У мене справді є три сестри. Я четверта, тобто друга, але середня. Тому що мої молодші сестри — близнючки. Наш тато завжди був і залишається «феміністом». Він зверхньо дивиться на людей, які пробують йому співчувати через брак сина, і говорить, що завжди мріяв тільки про доньок. Я добре пам’ятаю день, коли вони народилися, мої молодші сестри. В епоху без УЗД і мобільних телефонів тато прибіг додому і радісно кричав: «Народила!». Ми досить спокійно поцікавилися: кого саме? Тато далі радісно кричав: «Вгадайте!» Дідусь із надією тихо спитав: «Хлопчика?». «Ні!», — радісно вигукнув тато. «Дівчинку», — здогадалася восьмирічна я. «Ні!» — Тато витримав переможну паузу: «Дві дівчинки!».
Бути середньою сестрою — досить невдячна справа: ти маєш не заважати старшій і допомагати молодшим. Ти є вічною жертвою педагогічного експерименту з виховання перфекціоністок (ну а на кому ще експериментувати? На старшій іще не додумалися, а на молодших уже не хотілося). І поки твої сестри звірялися тобі у своїх закоханостях (старша), тирили в тебе речі та косметику (молодші), ти займалася професійно фігурним катанням, шахами, вчилася краще за всіх (бо обіцяли купити собаку, але так ніколи і не купили), аж раптом… усі виросли.
Ніхто з нас не хотів їхати з Харкова, підкорювати столиці. Нам тут було добре. 38 університетів, з яких можна вибирати. Велика родина. Джентльменська угода з батьками: ви вчитеся — ми вас підтримуємо.
А чого ж не вчитися у великому живому місті з трьома лініями метро, зі студентами з усієї України та всього світу?
Навіть у гуртожитку жити не треба. Безтурботне студентське існування безболісно перетекло в дорослість. Ми всі отримали вищу освіту, одружилися (я навіть двічі), народили дітей. Мої три сестри насамперед мами і дружини. Я режисерка і директорка харківського театру «Арабески». Ми всі жили щасливим, повноцінним життям. Багато подорожували, та ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.
Моє персональне пекло почалося 11 жовтня 2021 року, коли несподівано, без тривалих хвороб, у віці 49 років, у нас удома, помер мій чоловік — Михайло Барбара. Ми саме готували його ювілейний концертний тур. Були визначені дати виступів у Києві, Львові, інших містах. Місько не дожив до свого 50-річчя один місяць і три дні. Це сталося так раптово, що я досі не можу в це повірити. Поруч були мої сестри. Львів’яни вважають, що Місько належав передовсім своєму рідному місту, але він заповів поховати його в Харкові. Навіть не знаю чому, але колись давно ми це обговорювали. Для мене це ще одна причина не хотіти їхати з Харкова: тут мої рідні могили.
У ніч з 31 грудня на 1 січня 2022 року сестри принесли мені шампанське зі словами: «Твоє найгірше вже трапилося у році, що минув». 17 лютого ми встигли провести в Києві концерт памʼяті Міська Барбари. У Будинку Звукозапису зібралися найкращі українські виконавці. Це був останній великий концерт у Києві перед 24.02. Щось таке літало в повітрі: тривога, невизначеність, але й відчуття спільноти, розуміння, що треба бути разом. Після концерту до мене підійшов друг і народний депутат, який сказав, що після 20 лютого може бути все. Я вислухала і повернулася до Харкова. Ми зібралися з сестрами на родинну нараду. Тривожні валізки в нас були зібрані ще з 2014 року. Харків занадто близько до божевільного сусіда. Я попросила сестер, щоб вони слідкували за тим, щоб баки в їхніх машинах були завжди повні, і щоб усі були готові до всього. Насправді ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.
