«Найдовша подорож»
СО: Пам’ятаю, вам тоді дзвонило багато іноземних журналістів і питали, чому ви не боїтеся.
ОЗ: Так, питали, багато чого питали. У квартирі Юрія Шевельова, розлючена, з температурою, я сиділа і писала гнівну відповідь британському ЗМІ. Це було незалежне ЗМІ, яке мені рекомендували через другі руки, і вони в цей час провадили дискусію про те, як їм реорганізувати Україну, щоб не дратувати Путіна і щоб був мир і спокій. Буквально: to have a good solid sleep in the night — це було у редакційному листі.
Там виступив Анатоль Лівен — один із промоторів російських наративів. Потім, після 24 лютого, він дещо змінив платівку, але так, щоб непомітно пропихати ту тезу, що це проксі війна, що це все Америка накручує, якби не Америка, то все було б спокійно. Тобто мені треба було вступити з ним в діалог. Він перед тим висловився, що Україна має стати нейтральною, і як це прекрасно, що ось Фінляндія нейтральна, Австрія нейтральна. І що можна зрозуміти Путіна, який не хоче ракет НАТО in his backyard. Ось це, знаєте, мене просто вдарило, як ляпас, це «Putin’s backyard». Я потім ним розмахувала в усіх презентаціях «Найдовшої подорожі» всіма мовами.
Ніколи не забуду цього backyard, як відомо, я жінка лиха і пам’ятуща, — бо це абсолютно нацистський дискурс, з 1930-х років: так говорилося про Рейнську область 1938 року. І от тобі дають можливість сказати, щó ти про це думаєш, і я сідаю й пишу редактору пояснювальний лист, чому я від цієї можливості відмовляюсь. Мені тепер аж трохи шкода, що це був приватний лист, який не можна публікувати, бо я над ним просиділа цілий день — це була така чиста енергія натхненної люті, вихлюпнутий одним поривом есей, адресований одній людині. Якби оприлюднити його сьогодні, можна було б подивуватися з того, що там дата стоїть якесь 15 чи 20 січня 2022 року.
Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?
Отак, як Європа в тридцяті роки вирощувала Гітлера, так само тривало вигодовування Путіна.
З того часу я це повторювала багато разів у різних версіях, але вперше сформулювала тоді в Харкові, в листі редактору британського незалежного медіа. Там воно все було конденсовано, як стиснуто в кулак. Непогано було б колись, після перемоги, в якомусь там повному зібранні видати «Найдовшу подорож» із цим листом яко вступом. Цікаво було б порівняти. І закінчувався цей лист цитатою з Черчилля, тою знаменитою, де «ми будемо битися на пляжах, ми будемо битися на морі, на суші» — з промови перед парламентом. And we will never surrender. І я ходила від стіни до стіни, пружною ходою розлюченої пантери, потім верталася за стіл і знову друкувала чергову партію моєї гнівної інвективи. Тобто можна сказати, що книжка почалася тоді в Харкові, бо вперше ці думки я виклала в тому листі.
Щоб прокинутись, європейцям треба було, щоб на Київ і Харків полетіли бомби, — після того вже дзвонили до моєї агентки і пропонували мені написати книжку, аби «пояснити все те, що ми пропустили, що ми проґавили»: саме так на початку березня прозвучав запит на «Найдовшу подорож» від італійського видавництва Einaudi. Тоді вже мене вмовляли всі гуртом, «цілим європейським селом», щоб я їм цю книжку написала. А в мене перша реакція була десь така сама, як тоді, в січні: таж все вже сто разів було казано-переказано, все очевидно, куди ж ви дивилися, де ви були раніше? Довелося якось себе пересилювати, переконати себе, що це все-таки потрібно зробити.
Дзвінок із Києва
СО: Тоді перенесімося з Харкова до Варшави, у 24 лютого.
