Ексклюзив
20
хв

Оксана Забужко: «Бомби мали полетіти на Київ і Харків, аби Європа прокинулась»

Як коротка поїздка до Варшави у лютому 2022 року перетворилася у найдовшу подорож, що дала назву книжці

Світлана Олешко

Оксана Забужко. Фото: Łukasz Giza

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Оксана Забужко у розмові зі Світланою Олешко розповідає для часопису Sestry про «Найдовшу подорож», інформаційне волонтерство і розбудову солідарності.

Світлана Олешко: Ваша подорож розпочалася з Харкова.

Оксана Забужко: Знаєте, я все думаю: чого той містичний Харків мене так довго не відпускав? Треба пояснити,  що я приїхала на резиденцію в квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра» на десять днів, щоб попрацювати в харківських архівах, пошукати на Холодній Горі своїх розстріляних дідів, чия історія для мене існує тільки у вигляді родинного міту, бо жодних документів в родинних архівах не заціліло. Таких документів зазвичай позбувалися, вони були небезпечні...

Тут всі збіги якісь просто максимально символічні, бо я ж мала приїхати ще в жовтні 2021. І от воно все відкладалося, і вийшло, що тільки 10 січня 2022 року я змогла приїхати до Харкова на цю десятиденну резиденцію. І взяла й захворіла. Пробула до лютого. Вернулася до Києва буквально за два тижні до свого заздалегідь спланованого від’їзду до Варшави на польську презентацію «Планети Полин», яка теж попервах була планувалася на осінь 2021 року. Та оскільки редакторка нарікала на складний текст, що в неї неймовірно важка робота, то видавництво перенесло польську презентацію книжки на 23 лютого 2022 року. Отож аж на початку лютого я змогла вернутися до Києва. І все ніяк не могла зрозуміти, чому мене Харків так вперто «не відпускав», чому я мусила там захворіти. «Та омікрон у вас», — сказав, махнувши недбало рукою харківський лікар, якого мені Літературний музей викликав і якому я почала була розповідати, що ніякої симптоматики немає, але скажені перепади температури між 39 і 34.

І я лежала цілий час там, спала. Таке враження, що просто вчепилась в мене ця квартира і не відпускала. І місто теж не хотіло мене відпускати. Єдине пояснення, яке в мене склалося: я запам’ятала Харків з січня 2022 року, з того останнього мирного місяця, бо виїжджала, оце точно пам’ятаю, коли була велика демонстрація, з великим напнутим прапором, по Сумській і на Майдан Свободи, щоб показати Путіну: ми не боїмося. Того дня я виїздила. Запам’ятала той Харків зимовий, отої останньої мирної зими, запам’ятала його отим елегантним, яскраво освітленим містом. Була ілюмінація різдвяна, і приємно було йти Сумською, Римарською у центрі. Воно виглядало красиво, стильно, якось дуже своєрідно.

Світлана Олешко та Оксана Забужко під час інтервʼю. Фото: Тимофій Клубенко

Розумію вашу симпатію до Варшави, бо я тільки недавно змогла це сформулювати, коли моя агентка, пані Беата Стасінська, приїздила в Україну на церемонію вручення мені французького ордену Почесного Леґіону. Вона скористалась цією оказією, щоб побути два дні в Києві і два дні у Львові. Звичайно, вона хотіла побачити воєнну Україну, як вона живе, бо дистанційно це зрозуміти складно. А перед тим пані Беата була в Україні, страшно сказати, 1993 року, тому вона буквально по кілька разів на день повторювала, що ми за ці 30 років проробили несамовиту роботу, тобто збудували прекрасну й ефективну країну. Розуміється, людина, яка приїздить в Україну, де йде війна, дивується, бо у Польщі постійно запізнюються поїзди, а тут, виявляється, поїзди ходять без затримки, ідеально, як швейцарський годинник. Ми говорили з нею про Київ, порівнювали з Варшавою, і я тільки тоді в цій розмові нарешті сформулювала те, що мені якось не виходило раніше: що порівнювати Варшаву насправді треба не з Києвом, бо Варшава менша, а з Харковом — от вони справді зіставні за багатьма параметрами, не тільки за розміром. Можна проаналізувати, якби хтось з урбаністів, істориків-архітекторів хотів їх порівняти за пропорцією «старувки», тобто старої частини, і, скажімо, міжвоєнного конструктивізму, який у Варшаві своєрідний, дуже цікавий, а в Харкові не менш цікавий свій. Ще після Помаранчевої революції, коли поляки ніби вперше ринулись «відкривати Україну», я пам’ятаю одну мисткиню польську, яка казала, що закохалася у Харків. Це варшавʼянка говорила. Тільки тепер розумію, як вона бачила оці дзеркала конструктивізму, цю пропорцію старого міста і міста ХХ століття. Оцей Харків мене взимку 2022-го тримав і не відпускав, просто вбивав мені в свідомість: запам’ятай, запам’ятай, запам’ятай.

«Найдовша подорож»

СО: Пам’ятаю, вам тоді дзвонило багато іноземних журналістів і питали, чому ви не боїтеся.

ОЗ: Так, питали, багато чого питали. У квартирі Юрія Шевельова, розлючена, з температурою, я сиділа і писала гнівну відповідь британському ЗМІ. Це було незалежне ЗМІ, яке мені рекомендували через другі руки, і вони в цей час провадили дискусію про те, як їм реорганізувати Україну, щоб не дратувати Путіна і щоб був мир і спокій. Буквально: to have a good solid sleep in the night — це було у редакційному листі.

Там виступив Анатоль Лівен — один із промоторів російських наративів. Потім, після 24 лютого, він дещо змінив платівку, але так, щоб непомітно пропихати ту тезу, що це проксі війна, що це все Америка накручує, якби не Америка, то все було б спокійно. Тобто мені треба було вступити з ним в діалог. Він перед тим висловився, що Україна має стати нейтральною, і як це прекрасно, що ось Фінляндія нейтральна, Австрія нейтральна. І що можна зрозуміти Путіна, який не хоче ракет НАТО in his backyard. Ось це, знаєте, мене просто вдарило, як ляпас, це «Putin’s backyard». Я потім ним розмахувала в усіх презентаціях «Найдовшої подорожі» всіма мовами.

