Часом задля терапії ми уявляємо собі судилище над тими, хто задумав, почав і веде війну в Україні. Слово «Гаага» є втіленням надії на справедливість, без якої наші глибокі рани не загояться ще довго. Українка Саша Денисова не тільки уявила, яким може бути гаазький суд, а й написала про це п’єсу, за якою вже поставили вистави на різних сценах світу. Видання The Washington Post назвало Денисову провідним голосом цієї трагічної війни.
Саша приїхала до Польщі навесні минулого року й одразу почала розповідати світові про війну мовою театру. Вона поставила в Варшаві виставу «Шість ребер гніву» про біль і переживання українських біженок. Пізніше в Іспанії показала «Маму й повномасштабне вторгнення» про силу духу української жінки (зараз вистава йде в Америці). А коли художній керівник Польського театру в Познані запропонував Денисовій написати п'єсу про Путіна, драматургиня відповіла: «У мене для нього є тільки одне слово — Гаага».
Погляд Денисової — незвичний. В «Гаазі» вона висміює тих, кого ми ненавидимо, — Путіна, Кадирова, Симоньян, Шойгу, Пригожина тощо. Влаштовує глядачам контрастний душ, чергуючи сцени болю зі сценами фарсу. Сам суд при цьому відбувається в свідомості дівчинки, батьків якої вбили росіяни. Але вирок кожному з причетних до війни глядач може винести свій.
«Сміх на сцені дає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою»
— Як сміятися над тим, кого хочеться знищити?
— Знищити хочеться, але ж не можеш, — каже Sestry Саша Денисова. — Натомість можеш вбити його через сміх. Показати банальність зла, висміяти, принизити й зробити жалюгідним. Після такого політик вже не здається могутнім і не лякає.
Взагалі чужа трагедія — це для психіки надто важко, від цього швидко настає втома. Сміх — це первинне, від нього настає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою. Сміх протистоїть забуттю. За Арістотелем, комедія — низький жанр, а трагедія — високий. У мене ж — поєднання цих жанрів, гойдалка: послухали про страшне — ось вам хвилинка сміху. Українці так і живуть, до речі.
— Чи не здається тобі, що «Гаага» — вистава на експорт, адже українці здебільшого не готові сміятися над Путіним і війною? Наша рана надто глибока.
— Нещодавно я бачила по українському телебаченню доволі смішну пародію на російських політиків. Тобто в Україні такий жанр вже є. Рана дійсно глибинна, але українці завжди вміли висміювати ворога.
Втім певна тенденція існує — чим далі від наших кордонів, тим легше реагують глядачі на виставі. На прем’єрних показах у Познані поляки поводились напружено й стримано, бо не розуміли, як можна сміятися над війною. У Болгарії тихенько сміялись навіть суворі чоловіки в костюмах (болгарський уряд). А в Америці аудиторія Arlekin Players Theatre сміється голосно й щиро. Так, американці не знають страху війни, вони живуть не просто в імперії, а в суперімперії — зоряних війнах. І до них треба побудувати міст сприйняття, аби їм все було максимально зрозуміло (американська музика, стендап). Тому дуже важливою є перша сцена, де дівчинка знайомить аудиторію з персонажами. Ніхто не зобов'язаний знати, хто вони всі такі. Разом з тим в Америці — найчуттєвіша аудиторія. Якщо їх щось зачіпає, вони не стримують себе, починають плакати, дивуватися та голосно сміятись, як діти. «Аааа!» — роблять американці, коли бачать, як Путін натискає на ядерну кнопку і над залою виростає ядерний гриб.
«Болгарські журналісти після прем’єри врешті назвали війну війною, а не спецоперацією»
— Як зустріла Болгарія, в якій сильно відчуваються проросійські настрої, твою антипутінську виставу?
— Національний Театр Івана Вазова зробив анонс за місяць до прем'єри, й одразу на сайті посипалися погрози. Боти почали атаку — писали, наприклад, що прийдуть і всіх повбивають. До того ж стало відомо, що цілий ряд у партері викупили представники проросійської партії. Директор зібрав нараду, де вирішувалось, що робити з провокаторами, якщо вони дійсно зриватимуть показ.
Мене, до речі, зустріли в аеропорту Софії автівкою та тихо попередили перед тим, як я в неї сіла, що водій — представник проросійської партії і краще в салоні мовчати про «Гаагу», аби не спровокувати. «Ви не уявляєте собі, скільки тут агентів. Це не жарти», — сказали мені там. Пізніше такі ж слова я чула в Берліні.
— Як тоді вони взагалі наважились ставити п'єсу?
— Французько-болгарський режисер Галін Стоєв побачив польську «Гаагу», подзвонив мені серед ночі і сказав: «Не можу спати, хочу її поставити на свій лад. Це для мене виклик, адже я ніколи не робив політичного театру». Прем’єр-міністр країни Ніколай Денков — прогресивний та проєвропейський, тому ініціативу керівника театру Васила Василева й режисера підтримав і потім навіть особисто прийшов на прем’єру.