ОЗ: Я це багато разів розказувала у виступах і написала в «Найдовшій подорожі», а коли щось уже існує як текст, то через рік його знов повторювати в інтерв’ю ніби не дуже випадає, — як ти 23-го летиш на презентацію на три дні, зворотній квиток на 26… До речі, досі нез’ясованим лишилось цікаве питання: коли ми переможемо і відновлять цивільні польоти, чи відновлять мені мій квиток Варшава-Київ з 26 лютого 2022 року? Летиш на три дні, зрозуміло, з думкою, що атмосфера тривожна, але не думаєш, що може щось статися, через що ти не повернешся. І комп’ютер свій лишаєш вдома — ну бо нащо його тягти, на три дні все розписано по хвилинах, 12 чи 16, не пам’ятаю вже, інтерв’ю, плюс дві зустрічі з читачами, все дуже інтенсивно, я ж не матиму коли той комп’ютер навіть відкрити, до суботи потерпить… Прилітаю, встигаю ще ввечері 23-го дати одне інтерв’ю, провести одну ділову зустріч. А потім вранці вже, о 6-й чи о 5-й, не пам’ятаю, за яким часом, мене будить дзвінок. Дивлюся спросоння, що це чоловік. І в мене захисна реакція: чого він мене будить, чого так рано дзвонить?! Він же знає, яка в мене важка поїздка, чого не дасть виспатися. І це якраз те, з чого я починаю свою книжку.
Це суто особистий, приватний вступ, який мусить пояснити позицію наратора. Окреслити її, пояснити читачеві, що ти не Тімоті Снайдер, не людина, яка послуговується бібліотекою, архівними джерелами, всім тим, що належиться автору в нормальних умовах. Ти пишеш це в повітрі, на пам’ятку для історії, — ось так це писано весною 2022 року, коли ще не було відомо, чи є в мене країна, чи є в мене моє місто, бо цілий березень доля Києва була невідома, і я тоді знай гасала, як заведений зайчик, по всіх виступах, куди мене запрошували, скрізь, де можна було щось сказати, особливо з найвищих трибун.
І ось 8 березня я в Страсбурзі, виступаю в Європарламенті, прошу для України ППО, прошу закрити небо, кажу ці страшні слова: не забувайте, що кожен ваш кавабрейк, кожна ваша хвилина вагання оплачуються людськими життями, переважно жінок і дітей. І коли згадувати, хто від нас на Заході тепер вимагає вдячності, то першим тут буде не Бен Воллес, який сказав Зеленському, що можна було б і подякувати, а якраз письменник, Арнон Ґрюнберґ, який за місяць до того спитав мене на Європейському форумі культури в Амстердамі, чому в моїй книжці немає подяк Заходу за підтримку? Так ось, на це питання мені було дуже легко відповісти: я сказала, що, по-перше, моя книжка була дописана влітку, в червні 2022 року здана на переклад, а тоді нам ще ніхто не давав важкої зброї і взагалі чекали, чи вистоїмо! Це тепер, через рік із гаком, можна сказати, що над Києвом є протиповітряна оборона, є петріоти, але я це просила 8 березня 2022 року, попереджаючи про ціну крові за вагання, і ці слова прозвучали по всіх головних медіаканалах планети Земля, — тут мій візаві збентежився, подякував за відповідь і до «по-друге» вже не дійшло, а жаль, бо я б іще багато чого нагадала, до Будапештського меморандуму включно…
Ну а після Страсбурґа я виступала в Німеччині, в Мюнхенському Literaturhaus’і, і це я дуже добре пам’ятаю, бо там мені віце-президентка міста подарувала новий комп’ютер, щоб я могла писати.
Тобто книжка починалась як історія про письменницю, яка лишилась без лептопа, і не відомо, коли зможе отримати до нього доступ, бо тоді й хмару з Києва добути було досить проблематично.
А після Мюнхена я приїхала до Варшави, і тоді ми вже з вами побачились.
СО: Ви не були постійно в Варшаві, але в цій своїй найдовшій подорожі поверталися сюди майже як додому.
ОЗ: Ми з вами тоді говорили по телефону, і я вам поскаржилася, що от же, досвід перших обстрілів мене, на відміну від вас, оминув, і що я воліла б зараз бути вдома. На перших сторінках книжки я докладно описую свої збори і пакування вранці 23 лютого, — як я на три дні виїжджаю і пакую маленьку підручну валізку: мені не хочеться виїздити, мені хочеться, щоб щось сталося. Я сама себе з подивом промацую: що за нездорова реакція? Пандемія скінчилася, ніби відроджується книжкове життя, книжковий ринок, закордонні поїздки, презентації і так далі. Чого ж мені так не хочеться їхати?
Оцей стан, коли ти внутрішньо «вчепилася за стіл», і до останнього чекаєш, ніби от-от щось станеться, хтось подзвонить, хтось щось скаже... Ну що має статися? Ну їдь, ну йди вже, вже таксі приїхало. Сама себе пхаєш: ну йди..