Обкладинка книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож»

Ніколи не забуду цього backyard, як відомо, я жінка лиха і пам’ятуща, — бо це абсолютно нацистський дискурс, з 1930-х років: так говорилося про Рейнську область 1938 року. І от тобі дають можливість сказати, щó ти про це думаєш, і я сідаю й пишу редактору пояснювальний лист, чому я від цієї можливості відмовляюсь. Мені тепер аж трохи шкода, що це був приватний лист, який не можна публікувати, бо я над ним просиділа цілий день — це була така чиста енергія натхненної люті, вихлюпнутий одним поривом есей, адресований одній людині. Якби оприлюднити його сьогодні, можна було б подивуватися з того, що там дата стоїть якесь 15 чи 20 січня 2022 року.

Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення  тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?

Отак, як Європа в тридцяті роки вирощувала Гітлера, так само тривало вигодовування Путіна.

З того часу я це повторювала багато разів у різних версіях, але вперше сформулювала тоді в Харкові, в листі редактору британського незалежного медіа. Там воно все було конденсовано, як стиснуто в кулак. Непогано було б колись, після перемоги, в якомусь там повному зібранні видати «Найдовшу подорож» із цим листом яко вступом. Цікаво було б порівняти. І закінчувався цей лист цитатою з Черчилля, тою знаменитою, де «ми будемо битися на пляжах, ми будемо битися на морі, на суші» — з промови перед парламентом. And we will never surrender. І я ходила від стіни до стіни, пружною ходою розлюченої пантери, потім верталася за стіл і знову друкувала чергову партію  моєї гнівної інвективи. Тобто можна сказати, що книжка почалася тоді в Харкові, бо вперше ці думки я виклала в тому листі.

Щоб прокинутись, європейцям треба було, щоб на Київ і Харків полетіли бомби, — після того вже дзвонили до моєї агентки і пропонували мені написати книжку, аби «пояснити все те, що ми пропустили, що ми проґавили»: саме так на початку березня прозвучав запит на «Найдовшу подорож» від італійського видавництва Einaudi. Тоді вже мене вмовляли всі гуртом, «цілим європейським селом», щоб я їм цю книжку написала. А в мене перша реакція була десь така сама, як тоді, в січні: таж все вже сто разів було казано-переказано, все очевидно, куди ж ви дивилися, де ви були раніше? Довелося якось себе пересилювати, переконати себе, що це все-таки потрібно зробити.

Дзвінок із Києва

СО: Тоді перенесімося з Харкова до Варшави, у 24 лютого.

ОЗ: Я це багато разів розказувала у виступах і написала в «Найдовшій подорожі», а коли щось уже існує як текст, то через рік його знов повторювати в інтерв’ю ніби не дуже випадає, — як ти 23-го летиш на презентацію на три дні, зворотній квиток на 26… До речі, досі нез’ясованим лишилось цікаве питання: коли ми переможемо і відновлять цивільні польоти, чи відновлять мені мій квиток Варшава-Київ з 26 лютого 2022 року? Летиш на три дні, зрозуміло, з думкою, що атмосфера тривожна, але не думаєш, що може щось статися, через що ти не повернешся. І комп’ютер свій лишаєш вдома — ну бо нащо його тягти, на три дні все розписано по хвилинах, 12 чи 16, не пам’ятаю вже, інтерв’ю, плюс дві зустрічі з читачами, все дуже інтенсивно, я ж не матиму коли той комп’ютер навіть відкрити, до суботи потерпить… Прилітаю, встигаю ще ввечері 23-го дати одне інтерв’ю, провести одну ділову зустріч. А потім вранці вже, о 6-й чи о 5-й, не пам’ятаю, за яким часом, мене будить дзвінок. Дивлюся спросоння, що це чоловік. І в мене захисна реакція: чого він мене будить, чого так рано дзвонить?! Він же знає, яка в мене важка поїздка, чого не дасть виспатися. І це якраз те, з чого я починаю свою книжку.

Це суто особистий, приватний вступ, який мусить пояснити позицію наратора. Окреслити її, пояснити читачеві, що ти не Тімоті Снайдер, не людина, яка послуговується бібліотекою, архівними джерелами, всім тим, що належиться автору в нормальних умовах. Ти пишеш це в повітрі, на пам’ятку для історії, — ось так це писано весною 2022 року, коли ще не було відомо, чи є в мене країна, чи є в мене моє місто, бо цілий березень доля Києва була невідома, і я тоді знай гасала, як заведений зайчик, по всіх виступах, куди мене запрошували, скрізь, де можна було щось сказати, особливо з найвищих трибун.

І ось 8 березня я в Страсбурзі, виступаю в Європарламенті, прошу для України ППО, прошу закрити небо, кажу ці страшні слова: не забувайте, що кожен ваш кавабрейк, кожна ваша хвилина вагання оплачуються людськими життями, переважно жінок і дітей. І коли згадувати, хто від нас на Заході тепер вимагає вдячності, то першим тут буде не Бен Воллес, який сказав Зеленському, що можна було б і подякувати, а якраз письменник, Арнон Ґрюнберґ, який за місяць до того спитав мене на Європейському форумі культури в Амстердамі, чому в моїй книжці немає подяк Заходу за підтримку? Так ось, на це питання мені було дуже легко відповісти: я сказала, що, по-перше, моя книжка була дописана влітку, в червні 2022 року здана на переклад, а тоді нам ще ніхто не давав важкої зброї і взагалі чекали, чи вистоїмо! Це тепер, через рік із гаком, можна сказати, що над Києвом є протиповітряна оборона, є петріоти, але я це просила 8 березня 2022 року, попереджаючи про ціну крові за вагання, і ці слова прозвучали по всіх головних медіаканалах планети Земля, — тут мій візаві збентежився, подякував за відповідь і до «по-друге» вже не дійшло, а жаль, бо я б іще багато чого нагадала, до Будапештського меморандуму включно…

Ну а після Страсбурґа я виступала в Німеччині, в Мюнхенському Literaturhaus’і, і це я дуже добре пам’ятаю, бо там мені віце-президентка міста подарувала новий комп’ютер, щоб я могла писати.

Тобто книжка починалась як історія про письменницю, яка лишилась без лептопа, і не відомо, коли зможе отримати до нього доступ, бо тоді й хмару з Києва добути було досить проблематично.

А після Мюнхена я приїхала до Варшави, і тоді ми вже з вами побачились.

СО: Ви не були постійно в Варшаві, але в цій своїй найдовшій подорожі поверталися сюди майже як додому.