У сценарії болгарської Гааги є зміни. Оскільки Євгена Пригожина вбили, його персонаж у мене тепер каже: «Я буду на суді триматися версії, що я помер. І взагалі я — це не я». Зала регоче, адже події свіжі.
Після дійства голова країни мені подякував. Мовляв, він завжди знав про необхідність допомагати українцям, а після вистави відчуває це ще гостріше. Представники української амбасади раділи, що про «Гаагу» написали 20 рецензій, і видання вперше назвали війну війною, а не спецоперацією. Ботоферми активізувались — тільки вони, по суті, й залишились незадоволені. Це тріумф політичного театру. Тепер на «Гаагу» чекає французька сцена (а театр там консервативний, французи вирішують, чи гідна моя п'єса бути поруч з Мольєром). Виходить французькою книга з однойменною назвою. А ще виставу повезуть на міжнародні фестивалі, її побачить вся Європа.
— До війни ти жила і працювала в Росії. Чи заважає тобі зараз цей «російський хвіст»?
— Ніколи не приховую того, що жила в Москві, й усвідомлюю, що певна частина українців може мене за моє минуле не любити. Але в Росії я писала п'єси з критикою існуючого режиму, а з початком вторгнення одразу виїхала й зараз працюю виключно на Україну. В світі мають бути агенти впливу, культурна дипломатія, і я намагаюсь бути максимально корисною.
Можливо, я була наївною, коли думала, що мої вистави про режим, війну, анексію, застій і протести мали вплив. Вплив скінчився, коли влада розгорнула пропаганду. Режисерка Євгенія Беркович і драматургиня Світлана Петрійчук сидять за антитерористичний театр. І це сигнал іншим — «затуліть пельку». Звичайно, можна мене захейтити, але я від цього не перестану робити для України те, що вмію — театр швидкого реагування. Хочуть цього хейтери чи ні. У мене українська ідентичність, я корисна і люблю свою країну.
Був випадок у Барселоні, коли до зали зашла група войовничо налаштованих українок, а після вистави жінки зізнались, що побачене їх сильно розчулило. Ми обнялися й разом ридали. Так мистецтво перемогло хейт.
«Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна»
— Тема гаазького суда вимагає серйозних знань по темі. Які в тебе джерела?
— По-перше, це документи Нюрнберзького процесу. Мої персонажі вдають, що втратили пам'ять, як старий колега фюрера Рудольф Гесс, кричать на допиті, як впливовий нацист Герман Герінг, визнають провину, як архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. По-друге, це багаточисельні інтерв’ю з тими, хто постраждав від російської агресії або був свідком злочинів. По-третє, консультації з державними представниками. Наприклад, зараз я пишу продовження «Гааги» — п’єсу і книгу, і консультуюсь з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС, який займається питаннями створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії російської федерації. Ну і я пильно відстежую все, що робить і говорить Путін. Як американська письменниця Ханна Арендт спостерігала за злочинцем Адольфом Айхманом на реальному суді і потім написала «Банальність зла». Я конструюю суд в уяві й теж весь час спостерігаю за Путіним. У мене є британські розвідники, адвокати і прокурори.
Уяви, приміром, є ряд свідчень, що на приліжковій тумбі російського президента лежить книга поганого філософа Івана Ільїна. А там є глава про Бахмут як про останній важливий бій, який неодмінно треба виграти. Пам'ятаєш битву при Вердені, в якій полягло до мільйона осіб? Таку ж війну на виснаження веде й наш ворог, адже начитався перед сном псевдофілософії й знаходиться під враженням.
— Свого часу американський серіал «Голокост» зробив те, чого за понад двадцять років не зуміли досягти сотні розумних голосів. Німці подивились кіно й почали врешті співчувати євреям. Чим зараз можна вплинути на втомлений світ так, аби він про нас не забував і допомагав?
— Прямо зараз світовий дискурс навколо української війни сильно змінюється під впливом подій в Секторі Газа. Коли після білоруських протестів почалася війна в Україні, я сказала, що велика катастрофа поглинула меншу. Невідомо, як в цій глобальній катастрофі виглядатиме Україна. Наївно думати, що в розпал гострих подій мистецтво вирішить всі питання. Бертольд Брехт і Томас Манн, які були антифашистами і писали про жахіття війни, мусили втекти від Гітлера і перечекати в США. Згодом «Матінка Кураж та її діти», яку написав Брехт в 1938 році, стає театральною біблією, а «Доктор Фаустус» Манна вперше піднімає питання колективної вини нації.
Якщо говорити про те, яким має бути мистецький твір, аби вплинути на іноземного глядача, то точно не етнографічним і класичним. Це має бути сучасна актуальна форма, цікава не тільки нам, а універсально.
Мені здається, що ми входимо в якісь темні часи, а в темних часах має бути велике багаття попереду. І це велике багаття для мене — Гаага. Я зосередилась на написанні книги. Мої п'єса та книга — не тільки про страшний суд, але й про саму ідею України. Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Вона тендітна, емансипована, європейська й вразлива, має гостре почуття самоповаги і дуже страждає. Отака вона, фігура України — жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна. Така собі нова європейська Жанна д'Арк.
Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