І пам’ятаю, коли я почала скаржитися, що проґавила перші бомбардування, не була, патосно висловлюючись, разом із моїм народом, ви трохи сердито сказали, що такий досвід абсолютно нічим не збагачує.
«Це чиста фізіологія, фізіологічний страх, який нічого по екзистенціалу не дає. Ви геть нічого з того не відкриєте, ніякої іскри пізнання про природу людини, розумієте?» — так ви це сформулювали, навіть якось трохи роздратовано. Такий, знаєте, майже шаламовський дискурс: «лагерь ничему не учит» — десь отак ви мене обсмикнули.
Може, найкраще про це розповів Шевельов у своїх спогадах про бомбардування в Німеччині, не пригадую, в якому місті. Він написав, як почалося бомбардування, і він кинув стареньку матір і кинувся тікати. Він це пам’ятав усе життя, йому все життя за це було соромно. Це перехід з рівня людини на отой чисто фізіологічний функціонал, і це принижує. Коли бомби з неба валяться, може бути або «замри», або «біжи» — два види реакції. Що з цього можеш навчитися? Либонь, ви тоді мали рацію. Але це вже пізніше я змогла сформулювати — що у тих, хто виїхав, є почуття вини перед тими, хто лишився, у тих, хто лишився, — перед тими, хто воює, у тих, хто воює, — перед тими, хто в госпіталі, у тих, хто в госпіталі, — перед тими, хто загинув. Тобто є ціла вервечка цієї вини, абсолютно неминуча, якою прошите ціле наше суспільство. Комусь пощастило більше, комусь менше, як завжди при всіх життєвих перипетіях, — це почуття дуже по-різному перекладається на людські досвіди і на нашу колективну травму.
Я змогла приїхати в Україну вже аж влітку 2022 року, коли здала видавцеві «Найдовшу подорож». Такий короткий візит між здачею рукопису — і цим безумним книжковим туром по Європі нон-стопом, коли ти майже кожного другого дня в іншій країні, в іншому місті, іншому аеропорту. І з того досвіду літа 2022-го відклалося: всі в Україні говорять про війну. От на позір мирний Львів, тоді ще комендантська година була до одинадцятої, і я пам’ятаю, як ми поспішали, щоб встигнути, як за п’ять хвилин до одинадцятої з несамовитим, страшним якимось шурханням по асфальту мчали автомобілі, щоб встигнути, — от мені воно лишилося, оцей звук, вулиця, і по ній мчать машини, знаєте, за п’ять до одинадцятої. А ми попрощалися з друзями, ну бо сиділи, якраз тільки-но розігрілися, якраз спорожніла одна пляшка вина, розговорилися, пішли спогади, хто де був тої весни, що робив, а о пів на одинадцяту — все, бувайте, швиденько хапаємо машини і роз’їжджаємося!.. Це таке, знаєте, насильницьке припинення комунікації – супостати ще й «вкрали наші вечори», як ми гірко жартували. А приїжджаєш через пів року — і все разюче інакше. І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби «пішло під шкіру», зиму «блекаутну» взагалі вже ніхто не згадує, говорять про якісь практичні речі, життя як життя, воно собі точиться... Коли починаєш підслуховувати розмови людей по телефону — вони обговорюють воєнний побут: «Я там нашим передала, я зібрала». Це вже війна, що стала ніби частиною повсякденного життя, всякла в тіло народу.
У Варшаві живе моя міжнародна агентка, тобто в своїх поїздках я справді маю «базу», де зупинитись по дорозі «з літака на літак», щоб не стояти щотижня годинами на кордоні. Звісно, краще і вдома перебувати подовше. Є такий соціологічний термін — «включене спостереження»: коли ти то тут, то там, то вийдеш, то залишаєшся надовше. Ця позиція дає свої переваги, якусь таку 3D-оптику війни, чи що. Але коли йдеться про почуття до тих, хто на окупованій території, то це тема, яку я для себе десь просто відкладаю як психологічно непідйомну.
Кожен із нас знає свій ресурс, знає, скільки він може витримати, скільки чужого болю на себе взяти. Те, що відбувається на окупованих територіях, мені просто фізично боляче уявляти.