ОЗ: Ми з вами тоді говорили по телефону, і я вам поскаржилася, що от же, досвід перших обстрілів мене, на відміну від вас, оминув, і що я воліла б зараз бути вдома. На перших сторінках книжки я докладно описую свої збори і пакування вранці 23 лютого, — як я на три дні виїжджаю і пакую маленьку підручну валізку: мені не хочеться виїздити, мені хочеться, щоб щось сталося. Я сама себе з подивом промацую: що за нездорова реакція? Пандемія скінчилася, ніби відроджується книжкове життя, книжковий ринок, закордонні поїздки, презентації і так далі. Чого ж мені так не хочеться їхати?

Оцей стан, коли ти внутрішньо «вчепилася за стіл», і до останнього чекаєш, ніби от-от щось станеться, хтось подзвонить, хтось щось скаже... Ну що має статися? Ну їдь, ну йди вже, вже таксі приїхало. Сама себе пхаєш: ну йди..

І пам’ятаю, коли я почала скаржитися, що проґавила перші бомбардування, не була, патосно висловлюючись, разом із моїм народом, ви трохи сердито сказали, що такий досвід абсолютно нічим не збагачує.

«Це чиста фізіологія, фізіологічний страх, який нічого по екзистенціалу не дає. Ви геть нічого з того не відкриєте, ніякої іскри пізнання про природу людини, розумієте?» — так ви це сформулювали, навіть якось трохи роздратовано. Такий, знаєте, майже шаламовський дискурс: «лагерь ничему не учит» — десь отак ви мене обсмикнули.

Може, найкраще про це розповів Шевельов у своїх спогадах про бомбардування в Німеччині, не пригадую, в якому місті. Він написав, як почалося бомбардування, і він кинув стареньку матір і кинувся тікати. Він це пам’ятав усе життя, йому все життя за це було соромно. Це перехід з рівня людини на отой чисто фізіологічний функціонал, і це принижує. Коли бомби з неба валяться, може бути або «замри», або «біжи» — два види реакції. Що з цього можеш навчитися? Либонь, ви тоді мали рацію. Але це вже пізніше я змогла сформулювати — що у тих, хто виїхав, є почуття вини перед тими, хто лишився, у тих, хто лишився, — перед тими, хто воює, у тих, хто воює, — перед тими, хто в госпіталі, у тих, хто в госпіталі, — перед тими, хто загинув. Тобто є ціла вервечка цієї вини, абсолютно неминуча, якою прошите ціле наше суспільство. Комусь пощастило більше, комусь менше, як завжди при всіх життєвих перипетіях, — це почуття дуже по-різному перекладається на людські досвіди і на нашу колективну травму.

Я змогла приїхати в Україну вже аж влітку 2022 року, коли здала видавцеві «Найдовшу подорож». Такий короткий візит між здачею рукопису — і цим безумним книжковим туром по Європі нон-стопом, коли ти майже кожного другого дня в іншій країні, в іншому місті, іншому аеропорту. І з того досвіду літа 2022-го відклалося: всі в Україні говорять про війну. От на позір мирний Львів, тоді ще комендантська година була до одинадцятої, і я пам’ятаю, як ми поспішали, щоб встигнути, як за п’ять хвилин до одинадцятої з несамовитим, страшним якимось шурханням по асфальту мчали автомобілі, щоб встигнути, — от мені воно лишилося, оцей звук, вулиця, і по ній мчать машини, знаєте, за п’ять до одинадцятої. А ми попрощалися з друзями, ну бо сиділи, якраз тільки-но розігрілися, якраз спорожніла одна пляшка вина, розговорилися, пішли спогади, хто де був тої весни, що робив, а о пів на одинадцяту — все, бувайте, швиденько хапаємо машини і роз’їжджаємося!.. Це таке, знаєте, насильницьке припинення комунікації – супостати ще й «вкрали наші вечори», як ми гірко жартували. А приїжджаєш через пів року — і все разюче інакше. І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби «пішло під шкіру», зиму «блекаутну» взагалі вже ніхто не згадує, говорять про якісь практичні речі, життя як життя, воно собі точиться... Коли починаєш підслуховувати розмови людей по телефону — вони обговорюють воєнний побут: «Я там нашим передала, я зібрала». Це вже війна, що стала ніби частиною повсякденного життя, всякла в тіло народу.

«І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби “пішло під шкіру”... життя як життя, воно собі точиться...» На фото люди проводять час перед Художнім музеєм, життя триває серед війни в Одесі, Україна, 13 серпня 2023 року. Фото: Andre Alves/AA/Andalou/East News

У Варшаві живе моя міжнародна агентка, тобто в своїх поїздках я справді маю «базу», де зупинитись по дорозі «з літака на літак», щоб не стояти щотижня годинами на кордоні. Звісно, краще і вдома перебувати подовше. Є такий соціологічний термін — «включене спостереження»: коли ти то тут, то там, то вийдеш, то залишаєшся надовше. Ця позиція дає свої переваги, якусь таку 3D-оптику війни, чи що. Але коли йдеться про почуття до тих, хто на окупованій території, то це тема, яку я для себе десь просто відкладаю як психологічно непідйомну.

Кожен із нас знає свій ресурс, знає, скільки він може витримати, скільки чужого болю на себе взяти. Те, що відбувається на окупованих територіях, мені просто фізично боляче уявляти.

Ця вся робота ще для цілої країни попереду, нам цю травму ще довго доведеться долати. Але вже зараз потрібні такі люди, як Віка Амеліна, щоб із тим працювали, їхали на звільнені території, записували інтерв’ю, вислуховували свідків… [Письменниця Вікторія Амеліна була поранена під час російського обстрілу Краматорська 27 червня 2023 року, померла 1 липня 2023 року. — Ред.]

Свою історію, яка визначила мою роль і місце в цій війні, я сприйняла з елементом фаталізму: виявилося, що говорити від імені своєї країни до іноземців, які мають щодо твоєї країни цілий пакет стереотипів і упереджень — це більш-менш те, що я тренувалася робити ще з 90-х років, коли ще зовсім дівчинкою викладала Ukrainian Culture and Civilization не набагато за мене молодшим американським студентам. Ну й потім, уже як авторка, яку перекладали в багатьох країнах, теж же увесь час у виступах і інтерв’ю долала якісь стереотипи…

З війною цей статус змінився тільки кількісно, але не якісно. Раніше він був ніби таким побічним ефектом моєї літературної кар’єри, а тут став основною професією. Ти працюєш цим самим голосом країни, яким працюють також усі ті мільйони жінок, ну чи принаймні сотні тисяч, які виїхали. Зрештою, не говоритиму про всіх, бо виїхали дуже різні люди, але ці люди працюють, і серед них є величезна кількість освітян, арт-менеджерів, науковців дуже високої кваліфікації, котрі поїхали на гранти, на роботу в західних університетах, бібліотеках тощо. Практично на кожному своєму виступі в Європі я зустрічаю цих українців, які приходять і хочуть ділитися своїм досвідом. Ці люди працюють такими інформаційними волонтерами України, компенсуючи те, чого не зробила українська держава, приймають рішення, як розповідати про Україну, з якими наративами можна зіткнутися і як їх відбивати.