24 лютого ми прокинулися, коли все почалося. Кожна в своїй харківській квартирі. Не знаю, що нас розбудило — перші прильоти чи інтуїція. Інтернет кричав: «Почалося!». Я сонна пішла в душ. І дуже правильно зробила, бо потім було страшно. Сестри-близнючки з дітьми і псами перемістилися в підвал, звідки не виходили тиждень. Точніше, діти не виходили. Сестри вибігали щось приготувати і вигуляти псів. Батьки відмовилися спускатися в сховище. Я також залишилася вдома. Спала вдягнена в коридорі. Телефон розривався. Дзвонили іноземні друзі та журналісти. Питали: де я і як? Я відповідала: «Вдома, в Харкові. Не хочу нікуди їхати».
Після першого тижня бомбардувань мій актор, друг і волонтер, привіз мені яйця, хліб, молоко. Він зупинив свою машину біля мого підʼїзду і попросив швиденько все забрати, щоб він міг їхати далі і розвозити допомогу іншим людям. Я спробувала — і зрозуміла, що просто не можу вийти на вулицю. Цей був якийсь тваринний страх, який нема з чим порівняти. Годі було його побороти.
Наступного дня бомби падали вже на нашій вулиці
Ми повкидали в машини дітей і псів моїх сестер-близнючок, наших батьків, і поїхали. Ми всі жили на одній вулиці. І ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.
Наша найстарша сестра, яка збудувала з чоловіком і синами дім біля аеропорту, виїхала на кілька днів пізніше до Центральної України, де живе сестра її чоловіка. Ми ж їхали до Львова, до родини мого чоловіка. Їхали тиждень. Корки, блокпости, комендантська година. Зупинялися на ночівлі у друзів, друзів друзів та зовсім незнайомих людей. Нас годували, обнімали, обіцяли, що все буде добре. До Львова ми доїхали трьома машинами. Шестеро дорослих, троє дітей, два пси. У цій мандрівці найстаршою сестрою довелося бути мені.
Увесь цей час мені дзвонили друзі, колеги та журналісти з-за кордону. Дзвонив Анджей Северин, всесвітньо відомий актор, директор Польського Театру імені Арнольда Шифмана в Варшаві. Ми познайомилися 2014 року у Харкові. Северин приїздив на київський Майдан, але хотів також побувати на сході України. Тодішня директорка Польського Інституту в Києві, Ева Фіґель, привезла його до нас. У Харкові тоді вже були біженці з Донецької, Луганської областей, з Криму. Перших поранених з передової везли до Харкова. Були також перші терористичні акти, поки без жертв. У таке місто приїхав Анджей Северин із питанням, що він може зробити? Мій чоловік, Місько Барбара, сказав: «Зіграй свій моноспектакль «Shakespeare forever» у нас в «Арабесках» для біженців і військових». У відповідь ми почули: «Якою мовою я маю грати? Польською? Англійською? Французькою?». Ми наполягли на польській, але пояснили, що для нас дуже важливо, аби час від часу Шекспір звучав зі сцени українською, оскільки в Російській імперії це було заборонено. За кілька тижнів Анджей Северин повернувся до Харкова з командою Польського Театру. У нас була лише одна репетиція, але сталося чудо. Це вже не був моноспектакль. Северин і Барбара грали разом. Северин грав польською, але часом він грав голосом Міська. Шекспір звучав українською. Це був надзвичайний спектакль. До зали на сто людей набилося триста. Коли актор вийшов в кінці на аплодисменти, я думала, що театр рознесуть, бо вийшов він зі словами: «Слава Україні!». А потім сказав, що прочитає вірш польською, але всі його зрозуміють. Анджей Северин читав «Заповіт» Шевченка. Плакали ми всі разом: актори, глядачі, техніки, військові, біженці, волонтери.
У березні 2022 року Северин подзвонив і сказав: «Приїзди. Матимеш помешкання і роботу»
Так ми з наймолодшою сестрою, її двома дітьми та псом приїхали до Варшави. Я ніколи в житті так швидко не перетинала українсько-польський кордон. У театрі нас чекали постелені ліжка в просторому гостьовому помешканні, чудовий вигляд з вікна на Віслу та величезний мішок дитячих іграшок. Ми «видихнули» і заснули. Коли прокинулися, співробітники театру буквально завалили нас їжею, одягом, косметикою, — усім, чого могли потребувати біженки з однією малою валізкою, двома дітьми і псом. Згодом ми просили Анджея Северина вплинути на співробітників театру, щоб вони не приносили нам допомогу — ми не можемо стільки їсти і не потребуємо стільки речей! На що директор Северин відповів: у театрі працює більше ста людей і всі хочуть допомогти, тому ми мусимо їсти.