Ця вся робота ще для цілої країни попереду, нам цю травму ще довго доведеться долати. Але вже зараз потрібні такі люди, як Віка Амеліна, щоб із тим працювали, їхали на звільнені території, записували інтерв’ю, вислуховували свідків… [Письменниця Вікторія Амеліна була поранена під час російського обстрілу Краматорська 27 червня 2023 року, померла 1 липня 2023 року. — Ред.]
Свою історію, яка визначила мою роль і місце в цій війні, я сприйняла з елементом фаталізму: виявилося, що говорити від імені своєї країни до іноземців, які мають щодо твоєї країни цілий пакет стереотипів і упереджень — це більш-менш те, що я тренувалася робити ще з 90-х років, коли ще зовсім дівчинкою викладала Ukrainian Culture and Civilization не набагато за мене молодшим американським студентам. Ну й потім, уже як авторка, яку перекладали в багатьох країнах, теж же увесь час у виступах і інтерв’ю долала якісь стереотипи…
З війною цей статус змінився тільки кількісно, але не якісно. Раніше він був ніби таким побічним ефектом моєї літературної кар’єри, а тут став основною професією. Ти працюєш цим самим голосом країни, яким працюють також усі ті мільйони жінок, ну чи принаймні сотні тисяч, які виїхали. Зрештою, не говоритиму про всіх, бо виїхали дуже різні люди, але ці люди працюють, і серед них є величезна кількість освітян, арт-менеджерів, науковців дуже високої кваліфікації, котрі поїхали на гранти, на роботу в західних університетах, бібліотеках тощо. Практично на кожному своєму виступі в Європі я зустрічаю цих українців, які приходять і хочуть ділитися своїм досвідом. Ці люди працюють такими інформаційними волонтерами України, компенсуючи те, чого не зробила українська держава, приймають рішення, як розповідати про Україну, з якими наративами можна зіткнутися і як їх відбивати.
На плечі оцих інформаційних волонтерів падає величезний тягар. Тобто є певні громадські об’єднання й організації, які дуже активні і добре працюють. В Німеччині, знаю, є чудові молоді жінки, яким можна тільки поаплодувати, бо вони дуже ефективні, їх дуже чутно в тамтешньому інфопросторі. Українки взагалі поламали європейські стереотипи образу біженців — коштом приватних ініціатив, не коштом державної політики. Нема тут, на жаль, державної політики. Мінкульт за цей час навіть не спромігся зробити зведеного списку загиблих діячів української культури — кожна інформволонтерка згадує своїх. Це показовий приклад, чим різниться волонтерство від державної політики. Є речі, де державу з відповідними інституціями не можна замінити навіть сотнями тисяч навіть суперпрофесійних індивідуалів. Ви не можете в інтернеті знайти всіх наших загиблих діячів культури, починаючи від розстріляного в Ірпені Олександра Кислюка, перекладача грецької і латинської літератури [росіяни розстріляли Олександра Кислюка 5 березня 2022 року. — Ред.], аж до дня сьогоднішнього. А це дуже багато, з урахуванням тих, які загинули на фронті. Періодично щось таке читаєш в новинах: актори, танцюристи, музиканти і так далі, але єдиного зведеного списку цього нашого нового «Ростріляного Відродження» — нема. І це болюче питання. Є межа, є ліміт. Ми цей ліміт в галузі культури знаємо: малі форми можна «самотужки», а от великої індустрії без державної підтримки не буває. Кіно без державної підтримки не зробиш. Книгодрукування теж без державної підтримки не працює. Щоб були масові наклади, має бути державна протекція, це частина економіки. Можуть існувати якісь там крафтові маленькі видавництва, а 100-тисячних накладів без державної підтримки не буває.
Тобто якісь речі, які ми ще в 90-ті мали би в підручниках прочитати, ми вчили на власній шкурі: де є межа — щó ми «можемо самі», а для чого потрібна держава, для чого нам їй потрібно платити податки. Має бути армія – це всім зрозуміло, для цього потрібна держава. А що культурна політика і представництво країни за кордоном — це частина тієї самої війни, безпосередньо пов’язана з тим, дають нам зброю чи ні, — то це вже не арифметика, це вже алгебра державності, такого ми ще не вмієм. Алгебру ми тільки тепер починаємо.