На плечі оцих інформаційних волонтерів падає величезний тягар. Тобто є певні громадські об’єднання й організації, які дуже активні і добре працюють. В Німеччині, знаю, є чудові молоді жінки, яким можна тільки поаплодувати, бо вони дуже ефективні, їх дуже чутно в тамтешньому інфопросторі. Українки взагалі поламали європейські стереотипи образу біженців — коштом приватних ініціатив, не коштом державної політики. Нема тут, на жаль, державної політики. Мінкульт за цей час навіть не спромігся зробити зведеного списку загиблих діячів української культури — кожна інформволонтерка згадує своїх. Це показовий приклад, чим різниться волонтерство від державної політики. Є речі, де державу з відповідними інституціями не можна замінити навіть сотнями тисяч навіть суперпрофесійних індивідуалів. Ви не можете в інтернеті знайти всіх наших загиблих діячів культури, починаючи від розстріляного в Ірпені Олександра Кислюка, перекладача грецької і латинської літератури [росіяни розстріляли Олександра Кислюка 5 березня 2022 року. — Ред.], аж до дня сьогоднішнього. А це дуже багато, з урахуванням тих, які загинули на фронті. Періодично щось таке читаєш в новинах: актори, танцюристи, музиканти і так далі, але єдиного зведеного списку цього нашого нового «Ростріляного Відродження» — нема. І це болюче питання. Є межа, є ліміт. Ми цей ліміт в галузі культури знаємо: малі форми можна «самотужки», а от великої індустрії без державної підтримки не буває. Кіно без державної підтримки не зробиш. Книгодрукування теж без державної підтримки не працює. Щоб були масові наклади, має бути державна протекція, це частина економіки. Можуть існувати якісь там крафтові маленькі видавництва, а 100-тисячних накладів без державної підтримки не буває.

Тобто якісь речі, які ми ще в 90-ті мали би в підручниках прочитати, ми вчили на власній шкурі: де є межа — щó ми «можемо самі», а для чого потрібна держава, для чого нам їй потрібно платити податки. Має бути армія – це всім зрозуміло, для цього потрібна держава. А що культурна політика і представництво країни за кордоном — це частина тієї самої війни, безпосередньо пов’язана з тим, дають нам зброю чи ні, — то це вже не арифметика, це вже алгебра державності, такого ми ще не вмієм. Алгебру ми тільки тепер починаємо.

Я весь час згадую цифру, яку мені в кінці минулого року назвав ґуґл. Бо я тоді увімкнула в телефоні локалізацію, і штучний інтелект мені видав це ідіотичне привітання: «Congratulations, Оксана! You have visited 21 countries and 93 cities this year». Я люто закричала йому у відповідь (це дуже смішно, коли доросла людина свариться з штучним інтелектом): «You idiot, who told you I wanted to!».

Воно справляє враження: за рік — 21 країна і 93 міста, а в цьому році й ще додалося. Правда, коли я починала рахувати сама, з пам’яті, то обламувалась десь на 17–18-й.

І зараз мене знову тягнуть за коси у чергові поїздки. Деякі з них неуникненні, бо коли в тебе виходить чергова перекладна книжка, то все-таки маєш її представляти. Скажімо, в Ризі виходять одразу дві книжки, так що і цього року день народження я знову зустрічатиму в дорозі, цим разом у Латвії, бо там виходять «Найдовша подорож» і «Планета Полин». Велика програма, фестиваль — одним словом, нікуди не дінешся, це важливо. Балтійські країни, близькі сусіди, з якими нам разом будувати цей самий європейський мур, важливі. І розбудова цієї солідарності важлива.

СО: Чи ви вже отримали цей «чудовий» досвід бомбардування? Почули?

ОЗ: Я якраз була у Львові 6 липня, коли там був приліт. І так, я прокинулася від того, що струснуло нашим будинком. Тебе просто вибиває зі сну, як корок. Але я помилково локалізувала небезпеку, бо недалеко від нас міститься колишній танковий завод, по якому також були раніше били росіяни, тож я вирішила, що це на території танкового заводу, перевернулася на другий бік і знову заснула. Тут є цей елемент фаталізму, куди ж дінешся.

Я не була в Харкові, не була в Запоріжжі чи Херсоні, ближче до лінії фронту, там, де воно справді регулярно прилітає, і де справді кожного ранку можна дякувати долі, що ти живий і цілий. Але до цього, мабуть, теж можна навчитись філософськи ставитися, як колись навчала людей церква: memento mori, не знаєм бо ні дня, ні години…

А що ми в секулярну добу звикли жити так, ніби ми безсмертні, — це ж наші проблеми. Ніби хтось нам гарантував те життя вічне, коли насправді жити треба з свідомістю, що життя коротке і не можна його марнувати.

СО: Я чула від багатьох, хто їздить туди-сюди, що коли ти в Україні, то все це набагато легше сприймається і страху фактично немає, а за кордоном все виглядає набагато страшніше.

ОЗ: А це вже питання культури інформації дня сьогоднішнього. Коли безперестану подається інформація про прильоти, смерті, загиблих, зруйновані будинки, ще якісь катастрофи, то створюється враження, що нічого іншого в країні й немає. Трапляються винятки, щось таке, як зробила The Guardian, хоча вони й не самі до цього додумалися, — вони міняють своїх кореспондентів в Україні кожні два тижні, і наш перекладач їм запропонував: чому б вам, для різноманітності, не запустити на ротацію кореспондента з відділу культури?

«Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа... а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки». На фото студенти у місті Дергачі на Харківщині, 17 червня 2023 року. Фото: Сергій Бобок / AFP/East News

Це дуже відсвіжило оптику подачі матеріалу, бо та людина приходить в оперу, зіграли увертюру — і тут сирена, тривога, всі спускаються в бомбосховище. В бомбосховищі обладнаний бар, тому всі чудово там проводять час. Десь через пів години відбій, вертаються, відновлюється партитура практично з того самого такту, на якому була перервана. І якби не цей епізод, та ще якби не велика кількість військових у ложах, то й не сказати б, пише ця кореспондентка, що в Україні йде війна: вистава як вистава, опера як опера. Такі сюжети трохи міняють візію нашої війни. Видно, що країна живе, і читачеві не менш цікаво, ніж про російські обстріли, довідатися, що в Україні поїзди ходять без запізнень, що залізниця працює краще, ніж десь там у мирній Польщі, Німеччині чи Великій Британії. Тобто що українці за 30 років Незалежності, як не парадоксально, потрапили збудувати справді ефективну країну, — це помічає свіжа людина, котра приїздить з-за кордону висвітлювати війну. Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа, не країна третього світу, яку бомбардує потужний агресивний сусід, а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки. Бо його справді немає: звучить сирена — дивляться у телефони, де злетіло, наскільки це близько. Це теж спосіб репрезентації, портретування країни, в якій іде війна: той, при якому країна, хоч і є жертвою агресії, не втрачає своєї суб’єктності.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами  Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Томаш Сікора, музикант, портрет

Альдона Гартвіньська: Україна не з'явилася у твоєму житті з початком повномасштабної війни. Ти бував там регулярно ще до Революції гідності.

Томаш Сікора: Вперше я відвідав Україну в 1992 році. Я тоді навчався в четвертому класі середньої школи. У нашій школі організовували різні такі поїздки для молоді, наприклад, до Німеччини. Після того, як Україна відновила свою незалежність, з'явилася можливість для польської та німецької молоді поїхати в Україну. Я скористався цією можливістю, і ми поїхали до Львова автобусом. На той час я вже трохи грав на гітарі, познайомився з багатьма хорошими людьми, українською молоддю в музичній академії. Звідти все і почалося. Пізніше, у 1990-х роках, я часто бував у Львові, бо їздив туди до своєї тодішньої дівчини, яка вивчала у Львові живопис. Хоча насправді я так захопився Україною завдяки Андруховичу.

Познайомився з ним на літературному фестивалі «Порт Вроцлав 2005»?

Так, до Вроцлава було запрошено багато поетів, зокрема й українських. У програмі був їхній авторський вечір та презентації книжок: «Пісні для мертвого півня» Юрія Андруховича та «Історія культури початку століття» Сергія Жадана. Поети і поетки мали читати свої вірші на сцені, і організатор подумав, що було б непогано, якби хтось грав музику, яка супроводжувала б їхні виступи. Вони виходили на сцену по черзі, читали по кілька віршів, а ми, об'єднані гурти «Карбідо» та «Корморани», імпровізували. 

Андрухович же був єдиним поетом, який підійшов до нас, виконавців, і дав нам конкретні завдання. Він казав: «Слухайте, якщо буде вірш «Козацька Ямайка», грайте реґґі, а на інший вірш грайте а-ля Том Вейтс». Ми зіграли. Це було настільки гаряче, що організатор Port Literacki запропонував ідею, що, можливо, ми могли б записати спільний альбо.

Обидві сторони були зацікавлені, і так і сталося. Ми записали альбом у 2005 році, а через рік поїхали з концертом в Україну. Ми були кинуті в дуже глибоку воду, тому що нам довелося проїхати 1500 кілометрів з Вроцлава до Харкова, де на нас чекав Юрій. Фестиваль називався «Цех» і був організований, зокрема, Сергієм Жаданом.

Томаш Сікора. Фото: Michał Święcickі

Для нас це все було захоплююче, я ніколи раніше не бачив нічого подібного на власні очі. Назва «Цех» походить від тієї частини театру, де виготовляють декорації. І справді, ми грали саме там, до того ж напівлегально. Там відбувалися різні події зі світу української культури, а в репертуарі театру була російська класика. Ми були там одразу після Помаранчевої революції, тож настрій також був революційним. Харків на той час був майже повністю російськомовним містом. Жадан і його колишня дружина, нещодавно покійна режисерка і засновниця незалежного харківського театру «Арабески» Світлана Олешко, розповідали мені, що в Харкові була лише одна середня школа, де можна було навчатися українською мовою. До речі, їхній син ходив саме до цієї школи. Незважаючи на Помаранчеву революцію, всі були трохи пригнічені, бо русифікація Харкова була настільки сильною, що це могло здатися програною битвою. Але під час Майдану, а потім і після початку повномасштабної війни, коли Харків захистився і на вулицях дедалі частіше можна було почути українську мову, я думаю, що саме творчість Жадана та інших харківських митців спричинилася до цього. Це була їхня важка праця, щоб зробити місто українським, зупинити русифікацію, вичистити ці посткомуністичні відкладення, цю пострадянську ментальність… Ця ментальність, напевно, ще десь зустрічається сьогодні, але я думаю, що вона стала марґінальною. Цей український патріотизм був настільки молодим і свіжим, настільки прогресивним, настільки прозахідним і настільки сильним, що коли настали моменти випробувань, Харків захистився, захищає себе і є містом, яке не здалося.

Як харків'яни реагували, коли бачили вас на сцені?

Перед нашим концертом виступали різні поети, і публіка реагувала дуже жваво. На нашому «Літературному порту» ми намагалися зробити вірші поетів цікавішими за допомогою музики, але загалом публіка ніби проспала. Звичайно, частина публіки вбирала поезію, вона їм подобалася, але вони переживали її ніби зсередини, внутрішньо.

З іншого боку, в Україні ми зіткнулися з дуже захопленим, навіть екстатичним слуханням поезії. Поети читали свої вірші, а аудиторія щось договорювала, спонтанно вигукувала, плескала в долоні, перебувала в постійному русі. Все це було дуже жваво. Після нашого концерту, який також був сприйнятий з ентузіазмом, люди танцювали під музику, хоча вона часом була непростою, це не музика для танців. У нашому репертуарі на той час була пісня «Козацька Ямайка», це музика в стилі реґґі. Люди також були в захваті від неї.

Юрій Андрухович. Томаш Сікора. Фото: Kornelia Głowacka-Wolf

Як змінювалася аудиторія, яка приходила на ці виступи?