Нам вдалося забрати до Польщі іншу сестру-близнючку з донькою та псом, а також наших батьків. Ми вже не жили на одній вулиці, але принаймні в одному місті.
Сестри, як і вдома, займалися дітьми: польська школа, домашні завдання польською мовою, спортивні секції. Батьки-пенсіонери полюбили варшавські парки, громадський транспорт та українських касирок у «Бедронці», та все питали: «Коли ми вже повернемося до Харкова?». Я далі працювала режисеркою в театрі.
Перші кілька місяців після 24.02 ми всі, українські митці, не могли не те що творити — не могли читати. Однак я мусила працювати. Анджей Северин дав мені книжку Оксани Забужко «Планета Полин». Я мусила підготувати перформативні читання з десятьма польськими акторами. Я вибрала два есеї, яких немає в українському виданні книжки: «Україна власним голосом» і «Депортовані. Кода».
На першу репетицію я принесла свою тривожну валізку, яку все ніяк не могла розібрати у безпечній Варшаві. Показала акторам її вміст і попросила на наступну репетицію зібрати і принести їхні тривожні валізки.
Теоретично актори могли б збунтуватися — реквізит має забезпечувати театр, але цього не сталося. Усі зробили те, про що я просила.
Ми збудували на сцені бомбосховище і в ньому польські актори з телефонів читали тексти Оксани Забужко, ніби очікуючи на відбій тривоги. Мої батьки і сестри проплакали весь спектакль. Оксана Забужко теж.
Професія режисера включає обов’язок дивитися чужі вистави, роботи колег в інших театрах. Це було настільки ж складно, як і почати читати книжки. За іронією долі перший спектакль, який я, глядачка-біженка, подивилася у Варшаві в 2022 році, були «Три сестри» за Антоном Чеховим у TR Warszawa. Я знала, що у цій виставі грає харківʼянка Оксана Черкашина, що автори спектаклю внесли зміни в текст пʼєси після 24 лютого і дозволили українській акторці імпровізувати.
Прем’єра цих «Трьох сестер» відбулася 20 червня 2021 року. Це перша робота відомого бельгійського режисера Люка Персеваля з польськими акторами. Переговори щодо можливої постановки в Варшаві та вибір матеріалу тривали досить довго.
Роман Павловський, драматург TR Warszawa, запитав Персеваля, чому він ніколи не ставив цю пʼєсу Чехова? Режисер відповів, що його власне дратує настирливий, багато разів повторюваний лейтмотив: «В Москву! В Москву! В Москву!». Персеваль не міг зрозуміти: «Хто хоче зараз в Москву? Що там робити?». У своїй інсценізації він повністю позбувся локальної специфіки і сильно скоротив текст Чехова. Проте «В Москву! В Москву! В Москву!», що є сенсом життя трьох сестер, таки залишив.
В описі спектаклю на сайті театру читаємо: «Три сестри сумують за минулим життям у великому місті. Три старенькі намагаються зупинити час. Три жінки, вигнані з раю дитинства. Час і війна забрали в них усе. У світ, який вони втратили, не літають жодні авіалінії. Потрапити туди можна лише на борту власної ненадійної пам’яті».
Люк Персеваль «зістарив» трьох сестер (у Чехова найстаршій з сестер немає тридцяти років) і переніс місце дії в Європу. З опису спектаклю: «Тема проминання, характерна для драматургії Чехова, ніколи не була такою актуальною, як сьогодні, коли старий світопорядок руйнується, а новий ще не виник. Пандемія додала ще один аспект до проблеми старіння та смерті: ізоляцію людей похилого віку. Сестри Прозорови залишаються на уламках часу, замкнені на острові пам’яті. Вони живуть минулим, не здатні протистояти теперішньому. Чого бояться і за чим сумують головні герої? Чого ми боїмося і за чим сумуємо?».