Я весь час згадую цифру, яку мені в кінці минулого року назвав ґуґл. Бо я тоді увімкнула в телефоні локалізацію, і штучний інтелект мені видав це ідіотичне привітання: «Congratulations, Оксана! You have visited 21 countries and 93 cities this year». Я люто закричала йому у відповідь (це дуже смішно, коли доросла людина свариться з штучним інтелектом): «You idiot, who told you I wanted to!».
Воно справляє враження: за рік — 21 країна і 93 міста, а в цьому році й ще додалося. Правда, коли я починала рахувати сама, з пам’яті, то обламувалась десь на 17–18-й.
І зараз мене знову тягнуть за коси у чергові поїздки. Деякі з них неуникненні, бо коли в тебе виходить чергова перекладна книжка, то все-таки маєш її представляти. Скажімо, в Ризі виходять одразу дві книжки, так що і цього року день народження я знову зустрічатиму в дорозі, цим разом у Латвії, бо там виходять «Найдовша подорож» і «Планета Полин». Велика програма, фестиваль — одним словом, нікуди не дінешся, це важливо. Балтійські країни, близькі сусіди, з якими нам разом будувати цей самий європейський мур, важливі. І розбудова цієї солідарності важлива.
СО: Чи ви вже отримали цей «чудовий» досвід бомбардування? Почули?
ОЗ: Я якраз була у Львові 6 липня, коли там був приліт. І так, я прокинулася від того, що струснуло нашим будинком. Тебе просто вибиває зі сну, як корок. Але я помилково локалізувала небезпеку, бо недалеко від нас міститься колишній танковий завод, по якому також були раніше били росіяни, тож я вирішила, що це на території танкового заводу, перевернулася на другий бік і знову заснула. Тут є цей елемент фаталізму, куди ж дінешся.
Я не була в Харкові, не була в Запоріжжі чи Херсоні, ближче до лінії фронту, там, де воно справді регулярно прилітає, і де справді кожного ранку можна дякувати долі, що ти живий і цілий. Але до цього, мабуть, теж можна навчитись філософськи ставитися, як колись навчала людей церква: memento mori, не знаєм бо ні дня, ні години…
А що ми в секулярну добу звикли жити так, ніби ми безсмертні, — це ж наші проблеми. Ніби хтось нам гарантував те життя вічне, коли насправді жити треба з свідомістю, що життя коротке і не можна його марнувати.
СО: Я чула від багатьох, хто їздить туди-сюди, що коли ти в Україні, то все це набагато легше сприймається і страху фактично немає, а за кордоном все виглядає набагато страшніше.
ОЗ: А це вже питання культури інформації дня сьогоднішнього. Коли безперестану подається інформація про прильоти, смерті, загиблих, зруйновані будинки, ще якісь катастрофи, то створюється враження, що нічого іншого в країні й немає. Трапляються винятки, щось таке, як зробила The Guardian, хоча вони й не самі до цього додумалися, — вони міняють своїх кореспондентів в Україні кожні два тижні, і наш перекладач їм запропонував: чому б вам, для різноманітності, не запустити на ротацію кореспондента з відділу культури?
Це дуже відсвіжило оптику подачі матеріалу, бо та людина приходить в оперу, зіграли увертюру — і тут сирена, тривога, всі спускаються в бомбосховище. В бомбосховищі обладнаний бар, тому всі чудово там проводять час. Десь через пів години відбій, вертаються, відновлюється партитура практично з того самого такту, на якому була перервана. І якби не цей епізод, та ще якби не велика кількість військових у ложах, то й не сказати б, пише ця кореспондентка, що в Україні йде війна: вистава як вистава, опера як опера. Такі сюжети трохи міняють візію нашої війни. Видно, що країна живе, і читачеві не менш цікаво, ніж про російські обстріли, довідатися, що в Україні поїзди ходять без запізнень, що залізниця працює краще, ніж десь там у мирній Польщі, Німеччині чи Великій Британії. Тобто що українці за 30 років Незалежності, як не парадоксально, потрапили збудувати справді ефективну країну, — це помічає свіжа людина, котра приїздить з-за кордону висвітлювати війну. Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа, не країна третього світу, яку бомбардує потужний агресивний сусід, а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки. Бо його справді немає: звучить сирена — дивляться у телефони, де злетіло, наскільки це близько. Це теж спосіб репрезентації, портретування країни, в якій іде війна: той, при якому країна, хоч і є жертвою агресії, не втрачає своєї суб’єктності.
Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