Вона постійно змінювалася, і до Майдану, до 2013 року, це було зовсім нове покоління людей. Я тоді теж був молодий, тож це було покоління людей мого віку або молодше. Вони приходили на наші концерти, і мені було зрозуміло, що для них важливі слова: «український», «українське», «українська». Я на власні очі побачив, що таке побудова громадянського суспільства, хоча тоді ще не міг його назвати. На наші концерти в Києві, Харкові чи Івано-Франківську приходили люди, які випромінювали неймовірну енергетику: ми українці, це наша країна, ми не хочемо нікуди їхати на заробітки, ми хочемо бути тут, тут будувати своє місце на землі.

Для мене це стало зрозуміло після приходу до влади Януковича у 2010 році. У 2011 році ми мали грати концерт у Києві, і того ж дня відбувся з'їзд Партії регіонів. Місто було заблоковане, тому що ці політичні олігархи просто перекрили пів-Києва, щоб провести цей з'їзд. Люди не могли потрапити на наш концерт у Будинку офіцерів, що біля Арсеналу. Ми почали отримувати багато сигналів від людей, що вони запізнюються, що вони не можуть проїхати через місто. Юрій розсердився і сказав, що ми переносимо концерт на годину, щоб усі ці люди могли туди потрапити. Коли вони прийшли і зал заповнився, ми трохи змінили репертуар. Ми грали більш революційні, більш жорсткі пісні. Зал був повен людей, налаштованих проти влади, тому що вони вже зрозуміли, що Янукович — проросійський президент і нічого доброго від нього чекати не варто.

Ця наша аудиторія, ті люди, з якими я познайомився тоді, які приходили на наші концерти протягом усіх цих років, у 2014 році пішли на Майдан.

У певному сенсі, завдяки цим концертам і моїй присутності в Україні щороку, я став свідком побудови громадянського суспільства, суспільства, яке взяло справу в свої руки і розпочало Революцію гідності

Пізніше, коли почалася війна на Донбасі, ми грали на останньому фестивалі «АртПоле», ідея якого виникла ще у 2003 році. У попередні роки він проходив, серед іншого, в Карпатах, під Одесою, а потім багато років у дуже мальовничому місці біля невеликого села Уніж на Дністрі. Однак у 2014 році організатори зіткнулися з тим, що фестиваль довелося на деякий час призупинити, оскільки більшість людей, які над ним працювали, або волонтерів пішли воювати в зону АТО. У складі різних добровольчих підрозділів, у тому числі «Айдару».

Я пам'ятаю, що наш концерт розпочався з хвилини мовчання, тому що один з друзів АртПолу загинув на війні. Мене шокувало, що громадянське суспільство, яке прокидалося, проливало кров в окопах.

Потім почалися перформенси на сході України. Сергій Жадан та Юрій Андрухович виступали в Торецьку, Нью-Йорку, Краматорську. Ви також мали можливість побачити Маріуполь у ті буремні часи.

Томаш Сікора і Юрій Андрухович. Фото: Kornelia Głowacka-Wolf

У 2015 році ми з Юрієм Андруховичем мали тур, в якому один концерт був власне в Маріуполі. Ми добиралися туди, протискуючись через кілька блокпостів — звісно, ситуація була непорівнянна з тим, що є зараз. Лінія фронту була за 8 кілометрів від Маріуполя, і ми жили в готелі, вікна якого були заклеєні. Це був перший раз, коли ми зіткнулися із загрозою, вона висіла в повітрі. Настрій перед концертом був дуже патріотичний. Ми грали в будинку культури, перед нами виступали діти в синьо-жовтих костюмах.

Нещодавно я натрапив на карту Маріуполя, на якій хтось старанно позначив місця з фотографіями місць, де загинули люди, і важливих будівель, яких більше не існує. Я знайшов там фото залу, де ми грали, — повністю зруйнованого, як і багато інших місць у Маріуполі. Це мене глибоко зачепило.

А потім почалися важкі часи. Спалах пандемії коронавірусу майже на рік зупинив світ — скасовані заходи, концерти, закриті кордони. І саме тоді, коли все потроху почало повертатися до нормального життя, настало 24 лютого 2022 року.

У 2020 році у нас був запланований великий концерт у Вроцлаві на честь 60-річчя Юрія Андруховича, на який були запрошені чудові артисти з України. Буквально за два дні до цієї події почалася пандемія, і нам довелося все скасувати. Цей час у тотальному ув'язненні загострив у нас потребу повернутися в Україну.

Ми думали, що коли все закінчиться, ми зможемо знову поїхати в нашу Україну і відіграти там кілька концертів, поспілкуватися з людьми. А коли почалася повномасштабна війна, ми зрозуміли, що дійсно повернемося в Україну, але вже по-іншому. Я знав, що треба допомагати нашим друзям

У ті перші дні, перші години я піддався російській пропаганді. Я бачив танки на вулицях Києва, тож у мене було переконання, що російська армія ось-ось захопить Київ. А якщо вона захопить Київ, то захопить всю Україну, тож Харків вже втрачено. Я написав Жадану і Андруховичу. Пропонував їм приїхати до нас, у Вроцлав , щоб вони знайшли тут притулок. Звичайно, вони сміялися з мене і казали, що залишаються в Україні, бо їм це потрібно, бо вони будуть всіляко захищати свою батьківщину.

Тому я вирішив допомогти, чим міг. Спочатку ми зробили концерт у Вроцлаві, крім нас там були гурти українців, які вже кілька років живуть у Вроцлаві. Ми зібрали трохи грошей, купили на них деякі речі і спробували відправити їх до Києва, нашим друзям з «АртПоля». Тоді, на самому початку, була реальна потреба у всіляких речах, навіть у їжі чи підгузках для дітей, бо логістика розвалилася по всій Україні і не було доступу до базових продуктів. Я також пам'ятаю запити на гігієнічну помаду і креми, тому що люди сиділи в підвалах на морозі, і їхня шкіра тріскалася від холоду. Іноді ці вантажі приїжджали швидко, а іноді їхали до місяця, бо все застрягало на якомусь складі.

Я все більше і більше думав про те, щоб поїхати туди. У липні чи серпні Жадан вперше приїхав з Харкова до Польщі. Він був настільки виснажений, що я не впізнала його на вулиці. Коли він повернувся, ми перевезли його через кордон в Україну, користуючись нагодою відвідати нашого спільного друга, джазового музиканта Марека Токаря, який одразу після 24 лютого пішов до армії.