Ми з моїми сестрами добре знаємо, чого боїмося і за чим сумуємо
Це прості питання також для харківської акторки Оксани Черкашиної, виконавиці ролі Наташі, дружини брата чеховських сестер. У п’єсі вона є чужою для витончених московських пань, занадто прагматичною, приземленою, без смаку. Вона належить до їхньої родини лише формально. Персеваль хотів запросити на цю роль акторку іншої раси, проте польські колеги пояснили, що в Варшаві для його задуму ідеально пасує українка.
Після 24 лютого все змінилося. Треба було приймати рішення — знімати з репертуару всіх російських авторів або шукати інших розв’язань. У кожному разі, ніхто з акторів не зміг би вимовити зі сцени «В Москву! В Москву! В Москву!», тим більше, що їхньою партнеркою є українка. Батьки Оксани Черкашиної залишалися у Харкові під бомбардуваннями. У версії бельгійського режисера дія спектаклю відбувається в Європі, а три сестри — старші жінки, які марять про своє щасливе дитинство, яке було десь далеко і давно. Тому в виставі замінили Москву на Київ, а українська акторка звертається до європейців, питаючи про те, яке ж її місце у великій європейській родині? Такий жест авторів спектаклю може видаватися дещо наївним, однак це була швидка реакція на нову реальність. Це значно більше, ніж нічого.
Після спектаклю ми обійняли Оксану Черкашину і поїхали разом до нашого гостьового помешкання в Польському Театрі. Оксана в Варшаві вже декілька років і в січні хотіла повертатися в Україну. А тепер ми обговорювали, як вона забиратиме до Польщі своїх батьків. Ми довго говорили. Зокрема про Харків, з якого ніхто не хотів виїжджати.
Насправді пʼєса Чехова — про «хороших росіян». Це добре освічені, забезпечені люди, які володіють іноземними мовами. Вони весь час говорять, що треба працювати, але не працюють, а якщо і працюють, то ненавидять те, що роблять. Вони ненавидять маленьке провінційне містечко, в якому живуть багато років, тому що народилися у великому столичному місті. Вони взагалі нічого і нікого не люблять. Вони кричать на жінку, яка відправляє телеграму родичам про смерть власного сина, тільки за те, що вона ніяк не може пригадати адресу. Сестри вважають, що лише військові заслуговують їхньої уваги і поваги. Та коли військовий на дуелі навмисно вбиває нареченого молодшої сестри, ніхто навіть не може і не хоче пояснити причину дуелі. І так, вони постійно цитують Пушкіна й Лєрмонтова. Чехов добре знав і любив Україну, а також чудово розумів, чим українці відрізняються від росіян.
Понад рік я працюю в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисеркою. Усе, що я ставлю, пов’язане з війною
У березні 2024 року у мене має бути прем’єра мюзиклу за текстом Сергія Жадана. Спектакль має назву «Харків-Харків».
У червні 2022 року наша найстарша сестра повернулася до Харкова. У свій будинок біля аеропорту. У неї там сад і город, без яких вона не може. На випадок прильотів у неї є свій підвал. Вона народилася і виросла в центрі мегаполіса, а тепер у неї кури.
Старша близнючка з дочкою теж повернулася в Україну. Вони живуть між Харковом і Києвом. У них немає свого підвалу, але в її чоловіка є робота.
Молодшу близнючку з двома дітьми забрав до Німеччини її чоловік. Він має інвалідність і перші місяці вивозив закордон дітей та жінок своїх друзів. Тепер він має роботу і помешкання на кордоні з Францією. Діти пішли до німецької школи і говорять: «Ми, нарешті, зрозуміли, про що нам розповідав дідусь. Раніше ми ніколи не хотіли його слухати. А він розповідав, як був в евакуації під час Другої світової війни і ходив до грузинської, а потім до литовської школи. Мусив вчити ці мови».
Мій тато 1936 року народження і для нього це вже друга евакуація. У Варшаві він часом ходить на вокзал і шукає поїзд на Харків.
P.S. У нашого тата четверо внуків, дві внучки і правнук. Може, це звучить дивно, але всі вони хочуть жити у Харкові.
Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