Відтоді ти продовжуєш підтримувати ЗСУ, допомагаєш Сергію Жадану та його 13-й бригаді Національної гвардії «Хартія», розпочав збір коштів. Чи бачиш відмінності в зацікавленні людей цією війною в минулому і сьогодні? Чи складніше збирати кошти для закупівлі допомоги?\

Я підтримую Жадана, а також інших друзів, яких я знайшов за роки поїздок в Україну, які зараз або служать в армії, або працюють волонтерами чи добровольцями. З Олею Михайлюк з АртПоля, наприклад, ми їздимо до 10-ої гірсько-штурмової бригади та 102-ї бригади, в якій служив Юрко Стецик, музикант і син наших друзів-художників з Івано-Франківська. Він загинув на полі бою два роки тому, і його тіло досі не можуть знайти. Також у 10-ій бригаді служать наші друзі-гуцули з села Бабин, зокрема, сільський голова. Ми зробили репортаж про наші подорожі з карпатських гір на Донбас, під Бахмут, взявши за принцип, що якщо ви створюєте будь-яке мистецтво — музику, кіно, живопис, будь-що, що стосується війни в Україні — обов'язково підтримайте СЗУ, закинувши, зібравши або доставивши речі солдатам. В результаті ми забезпечили обидві ці бригади великою кількістю безпілотників.

Ще два місяці чи півроку тому була тенденція до зменшення. Таке відчуття, що людей ця війна безпосередньо не зачіпає. На самому початку вторгнення багато людей були налякані, зі страху кинулися допомагати. Потім підтримка поступово зменшилася, люди звикли. Я пам'ятаю перший такий похмурий момент. Це було навесні 2024 року, коли Республіканська партія США заблокувала допомогу Україні. На фронт перестали надходити боєприпаси.

Ми тоді сиділи в одній з артилерійських бригад, і там панував дуже похмурий настрій, оскільки люди стали менш охоче робити пожертви, а на додачу до цього США перекрили кран. Солдати не знали, що буде далі.

Тепер з'явився Трамп, непередбачуваний божевільний, але це вже не зламало дух солдатів. Ну, і люди останнім часом трохи прокинулися

З іншого боку, одне з моїх спостережень є досить неприємним і негативним. Воно стосується дезінформації та когнітивної війни Росії проти Польщі. Всі ці наративи і дискусії, які присутні, перш за все, в інтернеті - але не тільки, зрештою, і в політиці - перед президентськими виборами в Польщі, є абсолютно російськими наративами. Той, хто повторює ці наративи, не обов'язково є російським агентом, але, тим не менше, все це працює на Росію. Когнітивна війна має змінити нашу свідомість, нашу оцінку ситуації. Вона спирається на те, що наша оцінка ситуації може стати хибною. Ми часто бачимо різні явища через призму російської пропаганди. Іноді ми самі це вигадуємо, а іноді знаходимо підтвердження в устах політиків. Що українці погані, бо живуть за рахунок Польщі, тому насправді в них можна все забрати, все їхнє майно, бо вони могли б повернутися додому, але не хочуть. Я запрошую всіх поїхати туди і побачити, що там немає війни, бо можна жити нормальним життям, а вони розважаються на дискотеках у Києві. 

Я запрошую всіх поїхати туди і побачити все на власні очі. Може, мені не було весело на дискотеці, але я ходив у кнайпу, а в Києві та Харкові ще й у перукарню.

Є солдати, які воюють на передовій, а є люди в тилу, які намагаються жити нормальним життям. І це також те, за що воюють ці солдати. За цю каву в кав'ярні та за перукарню. От тільки ця «нормальність» також означає комендантську годину і ночі, проведені в коридорі, тому що там атакують десятки безпілотників

Люди настільки втомилися від цього, що, незважаючи на повітряну тривогу, часто навіть не спускаються до укриттів. Бо скільки разів можна, наприклад, у такому Харкові, спуститися в бомбосховище? Тож шахед прилітає і випадково потрапляє в будинок, де хтось не спустився в сховище... Він влітає у вікно, і ця людина гине або отримує поранення. Ти ніколи не знаєш, що, коли і де це станеться. Ніколи не знаєш, чи загинеш тієї ночі саме ти.

Фото: Ольга Михалюк

Ти вже більше не ходиш до сховищ?

Щодня про це просто не думаєш. Я їжджу до Харкова і відчуваю, що знаю це місто. У мене там є мої улюблені довоєнні місця, які я хотів би побачити. Тому я намагаюся не думати про те, що там може щось статися. Статистично кажучи, мені мало б дуже не пощастити, але я знаю, що багато разів мені щастило, тому що ракета падала за два будинки від мене або за десять хвилин після того, як я йшов з того самого місця. Я думаю, що це теж наше, волонтерське, завдання: свідчити про те, як насправді виглядає ця війна в місті. Насамперед, це постійний страх і загрозу. Особливо останнім часом, коли гинуть діти в Кривому Розі, Сумах, Харкові чи Запоріжжі.

Яка роль митця в цій війні? Великою новиною в ЗМІ було те, що Жадан приєднався до ЗСУ.

Сергій зателефонував мені на початку минулого року з пропозицією зробити музичний проєкт разом з якимось музикантом з Берліна. Він сказав, що збирає українсько-польський оркестр або щось подібне. Через місяць-півтора з'ясувалося, що він пішов добровольцем в армію. Я розумію, що це рішення могло бути спонтанним — а може, воно просто визрівало в ньому давно. Я давно спостерігав за його мистецькою діяльністю під час війни. У 2022-2023 роках я часто бував на його концертах в Україні, у Львові чи Києві. Гроші від квитків йшли на потреби ЗСУ, місця в першому ряду могли коштувати до кількох сотень злотих. Я кілька разів говорив з ним про це. Це було ефективно в перший, може, другий рік повномасштабної війни, але потім цей формат себе вичерпав. Тож Сергій переаналізував свій підхід і опинився в армії.

Він пройшов військову підготовку, у нього є зброя, тільняшка і так далі. Але головна його зброя — це все ж таки музика і поезія. Таких митців в армії все більше, деякі з них воюють на передовій. Поєднання мистецтва і допомоги армії потрібне.

Люди, які є публічними особами, які є відомими, замість комфорту обирають відповідальність перед своєю країною, перед собою, перед своєю сім'єю, перед своїм суспільством

Так є на даний момент, але що буде через деякий час — ми не знаємо. Тому що армія є армія: тобі дають наказ, і ти повинен бути солдатом, а не музикантом. У будь-який момент тебе можуть перекинути на іншу ділянку роботи, наприклад, прямо на передову. Рішення Сергія не є якоюсь угодою, яка виключає таку загрозу. Крім того, такі митці є мішенню для росіян. Їх діяльність пов'язана з великим ризиком, навіть якщо вони не воюють на передовій з автоматом Калашникова в руках.

20
хв

Митці та відродження народу

Альдона Гартвіньська
Анора, фільм, кадр

Той факт, що фільм «Анора» отримав п'ять «Оскарів», безумовно, став шоком для більшості людей за межами США, які хоч трохи розуміються в кінематографі. Тим не менш, його величезний успіх у Штатах у той час, коли країна відкочується назад до імперіалізму і рухається до диктатури, не може не викликати занепокоєння.

Дозвольте мені почати з кількох слів обурення самим фактом номінації фільму «Анора». За найкращу чоловічу роль другого плану був номінований виконавець ролі Ігоря Юра Борисов, широко відомий своїми ролями в підтримуваних Кремлем пропагандистських фільмах, людина, яка незаконно відвідувала окупований Крим. Лишень жодна з цих відомостей не набула широкого розголосу серед американської громадськості. Дивлячись на це з перспективи польки, я дивуюся, як це може бути нормальним для всіх навколо мене.

Мої американські однолітки зі школи підходили до мене і питали: «Ти бачила «Анору»? Дивовижний фільм!».

Коли я вказувала, що фільм проросійський, вони відповідали, що це «феміністичний» фільм або що він зображує росіян у негативному чи сатиричному світлі, що лише підкреслювало, наскільки ефективною є російська пропаганда

Як можна вважати фільм феміністичним, якщо він зображує боротьбу секс-працівниці, яка не має жодної особистої автономії, тим більше, що секс-праця існує переважно для задоволення чоловічих бажань? Я не намагаюся критикувати тих, хто займається цією роботою, але справедливо зазначити, що в більшості випадків, особливо в такій капіталістичній країні, як США, стати працівницею секс-індустрії рідко буває свідомим вибором. Частіше це результат вибору між бездомністю та цією професією. 

Шон Бейкер жодним чином не торкнувся цього аспекту. Натомість, як «прогресивний» режисер, він доклав чимало зусиль, щоб показати нелегке життя дівчини з бідного середовища. Однак у жодній з п'яти оскарівських промов режисерів не згадувалося ні про секс-працю, ні про жінок, які нібито «надихнули» фільм. Це лише підтверджує мою думку, що білі чоловіки не повинні розповідати історії про жінок — особливо зараз, коли у нас відбирають права, а «фільмом року» називають історію про життя секс-працівниці, врятованої розбещеним сином російського олігарха. Який урок ми, жінки, повинні з цього винести? 

Навіть якби я хотіла поспівчувати героїні Анори або спробувати зрозуміти її, зробити це майже неможливо, оскільки, незважаючи на те, що вона є головною героїнею, вона не має, як я вже згадувала, особистої автономії. Я розумію, що, можливо, в цьому і полягав задум Шона Бейкера: зобразити її як жертву. Однак, як на мене, це просто поганий сценарій. Чого хоче Ані? Чи хоче вона бути з Ванею? Чи вона нещаслива в Нью-Йорку? Ми не знаємо. Тому що, хоча її життя не є розкішним, ми не дізнаємося, що вона відчуває з цього приводу і чи хоче щось змінити. Цього не видно ні з її вчинків, ні з режисури, ні зі сценарію. А якщо незрозуміла мета головної героїні, то виникає питання, про кого ж насправді ця історія — адже за таких обставин Анора просто стає боксерською грушею для інших персонажів. Хіба що Шон Бейкер саме так і сприймає жінок. Але якщо так, то я повертаюся до свого попереднього спостереження про нездатність чоловіків розповідати жіночі історії. 

фот. пресматеріали

Дехто каже, що остання сцена фільму — це справжнє проникнення в особистість Ані, яка «весь цей час хотіла лише близькості та любові». Але чи справді це так? Якби це було так, хіба ми не повинні були б побачити, що вона налагодила більш тісний зв'язок з Ванею замість того, щоб просто танцювати для нього? Чи вона просто використовувала його, щоб заповнити порожнечу від браку любові? Зрештою, фільм нічого не пояснює, змушуючи глядача здогадуватися про наміри героїні, роблячи всю картину просто одновимірною. Мені байдуже, чи хотів Бейкер показати жінок секс-працівниць як особистостей, нездатних боротися за себе. Як глядачка, я хотіла вболівати за Ані, але не було нічого, що дозволило б мені підтримати її або зрозуміти, чого вона насправді хоче. 

За всю церемонію вручення «Оскара» Україна була згадана лише один раз — тоді як цей проросійський фільм згадувався більше разів, ніж я можу порахувати. Найбільше мене дивує, наскільки ми стали байдужими до російського геноциду.

Мене шокує, що люди починають дивитися фільми про бомбардування українських будинків, а потім просто перемотують їх — і йдуть далі. Ким ми стали як суспільство, якщо ми такі нечутливі?

Так само американці гортають новини і шукають наступну розвагу — наприклад, фільми на кшталт «Анори». Хто ж не захоче подивитися, як двоє молодих і привабливих людей займаються сексом на екрані, правда ж? 

Тож поки ЗМІ годують нас черговим одурманюючим фільмом, я приходжу до висновку, що «Анора» несе в собі більш глибоке послання про стан американського суспільства. 

Хто може врятувати Трампа, якщо не росіяни? Цей фільм має схожу тональність: дівчина в біді, яку рятує російський принц. Алегорія тут очевидна і відображається в тому, що «слов'янська лялькова естетика», «слов'янська лялькова дієта» і одержимість Марком Ейдельштейном, який грає Ваню, стали одними з наймодніших хештегів у TikTok. Дівчата в хутряних шапках і шубах викладають відео, де вони знімаються в головних ролях, їдять гречку і квашену капусту і кажуть, що мріють про слов'янських хлопців. Американські дівчата стають новими Анорами. Та й сам Трамп під час свого банкрутства був схожий на Анору: дівчина в біді, яка чекає на порятунок від олігархів. Питання в тому, коли ілюзія розвіється, чи буде він покинутий, як Анора? Чи це лише початок нової хвилі романтизації Росії в західних ЗМІ?

20
хв

«Анора», або росіяни стали новими героями Америки

Меланія Крих

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Митці та відродження народу

Ексклюзив
20
хв

Закривавлена пустушка під завалами

Ексклюзив
20
хв

Війна очима Дзвінки: як 25-річна львів'янка рятує сотні бійців

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress